сподар - i отже нiчого тут не змiнилося вiд первовiку. По правдi сказати, вiд слiв i дiйств рiздвяних я теж мав задоволення, вони, слова i дiйства, може, у наш рацiональний час були наївними, може, таїли в собi магiю давнини, яку сьогоднi не можна пояснити, бо що, наприклад, сьогоднi означає омивання рогiв коровi свяченою водою... та, очевидно, нiчого пояснювати й не треба, хiба тобi, чоловiче, мало того, що почуваєшся поєднаним iз прадавньою глибиною, що ланцюг, початок якого висотується з мороку вiкiв, не обiрвався, ти його тримаєш в руцi, ти його ланка, i вiн тобi, як це не дивно, потрiбний, бо додає тобi впевненостi, сили до життя i... вiдчуття безсмертя. Пiсля перших двох-трьох обов'язкових ложок кутi, мама питали мене без передумов, чи "той Афоня" вiдчепився вiд тебе з своєю партiєю. Видно, вiд першої нашої "партiйної" розмови на "Дубнику" в її душi засiлася тривога... тривога, як колючка терну, болiла її i не давала спокою. - Не тiльки Афанасiй Пиндилик, але й теща з Головою напосiдають: ступай до партiї, поки просять, - вiдповiв я, повертаючись iз рiздвяних таїнств у сьогоднiшнiй день. - Я збирався про це з вами поговорити. Або-або: мушу вирiшувати. - Власне, ти вже вирiшив без мене, - дорiкнули мама, пильно, гостро глянувши на мене. - Чого питати? Я не маю права анi тобi дозволити, анi заборонити. Я тiльки... я тiльки сподiвалася, що ця хмара тебе обмине. Сподiвалася, очiкувала, що вона обiйде тебе десятою дорогою i... воднораз, як це не тяжко признаватися, побоювалася, що хмара не проллється на тебе дощем i ти залишишся посеред пустелi: не буде тобi доступу до наукової роботи, до кандидатської дисертацiї, про яку ти мрiєш... я це добре розумiю, знаю, що буде заборонена дорога й до поезiї, до видання книжок. В останньому ти вже маєш сумний досвiд. - Свiчка, встромлена в хлiбину, що вiднинi аж до Йордану буде називатися "Василем", потрiскувала, полум'я моргало, немовби душi предкiв тiсним колом сидiли обiч мене з мамою i важко дихали, слухаючи нашi проблеми; я подумав, що це були також їхнi проблеми. Мабуть, не будуть байдужими, якою дорогою пiде їхнiй нащадок. - Ми вже про це говорили, мамо, минулого разу. Я справдi вже вирiшив... я не хочу залишатися на обочинi будь-якої дороги; я, може, не збираюся зривати яблука в партiйному раю, але й не випадає менi викошувати гiрчак на обочинi... гiрчак нiкому непотрiбний. Я хочу по змозi приносити користь своєму народовi, як ви мене вчили, - випалив я скоромовкою, начебто злякався самого себе, що до кiнця усього не скажу, завагаюся i вiдступлюся вiд задуманого. Щоправда, рiшення не спало на мене в цю ж хвилину, не один день я обдумував свiй крок i не один раз уже шматував уже написану заяву. Якось Ольга, смiючись, склала шматочки до купи, п'яте через десяте прочитала... прочитала й обняла. - То вступай, вступай до тiєї партiї. Усi вступають. Чого ти себе мучиш? Хiба ти гiрший вiд якогось Афонi? - Для неї не iснувало в життi складностей, вона направду, як велика бiла риба, пливла собi в рiцi i її не обходило, що дiялося на берегах. - Ти мене не послухав, сину, - сказала мама сумно. - Ти вислухав тiльки першу частину моїх мiркувань, вони спiвпали з твоїми, так, i ти поспiшив потiшити мене, що вступаєш в Афонину компанiю. Я й не сподiвалася, що ти так легко пiддаєшся... пiддаєшся, зрештою, перспективi бiлого хлiба. А красивi слова про служiння... - i мама змовкли на пiвсловi. Я сидiв приголомшений- поворотом їхнiх думок. Хату заповнила нiмотна тиша. Котроїсь хвилини моргнула загрозливо свiчка й пригасла, мовби їй у тишi забракло повiтря. Ми обоє з мамою слухали гнiтючу тишу, похнюпившись, забувши про вечерю... слухали ми однак тишу не тiльки в хатi, а й прислухалися до того, що дiється за вiкном на вулицi, в селi. Там теж панувала глухота; там нiч придушила хати снiгом; там вулицi перегородженi барикадами заметiв; там поснули пси; там замерзли, стали грудками льоду колядники; там коляди, як ось "Бог предвiчний народився" були позамиканi, як в'язнi, в чотирьох стiнах i квилили по-домашньому коло вiвсяних дiдухiв, накрадених у жнива з колгоспного поля. - Я подумала... - обiзвалися мама стиха, - що цей вечiр схожий на цвинтар. А колись... який би вiн не був бiдний, а у вiйну - тривожний i небезпечний, але завжди радiсний, веселий. Бог предвiчний народився. Бог народився... Бога бояться твої афонi, сину. Усiх партєйних розставили нинi на вулицях... i вчителiв, i трактористiв, i ланкових, та ще їм на допомогу з району приїхали... всi залягли в засiдках i ловлять колядникiв. Молодi заборонено, бо комсомольцi, учням заборонено, - усiм нам заборонено колядувати й славити народження Христа, бо так наказували афонi вiд Москви до Рогача. Вони мудрi, завтра й тебе примусять, як тiльки-но запишешся до їхньої партiї, ловити хлопчакiв, котрi ходять iз звiздою, колядуючи. Та коби лише тiльки це. Може, приб'ють тобi печатку на чоло i вже її не