менувшись. "Але ж не маєте права", - простогнав я. Вiкна в Чоботовiй вiлiї свiтилися на всiх двох поверхах... у котромусь вiкнi за фiранкою майнула тiнь, може, Ольжина. Може, мала Настуся розплющує носик об скло, вдивляючись в темряву, визираючи тата? "Ов, а ти хто такий, що маєш на Ольгу право?" "Чоловiк", - кажу. "Ольга вже дала на розвiд. Який ти їй чоловiк, небоже. Ти ж бо не схотiв бути нормальним, як усi". I Чобiт похитався, навiть не озираючись додому. Дзв'якнув ланцюгом на хвiртцi, звiдти пригрозив: "От йди звiдси по-доброму. Бо пса спущу". На мене й так спущенi лютi пси й розтерзали вони мене. Вiдiбрано в мене жiнку й дитину лише за те, що не схотiв бути такими, як Чоботи, як..." "...Нинi зранку розгулявся вiтер. Осiнь найняла його, роботягу й записала трудодень, паличку в табель, за те, що вiн пiдмiтав подвiр'я i сади, здуваючи пiдсохле листя попiд паркани, у виярки, а найбiльше - в рiчку, в Золоту Липу, яка, немов ескалатор, бере на свої дрiбнi хвилi нагнане вiтром бадилля й листя й несе у Чорне море; несе, певно, рiчка листячко у вирiй, куди й птахи вiдлетiли. Один листок, пiдхоплений вiтром з-пiд корча, прилетiв до мене, як метелик, i прилiпився до щоки. Був вологий i холодний. Я однак не поспiшав його змахнути, вiн уявлявся менi цiлунком. Осiнь цiлувала мене на прощання. I я цiлую Вас, Майстре". 22 "...Не можу не подiлитися радiстю, коли прибiгають до мене колишнi мої учнi й просять вiдiмкнути церкву, щоб i вони могли надивитися на "оте українське малювання на стiнi, де на хрестi розiп'яли козака". Вони, уже нажаханi, уже настороженi, уже обережнi й потайнi, прибiгають до мене, оглядаючись, щоб нiхто не бачив, бо нiбито Хмура Настя посмiюється в школi з фрески та з "колишнього педагога" Ключара, який, тепер бачимо наяву, таки звихнувся, розумом, вiдрiкся вiд своєї сiм'ї, днює i ночує в церквi, начебто там справдi вiдкрили бозна-який шедевр. А це ж аляпувате мальовидло сiльського богомаза, який ще до того поглузував з Святого Письма. Так або ж приблизно так переказували мої учнi шкiльнi новини. Менi було це гiрко слухати, та я тiльки посмiхався, себе й не пробував боронити, бо оборони не потрiбую, але Голгофу обстоював. Дiтей до церкви я таки водив. Хлопцi хмурилися, дивлячись на розп'ятих, а котрась з дiвчат схлипнула. Се схлипнула розбуджена душа..." "Нi, не пишуться вiршi. Камiнь на серцi. Осiнь ослiпла й оглухла вiд затяжного дощу. Мряка прибила мене до землi, як бадилину. Чи зазеленiла навеснi? Студено менi. Самiтно менi, як у небi. Мама зiтхають i журяться, на кого мене запишуть, коли помруть, такого... такого - i не знають, яким мене назвати: безталанним i нерозумним, добрим i чесним? Яким? Мама збираються вмирати. Кожного дня на наших воротях сiдає крук. Схиливши додолу голову з великим дзьобом, мокрий, стрипiхатий, вiн довго отак куняє без поруху i без крику. Аж поки я його не прожену". "...Таки хочу написати Вам, Майстре, про старого Iлька Данилишина та його жiнку Уляну; хочу, щоб ви уявили собi двох високих, прямих i гордих людей з простими селянськими обличчями, що промiнилися спокоєм i задумою. Вiн - у фуфайцi й кирзових чоботях, у зимовiй порудiлiй шапцi-вушанцi вiйськового крою, вона, жона його Уляна, у грубому саморобному светрi фiолетового кольору й ватянiй безрукавцi, на ногах - теплi ганчiрянi "бурки" з калошами. (I сам не знаю, навiщо описую одежу цих старих людей, може, потаємно сподiваюся, що цi постатi й Вам, Майстре, колись пригодяться, як станете за мольберт). Данилишини не були нашими сусiдами, обiйстя їхнє на Горiшньому кiнцi Черчена, де й тепер стоїть їхня лiплянка, яку збудували на мiсцi веселої, на двi свiтлицi, з ганком хати. Колись вони вважалися середнiми газдами, мали з десять моргiв поля, сiножать, пару куцих, витривалих у роботi коней i двi корови. Вивели вони в люди двох синiв - Михайла i Юрка, обидва пiшли в повстанцi; Михайла вбили енкаведисти в Чорному лiсi, а Юрка витягли зi "схрону", засудили, а старих, звiсно, вивезли на Сибiр. Хату, стодолу i стайню розiбрали - з цього матерiалу будували в колгоспi ферму. Подвiр'я заросло бур'яном. Старий iз старою повернулися з Сибiру за Хрущова; син їхнiй Юрко десь запропастився на Колимi. Їхнє подвiр'я, щоправда, ожило: зацвiли мальви пiд вiкном, журавель тицяв довгим дзьобом у цементну трубу колодязя й сьорбав воду; кури пiяли; верещали свинки, коли їх кололи на Рiздво. Життя нiбито текло рiвно... таке рiвне життя бачили ми збоку, чи сказати б, поверхово. Ото ж, обоє Данилишиних, коли вже вечорiло, загостили до мене й попросили, щоб я показав їм Голгофу. Я вiдпрошувався, що, мовляв, прийде недiля, збереться бiльший гурт людей, або принаймнi почекаємо до завтра. Старий одначе благав, що це займе мало часу, вони хочуть... вони обоє лише хочуть пересвiдчитися, бо хтось, чуєте, пустив по селу чутку, що один iз розп'ятих на стiнi у церквi нiбито схожий лицем на