Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   Мене ще й  на  свiтi  не  було  тодi,  а  я  навiч  бачу  дядька  Павла
Трохимовича Музику. Невисокий, покручений, наче корч, i руки в нього,  мов
корчi, й голова в нього, мов корч. Запалi, завжди в пеленi сльозовиння очi
скидаються на двох переляканих павучкiв, якi сновигають i сновигають, нiяк
не сховаються в шпарках.
   Досвiток, золотi зорi вишито на сiрому  полотнi  неба.  Пахне  росою  з
лопухiв, бузини та полину, й  зрiдка  озиваються  веснянi  пташки  у  свої
дзвiнкi сопiлочки. Але в селi не меншає досвiтнього смутку вiд їхньої гри.
   Село сонне й тихе, як пiсля макiвки.
   Дядько Павло Музика йде в церкву.
   Церква стоїть на високому горбi коло ставу, що  дрiмає  темною  голубою
водою в густих верболозах.
   Цього погiдного недiльного дня в церкву не йде нiхто, бо там з  минулої
осенi не правиться служба божа. Не правиться з тих пiр,  як  пропав  їхнiй
сiльський батюшка. Ось сьогоднi був, бачили його сусiди,  а  па  ранок  не
стало, наче вознiсся на небо. I начебто нiяка чорна машина по  батюшку  не
приїжджала, й начебто нiхто нiкуди не забирав батюшку.  А  ще  через  день
опiвночi згорiла його хата пiд гонтом. Згорiла, як свiчка. I начебто нiхто
не запалював, а сама спалахнула. й нiхто не кинувся на пожежу,  не  взявся
гасити, мовби село не бачило тiєї пожежi, мовби всi послiпли й оглухли.  А
до ранку й жар прочах, i попiл охолов.
   Дядько Павло Музика проходить мимо пожарища, на  якому  стримить  чорна
пiч, i звивистим узвозом простує  до  церкви.  Так,  як  ходив  до  церкви
завжди, бо незбагненна  сила  вабить  i  вабить.  А  може,  сьогоднi  таки
правитиметься? А може, об'явиться iнший батюшка в їхньому селi?..
   Мене тодi й на свiтi не було,  та  я  бачу,  як  Павло  Музика  узвозом
дiстається до церкви - й несподiвано торопiє: дверi вiдчиненої
   Дверi, що всю осiнь i всю зиму  простояли  на  замку...  Може,  справдi
об'явився батюшка? Перехрестившись трьома  пучками,  Павло  Музика  обачно
сходить на паперть, через плече оглядається на село -  й  поволi  просуває
корчувату голову в церкву.
   А потiм щось його всмоктує в церкву, й Павло Музика зникає.
   Село оповите страхом: Павло Музика ходить вiд хати до хати, вiд обiйстя
до обiйстя i всiм розказує, що  якiсь  злодiї  вночi  пограбували  церкву.
Повиносили з церкви геть усе, що можна повиносити.
   - Покрали богiв!
   Але покрали не тiльки богiв, а й усе  церковне  начиння.  Здавалося  б,
кому воно все потрiбне, а покрали.
   - I господа на небi не побоялися!
   А таки не побоялися: крали богiв - i кари не ждали на свої голови.
   - Чужi чи свої?
   Спробуй вгадай. Можна подумати i на чужих, i на своїх, бо  скрiзь  люди
пустилися берега.
   - Ходiмо шукати злодiїв!
   Скоро коло нього наче клубок сухого перекотиполя збирається  -  немiчнi
жiнки та старi баби, у яких ще є сила злiзти з тапчана чи  з  печi.  Рудий
Павло Музика в тому клубку - мов жарина вогню, що бризкає словами-iскрами.
   - А чи не Василь Гнойовий залiз у церкву й покрав? До Гнойового  гайда!
А вiн не без компанiї.
   Ген-ген обкрадена церква блакитними стiнами сяє над селом:  наче  голос
високого й гнiвного неба, що шле їх на помсту й  покару.  Людське  безумне
перекотиполе котиться на сiльську околицю, де в скособоченiй  мазанцi  пiд
очеретом живе Василь Гнойовий - злидар i конокрад, що молився  й  молиться
скляному богу.
   А назустрiч - хлопчина в подертiй сорочцi та в полатаних штанях, босий,
з синiми очима-будяками на рябому лицi, схожому на горобине яєчко.
   - А що то в тебе за пазухою?
   Чорними ногами в бородавках прирiс до землi, а очi перестрашенi,  мовби
на їхнi дикi квiти по сердитому джмелю сiло.
   - Ану покажи, що за пазухою!
   I вже схопили за куштратi  патли,  i  вже  смикнули  за  комiр,  i  вже
руки-круки сягнули за пазуху вiдстовбурченої сорочки.
   - Божа мати з божим сином!
   Справдi, з полотняної пазухи,  вiд  грудей-ребер  вознеслася  на  сонце
весняного дня божа мати з немовлям на руках.
   Обоє - в неземному палахкотючому  сяйвi  довкола  умиротворених  святих
ликiв, обоє дивляться глибокими очима добра й милосердя.
   А водночас - i лагiдного докору.
   Мовби  не  можуть  втямити,  як  опинилися  в  полотнянiй  пазусi,   як
вознеслися на  свiтло  весняного  дня,  кого  бачать  перед  собою.  Святi
праведнi очi,  якi  завжди  запитують  -  i  водночас  вiдповiдають  своїм
запитанням, якi завжди прощають, бо в прощеннi - їхня невмирущiсть.
   - Де взяв? Хто ти?
   - Марко...
   - Злодiй! Де взяв iкону?
   - Знайшов! - дзигонiв хлоп'ячий голос.- Отамо знайшов у бур'янi.
   - Брешеш!
   - Суща правда.
   - Перехрестися!
   И дитяча рука в хресному знаменнi злетiла вгору, торкнулася чола.
   - Злодiй - i хреститься!
   Хвиля людського божевiлля закипiла, завирувала, руки  простяглися  -  i
вп'ялися в дитину. Хлопець шарпнувся, закричав, укусив зубами чиюсь  руку,
iкона з божою матiр'ю та божим сином полетiла в бур'ян пiд ноги.
   - Злодiй - зайда!
   - Безбожник!
   - Христопродавець!
   Роїлися лютi голоси, руки-круки рвали хлопця, що вже звалився пiд ноги,
на нього насипалися гуртом. Наче мали знищити оце зло - й тодi  зовсiм  не
стане зла на землi. Наче воно  останнє.  Наче  й  насiння-зерна  не  треба
залишати на розплiд.
   I коли пiд колiном Павла Музики затрiщала iкона - поменшало  божевiлля,
й люди сахнулися одне вiд одного.
   Купою непорушного,  зжужманого  ганчiр'я,  скоцюрбивши  ноги,  заюшений
кров'ю, лежав на шляху чужий хлопчина. З вищереними зубами, з висолопленим
язиком, з видертим оком, вiн був страшним. Здавався самою смертю.
   I пошнуркувало навсiбiч, розкотилося людське перекотиполе,  наче  й  не
було.
   А Павло Музика якийсь  час  усе  ще  стояв  на  колiнах  перед  забитим
хлопцем, наче не вiрив. Наче сподiвався, що той обманює, що той хитрує,  а
скоро зведеться з землi - i втече. Злодiй. Злодiй-зайда.
   Але злодiй-зайда не ворушився й не дихав.
   Дядько Павло Музика поволеньки сп'явся  на  ноги,  тремтячими  пальцями
зiбрав розтовчену iконку, розсовуючи уламки по кишенях  та  за  пазуху.  И
позадкував вiд забитої дитини. Позадкував,  острашливо  дивлячись:  чи  не
зведеться?
   Хлопець припав до землi-рятiвницi, й земля не вiдпускала, рятуючи.
   Зарослий покiльченою щетиною Гаркуша переступає порiг i стає на  порозi
помiж одвiркiв, як у рамi. За столом сидить хазяїн Павло Музика,  по  лiву
руку вiд нього - хазяйка Марiя, по праву руку - дочка Галя. Вони в шестеро
неклiпливих очей дивляться на гостя, що похитується, ось-ось упаде.
   Гiсть мовчить, i вони похмуро мовчать.
   Зрештою, Гаркуша плямкає губами, ковтає суху слину й озивається:
   - їсте...
   - їмо,- бурчить хазяйка.
   - М'ясо пахне,- принюхується Гаркуша.
   - Еге, свиню закололи, то ласуємо свiжиною,наче не каже, а гаркає Павло
Музика.
   - Свиню? - не вiрить Гаркуша.- Яку свиню?
   - А ту, яку ти в нас не забрав!
   Гаркуша морщить лоба, згадує:
   - Свиню забрали.
   Хазяйка злякано дивиться то на сусiда, то на чоловiка:
   - Павле, Павле, хiба ми свиню їмо? Побiйся господа таке говорити, бо ще
повiрить. Бо прийдуть вiднiмати свиню, а де вона в нас?
   - Кажи, що свиню! - сердиться хазяїн.
   - Таж не свиню, а їжака їмо з молодою кропивою! Галя  зловила  їжака  в
горiшинi, а я нарвала кропиви.
   - Кажи, що свиню! Хай слухає - й мучиться.
   - їжака, їжака...
   Гаркуша плямкає пiсними губами, наче заповзявся зжувати їх.
   - Я чув, уночi жорна гуркотiли у вашiй клунi.
   - Коли це вночi? - блiдне Марiя.
   - У вухах у тебе гуркотiло! - зводиться з-за столу Павло Музика.-  Чого
б це жорнам гуркотiти? Хiба не ти разом з Василем Гнойовим  та  з  Миколою
Хащуватим витрусив у нас весь хлiб?
   Тримаючись однiєю рукою  за  одвiрок.  Гаркуша  поволi  опускається  на
колiна, благальне складає долонi:
   - Простiть мене!
   - Нема тобi прощення.
   - Простiть! - По  глинянiй  долiвцi  Гаркуша  колiнкує  вiд  порога  на
середину хати й  тут  завмирає  пiд  сволоком.-  Трусили,  але  ж  не  все
витрусили, бо не знайшли. Якби знайшли, то все витрусили б, а не  вдалося.
То по ночах мелеш на жорнах, щоб нiхто не чув. А я чую, бо не сплю  вночi.
Не спиться менi вночi вiд голоду, здається, що вмираю, нiяк  не  дочекаюся
смертi.
   - Умирай. Такi, як ти, давно повиннi лежати в землi.
   - Я б i помер, але дiтей жалко, попухли з голоду. Скiльки їх ще в  мене
лишилося? Троє, а було п'ятеро. Нема вже Катерини й Михайла нема. А тi  ще
гибiють - i Грицько, i Петро, i Юхимко. Хоч  би  рiсочку  їм  покласти  до
рота.
   -. Нема!
   - Знаю, що є. I на тому тижнi гуркотiли жорна в твоїй клунi.
   - Павле...- благально сказала Марiя, торкнувши чоловiка за лiкоть.
   Музика смикнувся, наче опечений:
   - Що - Павле? Нема й зернини, чи не знаєш? Сам, iрод,  вигрiб  хлiб  iз
ями, а тепер прийшов жебрати? Хай сконає.
   - Але ж дiти...- осмiлилася подати голос дочка Галя.
   - Хай i дiти виздихають, щоб насiння на землi не лишилося.
   - Ти ж у господа вiриш,- не зводився Гаркуша з колiн.  -  Змилуйся  над
моїми дiтьми, коли маєш бога в серцi.
   - I не згадуй за господа, бо для таких нема його  нi  на  небi,  нi  на
землi!
   - Винен я, винен перед  тобою  i  перед  людьми,  але  ж  дiти  мої  не
винуватi.
   - Йди, чоловiче, з хати, не доводь до гнiву.
   Зводячись iз колiн, заплакав Гаркуша.
   - Йди, нелюд! - закричав Павло Музика й ногою притупнув.
   Заточуючись, подався  Гаркуша  з  хати.  Галя  вiдверталася  до  вiкна,
рукавом витираючи очi, а мати дрiбненько цокотiла зубами.
   - Дiтей своїх пожалiв, схаменувся. А чужих дiтей вiн пожалiв?  Значить,
чужi дiти хай пухнуть i здихають, а для своїх просить милостинi? А не буде
милостинi пi тобi, нi твоїм дiтям, бо не треба вашого  насiння  на  землi.
Ниньки горе землi вiд таких звiрiв скажених, а завтра  ще  бiльше  буде...
Хiба ви не знали,  що  цей  вовкулака  не  спить  ночами?  Захотiлося  вам
борошенця.  Сховайте  жорна,  а  то  вiн   i   про   жорна   скаже.   Чого
понасуплювалися сичами? їжака їжте.  Походиш,  Галю,  що  там  у  чагарях,
подивишся за їжаками, годяться в харч. Я вчора в  лiсi  бачив  гадюку,  то
треба податися в лiс, наловлю гадюк, вони теж годяться в харч.
   Марiю занудило, потiм стала гикати.
   - Не гикай! Вчора двi ластiвки залетiло в сiни, як ти випустила?
   - Самi вилетiли...
   - Самi вилетiли,- перекривив.- Дивися, щоб бiльше не вилiтали... Чи там
горобцi залетiли в клуню. Руками чи спiдницею лови, а  злови.  За  вчителя
Пилипа знаєш? Живе в школi, то свiй пайок як доточує? Порозчиняє  в  школi
вiкна-дверi, горобцi поналiтають, вiн чи дрючком б'є, чи сiткою ловить.  I
має печеню з горобцiв.
   Павло Музика позачиняв на клямки сiнешнi та  хатнi  дверi,  вернувся  в
хату.
   - Дiставай, Галю,- сказав, острашливо поглядаючи через вiкна надвiр.
   Галя стала на ослiн i  дiстала  з-за  зчорнiлої  полущеної  iкони  сiру
перепiчку. Батько взяв ножа, вiдкраяв три скибочки,  поклав  на  столi,  а
надкраяну перепiчку подав дочцi.
   - Сховай за iкону, хай береже.
   Взяли ложки й заходилися їсти юшку з вареного їжака та молодої кропиви.
   Вечiр блимає зеленими зiрками  з  далеких  високостей,  а  туман  понад
землею стелиться такий бiлий та шумкий, наче то пiниться  тепле  й  пахуче
свiжоздоєне молоко.
   Павло Музика пальцями знадвору стукає в шибку,  й  скло  брязкає,  наче
кришиться лункий лiд на ставу. Хата мовчить.
   - Чи попухли, чи задубiли.
   И знову кришиться лункий лiд.
   Перегодя по-старечому зiтхають хатнi  дверi,  сiнешнi  дверi  скриплять
рипучими грудьми сухотника - й  нарештi  Гаркуша  висуває  надвiр  погасле
обличчя, засноване павутинням зморщок. У зморшках -  темрява.  То  темрява
його душi, в якiй не свiтиться хоч би й один промiнчик. Упiзнає -  i  нiяк
не впiзнає. Опускає погляд на руки, може, руки  тримають  щось,  але  руки
порожнi.
   "Йому вже залишилося три чисницi до смертi",снується думка.
   - Змилуйся, Павле...
   - Я оце йшов через левади,- й киває головою в надвечiрнiй туман.
   - А що там у левадах?
   - Ну, й заглянув пiд верболози... Ходiмо, заведу, бо сам не знайдеш. Чи
ти вже не годен переставляти ноги?
   - Чого йти, чого йти? - сiчеться голос.
   - Ходiмо, бо нiхто не заведе, я сам бачив... Змилуюся  над  тобою,  раз
просиш милостi, ходiмо.
   По межi через город iдуть у  зеленотканi  левади,  а  тут  верболози  в
туманi стоять  змореним  козацьким  вiйськом,  тiльки  хоч  би  один  кiнь
заiржав, тихо-тихо. Над голубою криничкою,  в  якiй  ледь  жебонить  вода,
Павло Музика зупиняється й показує пiд кущ неподалiк.
   - Ген твоя дитина сидить. Чи не Юхимко?
   Гаркуша приглядається: справдi, сидить його семирiчний  син  Юхимко  на
землi, спиною притулився до гiлля. Круглу голiвку з бiлим чубчиком похилив
на лiве плече. Спить. А руки на колiнах склав.
   - Юхимку,- покликав батько.
   Хоч би ворухнувся хлопець, ото вже мiцно заснув,  що  голос  батька  не
здатен розбудити.
   - Юхимку! - знову покликав Гаркуша.
   - Та не чує...
   - Чом ти не чуєш мене?
   - I не почує. Назавжди заснув. Запiзнився ти. Я ще йшов, то вiн  руками
перебирав щось на грудях. I хоче щось сказати,  а  не  може,  тiльки  губи
ворушаться. Авжеж, щось казав, казав, тiльки ж тихесенько. То  я  до  тебе
подався, щоб ти забрав свою дитину в хату, бо ж проти ночi. А воно  бач  -
запiзнилися з тобою.
   Батько хилиться перед Юхимком на колiна, бере на руки, а хлоп'яче  тiло
в його руках ламається, й голiвка з бiлим чубчиком западає на спину.
   - Юхимку,- стогне Гаркуша.
   - Не чує, неси в хату до матерi. За грiхи нашi, за грiхи. За грiхи нашi
не милують нi бог, нi люди. Сповна воздається за  грiхи.  Чи  винуватий  у
чомусь твiй Юхимко? Не винуватий, а кара його спостигла, невинного.
   - Ти винен, ти винен,- синiють губи в Гаркушi.
   - Я винен?
   - Я в тебе хлiба просив. Не для себе, а для дiтей.
   - Де ж я вiзьму хлiба для твоїх дiтей, коли ти мiй хлiб у мене  забрав?
Нема й для себе. Неси його до хати, не  треба  вже  йому  хлiба.  Вiн  уже
вiдмучився, а тобi ще мучитися. Славний такий хлопчик! Як живий. I на тебе
схожий.
   Павло Музика щиро жалiє, хреститься, а потiм поволеньки  йде  з  левад.
Обертається - стоїть на колiнах Гаркуша, не в змозi звестися з дитиною,  й
виє по-вовчому...
   Галя вiдчиняє вiко скринi - й заглядає всередину, й  чого  тiльки  нинi
цiлий день скриня так вабить до себе, що тiльки про скриню думається?
   Дивиться в скриню  -  й  душа  її  полум'янiє,  вуста  самi  зацвiтають
усмiхом, щось шепочуть: соловейко на калинi.
   Рука сама тягнеться в  прискринок,  дiстає  намисто  коралове  слiпучий
разок, що звивається, переливається, в'ється живим барвистим  променем.  I
цей промiнь наче в душу її переливається,  вже  в  душi  мерехтить-ряхтить
мiнливими жаринками. Галя примiряє разок  намиста  коралового  до  грудей,
далi чiпляє на шию. I заглядає в  дзеркало,  що  висить  у  простiнку  мiж
вiкнами.
   З дзеркала на Галю дивляться тужливi карi очi, але що  їй  очi!  Що  їй
запалi щоки  з  нездоровими  рум'янцями!  їй  хочеться  побачити  на  собi
коралове намисто, а для цього треба  вiдступити  трохи  вбiк  i  сп'ястися
навшпиньки.
   Вiдступає вбiк, спинається навшпиньки  -  i  нарештi  бачить  на  своїх
грудях намисто.
   Намисто - як веселка в небi.
   А в тому намистi вже начебто й не Галя дивиться  з  дзеркала,  а  якась
невiдома вродлива дiвчина - знайома й незнайома.  Хто  та  дiвчина?  Може,
таки вона, Галя? Хоч i не вiриться, а вона ж бо, Галя.
   Хапливо дiстає зi скринi  материну  вишиту  блузку,  знаходить  насподi
материну зелену керсетку i, скинувши з себе старе лахмiття, перевдягається
в святковий одяг. Знає, що нi черевикiв, нi туфлiв на вихiд у них нема,  а
все ж таки порпається в скринi, сподiваючись знайти. Але нема. Що ж, треба
добре помити ноги.
   Вiдро стоїть на ослонi, але вiдро без води, лише смужка на днi.  Що  ж,
Галя принесе вiд криницi, у них своя криниця пiд вербою за ворiтьми.
   Взявши вiдро, кидається в сiни й на  порозi  нiс  у  нiс  стикається  з
матiр'ю Марiєю. Мати йде з городу, однiєю рукою несучи заступ, яким копала
землю, а другою рукою тримаючись за поперек i стогнучи.  Вiд  несподiванки
мати сахається - й шепче:
   - О, злодiй!
   Галя щебече:
   - Та не злодiй, мамо, а я!
   - О,  справдi!  -  пильнiше  придивляється  мати  до  дочки  й  нарештi
впiзнаючи.- Куди це ти так вбралася?
   - По воду йду. Води вiд криницi принесу.
   - Вбралася! - не може повiрити мати.- До криницi вбралася...
   - На вулицю хочу!
   - На вулицю?
   - Погуляти хочу, до дiвчат хочу! Ой, спiвати хочеться.
   - Яка вулиця, якi спiви? Що з тобою, дитино?
   - Причулося, наче дiвчата спiвають. Хiба не свято сьогоднi?
   - Свят, свят, свят, що з тобою... Ходiмо  до  хати.  Не  можна  вбраною
надвiр, бо свята нема, що люди подумають...
   - А хлопцi... Хiба хлопцi не спiвають?
   - Не спiвають, де ж посеред бiлого дня спiвати, хлопцi в нашому селi не
спiвають.
   I мати зачиняє сiнешнi дверi, i вiднiмає в дочки вiдро, й  веде  її  до
хати, зiтхаючи та мало не  плачучи.  Бо  так  на  її  серцi  тоскне",  так
журливо. Що з її Галею сталося? Чи  не  по-вередилася  часом  головою?  Бо
тепер багато отаких, що туманiють думками. Господи, зглянься та  змилуйся,
не карай так тяжко, бо в чому ж винувата дiвчина-дитина, яка й на свiтi ще
не жила?
   - Спiвають, кажеш, хлопцi та дiвчата? Ой, не  спiвають  у  нашому  селi
давно. Отак давай сядемо з тобою отут  на  лiжку  -  й  заспiваємо.  Вдвох
заспiваємо, бо з ким ти в селi заспiваєш?  Славно  ти  вбралася  -  як  до
вiнця. Ось тiльки якби ще стрiчки голубi та червонi в  твої  коси.  Та  ще
якби на твої ноги чобiтки на  пiдкiвках.  Та  якби  ще  скупатися  тобi  в
зiллi-цвiту.
   - Я ж хотiла води принести...
   - Надвiр не можна, в хатi поспiваймо. Якої б це? Геть у  головi  темно,
хоч би зiрочка блиснула.
   - "Не щебечи, соловейку..."
   - А вони й не щебечуть. Уже мали б прилетiти, а баряться... Який у тебе
лоб гарячий, уся трусишся, наче з переляку.
   I затужила мати Марiя жалiбним голосом:

   Ой у вишневому садочку
   Там соловейко щебетав...

   Галя пiдхоплює, тулячись на материне плече:

   Тьох, тьох, тьох, тьох, тьох, тьох,
   Там соловейко щебетав...

