о, Олекса Iванович Чобiт може стати цiлком  позитивним  героєм
колгоспно-селянського роману,  який  сьогоднi  в  модi.  Не  беруся  однак
стверджувати, що письменник, який буде писати роман,  в  якому  прототипом
стане Олекса Iванович, розповiсть про свого героя усю  правду,  а  якщо  й
розповiсть, то редактор iз цензурою її викреслять як таку,  що  паплюжить,
свят-свят, прекрасну радянську дiйснiсть. Як можна,  наприклад,  паплюжити
позитивного героя з орденом Ленiна на грудях, сказавши, що  його.  Чобота,
нiхто в селi не любить, опрiч пiдлабузникiв та парторга Афонi?  Бояться  -
так, бояться, як вогню; шанують - так. Їздить вiн по селу, по бригадах, по
полях на своєму "газику", порядкує, газдує - нiхто не смiє повстати  проти
його "мата", проти його диктату. Я не раз спостерiгав, як вiн покрикує  на
людей, i вони гнуться перед ним, як перед дiдичем; а вiн ще й замахується,
маючи охоту вдарити... i таки були випадки, коли давав  рукам  волю.  Хiба
Катерина Ковальчукова не збиралася  подати  на  нього  в  суд  за  те,  що
збиткувався над нею, коли  вона  вночi  прийшла  до  скирти  взяти  в'язку
соломи? Чобiт i вночi не спав, снуючи з рушницею полями i  пантруючи,  щоб
хтось не вимикнув буряка, чи  щоб  хтось  не  вкосив  конюшини  або  ж  не
полакомився на в'язку соломи. Уявляєте: зима, мороз,  нiч...  бiдна  жiнка
притюпала з села до скирти, щоб насмикати худобинi на сiчку. З добра  вона
не прийшла красти... не з добра нашi люди  навчилися  красти.  А  тут,  як
яструб, голова з рушницею... i кольбою її,  стару,  i  кольбою  зсинцював.
Аякже, "наше"  пробувала  вкрасти.  Стара  збиралася  вранцi  податися  до
лiкарнi, щоб "зняли побої", щоб "записали всi синцi" та її плач,  суд  без
медичної довiдки не хоче судити, але її вiдрадили, мовляв, з  ким  хочете,
кумо, судитися, з головою, з Чоботом, та вiн усiх у  районi  й  в  областi
купив, бо тому дошки на дачу привiз, тому на iменини  килим  подарував,  а
прокурору, коли той сина женив, бичка в колгоспi купив за дешевi грошi, бо
нiбито той бик на переднi ноги заслаб. Хто вас, Катерино, буде боронити...
ну, а крiм того, ви таки солому крали, злодiйство отже було, й  вас  треба
судити. От сидiть, кумо, тихо й дихайте в двi дiрки.
   Щоправд, мав Чобiт клопiт, коли за Хрущова мало  не  всi  поля  засiяли
кукурудзою.  Щоб  нiкому  не  баглося  ламати  качани,  понад  кукурудзами
вибудували "вишки", схожi на козацькi сигнальнi фiгури,  на  яких  сторожа
при бочцi смоли пильнувала, чи не  появляться  в  степу  татари;  козацькi
"фiгури" стерегли край вiд орди, а  Чоботовi  "вишки",  на  яких  денно  й
нощно, як кажуть, та ще й  з  рушницями  вилежувалися  комсомольцi  або  й
комунiсти - на кого черга випала - стерегли кукурудзу  вiд  тих,  хто  тую
кукурудзу сiяв i висапував; сам голова любив проводити ночi на котрiйсь iз
"вишок", казав, що вартування нагадує йому молодiсть,  коли  ще  ходив  iз
автоматом  в  стрибках  i,  бувало,  лежав   у   засiдках,   пiдстерiгаючи
бендерiвцiв. Котроїсь ночi вiн та ще один борець за збереження колгоспного
майна - Мацюпiнькою той  зветься,  який  був  у  Чобота  за  шофера  й  за
"порученця", тобто був таким слугою, який усi Чоботовi накази, забаганки i
таємнi доручення виконував, зловили в кукурудзi молодицю -  Ксеню  Прийму,
яка встигла наламати цiлий подолок качанiв; на цей раз голова молодицю  не
катував, а  тiльки  задерли  їй  спiдницю  й  сорочку  на  голову,  зверху
зав'язали, як ото мотузять мiшок iз картоплею, i пустили дорогою  в  село.
Не знати, як бiдна Ксеня намацала наослiп дорогу додому, кажуть, хтось  її
побачив удосвiта оголену, усю в грязюцi, бо не один раз падала  в  рови  й
калюжi, й визволив iз мiшка... а коли визволив, то з "мiшка"  попадали  на
землю кукурудзянi качани; i хоч  осоромлена  Ксеня  нiкому  нi  словом  не
обмовилась, хто над нею позбиткувався, село здогадалось: то  Чобота  пiдла
робота.

   Дарма, що в Ксенi Прийми не було чоловiка - десь  запропастився  аж  на
Сахалiнi,  переповiдали,  що  втопився,  напившись,  не  мала  вона  також
старшого брата, тато її давно спочив у Бозi, усе ж  таки  знайшлася  душа,
смiливець, який котроїсь ночi припильнував, котрою стежкою правцює товариш
голова... припильнував i стрiлив у нього з карабiна. Нi,  не  поранив,  i,
певно, не хотiв анi поранити, анi вбити - стрiлив,  щоб  попередити.  Куля
бренькнула бiля вуха й полетiла собi в нiч, а Чобiт заволав  о  помiч,  що
його вбивають. Збiглися сусiди, а вiн, Чобiт, тремтить i смердить страхом,
як пес. Нi, нiхто пострiлу не чув, нi, борони Боже, ну, нiби щось луснуло,
якби патиком трiснуло, ну, само собою нiхто нiчого  не  бачив.  I  зводили
перед слiдчим плечима: а може, головi з переляку щось там причулося? Хто б
то стрiлив у нашого газду... ну й  для  того,  щоб  стрiлити,  треба  мати
карабiн.

   Слiдчi з мiлiцiї й гебiсти товклися з мiсяць, i даремно. Глухо. Зате  в
районнiй  газетi  Гриць  Федака  -  поет,  повiстяр,  байкар  i  драматург
районного масштабу написав, що в Черченi пiдвела голову куркульська гiдра:
було вчинено замах на голову  колгоспу  Олексу  Iвановича  Чобота.  Ворог,
мовляв, не спить. Люди, будьте пильнi...

   "Ольго...

