i своїй Парасцi. "Бо не всiм дано прочитати? - сказала задумливо жiнчина душа. Вона теж сумнiвалася в правдивостi переказiв, що дiйшли з давнини, i водночас баглося їй вiрити, що таки не порожньою стоїть у Страдчiй долинi церква Святого Духа, повна вона - вiд пiдвалин до банi - людськими болями. - Чого ж тодi совiти замкнули церкву й заборонили до неї ходити? - запитувала далi Парася. - Ти не думав над цим, Iванку? А ти, мой, думай i думай: чи нема в Святому Дусi чогось такого, щоб його совiти боялися? Напис якийсь... слово... речення... знак? Хiба ти не знаєш, що приїхав зi Львова майстер-маляр, учений чоловiк, який при зачинених дверях висиджує у церквi цiлими днями: шукає там щось... малює... дослуховується. Це теж тайна, про неї знають лише Павло Ключар, що складає вiршi й тримає ключi вiд церкви, та ще старий Данило Вербень. Хто знає, чи той львiвський гiсть є львiвським, може, в його личинi знову появився Той, який списує людськi страждання? Пiди до нього, Йване, оповiж йому про все, що маєш на цьому свiтi залишити, передай йому свiй хрест i будеш вiльним умерти". Я перехрестився, i душа жiнчина пiшла у дверi; я бачив її в саду помiж деревами, помiж листям, поки не стала бiлим метеликом. Я кликав її: почекай! Дарма... Метелик бiлий. Нинi я цiлий день придивляюся до сну, що приснився на свiтанку, як до стертого гроша на долонi. Що вiн значить? Може, його вважати лише сном, бо чого не може наснитися старому чоловiковi, який збирається вмирати? Але з другого боку я собi мiркую: марення старого фiрмана, який цiле життя мовчав, бо мав губу, зашиту дратвою, дивовижним чином збiглося iз справжнiм днем... адже у цьому днi є церква Святого Духа, до якої людям заборонили ходити, i є маляр зi Львова, який перебуває у церквi цiлi днi. I хто менi, добродiю мiй Василю, доведе, що львiвський маляр таки не є тим давнiм збирачем людських кривд. Може, будете смiятися надi.мною, добродiю мiй Василю, але я таки хочу вiрити, що ви є Той, котрий забирає людськi страждання; i не має, чуєте, значення, чи ви людина нинiшня чи воскресли з давнiх часiв - якщо таке можливе - має для мене значення лише те, що вам вiдчиненi дверi Святого Духа, а в стiнах Святого Духа вмуровано безлiч камiння, на котромусь чистому каменi, добродiю мiй Василю, викарбуйте долотом, намалюйте або ж вчаруйте в камiнь оцей нинiшнiй лiтнiй вечiр, оцей сонний пошум Ключаревого саду, отi жовтi, як латаття на мочарах, вогники в Ключаревих вiкнах; i'вчаруйте в камiнь, заженiть в глибочезнi еподи i в кожну його жилку мене, Iвана Слободяна з села Черчен, який зiбрався вмирати... i не може вмерти, i не через грiхи не стинає мене смерть, бо грiхи, як гудзи, - косу обiрвеш, а через те, що не висповiдав комусь пережите, бачене, переболене, а головне - не сповнив те, що менi Господь призначив: допомогти розпiзнати людям нечистих з пекла, якi дотепер сiють на землi брехню... брехню сiють, брехню жнуть, брехню годують. Ви, добродiю мiй Василю, мене слухаєте, а самi думаєте: а хто ти такий, Йване Слободяне, як ти, мудрагелику, навчився розпiзнавати помiж людьми дияволiв... i чо' ти, Йване Слободяне, цiле життя тоту науку вiд цiлого свiту й вiд самого себе приховував, i чому аж тепер, коли смерть стала на порозi й водно жона твоя кличе в нову хату, ти набрався вiдваги... ти, мой, повний вiдваги, як дзбанок води. Маєте, добродiю мiй Василю, на таку думку повне право. Я теж мав право мовчати, бо чоловiк, якщо вже вiн народився, має право на життя; сидiв на моєму правому плечi ворон i в'одно нагадував про осторогу. Iсторiя моя проста, бо просте моє життя, воно було б схоже на життя того клена, що його мої тато, коли я народився, посадили на пам'ятку коло брами: пiзно восени, коли опадало листя, а соки переставали шумувати в стовбурi й засинали глибоко в корiннi, засипав; взимi клен гнувся пiд вiтрами, що, немов здичавiлi пси, налiтали на село, й трiщав вiд йорданських морозiв: а наступала весна, i вiн оживав, не пам'ятаючи нi торiшньої осенi, нi зими, викидав цвiт i листячко i знову грiвся на сонцi, як кiт: тихо, тепло, солодко, м'яко. Що бiльше треба? Я не бавився у полiтику, мене не обходило, що в Нiмеччинi запанував Гiтлєр, а в совiтiв людей позганяли в колгози, до моєї хати поштар не приносив нi однiєї газети. Свiт мiй був малий i круглий, як бузькове гнiздо на колесi вiд воза, i теплий, як вода в калабанях пiсля липневого дощу; я знав тiльки поле i плуг, роботу, вiд якої трiщали жили, й вiчну журу, як роздобути грошей на податки й секурацiю; зазнавав я, однак, i щастя, так, цвiла така рожева косиця, котру я носив у душi, бо, бувало, ночами тулиться до тебе молода гаряча жiнка... i перса її пирскають вогнем i молоком, а в колисцi на вервечках посапує мiй первенець, Григор... а за вiкном пливе пахуча, немов всюди на цiлiй землi - на дорогах, в мiстах i селах, устелена свiжим сiном нiч. Вiдчиню, бувало, вiкно, зiпруся лiктями на верцаб i чую в тишi