Юрка, який згинув у таборах. Чи мiг я вiдмовити? Вже зовсiм стемнiло, коли я вiдiмкнув церкву. Добре, що ми взяли з собою свiчки... полумiнця трьох свiчок, здавалося, були безсилi супроти чорної пiтьми, вони лише її пропалювали; старий iз старою пiдняли руки з свiчками як тiльки могли високо, немов волаючи до мученикiв на стiнi, щоб нагнулися й наблизилися до них. Обоє довго придивлялися до облич, i я їм не заважав i не вiдговорював, що не може такого бути, щоб котрийсь iз розп'ятих на хрестi, був схожий на їхнього сина, який потонув у колимськiй безоднi, бо намальованi цi люди жили триста рокiв тому; та мої слова, очевидно, й так старих не переконали б... Нi, вони помiж розп'ятими свого сина не знайшли, одначе старий Данилишин, опустившись перед фрескою на колiна, вицiловував мученикам ноги, що пробитi кованими цвяхами, вицiловував i казав: "Господи, чи ти знаєш, що їх усiх, розп'ятих, замерзлих, потоптаних, я бачив у сибiрських снiгах? Я їх упiзнав..." А Данилишиха гладила босi ноги мученикiв, пестила їх i тихо схлипувала. Падали їх сльози на зламанi шаблi, що пiд хрестами". "Чи заїжджав до Вас, Василю Васильовичу, професор Логин iз Києва? Вiн два днi ворожив коло нашої Голгофи, фотографував, цмокав сухими губами, хвилювався - аж хапало його серце, i казав, що наша фреска ще раз засвiдчує високий рiвень нацiональної свiдомостi, пробудженої революцiєю Богдана Хмельницького. Меткий, веселий i всезнаючий дiдок. Розпитував також про могили сiчових стрiльцiв, записував у блокнотi iмена полеглих iз тих хрестикiв, на яких iще можна було прочитати написане. I мовчав..." "Маю неприємностi. Районна газета "Зоря Опiлля" видрукувала колективний лист кiлькох педагогiв нашої школи, серед яких, зрозумiло, було iм'я моєї любої тещi, а також чотирьох "передовикiв" iз колгоспу, в якому писалось, що так i так, Павло Ключар, якого, пам'ятаєте, викинули зi школи за "антирадянськi погляди" i якого пригрiв обласний краєзнавчий музей, прилаштувавши його начебто хранителем церкви Святого Духа, використовує фреску "Голгофа" для пропаганди релiгiйного та й не тiльки релiгiйного дурману; трапляється, що Голгофою Ключар заманює до церкви школярiв, проти чого батьки й педагоги категорично протестують. Село, мовляв, також знає, що Ключар має порушення психiки, заразився мiстикою, водить ночами до церкви Святого Духа колишнiх бандерiвських пiдспiвувачiв, якi повернулися з Сибiру, щоб вони начебто впiзнавали намальованих на фресцi своїх синiв, якi були в бандерiвських боївках. Вiдомо також, що Ключар, якщо трапляються екскурсанти, не забуває про могили так званих сiчових стрiльцiв, якi, за його словами "воювали за Україну", а насправдi були ландскнехтами в австрiйського цiсаря Франца-Иосифа, йому вони й присягали. Дехто з екскурсантiв, задурманених i несвiдомих, кладе на могили квiти. Отже маємо факт вiдкритої i цiлеспрямованої ворожої дiяльностi Ключара, який напевно потрiбує спецiального лiкування. Звертаємося з цим листом до громадськостi для того, щоб кожний знав, хто маскується пiд охоронця нацiональної iсторiї та мистецтва. Що ви на це скажете, Майстре?" "...Щойно повернувся з Рогача. Викликали "куди слiд". Виховували. Вчили. Попереджували. Лякали. Пропонували лiкуватися, бо, мовляв, не є нормальною людина, яка здобула вищу освiту й на перших порах позитивно зарекомендувала себе на роботi в школi, збилася на манiвцi, покинула сiм'ю й по-любительському бавиться у по-цiнювача мистецтв. "Ми вам бажаємо добра, товаришу Ключар. Покищо "товаришу". Ви мене розумiєте, правда? Ми ж люди iнтелiгентнi. До речi, можемо запропонувати вам несогiршу посаду в Рогачi. Змiна обстановки пiде вам на користь. Га?" Я вiдмовився. Я не можу покинути Святого Духа й нашу Голгофу. А втiм, може й спрадвi в моїй психiцi є вiдхилення вiд норми? Вiд якої "норми", Василю Васильовичу?". "Певно надокучаю Вам своїми листами? Але тяжко менi на душi, тому й пишу, шукаючи розради. Ще шастя, що є на свiтi Данило Вербень. Поговоримо з ним. Позiтхаємо. I чекаємо з надiєю весни. Чого власне весни? Недавно вiдповiла менi директорка з музею... пише, що з офiцiйним визначенням статусу церкви Святого Духа як окремого вiддiлу краєзнавчого музею вiдкладається на пiзнiше, на весну може... Яка причина - не пояснила, але здогадатися не важко. Спробуйте, Василю Васильовичу, через свої канали натиснути де треба. Я тепер згадую нашi лiтнi суперечки й бачу: не мав я рацiї. Офiцiйне надання Святому Духовi статусу музею однiєї фрески зняло б багато проблем. Журавель, щоправда, обiцяла й далi платити менi невелику зарплату, як було досi, тимчасового хранителя. Та справа, як ви розумiєте, не в зарплатi. Я боюся за нашу фреску..." "Була в мене Ольга. Вночi прибiгла. Крадькома. Калошi на босу ногу. Халатик i татова куртка. Закоценiла, аж синя. Надворi пролiтає снiг, хоча листопадовi баюри ще не затягнутi льодом. Вiтер... Обняла мене. - Кинь