уберегти полумiнець вiд злого вiтру, що дув студено й чорно, - дорiкнув менi Опришко. Я не мав йому що вiдповiсти. Було менi гiрко... Насамкiнець Опришко пригадав: - Чи не забули-сьте, професоре, де похована Юстина? Не малюй мене, художнику, грiшником, який кається, колiнкуючи посеред бiлої i голої пустелi; не малюй мене, художнику, слiпцем, який прозрiває в муках, роздираючи пiтьму; не малюй мене, молодий сусiде, подорожнiм, котрий нарештi втрапив на правдиву дорогу. Намалюй мене сухим i прямим, як горiхова палиця, дiдком, котрий не голився зо три днi, а тому сизий на обличчi, який пасе за селом на ровi попри дорогу свою козу, що зветься Парася; коза моя пощипує траву, а я сиджу на гребенi рову, i добре менi отак сидiти, i тепло, i сонце свiтить лагiдно, i жайвори сиплять срiбло понад пшеницями, i хочеться менi жити ще тисячу лiт разом з жайворонами та моєю козою. Аж тут коза, моя Парася, пiдвела голову, задерши бороду, й голосно замекала, як колгоспний мотоцикл. Дорогою з села йшло в поле дiвча - голiнасте, з двома косами у червоних биндах... бинди, немов червонi мотилi, то злiтали, то знову осiдали на плечi; дiвчинi було десь зо чотирнадцять рокiв. В однiй руцi несла клунок - певно снiданок татовi, що десь косив на далеких луках, у лiвiй - бiдончик з водою. Я очiкував її наближення, чомусь менi баглося дiвча зупинити й спитати, скiльки воно збирається жити, я збирався їй наворожити тисячу рокiв. Але дiвча, таке бiлоголове, таке струнке, таке юне з двома кулачками грудей, помiтивши мене з козою, спершу потупило вид, а потiм взагалi вдало, що мене й не помiтило, що мене нема, що мене нiколи на свiтi й не було, й подрiботiло мимо, вiйнувши спiдничкою й не сказавши нi "славайсу", нi "добридень", нi "помагайбiг"... Як то сталося, холера ясна, що мене начебто нема на свiтi, що я невпiзнаний,чужий сиджу в полях горопаських? Гей, та де ж мої апостольськi сандалiї? ...Я лише не знаю, художнику, як ти все це намалюєш? Але на те i дав тобi Бог талант. _ _ ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН_ 8 Мене покликали... Вранцi на воротях, коли ми з Павлом Ключарем зiбралися йти до церкви Святого Духа, нас перестрiла задихана молодичка - "дiжурна" з сiльради й чомусь упiвголоса сказала, що кличуть мене начальники до "канцелярiї"... кличуть та ще й попереджають, щоб я не барився i явився перед їхнi яснi очi туй як туй. - Хто ж то у сiльському нашому урядi засiдає зрання? - перепитав молодичку Ключар. Був назовнi спокiйним, принаймнi вдавав спокiйного, в очах однак пробивалася стурбованiсть. Молодичка назвала голову сiльради Дмитра Цимуся, дiльничного мiлiцiонера Яцину й партiйного секретаря з колгоспу "отого голомозого" Афоню Пиндилика. А ще щойно з району примчався на мотоциклi молодий панок з вусиками. Ключар тужно дивився на вулицю, про себе щось розмiрковуючи: брови його бiлявi, кудлатi, як волоття, то супилися хмарно, то повзли вгору на чоло, а вуста крiпко тримали слова за зубами. Вулиця, що починалася з Ключаревих ворiт, пiщаною бiлою крайкою стелилася й бiгла неквапом уздовж фарбованих на синьо парканiв i ворiт, на котрих несподiвано для себе я зобачив де чоловiкiв, де - жiноцтво, а де й двоє - троє дiтлахiв, що осiдлали ворота як коней; оця вулиця бiла, отi дiди на воротях, оте жiноцтво й дiтлашня споглядали на нас iз Ключарем i на молодичку з сiльради допитливо, очiкуючи; я зрозумiв, що лютувалася змова мiж Ключарем i вулицею... змова, мабуть, як вогонь в осiннiх сухих травах, нишком покотилася по iнших вулицях, по цiлому селу. Але не чути було скрипу, нагальної тривоги - газди вдавано байдуже покурювали цигарки, посхилявшись на ворота, жiнки вишiптували вранiшнi молитви, а дiтлахи i'хали на воротях у свiти, якi їм снилися. Дими над череп'яними, над шиферними й подекуди солом'яними дахами пнулися у високостi голубими колонами - на тлi чистого неба поставав колонадний храм, у якому панувала тиша й гармонiя. Ключар посмiхнувся. - Це ти, Меланко, людей розтривожила й повикликала з хат до ворiт? - спитав вiн молодичку з сiльради, пiдморгнувши iй по-змовницькому. Вона звела плечима. Боса, в старiй камiзельцi, що колись була чорною та вишиваною, у бiлiй домотканiй сорочцi, що виглядала з-пiд рясної чорної спiдницi, молодиця була схожа на ластiвку. - Боже борони, - перехрестилася, немовби мух вiдганяла вiд обличчя. - Нiкого я не страшила. Шо я дурна? При урядi нинi прецiнь. - В очах стрибали бiсики. - Ну, по дорозi, хто був цiкавий, розповiла-м, що нинi менi снилося вороння понад Святим Духом... сон, мабуть, сповняється, бо ось кличуть до канцелярiї того професора зi Львова, котрий шукає в стiнах Святого Духа замурованих скарбiв. - I молодичка оглянувшись, засмiялася з своєї маленької хитростi. - Ну й добре, - похвалив її Ключар. - Ше по дорозi забiжи до Вербена, розкажи старому що й до чого. А в урядi сiльському замельдуй, що львiвський професор зараз буде. Бiжи, Меланко, - i