   Ольго, ти нiколи зблизька  не  приглядалася  до  свого  тата?  Тобi  не
здається, що вiн дотепер ходить в стрибках iз автоматом  i  воює  з  усiма
нами; вiн усiх тут ненавидить..."
   "Хiба вiн, Павле, не газдує в Черченi по-людському, щоб  у  черченських
людей був хлiб на столi й до хлiба?  Село  починає  будуватися,  солом'янi
стрiхи й для  фотографiї  не  знайдеш.  Газифiкацiя  планується.  Все  для
простого хлiбороба. Ось хоч би стоматологiчний кабiнет, де я  працюю.  Що,
нi? А хiба не тато глаїв район та область, коли розпалився скандал навколо
Святого Духа? То парторг Пннди-лик затiяв тодi зняти хрест iз банi..."
   "Тато мусив глаїти. Доярки, свинарки  i  трактористи  -  народ  начебто
тихий, сумирний,  в  мазутi  й  у  гною,  а  проте  твердо  стали:  будете
збещечувати Святий Дух - не вийдемо на роботу. Нечуваний випадок. Скандал.
Розголос на весь Союз. А що значить один лише раз не видоїти корови.  Твiй
тато власний iнтерес боронив".

   "Ти таки несправедливий до нього, Павле".
   "Вiн далi лишився стрибком, далi утверджує "соцiалiстичнi перетворення"
силою, лайкою, брутальнiстю. Вiднiми у нього автомат, Ольго".

   14
   Очевидно, я даремно устряв у розмову  про  поезiю  й,  так  би  мовити,
розтеревенився  "про  власну  творчiсть"  тодi,  коли  Ольга   навпростець
спитала: "Як ти пишеш вiршi... як ти починався, Павле, як поет?" Я повинен
був їй вiдповiсти, що нiякий ще не поет, я навiть не знаю, чи моє  писання
бодай трохи схоже на поезiю, це так собi... це нiби душа розмовляє з Богом
i з цiлим свiтом. Я  не  один  раз  бачив,  як  весною  виспiвують  шпаки:
трiпочуть у самозабуттi крильцями,  дзьоби  широко  вiдкритi  -  солов'їнi
трелi, витьохкування, посвисти сип-ляться  як  перли,  тобi  на  голову...
сипляться i чаруюють: тобi здається, що птах спiває виключно для тебе,  що
його спiв призначений  для  того,  щоб  прогнати,  розвiяти  ранiшню  iмлу
з-помiж дерев у нашому садку на березi Золотої Липи, щоб ранок визолотився
i став голосним, як скрипка. А насправдi ж птаха виспiвує, сказати б, свою
душу. Так їй Бог дав. Я теж схожий на того шпака, який не знає, чому  йому
спiвається.

   Одначе я цього Ользi не сказав; я не мiг себе побороти, сидить у  менi,
такому  начебто  самокритичному  та  iронiчному,  як  хробак   у   яблуцi,
замаскувавшись  робленою  байдужiстю  до   власної   особи,   такий   собi
самозакоханий тип, який "ще себе покаже", "талант якого iще не вiдкритий",
"який не схожий на iнших iз пишучої братiї", i який "має збагачувати  нашу
лiтературу". Що правда, то правда, я  нiколи  високим  думкам  про  власну
особу не давав волi, притоптував їх на самiсiнький спiд своєї душi  та  ще
й, немов камiнням, глiтом,  щоб  не  спливали  на  поверхню,  притлумлював
самоiронiєю. Але я також завжди пам'ятав, що вони, солодкi думки про себе,
нишкнуть у норах, як раки, досить забутися, втратити над ними  контроль  й
вони  спливуть  на  поверхню.  Найчастiше  це  траплялося  тодi,  коли   в
iнститутi, в  лiтературнiй  студiї  наш  керiвник  i  знаний  поет  Микола
Верховинець просив мене прочитати "щось новенького"; я читав, а братiя моя
лiтгурткiвська стискувала в кулаки заздрiсть, а у дiвчат очi свiтилися, як
незаслоненi ввечерi вiкна, а Верховинець - високий  красень  з  козацькими
вусами, обидвома долонями брав моє обличчя  i  цiлував  розчулено  в  лоб.
"Господи, як гарно, Павле. Висока тобi дорога простелиться".

   Вiн був добрий i щедрий, цей Верховинець, вiн не шкодував  для  нас  нi
слави, нi гонорарiв, нi дiвочої ласки, вiн усе це мав, багатi й талановитi
люди, думаю, не бувають скупими, нi заздрiсними, а я, захмелiлий, виростав
у власних очах, начебто справдi злiтав на високий щабель... а насправдi  я
сидiв на щаблi на першому знизу, на  початковому,  на  сухому,  трухлявому
сучку, i спiвав, немов той шпак, трiпочучи крильцями.
   Тепер також, замiсть того, щоб вiдбитися вiд Ольжиного запитання жартом
або ж повести розмову в  iншу  борозну,  я  цiлком  поважно  почав  уголос
розмiрковувати, як я "починався як поет". I прошу мене зрозумiти:  я  iшов
поруч з красивою молодою жiнкою; я обiймав її за  стан;  я  час  вiд  часу
утикався обличчям у її важку розплетену косу; я  ловив  її  позирки,  коли
вона повертала до мене голову, i  в  Ольжи-них  очах  я  вичитував...  ну,
захоплення десятикласницi молодим учителем iсторiї. То ж я мимоволi  мусив
ставати "талановитим", навiть "генiальним", а всi талановитi  й  генiальнi
повиннi мати свiй поетичний родовiд, початок, чи не так?

