тися про страждання дiвчат-гiмназисток у Рогачiвськiй тюрмi, про щоденне жiноче крiпосництво на колгоспних полях, де їх вроду, силу, роки i щастя спивають отi безкраї плантацiї цукрових бурякiв... про жiнок, яких, мов на глум, називають тваринниками, чиї бiлi ноги в гумаках на фермах у гноях i в болотi пухнуть i набираються ревматизму, а руки чорнiють i трiскаються. I хiба можна осуджувати ланкову Наталку Рибку, яка мусить спати iз заслиненим партiйним секретарем чи ще з якимсь начальником? - Ми народ страстотерпцiв, - цiєї ночi Павло Ключар повторив свою думку, яку вiн колись виголосив у Святому Дусi, цiпенiючи пiд поглядом великих очей, визволених нами з-пiд тиньку на стiнi. - Той давнiй Iзограф зобразив муку... може, муку не однiєї людини, а цiлого народу. Я ще тодi не погоджувався з Ключарем; я йому нагадував, що українцiв мають за веселий народ, бо ж Україна й крiзь сльози смiється, бо ж є спiвучою нацiєю, яка, вдаривши лихом об землю, спiває собi, дивуючи свiт. - Але ж ви знаєте. Майстре, - зауважив менi сухо Ключар, - що це брехня, що це малоросiйськi веселощi в червоних шароварах. Якi веселощi, прошу вас, якi гопаки, коли мiльйони загиблих вiд голоду, коли матерi їли своїх дiтей, коли... стогiн стелиться вiд краю до краю. Чуєте? Я учився у Черченi слухати стогiн; навiть сьогоднiшня нiч напоєна болем; нi, то не блискавицi крешуть небо, то бiль наш, то крик, то молитва. - Я не був, Майстре, - провадив далi спроквола Павло Ключар, - на жоднiй вашiй виставцi, тому не стану сперечатися, чи багато на ваших полотнах смiху та спiванок, чи багато там сонця i звичайної людської радостi вiд того, що, скажiмо, в родинi появилося дитя або ж що тракторист Iван виорав загiн кам'яного поля, i погiдно йому на душi. Якщо навiть ви таку усмiхнену картину намалюєте, то навмисне сфальшивите, бо трактористовi, що сидить утомлено на скибi, абсолютно байдужа земля, бо вiн не чує, що земля дихає i промовляє до нього, бо вона - не його земля, вона навiть йому не мачуха... земля i трактор - це лише робота. Чи не так? Нема нiчого святого. А без святощiв - нема радостi. Глухнуть людськi душi... глухi ми до Бога, до землi, до неба, до храмiв, до самюс себе. Байдужiсть... чортополох байдужостi засiвають нам у душi... а байдужих, зiгнутих в каблук, спутаних шнурками лише тримати в хомутi. Ви не думали над цим. Майстре? Допустимо, одначе, що не ви, а хтось iнший... хтось десятий чи сотий нiбито тiльки те й робить, що малює сучасних людей усмiхненими у полi, в родинi чи в цеху - це замовлене щастя, iнакше не вiзьмуть твою рiч на виставку, не закуплять для музею. Шо зробиш - живемо в епоху замовного щастя. У минулi часи тi, що панували над народом, принаймнi не вдавали, що довпровадили народ до обiтованої землi. Ви - реставратор також, людина, яка знає старовинний український живопис, теж можете пiдтвердити: на iконах нема безжурних лиць i веселих сцен. Хiба не так? Вiдколи маю якийсь стосунок до Святого Духа, я купую при нагодi альбоми, буваю в музеях, у церквах... так, буваю, i нiде я не бачив на дошках людської радостi. Може, я помиляюся, надто узагальнюю... Матерi Божi - переважно замисленi, зажуренi майбутньою долею свого сина, якого тримають на руках. Iсуси на розп'яттях - це мука i смуток. Бог Саваоф - суворий, гнiвний. Апостоли дивляться тобi ув очi й мовби запитують, як ти. Божий чоловiче, на свiтi живеш i чим промишляєш? Страшний Суд - це страшний суд i до нього нiчого не додаси. Тайна Вечеря пронизана тривогою, Юдиною зрадою, що ось-ось має вiдбутися. Тема Юрiя Змiєборця - це вiчне змагання зi злом. Ви мене слухаєте?.. Так, я його уважно слухав i ще мимохiть прислухався до стогону, що чорно гуркотiв, двигтiв пiд землею, як потоплений дзвiн. Мене нi на крапельку не здивувало, що молодий сiльський учитель, проскрибо-ваний поет вишукує у музеях вiддiл стародавнього українського малярства, адже вiн формувався пiд впливом Данила Вербеня, а крiм того, щоденне спiлкування зi Святим Духом залишає в його поетичнiй душi добрий слiд. Зате мене приємно вразило, що Ключар шукає в iконах живої людської душi, її порухiв, глибин, адже й старожитнi iкони, котрi, звiсно, малювалися за певним взiрцем, несуть... а таки переважно мають на собi печать духу своїх творцiв. Сiльськi богомази з недалекого XIX столiття - творцi народного iконопису, люди безпретензiйнi, й то залишали у своїх творiннях самих себе: добродушно-хитруватих святих Миколаїв, наївну вроду сiльських Марiй, погрозливе кивання пальцем вчителя парафiяльної школи Iсуса Христа, грiзних i непiдкупних Саваофiв - волосних старшин. В одного колекцiонера я бачив чималий образ, намальований на полотнi й датований 1846 роком, який походить з Надзбруччя: такi образи селяни полюбляли мати в своїх хатах й тому називали "домашнiми богами". На полотнi зображена сцена покладання тiла Iсуса Христа у грiб. Але що дивно: маляр або не знав, що в Святому