так сталося, так мусило статися, що власне оцi рови я першими запримiтив, а вже потiм, добродiю мiй Василю, розкрилося передi мною пекло: з кiлькох тюремних дверей чубарики волочили хто за обидвi ноги, хто - за одну, хто за руку, хто - за якусь одежину, хто - за жiночi коси... волокли отак пострiляних; волочiння було поспiшне, чорти в рогатих шапках квапилися чимдуж доволiкти трупа до ями. Тут два iншi рогатi пiдхоплювали мерця за руки й за ноги й скидали в рiв. Робота ця пекельна, нелюдська, страшна тривала, як менi здавалося, в тишi... було в мене враження, що я оглух, що потонув у кровi лагiдний лiтнiй день з рядами стерезних лип у розлогому тюремному дворi, й оглухли, захлинулися у червонiй палючiй тишi хрести на костьольних шпилях; кривава тиша хлюпала хвилями об мури в'язницi i глушила всi живi звуки. Так менi здавалося; я навiть здивувався, коли до мене обiзвався Непийвода, що чую його голос. - То як тобi подобається наш суд, пане Слободяне? - запитував вiн глумливо. Звичайнi, здавалось би, слова, а вони, як сокирою розкололи навпiл тишу, i в мої вуха полилося рiвномiрне двигтiння моторiв; i тiльки тепер, як щось другорядне, я помiтив пiд липами два величезнi тракторища, що гуркотом своїм затопили тюремне подвiр'я, i якраз їхнє безперестанне тарахкотiння й було тюремною тишею, це я тепер зрозумiв; я не мiг тiльки зрозумiти високого, в пiвтори людського зросту чубарика, розпатланого й розлейбаного, без паска, який нипав окруж тракторiв, тримаючи в руках ланцюг... i той ланцюг вiн то натягував, то вiдпускав; я не мiг сам собi повiрити, немовби побачене було найважливiшим з усього, що тiльки менi вiдкрилося: чубарик був прикований до трактора. Я аж притиснувся лобом до грат, намагаючись перевiрити свiй здогад; я поглядом, мабуть, перепитав Непийводу про червоноармiйця на ланцюгу, бо вiн охоче пояснив: - Так, боєць той, Чернишов його прiзвище, прикутий. Уяви, вiн сам попросив, щоб його прикували, щоб припадком не здрейфив, щоб не втiк вiд тракторiв, бо мотори тiльки вiн один серед нас знає. I так вiн ходить... i поборює, глушить смерть, пострiли, як ти, мабуть, здогадався, уже котрий день... ходить i спiває, що виходить на берег Катюша, на високий берег, на крутий. Тобi страшно, Слободяне, вiд цього кiна, вiд побаченого? - Непийвода хапнув мене за плечi й повернув лицем до себе. Нi, тепер його чорноброве вусате обличчя не маскувалося байдужою добродушнiстю чи навiть пригашеною цинiчною посмiшкою: очi блимали в глибоких синiх ямах бiлим невидющим вогнем, а зуби вилiзли хижо з-пiд вусiв. Одначе я його не боявся; мене пеленала тупа й покiрлива приреченiсть; менi баглося впасти тут на мiсцi й заснути або й вмерти... менi однаково смертi не минути... не минути, тепер я у цьому переконався; я теж утопився в гуркiтливiй тракторнiй тишi, захлинувся нею, i було менi байдуже, що Непийвода, немовби сказившись вiд мого мовчання i моєї тупостi, бив мене рукiв'ям револьвера по лицi, кров заливала очi, я випльовував зуби; i байдуже менi було, хочете вiрте, добродiю мiй Василю, а хочете - не вiрте, коли Непийвода гримнув мною об пiдлогу i мiсив чобiтьми як хотiв, я був поза межами болю; менi у вухах чомусь бринiла й бринiла спiванка про Катюшу, що виходила на високий крутий берег. Очевидно, вiд баченого й почутого я сходив iз розуму; а може, таким способом душа моя боронилася бо коли рогатi чорти, покликанi з коридора, посторцували мене на ноги i я утер вiд кровi лице, Непийвода, вiддихуючись, поглядав на мене здивовано, немовби побачив уперше. - Овва, Слободяне, ти одначе твердий, - похвалив... i похвалу жадiбно запив горiлкою. - Слухай, невже тобi не страшно? Невже ти нiчого менi не скажеш? - Вiн очiкував якоїсь вiдповiдi; а я й понинi не можу собi розтлумачити затiяну ним забаву зi мною. Невже це був для нього тiльки театр, пiвгодинний вiдпочинок, очiкування, поки остине дуло револьвера й поки принесуть нову пачку куль? Я йому таки вiдповiв, що, очевидно, страх, немов iржавий обруч, має свою межу мiцностi, котроїсь хвилi вiн трiскає... людина не може пережити бiльше, нiж це їй вiдпущено Богом. Я уже не живу, козацький сину Непийводо, мене вже нема, я уже забув усi спiванки, окрiм тiєї, де Катюша виходить на високий, крутий берег. Так, я вже не живу... Тепер вiн реготався, як учора я реготався на возi, вiн тiшився з мого безумства, з моєї резигнацiї; вiн думав, що домiгся свого, що малим коштом зламав мене, i наказав конвоїрам вiдвести мене назад у сорок другу камеру. - Поживи там... поживеш там, Слободяне, до вечора чи до ранку, хiба я знаю, скiльки твоїм Богом вiдпущено ще життя... i хоч ти затинаєшся, а таки розкажеш їм, там у камерi, про бачене тут i почуте. Їх усiх i тебе з ними те саме чекає. Вони, дурнi, марно на щось сподiваються, хоч сподiвання їхнє закономiрне, Слободяне, кажуть, що останньою вмирає надiя. Ти оповiддю своєю їх убиватимеш наперед. Утямив? Ти єсть щуроїд помiж щурами - таке твоє