свою церкву, свою фреску, їдь кудись з села, втiкай у свiт за очi, бо... бо чую: недобре спроквола готують, - цокотiла зубами. - Хто? - питаю. Нiби не знаю? Тато її? Хмура Настя? Афоня? Iнтелiгентнi сучаснi опери в Рогачi? Просвiчений секретар обкому? Всi разом? Ольга мовчить. I ковтає сльози. Тремтить, як осика. I цiлує руки моїй мамi. - Спам'ятайте його, - просить. - Ну чого ви вперлися? Хiба не видите: нiкому не потрiбна ваша Голгофа. Не-потрiбна! Розумiєте? Замкни її на ключ, Павле... а ключ викинь у глибоку криницю до кращих часiв. Я запитую Вас, Майстре, чи настануть тi кращi часи? Чи дiйдемо до Єрусалиму на горах - возродимося, дарма, що дороги нашi були тернистi, що на кожному кроцi пiдочiкував нас грiх?" _ ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН_ 23 Телеграма впала коротка... Телеграма впала чорно, як крук пiдстрелений. Телеграма була, як пострiл: "Приїжджайте знищено Голгофу загинув Ключар. Не барiться Вербень". Ще того таки дня ми з Даркою та Петром Степановичем Грицаєм заквапилися до Черчена; тлiла маленька iскринка надiї, що надiслана телеграма - дурний i жахливий жарт, бо, думалося, не може такого бути, щоб на клаптику паперу в кiлькох словах, немов навмисне... немов для того, щоб мене морально вбити, збiглися докупи двi страшнi звiстки; я не хотiв вiрити нi в Павлову смерть, нi тим бiльше у знищення Голгофи. Що могло статися? Господи, що могло статися?' Грицай, на вiдмiну вiд мене, не сумнiвався у жодному телеграфному словi. - Ти, Василику, єфрейторiв не знаєш. Вони до тебе зуби сушать, їх хоч до рани прикладай... а прикладеш ненароком - обпечешся, отруєшся, жахнешся й загинеш. Вони десять рокiв вчили мене за дротами своєї науки жорстокостi. Вони такi... I, немов на пiдтвердження його слiв, задеренчав телефон: дзвонив Подолюк з обкому партiї. - Ви не могли б, Василю Васильовичу, забiгти до мене на п'ять - десять хвилин? - проворокотiв вiн, як звичайно, єлейним голосом; я уявив собi його приклеєну до тонких губ службову усмiшку. - Може, вiдкладемо нашу зустрiч на два - три днi, - попросився я. - Оце налагодився їхати до Черчена. Ви знаєте: я там цiле лiто розчищав фреску... - Знаю, - перебив вiн сухо. - Знаю також, що фреску знищено... знищив її якийсь псих. Власне з цього приводу i хочу з вами побалакати: ми не радимо вам, Василю Васильовичу, їхати до Черчена... у ваших же iнтересах. Ми дбаємо про ваше добре iм'я... i, наскiльки менi вiдомо, ви були в дружнiх стосунках iз тим психом, iз Ключарем, що повiсився пiсля скоєного злочину... тобто пiсля знищення фрески. - Але ж це неможливе, - я заледве ворухнув умить задерев'янiлим язиком. Менi забило вiддих. - Нiяким психом Павло Ключар не був, я працював iз ним протягом лiта. Це якесь непорозумiння! - врештi скрикнув я... крикнув не для Подолюка, а для того, щоб себе самого спам'ятати. - Перепрошую, але чи можна назвати нормальною людину, яка сокирою стесує малювання, що мало велику iсторико-мистецьку цiннiсть? - iз слухавки труїнним медом лився Подолюкiв голос. - Самi помiркуйте. Там зараз iде слiдство. - Тим паче моя присутнiсть потрiбна. Мої свiдчення... - Не гарячiться, Василю Васильовичу, заспокiйтеся, - голубив мене Подолюк. - Не в Ключарi лише рiч. Вашi зiзнання, якщо наполягаєте, запишуть i пiсля похоронiв. А зараз... - Подолюк зам'явся, засопiв. - Ви мене слухаєте? Ото ж, пригадайте, що кiлька рокiв тому Черчен уже прогримiв на всю республiку, коли хтось необачно розпорядився зняти хрести з церкви Святого Духа, i село... жiноцтво несвiдоме, закидало мiлiцiю камiнням. Була нечувана спроба страйку доярок, свинарок i трактористiв. - Не бачу зв'язку... не розумiю, вiд чого збираєтеся оборонити моє, так сказати, чесне iм'я? - спитав я. - Нам стало вiдомо, що певнi елементи зi Львова, Бистричан... з цiлого краю можуть використати похорони Ключара для антигромадських проявiв. Уже сьогоднi в Рогачi хтось розповсюдив листiвку, в якiй ваш Ключар названий мало не мучеником, що його смерть i знищення фрески - справа рук кадебе. Розумiєте, наскiльки це серйозна провокацiя? Тому... Я рiшуче перебив його: - Уявiть, Володимире Iвановичу, що я зрозумiв: смерть - завжди справа серйозна, - вiдповiв я навдивовиж спокiйно, хоч, мабуть, лише тепер, пiд час розмови з Подолюком, починав усвiдомлювати по-справжньому: нi Ключарева смерть, нi знищення Голгофи не були випадковими... можливо, вони були кимсь замисленi. Кимсь? Ким? Кадебе? Очевидно, той, що видрукував у Рогачi на машинцi листiвку, не шукав винних, вiн мав досить iсторичних i теперiшнiх фактiв причетностi чекiстiв до нищення української культури. Єфрейторiв злякала можлива людська проща до Святого Духа, фреска їм стала кiсткою поперек горла, а бiля фрески на сторожi був Ключар... Ще недавно, ще поки почалося опiльське лiто, при однiй згадцi про кадебе мене морозило, давнi Ступинi уроки в сiльськiй читальнi назавше засiяли в