Письмi мовиться, що тiло Христове з дозволу Пiлата зняли таємний Iсусiв учень Иосиф iз Арiмафеї i Никодим, який принiс для погребения смирну й алое, або ж свiдомо створив апокриф. Вiн по-своєму уявив цю сцену й по-своєму її намалював: Христа кладуть у грiб єрусалимськi чотири дiви. На них зелений, малиновий, синiй i бiлий хiтони... я думаю, що якраз барвисте вбрання у центрi композицiї продиктувало художнику намалювати жiночу групу. Я не мiг вiдiрвати очей вiд образу: нi жiноча скорбота, нi свавiльне поводження з бiблiйним сюжетом, нi яскравiсть фарб не прикували мiй зiр... вразили чорнявi округлi обличчя жiнок, великi, завбiльшки, як лопати, розплесканi руки й босi ноги. Художник, певно, бачив такi руки й ноги у своїх сусiдок, якi ще тодi ходили на панщину. А я несподiвано у постатях єрусалимських дiв упiзнав теперiшнiх колгоспниць. Iсус Христос же був схожий на колгоспного фiрмана, який вмер раптово у силоснiй ямi - доконала його каторжна робота - цiла композицiя пронизана безвихiддю українського буття. Ну, зрозумiло, iкони малювали не для веселощiв, вони призначалися до самопокаяння, самоочищення, для розмови з Богом та iз самим собою: стоїш на колiнах перед грiзним i добрим водночас Саваофом та iз свiтильником у руках блукаєш у катакомбах власної душi: нiяке зло не повинно там затаїтися перед Господом i перед самим собою. - Ви можете нагадати менi, - перервав мої роздуми Павло Ключар, - що святi образи призначенi для осмислення самого себе. Чи не так? Стою на колiнах перед скорбною Матiр'ю i думаю, зважую, запитую: хто я єсьм, чи її, Марiїна журба, не означає, що вона журиться не лише долею свого сина, але й також моєю? Де тут до веселощiв? Проте, як менi здається, i наш свiтський живопис не вiдзначається вакханалiєю плотських радощiв, як в iнших культурах. Згадаймо, що й загальновiдомий Козак Мамай, дарма, що сидить пiд деревом iз кобзою в руках, а побiч нього кiнь вороний i штоф з оковитою, споглядає на нас сумовито й замислено: не тiшить йоiо кiнь вороний i зелений штоф... Та й звiдки радiсть може взятися. Майстре, коли Україна - земля трагедiй. У самому словi, в Українi, чую тривожне клекотання дзвонiв. Чуєте, Майстре, навiть сьогоднiшня нiч, така начебто лiнива й тиха, пронизана тривогою. Земля спить... сплять люди, немов каторжани, мертвецьким сном, а тривога, сум, плачi, пострiли, смертi, пожежi, зради, байдужiсть, i духота й слiпота рабська... i пориви героїв розчиненi у цьому лiтеплi ночi... розчиненi, як сiль v водi. Скiльки буде потрiбно пекучої енергiї, горiння, щоб випарити з каламутi бiлу сiль геройсгва. Ключар надовго замовк. Я теж мовчав; я роздумував над Ключаревими словами; вiдчувалося, що вони не зродилися оце щойно, поки ми сидiли на призьбi, слова цi були, певно, живлющим чорноземом, iз якого проростає його поезiя. Хотiлося менi обняти цього милого й мужнього чоловiка, Дон-Кiхота з Черчена. Тiльки замiсть-уявних Сервантесових ворогiв чатували на нього вороги справжнi. А вiн їх не боявся. Iнший на його мiсцi, викинутий зi школи, запiдозрений у нелояльностi, вчитель без роботи, поет iз замурованими устами - фактично викинутий з плину життя iнтелiгентної людини, потонув би в сiльському загумiнку з численними дрiбними клопотами, змирився б iз ними i жив би собi приспiвуючи, бо ж тодi не мав би вiн часу прислухатися, чи й серед ночi не клекоче тривожний дзвiн. "А якщо й навiть дзвiн клекоче, то що? Шо мене обходить? Моя ж хата скраю..." Ключар не здогадувався, що я, попахкуючи люлькою, кружляю думкою навколо його особи; чим довше триває моя робота в Черченi, тим бiльше вiн менi подобається; i хто знає, чи в Черченi я вiдкриваю середньовiчну фреску чи, може, в Черченi з допомогою Ключара i Вербеня знiмаю нашарування з самого себе; я й ранiше мав пiдозру, що леп, кiптява осiдають на моє лице, про це вiдверто менi говорив Петро Степанович Грицай, я казав йому, що це, мiй учителю, тiльки маска, хто нинi живе, а тим паче - мистець, без маски? - То я вже чув, - хитав головою Грицай. - А якщо маска приросте до тебе, i вже її не вiдiрвеш? Хiба що люди допоможуть. Але це буде боляче... Чи Ключаревi спадає на думку, що вiн провадить мене в чистi води все глибше й глибше, щоб я учився зiшкрiбати леп? Не знаю... - Пiдемо спати, Майстре, - Ключар пiдвiвся з призьби. - Нiч коротка... нiч кiнчається. Вранцi помандруємо в лiс за грибами. Згода? - Вiн, певно, усмiхнувся сам до себе, бо голос його був теплий, як вiтер iз пiвдня. - То як вам сподобалася моя пропозицiя? До речi, я давно збираюся повести вас у нашi лiси... це так вам потрiбно... вам, який вiдкриває страдницькi очi. Вам треба просто вiдпочити, походити помiж деревами... походити и переконатися, що наша iсторiя так само, як у цiй ночi розчиненi тривога й смерть, розчинена в лiсi, вона перебуває в деревах, помiж корiнням, вона в травах, у камiннi, в пiщаних горбах. Вiрите менi? Менi хотiлося