вiдмиєш до скону вiку... - Очевидно, - сказав я, зiтхнувши, - не обiйдеться без компромiсiв: буду Боговi ставити свiчку, а чортовi - огарок. - Ти б ще порадився з мудрими людьми. Наприклад, iз Данилом Вербенем. Люди балакають про нього, що вiн немовби дивак, бо всiм старим цiкавиться, давнiм, записує перекази, щось там замальовує у свої зошити, на полях збирає черепки. Це, думаю, повиннi робити професори з Києва або зi Львова, а не якийсь простий столяр iз мебльової фабрики в Рогачi. А вiн своє знає: не одним плугом чи гиблем повинна жити людина. Земля наша - це непiзнанi, ще не вiдкритi острови. Ти був у нього, у Вербеня? - Мама поклали менi на тарiлку вареникiв iз грибами, якi вони варили, як i кутю, тiльки на Святвечiр. - їж, сину, - припрошували. - А з Вербенем порадься. Вiдкрийся йому, я тобi кажу вiдверто: страшно менi. Боюся, що перекопилять тебе в Пиндиликовiй партiї обiцянками, ласками, вигодами, посадами. Будеш спiвати де треба й де не треба, як тотi поети, котрi писали про сизокрилого орла, батька рiдного, товариша Сталiна, що вилiтає iз-за високих гiр. - Я був у Вербеня. I не один раз. Беру в нього книжки й консультуюся стосовно моєї майбутньої дисертацiї. Заздрю наповненостi його життя... життя, як повний житнiй колос. I якраз, мамо, у розмовах iз ним я у запалi полемiчнiм перекреслював поетiв, що спiвають пеани партiї та сизокрилим орлам i якi нiбито не знали, що орли були i залишилися грифонами-стерв'ятниками, котрi виморили голодом Україну в тридцять третьому роцi, котрi її розстрiлювали в тридцять сьомому й сорок першому, й котрi переполовинили наш край по вiйнi: одних, повстанцiв тобто, повибивали в нерiвних боях, у засiдках, половили зрадою; других - замучили в тюрмах; третiх... сотнi тисяч вивезли в сибiрськi снiги. Аякже... "Квiтуй, Радянська Україно!" Теперiшнi поети нiби цього не вiдаючи, далi кукурiкають: "Нас партiя веде". Куди веде? Куди йдемо? I знаєте, що вiдповiв менi мудрий Вербень? Вiн оповiв притчу про коваля, який умiв кувати мечi, що ними вої боронили край. Одного разу коваля полонили вороги й навмисне, для того, щоб вiн забув, як куються i гартуються мечi, звелiли йому день за днем кувати кайдани. Коваль скорився. Мiсяцi й роки кував вiн у своїй кузнi ланцюги ворогам на радiсть, а чесним людям на рабство. Коваля вороги вихваляли попiд небеса, надiлили його маєтками й кликали забавлятись в свої палаци. А люд його прокляв. Кузню дзвiнку обходили як закляте мiсце. Спалили його хату. Готувалася змова, щоб його вбити. Аж тут на старiсть пильнi очi донощикiв виявили й куди треба донесли, що старий коваль водночас iз кайданами виковує потаємно мечi, котрi щоночi виносять з його кузнi юнаки. I була битва. Перемогли юнаки. I згадали вони про старого майстра, який їх озброював. Пiшли до нього поклонитися. Але старий уже вмер, i юнаки заледве розшукали на кладовищi забуту могилу. Вони поставили в головах хрест, а на хрестi золдтом написали: "Вiн був великий, бо вмiв кувати мечi". Хтось опiсля, прочитавши золотий напис, люто його перекреслив квачем i розмашисте розтопленою смолою вивiв: "Вiн був ницим, бо кував кайдани". Згодом ще хтось третiй викарбував на хрестi долотом: "Вiн був людиною i час його ловив. Вiн великий у своїй величi й ниций - у ницостi". - Гарна оповiстка, нема що казати, - зiтхнули мама. - Хтось її вигадав собi на виправдання. Хтось... в усi часи, давнi й теперiшнi були люди, яких ловив час. Тiльки менi здається. Данило Вербень не живе за приписами проповiдуваної ним фiлософiї. А тебе навчає... - Мама сердилися не на Вербеня, не на мене навiть, а на саму себе, бо не могли сказати твердо "так" або ж "нi". - Вербень - вiльний птах. Вiн обрав собi просте життя: на фабрицi пакує меблi, голова його нiчим не забита, нi вiд кого не залежний, бо нiхто на його посаду не зазiхає. Директору фабрики, чи, скажiмо, секретарю райкому абсолютно байдуже, що якийсь там столяр - пакувальник Данило Вербень замальовує до своїх блокнотiв дерев'янi мости, одежу стару жiноцьку чи придорожний хрест. Хоч, можливо, i до Вербеня колись придивляться. I зовсiм iнша рiч - я, вчитель iсторiї, який має за мету займатися наукою i поезiєю... який на виднотi увесь. - Я подумав, що нашi з мамою розмови про "Пиндиликову партiю" - це своєрiдне риття окопiс для оборони; ми наперед виправдовували себе, знаходили причини i пояснення своїх вчинкiв; мама теж вiдчували потребу в оборонi через свою нерiшучiсть сказати синовi "нi". Того Свят-вечора ми або не виходили з окопiв i розмовляли з мамою про її здоров'я, про мої шкiльнi справи, про Настку й про Ольгу, про сiльськi подiї, про люту цьогорiчну зиму, або ж, вiдступаючи далеко вiд окопiв, згадували, як зовсiм недавно, "до совiтiв" ходили по хатах газди - братчики з церковного сiльського братства й колядували про те, що в полi плужок оре, а за тим плужком сам Господь ходить, Пречиста Дiва їсти їм носить: у газдiвських