учку, продовжувала спокiйно: - Маєте рацiю... я направду прителепалася сюди, щоб з вами здибатися, товаришко чи панi - не вгадаю, як вас кликати. Так, я мала... о, я мала намiр вилити цiлу рiку жалю на вашого сина, щоб ви тую рiку випили до дна, бо, бiгме, маю на це право. Та Бог з вами. Я про iнше... я про добро, про те, що оповiдав менi один хлопець з партизанки. Сталося так, що хтось виказав Ступi схрон, тобто криївку, де перебував якийсь бандерiвський провiдник з двома охоронцями. Ну Ступа обступив схрон... повно енкаведистiв... ще й на всякий випадок засiдки поробили. Бандерiвцi спробували пробитися гранатами, але вирвався живим лише один. Та й то у видолинку, куди вiн скотився, втiкаючи, чигала на нього смерть: за дубом лежав у засiдцi енкаведист у кубанцi. Автомат напоготовi, ось-ось сипне чергою. Проте не стрiлив. Енкаведист у кубанцi навiть вiдвернувся, i лише потiм, коли втiкач зник у кущах, пустив у бiлий свiт чергу за чергою. I хлопець той, утiкач, врятувався. А був тим енкаведистом Сашко Козаченко. Я на свої власнi вуха чула, як партизан наш, що врятувався, в'одно твердив, що Сашко навмисне не стрiляв i дав йому змогу втекти... обiзвалася в ньому, видно, українська душа. Як собi хочете, панi-товаришко, а мусила-м цю iсторiю переповiс-ти, аби-сте поїхали додому з розрадою: ваш син не пролив братньої кровцi. Ви Ступу не слухайте, ви мене слухайте... - вмовляла Когутячка нашу гостю. Ми всi були приголомшенi її неправдою, бо чули цю iсторiю, вигадану чи й справжню, давно й не один раз, лише нiхто не мiг забожитися, де вона насправдi вiдбувалася... i не було в цiй iсторiї iменi Сашка Козаченка. Проте, нiхто з нас не моргнув i бровою, ми здогадувалися про потаємний смисл Анниної неправди: їй таки стало жаль самiтньої старої вчительки. 1 страшно було подумати: вона прощала жiнцi з Великої України смерть свого сина... вони обидвi порiднилися через смертi своїх синiв. Я думав тодi: гей, добрi й милi люди, як ми себе не знаємо, як ми собi докоряємо, як часом нас мають за бандитiв, за нацiю рiзунiв, а тут одна iз нас, сiльська вистраждана жiнка перемогла братовбивство, помсту, зраду. Й навiть перемогла саму себе. Ми в хатi принишкли здивованi; ми мовчали, боячись необережним словом, тоном, пiвтоном зрадити перед Одаркою Пилипiвною Когутяччину неправду; ми лише кивали головами, мовчки стверджуючи, що, мовляв, так воно насправдi дiялося. Один Бог знає, як Одарка Пилипiвна повiрила в мальовану легенду Анни Когутяк; вона очiкувала вiд Анни ворожнечi, вiд цiєї гостролицьої жiнки ворожiсть вiяла, текла, як вiє.студенню вiтер iз поля, й бiдна стара вчителька спочатку не могла зорiєнтуватися, як має повестися iз красивою легендою про її сина; вона зазирала нам увi-чi, запитуючи, що їй робити з Сашковою iсторiєю: повiрити в неї, вiдкинути її? Господи, як хочеться, щоб твiй син був колись людиною... Ми витримували то допитливi, то розпачливi, то Зляканi, то вмить звеселiлi позирки Одарки Пилипiвни, а моя Iрина гладила її руку на столi, мовляв, чуєте, жiнко з Великої України, що про вашого сина оповiдають у нашiй бандитськiй Западенцiї? Iрини пiдтримка була такою щирою, що Одарка Пилипiвна-таки пбвiрила... таки повiрила в легенду, що Сашко Козаченко врятував життя одному бандерiвцю. Вона схопилася iз-за стола... iз-за стола схопилася вже iнша жiнка - злагiднiла, добра, усмiхнена; вона пiдiйшла до Когутячки, обняла й поцiлувала: - Дякую, сестро, - прошептала. А мале дiвча, Соломинка, вiдсахнулася вiд неї i скрикнула. Ой, i скрикнула. Потiм настала для старої вчительки довжелезна, розпростерта на тисячi кiлометрiв, притрушена молодим снiгом, нiч; жiнка не роздягалася й не лягала в постiль, яку їй Iрина розстелила в моєму покойчику з книжками - чипiла до ранку бiля вiкна i насторожено, пильно вслухувалась у тишу. Слава Богу, нiде нi стрiлу, нi крику, нi голосу, нi скрипу чобiт, нi... нi Сашкової гармошки, їй чомусь здавалося - баглося їй цього - що вночi постукає у вiкно Сашко, i боялася, що проспить його постук, не встигне запитати, як то було, сину, насправдi з тим порятованим бандерiвцем? Пiзнiм ранком, коли опер Ступа приїхав її забирати, вона обiруч стиснула мою долоню й, дивлячись увiчi, прошепотiла: - Чого... чого власне приходила та вчорашня гостролиця жiнка? - Щоб ви її назвали сестрою, - вiдповiв їй просто. ЧАСТИНА ШОСТА СЕВЕРИН_ ГАЙДАШ_ 1 Iще на могилi Дмитра Несмiяна в пiснiй жовтизнi дикої землi не проклюнився нi один кiльчик; iще Дмитрове обiйстя лякало чорнотою погарища; iше нiхто не торкнувся зрiзаних яблунь i груш (це станеться аж взимi, коли почнуть трiщати морози), що в'янули неохоче, поволi й духм'яний запах листя наморочив вузеньку Королеву вулицю; iще в Брошневi на пересильному пунктi за колючими дротами й пiд кулеметами приходила до пам'ятi Несмiяниха з дiтьми, очiкуючи своєї дороги в Сибiр: енкаведистам бракувало вагонiв для щоденного формування ешелонiв, що