   Я бував, коли вчився в iнститутi, на лiтературних вечорах, чув  подiбнi
зпитання, якi задавали поетам, котрi вже мали по двi-три збiрки поезiй,  i
пам'ятаю їх, поетiв, вiдповiдi: один почав писати пiд впливом Шевченкового
"Кобзаря", другий вважав себе мало не "Франковим учнем", третiй "починався
вiд Сосюри", а я, Ольго,  починався...  я  починався...  я  вихлюпнувся  з
"маминих вiршiв". "Невже твої мама ще й писали вiршi?", - аж призупинилася
Ольга. "Нi, мама не писали... мама  просто  любили  вiршi.  Вони  замолоду
декламували в читальнi на концертах...  декламували,  i  уяви  собi,  нам,
малим, удома". "Дивно, - мабуть, не повiрила Ольга. - Коли бiднiй  селянцi
було до вiршiв, якщо вона бiгла з  серпом  чи  мотикою  в  поле.  Вдома  -
худоба, свинi, кури, ну й дiтлахи. I все це на її голову i на її  руки.  А
ще чоловiк iз своїми кулачищами. Нинi колгоспницi теж не легше,  а  колись
одноосiбникам i поготiв". "А все ж, Ольго, дiялося так, як  розповiдаю.  У
тридцятi роки, дарма, що Галичина була пiд  Польщею,  читальнi  "Просвiти"
вмiли просвiчувати й тих темних, затурканих злиднями й роботизною селян, в
тому числi й жiноцтво. Ти, певно, не знаєш, що у  нашому  Чер-ченi  -  так
оповiдали менi в сiльськiй бiблiотецi - є  бiльше  десятка  старих  жiнок,
яким додому школярi регулярно носять з бiблiотеки  книжки;  уяви:  читають
старi порхавки "Вiйну i мир" Льва Толстого".  "Моя  мама  пояснила  б  цей
феномен iнакше: не якась там буржуазна "Просвiта" з  тридцятих  рокiв  iще
посилає свої iмпульси в теперiшнiй час,  а  є  це  результатом  культурної
революцiї в захiдних областях України, є  це  досягненням  соцiалiстичного
будiвництва", - сказала Ольга. I вже не можна було прочитати з її обличчя:
жартує вона, глузує з порожнiх слiв своєї мами, а чи таки  сама  вiрить  у
подiбне твердження? "Соцiалiстичне будiвництво нi при чому, якщо мої  мама
люблять книжки... якщо вони залюбленi  в  поезiю.  Навпаки.  Соцiалiстичне
будiвництво не витерплює ось хоч би такий вiрш, який я почув вiд мами ще в
дитинствi. Вона зчаста його  повторює,  як  "Отченаш".  Можна  сказати,  я
виростав пiд цим вiршем, як пiд дощем. Послухаєш?" - Я  торкнув  Ольгу  за
лiкоть. Одначе згоди не чекав. - "Зiйшлись обоє на багнетах: Старий-старий
i молодий. В одного: - Сину! -  з-пiд  кашкета...  В  другого:  -  Батьку,
одiйди!... Зiйшлись i стали на хвилину. Схрестили погляди на мить.  Кашкет
мовчить i жде на сина, а син осикою тремтить. На перекошенi обличчя. -  Не
бiль, не втома - дикий сказ: Хоч би вже швидше... Хоч би швидше! Хоч би за
раз!.. I довго ждали б два багнети (В очах  кривавий  перелив).  Та  хтось
iззаду з кулемета Обох скосив..."

   Ольга зупинилася, задивившись на захiд сонця;  я  подумав,  що  на  тлi
кривавої заграви Ольга  уявила  побоєвище,  на  якому  в  багнетнiй  атацi
зустрiлися батько з сином, котрi воювали пiд  рiзними  прапорами.  I  поки
вона осмислювала, осягала аж пiднебесний трагiзм ситуацiї, хтось третiй...
хтось  пiдступний  ударив  по  батьковi  й  синовi  з  кулемета.  Щоб   не
сумнiвалися! Щоб отямилися! I в дитинствi, i тепер цей  вiрш  я  переживав
особливо глибоко, неначе я був одним iз тих, що зустрiлися в бою; я уявляв
того третього, який затаївся позаду чи збоку, вiн лежав i їдко посмiхався,
а "максим" його  був  нацiлений  на  мої  груди;  мама,  декламуючи  вiрш,
дивилися кудись поперед себе,  нiби  вони  теж  бачили  перед  собою  того
окритого ворога, i своє бачення передавали менi.
   Завжди, коли пригадую цього вiрша, коли  душа  прагне  його  вишептати,
чую, як десь поруч, зовсiм близько вистукує кулемет... вистукує i всi його
кулi цiляться у мене; а за кулями, якi мене  розстрiлюють,  чую  глузливий
регiт того "третього".

   "Вiрш  як  вiрш",  -  майже  байдуже  сказала  Ольга.  I  одним   махом
перекреслила мої сподiвання про те, що вона нiбито щось там собi уявила на
тлi палаючого неба; менi стало її жаль; вдарила мене думка: повернутися  й
пiти геть вiд Ольги. Нащо вона менi така ...  така  глуха  гуска  з  рудою
косою? - "Хоч... - нi, вона не  помiтила  митi,  коли  я  був  готовий  її
покинути, - хоч, - повторила, - якщо задуматися, то опiсля, власне  в  оцю
хвилину, той вiрш засiяв у душу смуток. Тужно менi стало. I ще: питаюся  у
самої себе, хто був той третiй з кулеметом?"  Вона  певно  очiкувала  моєї
вiдповiдi, бо довго мовчала, час вiд часу кидала на мене  позирки.  "Ворог
то був", - вiдповiв я врештi невиразно; я не мiг навпростець назвати iменi
цього ворога; я остерiгався Ольги,  здогадуючись,  що  в  неї  вдома  того
ворога, якого б я назвав, мають за рiдного брата:  в  її  родичiв  є  iншi
вороги. Хоч моя Ольга "первiсна", хоч живе  собi  в  Днiстрi  велика  бiла
риба, яка вихльостує хвостом,  вигулькуючи  на  поверхню  води,  й  однiєю
водою, плином її,  теплим  сонячним  променем  радiючи,  я  однак  не  був
упевнений, i це мене мучило, i це мене болiло, що завтра або ж пiслязавтра
наївно, може, й без задньої думки, передасть  мої  слова  Настунi  Хмурiй.
Менi  ж  iз  Хмурою  працювати,  вона  має  у  школi  вагу.  Чи  будуть  у
Черчен-ськiй школi тримати вчителя iсторiї  Павла  Ключаря,  який  називає
ворогами тих, якi принесли на своїх штиках "золотий вересень 1939 року".
   П-сс-с-с...

