худоби. Другим головним джерелом достатку тухольцiв були лiси. Не говорячи вже про дрова, котрих мали безплатно i на топливо, i на всякi будинки,- лiси достачали тухольцям звiрини, лiсових овочiв i меду. Правда, життя серед лiсiв i недоступних диких гiр було тяжке, було ненастанною вiйною з природою: з водами, снiгами, диким звiром i дикою, недоступною околицею,- але тота боротьба вироблювала силу, смiлiсть i промисловiсть народу, була пiдставою й пружиною його сильного, свобiдного громадського ладу. Сонце вже геть схилилося з полудня, коли з високого верха в тухольську долину спускалося знайоме нам ловецьке товариство пiд проводом Максима Беркута. Передом iшов Тугар Вовк з донькою i з Максимом, решта товариства ступала за ними невеличкими купками, гуторячи про перебутi лови та ловецькi пригоди. Перед очима товариства розкрилася тухольська долина, облита гарячим сонячним промiнням, мов велике зелене озеро з невеличкими чорними острiвцями. Круг неї, мов височезний паркан, бовванiли кам'янi стiни, по яких п'ялися де-де пачоси зеленої ожини та корчi лiщини. При входi в долину ревiв водопад, розбиваючись о камiння срiблястою пiною; поуз водопаду викутий був у скалi вузький вивiз, яким iшлося вгору i далi понад берегом потока через верхи i полонини аж до угорської країни; се був звiсний тодiшнiм гiрнякам "тухольський прохiд", найвигiднiший i найбезпечнiший пiсля дуклянського: десять дооколичних громад, з галицького i з угорського боку, працювали майже два роки над виготовленням сього проходу. Тухольцi вложили найбiльше працi в те дiло, тож гордилися ним, як своїм. - Гляди, боярине,- сказав Максим, зупиняючись над водопадом при входi в крутий, у каменi кований вивiз,- гляди, боярине, се дiло тухольської громади! Геть ось туди через Бескиди тягнеться сеся дорога, перша така дорога в верховинi. Мiй батько сам витичував її на протягу п'ятьох миль; кождий мiсток, кожда закрутина, кождий вивiз на тiм протязi зроблений за його показом. Боярин неохiтно якось поглянув горами, куди на далекий протяг понад потоком вилася мiж скалами протерта гiрська дорога. Потiм глянув долi вивозом i похитав головою. - Твiй батько має велику власть над громадою? - спитав вiн. - Власть, боярине? - вiдказав здивований Максим.-Нi, власти у нас над громадою не має нiхто: громада має власть сама, а бiльше нiхто, боярине. Але мiй батько досвiдний чоловiк i радо служить громадi. Як вiн говорить на радi громадськiй, так не зумiє нiхто в цiлiй верховинi. Громада слухає батькової ради,- але власти батько мiй не має нiякої i не жадає її. Очi Максима блищали огнями гордостi й подиву, коли говорив про свого батька. Тугар Вовк при його словах у задумi похилив голову; зате Мирослава глядiла на Максима, не зводячи з нього очей. Слухаючи Максимових слiв, вона чула, що його батько стається для неї таким близьким, таким мов рiдним чоловiком, немов вона вiк жила пiд його батькiвською опiкою. Але Тугар Вовк ставав чимраз бiльше понурий, чоло його морщилося i очi з виразом давно здержуваного гнiву звернулися на Максима. - То се твiй батько бунтує тухольцiв против мене i против князя?-спитав вiн нараз терпким, рiзким тоном. Немов болющий дотик, вразили тi слова Мирославу; вона зблiдла i позирала то на батька, то на Максима. Але Максим цiлком не змiшався вiд тих слiв, а вiдповiв спокiйно: - Бунтує громаду, боярине? Нi, се тобi неправду сказано. Вся громада гнiвна на тебе за те, що ти присвоюєш собi громадський лiс i полонину, не спитавши навiть громади, чи схоче вона на те пристати, чи нi. - А так, ще питатися вашої громади! Менi князь дарував той лiс i тоту полонину, i менi нi в кого бiльше дозволятися. - Те самiсiньке й говорить громадi мiй батько, боярине. Мiй батько уцитькує громаду i радить пiдождати аж до громадського суду, на котрiм те дiло розбереться. - Громадського суду! - скрикнув Тугар Вовк.- То й я мав би ставати перед тим судом? - Думаю, що й тобi самому се буде пожадане. Ти будеш мiг усiм доказати своє право, вспокоїти громаду. Тугар Вовк вiдвернувся. Вони йшли далi вивозом, який закручувався насерединi, щоб зробити дорогу не так похилою i не так небезпечною. Максим, iдучи позаду, не зводив очей iз Мирослави. Але його лице не яснiло вже таким чистим щастям, як недовго перед тим. Чим чорнiша хмара гнiву й невдоволення залягала на чолi її батька, тим виразнiше почував Максим, що мiж ним i Мирославою розвертається глибока пропасть. Притiм вiн, дитя гiр, не знаючи великого свiту i високих боярських замислiв, i не догадувався, яка широка i глибока була та пропасть на самiм дiлi. Зiйшли вже на долину. Пiд водопадом творив потiк просторий, спокiйний i чистий, мов сльоза, ставок. При його берегах стояли великi шапки перлової, шипучої пiни; дно наїжене було великими й малими обломами скал; прудкi, мов стрiла, пструги блискали помiж камiнням своїми перлово-жовтими, червоно цяткованими боками; в глибинi затоки долi кам'яною стiною ревiв водопад, мов живий срiбний стовп, граючи до сонця всiми барвами веселки. - Що за пречудове мiсце,- аж скрикнула Мирослава, вдивляючися в водопад i наваленi в глибинi дико пошарпанi скали, обведенi згори темно-зеленою габою смерекового лiсу. - Се наша Тухольщина, наш рай! - сказав Максим, обкидаючи оком долину, i гори, i водопад з такими гордощами, з якими мало котрий цар обзирає своє царство. - Тiлько менi ви затроюєте життя в тiм раю,- сказав гнiвно Тугар Вовк. Нiхто не вiдзивався на тi слова; всi троє йшли мовчки дальше. Ось уже доходили до сел, що розкинулося густими купами порядних, драницями критих хат, густо обсаджене рябиною, вербами та розлогими грушами. Народ робив у полю; тiльки старi дiди, поважнi, сивобородi, походжали коло хат, то дещо тешучи, то плетучи сiтi на звiра та на рибу, то розмовляючи про громадськi дiла. Максим кланявся їм i вiтав їх голосно, приязно; далi й Мирослава почала вiтати старих тухольцiв, що стояли на дорозi; тiльки Тугар Вовк iшов понурий та нiмий, навiть поглянути не хотiв на тих смердiв, що смiли супротивлятися волi його князя. Аж ось насеред села з ними пострiчалася дивна компанiя. Три старцi, убранi по-празничному, несли дорогою на високiй, гарно точенiй i оздiбно срiблом окованiй дрючинi великий, також срiблом окований ланцюг, вироблений суцiльно з одної штуки дерева в видi перстеня, нерозривного i замкнутого в собi. Понад тим ланцюгом повiвала червона кармазинова, срiблом вишивана хоругов. Три старцi йшли повiльно. Перед кождим дворищем вони зупинялися i викликали голосно хазяїв по iм'ю, а коли той або хто-будь iз жильцiв дворища явився, вони говорили: - Завтра на копу! - i йшли дальше. - Се що за дивоглядiя? - спитав Тугар Вовк, коли старцi почали наближатися до них. - Хiба ж ти не видав ще такого? - спитав його здивований Максим. - Не видав. У нас коло Галича нема такого звичаю. - На копу скликають, на раду громадську,- сказав Максим. - Я гадав, що попи з корогвою,- почав насмiхатися Тугар.- У нас коли скликають на копу, то скликають потиху, передаючи з хати до хати копне знамено. - У нас копне знамено обноситься по селi отсими закличниками; вони повиннi кождого громадянина по iм'ю закликати на копу. I тебе закличуть, боярине. - Нехай собi кличуть, я не прийду! Нiчого мене не обходить ваша копа. Я тут iз княжої волi i можу сам збирати копу, коли буду вважати се потрiбним. - Ти - сам... збирати копу? - спитав зачудований Максим.- Без наших закличникiв? Без нашого знамена? - У мене свої закличники i своє знамено. - Але ж на твою копу нiхто з наших громадян не пiде. А наша копа як осудить, так у нашiй громадi й буде. - Побачимо!-сказав гнiвно й уперто Тугар Вовк. В ту саму пору наблизилися нашi пiшоходи до закличникiв. Побачивши боярина, закличники поставили знамено, а один iз них вiдозвався: - Боярине Тугаре Вовче! - Ось я,вiдповiв боярин понуро. - Завтра на копу! - Чого? Але закличники на се не вiдповiли нiчого i пiшли дальше. - Не їх дiло, боярине, говорити чого,- пояснив Максим, стараючись якмога втихомирити нехiть боярина до тухольської громадської ради. По довшiй мовчанцi, пiд час котрої вони все йшли селом, Максим знов зачав говорити: - Боярине, позволь менi, недосвiдному, молодому, сказати тобi слово. - Говори! - сказав боярин. - Прийди завтра на копу! - I пiддатися вашому холопському судовi? - Що ж, боярине, тухольська громада судить по справедливости, а справедливому судовi хiба стид пiддатися? - Таточку! - вмiшалася й Мирослава до тої розмови.- Зроби так, як каже Максим! Вiн добре каже! Вiн урятував моє життя,- вiн же ж не хотiв би тобi зле радити; вiн знає добре тутешнi звичаї. Тугар Вовк знехотя всмiхнувся на ту правдиво жiночу логiку, але чоло його швидко знов наморщилося. - I вже ти протуркала менi ушi тим Максимом! - сказав вiн.- Ну, урятував тобi життя, я i вдячний йому за те i, коли хочеш, дам йому пару волiв. Але тут знов о iншi рiчi йде, до яких не слiд мiшатися нi тобi, нi Максимовi. - Нi, боярине,- вiдповiв на се Максим,- ти чей не схочеш унизити мене вiдплатою за моє незначне дiло. Анi я, анi мiй батько не приймемо нiякої вiдплати. А то, що я тебе прошу прийти завтра на копу, я роблю тiлько зi щирої прихильности. Я рад би, боярине, щоб мiж тухольською громадою i тобою була згода. - Ну, нехай i так,- сказав вкiнцi Тугар Вовк,- прийду завтра на тоту вашу раду, але не на те, щоб їй пiддатися, а лиш на те, щоб побачити, що се за рада буде. - Прийди, боярине, прийди,- скрикнув радiсно Максим,- побачиш сам, що тухольська громада вмiє бути справедливою. Приречення Тугара Вовка облегшило серце Максимовi. Вiн став веселий, говiркий, показував Мирославi направо i налiво, що було гарного й цiкавого довкола, а гарного й цiкавого було багато. Нашi пiшоходи були саме серед села i на серединi тухольської долини. Стрiмкi скалистi береги кiтловини свiтилися по обох боках далеко, мов рiвнi, високi мармуровi мури. Потiк плив посеред села, тут же бiля дороги, шумiв i пiнився, розбиваючись по каменях, котрими усiяне було його дно, i навiваючи свiжий холод на всю долину. По обох боках потока, якого береги були досить високi, прорiзанi в намулi давнього озера, побудованi були кашицi (загати) з рiчного камiння i грубих смерекових палiв та колод, щоб охоронити село вiд виливу. Всюди через потiк поробленi були вигiднi з поруччями кладки, а зараз поза кашицями йшли скопанi грядки з фасолею й горохом, що вилися вгору по тичинню, з буряками й капустою, а також загони пшеницi, що чистими ясно-зеленими пасмугами простягалися далеко поза хати. Хати були порядно обгородженi i гарно удержуванi; стiни з гладкого дилиння, не обмазаного глиною, але кiлька разiв до року митого i скобленого рiчними черепницями; тiльки там, де одна долина сходилася з другою, в вузьких пасмугах стiни були полiпленi глиною i побiленi паленим вапном i виглядали дуже гарно серед зелених верб i груш. При входi до кожного дворища стояли двi липи, мiж якими прив'язанi були гарно плетенi в усякi узори ворота. Майже над кождими воротами на жердцi висiла прибита якась хижа птиця: то сова, то сорока, то ворона, то яструб, то орел, з широко розпростертими крилами i звислою додолу головою; се були знаки духiв - опiкунiв дому. За хатами стояли стайнi та iншi господарськi будинки, всi пiд драницями i з грубезних, тесаних брусiв збудованi; тiльки нечисленнi обороги були з соломи i насторошували де-де свої золото-жовтi, острокруглi чуби догори помiж чотирма високими оборожинами. - Ось мого батька двiр,- сказав Максим, показуючи на один двiр, нiчим не вiдмiнний вiд iнших. Перед домом не було нiкого, але дверi вiд сiней були вiдчиненi, а в стiнi до полудня прорубанi були два невеличкi квадратовi отвори, якi влiтi оставались або зовсiм створенi, або закладались тонкими i напiвпрозiрчастими гiпсовими плитками, i на зиму, крiм того, забивались дощаними вiконницями. Се були тодiшнi вiкна. Мирослава цiкаво позирнула на те гнiздо Беркутiв, над котрого ворiтьми справдi висiв недавно вбитий величезний беркут, ще й по смертi немов грозячи своїми могутнiми, залiзними пазурами i своїм чорним, у каблук закривленим дзюбом. Затишно, супокiйне i ясно було на тiм обiйстю; потiк вiддiлював його вiд гостинця, перекинений широкою кладкою, i журчав стиха та плескав кришталевою хвилею о кам'яну загату. I Тугар Вовк позирнув туди. - Ага, то тут сидить той тухольський владика. Ну, рад я пiзнати його. Побачимо, що се за птиця! Максим хотiв попрощати боярина й його доньку i звернути додому, але щось немов тягло його йти з ними дальше. Мирослава немов порозумiла се. - Чи вже вертаєш додому? - спитала вона, вiдвертаючись, щоб укрити своє помiшання. - Хотiв було вертати, але нехай i так,- проведу вас iще через тiснину до вашого двора. Мирослава втiшилася, сама не знаючи чого. I знов пiшли вони вниз селом, гуторячи, озираючись на всi боки, любуючись одно одним, голосом, присутнiстю, одно для другого забуваючи все довкола, батька, громаду. I хоча в цiлiй розмовi анi одним словом не згадували про себе, про свої чуття й надiї, але й крiзь найбайдужнiшу їх бесiду тремтiло тепло молодих, першою любов'ю огрiтих серць, проявлялася таємнича сила, що притягала до себе тi двi молодi, здоровi й гарнi iстоти, чистi та незопсованi, що в своїй невинностi навiть не думали про перепони, якi мусила стрiнути їх молода любов. I Тугар Вовк, що йшов передом у важкiй, понурiй задумi та мiркував над тим, як би то завтра стати гiдно i в цiлiм блиску перед тими смердами та показати їм свою повагу та вищiсть,- i Тугар Вовк не завважав нiчого мiж молодими людьми; одно тiльки гнiвало його, що той молодий парубок такий смiлий i так поводиться з ним i з його донькою, мов з рiвними собi. Але до пори, до часу вiн здержував свiй гнiв. Минули вже село i зближалися до того мiсця, де тухольська кiтловина замикалася, пропускаючи тiльки вузькою скалистою брамою потiк у долину. Сонце вже похилилося геть iз полудня i стояло над вершиною лiсу, купаючи своє скiсне промiння в спiнених хвилях потока. Вiд скал, що затiснювали виплив потока з тухольської долини, лежали вже довгi тiнi; в самiй тiснинi було сумрачно, холодно i слизько. Внизу розбивалася вода потока о величезне, купами тут навалене камiння, а вгорi високо шумiли величезнi смереки i буки. Понад самим потоком з обох бокiв вели прокованi в скалах вигiднi стежки - також дiло тухольцiв. Якась дрож проняла Мирославу, коли входила в оту дивовижну "кам'яну браму": чи то вiд пануючого тут холоду, чи вiд вогкостi, чи бог знає вiд чого,- вона взяла батька за руку i притиснулася до нього. - Яке страшне мiсце! - сказала вона, зупиняючись у самiй тiснинi i озираючись кругом та догори. I справдi, мiсце було незвичайне, дике. Потiк був вузький, може, на три сажнi, не бiльше, завширшки, i так гладко прорiзаний рвучою гiрською водою в лупаковiй скалi, що незнающий був би мiг присягнути, що се людських рук робота. А перед самим проходом стояв насторч величезний кам'яний стовп, у споду геть пiдмитий водою i для того тонший, а вгорi немов головатий, оброслий папороттю та карлуватими берiзками. Се був широко звiсний Сторож, котрий, бачилось, пильнував входу в тухольську долину i готов був упасти на кождого, хто в ворожiй цiлi вдирався б до сього тихого, щасливого закутка. Сам Тугар Вовк почув якийсь холод за плечима, зирнувши на того страшного Сторожа. - Тьфу, яка небезпечна каменюка! - сказав вiн.- Так нависла над самим проходом, що, бачиться, ось-ось упаде! - Се святий камiнь, боярине,- сказав поважно Максим,- йому щовесни складають вiнки з червоного огнику,- се наш тухольський Сторож. - Ех, все у вас ваше, все у вас святе, все у вас тухольське,- аж слухати обридло! - скрикнув Тугар Вовк.-Немов-то поза вашою Тухольщиною вже й свiта нема! - Для нас i справдi нема свiта,- вiдмовив Максим.- Ми над усе любимо свiй кутик,- коли б так кождий iнший любив свiй кутик, то, певно, всi люди жили б на свiтi спокiйно й щасливо. Максим у своїй невиннiй щиростi й не розумiв, як чутко вколов вiн у серце боярина тими словами. Вiн не завважав також, якими злобними очима позирнув на нього Тугар Вовк. Звертаючися до Мирослави, Максим мовив далi спокiйним, теплим голосом: - А про той камiнь, про нашого Сторожа, я вам оповiм, що чув вiд батька. Давно то, дуже давно дiялось, ще коли велетнi жили в наших горах. То тут, де тепер наша Тухля, стояло велике озеро; сеся кiтловина була ще зовсiм замкнена, i тiлько через верх текла вода. Озеро се було закляте: в нiм не було нiчого живого, нi рибки, нi хробачка; а котра звiрина напилася з нього, мусила згинути; а пташина, що хотiла перелетiти понад нього, мусила впасти в воду i втопитися. Озеро було пiд опiкою Морани, богинi смертi. Але раз сталося, що цар велетнiв посварився з Мораною i, щоб зробити їй наперекiр, ударив своїм чародiйським молотом о скалу i розвалив стiну, так що вся вода з заклятого озера виплила i стратила свою дивну силу. Цiла околиця раптом ожила; дно озера зробилося плодючою долиною i зазеленiлося буйними травами та цвiтами; в потоцi завелися риби, помiж камiнням усяка гадь, у лiсах звiрина, в повiтрi птиця. За те розлютилася Морана, бо вона не любить нiчого живого, i закляла царя велетнiв у отсей камiнь. Але долинi самiй не могла нiчого зробити, бо не могла назад вернути мертвящої води, що виплила з озера; якби була вернула назад усю воду до краплини i заткала отсей в скалi вибитий прохiд, то була би знов царицею наших гiр. А так, то хоч цар велетнiв i не жиє, та проте й Морана не має вже тут власти. Але цар не зовсiм погиб. Вiн триває в тiм каменi i пильнує сеї долини. Кажуть, що колись Морана ще раз iзбере свою силу, щоб нею завоювати нашу Тухольщину, але отсей заклятий Сторож упаде тодi на силу Морани i роздавить її собою. З дивним чуттям слухала Мирослава тої повiстi: вона глибоко щемiла її в серцi,- їй так бажалося стати пiд рукою того доброго i животворного царя велетнiв до бою з силою Морани; кров живiше заграла в її молодiм серцi. Як сильно, як гаряче любила вона в тiй хвилi Максима! А Тугар Вовк, хоч i слухав Максимової повiстi, але, бачилось, не дуже вiрив їй, тiльки ще раз обернувся, позирнув на кам'яного тухольського Сторожа i з погордою всмiхнувся, немов подумав собi: "От дурнi смерди, в якiй дурницi покладають свою гордiсть i свою надiю!" Вже нашi пiшоходи минули вузький протiк тухольського потока i вийшли на ясний свiт. Перед їх очима раптом розкинулася довга, крутими горами обмежена долина Опору, котра ген-ген сходилася з долиною Стрия. Сонце вже клонилося на захiд i гарячим пурпуром меркотiло в широких хвилях Опору. Тухольський потiк скаженими скоками i з лютим шумом гуркотiв додолу, щоб скупатися в Опорi. Його вода, рiзко вiдбиваючи в собi заходову червонiсть, виглядала неначе кров, що бурхає з величезної рани. Довкола шумiли темнi вже лiси. Хвилю стояли нашi пiшоходи, напуваючись тою безсмертною i живущою красою природи. Максим немов вагувався на якiйсь думцi, що так i засiла в його головi i силомiць просилася на волю. Далi вiн зiбрався з вiдвагою i приблизився до Тугара Вовка, тремтячи й червонiючись. - Боярине-батьку,- сказав вiн незвичайно м'яким i несмiливим голосом. - Чого тобi треба? - Позволь менi бути твоїм найщирiшим слугою... - Слугою? Що ж, се нетрудно,- прийди з батьком i наймись, коли конче хочеш на службу. - Нi, боярине, не так ти зрозумiв мене... Позволь менi бути твоїм сином! - Сином? Але ж у тебе є свiй батько, i, як чую, далеко лiпший, справедливiший i мудрiший вiд мене, коли завтра буде судити мене! Боярин гiрко, їдовито всмiхнувся. - Я хотiв сказати,- поправився Максим,- хотiв сказати ще не так. Боярине, вiддай за мене доньку свою, котру я люблю дужче свого життя, дужче душi своєї! Грiм з ясного неба не був би так перелякав Тугара Вовка, як тi гарячi, а при тiм простi слова молодого парубка. Вiн вiдступив два кроки назад i прошибаючим, з гнiвом i погордою змiшаним поглядом мiрив бiдного Максима вiд нiг до голови. Лице його було недобре, аж синє, зуби йому зацiпило, губи дрожали. - Смерде! - скрикнув вiн нараз, аж дооколичнi гори залунали тим проклятим окликом.- Що се за слова смiєш ти говорити до мене? Повтори ще раз, бо се не може бути, щоб я справдi чув те, що менi причулося. Грiзний крик боярина збудив i в Максима його звичайну смiлiсть i рiшучiсть. Вiн випростувався перед боярином, мов молодий, пишний дубчак, i сказав лагiдним, але певним голосом: - Нiчого злого я не сказав тобi, боярине,- нiчого такого, що би приносило нечесть тобi або твоїй доньцi. Я просив у тебе руки твоєї доньки, котру я люблю, як її нiхто в свiтi не буде любити. Невже ж мiж твоїм боярським, а моїм мужицьким родом така велика пропасть, щоб її любов не могла перегатити? Та й чим же ж ти так дуже вищий вiд мене? - Мовчи, смерде! - перебив його лютим криком Тугар Вовк.- Рука моя судорожно стискає рукоять меча, щоб заткати ним твою глупу гортанку. Одно тiльки рятує тебе вiд моєї мести,- а се те, що ти нинi вирятував мою доньку з небезпеки. Iнакше ляг би ти в тiй хвилi трупом за такi слова. I ти, безумний, мiг подумати, мiг посмiти пiдносити очi свої до неї, до моєї доньки?.. Се за те, що я й вона говоримо з тобою по-людськи, а не копаємо тебе, як собаку! I ти думав, що, рятуючи її вiд пазурiв медведя, ти здобув її для себе, як бранку? О, нi! Коли б мало на таке прийти, то волiла б вона згинути в кровавих обiймах дикого звiра, нiж мала би тобi дiстатися! - Нi, боярине, не так кажи! Водiв би я згинути в лапах медведя, анiж мав би один її волосок бути ушкоджений. Мирослава вiдвернулася при тих словах, щоб скрити вiд батька i вiд Максима довго здержуванi сльози, що тепер бризнули з її очей. Але Тугар Вовк не зважав на те i говорив дальше: - I ти, пiдлий хамiв роде, смiєш рiвняти себе зо мною? Зо мною, що вiк звiкував мiж князями, вдостоївся княжої похвали i надгороди за рицарськi дiла! Моя донька може вибирати собi жениха мiж найпершими i найславнiшими молодцями в краю, а я мав би дати її тобi, смердовi, до твого тухольського гнiзда, де би вона зiв'яла, зсохла i пропала в нуждi! Нi, нi, йди геть, бiдний хлопче, ти не сповна розуму, ти сказав свої слова в нападi божевiльства! Максим бачив тепер, що його надiї розбитi, що боярин надто високо мiряє, надто гордо глядить на нього. Хоч i як тяжко приходилось йому, але нiщо було робити. - Боярине, боярине,- сказав вiн сумним, теплим голосом,- занадто ти високо пiднявся на крилах гордости,- але уважай! Доля звичайно тих найвище пiдносить, кого думає найнижче зiпхнути. Не гордуй бiдними, не гордуй низькими, не гордуй робучими, боярине, бо хто ще знає, до котрої хто криницi прийде воду пити! - Ти ще смiєш менi давати науки, гаде? - скрикнув розлючений Тугар Вовк, i очi його заблищали безумним гнiвом. - Геть менi з очей, а то, богом кленусь, не буду нi на що зважав, а просаджу тебе отсим ножем, як просадив нинi рано медведя! - Не гнiвайся, боярине, за слова дурного хлопця,- вiдповiв усе спокiйний Максим.Прощай! Прощай i ти, моя зоре, що блиснула менi так чудово на одну днину, а тепер мусиш навiки для мене померкнути! Прощай i будь щаслива! - Нi, годi мовчати,- сказала нараз Мирослава, рiшучо обертаючись,- я не померкну для тебе, молодче, я буду твоя. Тугар Вовк, мов остовпiлий, глядiв на свою доньку i вже аж тепер не знав, що йому робити. - Доню, а се що ти кажеш! - скрикнув вiн. - Те, що чуєш, таточку. Вiддай мене за Максима! Я пiду за нього. - Дурна дiвчино, се не може бути! - Спробуй, а побачиш, що може. - Ти в горячцi говориш, доню,- ти перелякалася дикого звiра, ти недужа!.. - Нi, таточку, я здорова i скажу тобi ще раз, i кленусь перед онтим ясним сонцем, що сей молодець мусить бути моїм! Сонце, будь свiдком! I вона взяла Максима за руку i гаряче прилипла устами до його уст. Тугар Вовк не мiг отямитися, не мiг здобутися на один рух, на одно слово. - А тепер, молодче, йди домiв i не лякайся нiчого. Мирослава присягла, що буде твоєю, i Мирослава зумiє додержати присяги. А ми, таточку, спiшiмо додому! Онде в долинi наш двiр, а ось i нашi гостi надходять. I, сказавши се, дивна дiвчина взяла безтямного з диву батька за руку i пiшла з ним долi горою. А Максим довго ще стояв на мiсцi, очарований, щасливий. Вкiнцi прочунявся i, впавши лицем на землю, помолився заходовому сонцю так, як молилися його дiди й прадiди, як молився тайком i його батько. Потiм устав i тихою ходою пiшов додому. III За селом Тухлею, зараз же близ водопаду, стояла насеред поля величезна липа. Нiхто не затямив, коли її засаджено i коли вона розрослася така здорова та конариста. Тухля була оселя не дуже давня, i деревина, що росла на тухольськiй долинi, була геть-геть молодша вiд тої липи; тим-то й не диво, що тухольський народ уважав її найдавнiшим свiдком давнини i окружав великою пошаною. Тухольцi вiрили, що тота липа - дар їх споконвiчного добродiя, царя велетнiв, який засадив її власноручно на тухольськiй долинi на знак своєї побiди над Мораною. З-пiд корiння липи било джерело погожої води i вiдтак, тихо журчачи по дрiбних камiнцях, впливало до потока. Се було мiсце копних зборiв тухольських, мiсце сiльського вiча, котре в старовину являло з себе всю i одиноку власть у руських громадах. Довкола липи був широкий, рiвний майдан. Рядами стояли на нiм до схiд сонця гладкi кам'янi брили, призначенi на стiльцi, де сiдали старцi громадськi, батьки родин. Кiлько було таких батькiв, стiлько й кам'яних стiльцiв. Поза ними було вiльне мiсце. Пiд липою, над самим джерелом, стояв чотиригранний камiнь з проверченою всерединi дiрою; тут на час ради виставлялося копне знамено. А обiк зроблене було друге пiдвищення для бесiдника, себто для того, хто в якiй-будь справi говорив; вiн виступав iз свого мiсця i входив на се пiдвищення, щоб увесь народ мiг чути його. На другий день пiсля боярських ловiв густо тухольського народу роїлося по копнiм майданi. Гамiр iшов по долинi. Старцi громадськi йшли повагом iз села один за одним i засiдали на своїх мiсцях. Шумно збиралася молодiж i ставала поза ними широким пiвколесом. I жiнки сходилися, хоч не так численно: вiд громадської ради жаден дорослий громадянин, чи муж, чи жiнка, не був виключений. I хоч рiшаючий голос мали тiльки старцi-батьки, але при нарадi вiльно було й молодежi й жiноцтву подавати свiй голос пiд розвагу старцям. Сонце пiднялось уже високо на небi, коли з села, остатнi за всiма, надiйшли закличники, несучи перед собою тухольське копне знамено. Поява їх викликала загальний шепiт мiж громадою, а коли вони наблизилися, все втихло. Закличники, тричi поклонившися громадi, вийшли пiд липу i познiмали шапки з голiв. Уся громада зробила те саме. - Чесна громадо,- вiдiзвалися закличники,- чи воля ваша нинi раду держати? - Так, так! - загула громада. - То нехай же бог помагає! -- сказали вони i, пiднявши високо вгору копне знамено, встромили його в дiрку, продовбану в каменi. Се був знак, що рада зачата. Потiм устав iз свого мiсця найстарший у зборi, Захар Беркут, i повiльним, але твердим кроком виступив пiд липу i, доторкнувшися її рукою, наблизився до пливучої з її корiння нори i, припавши на колiна, помазав собi нею очi й уста. Се була звичайна, стародавня церемонiя, що знаменувала очищення уст i прояснення ока, потрiбне при такiм важнiм дiлi, як народна рада. По тiм вiн сiв на пiдвищенiм мiсцi, звернений лицем до народу, тобто до схiдної сторони неба. Захар Беркут - се був сивий, як голуб, звиш 90-лiтнiй старець, найстарший вiком у цiлiй тухольськiй громадi. Батько вiсьмох синiв, iз яких три сидiли вже разом iз ним мiж старцями, а наймолодший Максим, мов здоровий дубчак мiж явориною, визначався мiж усiм тухольським парубоцтвом. Високий ростом, поважний поставою, строгий лицем, багатий досвiдом життя й знанням людей та обставин, Захар Беркут був правдивим образом тих давнiх патрiархiв, батькiв i провiдникiв цiлого народу, про яких говорять нам тисячолiтнi пiснi та перекази. Невважаючи на глибоку старiсть, Захар Беркут був iще сильний i кремезний. Правда, вiн не робив уже коло поля, не гонив овець у полонину, анi не ловив звiра в лiсових нетрях,- та проте працювати вiн не переставав. Сад, пасiка й лiки - се була його робота. Скоро лишень весна завiтає в тухольськi гори, Захар Беркут уже в своїм саду, копле, чистить, пiдрiзує, щепить i пересаджує. Дивувалися громадяни його знанню в садiвництвi, тим бiльше дивувалися, що вiн не крився з тим знанням, але радо навчав кождого, показував i заохочував. Пасiка його була в лiсi, i кождої погiдної днини Захар Беркут ходив у свою пасiку, хоч дорога була утяжлива i досить далека. А вже найбiльшим добродiєм уважали тухольцi Захара Беркута за його лiки. Коли було настане час, мiж зеленими святами а святом Купайла, Захар Беркут з своїм наймолодшим сином Максимом iде на кiлька недiль у гори за зiллям i лiками. Правда, чистi та простi звичаї тодiшнього народу, свiже тухольське повiтря, просторi та здоровi хати i ненастанна, та зовсiм не надсильна праця - все те вкупi хоронило людей вiд частих i заразливих хороб. Зате частiше лучалися калiцтва, рани, на якi, певно, нiякий знахар не вмiв так скоро i так гарно зарадити, як Захар Беркут. Але не в тiм усiм покладав Захар Беркут головну вагу свого старечого життя. "Життя лиш доти має вартiсть,- говорив вiн частенько,- доки чоловiк може помагати iншим. Коли вiн став для iнших тягарем, а хiсна не приносить їм нiякого, тодi вiн уже не чоловiк, а завада, тодi вiн уже й жити не варт. Хорони мене боже, щоб я коли-небудь мав статися тягарем для iнших i їсти ласкавий, хоч i як заслужений хлiб!" Тi слова - то була провiдна, золота нитка в життю Захара Беркута. Все, що вiн робив, що говорив, що думав, те робив, говорив i думав вiн з поглядом на добро i хосен iнших, а поперед усього громади. Громада - то був його свiт, то була цiль його життя. Видячи, що медведi та дики часто калiчать худобу й людей у горах, вiн, ще бувши молодим парубком, задумав навчитися лiчити рани, i, покинувши батькiвський дiм, вибрався в далеку, незнайому дорогу до одного славного ворожбита, який, чутка була, вмiв замовляти стрiли i кров. Але примова того лiкаря показалася пустою. Захар Беркут, прийшовши до нього, обiцяв йому десять куниць плати, щоб навчив його своєї примови. Ворожбит пристав, але Захаровi не досить було навчитися наслiпо, вiн хотiв попереду переконатися, чи лiк ворожбитiв добрий. Вiн виняв свiй нiж i задав собi ним глибоку рану в стегно. - На, замов! - сказав вiн до зачудованого лiкаря. Примова не вдалася. - Е,- сказав лiкар,- се для того не вдається, що ти самовiльно завдав собi рану. Такої рани замовити не можна. - Ну, то видно, що кепська твоя примова, i менi її не потрiбно. Я потребую такої примови, котра не питала би, чи рана самовiльна, чи нi, а загоїла б усяку. I як стiй Захар Беркут покинув ворожбита i пiшов дальше, розпитувати лiпших лiкарiв. Довго блукав вiн по горах i долах, аж поки по роцi блукання не зайшов до скитських* монахiв. Мiж ними був один, столiтнiй старець, що довгi часи пробував на Афонськiй горi у грекiв i читав там багато старих грецьких книг. Той монах умiв чудово лiчити рани i брався навчити своєї штуки кождого, хто проживе з ним рiк у добрiй злагодi i покажеться йому чоловiком щирого серця й чистої душi. Багато вже ученикiв приходило до старого, вiчно задуманого i вiчно сумовитого монаха, але нi одного вiн не вподобав, нi один не прожив з ним умовленого року i не винiс його тайникiв лiкарських. Про сього-то лiкаря почув Захар Беркут i наважився вiдбути його пробу. Прийшовши до скитського монастиря, просив, щоб заведено його до старця Акинтiя, i одверто розповiв йому про цiль свого приходу. Сивобородий, понурий дiд Акинтiй прийняв його без суперечки - i Захар вибув не рiк, а цiлi три роки. Вiн вернувся зо скита новим чоловiком: його любов до громади стала ще гарячiшою i сильнiшою, його слова плили кришталевою, чистою хвилею, були спокiйнi, розумнi i твердi, як сталь, а против усякої неправди острi, як бритва. В своїй чотирилiтнiй мандрiвцi Захар Беркут пiзнав свiт, був i в Галичi, i в Києвi, бачив князiв i їх дiла, пiзнав воякiв i купцiв, а його простий, ясний розум складав усе бачене й чуте, зерно до зерна, в скарбницю пам'ятi, як матерiали для думки. Вiн вернувся з мандрiвки не тiльки лiкарем, але й громадянином. Бачучи по долах, як князi та їх бояри силуються ослабити i розiрвати громадськi вiльнi порядки по селах, щоб опiсля роз'єднаних i розрiзнених людей тим легше повернути в невольникiв i слуг, Захар Беркут переконався, що для його братiв-селян нема iншого рятунку й iншої надiї, як тiльки добре уладження i розумне ведення та розвивання громадських порядкiв, громадської спiльностi та дружностi. А з другого боку, вiд старця Акинтiя i вiд iнших бувалих людей вiн чимало наслухався про громадськi порядки в пiвнiчнiй Русi, в Новгородi, Псковi, про добробут i розцвiт тамошнiх людей, i все те запалювало його гарячу душу до бажання - вiддати цiле свое життя на поправу й скрiплення добрих громадських порядкiв у своїй рiднiй Тухольщинi. Сiмдесят лiт минуло вiд того часу. Мов стародавнiй дуб-велетень стояв Захар Беркут серед молодого поколiння i мiг тепер бачити плоди своєї довголiтньої дiяльностi. I, певно, не без радостi мiг вiн глядiти на них. Мов одна душа, стояла тухольська громада дружно в працi i вживанню, в радощах i в горю. Громада була для себе i суддею, i впорядчиком у всьому. Громадське поле, громадськi лiси не потребували сторожа - громада сама, вся i завсiди, бачно берегла своє добро. Бiдних не було в громадi; земля достачала пожитку для всiх, а громадськi шпихлiри та стодоли стояли завсiди отвором для потребуючих. Князi i їх бояри зависливим оком глядiли на те життя, в якiм для них не було мiсця, в якiм їх не потребували. Раз у рiк з'їздив у Тухольщину князiвський збiрщик податкiв, i громада старалась якнайборше позбутися немилого урядового гостя: через день або два вiн виїздив, обвантажений усяким добром - бо податки в великiй мiрi платили тухольцi натурою. Але в Тухольщинi збiрщик князiвських податкiв не був таким самовладним паном, як по iнших селах. Тухольцi добре уважали, що належиться збiрщиковi, а що князевi, i не попускали йому зробити над ними нiякого надужиття. Але не тiльки в самiй Тухольщинi видний i спасенний був вплив Захара Беркута; його знали люди на кiльканадцять миль довкола, по руськiм i угорськiм боцi. Та й то знали його не лиш як чудовного лiкаря, що лiчить рани i всякi болiстi, але й не менше як чудовного бесiдника та порадника, котрий "як заговорить, то немов бог тобi в серце вступає", а як порадить чи то одному чоловiковi, чи й цiлiй громадi, то хоч цiлий майдан старцiв набери, то й тi вкупi, певно, лiпшої ради не придумають. Вiддавна Захар Беркут прийшов був до того твердого переконання, що як чоловiк сам один серед громади слабий i безрадний, так i одна громада слаба, i що тiльки спiльне порозумiння i спiльне дiлання многих сусiднiх громад може надати їм силу i може в кождiй громадi поокремо змiцнити свобiднi порядки громадськi. Тож нiколи, працюючи всiлякими способами для своєї Тухольщини, Захар не забував i про сусiднi громади. Вiн за молодших часiв часто ходив по громадах, бував на їх копних зборах, старався пiзнати добре їх потреби й людей, i всюди ради та намови його змагали до одного: до скрiплення дружнiх, товариських i братерських зв'язкiв мiж людьми в громадах i мiж громадами в сусiдствi. А зв'язки тi були тодi ще досить живi й сильнi; ще роз'їдлива князiвщина та боярщина не здужала була порозривати їх дорешти,- тому й не диво, що пiд проводом так усiма любленого, так досвiдного i громадському дiлу вiдданого чоловiка, як Захар Беркут, тi зв'язки живо вiдновилися i змiцнiли. Особливо зв'язок з руськими громадами по угорськiм боцi був дуже важним дiлом для Тухольщини, ба й для цiлої стрийської верховини, багатої вовною та кожухами, та зате досить убогої на хлiб, якого мали подостатком загiрнi люди. Отже ж то одним iз головних старань Захара було - провести зi своєї Тухольщини просту i безпечну дорогу на угорський бiк. Довгi лiта вiн носився з тою гадкою, переходив здовж i вшир тухольськi полонини, розмiрковуючи, куди би найлiпше, найбезпечнiше i з найменшим коштом можна провести дорогу а заразом старався звiльна й ненастанно наклонювати верховинськi громади по однiм i другiм боцi Бескида до того дiла. При кождiй нагодi, на кождiй громадськiй радi вiн не залишав доказувати користь i потребу такої дороги, поки вкiнцi не добився сього. Бiльше як десять громад з ближчої й дальшої околицi прислали до Тухлi своїх виборних на громадську раду, на якiй мало обговорюватись побудовання нової дороги. Се був радiсний день для Захара. Вiн не тiльки принявся радо сам повитичувати, куди має йти дорога, але також через весь час, поки вона мала будуватися, взявся надзирати за роботою, а окрiм того, виправив чотирьох своїх синiв до роботи, а п'ятий його син, коваль, мав iз своєю перевiзною кузнею все бути на мiсцi роботи для направи потрiбних знаряддiв. Кожда громада висилала по кiльканадцять робiтникiв, iз запасом свого хлiба й своєї страви,- i пiд проводом невтомного Захара дорога була збудована в однiм роцi. Користi її вiдразу для всiх стали очевиднi. Зв'язок з богатими ще тодi угро-руськими громадами оживив усю верховину; почалася жива i обопiльно хосенна обмiна здобуткiв працi: туди йшли кожухи, сир овечий та й цiлi отари на зарiз, а вiдтам пшениця, жито та полотна. Але не тiльки для такого обмiнного торгу була вигiдна тухольська дорога; вона була також проводом для всiляких вiстей про життя громад по однiм i по другiм боцi Бескида, була живою ниткою, що в'язала докупи дiтей одного народу, розбитих мiж двома державами. Правда, тухольська дорога була не перша така нитка. Давнiша i колись далеко славнiша була дуклянська дорога. Але галицько-руським князям вона з многих причин не злюбилася, менше, може, для того, що пiддержувала живий зв'язок мiж громадами по сiм i по тiм боцi Бескида та через те скрiплювала в одних i в других вольнi громадськi порядки, як радше для того, що туди частенько мадярськi королi й дуки впадали з вiйськами до Червоної Русi. От тому-то галицькi та перемиськi князi старались коли не зовсiм замкнути, то, бодай, укрiпити тоту входову браму в свої границi, а звiсно, що таке "укрiплення", зроблене по-державному i для державних цiлей, мусило вийти на шкоду громад i громадської самоуправи. Князi понасаджували здовж дуклянської дороги своїх бояр, понадаровували їм iз громадських земель просторi грунти й посiдища i вложили на них обов'язок - пильнувати дуклянської брами, в разi воєнного нападу спиняти неприятеля воєнними дружинами, набраними з околичних громад, а також засiками, себто дерев'яними та кам'яними запорами, що ними в тiсних мiсцях завалювано дорогу, чинячи її при якiй-такiй оборонi зовсiм непрохiдною для ворожих воякiв. Розумiється, що тi обов'язки цiлим своїм тягарем спадали на селян, на громади. Вони не тiльки тратили часть своїх споконвiчних земель, на яких розсiдалися бояри, але мусили, крiм того, ставити варти, давати дружинникiв та слуг боярам, робити засiки, ба, в разi воєнного часу, пiдданi були зовсiм боярським розказам i боярському судовi. Очевидна рiч, боярин, обдарований такими широкими правами, ставався силою в селi i, зовсiм природно, дбав про побiльшення й укрiплення своєї сили. Щоб забагатiти, бояри закладали на шляху свої власнi засiки-рогачки i побирали з них i в спокiйних часах оплату вiд усякого проїжджого, а се мусило спинити живий рух по дуклянськiй дорозi, ослабити живi зв'язки мiж громадами. А рiвночасно з ослабленням тих зв'язкiв мусив iти й упадок вiчевих, вiльних порядкiв у самих громадах. Власть боярська не могла й