везли й везли, наче в безодню, людей на висилку; iще ровесникам Михаська Затички привиджувався сам, Михаеько i його несмiлива, як полум'я свiчечки, усмiшка, й вони дотепер не можуть повiрити, що за кволим полумiнцем затаїлася жертовна смiливiсть: Михаськова смерть обросла легендою про те, що енкаведисти не змогли хлопця вбити набоями з цiлого "дехтяра" й не столочили його своїми чоботиськами, а таки ще живого жбурнули до кузова "газона"... жбурнули, а вiн по дорозi в райцентр утiк, здимiв, безслiдно, нема по ньому могили. Iще антрамент не збляк на моєму листi до редакцiї обласної газети "Бистричанська правда", як одного жнивного дня перед школою в Горопахах загальмував вiйськовий "вiллiс", з якого боком висунувся невисокого зросту панок у спортивному, ще довоєнного крою вбраннi, у зеленому капелюсi з вузькими крисами й пiвнячою пiр'їнкою за околичкою та в жовтавих на грубiй пiдошвi мештах. Я випадково стояв на шкiльнiй хвiртцi i вiдразу охопив поглядом, нiби сфотографував внутрiшньою камерою, цю екзотичну в наш кирзовий, просмердiлий махоркою час елегантну постать, не минаючи нi його масивних рогових окулярiв, нi малинового метелика пiд бородою, нi тим паче з-панська бiлих рук i чисто виголеного обличчя; таких пiдкреслено цивiлiзованих панкiв, коли на цiлому свiтi - вiд Горопах аж до зореносної Москви - скрiзь панували (i в тому числi у бандерiвських сотнях, боївках, у схронах) чоботи, офiцерськi ременi, гiмнастьорки, портупеї, кашкети з блискучими дашками й просто з дашками iз зеленої матерiї, я давно не бачив. I це було зрозумiло: тривала вiйна. Для цього ж панка, на перший погляд, вiйна немовби не облягла землю, але це здалося лише на перший погляд. Шойно я побачив, що у "вiллiсi" сидiли три чубарики з автоматами напоготовi: вони стерегли панка вiд примх вiйни. Я iз їхньої перестороги посмiхнувся: що вони могли б вдiяти, якби хтось iз-за плота шарнув по ньому з автомата. Ото .наробив би в штани. - Ось тобi й на, - засмiявся щиро панок, блиснувши частоколом золотих зубiв, - менi рекомендували вас як гостинного господаря, своєрiдного Робiнзона й водночас Дон-Кiхота з бандитських Горопах, а ви, Северине Петровичу, так вас, здається, величають, не вельми привiтно зустрiчаєте гостей iз областi... гостей, якi наїхали з автоматами. - I вiн знову засмiявся. Але тiльки одними золотими зубами (Я помiтив: зуби були дрiбнi, як зеренця зжовклої кукурудзи). Очi ж за скельцями окулярiв залишилися сумнi й холоднi. - Шо зробиш без автоматiв, Северине Петровичу, коли вiйна? Я мовчав, трохи спантеличений: вiн вичитав мої думки. Вiн тим часом назвав себе: це був Ярослав Гонтар, письменник, кореспондент обласної газети. Iм'я його було добре знайоме: iще до вiйни менi потрапили до рук два томики його "Сiльських оповiдань" i, правду кажучи, сподобалися. Спершу я думав, що автор утрапив у Стефаникову колiю й через те не буде спроможний сказати про галицьке село своє слово, одначе помилився. Якщо Стефаниковi герої не мали й гадки вiдiрватися вiд землi, на якiй чорно бiдували, й бiльшiсть з них не пробувала щось у своєму життi змiнити, то люди з Гонтаревих оповiдань виходили за межi своїх нивок i запитували подорожнiх, де є земля краща й плодючiша, напитували в присмерках, у непевностi майстрiв, що вистругували човни, щоб свою бiду переплисти, а дехто вже самотужки човен видовбував i вiдштовхувався веслом вiд берега... i опинявся в мiстах i мiстечках, там наймався рiзати й колоти дрова, пiдмiтати вулицi, на гарбарнi брався за найсмердючiшу роботу або впрошувався на "колiйовiй станцiї" розвантажувати вагони з вугiллям. Гонтаревi люди були не менш трагiчними, нiж Стефаниковi, бо хоч вони розпрощалися iз землею, стали начебто iнакшими, такими, що усвiдомлювали необхiднiсть змiнити свiт для того, щоб легше їм жилося, усе ж багато з них або згасало вiд сухот у мiських сутеринах, або спивалося, або вчилося красти, або просто байдужiло, задовольнившись найменшим... Або вiшались. Власне, цi новi Гонтаревi люди, що вийшли на розпуття, мене вразили, бо вже такi типи об'явилися в Горопахах, i чим далi, - тим їх ставало бiльше; я дотепер не звертав на них уваги, менi здавалося, що село - здоровий органiзм, а люмпен сiльський - це ледацюги, конокради, пияки, якi дорешти пропивали вiтцiвщину, три-чотири постiйнi арештанти, якi сповiдували комунiзм - це тiльки лишай, який поступово минеться. Гонтар вiдкрив менi очi, що його "новi люди" - не тiльки трагiчна, але й руйнiвна сила, в якої нема нiчого святого; "ноi" Гонтаревi люди, з яких восени тридцять дев'ятого року комiсари рекрутували усiляких активiстiв, стахановцiв, бригадирiв, ланкових, депутатiв i донощикiв, у пiслявоєнний час показали зуби й позаписувалися в батальйони стрибкiв, що готовi, вислужуючись перед товаришами оперуповноваженими, зарiзати рiдну маму. По вiйнi iм'я Ярослава Гонтаря стало часто появлятися на шпальтах обласної газети, але, на