   Я аж оглянувся навколо пiдозрiло, немовби злякавшись, що  хтось  прилiг
помiж вiльшиною... прилiг i пiдслуховує  мої  думки;  i  дивно,  що  Ольга
вловила мiй мимовiльний  рух.  "Ти  боїшся  когось...  чогось,  Павле?"  -
спитала нахмурившись. "З чого ти взяла? - вiдповiв я. - Кого й  чого  менi
боятися? Я згадав автора цього  вiрша  Дмитра  Фалькiвського.  Добрий  був
поет. Ходив iз наганом, розстрiлював людей i при нагодi писав вiршi.  Доля
людська... Поки його самого не розстрiляли". - "Вiн був бандерiвцем...  iз
банди?" - Ользi напевне здалося, що вона зрозумiла, чому я перед  хвилиною
стривожено  оглянувся.  -  "Нi,  уяви  собi,  вiн  був  енкаведистом...  i
енкаведисти його розстрiляли ще в  тридцятих  роках".  "Защо?  -  пошепки,
блiднучи, спитала Ольга. - Продався американцям?" Вона,  вочевидь,  шукала
виправдання для енкаведистiв, якi  розстрiляли  свого  колегу;  вона  була
вихована вдома, в школi й в iнститутi, що всi чекiсти - герої, i всi  вони
чистi, як скло. I справедливi... Подiбне вдовбували й менi, усiм  нам,  та
тiльки в мене були мама, якi менi ще малому назвали ворога, котрий у вiршi
Фалькiвського скосив батька i сина, якi здибалися в рукопашному бою; потiм
вiд куль цих ворогiв загинув наш Зенко. - "Нiкому вiн не продався,  Ольго,
- вiдповiв я з серцем. - Просто вiн знав  того  кулеметника,  який  поклав
трупом  батька  й  сина;  був  йому,  може,  той  кулеметник,  однодумцем,
приятелем... а може, сам Фалькiвський був цим  кулеметником,  га?  А  коли
отямився... зате й розстрiляли, що поет отямився". Це було з мого боку вже
надто смiливо. "Хiба то гуманно... є чи були такi закони, в яких записано,
що за якийсь вiрш можна розстрiляти поета. За слово - розстрiляти? Хочеш -
читай собi його вiршi, сприймай їх, плач  над  ними,  або  вiдкинь  їх,  -
роздумувала Ольга, - а хочеш - прочитай i забудь. Це твоя справа, чи  нi?"
"А якщо люди не хочуть нiчого з прочитаного забути?  I  сумнiваються...  i
терзаються. Тi, що розстрiлюють, про людськi терзання добре поiнформованi.
Їм болить, болить... вони не можуть... вони не можуть пережити, що хтось у
чомусь сумнiвається", -  сказав  я.  Наша  розмова,  спочатку  безневинна,
западалася в забороненi пропастi. - "Сьогоднi,  здається,  поетiв  уже  не
розстрiлюють? Правда?" Ольга безпомiчно стояла перед забороненою пропастю,
i з незвичностi, певно, крутилася їй голова.

   Я мовчав; я помiтив:  Ольга  злякалася  за  мене.  Вона  не  була  рада
незвичнiй для себе розмовi й прагла чимдуж  утекти  вiд  неї...  втекти  й
заспокоїтися. "Ну, чо' ти мовчиш, Павле? - узяла мене за руку. - Правда ж,
не розстрiлюють?"

   Господи, з якого неба вона впала?
   "Нi, не розстрiлюють, - заспокоїв її. - Одначе при нагодi  замкнуть  за
грати. Або ж показують на дверi: Ану ж, пiїте, забирайся  з  рiдної  землi
пiд три чорти". "Хоч би платили добре за вiршi, якщо аж  такий  ризик.  То
хоч  платять  добре?"  -  допитувалася  Ольга,   i   її   запитання   було
безпосереднє, щире, я не мав права навiть дивуватися. Дотепер вона жила  в
раю, де Адамом був її батько - колгоспний голова,  мама  -  Євою,  а  Змiй
стерiг їхнi ворота, щоб на них не сiв  птах  iз  мого,  Ключаревого  саду.
Калину в раю вирубали, а Бога з раю вигнали.  "Я  чомусь  боюся  за  тебе,
Ключарику, - припала до мене Ольга, обняла. Вона  викрадалася  з  раю,  що
його пильнував Змiй, i я в душi хвалив її  за  смiливiсть  i  вибачав,  що
клала поезiю на колгоспну вагу. - Я  люблю  тебе,  Ключарику",  -  шептала
водно й обiймала; обiймами наче  боронила  мене  вiд  лиха,  що  затаїлося
поруч.

   15
   Того вечора, коли ми з Ольгою розмовляли про  поезiю,  менi  так  i  не
вдалося вiдповiсти їй виразно, як я  "починався  як  поет",  як  наважився
стати на перший щабель поетичної творчостi... на  перший  щабель  драбини.
Наша розмова тодi потекла iншим руслом, опiсля Ольга до цiєї  теми  бiльше
не поверталася, наша тема закотилася  в  бур'яни,  помiж  кропиву,  й  там
усохла, а шкода, бо для мене вона має принципове значення.  Хай  для  мене
тiльки одного. Хiба  це  мало?  Важливо  з'ясувати  для  себе  спонуку  до
творчостi, потребу й мету... так, велику мету: що прагнеш вiдкрити  людям?
Та_ й чи обов'язково вiдкривати? Кажуть: поезiя  -  це  кардiограма  душi.
Якщо це правда, то чому так  багато  фальшивих  кардiограм?  Запитую...  i
стверджую:  поети  навчилися  пiдробляти  свої  кардiограми.  А  може,  їх
пiдробляють редактори? Я купую поетичнi збiрки, великi й малi,  автори  їх
знанi й прославленi, або ж - навпаки: нiкому невiдомi  пiїти,  як  я  ось.
Читаю їхнi вiршi i теж шукаю у них  спонуки:  що,  хто  примушує  їх  отак
вiршувати?  Жадання  слави?  Потреба  прислужувати  й  сповняти  вказiвки,
приклавши по-вояцькому руку до дашка? Гонорар?
   Я, певно, несправедливий до тих, хто друкується; у їхнiх збiрках тут  i
там помiж високими берегами  нагребленого  смiття  прожолоб-люється  часом
лише  щира  сльоза,  часом  чистий  ручай,  а  часом,  покриваючи  смiття,
прокочується валом рiка, у  плесах  якої  омиваються  душi;  я,  очевидно,
заздрю братчикам-пiїтам, яким дозволено вивозити свiй крам на  багатолюднi
ярмарки, менi ж - заборонено. Забiжу трохи наперед i признаюся, що першого
ж року свого  вчителювання  в  Черченi  я  скомпонував  невелику  поетичну
збiрочку,  яку  назвав  "Карби  отчої  землi"  й  вислав  до   Львова   до
видавництва.  Звiдти  надiйшла   рецензiя.   Мою   збiрку   обскубли,   як
пiдстреленого катапулькою горобця, й викинули на смiтник. Рецензент писав,
що в рукописi нема прискореного  ритму  соцiалiстичних  перетворень,  нема
сучасного подиху життя, не чутно  крокiв  людини-господаря  в  цеху  й  на
колгоспному лану, нема хоралiв  про  партiю  i  комунiзм,  нема,  зрештою,
почуття  iнтернацiоналiзму,  дружби  народiв  i  т.  д.  Зате  є  втеча  в
патрiархальщину, в  давнину,  в  ущелини,  заснованi  павутинням,  порослi
мохом; є тут хрести,  могили,  карби  землi,  дзвони,  грiхи,  безпам'ять.
Рецензент назвав мене старим слiпцем, який вимацує палицею непевну  дорогу
через сумнi простори, через безплiднi пiски, де життя  давно  завмерло.  А
шкода, мовляв, бо є у хлопця "щось", були б з нього люди, якби....