вiн злегка пiдштовхнув молодицю за лiкоть. - Цiлий трибунал зiбрали в сiльрадi, - сказав, - але й нас немало, правда, Меланко? Вона нiчого не вiдповiла; нiяких роз'яснень не дав менi також Ключар, я сам чейже не вiднинi знаю, що в Черченi iснує мовчазна, нiким не органiзована, стихiйна змова супроти тутешньої влади в оборонi Святого Духа; я не один раз спостерiгав, удаючи, що це мене не обходить, як кожного ранку, коли погода, як золото, i коли дощ, поблизу Святого Духа кружляв хтось iз сiльських людей - добровiльних вартових, котрi пильнували тiєї хвилини, коли ми з Ключарем вiдчиняли церковнi дверi... пильнували, щоб ворожа сила не спробувала заволодiти ключем; очевидно, протистояння з владою не було безпечним, це люди в Черченi знали з власного досвiду, а все ж Святого Духа вони не вiдцуралися. Сидячи або ж колiнкуючи перед стiною й визволяючи з-пiд тиньку по сантиметру творiння стародавнього майстра, я думкою блукав навколо церкви помiж хрестами або ж занурювався в гущаки кукурудзи, тиченої квасолi й у пралiси соняшникiв на довколишнiх городах i пробував розмовляти з вартовими, цiкавився, чому вони дорожать своїм Святим Духом, i чи їм не страшно, що котрогось судного дня ворожа сила з Рогача або й з самих обласних Бистричан обступлять Святий Дух танками, обсотають його линвами й розтрощать церковцю на чотири сторони свiту... розтрощать, рознесуть, потоптом пройдуть, а ви й не встигнете церковцю оборонити, це станеться вночi або ж коли запiють кури й сни запанують глибокi; вони iз силою руїнною набули практики, досвiду, таким же способом, чув я, розвалили церкви у Бойкiвських горах, у Яворi, у мiстi Долинi, i ще десь... i ще... i ще... А там церкву пiдпалили... i там... i там. Горять свiчi аж попiд небеса... Мої уявнi вартовi лише зiтхали, їх не обходило, що в iнших околицях сатанинська сила взяла верх, у Черченi, будьте певнi, професоре, цього не станеться, ми не допустимо, ми вже один раз перемогли владу, отого Афоню Пиндилика з медальками на гiмнастьорцi, тепер теж не дамося. I я повертався з уявної мандрiвки на своє риштування в церквi духовно наснаженим; я почувався злютованим з невидимими вартовими Святого Духа, вони, дарма, що були помiж ними кволi старцi або й пiдлiтки, додавали менi сили й вiдваги: за нами муром стояло село. Проте, вiдвага таки конче була потрiбна: я здавав собi справу, з яким монстром затiяв небезпечну гру; покищо ворог зачаївся чи вражений моєю хоробрiстю, чи розгублений сiльською згуртованiстю, чи навчений попереднiм досвiдом, що черченцiв солими руками не вiзьмеш, але треба було сподiватися: рано чи пiзно, а вiн покаже свої зуби; я думав про його зуби, про кiгтi, про копита, про його жорна, на яких вiн зжорновував людськi долi, мистецькi таланти перемелював у лантухи розжованого дешевого плазування, i думки цi остерiгаючi чомусь закрадалися в мої сни... i сни розлiталися навсiбiч, залишаючи мене самого на постелi, охопленого й окропленого тривогою; удень, щоправда, тривога пiд сонцем присихала, залишаючи в душi жовтий сморiд, зате вночi пiдповзала до мене на черевi, немов знесилений голодний вовк; вовк клацав зубами. - До чогось хочуть причепитися... знайшли якусь причину, - промовив в унiсон моїм думкам Павло Ключар. - Щось їм стрiлило до голови. Видно, ваша робота у Святому Дусi не припала до вподоби. Ви ж самi кажете. Майстре: Єфрейтори не сплять Щоб єфрейторам не "стрiляло до голови", ще до того, поки почати дослiдження стiни в Святому Дусi, ми з Ключарем, якого люди в Черченi назвали помiж собою Хранителем Святого Духа (офiцiйно вiн числився в обласному краєзнавчому музеї молодшиим науковим працiвником), побували в сiльрадi, де я вiдрекомендувався, що я, такий-то й такий, маю право дослiджувати, вивчати, реставрувати пам'ятки iсторiї та культури, й власне прибув у Черчен до Святого Духа на прохання обласного музею... ось офiцiйний лист iз пiдписом директора музею товаришки Журавель... до речi, вона три днi тому побувала з компетентною комiсiєю у Святому Дусi: мистецтвознавцi очiкують, що Святий Дух здивує свiт. Дмитро Цимусь, сiльрадiвський голова, високий i, хоч iще молодий роками, зовсiм сивий, уважно вивчав мої папери... так уважно, що аж ворушив губами, немовби вивчав написане в паперах напам'ять; але це, як менi здалося, робилось для "людського ока", назагал Цимусь був чоловiком добродушним, усмiхненим, але мусив удавати з себе запопадливого урядника, тим бiльше, що справа стосувалася Святого Духа, хоч "уряду над церквою", як вiн казав, сiльрада не мала. Пiсля вiдомих подiй, коли районнi керiвники вiд культури, агiтацiї та пропаганди вирiшили збити з церкви хрест та обладнати в нiй примiтивний, зрозумiла рiч, атеїстичний музей, (встигли уже поруйнувати бiчнi вiвтарi), Черчен - тихе, покiрливе начебто село не то що проiгнорувало районне рiшення, а й таки вiдкрито збунтувалося, не порахувалось навiть з мiлiцiєю, що