призначення. Вони будуть казитися вiд страху, дертися на стiни, мочитися в штани, а я тебе тим часом, Слободяне, переведу в другу камеру, в третю. По знайомству, рахуй, по блату продовжу тобi життя. Отак промовляв до мене на прощання товариш Непийвода; вiн знову був спокiйний, усмiхнений, не залишилось нi крихiтки з його недавнього лютого сказу. Лише очi поблимували бiлим неживим вогнем, i я подумав, що в личинi Непийводи таки сидить диявол. Усi, мабуть, тут дияволи... й оцi в рогатих зiркастих шапках, що ведуть мене попiд руки, й отi, що на подвiр'ї волочать, як падлину, пострiляних до ями, й отi невидимi, що ставлять в'язнiв до стiнки... до стiнки... до стiнки. Лише, мабуть, прикований до трактора чубарик має людську душу, бо диявола непотрiбно було б заковувати в ланци, серед мук i кровi вони почуваються, як щупаки в саджавцi: добре їм серед мук, солодко, розкiшне, лише горiлку їм достарчуй. I ще тiльки один Господь Бог знає, про що я думав, коли чубарики вели мене з мiшком на головi до сорок другої камери; ще, очевидно, снувалися i рвалися на клаптi, як гниле канцур'я, думки про диявольську потребу енкаведистiв насолоджуватися новими тортурами: мало їм розстрiлiв, довжелезних ровiв iз трупами, мало їм розлитої кровi на кам'яних плитах, мало їм знущань на допитах; товаришевi Непийводi забаглось iще тортурувати, виїдати страхом людськi душi: отак вам буде... отак ллється ваша кров... отак вас будуть волочити за ноги... отак будете снопами лежати. I не хтось iнший, а таки я сам був призначений виїдати страхом душi побратимiв... я був призначений стати щуроїдом. Господи, просив я у Бога, вирви у мене язик. I попервах, як опинився я у сорок другiй камерi. Бог помагав менi в мовчаннi, дарма, що люди в'одно мене випитували, як повелося на допитi... i ще допитувалися, що усiх нас чекає, невже усiк нас очiкує куля, гей, та не може бути, щоб стрiляли без суду, без розбору, не може такого бути, щоб над тюрмою верховодила зграя п'яних катюг. Дивно було це слухати, бо ми в камерi теж вмирали без суду й навiть без кулi; повiтря було, як драглi, кожне слово коштувало зусиль, але друзi мої знову й знову допитувалися, випрошували вiдповiдь, вимолювали надiю, а я заклято мовчав... а я, бiгме, плакав без слiз, зцiпивши зуби; я їх жалiв; я бачив, як нас, пострiляних, волочили по камiннi, як наша кров текла струмками. Хай вони поки що цього не знають, хай надiються. Я знову стояв плече-о-плече з своїми побратимами i ротом ловив, як риба на березi, повiтря; i знову то тут, то там хрипiли й вмирали стоячи люди, мертвих мiж нами було вже, мабуть, декiлька десяткiв, переважно старих i хворих. А ми, смiшнi, боялися розстрiлiв... Так тривало до вечора; до ранку напевно у сорок другiй камерi не залишиться нi однiєї живої душi; зайвим було лякати когось завтрашньою смертю чи тортурами; смерть стояла серед нас; i не треба надаремно витрачати кулi. А все ж камера не втрачала надiї; хтось богомiльний, може, й священик, почав голосно проказувати "Отченаш", за ним уторив другий голос, i третiй, i четвертий... i цiла камера, живi iз мертвими волали до Господа за помiччю; молитва-волання врештi-решт звелася до двох-трьох слiв: "Господи, спаси й сохрани! Господи, зглянься над нами!" Не знаю, добродiю мiй Василю, як то сталося, що я не витримав: чи то розпачливе волання до Бога урвало моє терпiння, чи трупний сморiд i пекельна духота отруїли мою свiдомiсть, чи втрачав я розум пiд палючим свiтлом трьох електричних лiхтарiв, що звисали iз склепiнчастої стелi... досить того, що я крикнув: "Нам, браття, не буде милосердя нi вiд Бога, нi вiд енкаведистiв. Тюрма наша - пекло на землi, а енкаведисти - дияволи. Там, на подвiр'ї штабелi трупiв, там земля сочиться кров'ю, там липи сохнуть, там колесує на ланцюзi, як пес, прикований Чернишов, який пильнує, щоб трактори тарахкотiли й глушили пострiли й нашi крики. Вiдкриваю вам мною побачене, браття, не задля того, щоб ви омертвiли вiд жаху, чого нам бiльше боятися, нас однаково очiкує смерть або тут вiд задухи, або вiд кулi, або вiд тортур. Якщо ж однаково нам судилася смерть, то чи будемо її сумирно очiкувати, чи не вдарити... чи не вдарити нам у дверi. у стiни... вдарити плечима, руками, чобiтьми, головами навiть - ударити - i, може, врятуємося. Надiю, зелений пагiнець я посiяв у камерi. Гадаю, що навiть ви, мистцi, добродiю мiй Василю, не спроможнi собi уявити, що вчинилося у сорок другiй камерi... i нiколи ви не зможете намалювати товпище людей, живих i мертвих, якi, злютувавшись в один гудзуватий кулак, ударили в дверi, ударили й закричали щось вiдчайдушне, люте й предковiчне, що пливло в кровi... ударили раз, i вдруге, й втретє. Тодi дверi раптом вiдчинилися, на порозi виросли чубарики, два з рушницями, а той третiй, косоокий, - з кулеметом. "В чем дело?!" - тоненько запiяв косоокий i блиснув вишкiреними зубами. Ми не встигли нi вiдповiсти, нi вiдсахнутися назад, ми були нацiленi, як