жаль, вiн уже не писав оповiдань, його тепер цiкавили - i вiн їх вихваляв - конкретнi люди, часто з колишнiх "нових", котрi заходилися будувати "пiд зорею радянської влади нове й щасливе життя"; я, щоправда, не дуже вiрив у "реальних будiвничих", принаймнi в Горопахах вони бiльше руйнували, нiж будували, будiвництво "щасливого життя" в газетi висмоктувалося з пальця, так само, як умiв Гонтар майже щоденно вибрiхувати про "масовi звiрства українсько-нiмецьких нацiоналiстiв". Його великий нарис про "героїчне" життя i "героїчну" смерть сержанта Сашка Козаченка та про оунiвського "бойовика" Михайла Несмiяна по кличцi "Затичка" став класичним зразком радянської журналiстики, де воiстину було п'ять процентiв правди, а решта - брехня. Я уявляв автора тiєї писанини таким собi розгойданим та забльованим пияком, аморальним типом... нi, я уявляв собi цього, з дозволу сказати, письменника "пуцарем", тобто горшконосом, лакеєм при товаришевi Ступi, то тiльки Ступин горшконос мiг набрехати на бiдного Михаська сорок бочок арештантiв й мiг прославити Козаченка, який, бачите, тiльки й знав, що забавляти сiльських дiвчат грою на гармонiї та навчати їх українських народних пiсень, нiбито енкаведе, холєра ясна, створено совiтами для того, щоб сiльськi дiвчата збагачували свiй пiсенний репертуар. Ще того ж дня, коли прочитав у газетi опус товариша Гонтаря - каюся, що був такий наївний - послав до редакцiї скаргу на злочиннi дiї оперуповноваженого Ступи, описавши вакханалiю самосуду над родиною Михася Затички; менi чомусь здавалося, що в редакцiї сидять гуманнi, iнтелiгентнi, а головне - принциповi люди, якi силою свого авторитету, морального впливу на начальство примусять Ступу вiдповiсти за скоєне. Ну, звичайно, я помилився... я був лютий на себе, що надто високо цiнував редакцiйних працiвникiв. I ось маєш: "Михайло Несмiян - куркульський виплодок. Не один рiк бандерiвськi ватажки у своїх глибоких схронах виховували з нього такого собi примiтивного камiкадзе, вбивцю, на рахунку якого не одна безневинна жертва...". I далi в такому ж дусi. I це написано про Михася Затичку, пiдлiтка, який виростав на рiденькому кукурудзяному "чирi" та на картоплi в лушпиннi i котрий жив на свiтi несмiливо й усмiхнене. Уявляю, що бiдний хлопчина мусив пережити, до якої граничної межi дiйти, яким гнiвом мусив запалитися i яким нехлоп'ячим спокоєм i рiшучiстю мусив запастися, щоб зважитися прилюдно вбити оперуповноваженого Ступу. Iнша рiч, що йому не повезло, Ступу заслонив Козаченко. Ось тут, на мою думку, починається поле для письменника, який збирався описати подiю, що сталася на вулицi в Горопахах; ось тут, товаришу Гонтар, докопуйся до глибини, до першопричини, до вибуху в дитячiй душi, до її муки. Хiба було просто хлопцевi взяти в руки наган i хiба вiн не здогадувався, що його чекає? А то: "куркульський виплодок". Втiм, що мiг iнакшого написати "пуцар" при ступах, п'яна якась почвара? Замiсть розгойданого пияка стояв передi мною iнтелiгентного вигляду панок, який цiкаво розглядався навкруги. Чубарики, що з ним приїхали, зайняли, як казав опер, "кругову оборону". - Стережуть вас пильно, - не втримався я, щоб Гонтара не вколоти. - Авжеж, - цiлком серйозно вiдповiв письменник, - такi, як я, у радянської влади на вагу золота. - Цiлком зрозумiло, пане-товаришу, - погодився я. - Таких, що розстрiлюють кулями... що просто вбивають, у радянської влади цiлi полчища. А таких, що отруюють душу словом - одиницi. Звiдси й золота ваша вага. - Я, мабуть, ризикував, викликаючи вогонь за себе, мої слова цiлком можна було пiдшити до судової справи й нарокувати вирок. Це так сьогоднi просто. - Вам, добродiю, палець в рот не клади, - промовив Гонтар. - Миттю клацнете зубами. - Я зроду таким вдався, - вiдрiзав я. - Не звик, перепрошую, загортати слова у вату, чи в ще щось м'яке... я звик говорити те, що думаю. - Прямолiнiйнiсть, мiй пане, не завжди прикрашає iнтелiгентну людину, - сказав Гонтар i дiстав iз кишенi коробку "Казбека". - Курите? - Я узяв цигарку, вiн клацнув запальничкою - ми обидва закурили; тютюн був пахучий, я давно такого не вживав, обходився махоркою, дешевими цигарками, а бiльше - домашнiм бакуном. - Ну, а окрiм того, я знаю, - продовжував Гонтар, - що в цьому Богом забутому селi ви тiльки те й робили, що заокругляли гострi кути... кути мiж владою i людьми в Горопахах... кути мiж рiзними оперуповноваженими з району й селянами, обкладеними "контигентами"... i навiть кути мiж "Штефановими хлопцями" i знову ж таки сiльським людом. Ви переважно шукаєте компромiсiв... без компромiсiв нинi не проживеш посеред всесвiтньої колотнечi. Чи неправду я говорю? - Вiн вивчав мене допитливо i трохи насмiшкувато. - Чого ж ви кажете, що не загортаєте слова у вату? - Бачу, ваше енкаведе досить добре про мене поiнформоване. Цiкаво, чи знає енкаведе, що мене бито рiзками прилюдно посеред села... прилюдно бито польськими жолнєжамi