пальчика зостався. Це мене потрясло, я дотепер бачу цю дитину в бiлiй коноплянiй льолi, яка блукає берегом Днiстра. - Хто знає, може треба було розповiсти про себе якось простiше, заземленiше, але я слiв не вибирав й не примiряв, вони самi прилiтали до мене, немов синицi на простягнуту долоню, що пахне коноплею. - Ти гарно говориш, - зiтхнула Ольга, - i романтично вимощуєш свою дорогу в професiю. Я так не вмiю... я вдалася в свого тата. Вiн каже: що не робити, але треба робити роботу по-людському. Ось i роблю... лiкую й висмикую у людей зуби в нашому рiдному колгоспi. Це так прозаїчно. - Котроїсь хвилини менi здалося, що вона жалiється, що жаль їй самої себе, й Ольга, певно, сама вiдчула, що ненароком забринiли в нiй жалiсливi струни, бо вiдразу поправилася: - Та я запримiтила: менi iншого життя не треба... простi люди, проста потрiбна людям робота. Ну, крiм того... бiля тата й мами, в теплi й у достатку. Я тому й повернулася, зi Львова... я не могла у Львовi. - Вона таки жалiла себе, й менi баглося її пригорнути й погасити її жаль. I водночас розкрилася менi її душа: молода жiнка, яка сидiла бiля мене, жила без усяких претензiй, без романтичних уподобань, по-земному реалiстична. Про таких кажуть, що вони - простi, але це неправда, простота ця оманлива, такi люди точно знають своє призначення на землi i цим знанням багатi їхнi душi... багатi й складнi. - Нi, Ольго, ворожба не минеться нi завтра, нi пiслязавтра, - навернув я розмову в попереднє русло. - То лише плiт чи то пак катамаран, поплив униз рiкою до Молдови чи аж до Чорного моря i зник... i ми забули про нього, як забуваємо про лiнiю на небi, що її креслить полiт птаха. Ти ж залишилася тут, лишилася отже й ворожба. Я закохався в Ольгу з тiєї першої митi, коли катамаран iз голубим прапорцем на щоглi причалив до берега, на якому розкинула намети наша експедицiя. Був ранок, спеленаний молочним туманом, рясно покроплений росою й тому трохи мерзлякуватий; був ранок iз нашими шатрами, з нашою похiдною кухнею, що лiниво пряла тонку цiвку диму, iз Днiстром, що вигравав потужними мускулами хвиль, iз цiлою вервечкою верб, чорних i дуплавих, що немов старi жiнки посхилялися горбато, дивлячись цiле життя в дзеркало води, й оцi кукурудзянi поля, що починалися в кiлькох метрах вiд наших розкопiв i на горизонтi зливалися в одне суцiльне зелене марево, i кучугури горiхiв, що, немов вибухи первiсної земної сили, пiднялися над Рашковим... пiднялися й прикрили село, пiдiм'яли будинки, церкву, оригiнальнi кам'янi огорожi дворiв, що робили їх схожими на маленькi фортецi; цiлий ранковий свiт разом iз професором Бара-нiвським, котрий сидiв на розкладному, гейби шевському стiльчику й посмоктував люльку, разом iз студентами, якi, лiниво потягуючись, виповзали заспанi з своїх полотняних леговищ... цiлий отже свiт простягував мерзлякувато руки до сонця, що викотилося на горби протилежного подiльського берега й розсiлося там, бризкаючи навсiбiч червоним радiсним теплом, i все навколо купалося в його променях, обiгрiвалося поступово, й оживало, й виповнювалися Днiстровi береги молодими голосами, пошумом зел i листя... i ще десь у наметi бринiла, мов бджола, гiтара. I ще тривожно скрикували над водою меви... I ще гуркiт трактора перекликався iз iржанням коней. Усе це було, жило, дiялося... I тiльки я у цьому ранковому дiйствi був вiдсутнiм, мене не обходив цiлий свiт, я стояв на березi Днiстра поруч iз трапом - двома збитими дошками, що їх висунули з катамарана, й не мiг вiдвести очей вiд молодої жiнки, яка з наплечником у руцi, похитуючись на палубi пiд ударами хвиль, вбирала в себе свiт, що їй вiдкрився; я її в першу мить не впiзнав; я у першу мить не мiг би й сказати: красива вона, чи так собi, бiлява чи шатенка, висока чи струнка? Це не мало для мене нiякого значення... значення мало тiльки те, що вона припливла до мене, що вона увiйшла в мою душу. Так починалося моє кохання. Тiєї недiлi катамаран так i не зрушив з мiсця; Ольга з товаришками варила вареники, ми з професором Баранiвським пригощали їхнiх чоловiкiв буковинською цуйкою та розмовами про археологiчнi знахiдки; iнженери чомусь були переконанi, що ми шукаємо золота, й вельми розчаровано позирали на викопнi нашi черепки; їх навiть не схвилював уламок глечика з вiдбитком дитячого пальчика; втiм, iнженери львiвськi не були винятком, бiльшiсть людей пов'язує археологiю iз золотошуканням. Менi здається, що й чи не кожен археолог мрiє колись натрапити замiсть на череп'я трипiльської чи ще якоїсь культури на золотi скарби скiфського царя. - Я тут буду недовго... до кiнця, може, мiсяця, - сказала Ольга. - Тато з професором Баранiвським - старi приятелi, власне, тато почав будувати колгоспними силами хату для родичiв професора десь в околицях Галича, звiдти й знаються. Я їхнє знайомство використала, як бачиш. Мама, правда, вiдговорювала: їдь вiдпочивати на .