таран, на дверi, й косоокий умить це уловив. "Назад, мать вашу!", - верескнув злякано i в ту ж хвилину заговорив його кулемет. Правду кажучи, я пострiлiв не чув, вони втопилися, як камiння у водi, в наших грудях; а ще, може, я не чув пострiлiв тому, що скошенi кулями люди падали не поодинцi, а цiлим мертвецьким валом; той вал повалив i мене, непоцiленого, бiля самого порога. Це був мiй порятунок. Власне, мене порятував вибух, що гримнув могутньо десь поряд, немов водночас ударили десятки липневих громiв. Тюрма наша аж хитнулася, десь задзвенiло скло, що вилетiло з вiкон, i в ту ж мить клiпнули й погасли жарiвки. Потiм я довiдався, що це була висаджена в повiтря мiська електрiвня, але про це дiзнався тiльки я один, бо нiкому, окрiм мене, не вдалося вийти живим iз сорок другої камери. Кулемет у руках косоокого на якусь секунду спантеличено замовк, лише на секунду, в наступну ж черги били одна за однiєю, кулеметовi допомагали рушницi. Згодом вдарили три чи чотири гранати. Уявляєте, добродiю мiй Василю, яка це була м'ясорубка. Я, скориставшись з темряви i з того, що з першими стрiлами впав бiля вiдчинених дверей, виповз iз камери й попри стiну плазом посунувся кудись... а куди, й сам не знав, i не знав, навiщо повзу. Коридор, немов пiдземна нора, був залитий густою темрявою... в темрявi металися, матюкаючись, енкаведисти, тут i там зблискували пострiли, кожної хвилини могли наткнутися на мене... i таки натикалися, i били мене чобiтьми попiд ребра, але на пiдлозi я лежав не один, щокроку я намацував мертвi тiла, я теж був нерухомий; я був для енкаведистiв трупом. I знову, коли минала небезпека, повз. В мене не було нi страху, що будь-який енкаведист i в пiтьмi може всадити в мене кiлька куль, в мене не жеврiв навiть гранчик надiї на порятунок, на втечу або ж принаймнi на якийсь сховок; мене поки що виручали темрява й сум'яття в коридорi, панiка, але ж врештi-решт енкаведе собi присвiтить, i що тодi? Втiм, якщо чесно признатися, я не був тодi мислячою людиною, я був немовби звiриною, яка припадкове уникла загибелi й котра знала тепер тiльки одне: втекти вiд куль i гранат, вiд сорок другої розстрiляної камери; я заледве себе стримував, щоб не схопитися на рiвнi ноги й не побiгти. Куди? Тодi ж, знову ж таки, як виполошена з-пiд межi звiрина, пробував намацати в коридорi якусь шпарину, закуток, щоб туди закотитися й завмерти, але намацував лише стiни й залiзнi дверi. Дверi й дверi... А хвилини бiгли, як схарапудженi конi, їх копита били мене в серце, а я повз позаду цих коней, немов пес iз перебитими заднiми ногами. Бог мав мене у своїй опiцi. Мої очi вже звикли до темряви, i я виразно помiтив навпроти отвiр, що чорнiв, як брама до пекла; той чорний отвiр виявився вузькою сходовою клiткою, що вела на горище. На моє щастя, й кованi грати, що перегороджували сходи нагору, й самi дверi на горище були чомусь вiдчиненi: тiєї ночi їх нiхто не стерiг або просто в метушнi про них забули. Через годину, опiвночi, вiдкрилося менi, що незамкнутi дверi не означали енкаведистську забудькуватiсть. Та це буде через годину чи через двi, а тодi долонями, грудьми й навiть лицем я тамував кожну дерев'яну сходинку, що крикливо скрипiла; тепер воскресла у менi надiя на порятунок, а разом iз надiєю оживав страх; я знову ставав людиною, звiрине первiсне бажання просто втекти вiд небезпеки минулося, i, опинившись на горищi, я почав осмислювати ситуацiю: тут можна переховатися... тут дах покритий черепицею... тут пахне волею. Господи, як багато важить у нашому життi надiя: iще я каменiв посеред горища, надслуховуючи й озираючись, а душа моя вже випурхнула з-пiд тюремної стрiхи й уже бiгла нiчними полями додому. "Ну-ну, - врештi я спохопився, - не кажи "гоп", поки не перескочив, лiпше-но запхайся, чоловiче, в глухий кут, замаскуйся чим можеш, принишкни, бо де гарантiя, що через хвилину-двi сюди не навiдається енкаведе! Я метався наослiп по горищi, спотикаючись об дошки, поламанi меблi, сiнники, купи лахмiття; i вже був готов заритися в те лахмiття з головою, коли ж протяг, що вiйнув з-пiд даху, рiзко вдарив у лице трупним духом. Очевидно, я цьому не надав би значення, цiла Кармелiта млосно пахтiла розкопаною величезною могилою, якби моє уже нагострене пiтьмою око не помiтило бiля димохiдного "дiда" штабель чогось бiлого... мовби штабель сувоїв полотна; бiлизна ця полотняна свiтилася на цiле горище... свiтилася й дивним чином, як усе страшне, вабила до себе. Нi, добродiю мiй Василю, не були це нiякi сувої полотна, були це складенi трупи... але трупи не тих пострiляннх у камерах, до трупiв я устиг звикнути, це були голi жiнки. Я не мав сили вiдiйти вiд них, начебто менi вже не треба було сховатися, мене спаралiзувала оголена жiноча смерть. До цього часу я бачив смерть чоловiчу - зарослу, грубу, спотворену, а тут палахкотiла в сiрiй темрявi оголена жiноча бiлизна; i нiхто не мiг менi вiдповiсти, чому з жiнок перед смертю здерли одежу, чому