пiд час вiдомої пацифiкацiї у тридцять першому роцi? Була така деталь у моєму життєписi. - Очевидно, я даремно згадав тридцять перший рiк, що цьому панковi з когутячим пером до моєї бiографiї. Я був, як це не прикро признаватися, роздратований тим, що Гонтар говорив правду: дуже часто, коли я боронив громадську справу або ж конкретну людину, то вдавався до компромiсу: щоб вовк був ситим i коза цiла. Iнколи це вдавалося, а траплялися й невдачi; нерiдко я шукав компромiсу й з самим собою. Як тяжко я карався, по колiна западався в землю вiд усвiдомлення, що мiй син знюхався з бiльшовиками, як бунтiвливе повставав у менi чоловiк, який ставив Україну понад усе i котрий не уявляв "iнтернацiонального братства" на "iнтернацiональнiй землi" - iдеї, яку сповiдував мiй Роман; я був iнтелiгентом у першому поколiннi, а всi попереднi поколiння - не злiчити їх - орали i сiяли жито й отже були стокорiнням прирослi до землi, до вiтцiвщини, i тому я не розумiв кочiвницького безгрунтового комунiзму. Син називав мою хлiборобську релiгiєю "куркульською стихiєю" i, бувало, сперечалися з цього приводу, до бiлого вогню... i ми цим бiлим вогнем були розмежованi, ми були теоретично ворогами, а все ж ночами, коли не спалося, коли нудьга запановувала надi мною й штовхала в чорне провалля розпуки, я вишукував у синовiй комунiстичнiй iдеологiї принаднi райськi острiвцi - оту рiвнiсть, оте - братерство, оту - вiдсутнiсть експлуатацiї людини людиною... iз тих мальованих рожевою i небесними барвами острiвцiв вiяв вiтер християнського доброчин-ства, то ж не дивно... тож не дивно, що мiй хлопець напився п'яного вiтру? У такi безсоннi ночi на краю безоднi я вибудовував хай крихкi й непевнi мiстки.мiж сином i мною, i це був компромiс iз самим собою. Скажiть-но, порадьте: що я мав робити? Зректися сина? - До речi, Северине Петровичу, я знаю про вас не вiд енкаведе, хоч i вони, сподiваюся, мають про вашу особу немало iнформацiї. До вiйни я декiлька разiв зустрiчався з вашим сином... ми ж прецiнь були однодумцями. Вiн любив про вас розповiдати... вiн любив вас. - Гонтар добув iз кишенi хустину й витер спiтнiле чоло. Жнивне сонце розтопило день, немов свiчку пахучого воску, й усе навколо хлюпалося, мерехтiло в золотистому осяянi. Вiн називав вас "фатером", ви знаєте про це? Роман хвалився, що його "фатер" - апостол у Горопахах, який прагне усiх помирити, усiх навчити добра, пря потребi допомогти й за кожного скривдженого упiмнутися. Шо-правда, Роман додавав сокрушно, що "фатер" не визнає полiтики, нiяких партiй, для нього є лише Бог, є земля, є люди, є людськi бiди. - Гонтар без мого запрошення рушив на шкiльне подвiр'я у тiнь лип та акацiй; вiн iшов, навiть за мною не оглядаючись; вiн знав, що згадкою про Романа прив'язав мене до себе. Я шкутильгав за ним. Чубарики майже бiгцем оточили шкiльний сад - потонули в лопухах i кропивi. - Колись, пам'ятаю, я збирався написати оповiдання або й повiсть, яка мала б називатися "Апостол iз Горопах", i прототипом мого героя повиннi були стати ви, Северине Петровичу. Я дiлився iз цим задумом iз вашим Романом... - Гонтар присiв на трухляву колоду, що лежала обiч садової стежки. Тiльки тепер у тiнi, де пахло кропив'яним духом, я помiтив, що вiн дуже стомлений... радше сказати, якийсь випорожнений: нi в очах, нi в усмiшцi на тонких губах, нi на збриженому зморшками високому чолi я не помiтив пульсування життя, радостi, а якщо хочете - то й вiдчуття небезпеки. Нiчого цього не було. Зовнiшня елегантнiсть, нiбито європейський лоск - отой метелик пiд сизою бородою з ямкою, напрасованi штани, начищенi черевики й зелений капелюх iз пiвнячим пiр'ям - це тiльки маскування. Я раптом вiдкрив для себе, що i його розмова - це теж маскування: вiн нiчим не цiкавився, йому нiчого не було потрiбно, вiн навiть нiчого не боявся... вiн жив у далекому потойбiчному свiтi байдужостi, де не було нi радощiв, нi тривог, любовi i смертi, власне, нiчого не було... вiн плив у безбережнiй i безбарвнiй тишi, занурений у себе по горло, власне вiн утопився у собi. Якось не вiрилося, що ця людина майже щодня пише в газетi пристраснi, аж гарячi на дотик, гнiвнi памфлети й статтi, вигостренi, як багнети... та ще багнети напоєнi трутизною, i призначення їх було дискредитувати, змiшувати з болотом, знищувати морально нацiоналiстичне пiдпiлля. Чи, може, гнiв, пристрасть, багнет, трутизна - це теж його маскування i вiн нiчим цим не переймається, йому жити нудно й писати нудно? - Чого ж бо ви не написали вашу повiсть? - спитав я Гонтаря. - Якось мiй Роман привiз зi Львова два томики ваших "Сiльських оповiдань", вони дотепер є у моїй бiблiотецi. Я їх хвалив... Герої ваших оповiдань - новi люди на галицьких теренах. Це було для мене вiдкриття. - Дякую, - Гонтар стримано поклонився. - На все є свiй час... є час, як ви говорите, на вiдкриття нових людей. I настає час, коли й вони сходять зi сцени, а на їхнє мiсце поспiшають