йому вiрити, хоч я й не уявляв, як може бути iсторiя розщеплена в деревах i в зелах, це, мабуть, лише поетичний образ. - Втiм, - додав Павло Ключар, - облишмо iсторiю, йдемо лише по гриби. Даймо собi спокiй з усiм, що нас мучить... нас мучить нетерпiння, безсоння... до нас приходять люди з своїми стражданнями; нас розтерзують думки. Спочатку у лiсi направду, забувши про все, ми жили "самими грибами", нипаючи по полянах i попiд деревами; гриби нам то показувалися цiлими родинами, поодинцi, то раптово зникали, прикривши капелюшки торiшнiм прiлим листям чи зеленим аж чорним хвостом папоротi. Це дiялося чародiйство лiсу, який вiдбирав у людини розум i надiляв лише одним стремлiнням - знайти гриба. Коли ж наставали хвилини, що здавалося, в цiлому лiсi нема нi одного козарика, чародiйство виводило мене на чисту поляну i сiяло... i сiяло - аж дух захоплювало - навколо крiпкенькими боровичками: перший, другий, третiй, четвертий... А коли зрiзав п'ятого чи шостого, я вiдчув, що впиваюся зеленим лiсовим вином. Тим часом чародiйство лiсове лише починалося, i Павло Ключар цiєї хвилини дочiкувався, наперед знаючи, що так воно станеться... станеться... станеться... станеться... бо замiсть гриба пiд старезним буком, розчахнутого громом, я пiдняв уламок шийки горщика; i не встиг я подумати про теперiшнiх лiсорубiв, що могли розтрощити тут горщик iз варениками, бо звiдки на високому горбi узялося бите череп'я, як моє око помiтило, що мiж корiнням бука червонiє iще один черепок, але вже iншої форми. Я вiдклав кошик iз грибами (я ганебно про них, про гриби, забув) i, колiнкуючи, став повзати навколо дерева, збираючи черепки; я, щоправда, не археолог й нiколи реставрацiєю викопних керамiчних речей не займався, але бачив, iз яким захопленням стуляв докупи, примiрював розчавленi землею i часом предковiчнi горщики, миски, амфори, ринки та iнше начиння, Петро Степанович Грицай, i тому вiдразу зорiєнтувався, що маю справу з дуже давнiми знахiдками; я хотiв було покликати Ключаря, бо думав, що вiн блукає далi поза кущами, шукаючи грибiв, а вiн обiзвався за моїми плечима: - Цiкаво, правда? Тут майже з-пiд кожного дерева, старого й молодого, "виростають" черепки. Ваш Петро Степанович датує їх п'ятим-шостим столiттям. Очевидно, стоїмо на городищi Бiлих Хорватiв... горб цей помiж тутешнiми людьми називається "Замок князя Рога". Нi, нiяких згадок про Рога вченi не знайшли, та й чи знайдуть, князь Рiг та його замок - це лише народна пам'ять, або й лише красива легенда, - засумнiвався Ключар. - Хоч... мушу вiрити, що якась оборонна споруда тут була. Коли пiднiмемося на плоску вершину горба, то легко помiтимо, що його оточують три нитки валiв. А ще _видно кручену дорiжку, що бiгла з вершини у яр. Лiс, дерева-патрiархи, зрiлi буки й гiнкий молодняк, немов вої, стерегли своїми плечима тайну давнини, одначе з плоскої й зовсiм голої вершини горба, що була довгою приблизно крокiв на сiмдесят-вiсiмдесят, а широкою - десь на десять крокiв менше, менi направду, вдалося побачити три яруси валiв; колись, очевидно, вони були високими, час, дощi й дерева помiтно їх поруйнували, проте, й дотепер ще виглядали грiзно. Хто їх насипав? Коли? - Архелоги тут не копали? - спитав я Ключаря. - Нi тут, та й нiде в iншому мiсцi, - вiдповiв сердито Павло. - Дехто навiдувався сюди, збирав черепки, захоплювався залишками фортифiкацiй предкiв i висловлював здогад, як, наприклад, наш спiльний знайомий Петро Степанович Грицай, що городище належить Бiлим Хорватам, якi сидiли, осiдлавши Карпати й створивши обабiч гiр могутню державу - Велику Хорватiю, i на цьому, на жаль, усе закiнчувалось. Розкопки вимагають немалих коштiв. Хто зараз у Києвi чи у Львовi цiкавиться направду Бiлими Хорватами, iсторичними нашими коренями, навпаки - робиться усе, щоб корiння усохло. - Ключар був огнiваний, пшеничнi брови нависли над очима, що звузилися в гострi щiлинки й поблимували звiдти, з щiлин, зеленим вогнем. - Нема, однак... нема, чорт вiзьми, на свiтi такої сили, щоб усi корiнцi покорчувати, висушити й спалити на попiл. Хiба я вам не казав, Майстре, що наша iсторiя є не тiльки в древнєсховищах, якi, як самi знаєте, хтось планомiрно спалює, але й також закодована в могилах, у деревах, у камiннi, у кожнiй бадилинi, земля цiла, немов велетенський мозок, нiчого не забула. Ось погляньте тут, на лiсове городище: тут кожне дерево сягає корiнням глибинних пластiв тисячолiть i п'є iз глибин силу; дерева могли б багато дечого розповiсти й, може, таки розповiдають, ми тiльки не розумiємо їхньої мови. Єдине, чим вони, дерева, прислуговуються нам - це корiнням своїм розорюють, розсувають i викидають на поверхню черепки. Мовляв, дивiться, тут жили вашi предки. Я слухав Ключаря захоплено; я чомусь подумав про полчища наших туристiв, що нипають по закордонню i вiдкривають для себе америки... а рiдний край, оцi лiсовi й степовi городища, безвiснi, зруйнованi, перед