   Мати й дочка спiвають так,  наче  журяться  за  покiйником,  бо  нiякої
радостi в їхнiх голосах не чується. Спiваючи,  тулячись  одне  до  одного,
заплющують очi, а коли розплющують - Павло Музика в хатi, зайшов  нечутно.
Стоїть коло печi, слухає, а з лиця чи то переляканий, чи  то  зачудований.
Зрештою, вмовкли мати з дочкою, а хазяїн їхнiй:
   - Я мало не здурiв, як пiсню почув у хатi... Що сталось? Галю, ти  чого
вирядилася? На вечорницi? Так до вечора ще далеко, день надворi.
   - Дiвує Галя.
   - Дiвує раз дiвка,- роздумливо сказав.- А куди вбралася?
   - Хай хоч у хатi походить вбрана. Хай хоч у хатi  поспiває.  Бо  де  тi
вечорницi ввечерi? А чи оденки?
   - Та воно так...
   I дивився переляканими очима на жiнку та дочку, що попригорталися  одна
до одної.
   Сутенiє, мiсяць-молодик у небi свiтиться сивим козацьким оселедцем.
   Павло Музика опускає у криницю вiдро на мотузку, спускає поволеньки,  а
сам приглядається та  прислухається...  Сусiдка  тiтка  Юстина  сидить  на
лавцi, вкопанiй у землю за воринами. Отак вона щовечора сiдає - i  сидить,
дивлячись на село, й лице її вечорiє, аж поки й смеркне, як нiч,  i  стане
чорнiше за темряву.
   Аж iде по дорозi якась жiнка, не з їхнього села, а чужа, й в однiй руцi
несе вузол, а за другу тримається дiвчинка рокiв семи,  на  голiвцi  бiлiє
хустка, схожа на велику пелюстку.
   Йдуть - i бояться йти в чужому селi.
   - Добрий вечiр,- вiтається подорожня з Юстиною i зупиняється.
   - Дай боже здоров'я,- вiдказує сусiдка.
   - З залiзницi ми, з поїзда,- каже подорожня.Йдемо у Петрiвку. А  чи  ще
далеко до Петрiвки?.. Iдемо з Кубанi до своїх.
   - Отак через поле,- рукою веде Юстина,- i вже Петрiвка.
   - А чого це у селi так тихо? Нi людей не чути, нi собак.
   - Бо тихо, дочко, ой тихо... А ти не знаєш,  чом  тихо?..  Що  в  наших
краях?
   - Не знаю, бо з поїзда.
   - й проти ночi - на Петрiвку? Та ще з малою дитиною?  Страшно  тепер  у
полi та в лiсi що вдень, що вночi. Не ходи, побiйся.
   - I справдi, страшно, як подивлюся кругом.
   - Ото що я скажу? Ось моя хата, живу я сама. Не  йди  з  дитиною  проти
ночi у Петрiвку, а переночуйте в мене, пiдете завтра зранку... Свiт не без
добрих людей, а лихих тепер бiльше.
   I пiзня подорожня звертає до Юстини.
   Павло Музика витягує воду з криницi, поволеньки несе вiдро - i  в  хатi
розказує все те, що бачив. Як зi станцiї, з поїзда йшла жiнка з дитиною, з
вузлом, а той же вузол не порожнiй, якiсь харчi та якесь добро в ньому. Аж
iз Кубанi добивається до своїх у Петрiвку. Либонь, не вiдає, що тут у  них
коїться, iнакше не добивалася б. Може, тай у них на Кубанi такого нема?
   - Довiрилася Юстинi...
   - Бо чужа, того й довiрилася.
   - Треба ждати лиха.
   Й тепер як не одне, то друге, то  третє  з  Музик  вискакує  надвiр  та
прислухається до темряви, та через вишневий садок приглядається до вогника
в сусiдчиному вiкнi.  Жеврiє  вогник-бликунець  на  кзинчику  печi,  немов
крапля кровi. И так тихо, що, здається, якби хтось  озвався  за  полями  в
далекiй Петрiвцi, то тут би почули - й злякалися.
   Мiсяць - козацький оселедець -  уже  височенько  пiдбився  вгорi,  коли
Павло Музика, стоячи у вишневому садку, таки дочекався несподiвано: вийшла
та петровецька жiнка з сiней надвiр, помиї хлюпнула  з  дерев'яних  ночов,
либонь, дитину купала з дороги.
   - Молодице! - кличе Павло Музика. Вона й завмирає з ночвами в руках.
   - Пiдiйдiть-но сюди, не бiйтеся,- з садка голос, а чоловiка не видно.
   Вона ж анi руш, закапцанiла.
   - Добра вам хочу, пiдiйдiть-но сюди, скажу вам за Юстину, в якої ви ото
стали на нiчлiг.
   А що жiнка як остовпiла, то Павло Музика сам ступив помiж вишень.
   - Бiйтесь Юстини, тiкайте вiд неї, бо то страшна!
   Петровецька жiнка сахнулась до сiней -  i  не  стало,  тiльки  брязнула
клямка. Павло Музика жде, що вона зараз вискочить надвiр з  дитиною  та  з
вузлом, i вiн забере їх до себе, дасть притулок.
   Клiпає каганець-бликун у вiкнi, мерехтять зiрки  над  селом  розсипаною
чумацькою сiллю, та нiкого нема.
   - Либонь, вона перелякалася мене,здогадується.
   I в хатi каже до жiнки та дочки:
   - Я до неї забалакав, а вона злякалася... Наче я для неї ще  страшнiший
за Юстину... То як невинних порятувати?
   Марiя хреститься, дочка хреститься, i тiнi вiд  їхнiх  рук  скачуть  по
стiнах горбатими страховиськами.
   - Ти добре зачинив дверi? - питає жiнка.
   - Та зачинив.
   Павло Музика бере в сiнях сокиру, кладе пiд  подушку  на  тапчанi.  Вiн
тепер весь час спить з сокирою пiд подушкою. I вила в нього напохватi - чи
в клунi, чи в  сiнях.  Навiть  залiзний  рак,  яким  витягує  вiдро,  коли
втопиться в криницi,- йому весь час у пам'ятi: рак висить в коморi на гаку
за дверима.
   Марiя дмухає на гасничок - i комишевий гнотик  iще  якийсь  час  жеврiє
цятою, що мешає та меншає, аж поки стухає.
   - Марiє! Ти не спиш?
   - Ой, не спиться.
   - Може, ти зараз пiдеш до Юстини - i врятуєш ту жiнку з дитиною? Скажеш
їй усю правду, бо я не сказав.
   - Боюся... Може, й пiзно вже йти.
   - Що Юстина - людоїдка... Всi знають, а ця петровецька не знає.
   - Хто мене в хату пустить.
   Марiя стає навколiшки на долiвку, складає руки на грудях -  i  молиться
на iкону божої матерi. Самої божої матерi  не  видно,  бо  в  хатi  глухий
морок. Галя спить чи й не спить, тiльки не чутно її дихання. Павло  Музика
засовує руку лiд подушку, намацує лезо  сокири.  Хоч  i  пiд  подушкою,  а
сокира холодна - й вiн тулить її до розпашiлого лоба, щоб остудити.
   - Ой! - скрикує Марiя, перестаючи молитися.Поклади...  Поклади  сокиру.
Нащо ти взяв сокиру?
   Павло Музика засовує сокиру пiд подушку, лежить горiлиць, а вона  знову
шепоче молитву, благаючи в бога милосердя. Аж поки стихає. Стихнувши, вона
стоїть на колiнах, долонi благальне складено бiля  грудей.  I  дивиться  й
дивиться на матiр божу, яка ледь-ледь угадується на iконi.
   Чоловiк уже забувся ввi снi на сокирi, а  Марiя  нiяк  не  зведеться  з
колiн, наче вона в нiмiй молитвi спить навколiшки.
   А як удосвiта розплющив очi Павло Музика - стоїть жiнка на колiнах,  як
i вчора.
   - Ти всю нiч простояла?
   - Ой, що я бачила! - обертається до нього радiсним обличчям.
   - Де бачила? - питає Павло Музика. И дивиться на iкону божої матерi,  з
якої, либонь, Марiя всю нiч не зводила погляду.
   - Вийшла надвiр по росi, глянула на хату Юстини...
   - Кажи, кажи...
   - А Юстина оту петровецьку жiнку з дитиною проводжає до ворiт.
   - Жiнку з дитиною? - схопився на тапчанi Павло Музика.- А вузол?
   - Який вузол?
   - Таж вузол був у тiєї жiнки!
   - I вузол несла з собою.
   - Ну, слава богу! - сапко видихнув.- I вузол, значить...
   Може, злякалася Юстина - тому й пожалiла своїх гостей? I  на  вузол  не
посягнула? Або сита, га?
   Марiя зводиться з долiвки.
   - А може, набалакали марно  всякої  всячини  на  Юстину?  И  ми  слiдом
повторюємо пусте.
   - Е-е, марно хто б плескав.
   - Плещуть... А ми бачили, що кажемо? Не бачили... Ти хоч  не  показуйся
надвiр, щоб не здибати з тiєю, з петровецькою. Бо ти ж  її  добре  налякав
учора в садку. Бо що, як упiзнає?.. Всi ми страшнi, як подумати.
   Мати посилає Галю до хрещеної.
   - I яка ж ти, доню, похресниця в своєї хрещеної, коли в її хату давно й
ногою не ступала? А хрещена в тебе славна, такої бiльше нема в селi. Може,
занедужала, може, захляла, то провiдай. Бо сама  самотою  капарiє.  Ось  я
гостинець зготувала для неї, то гостинець сховай за пазуху, так  не  неси.
Дивися менi, через цвинтар не йди, бо через цвинтар страшно.
   Галя загорнутий у бiлу пiлку для хрещеної маленький гостинець за пазуху
- гайда надвiр.
   Весна. Розцвiли черешнi та вишнi - мовби дiвчата позбиралися в  шлюбних
уборах  пiд  вiнець.  Грушi  порозцвiтали  -  наче   бiлi   пахучi   хмари
поспускалися з небес на землю. Яблунi вже ось-ось  зацвiтуть,  набубнявiли
бруньки на гiллi.
   Серце саме спiває:

   Ой, зелений барвiночку,
   Стелися низенько,
   а ти, милий, чорнобривий,
   присунься близенько.

   Барвiнки синi теж цвiтуть у садках, по обiйстях,  здається,  нiколи  ще
так не палахкотiли пелюстками. Ось тiльки хлопцiв нiде  не  видно.  От  би
хтось зустрiвся, от би побалакати. Нiкогiсiнько нiде.
   Через цвинтар Галя справдi не  пiде,  бо  їй  сама  думка  про  цвинтар
страшна.  Хоч  так  до   хрещеної   ближче,   а   не   пiде.   Краще   вже
вуличкою-узвозом, що снується в глиняниках, i так ця вуличка-узвоз глибоко
запала в землю, що, здається, скоро провалиться в провалля.
   йдеш тут - i лише небо над головою синiє, як льон, тече далекою рiчкою.
   А тiльки вибралася з вулички-узвозу на околицю, в поле, як зразу  ж  ця
рiчка синього розквiтлого льону обертається на море, що залило  високостi,
й опадає на доли ген-ген, аж на млистих обрiях.

   Ой, зелений барвiночку,
   стелися ще нижче,
   а ти, милий, чорнобривий,
   присунься ще ближче...

   Ген i солом'яна хата хрещеної виднiє в хмарi  цвiту,  й  така  ж  хмара
вишнево-сливого цвiту пiняво-легенька, що якби подув  зараз  вiтерець,  то
пiдхопив би хмару, понiс на сине море небесне й там залишив, щоб пливла за
далекi обрiї. I в Галi груди чомусь роздимаються вiд радостi. Може,  тому,
що таке видиво спадає па думку? И вона йде прудкiш, щоб хутчiй  вспiти  на
обiйстя.
   А поле кругом  -  де  падалицею  зеленiє,  де  бур'яном,  а  де  чорнiє
незораною i незасiяною чорною землею, й хоч би одненька людська душечка  в
полi, то не видно. Мабуть, деiнде орють i сiють.
   Галя стає бiля  ворiт,  усмiхається  на  вiкна  й  жде:  може,  хрещена
побачить її в шибку - й вийде.  Дверi  вiдчинено,  ось-ось  ступить  через
порiг.
   - Хрещена! - кличе.
   Нема нiкого з хати - й усмiх гасне.
   - Хрещена!..
   Галя поволi ступає по зеленому споришу, заглядає в сiни. Дiжку в  кутку
перевернуто, врозкидь на долiвцi лежать граблi, вила, сапа, сокира. Хто  ж
це поваляв-поперевертав?
   - Хрещена,- стиха озивається, наче кличе на помiч.
   А в хатi - рейвах, не доведи  господь...  З  печi  попiл  вигорнуто  на
припiк, бiля  печi  побитi  на  череп'я  горщик  i  макiтра.  Вiко  скринi
вiдчинено, а скриня порожнiсiнька. Потрощено-скособочено ткацький верстат,
на якому хрещена вже й не тче, це - спадок вiд її батька-матерi. I - стiни
чимось поколупано чи сокирою порубано. Хто ж це стiни порубав?
   А ще - сволок порушено: видно, теж рубали сокирою.
   Що тут скоїлося, де хрещена?
   Хотiла Галя покликати - й голос вiднявся, сiв  у  грудях.  Хотiла  ноги
вiдiрвати вiд долiвки, а ноги як повростали в  долiвку...  Не  iнакше,  як
злодiї вдерлися в хату, що вiдбiгла  в  поле  вiд  села.  Оце  злодiї  так
пограбували хрещену. А де ж вона сама, де, чому нiде  не  видно,  чому  не
озивається?
   Й невiдома сила виносить Галю з поруйнованої нiмої хати.  Здається,  що
зараз хтось гнатиметься. Що причаївся хтось  помiж  розквiтлого  вишневого
саду, помiж сливок. Що прямо з неба кинеться.
   Нiмує поле-страшно так нiмує.
   Бiжить не вуличкою-узвозом, а околицею-й скоро опиняється на  цвинтарi,
забувши про материну засторогу. Могилки й хрести - в цвiту, гудуть бджоли,
щебечуть пташки. Мир помiж покiйникiв, благодать.  Оглядається  назад,  чи
нiхто не женеться, й так якийсь час iде стежкою,  йде  задки  -  й  голова
через плече.
   Наче нiкого.
   И  раптом  душа  її  замерзає  -  i  поволi  опускається  в  п'яти  вiд
несподiваного переляку.
   Щось гарчить люто, погрозливо. Де гарчить, де?  Звiдки  небезпека  -  й
куди тiкати? Галя веде очима довкола по цвинтарю  -  й  зовсiм  неподалiк,
помiж могил, бачить собак. Чорний кудлатий  собака,  рудий  собака,  рябий
собака. Вищиренi пащi, гострi iкла, висолопленi язики. Якiсь чужi  собаки,
звiдкись набiгли в їхнє село, ось зараз кинуться на неї.
   Але собаки не кидаються на Галю, наче не бачать.  Може,  зчепилися  мiж
собою i гризуть одне  одного?  Та  нi,  щось  валяють  помiж  могил,  щось
шматують - i не можуть подiлити. Якiсь онучi  -  не  онучi,  дрантя  -  не
дрантя, вчепилися рвуть, несамовитiють.
   Бож-ж-женьку ж мiй, та це голова людська!
   Та це ж приблуднi собаки деруть на цвинтарi людську голову...
   Чи не хрещена?
   Галя як прикипає божевiльним поглядом до пошматованої людської  голови,
яку з гарчанням гризуть собаки. Посмугований  лоб,  кривавий,  з  обдертою
шкiрою. Об'їденi щоки, без  носа,  без  губiв,  а  замiсть  очей  -  якесь
страхiтливе клоччя.
   Галя задкує навшпиньки, не вiдриваючи стуманiлого зору вiд собак,  якi,
здається, ось-ось уже кинуться на неї. I нарештi зривається на бiг. Бiжить
помiж могил, помiж хрестiв, помiж гранiтних плит, наражаючись на кущi,  на
бузину, якою порiс цвинтар, i її губи дзигонять риданням:
   - Хрещена...
   Прибiгла на обiйстя своє, кидається в клуню, забивається в куток, помiж
снiпкiв перепрiлих, i нажаханими очима дивиться на дверi, чи не  вдеруться
собаки, чи не вбiжать злодiї, i її лихоманить, i в  зорi  її  тьмянiє,  аж
поки тьма розливається в свiдомостi чорним сном.
   За вiкнами тихо шумить нiчний дощ. Дощ без вiтру, без стогону дерев  та
без того завивання, коли в єдиному поривi все гуде -  i  на  землi,  й  на
небi. Зрiдка спалахне блискавка, освiтивши  хату,  а  з  хати  видно  тодi
омитий водою садок. I ще зрiдка озветься грiм - чи над селом, чи за селом,
а буває, що над самою хатою,  задзвенiвши  шибкою  в  рамi,  чи  полумисок
здригнеться на миснику.
   Марiя не спить, лежить з розплющеними очима. Сон  вiдлетiв  далеко,  не
склеплює повiк, i Марiя чується на душi так,  наче  спокiйна  нiчна  гроза
погримує та поблимує у її думках, у її серцi.
   - Ти чуєш?
   Може, це дощ так шепоче по стрiсi...
   - Марiє, ти спиш?
   Таки не дощ, а Павло з лежанки шепоче.
   - Чую... Спи, гроза надворi... Грiм гримить,позiхає жiнка.
   - Та яка гроза, який грiм,- сичить чоловiк.- Ти  прислухайся.  Хiба  то
грiм? О...
   Справдi, i не дощ, i не грiм, а на хатньому причiлку бiля  комори  щось
гупає. Так глухо, що ледве чути.
   - Що це? - спросоння озивається Галя - й зразу ж засипає пiд  неспинний
шелест дощових крапель. Гупне - й стихне, гупне - й стихне.
   - Боже, як страшно. Хто це? -  Марiя  зводиться  в  лiжку,  закутується
рядном, наче в ряднi прагне сховатися.- О, знову...
   - Добирається хтось.
   - До нас? А як же ми...
   - У комору. А може, по нашi душi.- Павло Музика встає з лежанки, дiстає
з-пiд подушки сокиру.- Ось я пiду...
   - Не смiй! - схоплюється в бiлiй сорочцi Марiя i кидається до чоловiка,
обвиває руками шию.- Не ходи.
   - Як то не ходи? - сахається вiд жiнки.
   - Бо ти не знаєш, скiльки їх. Не ходи. Вони теж не голiруч.
   - Отак i чекати на смерть?
   - Може, пронесе... Вони в комору добираються.
   - Ось я й почекаю на них у коморi.
   - Порожня ж комора, що там вiзьмуть? Не ходи з  сокирою  в  комору,  не
йди.
   Спалахує блискавка, б'є грiм - i обоє Музик мало не присiдають, наче їм
на голови стеля обвалюється з  трiском.  Далi  грiм  починає  гуркотiти  й
гукотiти, за його вилясками й шуму дощу не чути... Чи то небо  обвалюється
на землю, чи то село западає  в  пекло.  Здається,  що  злодiї  не  тiльки
пiдкопалися пiд комору, а й у сiни добралися, ось-ось вiдчиняться дверi...
   Вже перед досвiтком стихає гроза, настає запаморочлива тиша,  а  страху
не меншає.
   - Ти щось чуєш?
   - Не чути.
   - I я не чую.
   Сонце, встаючи над селом, наче колесом  розпеченим  вкочується  в  їхню
хату. Павло Музика з жiнкою ходять вiд вiкна до вiкна, виглядають  надвiр,
на садок, на дорогу. Блищить прибита дощем  земля,  опалий  цвiт  снiговою
пiною бiлiє на зеленiй травi, з гiлля скрапують краплi. Нiде нiкогiсiнько.
Чоловiк дивиться на жiнку, жiнка  дивиться  на  чоловiка,  далi  вiн  бере
сокиру обiруч - i до сiней. Втягуючи голову в плечi, Марiя ступає  слiдом:
коли порiшать - нехай удвох.
   Не встигли вiдчинити дверi, а тут - Юстина перед порогом, де  тiльки  й
взялася, наче всю нiч простояла. Вiд несподiванки Павло Музика замахується
сокирою, а сусiдка як закричить:
   - Не вбивай!
   Блiдий, весь у дрижаках, господар опускає сокиру.
   - Ти що тут забула?
   - Прийшла подивитися, чи ви живi,- бубонить Юстина.
   - Живi, то хочеш нас поїсти?
   - Хай господь сохранить... Питаю, бо до вас уночi хтось пiдкопувався. Я
з двору оце побачила - яму вирито пiд комору.
   I рукою показує на причiлок хати, а там, як поглянули, то й не одну яму
вибуртовано.
   - Може, ти й копала? - визвiрився Павло Музика.
   - Не плещи казна-що, бо де я силу вiзьму для такого... То влiзли злодiї
в комору чи не влiзли?
   Острашливо подалися в комору, тримаючи сокиру  напоготовi.  Поглядалися
по голих кутках. У коморi навiть мишами непахло.
   - Дурнi злодiї,- мовить Павло Музика.-  Не  знали,  що  тут  пiдлога  з
дощок, от i не влiзли. .Якби хтось з близьких сусiдiв, то знав би,  авжеж.
А так, либонь, не з нашого кутка.
   - Ти там знаєш, з якого кутка. Давай  позасипаємо  ями,  поки  Галя  ще
спить, а то дитина й так перелякана до смертi. Хай не бачить, хай не знає,
що нас чекало цiєї ночi.
   Галя бачить, як по узбiччю дороги, по зеленому споришу котиться людська
голова.
   У цiєї людської голови є - й немає губiв, повибивано зуби, замiсть носа
зяє  провалля,  очi  видавлено,  щоки  обгризено,  вуха  обкусано,  лоб  у
басаманах i рубцях, а волосся позлипалося в мички. Дорогою йдуть люди, але
хоч би хто-небудь подивився на вiдiрвану голову, нiхто  не  дивиться,  бо,
либонь, не бачить. А голова  то  навпроти  одного  дворища  спиниться,  то
навпроти другого, наче хоче  звернути,  але  не  звертає,  котиться  далi,
залишаючи на споришi кривавий слiд.
   Чия ж це голова, чия?
   Зрештою, людська голова спиняється навпроти їхнього обiйстя. Покотиться
далi чи не покотиться? Нi,  звертає  до  них  i  вже  по  трапi  сунеться,
приминаючи й залишаючи вогнистi цяти.
   Та це ж хрещена, здогадується Галя.
   Ото хрещена чекала-чекала на свою хрещеницю, не дочекалася - та й  сама
подалася провiдати. Як же вона вкотиться сюди, бiдкається Галя, це ж треба
хутчiй звестися й дверi повiдчиняти. Встигає чи  й  не  встигає  Галя  так
подумати, як людська толова вже вкочується до хати просто  через  зачиненi
дверi. Галя не годна повiрити, що людська голова вкотилася через  зачиненi
дверi, але дверi ж i не рипнули, а голова вже в хатi!
   Галi страшно й хочеться тiкати, але як тiкатимеш, коли це хрещена  мати
навiдалася в гостi! Славна ж вона буде похресниця у своєї хрещеної матерi,
коли зараз утече вiд неї.
   - Здрастуйте, мамо,- вiтається Галя. Й сама не чує свого  голосу.  Є  в
неї голос чи нема? - Як добре, що ви прийшли.
   Рванi губи в людської  голови  ледь  ворушаться,  помiж  вибитих  зубiв
сiпається клапоть язика, а  метка  Галя  здогадується,  що  каже  хрещена.
Авжеж, хрещена каже:
   - Здрастуй, дочко... А чого ж ти не приходиш до мене?
   - Я приходила до вас.
   - А де ж я була? Чом тебе не бачила?
   - Не застала вас у хатi.
   - Я ж iз хати нi ногою... Де ж я була?
   Галi бачаться собаки на цвинтарi, клубок розлючених собак...
   - Не знаю,- шепоче.
   - То хоч поцiлуй свою хрещену. Чи я вже така страшна стала, що гидуєш?
   - Та ви славнi,- шепоче,
   - Славна? То поцiлуй.
   - Нездужається менi,-марудиться Галя в лiжку.- Нiяк не зведуся.
   - А чи не брешеш, дочко?
   - Не брешу,- бреше Галя.
   - То я сама поцiлую тебе.
   - Ой, нема часу в мене... Часу нема, бо менi ще на небо треба вспiти...
Вогню нема в хатi, щоб у печi розпалити... Я з неба дiстану.
   Галя зводиться в лiжку, мацає  пальцями  стiну,  дiстає  до  стелi.  До
стелi, яка здається їй небом, а де ж  тут  вогонь-зiрки?  Пучками  водить,
хоче намацати, а нема, аж ген-ген трохи далi. Тягнеться - й дiстає зiрку з
неба, й зовсiм та зiрка не пекуча, а холодна.
   - Дивiться, хрещена! - радiє з-пiд неба. Обертається, а хрещеної  нема.
Нема вiдрiзаної людської голови в  хатi.  А  стоїть  мати  Марiя,  прийшла
знадвору, дивиться на дочку з темним жахом у зболених очах.
   - Де хрещена? Була хрещена.
   - Та нема хрещеної.
   - Ось зiрка з неба, маємо чим розпалювати вогонь у печi.
   - Авжеж, зiрка... Сядь, Галю, сядь, не спинайся по  стiнi,  заспокойся.
Господи, за що так тяжко покарав нас усiх  i  Галю  нашу  безталанну,  чим
дитина завинила перед тобою.
   Галя спускається з неба, з  руки  в  руку  матерi  передає  зiрку  -  й
вiдчуває па чолi доторк материнської долонi, схожої на листя  подорожника.
I вiд цiлющого того подорожника заспокiйливi  сутiнки  сповивають  голову,
очi гаснуть - i гасне зiрвана зiрка в очах, i наче сама вилiтає з хати.
   - За чиї грiхи кара така...
   "Скiльки ж це в Гаркушi ще дiтей залишилося? Хоч i снують по обiйстi, а
не тримає пам'ять... Ото Юхимка знайшли в  левадах,  третє  переставилося.
Значить, залишилося двоє, бо ж було п'ятеро. А оцей лобуряка, що сидить  у
бузинi й думає, що сховався вiд бiлого свiту. Ховайся, ховайся, тiльки  не
сховаєшся вiд мене. Хто це? Грицько чи Петро? Грицько - старший, а Петро -
молодший, вiсiм рокiв. Еге, таки Петро, бо схожий  на  батька,  а  Грицько
схожий на матiр... Чого ж це вiн заховався в бузинi? О, за пазуху лiзе,  а
з-за пазухи вузлик дiстає. Де це вiн  той  вузлик  дiстав,  що  ж  у  тому
вузлику? Либонь,  вкрав.  Якби  не  вкрав,  то  не  ховався  б.  О,  лупає
злодiйськими очима, оглядається. Пооглядалося, а тепер  вузлик  розв'язує,
заглядає, принюхується, а тепер от шусть рукою всередину, взяв щось  i  до
рота, жує. Що ж вiн украв, що  вiн  жує?  I  кривиться.  А  недобрий  який
хлопець! Чи ти не знаєш, що в твоїй хатi й крихти немає,  щоб  з'їсти,  що
твої батько-мати, що твiй брат Грицько попухли з голоду? Е-е,  нема  того,
щоб подiлитися, хай краще твої рiднi виздихають, нiж ти вiдiрвеш вiд своєї
голодної пельки... Хто може, той краде, аби тiльки було що красти.  А  щоб
красти, треба мати здоров'я, де вже те здоров'я?.. О, горне й горне жменею
з вузлика,  наминає  та  наминає.  I  кривиться.  I  чого  ти  кривишся  з
краденого?.. От пуцьвiрiнок, у батька вдався.  Той  забирав  у  людей,  що
можна забрати, а цей уже пiсля батька подався пiдмiтати. Якщо  крастиме  -
виживе. Якщо крастиме й сам їстиме - виживе, а коли подiлиться зi своїми -
може й здохнути. Е-е, нi, цей не подiлиться. Цей виживе.  А  не  хочеться,
щоб  вижив,  щоб  насiння  Гаркушине  залишилося,  хай  би  й   слiду   не
зосталося... Бач, наїлося - й сопе, й клiпає очима сонними, тепер поспить,
звiсно, щоб ти заснуло вiчним сном... Але ж не засинає, а руками за  живiт
хапається, а корчиться! Що, об'ївся, не туди пiшло?  Ну,  покорчся  трохи,
будеш знати, як красти, господь бог усе бачить. А може, й господь  бог  на
небi   так   зголоднiв   та   знемiгся,   що   не   годен   покарати    за
несправедливiсть?.. Помучся, помучся".
   Павло Музика сидить пiд грушею на горбочку - й чадить торiшнiм  листям.
Ой як закортiло тютюну, а де вiзьмеш? Ось i додумався скрутити  цигарку  з
листя, давиться їдучим димом.
   А Гаркушин малий вилупок уже не корчиться, а впав у бузинi долiлиць - i
лежить. Заснув таки, наївшись... Та не заснув, бо знову смикнувся... I вже
не ворушиться, горбиться купою лахмiття.
   Скручене дудочкою листя дотлiває в пучках  пальцiв  -  i  Павло  Музика
викидає  недопалок.  Так  нахапався  диму,  що  в   головi   стоїть   чад,
макiтриться, наморочиться. Отак би сидiв пiд грушею - хай макiтриться, хай
наморочиться, наче ти є - й нема тебе, наче свiт є - й нема свiту.
   А що отам, у бузинi, з малим злодiйчуком?
   Павло Музика важко зводиться - й  межею,  по  щiтцi  трави,  чвалає  до
бузини.
   Малий злодiйчук, обхопивши живiт руками, лежить на боцi, а з вищиреного
рота щось ллється по щоцi та по пiдборiддю на землю. Ллється  не  кров,  а
якась жовто-бiла рiдота. Павло Музика навiть навпочiпки присiдає: що ж  це
таке цебенить помiж зубiв? Хтозна. Повiки стулилися, з-пiд них виглядає по
голубiй смужцi, ще живiй, не перешерхлiй... Дихає  чи  не  дихає?  Либонь,
дихає.
   Що ж це з хлопцем сталося, чого наївся?  Обiч,  бiля  зiгнутого  лiктя,
лежить заяложена торбинка, що ж у торбинцi?
   - Про-о-осо-о...
   Золоте зерно сiється помiж пазюристих, корiнцюватих пальцiв.
   - У кого ж це вiн просо вкрав? - мiркує вголос. А потiм  торкає  малого
за плече: - Агов, проснися! В кого ти вкрав просо?
   З ошкiреного рота цiдиться бiло-жовта рiдота. Хлопець навiть не стогне.
   - Та в якоїсь баби, в кого ж iще. Приберегла якась баба на посiв, та не
посiяла, вiддала боговi душу, а тут i злодiйчук навiдався в хату. Ну, баба
спить на лежанцi чи на лавцi,  а  злодiйчук  давай  нишпорити.  I  знайшов
бабине насiння... собi на погибель. Чи ти ще не вмер, хлопче?
   Павло Музика жде на вiдповiдь. Повiка на правому оцi розтягується  -  й
голубе ясне око витрiщається на дядька.
   - Дивиться.
   Так само сповзає вгору повiка  на  лiвому  оцi  -  й  тепер  сусiдський
хлопчик дивиться на нього двома очима.
   - Конає...
   Чвиркає чадною слиною, вiд якої гiрко в  ротi,  й  бере  той  вузлик  з
просом. Зав'язує - i ховає за пазуху. Далi зводиться й поволеньки чапає на
сусiдове подвiр'я. Заглядає через шибку, чи є там хто в хатi, але знадвору
не видно. Тодi Павло Музика стукає в раму й жде.
   Нема нiкого. Може, вони вже там усi повмирали? Або на роботу подалися в
колгосп? I знову стукає в раму.
   Гаркуша, тримаючись рукою  за  одвiрок,  висувається  з  сiней  надвiр.
Пiдслiпувато мружиться проти сонця так, наче нiчого не бачить.
   - Хто тут? - озивається посеред бiлого дня.
   - Та я тут.
   Нарештi Гаркуша втуплюється в Павла Музику, впiзнавши сусiда з  голосу.
Хочеться спалахнути люттю, але на  ненависть  немає  сили,  тiльки  щелепи
вiдвисають, тiльки переривчасте дихання виривається з грудей:
   - Отам, у  бузинi,-  Павло  Музика  показує  на  кущi  бузини  на  краю
обiйстя,- твiй хлопець. Сконав, либонь, пiди забери.
   I вiсник смертi Павло Музика важко й спокiйно йде геть...
   - Спи, доню, спи...
   - Мiсяць свiтить у вiкнi, хай батько погасить, бо не дає спати.
   - Погасить батько, тiльки ти засни. Ось як  тiльки  ти  заснеш,  тiльки
засни.
   - Ти погасиш, батьку?
   - Погашу,- скрипить батько зубами в нiчнiй темрявi на лежанцi.
   Мати Марiя, сидячи бiля дочки, чує, як у Галi пашать щоки, горить  лоб,
як усю її пойняв жар, так i факає вiд неї живим полум'ям.
   - Мiсяць так свiтить, що я бачу далеко-далеко,жебонить струмком  доччин
переривчастий голос.- Поля за селом... жовта стерня в  павутиннi  бабиного
лiта, а по шляхах - вози та вози!.. На возах - снопи  пшеницi  та  жита...
Ось i батько мiй їде на возi, поганяє коней... Батьку, ви бачите  себе  на
возi?
   - А чом не бачу,- скрипить зубами Павло Музика.
   - Снопи везете в село. Жито в снопах.
   - Жито везу в снопах.
   - Так славно, так славно!
   Галя затихає, поринаючи в забуття, й мати хрестить  дочку:  хай  спить,
благословенна господом богом. Але наче вiд чарiв  того  хресного  знамення
Галя вмить виринає з хвиль забуття.
   - А як славно в нашому селi на Червоному току! Скiльки хлiба понавозили
з колгоспного поля! Я ще нiколи не бачила такого току,  стiльки  хлiба  на
току, стiльки людей. Геть-чисто всеньке село зiбралося,  молотить  i  вiє,
молотить i вiє. А червонi знамена горять, а транспаранти  палають,  i  все
так гарно понаписувано на транспарантах... Ось i мати стоїть бiля  вiялки,
пшеницю вiє. Батьку, ви бачите її бiля вiялки?
   - Бачу... Я снопи на возi привiз, мати пшеницю вiє.
   - Славно як!
   Галя знову  поринає  в  забуття,  мати  хилиться  тужливо  над  дочкою,
вглядаючись у риси рiдного обличчя-такого дорогого й такого  стражденного,
подумки  молиться  над  нею,-  i  наче  вiд  тiєї  нiмої   молитви   дочка
отямлюється.
   - А яка славна червона валка! Конi в червоних стрiчках  та  в  квiтках,
червоний кумач над валкою, мiшки на возах, я ще  нiколи  не  бачила  такої
червоної валки, стiльки хлiба... Мамо!
   Стiльки щирої давньої радостi в доччиному голосi, що Марiя здригається.
   - Чую, чую...
   - Подивися, а хто то на третьому возi з кiнця? Бачиш?
   - Бачу... А хто?
   - Наш батько на возi!
   - Справдi, наш батько в червонiй валцi.
   - У вишитiй сорочцi!
   - Ми з тобою вдвох вишивали йому сорочку.
   - Червона валка - яке свято... ще нiколи не було такого свята в  нашому
селi... I дiти спiвають пiснi, i я спiваю. Ой, якої ж це я спiваю... Це  ж
ми стiльки хлiба здали державi, здали весь хлiб...