їх, мертвих, осоромлено? Невже спершу над ними збиткувалася тiчка чубарикiв, а вже потiм укорочували їм життя? Втiм, хiба я забув, що над тюрмою панують рогатi з пекла? Рогатим iз пекла Сталiн намалював на чолах червонi звiзди й випустив помiж людей: веселiться, упивайтеся людською кров'ю, не бiйтеся нi Бога, нi людей. Це ваш час, рогатi... Мене охопила лють... Мене охопила лють - i я нею тiшився, вона означала, що я живу; лють пливла у моїй кровi пекучим струменем, менi баглося збiгти сходами в коридор, пiдстерегти в темрявi енкаведиста з кулеметом... допастися до кулемета й сiкти... й сiкти на мак усякого рогатого, що потрапив пiд руку. Порив мiй, мушу признатися, був коротким, як пострiл, бо не вмiв я обходитися з кулеметом, якби навiть трапилася для цього .нагода. Надiя на порятунок знову роз'ятрила страх, що був притупився, i злiсть моя знiчено й присоромлено пригасла. Нiколи за цю страшну добу так не хотiлося менi жити, як тодi, коли стояв коло штабеля мертвих жiнок. Душа, тiло, кожна кровиночка в менi протестували проти смертi, проти думки, що отак буду лежати непорушне й без протесту, без жадань i навiть без болю, без права завтра знову побачити живий день; i отак буду лежати до самого Страшного Суду, який настане через тисячу чи через сотнi тисяч лiт. Не дивуйтеся, добродiю мiй Василю, що тримаю в пам'ятi, як зерно в жменi, кожну свою тодiшню думку, порух, надiю, страх, а може, й дихання; я тримаю в пам'ятi, як на фотографiї, самого себе тодiшнього; так, не дивуйтеся, бо опiсля не пам'ятаю у своєму життi такого дня, коли б я ту страшну нiч на тюремному горищi не згадував, не придивлявся до неї зблизька... я тую нiч неначе щодня поновлював на чистому паперi, й вона з роками не блiдла, а навпаки - ставала виразнiшою. Так менi здається... а ще менi здається, що на мiсцi утраченої, зблiдлої риски, усохлого деревця я садив нову щепку i пiдливав її, щоб росла. Це був мiй потаємний сад страждання - душа моя удень i вночi блукала у цьому саду й плакала, i лютувала, i бридко обльовувалася страхом, надслуховуючи постiйно: а може, у старих енкаведистських списках таки залишилось нерозстрiляним моє iм'я i завтрашньої ночi знову приїде по мене товариш Непийвода. Поки я божеволiв вiд страху й розпуки, чадiючи вiд трупного смороду, дерев'янi сходи заскрипiли, почулися голоси, й отвiр дверей зблиснув червоно, немов розкрита паща тюремного смока. Я не мав часу на роздуми, метнувся поза штабель мерцiв, припав до них поруч i навiть, пам'ятаю, прикрився чиїмись довгими косами. Iз сховку виразно бачив, що на горище увiйшло з лiхтарем п'ятеро енкаведистiв, якi штовхали поперед себе двох молоденьких дiвчат; енкаведисти приходили сюди, очевидно, не перший раз, бо впевнено рушили в недалекий вiд мого сховку кут: тут мали розстеленi коци, а обiч - високi свiчники, що колись стояли у вiвтарях; один iз енкаведистiв свiчники позапалював, а три iншi шматували на дiвчатах одежу. П'ятий - низенький, присадкуватий, що мав голену голову, й вона виблискувала при свiчниках, як мiдна куля, стояв збоку й попахкував люлькою. Був, видно, командиром, бо мав на собi перехрещенi ременi та ще й при боцi ташку. Вiн водно пiдганяв чубарикiв: - Ну, до дєла, товарищi. Ви заслужилi ето удовольствiє за рвенiє на службе. Только бистрєй, бистрєй, мать вашу. Очередь ждьот... другие тоже хотят мьоду. Начальство, черг побiрай, здорово прiдумало. Солдати й без його понукань рвали скажено на дiвчатах одежу. Одна з них, невеличка ростом, щупленька, з довгою косою, просилася, як могла, цiлу молитву склала до енкаведистiв: "Краще мене вбийте, солдатики, лебедики, краще киньте мене пiд чоботи й потопчiть мою молодiсть, як дрiбен цвiт, але не збиткуйтеся над моєю честю, не оскверняйте душу, бо як я стану перед маминi очi, перед татовi очi. А десь є суджений..." Боже мiй, Боже, хто слухав її квилiння? Стояла перед рогатими гола-голiсiнька й затуляла, сердешня, долонями то вид, то груди, то лоно, а вони, регочучись, повалили її на коц, розпростерли й дiвча уже анi не боронилося, анi не плакало, у дiвчини, я знаю, замерзла душа. Друга арештована була високою i дебелою, схожа на наймичку в доброго сiльського газди, яка днi й ночi перемелювала, як кiрат, газдiвську роботу; вона не просилася у ворогiв, а тiльки вiдбивалася розпучливо руками й ногами, навiть - головою, i кусала своїх напасникiв, i плювала їм у вiчi, i обзивала по-всякому, не вибираючи слiв. Енкаведистiв це ще бiльше розпалювало, двоє здоровенних бикiв лише постогнували й хрипiли, здирали з неї сукенку, вгризалися зубами в її перса, пiдламлювали їй ноги й кинули врештi на долiвку, а вона далi виприскувала з-пiд них, аж поки той, що був у ременях, не вдарив її ззаду по головi чоботом. Дiвчина зiв'яла, стихла безборонне, а рогатi один за одним падали на неї... Бачив я, добродiю мiй Василю, гидку цю наругу п'яної солдатнi над арештованими дiвчатами, якi були, як потiм я дiзнався, гiмназистками