серед ночi, як росте мiй син i як росте жито в полi, i як ремигає худобина в стайнi, а два мої сивi коники форкають у порожнiй жолоб; стою отак посеред ночi, посеред всесвiту, безмiр часу, аж поки Параска моя, прокинувшись, не встане нишком iз постелi та не обiйме за плечi й не спитає... слова злiтають з губ, як листячко з яблунi: "Що ж ти, мiй Iванку, при мiсяцi стоїш, як сновида?", а я кладу палець на її губи, щоб мовчала, щоб слухала... чуєш, над нашою хатою, над цiлим подвiр'ям лiтають та лiтають янголи й розсiвають щастя, немов житнє зерно, а ми вранцi зеренця позбираємо. Одне слово, я жив i був, як переважно малися всi молодi газди за два-три роки до того, як Гiтлєр ударив на Польщу. Вiдрiзнявся я вiд iнших хiба тим, що налягав на ногу й що дуже любив спiвати. Голос у мене був теноровий, чистий, як вода, без мене не обходилася нi Служба Божа в церквi, нi концерт у читальнi "Просвiти", нi тим бiльше - фестин у Ксьондзовому Лузi. Наш парох отець Лавринюк, бувало, по Службi обiймали мене й цiлували, й казали, що мiй голос, мiй спiв, як бiлий голуб, долiтає до Господа Бога i чарує його слух. Найбiльше любив я спiвати i пiсля того, коли оженився, вечорами в парубоцькому гуртi, що збирався просто-таки на моєму подвiр'ї. Що говорити, бувало, наробишся, аж поперек трiщить, бо ж весна, бо ж ореш i сiєш, картоплю i кукурудзу садиш, а зiйдуться хлопцi... станемо колом, покладемо один одному важкi свої руки на плечi i спiваємо, що не по правдi, козаче, не по правдi, соколю, зi мною живеш, бо, як звечорiє, до другої йдеш. Або ж про ту дiвчину, що пiд дубом плаче, а на тому дубi ворона кряче, або ще якоїсь... iще й iще, безлiч, чуєте, знали ми спiванок... спiванки жили посеред нас, як трава та листя. Спiв наш спершу випробовував крила лише на моєму подвiр'ї i лiтав навколо парубоцького гурту, потiм поступово, бо крила мiцнiлiї, кружляв, як бузьок над стодолою, щоб котроїсь хвилини, вiдчувши силу, змахнутiї широко крилами й попливти над усiм селом. Я оповiдаю це вам, добродiю мiй Василю, не задля того, щоб похвалитися, бо кому нинi потрiбна моя похвальба, а для того, щоб ви уявили, як спiванки брали нас попiд руки, як пiдносили вгору, як у мене самого достеменно виростали крила... i вже, бувало, не парубоцький спiв i не лише мiй тенор плив бiлим вiрлом понад Черченем, а, здавалося менi, я сам лiтав попiд небесами. Одного разу, коли я хвалився своїй жiнцi про свiй лет помiж звiздами, вона направду стривожилася i вхопила мене за руку i... смiялася, тривожно кажучи: "Ти, мой, Iванку, не заблудися помiж звiздамп, бо що буду робити без тебе?" Це нiбито був жарт, але в її голосi тремтiла ревнiсть. Смiшна... Отак дiялося, отак спiвалося, отак у селах веселилися, отак у жалобних спiвах ховали ми своїх покiйникiв, отак в жартiвливих спiвах проводжали до комори на любощi весiльних молодих. Аж поки у мого бiлого вiрла не стрiлили з карабiна. Сталося це, добродiю мiй Василю, на сам Великдень тридцять дев'ятого року. Ви - людина набагато молодша й, може, не пам'ятаєте, що напровеснi того року впала Карпатська Україна; якщо не пам'ятаєте, то мусили-сте десь прочитати чи вiд когось вiдважного почути, що в тридцять дев'ятому роцi так зiйшлися на небi зiркiї, що коли вуйко Гiтлєр, Бог би його побив, загарбав пiд свою руку Чехiв, то Карпатська Україна оголосила себе на цiлий свiт самостiйною державою... держава, щоправда, була, як кулачок, без свого вiйська й без зброї, без усякої закордонної помочi - таке собi полумiнце свiчки, що засвiтилося в Хустi. Столиця там була. I тоте полумiнце не встигло розгорiтися, а вже вороги квапилися його погасити: першими вдарили в спину таки чехи, за ними польський маршалок Ридз-Смiгли теж двигнув у Карпати своє вiйсько, ну, а вже остаточно залили полумiнце кров'ю панове мадяри. Кажуть, що навiть Йосип Сталiн страх як втiшився, що Україну на Закарпаттi задушили, видно, дуже боявся, що горсточка закарпатських сiчовикiв вирушить здобувати Київ. Знаєте, добродiю мiй Василю, я iнколи ночами, коли нема сну, перебираю, як жолудi для садiння, рiзнi думки, придивляюся до них зблизька, зважую, мовби на долонях; серед перебраного жолуддя є одна насiнина, яка кiльчиться в менi й проростає... i вже вигудiло б iз нього дерево аж попiд хмари, коли б я не боявся: що воно таке Україна... земля... народ? Чи ми Богом обранi, чи Богом проклятi? Чи ми заколiничилися й не можемо встати з колiн? А коли ми зi скрипом пробуємо лише пiднести голову, то нашi сусiди справа i злiва, звiдусiль беруть нас за чуба i назад гнуть донизу, копають нам яму i розплоджують яничарiв. Можете, добродiю мiй Василю, не вiдповiдати, бо я не за вiдповiддю до вас приплентався, мої запитання, на якi я сам собi давно вiдповiв, це, очевидно, карби, рани, що ятряться, болять... i бiль наш теж високий, як спiв, i нема на нього помiчного зiлля. Отож коли напровеснi тридцять дев'ятого року впала Карпатська Україна, то цiла Галичина