колядах, простих, i, здавалось би, монотонних, потужно бринiв басовою струною чар ста-ровiку; слова в колядi карбувалися виразно, кожне слово оживало... i вже зникли слова, була довга нивка iз кiлькома зораними "у склад" скибами, був Iсус Христос, сiльський iз вигляду чоловiк, тiльки iз золотим нiмбом навколо голови, були неквапнi воли в ярмах, були граки на скибах, що вишукували хробакiв, були невидимi жайворони в безмежно високому небi, iще стояла край поля Божа Матiр iз клунком у руцi, яка принесла Синовi снiдати. I ще чомусь ця молода вродлива жiнка, яка теж, як її малювали на образах, мала золотий нiмб, була схожа на мою маму. Я до смертi, мабуть, до найменшої деталi буду пам'ятати образи, видiння, що виникали в моїй головi, коли, сидячи в запiчку, малий i принишклий, як миша, слухав газдiвську коляду; пiзнiше я зрозумiв, що мелодiї газдiвських, парубоцьких ("на читальню"), жiноцьких та школярських коляд, безлiч спiванок i коломийок вливалися нестримними потоками у мою душу, додавали до кровi живлющого рiдного ферменту, робили мене таким, яким я є, несприйнятливим до усього нелюдського, ворожого, чужого; i хоч я буду носити партiйний квиток й нiби стану членом партiї, але це буде тiльки зовнiшня форма, маска; квиток - це тiльки обкладинка, а ядро, глибоко сховане, справжнiсть, зостанеться здорове й чисте. I чисте, мамо... - Знаєш, Павле, чого ми товчемося й товчемося навколо твого вступу до партiї? - Мама знову повернулися до наболiлого, до чиряка. Обидвi руки поклали на бiлий обрус. - Я давно розгадала причину, тiльки не зважуюсь уголос признатися. - Вони, мама мої, нiколи не бавили нас, своїх дiтей, зайвими пестощами й цiлунками, та й самi, видно, не потрiбували показної вiддячної ласки, я змалку запам'ятав їх статечною i сильною... i запам'ятав, що їх очi завжди горiли сухим i суворим вогнем; та й тепер очi, дарма, що вицвiлi, бiлi, теж вдивляються у мене пильно й суворо, а руки однак, оте висхле корiння, шукали моїх рук... шукали, знаходили й гладили їх, пестили, i я зрозумiв, що мама наперед мене заспокоювали. - Я з самого початку, коли ти лише розповiв про свою розмову з Афонею, знала, що ми... нi, ти найперше будеш мати справу з братом, iз Зiновiєм. Кiсточки його лежать на полi в Братишанах (Пам'ятаєш золоту стерню, обiч неї стояли обчухранi вiтровiями дуби?), а душа його стривожено нипає помiж нами... ходить, тупцює, б'ється об грати, котрими огороджений нинiшнiй час, який Зiновiй не може збагнути, бо в його часi iснувало тiльки бiле й чорне; хотiв би вiн бути тобi суддею, а менi готовий докоряти за потакування, через це не може мене впiзнати... не може укластися йому в головi, що рiдний брат, якого залишив малим, коли йшов у повстанцi, має стати комунiстом, має стати ворогом, одним iз тiєї незлiченої тьми, проти якої вiн воював i вiд кулi якої загинув; вiн, певно, теж готовий пустити в тебе чергу з автомата, вбити, та тiльки автомат його заржавiв. Ти собi уявляєш його муку? Ти собi, Павле, уявляєш, як вiн низько хилить голову перед друзями, якi загинули разом iз ним в лiсах, i всi вони були прямi й безкомпромiснi... й вони, напевне, тицяють у нього пальцями: "Маєш брата-юду, запроданця. А хвалена твоя мама, Зенику, виявилася пересiчною сiльською бабою. Де ж подiлися тая заповзята Ключариха, яка без сльози випроваджувала тебе в повстанцi, примовляючи: "Йди, сину, воювати за Україну"? Чому ж молодший вчений її син не викопає автомата та не знiме з нього iржу та не наладує рiжок набоями? Чи ти вважаєш, Павле, що я фантазую? Чи справдi пиндилики вимурують стiну помiж братами, й ти завжди будеш почувати себе винним перед Зеником... будеш вiдчувати, що на тебе нацiлений його автомат. А ти... а ти теж озброїшся i, оглядаючись на мене, будеш цiлитися в нього? Я не вiдповiв мамi нi пiвслова; я ходив по хатi, смалив цигарку за цигаркою i думав, що в маминих словах є рацiя, останнiм часом я теж думав про Зiновiя й про стiну, що нас роздiлить, i з ним власне я один говорив i говорив, то виправдовуючись, то доводячи йому, що в теперiшнiй час старим "шмайсером", який зручний для близького бою, багато не навоюєш. Пам'ятаючи про автомат, треба освоювати iншу зброю - плуг. Так, мiй брате, плуг. Бiльшовики давно перемiнили тактику фронтального наступу: вони пiдступно, поволi розкладають молодi душi, розтопчують нацiональнi традицiї; триває проповiдь "єдiного совєтського народа", бо нiбито наступила ера злиття народiв; українська мова приречена на загибель, зречення рiдної мови, прилучення до росiйщини вихваляється i пiдноситься у ранг прогресивностi, а для тих, хто сумнiвається, розроблена теорiя "двох рiдних мов"; фальсифiкується iсторiя... в кожнiй iсторичнiй епосi що не дiяч - то зрадник; власне i української iсторiї майже немає, залишилися в курсах iсторiї в школi та вузах обкраєнi абзаци про Галицьке-Волинське князiвство, Хмельниччину та Колiївщину, а все iнше - Росiя, царi, декабристи, народники, робiтничi гуртки, Ленiн, революцiя, з'їзди партiї. Тарас Шевченко пiдмальований пiд атеїстичного бунтаря, революцiйного демократа, глашатая дружби народiв; Iван Франко цiле життя тiльки й мрiяв про соцiалiстичний лад у Галичинi, заповзято пропагував Маркса й дописував кавальчики до ленiнської "Искри"; Центральна Рада, Захiдно-Українська Народна Республiка - зборища буржуїв, якi мрiяли, кому б дорожче продати неньку-Україну; в Києвi палять українськi стародруки; в Галичинi то тут, то там спалахують церкви й каплицi; корчують хрести на полях та на роздорiжжях; iз музеїв вилучають твори митцiв, iмена яких поскребованi, бо вони, Зенику, малювали українських князiв, гетьманiв, сiчових стрiльцiв, Петлюру й Грушевського, i твори тi знищують або ж, як то ведеться у нас, розкрадають; по селах, по зачинених церквах нишпорять облесливi колекцiонери, якi видурюють за безцiнь iкони, речi ужиткового мистецтва, навiть дзвони знiмають з дзвiниць й пiдпiльними стежками пачкують в чужi краї; археологи з Москви та Ленiнграда, коштовностi, здобутi ними в розкопах на нашiй землi, явно вивозять до своїх музеїв; письменникам звелено писати про "прекрасну радянську дiйснiсть", а котрий iз них зважується втекти в iсторiю, той запiдозрюється в усiх смертних грiхах; тих же хоробрих, якi пробують говорити бодай про елементарнi права людини чи про русифiкацiю, вихоплюють з людського гурту й за давньою доброю сталiнською звичкою везуть у тюрми й табори. Чи ти уявляєш, Зенику - брате, який вал потопту котиться по Українi... хвиля за хвилею, яка пустеля духовна дедалi стає ширшою i глибшою. Сiють та сiють товаришi бiльшовики пiсок, на якому ростуть хiба що бур'яни, отруйна хопта. З України зосталася ватерка, кволе полум'я ледве блимає, а студенi вiтри готовi до решти засипати її пiском, залити водою з калюж, розтоптати, спалити, а попiл розвiяти... i я ще дивуюся, брате, що ватра iще не погасне, мабуть, глибоко вкорiнений наш народ, вiн, як трава пiд ногами - топчи її, викошуй до стебельця, виполюй, а вона навеснi таки зазеленiє. Одначе, брате мiй Зiновiю, мусить хтось до тiєї ватри пiд-кидувати дровець й стерегти кволий вогонь. Заняття це непомiтне, на полонинах вiвчарi називають тих, якi стережуть, щоб вогонь у ватрi не погас, спузарями, ти, певно, чув про них; я хочу бути спузарем; я буду щасливий, коли афонi, самi того не вiдаючи, допустять мене, перевiреного й довiреного, з їхньою перепусткою до ватри i я, скiльки зможу й скiльки вдасться, стерегтиму вогонь. Це так красиво говориться: стерегти вогонь. В буднях я стою перед дiтьми, перед їхнiми допитливими очима й вишукую спосiб, як би непомiтно засiяти в їхнi душi зеренце з того поля, на якому загубилася твоя могилка, мiй брате. Очевидно, це дуже складно, це дуже небезпечно, це дуже пинява робота, але iншої ради нема. Автоматом потопт не зупиниш, по потопту, по облозi треба знову й знову ходити з плугом... i я хочу ходити з плугом, i байдуже менi, що напишуть на моєму хрестi. Мамi навкучила мовчанка, вони тоненько, впiвголосу, немов повiсняну нитку прядучи, заколядували, що Бог предвiчний народився прийшов днесь iз небес; коляда пливла одним руслом, а другим руслом перекочувалися маминi думки; мама не спускали з мене пильного погляду, i знову їхнє обличчя набрало пташиного виразу, а менi здавалося, що вони слово в слово читають мою розмову iз Зеником. - Поставте свiчку в церквi за упомин його душi, - попросив я маму. - Вiд себе й вiд мене. Ми з ним у згодi... ми з ним в однiй сотнi, мамо. Я навiть думаю - це, певно, єретична думка, - що коли б не було Зеника i його друзiв, коли б не було їхнiх смертей та їхнього терпiння, то такi, як я, були б iнакшими, гiршими. Ми часом лише вдаємо, що їх, лiсових хлопцiв, забуто, що нiхто не пам'ятає їхнiх могил, дехто, може, має на повстанцiв жаль або й гнiв, бо вiйна-вiйною i рiзне отже траплялося, їхнiй чин живе помiж нас... чин - це стремлiння, ядро, а що зверху... а який значок... а яка книжечка червона в твоїй кишенi... а яка печатка - це лише маска, маска вкрай потрiбна, iнакше не виживеш, нiчого путнього без неї не зробиш. Тисячi тисяч ходять нинi в масках. Уявляєте плугатарiв, що орють потоптане поле, в масках... жахливе, щоправда, видовище, прокляття цiле. Та iншої ради нема. Свiчка встромлена в хлiб, який до Йордану буде називатися Василем, а хлiбина пiд ним - Меланкою, майже догоряла; в хатi пахло сiном, духом прив'ялого вiвсяного снопа, свiжим хлiбом i ярим воском. Ой у полi-полi там плужок оре, А за тим плугом сам Господь ходить... - знову ми з мамою колядували. Котроїсь митi я заплющив повiки i мимохiть побачив поле... i побачив себе у полi за плугом. Боже, поможи. Висить моя полотняна торба на клинку, наповнена не покаянним камiнням чи жебрацьким напрошенням, милостинею, а повна вона моїх роздумiв, розмов, сумнiвiв, i хоч iсторiя з "Пиндиликовою партiєю" минулася, набуте в торбi, як