з Рогачiвської жiночої гiмназiї, i чув задоволене енкаведистське смiхотиння, похабну їхню лайку, похвальбу; я не впускав свого ока з голомозгого їхнього командира, який чи то пильнував, щоб солдати задовольнили хiть, чи то потiшався своїми нововинайденими тортурами над бiдними жертвами. Всi, всi отi полiтруки, старшi й молодшi, комiсари й командири, що панували над нами в Кармелiтi, навперейми винаходили все новi над нами знущання. Кажу, добродiю мiй Василю, "над нами", бо нiколи нi до, нi опiсля не почував себе так близько й так дивовижно рiдно покровненим iз чужими начебто менi людьми, з тими, що вмерли в сопусi й вiд кулеметних черг у сорок другiй камерi, i з тими, що лежали вже в ровах коло костьолу, i з тими, що траплялися менi на пiдлозi в коридорi, i з цими розп'ятими пiд солдатами дiвчатами; я був iз ними всiма, моя кров перемiшувалась по-побратимськи з їхньою i розливалася струмками на кам'яних плитах, мене болiли простреленi їхнi груди, я лежав разом iз ними на сонцi й очiкував свого погребения; усi їхнi, живих i мертвих, стогони, волання, прокльони, молитви, послання мисленнi родичам у мiста й села вмiщувалися й клекотали в моїй душi, усi болi були моїми, i, нишкнучи обiч трупiв голих жiнок, над якими теж, видно, збиткувалися, як над цими двома нинiшнiми, я думав, що коли, дасть Бог, виберуся звiдси, то менi вистачить почерпнутого на цiле життя, а то й по смертi: десь у чистилищi буду тисячу рокiв видобувати з душi передане менi закатованими у Рогачiвськiй тюрмi й буду обпiкатися чужими муками тисячу лiт як своїми власними. Покута це моя i потреба... Можете назвати мене, добродiю мiй Василю, фiльозофом, який на старiсть позбирав трохи розуму, а я собi мiркую, що якраз замолоду в Кармелiтi пройшов я вищi школи. Хто знає, як би прожив життя, коли б не перебув тих кiлька лiтнiх ночей у Рогачiвському кримiналi. Може, став би донощиком, що нашiптував би "органам" на своїх сусiдiв, може, записався б безбожником i скидав би з церков хрести (є серед нас i такi, аби грошi), може, зробився б партiйним, щоб бути в колгоспi не фiрманом, а бодай би бригадиром, може, був би зрадником i свого часу водив би (як деякi водили) енкаведистiв по лiсах, винюхуючи бандерiвськi схрони? Може, обiкрав би сироту або зневажив би вдовицю? Господи, та хто знає, скiльки б лишилося за мною лихої слави, ганьби, якби не кулемет в руках косоокого чубарика, якби не розпростертi при свiчках отi бiлi дiвчата пiд п'яними вiд похотi солдатами... Мене, очевидно, можна назвати боягузом, останньою наволоччю, i я можливо, заслуговую на презирство, але, бачучи наругу над гiмназистками, я не мав нi сили, нi вiдваги бодай ворухнути пальцем, щоб тих дiвчат оборонити; я був розчавлений, немов черв'як, на якого наступили чоботом; я не вiдчував нi рук, нi нiг, не дихав, не чув свого серця, лише у розпухлiй, здається, головi жила насторога: дивися, стеж за ними й не смiй нi сплакнути, нi скрипнути зубом, i не смiй зiмлiти, iнакше - видаш себе. Хоч, щоправда, напливали на мене, як крига на рiцi, моменти, коли хотiлося вмерти, щоб не бачити, що дiється на розстелених коцах, на яскраво, немов на глум, освiтленiй сатанинськiй сценi. Боже мiй, чому я не ослiп, чому я не оглух, чому я не вмер вчасно... чому було менi призначення бачити, як енкаведе пiдтягувало штани, а потiм за наказом голомозого командира отiй високiй дiвчинi "за кару" забивали в лоно горiлчану пляшку. Послухайте, ви можете це собi уявити? Ви можете повiрити, що це робили люди? Я знаю, що трапляються серед нас поодинокi виродки, садисти iз вивихнутим розумом, але щоб садистами були поспiль люди з державними знаками на чолi... Ви вчений чоловiк, добродiю мiй Василю, але напевно в нiякiй табулi вiд сотворения свiту не вичитали, що десь у якiйсь країнi отак знущалися над жiночою плоттю. Дiвчина тiльки один раз устигла скрикнути, бо енкаведист сiв задницею їй на обличчя, а ще iншi тримали за руки й за ноги, тiло її билося в конвульсiях, гола його бiлизна спалахувала при свiчках кривавим полум'ям. Врештi вона зiмлiла, бо стихла, а голомозий командир стрiлив їй з револьвера просто в лице... i другiй мученицi теж стрiлив ув обличчя, потiм солдати поволокли їх за коси до купи мерцiв. На цьому сатанинськi оргiї не скiнчилися: ще три чи чотири рази голомозий полiтрук засвiчував на горищi вiвтарнi лiхтарi, iще знову й знову приводив вiн сюди арештованих дiвчат i вiддавав їх на розтерзання енкаведистам. Особисто вiн свої жертви не гвалтував, вiн лише походжав, заклавши назад руки, попахкуючи своєю люлькою... i вiн лише командував кожного разу: "Ану, ребята, давайте за дєло. Ану, кто первий? Ану, дайте жизнi сукам, щоб помнiлi вас i на том свєтє. А етой по всему - бутилку между ног. I етой тоже бутилку. А етой отреж сiскi, Серьожа. А етой подсипте в манду битого стекла!.." Так тривало до свiтанку... На свiтанку умовкли на подвiр'ї трактори, стихли пострiли й крики. Було