й Волинь вбралися в жалобу. Принаймнi в нашому селi на Великдень тридцять дев'ятого року не дзвонили на дзвiницi дзвони, як це було зазвичаєно, а тiльки парубчаки били й били клепалами об дошки: тах-тах-трата-тах! Я дотепер, добродiю мiй Василю, чую у душi не погребенний дубовий стук, i може бути, що якраз дубовi клепала звучать у менi дотепер... i плачуть клепала, i лютують, i, мабуть, вони породжують отi мої питання про Україну. Нi, добродiю мiй Василю, нiхто не знає, як пробуджується, пiд впливом чого пробуджується у людини душа: в одного душу пробуджує молитва, у другого - спiв, у третього - книжка, у четвертого - наказ, у п'ятого - тверезi розмисли, у шостого - бесiди в читальнi, а ще в когось - конкретний випадок. Мою душу, що дотепер лежала облогом i, крiм плуга, коси, сивих коникiв, моєї Парасi та ще спiванок, нiчого не знала, розорали... ох, як глибоко розорали великоднi клепала. Коли пiд тривожне клепання посвятили паски, коли в який уже раз заспiвали "Христос Воскрес" i можна було розходитися додому... нiхто, однак, з-пiд церкви не рушився, клепала не пускали нас вiд себе, тримали нас: бiдних i багатих, старих i молодих, i дiтей, i священика, i кiлькох студентiв зi Львова; ми, черченцi, були тими клепалами злютованi воєдино; у цiй єдностi й крiпостi ми почувалися сильними й... калiками, так, калiками i сиротами, ми, може, аж скреготали зубами, а по наших лицях стiкали сльози. Я й понинi плачу, добродiю мiй Василю, i поскрипую зубами, донинi клепала б'ють у моїй душi... i хто нинi в Черченi може здогадуватись, що в колгоспного фiрмана, який просмердiвся гноєм i силосом, у якогось Йвана Слободяна б'ються, мов беркути в горах, клепала, й душа у нього, у дiда передсмертного, розорана й скривавлена. Сталося так, що того сумного Великодня тридцять дев'ятого року, стоячи в гуртi разом iз жiнкою своєю, поруч iз рiднею, з сусiдами, пiдмовлений i пiдштовхнутий клепалами, сумом i гнiвом, я раптом заспiвав "Ще не вмерла Україна"... лише три першi слова я спiвав самотинне, спiв, як вiтер у пшеничному полi, не встиг злетiти високо, вiн попервах низом, немов валом пшеничним, духом польовим ударив у людськi обличчя, i люди теж, як хвиля збiжова, пiддалися йому, вiтровi, пiдхопили спiв, i вже за якусь хвилину сотки людей навколо церкви спiвали, стверджуючи, що ми ще живемо, що ми ще поборемося... I "Ще не вмерла Україна" злетiла вище церковних хрестiв. Нiхто, тодi спiваючи, плачучи й лютуючи водночас, не здогадувався, а найменше - я сам, що десь далеко є великi фабрики, на яких роблять скорострiли, й виливають до них кулi... i що кулi цi призначенi для того, щоб розстрiляти мiй спiв. Зрештою, той сумний Великдень поступово западався пiд землю, клепала дубовi згорiли в печах, i вiтер розвiяв попiл, бо подiї покотилися, як колеса пiд гору: настала вiйна Гiтлєра з Польщею, у вереснi нас визволили брати iз-за Збруча. Я говорю про визволення без нiяких кпин. Офiцер на совiцькому танку пiд вiтальною брамою, що ми її зробили з жердок, оплели смеречиною i закосичили червоними биндами, промовляв до нас, до черченцiв, такою чистою українською мовою, гейби перли нанизував на ниточку, мовляв, браття-галичани, дочекали-сьтеся України - держави робiтникiв i селян, дочекали-сьтеся волi, землi, вiднинi нiхто не буде вас обзивати нi бидлом, нi хлопом, нi хамом, тепер ви господарi на своїй землi, тепер вашi дiти будуть вчитися рiдною мовою, для молодi простеляться дороги в унiверситети й так далi. Звали того совiцького командира Максимом Романовичем Непийводою; згодом у Черченi ми пiзнали його ближче, бо пiд його проводом парцелювали дiдичiвську землю на Грицiвцi й виганяли з села - так, було й таке - кiлькох учителiв-полякiв, потiм восени сорокового Непийвода засновував у Черченi колгосп "Нове життя"; i аж тодi, як "в'язали" колгосп, ми зблизька придивилися до товариша Непийводи; за золотими зубами, за перебраною українською мовою i маскувалася хижа душа; я колись собi уявляв: його душу покусав скажений пес. Товариш Непийвода знав, що вiн скажений, а тому дуже пильнував за собою... пильнував, щоб iз губ не капала зелена пiна, щоб його золота посмiшка не поблiдла, щоб нiхто не зазирнув до нього усередину: а як там, усерединi, бiснується його душа? Лише зрiдка втрачав над собою контролю, забуваючи, що завжди має бути добрим, розсудливим, щирим українцем... що має бути братом. Якось взимi сорокового року, коли вивозили з села на Сибiр перших десять родин куркулiв, як тодi говорилося... ми до тридцять дев'ятого й слова такого "куркуль" не чули, i село наше, кожна хата мерзли на воротях, доглупуючись поволi, що завтра будь-кому з нас можуть наказати: ану, один iз другим, лагодь сани, збирай бебехи, клади в солому дiтлахiв i котися до Сибiру на муки й на смерть... отож тодi я припадкове пiдстерiг, як товариш Непийвода проводжав виселенцiв на санях засклiлим поглядом, а зуби мав стиснутi, а кулаки мав сцiпленi, i я