кажуть, придасться на кожен день. 4 Iсторiя з "Пиндиликовою партiєю" почала минатися з того дня, коли партiйний секретар Афанасiй Пиндилик перестрiв мене, коли я повертався додому пiсля урокiв, навпроти колгоспної контори й запросив до себе в кабiнет. На диво, не був пiд хмелем, як це звичайно траплялося. Вибiлена сонцем гiмнастьорка на ньому була чисто випрана, бiлий комiрець пiдшитий, а пряжка офiцерського паска старого зразка iз зiркою була надраєна до слiпучого блиску. Туго пiдперезаний, з цiлим iконостасом орденських планок, у чоботях, що поскрипували, Пиндилик виглядав так, немов зiбрався на чергове здибання з однополчанами своєї дивiзiї. Я рiдко його бачив зiбраним; вiн гасав по селу й по полях на своєму "газику" завжди розчервонiлий, добре напiдпитку, безпардонний, не знаючи стриму в лайцi... i, щоправда, не знаючи стриму в роботi. Вiн був добрим помiчником Чобота, бо, власне, офiцiйно називався його першим заступником, i дорученi завдання сповняв ретельно, "аби там кров iз носа", як любив повторяти. Мiй тесть хвалив його як мiг i казав, що Пиндилик має "добрий" характер, але надто вже запальний, нетерплячий, часом навiть готовий до бiйки. I надто iдейний, такий, що його в районi бояться секретарi; голомозий, "пiд Котовського", з кiнським обличчям, iз випуклим "адамовим яблуком" на довгiй шиї вiн справдi не викликав симпатiї. Коли ж упадав у гнiв, бiлiв, як полотно, а руки в нього тряслися, i слиною бризкав - тодi виглядав на людину, яка себе не контролює, на шизофренiка. Переповiдали, що Пиндилик на фронтi був контужений i на всяк випадок, "якщо вийде з себе", носив у гiмнастьорцi посвiдку, що стоїть на облiку в обласному психодиспансер!. Чи так воно було насправдi - не можу твердити, зате мушу визнати, що за рiк, поки я вiдбував у партiї кандидатський стаж, не мав iз ним нiяких суперечок, ставився вiн до мене коректно, а я своєю чергою ретельно сповнював простi кандидатськi обов'язки: випускав загальношкiльну стiнну газету, один раз на тиждень проводив у "червоному кутку" на фермi полiтiнформацiю з доярками i телятницями. Афоня припросив мене сiдати у крiсло за полiрованим столом, а сам розмашисте, порипуючи чобiтьми, походжав по кабiнетi, обкурюючи "бiломорканалом" членiв полiтбюро на чоловiй стiнi. Я теж запалив цигарку, зацiкавлений: а про що власне збирається зi мною нинi говорити товариш Пиндилик. - В мене сьогоднi празник, ти й не помiчаєш, - сказав вiн дружелюбно, зупинившись перед столом, i тицьнув пальцем у новiсiнький орден на грудях. - Сьогоднi у вiйськкоматi, понiмаєш, вручили орден Отечественной войни третьої ступенi. Не забувають старого вояку, - засмiявся сам до себе. - Ну, конєшно, орден небольшой, але обмить полагается. А я замiсть того, щоб скоромним дєлом заняться, мушу з тобою отут... - Хiба щось сталося? - спитав я. - Нiчого не сталося, - вiдповiв Пиндилик. - Просто настала пора всерйоз побалакати з тобою. Ти вже збираєш рекомендацiї... невдовзi, понiмаєш, переведемо тебе з кандидатiв у члени партiї. Ото ж, хотiв би я почути: чи ти вже почуваєш себе комунiстом. - Як усi, - вiдповiв я надто бадьоро. - Статут знаю. Партвнески сплачую справно. Партiйнi доручення виконую. Що бiльше? - Я розмовляв iз ним вiльно, навiть весело; в менi не закралося й здогаду, що стою перед нелегкими випробуваннями. - Я питаю, чи почуваєш себе комунiстом? - повторив парторг. У його пальцях хруснула цигарка й вiн запалив другу. - Дуже легко тобi, понiмаєш... статут... бабам _на фермi газетку читаєш. Партiя розпростерла тобi навстречу руки... по блату, завдяки тестю, розпростерла: вступай, мол, у мої ряди, товаришу Ключар. Чи не так? - Афоня був спокiйним, принаймнi стримував себе. - Ну, допустимо, що так, - вiдповiв я безпечно. - Я до партiї не просився. Ви запропонували торiк, я, подумавши i все зваживши, подав заяву. Хiба я недостойний цiєї честi? - Легка тобi дорiжка в партiю простелилася, понiмаєш. Надто легка, да. - Стояв навпроти стола, попасав мене очима, а пальцями вибивав якийсь марш. - Я у партiю на фронтi вступив напровеснi сорок четвертого года, коли пiдбив третього фашистського танка. Тодi аж змилосердилися надi мною, а до того дверi для мене були замкненi наглухо. Ти понiмаєш? Я не один раз стукав, а менi вiд ворот - поворот: поповских синков не принiмаємо. Ти про цей рядок iз моєї бiографiї знаєш, нi? А ще iсторик. Я, брат, iз Днiпропетровщини, откуда всi лучшiї люди, як от товариш Щербицький i другiє єсть iще кадри у Києвi та у Львовi - люди надiйнi. Тiльки вони робочого проiсхожденiя, а я - попiвського роду. Їм було легше. Щоб у комсомол мене прийняли ще в тридцять шостому я зрiкся свого старого й водночас усiєї родини - матерi й двох сестер. Я їх, понiмаєш, зненавидiв, отродьє буржуазне, i дотепер не знаю: живi вони чи видохли. Папаня, чув я, вiдкинув копита аж у Перемишлi у сорок четвертому. Втiкав iз фашистами й усяким збродом перед совєцькою властю, бо