ними, перед туристами, замкненi; мало серед нас Ключарiв, котрi вiдчиняли б потаємнi дверi й вводили нас у храми, де нiчого нема, окрiм руїн, окрiм черепкiв, зате єсть присутнiсть духiв предкiв, їх тiней. Ми з Павлом Ключарем мало не забули, що прийшли у лiс по гриби; цього дня вiн водив мене з верха на верх давнiми забутими стежками; ми спускалися в яри, на береги потокiв, що сльозилися помiж папороттю, яку у цих краях називають "коза-баран"; ми були на пагорбi, що має назву "Храм Баби"; а ще iншi бiльшi й меншi горби, сiдловини називалися "Андрiїв Тiк", "Билень", "Дуб Перуна" (хоч нiякого дуба там i близько нема). Хiба колись... хiба колись панував там грiзний Перун). Ключар мав рацiю: воiстину iсторiя наша закодована в самiй землi. I хоч нi Ключар, нi Вербень, нi селяни з лiсових сiл не можуть пояснити, чому мiсцини звуться отак, а не iнакше, самi назви свiдчили: тут ми були, тут ми жили, тут ми сiяли i жали, тут ми лягли кiстьми i тут будемо перебувати, поки сонце. Я був дорешти очарований Опiллям; я тепер дiзнався, чому Ключар став ключником i сторожем Святого Духа; я тепер розумiю, чому старий Данило Вербень товче собою по цiлому краї i замальовує слiди давнини; i тепер я собi з'ясував, чому в Черченi та в сусiднiх селах дотепер вiрять, що десь ходить Iзограф, який визбирує, вислуховує людськi печалi. Всi вони... всi ми народжуємося з прадавнiх тайн, iз землi, з каменю, з листя, що впало пiд тяжкi колеса самоскида, а проте не згинуло безслiдно. Бо хiба без цих таїнств ми могли б вижити? Коли ген пополуднi ми верталися в село, Павло Ключар чи випадково, чи навмисне привiв мене на узлiсся, до запалої повстанської криївки, що була колись вирита пiд кореневищами грубезного бука; помiж корiнням дотепер стирчали здибленi вибухом колоди. - П'ятеро повстанцiв пiдiрвалися тут гранатами, але не здалися, - пояснив Ключар. Вiн зняв свого солом'яного бриля й зашептав "Отченаш" за душi загиблих; я теж думав про душi загиблих, я їх бачив... я бачив хлопцiв, що сидiли на конарах бука й споглядали на нас. ...Менi було замало одного дня мандрiв по лiсi; я пив його зелене хмiльне пиво наступного дня, i дня третього; я на самотi блукав городищами й капищами; i не заради вiдпочинку блукав буковими лiсами: скрiзь проводжали мене очi, визволенi з-пiд штукатурки в Святому Дусi; той, що мав цi страшнi очi, теж прийшов на стiну в церквi Святого Духа iз пiщаних бiлих горбiв Опiлля. Тепер я утвердився у цьому достеменно. 2 Я нiколи не забував колишнього директора нашої Горопаської школи Северина Петровича Гайдаша, який у п'ятдесят сьомому повернувся iз заслання додому. Менi переповiдали, як вiн стримiв на високому ганку свого спорожнiлого будинку й нiмотно споглядав на село, на людей, якi проходили мимо його ворiт; день тодi був осiннiй, сльотавий, вулиця потопала в багнюцi, з полiв поривами налiтала шарга; тi, що чалапали в багнюцi попри Гайдашевi розтрощенi ворота, скидали капелюхи й шапки, а жiноцтво хилилося перед ним низько: дехто намагався з Гайдашем заговорити, розпитати про своїх, що теж десь там на сибiрах, а вiн, одначе, їх не помiчав, опершись об одвiрок, дивився невидюще понад мокрi людськi обличчя, немов десь там у клубоччях осiнньої мряки розсотував та вимiряв сибiрськi свої кiлометри... i сподiвався, що на якомусь кiлометрi появиться небiжка його Iрина. Коли, бувало, я приїжджав в село до матерi, то вона в'одно пiдмовляла мене, щоб я по-сусiдському порозмовляв iз професором. Скажи йому, Василику, щоб не був анi злий, анi вiдлюдькуватий, бо на все була воля Божа. Я уже не один раз говорила професоровi, що можу його обпирати i в хатi попорядкувати, на городi допомогти. Але де, навiть на порiг не пустив. Фуркнув тiльки: "Йди-но собi, жiнко, геть. Я нi вiд кого нiчого не потрiбую". Гайдаш тримав на газдiвствi козу й кiлька курей, на городi за хатою садив картоплю i всяку-ружну городовину. Як узимi, так i влiтi ходив у фуфайцi та у кирзових чоботях; чоботи були сорок четвертого розмiру, а вiн, проте, довбав ними землю, як солдат на парадi, - i в старiсть Гайдаш увiйшов жвавим, гострим, Сибiр йому хребет не зламав. По правдi кажучи, я не дуже квапився загощувати до мого колишнього шкiльного директора. Стримувала мене його неприступнiсть? Чи боявся, що покаже менi на дверi? Або ж болiла мене душа, що не можу полегшити його горе? А ще, певно, було менi соромно, незручно й грiшно, що я учився, здобував яке не є мистецьке iм'я, що ось тепер жирую у свiтi виставок, поїздок на пленер, туристських мандрiв, купаюся в радощах реставрацiйних вiдкрить, трачу час на довгi суперечки з колегами в душних майстернях за келишком горiлки. Ну, нехай не всi, о, далеко не всi днi мої i труди вартують золотих рамцiв, одначе це було здобуття самого себе. Я розбагатiв... принаймнi на той час менi здавалося, що душа моя не гола. А першого мого сiльського вчителя роздягли до ниточки, пограбували