iншi. Це закономiрнiсть. Такою ж закономiрнiстю є те, що я не зумiв, чи не встиг... чи не був душевно настроєний написати повiсть про сiльського апостола, вчителя, котрий учив читати й писати не одне поколiння сiльських дiтей; вiн учив їх також садiвництва та пасiчництва, в мочарах, де ранiше рохкали жаби, навчав селян копати саджавки й розводити рибу, яку потiм возили в дiжках євреям у Бистричани... вiн теж роздобув у нiмецьких колонiстiв "батоги" полуниць, до того часу невiдомої у Горопахах ягоди, котра дуже швидко завоювала городи й була вельми поплатною. Апостол у Горопахах мирив людей, якi билися за межу, керував у читальнi хором, бо трохи грав на скрипцi, гасив полiтичнi пристрастi й кликали його люди "в куми" - хрестити дiтей. Гонтар направду був досконало поiнформований про мою "апостольську" дiяльнiсть. Втiм, чи лише мою? Тисячi народних учителiв вiд початку столiття до наших днiв брали на себе роль заступника скривджених у селах i мiстах, селах i мiстечках, тисячi... Це наш обов'язок i наша робота, яку нiхто iнший за нас не переробить, бо також нiхто iнший, окрiм хлiбороба, не виоре нивку й не кине в скибу зерно. - Я хотiв би тiльки додати, - промовив я, - що в теперiшнiй час апостолювання набагато ускладнилось, тяжким став його хрест, i крутiшою стала Голгофа. Це мав би пам'ятати письменник, якщо вiн знову повернеться до цiєї теми. - Я не один раз роздумував... припасовував кiнець до повiстi про апостола з Горопах... я колись цю повiсть таки напишу. I вже знаю, що кiнець має бути трагiчним, - вiдповiв Гонтар стомлено. - I трагiчним, прошу вас, вiн буде не тому, що надто тяжкий хрест узяв на плечi народний учитель, нi. Маю надiю, що апостол таки дiйде, донесе хреста на Голгофу. Бiда, трагедiя його в тому, що вiн залишиться на Голгофi самотнiм, нiхто не прийде його оборонити вiд оббрiхування... нiхто не оборонить, коли почнуть його каменувати. Всi ослiпнуть й оглухнуть, бо будуть жити тiльки своїм страхом. I апостол на Голгофi буде оплакувати свою самотину, ось згадаєте мене, що так станеться. Нiяка собака не згадає про його доброчинство; нiхто не вiдважиться, щоб утерти його смертний пiт, бо й це буде небезпечно. Ось який кiнець повинна мати моя повiсть. Може, тому її й не пишу, щоб не стати злим пророком. - Гонтар говорив лiниво, часом зупинявся, роздумуючи чи над словом, чи над думкою. Я мав враження, що вiн вибирав слова лагiднiшi, не хотячи мене образити. - Ви, мабуть, не любите людей, - промовив я перегодом. - I не вiрите в людську вдячнiсть... чи принаймнi в людську поряднiсть. Я нескромно здогадуюся, що пiд iменем апостола маєте на увазi мою особу. Так? Хочу уточнити: на нiякi почестi, на вдячнiсть я не розраховую, i не вважаю, що якiсь мої вчинки, дiї були особливими... Це була звичайна сiльська робота... ну, може, небезпечна, невдячна, але робота... Ну, а якщо залишуся на Голгофi самiтником, коли не знайдеться руки, яка б вiдвернула вiд мене вороже камiння... коли їх очi вiдвернуться вiд мене... коли не впаде жодного слова в моїй оборонi, то буде менi гiрко, i, певно, я заплачу. - Отут, Северине Петровичу, й поставимо крапку в моїй майбутнiй повiстi про апостола iз Горопах, - сказав, зiтхнувши, Ярослав Гонтар. - Тепер можна менi сiдати за стiл i довершити те, що було задумане десять рокiв тому. - Пусте, - махнув я рукою. - Шось не дуже вiриться... та й ви самi не впевненi, що здатнi повернутися на мистецьку царину. - Я вагався, чи варто говорити йому прикрi речi. Хоч... чом би й нi? - Плуг у борознi заiржавiв, чересло пощербилося, конi, що були запряженi у плуг i колись мали крила i силу... ой, були колись у плузi крилатi конi... стали сухоребрими клячами. Та й сам плугатар забув, як то ходиться за плугом, як то тяжко... i як то радiсно. Правда? - Я, мабуть, вистрiляв цю фiллiпiку надто гаряче, але не мiг я iнакше... звичайно, я був обурений не чорним Гонтаревим пророцтвом; не вiрив у його вiщування, мiй хресний шлях, прецiнь, не прорубувався крiзь пустельнi хащi Гетсиманського саду, вiн котився помiж бiлими хатами, помiж людьми i їхнiми долями... невже колись люди мене вiдцураються? Я зiбрався прощатися з Гонтарем. - Почекайте, - зупинив вiн мене. - Почекайте, - повторив. - Маю до вас офiцiйну справу, i то дуже важливу, яка стосується вас особисто, шановний Северине Петровичу. Та спершу я хотiв би продовжити бесiду, яка стосується мене, моєї так званої творчостi. Я давно не брав участi в дискусiях на лiтературнi теми. - Цiлком зрозумiло, - випалив я у своєму стилi. - Бо ви давно перестали бути письменником. - Боже борони, я не збирався вiдкривати йому очi на його власну байдужiсть, на нудьгу, що сидiла на його високому чолi i холодно туманилася в очах... нудьгою вiн був спеленаний, як мумiя льняним полотном. - А ким я є? - пробував вiн усмiхатися, продираючись крiзь тумани, крiзь зарослi й пропастi нудьги. - Я пишу... виходять мої книжки. - Оборона