   Якби що?
   Зрештою, я на нiщо не претендую; я змирився з невдачею: я  погодився  з
критиком, але я не згоден стати "людиною"... людиною, так  як  це  розумiє
рецензент. Моя поезiя, якщо це поезiя, насамперед потрiбна менi, а це  вже
немало, правда? В Японiї, кажуть, люди пишуть i друкують поезiю  переважно
для себе. Я не починався нi вiд Шевченка, нi вiд Франка, нi вiд Сосюри, не
вони були спонукою спробувати свої  сили  i  взяти  в  руки  перо;  мамине
декламування теж не пiдштовхнуло мене вiршувати,  мамина  любов  до  вiрша
лише  поезiю  менi  вiдкрила.  Спонука  була,  сказати  б,  простiша,   не
лiтературна. Я пам'ятаю той день, восени... я тодi  перейшов  до  десятого
класу. Була недiля. Мама попросили вигнати на отаву корову, нашу Бiланю; я
любив пасти худобу... як iще до колгоспу тато тримали пару коней, то їздив
з ними в нiчне - в дубовий молодий лiс, який  звався  "Рубча  над  Липою";
тiєї недiлi я теж забрiв iз Бiланею помiж дубчаки на Рубчу. I тут, власне,
сталося. Невидима сила, дотепер притлумлена, схована, затаєна, проломилася
з моєї душi, немовби  роздерла  навпiл  завiсу,  i  навколишнiй  свiт,  що
хвилину тому iснував самим собою, проник у моє єство,  у  серце,  в  кров;
свiт у менi прорiс: i оцi, немов  вилитi  iз  залiза  дубчаки,  що  лiниво
поморгували збляклим вiд вранiшнiх мряк листям; i  погойдування  вiтру  на
кущах крушини; i безгомiнна кваплива метушня мурах у купинах; i оксамитова
нiжнiсть порудiлих мохiв, що  стелилися  навкруж  старих  дубiв;  i  скрик
сороки в лiщинi; i розпрозорена золотиста повiнь свiтла, що потужно лилося
помiж стовбурами з близьких полiв й заповнила собою  лiс  аж  попiд  першi
комарi, й рiдкий цей лiс був схожий на  велетенський  храм  iз  численними
колонами; i тиша, що спадала з неба, немов роса, й до котрої прислухалися,
нашорошившись,  трави,  корчi  й  кожен  листочок;  i  тисячолiтнi  голоси
вершникiв i мисливцiв, якi цим лiсом колись  проїжджали;  i  душi  п'ятьох
бандерiвцiв, якi, оточенi енкаведистами  в  криївцi,  що  була  он  там  у
видолинку, пiдiрвалися на гранатах; i  жорновий  камiнь,  що  його  колись
викопали у високiй прадавнiй могилi  посеред  лiсу;  i  розчахнута  всохла
трепета, яку люди обходять стороною,  бо  на  нiй  вже  за  моєї  юнацької
пам'ятi повiсився недалекий наш  сусiд  Василь  Кузьмак,  який  за  Польщi
вчився в гiмназiї в Рогачi, по вiйнi водив цiлу сотню  хлопцiв  iз  УПА...
водив, поки енкаведе не пiдiбрало до нього ключика  й  взамiн  на  обiцяне
помилування i свободу Василь Кузьмак вивiв  своїх  хлопцiв  на  прицiльний
вогонь кулеметiв, i, певно, зрадженi стрiльцi, й по смертi не давали  йому
спокою, бо Кузьмак усукав собi посторонок; i прiлий  грибний  дух  опалого
листя; i бiлизна молодих  берiз,  що  соромливо,  ховаючись  поза  дубами,
слухали  сумовито,  як  капають,  немов  сльози,  золотi  їхнi  листки;  i
заблу-каний колгоспний кiнь, що вночi, попасаючи, вiдбився вiд подiбних до
себе трудяг, що возять на ферми силос, а iз ферм -  тяженнi  вози  гною...
кiнь тужив за роботою i вчився на старiсть iржати; i мiлiярди зеренець  iз
трав, iз зел, що впали у вологiсть землi; i кожна грудка, пеньок; i  кожен
писк лiсової мишi...

   Огром моєї землi розвергся страшно й солодко  передi  мною,  вiд  щастя
можна було зiйти з розуму; вiд щастя або ж кричи, лементуй  на  цiлий  лiс
або ж молися, хлопче, занурившись в густi мохи.
   ...Є десь у мене записаний той перший вiрш, власне то була дяка  Боговi
за те, що безконечно щедро збагатив мене; i було подивлянням власної душi:
безмiр у нiй поселився.

   16
   Цей пiкантний епiзод, дорогий мiй Майстре, можна було б обминути,  якби
вiн так багато не важив у моєму приватному життi, а головне, що  вiн,  цей
епiзод, має продовження до сьогоднiшньої ночi, дарма, що  вiд  тiєї  подiї
минуло цiлих п'ять рокiв, i я чомусь впевнений, що вiн триватиме ще довго,
поки ми з Ольгою не зiстаримося. Епiзод,  зрозумiло,  банальний,  але  вiн
рано чи пiзно мусить зайняти своє мiсце  в  iсторiї  двох  закоханих;  вiд
нього, як то кажуть, нiкуди не дiнешся, вiн, як весняний  дощ,  що  застає
тебе в чистому полi й ти, безпомiчний супроти  нього,  вiддаєшся  на  його
ласку.
   Щоправда, я, яко людина розсудлива - ви це, очевидно, Майстре, помiтили
- намагався вiдсунути його  на  майбутнє,  я  хотiв  ближче  пiзнати  свою
кохану, в нашi передвечiрнi мандрiвки полями й луками  понад  Днiстром  я,
новоспечений педагог, пробував вводити її у свiт дещо вiдмiнний, нiж  той,
у якому Ольга жила дотепер; я хотiв мати не просто дружину, а й ще вiрного
однодумця, вiд котрого я з нiчим би  не  таївся.  Мене  дещо  шокувала  її
стихiйна первiснiсть, її подiбнiсть до великої бiлої риби з Днiстра, яку я
сам вигадав, i котра живе лише плином води,  нерестом  у  теплих  шуварах,
чужа для берегiв i байдужа до того, що там дiється.