примчалася "на алярм" iз Рогача; вчинилася сутичка, були крики, полетiло камiння, стався скандал на цiлу область, бо ж вибухнув стихiйний колгоспний страйк. Пiсля цього ключ вiд церкви Святого Духа не зберiгається в сейфi сiльскої канцелярiї, вiн узагалi пропав, щез, загубився, упав у криницю... Шукай вiтра в полi... Цимусевi самому вистачило глузду й стримував iнших запопадливих "борцiв iз релiгiєю", а найперше колгоспного парторга Афоню, тобто Афанасiя Пиндилика, того ключа не шукати, не ятрити заруб-цьованi рани, до того ж Святий Дух передали у вiдання Бистричанського музею. Про поряднiсть Дмитра Цимуся свiдчило й те, що якраз вiн рекомендував хранителем Святого Духа Павла Ключара. Котрогось дня, коли я уже працював над розчищенням фрески, Цимусь "службове", як вiн висловився, навiдавсь до Святого Духа; деякий час тупцював коло стiни, тулив до неї долонi, немов би долонями хотiв просвiтити й наперед дiзнатися, що власне пiд нашаруванням фарби й вапна приховано; потiм обома долонями торкнувся моїх плечей, i я подумав, що цей усмiхнений потайний чоловiк теж напевне числиться серед тих, кому дорогий Святий Дух. I тому нежданий виклик до сiльради руйнував у моїй свiдомостi уже усталений образ потайного доброзичливця... хоч, щоправда, випало менi з пам'ятi, що окрiм Цимуся чекає на мене Афанасiй Пиндилик, дiльничний мiлiцiонер Яцина та ще примчався з Рогача на мотоциклi якийсь молодик. Можна було тiльки здогадуватись, що не для добра зiбрався цей трибунал. - Вигадали якусь заковику товаришi єфрейтори. Чого дивуватися. Вони на те є, - далi пiдбадьорував мене Ключар, уже стоячи на хвiртцi. - Але ви тримайтесь... Документи вашi законнi, все оформлено як належиться. Ну, а крiм того, ви не однi. Розумiєте? - За цих кiлька хвилин Павла Ключара гейби пiдмiнили: не було на свiтi лагiдно усмiхненого поета, дещо повiльного, м'якого, якого я звик бачити кожного дня; стояв на хвiртцi високий, зiбраний у кулак вартовий Святого Духа, його ключар. Заледве переступивши порiг сiльської канцелярiї, я вiдчув якби запах небезпеки; небезпека, потужнi струми ворожостi вилунювалися насамперед вiд молодика, що був низькорослий, щуплий, як горобець, дрiбоньке його обличчя з метеликом смiшних вусикiв було стерте, розмазане, невиразне; молодик був сiрий на колiр: вбрання, сорочка, краватка, волосся зачесане на правий бiк, вусики пiд носом, що вирiс завбiльшки в жолудь - увесь вiн був гейби притрушений попелом, i я, окинувши його поглядом, оцiнив його вмiння бути сiрим, непомiтним, розчиненим у масi: на таких в гуртi переважно нiхто не звертає уваги, вiн нiбито є i його нема. Сiрий молодик не вдався до гри в "цюцi-бабцi", а "просто з моста" сказав, що приїхав iз районного кадебе з дорученням вiд керiвництва, щоб зустрiтися з вами, Василю Васильовичу, не в чотири ока, а в присутностi радянської влади й громадськостi Черчена, тому, як бачите, й сидить тут голова сiльради, секретар парткому колгоспу, а також, так би мовити, для порядку, лейтенант Яцина. Потреба цiєї розмови, Василю Васильовичу, визрiла виключно з громадської необхiдностi, а не вiд забаганки органiв чи райкому партiї, це прошу мати на увазi. Ми розумiємо вагу, значення мистецької пам'ятки, яку ви, так би мовити, вiдкриваєте для свiту. Свiдченням доброзичливого ставлення районного та й обласного керiвництва до церкви Святого Духа є згода передати її пiд юрисдикцiю обласного музею... та навiть призначення вiдомого вам Ключара, який у минулому допускався полiтичних помилок, на посаду хранителя Святого Духа, мають переконати вас, професоре, що, по-перше: ми цiнуємо i шануємо iсторичний спадок свого народу, бо ж не є якимись безбатченками. Два: ми, навченi гiрким досвiдом, не маємо намiру конфлiктувати з Черченем, з селом, де є передовий колгосп, де багато маякiв працi, в якому переважна бiльшiсть жителiв - люди чеснi, працьовитi, одне слово - трударi... i от цi трударi, серед них є люди заслуженi, як от, наприклад, Марiя Рибка, доярки Гафiя Тулумбас, Параска Семенiв та iншi, звернулися до нас, до органiв, iз попереджувальним, якби сказати, проханням: не дати повторитися тому, що п'ять рокiв тому вiдбувалося навколо церкви Святого Духа. Молодик у сiрому костюмi говорив рiвно, спокiйно, немов читав передову статтю з районної газети, але чим довше, монотоннiше вiн нанизував слова, тим виразнiше, сильнiше я вiдчував небезпеку, що липким павутинням обсотувала мене, лякала непередбаченим рiшенням, яке мiг прийняти цей нiбито на поспiх, а напевно таки продумано скликаний трибунал; зрештою, небезпека снувалася не так довкола моєї особи, як навколо Святого Духа, навколо фрески, i я був готовий її обороняти... i був я водночас розчарований, морально подавлений тим, що в Черченi знайшлися люди, серед них Марiя Рибка, iсторiя життя якої мене потрясла, я раз по раз повертався думкою до трагедiї цiєї вродливої жiнки, яка заради фальшивої слави, орденiв, сидiння