в нього все, що мав дороге, лишивши йому лише самотнiсть, i ось котрий уже рiк самотинне блукає старий Гайдаш дорогами, котрi давно поросли споришем, i вiн, певно, здогадується, що мандри його безцiльнi, а все ж сподiвається, що на котромусь роздорiжжi очiкує його Iрина, на другому син Роман. I знову починається нове коло. I знову... I коли я бачу на високому ганку старого вчителя, задивленого в порожнечу, то знаю, що душа його не мовчить, вiн кличе i нiяк не докличеться свого сина Романа. I тодi я теж починаю пошуковувати й докликуватися його сина: - Гей-гей, Ро-ма-не!!! Дивовижно, але Роман таки з'являється з мого дитинства: скрипить наша хвiртка, й на стежцi я бачу русявого юнака в круглiй синiй шапочцi з маленьким дашком; гiмназист простягає менi цiлу бляшану коробку цукерок i при цьому смикає за вухо: "Ти чому, козаче, так поволi ростеш?" Я почуваю себе винним перед старим учителем, що його Роман живе лише в моїй пам'ятi; i маю враження, що люди в Горопахах, вiдколи Гайдаш повернувся з Сибiру й замкнувся в самотинi, як у шкаралущi начебто побоюються старого... побоюються i кладуть собi на карб його висилку до бiлих ведмедiв, Романову загибель, Iринину смерть i навiть старечу його самотнiсть. Без вини люди виннi. Старого, проте, це не обходить - вiн собi сам; я не один раз спостерiгав, як Гайдаш клепав кирзаками серединою вулицi й не бачив й не чув, як люди несли йому назустрiч "слава йсу" або ж "добридень", як хилилися на воротях бiлi газдiвськi голови, а вiн далi кресав по-вояцькому чоботиськами й мовби потоптував ними людський пошанiвок. До церкви не ходив i до клубу не знав дороги, до сусiдiв теж не прорубував перелази; лише два рази на тиждень вибирався до магазину по хлiб, дешевi цигарки та iнший провiант; поштарка, яку перестрiвав на хвiртцi, приносила йому пенсiю та газету "Бистричанську правду" - i на цьому його зв'язки з сiльським свiтом обрубувалися; виглядало, що Гайдаш сiдав у човен, вiдштовхувався вiд ненависного йому берега й випливав на пустельнi не доступнi для нiкого плеса. А все ж мої мама послали мене до нього. Котроїсь недiлi я понiс йому в'язку книжок. Дверi були вiдчиненi. На верандi й у сiнях висiли на кiлочках снопики сухого зiлля - густо пахло польовою дорогою та витовченим громадським пасовищем. Гайдаш лежав горiлиць на облiзлiй цератовiй канапi, димiв цигаркою i крiзь окуляри дивився в стелю. У кiмнатi теж розкiшно пахло сухим зелом, i навiть тютюновий дим не мiг iз ним позмагатися. Було тут чисто, але убого: столик круглий, застелений згорненим по краях обрусом, дубовий темний кренене, що стояв, спершись на двi цеглини, бо переднi нiжки його були вiдiрванi, й через те здавалося, що старий креденс гейби згорбився; зате два масивнi стiльцi з бильцями розчепiрились обiч столика по-газдiвському; я упiзнавав усi цi речi, якi, певно, Гайдаша тут-таки, вдома очiкували, бо з його хати оперуповноважений Ступа зробив колгоспну канцелярiю; лише ясеновi лiжка зi спальнi, пам'ятаю, Клим Гуцько, що був у канцелярiї "сторожем при телефонi", поколов узимi на дрова. Дверi до сусiднiх кiмнат були зачиненi, старий, вочевидь, мешкав лише в однiй кiмнатi, а решта, де були кабiнет, спальня i вiтальня, зоставалися порожнiми; вiкна вiн навмисно забив дошками, щоб хата, як i господар, ослiпла й оглухла. Вiн не вiдповiв на моє вiтання. Довго мовчав. Цигарка димiла в його пальцях, як погасла свiчка. - Ти хто? - спитав, не зводивши й поглянути на мене. - Сусiд ваш, - кажу, - Докiї Бережанихи син... Василь, - топтався я бiля порога, немов школяр (i таки школярем почувався, як колись). Вiн хапливо змахнув iз носа окуляри, споглядав на мене прищурено, недовiрливо; тривали цi оглядини довго, Гайдаш чи то не пригадував мене, не впiзнавав, чи не хотiв упiзнавати; у примружених очах зблискувала неприхована ворожiсть. - Ага, - врештi промовив, iронiчно, але стримано посмiхнувшись. - А, це ти... той, так би мовити, художник? - I спустив ноги з канапи. - Ну, ну, я читав у газетцi, що ти далеко пiшов... так далеко, що й не здогониш. - Вже злої посмiшки не приховував. Iржавi, коротко пiдстриженi вуса ворушились пiд хрящуватим носом, як волохата гусениця. - Скiльки було сили й таланту, - розвiв я руками. Не впiзнавав я свого старого шкiльного директора, вiн, правда, й ранiше був рiзкуватий, але ж колись не доводилося чути, щоб вiн "тикав" сiльському парубковi чи дiвчинi. Обiзлився старий на цiлий свiт? Чи такою "гостиннiстю" хотiв чимшвидше мене позбутися? - Крiм того, Северине Петровичу, ви, прецiнь, були моїм першим учителем, пригинали, пам'ятаєте, до книжок. Ото ж i ви випроваджували, так сказати, мене в дорогу. - Пусте! Я нiкого не вчив облуди! - мало не скрикнув. - Вiд вас, учителю, я узяв, допустимо, лише добро, - шукав я iз Гайдашем згоди. - Але я мiг, i, мабуть, таки навчився злого вiд iнших - i це закономiрно. Коли б я жив у вежi, окремiшньо, а то ж - помiж людьми. Мої професори... - Твої професори вчили тебе, як треба догоджати тим, що над тобою? - Гайдаш схопився з канапи. В одних шкарпетках бiгав по кiмнатi, як посолений. - Вчили, що маєш бачити рай там, де насправдi смердить пеклом? Овва! I ти, чоловiче, малюєш бiле там, де розлито чорний бiль? Брехню пiдштукатурюєш пiд правду? Ах, холера ясна... Випала якось менi нагода подивитися на твою картину, яку ти подарував Горопахам великодушно... висить твоє творiння на гачку в бiблiотецi. I знаєш: було менi встидно, що я вчив тебе писати й читати. Ти намалював Олену Кочмаручку, доярку залишену, з орденами на грудиськах, iз Зiркою Героя, а позаду неї, холєра ясна, ясночолi корови. Так сказати - тло. Я боронився: - Повинен був якось заявити Горопахам, що вчився на художника. А тут газети Олену розхвалювали: герой, маяк... - Газети розхвалювали... ти що, власного розуму не маєш? - Гайдаш сiв навпроти мене й пальцем штрикнув у груди. - Газетярi могли й не знати, що Оленине геройство брехливе. Приїхали, залили їм очi горiлкою, та й поїхали, їм що? А ти в Горопахах, холєра ясна. Твоя мама мусила би тобi оповiстити, що на "маяка Олену" цiла стайня працювала. - Кажуть, й зiрка не золота, а лише позолочена, - вiдповiв я жартома старому. Вiн рознервовано схопився на ноги. - О, видиш... ти знав, що й зiрка фальшива, що робота фальшива, що Олена не вартує твого пензля... не вартує, а ти, холєра ясна, намалював її. Боже мiй, скрiзь брехня - всi одне одного дурять. - Якже iнакше виживеш у цьому свiтi? - узяв я старого за руку. - То ви один... - Лиши мене, - шарпнувся Гайдаш. - Чого ти прийшов... прийшов мене в чомусь переконувати, запрошувати у свiй фальшивий свiт? - У вашому свiтi, Северине Петровичу, теж нема нiчого доброго: пустеля, якщо не ненависть - то байдужiсть... нi молитов, нi слiз, нi прокляття навiть. Хiба лише спогад, тiнi вiд хмар, соломина сонця, що гасне, - вiдповiв я йому. Не треба було ранити старого, але я не втримався. Вiн iз-пiд iкони Богородицi, й з-пiд портрета Шевченка приголомшено глянув на мене. Горбатiв на очах. - Iди геть, - промовив пошепки, лють йому здавила горло. - Iди, - показав рукою на дверi. - Я принiс вам книжки... я подумав, що маєте час на читання. - Очевидно, я не повинен був нагадувати старому, що десь дотлiває кволий промiнь сонця, яке заходило, це було з мого боку нетактовно. Гайдаш мене не слухав; вiн усе ще кипiв, й було менi шкода його розпаленого гнiву. - Якi книжки, холєра ясна? Твої книжки - це теж облуда. Всi брешуть та брешуть, один одному брешуть, i всi це знають. Якийсь театр брехнi. Я вже сказав: нiчого нi вiд кого не потрiбую. Ше раз прошу винестися з хати. Менi добре без вас, без нiкого... без сусiдiв, без спiвчуття, без любовi чи пошанiвку. Я собi сам у свiтi. Уже не кричав напослiдку; спадала холерична його спека. Чипiв посеред хати високий i начебто суворий, принаймнi вдавав iз себе далi розсердженого: i вуса його коротко стриженi щетинились по-войовничому, i брови, що китицями нависали над очима, i ще на обличчi в борознах зморшок не встиг вистигнути гнiв, але громи вже вiдгримiли. - Шо ж, якщо виганяєте, то пiду, - промовив я з жалем. - Пiду, як iншi пiшли без "будьте здоровi", бо я чув: ви всiх виганяєте. I тих, якi з добром до вас приходять, з щирим людським словом, i тих, що з хлiбом. Я тiльки хочу знати: чим перед вами люди, директоре, завинили? Шо вас тяжко скривдила влада? Шо тодi, коли вас вивозили на Сибiр, нiхто не оборонив перед опером Ступою? Як могли... як могли, прошу вас, коли кулемет дивився на них зi сцени в читальнi, пам'ятаєте? Хiба ми всi теж не сушили сухарi? Вам нiхто цього не говорив, що? Ви нiкому не давали змоги вiдкрити рота, вiдразу випроваджували, так? А я наважуся й скажу: скривдила вас влада, за яку боровся ваш Роман... Роман за цю владу загинув, ви ж Романа виховали. То отже... то отже ви теж виннi у своїй бiдi, ви теж вмурували свою цеглину у цей облудний свiт. Правда, якi жорстокi слова? Нащо вони злетiлися, як вороння, i б'ють, i б'ють i б'ють клювами старого? Адже я мiг вступитися вiд нього мовчки, забути нашу нелегку бесiду. Бог iз ним. Не я йому суддя. Я злякався, що старий мене вдарить; i вiн таки замахнувся, але громи його вже вiдгримiли: вiн тяжко сiв на канапу, обхопив голову руками, а плечi його затремтiли. Плакав. I раптом обома руками витер сльози й зиркнув на мене ясно й здивовано: - То що, холєра ясна, я ще свiтовi завинив? А мо', маєш рацiю: таки завинив? - Допитувався тривожно сам у себе i сам над собою творив суд. Це було наче перше наше порозумiння. Нiчого, звичайно, в його життi не змiнилося, старий учитель так само мовчкувато маршерував до крамницi за провiантом, i так само переймав на воротях поштарку з газетою, i так само прав свої кальсони й сорочки й розвiшував їх, сiрi i латанi, на дротi. Книжки, якi я йому лишив, перекинув через штахети пiд нашу криницю. Можна