його була слаба, боронився вiн бiльше для годиться; йому, мабуть, було шкода самого себе; нi один мускул не поворухнувся на його лицi, а очi за скельцями окулярiв були порожнiми. - Ви є бiйцем iдеологiчної застави на захiдному кордонi Радянського Союзу - так про вас писали в столичнiй пресi, - пригадав я недавно прочитане. - Це, очевидно, похвала? I ще там було написано, що ваше перо прирiвнюється до штикiв цiлого полку, а то й дивiзiї... то ж уявляєте, пане-товаришу, скiльки вбито вашим пером душ... вбито й покалiчено. Письменник, як я розумiю, повинен лелiяти душi, плекати їх, пiдносити, вiн немов ангел-хоронитель стоїть за кожною душею, що схилилась над його книжкою. А ви боєць, а не ангел, вам командують стрiляти направо або ж налiво, колоти багнетом, бити назад кольбою, чорнити небо, плюгавити землю. Ви послушно вiдповiдаєте: єсть! Iнший на мiсцi Гонтаря напевно не стерпiв би й або крикнув би, щоб я замовк, або ж покликав би своїх солдат, бо я таки направду дозволив собi забагато (не було зi мною Iрини, вона зажди охолоджує, стримує мiй запал), а вiн тiльки узяв мене пiд руку, оглянувшись на своїх охоронцiв. - Не треба аж так... аж так вибухати, - промовив Гонтар спроквола. - Не треба, щоб нас почули... свiт став вухатим зайцем, цiлий свiт - єдине вухо, що надслуховує i пiдслуховує. Це, добродiю, небезпечно. - Ми поволi проходжувалися садовою дорiжкою; сад дрiмав у солодкому забуттi, i лише бджоли натягували низом вiд квiтки до квiтки струни, що бринiли монотонно й заспокiйливо. Очевидно, й ми з Гонтарем виглядали збоку здруженими... виглядало збоку, що в запущеному шкiльному садку здибалися двоє приятелiв, якi згадували романтичнi пригоди давноминулої молодостi. На сторожi їхнiх споминiв лежали в бур'янах енкаведисти. - Ви мене, бачу, зовсiм не боїтеся, Северине Петровичу? - спитав Гонтар, прикурюючи нову казбечину. Потягнувся i я до його коробки. - Не боюся, - признався я щиро. - Бо чого б мав вас боятися... вас, приятеля мого сина? Ви ж бо, прецiнь, були однодумцями. Шо-правда, вiн, фантазер i мрiйник, залишився у Львовi боронити в пiдпiллi товариша Сталiна й потрапив у лабети гестапо, а ви, вибачайте, встигли чкурнути в Уфу чи ще кудись у глибину Росiї. Але це я так... це ярить у менi, пане-товаришу, батькiвський бiль. Якщо ж поправдi, то чомусь менi здається, що ви не здатнi запродати мене енкаведе... хоч не треба й продавати, а лише гукнути он того драбугу з автоматом, що лежить в лопухах, щоб мене арештував, бо я сякий-такий. Нi, у вас не вистачить характеру. Гонтар iшов мовчки, похнюпивши голову; капелюх iз смiшним когутячим пером тримав у руцi; рiдке, немов попелом посилане волосся мокрими пасемцями поприлипало до чола й виглядало, начебто хтось вилив йому на голову миску помий. Моя iронiя, як я зрозумiв, до нього не доходила, шпичастi слова вiдбивалися, як горох вiд стiни... i менi лишалося той горох назад визбирувати. А взагалi на що я сподiвався? На його покаяння? На заперечення? Втiм, якого дiдька лисого я вiд нього хочу? Хай забирається, та швидше. - Дивовижно, - призупинився Гонтар, - як син... як ваш Роман не був схожий на свого батька. - Виявляється, Гонтар таки мене слухав. - Вiн був лагiдний, а ви - перчений. Але я на вас не ображаюсь. Я хочу лише спитати (i даю вам чесне слово, що все залишиться мiж нами): невже ви, чоловiк освiчений, начитаний... чоловiк, який не з книжок чи з газет, а таки на дотик i на запах знає нашу галицьку бiду в щоденнiй її з'явi, не вiрите, що радянська влада, яка тепер на наших теренах сторцується на ноги, не є тим лiкарем, що погасить наш бiль, i злиднi, як рани, минуться. Вдумайтеся: чому мiльйони згинули в минулу вiйну, обороняючи радянську вiтчизну? Невже всi вони, як ваш Роман, були мрiйниками й фантазерами, як ви кажете... це ж були звичайнi люди, так, звичайнi, з поля, фабрики, не комунiсти навiть, а проте, вони йшли i йшли в бiй. - Гонтар аж ухопив мене за руку. На його обличчi, як менi здалося, зачаїлося очiкування, моя вiдповiдь мала щось для нього значити, вiн, може, сам для себе хотiв з'ясувати щось дуже важливе. Я був жорстокий; мiж нами лежав його брехливий опус про "героїчне життя" i "героїчну смерть" сержанта Козаченка; мене не обходили його переживання, розчарування, чи й навпаки - утвердження. - Нi, - я рiшуче заперечив. - Ваша радянська влада... гiрко менi, повiрте, за цю владу загинув мiй син... - це саранча, яку виплодив i наслав на нас Сталiн. Ше до нього був Ленiн. Саранча вижерла Росiю та Україну - пустеля чорна й страшна. Нема у вашої влади нiчого нi людського, нi святого. Хiба я не є свiдком того, що робиться в Горопахах... хiба це нормально, товаришу письменник, що дитина, пiдлiток, доведений до вiдчаю, хапається за зброю i стрiляє... i стрiляє, мусите знати, не в якогось там конкретного Козаченка, а в самi груди вашої радянської влади. То хто ж вашiй владi буде вiрити, хто її буде любити... i