в президiях, премiй, солодкого життя, пустилася берега... я, бувало, то винив її, то виправдовував "такими" порядками в суспiльствi, або й звалював вину на її чоловiка, своєрiдного сутинера, якому було вигiдно i зручно мати жiнку-передовичку, що приносило матерiальнi вигоди; я не знаю, чому я так перейнявся долею Марiї Рибки... може, тому, що вона розумiла свiй грiх i своє падiння, одначе не збиралася нiчого змiнювати, було їй добре отак жити, i в цьому був увесь її трагiзм; я збирався колись намалювати портрет цiєї трагiчної душi; сьогоднi додався до її психологiчного портрета iще один штрих. Я думав, що Святий Дух потрiбно обороняти не лише вiд районних єфрейторiв, а й також вiд тутешнiх "трударiв", якi своїм гострим суперрадянським нюхом нiбито уловили загрозу, що вiяла вiд Святого Духа. Ох, краяни ви мої, краяни... А втiм, "тутешнi" - це тiльки ширма, за ширмою ось цей сiрий молодик, приблуда Пиндилик, районнi, обласнi, московськi єфрейтори. Хотiв би я тiльки знати, краяни ви мої, в чому полягає загроза вiд Святого Духа, попереджувати яку ви поквапилися? Мене розбирала злiсть; менi надокучило вiдчувати себе в ролi пiдсудного й дивитися, слухати, як до Страдчої долини скрадливо пiдкочують клубища павутиння чи й колючого дроту, щоб обгородити його, обсотати зусiбiч, щоб не було до нього доступу, щоб заiржавiла по ньому пам'ять. Не можу тiльки собi пояснити (а може, пояснення давно живе в моїй душi?), чому власне Святий Дух iзнову привернув до себе увагу єфрейторiв? Чи рiч у фресцi, над розчищенням якої я працюю, чи... Але ж iще нiхто точно не знає, що на тiй стiнi намальовано, iще попереду багато роботи. Я так i спитав їх, кожного зокрема, по черзi; спершу спитав молодика з кадебе, потiм мiлiцiонера - вродливого парубiйка з великими, як сливи, очима, а наостанку - Афанасiя Пиндилика, який притулився на стiльцi збоку (гейби зачаївся у засiдцi) й смалив цигарку за цигаркою. Про Пиндилика, тобто про Афоню, як його називали по-вуличному, котилася слава як про чоловiка "нервного", але сьогоднi вiн сидiв сумирно. Голена "пiд Котовського" продовгувата голова, видовжене обличчя - огiрок на довгiй шиї. Був одягнутий у вiйськову, чисто випрану гiмнастьорку, на грудях висiла планка колодок орденiв i медалей, що мали свiдчити про його бойове воєнне минуле; окремо коло колодок Пиндилик пришпилив медаль "За вiдвагу"; очевидно, ця деталь мала говорити про риси його характеру. Мої запитання стосувалися усiх i кожного зокрема, але вiдповiв менi тiльки молодик у сiрому; дрiбненьке, мале, як кулачок, його обличчя при цьому незадоволено морщилося, мовляв, нам зрозумiло, Василю Васильовичу, ваше прагнення вiдкрити, подарувати українськiй радянськiй культурi ще одну цiкаву пам'ятку, якщо вам вiрити, з XVII столiття... нам потрiбнi такi вiдкриття, скарбниця стародавнього українського живопису не так уже й багата внаслiдок воєн, лихолiття, нацiональних утискiв, часом невиважених дiй уже в наш час... ми це визнаємо... ми, прецiнь, теж кiнчали унiверситети й дещо розумiємо. Ми з вами, Василю Васильовичу, ми вiримо, що... завтра-пiслязавтра, я маю на увазi близьке майбутнє, фреска у Святому Дусi буде на часi... явиться вона людям в усiй красi. Але повторяю: завтра! (Молодик при цьому пiдняв палець). I прошу не дивуватися, що це станеться, кажучи образно, лише пiслязавтра. Ви, Василю Васильовичу, дивитеся на речi з точки зору художника, реставратора, мистецтвознавця, але не з точки зору полiтика, члена партiї, який знає тутешнi умови, настрої людей. Ваша фреска iще до кiнця не вiдкрита, про неї тiльки й чули, що на стiнi намальоване страшне, повне крику око якогось мученика, а вже сьогоднi фрескою зацiкавилися... пiшов поголос, ажiотаж. А що буде завтра? Завтра сюди посунуть орди не просто шанувальникiв стародавнього живопису... посунуть орди, якби то легше означити, нацiональних романтикiв, любителiв патрiархальщини, десидентiв, усякої, вибачайте, наволочi. Вам напевно розповiдали, що в довоєннi польськi часи до Страдчої долини, до Святого Духа, до цвинтаря Сiчових стрiльцiв i Козацької могили на Зеленi свята й також у кожну рiчницю так званого Листопадового зриву 1918 року, коли постала ЗУНРа, прителеплювалися сюди не сотнi, а цiлi тисячi...; тут туманiли: молитви, спiви, прапори, промови, просто розмови... нацiоналiстичний чад. Тому нинi мусимо визнати, що Страд-ча долина стала якби колискою бандерiвщини... навколишнi лiси кишiли бандерiвськими бандами. Думаєте, випадково п'ять рокiв тому спричинився скандал, коли спробували зняти з Святого Духа хрести? Збiглося несвiдоме жiноцтво, так... але ми переконанi, що за жiнками стояли тi, якi повернулися з Сибiру, з таборiв... вони не перекувалися, вони - притаїлися. Тепер уявiть собi... адже ви - художник мислите образами, вам не тяжко уявити картину, коли фреску розкриєте повнiстю i про неї заговорять... коли Страдча долина знову стане мiсцем