   Я мрiяв, Майстре, що рибу осiдлаю...
   Тим часом одного паркого  надвечiр'я  ми  пiшли  з  Ольгою  на  Днiстер
купатися; це не була наша перша купiль - ми облюбували тихе  плесо,  берег
якого був густо зарослий лозняком. Студенти з табору дороги сюди не  знали
й ми були цьому радi; Днiстро хлюпався об береги лагiдно, лiниво, хвилi на
бистринi зблискували, пiдпаленi  сонцем,  що  заходило,  кованою  червоною
мiддю, а попри берег вода струїлася темна й тепла, на  вигляд  начебто  аж
густа. Якби не комарi то наш куточок можна було б  назвати  райським...  i
якби не моя скованiсть, страх переступити межу,  що  може  статися  кожної
хвилини. Ольга, звiсно, була в купальнику, i я не мiг вiдiрвати  очей  вiд
її налитого загорiлого тiла, мене хвилювали  її  стегна,  груди,  особливо
притягали до себе пипки, що по-дiвочому гостро аж нiби  пробивалися  через
купальник, i я ховав... я ховав позад себе руки, щоб не дати  їм  волi,  i
потупляв очi, лякаючись, що Ольга помiтить у них поклик жадання.
   Сам не можу второпати, чому я почував себе, як  сiмнадцятирiчний  юнак,
який уперше побачив оголене жiноче тiло, яке  i  манить  своєю  незвiданою
солодкою тайною i водночас  вiдштовхує,  бо...  сiмнадцятирiчний  юнак  не
знає, як до жiнки пiдiйти, та й чи дозволено  йому  пiдiйти,  чи  вона  не
образиться, чи не закричить, чи  вона  тебе  не  засмiє,  i  чи  вона,  ця
прекрасна гола жiнка, взагалi для тебе.

   Я, щоправда, був переконаний, що Ольга призначена  Богом  менi;  але  я
боявся необережним рухом чи й  схмелiлим,  замотеличеним  виглядом,  очима
похiтливими, якi здирали з Ольги трусики й лiфчик, сполохати свою любов; я
не знав, скiльки тисячолiть буду витерплювати муки, вода, на  щастя,  мене
остуджувала, я поволi заспокоювався, лежачи горiлиць на хвилях,  i  втiкав
думкою вiд Ольги, що теж лежала поруч на водi; в такi хвилини вона справдi
була схожа на велику бiлу рибу, що запливла в тихе  плесо  пiд  лозами;  я
втiкав подумки вiд Ольги й не мiг  втекти;  я,  зрештою,  соромився  своєї
втечi, менi здавалося, що Ольга,  чи  тодi,  коли  ми  плаваємо,  чи  коли
вiдпочиваємо горiлиць на водi, чи коли лежимо на березi на рушниках, iнодi
скошує на мене очi i в її очах i в кутиках  губ  пробивається  тонюсiньке,
приховане полумiнце усмiху. Вiї її тремтять, як бабки, що стрекочуть понад
водою.
   - Я тебе люблю, Ольго, - кажу їй на водi i на березi  теж  повторяю,  i
мої слова таять у собi закляття од шалу i пояснюють мою цнотливiсть.

   - Я тебе люблю, Ключаре, - вiдповiдає Ольга й  шукає  моєї  руки.  Нашi
руки пiсля купання холоднi, як жаби, але  серце  миттю  посилає  в  пальцi
потоки враз збуреної вогнем кровi i нашi руки - моя права,  а  її  -  лiва
злютовуються, аж хрустять у суглобах пальцi; щоб не спричинити Ользi болю,
я поступово вивiльнюю руку i... i нiбито вiдмахуюся вiд комарiв; насправдi
ж втiкаю вiд близької Ольги... втiкаю, смiшний,  у  розмови  про  знайденi
сьогоднi в розкопах характернi черепки, про студентськi вечiрнi спiви  пiд
гiтару, про поезiю... та ще Бог знає про що.
   -  Ти  мене  боїшся,  Ключаре,  -  спитала  позавчора  Ольга,  коли  ми
поверталися вже в темрявi з купання. Вона зупинилася, перегородивши стежку
й очiкуючи вiдповiдi. - Боїшся, неначе сiмнадцятки? Господи, а може, це  й
прекрасно, що живуть на землi такi допотопнi динозаври... - Вона поривисто
обняла мене, поцiлувала. - Ой, Павле, - смiялася,  -  тебе  студенти  теж,
певно, вiдкопали у своїх розкопах.
   Чи вона глузувала з мене?
   Аж поки...
   Я не сподiвався, що за  нашими  передвечiрнiми  купелями  iз-за  корчiв
пильнують, посмiхаючись лукаво, Купало з Ладою, вiчнi  супутники  кохання,
якi тисячолiттями  живуть  на  Днiстрових  берегах  i  пильнують,  щоб  не
пригасало кохання в хатах, у травах, у лiсах, бо без кохання обезлюднiють,
стихнуть Днiстровi береги. Купало з  Ладою  того  надвечiр'я,  коли  ми  з
Ольгою увiйшли в рiку, напнули на небо хмару й витрусили  з  неї  раптовий
рясний дощ. I дощ, i вода в рiцi були  теплими  i  ясними;  Днiстром,  вiд
глибинного дна до гребенiв хвиль, пливла, котилася радiсть, i омивала  нас
iз Ольгою, ми вiдчули себе дiтьми й плавали наввипередки, немов щупаки,  i
я знав, що ми обоє були прекраснi, як Лада  з  Купалом:  предковiчнi  боги
увiйшли в нашi душi... й коли вони пiдступно,  непомiтно  увiйшли  в  нашi
душi, то ми забули про рiку,  про  дощ,  про  високий  протилежний  берег,
звiдки хтось мiг за нами пiдглядати, ми навiть не помiчали,  що  плаваємо,
що живемо, дихаємо, ми переселилися в iнший свiт, у якому звихрилася жага,
вода навколо нас закипала, а дощовi краплi,  що  падали  на  нашi  голови,
вмить випаровувалися, ставали туманцем, що  розстелювався  понад  водою  i
заслоняв нам очi... так, заслоняв,  i  ми  слiпi,  оглушенi,  ловили  себе
руками  i  ногами,  грудьми  й  спинами,  цiлунками,   обiймами;   ми   то
переплiталися руками й ногами,  то  задихане  пливли  поруч,  обнявшись  i
веслуючи кожен тiльки однiєю вiльною рукою; ми, не дай  Боже,  могли  б  i
втопитися, якби Днiстер не злякався та не вихлюпнув нас, збожеволiлих  вiд
любовi, на берег. Власне я винiс Ольгу з води, немов перце,  i  поклав  її
пiд дощ, що не переставав, на нашу мокру одежу; я  не  пам'ятаю,  чи  були
тодi вимовленi якiсь  слова  про  кохання,  усякi  слова  були  зайвими  i
мертвими супроти вогню,  що  спалював  нас  у  нетерплячцi;  Ольга  лежала
навдивовиж тихою, покiрливою i тiльки простягувала до мене руки, мокре  її
тiло  свiтилося,  немов  його  вирiзьбили  з  алебастру,  пуп'янки  грудей
розквiтали   темно-коричневими   дикими   тюльпанами,   а    очi    зелено
по-вiдьомському  зблискували,  обiцяючи  безмежне  щастя  й   щастя   самi
очiкуючи.
   Я припав цiлунками до її колiн, до стегон, до лона, до грудей...  i  ми
обоє скрикнули, мов дикi гуси, падаючи в солодку й шалену нiрвану.