менi страх перед цiєю законспiрованою тайною органiзацiєю, яка денно й нощно вишукує в тобi ворога; опiльське лiто випекло в менi страх остаточно, i лишився по ньому тiльки слiд, осторога, пам'ять про те, що в мiсцях, де клубочиться гадюччя, потрiбно взувати чоботи й намагатися не наступити гадинi на хвiст. - То що ви менi скажете, Василю Васильовичу? Я до вас подружньому, - у телефоннiй трубцi нагадав про себе Подолюкiв голос. - Скажу, що таки мушу до Черчена їхати, - вiдповiв я без надуми. - Ну, дивiться, - пригрозив Подолюк. Голос його охолов, утратив медовий тембр. - Я вас попереджав, - i вiн кинув слухавку. Новина про трагiчну смерть Павла Ключара та про знищення фрески XVII столiття миттю рознеслася по мiсту; ще вчора iм'я скромного хранителя Святого Духа мало хто знав, хiба що чуло про нього вузьке коло мистецтвознавцiв, нинi воно несподiвано стало загальновiдомим... хтось, очевидно, згадав мою статтю в обласнiй газетi про Голгофу iз Черчена, в якiй я писав, що один iз мученикiв, розп'ятих на хрестi, схожий лицем i всiєю постаттю на Павла Ключара, i ця обставина, трохи дивна, незвична, а може й неправдоподiбна обростала не лише цiкавiстю, загадковiстю, а й також будила думку: Голгофа наша триває. Мiй телефон не змовкав до самого вечора, поки я з Даркою та Петром Степановичем не сiв в автомобiль й не рушили в дорогу; Iрина сама вела машину, зважаючи на мiй стан. Пiзнього вечора на роздорiжжi, де височiли два горби, котрi на початку лiта, як я вперше сюди їхав iз Вербенем, прирiвняв до брами, крiзь яку прослизала бiла пiщана черченськ'а дорога, наш автомобiль зупинив мiлiцейський шляховий патруль. - Ми вас чекаємо, професоре, з самiсiнького присмерку, - пояснив мiлiцейський офiцер, нахилившись до дверцят автомобiля. - Прошу вас... тут з вами хочуть побалакати, - додав. - Хто власне хоче? - обiзвалася перелякана Дарка. - Люди з кадебе, - не став таїтися мiлiцейський офiцер. Правда, розмовляв вiн упiвголосу. При свiтлi фар я зауважив, що на обочинi дороги притулилися аж двi мiлiцейськi патрульнi машини, а оддалiк у пiднiжжi пiщаного горба стояв ще один автомобiль. Мiлiцiонер пiдвiв мене до нього. - Нарештi ми дочекалися... - сказав вiн комусь у темряву. Трохи оговтавшись, я помiтив трьох чоловiкiв. Один iз них ступив менi назустрiч i простягнув руку. - Майор Василенко, - вiдрекомендувався. - Так, як ви й здогадалися, з кадебе, - засмiявся вiн по-дружньому. - Ви вже вибачайте, що отак iз вами заприязнюємося... серед ночi й серед дороги. Як розбiйники. Не похвалюся, що я почував себе у цiй ситуацiї затишно, навпаки - був напружений i... Що? Знову наляканий? Нi, очевидно, страху-таки не було... було ось iнше... було вiдчуття, що тримаю в руцi гранату, "лимонку", з якої уже вирвав чеку, i вiд мене, лише вiд мене залежить - жбурнути її у темряву, а чи тримати її в кулацi, знаючи, що кожної миттi, якщо послабне кулак, наражаюся на смерть. Це було випробування духу. - Справдi, - врештi вiдповiв я. - Для цього є день. - Але ж ще за дня, Василю Васильовичу, вас попереджали з обкому, щоб ви не їхали в Черчен, так? Ви однак не зважили на пораду, - вкрадливо промовив Василенко. - Уявiть, що зовсiм не дивуюся вашiй поiнформованостi, - сказав я i потягнувся до своєї люльки. При зблиску запальнички окуляри майора Василенка спалахнули, як двi чорнi дiрки... дiрки в ночi... дiрки в черепi. - Але ж чи аж так варто було нас перепиняти? Є Черчен, куди ми їдемо, є там сiльрада. I буде день. - Що вдiєш, - зiтхнув Василенко, також закуривши. - Наша робота не завжди очiкує дня. Ми не хотiли, щоб вас хтось бачив зi мною. - Влiтку в Черченi ваш спiвробiтник однак не робив тайни, викликавши мене в сiльраду. - Якби професоре, ви тодi нас послухали, то сьогоднi не було б цiєї ночi, цiєї розмови i смертi в Черченi. - Хочете сказати, що сьогоднiшня смерть у Черченi починалася ще з тiєї розмови зi мною в сiльрадi... i потiм, коли невiдомi молодцi порахували менi ребра? - Я, правду кажучи, був приголомшений його цинiчною одвертiстю. Василенко обняв мене за плечi. - Ви невiрно мене зрозумiли, Василю Васильовичу. Я хочу сказати, що все має свiй початок i свою причину. Не вiдкрийте ви тiєї злощасної фрески - не було б i смертi Павла Ключара, i в цьому є ваша нiби опосередкована вина як вiдкривача й пропагандиста Голгофи. Я читав вашi статтi. Небiжчик Ключар так цим малюванням перейнявся, що втратив розум i в приступi безумства сокирою стесав усю фреску, особливо старався на тих мiсцях, де були обличчя розп'ятих на хрестах, а потiм наклав на себе руки. Кажуть, що на фресцi... ви самi про це писали... був намальований мученик, схожий на нього. Живий Ключар нищив свою смерть, боровся зi смертю, що була на стiнi й сам себе смертю покарав, жахнувшись вчиненого. В кримiналiстицi вiдомi такi випадки. Що? Що? В моїй головi нiяк не вкладалася картина: Павло Ключар, який протягом лiта тремтiв, щоб