для прощi не так до вашого стародавнього мальовидла, як до стрiлецьких могил. Ото ж, цiєю перспективою, професоре, й стривоженi простi трудiвники, якi шукають у нас допомоги. Тому я тут... я тут у порядку, так би мовити, профiлактики, попередження, для доброї поради: нам не хотiлось би, щоб вервечка вiд бандерiвської колиски опинилася у ваших руках. Наше завдання: оберегти вас... ваше добре iм'я. Я мовчав; я давно був готовий до подiбної розмови, мене до неї готували не гiльки Вербень з Ключарем; iще в зеленiй молодостi, коли я вперше розчистив маленьке вiконце в стародавнiй iконi, крiзь яке поглянула на мене Богородиця, небiжка-мама, спостерiгаючи за моєю роботою, обняла мене за плечi й спитали: чи твоє маленьке вiдкриття, оце вiконце на iконi, сподобається в iнститутi, чи це тобi, сину, не зашкодить? Одначе сьогоднi, навiть будучи готовим до подiбної розмови, я був приголомшений неприкритим шантажем: у моїй руцi, бачите, виявилась вервечка вiд бандерiвської колиски. Не бiльше й не менше. - То що ж ви порадите? - спитав я молодика. Очевидно, я таки мав розгублений вигляд, бо вiн задоволене посмiхався. - Рада наша проста, - промовив серйозно. - I я це говорю не лише вiд себе, маю доручення вiд керiвництва: залишiть на певний час Святий Дух i їдьте в Карпати на пленер. Свiт прекрасний... сучасний свiт кращий, нiж збляклi барви на церковному мальовидлi. - Молодик був упевнений, що свою мiсiю, покладену на нього, виконав; вiн, очевидно, не уявляв, щоб хтось та не порахувався з рекомендацiєю "органiв"; вiн уявив, що я лежу розпростертий на лопатках. I, мабуть, якусь хвилину я таки лежав безпомiчний, шукаючи виходу з пастки, що її обтикали ловецькими червоними прапорцями. Я мiг простягнути руку й сiрий молодик вивiв би мене на безпечне мiсце, й за це нiхто б мене не осудив, принаймнi вголос, кожний на моєму мiсцi учинив би так само, або майже кожний, з "органами", прецiнь, не жартують. Лише я знаю,... я переконаний, що у Львовi кожний другий мiй знайомий спитав би мене: "Слухай-но, невже ти не поцiкавився в "органiв", чого вони пхають носа до фресок сiмнадцятого столiття, яке їхнє дiло, хай шукають шпигунiв, дисидентiв, учорашнiх банд-пiдсiбникiв, бандерiвцiв, хай за ними йдуть слiдом, як пси, це їхня робота, але хай залишають у спокої безiменного митця, страдника, твiр якого, вочевидь, у сiмнадцятому столiттi тодiшнi "органи" теж визнали небезпечними й замурували його вапном... замурували й "ослiпили". Паралель мiж сiмнадцятим столiттям i сьогоднiшнiм днем, що скресла в моєму мозку, була схожа на електричний удар... було таке враження, що я торкнувся оголеного електричного дроту; удар, труснувши, привiв мене до тями: важливе не те, що завтра скажуть мої колеги у Львовi - осудять за вiдступ, чи згодяться, що iншої ради не було... важливо, як я сам собi подивлюся ув вiчi, чи буду опiсля сам себе поважати як мистець i як науковець. Я у цi хвилини якось призабув, що тут таки, у Черченi, маю двох друзiв - суддiв, якi вiдразу вiдцураються вiд мене як вiд зрадника; та навiть їхнє презирство, я думаю, можна пережити, у стократ важче пережити презирство до самого себе - блукання по всiх колах свого внутрiшнього пекла. Й напевне провiдником по всiх моїх пекельних колах був би невiдомий мистець з сiмнадцятого столiття; цей натхненний чернець удень i вночi не давав би менi спокою: сьогоднi вiдiбрав би в мене пензель, завтра - змiшав би в купу всi мої фарби, пiслязавтра - кинув би у вогонь мою палiтру, а ще котроїсь ночi вийняв би з мене талант, мовивши при цьому: "Нащо тобi, чоловiче, цього Божого дару, якщо ти скорився єфрейторам". I покотиться мiй талант у безодню. - Менi здається, що до кожної людини приходять такi днi... настають такi днi, коли треба вибирати: є важлива робота, яку мусиш зробити сьогоднi, це твiй святий обов'язок, справа твоєї честi, i є робота, яку можна вiдкласти назавтра, - промовив я, вiдчуваючи незрозумiлий приплив утiхи, що потекла моїми жилами. - На завтра, гадаю, можна вiдкласти поїздку в Карпати на пленер. - Я у цьому, Василю Васильовичу, не впевнений, - зiтхнув молодик. Був схожий на великого щура, що присiв на хвiст... сидiв молодик на хвостi й нервово бiгав олiвцем у своєму блокнотi. - Ви - член партiї i повиннi знати, чим це пахне. Знаєте? - оскалив хижо гострi бiлi зуби. Це була вiдкрита погроза; iншої зброї єфрейтори уже не мали. Щоправда, вони могли заборонити далi працювати над розчищенням фрески, могли знайти якийсь формальний привiд. Та їм баглося, щоб я особисто вiдмовився вiд Святого Духа, а вже потiм буде видно. - Та що ви з ним панькаєтесь! - таки не втерпiв, скочив iз свого стiльця гарячий Афоня Пиндилик. - Здєсь по-нашому треба, по-пролетарському... Нi, вiн не докiнчив, його шарпнув iззаду за хвiст гiмнастьорки Дмитро Цимусь. - Подивiться-но, товаришi, у вiкна, - сказав вiн стиха. Всi припали до вiкон. А я вдарив ногою у дверi й вийшов