за окупацiї молився, мать його, щоб згинув товариш Сталiн i все наше воїнство. Тому партiя i посматрiвала на меня кривим оком, що, до речi, було цiлком справедливо. Я на фронтi, понiмаєш, кров'ю доказав, що назавжди вiдчахнувся вiд попiвського пня й iскупiл грiхи... я дивлюся партiї в очi, як младенец непорочний. Як сказав поет: нема зерна неправди за мною. - У мене теж нема, - сказав я не заради принципу, не задля того, щоб себе iз ним зрiвняти, я й не думав iз ним рiвнятись, а лише для того, щоб швидше спрямувати його вогонь на себе; я здогадувався, що вiн кружляє навколо, як лис навколо курника, не випадково, бо й не випадково перестрiв бiля контори; вiн уже тримав мене на прицiлi; Пиндилик не мiг жити без вичитування моралi, без запiдозри в шкiдництвi, копирсання пiд час перевiрки рiзних скарг, заяв i особливо - "сигналiв", це була його стихiя. Вiн не мав вiд своєї, сказати б, громадської дiяльностi нiякої побiчної вигоди, у Черченi переконалися у його непiдкупностi, навiть горiлкою, якою вiн заливався, не можна було його купити; горiлку товариш пив, але партiйної совiстi, як сам любив говорити, не пропивав. Його iдейностi й партiйностi не могли витерпiти нi перша, нi друга, нi навiть третя дружина. Так принаймнi говорили всезнаючi сiльськi куми. У Черченi вiн появився десь наприкiнцi п'ятдесятих рокiв пiсля закiнчення у Бистричанах дворiчної школи голiв колгоспiв, але господарювання на полi й на фермах давалося йому, як цигановi мулярка, i "район" переорiєнтував свою "кадру" на партiйну роботу. Зрiдка наїжджали до нього дорослi дiти вiд усiх трьох жiнок, якi однак довго в батька не гостювали: давалися взнаки, певно, постiйне батькове полiтикування, запущенiсть житла (вiн жив у спорожнiлiй хатi, господарiв якої вислали в Сибiр), а найбiльше Пиндиликових нащадкiв мучила вiдчуженiсть, а то й ворожiсть цiлого села до їхнього непогамовного батечка. - Що в тебе нема? - перепитав Пиндилик, не зрозумiвши моєї реплiки. - Зерна неправди, так? - засмiявся. Вiн смiявся зубами, зуби мав бiлi, рiвнi, красивi - нiкотин їх не брав. - Та ви всi тут, понiмаєш, на Западной одним миром мазанi i одним духом, бандерiвщиною дихаєте. Теж менi ангел-херувим знайшовся. - До ангелiв себе не причисляю, Афанасiю Тимофiйовичу, але й до ворогiв радянської влади прошу мене не зараховувати: у бiлих армiях не служив, в iнших партiях не перебував, за кордоном не був i родичiв там не маю, - вiдбився я анкетними даними. - Старший брат загинув на фронтi за радянську владу. Батько теж був поранений на Дуклi. Про який бандерiвський дух говорите... та й чому раптом про це говорите? - Бо я, понiмаєш, зобов'язаний... бо я партєйний секретар, бо надходить термiн приймати тебе в члени партiї. А єсть, так, єсть сигнали, що тебе до партiї на гарматний вистрiл не можна пiдпускати. Понял? - сказав вiн iз притиском. - Сигнали можуть бути й фальшивими, - вiдповiв я i мислено озирнувся назад на свої можливi й неможливi грiхи.. Хтось-щось довiдався про Зiновiя? Боротьба його i його смерть були тайною моєю i маминою та ще тiєї жiнки з Братишан, яка поховала його в нiмецькому шанцi. Став йому вiдомий змiст рецензiї на рукопис моєї поетичної збiрки? Трапилися якiсь iдеологiчнi "проколи" в школi? Чи Хмура Настя вдома пiдслухала мої необережнi реплiки? - Ми сiчас перевiримо сигнальчики, понiмаєш... якби на слiдствi. Й побачимо, який ти чистий перед партiєю. - Вiн сiв до стола навпроти мене i з папки, що лежала на столi, висмикнув кiлька папiрцiв. - Ну от перший вопрос, товаришу Ключар. Стало в районi вiдомо, що ти хрестив свою доньку в греко-католицькому обрядi. - Афоня поглядав на мене холодно, презирливо. В продовжних глибоких зморщках його довгобразного обличчя чорно сидiла злiсть. Великi руки лежали на паперах, як двi розпластанi жаби, що готовi до стрибка. Ленiн за його плечима на стiнi, наставивши вухо на нашу розмову, косо позирав на iконостас, своїх послiдовникiв. Грiх мiй був справдi великий; хрещення Настусi теж належало до тайни, яку знали мама, я i Ольга. Однорiчна дитина, очевидно, не могла вилепетати тайну бабi Настунi. Хтось... Зрештою, що було дивуватися? За отцем Назаруком, який не прийняв православ'я, й пiсля таборiв продовжував таємно вiдправляти по хатах i в лiсах Службу Божу, хрестити дiтей й вiдспiвувати ночами померлих, напевно стежили явнi i тайнi гебiсти, котрийсь з них вислiдив, що священик вiдвiдав мою матiр, не було великих труднощiв й вичислити хрещення нашої малої. - Що правда, то правда, - не став я вiдпиратися. - Це сталося без мого й Ольжиного дозволу. Я прецiнь знаю, чим хрестини для мене пахнуть. Чого б я ризикував? Але мої мама, скориставшись, що Анастасiя Степанiвна з Головою поїхали на курорт, а нам з Ольгою забаглося послухати капелу бандуристiв iз Струсова, що давала концерт у Рогачi, i _ми залишили дитину на неї, перехрестила онуку. Якийсь мандрiвний пiп, як на зло, прибився до