не дай Бог не зачепити долiтцем, скальпелем чи шкробачкою фреску й, щоб не злущилася фарба, вiн тут же її яєчним бiлком закрiпляв, нi з сього хапає сокиру й стесує усю Голгофу... усю, щоб i слiду по нiй не залишилося, щоб люди про неї забули? Потiм, отямившись, полiз самотужки в петлю? Нi, не хотiлося вiрити у "вiдомi випадки в кримiналiстицi", тим бiльше, що Ключар мав розсудливий, спокiйний характер. - Ви мовчите, професоре... мовчите, бо не вiрите, - вкрався у мої сумнiви Василенко. - Я вас розумiю... i я особисто теж хочу зрозумiти вчинок Павла Ключара. Експертиза встановила, що на тiлi повiшеного нема нiяких слiдiв насильства... зате є багато слiдiв, вiдбиткiв його пальцiв на топорищi сокири, якою порубав вашу фреску, i слiдiв на драбинi... вiн приставляв драбину до стiни, щоб дiстати аж до облич, що були намальованi. - Якесь запаморочення... якесь нашестя злої чорної сили напало на нього, - мимоволi вирвалося в мене гнiвно й розпачливо. У цю хвилину я справдi ненавидiв Ключара за його злочин, у мене навiть мелькнула думка сiсти в автомобiль i повернутися до Львова... повернутися, бо вiшальник не заслуговує, щоб я був присутнiм на його похоронах. - Де це вiн наклав на себе руки? Вдома? - спитав я Василенка. - Там же, у церквi Святого Духа. За престолом, ви знаєте, є маленька келiя... вiн знайшов там гак, - вiдповiв майор. I зiтхнув сумовито. - Не знайшов iншого мiсця... осквернив храм святий. Вiн передав кутi меду, i слава Богу, що передав; навiть будучи пригнiченим, морально вбитим, я в останнiх його словах вiдчув фальш: йому не було дiла нi до Павла, нi до Голгофи, нi до осквернення Святого Духа. В мокрiй Темрявi я не мiг побачити усмiшки на його лицi, але я уже не сумнiвався, що вона була крива, зловтiшна. Блудний неправдивий вогник тлiв на його губах. - Я тiльки не можу второпати, звiдки так негадане, раптово найшла на Ключара чорна пiдступна сила, - я повернувся до своєї попередньої думки, але гнiву в менi на Павла вже не було; я не мав права в чомусь його звинувачувати; я нiчого не знав про його смерть i про його передсмертнi страждання, про дику спонуку знищити Голгофу. - Тому маю намiр офiцiйно заявити слiдству, що протягом лiта я жодного разу не спостерiгав в Ключара якихось вiдхилень... - Це ваше право, Василю Васильовичу, i ваш обов'язок, - вiдповiв з готовнiстю Василенко. - Слiдство, наскiльки менi вiдомо, якраз виясняє мотиви злочину й самогубства, психiчний стан Ключара за останнiй мiсяць-два. Є цiлий ряд свiдчень... є свiдки, якi стверджують: Ключар потрiбував лiкування. Слiдство має у своєму розпорядженнi факти... заяви; слiдство, психiатри також приходять до висновку, що "чорнi сили", про якi ви говорите, акумулювалися в ньому поступово, день за днем. Тонка поетична натура, вразливiсть, розрив iз сiм'єю, невдачi на лiтературному поприщi, емоцiйне сприймання фрески... в тому числi й зображення свого начебто двiйника, призвели до вибуху. Вiдчувалося, що майор ретельно готувався до розмови зi мною; було тiльки дивно, що для розмови обрано мокру й темну нiч, роздорiжжя i безлюддя. - Слiдство, може, й має рацiю... Тiльки не можу зрозумiти: чому така увага з боку кадебе до моєї особи? Очевидно, ви перестрiли отут мою машину зовсiм не для того, щоб повiдомити мене про версiю районних слiдчих? - Менi було цiкаво дiзнатися, що вiдповiсть на це Василенко. - I чому, власне, кадебе надає такого значення смертi Павла Ключара? Є для цього мiлiцiя, прокуратура. - Останнє моє запитання стало водночас для мене... вiдповiддю: на злодiю шапка горить. Так подумалося. Нi, майоре, не так усе просто сталося. - Я перестрiв вас спецiально, щоб ви, професоре, були в курсi справ. Ваше iм'я, репутацiя вам дорогi. Ми б не хотiли, щоб ваша особа, ваше iм'я фiгурувало у цiй непривабливiй iсторiї, - промовив сухо Василенко. I, подумавши, додав: - Так, кадебе не випадково придає цьому випадку немалого значення. Вас поiнформували товаришi з обкому, що у нашому районному центрi Рогачi хтось розповсюдив листiвку... розпустив ворожий поголос, що нiбито у смертi Ключара завинили органи державної безпеки. Я мовчав; я подумав, що треба пiдiйти до своєї машини й заспокоїти Дарку, яка, певно, вмирає вiд перестраху. Добре бодай, що з нею Петро Степанович. Але Василенко, немовби вiдчувши мiй внутрiшнiй порух, ухопив мене за руку. - Почекайте, Василю Васильовичу. Маю враження... маю враження, що й ви, грiшнi, подумали щось подiбне. Принаймнi ваша мовчанка... - Вiн засмiявся, але смiх був робленим, злим. - Справдi можна смiятися з того, що кадебе мало в особi Ключара запеклого й небезпечного ворога радянської влади. Бо хто вiн такий? Поетик? Хлюпик? Невдаха? Чи вiн вартий того, щоб бруднити об нього руки? Я продовжував мовчати; я думав, що нiколи, мабуть, не дiзнаємося про тайну смертi Павла Ключара, який справдi, на перший погляд, не представляв небезпеки для влади, але... але