нiмотно, глухо, тюрма немовби спала безпробудним сном: всi мерцi по-мертвецькому спали. Не знаю, як я зважився зрушитися зi свого сховку, певно, вдiлила менi вiдваги тиша. Я пiдкрався до дверей, потiм спустився сходами й iз-за одвiрка виглянув на коридор. Нiде живої душi, лише трупи й трупи просто в коридорi... в камерах трупи лежали стосами попiд стiнами аж до стелi, пострiлянi вони були й порубанi, в кого очi виколенi, в кого животи розпоренi, в кого сокирою поцюканi обличчя. Я iшов помiж ними один-єдиний живий, призначений Господом Богом бути єдиним свiдком на Страшному Судi. Енкаведистiв не було й слiду, повтiкали поквапне, лише на подвiр'ї лежав униз обличчям поцiлений, мабуть, своїми в потилицю прикутий ланцюгами до трактора червоноармiєць Чернишов. Бог вивiв мене за руку з тюремної брами i перехрестив на життя. Мiсто iще спало, нiхто й не сподiвався, що "визволителi" дали драпака. Я один дибав мiстом i пси-приблуди чомусь вiд мене сахалися i скавулiли, як побитi, а якась бабуся, яка вигулькнула з провулка, глянула на мене, скрикнула й затулила обличчя фартухом. Мене, на-правду, можна було злякатися, я був увесь обкервавлений, зарослий, страшний вiд пережитого. Бабуся одначе таки спам'яталася й спитала мене чи з жалю, чи з цiкавостi: "Ти звiдки йдеш, чоловiче?" Я їй вiдповiв, що йду з того свiту, з самого дна. "А чий ти будеш? З якого села?" Я не вiдповiв, промовчав. Навiщо щось знати старiй жiнцi... i не тiльки їй однiй, а й рiднiй моїй дружинi, моїм дiтям, моїм сусiдам. Свiт, як колесо, крутиться повсякчасно, i хто гарантує, що завтра тi, якi нинi втекли, знову не появляться на колесi й, настромивши на мене штики, спитають:. - Як то сталося, Слободяне, що тебе куля минула. Ану - збирайся. Настала твоя черга. За мiстом у шуварах я упав без тями, без крапельки сили... ЧАСТИНА П'ЯТА ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН_ 1 Уже декiлька днiв я п'ю зелене хмiльне пиво; першого дня увiв мене в буковi лiси на пiщаних горбах i неглибоких ярах Павло Ключар, а вже в наступнi я сам торував сюди стежки: пiдкотивши штани, брiв через Золоту Липу, минав кукурудзянi й буряковi лани й, непомiтно пiднiмаючись стежкою все вище й вище, досягав тiєї межi, коли поля лагiдно й похило стелилися менi пiд ноги. Внизу, оперезане суцiльним шнурком вiльшини, пiд якою в'юнилася Золота Липа, дрiмало в кучугурах садкiв принишкле село, праворуч за деревами плавав у небi хрест на Святому Дусi; i село, i поля, i Святий Дух гойдалися в золотистому маревi петрiвочного дня, безмiрний Ноїв ковчег, у якому вмiстилося цiле скошене Опiлля, лiниво й безгомiнно плив мимо букових лiсiв, а я стояв на березi й думав, що ковчег допливає до _жнив. Лiс не починався одразу, вiн спершу огородив себе вiд полiв, що лiниво, але вперто пнулися вгору, широкими крайками лiщини й терену, а вже потiм стежка з розгону, як сполошена сарна, вбiгала пiд куполи буковини i тут на мить зупинялася, немовби для того, щоб огледiтись, вибрати напрям - уже вона помчалася помiж стовбурами дерев, оминаючи осипи пiску й брили камiння, що бiло й зубасто вищирювались на схилах горбiв. Лiс, дарма, що дерева у високостi, прагнучи дотягтися одне до одного, застеляли кронами небо, виявився рiдким i свiтлим; чи тут по-мудрому не один рiк господарювала людська рука, чи лiс мав потаємний, тiльки для нього писаний закон, але кожне дерево тут мало досить мiсця для росту й кожному вистачало сонця. Очевидно, старi буки - патрiархи цих лiсiв колись, у давнину, вкорiнилися переважно у вологих сiдловинах помiж горбами, а вже колами - низом i верхами розсiвалася молодь. Кривi, горбатi, кволi й несмiливi загибали тут вiдразу - лiсовi-бо закони жорстокi, й лише здоровi та гiнкi здобували право сягати хмар. Я не брав з собою етюдник. Ключар казав, що ми "просто йдемо за грибами", а ходiння з етюдником чи навiть лише з блокнотом - це теж продовження роботи, шукання "красивих мiсць" для малювання. "А вам. Майстре, треба вiдпочити, вiдключитися, забути про крик i жах ув очах, якi ви очистили вiд тиньку на стiнi Святого Духа". Ключар, вочевидь, зауважив, що стiна в Святому Дусi мене виснажувала. Я не спав ночами, особливо пiсля того, коли старий Iван Слободян переклав на мене свiй хрест, немовби я насправдi _був тим мiфiчним Iзографом, який ходить по Опiллю й визбирує людськi страждання; я пiдсвiдоме поєднував жах i бiль в очах, що на фресцi, з глибиною благання, вiдчаю тих арештованих дiвчат-гiмназисток, якi випрошували в енкаведистiв незбезчещеної смертi; менi котрогось вечора навiть здалося, що очi на фресцi разом iз Слободяном бачили залиту кров'ю рогачiвську Кармелiту, тiльки Iван Слободян заклято й страшно мовчав, а очi стражденне волали на цiлий свiт. Уночi, коли я сидiв без сну на призьбi Ключаревої хати, смалив свою люльку i чекав нетерпляче ранку, щоб припасти, як до спасiння, до роботи в Святому Дусi, Ключар теж висунувся з хати, сiв поруч i, обнявши мене за плечi, спитав: - Може, на день-два, Майстре, вiдвезти вас до Львова? Або ж покличемо сюди дружину? Вам треба вiдпочити, майстре. Фреска нiкуди не втече. Я вiдмахнувся: - Ет, дурницi. Який може бути вiдпочинок? Моє призначення на цьому свiтi вiдкрити фреску, очаруватися нею, осягнути глибину терпiння того, хто намальований на стiнi. А потiм уже - умерти. - Лишiть, Майстре, розмови про смерть. Вам ще треба намалювати не одне своє полотно. Хто, окрiм вас, намалює Iсуса, який сидить задумливо на порозi нашої церковцi й споглядає з болем на яловi колгоспнi клопоти у Черченi? - Ключар нагадав менi недавню нашу розмову, коли я дiлився з ним своїми малярськими задумами. - Може, потрiбно... може, варто намалювати цикл полотен, що називався б "Iсус Христос на Опiллi"? - Я не пам'ятаю, як пiддався спокiйнiй розсудливостi Ключара; я не помiтив, як вiн вивiв мене на поле творчих розмислiв. - Найперше я колись намалюю, як розстрiлюють Христа в Рогачiвськiй тюрмi. Уявляєте: подзьобана, зранена кулями бiла стiна... попiд стiною мерцi й мерцi, цiлi їх гори, i лише Христос, розпростерши руки, стоїть помiж ними живий. Iще живий... йому вiдмiряно жити двi-три секунди, напевне, вiн уже не встигне звернутися до Бога-Вiтця свого з жалями, що покинув його у скрутну хвилину, бо... бо кулемет нацiлений на його груди... а до кулемета припав енкаведист у будьонiвцi. - Отож... отож, бачите, скiльки у вас попереду роботи, а ви заговорили про смерть, - обiзвався Павло Ключар, - хсАу вiрити, що таки намалюєте розстрiл Iсуса Христа... ви не маєте права цього не намалювати. Тiльки... чи дочекаємось, щоб його прилюдно виставити в галереї. Як, зрештою, я не знаю, чи колись буде надрукована моя книжка. - В його голосi забринiв сум. - Та це не має значення... але це також не значить, що не треба малювати задумане й не писати вiршi, якi кровоточать. Людина, прецiнь, живе надiєю. - Надiя теж не безсмертна. Настає час, i вона вмирає, задихається у зашморгу заплiснявiлої тишi, страху, побуту... у тому дрiб'язку, в якому живемо, - вiдповiв я. - Життя диктує умови. Ми якось уже на цю тему говорили, Павле. Не всi здатнi не пiдкорятися умовам, як ви, наприклад. - О нi, не вважаю пропащими й тих мистцiв, у яких надiя урештi-решт вмирає, й вони пiддаються, тонуть у буденщинi, - глухо промовив Ключар. - Мистець - не є камiнь прибережний, котрого хвилi житейськi лише обмивають, не залишаючи на ньому слiду... слiди бруду й пiни. Мистець, на мою думку, скорше схожий на прибережне дерево, яке пiдмито плином рiки, корiння його оголене, чорне, спиває у себе всi сили, добрi й злi, що розчиненi у водi. Нiщо не минає безслiдно для мистця. Хiба, примiром, Майстре, марно мине сьогоднiшнє лiто в Черченi? Ви iншi, не такий, яким були, коли малювали у своїй майстернi оголену жiнку, шукаючи в нiй загадки. Ви ж _самi недавно у цьому призналися. Я думаю, що сюжет про розстрiл Христа теж не виник на пiску. I Ключар замовк; вiн прислуховувався до ночi, що була тривожною, полохливою: на пiвденному сходi кресали небо блискавки. - Не в сюжетах лише рiч, - промовив я згодом. - Що б я у майбутньому не малював, яку б старовину не реставрував, а вже сам як палець не буду. Так менi здається. Буду щоденно вiдчувати присутнiсть суддiв... буду заглядати в чорнi провалля людських трагедiй. Може, це буде присутнiсть цiлої землi, планетарна моя вiдповiдальнiсть? Що я знаю... Ось був у мене, Павле, Iван Слободян, пришкутильгав старий висповiдатися, бо не може вмерти... бо не має права вмерти без сповiдi, хоч сам не винний. Власне, сюжет Христа розстрiляного навiяв менi Слободян. - Я, однак, не зважився оповiсти Ключаревi бодай коротко про пережите Слободяном, бо... бо, може, й справдi десь iснують таємнi списки розстрiляних, де його iм'я залишилось незакресленим. Що з того, що минуло понад сорок рокiв? Хiба щось змiнилося... змiнилися рогатi будьонiвки на кашкети з синiми околичками i тiльки. Усе iнше залишилося: звезда, кулемет, допити, доноси, насильство, жорстокiсть. Правда, голомозi командири прибралися в сучаснi цивiлiзованi форми, в краватки, в бiлi комiрцi. А суть... О Господи, ходять по свiту в бiлих сорочках i краватках цивiлiзованi дияволи. Я мимохiть перехрестився. - Слободян, давно менi мама переповiдали, вернувся з того свiта i тiльки. I бiльше нiчого нiхто не знає... - Ключар не помiтив мого хрещення. - Та й знати, очевидно, не повинен. Нiхто не вертається з того свiту... а якщо вертається - то мовчить. Видно, такий закон. Одначе задля своїх онукiв, задля усiх нас Слободян закон порушив. - Ключар черкнув запальничкою, прикурюючи цигарку, й на одну мить омилося вiд темряви його лице: вдивлявся в нiч... а чи вдивлявся в минуле. - Так, Слободян закон порушив, - провадив далi Ключар, - вiн порахував, що висповiдане вам знадобиться, що якраз ви про те, що вiн пережив, повиннi знати, i вже вiд вас, з вашої руки пiде його сповiдь помiж люди. Я мовчав; я таки не був упевнений, що