   Iз-за гiр та з-за високих
   сизокрил орел летить...

   I вже дрiмає Галя, а руки її на грудях здригаються,  наче  то  сизокрил
орел крильми ворушить - летить iз-за гiр та з-за високих... Стихає, i руки
стихають... I раптом чiтко, вимогливим голосом, а  в  голосi  -  причаєний
страх:
   - Батьку! Ви спите?
   - Не сплю.
   - Не спiть, батьку... Ви знаєте, що завтра нас чекає?
   - А що нас чекає завтра? - питаються батько й мати.
   - Ви клумачок зерна в погрiбнику сховали?
   - Та сховав.
   - То переховайте. Переховайте, бо завтра прийде отой Василь Гнойовий  -
i знайде отой клумачок у погрiбнику. Ще не  пiзно  перенести  в  потайнiше
мiсце. Бо що ми їстимемо, як заберуть?
   - Уже ж забрали, Галю,- тужить мати над дочкою.
   - Забрали? Коли забрали? - сахається в лiжку.
   - Вже приходили й забрали... Отой Василь Гнойовий.
   - Коли ж вони вспiли?
   - Та ще торiк... пiсля червоної валки. Усе в людей вигрiбали - i в  нас
знайшли клумачок... Це ж ти згадуєш за торiк. Торiк усе було.
   - Ой-й-й! - шелестить розпач.
   "Господи єдиний i всемилостивий! Хiба ти так  далеко  на  небi,  що  не
можеш змилостивитися над нашою дочкою? Зглянься й помилуй, верни їй  тяму,
верни їй здоров'я, вона ж така молоденька, а покарай винних.  Може,  й  ти
винних не бачиш, бо так високо сидиш на небi?"
   З могильних сутiнкiв глухої хати - знову живий голос:
   - Батьку, ви спите?
   - У сирiй землi висплюся...
   - Батьку й мамо, либонь, я провидиця i  пророчиця,  бо  таке  менi  все
наперед вiдкривається, що говорити боюся...
   - Що ж тобi вiдкривається?
   - Отам на лавцi коло вiкна лежить наш дiдуньо, кожухом накрився. Бачите
чи не бачите, як скульчився вiд холоду? То хутенько знiмiть з нього  кожух
i сховайте, бо пропаде.
   - Кожух пропаде?
   - Завтра прийде Василь Гнойовий, здере з  дiдуня  кожух  -  i  вiддасть
Гаркушi.  Аби  Гаркуша  в  дiдуньовому  кожусi  возив  буряки  з  поля  на
цукроварню. А наш дiдуньо загибiє без кожуха на морозi.
   - Ой, доню!.. Вже приходив до нас Василь  Гнойовий.  I  кожуха  зняв  з
дiдуня, i Гаркушi вiддав. Немає вже  нашого  дiдуня,  задубiв  на  морозi,
царство йому небесне. Ще торiк переставився.
   - Дз-з-з! - тiпає Галею слiпий розпач.
   А Павло Музика сповзає з подушки на сокиру, торкається губами леза -  й
припадає губами, наче цiлує - i нацiлуватися не може...
   Мене тодi ще на свiтi не було, та бачу, бачу Василя Гнойового.
   Ходить, присiдаючи, пiдламуючись у колiнах, раз у раз наче провалюється
вниз. Провалюється живiт, провалюється голова в плечi. Очi провалюються на
кiнському його лицi.  I  -  з  завжди  розтуленого  рота,  з-за  нерiвного
частоколу зубiв язик  вискакує.  Кiнчик  язика  вискакує  -  й  ховається,
вискакує - й ховається. Тоненький кiнчик язика, схожий на жало змiї.
   Скаче й скаче жало змiї, наче прагне вкусити, прагне поживи.
   На нього й собаки не  гавкають.  I  ранiше  не  гавкали,  хоч  водилося
багато, й тепер не гавкають, хоч перевелися... та не перевелися, а  вивели
їх.
   Ось вiн ходить вiд хати до хати, загадує в колгосп на  роботу.  Загадує
тим, хто вже колодою лежить  на  тапчанi  чи  на  печi.  Хто  опух,  що  й
ворухнутись не годен. Хто ще дихає.  Хто  ще  має  силу  чути  й  дивитися
зболеними очима.
   - На посiвну! - загадує Василь Гнойовий.- I ложку-миску з собою в поле!
Ось чого ти голодний, ось чого у тебе  нема  їсти?  Бо  не  робиш,  бо  не
заробив. Хто не робить - той не їсть! Чи ти хочеш їсти - й не робити? Е-е,
нi, так у нас не заведено. То капiталiсти й помiщики їли - i не робили, бо
на них робили пролетарi. А наша країна  -  це  країна  трудящих.  У  нашiй
країнi все належить  трудящим.  У  нас  тiльки  трудящi  їдять,  а  всяким
нетрудовим елементам - зась. Хто як  дбає,  так  i  має:  вiд  кожного  за
здiбностями, кожному за працею. Де це бачено,  щоб  ми  годували  класових
ворогiв? Усiх панiв до д'ної ями! Чули? Збiр  -  коло  сiльради.  Сьогоднi
свято ударної працi. Хто ударно  попрацює,  тої  i  поїсть  з  колгоспного
казана.
   Не лише Василь Гнойовий загадує на роботу, а й Микола Хащуватий.
   Микола Хащуватий росту дрiбного, як то кажуть, наче собака навприсядки.
Але лютiшого за нього нiде не знайдеш. Якась на ньому рвана,  в  рубцях  i
струпаках шкiра, та ще всi цi струпаки й рубцi  чорнi,  мовби  чоловiка  в
кузнi пекли па розпеченому вугiллi, вiн повинен був спектися,  але  чомусь
не спiкся.
   -  Як  поживаєте,  саботажники?  -  заходячи  в  хату,   питає   Микола
Хащуватий.- Саботуєте? Лежите на печi - в саботуєте колгосп?
   - Нема сили звестися,- вiдповiдь.
   - Саботаж!
   - Рiски в ротi не було...
   - Чую голос саботажника!
   - Миколо, дитино, поопухали руки-ноги...
   - Авжеж,  поопухають  вiд  бездiлля  та  ледарства.  Думаєте,  колгоспи
вмруть? Думаєте, закопаєте колгоспи в могили? Не вдасться нi куркулям,  нi
куркульським пiдголоскам, нi саботажникам.
   - Миколо, та ми злидарi...
   - Пiдголоски!.. Слухайте, пiдголоски. Якщо хочете їсти - гайда па свято
ударної працi. А за працю - харч у полi, отож берiть ложки та миски...
   Не вдосвiта i не вранцi, а вже  перед  полуднем  кого  приганяють,  хто
приповзає до сiльради, а  перед  сiльрадою,  на  двох  закопаних  у  землю
стовпах, червоний транспарант: "Хто не працює, той не їсть". На пiдвiконнi
вiдчиненого вiкна, стоячи в кабiнетi, голова сiльради Яремний Кiндрат грає
у шахи з головою колгоспу Матвiєм Шпитальником. Вони вже грають  не  першу
партiю, а сьому чи восьму, причiм голова сiльради нiяк не може  виграти  у
голови колгоспу, хоч Матвiй Шпитальник весь час дає Кiндрату Яремному туру
фори. Iнакше б той i не взявся грати в шахи.  Ця  гра  -  давня  слабкiсть
голови колгоспу. Хоч би й де  був,  а  завжди  прокручує  в  головi  всякi
комбiнацiї, жертви фiгур. Ось i зараз вiн з насолодою мiркує над тим, якою
фiгурою тому походити, щоб через хiд  виграти  слона  в  свого  суперника.
Зрештою, не втримується i починає втiшатися вголос:
   - Ти хоч бачиш, як я можу виграти твого слона?
   - Ти можеш виграти мого слона? - дивується Яремний.
   - Ось ходжу осюди пiшаком,- i показує, як походить пiшаком.
   Яремний важко думає, сопе-й раптом його голос засвiчується радiстю:
   - Що правда то правда, таки можеш!
   - Але ж  можу  через  хiд  виграти  отак,  походивши  осюди  турою,-  i
Шпитальник з благодушним виразом показує, як вiн може походити турою.
   - Та ти що?- щиро дивується  Яремний  i  сопе,  мiркуючи  й  над  таким
варiантом.- Що правда то правда, можеш!
   - Але це ще також не все,- ще благодушнiше каже Шпитальник  i  пiднiмає
над шахiвницею свого коня.- Можу й конем отак походити!
   - Не може бути! - щиро вражений Ярема. Кущить брови, брнжить зморшки на
лобi. Думає трудно, сопе зосереджено. И вигукує захоплено: - Твоя  правда,
Матвiю, i я вже бачу, що можеш i конем.
   - Усе в наших руках,- поблажливо каже Шпитальник.
   - От признайся,- замрiяно мружиться Яремний. - Чи я зможу  колись  так,
як ти?
   - Нiколи!
   - Нiколи? - вражено розмружується Яремний.Чому?
   - Хоч я тобi й поясню - чому, та ти не зрозумiєш.
   Яремний насуплюється, як сльота, мовчить, а потiм бубонить:
   - Правда твоя.
   Голова колгоспу Шпитальник дивиться на годинник, морщить носа, питає:
   - Хочеш дам двi тури фори?
   - Двi тури фори? - вiд усмiшки в Яремного  кирпате  обличчя  ще  бiльше
стає кирпатим.-I виграєш?
   - У тебе - виграю.
   - Якщо виграєш, то не хочу,- скисає на виду голова сiльради. И  нарештi
вiдриває  очi  вiд  шахiвницi,  дивиться  у  вiкно.-Пора  на  сiвбу,   вже
зiбралися.
   - Пора на свято працi,- згоджується Шпитальник Матвiй.- Хоч i  не  всiх
саботажникiв зiбрали, та бiльше вже не зберемо.
   Вони виходять на ганок сiльради, стають плече  в  плече,  дивляться  на
зелений морiг, на якому з'юрмився народ з мисками та з  ложками  в  руках.
Матвiй Шпитальпик лiвою в рудих веснянках рукою пощипує  кучеряву  борiдку
клинцем, завченим рухом поправляє окуляри на перенiссi, а тодi закладає за
борт зеленого френча. Завченим рухом викидає праву руку вперед.
   -  На  свято  працi!  Ми  створили  умови,  коли  талант  душi   кожної
особистостi розкривається в працi не на себе, не  на  визискувачiв,  а  на
колектив, на державу робiтникiв i селян. Ми створили умови, коли  масштаби
нової  особистостi  нового  суспiльства  вимiрюються   безкорисливiстю   i
самопожертвою в  iм'я  всенародних  iдеалiв  i  в  iм'я  iдеалiв  свiтлого
майбутнього. Свiтова революцiя - ось чим вимiрюється наша нова людина, ось
чим вона живе, ось що складає її мету. Бо ми добиваємося щастя не лише для
себе, а й для робiтникiв i селян усього свiту. Хто з нас  може  почуватися
спокiйно, коли на п'яти континентах стогнуть народи пiд  п'ятою  капiталу?
Якiй нашiй матерi не стане  гiрко,  коли  вона  подумає  про  долю  матерi
де-небудь в Ефiопiї чи в Абiссiнiї?  В  якої  нашої  дитини  вiд  болю  не
стиснеться серце, коли  вона  довiдається  про  злиденне  дитинство  свого
ровесника десь за океаном?.. Слухайте мене! Своєю працею ви наближаєте  не
тiльки соцiалiстичну  iндустрiалiзацiю  у  своїй  державi,  а  й  неминучу
загибель мiжнародного капiталiзму в усьому свiтi. Па сiвбу!
   Говорячи, Матвiй Шпитальпик раз у раз викидає рiзко праву руку  вперед,
особливо ж тодi, коли каже про п'яту капiталу, про мiжнародний капiталiзм.
Наче  рухом  правицi  хоче  довести:  хоч  п'ята  капiталу  i  мiжнародний
капiталiзм далеко, але ми їх дiстанемо й звiдси, нехай начуваються.
   Задоволений собою голова  колгоспу  Матвiй  Шпитальник  обертається  до
голови сiльради Кiндрата Яремного, вдоволено пiдморгує:
   - Ось так!.. Хiд слоном по центральнiй горизонталi!.. Це не хiд пiшаком
тiльки на одну клiтинку вперед.
   - Еге ж,- зачаровано дивиться на нього  Кiндрат  Яремний.-  Це  не  хiд
пiшаком...
   Чуються голоси Василя Гнойового та Миколи Хащуватого, шваркотять  якiсь
скрики iнших активiстiв, що позбиралися  перед  сiльрадою,-  i  юрма  наче
пробуджується, починає ворушитися. Починає ворушитися, мов черва на шматку
гнилого м'яса, але завзятi голоси не згасають, i ось  уже  юрма  тече  вiд
сiльради шляхом.
   - Ходiмо? - чи то питає, чи то стверджує Матвiй Шпитальник.
   - Ходiмо,- каже Кiндрат Яремний, опускаючи ногу з ганку сiльради.
   - Куди ти?
   - Як то куди?
   -  Ха-ха,-  смiється  голова  колгоспу.-   Та   не   туди...   Зiграємо
партiю-другу в шахи! I я тобi дам двi тури фори.
   - Двi тури фори?! Ходiмо! I вони зникають у сiльрадi.
   Що це гримить, що це грає? Де це? I той гуркiт, i та гра не гаснуть, не
дальшають, а ближчають.
   Хiба всидиш у хатi? I Галя виходить з хати, стає за ворiтьми.
   Гуркiт ближче, ближче - i ось з-за повороту з'являються якiсь люди.  Не
так iдуть, як сунуть юрмою, ледь переставляючи ноги.  Хто  ж  то  попереду
юрми ступає задки, весь час розмахуючи руками? А за помахами  його  рук  i
гримить-грає. Гуркiт, дзвiн, виляски, бамкання. Що це, цо ще?
   Попереду ступає задки Василь Гнойовий!
   Раз у раз пiдламується в колiнах, наче  сам  провалюється  в  землю,  а
голова на його в'язах провалюється в плечi, а груди провалюються в  живiт,
а живiт провалюється десь нижче пояса. Йде так, наче манить за  собою.  О,
хтось у юрмi впав, його оминають, а  коли  оминули,-  зостався  лежати  на
шляху, дивлячись услiд.
   Обiч юрми - активiсти їхнi сiльськi, Галя нарештi  роздивилася  їх.  То
вони гримлять-грають,  б'ючи  в  сковороди,  в  бляху,  в  дека,  в  якiсь
залiзяки. Залiзом по залiзу, а  тим  оркестром  править  Василь  Гнойовий.
Дехто в юрмi також б'є ложками в миски, але таких мало.
   - Саботажники! - хтось кричить.
   Ось юрма поволеньки наповзає, наповзає, вже й бiля Галi.
   -  Перекуємо  саботажникiв  колгоспного  руху!  -  аж  пiниться  Микола
Хащуватий.
   А Василь Гнойовий, задкуючи, водить руками - й за його наказом  гримить
залiзо об залiзо, аж вуха глухнуть.
   - Не дамо саботувати соцiалiзм на селiї.
   А Галi саме заспiвалося:

   По дорозi жук, жук, по дорозi чорний.
   Подивися, дiвчинонько, який я моторний.

   Куди всi  йдуть,  навiщо  несуть  ложки  й  миски?  Ледве  переступають
ногами-колодами, та такими товстенними, що водою з них бризкає. I так само
понапухали обличчя, а на набряклих обличчях - очi як позамерзали.  Очi  як
позамерзали, ледь-ледь свiтяться туманом.
   - Саботажники!.. Хто не працює - той не їсть!
   Галi спiвається:

   Видно шляхи полтавськiї
   Ще й саму Полтаву...

   Та  Галю  нiхто  не  чує,  бо  гримить  залiзо  та  бляха,  бо  кричать
активiсти-незаможники. В юрмi в якоїсь жiнки пiдкошуються ноги, вона  хоче
вчепитися за чужi плечi та лiктi, але  її  вiдштовхують,  i  жiнка  осiдає
навколiшки в сiру куряву. її обминають, а вона дивиться вслiд i просить:
   - Вiзьмiть мене!.. Вiзьмiть мене з собою в поле. Я  хочу  їсти...  їсти
хочу...
   I простягає перед собою порожню миску, мовби  сподiвається,  що  її  чи
вiзьмуть-таки з собою, чи щось покладуть у миску.
   А Галi спiвається:

   Вставайте, гнанi i голоднi
   Робiтники усiх країн...

   Жiнка на шляху, почувши бадьорий дiвочий спiв, обертається  й  дивиться
на Галю замерзлими очима, в яких ледь свiтиться туман.
   Раптом Галi стає так смiшно, що вона заходиться реготом.
   Регiт колотить нею, аж поки гасне.
   - Ой... ой... ой... - вiд якогось важкого болю стогне вона.
   Жiнка пiдводиться з колiн, злякано оглядається на Галю -  й  поволеньки
тюпає по шляху за юрмою, що повзе з села  пiд  гракання  залiза,  крики  i
свист.
   - Голова їде... Обоє... Шпитальник i Яремний...
   Ген у полi, у вибалку, бiжить гнiдий кiнь, запряжений у  дрожки,  а  на
дрожках  попримощувалися  голова  сiльради  та  голова  колгоспу.  Обоє  у
вiйськових картузах, а тому зоддалеки схожi на мiлiцiонерiв з району.
   - Куди вони їдуть?
   - До нас.
   Надвечiр'я. Тут, на  польовому  станi,  чи  то  мають  обiдати,  чи  то
вечеряти. Сiвачi зiбралися пiд розквiтлими дикими  грушами,  що  облiтають
зiв'ялим цвiтом, а довкола цього стану - зорана i вже  засiяна  земля,  що
чорнiє розлитим дьогтем.
   Сiвачi дивляться на  дрожки,  що  котяться  до  їхнього  стану,  вже  й
прикотилися. Гнiдий кiнь спиняється, а двоє  голiв  зiскакують  на  землю.
Кiндрат Яремний командирською ходою йде  до  людей,  а  Матвiй  Шпитальник
зостається бiля дрожок. Вiн тримає у руках якийсь ящик яскравого вишневого
кольору, i всi дивляться на той ящик.
   Голова колгоспу заглядає у великий обсмалений казан, бiля якого  стоять
напоготовi Василь Гнойовий та Микола Хащуватий,  а  за  їхнiми  спинами  -
слiпа на лiве око тiтка Гичка, що ранiше готувала в селi на весiллях та на
похоронах, а тепер от на весiллях i на похоронах не готує, тiльки  в  полi
для тих, хто робить.
   - Готово? - бадьорим голосом  озивається  Яремний.  Тiтка  Гичка  киває
головою, а Василь Гнойовий шкiрить зуби.
   - Покуштуєте?
   - Я ситий,- вiдповiдає Кiндрат Яремний. Г жартує до тiтки Гички:  -  То
готували лiвим оком чи правим?
   Тiтка, насупившись, мовчить, i жодне з людей не  усмiхається  на  жарт,
лише Микола Хащуватий каже:
   - Либонь, на праве, на живе.
   Посуворiшавши на лицi, голова сiльради  випростується.  випинає  груди,
викидає руку вперед i вигукує.
   - Хто не працює, той не їсть!.. Соцiалiзм - це облiк!.. Смачного вам...
   I пружною ходою ступає до дрожок.
   Сiвачi  стовплюються  навколо  казана,  простягають  миски,  а   Василь
Гнойовий i Микола Хащуватий орудують двома черпаками, розливаючи кандьор.
   - Налий менi!
   - Долий, бо не долив!
   - Не розхлюпуй!
   Обiч вiд казана, ближче до груш, зiбралися тi, хто не орав i не сiяв, а
приволiкся з села в надiї, що перепаде якась крихта чи  крапля.  Це  дiти,
старi баби та дiди. Помiж них - i тiтка Юстина.  Всi  вони  чекають,  коли
орачi та сiвачi одержать свої порцiї, тодi можна буде пiдступитися  ближче
н попросити собi. Ранiше не можна, бо в Гнойового та Хащуватого чiпкi очi,
хутко заробиш вiд них черпаком по спинi.
   Та ще ж i Гаркуша тут. Коли Гнойовий чи Хащуватий не застережуть такого
ледаря, що не робив, а хоче поїсти на дурничку, то вiн помiтить:
   - Миколо, Василю, а то кому наливаєте кандьору? Хто не працює,  той  не
їсть!
   I раптом... застигають простягнутi руки з порожнiми мисками, завмирають
ложки над кандьором у тих, кому вже налито. Не ворушаться черпаки в Василя
Гнойового та Миколи Хащуватого. Тiтка  Гичка  торопiє  на  виду  так,  що,
либонь, зараз стане видюща й на лiве око. Всi дивляться  одне  на  одного,
дивляться наокiл.
   Хто це спiває?
   Яка це жiнка спiває таким щасливим голосом?
   Нiхто з тих, що зiбралися до кандьору, не спiває, але ж  голос  лине  й
лине - чарiвний, сонячний.

   Расцветали яблони и груши,
   поплыли туманы над рекой...
   Выходила на берег Катюша,
   на высокий берег, на крутой.

   - Та це патефон,- похмуро бубонить Гаркуша, показуючи рукою на дрожки.
   Хто допався до  кандьору  i  їсть,  давлячись,  зовсiм  не  чуючи  того
патефона, а дехто  обертається  на  дрожки.  Справдi,  на  дрожках  стоїть
патефон - отой прямокутний ящик яскравого червоного кольору, який привiз у
поле Матвiй Шпитальник.

   Выходила, песню заводила
   про степного сизого орла,
   про того, которого любила,
   про того, что верность берегла...

   Голова сiльради Матвiй Шпитальник та голова  колгоспу  Кiндрат  Яремний
захоплено поглядають на платiвку, що крутиться, i сяють  вiд  задоволення.
Не зiзнаються один одному, та  мимоволi  думають:  чи  колгоспники  здатнi
оцiнити все те, що їм подаровано отут, просто в полi, пiсля їхньої  працi?
Мабуть, таки нi, бо лиш миски перед  собою  бачать,  їм  кандьор  заступив
красу спiву, красу мистецтва.

   Мы красные кавалеристы,
   и про нас
   былинники речистые
   ведут рассказ...

   Тiтка Юстина простягає миску - i Микола Хащуватий наливає  їй  черпаком
кандьору з казана. Вiн не дивиться, кому наливає, бо слухає музику i спiв.
За тiткою Юстиною й iншi вiд груш сунуть до  казана,  їм  також  перепадає
бурда.