було махнути рукою на ображеного владою старого вчителя, вiн був принаймнi устократ чеснiший перед кривдним свiтом, нiж, примiром, мiй iнститутський професор Захаров, який вiдсидiв у таборах майже двадцять рокiв i, втiшений, що зостався живий та ще й реабiлiтований, навiть нагороджений якоюсь гам медалькою, обласканий, заново причислений до "старої ленiнської гвардiї", теревенив нам на своїх лекцiях з iсторiї партiї, що в нього нема нi краплини образи на паргiю, Сталiн, мовляв, не знав, що виробляло в країнi енкаведе... ну, а крiм того, в країнi тривала класова боротьба: дрова рубають - трiски летять. Я, мовляв, теж опинився у ролi трiски, але це буває... що ж хочете, товаришi студенти, вперше у свiтi будуємо соцiалiстичну державу. Шо значить чиєсь життя, хоч би й моє, супроти високої мети. Вiн усiм простив? Чи щиро? Чи ночами не снилась йому Колима? Чи фальшивив... а сам ночами надслуховував: чи знову по нього не прийшли? Але не буду судити старого професора, хай вiн сам себе судить... хай судить за те, що своїми лекцiями отруював молодi душi; ми ж училися фальшi вiд нього, вiд старого покаянника. Вiн що мав сили старався. Вiн? Ми ж хiба не продовжуємо старатися? Ми... ми ходимо у вiдьомському завороженому колi й нема з нього виходу. Нема? Знаю тiльки, що нiхто не має права махнути на Гайдаша рукою. Другого разу я принiс йому "Апостола", старовинну книгу, яку врятували мої мама, крадькома вихопивши її з вогнища, на якому стрибки спалювали його бiблiотеку. Гайдаш й не глянув на мене, вiн неначе мною гордував, лише простягнув руку - суху, з синiми дрiбними жилками й жовтими пальцями вiд курiння - i взяв важкий фолiант. Лише на мить його обличчя потеплiло, а губи затремтiли, ворухнулись... Одначе стримався; стер iз лиця лагiднiсть; "Апостола" не розгорнув, лише зважив його в руках, немовби розходилося йому, скiльки старий фолiант має кiлограмiв, i вiдразу простягнув його назад. Сказав при цьому: - Я колись любив читати з крилоса послання апостола Павла. Це була насолода для душi. Я читав... церква повна-повнiсiнька, i всi слухають... i менi здавалося, що, читаючи "Апостола", я i в церквi продовжую учительську свою роботу, як продовжував її в читальнi, в гуртку "Сiльського господаря" чи в споживчiй кооперацiї. Я був смiшний... я був смiшний, бо якось стара Тереня, набожна жiнка, по Службi Божiй зачепила мене на вулицi й спитала, чи слова в "Апостола" написанi золотом... бо звучать вони немовби iз золота литi, такi вони не нашi, великоднi, i падають, i падають вони на людськi голови, як та-ляри. Так дзвiнко, так дивно, так солодко, пане директоре. Гайдаш посмiхнувся; Гайдаш, очевидно, посмiхнувся жiнцi, якої, мабуть, давно нема на свiтi. - Хай вам ця врятована вiд вогню книга буде пам'яткою про часи, коли ви промовляли до людей не тiльки з крилоса у церквi. А скiльки книжок розходилося помiж людей з вашої бiблiотеки, - я налаштувався на мирний лад, менi на хвилину здалося, що Гайдаш подобрiв. - I що з того, холєра ясна... що з тих книжок, яка користь? Хто пам'ятає про слова - золотi таляри iз посланiй апостола Павла, якi, дарма, що сприймалися лише на слух, як музика, ушляхетнювали душi? Книжки, холєра ясна, "будiвничi нового щасливого життя" спалили, а читачi моїх книжок стали. Господи прости, стали стрибками, якi допомагали енкаведистам вивозити сусiдiв на Сибiр... стали донощиками енкаведе або ж есбiстами з криївок, що теж вiшали часом невинних в iм'я України. Ше iншi повивчались на педагогiв, якi бояться на своїх уроках промовити слово "Україна", лише вголос вимовити, лише її згадати; ще iншi пишуть в газетках брехливi статейки про "щасливе життя"; а ще iншi, як ось ти, сусiдський хлопець, малюють доярку iз золотою зiркою Героя на грудях, знаючи, що вона, доярка твоя, нiяку героїчну роботу не переробила, i що зiрка золота на її цицьцi - не золота. Жах! Кого я вчив, i що я вчив, як... Вiн таки був невблаганним, цей старий учитель Гайдаш; вiн судив суворо людей, але й не щадив себе; вiн впхнув менi пiд руку "Апостола" й майже силомiць випровадив iз хати. 3 Пiсля смертi матерi якось, переглядав наш простенький родинний архiв - татовi листи з фронту, похоронку на нього, радянськi та нiмецькi поквiтування за зданий контигент зерна, м'яса, картоплi, молока, мамину заяву про вступ до колгоспу - певно, це була перша спроба, яку вона написала, але не вiднесла до канцелярiї, а вже потiм у тiй же канцелярiї нашкрябала iншу пiд диктовку опера Ступи. Були в архiвi - в паперовiй шабатурцi - й фотографiї, правда, небагато, бо рiдко загощав до Горопах мандрiвний фотограф. Серед них я звернув увагу на групову свiтлину: стояли тато мої у вишиванiй сорочцi, наш сусiд директор школи Северин Гайдаш при краватцi. Мама мої сидiли в плетеному з лози крiслi з дитям на колiнах, певно, це був я. У другому крiслi - такi я бачив на верандi у Гайдаша - сидiла красива бiлява жiнка з