за що, питаю вас, мають люди її любити? Ви, до речi, теж у неї не вiрите i знаєте, що проголошенi нею постулати, обiцяне "свiтле майбутнє" - це звичайнiсiнький блеф, брехня. В неї, у владу, у "свiтле майбутнє", в сталiнськi гаразди не вiрили також тi мiльйони й мiльйони - страшно подумати,- якi угноїли собою землю в її оборонi, з iменем Сталiна у цю землю падаючи. Апокалiпсис! Гнанi вони були примусом, страхом, горiлкою, надiєю, обiцянками, кулеметами загороджувальних банд, i в них не було виходу, бо й божевiльний Гiтлєр не був кращим. Я собi уявляю... я собi уявляю i плачу: мiльйони душ стоять у довжелезних чергах дотепер, дарма, що вже стiльки рокiв минуло, як вiйна скiнчилася, перед райською брамою, бо вiдомо, що воякам, загиблим на вiйнi, наперед уготоване царствiє небесное (принаймнi "уготоване" теоретично), а святий Петро-ключник вiд раю, пошкрiбує лисину й уперто не вiдчиняє браму, бо душi воякiв рапортують йому, що загинули "за Родiну й за Сталiна", а цiлий християнський свiт знає - це не могло не докотитися до святого Петра - що "Родiна i Сталiн" - це уособлення зла на землi... це пекло. I ви це, пане-товаришу, теж добре знаєте. Гонтар анi не ворухнувся, анi бровою не повiв, анi в оцi не викресалась iскорка протесту чи хвилювання. Я мав страшенну охоту вхопити його за пазуху бiленької сорочки, щоб трiсла в моїх руках, щоб ним потрусити... аж пальцi мої вiд цього бажання тремтiли, а вiн стояв передi мною спокiйний, гейби душа з нього вилетiла... i стала його душа вороною, що сiла он на ясенi бiля шкiльної хвiртки... а тут, передi мною, цiпенiв на ногах труп. Господи... Врештi Ярослав Гонтар отямився, i, мовби мiж нами не вiдбулася гостра розмова, мовби я згарячу не виказав усього, що думаю про новi порядки, якi встановлює в Горопахах оперуповноважений Ступ'а, знову простягнув менi коробку "Казбеку". Ми закурили й далi рушили садовою дорiжкою, поки вона не вперлася в колючу стiну здичавiлої малини. - Ну, гаразд,- зупинився тут Гонтар. Здавалося, вiн насолоджується малиновим солодким духом i золотим дзвоном бджiл, бо, заплющивши повiки, стояв довгу хвилину.- Ну, гаразд,- повторив вiн,- де ж вихiд, де ж просвiток, вiконце для цiєї .страждальної землi? Невже повстанча боротьба, в якiй так щедро розливається братня кров, де в чистiй рiцi великих нацiональних iдеалiв - я згоджуюся, що є така могутня рiка, вона пливе безбережно - то тут, то там вливаються струї гнилизни, дрiбної i страшної помсти, взаємпорахункiв... i пливе там синя струя багацького, куркульського жалю за тим, що уже в них вiдiбрано або ще буде вiдiбрано. Невже ви ставите на тих, що в бункерах, що в лiсах i ярах, що прикриваються Україною, немов фiговим листком? Невже ви за них? Ви ж цiле життя пiдкреслювали, уточнювали й, зрештою, тепер це робите, що стоїте понад партiями, понад полiтикою, для вас мають вартiсть тiльки земля i народ... менi про вашi iдеали протрубiв колись вуха Роман. Невже ви перефарбувалися, переметнулися, Северине Петровичу, на другий бiк барикад? Вiн налаштував проти мене цiлий частокiл запитань, i що мене вразило: питання були гострi, а мовленi вони були рiвно, по-службовому монотонно; його слова не мали в собi ядра, i я подумав, що мого спiвбесiдника не цiкавить те, що я йому буду вiдповiдати. Душа його далi лiтала у воронячiй зграї й крячала, а бездуховна мумiя проходжувалася зi мною в шкiльному садку й про людське око вела необов'язковi для неї, чужi й непотрiбнi розмови. Мiстика якась. Та все ж я вiдповiв, що для мене нема нiяких барикад i для мене нема мiсця нi справа, нi злiва, я стою посеред землi, посеред України й посеред людей, оце i є моя полiтика. Стосовно ж "Штефанових хлопцiв" i взагалi нацiонального пiдпiлля, то, по правдi скажу: боюся, що їх розчавить бiльшовицька потуга. Цiлком погоджуюся, що в рiчцi, яка розлилася, як море, по цiлому краї, є i сукровичнi потоки, бруд... i чому б не могли бути, коли хвилi б'ють об береги, лупають камiння, вижолоблюють рiчища, змивають пiсок i смiття. Однак не можна не захоплюватися безкрайнiм розливом рiки, її потужним, упертим плином, дарма, що, може, учасники боротьби здогадуються: ворожа сила поступово буде загачувати цей плин... i вiд рiки нiчого не лишиться, хiба що лишиться для нащадкiв родючий намул... i знову колись, родючiстю цiєю сплеканi, постануть новi борцi. Мене захоплює приречена жертовнiсть тисячi тисяч, а не якоїсь куркульської стихiї, як ви кажете. Але я й плачу... якщо висохне рiчище народного плину, то залишиться безлiч могил... могила на могилi... та ще "чорнi во-ронки" й сибiри. Й ще, сподiваюся, залишаться сумнi пiснi, вони теж для нащадкiв. Бо грiх був би, коли б люди забули про Михася Несмiя-на на прiзвисько Затичка. - Хiба й про нього є пiсня? - високо понад окуляри виповзли Гонтаревi брови, власне брiв у нього майже не було - росли два рудуватi кущики. - Є. Хiба хлопчина, котрий став в оборонi зганьбленої сестри, не вартий стати героєм балади? - Менi самому лише тепер надто вирiзьбилося виразно: люди нiчого й нiколи не забувають. Шо з того, що нiде нема Михасевої могилки, що його десь кинули в яму й затоптали смiттям, щоб i слiду не лишилося, щоб нiхто не вкопав хреста й не посадив калину. Є зате спiванка, вкарбована в пам'ять, яку нiхто не затопче, бо людська пам'ять, як корiння трави: топчи її, викошуй, випалюй або й переорюй, а одначе котрогось мая вона пустить пагiнець - i знову зазеленiє мурава. - Я iз вашого Михася витворив такого собi юного фанатика, який залюбки стрiляє в людей,- Гонтар зiтхнув i заходився протирати скельця окулярiв. Я помiтив: пальцi його були тонкi, жовтi й довгi iз загостреними нiгтями.- Де ж iстина? У баладi, про яку ви говорите, чи в моїй статтi, написанiй на основi оперативних звiдомлень? - Гонтар на хвилину ожив, воскрес, начебто направду багато для нього важила iстина. Скресiння однак тривало недовго, коротку мить... на коротку мить повернулася в мумiю душа. - Коли б ви перед тим, як писати про подiю в Горопахах, якби направду схотiли дiзнатися, як воно сталося, то приїхали б сюди... Але тепер запiзно про це говорити, пане-добродiю. Та й кому iстина потрiбна? Вашiй газетi? Дайте спокiй. - Я себе стримував, щоб знову. не розпалитися. - Менi лише цiкаво: пощо ви аж сьогоднi завiтали до нас? Перевiрити, як це у вас називається, правдивiсть мого листа, якого я надiслав до редакцiї... тобто мiй вiдгук на вашу статтю? - шибнуло менi в головi. - То покваптеся, то пройдiться, мiй пане, селом, розпитайте кожного стрiчного, окрiм опера Ступи та його поплiчникiв, як воно насправдi було з Михаськом i сержантом Козаченком. Iще зрiзанi дерева скануються соком у Несмiяновому садку, а згарище з його хати iще димить. - Iще димить? - Йому попiд очi втома намалювала жовтi пiвмiсяцi. - Ви мене туди поведете? - Хоч зараз, - вiдповiв я. Починала надокучати безплiдна, як _менi здавалося, розмова з Ярославом Гонтарем. Опiсля, на Сибiрi одначе я згадував цю розмову як дуже важливу, вона виявилася значущою i для мене, й для Ярослава Гонтаря. - Ну так, я повинен сказати вам, що редактор справдi послав мене сюди з метою перевiрки вашого листа. Саме мене, й це закономiрно. Адже про подiю в Горопахах я написав щось iнше... i отже повинен вас спростувати, - сказав Гонтар i поправив на шиї свого "метелика". Я уявив його в "метелику" та в зеленому капелюсi з пiвнячим перцем на березi розлитої, як море, збуреної хвилями рiки: вiд обрiю до обрiю лилася кров, падали герої i зраджували подонки, скрипiли сибiрськi переселенськi ешелони й горiли, як свiчечки, солом'янi стрiхи, бомби корчували Чорний лiс, шаленiла вiд сказу лють окупанта, а пiгмей у "метелику" лiниво позiхає в кулак. Його нiчого не обходить. - Вам спростувати - раз плюнути. Це так просто, - вiдповiв я. - Якщо по правдi, то не для спростування i плювання я сюди приїхав, - зауважив Гонтар. - Я прочитав у листi ваше прiзвище й пригадав бiлявого юнака з Львiвської полiтехнiки, романтика, мрiйника про вселюдське братство. Я знав, що вiн загинув... i менi, читаючи вашого листа, стало страшно за вас. Ви безогляднi... ви бавитесь з вогнем, розумiєте? Ваше апостольство, про яке ми щойно з вами говорили, безперспективне й дуже небезпечне. Я дивуюся, що вас, Северине Петровичу, дотепер терплять... що не заарештували. Незручно, мабуть, радянськiй владi арештувати батька, який вiддав на вiвтар цiєї влади - скажемо так пишно - свого сина. Це сьогоднi незручно, але завтра вашу критику, заступництво за когось, незгоду з тим же Ступою, про якого ви пишете в листi, порахують за ворожi дiї. Розумiєте? Минулися часи, коли ви безборонне ходили помiж вогнями. Стрiляють навкруги. Та й... минулося ваше нейтральне начебто апостолювання... ви не нейтральний - ви на барикадах проти Ступи i проти нових порядкiв. - Хочете сказати, що я нацiоналiст, один iз тих, що сидять у криївках? - перебив я його. - Ви iдеалiст, Северине Петровичу... старий мрiйник - доброчин, дуже схожий на свого сина. Я приїхав, щоб вас остерегти. Потiм, коли я провадив його на Королеву вулицю на Несмiянове пожарище (а за нами попереду й ззаду - автоматники), вiн спитав: - Треба думати, що ви такi ж безогляднi й з другою воюючою стороною, з бандерiвцями, так? I повiрте: вони теж думають, що ви не є нейтральними. Мушу повторити: ходите помiж смертями, Северине Петровичу. Я не розумiв Гонтаря: чого вiн хоче? Шоб я принишк у своїй норi? Шо йому, зрештою, до того... до моєї долi? Невже старий цинiк приберiг у собi якусь краплину порядностi? Вiн довго стояв на згарищi Несмiянової хати, вiд якої вiяло мокрим, прибитим дощем димом; я в думках заклинав його, щоб надихувався цим руїнним духом. На що я сподiвався? 2 Ген-ген пiзнiше, коли я самотнiй, як голодний вовк, скавулiв у лютих дебрях Сибiру, хтось до наших баракiв переслав iз Бистричан новину, що застрелився Ярос