чомусь уявив собi, що вiн у цю хвилину поливає й поливає цих людей, що їх повезли до Сибiру, i нас, якi в селi зосталися, скорострiльним вогнем... i було йому з цього поливання втiшно, бо коли похорони отi сибiрськi зникли за селом i дзвiнки на хомутах занiмiли, Непийвода засмiявся i махнув рукою, як шаблею рубанув... i тут же, мовби мав очi ззаду й збоку, вловив, що я за ним спостерiгаю, поманив мене гачком пальця. Дiялося це посеред села, коло читальнi, стояв там не я один, цiлий гурт новоспечених колгоспникiв там гло-тився, однак вiн поманив пальцем тiльки мене. - Слухайте, товаришу-брате Ваню, - промовив вiн привiтно й ледве чутно. Очi його сiяли, а лице - немовби 'го змастили смальцем. - Маю враження, що чимсь я тобi не сподобався... що начебто, як ворог, за мною пiдглядаєш? - Слова були погрозливi, а уста усмiхненi. Це був зовсiм не той Непийвода, якого я спостерiгав перед хвилиною: стояв передi мною добродушний козарлюга в бiлому кожушку i в портупеях. Високий, статечний - хоч малюй з нього козака. А я мимохiть вiд нього вiдсахнувся, я таки зачув у його словах погрозу i... злякався, i з переляку лепетав, що, навпаки, дуже вiн менi подобається, люблю, бiгме таких чоловiкiв, таких типових українцiв, ми, галичани, зроду присадкуватi, ноги постирали об камiння, а бесiда наша покалiчена польщизною, а душi нашi - хитрi й крученi, як лисячi нори. Щось таке немудре плiв я язиком. Непийвода милостиво, як дiтвака, поплiскував мене по плечу, все ще не гасячи посмiшки. - Ну-ну, товаришу, ми цих хитрих галичан перекуємо на простодушних i щирих. Чи нам довго? Ось побачиш, - пообiцяв. Непийвода казав правду: перековка почалася вiдразу пiсля виборiв до Українських Народних зборiв у Львовi десь у жовтнi. Спершу, немов на смiх, заарештували, щоб не були дуже мудрi, п'ятьох сiльських комунiстiв, якi за Польщi сидiли по Йванових хатах за свiй комунiзм, потiм узяли голову читальнi Бойчука, бiблiотекаря Митришина, Василя Жиракiвського й Дмитра Василюка - обидва хлопцi вчилися у Львовi на правникiв; арештованi нiбито були ворогами нової совiцької влади i мали супроти неї злi намiри. Я особисто, простий рiльник i навiть член колгоспу, до нiякого грiха не почувався, навiть гадки не мав, що й мене можуть причислити до ворогiв... не мав гадки, добродiю мiй Василю, до того моменту, поки Непийвода не поплескав мене по плечу: вiн запримiтив, що я пiдглянув його справжнє лице i що душа його покусана скаженим псом, а йому розходилося до пори й до часу не показувати ратицi... ая, грав роль доброчина, який у будень i в свято лише сушив собi голову, як би швидше ввести бiдного галичанина до раю. Коли рано-вранцi двадцять другого червня сорок першого року Гiтлєр збомбардував летовище в Бистричанах, а по селах покотилася чутка, що тiєї ж ночi нiмецькi лiтаки скинули на парашутах у лiсах i полях диверсантiв, то енкаведисти подурiли: в Рогачi заарештували майже всiх професорiв колишньої гiмназiї, а також понад тридцять гiмназисток - сiмнадцятирiчних пуп'янкiв; у селах забирали священикiв, хлопцiв i дiвчат, якi колись в читальнях ставили вистави, читали газети й книжки; про всiх них казали, що то германськi шпiйони, що вони в запiллю гострять ножi на радянську владу. Полювання на людей чинили ночами, пiтьма їм помагала... вони були кревняками пiтьми, рiдними її дiтьми; пiтьма ними комашилася, немов голодними щурами, що винюхували поживу. Нiхто не був певний, що сеї ночi по нього не прийдуть, я теж потерпав, дарма що не почувався винним; а ще думалося менi, наївному, що мусили бути пiдстави для арештiв: може, нiмцi декого пiдкупили, щоб зривали мости й сiяти панiку, може, арештованi чимсь iншим завинили, бо на мiй хлопський розум нiхто не має права хапати першого-лiпшого лише через те, що почалася вiйна. Адже це були, так сказати, радянськi люди, десь там на заходi, де фронт, армiя нiби грудьми цих людей вiд нiмоти боронить, а тут цих людей, енкаведе пакує до арештiв. Моя мудра Параска радила, щоб я уступився з дому, перебув бiду у лiсi або у житах, але я жiнку не слухав, почувався, прецiнь, чистим, як ангел, чого маю втiкати вiд жони i дiтей? Вони таки прийшли... Ми ще з Парасею не лягали, чипiли на лавi, погасивши лампу. Нiч випала глуха, темна, але не тиха, нi - вили пси, i здавалося, що пси роздирали нiч на кавалки. Хлопцi нашi Григор i зовсiм малий пуцьвiрок Митро (Параска вродила 'го на Рiздво) спали, янголами заколисанi, а ми обоє стерегли їх сон i своїми очима бачили, як насувається, пiдступає до нас бiда; кров замерзала вiд передчуття тривоги, я був готовий виповзти через заднi дверi з хати, з цього непевного човна, котрий чимраз бiльше розгойдувався, i порачкувати поза городами у вiльшину, заритися там у купу нарубаного рiщя, але було вже пiзно: перед вiкнами, на причiлку й за хатою хапливо, як чорнi спалахи, метнулися тiнi, а у вiкно легко постукали: "Вiдчини, Ваню, це я, Непийвода" - почув я знайомий голос, i