маю право переповiдати почуте вiд Слободяна; я боявся тривожної сьогоднiшньої ночi; я боявся дияволiв у краватках. - Хiба ви нiколи не чули... нiхто вам не оповiдав, шо влiтку сорок першого року, коли червонi вiдступали, тюрми були запрудженi трупами? - спитав мене Ключар. - Чого ж, - вiдповiв я, - переповiдали в моєму селi краяни, тi, що їздили в Бистричани у сорок першому роцi розпiзнавати своїх; оповiдали про жiнок iз вiдрiзаними грудьми, про чоловiкiв, яким повибирали очi, про обличчя, поцюканi сокирою, про розп'ятого на дверях священика, якому розпороли живiт i вклали туди мертве немовля. Сотнi й сотнi закатованих. На пам'ять про них... про цi жертви коло читальнi в моєму селi висипали високу могилу й вкопали березовий хрест. По вiйнi, пам'ятаю, облавники з псами зiгнали до тiєї могили старого й малого й наказали тачками, вiдрами або й жменями тую могилу розсипати. I я з мамою землю носив i носив... А хрест спалили, обливши бензином; i поки горiв хрест чорним димом, опер-уповноважений Ступа... був такий лютий Ступа... зорганiзував швидкоруч мiтинг, викрикуючи, що хрест i могила - це наклепи на радянську владу. Трупи в Бистричанськiй тюрмi - це, мовляв, робота гестапо та українських нацiоналiстiв, з цього приводу є офiцiйне роз'яснення уряду, ще з лiта сорок першого року, бо ще тодi, мовляв, фашисти розтрубiли по свiту про нашi буцiмто звiрства. Справдi, пiзнiше, коли я вчився в iнститутi, читав про це урядове спростування - роз'яснення Мiжнародному Червоному Хресту. Згадав я також, що на цю тему була в мене розмова з Подолюком. - I ви повiрили, Майстре? - спитав навпростець Ключар. - Цiла система... партiя... уряд... iдеологiя тримаються на облудi. Всi це знають, i всi вдають, навiть партєйцi,що вони найправовiрнiшi будiвники комунiзму. - Я теж мiж ними, Павле, - зiзнався я щиро. - Шо зробиш... казала менi недавно одна жiночка: свiт зiтканий iз брехнi. Це страшно, якщо вдуматися. Страшно, що ми прагнемо забути свої кривди. Ми - це старше поколiння. Молодше про нашi кривди нiчого не знає або ж не хоче знати, бо легше жити без страху за минуле й майбутнє. - У страху очi великi, Майстре, часом навiть завеликi, нiж насправдi вони є, - промовив Ключар сердито. - Все на свiтi минуще... свiт тече, як рiка. Настане час, коли страх вивiтриться з душ, як застояний сморiд... або ж притупиться... або ж настає нагальна потреба його не боятися, як це сталося з старим Слободяном. Очевидно, ви теж не вважаєте себе за вiдважного, одначе зважилися припасти до стiни Святого Духа. Я теж вiдважився не скоритися обставинам. Старий наш Вербень вiдважився їздити по околицi на своєму дриндулетi й зарисовувати старовину, що в принципi владою не пiдтримується. А чи не було вiдважним п'ять рокiв тому наше жiноцтво, яке стало в оборонi Святого Духа? Заледве хтось помiтив, що iз колгоспної столярнi донесли до церкви спецiально зроблену високу драбину, як жiнки, немов ластiвки їм цю новину рознесли, кинули ферми з коровами, телятами й свиньми, позлiталися алярмове з полiв - i таки змусили злiзти з драбини Петра Шкрабана, є гакий у нас пияк i ледацюга, який за грошi погодився скинути з банi Святого Духа хреста. Жiнки в один голос пригрозили, що спалять йому обiйстя, що буде падати на нього камiння звiдти, звiдки вiн i не очiкує. Ну, попервах, Шкрабан героїжився, коли ж мiлiцiя, що спецiально прибула з району, церкву оточила, й вiн, сарака, був переконаний, що над людьми панує страх, що нiхто з крикливих жiнок "у присутностi влади" не посмiє кинути в нього каменем... а одна таки кинула, i друга, i третя... град камiння полетiв на Шкрабана, вiн, правда, вчасно з драбини зiскочив, але двох мiлiцiонерiв камiння таки поцiдило. Начальство з району, парторг колгоспний Афоня Пиндилик збиралися Доню Римикову й Параску Качур, вiддаги пiд суд, як найактивнiших пiдбурювачiв. Але громада... цiле село збiглося... сказали: влада сама спровокувала iнцидент. Якщо жiнок будуть судити, то вже вiднинi нiхто не пiде на роботу: нi в поле, нi на ферму, навiть фiрмани покинуть коней. Ну, й начальство мусило вiдступати. Адже це не сороковi й п'ятдесятi роки... годi би швидко пристрастi вгамували. Нинi iншi часи... треба рахуватися. Я слухав Ключара й думав, що, мабуть, нема на свiтi країни, де жiнки стережуть не тiльки домашнi вогнища, а й також святинi свого народу. Воiстину, я нiчого не знаю про жiночу сутнiсть, дарма лише тижнями корпiв над портретом своєї дружини. Я, певно, малюючи оголену жiнку, шукав у нiй вiчного поклику продовження роду. I так воно звичайно є, первiсне призначення жiнки - кохання i дiти, але Господь не передбачував, що настануть сатанинськi часи, коли нашим жiнкам треба буде боронити свої храми, коли вони потайки будуть схрещувати своїх дiтей, коли їх, жiнок, будуть вiддавати на розтерзання похiтливим бандитам, щоб обезчещених замучити. Христос, якого розстрiлює енкаведист пiд бiлою костьольного стiною, повинен також дiзна