   Наш паровоз, вперед лети,
   в коммуне остановка...

   Ледь ступивши вiд казана, тiтка Юстина опускається на колiна, сiдає  на
землю i, дiставши з-за пазухи ложку, сьорбає кандьор, i сльози  течуть  по
її жовтому обличчю.

   На границе тучи ходят хмуро,
   край суровый тишиной объят.
   У высоких берегов Амура
   часовые Родины стоят...

   Накрутивши блискучою ручкою патефон, голова колгоспу Матвiй  Шпитальпик
вiд дрожок iде пiд розквiтлi грушi, де  вечеряють.  Промiння  призахiдного
сонця роїться в його пильних неклiпливих очах,  наче  червонi  мурахи.  На
ногах порипують наваксованi чоботи, що вiддзеркалюють срiбнi зайчики.
   Матвiй Шпитальник  зупиняється  перед  тiткою  Юстиною,  а  вона  й  не
зауважує, бо втупилася в миску.
   - Ти колгоспниця? - питає.
   Тримаючи  миску  обома  руками,  тiтка  Юстина  злякано  й  нетямковито
дивиться на голову колгоспу: вона не почула запитання.
   - Ти колгоспниця? - повторює.
   - Ага, колгоспниця, колгоспниця,- спромагається на слово тiтка Юстина.
   - А ти сьогоднi щось робила на сiвбi?
   - Нi, не робила.
   - Таж тут їдять тi, що робили.
   - Хрест святий, не робила.
   - А чом це ти, колгоспниця, б не робила?
   - Сили нема, нездужаю.
   - Робити сили нема, а їсти здужаєш?
   - Їм, щоб здужати.
   - А чом удома не їси?
   - Нема що їсти, навiть мишам нема... Навiть мишей нема.
   - Навiть мишей нема? - дивується Матвiй Шпитальник.- Ух ти, саботажниця!
   Ударом чобота голова колгоспу вибиває миску з рук.
   Миска падає на землю, розливається недоїдений кандьор. Тiтка Юстина так
i завмирає з роззявленим ротом, а Матвiй Шпитальник iде до дрожок.
   Якесь дитинча навкарачки пiдступає до розлитого кандьору,  нагинається,
починає злизувати з трави.

   Чужой земли не надо нам ни пяди,
   но и своей врагу не отдадим...

   Патефон замовкає, i  дрожки  з  голови  сiльради  та  головою  колгоспу
вiд'їжджають вiд польового стану, поскрипуючи колесами.
   Сонце сiдає в багряну хмару.
   - О, подивися, прийшов...
   - Хто прийшов?
   - А хто прийшов?
   - Таж Андрiй Синиця. Ото  стане  пiд  вербою  -  й  дивиться.  Походить
туди-сюди по шляху, стане - й дивиться на нашi вiкна. Ти б вийшов та  щось
йому сказав. А можеш i  не  казати.  Вийди  надвiр  iз  сокирою  -  вiн  i
злякається, бiльше  не  ходитиме.  Хай  до  когось  iншого  йде  -  й  там
видивляється. Бачиш, вишиту сорочку зодягнув,  i  кашкет  iз  козирком  на
головi, а босий. Чого вiн ходить пiд нашi вiкна, отой Андрiй Синиця?
   - А ти не знаєш, чого вiн ходить?
   - Щось видивляється, хоче потягнути, а що потягне?
   - Сьогоднi вже не сам... I Грицько Накоренок огинається бiля нього.
   Марiя й собi вшниплюється у шибку, дивиться на  шлях.  Справдi,  Андрiй
Синиця вже не сам, а з Грицьком Накоренком. Обидва хлопцi мовби зустрiлися
знiчев'я - та й балакають, але ж так i пасуть очима їхнє обiйстя.
   - Не знаєш, чого огинаються... До Галi нашої прийшли.
   - До Галi? - не вiрить мати.- А де ж це Галя?
   - О, я повинен знати... В коморi вбирається.
   - Куди вбирається?
   - А ти вже забула, куди вбираються дiвчата? До парубкiв.
   - Мамцю моя! - сплескує руками.- Що ж це коїться?
   - А коїться, коїться... О, вже й Галя наша вийшла.  Попiд  вiкнами  йде
Галя в святковому вбраннi, а всмiхненими очима - вже  там,  на  шляху,  де
хлопцi пiд вербою.
   - Побiжу, побiжу за нею, не пущу. Куди вона? I Марiя не так бiжить,  як
тюпає надвiр, наздоганяє Галю на шляху.
   - Галю, ти куди з хлопцями?
   - А в Кожанку.
   - Чого в Кожанку? - дивується.Хлопцi, чого це ви  надумали  з  Галею  в
Кожанку?
   - Та на завод,- це Андрiй Синиця.
   - На завод? Чого на завод?
   - Там поїсти можна,- це Грицько Накоренко.
   - Що можна поїсти на заводi? Хлопцi мовчать, то Галя каже:
   - Браги можна поїсти на заводi.
   - I ти, Галю, слухаєш хлопцiв? I ти оце повiєшся в Кожанку? Хто вам там
дасть браги? Не дадуть вам браги. Чуєш, Галю? Хай собi хлопцi  iдуть,  раз
їм заманулося, а ти не йди, ти - дiвчина, як це ти пiдеш у чуже село?
   - З нами хай не боїться,- це Андрiй Синиця.
   - Мамо, таж бiлий день надворi... Через поле - й Кожанка.
   - А як бiлий день, то що?.. Сторожують брагу, хiба ви  не  знаєте?  Хто
вас пустить до ями? Чим ви ту брагу дiстанете?
   - Та ми знаємо! - це Грицько Накоренко.
   - Хлопцi, дивiться, я не пускаю Галю, та хто  тепер  слухає  матiр?  Нi
сльози, нi молитви не помагають.
   Обертаються - i йдуть, а Марiя  дивиться  вслiд,  аж  поки  щезають  за
тополями на околицi. Вже їх не видно, а вона чомусь бачить - не так очима,
як материнською душею я своєю,- їх трьох у полi по дорозi на Кожанку.
   А потiм цiлий день жде - й мучиться: навiщо пустила? Було не пускати. Й
де вона бариться, чому досi нема додому?  Пора  дiвоцтва,  хiба  всидиш  у
хатi, хiба не захочеш полинути в  свiт.  Ось  так  i  полинула...  Там,  у
Кожанцi на цукровому заводi, справдi є брага, але хто  ж  вас  пустить  до
неї. Якби всiх пускали, то й браги не стало б, i завод рознесли  б.  А  то
стережуть, що не пiдступишся.
   I вже ввечерi - Галя у двiр.
   Мати хреститься з радостi, питає:
   - Була в Кожанцi?
   - Була.
   - Наїлася браги?
   - Наїлася.
   - То чого ж така смутна?
   - Ой, мамо, не питайте.
   I - в сльози. Такi ряснi сльози, що в матерi серце крається  вiд  болю.
Може, хтось її дочку скривдив, але добре, що додому вернулася жива.
   - Розказуй, як же ти наїлася.
   - Ой, краще не розказувати.
   - А де хлопцi?
   - Андрiй Синиця пiшов додому, а Грицько Накоренок... утопився.
   - Де втопився?
   - У ямi з брагою... Ой, мамо, якби ти бачила! Якби ти  бачила,  що  там
коїться! Бiля заводу всякий народ вештається, i скрiзь -  варта,  нiде  не
пройдеш. I там, де ями з брагою, повно людей. Уже такi,  що  й  ходити  не
годнi, а поприходили. Хто стоїть, хто сидить. I ми посiдали пiд кущами, бо
до браги не пiдступитися, бо там бiля браги теж варта. А  потiм  хтось  не
витримав - i пiдсунувся ближче до ями, а потiм - ще, сторожi кричать,  але
нiхто вже їх не слухав. I хлопцi кинулись до ями, Андрiй i  Грицько.  А  я
злякалася, як прикипiла до землi, бо тут усi вже побiгли, де тi сторожi  й
дiлися, пiдiм'яли їх. Там хто сам у яму звалювався, а  кого  спихали,  щоб
пiдступитися ближче до браги. Такий крик, такий  гвалт!  А  тут  i  Андрiй
Синиця назад бiжить, браги набрав у вiдро, вiн придумав  таке  собi  вiдро
полотняне й провощене. Ми тут удвох допалися до браги, їмо - й наїстися не
можемо. А як доїли брагу, то за Грицька згадали, тут хтось  i  сказав,  що
вiн утопився в ямi, й ще хтось утопився. Ми злякалися - й побiгли, бо  там
уже якiсь люди бiгли вiд заводу, всi стали  розповзатися  вiд  ями.  А  за
селом посiдали - й ждемо: а може, не втопився Грицько у бразi, а може, вiн
зараз бiгтиме за нами. Ждали, ждали, а його нема, то вже тодi ми  подалися
додому... Ой, мамо, як жалко Грицька! Може, вiн не втопився?
   - Ти в мене питаєш, дитино...
   Стоять обоє, дивляться на шлях, дивляться на околицю: чи  не  з'явиться
Грицько? А коли справдi не втопився? Не видно.
   - Пiду Грицьковiй матерi скажу за таке горе.
   - Не ходiть, мамо!
   - Як то не йти?
   - Бо, може, вiн таки не втопився.
   - То й скажу, що, може, не втопився в бразi, а живий. Хай мати знає, бо
ж однаково побиватиметься.
   Туманiючи, йде Марiя шляхом, а дочка  видивляється  й  видивляється  на
околицю, за високi тополi, на яких напнуто синє небо.
   Дiд Гнилоквас, може, й не старий дiд, а виглядає на старого,  замшiлого
дiда.
   А виглядає на дiда, бо згорблений у три погибелi,  бо  клешнюватi  руки
волочаться при самiй землi, а  страпате  волосся  на  головi  -  мов  купа
дiрявого березневого  снiгу,  присипаного  рудим  гноєм.  З-пiд  куштратих
страпакiв, що спадають на  лоба,  не  видно  очей,  а  тому  здається,  що
Гнилоквас i не дивиться обiч, а все пiд ноги.
   Щось шукає й шукає, шукає й шукає. Отак i ходить по селу, тримаючись за
вiжки, а поряд iз ним тюпає мишастий коник, свiтячи випнутими  ребрами,  а
за коником повискує немащеними колесами грабарка. Гнилоквас мiг  би  їхати
на грабарцi, але не хоче тiльки те й робити, що  злазити  й  залазити,  бо
доводиться часто зупинятися.
   Зупиняє грабарку перед чиїмось обiйстям, ступає  за  ворота,  стукає  в
шибку:
   - Живi є?
   Висунеться з хати баба:
   - Уже по мою душу?
   - Ще вспiю по твою душу... Що тут на цьому кутку, хто помер?
   - Чи я знаю? В хатi  сиджу,  нiхто  не  навiдується  до  мене,-  шамкає
стара.- Тут i сама не знаєш: на цьому ще свiтi, чи вже на тому.
   - На цьому...
   - А чого ж на цьому свiтi так, як на тому?
   - В сiльради питай, а не в мене... То коли до тебе навiдатися, бабо,  в
гостi?
   - Навiдатися в гостi? А чого в гостi?
   - Щоб на цвинтар завезти... Я по-доброму.
   - Чи я знаю?
   - А хто ж знає за тебе? Така в мене робота. Думаєш, робив  би  задурно?
Вiдвiз до ями кого - маю пiвфунта хлiба.
   - Скiльки? - не вiрить стара.
   - Пiвфунта хлiба. I за тебе стiльки дадуть.
   - Отак багато? Краще б менi дали, а то хлiбця давно  не  жувала,  ще  б
трохи пожила.
   - За те, що живуть, хлiба не дають.
   Погомонiвши зi старою, якiй ще хлiба кортить,  а  вмирати  не  хочеться
(навiть не загадує про смерть), дiд  Гнилоквас  поволеньки  суне  далi,  й
немащенi колеса грабарки повискують сухим голодним вищанням.
   - Забув,- сам до себе озивається дiд Гнилоквас  i  навiть  ляскає  себе
долонею по лобi.- Та це ж садиба Марка Грушi. Давно ж не бачилися, й зараз
нiкого не видно на дворищi. Зайти чи не зайти? Зайду.
   Гнилоквас заходить у хату, бачить бабу Явдоху на лежанцi - й  вiтається
глухо:
   - Доброго дня, Явдохо.
   Баба Явдоха лежить на подушцi - й не зворухнеться.
   - А де ж Марко? - питає в неї Гнило квас.
   Баба Явдоха не озивається. Так, наче спить,  i  тодi  Гнилоквас  бачить
босi ноги, що стирчать з печi.
   - Марку, ти чуєш? - кличе.
   Марко Груша мовчить на печi.
   -  Обоє,-  бубонить  дiд  Гнилоквас,-  упокоїлися  обоє...  За   Явдоху
пiвфунта, за Марка пiвфунта - вже фунт... Хоч i важко самому, а нi  з  ким
не подiлюся роботою. Хоч i набивались помiчники, а не хочу. Бо що? Вiддати
свого пiвфунта? А менi хто дасть пiвфунта? Дуже хтось накидається?
   Торкається бабиного лоба - холодний.
   - Вiдтоптала свiй ряст.  А  чого?  Бо  дурна.  Бо  не  захотiла  колись
вiддатися за мене, а вiддалася за Марка. Вiн прогодував тебе? Нi  тебе  не
прогодував, нi себе. А за мною жила б.
   А так матиму на тобi пiвфунта.
   Бере на тапчанi ряденце,  стелить  на  глинянiй  долiвцi,  а  тодi  вже
зсаджує бабу Явдоху з лежанки.
   - Яка ж ти легенька... Нiколи не обiймав, а тепер ось обняв.
   Бабинi п'яти гупають об долiвку, далi тiло її гупає глухо.
   Дiд Гнилоквас хапається чiпко обома руками за рiжки рядна  й  тягне  по
хатi, далi в сiни,  далi  з  сiней  надвiр,  до  грабарки.  Бабина  голова
метляється, очi витрiщенi.
   - Завезу тебе до ями, не залишу в хатi... Бо дурна...
   Бiля грабарки знову доводиться обiймати покiйницю, щоб якось пiдняти  з
землi, та дiд Гнилоквас ще й важчих здужав, а баба - як пiр'їна.
   - А тепер пiду за покiйником, щоб у парi,  значить...  Повезу  в  парi,
повiнчаєтеся з сирою землею. А яке було весiлля - в церквi, з батюшкою.  Я
не ходив на ваше весiлля, то люди розказували...
   Зайшовши в хату, дiд Гнилоквас розглядає голi стiни.
   - Життя прожили - й добра не нажили. Навiть дiтей господь не дав.
   Крекчучи, спинається на лежанку, бубонить до непорушних Маркових п'ят:
   - Бач, не мiг на лавцi переставитися, то залiз на пiч, аби менi  мороки
завдати.
   Й тiльки обома руками взявся  за  ноги,  смикнув,  як  забринiв  кволий
голос:
   - Це ти, Карпо? Чого смикаєш за ноги?
   Гнилоквас до всякої всячини звик, то й тут не дивувався:
   - То ти ще живий, не вмер? Смикаю тебе з печi, то сам  iди...  Що  тобi
тут на печi робити?
   - Що робити? Вмерти хочу, нiяк не помру... Явдоха переставилася зранку,
а я нiяк не можу,-витягував з грудей немiчний голос.- А ми ж учора  з  нею
говорили... Говорили, що разом помремо. Вона вже там, а я ще тут.  Сказала
- й зробила, а я обманув її. Де вона?
   - Та вже на грабарку вiднiс.
   Марко Груша заплющується - й мовчить. Зрештою, розплющується - й каже:
   - Нiяк не можу. От хочу - й не можу.
   - Погано хочеш.
   - Дуже хочу... слiдом за Явдохою, щоб разом... А  я  не  думав,  що  ти
такий славний чоловiк. Помагаєш нам. Помагаєш, щоб  разом...  Вiдтарабанив
Явдоху на грабарку, то й мене вiдтарабань. На цвинтар.
   - Та в яму, а не на цвинтар.
   - Хай i в яму, аби разом... Я по дорозi помру.  Чує  моя  душа,  що  по
дорозi помру.
   - А як не помреш по дорозi?
   - То в ямi помру.
   - Аби тiльки з Явдохою?
   - Аби тiльки з нею.
   Гнилоквас Карпо стоїть на  лежанцi,  заглядає  на  пiч.  При  здоровому
глуздi Марко Груша, при тямi? Таке городить. Може, при тямi,  але  не  при
здоровому глуздi.
   - Ех, шкода пiвфунта хлiба,- зiтхає.
   - Га? - розклеплює водянистi повiки на опухлому лицi Марко Груша.
   - Та кажу, що пiвфунта хлiба шкода.
   - Загубив хлiб?
   - Загублю от... Не повезу я тебе до ями, i не проси.
   - То поможи звестися, та зсади з печi, я порачкую сам до ями.
   - Не поможу.
   - Змилуйся...
   - Не змилуюсь. Не хочу, аби ти здох бiля Явдохи.  Годi,  що  ти  з  нею
нажився на цьому свiтi. Ще й на тому свiтi хочеш бути разом. I просиш моєї
помочi? Не буде тобi моєї помочi.
   Сопучи, крекчучи, Гнилоквас животом сповзає  з  лежанки..  Марко  Груша
стогне й вовтузиться на печi, смикаючи п'ятами, але звестись не годен.
   - Ти спершу здохни... Але й тодi не повезу.
   Тримаючи в руках вiжки, йдучи бiля грабарки, вiн  бубовить  сердито,  й
слова гудуть, як джмелi.
   - Чуєш, Явдохо? Ото я тепер забрав тебе вiд Марка... Я без тебе скiльки
мучився? Всеньке життя. Нехай вiн тепер без тебе помучиться... О, хто  там
сидить пiд яблунею?
   Справдi, на горбку пiд яблунею, похиливши голову на плече, виднiє якась
дiвчина.
   - Спить на сонцi чи  вже  боговi  душу  вiддала?  Зоставивши  на  шляху
грабарку, Гнилоквас човпе на горбок пiд яблуню.
   - Ти жива чи вже мертва? - питає в дiвчини, що  прихилилася  спиною  до
стовбура. Дiвчина хоч би ворухнулася.
   - Слухай, ти чия? - приглядається.- А, та це  ж  Павла  Музики  дитина.
Рука ще тепла, ще не задубiла. Чекати отут, поки задубiє? А чи  в  мене  є
час роз'їжджати сюди-туди. Ну, дiвко зараз тебе понесу.
   Потупцявши, Карпо  Гнилоквас  нагинається,  пiдхоплює  непритомну  Галю
попiд пахви i, задкуючи, тягне з горбка.
   - Ще й не нажилася, ще  й  замужем  не  була,  а  вже  переставилася...
Либонь, стогне... Що ти кажеш, га?  Знову  стогiн  виривається  з  дiвочих
грудей.
   - Не хочеш, щоб старий дiд тебе  обiймав?  А  де  взяти  молодших,  щоб
обняли? Немає молодших, так що потерпи.
   Дотягує непритомну дiвчину до шляху, виважує на руках, щоб висадити  на
грабарку, а тут де не вiзьмись - учитель Пилип навинувся. Голова з  комiра
вишитої розхристаної сорочки - наче золотий соняшник з-за плоту.
   - Дiду! - кричить.
   I руки виставляє перед собою, наче вiд нечистої сили борониться.
   - Поможи, хлопче,- хрипить Гнилоквас.
   - Куди ви її несете?
   - А на грабарку - та й вiдвезу до ями.
   - Таж вона ще жива! - кричить учитель Пилип.Хiба  не  чуєте  -  стогне?
Куди ж ви живу?
   - Однаково скоро помре... Ну, поможи.
   - Ану вiдпустiть, вiддайте.
   - Хлопче, нащо тобi живий труп здався?.. Скiльки вже  їй  зосталося?  А
менi потiм знову по неї приїжджати? Коняка ледь ноги переставляє.  Та  вже
коли так уподобав неживу дiвку, то бери, хай ти сказишся. А нiхто не  хоче
знати, що в мене така робота.
   Карпо  Гнилоквас  залишає   непритомну   Галю   бiля   осатанiлого,   з
божевiльними очима вчителя, смикає вiжки.
   - Вйо! Поїхали... Спробуй  догоди  такому  народовi.  Бачиш,  заступник
знайшовся. Самого без вiтру хитає, а ще... Пiвфунта хлiба  пропало!  Та  я
тебе скоро вiдвезу до ями, то вiдшкодую. Вйо! День довгий, село велике,  а
роботу тiльки встигай робити. Несвiдомий народ, ох i несвiдомий наш народ!
   Тiтка Юстина сидить за ворiтьми, дивиться на шлях, на село.
   Шлях попiд вербами та тополями сiрiє пухкою курявою, в якiй  i  горобцi
не купаються. Село спить посеред бiлого дня, наче  все  вимерло  до  ноги.
Сонце смажить так, що не тiльки зелень в'яне, а й небо спопелiло,  й  таке
пустельне, що страшнiше за землю.
   Тiтка Юстина так завжди  сидить  за  ворiтьми.  Когось  побачить,  щось
почує, щось їй приверзеться - ось i погомонiла з бiлим свiтом.
   Хлоп'як ще голомозий, з штанцiв подерта сорочка висмикалася, очi  -  як
реп'яхи. Навiть крiзь подерту сорочку видно синю шкiру та випнутi ребра.
   - Дитино...
   Заскочений зненацька тiтчиним голосом, хлоп'як завмирає злякано. И повз
тiтку йти страшно, й тiкати страшно. Бо ж,  це  ота  Юстина,  що  про  неї
розказують.
   - Як тебе звуть, дитино?
   Голос ласкавий - i ще страшнiше вiд тiєї ласки в голосi.
   - Юрко,- шепочуть затерплi вуста.
   - А чий же ти будеш?
   - Горпинин... Горпини Хрущихи.
   - Це тiєї Горпини, що бiля церкви сидить над яром?
   - Над яром...
   -  Славний  ти  хлопчик  у   своєї   матерi,-тiшиться   тiтка   Юстина,
рада-радiсiнька погомонiти з дитиною.-А чого ж ти в хатi не сидиш?
   - До дiда Iлька йду. Провiдати хочу, бо дiд старий дуже,- розв'язується
язик у хлопця.- Може, гостинця дасть.
   - Ти ж мiй славненький,- срiбло немiчної усмiшки спалахує на  тiтчиному
чорному лицi.- Наготував дiд гостинцiв для онука?
   - Не знаю.
   Тiтка Юстина хмарнiє на виду.
   - Кажеш, мати твоя Горпина Хрущиха?.. Кажеш,  дiд  Iлько?  -  Й  зiтхає
тiтка.- Так нема вже твого дiда Iлька, помер, вчора Гнилоквас вiдвiз  його
до ями... Нема гостинцiв...
   Малий Юрко так i цiпенiє вiд почутого.
   - Нема гостинцiв? - перегодя питає жалiбно.
   - Де ж вiн тепер тобi вiзьме?
   - А ми з матiр'ю не чули про дiда...
   - А пiдiйди-но  ближче  до  мене,-  просить  тiтка  Юстина.  Забувшись,
похнюплений Юрко ступає вперед, але зразу зупиняється: хоч i добрий  голос
у тiтки, а лячно.
   - Та не бiйся, я тобi щось дам.
   Юрко ступає ще ближче - й знову завмирає. Бо що тiтка дасть,  що?  Синi
руки лежать на колiнах, а в руках - нiчого. Може, заманює-приманює, ген як
хитро мружиться. I вiн уже ладен чкурнути  геть,  але  цiєї  митi  страшна
тiтка Юстина поволеньки засуває руку за пазуху.
   Вiн зачаровано стежить за рукою, зразу ж забувши, що зiбрався тiкати.
   Що рука шукає за пазухою, чому бариться?
   - Не матимеш гостинця вiд дiда, то хоч вiд тiтки...
   Виймає руку з-за пазухи, неквапно розмикає пальцi - на сухiй  зморщенiй
долонi лежить бiле куряче яєчко. Воно мовби  вродилося  там,  за  пазухою,
щойно вродилося - й тiтка Юстина зразу ж явила його на свiт божий.
   - Бери, дитино.
   й простягає перед собою руку з курячим яєчком.
   Юрко дивиться на куряче яєчко, як на чудо. Як на чудо, котре  може  так
само розтанути, як i з'явилося. А може, тiльки вiн зважиться взяти  яєчко,
як тiтка Юстина вхопить його за руку? Й тодi...
   В розпачi, повними слiз очима вiн дивиться на тiтку Юстину, просячи  її
змилостивитися, просячи не ошукувати.
   - Бери, дитино, бери,- знову лагiдно тiтка.
   Й тодi Юрко, стуманiвши головою, ступає  вперед,  простягає  руку  -  й
тепле куряче яєчко опиняється в долонi.
   - Тiтко...- хоче щось сказати - й не вiдає, що саме.
   - їж на здоров'я... Рости здоровий...
   - Тiтко...- бринить голос i заплiтається язик.
   - А то шкура та  костi...  Бери,  бери...  Дiд  Iлько  вже  не  подарує
гостинця.
   I тiтка Юстнна, хапаючись за поперек, зводиться  з  лавки.  Мабуть,  їй
заболiло, в неї кривиться лице - i малий Юрко  лякається:  чи  не  вхопить
його зараз, чи не потягне в хату,  ген  i  сiни  вiдчинено  навстiж.  Хоче
вiдiрвати ноги вiд землi - й не годен.
   - Тiт-т-тонько-О-о,- дзигонить зубами.
   - Що, дитино, що?
   - Ой, тiт-т-тонько-о-о...
   Зрештою, ноги якось вiдриваються вiд землi -  й  хлоп'як  зривається  з
мiсця. Стиснувши в руцi яйце, боячись  зачепитися  i  впасти,  бiжить  вiд
страшної тiтки Юстини. А самому  здається,  що  тiтка  бiжить  слiдом,  що
ось-ось наздожене, бо наче лопотять за спиною тiтчинi ноги-костомахи.
   - Ой,ой, ой!
   Таки перечiплюється за вербове корiння -  й  падає  на  землю,  злякано
тулиться до закуреного, терпкого романцю.
   Й настає тиша. Нiхто не лопотить  ногами-костомахами  за  спиною,  лише
неподалiк цiнькає горобець.
   I тодi помiчає, що яйце в долонi  розбилося,  бiлок  та  жовток  стiкає
помiж пальцiв.  Холонучи  душею,  вiн  облизує  пальцi,  облизує  полущену
шкаралупу, далi язиком облизує романець, на який  накапало  яйце,  облизує
спориш. Облизавши долоню й траву, малий Юрко пильно приглядається, до чого
можна було б ще торкнутися кiнчиком язика, але так i не знаходить.
   Зводиться на ноги, оглядається, чи не видко тiтки Юстини.
   Пустельний шлях, смажить сонце, спека.
   А може, вернутися - й тiтка Юстина дасть ще одне куряче яєчко? Може, за
пазухою в тiтки є ще друге?
   Ой, страшно... Малий Юрко сiдає в затiнку пiд вербою, жде, може,  тiтка
Юстина сама вийде на шлях, отодi вiн знову пiдступить до  неї,  але  тiтки
вже нема й нема.- i Юрко непомiтно засинає.
   Текля Куйбiда лежить на печi й слухає солов'їв. А може, то й не солов'ї
спiвають у садку, а дзвенить-гуде в  головi?  Хвилею  напинає  дзвiн  -  i
гасне, лункою хвилею накочується -  й  гасне.  Попелом  ранкових  сутiнкiв
потрушено в хатi.
   - Мамо! - кличе Текля.
   Тихо, нiхто не озивається. Де ж це мати,  чого  мовчить?  Текля  думає,
згадує - i сама до себе шепче:
   - Кого ж я кличу... Немає матiнки, переставилась на покрову, царство їй
небесне.
   В головi туманiє, хоч би одненька думка зблиснула - так  нi,  й  раптом
навiч бачить батька. Пробуджується, радiючи:
   - Батьку!
   Розплющується - й немає батька бiля неї на печi.  Лиш  солов'їна  пiсня
дохлюпує знадвору, плеще в хатi.
   - Кого ж  я  кличу,  господи...  А  за  матiнкою  переставився  батько,
покликала до себе, не зажився без неї на землi... Це ж могилки їхнi  треба
опорядити, барвiнком i пiвниками заквiтчати...
   З мороку забуття випливає усмiхнене лице, наче то мiсяць зiйшов,
   - Тимко!
   Тимко слухає - i всмiхається, мовчить.
   - Де ж ти ходив так довго?.. Ой, таки прибився до хати.;
   Розплющується, простягає руку до чоловiка - й зникає чоловiк,  наче  не
було його.
   - Забрали ж тебе, забрали... Куди тебе  завезли?  Ще  живий  чи  вже  й
кiсточки твої зiтлiли?
   Солов'ї спiвають у садку пiд хатою, меншає сутiнкiв у хатi,  вже  скоро
шибки  у  вiкнах  заблищать  вiд  золотого  сонця.  Текля  хоче  звестися,
спирається на  лiкоть,  але  лiкоть  пiдламується,  й  вона  знову  лежить
горiлиць збирається з силою. Перепочивши, ще спирається на лiкоть -  i  ще
раз лiкоть пiдламується.
   - Степанку! - озивається.
   Слухає - не чутно дитини.
   - Степанку, де ти, поможи матерi звестися та злiзти з печi. Ти спиш  чи
вже проснувся?
   Либонь, спить дитина, хоч уже пора вставати. Хай би пiшов  Степанко  до
рiчки та яку рибу зловив. Не всю ж виловили, має щось водитися у водi.  Чи
хай би натрапив на гнiздо дикої качки в очеретах.
   - Степанку, дитино...
   Й раптом опiкає страшний здогад: а може, Степанко так заснув, що вже  й
не проснеться нiколи?
   Опечена страхом, таки зводиться, таки випростується на черенi,  а  далi
сповзає на долiвку. Глиняна долiвка студенить босi ноги. Текля дивиться па
пiл - нема дитини на полу, нема й на лавцi, нема й на скринi.
   - Де ж це Степанко, га?
   Туманiє розумом, нидiє душею.  Тупцяє  надвiр  -  немає  нiде  надворi,
заглядає в комору - немає i в коморi.
   - Ото поки я вилежувалась на печi, дитина сама вже подалася  до  ставу.
Або в лiс гайнула... О, Степанко в мене такий, що не всидить, а все гасає,
а все старається щось для матерi чи для себе... Вдався у батька  свого,  у
Тимка. Той теж, бувало, не заспить i не залежить.
   Текля Куйбiда спиняється коло печi:
   - Палити чи не палити?.. А чим я палитиму, а що я  варитиму...  Нема  в
хатi борошенця й пилинки... Треба йти в колгосп на  роботу,  може,  якоїсь
шлiхти дадуть, учора ж давали шлiхту на буряках.
   Вiд спогаду про вчорашню шлiхту на буряках Текля оживає,  розвиднюються
думки. Вчора давали - й ниньки дадуть. Ото треба хутчiй збиратися i йти  в
поле, бо ще ж дiйти в поле, а дорога не близька, поки дошкандибає.
   А де ложка, а де миска?
   Бере ложку, бере миску - й ховає за пазуху, так надiйнiше.
   Дверi хати залишає вiдчиненими, бо нема що з хати потягнути злодiям, та
й десь же той Степанко  вештається,  повинен  додому  привiятися.  Солов'ї
спiвають, пахне яблуненим  цвiтом,  весна.  И  сонце  встає  полум'яне  та
веселе. В головi паморочиться, не милi їй нi солов'ї, нi  цвiт  яблуневий,
нi весняне веселе сонце, та як дiйде в поле, та як пiдкрiпиться тепленькою
шлiхтою - ось i полегшає.
   - Текле!
   Хтось кличе, а хто кличе - впiзнати не годна: бо як глянула  на  сонце,
то заслiпило їй очi, тепер темнi мурахи рояться в зорi, затуляють усе.
   - Текле, спинись...
   Якийсь дiд перед нею, роз'їдений отими ворушкими мурахами.
   - Там твоя дитина в лузi...
   Текля спинилася й слухає дiда.
   - Степанко?
   - Либонь, Степанко.
   - То й що?
   - Пiди забери...
   Текля мовчки стоїть i слухає.
   - Воно мертве лежить.
   Дiд мовчить, i Текля мовчить, а потiм вона повертається - й iде шляхом,
заточуючись. Дiд пiдтюпцем наздоганяє очманiлу жiнку, хапає за лiкоть.
   - Текле, ти куди? - И показує рукою: - Отамо в лузi...
   - В колгосп iду, на буряки,- бубонить.
   - У колгосп? Чого в колгосп?
   - На роботу... Шлiхти поїм...
   - Дитину мертву забери в лузi.
   Текля Куйбiда висмикує лiкоть, налякано дивиться на дiда.
   - Потiм заберу. Прийду з колгоспу й заберу. На буряки йду.
   Та й iде шляхом посеред весняного розквiтлого села в поле на буряки,  а
руку тримає на мисцi, схованiй за пазуху. Йде,  а  в  очах  рояться  темнi
мурахи, за якими не видно бiлого свiту. Де  вже  те  поле,  де?  Тiльки  б
дiйти, тiльки б дiйти.
   Дiд падає на колiна, хреститься - i б'є низький поклiн до сирої  землi,
хреститься - i б'є поклiн.
   Малi дiти, старшенькi дiти, старшi дiти зранку нипають  по  селу.  Вони
схожi на птахiв, якi лiтали в  вiльних  небесах,  захмелiлi  вiд  прозорої
блакитi, але обтяли їм крила - й тепер, безкрилi, вони тюпають  по  землi.
На безкровних обличчях очi позападали, попровалювалися, й такi  далекi  та
глибокi, що, здається, важким олив'яним болем своїм попропiкають голови  -
й загубляться десь у порохнявi чи в бур'янах,  а  порожнi  кривавi  очницi
блиматимуть слiпим смертельним жахом,  полохаючiї  не  тiльки  живе,  а  й
мертве.
   То збираються табуном-ватагою, що  бреде  вулицями  невiдомо  звiдки  й
невiдомо куди, а то вже табун-ватага розпадається, бо  сумнi  й  безкрилi,
байдужi та зморенi вiдстають вiд гурту, не вiдаючи, чого позбиралися разом
i що шукають.
   Спиняються неподалiк вiд хати голови сiльради Кiндрата Яремного.
   Хата  смiється  голубими  вiкнами,  а  над   хатою   шатристим   гiллям
погойдуються три високi ясени, просiваючи  крiзь  рiзьблене  зелене  листя
потоки  сонячного  промiння,  а  тому-то  воно  срiбними   хвилями-жмурами
перекочується по червонiй черепицi.  Дiтлахи  розсiдаються  неподалiк  вiд
хати на споришi пiд  вишнями  й  тоскними  очима  поглядають  на  дим,  що
снується з комина.
   Сiрi коси диму в'ються над комином,  то  стелячись  над  черепицею,  то
звiюючись убiк, то зринаючи вгору, а дiти дивляться  й  дивляться  на  той
дим, наче нiчого цiкавiшого не бачили, та ще поглядають на зачиненi  дверi
дерев'яного ганку.
   Ждуть, що дверi ось-ось вiдчиняться.
   Та хоч i скiльки сидять на споришi, а дверi не вiдчиняються.
   Хтось не витримує, схоплюється з землi, пiдходить до  ворiт  i  зазирає
помiж дощок на обiйстя, нишпорячи поглядом  скрiзь,  сподiваючись,  ждучи:
може, з хати хтось вийде, а вiн уже перший стоїть - бiля ворiт.
   Дiти дивляться на хату, на дим  над  хатою,  втягують  носами  повiтря,
принюхуються, i в їхнiх головах снуються марення-здогади:
   "Либонь, голова пече хлiб".
   "Варениками пахне з сиром".
   "Коржики з медом i маком".
   "Пампушки".
   "Пироги з квасолею".
   Чому ж не вiдчиняються дверi, чому? Чому головиха не вийде й не  винесе
гостинцiв? Може, вона їх не бачить у вiкно?
   I дехто з дiтей зводиться, ходить туди-сюди, розмахує руками, а очей iз
хати не зводить: бо що коли зараз вiдчиняться дверi, бо що  коли  головиха
винесе чи по скибцi хлiба, чи по варенику, чи по коржику? О, тодi треба не
спiзнитися.
   Та нiхто не виходить, нiхто не виносить.
   Уже й дим над комином не в'ється.
   Може, тепер?
   Нема й нема. Дiти починають розходитися, лише малий Юрко зостається. Бо
вiн терплячий i хитрий. Бо вiн знає, чому головиха не вийшла з хати  й  не
почастувала хлiбом. Бо їх так багато зiбралося на шляху, цiла ватага, хiба
на всiх настарчиш? А тепер усi порозходилися, зостався лише  вiн  один,  а
хiба йому одному багато треба? Йому  лише  кусничок,  лише  пучечку,  лише
дрiбку, щоб покласти в рот, щоб вiдчути i запах, i смак хлiба.
   Нарештi вiдчиняються дверi - й вiд несподiванки йому подих  перехоплює,
i вiн аж навшпиньки зводиться, й рот йому розтуляється.
   Головиха!
   Головиха  у  бiлому  веселому  платтi  (квiточки  блакитнi  в  зеленому
листячку), свiтле волосся розкуйовдилося над  розпашiлим  чолом,  рум'янцi
палахкотять на щоках, а червонi губи так i  смiються,  показуючи  iскристi
зуби!.. Це вона йому вiдчинила дверi, це вона йому усмiхається! I Юрко йде
назустрiч, до ворiт, i теж усмiхається радiсно.
   Головиха стає на ганку, з залiзної балiї, яку тримає  в  руках  поперед
себе, вихлюпує помиї пiд кущ бузку, аж  мильна  бiла  пiна  пухириться  на
гiллi, i, доленею поправивши розмаяне над чолом волосся, зникає на ганку.
   Й дверi зачиняються.
   Оторопiвши, малий Юрко понад силу ковтає давки клубок у сухому горлi та
й, стискуючи кулачки й ледь  не  плачучи,  йде  геть,  слiдом  за  дитячою
ватагою-табуном, що десь неподалiк чується.
   О, спiває хтось, щебече дiвочий голос:

   Ой горе тiй чайцi,
   чаєчцi-небозi,
   Що вивела малих дiток
   при битiй дорозi...

   Хто ж це спiває зовсiм близько, за  вишнями  в  бiчнiй  вуличцi?  Бинди
майнули голубi, червонi та зеленi у волоссi, вишита блузка цвiте  узорами.
Та це ж Галя Музика.
   - Ходи-но сюди,- манить пальцем.
   - Чого? - супиться Юрко.
   - Ти ж мiй синок, де ти загубився... Дитино моя!
   I Юрко - навтiкача вiд цiєї чи то  блаженної,  чи  то  божевiльної,  що
ходить по селу та всiх лякає коли не пiснями своїми, то балачками.
   Дитячий табун-ватага сiрiє бiля обiйстя баби Химки. Чи  не  кожне  сюди
заходило якщо не  тиждень  тому,  то  два,  три  тижнi  тому:  добрiшої  i
ласкавiшої баби в їхньому селi нема. Щось та знайде, щось та вдiлить.  Хай
то варена картоплина, хай то сушена  торiшня  грушка,  що  десь  у  коморi
загубилася,- й знайшлася.
   Тепер вони всi йдуть у гостi до баби Химки.
   Баба Химка лежить на  тапчанi  з  заплющеними  очима,  руки  склала  на
грудях.
   - Здрастуйте...
   Баба Химка спить - i не чує.
   - Бабо, добрий день...
   Не розплющується, ото вже заснула посеред бiлого дня.
   - Цс-с, хай спить.
   I кожне з них жадiбними очима нишпорить  по  кутках  i  закутках.  Далi
хтось не витримує  -  й  заглядає  в  пiч,  але  в  печi  порожньо,  купка
розворушканого попелу на черенi. Заглядають у  ковбашку  -  i  в  ковбашцi
тiльки смiття, заглядають у штандари - в штандарах  лише  хмиз  i  мишачим
послiдом тхне. Може, в запiчку щось є? Клоччя в запiчку.  А  на  печi?  На
печi лише сажею смердить.
   Але ж мають бути якiсь гостинцi в баби  Химки,  раз  для  дiтей  завжди
знаходить якусь дещицю. Якби не спала, то сказала б, а так як скаже,  коли
спить.
   Шукають у сiнях - i не знаходять.
   У коморi - лише павутиння на стiнах.
   У хлiвi - лише дилюки випирають ребрами.
   - Бабо Химко, проснiться,- просить Юрко.
   Баба Химка лежить iз заплющеними очима, руки склала на грудях.
   - Цс-с, хай спить.
   Спить  баба  Химка  вiчним   сном,   i   голоднi   дiтлахи   поволеньки
розповзаються з голого подвiр'я, як рудi мишi.
   А Юрко знадвору ще оглядається: може, баба Химка встане,  вийде  слiдом
за ними й покличе, жалiючи?
   Пасiчник Мина мимоволi втягує голову в плечi: у вiкно хтось  стукає.  А
може, причулося? Година пiзня, всяка всячина верзеться проти сну.
   Голова його, покрита колючим шпакуватим  волоссям,  сидить  на  вузьких
плечах, як їжак на опалому листi в садку.
   И зненацька ще глибше западає в плечi: знову хтось стукає в шибку.
   - Чуєш, чуєш,- озивається з  печi  Меланка  глухим  зляканим  голосом.-
Хтось у вiкно стукає.
   - Та чи я не чую,- шепоче Мина.
   - Постукає - i пiде, не вiдчиняй.
   - Еге, еге, так тебе й послухає.
   Й раптом рама двигтить вiд удару б скло  деренчить.  Мина  тулиться  до
стiни, мовби його щуплу постать тим ударом розмазали по стiнi.
   - Казала тобi погасити свiтло, не сидiти при свiтлi.
   - Ere, казала, щоб тобi вже зацiпило.
   Мина встає з тапчана й приречено йде в сiни. Ставши бiля дверей, питає:
   - Хто там?
   - Свої,- чується незнайомий чоловiчий голос.
   - Хто свої? - все ще допитується Мина, сподiваючись j| невiдомо чого.
   - З сiльради,- чується ще один незнайомий голос.
   - Приходьте завтра, як розвидниться
   - То ти вказуватимеш сiльрадi, коли їй приходити? А то в сiльради  нема
свого розуму? Ану вiдчиняй!
   I ще не встиг Мина  вiдчинити,  як  уже  двоє  чи  троє  пiзнiх  гостей
вдерлося в сiни, як скрутили йому руки, зв'язали за спиною й  так  турнули
сухоребре тiло в хату, що перечепився за порiг - i впав на долiвку.
   - Отак i лежи! Хто в хатi?
   - А де ж сiльрада? - приглядається Мина до гостей.
   - Ми тобi i влада i сiльрада!
   Двоє мовчать, а третiй кричить, видно, так домовилися  мiж  собою.  Цей
третiй високого росту й закутаний у хустку низенько, понад самими бровами,
що справдi трохи скидається на жiнку.  Ото  хiба  що  вусики  бiлiють  над
пухкою губою.
   Господи, й тi двоє позакутувалися хустками!..  То  якi  ж  це  влада  i
сiльрада? Й Минi зовсiм похололо всерединi, бо вже багато  наслухався  про
таких, що ночами  ходять  по  чужих  коморах  i  хатах,  тепер  i  до  них
наскочили. Господи, помилуй i пронеси, помилуй i пронеси.
   - О, жiнка на печi! Злазь, жiнко, з печi. Ото вiзьми рядно i в те рядно
поскладай усе, що в скринi...  I  кожух,  i  чоботи...  Проворнiше,  а  то
повертаєшся, як ведмiдь за горобцями.
   Меланка лантухом сповзає з печi - i вже в її руках рядно,  i  вже  вона
коло скринi, вiко вiдчиняє.
   - Самi злиднi тут,- бубонить.
   - Не розсуждати! - I до Мини: - Горiлка є?
   - Нема горiлки, з чого її виженеш.
   - Не бреши.
   - Та знаю, де є горiлка. Може, пiти?
   Непрошенi  пiзнi  гостi  переглядаються  мiж  собою  i,  либонь,  зараз
скажуть, щоб iшов, щоб принiс горiлки.
   - Бачили ми таких хитрих,- сердито сопе високий,  зозла  смикаючи  свої
бiлi вусики.-  Втечеш...  Признавайся,  де  золото  заховав?  Хлопцi,  ану
пiднiмiть його з землi!
   Хлопцi кидаються до Мини,  хапають  за  зв'язанi  руки  -  й  починають
вивертати вгору та вгору, аж того скручує в три погибелi, аж  вiд  болю  в
головi наморочиться. Меланка дивиться й хреститься.
   - Ой, ой, ой,- зойкає вона.
   - Пустiть його, хлопцi, хай вiдсапається. Либонь, згадав.
   Мина стогне:
   -  Де  ж  те  золото?  В  мого  батька  трохи  було  червiнцiв,  так  у
громадянську забрали злодiї, хiба ви не чули? А тепер знов по золото?
   - Ми з Петрiвки, то не чули,- озивається один  iз  тих  двох,  що  досi
мовчали.- До нас не доходило.
   - Може, свої забрали, може, петровецькi... А за нової влади хiба  можна
було золота настаратися.
   - Пасiчник! Скiльки вуликiв!
   - Хiба бджоли носять золото? А потiм бджiл не стало, як усiх  позганяли
до колгоспу. I бджiл позганяли до колгоспу, там i поздихали.
   - А таки поздихали,- згоджується той, що з Петрiвки, що досi мовчав.
   - Чи ми б пожалiли золота, якби золото було?
   - А не пожалiли б? - глузує той, що з бiлими вусиками.
   - Та нема що жалiти,- викручується Мина.
   - Слухайте, а ви нас нiде не бачили,  не  знаєте?  -  запитує  високий,
пiдморгуючи до того, що з Петрiвки.
   - Де ж вас ми бачили...
   - За нас - нiкому й слова. Тiльки  писнете-спалимо  хату.  Чули?  Бабо,
зготувала вузол? Давай... О, сама готувала, сама даєш, а ми беремо, раз ви
даєте, бо хто ж вiдмовиться вiд добра... Все втямили?
   - Втямили.
   - I до ранку з хати анi ногою... Нас не було-i ми вас не бачили.
   - Бабо, гаси бликавку, хай не свiтить.
   Терпнучи вiд страху, Меланка дмухає  на  каганець  -  i  свiтло  гасне.
Поскульчувавшись, обоє тремтять у темрявi, прислухаючись до  шамкотиi,  аж
поки злодiйськi тiнi вислизають з хати надвiр, у нiч. Шарудять пiд вiкнами
й подаються не на шлях, а на город, щоб, видать, городами, городами.
   - Розв'яжи менi руки, Меланко... Ножем розрiж.
   Меланка знаходить ножа, розрiзає мотузок, яким зв'язали  руки,  й  Мина
мало не плаче вiд болю та наруги. Меланка зачиняє скриню -  й  вiко  гупає
глухим голодним звуком.
   - Ти впiзнав, Мино? - шепоче.
   Мина зцiплює зуби, тамуючи бiль. Меланка босонiж човгає до нього й ледь
чутно туркоче щось на вухо.
   - Га? - перепитує чоловiк, бо недочуває.
   - Отой, що з Петрiвки... То ж зовсiм не з петрiвки. Я впiзнала його, то
наш...
   Крекчучи, Мина ступає вiд дверей до лежанки  -  й  завмирає,  так  йому
важко йти.
   - Чуєш, то наш... Як обiзвався, то я впiзнала. Василь Гнойовий!
   - Що ти сказала?
   - Василь Гнойовий, а не петровецький. Треба заявити в сiльраду.
   I знагла пасiчник Мина несамовитiє, пiдскакує до жiнки - а гамселить її
кулаками, б'є колiньми:
   - Знай, дурна бабо... знай, дурна бабо!
   Меланка зойкає, затуляється лiктями, а вiн як  сказився,  а  йому  наче
розум вiдняло:
   - Ти бачила Гнойового? Бачила Гнойового! Кажи!
   Меланка лише крекче i зойкає.
   - А не бачила ти  нiякого  Гнойового!  А  не  приходив  до  вас  нiякий
Гнойовий! А приходив до нас петровецький.  Усi  петровецькi!  Ото  битиму,
поки з твоєї голови виб'ю Гнойового. Поки в твою голову вб'ю, що приходили
всi петровецькi. Ха, скажи, хто приходив?
   - Петровецькi...
   - Затямила?
   - Затямила...
   - Ото сиди мишею й не пискни! Ти не знаєш теперiшнiх людей? Ти  забула,
забула? Хату спалять - i нас порiшать... Ото як дiйде до Василя Гнойового.
Та нема бiльше такого зарiзяки, як Василь Гнойовий!
   Впавши на лежанку, цокочучи зубами, пасiчник Мина шепоче сам собi:
   - Краще б вiн не озивався. Озвався - то й упiзнала дурна баба  собi  та
менi на лиху погибель.
   Про цю бричку, запряжену двома чалими кiньми,  згодом  пам'ятатимуть  i
розказуватимуть, з плином часу розказуватимуть усе бiльше тi, що виживуть,
розказуватимуть,  подорослiшавши,  своїм  дiтям,  згодом  онукам,   усяким
знайомим  i  незнайомим  людям,  що  траплятимуться  на  життєвому  шляху,
розповiдь про бричку обростатиме подробицями, яких насправдi, може,  й  не
було, а зараз от ця бричка саме в'їжджає в село.
   Ця бричка на  пружинистих  i  легких  колесах  в'їжджає  в  село,  конi
сповiльнюють бiг, бо вже притомилися. Кiньми править  чоловiк  у  свiтлому
костюмi i в свiтлих парусинових туфлях, вiтерець колошкає  його  пшеничний
чуб, сiрi очi на кругловидому обличчi - як два ситi спокiйнi  перепели.  А
поряд iз цим чоловiком сидить молода жiнка в кремовому  шовковому  платтi,
яке на вiтерцi струмує i ллється  на  її  вродливому  тiлi,  наче  кремова
шовкова вода. Голова її свiтиться таким самим пшеничним волоссям, як  i  в
чоловiка, тонкi чорнi  брови  тремтять  напнутими  струнами,  а  пiд  тими
струнами - карi великi  очi,  в  яких  застигла  нiма  туга,  й  вiд  тiєї
застиглої туги очi здаються ще  бiльшими,  ще  глибшими,  ще  виразнiшими.
Жiнка дивиться  на  сонне  принишкле  село  -  i  боїться  дивитися,  наче
остерiгається побачити те, що  поки  ховається  вiд  її  зору,  але  скоро
неминуче постане, вразивши її єство смертельним жахом.
   Якесь дитинча, побачивши бричку та двоє незнайомих  проїжджих  людей  у
бричцi, ув'язується слiдом i йде назирцi, збиваючи куряву босими ногами.
   - Дмитре Дмитровичу...
   - Що, моя люба?
   - Менi страшно дивитися на цю дитину. Поглянь...
   Чоловiк через плече оглядається на дитинча, що ступає за бричкою.
   - Мале як мале, що ти побачила дивного в ньому...
   - Чого воно йде за нами?
   - Бо йде,- всмiхається Дмитро  Дмитрович,  зiгрiваючи  жiнку  закоханим
поглядом.- Щоб помилуватись такою красунею, як ти.
   - Ой, таке скажеш.
   - Таке скажу! Хiба ж воно бачило таких, як ти? Я сам на  тебе  нiяк  не
надивлюсь, а що вже про них казати. Поглянь, iде одне...
   Справдi, ще одна дитина йде слiдом за бричкою,  не  спускає  замислених
печальних очей.
   - О, ще одне...
   Бричка поволеньки посувається посеред села,  а  дедалi  за  нею  бiльше
ув'язуються дiтей, iдуть черiдкою, збивають хмару куряви.
   - Страшно, Дмитре Дмитровичу... Обдертi, нещаснi.
   - Всiх не пожалiєш...
   Як завороженi, дiти дивляться на коней, на бричку, на святково  вбраних
чоловiка й жiнку, що їдуть невiдомо звiдки й невiдомо куди.  Так,  наче  з
району. Так, наче на залiзничну станцiю.
   I  раптом  чоловiк  смикає  вiжками  -  й  бричка  зупиняється.  Вiдтак
зупиняється на вiдстанi дитяча черiдка. А гарна жiнка в  шовковому  платтi
сходить з брички i йде прямо до них.
   Iде - й плаче.
   I чого вона плаче?
   А в руках... Щось бiлiє в руках, свiтиться, промiниться, наче полум'яну
грудку самiсiнького сонця несе в руках. Дiти дивляться на жiнку  й  на  те
сонце, яке вона тулить до грудей, сама обертаючись на  сонце.  Ось  тiльки
чого вона плаче?
   Хлiб?
   Жiнка несе в руках бiлий пшеничний хлiб.
   Жiнка - хлiб.
   - Дiти,- крiзь сльози озивається жiнка.Дiти... Ось хлiб...
   I ножем починає краяти буханець бiлого хлiба. А дiти не вiрять. А  дiти
не вiрять, що жiнка зiйшла з брички, що крає хлiб, що вже тримає  в  руках
бiлу скибку, й ця скибка пахне на цiле село, на цiлий  свiт.  Невже  зараз
вiддасть цю скибку хлiба? Кому вiддасть?
   - Бери, дитино.
   й скибка пшеничного хлiба лягає на чорну порепану долоню.
   - Бери, дитино.
   Й друга скибка лягає на дитячу долоню.
   А вони стоять, як занiмiлi. Тiльки вдихають запах. Невже  ця  жiнка  не
пошкодує порiзати всю буханку? А вона вкраяла ще одну скибку.
   - Це тобi, дитино.
   Всiм вдiлила, крiм веснянкуватої дiвчинки, що чекає не дочекається.
   - Як тебе звати, доню?
   - Катя,- ледь озивається.
   - Бери, Катю...
   Катя боязко бере скибку, а в жiнки ще зостається ясна пахуча цiлушка.
   - У тебе є братик? - питає в неї жiнка.
   - Є братик... Миколка.
   - Вiзьми й для Миколки.
   I вiддає їй цiлушку, ласкаво гладить долонею по головi, обертається - i
йде в сльозах, що хлинули рясно.
   Дiти проводжають довгими поглядами бричку, а Катя тим часом задки-задки
вiдступає з гурту. Вона також проводжає очима бричку й жiнку, яка вже сiла
в бричку, але задкує, задкує, аж поки опиняється в кущах.
   У кущах знаходить найглухiше мiсце, куди й промiнь не  пробивається,  й
цiлушку хлiба ховає за пазуху, а скибку пiдносить до уст. Зуби самi хочуть
вкусити хлiб, але вуста цiлують. Цiлують першим довгим поцiлунком, i такий
цей поцiлунок солодкий, запаморчливий! Цiлують другим довгим поцiлунком  -
i цей поцiлунок ще запаморочливiший, ще солодший! Вiдривається вiд скибки,
дивиться на неї так, наче скибка золотою  птахою  прилетiла  в  її  долонi
невiдомо звiдки - й зараз ось так само випурхне, полетить, зникне. Стискує
скибку мiцнiше, далi знову пiдносить до  вуст  -  i  третiй  поцiлунок  ще
солодший, ще запаморочливiший.
   - Це - вiд матерi божої,- шепоче Катя.- Це божа мати зiйшла з  неба  на
землю й принесла хлiб.
   Обережно, з самiсiнького краєчка надкушує скибку хлiба - й  завмирає  з
заплющеними очима. Дивна цiлюща сили хлiба п'янить її дитячу голiвку. Катя
боїться жувати, лише язиком ледь трiшки торкається хлiба. Торкне язиком  -
i замре, торкне - i зомлiє вiд утiхи.
   Невже це справдi хлiб?
   Як добре, що вона сховалася отут у хащах, i  нiхто  не  бачить  її,  не
вiднiме й кришки!
   Та хоч би яка була скибка, хоч би як повiльно жувала, та в якiмсь  часi
її має не стати, i Катя особливо повiльно дожовує,  боячись  ковтнути,  бо
ковтне - й зовсiм не стане. Дожувавши, ковтнувши слину, мацає  за  пазухою
цiлушку,  випрошену  для  Миколки,  й   навкарачки   вилазить   з   кущiв,
обдивляється, чи нiде нiкого не видно.
   Нiде нiкого не видно, й тепер вона йде додому. Ти здається, що  цiлушка
не тiльки пече їй груди, а й просвiчується крiзь плаття,  а  тому  цiлушку
може будь-хто побачити й  вiдняти.  Отому-то  вона  боїться  зустрiчей,  а
зоддалеки  побачивши  людську  постать,  ховається  чи  в  бугилi,  чи  за
деревами, терпляче перечiкуючи.
   Ось i хата пiд грушами дикими, стоїть  бiля  криницi  мати  з  порожнiм
вiдром, хоче опустити на мотузку вiдро  в  криницю  -  й  чомусь  нiяк  не
опустить. Пiдходить Катя ближче.
   - Мамо! - хоче похвалитися хлiбом.
   А мати не чує, мовби не до неї мовиться.
   - Мамцю! - ще радiснiше.
   Прокидається мати, дивиться на дочку, а в материних очах - їдкi сльози.
   - Мамо, чого ви плачете? Мамо, не плачте...
   - Як же менi не плакати, коли горе велике...
   - Яке горе, мамо?
   - Помер наш Миколка... Зараз ось помер.
   - Та не мiг Миколка померти,шепоче Катя.
   - Заснув - i не проснувся.
   Катя бiжить у хату. Брат Миколка лежить на ряднi в лiжку, долоню поклав
пiд щоку.
   - Чуєш, Миколко! Проснись!
   Не чує. Катя пiдступає ближче, торкає за плече:
   - Миколко, проснися, я тобi хлiба принесла.
   Мiцно спить-i не просинається. Катя на самiсiньке вухо йому:
   - Не вiрю, ти прикидаєшся, проснись...
   I задкує вiд нього. Може, справдi помер, а не прикидається,  що  спить?
Це вона винувата, бо довго сидiла в кущах i їла скибку пшеничного хлiба. А
Миколка не дочекався на свою цiлушку, вдiлену отiєю жiнкою. Якби  Катя  не
забарилася й прибiгла хутчiй додому, то Миколка наївся  б  хлiба  -  й  не
помер.
   Хоче заплакати, але очi сухi-сухi.
   Стає страшно дивитися на мертвого Миколку,  й  вона  виходить  у  сiни,
бачить у сiнях пiд стiною драбину - й  по  драбинi  лiзе  на  горище.  Тут
зариється в соломi, й нiхто не знайде її, тут вона сховається вiд  смертi,
що ходить по селу й морить людей, тепер от знайшла й зморила Миколку.
   Жалко брата, ой, жалко.
   Рука торкається пазухи й намацує цiлушку.
   Повагавшись, Катя дiстає цiлушку, розглядає, як чудо, а потiм пiдносить
до уст i грiє довгим поцiлунком. Здається, хлiб пахне ще  запаморочливiше,
ще звабливiше за той, що з'їла в кущах. Е-е, той справдi так  не  пах,  як
пахне цей!
   Катя, радiючи, що сховалася на горищi вiд усього  свiту,  що  нiхто  не
бачить її, що нiхто не вiднiме безцiнного скарбу, обережно надкушує хлiб i
жує, боячись згубити хоч кришку.
   I мимоволi думається про те, що цей хлiб мiг би з'їсти Миколка, а  їсть
вона, i так їй хочеться цього хлiба, так хочеться!
   I снується в головi: добре, що Миколка помер.
   Добре, що помер Миколка, що хлiб дiстався не йому,  а  їй.  Тепер  вона
з'їсть хлiб сама. Тепер вона залишилася в матерi  одненька,  тепер  їй  не
доведеться бiльше дiлитися з братом, бо вiн помер - i йому вже  нiчого  не
потрiбно. Зовсiм нiчого! Все дiставатиметься тiльки їй - i те, що  вродить
на городi чи в садку, й те, що мати десь дiстане,  й  коли  хтось  принесе
гостинця. Мати бiльше не думатиме про черевички для Миколки, а тiльки  для
неї, для Катрусi, й хустку, може, їй постарається, й нове платтячко, бо це
на нiй уже зносилося, обтрiпалося.
   Добре, що Миколка помер, i вже нiколи не попросить нi їсти, нi взутися,
не доведеться дiлитися з ним.
   I який смачний оцей хлiб, який смачний!
   Галя Музика по драбинi залазить на горище  й  порпається  в  розсипанiй
мервi-потерусi. Длубається та длубається, сама i j до себе говорячи:
   - О, правду мама сказала.
   Щось намацує в мервi - й скрикує:
   - Ой, розумниця-мама!
   По якiмсь часi спускається з горища в хату, а ii карих  очах  мерехтять
iскри втiхи.
   - Назбирала, мамо,- каже дочка.-  I  як  це  ви  здогадалися  розсипати
квасолю в смiттi i в сiнi?
   - Мусила здогадатися,- вiдказує Марiя.- Тепер от наваримо квасолi, та з
лободою, та з кропивою - ось i страва. А  якби  не  розсипала,  то  ти  не
назбирала б. Обдурила їх...
   - Кого обдурила?
   - А тих, що приходили шукати. Скрiзь передивились та  перерили,  скрiзь
перекопали та перемацали, а в смiттi нiхто не  здогадався  шукати.  Хоч  з
дiдька розумнi, та я перехитрувала їх.
   Галя миє квасолю в полумиску, а мати йде  надвiр  по  лободу.  Невдовзi
повертається з пучком зеленого бур'яну й каже:
   - Там Андрiй Синиця питався за тебе.
   - Що питався?
   - Чи ти в хатi? Я сказала, що в хатi.
   - I що ви сказали? - шарiється Галя.
   - Сказала так, як є. А вiн до мене: "Чекайте скоро в гостi", й  подався
своєю дорогою. Так що чекай гостя в хату. И чого б то?
   - Чи я знаю,- усмiхається дочка.
   Розпалює вогонь у печi, ставить у  горнятi  варитися  квасолю,  а  сама
крадькома чепуриться - i вмивається, i причiсується, i вже  вишита  блузка
на нiй. I пiсня тихенька цвiте на її вустах. Мати поглядає на свою дочку -
й невтямки, що коїться з нею.
   Аж тут i Синиця Андрiй через порiг. У заломленому кашкетi  з  блискучим
козирком, з-пiд козирка в'ється смоляний  чуб,  погойдуючись  над  високим
плескатим чолом, губи мiцно стиснутi, повиступали  жовна.  А  очi,  очi...
Якiсь чуднi очi в хлопця, наче їх позатягало чадним димом.
   Марiя дивиться на нього й думає: чи не сваритися прийшов?
   - Добрий день, тiтко,- озивається.
   - Добрий день. Не стiй у порозi. Проходь у хату, гостем будеш.
   Андрiй  Синиця  проходить  до  столу  -  й  сiдає  на  покутi.   Сiвши,
прокашлюється i втуплюється в Галю неклiпливим важким поглядом, аж дiвчинi
морозко стає:
   - Чого дивишся, Андрiю?
   А вiн дивиться й мовчить, тiльки стискує й розтискує кулаки.
   - Як поживаєш? - встряє до розмови Марiя.
   Андрiй Синиця мовби не чує.
   "Господи боже мiй,- боязко думає  Марiя.-  Якийсь  вiн  не  такий,  цей
Синиця, як завжди, якийсь вiн чужий. То ж балакучий, а це  мовчить.  То  ж
смiється, а це насупився. Менi страшно, тiльки Галя чомусь не боїться.  I,
як на грiх, нема хазяїна вдома".
   - Що чувати в селi, Андрiю?
   Мовчить.
   - Ось пригорща квасолi звариться, то поїси разом з нами, тiльки ж хлiба
нема.
   Нi пари з уст.
   "Господи боже мiй, та чи хлопець не повередився розумом?"
   I раптом озивається Андрiй:
   - Тiтко Марiє, я оце думаю собi.
   - Що ж ти думаєш? - радiє його голосу.
   - Чи не вiддасте ви Галю за мене замiж.
   - Овва! - виривається в матерi.- А ти в Галi вже питав? Чуєш, Галю, вiн
у тебе вже питав? Молода ж iще Галя зовсiм.
   - Молода? - перепитав.- А-а, скiльки вже їй залишилося жити.
   - Що ти сказав? - чудується Марiя.- Моїй Галi вже мало залишилося жити?
А ти знаєш, скiльки залишилося? Й оце так сватаєшся не по-людськи?
   Галя вдає, що клопочеться бiля печi  та  бiля  страви,  а  сама  пильно
прислухається до балачки.
   Андрiй Синиця замовкає - й мовчить.
   - Хто тепер жениться, хто тепер замiж вiддається? Хто справляє весiлля?
   - Справляють, мамо,- Галя стиха.
   - Справляє той, хто  має  чим  справляти...  їсти,  пити,  музика...  А
танцювати? Натанцювалися... Горе та сльози.
   А сама думає: "Таки причмелений хлопець. На  Галю,  буває,  найде  -  й
вiдпустить, найде - й вiдпустить. А коли двоє отаких докупи спарувати? Хай
господь бог сохранить i помилує. Галю моя, чи я тобi щастя  не  хочу?  Але
немає щастя в нашу хату, саме лише горе та бiда".
   - Нема в тебе, Андрiю, чим вiдбути весiлля, i в нас теж нема,- вголос.
   - Є,- лупає посоловiлими очима спiдлоба.- Є м'ясо.