небезпеку представляли фреска, увесь Святий Дух, Страдча долина, i, звичайно, разом iз ними - Павло Ключар. Iще подумав, що я вчинив надто смiливо, вирушивши вночi зi Львова: асфальт мокрий, дощ, темрява, зустрiчнi вантажiвки... - Що можу порадити в даному випадку... маю обороняти органи вiд ворожих наклепiв? - зiронiзував я одначе, ще будучи пiд враженням того уявленого можливого випадку, що мiг статися з нами в дорозi. - Маю iнформацiю, - сказав майор, не звернувши уваги на мою iронiю, - що завтра, пiддавшись провокацiйнiй чутцi, з'їдуться на похорони Ключара всi незадоволенi, ображенi, невдахи... i зроблять вони з Ключара мученика, а його похорон обернуть в полiтичну демонстрацiю. Як ви розумiєте, я вiдповiдаю за спокiй у районi. Маю вiдповiднi вказiвки i повноваження. Ситуацiя складна ще й тим, що подiї розвиваються в Черченi. - Що ж я маю порадити? - Майор справдi намалював нелегкий для нього завтрашнiй день. Для нього? А для мене? Для нас? - Зате, Василю Васильовичу, я маю для вас добру пораду: повернiться негайно до Львова. Ваша присутнiсть на похоронi, по-перше, не додасть до вашого iменi слави й честi, це буде, якби сказати м'якше, визначальним: з ким ви й проти кого. По-друге, похорон за вашою участю набере певної ваги. Ви знаєте, що захiднi засоби масової iнформацiї надто пильнi до найменшої нелояльностi творчої iнтелiгенцiї до нашої влади i партiї. Одне дiло якийсь починаючий поетик, а зовсiм iнше - вiдомий художник, професор, член партiї. Тому я тут. - Виходить отже, що вам розходиться не так про спокiй у районi i в Черченi зокрема, як про мою позицiю... про мою участь в похоронi. - Я розумiв: ситуацiя надто складна, серйозна. Вiд моєї сьогоднiшньої позицiї певною мiрою залежатиме моє майбутнє, творчiсть, виставки, може, й праця в iнститутi. Безперечно, нiхто вже завтра не покаже менi на дверi, якщо не пiддамся намовi Василенковi, не виключать також алярмове з партiї, не викреслять моє iм'я з каталогiв виставок, але... але я вже буду мiчений, в моїх досьє буде поставлений знак запитання, хрестик, знак "мiнус"... Знак запитання, хрестик, знак "мiнус" означає... колись вони означали б арешт, вирок, заслання, кулю. Колись? А сьогоднi? Хiба щось змiнилося? Чи не тому вмер Ключар, що нiчого не змiнилося? Змiнилися лише способи й методи? Признаюся: не було в мене вагання, сум'яття, пiдленького бажання розвернути машину й втекти до Львова; нi, я не боявся, що хтось би мене осудив, що хтось би, як наприклад, Петро Степанович Гри-цай, моя Дарка, i ще тисячi й тисячi вiд мене одцуралися б, нi, я про це навiть не думав; просто - я уже перерiс сумнiви; я уже вiдбув своє на роздорiжжях; я стояв перед трьома хрестами i споглядав на свiт єдиним страшним оком iгумена Данила; крик, мука i гнiв iгумена Данила рятували мене вiд страху, вiд зради, вiд ницостi повсякчасної. Я без слова сiв у свої "Жигулi", запустив мотор i покотився бiлою дорогою до Черчена. 24 Данило Вербень нас виглядав; це вже був зовсiм iнший Вербень: змалiлий, зiщулений, горбатий, вiд горя вiн постарiв на добрих десять рокiв, i лише очi шпилили по-давньому. - Як то сталося? - спитав я, маючи на увазi Ключареве самогубство. - Хто його знає... Ключариха вдарила тривогу аж наступного ранку. Павло пiшов iз дому в полуднє, казав, що швидко повернеться. Аякже, вернувся, вперед ногами. Святий Дух був вiдчинений. Павло висiв на гаку в келiї отця Данила. Я сам обрiзав мотузку. Така смерть... така смерть... - Старий не мiг стримати ридання. - Я любив його як сина. Може й бiльше, - стогнав. Стискав кулаки й бив ними по столi. - Невже справдi затьмарився у нього розум... адже є така_ думка? Ви з ним спiлкувалися останнiм часом? - допитувався я. - Господи, та в недiлю його бачив, розмовляв. Нiчого такого... все було нормально. Ви що. Майстре, - раптово розгнiвався Вербень. Зблiд. - Справдi вiрите в Павлове самогубство? То вони, то єфрейтори постаралися... то чорнi сили, арiдники, люцифери, сатани, дiдьки, чорти нечистi, щезники, вiдьмаки, опирi й опери, наляканi Голгофою, прощею до неї, зненавидiли й саму Голгофу i її хранителя... то вони зсукали курмей, розрахували все логiчно, подбали про "слiди". Вони вмiють... вони страшнi... - Старий не мiг знайти собi мiсця i моя Дарка як могла його заспокоювала. - Але ж слiдство начебто пiдтверджує психiчний злам, - зважився я на дальшi розпити. - Зiбранi якiсь заяви, свiдчення. - Якi свiдчення! - Вербень визвiрився на мене, начебто менi належала iнiцiатива з'ясування психiчного здоров'я Павла Ключара. - Хмурої Настi? Отої сучки ланкової, Рибки, нiбито Павло її напастував... та вона, курва, на кого хочеш набреше. Кажуть, що є iще декiлька подiбних заяв, якi повиннi пiдтвердити духовну кризу Павла Ключара. Начебто сама Ольга, дружина Павлова, щось там свiдчила... А втiм, - Вербень прискалив хитрувато око, - вам не здається, Майстре, дивним, якщо не пiдозрiлим той факт, що слiдство аж так конче напустилося чимсь "пояснити", обставити Павлову смерть? Чого б то? Старий стояв бiля вiкна, вдивлявся у нiч i, здавалося, надслухо-вував, очiкував вiд ночi вiдповiдi на своє запитання. Цiлу нiч вивiвкувала студена шарга; вiтер, як звiр у клiтцi, витанцьовував помiж деревами в Ключаревому саду й не мiг, заблуканий, очманiлий знайти посеред дощу й темряви, виходу у широкий свiт; iнколи вiтер, зобачивши у вiкнах свiтло, налiтав на хату, видзвонював шибками, i хата, здавалось, як човен, похитувалась й потрiскувала. Великi грубi свiчки в чотирьох пiдсвiчниках обабiч спорядженого на столi тiла, сполохано поблимували, а люди, що сидiли коло мертвого, "щоб йому не було скучно напослiдок у рiднiй хатi", переривали свої буденнi розмови й хрестилися, надслуховуючи. Десь по опiвночi разом iз поривом вiтру, що трiснув дверима, зайшла до хати Ольга; я мав враження, що й Ключариха, i Вербень, i сусiди, i люди сторонськi, чужi, давно очiкували приходу цiєї молодої жiнки; нiхто про це очiкування не обмовився словом, не згадував бодай, але в кожного в душi, мабуть, жеврiла надiя, що вона таки прийде з Павлом попрощатися; ми всi знали, що вiн її любив, i _було б з її боку жорстоко не вiдвiдати його в останнiй раз. Ольга появилася в плащi i в гумаках, але простоволоса; дощ змив її голову, волосся свiтилося чистою мiддю, по обличчю стiкали пацьорки води. Чи, може, були це сльози? Хоч ми знали, що старi Чоботи настояли, щоб вона з Павлом розлучилася, нам по-людському хотiлося, щоб Ольга розридалась, пожалувала за кiлькома роками щастя, якого зазнала з Павлом. Вона однак не плакала. Ольга витерла обличчя рукавом i ми всi побачили, що очi її були сухi, i горiли вони синiм вогнем, зовсiм не сумним, не покаянним, не винним; губи її були вперто стиснутi, цiле її обличчя виражало якусь готовнiсть... Готовнiсть до чого? Ми всi мовчали, боячись сполохати її душу, i радiли за неї, що таки серед ночi вирвалася з-пiд злої опiки й прибiгла побути з Павлом; хтось навiть шепнув, щоб ми вийшли з хати, най вона побуде з Павлом наодинцi, бо, певно, напослiдок має багато дечого йому сказати, й дехто вже почав висотуватися в сiни. Марнi були нашi мiркування: Ольга, окрiм покiйника, що лежав iз заслоненим обличчям (бо смерть його спотворила), вочевидь нiкого не бачила й не чула наших пошептiв, а може бути, що й не пам'ятала про саму себе, бо, постоявши якусь часину заклякло бiля порога, враз упала на колiна i, перехрестившись, почала голосно молитися: "Отче наш, iже єси на небесi й на землi, хлiб наш насущний..." Нiхто iз присутнiх, окрiм матерi Павлової та мене, не знав, що Ольга Чобiт тайкома вiд своїх родичiв навчилась вiд Павла "Отченаша", бо до зустрiчi з Ключарем на Днiстрi, вона не вмiла молитися... не вмiла й не хотiла, так її вдома настановили. Бог для неї був не тiльки заборонений, але й непотрiбний. То що ж означала оця раптова прилюдна молитва... молитва, може, й не за душу Павлову... молитва за душу власну? Був це спонтанний протест, що тлiв у нiй мiсяцями, проти батька-матерi? Було це каяття? Було це скресiння душi? Хто мiг вiдповiсти на цi запитання? Стара Ключариха приклякла поруч невiстки, обняла її: "Отче наш, iже єси на небесi й на землi..." Вранцi несподiвано виникла проблема: де маємо поховати Павла Ключара? Данило Вербень запропонував викопати яму пiд липою на старому цвинтарi навпроти дверей Святого Духа. - Небiжчик, прецiнь, був хранителем Святого Духа, - казав Вербень. - Най i пiсля смертi його стереже. Тепер тим бiльше потрiбна церквi охорона... потрiбна, хоч i нема в нiй фрески. Проти цiєї пропозицiї рiшуче й злякано поставився Яцина, дiльничний мiлiцiонер. - Забороняю. Я, сказати б, влада чи якийсь постiл? - почав заїкано кричати. - Що, н-не знаєте, де вiшальникiв закопують? Там їм мiсце, де призначено для самогубцiв. На старому цвинтарi сто рокiв уже не ховають або й бiльше. - А ми Павла таки поховаємо, - вперся на своєму Вербень, - там, де вiн заслужив собi лежати. I фертик. То ще не знати, як Павло помер, чи вiн справдi сам собi заподiяв смерть, чи... Зрозумiв, Iване? I не переч громадi. Ти ж бо знаєш, що люди в Черченi злютованi. I старий перший, закинувши лопату на плече, попрошкував у Страдчу долину; за ним рушив я; за нами з рискалями й без них посунуло зо два десятки чоловiкiв. Що мiг удiяти Яцина. Тут, зрештою, не помiг би й цiлий мiлiцейський батальйон, бо поки ми копали Павловi яму, в Страдчу долину напливали люди; Вербень казав, що це переважно люди сторонськi, бо, бачите, он вулицi запрудженi автомобiлями, мотоциклами, двома автобусами з Бистричан, прийшли на Павлiв похорон також iз сусiднiх сiл... Не бракувало й мiлiцiї, i не тiльки, як казали в Черченi, "мундированої", але й "людей у цивiлю"; правда, "мундирована мiлiцiя" до Страдчої долини не пiдступала, мiлiцiонери стояли коло своїх синiх автобусикiв, покурювали, нудьгуючи, ждали когось... чогось... i тiльки пiдозрiлi "кореспонденти" нипали помiж людськими гуртами i блимали своїми блiцами: "кореспонденти" й не пробували маскувати своє фотографування, снуванням своїм та блиманням блiцiв мовби попереджали й погрожували, мовляв, моцуйтеся, будемо мати вас на оцi; погрози їх сили не мали - Страдча долина стояла похмуро й вперто. I я, прихилившись до старої липи, думав, що нiхто з нас у Страдчiй долинi й поза нею не вiрив у Ключареве самогубство: пошанувати повiшеника людськi гурти не приходять i менi чомусь здавалося, що цi люди вже достеменно знали, хто заподiяв йому смерть. Наплив сотень людей у Страдчiй долинi, бiльшiсть яких до вчорашнього дня, мабуть, й не чула Ключаревого iменi та й сьогоднi, мабуть, до пуття не знала, що такого незвичайного, героїчного, може, вчинив Павло Ключар (це я вiдкрив для себе) був тим же "Отченашем" Ольги; вони прийшли сюди з "Отченашем" протесту, незгоди не тiльки з тим, що бачили навколо себе, а й протестували проти свого учорашнього збайдужiння. Їм зазолотився на видноколi, вирiс на горах далекий, але такий жаданий Єрусалим... Мiлiцiя, кадебе - "люди в цивiлю" очiкували, може, явного бунту, пiдбурювальних промов на цвинтарi, погроз на адресу влади або й розповсюдження нових листiвок, як це сталося вчора в Рогачi, але похорон вiдбувся спокiйно, окрiм християнського прощального казання священика нiхто нiчого не виголошував, та нiяких слiв не було й потрiбно, тут для всiх i для кожного зокрема тривав свiй мовчазний покаяльний i рiшучий "Отченаш", i лише Данило Вербень сказав, щоб не зарослала стежка до Павлової могили, до Святого Духа, до Страдчої долини. - То чуєте мене, добрi люди? - запитував у тишi старий Вербень, окинувши гострим оком цiлий цвинтар... i, може, бачили його око цiлий Черчен й поза Черчен... цiлий край. Що пiсля цього можна було бiльше i краще сказати? Стомлений до краю, я сидiв на церковному порозi, злившись iз Святим Духом i вiдчуваючи себе цеглиною у його стiнах, думав про його вiчну незнищиму крiпость. Прадавня липа, облiплена мокрим снiгом, важко схлипувала, зрiдка похитуючи гiллям; стрiлецькi могили, притрушенi снiгом, виразно окресленi бiлизною, були, кожна зокрема, схожi на продовгуватi сторiнки якоїсь розстеленої книжки; низенькi кам'янi хрестики з снiговими чубчиками розбiглися по старому цвинтарi, як наполоханi зайцi, й поступово один за одним, немов пiдстреленi, падали в сiру iмлу, що насувалася на Страдчу долину з полiв; тайнi стражi з блiцами i "мундирована мiлiцiя", як справжнi нечистi з пекла, позникали, знявши облогу, i на дорозi за цвинтарем зачахкали як сiчкарнi, їхнi автобуси. Невеликий уже людський гурт, теж вибiлений мокрим снiгом, не розходився вiд Павлової могили, а нiби тiснiше злютувався в обруч... а посеред обруча засвiтилися, зацвiли, як квiти, свiчки. Хтось тихо заспiвав про журавлiв, що летять i летять у сiру iмлу, а за журавлями спiвали про коника, що над своїм загиблим паном по колiна у землю вбився; i ще струмилася жалем пiсня, яку я чув у дитинствi, про повстанця, який учора ще жив i був здоров, снував золотi мрiї, а нинi лежить у сирiй землi. Нiч заливала Страдчу долину густою пiтьмою, на днi якої свiтився бiло бiль. Тiльки ввечерi, коли Страдча долина спорожнiла, я попросив Данила Вербеня вiдiмкнути менi церкву. Дверi тяжко зiтхнули. Старий тицьнув менi в руки засвiчену свiчку й перехрестив. - Будьте мужнi, Майстре, - промовив Вербень i злегка пiдштовхнув мене до середини, а сам однак залишився на порозi. Стiна, де була фреска, постала передi мною покраяна карбами; подекуди ще пробивалася неотесана фарба, на мiсцi, де були намальованi обличчя розп'ятих, ярiла суцiльна рана: штукатурка була стесана до самiсiнького каменя. " Я притулився до стiни й безголосо заплакав... я вперше нинi плакав; був це плач i за Павлом, i за фрескою, i за своєю цiлолiтньою роботою, i був це плач за тими людьми, якi жили на стiнi, над їхньою мукою, смертею i їхнiм криком. I не знаю, чи я забувся серед плачу, серед суму, серед розпачу, чи я потонув у ньому, чи знову подiяв на мене чар Святого Духа, але досить того, що я вiдчув присутнiсть... нi, я знову зримо побачив уже знайомого старця у бiлiй одежi, того iзографа з нижнiх свiтiв, який сидiв на приступцi коло пристолу. "Ну, чого ж ти побиваєшся, брате? - промовив вiн лагiдно до мене. - Хiба нам з тобою звикати до смертей, руїн i до наруги? Але ж бачиш: косять нас, розстрiлюють, топлять, розпинають, вiшають... а ми сутнi на цiй землi... ми вiчнi на цiй землi. I шлях до Єрусалиму, що на горах, до висот i до волi, до духовного розкрiпачення, iще не має кнщя. Iще треба до нього дiйти, брате. А ти маєш перед собою чисту стiну, маєш пензель, маєш талант, а мученикiв у твоєму верхньому свiтi на нашiй землi для нової Голгофи вистачає. Ти чуєш їх бiль i крик? Твоє призначення - їх чути. Амiнь". 1988-1992