хати... - В моєму поясненнi майже все було правдиве, майже... бо ми з Ольгою навмисне вибралися на концерт. - Самi розумiєте, Афанасiю Тимофiйовичу, Ольга, моя дружина, яка вихована в атеїстичному дусi, не дозволила б, щоб на її родину впала пляма. Вона в мене має свiй погляд на релiгiю взагалi й на католицизм зокрема. Та що зробиш тепер... не повернеш... сталося. Не буду ж битися з старою матiр'ю. Чи не так? - Твоя мама тоже штучка. Менi доносили: дуже нацiональне свiдома. До вiйни, за Польщi, в читальнi крутилася: вистави, понiмаєш, концерти, фестивалi. Дивно, що вона не замазала руки в бандерiвському пiдпiллi. Або й замазала, Та тiльки не доказано. Нi, не дурно якраз до неї заблукав унiатський пiп. - До неї смерть добирається, товаришу Пиндилик, - спалахнув я. - Стара вона... не боїться нiяких погроз. - Но-но, - цвиркнув Пиндилик зневажливо крiзь зуби. - Ти, понiмаєш, только не кип'ятися. Твоя теща правильно тебе зхарактеризувала: яблуко вiд яблунi далеко не вiдкотилося. - Моя теща, шановна наша Анастасiя Степанiвна, любить висловлюватися афоризмами. - А ти- - зубатий... ти тихий, непомiтний, сiрий зубатик, так? - Афоня начебто вперше мене побачив. - Хто б подумав, що є у тебе зуби... дуже вже ти з вигляду благий та божий. - Вiн добув з кишенi гiмнастьорки дротянi окуляри, якими рiдко користувався, протер скло й крiзь них поглянув на мене... поглянув на мене якось по-новому, iнакше, нiж дотепер; я зрозумiв: дотепер я був для нього лише зятем товариша Голови й Хмурої Настi, приймаком, ласим на красиву молодицю й придбанi Головою статки, а вiд цiєї хвилини вiн немовби вiдсiк мене вiд Голови, вiд Хмурої Настi й навiть вiд Ольги, я побачив ув його очах злорадiсний блиск; Афоня наперед святкував якщо не перемогу, то принаймнi був готовий битися й перемагати. - А якщо, Павлушо, - мовив вiн фамiльярно, весело, - ми виб'ємо тi зубки? Я рiзко скочив з стiльця. - Менi вiдомо й усi люди в Черченi знають, що ви, товаришу Пиндилик, любите iнколи грубiянити. Я просив би не розмовляти зi мною таким тоном. - Ольга потiм мене сповiдала, що не треба було викликати вовка з лiсу. Одначе, коли б я i промовчав, нiчого не допомогло б: вовк уже був тут. - О, - Афоня картинно розвiв руками, - iзвiнiтє, я зовсiм забув, що маю справу з всраною iнтелiгенцiєю. Пардон. Я був готовий хряснути дверима. Вiн ухопив мене за рамено. - Сiдай i слухай, партєйний секретар з тобою, понiмаєш, говорить! - крикнув i вдарив кулаком об стiл. - Я до тебе по-пролетарському - понiмать нада. Кирпу не гни, бо обiсраний ти увесь... i я хочу знати, чи дуже ти смердиш ворожим духом. - Якби смердiв, то на те є кадебе, - вiдповiв я коротко. - Кадебе шукає вчинкiв, дiй, а не запаху... бо нiбито за душок у нашiй країнi не судять. Шкода. Мене ж якраз цiкавить цей душок, понiмаєш. - Афоня вiдкинувся на крiслi й простягнув пiд столом ноги. - Ну ось, наприклад, донесено менi й напевне ще декому, хто повинен про це знати, що ти, випросивши в тестя автобуса, повiз восьмикласникiв на екскурсiю до Скита Манявського... - Що ж у тому було ворожого? - перепитав я. - Екскурсiя школярiв запахла антирадянським димком? Скит Манявський - вiдома мiсцина в iсторiї України i я, як учитель iсторiї, почувався до обов'язку повезти туди дiтей. I вам би порадив поїхати туди котроїсь недiлi. Це недалеко... Дуже мальовниче мiсце: лiс, смереки, гори, чистий, як сльоза, потiк. I повiтря... - Не за повiтрям ти возив туди дiтей, що нi? Нашпиговуєш їх iсторiєю, заражаєш, понiмаєш, нацiональною романтикою. - Я педагог, це мiй обов'язок, - я намагався тримати себе в руках. - В обов'язки вчителя iсторiї не входить органiзацiя екскурсiй... i шкiльною програмою, понiмаєш, це не передбачено. Ти їздив також у Галич, де була столиця Галицького князiвства, товкмачив школярам про князiв, про бояр, про могутнiсть Галицької держави. - Це написано, до вашого вiдома, в пiдручнику, - стиснув я плечима. Парторг хитнув головою. - Справдi, там написано, я перевiряв. Бачиш, як я ретельно готувався до розмови з тобою. Мусив, понiмаєш, пiдкуватися. Образованiє, сам знаєш, сельськохозяйственноє та й то скороспiле. - До речi, Пиндилик любив пiдкреслювати свою неосвiченiсть, вiн начебто цим гордився. Мовляв, дивiться, я, що скiнчив два класи й один коридор, маю над вами владу. - Тiльки, дорогий мiй Павлушо, у пiдручнику не написано, що суздальськi князi випрошували в Галичi майстрiв, котрi будували їм храми. Нiбито Суздаль, счiтай современная Росiя, не спроможна була без Галича й путящу церкву збудувати, так? Це знаєш чим пахне? - Афоня лiг грудьми на стiл й, перехиливши голову, знизу уверх свердлив мене усмiхненим переможним поглядом. - Не знаю, чим по-вашому пахне, - я й собi засмiявся, хоч, мабуть, було менi не до смiху. Парторг справдi готувався до розмови зi мною, хтось його консультував, бо звiдки йому, бiдному, було знати що галицькi зодчi будували в Суздалi храми. Але й хтось