   - М'ясо? Яке м'ясо? Що ж ви зарiзали чи закололи? Нема  чого  рiзати  й
нема чого колоти. Може, позичили? Та хто ж тепер позичить.
   - Своє маємо... Зготував на весiлля.
   Сидить за столом, стискаючи й розтискаючи кулаки, наче душить щось -  i
нiяк не задушить.
   - Ще про весiлля мови нема, а ти вже м'ясо зготував...
   "Таки заслаб на голову, таки  повередився  розумом.  Яке  весiлля,  яке
м'ясо? Опух, ноги колодками, а надумав женитися. I прийшов  до  такої,  як
сам, не подався до мудрiшої. Ох i свiт настав".
   А сама так прикро:
   - До нас у прийми хочеш чи вiзьмеш Галю до себе?
   - Тепер живу сам, то чого маю приставати в прийми?
   - Сам? А твiй менший брат Семен, а мати?
   - Який брат? - супиться Андрiй Синиця.- Немає в  мене  брата  й  матерi
нема.
   - Як то нема? - й Галя вiдривається вiд печi.А де ж подiлися?
   - Господи, ой! - зойкає мати, сподiваючись почути страхiтливу вiстку.
   - Нема. Й не було.
   Зводиться з-за столу та й iде собi геть,  а  голову  ввiбрав  у  плечi,
немов боїться, що зараз його вдарять iззаду...
   Мати з дочкою у важкiй скорбнiй тишi їдять варену  квасолю  з  лободою.
Мати сьорбне ложку юшки -  дочка  сьорбне  ложку,  мати  сьорбне  -  дочка
сьорбне. Як тут заходить до хати хазяїн, Павло Музика, лихий та недобрий.
   - Сiдай з нами до столу.
   - Синиця був? - не так питає, як сичить Павло Музика.
   - Був.
   - Чого приходив?
   I хреститься на образи.
   - Приходив свататися до Галi.
   - Свататися до Галi? I бiльше нiчого? А ви ще живi? Й дивиться  злякано
на жiнку та на дочку - не вiрить, що живi.
   - Живi...
   - Тiльки Синиця вийшов iз нашої хати, як тут зразу сiльрада та  мiлiцiя
його накрили, забрали.
   - Сiльрада та мiлiцiя?
   Павло Музика сiдає до столу, пiдпирає голову чорними  кулаками.  И  так
сидить, як туман, i губи йому замуровано.
   - Павле, то скажи...
   Хазяїн важко дивиться  на  Марiю,  наче  каменi  кладе  на  неї.  Галя,
посiрiвши, й не цвiрiнькне.
   - А що сказати? Забрали.
   - Що ж вiн такого зробив? Сватався до Галi...
   - Сватався до Галi?  Брата  свого  Семена  зарубав  сокирою,  зварив  у
печi...
   - Боженьку ж мiй...
   - А матiр свою Секлету втопив у криницi.
   - В криницi? За що ж вiн матiр свою?.. Бож-женьку ж ти наш...
   - Бо здурiв... А сусiди бачили.
   - Здурiв...
   I раптом Галя починає смiятися, белькочучи крiзь смiх:
   - Здурiв! Андрiй Синиця здурiв...
   - Доню, доню,- мати до неї.
   - Андрiй Синиця здурiв! - смiється Галя веселим  смiхом,  i  така  вона
радiсна, якою давно свою дитину не бачили батько з матiр'ю.
   Схоплюється з-за столу, кружляє в танцi посеред  хати,  взявши  руки  в
боки, спiває:
   - Здурiв Андрiй Синиця! Здурiв Андрiй СиницяI
   Текля Куйбiда з клумаком за плечима заходить на обiйстя - й спиняється.
Чи то клумак важкий,  що  ноги  пiдкошуються,  чи  то  захляла,  а  тiльки
хилитається жiнка, ось-ось назад поведе її, за ворота.
   - Марiє!..- ледь витягує голос iз грудей.Ходи-но сюди... У хлiв.
   - У хлiв? - iз сiней Марiя.
   Чудно їй: прийшла до них Текля на  обiйстя  -  й  чомусь  проситься  до
хлiва, а не до хати. О, й сама вже човпе до  хлiва.  Може,  ховається  вiд
когось чи злякалася чогось? Дивися, ще слiдом  за  собою  бiду  приведе  в
двiр, наче у них своєї бiди мало.
   - Що сталося? - питає вже в хлiвi у Теклi. А  Текля  Куйбiда  клумак  з
плечей  скинула  пiд  ноги,  вiдсапується.  Марiя  острашливо   за   порiг
виглянула, чи нема нiкого. Таки нiкого.
   - Звiдки це ти йдеш, що ноги заморила?-питає.
   - Он, не питай... Помираю з голоду, Марiє, а мiй  Степанко  вже  помер.
Може, чула за нього.
   - Чула. царство йому небесне.
   - То, може. в тебе щось випрошу їсти?
   - Що ж ти випросиш, коли самi пухнемо...
   - Люди кажуть, що ви приберегли зерно.
   - Люди набалакають.
   - Я ж не задурно прошу, Марiє, ось поглянь лишевь...
   Текля Куйбiда згинається над клумаком, засовує руку, щось дiстає.
   - Ось...
   - Що це?
   - Хiба не бачиш? Сорочка полотняна вишита.
   Текля Куйбiда стрiпує  руками  -  й  Марiя  бачить  жмакану-пережмакану
жiночу сорочку, що свiтиться святковими узорами на грудях i на рукавах.
   - Справдi, сорочка,- дивується Марiя.
   Розглядає сорочку - й мовчить сторопiло, бо язик  у  неї  вiднiмається,
лежить у ротi жорновим каменем.
   - Гарна сорочка,- стрiпує сорочку Текля Куйбiда.
   - Плями рудi внизу, на подолi...
   - Заперуться - й не стане... То вiзьмеш?
   - Як то взяти? А ти де взяла? Що там у тебе в клумаку? Якась ти  чудна,
Текле.
   - Не хочеш сорочку? То вiзьми рушника.
   I, дiставши з клумака, розгорнула полотняний рушник, а на тому  рушнику
- райськi пташки помiж квiтiв райського саду.
   - Ось!
   I Текля Куйбiда вихоплює другий рушник, ще яскравiший, ще  барвистiший,
не вишивання, а свято.
   - Ось цей подивися!
   Ще один рушник випурхує з клумака, б'ється-трiпоче жар-птицею в опухлих
Теклиних руках.
   Дивиться вражена Марiя - й  страшно.  Страшно,  що  вiд  людських  очей
поховалися отут у хлiвi,  страшно  ошалiлої,  знетямленої  Теклi  Куйбiди,
страшно того вишивання, що полум'ям горить у її руках.
   - Чого ж воно все попiдшивало?
   - Попiдшивало? Значить, не хочеш брати? Але це  ще  не  все,  подивися,
скiльки тут. Бери, тiльки не поскупися хлiбом.
   Вiдчиняються дверi - й Павло Музика зловiсною  тiнню  стає  на  порозi.
Текля Куйбiда, либонь, мала б злякатися, але не лякається, навiть радiє  з
несподiваної появи хазяїна.
   - Заходь, Павле, дивися,- каже,- тiльки зачини дверi, щоб лихе  око  не
нагрянуло. Поглянь, що я тут показую твоїй Марiї. Не  думай,  i  для  тебе
знайдеться вишиванка по росту. Ось...
   I вже тримає в руцi вишиту чоловiчу сорочку.
   - Берiть, що хочете, не жалко, а менi - хоч на пучку хлiбця.
   Павло Музика як влип очима у вишиту чоловiчу сорочку.
   - Марiє,- озивається,- ти бачиш?
   - Бачу, Павле.
   - Чия це сорочка?
   - Твоя, Павле.
   - Берiть,  берiть,  людоньки  добрi,-  втiшається  Марiя  Куйбiда.-  Ой
спасибi, спасибi, хоч сорочка пiдiйшла. А менi плати багато не треба, лише
хлiбця.
   - Моя,- сiпаються губи в Павла Музики. Вiн i так розглядає  сорочку,  й
сяк.- Ти вишивала, Марiє, ти...
   - Я вишивала для тебе, хрещик  до  хрещика  тулила...-  мало  не  плаче
жiнка.
   Бере вишиту чоловiчу сорочку в руки, тулить  до  щiк,  цiлує,  а  Павло
Музика грiзно пiдступає до Теклi Куйбiди:
   - Кажи, псяюхо, де надибала мою  сорочку?  Цю  сорочку  Марiя  менi  ще
десять год тому як вишила.
   - Твоя сорочка, впiзнав? - тупцяє довкола клумака Текля  Куйбiда,  наче
схопити хоче - й  податися  з  хлiва,  але  сердитий  хазяїн  заступає  їй
дорогу.- А я й не кажу, що не  твоя.  Раз  упiзнали  з  Марiєю  -  значить
ваша...
   - Ану признавайся, поки не порiшив тебе тут.
   - Нащо тобi грiх  на  душу  брати?  Я  признаюся,покiрливо  каже  Текля
Куйбiда.- Ви тiльки подивiться, подивiться.
   Смикає вгору мiшок - i з мiшка сиплеться всяке добро.
   - А якi рушники, якi рушники... А скатерки!
   Вишитi рушники розсипаються пiд ноги, й скатерки зжужманi сипляться,  й
жiночi блузки, й чоловiчi сорочки, й ще всякi скарби.
   - Берiть, усе ваше, нiчого не треба менi, тiльки дайте  хлiбця,-  знову
за своє Текля.
   - То ти признаєшся чи не признаєшся, псяюхо?! - сiкається Павло Музика.
   - Та ж з гамазею забрала, з гамазею... Гамазей стоїть  над  яром,  вода
пiдмивала й пiдмивала землю, аж поки вимила яму пiд стiною. А  це  ж  коло
мене, то я все бачу.
   - Ти в гамазей залазила?
   - Де б я залiзла в гамазей,  коли  замок  на  дверях...  Вода  вiд  яру
пiдмила, то почало сипатися в глиняники. Я оце  подалася  в  глиняники  по
глину, а  там  цього  добра  валяється  в  баюрi  повнiсiнько.  Грiх,  щоб
пропадало, то я згорнула - й до вас оце зайшла.
   - То ж колгоспний гамазей.
   - Хто ж каже, що не колгоспний? Авжеж, колгоспний.
   Марiя хитає головою:
   - Як до колгоспу зганяли людей... Тодi в мене  цю  сорочку  забрали.  В
кого яку вишивку знаходили - забирали. Щоб усе було колгоспне.  I  в  отой
гамазей позаносили. З тих пiр бiльше не бачила, звiсно. А тепер побачила -
й серце облилося кров'ю. Погляньте на це  вишивання  -  там  зогнило,  там
струхлявiло.
   - Усуспiльнили,- бурчить Павло Музика.
   - Га? - наче прокидається Текля Куйбiда.
   - Кажу, усуспiльнили.
   - Горенько, та й годi,- тулить Марiя сорочку до грудей.-  Скiльки  горя
того - не видно кiнця й краю.
   - Там у гамазеї така дiра в стiнi - ще випаде, навiть злодiям  залазити
не треба... А коли сорочка ваша, то берiть. I що хочете берiть.
   - Ану позбирай оце все - гримає Павло Музика.Все це лахмiття!
   Текля Куйбiда стає навкарачки, збирає, складає. Хотiла щось би втямити,
але не тямить, i голову втягує в плечi, наче боїться удару.
   - Забрала? А тепер неси!
   - Куди нести?
   - Неси туди, звiдки принесла... А я не хочу, щоб Шпитальний та  Яремний
мене посадили. Посадили за тебе. Я не брав, я не крав, то чого маю  сидiти
за оце... за колгоспiвське. Неси.
   - Таж зогниє i зотлiє там, Павле,- озивається Марiя.
   - А тобi що до того? Хай гниє i тлiє... Колгоспiвське!
   - Твоя ж сорочка...
   - А я кажу, що сорочка теж колгоспiвська. Хай зогниє i зотлiє. Вiддай!
   Павло Музика вириває в жiнки  свою  вишиту  сорочку  -  й  тицяє  Теклi
Куйбiдi:
   - Бери! Йди!
   Плаче Марiя, плаче й далi за сльозами бiльше нiчого не бачить.  А  коли
розплющується, то нема в хлiвi нi чоловiка, нi Теклi Куйбiди,  з  клумаком
того гiркого вишивання, мовби все приснилося -  й  тепер  пече  голову  та
сушить думки.
   Дiд Карпо Гнилоквас вишневим пужалном стукає в  хрестовину  вiкна  -  й
прислухається. Тихо. Заглядає в шибку-морок у хатi, як i надворi. Наче  не
тiльки надворi, а й у хатi накрапає  дощ,  наче  сiру  хмару  завiяло  пiд
стелю.
   - Домко! - оглядається на город i на садок.Домко...
   Чи спить, чи нема?
   Загрiбаючи кривими ногами землю, дiд Гнилоквас iде в хату, бо дiло своє
знає.
   - Домко! - вже в хатi.
   Нiкого. Морщачись вiд нудотного запаху, Гнилоквас ступає до  квiтчастої
завiси, що вiдгороджує куток, i смикає завiсу вбiк.
   - О господи... Христина...
   В кутку на вузькому дерев'яному тапчанi, вкрита ряденцем, лежить жiнка,
стуливши руки поверх того ряденця. Пальцi такi сухi й жовтi,  що  застроми
помiж них свiчку  й  засвiти,-  покiйниця  покiйницею  лежить.  Пiдборiддя
загострилося, нiс  загострився,  лоб  скидається  на  дощечку,  i  все  це
обтягнуто  жовтою  шкiрою,  такою  тоненькою,  що  торкнися  пальцем  -  i
проткнеш. Майже прозорi повiки затуляють очi. Мрець мерцем.  Хоч  би  губи
ворухнулися, хоч би сiпнулася брова.
   - Готова... Христе, чуєш? Признайся, ти готова?
   Христина мовчить.
   - Так готова, дiдько б тебе забрав.
   Туманiючи головою, Карпо Гнилоквас лапає  долонею  по  кишенi,  шукаючи
куриво, але згадує, що й кресало, й тютюн забувся взяти, а тому  досадливо
крекче.
   - Аж душа затерпла без тютюну... О, Домка!
   Домка появляється в хатi несподiвано, як божий дух.
   Її наче вiтром заносить - щупленьку та скручену, суху та  легку,  мовби
то й не людина, а сама лише порожня шабатурка вiд людини.
   - Я тебе кликав...
   Домка не йде, а мовби в повiтрi летить,  бо  її  вгору  пiдносить  бiла
хмаринка, й та хмаринка - розпущена куделька її сивого волоссячка, схожого
на пучок бабиного лiта, й пiд тим пучком бабиного лiта  її  очi  видаються
схожими лише на пару вiд очей - на блакитну розкосичену пару.
   - Чого прийшов?- питає Домка.- Тобi тут нема чим поживитися.
   - Та я так заглянув... До тебе.
   - Чого до мене?
   - Може, чарку поставиш!
   I кахикає. Домка ошелешено дивиться на Карпа Гнилокваса,  що  горбиться
перед нею корчем покрученого, вузластого корiняччя.
   - Де ж я вiзьму? Нема.
   - Та знаю, що в тебе й ложки  розпеченої  смоли  не  випросиш,-  стукає
пужалном по долiвцi.- Я от заглянув... чи не пора вже  везти  Христину  до
ями? Либонь, пора. Й не дихне, й не ворухнеться. Це вже скiльки  вона  так
лежить?
   - Жива Христина! - скрикує Домка.
   - Жива? Скiльки рокiв отак лежить?
   - Багацько, що й не злiчити, ще з громадянської.
   - Ще з громадянської! - Карпо Гнилоквас  дротяною  п'ятiрнею  чухмарить
потилицю.- Давно вже пора завезти.
   - Але ж не померла, а спить - заламлює руки Домка.
   - Що ж це за сон? Скiльки можна спати, коли проснеться? Та хтось другий
уже давно похоронив би, а ти...
   - Доглядаю, годую,- схлипує Домка,- а вона спить.
   - Спить? I не говорить? Хоч би слiвце сказала ввi снi.
   - Спить - i не озивається. Колись озветься.
   - А ти ото вiриш? Ех, Домко! Мор страшний кругом, а ти доглядаєш трупа.
   - Не трупа... То сестра моя спить! I в неї дiти живi.
   - Де ж тi дiти?
   - По родичах, бо як би я доглядала Христину - I її дiтей?
   - Навiть чоловiк Сава од неї збiг, де вiн?
   - Збiг, то й добре... Нема божого в людях. Перше були душi, а в душах -
боже, тепер нi душ, нi божого в душах.
   - Чим же ти Христину годуєш, коли самiй нема чого в рот покласти,  коли
сама не стоїш на ногах?
   - По-всякому... й помагають менi. Коли як.
   - Таж однаково помре! - скрикує  Карпо  Гнилоквас,-  Чуднi  дiла  твої,
господи...
   Роздосадуваний, iде з хати,  а  Домка  тупцяє  слiдом  за  ним  надвiр,
бубонить:
   - Христина ще жива, бо в неї душа в грудях живе.
   - Таж революцiя лiквiдувала i попiв, i душу! Дурман... От скiльки я вже
покiйникiв перевозив, нiхто стiльки, либонь, не перевозив, а так  душi  пi
разу не бачив. Нi щоб за грабаркою бiгла, нi бiля ями, нi на цвинтарi.  От
коли труп, то його добре видно, бо труп є труп.  А  душа?  Яка  вона  -  з
лопуцька? Дуту придумали попи, щоб обдурювати народ,  щоб  жили  сотати  з
народу. А народ наш такий дурний, що радий. Авжеж, душа е, душа житиме  на
тому свiтi в царствi небесному.-  Вiн  стукає  пужалном  об  землю.-  Нема
царства небесного - i вже нiколи не буде, ото треба жити на цьому свiтi.
   - Хула на бога до добра не доведе. Бог, помагає вiруючим.
   - Бог? Де той бог? Немає бога так само, як немає душi.
   - Покарає бог за такi слова.
   - Покарає?.. Ось мор стоїть, земля стогне. То, може, бог карає? Карає i
винуватих, i невинних, i дiтей малих? А дiти  малi  перед  богом  завинили
чим?.. А коли не бог  карає,  то  чом  бог  не  заступиться  за  невинних?
Христина, може, завинила чимось  перед  богом,  що  бог  її  приспав,  уже
скiльки рокiв спить? Ах, Домко, якби той бог був та бачив!..
   - Не оскверняй уста свої богохульством,гнiвається Домка так, наче й  не
гнiвається, бо голос у  неї  тихий  i  спiкiйний.Бог  перед  Христиною  не
винуватий, а Христина перед богом безгрiшна. Заморилася - й заснула.  Вона
провiсниця була. Може, таке побачила попереду, що страх зморив її - i вона
спить.
   - Перечiкує, ха-ха-ха.
   - А я доглядала - й доглядаю  сестру.  Сонна  -  це  не  мертва.  Сонна
проснеться, а мертва нiколи не проснеться.  А  як  проснеться,  то  ми  її
послухаємо, що вона там бачила; й чула.
   - Де? - буркає Карпо Гнилоквас.
   - А там, де Христина спить.
   - Й чого наш народ такий дурний?- дивується Карп Гнилоквас.
   - Хто дурний? - не тямить Домка.
   - Народ наш дурний! - хакає той.- I ти дурна.
   Та й iде до грабарки, що стоїть на шляху. Бере вiжки, i вйокає на коня.
Грабарку застелено мiшком, з-пiд мiшка! стримлять  чиїсь  тичкуватi  ноги.
Домка дивиться услiд покiйницькiй грабарцi, хреститься.
   - Сестра спить, а все знає, все бачить. Скрiзь бачить.  А  душа  її  не
спить, душа її мучиться так, як кожна жива душенька, вбирає все, вбирає...
Проснеться! А проснеться, то розкаже всiм, чого надивилася,  ой,  розкаже.
Набалакав Гнилоквас, нема душi нi в кого. Може, в тебе нема,  бо  такi  не
мали душi й не мають, а в Христини є душенька, балакаю з нею, як  же  менi
без її душеньки? А я не душогубка, не душогубка...
   Сусiдка Юстина дивиться на Галю жалiсливо-жалiсливо, похитує головою  й
каже:
   - Ми з тобою, Марiє, таки надiвувалися колись, грiх казати. Й  нажилися
трохи. А що вона бачила? Як свiчка...
   Галя Музика справдi худенька й тоненька,  як  свiчка.  Вiтерець  теплий
хлюпостить волоссям на її головi, наче то  кволе  полум'я  здригається,  i
плаття полощеться на грудях, довкола  нiг.  Дiвчина  стоїть  неподалiк  на
причiлку хати пiд вербою й стиха спiває:
   Нема мого миленького,
   поїхав за Десну,
   сказав: "Чекай мене, дiвчинонько,
   на другую весну"...
   - В чому й дух тримається,- зiтхає Марiя, сидячи  пiд  воринами  побiля
сусiдки.- й за що її так господь покарав? То споночiє в неї в  головi,  то
розвидниться, то споночiє, то розвидниться.
   - А така славна! Дивлюсь на Галю - i її бабу згадую, а твою матiр...
   - Пiшла на той свiт, щоб на цьому не мучитись.
   -- I ще її прабабу згадую, Галя й на неї схожа.
   - Своєю смертю померла, одного року до ста не добрала.
   - Галя i в тебе,  Марiє,  вдалася,  i  в  бабу  свою,  i  в  прабабу...
Краплинка води!.. I лицем чорнявим та очима карими, i спiвом своїм.
   Доспiвавши тим часом пiсню, Галя починає спочатку, бо гак її  та  пiсня
заворожує:
   Нема мого миленького,
   поїхав за Десну...
   Мати всмiхається журливо:
   Спiває гарно. Я так не спiваю гарно, як Галя. Де яке слово  почує  -  i
зразу перехоплює, ото вже вдалася. I так з самiсiнького  малечку.  Хоч  би
яку довгу пiсню почула, та коли вже пiсня влетiла в її вуха - з пам'ятi не
вилiтає, тримається крiпко. I скiльки там пiсень у її серцi, либонь,  сама
не вiдає.
   - Як соловейко...
   - Де там тому соловейку! - Марiя не згоджується з  Юстиною.-  Соловейко
знає одну пiсню, спiває свою пiсню всю нiч. Полетить за море, i з-за  моря
з тiєю самою пiснею повертається навеснi, чогось не вчиться тамтешнiх,  не
переймає. А Галя... Та це навiть не тисяча, а  цiла  хмара  соловейкiв!  А
якби Галя полетiла за море, то хiба  звiдти  не  повернулася  б  з  новими
пiснями? Перейняла б там чужих пiсень, i чужi пiснi стали  б  для  неї  за
рiднi...
   Галя спiває:
   Ждала, ждала дiвчинонька
   та й на порi стала...
   Зелень садкiв, зелень верб i  тополь  довкола  стоїть  густою-прегустою
зеленою водою, якою схлюпує вiтер, перелопачуючи мерехтливе  срiбло  сонця
на тремткому  листi.  Високо  пропливає  чорногуз,  пропливає  повiльно  й
далеко, наче остерiгається землi, наче боїться зблизька глянути на вимерле
село та на сонних людей. А над їхнiм обiйстям чи не пiсню Галину почув, що
затримався у  високостi,  пiшов  колом,  далi  другим  колом  пiшов!..  I,
зрештою, подався своєю незнаною небесною дорогою.
   - Якi пiснi знала сама, таких i Галю  свою  навчила,-  каже  Марiя.-  И
тепер вона знає бiльше за мене, бiльше  за  всеньке  село.  їй  не  тiльки
хочеться поспiвати, а й спiв свiй передати, ось тiльки  кому  передасть?..
Охо-хо-хо! Де  таке  бачено:  ледь  ходить,  а  спiває?  Нема  сили,  нема
здоров'я, зовсiм захляла. Як порятуватися? Сама для себе просиш  смертi  у
господа бога, а для дитини своєї грiх просити. Грiх  просити,  хоч,  може,
всiм було б краще, аби не мучитися.
   - Бога й просити не  треба,-  озивається  Юстина.Тут  життя  таке,  що,
дивися, скоро над усiма змилується, щоб не  страждали...  Та  Галю  ой  як
жалько!.. Я таке придумала i своєю головою. Пусти завтра Галю  зi  мною  у
Петрiвку.
   - Галю пустити у Петрiвку?- дивується Марiя, мимоволi згадуючи, яких то
страхiв у їхньому селi набалакано на тiтку Юстину, що вона така й сяка, що
вона людоїдка. Але так охляла, що навiть сили нема злякатися вiд усiх  тих
згадок.- А чого їй iти у Петрiвку? Й ти чого пiдеш?
   - У мене ж там брат Сава робить на тракторi, чи ти забула?
   - Не забула.
   - То я оце до брата надумала навiдатися, то й Галю вiзьму... Йому дають
за трактора, Сава не голодний. Хiба не пригостить Галю? Пригостить.
   Сонна пустка в душi така, що нема страху,
   Галя спiває на хатньому причiлку.
   На грачиному, довгоносому обличчi дядька  Сави  пухнастi  вицвiлi  вуса
схожi на степову ковилу, що мiниться сивими полисками на пружному  леготi.
Сорочка на гандрабатому тiлi - наче на  кiлках.  I  сорочка,  й  штани,  й
чоботи його просякли мастилом, пальним. Здається, вiн куриться таким caмим
чадним димом, як i його трактор.
   - Пiд'їла? - питає дядько Сава.
   Лице його потемнiло вiд роботи на тракторi i лиснить, як халява, а зуби
свiтяться бiлою добiрною квасолею.
   Галя вдячно всмiхається й питає:
   - А хочете, я вам заспiваю?
   - Заспiваєш? - дивується гандрабатий дядько Сава, - А то ж чого?
   - А за лемiшку та кисiль!
   - Заспiвай, дiвчино.
   Дядько Сава пучками пальцiв ворушить ковильнi свої  вуса  -  й  не  так
статечнiшає на виду, як сутенiє. Галя Музика виставляє вперед  лiву  руку,
кладе руки на лозинистий свiй стан.
   I вже дзвенить її голос:
   Ой на горi огонь горить,
   а в долинi козак лежить,
   посiчений, порубаний,
   китайкою накриваний.
   Дядько Сава слухає, гiрким тужливим поглядом голублячи дiвчину, а  коли
вона доспiвує пiсню, розчулюється:
   _ Ох i голос, ох i пiсня! Як тебе вiддякувати? Просто не знаю, як  тобi
вiддякувати.
   Й тiльки вiн сказав - вiддякувати, як Галя знай тiльки  й  дивиться  на
його руки, помережанi вузластими жилами. Що робитимуть цi роботящi  сильнi
руки? А вони вже залазять у полотняну торбу,  накриту  латаним-перелатаним
мiшечком, i дiстають звiдти цiлушку хлiба.
   - Це тобi, дiвчино, бери.
   Галя бере - й боїться  брати.  Невже  це  їй,  невже  дядько  Сава  так
розщедрився? Оце тракторист так  тракторист,  не  обманула  тiтка  Юстина,
привела її сюди у Петрiвку не марно.
   - Спасибi,- шепоче Галя, не вiрячи  в  своє  щастя,  тулячи  скибку  до
грудей.
   - їж на здоров'я.
   Набравшись вiдваги, зухвало оглянувшись на Петрiвку,  що  бiлiє  хатами
неподалiк по горбках, подивившись на трактор,  що  чорнiє  край  польового
путiвця, Галя вiдставляє вбiк босу лiву ногу - i спiває:

   Ой гук, мамо, гук,
   де козаки йдуть,
   ще й зеленая та дорiженька,
   де вони iдуть...

   Дядько Сава пучками торкає розмаянi ковильнi вуса, крадькома торкається
очей, наче витираючи черству сльозу, й схиляється  над  мiшком,  пiд  яким
сховано торбу. Галя гострим поглядом так i пасе його  руки.  Що  дiстануть
руки з торби?
   Бiле-бiле, чисте-чисте...
   В чорних руках - грудочка сяйливого цукру-рафiнаду!
   А може, ще не рафiнад? Нi, рафiнад! А може, це не для неї?  Нi,  дядько
Сава простягає їй грудку цукру.
   - Спасибi,- шепоче Галя.
   - їж на здоров'я, дiвчино.
   I скибку хлiба, i цукор Галя ховає  за  пазуху  i,  млiючи  вiд  щастя,
задихаючись вiд такої несподiваної удачi, вiдставляє лiву ногу  вбiк,  уже
її вуста розтуляються, уже вона ось-ось знову  заспiває.  Та  дядько  Сава
кладе їй долоню на плече й каже:
   - Не треба, дочко.
   - Не треба? - дивується.
   - Бо таки справдi не треба,- суворо каже дядько Сава.- Бо  в  мене  вже
порожня торба.
   - Та я вам так!
   - Однаково не треба. Спiваєш ти дуже славно. Я вже наслухався.
   - Та я ж...
   - Коли хочеш,- милостиво каже дядько  Сава,то  ще  приходь  коли-небудь
поспiвати,  сама  чи  з  тiткою  Юстиною  А  в  мене  тим  часом  i  торба
поповниться, а то схудла... А тепер iди, бо в мене  робота.  Тiтка  Юстина
переночує ниньки у Петрiвцi - й завтра подасться. Не боїшся сама йти?
   - Не боюся.
   - Отам за зеленим житом - i село твоє. Дорогу знаєш, не заблудишся?
   Дядько Сава кладе шкарубку долоню їй на голову, й Галi вiд його доторку
стає так добре, так затишно, що нiкуди не йшла б, що отак i стояла  б  пiд
захистком дядькової долонi.
   - Ти не бiйся, йди.
   - А як злякаюсь, то заспiваю, ось ви й почуєте, правда?
   - Спiвай, дитино, спiвай.
   Дядько Сава ступає до трактора, а Галя - в зелене жито, наче  в  зелену
воду.
   А що зразу ж стає лячно, то вона й мугикає пiсеньку. Стиха мугикає,  бо
ще не дуже страшно,  та  й  дядька  Саву  ще  видно  бiля  трактора,  коли
оглянутись назад... Любив козак дiвчиноньку, любив та й не взяв, ой, жаль,
жаль...
   Петрiвки вже не видно, й дядька Саву  не  видно  за  горбом,  а  молоде
лискуче  жито  погустiшало  та  поглибшало,  свiтиться  синiми  волошками.
Вутленькi колосочки повибивалися з гострого  листячка,  вусики  такi,  мов
ковильнi вуса  в  дядькi  Сави.  й  коли  дозрiє  житечко?..  Любив  козак
дiвчиноньку людям - не собi...
   I раптом наче невидна пташка гострим крилом у полi черкає душу - й Галя
мало не прикипає до стежки.
   Здалося чи не здалося?
   Здалося чи не здалося, що ген-ген у хвилях жита майнуло щось?  Отамечки
збоку? Галя обертається  на  зiр,  полохливий  i  пильний  зiр,  а  потiм,
оглядаючись, починає дрiбно перебирати ногами. Заспiвати, щоб почув дядько
Сава, голосно-голосно заспiвати? Та хiба вiн почує, коли  далеко  десь  за
горбами... Приїхали до дiвчини три козаки в гостi...
   Оглядається - й завмирає вiд несподiванки.
   Чорнявий парубок виринає ген-ген у молодому житi, наче погойдується  по
пояс у накотистих хвилях. Розхристана вишита сорочка  трiпоче  на  грудях,
вугiльне волосся над чолом мерехтить iскрами в сонячному промiннi. Де  вiн
узявся тут, у полi? Хто це такий? Може, якийсь петровецький, а може, й  не
петровецький, тiльки в своєму селi вона таких не знає.
   О, руку звiв, наче рукою манить до себе.
   Може, хтось знайомий, тiльки Галя не вгадає? Бо чого б iшов назирцi  за
нею, бо чого б кликав до себе.
   I всмiхається. Якось так силувано,  кривлячи  губи,  наче  йому  болить
щось. Галя хоче всмiхнутись йому у вiдповiдь, бо ж парубок такий  славний,
але душа її насторожилася й затерпла.
   Якось вiн так чудно йде через жито до неї, мовби долає круту воду,  все
ближче та ближче, повищавши в ростi i геть посутенiвши смаглим лицем, наче
лице задерев'янiло.
   Нi, таки незнайомий парубок. А славний, тiльки  якийсь  чи  дивний,  чи
чудний.
   I чого мовчить, чого не  озивається?  Хiба  так  парубок  пiдходить  до
дiвчини, що не всмiхнеться й не озветься, а тiльки дивиться страшно?  Чого
вiн так страшно дивиться, коли довкруж - такий чистий польовий  простiр  i
такi яснi блакитнi банi вгорi небеснi?
   I що то вiн тримає в'юнке та блискуче в руках?
   Лишенько, та це ж бо залiзний ланцюг  у  його  руках  порубцьованих  та
покритих бородавками.
   - Вiддай хлiб!..
   I той ланцюг порскою гадюкою злiтає вгору над Галиною головою,  ось-ось
обхопить  шию  смертельним  зашморгом.  I  дiвчина  з  розпачливим  зойком
кидається вбiк, i ось вона вже  бiжить  стежкою,  аж  серце  заходиться  в
грудях, аж серце їй стає в самiсiнькому горлi, що продихнути не годна.
   - Вiддай хлiб!..- чується ззаду.
   Той крик-стогiн мовби шмагає Галю по спинi, ладна  бiгти  ще  прудкiше,
але молоде жито б'є в груди, але повiтря стає стiною, але ноги влипають  у
землю. Здається, що тупiт ззаду не вiдстає, а ближчає, що залiзний  ланцюг
скоро зiмкнеться  на  шиї,  i  їй  хочеться  лементувати.  I  їй  хочеться
лементувати, щоб почули люди, щоб оборонили вiд напасника,  який  хоче  її
задушити - й вiдняти хлiб та цукор, що дiстався вiд дядька Сави.
   - О-о-о! - кричить у бiлий свiт.
   А бiлий свiт не вiдгукується на її розпач.
   Спiткнувшись, Галя падає в жито - i вже не має сили знестися. Що буде -
те й буде, й вона заплющується, припавши губами до землi,  вдихаючи  давке
порохно.
   Спiвають жайворонки.
   Потоки срiбного спiву дзвенять угорi, й Галя спершу навiть не  розумiє,
що то жайворонковий спiв, бо хiба ж  може  весь  бiлий  свiт  спiвати,  як
жайворонок? Аж не вiриться, що почула  ту  музику  тiльки  тепер,  i  вона
цiлющими лiками вливається в душу, змиває слiпий страх.
   Помацавши за пазухою хлiб та цукор, Галя вiдриває голову з землi, сiдає
i, бачачи довкола тiльки шелестке жито, слухає жайворонкiв,  якi  спiвають
начебто ще запопадливiше, ще дзвiнкiше.
   Галя зводить голову, сторожко дивиться  понад  житом,  що  вигойдується
розлогими хвилями. Нiде нiкогiсiнько, тiльки пустельне зелене море, тiльки
святково чиста блакить над, зеленим морем.
   Чого .вона  злякалася,  чого?  Може,  той  залiзний  ланцюг  їй  тiльки
привидiвся, а насправдi не було нiякого ланцюга й той парубок не хотiв  її
задушити, аби вiдняти  хлiб?  Не  iнакше,  як  вистежив,  що  дядько  Сава
пригостив її хлiбом та цукром,
   А може, примарився й парубок у вишитiй сорочцi?
   Е-е, нi  парубок  у  вишитiй  сорочцi  не  примарився.  Славний  такий,
чорнявий, смоляний чуб. Ось тiльки  лице  скривлене  й  очi  страшнi..  Бо
голодний, а тому нездоровий, хворий. Просив  хлiба,  щоб  пiдкрiпитися,  а
вона йому не дала.
   Де вiн?
   Галя зводиться в шумкому житi, в спiвi  жайворонкiв,  дивиться  наокiл.
Може, десь вигляне чубата голова? Не видно. , А коли...  а  коли  вмер  iз
голоду?
   Повагавшись, Галя засуває руку за  пазуху,  дiстає  скибку  хлiба  -  й
пiдносить перед собою, тримає так, що видно хлiб i жайворонкам, i сонцю, i
всьому бiлому свiту. Повинен би побачити й отой парубок, що стежив за нею,
що бiг назирцi.
   Лише лискучi зеленi хвилi молодого жита.
   Галя дiстає з-за пазухи грудочку бiлого рафiнаду -  й  простягає  перед
собою. Поглянь! Хiба ти не бачиш - ось цукор, ось хлiб!.. Ще й спiвається:
   Там Василько косу носить,
   тонкий голос переносить...
   Не бачить, не чує... Поїхав за Десну...
   Руки опускаються, як зiв'ялi, й Галя поволеньки плине зеленим морем  до
села, що вже ген-ген закучерявилося яблуневими та вишневими садками.
   Грабарка скрипить немащеними колесами, гнiдий кiнь покивує головою,  що
важко обвисає, а вiн задирає раз по раз її вгору, наче боїться загубити на
курному сiльському шляху. Карпо Гнилоквас ступає  обiч  грабарки,  i  його
довгообраза голова також обвисає на груди, то вiн раз по  раз  сiпає  нею,
наче також боїться загубити,
   - Карпо, Карпо!..
   Гнилоквас не чує. Тодi Юстина, що сидить на лавцi пiд вощiнням, уже  не
кличе, а зойкає якнайпронизливiше:
   - Ой... Ой!
   На  той  зойк  Гнилоквас  зупиняється,  дивиться  на  тiтку   болотяною
каламуттю сонних очей.
   - Чого стогнеш? - питається.- Ще жива?
   - А пiдiйди-но сюди,- просить Юстина.
   Карпо Гнилоквас з батогом у руцi чалапає до тiтки.
   - Чого тобi? - каркає.
   - Сиджу та жду тебе... Везеш  когось?  I  киває  на  грабарку,  з  якої
стримлять угору чиїсь темнi закоцюблi пальцi.
   - Везу... Може, й вас пiдвезти?
   - А куди пiдвезти? - питає Юстина.
   - Та до ями, куди ж.
   - Е-е, до ями не хочу,- лагiдно вiдказує тiтка Юстина, рада,  що  Карпо
Гнилоквас спинився та балакає з нею по-людськи.- Хочу на цвинтар, а не  до
ями.
   - Зараз?
   - Та ще не зараз, бо годна дух перевести.
   - Як годна перевести дух, то переводь собi. А нащо кличеш? - без  гнiву
гнiвається Карпо Гнилоквас.- Бо в мене робота, село велике.  Поки  об'їдеш
туди-сюди, а тут iще з тобою балакай. Дурна ти, Юстино.
   - Бо справдi дурна,- лагiдно згоджується Юстина.- Вiзьми ось...
   I подає йому якогось вузлика, що сiрiє у бур'янi пiд лавкою.
   - Ходила у Петрiвку до брата Сави, то вiн трохи риби дав  закропитися.-
Вiзьми, це тобi.
   Карпо Гнилоквас бере той вузлик - загорнутий у  пiлочку  полумисок,  що
справдi таки пахне смаженою рибою.
   - То завезеш на цвинтар? - питає тiтка Юстина.
   - Безпремiнно! - тулить гостинець до грудей.
   - Тiльки ж дивися, не  до  ями,  бо  святий  бог  усе  бачить,  вiн  не
простить.
   - Ага, на цвинтар,- обiцяє Карпо Гнилоквас, бо пообiцяти хiба  важко  -
та ще й за печену рибу.
   - Я дурна, дурна, але ти не думай ото, що зовсiм без  олiї  в  головi,-
тiшиться собою тiтка Юстина.- Хочу з тобою наперед умовитися, а з грабарем
Никоном я вже потолкувала, вiн менi обiцяв могилку  викопати.  Я  в  нього
могилку велику не прошу, бо нащо менi велика? Я сама собi маленька,  а  ще
всохла, то багато мiсця не залежу, правда?
   - Правда... То кажiть, що хочете, бо  в  мене  робота,-  нагадує  Карпо
Гнилоквас, готовий поспiшати, бо тiтка бiльше риби не дасть.
   - А тiльки ж я хочу помiж своїх, о. Коло батька та  коло  матерi,  коло
дiда та коло баби, коло сестри своєї Килини та коло брата Iлька.
   - Чи не однаково?
   - Бо не однаково!- ласкаво заперечує тiтка  Юстина.  -  Я  й  грабаревi
сказала, де саме копати... Були разом на свiтi цьому, то й на  свiтi  тому
хочеться бути разом, з рiднею, бо з рiднею скрiзь легше. Бо в отiй  ямi  -
як у колгоспi, а я до колгоспу не хочу. Я ж одноосiбниця, знаєш?
   - Та знаю, що одноосiбниця.
   - То чого менi в той кагал? Не хочу.
   - Ох i одноосiбниця ти, Юстино!
   - Авжеж, авжеж, не хочу в яму, хочу до своїх, помiж своїх. Тiльки ж ти,
Карпо, не обмани мене. Я тобi рибу дала, я з тобою договорилася,  бо  грiх
буде тобi за мене.
   - А, де той грiх...
   - I суд божий,- нагадує Юстина.- Нема людського суду, то божий буде.
   - Ждiть, ждiть.
   - Ждатиму,- обiцяє тiтка Юстина.- Як на цьому свiтi  не  дочекаюся,  бо
вже ледве клигаю, то на тому свiтi дочекаюся, бо на тому свiтi  що?  Лежиш
собi i ждеш, нi роботи нiякої, нi колгоспу, що тобi день, що тобi нiч...
   - Ну, в мене робота.
   Карпо Гнилоквас iде до  грабарки,  той  тiтчин  вузлик  тулить  поблизу
мертвої руки, що вгору  задерлася  зi  скарлюченими  пальцями,  смикає  за
вiжки. Гнiдий кiнь стрiпує гривою i хвостом, вiдганяючи мух та  гедзiв,  i
скриплять немащенi колеса.
   - А не повинен би обдурити, я йому рибу дала.  а  кому  б  ще  гостинця
дати, коли бiльше нема кому...
   Василь Гнойовий випростується над колодою,  на  якiй  рубає  дрова,  i,
тримаючи в руцi сокиру, дивиться на жiнку, що  йде  вiд  ворiт.  Голову  в
жiнки пов'язано бiлою хусткою, а тому її смагляве лице - як великий чорний
вугляк, а на цьому вугляку палахкотять очi гострими присками.
   - Добрий вечiр,- вiтається жiнка, дивлячись спiдлоба пильно-пильно.
   Василь Гнойовий рiзко вiдкидає сокиру на траву й зле питає:
   - Хто така?
   - Вечiр добрий,- ще раз вiтається жiнка.- Не впiзнаєш?
   - Багато всяких тут ходить через село.
   - Та я ж Горпина.
   - Яка Горпина?
   - Горпину забув? З Забари я, твоєї Ольки рiдна сестра.
   - Горпина?- роззявляє рота.- Моєї Ольки сестра?
   - Так змарнiла, що не впiзнав?
   - Овва!.. То це справдi ти, Горпино, чи мара?
   - Та це я така, схожа на мару,- каже Горпина  й  проводить  долонею  по
сухих очах, наче сльози витирає.- А як там Олька?
   - Нездужає... Чого навiдалася?  -  I,  не  чекаючи  вiдповiдi,  скрикує
зачудовано: - Та ти ж молода, а постарiла так!
   - Бо постарiла, правда твоя... В хатi Олька? То я зайду до неї.
   - Та кажу, що нездужає, то в коморi лежить, бо дух важкий вiд неї...
   Горпина  йде  в  комору,  а  Василь  Гнойовий  збирає  нарубанi  дрова,
бубонить:
   - Хтось би другий вже давно  перестав  годувати  таку  жiнку.  Надумала
вмирати, то вмирай, а я,  дурний,  годую.  Гут  самому  нема  чого  в  рот
покласти, а я... Мала б за мною глядiти, а я глядю її.
   Несучи дрова, спиняється в сiнях перед  коморою,  звiдки  чуються  тихi
жiночi голоси.
   -- I чого вона прийшла з Забари? Та ще проти ночi... Розпалює  в  печi,
до вогню ставить чавунець. У чавунцi, залитому водою,  стримить  кiстка  з
м'ясом.
   - Раз проти ночi, значить ночуватиме.  Ха!  Це  ж  там  у  Забарi  собi
думала, що я тут нагодую її! Прийшла об'їдати, бо свого нема. А в мене  є?
А менi хтось дає чи мушу дiставати? Дiстаю, поки ребра не пощитали.
   I Василь Гнойовий уже гнiвається, наче бiдолашна Горпина  таки  об'їдає
його, таки з рота видирає.
   - А вона ж молода й славна. Якби трохи  пiдгодувати,  якби  на  кiстках
наросло... А з чого наросте, коли голод, коли вiд вiтру валиться.
   У печi горить вогонь, кипить у чавунцi м'ясо, дедалi густiше пахнучи на
хату, а хазяїн ходить вiд вiкна  до  вiкна  (аби  хвороба  не  привела  ще
якогось гостя) й думає, й думки в головi перевертаються  важкi,  як  брили
землi пiд плугом.
   - Коли вони там  уже  перебалакають?  Як  сороки.  Досипає  в  чавунець
пригiрщ пшона, кидає обчищену цибулину - й ковтає слину.
   - Сам собi за господиню, крий його цариця небесна... О, заходь, заходь,
Горпино,- побачив гостю в порозi,- бо вже й вечеря поспiває. Побалакала  з
Олькою? Горе їй та менi. А за що менi таке горе?  Сiдай  на  лавцi,  бо  в
ногах правди нема... Ось пiдкрiпишся з дороги, бо захляла.
   - Спасибi ж тобi, Василю  -  дякує  Горпина,за  твоє  чуле  серце.  Вже
забула, коли гарячу страву несла до рота  Життя  таке,  що  не  знаєш,  де
знайдеш, де загубиш. Покiйна мати наша що  казала  за  тебе?  Казала,  аби
Олька не виходила за тебе замiж, бо в тебе черства душа. А яка  ж  у  тебе
черства душа, коли Олька впала з нiг i лежить, а ти її глядиш? I менi  ось
не жалiєш.
   - О, ваша мати набалакала! - сердиться Василь Гнойовий, беручи чавунець
руками з ганчiркою та розливаючи  по  глиняних  мисках.Набалакала  -  i  в
могилу, бо так легше а я тут мучуся, доглядаю Ольку...  Тiльки  не  квапся
їсти, бо попечешся. Хай вихолоне,  потрошки  братимеш,  бiйся  багато  аби
здоров'я зовсiм не збавити.
   Сидять за столом навпроти одне одного, а за вiкнами - вечорiє журливо.
   - Замiж так i не вийшла?
   - Яке тепер замiжжя...
   - А менi так не поталанило з твоєю сестрою! Якби iншi часи, то якось би
лiкував, а теперки?.. Ну їж, призволяйся... Дивлюсь на  тебе,  Горпино,  й
жаль бере, бо i  в  тебе  щастя  нема...  Ось  i  їй  занесу  поїсти,  хай
закропиться гаряченьким з моєї руки.
   Горпина сидить i чекає, поки повернеться хазяїн, а  коли  зрештою,  вiн
повертається, то в її очах стоять сльози.
   - А таке ж набалакують на тебе!.. А ти ж такий добрий!
   - Хто набалакує?
   - Всi... Навiть Олька.
   - Всi, навiть Олька? - зводить настовбурченi брови.- Ти їж,  їж.  А  що
Олька набалакує?
   Горпина тре кулаком по обличчю, схлипує - i:
   - Каже, що ти розбоєм живеш.
   - Оце Олька так тобi сказала?
   Горпина мiцно й гiрко стискує губи, покивуючи головою.
   - Так сказала?- допитується хазяїн.- Говори!
   - Сказала... Що розбоєм... Що по селах ходиш... Як не в своєму селi, то
по чужих... Разом з такими, як сам.
   - А вона бачила?
   - Каже, що знає...- I киває на миску зi стравою.- Й за  це  м'ясо  менi
сказала. Що корови своєї не було, не рiзали, а м'ясо їсиш.
   - А вона не їсть? - скрикує Василь Гнойовий.Ось я їй  занiс  -  i  вона
їсть. То чого їсть, коли мене сварить, га? Хай не їсть! А чим би я годував
її? В колгоспi не розживешся.
   - Що правда, то правда.
   Василь Гнойовий кладе на столi два набубнявiлi жилами кулаки.
   - Каже Олька, що живу розбоєм? I живу! Бо iнакше не проживу, i  вона  б