розпущеним довгим волоссям; обома руками пригортала до грудей цiлий снопище квiтiв. Усi на свiтлинi були молодi, очевидно, було їм весело позувати перед об'єктивом, бо посмiхалися; їх щиру посмiшку навiть iржа часу не погризла. Уже пiзнiше, здається, я задумав скористатися з цiєї фотографiї i намалювати портрет директорової дружини; я її добре затямив, її пастельну лагiднiсть, завжди вибачливу посмiшку, тендiтнiсть i певну млявiсть рухiв; iще малим будучи, я запитував маму, як може "бiла директорова" жити з директором, який пирскав, як вогонь. Може, вiн її б'є... Мама гладила мою чуприну й посмiшковувались з моїх страхiв: "Який ти дурний, Василашку, - казали, - хiба пан директор щось таке може собi дозволити. Вiн же дiтей учить..." Фотографiя i дитячi враження допомогли менi створити образ жiнки, яка любить цiлий свiт; я так задумав i так менi вдалося. Я нiколи цей портрет не виставляв, але колеги, що приходили до майстернi, цокали язиками. Може, вдався менi цей портрет зовсiм не тому, що я пам'ятав Iрину Юркiвну й що фотографiя нiби зберегла її безборонний характер, а тому, що з самого початку роботи призначив його старому Гайдашу, це була наче спроба вiддачi вчителевi боргiв. Гайдаша цього разу застав на городi: копав картоплю. Був у тих же кирзаках та у фуфайцi. В сiрому осiнньому днi, пiд низьким волохатим небом Гайдаш виглядав постарiлим, зiв'ялим. Одначе, зобачивши мене, випростувався та ще й звично наїжачився. Рудi вуса стирчали пiд носом, як щiтка з мiдного дроту. - Ну, чого тобi, - вiдмахнувся вiд мого "помагайбiг" i оперся вичiкувально на високу сапелну. За його спиною, за чорними вербами гойдалося бiле марево хмар; iз того хмаровиння одна за одною безгомiнно випливали ворони; було їх безлiч, немовби вони виплоджувалися у сiрих хмарових безоднях - кружляли над селом, над полями, над цiлим свiтом. - Я принiс вам борг, Северине Петровичу, - промовив я i показав на запаковану в цупкий папiр картину. - Менi нiхто й нiчого не винен. I ти теж, - вiдрiзав. - Ми на цю тему вже балакали. - Повернувся до мене спиною i заходився орудувати сапкою. Вороння обсiло верби й мовчки спостерiгало за двома чоловiками, якi стояли на свiжому картоплищi; вороння, видно, сподiвалося на поживу, залишену людьми. - Я принiс борг не вам, якщо вже на те пiшло... якщо ви вже такi непрощаючi, дарма, що сам Господь прощає закоренiлим грiшникам. Я принiс борг панi Iринi. Дозвольте, вiднесу його до хати, - сказав я рiшуче. Вiн глянув на мене через плече. - Iринi? - затремтiв його голос. - Але ж її нема. - Не був уже таким, як перед хвилиною, невблаганним. Стояв розгублений розтривожений, - Борги вiддають i мертвим, - сказав я. - Хiба не ви колись нас учили, що маємо борги перед предками? Гайдаш жбурнув сапку й навiщось погрозив воронам, що нахабно перелiтали з верб на картоплище. - То пiдемо до хати, - промовив тихо. - Вороння тут, - додав, нiби й справдi остерiгався, щоб вороння не пiдглянуло, якi борги я принiс вiддавати його Iринi. В сiнях вiн скинув кирзаки й вiдчинив дверi до кiмнати; було натоплено, чисто i, як колись влiтку, пахло рум'янком. - Закуримо, - сказав примирливо, простягаючи пачку "Аврори". Зовсiм не був на себе подiбний, на того Гайдаша - звично суворого, гострого; виглядало, що саме iм'я його покiйної дружини мало магiчну силу; мало здатнiсть робити його м'яким i терпеливим. Я розгорнув папiр i поклав портрет на стiл, приперши його до стiни. Глибока чорна рама була схожа на вiкно; з вiкна, з далекої далечiнi споглядала на свою зубожiлу оселю молода бiлява жiнка, яка сидiла в плетеному крiслi й притискала до грудей величезний снiп квiтiв; одначе про квiти жiнка забула, волошковi її очi шукали, здавалося, Гайдаша... шукали й знаходили, бо сяяли радiстю i запитували: "Ну, як ти без мене живеш, мiй любий?" Гайдаш тремтячими руками кинув на нiс окуляри, упав грудьми на стiл, довго вдивлявся в портрет, потiм тяжко застогнав: - Iрцю! Моя, ти Iринко. _ СЕВЕРИН ГАЙДАШ_ 4 ...Ти ось малюєш, сусiде, а я, бiгме, не знаю, навiщо погодився тобi позувати, сидячи каменем? Пiддався я твоїй просьбi? Цiкаво менi подивитися на себе збоку: який я є? Чи тлiє в менi надiя, що смерть не буде мати надi мною сили, я лишуся в пам'ятi моїх учнiв, яких я у школi учив розуму, добра й правди? Чи це, сусiде мiй упертий, є природним жаданням людини лишитися в пам'ятi людськiй... принаймнi в пам'ятi людей одного села? Я начебто колись немало потрудився для Горопах, власне, робив усе, що мiг робити нацiональне свiдомий народний учитель: у "Просвiтi" був органiзатором i режисером аматорських вистав; був диригентом хору, бо грав трохи на скрипцi, а хто iнший, окрiм мене, вiдкрив би сiльським парубкам, дiвчатам i поважним газдам чар хорового спiву; в гуртку "Сiльського господаря" - було таке товариство - навчав садити сади, заводити пасiки й плантацiї трускавок, на мокляках, де росли шуварi, багатьох пiдго