обруч страху, що раптом стиснув мою голову, зсунувся, трiснув, i я полегшено зiтхнув. Непийвода й ранiше, до початку вiйни, вечорами заходив до мене повечеряти й по-панiбратському побалакати або ж просився на нiчлiг, бо часом засиджувався в сiльськiй канцелярiї допiзна i не хотiв уночi гнати коней до Рогача. - Хай моя Таня, - говорив бувало про свою молоду дружину - вчительку в райцентрi, - сьогоднi сама лягає у холодну постiль. Громадськi справи на першому мiсцi, а жiнка й дiти - то вже потому. - Ну-ну, то ще не знати, що головне, - сперечалася з ним моя Парася. I Непийвода безпомiчно розводив руками; i такий сердечний був, такий м'який, що я геть чисто забував про колись пiдглянутi його бiлi, мов зi скла литi, очi й зцiпленi зуби, й стиснутi кулаки... кулаками вiн немов натискав на гашетку кулемета, розстрiлюючи тих, яких везли в Сибiр, i тих, що ще в Черченi лишилися. Тiєї арештантської ночi я впустив Непийводу до хати без зайвих слiв. Намацав на припiчку сiрник, щоб засвiтити лампу, а жiнка метнулася завiшувати веретами вiкна. - Не треба, нiчого не треба, - промовив без погрози Непийвода. - Нема часу. Збирайся, Ваню... I не ризикуй: хата обступлена бiйцями. - Вiн, певно, помiтив, що я iнстинктивно зробив крок до вiкна, готовий скочити в нiч. - Куди ви його? - схлипувала Параска. В однiй лише сорочцi, вона свiтилася бiлизною, i здавалося, що було вiд неї ясно; Параска стояла на порозi, розпростерши руки на одвiрки, i цим немовби хотiла мене оборонити, не пустити в невiдоме, що ощетинилося штиками. - Дiти ж у нас дрiбнi. Та й вiн, Iван, нiчим перед нiким не завинив. - Ну да, - обiзвався упiвголоса Непийвода, - чи я не знаю, що Ваня не винен, у нiчому не замiшаний? Я за нього ручаюсь. Але... дещо треба вияснити. Такий наказ. Вранцi, Параско Петрiвно, вiн повернеться. Вiрите менi? Облесливо говорив, а в руцi тримав наган, я нiяк не мiг сполучити облесливi слова з його наганом i москалями, що обступили хату, немов вороже гнiздо. Я хотiв вiрити Непийводi, що й справдi треба тiльки щось уточнити, я сам себе заколисував, це була моя надiя... а серце билося в ребра, i плив у жилах страх, i цокотiли, як на морозi, зуби. Параска жiночим своїм нюхом, вiдчуваючи мiй стан, обняла за плечi й сказала: - Одягайся, Iванку. Все буде гаразд... все буде... - повторила молитовне й цi два слова справдi замiнили їй цiлу молитву: Господи, змилосердися над нами, не дай пропасти. Поки я одягався, Параска тим часом збирала в пошивку бiлизну, куриво, кусень солонини й цiлий боханець хлiба. Ой нi, добродiю мiй Василю, жiнка нi на пiвнiгтя не повiрила Непийводi, "для вияснення" не потрiбно було нападати на хату серед ночi, оточувати її, а в руцi, ховаючи позад себе, стискати готовий до стрiлу револьвер. Перед ворiтьми замiсть легкої брички, на якiй звичайно наїздив до Черчена товариш Непийвода, стояв глибокий драбинястий вiз iз вставленими заденками, немовби чубарик, який сидiв попереду на м'якому "сидзенi", наготувася в поле за картоплею. Конi, чорнi, як тiнi, дрiмали, низько поспускавши голови. Драбини були напханi сiном; менi наказали лягти в сiно горiлиць, ще й зверху майже з головою перетертого сiна накидали, два чубарики, мовчазнi, гейби їм повiдрiзали язики, всiлися на мої ноги, два спереду стерегли мої руки й голову. Штики проколювали темряву, як гниле яблуко. Непийвода сiв поруч iз вiзником. Ми рушили. Я спробував бодай розсунути потеруху з лиця й пiдняти голову, щоб спитати, пощо аж так секретно мене везти до кримiналу, завтра Черчен i так про все дiзнається. Замiсть вiдповiдi москаль ударив мене кольбою в лице. Я сховав обличчя в сiно й, неначе зiйшовши з розуму, реготався з самого себе, з своєї вiри у власну безневиннiсть, з чистої української мови Непийводи, яка так менi подобалася, з чотирьох без'язиких чубарикiв, що стерегли мене, мов бозна-якого злочинця; i ще смiявся я богохульно з Господа Бога, що дарує менi милостиво дорогу до кримiналу, дарує темну нiч i вiз, що пiдскакує на шутрованiй дорозi; а ще вирегочувався я з того вересневого золотого дня тридцять дев'ятого року, коли на танку пiд вiтальною брамою перебраною українською мовою промовляв до нас, черченцiв, товариш Непийвода; вiн тодi простягнув уперед праву руку й розпростер долоню... i розпростертою долонею засiвав нас волею, добром, землею, Україною. Пiсля промови Черчен обсипав його квiттям i зерном, а дiвки його цiлували... Я теж тодi його цiлував. А тепер з своїм утробним стриманим смiхом, стогоном i плачем я нiчого не мiг зробити, це напало на мене, як раптовий бiль. - Закрий хавку, Слободян, - обернувся до мене Непийвода. - Ти ще заплачеш... - пригрозив. - Не тепер менi треба плакати, а тодi... тодi, коли я вас поцiлував... коли я вам повiрив, - вiдповiв йому. Новий удар кольби... i другий, i третiй загнали мене у глухий кут, я отямився тiльки у в'язничнiй камерi. У Рогачi до тридцять дев'ятого року тюрми як такої не було, австрiйська, а