   Ой гуси, гуси...
   I наступного вечора, й сотнi iнших вечорiв i ночей пiсля того, коли  ми
з Ольгою побралися i у нас народилася дiвчинка... та й тепер,  коли  ми  в
розлуцi, все залишається помiж нами по-старому й ми любимося так само,  як
пешого разу пiд дощем.  Є  в  Ользi  бiла  сила,  покiрлива  й  пiддатлива
жiночнiсть, що кожного разу зводить з  розуму,  неначе  менi  вiсiмнадцять
рокiв i я вперше поцiлував  жiноче  колiно;  продовжує  тривати  тайна  її
зваби, Ольга й тепер припливає до мене з ранкової iмли i я, бувало,  серед
ночi прокидаюся вiд звучання її iменi.

   Я кличу Ольгу...
   Бо ще тодi, на березi Днiстра, я зрозумiв, що  даремно  хотiв  осiдлати
довгу бiлу рибу й вивести з первiсного її свiту  у  свiт  моїх  iнтересiв,
вона мене слухала, кивала головою, здавалося, переймалась тим, про що я їй
говорив, навчилася потайком вiд  матерi,  вiд  Хмурої  Настi,  "Отченаша",
захоплювалася книжкою, яку я їй пiдсовував i... i пливла далi  в  первiснi
свої моря. Що й казати, бувало, я лютував, брав її за плечi i трусив  нею,
як грушкою, а вона ж, не ображаючись, гладила мої руки й  обцiловувала  їх
або ж покушувала пальцi... покушувала й обiцяла пошепки: ну, ну, любий,  я
тобi вночi вiдомщу, побачиш. Немовби ти  ще  не  переконався,  що  я  лише
жiнка: хочу любити, плодити дiтей й тебе  чарувати  до  смертi,  й  ти  до
смертi будеш шукати в менi тайни, так буде. I  не  знайдеш...  ой  нi,  не
знайдеш, - пообiцяла, погрозивши пальцем. I не знайдеш...


   ЧАСТИНА ВОСЬМА
   ПАВЛО КЛЮЧАР_
   1
   Весiлля наше було  скромне  й  тихе  -  обiйшлося  гостиною  найближчих
родичiв i сусiдiв. Хмура Настя  -  Ольжина  мама  прийняла  мене  холодно,
непривiтно, потiм я дiзнався, що вона вiдраджувала Ольгу як могла,  шукала
їй жениха  в  Бистричанах  чи  в  Рогачi.  Ольга  з  тих  маминих  пошукiв
посмiхалася, поки не призналася, що вже два мiсяцi як вагiтна. Зате Ольжин
батько, дарма, що я  його  здавна  недолюблював,  на  весiллi  водно  менi
пiдливав та вихвалював нашу "Ключареву фамiлiю" - небiжчикiв тата й Романа
за те, що мали золотi, придатнi до  теслярства  руки,  а  маму  хвалив  за
терпiння й роботящiсть у полi;  i  ще,  пригадавши,  прихвалював  маму  за
спiванки: "Пам'ятаєте, свахо, - казав Чобiт, розчервонiлий вiд горiлки, як
помiдор, - як ви, бувало, у полi з ланкою виспiвували, що на  дубi  ворона
кряче, а пiд дубом дiвчина плаче. Ворону бити та най  не  кряче,  а  дiвча
любити..."
   Мама, у вишневiй хустинi, зав'язанiй по-давньому, у дiвочiй,  також  iз
чорного оксамиту вишиванiй камiзельцi, сидiли за столом обiч свата й майже
не торкалися до страв, лише зрiдка пiд примусом мочили зiв'ялi, як  дубове
листя, губи в кришталеву чарку. Iнколи вони, мама мої, забувалися й зорили
поверх голiв по просторiй палатi колгоспного голови,  завiшенiй  килимами,
заставленiй  дорогими  меблями,  над  якою  панувала  крислата  кришталева
люстра. I мама мимохiть, чи то враженi цим багатством, зiбраним у хатi, чи
цим багатством засмученi, хилили на стiл голову;  обома  руками,  опершись
лiктями об стiл, вони пiдпирали голову, в долонях ховаючи обличчя, але вiд
мене сховатися не могли: мої мама журилися. Ще задовго до весiлля вони  не
радили женитися на Чоботовiй доньцi, бо не буде тобi, Павле, життя  у  тiй
родинi, ти завше будеш почуватися чужим птахом у чужому гнiздi, бо  нiбито
не знаєш, що то за люди - голова з своєю Хмурою Настею. "Знаю, - боронився
я, - але я люблю Ольгу... але Ольга вже вагiтна, мамо". "Ото  ж  бо  i  є,
через те, що вона вагiтна, Голова з Настунею й погодилися на ваше весiлля.
Куди дiватися? Шукали, певно, своїй доньцi  завiдуючого  базою,  директора
або ж  синка  якогось  впливового  начальника.  Адже  й  першого  чоловiка
надибали Ользi татунцьо з мамунею у Львовi. Люди балакали..." "Але я люблю
Ольгу, мамо. У нас буде дитя. Якось притремося. Ми будемо жити на  другому
поверсi, там два покої. Старi - собi, а ми - собi", - заспокоював я  маму.
"Дай вам Боже. Тiльки не дуже вiриться... Ольга твоя покiрлива, тиха,  пiд
маминим крилом сидить, а пiд татовою рукою ходить.  Лiпше,  щоб  ви  звили
собi гнiздечко у нас... я можу у кухонцi спати. Було б вам тут  затишно...
сад... Золота Липа, га?" "Якщо стане нестерпно - прийдемо", - пообiцяв  я.
"Ой, - сумнiвалися мама, -  де  Головишина  одиначка  промiняє  палати  на
просту хату. Та й не пустять її, не дозволять. Ось  згадаєш  мене..."  "Не
вiщуйте злого, - я огнiвався на маму. -  Якось  воно  буде".  "Чи  я  тобi
ворог, сину, чи не зичу тобi щастя? Ольга твоя справдi варта того, щоб  її
любив один iз  Ключарiв".  Мамине  лице  розпогоджувалося,  очi  свiтилися
м'яким теплим свiтлом. Вони пiдвели голову й випрямили спину; на  зiв'ялих
спечених губах блимнула, як  стокротка  посеред  обпаленої  мурави,  блiда
усмiшка. I в старостi мої  мама  були  красивi...  краси  їм  в  усi  часи
додавали горда постава, вiдкритий прямий погляд; вони  в  усi  часи  перед
нiким не гнулися i в нiкого не запобiгали ласки,  хоч  i  бiдували  гiрко,
коли поховали тата. Вони любили менi повторювати: "Пам'ятай, Павле,  ми  -
Ключарi. Твiй тато десять церков на Подiллi побудував, а хат набудував без
лiку".
   Ольга їй сподобалася; жiночим чуттям упiзнала в  нiй  добру  й  лагiдну
вдачу, вони обидвi вiдразу знайшли спiльну мову, власне,  то  й  слiв  мiж
ними не було багато, вони розмовляли помiж собою  посмiхами  й  поглядами,
мама iще зрiдка доторкалися до Ольги руками... доторкалися до  плечей,  до
рук, гладили її по головi, або ж брали Ольжине обличчя в долонi, з хвилину
милувалися нею, потiм палко цiлували. I в обох вiд зворушення, вiд  любовi
зблискували сльози; двi рiзнi натури - мамина горда й Ольжина - податлива,
м'яка зрiднилися вiдразу того ж дня, коли я привiв Ольгу додому. Їм обом i
тому третьому, якого народить менi Ольга, було б направду  добре  в  нашiй
просторiй хатi з дубовою пiдлогою i простими, теж дубовими меблями, що  їх
змайстрували небiжчик тато,  i  було  б  їм  розлого,  спокiйно  в  нашому
здичавiлому садку на березi Золотої Липи.