на вулицю... я вийшов на вулицю й остовпiв: у скверику перед сiльрадою, на дорозi, на греблях придорожнiх ровiв сидiли й стояли чоловiки й жiнки - заледве не цiле село зiбралося тут купно; я зрозумiв, що зiбралися вони тут для моєї пiдтримки або й оборони. Нiде помiж людьми я не бачив Ключара або ж Вербеня, хоч i здогадувався, що цей сiльський схiд - їхня робота. Зате ген-ген на стежцi, що бiгла навпростець городами до Страдчої долини, я побачив високу постать у чернечiй сутанi, щоправда, чомусь у сутанi бiлiй та ще пiдперезану червоним поясом. Чернець був простоволосий, довге сиве волосся розвiвалося на вiтру й свiтилося, вибухаючи iскрами, чистим срiблом; я знав, що на стежцi, власне, нiякого черця нема, я його сам вигадав, я його хотiв там бачити, А може, це був я сам? Це я iшов до Святого Духа й сотнi пар очей провожали мене поглядами; погляди мене любили й оберiгали. ЧАСТИНА СЬОМА ПАВЛО КЛЮЧАР_ 1 Нiхто з нас, чоловiкiв, не знає, звiдки появляються у нашому життi жiнки; i нiхто з нас, чоловiкiв, не збагнув iще жiночої сутi. Й не дивно, що цим питанням сушать собi голови мудрецi, й що мистцi, вiдколи свiт стоїть, залюбки пробують оживити на своїх полотнах чи в мармурi або каменi небесне сяйво жiночого тiла, що поети усiх часiв i всiх народiв, починаючи, мабуть, вiд царя Давида, не можуть розгадати чар, глибину й водночас вiчну тайну жiночих очей; нiхто з нас, смертних, не може в жiночих очах iз певнiстю прочитати: чи це кохання, чи це кокетство, чи це обiцянка насолоди, чи це маска холодної байдужостi, чи це почуття переваги, а то й зневаги, чи це погляд iз минулих правiкiв, чи це знову ж таки обiцянка, але вже обiцянка вiчностi, чи й навпаки - пророкування забуття? Жiнки схожi на сфiнксiв у чоловiчiй пустелi, ми блукаємо навколо них поодинцi й отарами, зазираємо їм ув вiчi, виспiвуємо їх у пiснях, вимрiюємо у снах, засипаємо дарунками, будуємо для них гнiзда, а вони з висот своєї самотностi й розумiння свого призначення минають нас на тiсних вiд натовпiв мiських вулицях, на розквашених тракторами й худобою колгоспних путiвцях чи десь на вузьких стежках помiж житами, i зникають у людських гуртах або ж у пшеничних нетрях, i пiсля них нам залишається тiльки їхнiй вабливий запах, i тiльки сяйво їхнього волосся, що спалахнуло на сонцi або ж повiсняною бiлизною, або вороненою чорнотою, або ж вогнем ярої мiдi... i тiльки їхнi погляди залишаються нам у душах як знаки чогось незрозумiлого i таємничого; i ще залишаються нам їхнi усмiшки; жiночi усмiшки (ви помiтили?) схожi (я починаю грiшити пишнослiв'ям, так? Але не каюся, нi.) на пелюстки весняного первоцвiту - такi ж нiжнi в на-пiврозтулених устах; тандiтнi, по яких можна хiба торкатися лише цiлунками. Але ви помиляєтеся, якщо думаєте, що їхнi посмiшки призначенi виключно для вас, жiнки - потайнi iстоти й вони посмiхаються переважно для себе: то вони згадують про вчорашню приємну нiч, то вони слухають самi себе, а в собi - або ж зачате дитя, або ще жадання материнства, то вони снять прилюдно про десь побачену суконку або ж перстенець, то вони розквiтають мимоволi перед майбутнiм своїм святом, яке може статися сьогоднi, завтра чи й пiслязавтра... жiнки завжди очiкують та очiкують свого свята, як каня дощу. Одного дня, одного вечора, однiєї ночi стається чудо: котрась з жiнок чи дiвчат, яка дотепер пропливала мимо вас iз загадковою посмiшкою... пропливала, немов лодiя iз невiдомих морiв i в цих морях зникала, й через те була для вас недоступна, далека й взагалi iрреалiстична, раптом... раптом, iдучи вам навстрiч, зупиняється, дивиться на вас своїми очиськами мовчки й захоплено, мовби ви красень iз красенiв, i ви теж, дещо спантеличенi, раптом починаєте згадувати, що якраз навколо цiєї iстоти блукали вашi думки, що це якраз та, яку ви очiкували з дня на день; i не має значення: вродлива вона, чи так собi сiренька пташка, висока чи низька, розумна чи не дуже, української вона породи чи якоїсь чужинецької - вона для вас найкраща, найрозумнiша, найчистiша. Най... най... I ви вiд цiєї хвилини, якщо й були атеїстом, починаєте вiрити в Бога: це Бог послав вам жiнку для щастя i продовження роду. - Я теж прислана Богом, правда? - без промiнчика кокетства Ольга глянула на мене. Дивилася довго, пильно, немов би я теж приплив до неї з iншого далекого свiту. - А поки я пливла сюди... це тривало, мабуть, сотнi лiт, ти роздобув у ворожбитiв книжку, з якої навчився туманити дiвчатам голови? - злегка усмiхнулася кутиками уст. Ув очах сяйнули веселi iскринки... сяйнули й вiдразу погасли. - Або й нема на свiтi нiякої ворожбитної книжки, це дiє на тебе ворожба рiки, отого крутого берега, що червонiє оголеними кiстяками червоних скель, оцi поля. I сонце, що заходить... Завтра буде день, буде будень, ворожба, як роса, зiйде з очей i ми знову опинимося в буденщинi, як у калюжi, на якiй нема мiсця для твоїх лодiй. Ось побачиш... Я мовчав; я уже все