з моїх школярiв намотав на вус сказане мною на Крилоськiй горi пiд Галичем... намотав i донiс. Чи, може, випадково в розмовi зi старшими, з учителями, з родичами хтось попiдкреслював цi iсторичi деталi. Чи таки хтось з учнiв був навмисне нацiлений: слухай-но Ключара, зважуй кожне його слово, а котре слово пiдозрiле, то... Менi не хотiлося вiрити у передчасну зiпсутiсть котрогось юнака або дiвчини з мого восьмого "а"; я їх любив, i менi здавалося, що їхнi очi теж променяться, коли я заходив до класу. Мiж ними i мною напиналися невидимi струни, що єднали нас; я був упевнений, що нi одне моє слово не пропадає марно, не падає на камiнь пiд ноги, а западає їм у серця, це я бачив по їхнiх очах, вдячних, свiтлих i захоплених. Я, очевидно, був надто самовпевнений. Я згадав, як ми стояли цiлим класом на Крилоськiй горi на тому мiсцi, де археолог Ярослав Пастернак iще в тридцять сьомому роцi розкопав фундаменти столичного храму Успення Богородицi... стояли i слухали... i слухали, як гудуть давно розколенi дзвони, як у храмi Успення спiвають пiвчi хвалу землi Галицькiй i князевi... як грають бойовi сурми... як на велелюдному торжищi вихваляють свої товари вiрменськi, арабськi купцi, гостi з Вiзантiї, iз Угрiв, iз Ляхiв. Ми слухали на Крилоськiй горi iсторiю; я чарував учнiв iсторiєю й вони були пiдвладнi моїм чарам; я почувався чарiвником, щедрим i добрим, i тодi я навiть не подумав, що котрийсь з моїх учнiв, хитро посмiхаючись, збирав мої слова в кишеню. Плакала моя душа... Я мiг вiдповiсти Пиндиликовi, що й поза шкiльними пiдручниками в росiйських таки авторiв можна прочитати про впливи галицького зодчества на зодчество Суздальської Русi, й крамольного, отже, тут нiчого немає, Суздаль тодi тiльки розбудовувався i заселявся. А Галич уже славився своїм многолюддям, майстрами-зодчими, котрi своєю чергою вчилися в майстрiв сусiднiх країв. Це так природно... Проте я промовчав; я, мабуть, був приголомшений пiдозрою про те, що помiж моїми учнями засiявся, як стоколос посеред чистого жита, донощик; я, безперечно, журився i своєю долею, не випадково ж Афоня допитує мене, як слiдчий, але й болiла мене доля того юнака чи тiєї дiвчини, котрi вчаться на догоду парторговi зраджувати свого вчителя. - Ну, що? - Афоня загнав мене у глухий кут. - Не маєш чим прикрити свiй прихований нацiоналiзм? То-то, браток. У мене тут зареєстрованi всi твої вивихи... я все знаю про тебе, кожний твiй крок, навiть слово кожне записане, - i вiн твердим жовтим нiгтем ударив по паперi. Настав для мене час боронитися. Звинувачення у "прихованому нацiоналiзмi" навiть в устах галайкуватого Афонi, якому вибачалися гострi вислови, означало посвист кулi бiля вуха. Я думаю, Майстре, що ви теж знаєте, як бренькають кулi попри вухо: одне тiльки слово - i ти вже ворог. - Ви розумна людина, Афанасiю Тимофiйовичу, - я намагався розрядити напруження, - i не можете на основi... на обривках... на кавалках висмикнутих iз контексту фактикiв, випадкових моїх... та й чи моїх слiв, очевидно, помилково кимсь тлумачених, робити узагальнення. - Я роблю, Павлушо, не узагальнення, - перебив мене Пиндилик, - а висновки. У райкомi проаналiзували: твої випадковостi стали системою. Сигнал поступив не тiльки про Галич. Ось тут, у моїй бумажцi записано, що в Скитi Манявському, з якого ми почали розмову, ти вихваляв перед дiтьми гетьмана Iвана Виговського, який нiбито давав грошi на цей монастир... i в ньому, в Скитi похований. Ну, звiсно, нiякої гетьманської могили там нема, але, ти, понiмаєш, Виговського навмисне витяг на бiлий свiт, щоб реб'ята запам'ятали це iм'я... iм'я гетьмана, який воював з Росiєю i навiть перемiг її у якомусь там бою. То що, Павлушо, Виговський теж випадковiсть? Та i це не все. Того писателя, Iвана Вишенського, який був за пра-вославiє проти унiї i котрий побував у Скитi, ти розмалював як обмеженого ченчика, який не бажав сприймати просвiтницьких вiтрiв, що дули з Європи. Ти так казав? Я був обеззброєний; я справдi так говорив, донощик начебто записував мою бесiду в Скитi слово в слово. - Допустимо, я маю про Вишенського свою думку... я маю право... - Власну думку можеш тримати при собi, - вiдрiзав Афоня. - На людях ти повинен мати сужденiя точно такi, як в учебнiку. Понял? - Тодi я винен, Афанасiю Тимофiйовичу, - почав я каятися. - Ти винен, понiмаєш, i в iнших прогрiшеннях, як сказав би мiй папаша. Ти, например, комусь там бздiв, що нiбито сiльрада разом iз партiйною органiзацiєю дурницю були замислили обернути недiючу церкву Святого Духа в музей атеїзму. Всi, виявляється, дурнi, а ти _адiн - мудрий. Людей надо от релiгiї вiдривати, а ти, кандидат партiї, виступаєш фактично проти лiнiї партiї у вихованнi трудящихся. Є тут й iншi сигнальчики... менi доручено розiбратися, перевiрити... розкусити, що ти єсть за людина. - На цей раз Афоня глянув на мене привiтливо. Борозни на його лицi потеплiли. - I що далi? - спитав я. - Маю