   Не могло бути й мови, щоб Голова з Хмурою Настею вiдпустили  Ольгу  вiд
себе. Та й вона нiкуди вiд родичiв не квапилася;  нашi  два  покої  нагорi
були обставленi сучасними зручними меблями й вистеленi килимами... то ж як
могла молода жiнка,  яка  звикла  до  розкошiв,  промiняти  їх  на  дубовi
пiдлоги, якi до того ж треба чи не щодня шурувати. А  ще  треба  варити  й
прати; а ще в курнику є к^ри, а у стайнi - корова й  пiдсвинок  -  дрiб  i
худiбка теж потребують догляду. Ну, а в  стоматологiчному  кабiнетi  щодня
очiкують на твою допомогу люди. Удома ж на господарцi Чобiт тримає  Мариню
- пiдстаркувату свою сестру, яка так i не вийшла замiж.
   У наш молодий свiт, що панував у верхнiх двох кiмнатах котеджу, Ольжинi
родичi майже не втручалися, з тестем i тещею я хiба перекидався словом  за
вечерею. Хмура Настя зрiдка iнформувала Ольгу про мої педагогiчнi  успiхи,
що, мовляв, i дiти Ключара вподобали i педагогiчний колектив прийняв  його
за свого. "А що, - гуркотiв надтрiснутим басом старий Чобiт,  -  будуть  з
нього люди... через кiлька рокiв зробимо його директором школи. Якщо  є  у
головi олiя, то пiде вгору. Наш час такий. Ключаре, що треба  пнутися  все
вгору та вгору. Хапайся, чоловiче, за що можеш i не зважай, що хтось внизу
тримає тебе за ноги. Якщо  сам  лишишся  внизу,  то  всi  по  тобi  будуть
_толочитися, запам'ятай".

   Ольга лише посмiхалася, а Хмура Настя пасла мене очима: було їй цiкаво,
як я реагую на науку щасливо жити пiд зорею радянської влади. Назагал ми з
тещею пiдписали мирне спiвiснування, i лише одного разу вона показала менi
роги. Було це недiльного пополудня, коли нам iз Ольгою надокучив телевiзор
i я, стоячи бiля вiдчиненого вiкна, крiзь яке  до  кiмнати  лилися  потоки
прозорого осiннього духу, настояного на опалому листi, пiзнiх яблуках,  що
червонiли на деревах, як склянi лiхтарики,  й  на  терпких  димах  далеких
польових ватр, що їх палили пастухи, задивився на панораму Страдчої долини
iз Святим Духом, що скулився пiд стрiшкуватою, чорною,  дуже  виразною  на
фонi пiдбiленого неба, немовби намальованою на  паперi,  старою  липою,  з
бiлими низенькими хрестиками старого цвинтаря i рiвними рядами стрiлецьких
могил.
   Ударило тодi мене: я давно не ходив на стрiлецькi могили.
   Я  давно,  остерiгаючись  злого  сексотського  ока,  не   приносив   на
стрiлецькi могили гiлочки калини.  Вчили  ж  мене  мама:  квiтку  поклади,
калину, снопик рум'янку, принеси з поля колосок, а iз  саду  -  яблуко,  i
досить цього стрiльчикам, будуть вони контетнi, що про них  не  забувають.
Але стережися, стережися, дитино. Вовки поза плотами, лиси, гiєнни,  тхорi
позалягали й пiдглядають, фотографують, записують кожного,  хто  приходить
поклонитися стрiлецьким могилам. Так, сину, стережися i... i йди до них.
   Про це я написав вiрша:  про  осторогу,  про  попiл  i  забуття  i  про
Великодну нiч, в  яку  у  Страдчiй  долинi  виходять  з  Козацької  могили
запорожцi й розсiдаються на її узбiччi, в травi, а сiчовi  стрiльцi,  цiла
їх сотня в австрiйських мундирах i мазепинках  стоять,  спершись  на  свої
низенькi, литi з бетону хрестики, на  яких  подекуди  ще  можна  прочитати
прiзвища,  iмена  та  рiк  загибелi  вiд  польської  кулi;  стрiль-чики  й
запорожцi очiкують свого часу, вони терпеливi, як усi мученики,  i