виказав, що мав казати, менi тепер баглося лише сидiти обiч Ольги, мовчати й шалено стримувати себе, щоб не вхопити її в обiйми. А чому б... А чому б i нi? Чому б не вхопити, не обцiлувати, чому б не розчесати її довге, пов'язане голубою стрiчкою у тугий бунчук волосся кольору темної мiдi, чому б не провести пальцями по широких, по-чоловiчому волохатих бровах, чому б не торкнутися губами пухнастих вiй, чому б не втопитися у тих зелених очиськах? Нi, я не смiв... Я уже знав, що якраз ця жiнка, єдина у свiтi, вибрана з мiльйонiв i дана менi Богом, буде моя, я її полюбив iз першого погляду, з тiєї першої хвилини, коли вона трохи здивовано й трохи недовiрливо глипнула на мене з-пiд метеликiв вiй; очевидно, що те, про що оповiдаю, виглядає банальним, але ж, прошу вас, банальним, тисячу раз повторюваним, майже штампованим є свiт, i все ж ця повторювана банальнiсть для кожного з нас є неповторною, єдиною, бо кожному з нас даровано пережити ту солодку мить, коли Бог посилає нам жiнку... а якщо комусь не посилає, то, певно, той обдiлений чоловiк є великим грiшником, котрому призначено обертатися серед жiнок, спати з ними, пити їх мед, а все ж - не зазнавати щастя. Ця, що сидiла сьогоднi поруч зi мною, не послана була для спокуси й для грiха, послана була для свята, для радостi... i може бути, що коли хтось здалеку спостерiгав за нами з Ольгою... спостерiгав за двома постатями, що сидiли на заходi сонця на березi Днiстра, то мiг помiтити, здивований i зляканий, що над нами свiтився нiмб; i не треба посмiхатися скептично: не був це нiмб святостi, а був це нiмб тихої радостi; цiлий Днiстер тихої радостi плив через мою душу. Жiнка, яка сидiла поруч зi мною, не була для мене невiдомою, з котрою я тiльки-но познайомився. Ольгу Чобiт, Чобiтiвну, я знав iз дитинства, ще з тих часiв, коли ми обоє бiгали до нашої Черченської школи. Щоправда, вона вчилася на три класи нижче, однак, я добре пам'ятаю голiнастого дiвчура з товстою рудою косою, котру за хлоп'ячi вибрики (то шибку розiб'є, то з хлопцями копає на стадiонi м'яча, то ганяє, як навiжена, по селу ровером, то комусь носа розквасить) називали Ольжин; вона була одиначкою у нашого колгоспного голови Олекси Iвановича Чобота, отже походила з "пан-ськосовiцької" родини, але нiчим не вирiзнялася (окрiм хiба тим, що їй купили велосипед) вiд колгоспної голоти. На вiдмiну вiд учительських синкiв i доньок Ольжин поводилася з усiма рiвно i привiтно, в неї не було заскокiв начальницьких дiтей, якi з пелюшок збиралися ставати вченими, льотчиками, письменниками, директорами баз або ж лiкарями, вона всiм хвалилася, що хоче бути в господарствi свого орденоносного тата орденоносною дояркою. Власне, простацька мрiя про роботу на фермi в гною бiля корiв у моїй уявi вирiзняла рудувате дiвча з-помiж iнших зелепуцьких вiдданиць, я тодi... було це у восьмому класi... чи не вперше пильнiше до неї приглянувся... приглянувся i махнув рукою: якесь воно, те дiвча, дивне трохи. Чорнi волохатi брови, зеленi великi очi, руда коса, сукенка вище гострих колiн. Потiм Ольга зникла з моїх очей на довгi роки. Поки я вiдбував вiйськову службу, вона вчилася на зубного лiкаря у Львiвському медiнститутi (чомусь її татунцьо не порахувався з дiтвацькою її мрiєю стати дояркою), своєю ж чергою пiсля армiї я поступив до Педагогiчного в Бистричанах - i мiж нами простелилися такi безмежнi простори, такi чужi чужини, що, здавалося, не вистачило б одного життя, щоб їх перемiряти. Iнколи, коли я приїжджав додому, до мене докочувалися, як сухi скрученi листочки, задавненi кпини, що, чуєте, Головишина дiвка вискочила у Львовi за професорського синка, приїжджав зять до Чобота на бiлiй "Волзi", понавозив цiлi мiхи дарункiв, а Ольгу носив у саду на руках - усi це бачили й заздрили. Ще на котромусь осiнньому листочку було написано, що Ольжине замiжжя тривало коротко, професорський синок любив возити на "Волзi" не тiльки власну дружину. Мене це, зрештою, зовсiм не обходило, осiннє листя запiзнiлих сiльських новин, час, немов вiтер, розвiяв по роздорiжжях, а дощ приплющив їх у бур'янах, i новини забувалися; коли ж я зрiдка зустрiчав Ольгу на вулицi в селi або ж бачив її у вагонi бистричанського поїзда, вона не залишала в менi нiякого слiду... залишалися якiсь випадковi незначнi слова, якiсь олiдi усмiшки, й виринали якiсь далекi шкiльнi пригоди, коли ми були дiтьми. Аж поки це не надокучило Господу Богу. П'ять днiв тому в Галичi нижче старого австрiяцького моста двоє львiвських iнженерiв спустили на воду примiтивний плiт, змайстрований з металевих бочок iз-пiд отрутохiмiкатiв, який помiж собою назвали катамараном "Родинний затишок"; назву вибрали вдалу, бо команда на плотi складалася з двох чоловiкiв iз дружинами - люди це були молодi, енергiйнi й романтичнi, якi пустилися униз Днiстром за вiдпочинком i пригодами. Погода стояла липнева - дзвiнка й пахуча, синiй прапорець на примiтивнiй щоглi