згодом - польська полiцiя обходилися загратованою пивницею таки пiд будинком повiтової команди полiцiї, а бiльших злочинцiв вiдправляли до Бистричан, Дрогобича або й до Львова. Брати iз-за Збруча не задовольнилися примiтивною буцигарнею, вони потребували розмаху й простору - пiд тюрму був нашвидкуруч обладнаний кляш-тор кармелiток iз костьолом посерединi й високими мурами навколо. Не знаю, куди новi газди подiвали польських монахинь: чи їх розстрiляли, чи вивезли до Сибiру, чи жiнки безборонне розбрелися помiж людьми, але назва їхнього ордену припечаталася до тюрми, й дотепер, добродiю мiй Василю, слово "Кармелiти" означає у нашому краї тортури i смерть. Недурно ж зродилося страшне прокляття, може, чули-сьте: "Аби тебе Кармелiта взяла". В камерi було нас в'язнiв iз п'ятдесят, зрештою, хто мiг нас порахувати, коли ми стояли, заплiшенi тiсно, як сiрники в коробцi, один попри одного. Ми варилися в густiй задушливiй спекотi, цiла камера вiд пiдлоги до стелi, немов кам'яна чаша, була налита потом, що спливав iз нас брудними потоками, ми стояли мокрi до останнього рубчика; i ще камера була начинена калом, бо про нiякий кiбель не було й мови, про нiщо людське там не було мови; там трупно, до блювоти смердiло свiжою кров'ю; кров чавкала на долiвцi пiд нашими ногами. Помiж живими тут i там, попiдпируванi нашими грудьми й плечима, стирчали посинiлi мерцi з очима, що повилазили з орбiт, з чорними ямами ротiв - вони задихнулися вiд недостачi повiтря. Ми всi задихалися, i всiм чорнiло в очах, i всi ми бачили подзьобанi кулями стiни, i всi знали, що ми, кинутi у цю камеру, тимчасовi, до нас iще, певно, до опiвночi стояли iншi арештованi, вони були й пiшли, щоб бiльше сюди не повернутись; хтось iз них, учорашнiх чи позавчорашнiх, кров'ю великими лiтерами написав на стiнi: "Нас усiх тут убили. Борiтеся!". Ми читали кривавий напис, який теж був розстрiляли - по ньому прострочили кулеметною чергою, куля попри кулю, але про супротив нiхто не думав, ми були приголомшенi страхом й отупiли вiд сопуху й тiсняви, де тут могла зродитися думка про якусь боротьбу, коли живi стояли поруч iз мерцями. Чим мали розколоти товстезнi мури й розбити залiзом кованi дверi? Тут навiть слово вмирало, як вiшальник у зашморгу, заледве викотившись з горла. У камерi було чути лише передсмертне хропiння й де-не-де, немов iз пiд землi, зрiдка виринав стогiн або ж поверх нашого натужного дихання, що зливалося в суцiльну хрипливу хвилю, хтось розпачливо посилав благання до Бога... пускав до Бога вутлий човник, що вiдразу тонув у сукровицi. Нас нiхто не чув: нi Бог, нi енкаведисти за дверима, нi сотнi в'язнiв, що душилися в iнших камерах, про нас, здавалося, усi забули або ж просто ще не надiйшла наша черга вмирати. Чи, може, над нами змилосердяться? То, може, очiкуємо черги на помилування? А чом би й нi? Повiрте, добродiю мiй Василю, навiть там, на днi пекла, звiдки не було виходу, ми сподiвалися порятунку: може, нас випустять на волю, бо ж ми арештованi помилково... може, надлетять нiмецькi лiтаки, розбомблять Кармелiту, й ми порозтiкаємося... може, нiмецькi вiйська захоплять Рогач ще до того, поки енкаведисти нас розстрiляють? Посеред дня чи десь за мурами Кармелiти на подвiр'ї або й у самих мурах, у їхнiх нутрощах, загуркотiв потужний мотор; ми дивилися один одному у вiчi... i мертвим теж дивилися у вiчi й запитували мовчки, що означає цей гуркiт. Господи, питалися, а кожен однак здогадувався, що цей гуркiт означає. Чи ми самi себе обдурювали, чи не хотiли вiрити у призначення мотора, чи сподiвалися, що мотор пiднiме Кармелiту, як дирижабль, попiд хмари й вивезе поза мури на волю, аж поки хтось тверезий не промовив: - То нас розстрiлюють, браття. I враз у камерi стало тихо, нiхто не харчав, не сопiв, не молився, усi завмерли, надслуховуючи, одначе, нiчого ми не почули, бо чи поглухли вiд страху, чи загрубi були монастирськi мури, чи той мотор страхiтливий був звичайним трактором, що оре десь стерню. Але ж нема ще стернi, ще не почалися жнива... Не почалися? Раптом клацнули дверi, й на порiг з кулеметом у руках став присадкуватий косоокий червоноармiєць, який весело-радiсно посмiхався, а за його плечима виросли ще два чубарики з рушницями напоготовi - дула й штики впилися у нас, готовi прострочити й простромити нашi груди. Ми хитнулися назад. Нас усiх пронизала думка: настала остання година. Але косоокий енкаведист крикнув тоненько: - Слободян єсть?! Слободян, виходь! Господи, та це ж викликають мене! Мене? I бiльше нiкого? Я мiг не обiзватися, хто б мене знайшов серед мертвих мерцiв, серед мерцiв живих, серед каламутного сопуху, але я таки обiзвався, шибнуло в головi радiсне: Чи мо', випустять? Дивовижно, але спресованi тiла стиснулись ще тiснiше - дали менi дорогу - тiсний прохiд, у який я пропхався до дверей. Енкаведисти тут же кинули менi на голову мiшок, котрийсь з них тицьнув дулом у поперек: - Iди. Мене вхопили крiпко попiд руки й повели; я пробував уявити дорогу, якою мене вели: якiсь сходи, коридори, дверi, знову сходи - i чомусь менi уявилося, що ведуть мене в нутрощах велетенського дзвона, що крисами своїми увiгнався глибоко в землю, прикривши вiд людського ока Кармелiту; а в тому дзвонi розщибаються крики й стогони i раз-по-раз лунають пострiли, i працює, двигтить потужно мотор; пострiли й двигтiння мотора, здавалося, розколюють той дзвiн... а чи мою бiдну голову розколювали на дрiбненькi трiсочки. Врештi вштовхнули мене в якiсь дверi й здерли з голови мiшок. В лице немилосердно, як полум'я, вдарило сонце. Кiмната, куди мене завели, була простора й свiтла, троє вiкон виходили в подвiр'я, i якби не гуркiт мотора i грати на вiкнах, то могло б здатися, що наглядачi вивели мене поза тюрму в зелений затишок. Слiдчий сидiв за довжелезним столом якось боком, скоцюрбле-но i, пiдперши рукою щоку, задивився у вiкно. Перед ним на столi не було нi паперу, нi пера, а тiльки чорнiв наган, стояла розпочата пляшка горiлки й бляшаний кухоль. Коли ж вiн повернув до мене обличчя, то я упiзнав Непийводу. Вiн наказав архангелам, що мене привели, вийти за дверi, а менi показав на табуретку посеред кiмнати. - Ну, i як тобi, Слободяне, у нас мається? - спитав вiн весело, зубасто й стрельнув у мене бiлими невидимими очима. - Та як можна матися, товаришу Непийвода, коли люди вмирають, задихаючись, стоячи, - наївно я перепитав. Вiн тут же зiрвався з мiсця i, схопивши наган, пiдбiг до мене. - Я тобi не товариш, сволото! - крикнув i замахнувся наганом. Але не вдарив. - А що здихають у камерi, то... то куль менше витратимо. Так, менше куль... - Таж не всi виннi... - благав я, даремно на щось сподiваючись. - I я серед них. - О нi, Слободяне, - промовив вiн i засмiявся. - Ти серед тих, що виннi. Хiба не ти на Великдень у тридцять дев'ятому роцi виспiвував пiд церквою "Ше не вмерла Україна"? Думаєш, не знаємо? Нiбито нiхто в Черченi не пам'ятає, що без тебе не обходився жодний читальняний, а отже - ворожий, нацiоналiстичний шабаш: вистави, концерти, фестини. Ти скрiзь спiвав, - кружляв навколо мене Непийвода. Був п'яний; був бiлий, як папiр. - Так, я спiвав скрiзь, - не став я вiдмовлятися. - Мав я голос, що тут такого? Не було у цьому нi полiтики, нi зиску нiякого. Вiн аж зупинився у своєму кружляннi; вiн дулом револьвера рiзко вдарив мене в пiдборiддя, аж клацнули зуби. - Це i є контрреволюцiя, гад! Ти собi мiркуєш, що контрреволюцiя - це тiльки пострiли в спину бiльшовикiв чи таємна змова проти радянської влади? Контрреволюцiя - це i твiй спiв, яким ти засiвав у душi кукiль... ворожiсть засiвав проти нас. Розумiєш? - I що менi за це буде? - навiщось спитав я. - Нiчого такого, - знову засмiявся. - Розстрiляють. - Непийвода хлюпнув у бляшанку горiлки й одним духом випив. Не можу похвалитися, добродiю мiй Василю, що був-єм героєм i спокiйно вислухав смертний вирок. На якусь мить потемнiло в очах, канцелярiя з довжелезним столом, сам слiдчий Непийвода, голi бiлi стiни, високi загратованi вiкна крутнулися вправо-влiво, немов у шаленому танцi, й круто полетiли в безодню. Спам'ятав мене Непийвода, який бризнув горiлкою в лице. - Ти слабак, Слободяне, - посмiшковувався слiдчий i посторцував мене на табуретцi. - Смертi боїшся... всi ви боїтесь смертi, тремтите, як зайцi, а проте, смертi не минути. Нiкому, - сказав, як припечатав. Одначе поглядав на мене без злостi, навiть спiвчутливо. Був блiдий, зарослий. Козацький вус звисав донизу мокрий, запльований. - Але ж повинен бути суд, - я ще на щось сподiвався. - Вiн розбереться по правдi. - Менi хотiлося жити; я хотiв вiрити у справедливiсть совiцького суду. Най дадуть десять рокiв, чи й двадцять, най буде Сибiр - тiльки б жити. - Ти забув, що йде вiйна, Слободяне. Нiмцi нинi-завтра тут будуть. - То й випустiть нас... мене випустiть, - просився я, як дитина. Вiн крутив головою. - Дуже ти мудрий, Слободяне. Хiба можна випустити на волю ворога... завтра ворог ударить тобi в спину. Ти ж фашистiв чекаєш... ви всi западенцi очiкуєте Гiтлєра, як месiї. Хiба нi? Ви продажнi шкури... всiх... всiх вас викосити до ноги. - Непийвода був п'яний, але говорив тверезо, розсудливо. Я не бачив на його довгообразому вусатому лицi затаєної ненавистi, яку колись був випадково пiдглянув, страшними були тiльки його очi - бiлi, невидющi, немов литi зi скла. - Навiщо ж ви нас визволили, коли через пiвтора року усiх треба викосити? - запитав я Непийводу. Смiшний я був i дурний. Очевидно, пiдсвiдоме розтягував час, менi здавалося, що коли скiнчиться наша бесiда, то й настане кiнець моєму життю. - Ми визволяли з надiєю, що вас посортуємо: кого - направо, кого - налiво... кого - на перековку, а кого - козам роги випрямляти. - На губах пiд вусом синiла, як отруйна поганка, прихована посмiшка. Вiн знову плеснув у бляшанку горiлки й ковтнув її одним духом. Виглядало, що його мучила спрага. - Ми вас зустрiчали як братiв... - зустрiчали Велику Україну, що взяла нас пiд своє крило. А ви "кого - направо, а кого - налiво". Ось ви - українець, так, з вас образи козацькi малювати, а кажете: українцiв, нас тобто, треба викосити машiнгвером. Невже вам не шкода моїх дiтей? - Нi, я таки не був при своєму розумi... який тут розум, якщо пробував достукатися до його серця. - Ну, по-перше, чоловiче, вiд мене це не залежить: дати тобi волю чи залишити тут. Ти, Слободяне, занесений у список, i лише куля з нього тебе викреслить. По-друге, ти ж бо знаєш: нема для нас, комунiстiв, значення, чи ти українець, чи мордвин, чи єврей... нацiональнiсть - рiч другорядна. На чiльному мiсцi - iнтернацiональне братство людей. - Яке братство! - вигукнув я розпачливо, - Коли невиннi люди душаться у камерi... i нiхто, нiхто їх не питає: вороги вони чи брати? - Якщо вони тут, то вороги, - знову посмiхнувся Не'пийвода, i посмiшка його нiяк не поєднувалася зi словами. I тодi я зрозумiв, що добродушне його розхмелiле обличчя, блiдо-синя усмiшка, урiвноважений, навiть товариський тон - то лише маска, то лише вистава, призначення якої я ще не знав. - А коли й вороги, то хiба не належить поводитися з ними по-людському, по-християнському? - продовжував я сперечатися. Один Бог святий знає для чого це я робив. - Ми не християни, - вiдразу вiдповiв Непийвода, - ми не зараженi якимсь там милосердям... милосердя нам заважає в дорозi до високої мети. Ми мусимо бути жорстокими... добро треба утверджувати насильством. Такий закон, Слободяне. Класового ворога треба знищувати скрiзь i всюди, як скаженого пса. Так було, так є i так буде, особливо у воєнний час... особливо тут, у Галичинi, де ворог причаївся майже у кожнiй душечцi, i в твоїй душi, Слободяне, теж. - Нi, вiн i тепер не кричав, не гатив кулаками по столу, вiн весело мiряв мене очима, що знову ожили й очистились вiд бiлого скла, але якраз його веселiсть i розсудливiсть мене лякали бiльше, нiж би вiн на мене кричав чи навiть мордував. Пiд його веселим поглядом я скручувався, немов обгорiлий листок... це страх мене випалював, i я иовзав, як черв'як, десь у ницих безоднях, де панувала суцiльна пiтьма i безкрайня смердюча твань. Непийвода помiтив мiй стан, бо задоволене розлiгся у своєму м'якому фотелi й, потягуючи цигарку, позирав на мене насмiшкувато. Йому подобався мiй страх... мiй жах, моє повзання в блювотиннi, вiн панував надi мною, як хотiв, i я нiчого не мiг з собою зробити, не мiг себе перебороти, я, прецiнь, не був героєм, у мене вдома плакали дрiбнi дiти, я ще не нажився з молодою жiнкою, я боявся смертi. Це так природно, добродiю мiй Василю. Попри страх, що вирiс попiд хмари, кiльчилося в менi кволе зеренце надiї на чудо, на Боже милосердя, на щасливий трафунок, на доброту людську. Тому я спитав Непийводу: - Певно ж, не для смертi ви наказали мене сюди привести, правда? Я мiг i в камерi вмерти... там просто вмерти вiд нестачi повiтря. Вiн згiдливо кивав головою. - Ну, звичайно, не для смертi. - Зважив на долонi револьвер, потiм прицiлився менi в обличчя. Бавився. - Але й не для життя, Слободяне. Я дуже стомився, Слободяне. Наша мила розмова, вважай, мiй вiдпочинок, маленьке вiдпруження, як кажуть галичани. Крiм того, мусить охолонути мiй револьвер... та й патрони скiнчилися. Нi одного. - Вiн прицiлився менi в груди й натиснув на цiнгель. У револьверi сухо клацнуло. - Бачиш, навiть вбити тебе по блату не можу, - бiдкався. Револьвер жбурнув на стiл. Очевидно, це не був жарт, Непийвода говорив цiлком поважно й навiть сумовито, вiн й справдi сумував, що не може мене застрелити. - Але це зроблять iншi, - додав вiдразу, себе розраджуючи. Пiдвiвся з крiсла й почав туди-сюди спацерувати попри вiкна. - Хiба не чуєш: скрiзь стрiляють? Кожен має роботу - i бiйцi, i командири. Такий наказ. Прислухайся. Слухай нашу ненависть, чорт забирай. Ну, чуєш? А тепер пiдiйди до вiкна, я тобi картинку покажу... картинка що треба. Придивись добре. Запам'ятай. Повернешся до камери - розкажи про побачене всiм, хто ще там живий. Розкажи-но, що ми не знаємо пощади. Нехай ждуть щомитi смертi, нехай страх скручує їм кишки - по них прийдуть. Це i є, Слободяне, суд над класовим ворогом... суд очiкуванням. То як тобi, Слободяне, сподобався мiй задум... мiй суд, а може - театр. Ну, ну, прошу до вiкна. Я iз свого мiсця, з табурета не рушався, я прилип до нього, аж поки Непийвода не пiдштовхнув до вiкна; вiн рвучко розсунув бiлу фiранку... з-поза фiранки, iз-поза грат вiдкрилося чотирокутне тюремне подвiр'я iз костьолом посерединi. Власне, спершу я побачив ряд вiкон iз приробленими бляшаними дашками, щоб люди в кримiналi не вловили оком сонця, а вже потiм - облуплений старий костьол, а бiля нього - свiжовикопаний рiв, що був, мабуть, довгий на двадцять - двадцять п'ять метрiв; поряд другий рiв був уже засипаний, на ньому кiлька чубарикiв у рогатих шапках укладали кам'янi плити, що ними було устелене цiле подвiр'я. Чогось