пiвдень, до моря. Людей побачиш i себе покажеш. А менi нецiкаво... менi осоружно лежати посеред сонмища голих людей та смажитися на сонцi. Менi досить для вiдпочинку навiть нашого поля i нашого лiсу на пiщаних горбах, i нашої Золотої Липи, що немов рибка плюс кається у вузьких берегах. Тут, на Днiстрi, взагалi розкiш. Маєш рацiю: ворожба тут панує... ворожба, як павутиння невидиме, заснувала тут дерева й трави... ворожба пливе рiкою. Тут мiсцина особлива, правда? - Кожне мiсце, навiть голi скелi чи пiщана пустеля стануть ворожбитними, якщо його освятить своєю присутнiстю жiнка... якщо його освятиш ти. - Все ж таки я зважився натякнути на пробудження мого кохання. - То я ворожбитка? - спитала Ольга й покрутила заперечливо головою. Але я думав, що вона таки чаклунка, що вона таки направ-ду вiдкрила мою душу, увiйшла до неї, як до своєї хати - й запанувала тут. - Ти, - вiдповiв я ледве чутно. - Чому я? Так багато дiвчат навколо, - кивнула на студентську громаду, що галасувала на волейбольному майданчику. - Вибирай, котру хочеш... - Вона не вiдривала вiд мене очей, i я вiдчув, що зелень її очей голубить мене, як оксамит (потiм вона оповiдала, що грiм її теж поцiлив у ту хвилину, коли сходила по трапу на берег... i тодi зобачи-ла мене); я купався в рiцi, що пливла крiзь мене й навколо мене; я знав, що це прялося й ткалося звичайне, як льняне полотно, людське щастя, i я боявся слово вимовити, поворухнутися, щоб, не дай Бог, його не сполошити. Ольга опам'яталася першою, взяла мою руку й без нiяких комплексiв поцiлувала в долоню; вона, очевидно, була готова обцiлувати мене цiлого, полум'я било од неї, аж вона зблiдла й закусила губу. - Бог таки iснує, - прошептала хрипло. - Бог послав тобi мене, Бог послав менi тебе. Я у це таїнство повiрила з першої хвилини. Так просто, - вона усмiхнулася до себе й у себе задивилася, й була тепер схожа на первiсну християнку, якiй явився у катакомбах Iсус Христос. - Як просто можна полюбити й навернутися до Бога, - повторила вона. Звелася на ноги й не спiшно, не оглядаючись, рушила берегом вгору уверх рiки, де до заходу хилилося сонце. Я чомусь злякався, що вона пiде й зникне в захiднiй золотавiй iмлi, може, й згорить там, може, розтане в туманi, може, заблукає у травах i серед трав теж проросте зелом, i лишиться тiльки спогад. - Ольго! - крикнув я i кинувся їй услiд. Хмiль ударив менi в голову, й нiяк той хмiль не минається. Я люблю Ольгу так само, як i в те далеке надвечiр'я, коли на мiй оклик вона озирнулася й, зупинившись, очiкувала на мене... очiкувала така до болю рiдна у синьому спортивному костюмi, що облягав її струнку фiгуру, у бiлих кедах. Я обняв її i припав до губ; на нас споглядав цiлий свiт, а в тому свiтi були Днiстер, його береги, верби над водою, кущi, зела, студентськi намети i кухня, що курила синiм димом, купол молочного неба, сонце, що зачепилося за крони дерев i нiяк не могло скотитися за обрiй, катамаран на Днiстрi iз стоматологами й iнженерами, студенськi гурти, що враз забули про всi свої молодечi забави. Ми цiлувалися прилюдно. Й нiхто анi не свиснув по-хулiганському, й нiхто не викрикнув щось соромiцьке, й нiхто не ворухнувся навiть; свiт завмер цнотливо, немов розумiючи, що нарештi зiйшлися двоє, котрi так довго на себе очiкували. Ольго... I тепер, через роки все зосталося помiж нами незмiнним, таким, яким воно починалося на березi Днiстра; i тепер ночами повторюю її iм'я, майже фiзично вiдчуваючи його магiю, його жiночу округлiсть i звабу; в iменi цьому мовби вчарувалася вся Ольга - округлi її груди, ще такi по-дiвочому тугi й пахучi, як грушi в нашому садку, округлi щоки, крутий стан... Ольго, Ольго, мiж нами нема просторових вiдстаней, ти близько й водночас далеко, зате мiж нами безлiч ворогiв. Ольго, я тужу за тобою. Котроїсь ночi докочується до тебе моя туга й ти, оминаючи ворогiв, крадькома прибiгаєш до мене й просиш: - Ану, любий, повтори iще моє iм'я. I я шепчу: - Ольго... Хотiв би я знати, що в цьому iменi закодовано: чи молитва ново-наверненої християнки, чи поклик любовi, чи в ньому розлите щастя, як мед у сотах, чи у ньому, як у вiнчику квiтки, чистота й зваба, чи замислена мудрiсть, чи страждання, оцет i жовч? Ольго, моя Ольго... 3 Я знову повертаюся на береги Днiстра, беру Ольгу за руку або ж обiймаю за стан, i ми кожного надвечiр'я, пiсля археологiчних турбот, розмов i суперечок, йдемо геть iз табору; кожного разу обираємо iншi напрямки й стежки, або й зовсiм нiчого не вибираючи, навмання блукаємо берегом рiки вгору або ж униз, звертаємо в поля, в розгойданий пошум кукурудзяних пралiсiв i знову нипаємо оболоннями й балками; ми часом натрапляємо на хутори, села, прошкуємо вулицями, що напоєнi терпким димом осель, i хтось, певне, має нас за дивакiв, а хтось лагiдно посмiхається, розумiючи наш iз Ольгою стан; i навiть собаки, сушачи язики на воротях, позирають на нас мовчки й з острахом. Ми впали з неба, правда, Ольго? Якось на некошенiй левадi, де трави сягали нам до пояса, де квiття тисячами очей ловило кожен наш крок, i тисячi дзвiночкiв кожен наш крок обдзвонювали, й де ми направду були зачарованi... нi, ми просто таки остовпiли вiд краси, що нам вiдкрилася: хтось, той, певне, що володiє цими берегами й рiкою постелив на пологому схилi величезний килим, й вiд того килима не можна було вiдiрвати очей; сонце що заходило, зазирало в мiльйони розквiтлого цвiту, озолочувало кожне зело, i кожне зело цвiло зелено й синьо, бiло й червоно, барви то зливалися пастельно в поперечнi лави, що пiд легким подувом вiтру котилися униз до Днiстра, то раптом, коли вщухав вiтер, кожна билинка з своєю барвою стримiла окремiшньо й окремiш-ньо цвiла й горiла своїми вогниками; вогники тисячi й тисячi зел туманили менi голову густими запахами, i я не зчувся, коли, сп'янiлий до решти, залишивши Ольгу на вершинi схилу, побрiв лукою униз до рiки. Трава подекуди сягала грудей, я розгортав її руками, щоб не потолочити жодної квiтки, менi чомусь розходилось, щоб пiд ногою не бризнув зелений сiк; ще нiколи я не був так близько iз землею, з кожною бадилиною; я теж був травою, був квiттям, був вiтром, що плавав у травах, був рiкою, i був самим собою, пам'ятаючи, що нiхто iнший, а тiльки Ольга вiдкрила менi тайну зрощення iз землею; я просто був закоханий; я тiльки тепер осягнув, що не можна довершено спiзнати земну красу, якщо серед тiєї краси немає жiнки, вона, жiнка, i є окрасою усього земного. Вихопив мене iз зеленого хмелiння Ольжин зойк. Я озирнувся. Ольга спохопилася сполошено з мiсця й, розпростерши руки, як крила, побiгла вниз до мене. Дивно, що вона не падала, не спотикалася в травах, вона немовби летiла понад землею i, прилетiвши до мене, вхопила за обидвi руки й несподiвано, припавши до грудей, схлипнула. - Боже мiй, - лепетала, - як я злякалася... я раптом злякалася, що ти потонеш у травах або ж пiрнеш у Днiстер i зникнеш. I я залишуся сама... - Вона зазирала менi увiчi заплакано, сльози котилися по її личку, як краплi дощу. Пам'ятаю: ми стояли посеред трав онiмiлi. Пам'ятаю: ми навiть не обнiмалися й не цiлувалися. Пам'ятаю: ми стояли серед трав приголомшенi чудом кохання, п'янi. В кожному вiнчику квiтки, немов бджола, золотилася наша любов. I так тривало вiчнiсть. 4 Чи знаєте. Майстре, чому я повiв вас своєю розповiддю на береги Днiстра... i ви, може, думаєте, що я повiв вас на береги Днiстра тiльки для того, щоб ви дiзналися, як починалося наше з Ольгою кохання? Кохання наше триває дотепер... любов наша крадена, заборонена, дарма, що у нас росте Настуся, яка не кличе мене татком; любов наша трагiчна, бо в трагiчний страшний час живемо, на нашу любов час припечатав своє тавро, знак сатанинський. I я безсилий його змити. А ще, може, на берегах Днiстра разом iз коханням починався ключар при Святому Духовi. I це вже для вас. Майстре, має бути особливо цiкавим, бо не хто iнший, а тiльи я, вiдчиняю вам церковнi дверi, проводжу до стiни з стародавнiм малюванням i стережу вас, поки ви працюєте на риштуваннi, i стережу кожну латочку малювання, що являється свiтовi з-пiд вашого скальпеля, i стережу цiлий храм Святого Духа. I стережу душу свою. Бо ключар єсьм. 5 Я знову про Ольгу... Якось на цих Днiстрових схилах серед трав вона цiлком серйозно спитала: - Чи то правда, Павле, що iснує тайна... що ти володiєш тайною поезiї? Не кожному дано творити? Я слухаю твої вiршi й думаю: звiдки береш слова, що, мов ластiвки на дротi, сiдають поруч... сiдають, щебечуть, i вже думка об'єднує, їх, i вже виринає образ. Я вiдповiв їй, що не знаю, як пишуться вiршi, може й справдi iснує якась тайна, я гадаю, що поезiя так само, як i музика, розчинена навколо нас, її треба бачити й чути. А може, поезiя живе в людинi з першої хвилини її народження? Поезiя, як зеренце в скибi, очiкує своєї весни, щоб скiльчитися, вигнати стебло, розростися в корiннi - i заколоситися. - Хiба так не трапляється, що людина вмирає в старостi, а її зеренце, як ти кажеш, не скiльчилося? Людина, можливо, й не пiдозрiвала, що живе в неї те зеренце? - допитувалася Ольга. - Певно, так i повинно бути, - додала вона згодом задумливо. - Якби в кожному кiльчилася поезiя... тисячi, мiльйони поетiв заселили б землю. Хто б сiяв жито й лiкував би людям зуби? - засмiялася. I, враз ставши поважною, спитала: - Шо важливiше: косити оцi трави, щоб перезимувала худiбка на сiнi, чи писати вiршi? Питання було дитиняче, смiшне, вона, очевидно, хотiла, жартуючи, мене злегка подратувати. - Як на мене, то i в косовицi є своя поезiя, - вiдповiв я ухильно. Ольга кивала погрозливо пальцем. - Ти, мой, хитрий, не хочеш вiдповiдати навпростець. У моїй родинi живуть люди практичнi. Тато мiй каже: найсвятiша робота - це робити хлiб. Ну, й iнша робота ним цiнується. Про поезiю у нас вдома не говорять i про книжки теж. Чи нема часу, чи нема потреби, - на хвилинку замислилась. - Мама взагалi вважає, що лiтература - це порожня балаканина. Ти ж бо її знаєш... для неї, вчительки математики - математика понад усе. Все iнше... все гуманiтарне - мен-шевартiсне, другого сорту, чи що. Зрештою, ти сам чув, на своїх уроках вона про це говорила учням дуже часто. Пам'ятаєш? Я, мабуть, не забуду урокiв математики, що їх проводила Ольжи-на мама - Анастасiя Степанiвна, яку поза очi в нашiй школi називали Хмурою Настею. Нiколи менi не доводилось бачити, щоб вона колись посмiхнулася, пожартувала, лагiдно на людину подивилася; завжди насуплена, пiдкреслено холодна й неприступна з стиснутими губами й неживими, немовби iз зеленого скла вставленими очима, Анастасiя Степанiвна постiйно перебувала в магiчному колi самотностi, через крису якого не могли переступити нi директор школи, нi колеги-вчителi, нi тим бiльше - учнi. Балакали в селi, що у її сiм'ї теж нiхто не мав права їй перечити, навiть "сам" Олекса Петрович Чобiт, її чоловiк, довголiтнiй i передовий колгоспний голова, який скрiзь i всюди залюбки матюкався, наводячи порядок, i взагалi вiн славився як чоловiк iз крутим характером, не смiв сказати дружинi щось проти; щоправда, вона не була крикливою, нi навiть бурчливою, навпаки - розмовляла упiвголоса, з притиском, крiзь зуби. Її боялися... Пам'ятаю, якось пiд час перерви вона зайшла непомiтно у наш десятий клас, коли я, оточений гуртом ровесникiв, читав свiй вiрш про ключi, якими вiдчиняється напровеснi земля. Хмура Настя стояла позаду нiким не помiчена, аж поки котрась з дiвчат, iнстинктивно вiдчуваючи, певно, студений повiв, що струмився вiд неї, як вiд нечистої пекельної сили, озирнулася й скрикнула, за нею мимохiть озирнулися iншi й, побачивши Хмуру Настю, розступилися, дали дорогу й вона рушила просто на мене. Були серед нас i боягузи, якi спохопилися втiкати, вона ж бо крижаним своїм поглядом усiх заморозила. - Ти й далi пописуєш вiршики? - спитала ненависно, немовби зловила мене на чомусь недозволеному. Втiм, ненависть у її голосi може й не бринiла, це був її звичний стиль. - Туманиш, небоже, голову собi та iншим. Поетiв у нас i без тебе вистачає. Крiм того, смердить у твоєму вiршi релiгiйний душок... отой святий Юрiй, котрий гарцює на бiлому конi по долах i горах, списом своїм торкається землi й будить її вiд зимового сну, виглядає смiшним у наш рацiональний час. Менi здається, що твiй Юрiй на бiлому конi недоречно заблукав до радянської школи. Ти розумiєш, як це не по-сучасному? Я був готовий оборонятися, заперечувати або й навпростець виказати вчительцi, що вона розумiється на поезiї "як вовк на звiздах", що вона зроду не тримала в руках поетичної книжки, що душа її для краси замкнена, i нiчого нема дивного в тому, що бiлий кiнь святого Юрiя обминув її, глуху й нiму. Хмура Настя, вочевидь, вичитала з мого зблiдлого обличчя готовнiсть протестувати й, поки я роздумував, першою вдарила навiдлiг: - Ти не згiдний... ти не згiдний, що торба поезiї не вартує торби сiчки? Ох, шляк би тебе трафив. Вона й не чекала вiдповiдi, пiшла до свого стола й, начебто нiчого не сталося, розпочала урок. Мене душили сльози. Я був тодi наївний дiтвак, який не уявляв, що пiсля цього першого лiтературного биття, почнеться биття друге й третє i постiйне, тiльки биття бiльш витончене, квалiфiковане; неправда, що до болю можна звикнути, що душа вiд побиття обростає мозолями i стає невразливою, я лише навчився бiль приховувати; я ходжу у свiтi усмiхнений, тихий i лагiдний, i нiхто не здогадується, що це маска, що прикриває зсинцьовану душу. Як то страшно, коли поети блукають у масках... Тобi, Павле, неприємна та згадка... та давня, я знаю, про мою маму? - Ольга повернула мене в сьогоднiшнiй день. Я мимоволi порiвняв у думцi матiр i доньку, вони були зовнiшньо схожi: круглолицi, зеленоокi, бровастi, стрункi станом i... i водночас Ольга вiдрiзнялася вiд матерi, як сонце вiд мiсяця, своєю лагiднiстю i вiдкритiстю. Здавалося, матiр вiддала доньцi всю свою доброту й радiсть, вiдпущену їй при народженнi, не подiлившись, на щастя, похмурiстю. Ольга стояла перед свiтом, як деревце у чистому полi, яке кожен мiг зламати, одначе нiхто не зважувався його й пригнути; поле без деревця стало б одноманiтним, плоским; Ольга неначе була свiдома своєї безборонної лагiдної сили й тому нiчого її у свiтi не лякало, не затьмарювало життя, вiд свiту вона теж нiчого не вимагала, сприймала його таким, який вiн є, i вiд нього не оборонялася. Вона просто жила, дихала, любувалася днем, ловила вiтер руками й пiдставляла личко, щоб цiлувало її сонце; нiчого в нiй не було навмисного, штучного, вона направду жила як дерево в лiсi, як заєць пiд межею, як риба у водi. Припливла риба з первосвiту. Я вiдкрив її первiснiсть з самого зародку нашого кохання i не переставав дивуватися, що у нинiшнiй час трапляються такi оригiнальнi особи; я переконаний, що навiть смерть у старостi Ольга сприйме спокiйно, без страху, вона тiльки засне, а завтра прокинеться птахою чи сарною. - До речi, - вiдповiв я, - давно твоєї мами не бачив. Вона все така ж... непримиренна? - пiдшукував м'якшого слова. - Ти її вибач, - сказала Ольга. - Вона сама собi не рада. Дитинство та юнiсть були у неї важкi, карбованi; карби над нею запанували, нiчого не вдiєш. Нi, поезiєю її серце не пом'якшиш, - зiтхнула Ольга. - Думаєш, нам iз татом легко з нею... водить вона нас на мотузi, - засмiялася, уявляючи, певно, як мама веде тата на мотузку попасати в полi. - Твоя мама, Павле, iнакша? - глянула на мене допитливо. - Моя мама звичайна, як усi селяни. Старiсть, на бiду, її гне, а тут кури, гуси, город несапаний. А я у Бистричанах гриз науку. Тепер ось шукаю тут пращурiв. Очевидно, я винен перед нею, що мало бував удома. Якби ти побачила, як вона втiшилася, коли дiзналась, що я дiстав призначення до Черченської школи, тепер буде мати помiчника на газдiвствi. Ну, й буде з ким заспiвати, наслухатися вiршiв... i не тiльки моїх, - похвалився я. Ольга сплеснула в долонi; була у її поривi радiсть, змiшана з недовiр'ям. - Жiнка стара... вiд сапки жiнка... жiнка з дiйницею в руках, жiнка, що пасе козу, любить вiршi? Ти не жартуєш? - Вона таки сумнiвалася; було в моїй похвальбi щось вiд соцреалiзму. - Якi можуть бути жарти, коли мої мама знають напам'ять копу вiршiв... Шевченкових, Франкових, iнших поетiв. Додай до вiршiв безлiч пiсень, принесених нею з молодостi. Тепер таких на нiяких концертах не почуєш. Замолоду, в тридцятих роках, без неї не обходилися жодна вистава або концерт у читальнi, яка тодi дуже точно називалася - "Просвiтою". Та й поза читальнею село, змордоване роботою, спiвало вечорами на вулицях, вигравали музики на толiчках. Якоїсь недiлi старе i молоде квапилося на фестин, тобто на сiльський фестиваль у Ксьондзовому лузi. - Чи твої мама молодiсть свою дещо не пiдмальовують, старшi люди люблять iдеалiзувати час, коли вони були молодими: "Колись, чуєте, було все краще, навiть глина "за Польщi" була лiпшою", - сказала Ольга. - I це природно. Коли ми доживемо до старостi, то сьогоднiшня днина теж буде, як веселка. - Ми й направду втрапили у веселку, Ольго... втрапили в буяння кольорiв, музики, чогось такого невимовне щемливого на гранi радостi й слiз, - шепнув я гаряче пригортаючи її до грудей. Вона тулилася до мене довiрливо як дитина; беззахисна її довiрливiсть аж струсунула мною, аж запаморочилося в головi, я вхопив її обличчя в долонi й осипав цiлунками; а поки я її цiлував, до мене пiдкрадався запiзнiлий страх: щоб я робив на бiлому свiтi, якби недiльного ранку не виплив би iз-за пелени туманцю, що стелився над Днiстром, катамаран львiвських iнженерiв. - Бог менi прислав тебе, - шептав я сухими губами. - Бог... - Ти вiруєш у Бога? - спитала потiм Ольга, коли вогонь поцiлункiв пригас i ми, взявшись за руки, попрошкували понад Днiстром. - Вiрую, - вiдповiв я без надуми. Нiхто ж мене не мiг пiдслухати; навколо стелилися сизi трави, вiльхи й верби кронами, як антенами, слухали небо. Хiба що могла нас почути якась студентська парочка, що десь принишкла пiд кущем. - Мене мама навчили вiрувати. - Але ж ти не афiшуєш своєї вiри, правда? Ти, прецiнь, комсомолець, а комсомольцевi не позволено вiрити в Бога, правда? - допитувалась Ольга, нiбито не знаючи, що комсомольцям "не велено" вiрити в Бога. - Коли ми розмовляли про поезiю, пам'ятаєш, то я подумав: страшно бути поетом i ходити в масцi, не виявляючи свого справжнього обличчя. Та в масках ходять не тiльки поети... це вiдомо... ходять комсомольцi й комунiсти, безпартiйнi також, в принципi нормальнi начебто люди. Фальш панує на нашiй землi. Уяви собi, що я в iнститутi при розподiлi на роботу признався, що належу до релiгiйних людей. Чи не сказали б менi, що вчителевi, який вiрує у Бога, партiя i народ не можуть довiрити виховання пiдростаючого поколiння? - вiдповiв я Ользi щиро... сказав те, про що нiколи не роз-мовлялося з найближчими приятелями. Я її не боявся, я не мiг боятися своєї долi, яку послав менi Бог. - Зрештою, вiра - це не прилюдне афiшування, не биття поклонiв, нi. Бог присутнiй у твоєму серцi. Це твiй потаємний храм. А ти, Ольго, у щось вiриш? - Днiстер плив помiж берегами, як величезна срiбна риба, плавники якої то тут то там зблискували червiнню сонця; Днiстер плив ув Ольжиних очах, i в зелених озерах її очей теж догоряло сонце; глибинна зеле-нiсть її очей потопляла в собi ненаситно все навколо: Днiстровi береги, скелi, дерева й трави, небо з караванами бiлих, а по краях - пурпурових хмар, молодi голоси в таборi, що лишився десь за закрутом рiки, немов вимиту прозорiнь полiв i навiть чорний крик ворони, що пролiтала над нами. Цiлий свiт утопився в зелених Ольжиних очах, i я теж, i всiх нас Ольга любила й голубила. Я подумав, що Бог не може бути неприсутнiм у первiсному її єствi. - Я не знаю, чи я вiрю... я нiчого не знаю, - стиснула плечима. - У нас вдома не прийнято говорити про Бога i вiру. Мене не навчили жодної молитви. Я собi живу, як билина, - скаржилася вона. - Тiльки не знаю: добре це чи погано. - Колись я навчу тебе "Отченаша", - пообiцяв я зворушено. - Вiд моєї мами переймеш iншi молитви й старi забутi спiванки, а найперше - колисковi для наших дiтей. Гаразд? Вона згiдливе хитнула головою; вона погоджувалася на "Отче-наш", на старi пiснi, на колисковi, на дiтей; я подумав, що Ольга схожа на зорану рiллю, яка без спротиву радо приймає у себе усяку насiнину, дає йому тепло i силу. Але ж у чорноземi проростає поруч iз житом також кукiль i стоколос, будяк i пирiй. I я спитав Ольгу: - Ти так легко погоджуєшся зi мною... i так само легко згоджуєшся з своєю мамою, з приятельками, з цiлим свiтом. Я це встиг помiтити... лише не знаю, як ти просiваєш зерно й вибираєш для себе те, що вважаєш за пожиточне? Ольга менi заперечила: - Я нiчого не вибираю, це само собою робиться. Я така собi, - замислилась, брови зсунулися на очi. - Знаєш, про що я хочу тебе попросити: не сотворюй з мене ангела з бiлими крильцями. Я собi - жiнка... я земна жiнка, до того ж - донька колгоспного голови, тому трохи розпаношена. А ще якась я... ну, не вмiю дуже часто вiдрiзнити добро вiд зла, через те обпiкаюся, плачу, i каюся... i вчуся. I так безлiч разiв. Мама каже, що я недотепна дивачка. Я слухав Ольгу i думав, що вона також схожа на рiку, яка вбирає в себе справа й злiва не тiльки гiрськi чистi потоки, а й смердючi стоки гноярок i мiських каналiв... рiка аж розбухає, пухне вiд каламутi й хвилi її обертаються важко, як жорна; так триває не один кiлометр, потiм рiка очищається: намул осiдає на дно, смiття хвилi випльовують гидливо на пологi береги, ядучу бiлу пiну рiка заганяє в печери, у нори, виплескує на сухе корiння, що стирчить понад водою, на корчi - i вже рiка пливе чистою, бiлою, як жiнка пiсля купелi. Така моя Ольга. Ми всi, очевидно, трохи схожi на рiки, що самоочищаються. 6 Було у це хмарне надвечiр'я на душi тривожно; тиша, здавалось, сiрим пiском присипала береги й поля; Днiстер плив крадучись, як злодiй, i тiльки зрiдка, забувшись, на стременi пiднiмав гриву й тодi хвиля металеве зударялась об хвилю. Ми з Ольгою прислухалися до тишi, немов сполошенi оленi; вона трималася за мою руку цупко, гейби остерiгалась небезпеки, що чатує на нас за кожним кущем. - Шось сталося в природi? - блiдла вона, надслуховуючи. - Шо могло статися? - байдуже вiдповiдав я. - Година така. Ось вечiр вмирає. - Е, нi, - не згоджувалася Ольга. - Чуєш, ворона кряче. I справдi, серед пустельної тишi звiдкись де не вiзьмись ворона; її начебто вродила сама тривога; птаха лiтала над нами низько, перехрещуючи сталеве небо чорним хрестом; її крячання падало на нашi голови розпеченими краплинами смоли. - Я б її застрелив, дiтьчого птаха, - сердився я. - Чим ми їй не сподобалися? Десь її гнiздо поблизу. - Вороння влiтi гнiзд не лаштує, - сказала Ольга, ловлячи зором птаху. - Ти б її убив, Павле, коли б мав рушницю? - Коли б мав... - вiдповiв я невпевнено. - Не вбивай, коханий, - раптом попросила Ольга, схопивши мене за руку, нiби я таки цiлився у птаху з рушницi. Стрельнула менi думка: то не ворона над нами кряче, то Ольжина мама - Хмура Настя наворожує нам розлуку. I хто знає, чи подiбне не подумала Ольга. Мiстика якась. А чи передчуття? Я мисленно прошу ворону: - Вiдлети, птахо, прiч... вiдлети, хто ти не є. I таки в неї цiлюся. Ех, чому в мене нема рушницi. 7 Блукали ми недiльною порою дорогами, засiяними теплом м'яким, як макове пелюстя, i скошеним зелом. Дороги котилися полями у бiлi сни й у колюче стерня побронзовiле, що пахло хлiбом i мастилом розгойданих комбайнiв. А дзвони анiтелень, мовчали храми, волаючи мовчазно вiдчиненими навстiж дверми, й кличучи людей до Бога на розмову хiба що зблисками хрестiв, що виростали понад горiхами й селами розмитими, розсохлими, крiзь щiлини яких минулося минуле. Днiстро вмивав Недiлю, як дiвчину, що необачно увiйшла в його стременнi води трепетливо, розчiсував їй коси струями тугими, що мчали стругами смоленими униз до моря, i пестив їй груди, що квiтли серед прозоростi води червоними пуп'янками надiї. До бiлих її нiг припливали соми й вицiловували лоскiтно нiжну наготу. Недiля, пiддавшись пестощам Днiстра, готова була хоч день цiлий стояти серед вод - так було їй мило й любо. Могла й зрадити себе й лягти в рiки обiйми, попливти до моря й там згубитись. I разом iз нею згубилась би прадавня повiсть про дзвони, що закопанi в криницi понад Днiстром. Недiле! Ми кликнули її, й, опам'ятавшись, вона, прикривши соромливо лоно, вийшла на берег, вдяглася в сорочку бiлу-бiлизнину й прозору, й прозорiсть не скривала дiвочих ваб Недiлi. Червена ж крайка з гуцульських гiр нагадувала про полумiнь затаєну. Чоло високе, мудре, обрамлене волоссям золотим. Недiля хмурила. I мука забуття карбами краяла лице, а очi синi, як стрижi, лiтали понад берегами й попiд небесами й шукали забутого давним-давно, того, що в травах поросло за сотнi лiт, що перелилося в корiння груш i верб, що мохом поросло. "Чи винна я?" - Недiля взяла нас за руки, як, бувало, матерi водили нас малими до сповiдi й у поля, де храми височiли понад розколиханими ланами. - Минуло безлiч лiт, що безперервно в прiрву скочувались, як колене камiння, i тонули у чорних безвiстях глибоких. Подiї, що нагромадившись i здибившись, мов верхи гiр, котрогось дня розсипались пiском, а на пiску, вiдомо, не проростає анi жито, анi доблесть, анi любов, а тiльки проростає забуття, мов терен, що скнiє i часом народжує плач. Мужi, що на берегах цих мечi кували в давнину й мечами землю отчу стерегли, поконанi колись, захлинувшись у кровi власнiй, чужинцями потоптанi уже не пiднялись i жили на колiнах, як раби. Нiхто iз них не пам'ятав, як мечi куються i як гартують їх у сечi бичачiй та в узварi iз зел, накошених в Купальну нiч. Такi мечi нiколи не щербились. Лиш лемехи кували ковалi й орали степ мужi, схилившись на чепiги й геть забувши про мечi. Чужинцям це було на руку, пекли вони хлiб iз нашої пшеницi у наших печах, i пили мед iз наших бортей, i наших жон брали собi в постелi. Чи дивно, що на берегах правiчних родилися покiрливi бранцi, котрi, немов воли, ходили у ярмi. I тiльки матерi, гойдаючи малят у лозових колисках, казки оповiдали або ж спiвали спiванки про дзвони... про дзвони, що потопленi в криницях тут i там по всiй землi, й що нiбито за грiх якийсь прадавнiй вiднято у дзвонiв тих людських язики, й стали вони нiмi. Це лише вiдгомiн подiй. Насправдi дiялось iнакше в часи сумерк-лi, як Галич впав, i Львiв, i Теребовль стара, i Бужеськ, i Белз скорилися пришельцевi з-над Вiсли, а княжий Володимир пiддавсь литвi. Тодi дружини галицькi, униз вiдступаючи Днiстром, до моря, у степи, де бродники iще блукали вiльнi, везли з собою в саквах державнiї знамена, берло владарче, знак лева на щитi, бо ж лев всю землю вiд Посяння до Моря Руського собою позначив як символ її могутi. Везла також дружина на возах мудрi книги й дзвiн, що дотепер на Злотому Току у Галичi висiв справiку й скликував у потребу люту воїв i просто ратаїв, щоб брали в оборонь поля й городи. У дзвонi тому вчарована предками була душа землi й душi усiх людей тутешнiх, тих, що є сьогоднi, i тих, що були, й тих, що ще прийдуть. Про душу в дзвонi знали воєводи чужих полкiв, що галицькi дружини обступали. Їм не про лева розходилось золотого, не про берло навiть, нi, не про них турбота, бо символи цi перехiднi, завтра знамена iншi на древках заговорять, не вони є небезпечнi для тих, що землю беруть у бран. Лиш вiщий дзвiн надiбно полонити й знищити його на друзки, на кавальчики дрiбнi 'го поколоти, щоб нiхто колись не спробував злiпити iз них цiлiсть й ударити мечем об крису. Такий наказ був короля; король бо пам'ятав звiдунiв своїх доноси, котрi у Галичi пiд личинами купецькими жили: не розколеш, кралю, дзвiн, не упокориш землю до кiнця. Марнi будуть твої потуги, якщо ти спалиш города i весi, якщо обернеш у рабiв бояр i смердiв, якщо потопчеш жито кiньми, лiси зрубаєш впень, якщо ж дiвчат бiлоголових вiзьмеш за пiдстилки й почнуть вони плодити безрiдних байстрюкiв. Навiть якщо столочеш на пустелю цiлий край, якщо й iмення в нього ти вiднiмеш, i хоч спливуть вiки й нащадки королiвськi збудують храми й палаци на мiсцях, де галицькi князi молились Боговi своєму, якщо ти й книги, котрi полониш, жбурнеш у вогонь, у полумiнь, i в попiл обернеться людська пам'ять, однако ж ти не будеш переможцем. Нi ти, нi правнуки твої прийдешнi. Нiхто. Настане час i вдарить хтось iз юнакiв у вiщий дзвiн мечем, чи било вiн розгойдає могутнє всерединi у дзвонi i озветься вiщий дзвiн на цiлу землю вiд краю i до краю, й прокинуться мертвiї полки, давно посiченi, й нинiшнi покiрнi орачi, покинувши чепiги, за зброю вхопляться хоробро, постануть iз колiн, матерi поспiл почнуть родити отрокiв, охочих до меча, поети цього ж краю, мiй.. королю, вмочивши пера в кров, пiснями про корiння незогниле й вiчне скресатимуть заснулу людську пам'ять. I сонце знов зiйде червено, ясно, пiдняте тисячами рук, що вгору здiймуться, i сонце стане їм щитом вiд пiтьми, i сонце стане їм свiтити щедро. Обози правнукiв твоїх покотяться на захiд, втiкаючи вiд зглади. Так буде, мiй королю. I тому, майбутнє знаючи, король велiв за всяку цiну той дзвiн узяти у полон. Полки ворожi облягли дружини галицькi, немов вороння, що обступає голубiв, з усiх бокiв. Днiстро кервавиться вiд кровi, мечi щербляться об мечi, спiвають тужно стрiли, один за одним падають мертвi, як обмолоченi снопи, ворожi конi топчуть їх нещадно. Маленька горстка зосталась оборонцiв. Вже полоненi й спаленi прадавнi мудрi книги; уже ворогом добутi державнi корогви й з них онучi поробили; уже бирло княже й вiнець у руках займанських, хижих, перляться перлами, як слiзьми. Уже близько десь тут дзвiн, уже ворожi стрiли черкають об нього залiзним пiр'ям, а вiн мовчить, принишк вiн пiд рядном... А тут упала нiч густа з небес, i поки ворог спав, захмелений удачею близькою, й безпечний, що iз кiльця щитами загородженого, не вирветься нi птах, нi звiр, тим паче дзвiн не утече з-пiд рук, чота вiдважних галичан спустила дзвiн у криницю прибережну й глибоку, туди ж спустила й лева галицького зi злота, щоб лев стерiг i боронив народну душу, аж поки не настане день скресiння. Криницю вщерть засипали землею, до ранку там трава зазеленiла й навiть зацвiли дзвiночки синьо-жовтi; а вранцi галицька чота пробоєм проривалася з кiльця ворожого, й упали хлопцi всi до одного порубанi, а рать ворожа дарма шукала дзвона пильно, нi слiду, нi згуку, порожнiй вiз, рядно лишилось, що прикривало дзвiн, i бiльш нiчого. Мертвi мовчали як один, дзвiночки синьо-жовтi похилились, нiмотна тиша залягла. Днiстер понiс в свiти печаль i сльози, а з кровi виростали маки. Цiлi поля червоних макiв. Так дiлося. I так було. Роки й вiки, як листя iз верби, що по колiна забрела у воду, стiкали у вiчнiсть. Серед людей той вiщий дзвiн державний проте не умирав, про нього пам'ятали ратаї й рибарi, повiдаючи перекази про нього своїм онукам, а тi - своїм, i так з колiна i в колiно, iз душi в душу. Занурений, утоплений у криницi, землею втоптаний i наче без'язикий дзвiн не нiмував, iз недр глибоких голос подавав тобi й менi, ми чуєм крик його пiдземний, що душу нам тривожить, нагадує про щось забуте, втрачене, яке однак ще можна вiднайти. Нiхто не знає до нинiшнього дня, де дзвiн той вiщий вої закопали... десь тут... десь там..., а може, ще десь - степи широкi, лiси глибокi, хiба безмiр переореш, хiба лiси обстежиш до куща? На дзвонi, певно, цвинтарi-могили, або церкви, або мiста, або колгоспна ферма, або дороги, або школа, або самiтнiй хрест посеред поля. Або дiвча лежить з коханим у муравi... Ходiмо й ми, кохана, в чисте поле; згубiмся в пралiсах гiрських; перекопаймо береги Днiстровi, приладьмо вухом до землi. Ти чуєш дзвiн, кохана? Ти чуєш зойк, що заячав у наших душах? 8 Сьогоднi я привiв сюди Ольгу... Урочище було менi знайоме, я був тут двiчi чи й тричi, i знав, що це мiсце на землi називається Дмитровою Покутою; тутешнi колгоспники розповiдали менi iсторiю Дмитрової Покути; жаль, але нiхто не мiг менi оповiсти про спонуку покути, причину, чому власне сiльський газда Дмитро Гараздюк наклав на себе обов'язок сповняти покуту не день, не мiсяць i не рiк, а цiле життя повинен був пам'ятати про свiй грiх; нiхто, зрештою, з його краян нi колись, нi тепер не мiг бодай приблизно його грiх зважити: чи було це душегубство? Чи була це зрада? Чи вiн полакомився на чуже добро? Чи ошукав Дмитро Гараздюк сироту? Чи когось обезчестив тяжко? Нi на одне питання нема вiдповiдi. Таємниця його грiха зiйшла з ним у могилу. А покута лишилася... Ми з Ольгою, вибрiвши з полiв на курну дорогу, роззулися, й босонiж як i в дитинствi, бiгали навперейми, одне одного ловлячи й пiднiмаючи куряву; теплий пил пружинив пiд ногами й нам здавалося, що досить розбiгтися, розпростерти руки й котроїсь митi ти злетиш над дорогою, над полями - серце солодко щемiло вiд висоти. Може, й справдi в те надвечiр'я ми з Ольгою лiтали; може й справдi є у днi, ввечерi чи серед ночi така хвилина, коли людина спроможна злетiти пiд небо, нам тiльки не дано знати, коли така хвилина наступає. Польова дорога вперлася в роздорiжжя i тут, сказати б, скiнчився наш лет. Я узяв Ольгу за руку, вона враз стихла, принишкла безтурботнiсть зникла з її обличчя, а смiх погас... власне смiх застиг на її губах i я мусив цю застиглiсть розiгрiвати цiлунками. Ольга не вiдповiла, вона оглянулась тривожно, допитливо й без слiв, очима, немовби боячись порушити високу й голосну порожнечу, що висiла над полями, спитала: "Це тут, коханий?" Це тут? Перед нами за роздорiжжям тереном зусiбiч, немов вiнком страдницьким оторочена, лежала "толiчка" - невелика левада, посеред якої стримiла поруйнована церковця, власне, з церковцi лишилися тiльки двi стiни iз склепiнчастим вiкном, закованим у густi грати. Церковцю будували з днiстровського червоного плитняка, купи якого, немов рани, криваво ярiли серед кропиви й лопухiв. Пахло тут металевим духом нагрiтого камiння, прив'ялим гiрким зелом й задавненим погарищем; обгорiлi бервена, що, певно, служили колись за платви, на яких спирався купольний дах, лежали на камiннi, немов почорнiлi на спецi мерцi. Оддалiк на краю левади горбилася конвульсiйне потовчена й поржавiла купа залiзної покрiвлi. У своїх мандрах навколо археологiчного нашого табору я мiг би випадково обминути перехрестя польових дорiг i не запримiтити леваду з руїнами церковцi, але сталося так, що в те надвечiр'я я надто далеко заблукав у польовi нетрi й повертався у табiр майже в темрявi. I тодi я побачив свiчку. Було щось iррацiональне, мiстичне у цiй з'явi: кволий вогник блимнув посеред ще сiрого й рiдкого вечора несмiливо й був схожий на око полiв, що покото