тремтiв, мов птиця, що вихоплюється нестримно з долонь, а потужнi, гейби з синьо-зеленого металу литi бугристi струменi рiки нестримно котилися до моря. На випадок дощу й для ночiвлi на палубi низько опустив крила намет, перед ним потрiскувало чимале багаття. Поруч iз сiмейним наметом iнженери прилаштували крихiтне шатро жовтого кольору на одну особу; власне, на цю особу команда катамарана й очiкувала добру годину, жiноцтво вже й почало нервувати й дорiкати чоловiкам, що даремно погодилися взяти на борт "панi лiкарку з колгоспу", вона, мовляв, могла доїхати кудись туди, де археологи розкопують прадавнi слов'янськi свiти, на автобусi або ж татунцьо мiг її довезти на своїй "персоналцi"; чоловiки на тiї жiночi слова тiльки хитали головами й зовсiм не осуджували жiночу непослiдовнiсть. Шо зробиш, такi вони є, нашi жiнки... адже якраз їхнi дружини, що були однокурсницями "панi лiкарки з колгоспу" впросили своїх благовiрних зачислити в команду п'ятого члена. Нарештi "панi лiкарка" з'явилася - спокiйна, зовсiм безневинна за своє запiзнення; усмiхнене... так, якраз усмiхнене вона обцiлувала всю команду й так же усмiхнене й вiдкрито оглянула "борт", потiм недбало жбурнула свiй наплечник бiля входу до жовтенького намету й сказала: - Гарно тут, менi подобається. Ну, то пливемо. Я буду за спузаря, - присiла бiля вогнища. - Знаєте, панове-товаришi, що значить "спузар"? Це той, що пiдтримує вогонь, вигрiбає попiл... той, що вогонь береже. Я беру на себе ще й обов'язки кухарки. Згода? Жiноцтво сплеснуло в долонi; жiноцтво з часiв iнститутського минулого пам'ятало, що їхня зеленоока товаришка однiєю лише своєю присутнiстю привносила в товариство, часом розсварене й розледачiле, спокiй та працьовитiсть; вона обеззброювала зеленими своїми очиськами, лагiдною посмiшкою та безпосереднiстю, що межувала з наївнiстю, кожного, хто потрапляв у коло її магiчного впливу; дiвчата знали, що Ольга Чобiт навмисне не виробляла магiю простої поведiнки, це було у неї природне, вона також не вельми приглядалася у дзеркалi до своєї вроди й, очевидно, не журилася - вродлива вона, чи так собi - сiренька курiпочка, її це мовби й не обходило; вона жила, як калина - де її посадили, там росла й цвiла, прикрашалася червоними кетягами, на її пагiлля сiдали солов'ї й сороки - й усе це було для неї звично й просто, як звично й просто пливе рiка, як звично й просто земля родить збiжжя. Нiчого цього про Ольгу Чобiт я не знав, i навiть не мав гадки що десь вона пливе Днiстром на катамаранi пiд синiм прапорцем у гостi до професора Баранiвського, до якого я упросився за помiчника в його археологiчнiй Днiстровськiй експедицiї коло буковинського села Рашкiв; я щоденно сповняв не вельми мудру й не дуже романтичну роботу; вимивав вiд глини й сортував викопанi черепки, зарисовував або ж фотографував рештки печей-кам'янок у розкопаних житлах далеких наших предкiв, стежив, щоб студентська братiя - iсторики з Львiвського та Київського унiверситетiв, якi власне й були робучою i тягловою силою експедицiї й водночас проходили учбову практику, не розтягувала в розкопах перекури на довгi години, бо лiто пливло, миналося, як Днiстер, а експедицiя ще мала чимало роботи: десь перед Могилевом-Подiльським мала будуватися на Днiстрi електростанцiя, рiка пiднiметься на сiм-вiсiм метрiв, а це означало, що вода назавжди заллє прибережнi тераси й тодi нiякий археолог, якщо цього лiта не поквапимося, не розшукає тут слiди минулих епох. Дуже часто я брав у руки лопату, менi хотiлося особисто пробитися через пласти нанесеної за цiле майже тисячолiття глини, пiску й гравiю до так званого культурного шару й стати на порозi житла з четвертого чи п'ятого столiття й вiдчути присутнiсть людей, як тут жили. - Чого ти мовчиш, Павле? Я ж тебе питаю, чи завтра минеться ворожба? - Ольга торкнула мене плечем. - Дивно, правда? Живемо в одному селi... та проходив мимо... i я проходила мимо й нiколи менi не спадало на думку про щось тебе розпитати, бодай зачепити словом. Я взагалi нiчого про тебе не знаю, чула тiльки, що вчишся в iнститутi й що пишеш вiршi. Випадок звiв нас... сидимо на березi Днiстра за сотнi кiлометрiв вiд Черчена й приглядаємося до себе немов чужi. Чого ти сюди, до професора Баранiвського, приплив... любиш археологiю? - Цього року якраз я скiнчив науку й, до речi, буду вчителювати таки ж у нашому Черченi. Це моє покликання. Розумiєш? Я хочу дивитися у дитячi очi... я хочу цi очi виповнити мудрiстю, знанням про рiдну iсторiю. Археологiя... археологiя - це олива в свiтильнику iсторiї, без неї нема ясностi, й нема в iсторiї баз археологiї живого життя. Розумiєш? Ось три днi тому я пiдняв у розкопi вiнчик розчавленого горщика, а на вiнчику - слiд вiд пальчика дитини. Тисячу рокiв минуло, як дитина торкнулася сирої глини... багато чого на землi перемiнилося... катаклiзми, вiйни, моровицi, поколiння за поколiннями зникали, а живий слiд дитячого