iнакше не прожила, а так скрипить, iще тягне.
   - Хiба тобi можна? Ти активiст...
   - А хто знає? Ото хiба що жiнка знає... Беру в тих, у кого є. А у  кого
нема - в того не беру. Ти їж, їж.
   - Сьорбаю потрошку...  Жаль  тебе,  Василю.  Це  ж  народ  тепер  такий
страшний.
   - Народ страшний, а я ще страшнiший! - гордо так, гнiвно.
   - Попадешся в чиїсь руки...
   --- Ще нiкому не попався - й не попадуся. А як iнакше?..  Ох  i  Олька!
Вона ж слаба в мене, три чисницi до смертi!.. їсть - i сварить мене. А  як
би вона жила, якби не мiй розбiй? Отака жiнка, отака вдячнiсть. Хоч добре,
що вiд такої жiнки господь бог дiтей не дав.
   - Горе дiтей не мати.
   - Аби вимерли?.. Я ось що надумав,  Горпино...  Ти  їж,  пiдкрiпляйся.-
Василь Гнойовий  зводиться,  ходить  по  хатi,  мовби  його  нечиста  сила
колотить. Далi спиняється й каже: - Не йди в Забару, зоставайся в мене.
   - Переночую - й завтра подамся.
   - Е-е! Назавжди зоставайся, будь менi за жiнку.
   -- За яку жiнку? - не тямить Горпина, забуваючи ложку в мисцi.-  Таж  у
тебе є жiнка, маєш Ольку, сестру мою.
   - Та яка вона менi жiнка? Ти ж бачила. Нi встати, нi попорати, нi  себе
опоштати. Калiка. А я ще при силi, при здоров'ї. Сам себе прогодую й  тебе
прогодую. Бо що тобi в Забарi? Пухнутимеш з голоду - ото й усе, поки  ноги
витягнеш. Дивлюсь на тебе, Горпино, й жаль крає душу... Мене доглянеш,  за
сестрою дивитимешся, а я тебе не скривджу.
   Горпина ледве спромагається на слово:
   - Де ж таке чувано.
   - Е-е, ще не таке чувано.
   - Я б i зосталася, але ж Олька - сестра моя, та й перед людьми сором.
   - Сором очей не виїсть. Посоромишся трохи - i звикнеш. Ти не думай! А я
тебе i прогодую, i зодягну. Бо ще маю оцi руки.
   й показує їй  свої  руки  -  довгi,  мотузованi  жилами,  з  порепаними
долонями, з чорною землею пiд нiгтями.
   - А як попадешся?- питає Горпина.- Бо ти  доскоцький,  але  й  на  тебе
знайдуться доскоцькi.
   - Двом смертям не бувати, а одну не обдуриш. Ось, подивися...
   Василь Гнойовий пiдходить до скринi, вiдчиняє вiко -  й  жужмом  дiстає
звiдти всяку всячину, всякий крам та одяг.
   - Для кого постарався? Таж  для  своєї  Ольки.  Другi  жiнки  ходять  у
дрантi, у лахмiттi, а в моєї ген скiльки обнов. Але ж їй не до  обнов.  То
дiстануться тобi, ти все посходжуєш... Примiряй оцю хустку.
   Кидає жiночi лахи до скринi, а Горпинi  простягує  квiтчасту  хустку  з
торочками.  Повагавшись,  Горпина  боязко  бере  хустку,  гладить  пучками
пальцiв.
   - Гарна,- шепоче.
   - Не бiйся, примiряй.
   Горпина знiмає свою марку бiлу, закутується квiтчастою -  i  запитально
дивиться на Василя Гнойового. Мовляв, скажи, чи личить, бо ж нема  в  хатi
дзеркала, щоб подивитися на себе, щоб полюбуватися.
   - Як наречена! - хвалить вiн.
   - Ет,- несподiвано шарiється Горпина.
   З сiней чується якийсь шерех, якесь човгання, якесь кректання. Бряжчись
вiдро. Потiм починають повiльно вiдчинятися дверi, вже й  вiдчинилися,  та
ще нiкого нема - i в знеможливiй тишi з'являється рука  на  одвiрку,  далi
нога на порозi, потiм i немiчна постать жiноча згорблена.
   - Олько, ти? - виривається в чоловiка.- Встала?
   Олька - сама тiнь вiд людини. Сива голова похитується на тонкiй шиї. На
обличчi тремтить блiдий туман болiсної усмiшки, й  випитi  вуста  тремтять
болiсно.
   - Закортiло до вас.
   Хапаючись руками за стiну, ступає до вiкна, за яким уже темними густими
коноплями  стоїть  вечiр,  i  знеможено  опускається   на   широку   лаву.
Вiдсапується, наче не з комори  через  сiни  перейшла,  а  здолала  далеку
дорогу.
   - Чуєш, Горпино? - озивається.- Славна ти в хустцi.
   - Та я знiму зараз, це Василь...
   - Не знiмай,- каже Олька.- Ходи в хустцi.  Хай  тобi  дiстанеться,  нiж
якiйсь другiй.
   - О, таки правда,- тiшиться чоловiк.
   Олька молитовне складає  перед  собою  висхлi  руки  -  й  тихенько,  з
болiсною усмiшечкою каже:
   - Я оце лежу й таке собi надумала... Скiльки вже  менi  лишилося  жити?
Один бог знає, тiльки ж небагато. Чує моя душа,  що  небагато...  Вже  ти,
Василю, намучився зi мною, то бiльше не мучитимешся.
   - Олько, грiх таке говорити! - чоловiк до неї.
   - А я добра тобi хочу. Ось i надумала: хай Горпина залишається в  нашiй
хатi - i живiть з нею.
   - Як жити? - в один голос вигукують сестра й  чоловiк,  подивованi,  що
вона чи вгадала їхню балачку, чи пiдслухала.
   - Живiть, як чоловiк i жiнка.
   - Ой,  Олько,-  схлипує  сестра.  Й  береться  розв'язувати  хустку  па
головi.- Це твоя хустка...
   - Не знiмай, не знiмай! - Олька до неї. - В  тебе  є  здоров'я  зносити
хустку, а в мене його нема. Чуєш, Василю? Залишай Горпипу, хай  буде  тобi
за жiнку. Чуєш, Горпино? Хай Василь тобi за чоловiка буде. Ви  помиритеся.
Василь хоч i зарiзяка страшний, а з ним жити можна.
   Зводиться з лавки, хапається рукою за стiну.
   - А ти куди? - чоловiк до неї.
   - У свою комору, там i вмирати буду. А ви тут зоставайтесь, не йдiть за
мною. Та побалакайте ладком, та договорiться. Договорiться по-людському...
   Човгає через порiг, i дверi за нею скриплять, зiтхаючи й стогнучи.
   - Дядьку, дайте їсточки.
   - Де ж я тобi вiзьму?
   - У вас є.
   - Хто тобi сказав, що в мене є? - сердиться Павло Музика так,  що  жили
напинаються - скипають на лобi. I вже пильнiше приглядається до хлопця, що
забрiв на обiйстя, стоїть  у  подертiй  сорочечцi  та  полатаних  штанцях,
босоногий, а бузиновi очi зеленi дивляться так жалiбно, так благальне,  що
мало гарячими сльозами не бризнуть. - А чий ти будеш?
   - Хiба ви не знаєте? Сусiда ваш.
   - Грицько?
   - Вже ж Грицько.
   - То чого в свого батька Гаркушi не просиш їсти? I в своєї матерi?
   -- Нема їсти в нас, а батько злiг, - переминається з ноги на ногу малий
Грицько.- Дайте їсточки! Бо й я помру так, як мої брати повмирали. Я не за
дурно прошу, я вiдроблю вам. Чи тепер на городi, чи тодi, коли виросту.
   - Еге ж, виростеш, коли не помреш, - бубонить  Павло  Музика.  -  А  не
хочеться вмирати, хочеться пожити, правда?
   - Хочеться, дядьку!
   - Хе-хе,- вишкiрює в усмiшцi зуби  Павло  Музика,-  дурне,  а  хитре...
Може, тобi дати булку?
   - А що таке булка? - питає Грицько.
   - Це такий бiлий-бiлий хлiб, а пухкий, як пух.
   - Не обманюйте, дядьку,- темнiшаючи на  виду  й  ковтаючи  слину,  каже
Грицько.- Видумуєте за булки, немає булок нiде. Не бачив... Є маторжаники,
є коржi, є пiдпалки, е пампушки, а булок немає, не бачив.
   - Та чого ти злякався, що дам булку? Немає в мене булки, не дам.- I сам
собi пiд нiс: - Та якби й була б, то не дав би.
   Павло Музика зникає в хатi, а малий Грицько жде на причiлку. Бо  хоч  i
скупий сусiд, бо хоч i страшний на  виду,  що  навiть  лячно  дивитись  на
нього, та невже пожалiє винести хоч що-небудь?
   Жде, жде, а дядька все нема, нема, i в Грицька пiдкошуються ноги, й вiн
поволеньки опускається на призьбу, поринаючи в сон.
   - Гей, хлопче, проснися! - термосить хтось за плече.
   Грицько розплющується - перед ним стоїть Павло Музика.
   - На,- каже й простягає якийсь шкурат.
   - Що це? - зводиться Грицько.
   - Теляча шкура. З'їси.
   - Як з'їсти?
   - О, тебе ще треба вчити,- гнiвається дядько.Вiзьмеш обсмалиш на вогнi,
а потiм у воду - i звариш, i наїсися. Шкура з молодого теляти,  навариста.
Валялася на горищi, я й забув.
   Малий Грицько бере шкурат  з  рудою  шерстю,  обома  руками  тулить  до
грудей.
   - Спасибi, дядьку! Обсмалю, зварю - i наїмся. А вам  вiдроблю,  вiддячу
за ваше добро, ви не думайте.
   - Хочеться жити?
   - Ой, хочеться.
   I Грицько, горблячись не  по-дитячому,  а  по-старечому,  йде  на  своє
обiйстя.
   За якийсь час там пiд  акацiями  горить  вогонь,  а  в  пiдвiшеному  на
деревяних  рогачиках  казанку  вариться  теляча  шкура.   Павловi   Музицi
нездужається, сидить пiд вишнею, то на шлях подивляється, то  на  сусiдове
обiйстя. Гомонить сам iз собою:
   - Гаркушине порiддя... Вiн у мене трусив хлiб, а тепер я мушу  годувати
його дитину. Хай би лежала та  шкура  на  горищi,  вона  в  мене  їсти  не
просила, так нi, вiддав. А чи менi  хто-небудь  щось  дасть?  А  нiхто  не
дасть, тiльки взяти - заберуть...  О,  як  парує  з  казанка.  Це  ж  воно
пiдкрiпиться, набереться сили менi на погибель. Таким добрим, як я,  важко
в свiтi жити. Бач, просив у господа бога, щоб  вивiв  Гаркушине  сiм'я  до
ноги, бог i послухав мою просьбу, лише одненький Грицько й зостався у мого
лютого ворога-сусiда. Так я сам ото рятую. А вiн менi колись вiддячить, як
виросте. Еге ж, вiддячить, дочекаюся.
   И так Павловi Музицi шкода телячої шкури, що ладен лiктi собi гризти  з
досади, що пiшов би на чуже обiйстя - й забрав би, з окропу вихопив.
   - Либонь, уварилася шкура, тепер воно з'їсть,  хай  би  вдавилося  моїм
добром.
   I так йому важко дивитися, так  важко!  Аби  не  бачити,  Павло  Музика
зводиться й понурою тiнню суне до хати, ховається.
   Та з великої досади i в хатi не всидить, лиха сила  колотить  ним  -  i
перегодя випихає надвiр, у лагiдне золотаве надвечiр'я.
   - Господи, що це?
   Ввижається чи справдi на сусiдовому обiйстi пiд акацiями корчиться щось
на землi? Наче нечиста сила звивається. Отам, бiля вогнища, яке ще  курить
синiм димком.
   - Та невже то малий? З якої хвороби?
   Павло Музика через садок човгає на сусiдове обiйстя. Пiдходить ближче -
таки Грицько на землi корчиться, молотить ногами, а розчепiреними пальцями
то за живiт хапається, то рве траву.
   - Грицько, ти чого?
   Мовчить хлопець, а з рота йому сукровиця-слизота ллється. Павло  Музика
схиляється й дiстає з землi варену телячу шкуру.
   - Отак наварив, отак наївся. Хто ж так варить?  Казав  йому  обсмалити,
але ж не обсмалив, а так, з шерстю. Ось шерсть i доконала.  Бо  з  дурного
розуму. А ще обiцяв вiддячити, вiдробити за шкуру, коли виросте. Де  ж  ти
виростеш, де ж ти вiддячиш? Чуєш, Грицько!
   Дитина ще здригається на землi, та вже  їй  нiколи  не  обiзватися,  не
заговорити. Павло Музика ховає шкурат вареної телячої шкури за пазуху.
   - Не годиться, щоб добро пропадало.
   Дитина вже й не ворушиться.
   - Пiду тепер шукати його батька.  Про  тих  бахурiв  Гаркуша  вiд  кого
почув? Почув вiд мене. То про цього хай теж почує вiд мене, а я  подивлюсь
на нього, подивлюсь. Не залишилося вiд нього  насiння  на  землi,  i  його
скоро самого не залишиться. Та не я буду, коли не зведу зi свiту.  Бо  що?
Бо надумав людей зводити зi свiту? А коли тебе й  твоє  корiння?  Бо  грiх
таким жити, великий грiх.
   Учитель Пилип зупиняється пiд горiховим  кущем  i,  затамувавши  подих,
дивиться на стару  липу,  що  самотою  стоїть  посеред  узлiсся.  Йому  не
хочеться полохати малу  пташку  на  довгiй  обламанiй  гiлцi,  що  всохла,
настовбурчившись сухими галузками.
   - Ага, та це ж бо лiсовий щеврик!
   Жовтувато-бурий,   груди   в   темному   ряботиннi,   лiсовий    щеврик
бiжить-дрiбцює по сухiй гiлцi вгору - й  завмирає  на  її  гострому  краю.
Сидить i роззирається,  наче  примiряється  до  простору,  щоб  злетiти  й
заспiвати. Але не злiтає, а так  само  видрiбцем  бiжить  по  сухiй  гiлцi
донизу, добiгає до стовбура. Мiг  би  перескочити,  як  перескакують  iншi
птахи, але ж нi! Бiля стовбура завмирає - i повертається  назад,  на  край
гiлки.
   З краю гiлки раптом пурхає на верх липи, десь там зникає помiж  густого
зеленого листя, нема  його,  нема,  наче  сховався.  Та  не  сховався,  бо
несподiвано випурхує з зеленої крони, летить навскоси i вгору, вгору.
   - Tip, тiр, тiр, тiр!
   Свистить лiсовий щеврик. Не так спiває, як трiщить, але  така  в  нього
весняна пiсня.
   - Сiа, сiа, сiа, сiа!
   Протяжно свище, захоплено й так натхненно, що, либонь, нiкого  не  чує,
тiльки сам себе.
   - Спiвай, спiвай, пташко,- шепоче учитель.
   I вже лiсовий  щеврик  летить  з  височини  на  ясена,  губиться  помiж
ворушкого рiзьбленого листя.
   Учитель ступає  помiж  горiшини,  а  в  його  душi  -  отой  натхненний
спiв-свист щасливого лiсового щеврика, який славить весну  й  життя,  який
спiває для своєї подруги, що сховалася в гущавинi.
   Господи, хто це сидить пiд дубом?
   Вiд несподiванки вчитель Пилип зупиняється й завмирає. Спершись  спиною
об стовбур, пiд дубом сидить якийсь чоловiк, голову в  шапцi  звiсивши  на
груди.
   - Агов! - осмiлюється озватися вчитель.
   Чоловiк хоч би ворухнувся, не чує.  Може,  обiйти  стороною,  хай  собi
сидить, бо мало кого можна зустрiти в лiсi. Проте учитель перемагає острах
i, неклiпливо зивлячись на згорблену постать, скрадливо ступає по  високiй
травi до дуба.
   Ще на вiдстанi вчитель здогадується, що це мертвий чоловiк.
   А пiдiйшовши ближче, бачить, що помiж вузластого корiння, яке  вибилося
з землi, лежить купка бiлих  грибiв  та  опенькiв.  I  в  неживiй  руцi  -
надкушений гриб. А бiля ноги лежить рудий папiрець, i в тому рудому парiцi
- дрiбка зернистої солi.
   Мабуть, цей чоловiк прийшов у лiс, щоб наїстися сирих грибiв iз  сiллю.
Назбирав грибiв, почав їсти - й отруївся.
   Хто це такий?
   З якого села?
   Коли отруївся?
   В душi гасне свист-пiсня натхненного щеврика. Треба про цього  мертвого
чоловiка сказати Карповi Гнилоквасу, хай приїде грабаркою до лiсу й забере
та вiдвезе до ями. Та чи захоче їхати, чи захоче забирати? Як за  пiвфунта
хлiба, то таки зможе, поїхати, пошкодує втрачати.
   А чий це голос?
   Може, не голос, а причулося? Вчитель насторожується, слухає, бо  навiть
i не голос почувся, а плач. Може, звiрятко ген отам  у  кущах?  О,  знову.
Таки плач.
   Хто ж це плаче в лiсi о цiй весянiй порi?
   Обернувшись на зiр та на слух, учитель обачно ступає до  тих  кущiв,  з
яких долинув плач, розгортає руками гiлля.
   Па чорнiй землi бiлiє зiжмакана  полотняна  рядюжка,  а  на  рядюжцi  -
немовля. Немовля лежить на спинцi, по грудях i по животику лазять  червонi
мурахи.  Мабуть,  досi  немовля  спало,  та  мурахи  почали  кусати  -   й
прокинулося.
   Де в лiсi взялося немовля, хто залишив?
   Учитель озирається обiч, мовби зараз має побачити матiр, яка на хвильку
залишила дитину, вiдiйшла - й зараз повернеться. Жде, що таки повернеться,
що десь поблизу, але нiкого нема, тиша, тiльки птахи щебечуть. I  перегодя
учитель Пилип осмiлюється погукати:
   - Агов! Хто в лiсi?
   Тiльки шелестить листя, спiвають птахи, сонячнi  зайчики  мерехтять  на
соковитiй смарагдовiй травi. Нiхто не вiдгукується. Та не  може  бути,  не
може бути, щоб немовля забули в лiсi. Що його сюди принесли - й  залишили,
аби вмирало далi вiд  материнських  очей.  Учителевi  стає  страшно,  йому
хочеться кричати, кликати, але голос застряє в горлi. Вiн жде й жде, чекає
й чекає, а дитина пхинькає й пхинькає, кривлячи губки.
   Тодi вчитель зважується й бере дитину на руки.
   - Хто тебе залишив, хто?
   А що дитина вiдповiсть, коли їй якийсь мiсяць-другий!  Клiпає  безвiїми
повiками,  морщить  безбарвнi  брови,  плямкає  губами,  шукаючи   цицьку,
невдоволено суче нiжками.
   - Ходiмо до села.
   Вчитель iде через лiс, тулить немовля до грудей.
   На сiльськiй околицi - на белебнi хата пiд стрiхою, сiни  позападали  в
землю. Може, тут щось скажуть, може, тут признають немовля?
   Дверi в сiни вiдчинено, а в хатi - пустка. Так, наче тут нiхто й нiколи
не жив.
   Учитель iде поволеньки до сусiдньої хати.
   - Чи є тут хто живий? Обiзвiться...
   Нiхто не обзивається.
   - Не плач, дитино, знайдемо твою матiр, десь вона має бути.
   Назустрiч вулицею тупцяє якась тiтка.
   - Чи не знаєте, чиє це немовля? -  питає  вчитель,  протягуючи  до  неї
дитину.
   Тiтка злякано дивиться на нього, похапливо хреститься.
   - Не моя дитина, - каже тiтка й понуро ступає своєю дорогою.
   Скрипить грабарка, повискуючи колесами, погупуючи обiддям колiс.
   - Заснуло? - питає Карпо Гнилоквас,  киваючи  на  дитину  в  учителевих
руках. - То куди несеш? Клади на грабарку, завезу.
   Учитель Пилип чує - й не чує, горнучи дитину до грудей.
   - Знайдемо твою матiр, знайдемо, - шепоче сухими губами.
   Вiн iде пустельним сiльким шляхом, i коли побачить кого на обiйстi бiля
хати, показує дитину й питає:
   - Не знаєте, чия дитина? Хто його мати? В лiсi знайшов.
   I нiхто не знає, i всi мовчать. I тодi вчитель питає в дитини:
   - Може, ти скажеш, хто твоя мати?.. Ходiмо до мене, ходiмо...
   Але немовля мовчить. Немовля не знає i не скаже. У нього нiколи не буде
матерi.
   - Хто ж вiдцурався вiд тебе, хто вiдцурався?..
   Мовчить бiлий свiт, не вiдповiдає.

Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT

Оцените этот текст: