Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 Ї, ї  - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   РОЗДIЛ ПЕРШИЙ

   "Хiба ви не ходили по землi i не бачили, який був їх кiнець? Були  вони
могутньою силою, але аллаха нiщо не  може  ослабити  нi  на  небi,  нi  на
землi".
   Коран, 35 сура, пророча

   Весною тисяча вiсiмнадцятого року гiджри [1] разом з багатьма галерами,
каторгами i паштардами причалила до Кафської  пристанi  невелика  турецька
фреката [2]. З неї зiйшов на берег сивобородий чоловiк  у  бiлiй  чалмi  i
сiрому арабському бурнусi. Його обличчя заховалось у густiй довгiй  бородi
- годi було б угадати вiк старця, та був вiн древнiй як свiт, i в глибоких
брунатних очах таїлась мудрiсть багатьох  поколiнь.  Старець  вклякнув  на
землi, схилився i прошепотiв:
   - Вiтай, благодатний  краю,  пiсля  довгої  розлуки.  Тобi  вклоняється
анатолiєць, меддах [3] Омар, якого ти шiстнадцять  рокiв  тому  вигнав  iз
Кафи мечем Шагiн-Гiрея [4]. Тодi я,  не  ображений,  а  здивований,  пiшов
мандрiвником по всiй iмперiї вiд Карпат до Балканiв, вiд  Дунаю  до  Нiлу,
щоб самому переконатися, чи справдi народи ненавидять нас, туркiв. А  коли
так, то за що? Думав я,  що  побачу  темряву  i  глупоту,  а  зустрiвся  з
благородним прозрiнням ослiплених богатирiв;  думав  я,  що  зустрiнуся  з
озлобленням до мене, турка,  а  побачив  високе  благородство,  пошану  до
розуму, ненависть до кайданiв. I спитав я тодi себе,  хто  винен,  що  мiй
народ став носiєм зла й неволi? Чи ж це йому потрiбне? Адже  анатолiйський
райя не став багатим вiд того, що завойовує чужi краї... Я  повернувся  до
тебе,  Кримський  краю.  Не  мститися  -  твiй  гнiв  був  жорстокий,  але
справедливий - я хочу поглянути, чи мiцно скував тебе Осман кайданами, чи,
може, ти ще дихаєш своєю буйною непокорою; далi ти топчеш  чужi  землi  за
прикладом свого  сусiда  й  повелителя,  чи,  може,  осiнило  тебе  свiтло
визвольного духу i дикi пристрастi твої змiнились пошуками правди?
   Пiдвiвся. З галер виходили, кваплячись на ясир-базар,  турецькi  купцi,
йшли маршовою колоною яничари - султанська  охорона  для  кафського  пашi,
поспiшали мубашири [5] вiдраховувати п'яту частину з татарського ясиру для
турецького падишаха - йшла османська неясить на кримську землю.
   Меддах Омар проводжав їх поглядом.
   "О  люде  османський...  Коли  тобi  вистачить  свого  власного  добра,
занехаяного, нерозкопаного? Чого повзеш ти на  чужi  землi,  не  розоравши
своєї, чому не нагодуєш власним багатством рiдних дiтей,  а  примушуєш  їх
голодними рискати по не своїх полях i дарма проливати сусiдську кров? Коли
ти втамуєш свою захланну спрагу? В тебе є сьогоднi влада, i  ти  сваволиш.
Хто ж захистить  тебе  вiд  божої  помсти,  коли  вона  гряне?  А  прийде.
Замикається вже круг вiкiв, i ти вернешся туди, звiдки прийшов,  виконавши
своє покликання на землi. Вернешся, осуджений свiтом.
   О, страшне в тебе покликання! Тебе одурили  марнославнi  i  властолюбнi
вождi твої, i ти, облудно взявши божу  науку  за  зброю,  залив  сльозами,
кров'ю i  ненавистю  до  себе  пiвсвiту.  А  що  маєш  за  це?  Сидиш,  як
божевiльний скупар  серед  скарбiв,  загарбаних  у  чужих  коморах,  хлiб,
вiдiбраний з голодних ротiв, не йде тобi  в  горло,  сидиш  у  лахмiттi  й
нуждi, не знаючи, що подiяти з  награбованим  добром.  Зубожив  народи,  а
збагатитися не можеш i родиш тiльки люту ненависть до себе.
   А мiг би ти жити, народжувати мудрецiв, поетiв, астрологiв... Та нуртує
уже праведний гнiв ворогiв твоїх. I крикнули вони:  "Брехливий  хадiс  [6]
пророка Магомета про те, що не iснує народностей пiд берлом iсламу. Ми є!"
Заспiвав повстанчу пiсню болгарський гайдук, грецькi даскали  [7]  понесли
книги своїм людям, пiдвели голови волохи, чорногорцi, албанцi. Хто  врятує
тебе? Твої розумнi дiти кизилбашi [8] пiдносять меч  на  призвiдцiв  твого
горя i будучої загибелi твоєї, а ти, заслiплений i нерозумний, вбиваєш  їх
- своїх спасителiв.
   Чому не бачиш, не розумiєш цього, обманутий османський люде?  Ти  ж  не
народився грабiжником, не прийшов на свiт  злодiєм,  якого  карати  треба.
Тебе таким зробили. Хiба не мiг би ти жити з сусiдами у згодi й купатися у
своїх власних  почестях  i  багатствi?  Чому  не  подаси  руку  гайдуковi,
ускоковi [9], клефтовi [10], поки не  пiзно,  поки  страшна  кровопролитна
злоба не схрестить вашi мечi тобi на загладу? Де той пророк, який зумiв би
крикнути так, щоб ти, оглухлий, почув: "Спам'ятайся, не вбивай сам себе! О
народе мiй..."
   Зникли за воротами Кафи купцi, яничари, мубашири, подався меддах  Омар,
високий i величний, на Карантинну Слободу,  де  зупинялися  паломники,  що
поверталися з Мекки.
   Сонце пекло не по-весняному. Поблякли тополi  бiля  пiвнiчної  кафської
стiни, вмирало на пустирях зблякле будяччя, крушились пiд ногами  курай  i
сухi вiники тамариску, репалась глевка земля, i ледь сльозилися фонтани.
   Лише при входi у пiвнiчнi ворота  зеленiв  розкiшний  самотнiй  платан,
пишався буйною кроною над зубчастим муром i  манив  у  свою  тiнь  змучену
спекою людину.
   Цей  буйний  платан  привертав  увагу  мiсцевих  жителiв,   паломникiв,
невiльникiв, що тягнулись журавлиними ключами з ринку на галери, турецьких
дервiшiв ордену Хаджi Бекташа [11], якi заснували на околицi  мiста  такiє
[12].
   Певно, не один з перехожих задумувався, ховаючись у  тiнi  дерева,  про
вiчнiсть  життя;  не  одного  бадьорила  безсмертна  живучiсть  пiвденного
богатиря, i чабан, можливо, складав пiсню про мужнє  дерево,  що  витримує
суховiї, спрагу i безжалiсне палюче сонце.
   Зупинився бiля нього меддах Омар, довго придивлявся до зухвалого дерева
i гiрко посмiхнувся в задумi. Бо мало хто знав, що цей богатир мертвий, що
серцевина висохла, i коренi давно перестали тягнути глибинну вологу. Хто ж
мiг знати, що плющ, якому природа присудила повзати  по  землi,  непомiтно
всмоктувався в пори дерева, хитро снувався тоненькими жилами  по  стовбуру
до  самого  верховiття,  день  у  день  висмоктував  соки,  поки   вп'явся
мацальцями в корiння. А тодi запишався, забуяв, розпустивши листя по чужих
гiллях. Та не сiдають на нього нi бджоли, нi метелики, ба навiть сарана не
їсть його. Цупкий i ядучий. Вiн зеленiє, поки струхлявiє  корiння  старого
дерева, роз'їдене плющем, доки  воно  звалиться  i  вкриє  паразита  своєю
порохнею...
   ...Надто рано почалось цього року лiто в Криму.  Шовковиця  обсипалася,
не доспiвши, виноград не зав'язався, попадали жовтi  персики  величиною  з
лiщиновий горiх, вiтри не наганяли  на  небо  нi  одної  хмаринки.  Достиг
ячмiнь, ледве покривши собою сiру кам'янисту груду, i  розвiялося  половою
виколосене просо.
   А в червнi налетiла в Кафськi степи сарана. Вийшли селяни  з  кетменями
копати рови, вийшла процесiя сiро-сукманних дервiшiв, несучи в калачикових
баклагах священну мекканську воду, i стояли всi, безпораднi, дивлячись, як
довкола погибає життя.
   Серед натовпу жiнок, якi в розпачi вже не дбали про те,  щоб  закривати
визоленi тривогою обличчя, стояв  сивобородий  чоловiк  у  бiлiй  чалмi  i
сiрому бурнусi. Тяжка скорбота тiнилась в його очах.
   - Кара аллаха за грiхи нашi... Отак чорнiє i стогне земля,  коли  йдуть
правовiрнi вiйська у чужi краї, - мовив сам до себе, i повернули до  нього
голови люди, а дервiшi, що стояли осторонь, пiдступили ближче. - Такий  же
шум тодi несеться над землею, i так само лунає плач жiнок та дiтей.
   Рiзко пiдвiв голову один iз дервiшiв, зателiпалася срiбна серга у вусi,
вiн пiдiйшов до меддаха Омара,  зарослий  i  босий,  смиреннi  очi  зайшли
гнiвом.
   - Чи не покинуло волосся розуму твою голову, старче, що  накликаєш  нам
кару християнського бога за  джiхад  [13]?  I  хто  ти  такий?  Та  видно,
мусульманин, тож як ти мiг забути слова пророка:  "Пiде  в  рай  той,  хто
загине на полi бою з гяурами?"
   Але сказано теж у сьомiй сурi корана, отче, - вiдповiв спокiйно  меддах
Омар, - в сурi пророчiй: "Скiльки сiл ми марно погубили!"
   Якщо ти знаєш коран, хай осiнить нас свiтло єдино правдивого вчення,  -
посмиреннiшали очi дервiша, - то згадай слова пророка: "Ми  покажемо  нашi
знамення у всiх країнах, поки вони не зрозумiють, що це правда"
   - Але друга сура, благочестивий, сура меддинська, гласить:  "Горе  тим,
якi пишуть писання своїми руками, а  потiм  кажуть:  це  вiд  аллаха".  Бо
знамення, про якi ти говориш, несуть нашi воїни i в Азов, i  в  Багдад.  I
там, i там чорнiє земля вiд наших ратникiв, як Кафський степ  вiд  сарани.
Скажи менi, яка ж вiйна священна?  Проти  християн  чи  проти  єдиновiрних
мусульман?
   Задрижав посох у руцi дервiша, а жiнки з тривогою й надiєю  дивилися  в
розумнi очi аксакала [14], - що скаже вiн ще,  може,  це  прийшов  до  них
вiщун горя або радостi?
   Глянув Омар на зажурених матерiв, сестер i дочок воїнiв, що вiддали або
вiддають життя за  Високий  Порiг  [15]  над  Євфратом  i  Доном,  -  жаль
закроївся на губах, мовчав старий; повiв очима на проповiдникiв  священних
воєн - зло струснуло ним, i розповiв вiн дервiшам сон пророчий.
   Приснився дивний сон султановi Амурату пiд стiнами Багдада.  До  лозини
нiбито пiдiйшов нiж, щоб зрiзати її. А лозина вiдiслала його до  iншої.  I
ще побачив падишах увi снi шулiк, якi їли падаль, виригали i знову їли,  i
гинули, обжершись нечистю. Покликав  Амурат  мудреця  i  спитав  його,  що
означає цей сон.
   "Це вiщування на нинiшнiй день, - вiдповiв мудрець. Лозина, що вiдсилає
нiж до своєї подруги, - це ми  самi,  якi  не  щадимо  брата  задля  своєї
користi. А шулiки  -  то  знову  ж  таки  ми,  що  пожираємо  чуже  добро,
вiдригуємося людським стражданням i робимо  й  робитимемо  те  саме,  поки
здохнемо вiд своєї ненаситностi".
   Закричав дервiш:
   - Ти шiїт [16], перс шолудивий! I мудрець той теж  був  перс-шiїт,  хай
почорнiє його голова, яку, напевно, зiтнув великий падишах!
   Заверещали дервiшi:
   - Хто ти такий? До кафського пашi вiдвести його!
   Навiть не здригнувся аксакал.
   - Я Омар-челебi, анатолiєць. I цю вiдповiдь султановi дав я.
   Затих крик, i шепiт пiшов по юрбi,  iм'я  Омара  зашелестiло  на  губах
вражених монахiв. О, його - цього мандрiвника, меддаха i хафiза  [17],  на
якого ще не звелась рука жодного можновладця, знали в Стамбулi i Брусi,  в
Бахчисараї i Кафi.
   - Молiться, люди, - мовив меддах. - Привид голоду  блукає  над  степом.
Благайте бога, щоб не справдилися слова пророка про сiм  худих  корiв,  що
пожирають сiм ситих, про сiм сухих колоскiв,  що  пожирають  сiм  налитих.
Просiть милостi в неба...
   Вiн звiв руки, прошепотiв молитву  i  подався  в  безвiсть  розпаленого
степу.




   РОЗДIЛ ДРУГИЙ

   Зажурилась Україна, що нiде прожити,
   Витоптала орда кiньми маленькiї дiти.
   Малих потоптала, старих порубала,
   А молодих, середульших, у полон забрала.
   Українська народна пiсня

   Цього пекельно-пекучого лiта господар-татарин вiдпустив Марiю на  волю.
Два роки тому вiн купив її з хворою семилiтньою дитиною на  ясир-базарi  i
привiв їх у свою тiсну й темну лiплянку.
   Посерединi татарської хати стояв килимний верстат, а за ним, на мiндерi
[18], стогнала недужа жiнка. Вона не пiдвелася, тiльки скрушно глянула  на
невiльницю, потiм її  склянi  очi  надовго  вп'ялися  в  татарина  i  враз
погасли, збайдужiли.
   Якши гяурка, - сказала. - Твоя буде.
   Знiяковiлий господар розвiв руками, показав на верстат iз  нап'ятою  на
кросна основою, i зрозумiла Марiя, що вбогий її власник i купив  вiн  собi
рабиню, певне, лише для того, аби прожити за килими якийсь там день.
   Навчилася ткати швидко. Крiзь натягнутi нитки  дивилась,  як  росте  її
донечка, тягнеться руками до кольорової волiчки, вплiтає їх помiж  основу,
стає помiчницею. Прислухалась, як дитина береться розмовляти по-татарськи,
i сама розмовляла з нею чужинецькою мовою, щоб не дивилися  на  них  скоса
господарi та й щоб легше було дитинi на вулицю вийти.  Ткала  з  ранку  до
вечора i пiсню наспiвувала, та все оту:

   Ой, що ж бо то та за чорний ворон,
   Що над морем крякає,
   Ой що ж бо то та й за бурлака,
   Що всiх бурлак скликає...

   I дивно було чути, що доня пiдспiвує за матiр'ю часто чужими словами.
   Татарин продавав килими, що їх наткала Марiя, i годував  за  них  хвору
дружину, не зобиджаючи й рабинь.
   За рiк господиня померла вiд сухот. Знала Марiя, що запропонує їй тепер
хазяїн. Чого тiльки не передумала, якi сумнiви не мучили її  днями  i  увi
снах, та вiдганяла вiд себе слабкостi, спокуси й вагання - десь глибоко  в
серцi ще жеврiла надiя повернутися на Україну.
   А татарин таки сказав небавом:
   - Будь моєю дружиною, Марiям.
   Заплакала. Просила пожалiти її - не може вiри своєї  зрадити,  чоловiка
свого, знакомитого полковника Самiйла, забути не може...
   Не наполягав татарин. Коли минув рамазан i мусульмани рiзали баранiв на
байрам, привiв на святковий обiд жiнку у  бiлому  фередже  [19]  -  злооку
туркеню. Здогадалась Марiя, що  це  нова  її  господиня,  i  занiмiла  вiд
страху: продасть її тепер господар. I тодi каяття, ганебне  й  боягузливе,
окрутило душу: чом не стала жiнкою татариновi, тепер же  їх  розлучать  iз
дочкою!
   Нова хазяйка вiдразу дала зрозумiти, який порядок буде в хатi.  Витягла
з казана баранячу кiстку i пошпурила нею в кут - жерiть;  кривився  на  те
господар, та мовчав, а згодом сказав до Марiї:
   - Не буду тебе продавати, хай лютує. Ти добра, Марiям.
   Ще вчора господиня штурхала її в спину i погрожувала продати дочку,  бо
що з неї за користь, ще вчора падала  Марiя  на  колiна,  обiцяючи  ночами
сидiти за верстатом, аби тiльки не розлучали їх...  А  нинi  вранцi,  коли
туркеня подалася на базар, татарин увiйшов до хати,  жалiсливо  глянув  на
Марiїну дочку - не мав своїх дiтей - i сказав ледве чутно:
   - Iдiть собi. Ви вiльнi...
   Це слово "вiльнi" було несподiваним для  Марiї,  приголомшило  воно  її
зовсiм. Вклонилася господаревi до нiг, подякувала, похапцем  зiбрала  свої
мiзернi пожитки, схопила дiвчинку на руки  i  вибiгла.  Чвалувала  крутими
вуличками, завмираючи вiд страху, що повернеться з мiста туркеня i  дожене
її, бiгла, ховаючись за кам'яними стiнами, що  заступали  вiкна  будинкiв,
квапилася до пiвнiчних кафських ворiт, щоб вийти з тiсного мiста на  волю.
Здавалось їй, що мине одна лише хвилина i зачиняться  ворота.  Ось  вийшов
iз-пiд зеленого платана вартовий, крикнула йому:
   - Я вiдпущена!
   Високий яничар у шапцi з довгим шликом, що спадав по спинi аж до пояса,
лiниво дiткнувся рукою до ятагана i знову  ступив  у  тiнь:  iди,  мовляв,
небого, хто тебе тримає.  Зелений  колiр  яничарського  кафтана  злився  з
плющевим листям, вартовий спокiйно закурив люльку. Вiд такої байдужостi  -
адже  тiльки  одне  слово  "яничар"  наводило   жах   на   невiльникiв   -
змоторошилося серце в Марiї: невже це не останнiй мур, що  огорожує  Кафу?
Вийшла на хребет Тене-оба [20], що довгим насипом вiддiлив рештки гiр  вiд
рiвнин, - нi, далi  -  простiр  i  жодної  людини  в  степу.  Передихнула,
промовила вголос:
   - Я вiльна. I Мальва моя теж. О господи...
   I тут запримiтила, що її бiльше не дивує чудне iм'я доньки. Так назвала
свою дiвчинку давно, ще на початку неволi.  Дитя  було  хворе  i  зжовкле,
здавалось, не витримає тяжкої дороги з Карасубазара до Кафи. Несла  дитину
на руках i пiдставляла спину пiд нагайки, затуляючи свою крихiтку.  А  пiд
ногами то тут, то там  подибувались  вигнанi,  певне  вiтрами,  на  чужину
мальви - тi самi, що пишалися разом iз соняшниками,  рiвнi  з  ними,  бiля
українських бiлостiнних хат. Там пишалися. А тут ховались у колючий курай,
низькi, збiдованi, та все-таки живi. Тож  повiрила  Марiя,  що  дочка  теж
виживе, як цi квiти на чужiй землi, якщо тiльки назве її Мальвою.
   Помiтила тепер, що не дивує її бiльше довгополий  бешмет,  нi  турецька
шаль, якою уже звикла закривати обличчя, i навiть те, що Мальва запитує  в
неї про се i про те по-татарськи.
   Мiсто було позаду. Зубчастi стiни оперезали його навколо, масивнi башти
пiдвелись i давили, стискали громаддя будинкiв, мечетi, вiрменськi  церкви
i караїмськi кенаси. Мiсто ревiло й гуло, стогнало. Внизу кишiла  смердюча
яма невiльничого базару, кричали, захвалюючи живий товар, татари i  греки:
на галери, що стояли в порту,  вiдправляли  партiї  вiдiбраних,  приганяли
новi; торохтiли мажари по кам'яних вибоїнах, захлиналися осли, викрикували
азан [21] муедзини, закликаючи правовiрних до обiднього намазу [22].
   I ще одне зауважила Марiя: це для неї давно  звичне,  наче  й  не  було
нiколи iншого життя. А та хвилева радiсть волi раптом почала пригасати,  й
у свiдомiсть повiльно заповзало тупе почуття безвихiдностi... Сiрий хребет
Тепе-оба i дуга високого мiського муру тiсно обступили її,  нiби  обсотали
вужiвками цупкого кримського плюща i нiкуди звiдси не дiнешся, i  будеш  у
цьому свiтi вiчно...
   А що було?
   Йшли хозари, половцi, печенiги, хто не йшов? Падали  трави  i  люди,  у
вимiшанiй копитами землi конав розтоптаний  дюшан.  Журилась  Україна,  бо
йшли ляхи на три шляхи, а татари на чотири, i плакало  небо  над  молочним
степом i над людьми, що нижче трав падали, плакало.  Чорним,  Кучманським,
Покутським i Муравським шляхами пролетiла з гиком татарва - хто  тепер  її
зупинить? Закатували Пiдкову ляхи, вмер  Сагайдачний  вiд  турецьких  ран,
вбили Остряницю таки свої на висланнi в  Чугуєвому  городищi,  внук  Байди
Ярема обсадив  дороги  живоплоттю  своїх  братiв,  i  прослиз  по  Українi
ганебний час байдужостi. Сховалися за облогами низькi хати,  стiкались  до
Криму ясирнi валки, пояничарились  юнаки  i  народили  потурнакiв  степовi
дiвчата.

   Ой що ж бо то та за чорний ворон,
   Що над морем крякає... -

   замугикала  Марiя.  Спiвуча  Мальва  пiдтягнула  за  матiр'ю,  та  враз
обiрвала пiсню, запитала:
   - Що це за пiсня, мамо?
   Гiрко вразила Марiю чиста татарська вимова дочки, їй хотiлося  сказати,
що вони вже на волi i нiхто тепер не має права  заборонити  їм  розмовляти
по-своєму. Та рудий хребет Тепе-оба нiби впав  раптом  Марiї  на  спину  i
придавив до колючої землi, придавив туго, щоб не рухалась i  бачила  перед
собою тiльки невiльничий ринок i галери, а  ще  пiвнiчнi  кафськi  ворота,
бiля яких стоять два вартовi: яничар i мертвий платан, обвитий плющем.
   Це те, що є... Але що ж було?
   Був козак Самiйло. Ховала губи вiд поцiлунку, хоч  знала,  що  поцiлує,
втiкала вiд Самiйла через кладку, хоч  знала,  що  не  втече,  боролася  з
козаком у п'янкому полину, хоч знала, що не оборониться, i  народила  йому
двох соколят-синiв...
   Ой сини, синочки!.. Чиї руки розчiсують вам  кучерi,  яка  мати  вас  у
постелi укриває? Де ви тепер, козацькi дiти? Чи ходите ще по бiлому свiту,
чи очi вашi виклювали яструби  в  ногайському  степу,  а  голiвоньку  дощi
миють, густi терни розчiсують, буйнi вiтри висушують?
   Несхожi були, наче й не близнята. Один  -  у  Самiйла:  чорнокудрий  та
темноокий, другий бiлявенький був, мов соняшник,  i  очi  мав  голубi,  як
тепер Мальва, та вже й пригадати не може його обличчя - пропав бiлявенький
ще до року. Поклала його в сповиточку в саду пiд яблунею,  сама  в  городi
поралась i  -  не  застала.  Повз  село  проходили  тодi  цигани  табором.
Погналися люди за ними, перетрусили шатра, та не  знайшли.  А  батько,  як
завжди, в походi...
   Потiм пiшов сотник Самiйло з гетьманом Трясилом на Крим, i тодi  другий
- уже чотирнадцять рокiв мав  -  пропав  у  степу.  Цього  татари  в  ясир
забрали.
   Велику цiну взяли в батька за зруйнований Перекоп. Якось переболiли,  а
там донечка найшлася, Соломiєю назвали.
   Та нею вже не змiг радiти Самiйло - козацький полковник. Подався  Тарас
Трясило на Дон, четвертували Сулиму  у  Варшавi,  стратили  ляхи  Павлюка,
розбили Остряницю, Гуню. А зимою  1638  року  зiбрали  переможцi  козацьку
старшину над Масловим Ставом бiля Канева i наказали кинути пiд  ноги  свою
славу - бунчуки i прапори. "Всi давнi права i старшинства та iншi привiлеї
козацькi через бунти втраченi нинi, - падали клинками на оголенi  козацькi
голови слова польного гетьмана Потоцького, - i на вiчнi часи вiднiмаються,
бо Рiч Посполита бажає мати козацтво в хлопiв повернене".
   Переможець дає закони!
   Повернувся  полковник   Самiйло   з   Маслового   Ставу   сплюгавлений,
знiвечений, без бунчука.
   - Сором нам далi жити на цiй землi, - сказав, запрiг воли i подався  за
Остряницею в чужу сторону - Слободу.
   Рипiли вози, висла над  Україною  прощальна  пiсня,  падала  в  холоднi
тумани,  тягнулись  валкою  сiмсот  сiмей  козацьких  iзгоїв  у   Бiлгород
присягати на вiрнiсть сусiдовi, щоб дав притулок у своїх хоромах.
   Замкнувся в собi, отупiв Самiйло. Сидiв день у  день  в  пасiцi,  i  не
знала Марiя, що думає колишнiй полковник а  чи  й  думає?  Вiн  так  i  не
рушився, тiльки зсунувся  з  колоди  на  землю  i  сидiв  з  розчерепленою
татарським ятаганом головою, i не ридала  тодi  Марiя,  не  могла.  Горiла
тiльки що покладена хата, а її з Соломiєю повели на сирицi до Перекопу.
   Чи то щастя - по дорозi захворiла дiвчинка пропасницею, i  їх  тому  не
розлучили, а на ринку в Кафi продали за безцiнь безалтинному татариновi.
   ...Воля. Минали хвилини, i слово це щораз тануло, меншало, втрачало оту
несподiвану велич i, врештi, лякало невiдомiстю: а що далi?  Куди  дiтись?
Там, у господаря, вони таки  мали  шматок  хлiба,  а  зараз  хто  прогодує
бездомну гяурку? Страшне слово  -  гяур,  яке  позбавляє  працi,  довiр'я,
будь-якого права, яке щодня проклинають хатиби [23] в мечетях!
   Та нi, є ж надiя. Марiя добре пам'ятає дорогу до  Перекопу.  Адже  вона
вiльна i може повернутися  на  Україну,  їжу  якось  роздобуде  в  дорозi.
Випросить у чабанiв, украде... Бог допоможе.
   Взяла Мальву за руку i звела на стежку, що виводила поза мури  в  степ.
Побачила, як iз ворiт виходила людина у сiрiй рясi, боса,  в  плоскодоннiй
повстянiй шапцi на патлатiй головi. Чоловiк iшов їм наперестрiч.
   - Зупинись, жiнко, -  сказав  тихо  i  владно.  Марiя  сахнулася.  Вона
здогадалася, хто ця людина з чотками в руках  i  срiбною  сергою  у  вусi.
Злякалася не дервiша, а тiєї думки, що  колись  у  надто  скрутнi  хвилини
вповзала в мозок  i  не  давала  спати  по  ночах,  настирливо  спонукуючи
скоритися. Ступила вбiк, затуляючи  подолом  Мальву,  але  дервiш  замахав
руками, заволав:
   - Я-агу!
   Це незрозумiле  слово  було  схоже  на  зловiсне  заклинання,  i  Марiя
зупинилась.
   -  Бачать  очi  твоє  горе,  жiнко,  i  я  молюся,  щоб  аллах  -   хай
благословенне буде його iм'я - послав тобi добру долю, - сказав дервiш.
   - Менi твiй аллах не пошле доброї долi, - вiдповiла тихо Марiя.
   - Якщо бог зачинить однi  дверi,  то  вiдчинить  тисячу,  тiльки  треба
приходити до нього з вiрою i покорою. Я дервiш, жiнко, мюрид  [24]  ордену
найрозумнiшого шейха з усiх шейхiв - Хаджi Бекташа.  Пергамент,  на  якому
списаний наш родовiд - шередже, - найдовший серед  шередже  всiх  орденiв,
але вiн коротший, нiж дорога  до  невiльничого  ринку.  Пiдемо  по  ньому,
жiнко. Скорися словам Мураха-баби.
   - Я стала вiльною сьогоднi! - рiзко вiдказала Марiя. - I  не  хочу  йти
знову в неволю - твою, твого шейха i твого бога.
   - Немає, дочко, вiльних людей на цiй землi, - дервiш прискулено дивився
на Марiю, перебираючи чотки в руках. - Ти була рабинею в хазяїна  i  тяжко
працювала, але нiхто не корив тебе за те, що ти християнка - бо невiльники
всi християни, нема рабiв-мусульман. А тепер, коли ти стала вiльною,  твоя
вiра стане тобi новим рабством. Тобi, звiльненiй  вiд  примусової  роботи,
нiхто не дасть заробiтку. Ти будеш швендяти по  базарах,  жебрачачи  хлiба
для своєї дитини, а на тебе плюватимуть правовiрнi, i це рабство  стане  в
сто крат тяжчим. Але ти  можеш  прийняти  мусульманство,  наректися  рабою
аллаха i тодi...
   - Нi! - скрикнула Марiя, намагаючись криком убити черв'як вагання, який
тепер боляче завертiвся в серцi. - Нi, тiльки не це рабство!
   - Це найлегше рабство. Воно тобi виплатиться. За нього  хлiб  дають  на
нашiй волi.
   - I купити треба його своїм сумлiнням?
   - Сумлiння - теж рабство. Вiльних людей немає, жiнко, - похитав головою
дервiш i сказав майже пошепки: - Хай ти не змиришся в душi з новою  вiрою,
хто ж про це знатиме чи карати  за  це  буде?  Якби  ти  народилася  серед
тигрiв, хiба вiдала б, що живуть на свiтi оленi? Про дочку подумай, в  неї
життя тiльки починається. А про те, що зможеш  повернутися  в  свiй  край,
забудь. Ор-капу [25] замкнений на  сiмнадцять  замкiв.  Вiд  Борисфена  до
Гнилого моря [26] височать одна бiля одної сiмнадцять веж, жодна людина не
пройде через перешийок без ханської грамоти.
   - А з грамотою? - похапливо спитала Марiя.
   - Її може отримати тiльки мусульманин.
   Дервiш повернувся  до  Марiї  спиною,  зашепотiв  слова  молитви,  тихо
подався  у  протилежний  бiк,  а  вона  стояла  зблiдла,  без   надiї,   з
простягнутими руками i не помiчала,  як  синьоока  Мальва  безжурно  бiгає
попiд хребтом, зриває жовтi квiти,  що  пришпилились  головками  до  сухої
землi.
   - Нi, нi! - промовила сама до себе вголос. - За це карає кожний бог. За
вiдступництво нiкого не минає кара... Але як ще тяжче може  покарати  мене
мiй бог? Я нинi вдруге втратила волю, - що страшнiше вiн  зумiє  придумати
для мене? Муки сумлiння?.. А тебе, о господи, не  мучитиме  совiсть,  коли
загине моя дитина? Одне-єдине вiконечко залишилося для  мене,  яким  я  ще
можу вилетiти на волю, - грамота. А не вiдчиню його,  то  колись  постигне
мене найжахливiша кара - прокляття рiдної дитини.
   Жмакали душу сумнiви, шугали в головi  покремсанi  думки,  i  мiж  ними
промайнула ота, тепер уже наче зовсiм чужа й непотрiбна: що було позаду?
   Що? А чи варто далi згадувати про те, що зажурилась  Україна,  бо  нiде
прожити? Україна... А я хiба не Україна, укроєна, ущерблена, як моя земля?
Передi мною - рудий хребет Тепе-оба, позаду - кафський ринок, i нiчого,  й
нiкого немає в мене бiльше, крiм Мальви. А ось вони, жовтi, мiзернi квiти,
забули свою вiтчизну i живуть. Якби розрослись пишно, як там, їх згризли б
верблюди й осли. Та вони змирились... Що менi тепер до України, коли її на
свiтi  вже  немає.  Її  втоптали  в  болото  на   Масловому   Ставу   самi
проводирi-полковники, i вiдтодi я  вже  не  шанована  людьми  полковничиха
Самiйлиха, а жебрачка... Нема України. То чому я повинна вбивати юне життя
дитини  лише  заради  пам'ятi  про  неї?  Нема  України  -  є  Ляхистан  з
костьолами, чим вони кращi вiд мечетей? Та все  одно  я  хочу  повернутися
туди, тому прости менi моє вiдступництво, боже. Якщо повернемось - викуплю
свою провину: молитвою, кров'ю, життям.
   Марiя вклякла на землю i била останнi християнськi поклони. А  безжурна
Мальва толочила худими ноженятами висохлий тамариск, зривала жовтi квiти i
зачарованими  очима  вдивлялась  у  мiражну  далечiнь  степу:  перед   нею
розкривався ще не бачений  свiт,  той,  що  був  дотепер  чомусь  закритий
решiткою ниток на кроснах З дитячої пам'ятi зiслизли, не залишивши  слiду,
саманна хата з темним пiдвалом i лайка господинi - свiт заряснiв перед нею
червоним кизилом, зав'яззю шипшини, жовтоголовим держи-деревом  i  повiнню
гарячого сонця. Чарiвний! Шумливе мiсто,  гладiнь  тихого  моря,  барвистi
галери, величнi башти, стрункi мiнарети. I ти, горбата тварино,  що  стоїш
непорушно пiд горою, теж чарiвна!
   Дiвчинка пiдбiгла до верблюда з пучком гарячих мальв, щоб подати йому в
обвислi губи, i тут схопилася мати, скрикнула:
   - Не можна! Не дам тебе тварюкам!
   Запхинькала Мальва, не зрозумiвши, чому кричить на неї  мати,  Марiя  ж
стояла перед верблюдом, вражена його погордливим поглядом.
   Чого так дивишся на мене, наче я  рiвня  тобi?  -  сказала,  та  раптом
поникла i мовчки заговорила до худобини:
   "Коли це сталося з тобою оте  нещастя,  що  ти  з  вiльного  тура  став
горбатим рабом, верблюде? Коли переламали тобi хребет, i ярмо вигнуло шию?
Чи не за ту провину,  що  дав  себе  впрягти,  несеш  вiками  свою  ганьбу
напоказ? Шия твоя гордо звелась угору, але не  випрямитись  їй  нiколи,  i
хребту не зростись нiколи геж. Не станеш бiльше нi сайгаком, нi оленем, нi
туром. Все, що можеш ти зробити, - гидливо плюнути свому хазяїновi у вiчi,
але нiколи не перестанеш нести  його  мiшки...  Яка  бiда  примусила  тебе
впрягтися?.. Та якщо це вже сталося з  нами,  тож  несiмо  до  скону  свою
ганьбу, поки не вигинемо".
   Марiя рiшуче взяла Мальву за  руку  i  потягнула  за  собою,  туди,  де
вирував невiльничий ринок, де, надриваючись, закликав муедзин  свого  бога
чинити його правду на землi. Пiшла за дервiшем.
   Мурах-баба чекав. Вiн бачив, як  жiнка  била  поклони,  знав,  що  вона
прийде до нього. Потрiбна була  йому:  навернена  душа  на  iстинну  вiру,
монастирська куховарка i наложниця. А дочка - та красунею стане, i за  неї
великий бакшиш матиме вiд будь-якого мурзи.
   Сказав дервiш:
   - Стежка, якою ми йдемо, веде до нашого такiє. Ступаючи на цю стезю, ти
заодно ступаєш на шлях приближения до бога.
   На  околицi  мiста,  в  долинi,  виднiвся  серед  квадратних   лiп'янок
пофарбований у зелений колiр  фасад  будинку,  вiд  якого  в  обидва  боки
тягнулися високi кам'янi стiни, обгороджуючи просторий двiр.
   Монах розiгнув спину, кивнув рукою до  Марiї,  i  вона,  як  заворожене
зайча, що саме йде у пащу кобри, подалася з Мальвою за ним у ворота.
   Дервiш наказав обом скинути взуття i обмити в  басейнi  руки,  обличчя,
ноги. Потiм вiн знову кивнув рукою i пiшов попереду, ведучи їх  у  сутiнне
примiщення мечетi. Показав на сходи,  що  вели  вгору,  а  сам  зайшов  до
середини. Марiя подалася на  галерею,  загратовану  мушарабiями  [27],  i,
затамувавши подих, придивлялася крiзь решiтку до того, що робилося  внизу.
Судорожно стискала Мальву за руку.
   Один за одним зайшли дервiшi з  опущеними  головами  i  стали  в  коло.
Останнiм увiйшов шейх [28] у зеленiй чалмi. Вiн сiв посерединi на баранячу
шкуру,  i  всi  тодi  сiли.  Хвилину  мертво  мовчали.  Враз  убiгли   два
послушники, тягнучи за  собою  дорогi,  мов  ланцюг,  чотки  з  зернинами,
завбiльшки з волоський горiх. Кожний монах схопив по  зернинi  в  руки,  а
тодi шейх затягнув:
   - Ви побачите бога-творця в останнiй день суду  лице  в  лице  так,  як
бачите тепер подiбних вам. Всi, хто поклониться iдолам, замiсть  iстинного
бога, будуть скинутi в полум'я вiчне.
   Пiшли чотки по руках монахiв. Сусiд передавав сусiдовi, а при дотику до
кожної зернини всi кричали голосно "аллах!".
   Марiя бачила, як здригнулася Мальва вiд  першого  викрику  i  здивовано
пiдвела на матiр очi, потiм вдивилася в зал i вже не вiдводила погляду вiд
дервiшiв. Слово "аллах" повторювалося стiльки разiв, скiльки зерен було на
довгiй вервицi, безнастанно билося у вухах, гiпнотизувало, i здавалося, що
нiчого в свiтi не iснує, крiм цього слова. А коли мусульманський  бог  був
уже прославлений дев'яносто дев'ятьма iменами, схопилися дервiшi i  почали
своє божевiльне радiння -  зикр,  їм  мало  було  зерен  на  чотках,  вони
кричали, називаючи iм'я аллаха сотнi разiв, билися в  конвульсiях,  падали
на кам'яну пiдлогу, заливаючись пiною в екстазi.
   Марiя лячно глянула на дочку, кинулась до неї, щоб винести  її  геть  з
цього скаженого содому, та враз упало в  матерi  серце:  вона  побачила  у
сутiнках, як горять  очi  в  дiвчинки,  як  ворушаться  її  губи.  Склавши
молитвою руки, Мальва повторювала: "Аллах, аллах, аллах..."
   Це приголомшило Марiю. Вона зрозумiла, що трапилось у цю хвилину: дочку
не злякав зикр дервiшiв, а заворожив; дитина увiрувала в того аллаха, який
заповнив тут весь її свiт, свiдомiсть, i, можливо,  вже  нiколи  не  схоче
знати, яка вiра була в її батькiв, та й узагалi не повiрить, що може  бути
щось iнше, крiм магометанського бога, на свiтi. Знала,  що  це  трапиться,
коли йшла сюди, а тепер злякалася. Смикнула дочку i збiгла  сходами  вниз.
Та в передсiннi зупинив її Мурах-баба.
   - Ти куди тепер? - прохрипiв. Вiн схопив правицi Марiї i Мальви, пiдвiв
їх угору. - Повторюйте обидвi за мною, чуєш... Во iм'я бога  милосердного,
милостивого. Слава аллаховi, пановi свiтiв...
   Рука Марiї безвiльно опустилася, а дочка... тримала набожно пiднятi два
пальцi вгору i пошепки повторювала за монахом:
   - Слава аллаховi... царевi дня суду... Воiстину тобi ми поклоняємося...
веди нас прямою дорогою....
   Мурах-баба зiрвав iз Марiїної шиї хрестик i владно наказав:
   - Топчи ногами!
   Марiя схлипнула, сахнулася, дервiш шпурнув хрест пiд ноги дiвчини, i та
потоптала.
   - Тепер iдiть, - сказав Мурах-баба. - Коли ж бо посмiєш не прийти  сюди
на кожне ранiшнє i вечiрнє богослужiння, наречемо  тебе  безумною,  i  вiк
свiй скоротаєш у тiмархане [29] серед божевiльних. Бо безумний той, хто не
вiрить єдинiй правдi на землi.
   Мов iз чаду вибiгла Марiя i на безлюднiй вулицi, оглянувшись, зiтхнула:
   - Прости мене, мiй боже... Ми не топтали хреста, це снилось. Прости...
   I закам'янiла, - Мальва, звiвши руки до неба, молилася:
   - Воiстину тобi ми поклоняємося i в тебе  просимо  допомоги,  веди  нас
прямою дорогою...
   Шепiт дитини, побожний, пристрасний,  так  природно  зливався  з  шумом
мiста,  викриками  муедзина  з  мiнарета  мечетi  Муфтiджамi,  з  клекотом
невiльничого ринку, куди прибували новi й новi невiльники вмирати за вiру,
каратися за неї, топтати її i родити вороговi здорової кровi лицарiв.
   Так природно...
   Свiнула думка в Марiї -  втiкати!  Геть  звiдси  поза  мури  Кафи,  тут
страшно, тут неволя тiла i духу, це мiсто вповзає в душi людей, засмоктує:
ще день, ще година, хвилина - i вже несила буде вирватися повiк.
   День хилився до спочинку,  червоне,  закiптюжене  сухою  пилюкою  сонце
сповзало за хребет Тепе-оба. Марiя поспiшала  знову  до  пiвнiчних  ворiт,
шаль  зсунулась  їй  на  плече,  очi  жiнки  злякано  бiгали  пiд   чорним
надбрiв'ям, розхристалось передчасно посивiле волосся.
   - Куди ти тягнеш мене так швидко, мамо? -  спотикалася,  пiдбiгаючи  за
матiр'ю, Мальва. - Я  хочу  їсти,  хочу  до  хати.  -  Сльози  стiкали  по
запилених смаглих щiчках, залишаючи бруднi слiди.
   Марiя згадала про дукат, що дав їй на дорогу татарин.  За  нього  можна
буде щось купити в крамничках за стiною Кафи, де живуть євреї  i  караїми.
Тiльки ж вечорiє вже.
   - Ходiмо, доню, швидше, зараз купимо  їсти.  Вони  вже  наближалися  до
ворiт, коли з  провулка  вибiгла  зграя  смаглявих  хлопчакiв.  З  криком,
реготом обступили їх, закидали грудками землi, камiнцями.
   - Джаври, джаври, джаври [30], - верещали вони.
   Метнулася Марiя, щоб  вирватися  з  кола  напасникiв,  затулила  Мальву
грудьми, та хлопчаки почали смикати її за кафтан, за волосся, не  вгаваючи
кричали слово "джаври".
   Злякана Мальва плакала, притискаючись до матерi.  Марiя  вiдiрвала  вiд
свого   волосся   цупку   руку   голомозого   нахаби,   навiдмаш   ляснула
одного-другого  по  голених  головах.  Тi  сторопiли  на  мить,   а   далi
загаласували ще дужче, з хвiрток почали висуватись закритi  яшмаками  [31]
голови  татарок,  вони  теж  викрикували,  "гяур  яман"  [32],   вимахуючи
погрозливо руками, i вгамувались аж тодi, коли Марiя з Мальвою  заховалися
в тiснiй бiчнiй вуличцi.
   Краще, нiж за два роки неволi, зрозумiла Марiя, що таке  "гяур".  Треба
було закрити обличчя, щоб хоч так замаскуватися, але  хiба  цього  надовго
стало б? Перший азан i - не вклякни на вулицi -  знову  презирство,  перше
слово дитини не по-татарськи - знову камiння i ганьба. Що робити?
   Тривожнi думки перервали такi знайомi, давно не чутi звуки: на дзвiницi
вiрменської церкви тихо, вкрадливо загомонiв дзвiн.  Зупинилася,  слухала.
Вiйнуло на неї далеким i нiжним, як дитинство, спогадом: вечiрнi дзвони на
Українi, сипле гомiн росу на степ, м'якне  тирса,  i  соняшники  опускають
голови до молитви...
   Мальва все ще не могла отямитися, схлипувала i,  оглядаючись  весь  час
назад, лебедiла крiзь сльози:
   - Чому ми джаври, мамо? Я не хочу, не хочу...
   Марiя  не  чула  скиглiння  доньки,  повiльно  йшла   на   переривчасте
теленькання дзвону, з заздрiстю, подивом i боязню дивилася на людей, що не
боялися йти на його поклик.
   Скiльки їх у Кафi? Чи є в них дiти? Що їдять? Як живуть  серед  вiчного
приниження i знущань, яких вона зазнала тiльки  що?  На  що  надiються  цi
люди, задля чого жертвують собою, адже день  їхнього  спасiння  нiколи  не
настане. Вони ж нiколи не вийдуть за ворота Ор-капу,  бо  -  християни.  А
все-таки iдуть на поклик совiстi, за совiстю, щоб умерти самими собою.
   I Марiя йде. Йде, як бабуся в спогадах до свого дiвоцтва. Нiколи до них
не дiйдеш.
   - Я не хочу бути джавром, мамо...
   - Не плач, доню, ти не джавр. Ти... мусульманка.
   - Яка мусульманка?
   - Дiзнаєшся... Навчишся... Ой, навчишся на мою сиву голову!
   - Ну, яка, скажи, яка мусульманка? А за це не б'ють, не кидаються за це
камiнням?
   - Нi, дитино, за це хлiб дають, щоб  вижити.  Ти  ростимеш,  а  я  грiх
вiзьму на душу, щоб вивести тебе колись iз цiєї страшної землi.
   Дiйшли до самої церкви. Бiля папертi стояли пониклi старi  люди.  Якась
жiнка привiтно посмiхнулася до Марiї. Була одна мить,  коли  Марiя  хотiла
ринутись до входу i впасти пластом на церковний цемент.  Але  тiльки  одна
мить. Не вiдповiла на привiтну усмiшку жiнки, вiдвела погляд. А в  пам'ятi
повз потоптаний хрест i її совiсть  пройшли  маслоставськi  лейстровики  з
переяславським полковником Iлляшем  Караїмовичем  на  чолi,  якi  прийняли
шляхетськi бунчуки, аби тiльки жити.  Їх  називав  Самiйло  яничарами,  та
вони, може, таки дочекаються кращих часiв. А що здобув  полковник  Самiйло
своєю гординею, яку  фортуну  запосяг  тим,  що  не  схилив  голови  перед
польськими бунчуками? Смерть собi, а сiм'ї - неволю.
   - Дивися,  Мальво,  -  сказала  Марiя,  пiдвiвши  голову.  -  Дивися  i
запам'ятай: це божа церква.  В  такiй,  як  ця,  ти  хрещена.  Колись,  як
виростеш, мусиш її пригадати. А нинi  ми  мусульмани  i  розмовлятимемо  з
тобою по-бусурманськи.
   Мальва, втомлена i голодна, спала, опустивши голiвку на материне плече.
   - Тепер ходiм до Мураха-баби  на  вечiрнє  богослужiння,  доню.  Ходiмо
послужити iншому боговi, якщо наш забув про нас.
   Iшла Марiя,  смиренна,  скорена,  зi  зсутуленим  сумлiнням.  Загорнула
обличчя шаллю i не звертала уваги  на  людей,  що  виходили  на  вулицi  й
голосно про щось гомонiли, на яничар, якi збирались на площi бiля мечетi i
кричали:
   - Слава султановi султанiв Iбрагiмовi!
   Марiю нiщо на свiтi не  обходило.  З  сонною  Мальвою  зайшла  на  хори
монастиря i аж тепер зрозумiла, що, напевно, трапилась у бусурманiв  якась
велика подiя. Дервiшi богослужили так, як i  тодi,  тiльки  пiсля  кожного
викрику "аллах" зривалися з мiсць i верещали:
   "Свiтло очей наших султан  Iбрагiм!",  а  пiсля  вiдправи  загримiли  в
барабани, запищали на флейтах.
   "Нового iдола собi  обрали  i  радiють",  -  подумала  i  зiйшла  вниз,
байдужа, втомлена, виснажена.
   На  подвiр'ї   стояв   Мурах-баба.   Очi   його   свiтилися   стриманим
задоволенням.
   - Ашхам хайр олсун [33], - привiтався вiн i повiв Марiю за собою.



   РОЗДIЛ ТРЕТIЙ

   Цей свiт - город: один росте,
   другий достигає, а третiй падає.
   Схiдна приказка

   Рiк тому Османська  iмперiя  знову  стривожила  свiт.  Цього  разу  ляк
огорнув  не  тiльки  християнськi,  а  й   мусульманськi   держави.   Iм'я
тридцятилiтнього султана Амурата IV пролунало з  такою  силою,  як  колись
iмена його великих попередникiв.
   Магомет Завойовник узяв Константинополь.
   Сулейман Пишний покорив Сербiю, Грузiю, Алжiр.
   Амурат IV завоював Багдад.
   Десять рокiв турецькi вiйська  облягали  перлину  свiту,  десять  рокiв
текли грошi з державної  скарбницi  на  безнадiйну,  здавалося,  вiйну,  i
нарештi - таки перемога, нарештi багдадське  золото  перелилося  в  кованi
куфри стамбульського семивежного замка Едiкуле.
   Фанатичний ворог курцiв i  поклонник  Бахуса,  несамовитий  деспот,  що
винищив тисячi непокiрних яничар, i простодушний  демократ,  до  якого  на
вулицi пiдходили жебраки, пияк i звитяжець Амурат  IV,  втративши  терпець
стратега, переодягнувся в мундир рядового  воїна  i  сам  полiз  на  стiну
Багдада.  Деморалiзованi  яничари  i  знеохоченi  невдачами  спагiї   [34]
ринулись за своїм шаленим полководцем - Багдад  упав.  Переможцi  справили
сорокаденну криваву тризну  на  берегах  Тiгру,  а  на  султанськiй  чалмi
засвiтився ще один алмаз.
   Перський шах Сефi I погодився на всi  умови  Амурата.  Протягом  цiлого
року прибували до Золотого Рогу галери  з  трофеями,  султан  iз  вiйськом
повернувся аж весною. Бiльш нiж мiсяць готувався в  Скутарi  до  вступу  в
столицю. Стамбул томився в очiкуваннi великого свята.
   Врештi пiвсотнi галер переплили Босфор пiд  грiм  усiєї  артилерiї.  На
бiлому перському конi, в леопардовiй шкурi,  перекинутiй  через  плече,  в
снiжно-бiлiй чалмi в'їжджав у Золотi ворота  султан-переможець,  з  ним  -
двадцять вельмож у срiбних латах. Головними вулицями Стамбула,  встеленими
килимами, їхав Амурат; народ юрмився, лунала музика,  юнi  циганки-красунi
звивалися в гарячих танцях, дзвенiли лютнi, цитри,  заливались  флейти,  з
сотень мiнаретiв викрикували муедзини хвалу султановi, i  навiть  дзвонили
церковнi дзвони на Перi i Галатi.
   За Золотим Рогом, на горбах Касим-пашi, звiдки видно,  мов  на  долонi,
весь Стамбул,  розставили  столи.  Амурат  звелiв  пригощати  всiх  -  вiд
великого вiзира до простого кафеджi. А сам раз по раз пiдiймав бичачий рiг
iз  вином,  i  кожний  тост  султана  супроводжували  гарматнi   залпи   з
анатолiйського i румелiйського берегiв.
   Бiля  султана  стояли  п'ятибунчужний  великий  вiзир   -   сивобородий
Аззем-паша, ага яничарiв - понурий Hyp Алi, шейхульiслам  Регель  -  глава
духовенства.
   - Я покорив перлину свiту Багдад! - мовив гучно султан, i повiяло тишею
над гамiрною юрмою. - Квiтуча i хлiбодайна Месопотамiя  навiки  з'єдналась
iз єдиновiрною iмперiєю Османiв. Я пiдiймаю чашу за  те,  щоб  усi  народи
стали пiд зелений прапор пророка, який держатиме Висока Порта, за майбутню
перемогу над невiрною Руссю, бо клянусь вам, що й  Азов,  i  Астрахань,  i
Київ лежатимуть бiля моїх стiп. Хай допоможе менi в цьому аллах!
   Вдарили залпи, знову  заграла  музика,  дервiшi-трясуни  здирали  одяг,
кололи себе ножами, пекли тiло розпеченим  у  багаттях  залiзним  бруссям.
Викрикували "слава" спагiї, та мовчазнi були  чомусь  яничари,  наче  отой
понурий погляд Hyp Алi не дозволяв їм радiти з перемоги.
   - Великий султане, - пiдступив яничар-ага до  Амурата,  -  дозволь  хоч
менi, коли забули про це твої уста, прославити сьогоднi хоробре яничарське
вiйсько, яке штурмувало стiни Багдада i билося, мов стадо диких левiв,  за
твою честь i славу.
   Амурат не чекав таких зухвалих слiв вiд яничара-аги. З  того  часу,  як
вiн розправився зi збунтованими яничарами в казармах Селямiє  на  Скутарi,
Hyp Алi став запобiгливим i  заробляв  собi  султанської  ласки  в  битвах
насправдi героїчних.
   Мить не зводив грiзного погляду з аги, вже чув,  як  клекоче  в  грудях
божевiльна лють, але вигляд Hyp Алi був настiльки спокiйний,  що  знiтився
Амурат.
   - Ти правий, Hyp Алi, - промовив, стримуючи тремтiння губ. -  За  твоїх
лицарiв треба випити, i я дозволяю. Одначе, як велить закон  предкiв,  усi
пропозицiї султану доводить до вiдома диван [35], а не одна особа. I  тому
завтра я чекатиму ухвали дивану про  те,  чи  потрiбен  серед  султанської
прислуги ще й проголошувач тостiв?
   - День тiльки-но закiнчився, великий падишаху,  хай  вiчним  буде  твоє
iм'я, - поклонився Hyp Алi, показуючи рукою в бiк затоки, де засвiчувалися
факели. - Сонце не  швидко  осiнить  Анатолiю,  а  нiч  довга.  -  Вiн  iз
ненавистю дивився тепер  в  очi  Амурата,  i  не  бентежило  його  те,  що
насторожилися  султанськi  сановники  i  пiдступили  ближче   до   султана
зброєносцi. Бiля нього стояв чорбаджi [36]  Алiм  -  чорновусий  кремезний
слов'янин, а позаду - почет. Яничар-ага випростався. - Нiч буде довгою для
тебе, султане. А спадкоємцi твої, можливо, задумаються, чи годиться рубати
галузу, на якiй сидиш, чи можна ремiсниковi ламати верстат,  що  дає  йому
засоби на прожиток. Багдад здобутий цiною кровi, яка лилась роками, а  мiг
би впасти за мiсяць, якби не злочин, який ти вчинив на Скутарi.
   Амурат зблiд, вихопив iз пiхви далматинську шаблю. Кинулись до Hyp  Алi
султанськi зброєносцi, та в цю мить султан схопився обома руками за  живiт
i впав долiлиць на землю.
   Зчинився крик, брязнули шаблi, та на  скресалися.  Яничари  обеззброїли
султанську охорону.
   Великий  вiзир  Аззем-паша  стояв  незворушно.  Дивлячись  на  мертвого
султана, промовив пiвголосом:
   - Закiнчилась  династiя  Османiв.  Синiв  ти  не  народив,  султане,  а
слабоумний брат твiй Iбрагiм не може правити iмперiєю.
   Наказав своїй прислузi вiднести тiло султана в палац -  споряджати  для
вiчного супочинку, а  сам  стояв  у  нерiшучостi,  слухаючи,  як  верещить
натовп, розбiгаючись по мiсту:
   - Султан Амурат помер! Султан помер!
   Та  враз  тривожнi  вигуки  приглушились  iншим  кличем,  що  наростав,
ширився, а врештi виразно долетiв до вух великого вiзира:
   - Iбрагiма! Iбрагiма!
   Стояли, мов на герцi, розумнi очi Аззем-пашi з пiдступними,  злорадними
очима Hyp Алi.
   - Рано тiшишся, ефендi, - блиснув яничар-ага  бiлими  зубами.  -  Чуєш,
кого проголошують яничари? Чи, може, й ти посмiєш пiти проти них?
   Тепер зрозумiв Аззем-паша; султана отруїли яничари,  щоб  поставити  на
престол недолугого Iбрагiма, якого Амурат запроторив на вiчне ув'язнення у
двiрцеву тюрму. Не лють, а страх перед неминучим лихом  струснув  ним,  i,
забуваючи про свiй стан, великий вiзир закричав:
   - Шайтан! Чужинце, вiровiдступнику! Що дороге тобi на цьому свiтi, крiм
власної вигоди? А будь ти проклята, змiє,  вигодувана  Урханом!..  [37]  О
аллах, Iбрагiм правитиме iмперiєю!
   Hyp Алi спокiйно вислухав вибух безсилого гнiву великого вiзира. Вигуки
"Iбрагiма, Iбрагiма!" лунали вже по обидва боки Золотого Рогу,  яничар-ага
мiг бути спокiйним. Вiн поклонився вiзировi i мовив, не ховаючи переможної
посмiшки:
   - Непорушнi устої Порти, ефендi. На яничарах виросла Османська iмперiя,
на яничарах держиться i, якщо буде воля аллаха, загине разом iз ними. А та
голова, - додав iз погрозою, - що не має влади  над  своїм  язиком,  часто
пишається на золотiй тацi бiля ворiт Баб-i-гамаюн [38] напроти Айя-Софiї.
   Вiн повернувся до великого вiзира спиною, сказав прислузi подати  коня.
З сiдла ще раз поклонився Аззем-пашi.
   - Сьогоднi брат покiйного Амурата буде на волi.  А  тодi,  коли  султан
Iбрагiм повернеться з мечетi  Еюба,  оперезаний  мечем  халiфа  Османа,  я
сподiваюся зустрiтись iз тобою на радi дивану, де поговоримо не про посаду
виголошувача тостiв, а про важливiшi державнi справи.
   Аззем-паша не вiдповiв. Вiн дивився  на  те  мiсце,  де  недавно  лежав
останнiй хоробрий султан iз роду Османiв - династiї,  яка  пережила  себе.
Позаду  вiзира  стояв  його  ескорт,  по  всьому  мiсту  народ  вигукував:
"Iбрагiма, Iбрагiма!", чвалував до палацу Hyp Алi - все  це  були  пiдданi
Аззем-пашi, та серед них усiх найменше сили мав вiн сам.
   Тiло  Амурата  спорядили  в  спальнi  султана,  i  тодi  увiйшли   сюди
шейхульiслам, анатолiйський i румелiйський кадiаскери [39], вождь  спагiїв
- алай-бег, останнiм увiйшов спiтнiлий вiд швидкої їзди Hyp Алi.
   - Покличте валiде [40] Кьозем, - сказав  шейхульiслам,  та  саме  в  цю
хвилину вiдхилалася  портьєра,  i  в  спальню  увiйшла  жiнка  в  чорному.
Серпанкова чадра прикривала її суворе  обличчя.  Вона  притулила  руку  до
серця, скорботно дивлячись  на  мертвого  сина.  Та  хвилина  материнської
печалi тягнулась недовго, валiде пiдвела голову, зняла вгору руки.
   - О, радiсть мого серця Iбрагiм, син султана! - виголосила урочисто,  i
блиснули очi в  яничара-аги.  Владна  султанська  мати,  яка  колись  сама
порадила Амуратовi посадити в тюрму  Iбрагiма,  благословила  тепер  свого
юродивого сина на трон.
   Hyp Алi ступив крок назад, i глянули на  нього  сановники.  Вiн  мовчки
показав рукою на вихiд, шейхуль-iслам вагався тiльки мить i пiшов  першим,
а за ним усi члени дивану. Мовчазною  процесiєю  пройшли  через  подвiр'я,
минули султанську конюшню i зупинилися перед залiзними  дверима  двiрцевої
темницi.  Розступилися  вартовi,  каштелян  тюрми  прогундосив   тремтячим
голосом:
   - Тiльки з дозволу великого вiзира можу вiдчинити браму...
   Hyp Алi шмагонув його канчуком,  зiрвав  з  пояса  каштеляна  ключi,  i
вiдчинилися зi скреготом дверi.
   Заросла людина в брудному халатi, з червоними очима боязко  наблизилася
до виходу, впала на колiна i проячала:
   - Тiльки... тiльки Амурат є i буде повелителем  правовiрних,  нiхто  не
смiє визнавати iншого... даруйте, даруйте менi життя...
   Валiде Кьозем рiшуче ступила вперед i перервала Iбрагiмове квилiння:
   - Сину мiй, твоя любляча мати благословляє тебе на престол предкiв.
   - Нi, нi! - вереснув Iбрагiм. - Я не пiду звiдси, я не пiду!
   - Принести тiло Амурата! - наказала валiде.
   I тiльки тодi, коли Iбрагiмовi дозволили дiткнутися до братового трупа,
вiн повiрив.
   - Тиран мертвий, мертвий! -  закричав,  схопив  ротом  повiтря  й  впав
зомлiлий на руки Hyp Алi.
   Старий Хюсам, власник  ювелiрної  майстернi,  що  заховалась  у  темнiй
вулицi на околицi Скутарi, довго  не  мiг  заснути  цiєї  фатальної  ночi.
Розтривожили його сльози вiрної дружини Нафiси, зануртували  свої  думи  -
невтiшнi й тривожнi.
   Не знав, що дiється по той бiк Босфору, та  певне,  -  оргiї,  банкети,
зикри дервiшiв iз нагоди святкування перемоги Амурата. Але  це  його  мало
обходило. Вiсiм султанiв змiнилось на престолi за  довгий  вiк  Хюсама,  а
пам'ятає вiн ще Сулеймана Пишного -  Законодавця.  Нi  один  не  дорiс  до
нього, нi один не досяг слави великого можновладця.
   Багато рокiв прожили разом Хюсам iз Нафiсою - тiльки удвох. Не мав  вiн
бiльше жiнок, хоч ця йому  й  не  народила  дiтей.  Любив  Нафiсу.  А  їм,
бездiтним, завжди давали з сералю на виховання  хлопчикiв,  привезених  iз
чужих країн. Нафiса любила їх, приймакiв, - отак,  як  люблять  сусiдських
дiтей бездiтнi жiнки. Хюсам навчав їх турецької мови i корана,  а  сам  не
раз запитував себе: навiщо це? Хiба можна полюбити мачуху дужче, нiж рiдну
матiр? I вiддавали їх у яничарський корпус без болю, i забували  про  них,
як забувають про сусiдських дiтей.
   А  одного  випестили,  а  одного  викохали  -  дикуватого  хлопчину   з
Днiпровських степiв. Не хотiв Хюсам  вiддавати  вихованця,  коли  ода-башi
[41] прийшов його забирати в яничарськi казарми. Хай подарують їм Алiма  -
в заплату  за  багатьох  добре  вихованих  воїнiв.  Ридала  Нафiса  -  чей
заслужила вона в султана довгими роками безплатної  працi  на  право  мати
сина. Адже вiн один-єдиний з усiх  називав  її  матiр'ю.  Зм'як  ода-башi,
дивлячись на сльози Нафiси, але велiв покликати Алiма - хай скаже вiн сам.
Увiйшов Алiм, високий, дужий, широкi чорнi  брови  зсунулися  над  орлиним
носом; загорiлись в нього очi, коли  побачив  зброю,  мiцно  стиснув  ефес
ятагана, якого подав йому  ода-башi,  i  пiшов,  не  обнявши  на  прощання
названих батькiв, зник iз їхнiх очей назавжди.
   Сказав тодi Хюсам: "Людина має одну матiр або не  має  жодної".  Та  не
заспокоїли його слова Нафiсу, побiгла проводжати Алiма. Потiм день у  день
ходила до яничарських казарм, тинялась там - даремно. Не  виходив  до  неї
Алiм. А вчора, коли переправлялись яничари з Амуратом через Босфор,  цiлий
день простояла на березi, але й  тепер  його  не  побачила.  Голосила,  що
загинув.
   Розтривожили Хюсама сльози Нафiси, хоч  сам  вiн  не  тужив  бiльше  за
приймаком. Iншi думи схилили його сиву голову над точилом, на якому  кував
жiночi каблучки, браслети, серги.
   Лежить перед ним рубiн, на якому вiн бiльше мiсяця з  ранку  до  вечора
вирiзьблював квiткою вiрш вiчного Саадi: "Мiж  друзями  в  кайданах  лiпше
бути, анiж в саду сидiти з  чужаками".  Розсипались  на  столику  рiдкiснi
перлини, самоцвiти, тонко вiдшлiфованi руками майстра. Всi вони  вже  тут,
дома, крамничку свою на Бедестанi [42] Хюсам закрив. Не йдуть бiльше  його
товари, перестали покупцi помiчати крам славного ювелiра,  виробами  якого
колись пишалися султаншi i вiзири. Зате розхапують брязкальця, аби  тiльки
вони свiтилися показним блиском, аби  тiльки  на  них  було  вигравiрувано
похвалу невiчному султановi. Чому це  так?  Куди  раптом  дiлося  в  людей
зацiкавлення  справжнiм  мистецтвом?  Адже  воно  було.  За  добрих  часiв
Сулеймана спроваджували з Персiї й Аравiї  найкращих  майстрiв,  австрiєць
Кожда Сiнан навiки прикрасив Стамбул вiсiмдесятьма мечетями, бiблiотеками,
караван-сараями. Тодi кожен карниз на  будинку,  кожна  колона,  капiтель,
порохiвниця, тарiлка, ба  навiть  мангала  [43]  ставали  витвором  вiчної
краси. I не шкодували тодi грошей нi мiщани, нi вельможi. Чому  тепер  усi
дбають тiльки про своє власне збагачення, ставши байдужими до прекрасного?
Адже коли  жiнка  перестає  дбати  про  рум'янцi  i  убори,  коли  починає
труситись над кожним алтином i держить їх замкненими в  шкатулцi,  а  сама
ходить у брудному фередже, - то всi вже знають, що вона старiється...
   Та хiба бiда тiльки в тому,  що  руйнуються  мечетi,  а  замiсть  нових
медресе [44] будують казарми, що  на  базарi  купують  радше  латунь,  нiж
золото? Галата, Пера i Скутарi з кожним днем повняться все бiльше й бiльше
зубожiлими  заїмами  й  тiмарiотами  [45],  що  не   витримали   податкiв,
яничарської сваволi й пiшли наповнювати базари жебраками,  мiськi  завулки
бандитами,   монастирi   дармоїдами-дервiшами,    а    яничарськi    полки
грабiжниками. Адже коли мати стає байдужою до дiтей i  внукiв,  значить  -
постарiла вона  i  збирається  в  дорогу  на  той  свiт.  Що  трапилося  з
Туреччиною, державою п'яти морiв i трьох континентiв? Невже  вона  вiдчула
невилiковну хворобу й перед неминучiстю смертi байдужiє до того,  що  було
окрасою її молодостi?
   А куди дiлось найсвятiше почуття турка - любов  до  своєї  батькiвщини?
Хюсам  добре  пам'ятає  колишнi  походи  Сулеймана  Пишного,  коли  кожний
здоровий мужчина кидав сiм'ю i хату,  брав  зброю  i  йшов  на  вiйну,  не
питаючи про платню. Тепер же нiхто не  пiде  воювати,  поки  не  пошпурять
мiшка з дукатами. Адже коли сини забувають  про  матiр,  то  вмирає  вона,
жебрачачи, перед сусiдськими порогами...
   А ти, Нафiсо, плачеш, що нерiдний син забув про тебе...
   Десь пiд ранок заснув Хюсам у своїй пiдвальнiй. майстернi,  не  знаючи,
що дiється по той бiк Босфору. Нафiса розбудила старого  аж  понад  вечiр.
Саме повернулася з мiста. Була стривожена, настирливо термосила Хюсама  за
плече.
   - Вставай, вставай, Хюсаме! Ти спиш i нiчого не знаєш. Цiєї ночi  помер
султан Амурат...
   - Аллах акбар [46], - схопився Хюсам. - Як, чому помер Амурат?
   - Подейкують, що яничари отруїли. На банкетi.
   - Прокляття... А хто ж, хто... -  старий  раптом  схопився  за  бороду,
поманив пальцем дружину до себе. - Слухай, я добре знаю... О, я знаю, що є
такий закон, виданий ще Магометом  Завойовником,  коли  вiн  узяв  Кафу...
Слухай, Нафiсо. Ядуча кров чужинки Роксоляни витекла цiєї ночi!  В  законi
тому заповiв Магомет: "Коли закiнчиться мiй рiд, кримська династiя  Гiреїв
посяде престол Порти..."
   - Тс-с-с! - Нафiса затулила Хюсамовi рот. - Сьогоднi я чула, що якогось
Гiрея задушили в Дарданелльськiй фортецi Султанiє за такi слова... Ти ж не
знаєш, Iбрагiма випустили з тюрми i мають проголосити його султаном.
   Хюсам замахав руками.
   - Шайтан тобi плюнув на язик! Таж вiн придуркуватий...
   - Спам'ятайся! - скрикнула Нафiса. -  Ти  ще  на  вулицi  таке  скажеш.
Злетить слово з язика i попаде на тисячi. А яничари  нишпорять  i  хапають
тих, хто лихословить Iбрагiма.
   Хюсам довго не зводив погляду з переляканої дружини, наче  ждав:  може,
вона усмiхнеться i скаже, що пожартувала? Та бачив, що їй, певно, нинi  не
до жартiв.
   Сидiв на мiндерi, опустивши голову на долонi, i думав тепер про Радiсну
Русинку, яку привезли колись бранкою на турецьку землю.  Чи  справдi  була
вона невольницею, а потiм зрадила свiй народ, чи,  може,  вмисне  прийшла,
щоб отруїти своєю кров'ю  османський  рiд?  Чи  то  з  дикої  материнської
ревностi наказала вбити розумних синiв Сулеймана, щоб престол дiстався  її
синовi Селiму, чи, може, вже знала вперед, що продовжувач османського роду
вiд її плотi - виродок? Хто про це вiдає?..



   РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ

   Два бiдняки на однiй пiдстилцi вмiстяться,
   для двох падишахiв цiлий свiт тiсний.
   Схiдна приказка

   Чи з ногайського боку йти, вiд Альми-рiки,  де  ранньою  весною  буяють
густi трави, а влiтку репає земля i свищуть вiтри над заюженим степом,  чи
спускатися вiд татiв [47] з голубих лiсистих гiр на плато за рiчкою  Качою
- нi звiдти, нi звiдти не побачиш серцевини кримської землi -  Бахчисарая,
поки не станеш над самим краєм ущелини. Двi головатi чудернацькi скелi - з
пiвдня Кала-асти, з пiвночi Топ-кая - зупинились над кручами,  йдучи  одна
однiй назустрiч. Стань на  однiй  з  них,  -  i  перед  очима  вiдкриється
панорама продовгуватого мiста, що причаїлося мiж скелями, мов  сколопендра
мiж камiнням. Воно втiкає вiд пишноти  зеленоверхого  ханського  палацу  i
хмародерних  мiнаретiв  униз,  обабiч  гнилої  рiчки  Чурук-су.  Маленькi,
загородженi камiностiнням хати бiжать, налiзаючи одна на  одну,  юрмляться
бiля невiльничого i соляного базарiв, що кишать бiля пiднiжжя Топ-каї,  i,
зляканi  галасом  та  зойком,  розбiгаються  у  рiвний   степ,   молитовне
припадаючи перед величними ротондами  ханських  усипальниць  у  Ексi-юртi.
Угору, берегами Чурук-су,  мiсто  спинається  важче.  Скелi  щораз  ближче
сходяться,  стискаються,  давлять  одна  на  одну,  заступаючи   вхiд   до
караїмської фортецi Чуфут-кале; хатки малiють, щезають, мiсто  заривається
в печери, проте вперто повзе ущелинами Марiям i Ашлама-дере,  поки  врештi
його спинять гори: годi!
   Бахчисарая не видно й не чути, його бачать хiба тiльки орли, що ширяють
пiд задимленим небом. I ще вершник, який стоїть на скелi Топ-кая.
   На скелi Топ-кая стоїть вершник у бiлiй  чалмi  i  жовтогарячiй  киреї,
облитий золотом призахiдного сонця.  Гостра  роздвоєна  борода  i  нiс  iз
жорстокою горбинкою вип'ялися вперед, вiрлинi очi  вдивилися  в  примерклi
гори. Темно-буланий румак застиг пiд ним, готовий до безумного  стрибка  у
провалля.
   Це калга [48] Iслам-Гiрей. Вiн сьогоднi повернувся з Перекопу до  свого
палацу в Ак-мечеть [49] i тепер їде до старшого брата Бегадира  Гiрей-хана
доповiсти йому про те, що вiдбудова фортецi Ор-капу  закiнчена.  Сам  їде,
без почту. Кiлька мiсяцiв жив вiдiрваний вiд полiтичного життя краю -  чей
же мусять бути якiсь новини.
   Доповiсть  Iслам-Гiрей  хановi,  що  мури  на  перешийку   надiйнi,   i
промовчить про те, що для цих укрiплень потрiбне ще й  надiйне  вiйсько  i
смiливий хан, який у руках, замiсть каляма [50],  вмiв  би  мiцно  держати
булатний  меч.  Мусить  промовчати  i  про  те,  що  крiм  Перекопу,  який
загороджує  шлях  невiрним,  пора  нарештi  укрiпити  i  пiвденнi  береги,
захопленi єдиновiрними турками. Нiжному авторовi плаксивих газелей [51]  i
боягузливому володаревi Криму Бегадир-хановi властива  ще  й  жорстокiсть.
Попереджений султаном Амуратом IV, який  задушив  у  Стамбулi  непокiрного
Бегадирового попередника Iнаєт-хана, вiн поклявся "нi на штрих не  сходити
з компасного кола послуху султановi" i видати для покарання будь-кого, хто
насмiлиться виявити непокiрнiсть падишаховi.
   Мусить поки що мовчати  калга  Iслам-Гiрей.  Розлiгся  по  обидва  боки
причаєного  Бахчисарая  Крим,  i  сняться  йому  лiнивi  сни   про   давню
бувальщину. Кочує степом великий ногай, нащадок монголiв, котрий також, як
i його предки, не знає хлiба, а тiльки м'ясо, айран  i  кумис.  Мандрують,
переганяючи  з  мiсця  на  мiсце  свої  стада,  Буджацька,  Едiкайська   i
Джамбулуйкська орди пiд проводом хойма-ханiв, а їхнi ашуги спiвають  тужнi
билини-джири про  Шамськi  степи  бiля  Нерчинська,  куди  колись  повиннi
повернутися ногаї. Бо так записано в заповiтi Чiнгiсхана. Ногаєвi байдуже,
хто в Криму при владi, йому все одно, який володар i за що накаже воювати.
   Мiцно засiв у горах чабан i вуглероб - омусульманений грек,  генуезець,
гот, котрий шанує древнi християнськi свята,  як  релiквiї  своєї  власної
iсторiї. Йому нема дiла до всього свiту, аби тiльки нiхто  не  зазiхав  на
його яйли, чаїри [52] i жiнок.
   Молодий, ще не ситий Крим лежить роздiлений глибокою трiщиною  в  землi
над Чурук-су, заселений людьми, якi вважають своєю батькiвщиною iншi краї.
Та варто кинути клич "за вiру",  як  монголи-ногаї  i  християни-тати,  не
задумуючись над тим,  хто  кличе  до  боротьби,  стають  враз  фанатичними
лицарями пророка Магомета; бряжчать мечi, пломенiють очi,  якi  нiколи  не
зайдуть сльозою, побачивши кров, серця жадають  жертвоприношення  во  iм'я
закону,  що  часто  стає  беззаконням.  Пропадають  мрiйливiсть  ногая   i
замкненiсть тата, пастухи стають  воїнами,  готовими  робити  все,  що  їм
накажуть: вбивати, палити, нищити, аби тiльки за вiру, в якiй нiхто нiколи
не сумнiвається. Пiсню тодi замiняє войовничий крик, вiльнодумство - слiпа
покора, волелюбнiсть - поштивiсть i страх, доброту - жорстокiсть.
   Крим  молодий,  в  ньому  нуртує  ще  не  усвiдомлена  жадоба  волi   i
беззастережна вiра вождям. Кримчак ще не назвав себе татарином, та  вже  в
легенди й пiснi перевiв своє минуле, вiн ще  не  розжирiв,  ще  чуже  йому
почуття ситого вдоволення. Дайте йому вождя, i вiн здивує  свiт,  а  потiм
сам дивуватись буде, як героїчно будував колись для себе  свою  державу  i
свою неволю. Чей же вмiє сьогоднi ставати грiзним  на  чужинецький  поклик
султана.
   Дайте вождя!
   "Я ваш вождь! Гляньте на вершника, що стоїть  на  скелi  Топ-кая.  Пiдi
мною необ'їжджений  кiнь,  менi  тридцять  шiсть  лiт.  Я  -  Iслам-Гiрей,
вчорашнiй полонянин польського короля, нинi  калга  у  слабкосилого  брата
Бегадир-Гiрея, завтра - хан. Слухайте мене, ногаї i тати! Не хто iнший,  а
я розiрву турецький ланцюг, що обсотав Крим вiд Байдарських ворiт до Кафи,
i поставлю вас на таку висоту, до якої пiдводитимуть голови народи  свiту.
Я, правнук Тамерлана!"
   Iслам-Гiрей повернув коня i повiльно почав  спускатися  понад  урвищем,
вирiзьблюючись у свiтлi призахiдного сонця дивним  монументом  самотностi.
Ковзнув поглядом по долинi - греки зачиняли крамницi, галасували вiрмени у
своєму кварталi, татари вклякали на вулицях  до  молитви.  Темнiли  зеленi
дахи палацу, i тихо було  в  ханському  дворi.  Певне,  хан  молиться  або
складає вiршi про солов'я, закоханого в троянду: в  такi  хвилини  мовчить
сторожа, i, мов тiнi, тихо ходять по  майдану  ханськi  гвардiйцi  сеймени
[53]. Злiсно зареготав Iслам, аж кiнь схарапудився. Стримав його вудилами,
здиблюючи на заднi ноги. Ахнули люди внизу ще це за  безумець  хоче  через
провалля перескочити на ханське подвiр'я? Вершник скрутив улiво -  нi,  ще
не час - i швидко зник за горою,  спускаючись  до  циганського  передмiстя
Салачика.
   Вiд Салачика тягнулася в гори вузьким  коридором  повз  пiвнiчний  зрiз
фортецi Чуфут-кале ущелина Ашлама-дере. Вхiд в  ущелину  загородив  лiтнiй
палац хана Ашлама-сарай, весь захований в садах, а поруч приплюснулась  до
самої землi духовна школа Зинджирли-медресе.
   Тут колись учився Iслам-Гiрей. У цiй школi почалась його наука.
   Вай-вай, коли то було... Над  брамою  медресе,  пам'ятає,  висiв  дугою
ланцюг-зинджир: хто заходив у браму, мусив  згинатися,  щоб  не  вдаритися
головою об нього, - згинатися перед маєстатом науки i релiгiї. I нагадував
отой ланцюг весь час, що ти малий i мiзерний перед мудрiстю твоїх предкiв.
   У Зинджирли-медресе Iслама  вчили  ненавидiти  невiрних,  i  вiн  палав
бажанням  спробувати  крицю   своєї   карабели   на   гяурських   головах,
покуштувати, зрештою, волi...
   Пiд Бурштином,  на  Покутському  шляху,  вперше  вiч-на-вiч  стрiвся  з
козацтвом, скресалась шабля ханича з шаблею гетьмана Грицька Чорного. [54]
Ув'яла рука, схопили чубатi бузувiри юного Iслам-Гiрея.
   Тож у iнших школах продовжувалась Iсламова наука. Козаки передали  його
полякам,  щоб  вiн  цiлих  сiм  рокiв,  чекаючи   викупу,   навчався   при
варшавському дворi європейської витонченостi й дипломатiї.
   Чи ж то треба жалiти за тими роками? Шугали, правда, вiйни над Європою,
а змiцнiлi руки просили меча, по ночах снилися окульбаченi конi i степ, що
хвилювався тирсою, i брязкiт бою будив його посеред ночi. Не  було  коней,
не було зброї - залишалися самi думки i злоба.
   Довкола ненависнi гяури. Хай то козак, хай лях а чи француз.  Усi  вони
запеклi вороги мусульман - туркiв, татар, арабiв. Якби воля i сила,  рубав
би їх усiх пiдряд i залишав би пiсля себе гори голiв, як це робив Тiмур.
   Але якось загомонiли у Варшавi, що на ринку четвертуватимуть козацького
ватажка Сулиму, ватажка тих самих козакiв, якi врятували Польщу вiд туркiв
пiд Хотином, якi стояли на сторожi  пiвденних  кордонiв  Речi  Посполитої.
Четвертуватимуть ляхи козацького вождя? За що?
   Iслам-Гiрей бачив ту страту. П'ятеро козакiв  i  самого  гетьмана,  так
схожого на Грицька Чорного, вивели на майдан, i кат рубав  їм  голови.  За
Кодак, за фортецю на Днiпрi, яку вони зруйнували. А потiм  ляхи  глумилися
над тiлами, четвертували i розвiшували  на  палях.  I  ще  бачив  ханич  у
козацьких очах страшну ненависть, - о, це не та, що бризкала з очей  разом
з iскрами, викресаними з  шабель,  в  бою  пiд  Бурштином!  Це  був  гнiв,
зроджений непрощеною кривдою. I нi одного зойку, i нi одного стогону...
   Довго думав пiсля цього Iслам. Видно, не єдиний свiт Ляхистану,  видно,
в'ївся отой Кодак чиряком у козацьке тiло... Чи не так, як  ото  турецький
гарнiзон у Кафi? Хiба не карає турецький султан кримських ханiв  так  само
за непослух, незважаючи на те, що Крим  є  захисним  муром  мусульманських
земель?
   Зинджирли-медресе... О, тодi  Iслам  був  ще  вiльний  вiд  честолюбних
пристрастей, ще не мучила душу жадоба влади, i не було думок про те, хто є
вiн сам, що є його батькiвщиною i яка вона. Тодi рука тягнулася до  шаблi,
а голова згиналась перед величнiстю науки i релiгiї. Нинi ж руки тягнуться
до бунчукiв i трону. I висить над  головою,  немов  петля,  iнший  зинджир
канчук Османiв, який нагадує  майбутньому  вождевi,  щоб  не  розпрямлявся
занадто. Як зiрвати його з цупкої залiзної  петлi?  Хто  зважиться  тепер?
Бегадир слинявий вiршомаз i боягуз? Нi, не вiн!
   Рвонув  коня,  бризнуло  камiння  з-пiд  копит  i  посипалося  на  дахи
циганських хаток, що прилiпилися пiд прямовисною скелею.
   Передвечiрня прохолода виманила з печер циган.  Вони  порозсiдалися  за
дастарханом [55],  заставленим  глечиками  i  фiльджанами.  Стара  циганка
розливала вино, два музиканти в баранячих шапках витинали  дрiбну  мелодiю
на цитрах, малий напiвголий циганчук галяндрасив, i посмiхалися задоволене
двi молодi циганки - з розпущеним волоссям з довгими люльками в руках.
   Певно, Iслам-Гiрей проїхав би мимо, не звернувши уваги на такий звичний
циганський вiдпочинок, та серед гурту помiтив плечистого парубка  з  русим
волоссям, що стояв бiля входу в печеру, спершись спиною до  стiни.  Це  не
був чiнгяне [56] Одягнутий у червоний кафтан, пiдперезаний голубим кушаком
[57] вiн скидався на козака. Звiдки мiг узятися тут?
   Це  зацiкавило  Iслам-Гiрея  Невже  посли  вiд   козакiв   прибули   до
посольського стану в Бiюк Яшлав, що недалеко Бахчисарая, i оце один з  них
пiшов розважатися до циган?
   Вiн зупинив коня, стихла музика, схилились перед  ханським  достойником
цигани в земному поклонi. Знали  його  в  обличчя.  В  цю  мить  з  печери
випурхнула гурма дiтей, вони обступили  калгу-султана,  простягаючи  руки.
Цитьнула стара циганка на голозаду малечу, та Iслам посмiхнувся  i  сипнув
дiтям жменю мiдних монет Знявся галас i стих, до ханича пiдступила  молода
циганка.
   - Дай руку, я вгадаю твою долю, лицарю.
   Змiрявся Iслам з чорним поглядом красунi.
   - Ще рано менi вдаватися до ворожок, трояндо  Єгипту.  Я  покличу  тебе
тодi, коли сам почну вирiшувати свою долю, та не для  того  аби  вгадувала
її, а хiба - щоб побажала щастя. Такi уста не вiщують лиха... Але ти скажи
менi, що то за джигiт он там стоїть? Звiдки вiн тут узявся?
   Знiяковiла дiвчина позадкувала, вперед вийшла згорблена стара циганка з
вiдьомським обличчям.
   - Ти про нього питаєш, ефендi, хай  благословить  аллах  твоє  iм'я?  -
Глянула спiдлоба i показала  рукою  на  хлопця,  що  незрушно  стояв  бiля
печери.
   - Про нього питаю.
   - Це... це мiй син, - вiдказала циганка, заникуючись.
   - Брешеш, стара вiдьмо! - крикнув Iслам. - Ану, пiдiйди сюди,  молодче,
i -поклонися, - звернувся до парубка. - Ти не зiгнув  своєї  спини  передi
мною.
   Парубок повiльно пiдiйшов до Iслам-Гiрея i сказав:
   - Менi нiхто нiколи не казав, що треба кланятися вершникам. А згинаю  я
спину щодня, випилюючи бодрацький камiнь бiля Мангуша.
   - Хто ти є?
   - Не знаю, хто я. Моє iм'я Селiм, i я iнший, нiж вони, - кивнув головою
на циган. - Але вирiс я у цiй печерi, тут їм, i мене не б'ють.
   - Ця циганка твоя мама?
   - Я не знаю, що таке мама.
   - Слухай, стара, - Iслам-Прей повернув голову до циганки. - Звiдки  вiн
у тебе? Не син це твiй. Для кого годуєш? Продай менi його, я дам за  нього
не меншi грошi, нiж ти могла б узяти на базарi.
   - Не для базару я ховала його, ефендi. Там платять за людей так,  як  i
за худобу - яка ситiсть, яка сила. Його ж вiддам  за  цiну,  втричi  вищу,
тому, хто вмiє оцiнювати ще й лицарський дух.
   - А того лицарського духу вiн набирався на бодрацьких каменоломнях?
   - Якщо вiн є в людини, то не пропаде i в темницi.  А  ти  збагни  своїм
оком. Козацький син, вигодуваний  грудьми  вiльної  циганки,  мусить  бути
лицарем Вiн iз України, ефендi.
   Добре вмiєш захвалювати товар, сово, i знаєш перед ким,  -  посмiхнувся
Iслам-Гiрей. - Але як я не куплю, то нiхто не дасть тобi  потрiбної  цiни.
Що робитимеш iз ним? Цигани рабiв не тримають, жебрати юнака не навчила  i
сином не назвала.
   - Хановi колись продам.
   - Хановi? Але ж хан є.
   - Такому, який потребує не скопцiв, а лицарiв.
   - Язик заважає тобi в ротi, вiдьмо. Твоє щастя, що гнiв не пiдступив до
мого серця. Вiддай менi його, я потребую лицарiв.
   - Ти не хан, вельможо...
   - То вiзьми мою руку i ворожи.  Наворожиш  менi  ханство,  тодi  вiзьму
джигiта даром, коли ж не наворожиш, голову отут зiтну!
   Схилилась до землi стара, та не видно було переляку на її обличчi.
   -  Достойнику  знакомитий,  -  мовила,  -  володар,  що  грабує   своїх
пiдлеглих, - поганий володар. Його боїться народ, але не любить. Такий хан
програє битви. А за тобою колись пiде народ. Це кажу я - стара Емiне, якiй
уже за вiсiмдесят. Кажу, не дивлячись на руку.
   Iслам-Гiрей вийняв з-за пояса мiшечок, побрязкав ним i шпурнув циганцi.
Вона спритно пiдхопила його, очi її засвiтились.
   - Це за лицаря. А за ворожбу?
   Глянув суворо калга-султан на циганку, але сягнув за пояс i кинув їй  в
обличчя жменею золотих дукатiв.
   - Завтра приведеш його до мене в  Ак-мечеть.  -  А  тодi  звернувся  до
юнака: - Ти хочеш бути моїм воїном, юначе?
   - О, так! - спалахнули захватом очi Селiма.
   Iслам-Гiрей пришпорив коня i поскакав, минаючи Ашлама-сарай i  медресе,
до головного ханського палацу.
   Зупинився на мосту бiля ворiт. Два мiднi дракони над брамою, що вже сто
лiт перегризали один одному горло,  блищали  в  останнiх  променях  сонця,
нагадуючи тим, хто входить у ханський двiр, що саме є гербом Гiреїв, i хай
обачним буде кожен: калга чи простий райя.
   Залишивши коня бiля ворiт, калга-султан статечно  подався  до  спальних
кiмнат хана. Пiшов сходами  вгору,  минаючи  сторожiв-євнухiв,  що  стояли
навшпиньках бiля кожних дверей; дверi ханської спальнi вiдчинилися самi  -
за ними стояли, захованi в бiляодвiрнi нiшi, нiмi раби.
   Бегадир-хан сидiв на подушцi посеред кiмнати в чалмi з зеленим дном,  у
голубому кафтанi. Вiн приготувався до прийому калги,  однак  його  обличчя
було блiде, аж жовте, i чимось стривожене, Iслам-Гiрей вiдзначив про себе,
що, певно, недовго поживе цей анемiчний меланхолiк. Зняв iз голови тюрбан,
кинув на долiвку, нагнувся до брата, i  поцiлував  його  в  полу  кафтана.
Бегадир кволо кивнув Iсламовi, дозволивши сiсти напроти.
   -  Ор-капу  укрiплено,  хане,  -  доповiв  Iслам-Гiрей.  -  Десять  веж
перебудовано наново, ворота оббитi залiзом - жодна  жива  душа  не  пройде
крiзь них. З пiвночi Крим безпечний...
   Бегадир-Гiрей сидiв, звiсивши голову Здавалось, вiн не  слухав  рапорту
Iслама.
   - Чауш [58] сьогоднi прибув iз Стамбула, - промовив  згодом.  -  Амурат
помер.
   Нестриманий i гарячий Iслам -схопився на ноги.
   - Вiн же бездiтний! - вирвалось iз його уст. Бегадир сполошився, глянув
на нiмих рабiв, прошепотiв:
   - Не вiр сьогоднi навiть мертвим, Iсламе. А султан буде. Рiд Османiв не
закiнчився. Завтра оперiзують мечем Iбрагiма...
   Бегадир вдивлявся в  глибокi  очi  молодшого  брата.  Чекав  вiд  нього
здивування, обурення або ж навiть смiху.
   Та стало враз  непроникливим  костисте  обличчя  калги-султана.  Тiльки
хижi, злораднi вогники на мить блиснули в чорних очах i тут же погасли.



   РОЗДIЛ П'ЯТИЙ

   Сказав Пророк, хай над ним буде мир
   "О ви, якi хочете влади, запитайте себе,
   кого i що ви любите?"
   З хадiсiа

   Стамбул напружено очiкував коронування нового султана i  був  напружено
тихим. Млiли проти  сонця  кипариси,  спиналися  разом  iз  ними  до  неба
мiнарети Айя-Софiї, по той бiк затоки мовчала  завжди  гамiрна  Галата,  а
султанський палац Бiюк-сарай причаївся, мов до стрибка, на горбатому клину
мiж Босфором i Золотим Рогом.
   Третього дня пiсля смертi Амурата з самого ранку почав збиратися  народ
уздовж Ат-мейдану [59]. Люди вдивлялися в бiк султанського палацу, що таїв
тепер у собi таємницю влади.
   Перед полуднем  Iбрагiм,  одягнений  у  султанську  одежу,  в'їжджав  у
супроводi  анатолiйського  i  румелiйського  кадiаскерiв  до   Бiюк-сарая.
Попереду на буланому огирi гордо скакав ага яничарiв Hyp Алi.
   Три днi у Малому палацi  на  Петронi  [60],  де  навчаються  вiйськової
справи молодi яничари, готували  нового  султана  до  вступу  на  престол.
Займався з  Iбрагiмом  шейх-ульiслам,  навчав  його  ритуалу  коронування,
радив, як вiн має поводитись у першi днi султанування.
   Iбрагiм, наче новонароджений, не знав нiчого - нi  життя  султанiв,  нi
звичайних людей. Ще шестирiчним хлопчиком  його  вiдлучили  вiд  матерi  i
завезли в бурсу, де вiн, заледве ставши пiдлiтком, пiзнав розкiш  розпусти
i пияцтва. Султанич блазнював по кафеджiях,  на  вулицях  i  в  циганських
притонах,  поки  Амурат  замкнув  його  у  в'язницю,   щоб   не   плюгавив
султанського роду.
   Дивна доля престолонаслiдникiв. Вона не має середини, а тiльки небо або
пекло - золотий трон або ж смердюча тюрма.
   Регель знав,  навiщо  готується  цей  спектакль  з  Iбрагiмом  -  треба
рятувати династiю. В душi ж вiн противився: як можна оперiзувати пiвiдiота
мечем Османа? Адже всi, навiть валiде, називали його юродивим.
   Шейхульiслам довго придивлявся до мiзерного Iбрагiма  -  вiн  нагадував
пагiнець проса, що вирiс у пiдвалi. Блiда, аж прозора  шкiра  на  обличчi,
боязко стиснутi губи, але очi - нi, очi  не  божевiльнi  -  якiсь  наївнi,
хлоп'ячi, i слухає вiн порад верховного душ-пастиря, як слухняний учень  у
медресе. Йому все цiкаво, дивно, певне, незвично слухати  навiть  людський
голос, якого стiльки рокiв не чув. Вiн добре запам'ятовує, що має сказати,
коли його опережуть мечем,  доволi  швидко  вивчив  напам'ять  промову  до
яничар.
   - Ти мусиш бути обережний з  яничарами  i  поки  що  повинен  слухатись
великого вiзира Аззем-пашу, який знає всi подробицi й таємницi  державного
життя...
   - Так, ефендi...
   "Його можна зарiвно вивчити i на  ремiсника,  i  на  iмама,  -  подумав
Регель,  коли  пiдготовка  спектаклю  коронування  нового   султана   була
закiнчена. - Вiн ще дитина. Але дозрiватиме в тронному залi.  Що  з  нього
виросте?"
   ...Iбрагiм цупко держався за поводи, сидячи на буйному перському  конi,
нагнувся вперед, щоб не схитнутися  i  не  впасти,  рiдка  бiлява  борiдка
стирчала, нiби приклеєна, султанська чалма,  втроє  бiльша  вiд  маленької
голови, згинала тонку шию. Злякано никали Iбрагiмовi очi по людях -  хтось
у натовпi пирснув смiхом, згадавши, певно, величного Амурата, i  пролилася
перша кров у жертву новому падишаховi.
   Знiчений незавидним виглядом султана, народ мовчав. Та  пролунав  нараз
чийсь гучний голос: "Слава султану султанiв  сонцеликому  Iбрагiмовi!",  а
тодi - спочатку недружно, а згодом дивно злагодженим хором - повторила цей
клич юрба, раз, другий;  клич,  видно,  мав  гiпнотизуючу  силу,  бо  люди
повторювали його все частiше,  голоснiше,  до  нестями  викрикували  хвалу
тому, з кого готовi були хором зареготати.
   Вiдчинилась  головна  брама  палацу,  Iбрагiм  iз  почтом  увiйшли   на
подвiр'я, серед якого стояла християнська каплиця, винесена ще  Мухаммедом
Завойовником iз церкви святої Софiї.  Тут  усi,  крiм  султана,  злiзли  з
коней, яничар-ага провiв султанського коня до другої брами,  куди  Iбрагiм
зайшов сам-один. За цiєю брамою, на подвiр'ї, стояли спагiї, вишикуванi  в
два ряди. Мiж них повинен був пройти султан до дверей селямлика [61].  Вiн
ступив уперед кiлька  крокiв,  та  вчув,  як  починають  тремтiти  колiна,
оглянувся - ескорту сановникiв не було, з обох  бокiв  дивилися  на  нього
кам'янi обличчя озброєних воїнiв, i  серед  них  Iбрагiм  був  сам.  Страх
зцупив м'язи, спазми здавили горло. Адже його знову вiддали стражникам,  i
цi дверi, до яких вiн має пройти  крiзь  лаву  спагiїв,  не  в  султанськi
хороми ведуть, а... а в тюрму! Боязко зиркав то на один, то на другий  ряд
воїнiв, а вони  поштиво  згинали  голови  -  трохи  вщух  переляк  у  душi
Iбрагiма. Квапмо пройшов мiж рядами, побiг схiдцями, дверi  розчинилися  i
зразу зачинилися за ним. Iбрагiм наткнувся на жахливо  бридкого  чоловiка,
що стояв у коридорi, схрестивши руки на грудях.
   Усе... Кiнець!..
   Величезна голова кретина якимсь чудом трималася на тонкiй  довгiй  шиї,
обличчя без заросту сховалося в складках чорної шкiри, обвисла спiдня губа
вiдкривала провалля рота, закладене гратами жовтих рiдких зубiв.
   Кат...
   Ще мить, i пронизливий зойк  сполохав  би  тишу  хоромiв,  але  гадючий
погляд засльозених очей став улесливим, потвора зiгнулась у три погибелi.
   - Вiтаю, сонце сонць! Я слуга твiй, ниций раб кизляр-ага Замбул.
   Iбрагiм зiтхнув, витер холодний пiт iз чола i, гидливо обiйшовши  того,
хто назвав себе головним євнухом, ступив у зал.
   Висока сувора жiнка в чорному платтi йшла йому назустрiч. Упiзнав -  це
була його мати. Валiде пiдiйшла до сина i простягнула руки до його  грудей
на знак кровного єднання, та Iбрагiм рiзко вiдштовхнув їх.
   Де ти була, коли я гнив у  темницi?  скрикнув,  аж  тепер  усвiдомлюючи
кривду, яку йому заподiяли.
   Затремтiла Кьозем, опустила руки. Iбрагiм  знає,  видно,  що  вона  теж
винна в  його  ув'язненнi.  I  придумав  уже  для  неї  кару  А  кара  для
султанської матерi одна в Ескi-сарай. I тодi закiнчиться могутнiсть валiде
назавжди. Їй доведеться до самої смертi жити в Старому  палацi  на  форумi
Тавра серед вигнаних султанських жiнок, постарiлих  одалiсок,  султанських
мамок - у бабських дрiб'язкових iнтригах, сварках, ненавистi,  приниженнi.
Молодшi там ще живуть надiєю, що їх вiзьмуть  замiж  башi,  їй  же  звiдти
нiколи не вийти.  Помiтивши  злючий  погляд  свого  суперника  кизляр-аги,
валiде поквапилася заридати i впасти на колiна перед сином.
   - О мiй сину! Вiдомо  тiльки  боговi,  що  я  перестраждала.  Жорстокий
Амурат не знав меж у своїй заздростi Вiн запроторив тебе в тюрму,  боячись
твого свiтлого розуму, твоєї сили Не допомогли мої  благання,  материнськi
сльози.
   Зм'як Iбрагiм, звелiв, матерi встати. Люто  блимнув  очима  Замбул,  бо
перед султаном уже стояла не злякана жалюгiдна жiнка, а  владна  валiде  -
володарка двору.
   Кланяючись i задкуючи, провiв  кизляр-ага  султана  в  потаємнi  дверi,
колiр яких зливався з  кольором  стiни,  вивiв  його  по  сходах  у  темну
галерею, загратовану мушарабiями.
   Iбрагiм глянув униз, упiзнав шейхульiслама i Hyp Алi. Яничар-ага пильно
спiдлоба дивився на бородатого старого чоловiка  в  бiлому  одязi.  Позаду
нього стояв нiмий слуга, тримаючи над головою великого  вiзира  бунчук  iз
п'ятьма кiнськими хвостами.
   - Тут вiдбувається рада дивану, повелителю, - прошепотiв Замбул.  -  Ти
добре слухай, що говоритиме отой  сивобородий,  великий  вiзир  Амурата  -
паша. Ти добре прислухайся...
   - Аззем-паша? - Iбрагiм прилип  до  решiток.  "Це  та  людина,  якої  я
повинен слухатись, поки навчуся правити державою".
   - А потiм зiйдеш униз, я проведу тебе в тронний зал.
   На гаптованих золотом подушках у залi  дивану  засiдали  чотири  стовпи
iмперiї:  великий  вiзир,  дефтердар  [62],  анатолiйський   кадiаскер   i
шейхульiслам. Бо на чотири частини дiлиться Алькоран, чотири халiфи були в
пророка, вiтри дують iз чотирьох сторiн свiту, i чотири стовпи пiдтримують
балдахiн над султанським троном. Та в  залi  дивану  був  присутнiй  ще  й
п'ятий достойник - яничар-ага. Не передбачений нi традицiями, нi  кораном.
Наглядач священного порядку Блискучої Порти.
   Аззем-паша пiдвiвся з подушки i мовив, уникаючи  впертого  погляду  Hyp
Алi.
   - Волею аллаха вiдiйшов у царство вiчного блаженства султан Амурат  IV,
переможець персiв. Мир його праху. Молодший брат Амурата стане на престол,
а наш обов'язок - допомогти йому правити великою iмперiєю. - Пiдвiв голову
i додав, дивлячись на Hyp Алi: - Допомогти iмперiї.
   Члени дивану приклали руки до грудей на знак згоди.
   Iбрагiм чекав радникiв у тронному залi. Вiн стояв бiля трону, не  маючи
сили вiдвести вiд нього жадiбного погляду.  Це  золоте  крiсло,  яке  було
колись назавжди втрачене для нього, стояло тут, поруч. Ще хвилина, ще мить
- i замiсть вогкої тюремної долiвки - трон, устелений коштовними килимами,
з леопардовою шкурою в пiднiжжi, з золотою короною над спинкою. I на ньому
можна буде сидiти день, два, рiк, вiк!  Ще  хвилина...  Iбрагiм  знає,  що
скаже диван, проте тремтить у нетерплячому i солодкому очiкуваннi.
   Увiйшли  сановники.  Всi,  крiм  шейхульiслама,  вклякли  на  колiна  i
поцiлували султанськi шаги. Iбрагiм дав рукою знак,  щоб  вийшли,  а  тодi
впав обличчям на трон i цiлував алмазне  поруччя,  як  цiлує  iзгой  порiг
отчого дому. Вiн ще не знав, що дасть йому це коштовне крiсло. По-дитячому
схлипував, тулився головою  до  оксамитової  леопардової  шерстi,  шепотiв
слова вдячностi боговi i був, зрештою, в цю мить людиною.
   В залi дивану державнi дiячi запивали  пiлав  щербетом.  Великий  вiзир
давав обiд на честь нового султана. Тiльки сам не дiткнувся нi до їжi,  нi
до напоїв.
   Тисячi людей стояли пiд сонцем  на  вулицях,  чекаючи  виїзду  султана.
Нарештi головна брама Бiюк-сарая  широко  вiдчинилася,  i  заревiв  народ.
Бостанджi-баша  [63]  з  пiвсотнею  субашiв  розiгнали  людей  з  майдану,
звiльняючи дорогу для процесiї.
   Попереду  довгої  iмператорської  валки  їхав  на  бiлому  конi  султан
Iбрагiм. На його жовтуватому обличчi появилися рум'янцi, очi сiли спокiйно
в орбiти, тримався вiн прямо, виставивши  вперед  коротко  стрижену  рiдку
бороду. Подеколи змахував для привiтання рукою з  важкими  брильянтами  на
пальцях, кидав у натовп срiбнi монети.
   Люди викрикували осанну султановi, билися  за  грошi,  ошалiлi  дервiшi
витанцьовували перед процесiєю, деякi в  екстазi  розтинали  собi  вени  i
падали пiд копита, щоб показати свою готовнiсть пролити кров за падишаха.
   Поруч iз султаном їхав Аззем-паша, звiсивши в задумi голову.
   "Кiлька днiв тому цi самi люди вiтали Амурата, - думав великий вiзир. -
Вiтали так само захоплено. Нинi його нiхто не  оплакує,  нинi  мають  нову
цяцьку. Що це? Знецiнення султанського престижу чи  байдужiсть  народу  до
державних справ, якi завжди звершуються без його вiдома? А й  справдi,  що
залишається людям, крiм видовищ? Вiд того,  що  мiняються  iмператори,  не
мiняється людська доля, а є нагода порозважатися  серед  будня.  Але  чому
нiхто не обурюється, що цього бiлого коня, на  якому  зараз  їде  Iбрагiм,
узяв у персидського шаха хоробрий Амурат, а великий алмаз на  бiлiй  чалмi
султана - емблема пiдкореного  Багдада?  Невже  нiхто  не  помiтив  такого
страшного блюзнiрства?.. А я? Я теж їду поруч з Iбрагiмом, схвалюючи своєю
присутнiстю це блюзнiрство. Але ж я один нiчого не можу зробити  -  позаду
мене Hyp Алi з полками яничар... Ба, i за ними теж. Отой бiдний  ремiсник,
що он стоїть iз згортком паперу в простягнутiй руцi,  певно,  хоче  подати
прохання новому султановi, а бостанджi-баша штовхає його в груди,  щоб  не
затьмарював урочистостi всенародного свята.  Отой  бiдний  ремiсник  i  я,
найвищий державний сановник, обидва однаково  розумiємо  все,  що  дiється
нинi, але нi вiн, нi я не можемо протестувати. Навпаки, на  свої  кошти  й
своїми силами влаштовуємо цей парад, а в душi смiємося. Всi смiємося, крiм
одного хiба Iбрагiма, який їде на бiлому конi. Як  же  вибратися  з  цього
колеса?"
   Дервiшi бiгли юрмами попереду процесiї,  несамовито  верещали,  вiд  їх
вереску чманiв народ, бився в конвульсiях, дехто вибiгав на дорогу,  падав
i цiлував слiди копит султанського коня.
   "Чи не єдине, на чому тримається iмперiя, -  з  жахом  подумав  великий
вiзир, - це груба сила i фанатизм, розбурханий такими видовищами?"
   Iмператорський  почет  прямував  до   мечетi   Еюба,   названої   iм'ям
Магометового прапороносця, який у  48-му  роцi  хижри  пiшов  завойовувати
Константинополь i загинув тут. Султан Магомет Завойовник, здобувши столицю
Вiзантiї, спорудив бiля гробу Еюба  мечеть,  в  якiй  зберiгалась  одна  з
чотирьох шабель халiфiв пророка - шабля Османа. Нею  нинi  мали  оперезати
нового султана Туреччини.
   Процесiя зiйшла з широкої вулицi Шахзаде в тiснi провулки, видовжилася,
народ не вмiщувався,  залишався  в  багатих  кварталах.  Султана  зустрiли
дерев'янi  й  саманнi  халупи.  В  далинi,  над  берегом  Золотого   Рогу,
показалася невелика однокупольна мечеть, а поруч -  мармурова  усипальниця
прапороносця Еюба.
   - Це тут криниця з водою безсмертя? - нахилившись до  великого  вiзира,
наївно спитав Iбрагiм. Вiн чув цю легенду ще  в  дитинствi,  тепер  цiкаво
було дiзнатися, скiльки в нiй правди.
   Аззем-паша прокинувся вiд  задуми,  глянув  на  Iбрагiма  насмiшливо  i
вiдповiв, забуваючи про титулування:
   - Ця криниця тепер безводна. Вона висохла, чекаючи безсмертних людей, i
нема надiї, щоб бризнуло джерело.
   Iбрагiм не  зреагував,  та  й  не  було  коли.  Розступилися  кипариси,
вiдчинилися ворота, на порозi мечетi стояв шейхульiслам.  Султан  злiз  iз
коня, яничар-ага роззув його, обмив  йому  ноги.  Верховний  духiвник  сiм
разiв благословив Iбрагiма, потiм пiдiйшов  до  нього,  i  прив'язуючи  до
пояса меч, промовив:
   - Царю наш, хай вiтає тебе аллах i  Магомет,  пророк  його,  пануй  нам
щасливо й довго.
   Iбрагiм випростався i продекламував у вiдповiдь слова, яких навчив його
шейхульiслам:
   - Присягаю, що зелений прапор пророка розвiється вiд Багдада до  Вiдня,
вiд Каїра до Корсiки. Я завоюю нiмецьку землю, а на вiвтарi святого  Петра
в Римi звелю годувати свого коня.
   Аззем-паша, схиливши голову, промовив побожно:
   - О султане, хай сповняться цi слова великого Баязета.
   Iбрагiм знiтився, збентежено забiгали очi, шейхульiслам, звiвши до неба
очi, шептав слова молитви.
   Ювелiр Хюсам з дружиною Нафiсою сидiли на  бруку  навпроти  яничарських
казарм, бiля яких  мав  зупинитися  коронований  султан,  повертаючись  iз
мечетi Еюба. Нафiса ще надiялась побачити свого вихованця Алiма.
   Довжелезнi казарми стояли тут, у  центрi  мiста,  ще  з  часiв  Урхана,
творця  султанської  пiхотної  гвардiї  "йенi-черi".  Нi  один  султан  не
наважувався поминути цi казарми, повертаючись у Бiюк-сарай з мечем  Османа
при боцi. Чи мiг передбачати Урхан,  що  його  iдея  оновлення  турецького
вiйська так жорстоко обернеться проти спадкоємцiв османського престолу? Чи
мiг угадати, що воїни, якi мали стати слугами трону, самi заволодiють  ним
i саджатимуть на нього собi вигiдних султанiв?
   Але  тодi  таке  вiйсько  було  необхiдним.   Туреччина   воювала   без
перепочинку,  не  маючи  регулярного  вiйська.  Урхан  зiбрав   потурчених
полоняникiв -  боснякiв,  грекiв,  вiрмен,  озброїв  їх  i  взяв  на  своє
утримання, щоб були слухняними. Засновник дервiшського ордену Хаджi Бекташ
благословив нове  вiйсько.  Опустивши  довгий  чернечий  рукав  на  голову
першого яничара, мовив: "Називайтеся "йенi-черi". Хай  буде  ваше  обличчя
грiзним, рука переможною, мечi гострими, а хоробрiсть  нехай  стане  вашим
щастям".
   Для пiдтримання престижу нового вiйська Урхан  сам  записався  в  першу
орту [64], а всьому корпусовi дав герб - ложку, щоб нагадувала воїнам  про
те, що воювати вони мають за султанський харч. Цю емблему воїни носили  на
вирiзцi високої шапки над чолом.  Ложка  -  символ  наживи  -  сподобалася
яничарам. Небавом вони самi почали створювати такi емблеми. Казан, у якому
варилась їжа, став священним символом орти i дорiвнював прапору.  Залишити
котел у руках ворога  вважалось  найбiльшою  ганьбою,  перевернутий  котел
ставав сигналом до бунту.  Вiйськовi  ранги  теж  запозичили  з  кухонного
лексикона. Полковника орти називали чорбаджiєм - майстром великої супницi,
лейтенанти називались сакка-башами - водоносами. Апетити яничарiв зростали
i згодом почали  проявлятися  не  тiльки  в  емблемах  i  рангах.  Яничари
вимагали пiдвищення плати за службу, домоглися визнати їх  кастою,  рiвною
улемам [65]; щоб мати запоруку  серед  духовенства,  закрiпили  дев'яносто
дев'яту орту за орденом Хаджi Бекташа. Врештi почали диктувати  свою  волю
султанам.
   З казарм почали виходити яничари -  сини  Грецiї,  Болгарiї,  Грузiї  й
українськi мальви. В коротких шароварах i кунтушах,  у  високих  з  бiлого
сукна шапках з довгими шликами,  вони  вишикувались  в  ряд  для  зустрiчi
султана.
   Попереду першої орти,  до  якої  повинен  був  пiдiйти  Iбрагiм,  стояв
молодий чорбаджi-баша.
   Нафiса пiдвелася з бруку.
   - Хюсаме, поглянь на нього, такий схожий на нашого Алiма.
   Сиди, сиди, - смикнув Хюсам дружину за фередже,  -  це  командир  орти,
Алiм же зовсiм молодий.
   Заметушилися люди на вулицi, загомонiли,  закричали  -  до  яничарських
казарм наближалася султанська процесiя.
   Iбрагiм зупинив коня бiля вишикуваної першої орти. Hyp Алi пiд'їхав  до
чорбаджi-башi. Молодий полковник iз  коротко  стриженими  чорними  вусами,
орлиним носом витягнувся перед агою яничар, чекаючи його команди. Hyp  Алi
вдоволено усмiхнувся. Вiн не жалкуватиме, що пiд Багдадом призначив  цього
гордопоставного гяура башею  першої  орти.  Тiльки  такi,  рiвнi  силою  i
завзяттям,  можуть   бути   справжнiми   супротивниками   своїх   хоробрих
спiввiтчизникiв. Нинi ж молодому чорбаджiєвi випало особливе щастя: вiтати
вiд яничарiв нового султана i записувати його до свого полку.
   Hyp Алi кивнув головою.
   Чорбаджiєвi подали чашу, наповнену  щербетом,  i  вiн,  карбуючи  крок,
пiдiйшов до султана.
   Великий iз великих, султане над султанами! - промовив голосно.  -  Раби
твої, непереможне вiйсько яничар,  хочуть  зустрiтися  з  тобою  в  країнi
золотого яблука - на Дону, Днiпрi i Вiслi!
   Iбрагiм взяв чашу з рук чорбаджiя, вихилив до дна, наповнив  її  вщерть
золотими монетами i вигукнув до яничар:
   - Воїни! Згадайте славу римлян, колишнiх повелителiв свiту. Продовжуйте
їхню славу. Перемоги магометан хай будуть для невiрних карою небесною!
   Великий вiзир, шанобливо схиливши голову, мовив:
   - Хай кануть у серця воїнам слова великого Магомета Завойовника.
   Iбрагiм блимнув очима на Аззем-пашу. Вiн аж тепер  зрозумiв,  що  вiзир
глузує з нього.
   Яничари вигукнули дружно:
   - Кизил ельмада герюшюрюз! [66]
   А коли затихла луна i над майданом залягла хвилева тиша,  почувся  враз
жiночий лемент:
   - Алiме, сину мiй!
   Стара  жiнка  проривалася  через  ланцюг  субашiв,   простягала   руки,
повторюючи:
   - Ти живий, Алiме, синочку мiй!
   Чорбаджi повернув голову на голос  жiнки.  Вiн  упiзнав  Нафiсу,  густо
побагровiв, погляд його зустрiвся з Hyp Алiєвим. Бачив, як субашi волочать
жiнку через вулицю, б'ючи й штовхаючи її, i не зморгнув оком.
   На вулицях веселився народ. Султанський почет прямував  до  Бiюк-сарая,
минаючи двiр Айя-Софiї, де поруч  iз  тюрбе  [67]  султанiв  виросла  нова
могила. Старий тюрбедар [68] читав  уголос  фатиху  [69]  за  упокiй  душi
Амурата IV. У головах лежала бiла чалма, на шовкових  шалях,  що  вкривали
грiб, золотiв напис: "Тiльки бог вiчний".
   Наступного дня в годину  прийому  великий  вiзир  Аззем-паша  зайшов  у
тронний зал повiдомити падишаха  про  стан  державної  скарбницi.  Iбрагiм
сидiв на тронi й насторожено дивився на величного старця, який  гордо,  не
кланяючись у пояс, ступав серединою  залу.  Знав  молодий  султан,  що  ця
людина є нинi господарем  iмперiї,  i  довго  ще  Аззем-паша  вирiшуватиме
державнi справи, не радячись, а доповiдаючи про них султановi. Так  сказав
шейхульiслам. Iбрагiм вдоволений був iз  цього,  адже  вiн  нi  з  чим  не
обiзнаний, але згадалися єхиднi слова вiзира пiд  час  параду,  i  в  душi
несвiдомо наростав протест проти будь-якої його пропозицiї.
   - Я повинен, - сказав Аззем-паша,  -  ознайомити  тебе,  о  султане,  з
станом державної скарбницi, яка  держить  цей  трон.  Довголiтня  вiйна  з
персами спорожнила куфри, а здобуте багдадське  золото  не  наповнило  їх.
Крiм цих мiшкiв iз грiшми, що стоять напоказ бiля дверей  залу  дивану,  в
особистiй  султанськiй  скарбницi  небагато  знайдеться.  Чи  не  варто  б
зменшити плату...
   Iбрагiм  пiдвiв  руку,  зупиняючи  великого  вiзира.  Дотепер  вiн  був
позбавлений потреби мислити, але  вчорашня  церемонiя  вже  почала  лягати
тягарем  вiдповiдальностi  на  плечi.  Йому  ще   хотiлося   по-хлоп'ячому
скрикнути: "Дайте менi спокiй, я хочу вiдпочити", та  розумiв,  що  мусить
щось робити в цiй державi, якою звелено йому керувати. Як керувати?  Чиїми
руками, чиїм розумом? Радили слухатись великого  вiзира,  але  Iбрагiм  не
хоче, не  хоче!  Майнули  перед  очима  образи  потайної  валiде,  гидкого
кизляр-аги Замбула, i зупинилася стрiчка пам'ятi на постатi Hyp Алi, який,
мов ангел Монкiр, що веде людину понад пеклом у рай, появився кiлька  днiв
тому у дверях двiрцевої тюрми.
   - Накажи покликати Hyp Алi,  -  сказав.  -  Вiн  воював  з  Амуратом  у
Багдадi, йому ж i краще знати про воєннi витрати.
   - Лiва рука, султане, не знає,  що  робить  права.  Hyp  Алi  воював  у
Багдадi, я ж залишався у столицi. Яничари бились, щоправда, хоробро, проте
надто великої плати вимагають за кров. Про це добре знає дефтер-дар i я  -
великий вiзир.
   Замбул, що стояв за портьєрою, пiдслуховуючи, миттю вибiг, i за хвилину
перед султаном стояв зiгнутий у пояс яничар-ага.
   - Я слухаю тебе, султане.
   Iбрагiм придушив у собi здивування: як швидко все  робиться!  Тiльки-но
задумав покликати Hyp Алi, а вiн уже тут, наче прочув бажання султана.
   - Що можеш ти сказати про витрати  на  вiйнi  з  персами,  Hyp  Алi?  -
запитав султан.
   - Багато кровi пролилося, султане. Чи зумiють навiть найбiльшi  мудрецi
свiту назвати скарб, дорожчий за  кров  султанських  лицарiв?  А  ще  коли
згадати, що вона лилась невинно, не в боях,  -  в  зачинених  казармах  на
Скутарi вiд меча жорстокого Амурата. I нi одного акче не заплачено  нi  за
багдадську, нi за скутарську кров. Твої воїни чекають  плати,  султане,  -
закiнчив викличне яничар-ага.
   Iбрагiм зрозумiв: Hyp Алi не просить, а ставить ультиматум.  Вiн  знає,
що це значить, коли яничари вимагають грошей, а султан не  може  їх  дати.
Султана Мустафу вперше в iсторiї Туреччини  скинули  яничари  з  престолу,
коли той знизив платню яничарам. Та цього хоч залишили живим.  Жорстокiшою
була доля його сина Османа II. Пiсля поразки пiд Хотином яничари  зажадали
такої ж, як i нинi, плати за кров - золотом.  Не  знайшовши  нi  алтина  в
порожнiй скарбницi, Осман наказав перетопити золотий посуд, що  зберiгався
у фортецi Едiкуле. Золото виявилося низькопробним, на  ринку  курс  грошей
катастрофiчне впав. Тодi шiстдесят  яничарських  орт,  весь  стамбульський
булук, збунтувались. Яничари поперевертали на  кухнях  казани  з  пiлавом,
забарабанили по них ложками, покидали  тарiлки  i  вийшли  на  Серальський
майдан. У смертельному переляку Осман наказав стяти голову великому вiзирю
i виставити її на золотiй тацi перед брамою - ось, мовляв, винуватець. Але
це не спинило розлютованих  яничар,  вони  вдерлися  до  тронного  залу  i
зажадали плати справжнiм золотом. Осман показав на  дефтердара  -  то  вiн
розтратив скарб, але i це не допомогло. Яничари накинули султановi шнур на
шию, витягнули на вулицю й мертвого поволокли мiстом на пострах  Османовим
нащадкам.
   Не уник пiдступної смертi, зрештою, владний приборкувач  яничар  Амурат
IV. А вiн, Iбрагiм, їх ставленик. Яничари посадили його на  трон,  вони  ж
можуть i скинути. Не як повелитель, а як невiльник, що ладен дати за  себе
будь-який викуп, проказав квапливо:
   - По п'ятсот пiастрiв на орту... По п'ятсот!
   Обличчя Hyp Алi прояснiло - щедра була плата,  i  жахнувся  Аззем-паша.
Яничар-ага, кинувши переможний погляд на вiзира, миттю зник за дверима.



   РОЗДIЛ ШОСТИЙ

   В Туреччинi та на брамi кам'янiй
   Там сидiли два братчики молодiї.
   Один сперся на поруччя, задумався,
   Дрiбненькими слiзоньками умивався.
   Ой стiй же ти, милий брате, не журися,
   Яка красна Туреччина - подивися!
   Українська народна пiсня

   Мiшки з грiшми розвозили по казармах,  кидали  по  одному  перед  кожну
орту. З казарм вибiгали яничари, намагаючись випередити один одного -  хто
перший схопить мiшок, той отримає десять пiастрiв у нагороду.
   Чорбаджi Алiм -  чорнобровий  красень,  одягнутий  у  дорогий  червоний
кунтуш, стояв обабiч i чекав, коли  його  заступник  по  казармi  ода-баша
подасть йому мiшок iз грiшми. Сягнув рукою, вийняв золоту монету, подав її
переможцевi, а коли яничари роздiлили золото мiж собою, мовив урочисто:
   -  Я  вiддаю  свою  платню  вам,  хоробрi  воїни,   щоб   ви   сьогоднi
побенкетували на честь султана Iбрагiма.
   Нинi вiн мiг бути щедрим. Алiмовi випало щастя, яке трапляється раз  на
десяток рокiв одному  з  тисяч:  вiн  подав  коронованому  султановi  чашу
щербету. Йому тiльки двадцять  п'ять  рокiв,  i  вже  чорбаджi,  завтра  з
благословення султана стане булук-башею, пiслязавтра - яничар-агою. I  хай
буде благословенний той день, коли кримський  хан  Джанiбек-Гiрей  вирушив
трьома шляхами на Україну, щоб помститися козацькому  гетьмановi  Тарасовi
Федоровичу за зруйнований  Перекоп.  Щедру  плату  взяли  тодi  ногайцi  з
України - безкарно.  Тисячi  бранцiв  пiшли  на  сирицi  до  Перекопу,  не
надiючись нi на визволення, нi на викуп. I слава аллаху.
   Яничари бенкетували. Порозсiдавшись навколо  котла,  з  якого  курилась
пахуча каурма [70], вони їли i крадькома запивали вином; збоку  на  килимi
за тацею, вивершеною помаранчами i ананасами, сидiв Алiм i теж пив вино.
   Все, що минуло, здавалось йому тепер вервечкою снiв, бо  дiйснiсть  для
нього починається нинi, а сни повиннi канути навiки в небуття.
   Та все-таки вони були.
   Стояла колись бiлостiнна хата посеред великого хутора, а  в  тiй  хатi,
обсадженiй  головатими  соняшниками,  жила  молода  козачка  з   хлопчиком
Андрiйком. Серединою села бiгла  курна  дорога,  вздовж  якої  струнчились
двома рядами дерева, схожi на кипариси.
   У дворi гелгекали гуси. Андрiйко любив цей безугавний  гам:  вiн  будив
хлопця вранцi i виганяв у широкий степ. А степ безмежний,  його  не  можна
перейти нi за день, нi за два, тому часто аж смерком повертався  додому  i
покiрно вислуховував докори жiнки, яку називав мамою.
   - Де ти бродиш, козаче, до ночi? - сварила мама. Вона  тулила  до  себе
одинака i завжди при цьому нагадувала йому, що колись не в степу, а  он  у
саду, пропав його маленький братик. Татари наскакують, цигани вандрують...
- Ось приїде батько з походу, поскаржуся йому.
   Батька Андрiйко бачив зрiдка. То був статечний довговусий  козарлюга  в
синьому жупанi, з шаблею при боцi; гостi звали його паном  сотником.  Знав
Андрiй, що батько воює з татарами у тiй далекiй кримськiй  землi.  Тут  же
татарiв нiде не бачив, тому й не боявся їх, хiба iнодi вночi, коли надворi
гримiло, блискало i шумiли дощовi потоки.  Але  вдень,  коли  все  довкола
пахло, аж дух захоплювало, - звiдки могли взятися тi злi люди,  що  їздять
на конях i забирають дiтей iз собою? А навiть якби були,  то  як  знайдуть
його у високiй, мов лiс, травi?
   Баранчики бiлих хмарок пливли  над  степом,  навкруги  щось  без  угаву
дзвенiло, присипляючи.  Прокидався,  коли  розпечена  сковорода  торкалась
обрiю, - тодi чвалом бiг додому, а по  спинi  все-таки  снувались  мурашки
страху.
   Найцiкавiше було ходити  у  степ  iз  пастухами,  що  пасли  громадську
череду, її вигонили далеко, на цiлий день, тодi мати сама споряджала  йому
торбину, з якої тягло спокусливим запахом свiжого хлiба, сала  й  часнику.
Корови розкошували соковитою травою, хрумкотiли й форкали  конi,  пастухи,
погейкуючи, вiддалялися, а хлiб солодко пах i нiде так не смакував, як тут
- на степовiй волi.
   А коли ляжеш на спину i незворушно дивишся в глибоке небо,  тодi  бачиш
усе, про що мрiється: батько на яблукастому конi, а поруч  з  батьком  вiн
сам - на бiлому, i шабля в руках, i червоний жупан розвiвається на  вiтрi.
Ось мчать вони обидва, тiльки вихор бiля вух; втiкає гостроверха  татарва,
шабля свиснула в повiтрi - чах, чах! - летять поганi голови з плiч, а конi
рвуть копитами землю, тупотять, тупотять, тупотять...
   Кинувся, схопився на ноги, що це?  Чотири  вершники  з  брунатно-сiрими
обличчями, косоокi, лютi, стоять над  ним,  щось  викрикують  незрозумiлою
мовою. Пустився втiкати - та це ж татари! - один вершник зiскочив з  коня,
схопив його пiд пахву i посадив у сiдло поперед себе. Андрiйко запручався,
заверещав, тодi йому заткали шматою рот i поскакали по безлюддi.
   Потiм було багато людей, якi ридали,  голосили.  Андрiйко  шукав  очима
хоча б одного знайомого обличчя - не знайшов нiкого. Якась  жiнка  сказала
йому, що до його хутора татари не дiйшли,  бо  звiдкись  начебто  женеться
козацька погоня.
   Ще жеврiла надiя, що наздоженуть козаки. Та згасала вона з кожним днем.
Брели люди, зв'язанi по кiлькадесят воловодами, витоптували в степу чорний
шлях, i лише гайвороння летiло слiдом.
   Татарин вiз Андрiйка в своєму сiдлi,  шмагав  нагайкою  ясирних,  а  до
нього не торкнувся й пальцем, годував та все примовляв: "Якши джигiт, бiюк
бакшиш" [71].
   Страшнiше було на привалах. Дикi ногаї  розв'язували  дiвчат,  жiнок  i
прилюдно гвалтували, немiчних i хворих вбивали - жах  добирався  до  серця
хлопця. Благально дивився в очi татариновi, i той чомусь приязно всмiхався
до нього.
   "Чому? - думав Андрiйко.  -  Чому  косоокий  нi  разу  не  вдарив  мене
нагайкою? Може, тому, що я покiрно дивлюся в очi своєму пановi? Он  лежить
чоловiк iз розрубаною головою. Вiн кидався до ногайця, коли той забирав  у
нього дочку для соромної втiхи, - i тепер мертвий. Не  допомiг  нiчого,  а
життя втратив. Був би сумирний - жив  би.  Б'ється  дiвчина  в  риданнi  -
подвiйне зараз горе в неї: безчестя i сирiтство... Тож  єдиний  вихiд  для
невiльника - покора".
   Смiшним здалося зараз оте видiння в небi: вiн iз  батьком  женеться  за
татарвою на конi. Дурницi, нiхто таку  силу  не  поборе,  немає  козацьких
погонь - це вигадка нещасних для своєї потiхи. Нема нiде того Трясила,  що
трусить кримською землею, - то мамина казка. Є тiльки татари, якi  панують
над усiм свiтом i роблять те, що їм забагнеться. Треба  з  цим  змиритися,
iнакше - смерть.
   Скiльки днiв минуло - годi злiчити. Зупинилася валка перед п'ятигранною
вежею, що височiла над гнилою водою Сиваша. "Перекоп", -  сказали  бранцi.
Кiнець вiльних степiв,  ворота  до  вiчної  неволi.  Буйнi  шовковi  трави
змiнилися сухою колючкою, важкi чорнi дрохви збилися понад  берегом,  наче
отари баранiв  у  полудневу  спеку;  на  каменях,  схожi  на  розбiйникiв,
чатували яструби, i ширяли пiд небом чорнi орли. Чужинецька чужина...
   I вже не залишилось в Андрiйка нi крихти вiри в те, що десь тут батько,
смiливий i хоробрий, воює з ворогами,  -  це  теж  мамина  вигадка.  Нiхто
нiколи не займав цих мурiв, анi високого валу, що загородив перешийок  вiд
голубої гладiнi моря до болiт, звiдки тягне терпким запахом солi i  гнилою
рибою. Вежа вперлася задньою стiною у вал i двома  зачиненими  брамами  та
жерлами гармат зупинила татарiв i бранцiв. Велика голова сови, висiчена  в
каменi мiж брамами, загадково дивилася на людей, що втомленi падали з нiг,
i говорила до них розумними очима. "Така ваша доля".
   Андрiйко вдивився в очi нiчної птахи: їй дано бачити  свiт  тодi,  коли
його не бачать люди,  тому  знає  вона  бiльше.  Люди  за  щось  борються,
страждають, гинуть, а  птаха  знає,  що  все  те  даремно;  люди  на  щось
надiються, а птаха знає - нема на що. I тому промовляє мовчки досвiдченими
очима: "Заспокойтеся i покорiться. Така ваша доля".
   Хлопець вiдчув, як назавжди розвiялися його надiї на порятунок. Бо нема
в людей власної волi для здiйснення своїх бажань. Є воля долi, i опиратись
їй безглуздо - вона байдужа до людських прагнень, як ось байдужi цi великi
пташинi очi до горя бранцiв, iз яких знущається здичавiла татарва.
   Татарин зсадив Андрiя з коня, поплескав його по плечу i спитав, ламаючи
українськi слова:
   - Як назвав тобi мама?
   Чорбаджi Алiм i нинi пам'ятає  те  дивне  iм'я,  що  було  колись  його
власним. - Андрiй, - вiдповiв.
   - Алiм будеш. Чула, Алiм!
   Косоокий наказав йому скупатися в  морi,  сам  виправ  своєму  бранцевi
сорочку, i ще не встигла вона висохнути, як старший  валки  загорланив  на
ясирних, щоб пiднiмалися.
   Засвистiли нагайки, почалося паювання.
   З брами, бiля якої стояли на вартi зовсiм  не  подiбнi  до  вилицюватих
ординцiв молодi воїни, вийшов огрядний чоловiк у чалмi i скомандував щось.
До нього дрiбно пiдбiг Андрiйкiв хазяїн, поклонився  i  показав  рукою  на
своїх бранцiв. Чоловiк у чалмi не звернув  на  нього  уваги,  пiдiйшов  до
крайньої  ясирної  групи,  потiм  до  другої,  третьої,  розводячи  окремо
чоловiкiв i жiнок. Лемент, голосiння вдарились  об  мури  фортецi.  Та  не
зморгнула оком  камiнна  сова,  i  байдуже  дивилися  вартовi  яничари  на
розподiл ясиру.
   З кожної групи турецький мубашир вiдраховував щоп'ятого, -  чоловiка  i
жiнку, вибираючи найсильнiших, найвродливiших, i  вiдводив  убiк.  А  коли
дiйшло до Андрiйка, татарин розвiв руками, сказав:
   - Великий бакшиш для султана, ефендi. Мубашир заголив  хлопцевi  живiт,
потiм спину, розтулив йому рота i поводив пальцем по зубах, а татарин  усе
примовляв i улесливо усмiхався. Довго морщився ефендi,  заперечливо  хитав
головою, врештi забрав Андрiйка i пiдiйшов до iнших груп.
   Вiдбiр данини для султана тягнувся до передвечiр'я.  Андрiйко  опинився
серед гурту хлопцiв, яких заганяли у браму фортецi. Вiн простягнув руки до
свого хазяїна, та ногаєць знизав плечима i вимовив:
   - Кiсмет...
   Це було перше слово, яке зрозумiв Андрiй  без  тлумачення.  Доля.  Така
доля - i нiчого не вдiєш. Це саме слово говорила камiнна сова, i диво: вiд
нього вселявся в душу спокiй.
   - Кiсмет... - прошепотiв чорбаджi Алiм. - Кiсмет! - крикнув,  стукнувши
чашею об долiвку.
   Та нiхто з яничарiв не звернув на нього уваги. Воїни бенкетували.  Алiм
налив ще раз повну чашу вина i вихилив.
   Галера з  ясиром,  вiдiбраним  для  султана,  наближалася  до  Босфору.
Мубашир вiз падишаховi данину вiд  татар:  степових  красунь  -  у  гарем,
добiрних чоловiкiв - до галер, i щонайцiннiший товар  -  хлопчикiв  -  для
яничарського оджака [72].
   Вижовклi вiд морської хвороби, чисто одягненi й постриженi хлопцi сумно
вдивлялися в крутi береги вузької протоки.  Галера  увiйшла  в  лiйку  мiж
мисами Румелi i Анадолу. По обох боках на горбах,  порослих  кипарисами  i
кедрами,  розкинувся  чужий  край:  невеличкi  густi  села  з  мiнаретними
шпилями, форти, замки, башти, апельсиновi гаї.
   Андрiй, нагодований i вбраний, уже забув про доброго татарина -  тут  з
ним поводились не гiрше.  Вiн  iз  цiкавiстю  приглядався  до  мальовничих
берегiв.  Згадував  розповiдi  батька  про  страшний  бусурманський  край,
забринiли в пам'ятi пiснi слiпих бандуристiв про тяжку турецьку  неволю  -
все  те  нiяк  не  збiгалося  з  враженням  вiд  цього  свiту,  що  лежав,
зеленомiражний, над босфорськими водами. I де тi жорстокi  турки?  Мубашир
часто пiдходив до Андрiя,  говорив  до  нього  по-своєму,  хлопець  швидко
схоплював мову. Ефендi казав йому стежити за порядком, дiлити їжу - Андрiй
був старшим вiд iнших хлопчикiв. Це призначення  старшим  було  для  нього
приємним та й вигiдним: вiя отримував ласкаву усмiшку вiд турка  i  бiльшу
порцiю баялди.
   Галера причалила до берега у Золотому  Рогу.  По  обох  берегах  затоки
блищало золотими куполами мечетей, ряснiло лiсом мiнаретiв  велике  мiсто.
Воно топилося в садах i вабило незнайомiстю. Тепер Андрiй  уже  не  боявся
долi - забувся свист татарських нагайок, лемент бранцiв: у галерних трюмах
усю дорогу панував спокiй, i три рази на день заходив до хлопцiв привiтний
мубашир.
   Ось вiн зайшов i наказав виходити один за одним на верхню палубу.  Сюди
не впускали нiкого пiд час подорожi. Андрiй ступив  на  дощаний  помiст  i
враз жахнувся вiд того, що побачив: на двох рядах лавок по шестеро  сидiли
прикованi ланцюгами до весел виснаженi, зарослi  чоловiки,  роздягнутi  до
пояса. З-пiд шкiри  випинались  суглоби,  спини  списанi  синiми  пругами,
кайдани повиїдали зап'ястя до костей,  спаленi  гарячкою  очi  каторжникiв
дивилися на хлопцiв, i почувся раптом стогiн помiж гребцями:
   - О Україно... О дiти мої!
   Засвистiла таволга, пробiг  ключник  мiж  рядами,  лупцюючи  направо  й
налiво, верещав, i вирвалась раптом нерiвна пiсня - здалося,  що  це  вiн,
ключник, примусив людей заспiвати:
   Плачуть, плачуть, козаченьки
   В турецькiй неволi...
   Таволга шмагала по  обличчях,  закипались  кривавi  басамани  на  голих
спинах, бризкала кров, а пiсня не вгавала:
   Гей, земле проклята турецька,
   Вiро бусурменська,
   О розлуко ти християнська!
   Почувся  плач  дiтей.  Обличчя  доброго  ефендi  налилося  кров'ю,  вiн
прискочив i почав бити хлопцiв кулаком по обличчях - тих, хто плакав.
   Андрiй здригався всiм тiлом при  кожному  свистi  пружної  перекопської
лозини, суворi  вусатi  обличчя  гребцiв  нагадали  йому  козакiв-сусiдiв,
батька, пiснi кобзарiв згадалися, та вiн закусив до кровi губи,  стримуючи
плач. Знав, що вiд того, покотиться  чи  не  покотиться  по  його  обличчю
сльоза спiвчуття i  жалю,  залежатиме  його  доля  на  довгi  роки.  Треба
витримати, бо ж треба жити. А його сльози не допоможуть цим людям. I  їхнi
сльози не допоможуть йому. Є кiсмет - доля. Вiд неї  все  залежить,  i  їй
треба коритися.
   Розлючений мубашир пiдбiг  i  до  нього,  рука  в  розмаху  зупинилася.
Вимовив:
   - Добрий будеш яничар!
   Позаду завмирала пiсня, стихав таволжаний свист, хлопчики йшли  берегом
до ворiт султанського палацу.
   У дворi їх вишикували в довгий ряд, i тодi вийшов  до  них  сивобородий
чоловiк - великий вiзир - у супроводi бiлих євнухiв.
   Євнухи  розбiглись  уздовж  ряду,  приглядалися   до   облич   хлопцiв,
запитували iмена, принюхувалися, мов голоднi пси,  i  кидали  коротко:  "В
медресе", "на човни", "до  саду".  Хапали  за  руки,  групували  i  швидко
виводили за ворота.
   Пiдiйшла черга до Андрiя. Вiн видiлявся серед  хлопцiв  ростом,  мiцною
поставою, вражав характерно  закроєний  нiс,  чорнi  широкi  брови.  Євнух
наблизив до нього безбороде  обличчя,  єхидно  придивлявся  до  козацького
сина, батько якого, певно, палив Трапезунт або Скутарi. Спитав:
   - А тебе як звати, каззак?
   Чекав погордливої вiдповiдi вiд степового орляти, щоб потiм  помститися
страшним присудом: "До нiмих".
   Завагавшись на мить, Андрiй вiдповiв чiтко по-турецьки:
   - Я називаюся Алiм.
   Євнух здивовано звiв брови, задоволене хмикнув мубашир.
   - У сiм'ю на виховання, - кивнув великий вiзир.
   Вервечка картинок-спогадiв обiрвалася. Перед очима постала стара жiнка,
яка вчора проривалася крiзь ряди субашiв iз  зойком,  що  може  вихопитись
тiльки з грудей матерi: "Алiме, синочку мiй!"
   Нафiса... Алiм колись любив її. Вiн був ще малий, потребував нiжностi i
мав її. Алiм вдячний Нафiсi  -  вона  навчила  його  своєї  мови  i  вiри,
впровадила в нове життя, яким вiн живе  сьогоднi.  А  це  не  прийшло  так
легко.
   Алiм добре пам'ятає молитви, яких вчила рiдна мати. Вони були зрозумiлi
й милозвучнiшi, спочатку вiн потайки шепотiв  їх  перед  сном.  Нафiса  не
лаяла за це, але щодня, свято переконана, що її вiра справедливiша,  вчила
його корана. Бачила, що хлопець довiряє їй: ретельно молиться п'ять  разiв
на день, виконує мусульманськi обряди. Та не здогадувалась вона, не знала,
що дiється в душi юнака.
   Алiмовi потрiбнi були нова вiра i мова, вiн розумiв це.  Тому  перестав
молитися по-материнському. Бо що з них, тих молитов, коли тут iнший бог, i
вiд цього бога вiн залежний? Проте весь час вiдчував  роздвоєння  в  душi:
двох богiв вiн знає, i обидва чужi.  Той,  християнський,  тепер  над  ним
невладний, тож немає потреби звiряти йому свою душу. А мусульманський  бог
зовсiм чужий. Однак вiн є, керує людським життям на  цiй  землi,  де  Алiм
живе, i з цим богом треба  рахуватися.  Треба  коритися  йому,  як  колись
мубашировi на галерi. Та разом  з  таким  прийняттям  нової  вiри  зникали
святощi з душi хлопця. Все в цьому свiтi  пiдпорядковано  користi,  тож  i
вiн, Алiм, мусить якось скористатися  з  життя.  Хюсам  заробляє  на  хлiб
ювелiрними виробами, колишнiй батькiв сусiд на Українi  -  ралом,  йому  ж
необхiдно погодитись з новою вiрою, щоб мiг колись жити  з  меча.  Все  це
просто i зрозумiло. А тому мусульманський  бог  потрiбен  йому  настiльки,
наскiльки вимагає цього меч, мова - теж, материнська любов Нафiси - також.
Тепер меч уже є. Тож хай не сердиться Нафiса. Її любов стала нинi такою  ж
непотрiбною, як колись добрий християнський бог. А мова й вiра  -  стає  в
пригодi.
   Алiм швидко сприймав науку Хюсама i Нафiси,  все  рiдше  снився  рiдний
степ, а потiм i зовсiм забувся, як забуваються речi, без яких легко  можна
обiйтися.
   Старий Хюсам, милуючись степовою вродою юнака, полюбляв iнодi  називати
його козаком, та морщився вiд цього слова Алiм, усе здавалося йому, що мiж
ним i родовитими мусульманами вмисне роблять якусь рiзницю, що звучить  це
наймення погiрдливо. Глуха ненависть до Приднiпровського краю засiвалася в
серце, адже саме через ту землю, де народився,  не  може  вiн  дорiвнятися
новим спiввiтчизникам,  хоч  знає  коран  не  гiрше  за  них  i  знаменито
розмовляє по-турецьки.
   Нафiсу називав мамою, та прийшов час, коли поняття "мама"  стало  таким
же тягарем, як колись сни про степ. Алiма взяли  на  вiйськовий  вишкiл  в
яничарськi орти. Заплакана Нафiса провела юнака  до  самої  казарми  i  на
прощання почепила йому на шию  амулет.  Цей  срiбний  ромбик  iз  зерниною
мигдалю всерединi любовно вирiзьбив  Хюсам.  На  очах  у  яничарiв  Нафiса
обняла Алiма,  поцiлувала  i  тихо  заплакала.  I  тут  пролунав  регiт  -
глузливий, злий.
   Розчервонiлий вiд сорому хлопець вбiг до казарми,  яничари  смикали  за
амулет, шарпали поли кафтана i, замiсть шаблi, дали йому виточену з дерева
ляльку
   Цiлу нiч простогнав юнак на своєму лежаку  -  осмiяний,  принижений,  а
вдосвiта тихо пiднявся, зiрвав iз шиї амулет i викинув його у вiдхожу яму.
   Алiм швидко змив iз себе ганьбу Нафiсиного поцiлунку. Вiн добре стрiляв
iз лука, з яничарки [73] i пищалi [74], обганяв своїх однолiткiв у шалених
перегонах на Ат-мейданi. Слухняно виконував  накази,  бо  непокiрних  били
палицями в п'яти; ретельно вивчав вiйськову справу, бо бездарних  посилали
в цех м'яти шкури. Рiс мовчазним, бо знав, що в того життя довге,  в  кого
язик  короткий:  вночi  бiля  кожного   п'ятого   учня   лежав   євнух   i
пiдслуховував,  хто,  про  що  i  якою  мовою  перешiптується,  щоб  потiм
вiльнодумцiв покарати голодом.
   Алiм прагнув стати воїном. Чекав з  нетерпiнням  того  дня,  коли  його
назовуть яничаром i запишуть в орту
   Минуло кiлька рокiв, поки цей день настав.  На  площi  перед  казармами
вивiсили криваво-червоне полотнище з срiбним пiвмiсяцем  i  кривим  мечем.
Весь  стамбульський  булук  [75]  вивели  на  майдан   Навпроти   яничарiв
вишикували аджем-огланiв.[76] Iмам прочитав молитву виголосив проповiдь:
   - Ви  гвардiя  султана.  Ви  охорона  iмперiї.  Будьте  гiдними  звання
йенi-черi i не забувайте, що найлютiшi вашi вороги -  болгарськi  гайдуки,
сербськi ускоки, грецькi клефти i українськи козаки.
   Високий чорновусий Алiм стояв на  правому  фланзi  Вiн  нинi,  нарештi,
отримав яничарськi регалiї - це означало, що йому повнiстю  довiряють.  Та
останнє слово iмама неприємно шпигонуло в серце - здалося,  що  на  нього,
саме на нього зиркнули сотнi очей. Повiв  головою  налiво  i  заспокоївся:
аджем-оглани дивилися на яничара-агу, який пiдходив до їхнiх рядiв
   I тут почувся злобний шепiт ззаду, мабуть, адресований сердаровi  [77],
та спалахнули рум'янцями смаглявi щоки Алiма...
   - Байда...
   Це хтось iз ляхiв. Iм'ям Байди Вишневецького,  що  загинув,  пiдвiшений
гаком на мурi фортецi Едiкуле, ображали польськi яничари  українських.  Це
була найтяжча образа. Алiм стиснув ефес шаблi i насилу стримався,  щоб  не
освятити її кров'ю.
   - Байда...  -  повторив  чорбаджi  Алiм,  i  тодi  спалахнула  в  мозку
найстрашнiша згадка. Вiн випив ще одну  чашу  вина,  щоб  залити,  втопити
небажаний спогад,  але  безголова  постать  у  закривавленому  фередже  не
вступалася з-перед очей, стояла перед ним, як недавно  у  снах.  Вiд  цiєї
примари хотiлося втекти з казарми, та насторожилися яничари, побачивши, як
зблiд їхнiй чорбаджi-баша. Алiм напружив сили i глянув на привид  упритул.
А тодi вiдчув, що бiльше його не боїться. Вчора  трапилася  в  його  життi
подiя, яка виправдовувала, видно, непростимий грiх, i цей привид  з'явився
тепер  не  для  докорiв,  а  для  утвердження  Алiмової  влади,   сили   i
жорстокостi. Бо вiднинi цi якостi, а не жалюгiднi муки сумлiння, вестимуть
його в життi.
   То сталося в Багдадi Рано-вранцi Амурат, вислухавши вiд  меддаха  Омара
зловiсне тлумачення сну, очманiв. Та замiсть стяти  вiщуновi  голову,  вiн
наказав штурмувати стiни мiста i сам кинувся в бiй.
   Алiм мiж першими видряпався на мур. Чи то повела його  жадоба  битви  i
слави, чи то з персами хотiв звести рахунки - але за  що?  А  може,  гнали
його до бою пильнi очi чаушлара [78], що гасав позаду орти на  фарбованому
конi i приглядався, як б'ються воїни,  щоб  потiм  доповiсти  яничару-азi.
Добираючись по  драбинi  до  гребеня  муру,  звiдки  вже  котилися  додолу
безголовi яничари, Алiм ще раз оглянувся: так, чау-шлар не зводить саме  з
нього погляду. I тiльки з нього. А в тому поглядi - старе недовiр'я, а той
погляд мовчки вимовляє найогиднiше  слово:  "Козак,  козак,  козак!"  Алiм
вiдчув тепер гострiше, нiж будь-коли, як вiн  ненавидить  те  плем'я,  яке
його породило! "Козак", - говорив Хюсам, милуючись вродою юнака;  "козак",
- дражнили його в сварках товаришi; "козак"! - гримав на нього iмам,  коли
Алiм збивався на якiйсь сурi корана. Це  слово  iнодi  доводило  юнака  до
сказу.
   А чаушлар ось стежить за ним пронизливими очима, бо не  вiрить  у  його
щиру ненависть! То йди, скачи на фарбованому конi i поглянь, як Алiм  воює
за найсправедливiшу вiру безбатченкiв.
   Вiн видряпався на мур i оскаженiло кинувся на противникiв. То козаки чи
перси? А, все одно!
   "Дивися,  чаушларе,  пильно  дивись  i  оцiни  ж  нарештi   справжнього
яничара!"
   Наглядач на зеленому конi  помiтив  його  старання.  Вiн  прискакав  до
яничара-аги i показав на  Алiма  булавою.  А  коли  перське  вiйсько  було
розбите i курiли руїни Багдада, коли яничари розбивали пiдвали i  виносили
скарби, їжу i напої, Hyp Алi покликав до себе Алiма i сказав:
   - Ти хоробрий воїн, i я хочу призначити тебе на мiсце загиблого  в  бою
чорбаджiя першої султанської орти. Та щоб тобi назавжди повiрили, що ти до
кiнця вiдданий iсламу i його величностi  падишаху,  мусиш...  Сюди  її!  -
махнув рукою, i зброєносцi привели перед Алiма молоду жiнку  з  розпущеним
русим  волоссям  у  бiлому  фередже.  -  Це  наложниця  гарему   шахського
сановника. Вона родом iз  того  поганого  краю,  що  плодить  розбiйникiв,
грабiжникiв нашої священної землi. Ця козачка зарiзала нинi двох яничарiв,
якi хотiли зблизитися з нею. Ти мусиш її скарати.
   Алiм ще не вбивав жiнок, а ця, на диво, нагадувала ту, яку колись, у тi
малопам'ятнi часи, називав мамою. Рука з ятаганом опустилась, i почув Алiм
мову, яку - о прокляття! - ще пам'ятав:
   - Козаче, соколе,  -  промовила  тихо  дiвчина.  -  Менi,  орлицi,  теж
обрiзали крила, як i тобi. Але  в  мене  ще  залишилися  руки,  i  я  ними
викупила ганьбу. Чей i тобi не пiзно. Зрубай голову хоч одному вороговi, i
бог, i люди простять тобi.
   Вiйнуло вiд цих слiв запахом скошеного степу, гiрким полином, вечiрньою
м'ятою, щебетом жайворонка над весняною  рiллею,  а  в  синьому  небi  два
вершники помчалися за татарвою... Нахлинуло це так раптово, що -  мить,  i
вiн втратив би все. Та дiвчина, побачивши вагання яничара,  пiдступила  до
нього i мовила голосно, твердо, люто:
   - Твiй предок Байда три днi на гаку висiв i  не  зрадив,  а  ти  боїшся
смертi, що станеться в один мент? Три днi...
   Не доказала. Свиснув  ятаган,  покотилася  дiвоча  голова.  Тiло  впало
Алiмовi до нiг, кров бризнула на шаровари.
   - Вiтаю тебе, чорбаджi-баша, - почув Алiм голос Hyp Алi, та не  побачив
сердара за червоною каламуттю, що залила очi.
   Вона приходила до нього вночi i говорила завжди:
   "Козаче, соколе..." Цi слова вже не навiвали запаху скошеного степу,  а
тiльки лють на докори сумлiння, яких не смiє бути в  чорбаджiя.  I  за  що
докори? За той дитячий короткий сон, який давно розвiявся, який тепер став
зовсiм зайвим?
   Яничари бенкетували.



   РОЗДIЛ СЬОМИЙ

   Перше, нiж увiйти, подумай, як вийдеш.
   Схiдна приказка

   За Карантинною Слободою тягнеться вниз до моря захiдне передмiстя Кафи.
Весною, коли перепадають дощi, тут буяють бур'яни  i  полин,  влiтку  вони
збиваються в клоччя i тлiють на вiтрах; трiщать без угаву цикади i  лiниво
визирають iз трiщин голоднi ящiрки.
   Димове повiтря тремтить над вигорiлим побережжям, а сонце вже  хилиться
з  полудня  i  не  так  пражить.  З  низьких  мазанок  вибiгають  голомозi
татарчуки,  збiгаються  до  моря,  кидають  у  воду   галькою,   верещать,
тлумляться. Нараз зупиняються враженi, зчудованi. Над  бухтою  пiд  кручею
стоїть на каменi шпичкувата дiвчинка: вiтер розгонить  її  довге  хвилясте
волосся, лопотить малиновим сарафаном, а вона вдивляється в голубi озерця,
що розкидалися по морськiй гладiнi, i не чує гамору хлопчакiв.  Срiблястий
пруг потягнувся за байдаком - ось вiн  зникає  за  горизонтом,  далеко,  в
порту, стоять величнi галери, схожi на казкових гiгантських лебедiв,  тихо
дихає море, ледь торкаючись хвилею пiднiжжя каменя.
   Хлопцi знають усiх мешканцiв передмiстя - вiд найстарiшого  до  малого,
всiх турецьких дервiшiв з такiє, навiть  поважних  ходж  iз  Слободи,  але
звiдки взялась ця дiвчинка  з  чорним  волоссям  i  з  брунатним  чарiвним
личком?
   - Ти хто?
   Вона незворушно дивиться поверх їхнiх голiв. Чи не бачить?
   - Хто ти така?
   - Я - Мальва, - вiдповiдає спокiйно дiвчинка, замрiянi очi  опускаються
на поголенi голови татарчукiв i виливають синяву, нiби вони зачерпнули  її
тiльки що з моря i щедро морю вiддають.
   Бешкетники торопiють, вони не знають, що сказати, - такої дiвчини нiхто
нiколи ще не бачив на цьому передмiстi. Та хто ж вона?
   - Ти звiдки? - знову спитали, та вже без хлоп'ячого нахабства.
   Дiвчинка розвела  руками,  зiрвала  бiлу  квiтку  клема-тису,  що  звис
гадючкою по скелi, i кинула їм униз.
   - Не знаю! - гукнула, пострибала кiзкою по приступках скелi i  за  мить
опинилася на верху, а потiм зникла, наче й не було її тут нiколи.
   - Гурiя .. - прошепотiли хлопцi в побожному страху.
   Марiя чекала на дочку перед брамою такiє, нетерпляче  виглядаючи.  Вона
тiльки-но зварила вечерю для монахiв, зараз оголосять передвечiрнiй намаз,
i знову Мурах-баба гнiватиметься, що дитина не вчиться  впору  ставати  до
молитви. Обплутав її дервiш, наче павук комаху, i вирватись уже несила.
   У той вечiр, коли вони обидвi, побитi, зляканi й голоднi, повернулися в
монастир, Мурах-баба повiв їх у передсiння кухнi й викинув  їм  дервiшськi
недоїдки. Марiя не торкнулася  до  їжi,  дитина  ж  вилизувала  миски,  як
собача, i забила Марiя в розпуцi головою об кам'яну долiвку.
   Мурах-баба вийшов у сiни, пiдвiв їй босою ногою голову. ^.
   - Якщо аллах захоче що-небудь дати, - сказав, - то вiн не питає, чий ти
син чи дочка. Але тiльки шукачi знаходять щедрого бога. Тож  слухай  мене,
Марiям. Тобi пощастило, що сьогоднi зустрiла мене, божого чоловiка,  слугу
блискучої Порти. Iнакше здохла б  мiж  цими  шолудивими  татарами,  якi  є
пилюкою нiг османiв. Я дам тобi науку i хлiб, твоїй  дочцi  знайду  колись
багатого жениха, i ти будеш купатися в розкошах, якi  нiколи  й  не  могли
приснитися в поганому твоєму краю. Але  мусиш  бути  покiрною  й  сповняти
заповiт Магомета-пророка: третину доби спати, третину  працювати,  третину
молитися богу. Молитимешся в такiє, працювати на кухнi, а спати зi мною.
   Марiя схопилася, огида та обурення спалахнули в очах. Мальва вилизувала
миску i просила ще.
   Мурах-баба випередив Марiю.
   - У людини двоє вух, а язик один Два рази вислухай, а один раз  говори.
Якщо тобi не до вподоби моя добрiсть, то я тебе вiдпущу нинi, але  дервiшi
нашого такiє, якi панують над душами татар Кафи, не дозволять тобi  навiть
жебрати в мiстi. А у степу голод. До осiннiх дощiв ти й води не  нап'єшся,
хiба що з солончакiв. Тепер ти вислухала  мене  два  рази,  я  жду  однiєї
вiдповiдi.
   Марiя вже мiсяць живе в Мураха-баби на подвiр'ї  монастиря.  Двi  третi
Магометового заповiту сповнювала: варила монахам  їсти  i  вчилася  божого
закону Вiд третьої повинностi викручується. Сказала,  що  зможе  лягти  iз
святим отцем аж тодi, коли вiдчує себе справжньою мусульманкою. Мурах-баба
бачить її хитрощi i стає щораз настирливiшим, жах морозить Марiю  на  саму
згадку про те, та не знає, що має подiяти далi.
   А  Мальва  розцвiла.  Там,  у  хазяїна-татарина,  рiдко  виходила  з-за
килимного верстата, нидiла, жовкла, а тут їй привiлля. Нiхто  не  примушує
працювати - гуляй по горах i над морем, тiльки на  молитву  приходь  i  на
вечiрню науку.
   Вдивлялася в бiк моря, неспокiй уже судомив  груди,  та  ось  мелькнула
малинова спiдничка, збiгла на вулицю дiвчинка з жовтими квiтами в руцi.
   - Що це за квiти, мамо?
   - Мальви, дитино.
   - Мальви? Ха-ха! Таж то я - Мальва.
   - I ти...
   В цю мить закричали муедзини на мiнаретах мiських  мечетей,  оглянулася
Марiя  -  у  дворi  вже  стояв  Мурах-баба,  простягнувши  руки  на  схiд.
Простелила  намазлик,  i  вклякнули  обидвi  тут  же,  на  вулицi.  Мальва
молилася,  вона  вже  напам'ять  знала  сури  корана,  Марiя  дивилася  на
скопиченi бурдеї по той бiк вулицi. Хлiви поприлипали  до  хат,  розваленi
кам'янi тини нагадували пожарища, городи не чепурилися квiтами -  нi,  нi,
хоч тисячу разiв топчи хрест, нiколи до цiєї чужини не звикнеш.
   - Вирвуся звiдси, - шепотiли Марiїнi губи замiсть  фатихи.  -  Вирвусь,
хоч ти, мiй боже, не хочеш цього. Мушу пересадити свою квiточку  на  рiдну
землицю. За будь-яку цiну. А тодi карай мене за грiхи i за зраду
   Закiнчилась молитва.  Мурах-баба  покликав  Марiю  i  Мальву  до  своєї
хатини. Вiн скинув повстяну  шапку  з  зеленою  облямiвкою,  папучi,  сiв,
по-турецьки пiдiгнувши ноги, показав рукою на  мiндер,  де  завжди  сiдали
Марiя з Мальвою.
   - Во iм'я бога милосердного, милостивого, - почав Мурах-баба  незмiнним
бесмеле [79]. - Обiцяв аллах вiруючим сади,  де  внизу  течуть  рiки,  для
вiчної втiхи, i благi житла у садах вiчностi. Я  щасливий,  дiти  мої,  бо
спрямовую вас на шлях iстини. - Вiн пильно глянув на Марiю, яка, опустивши
на груди голову, блукала думками далеко вiд божої науки. -  Сказав  аллах:
"Поклоняйтеся менi, всi до нас вернуться". Нинi я хочу розповiсти вам...
   - Про Кара-куру, ти ж обiцяв, баба,  -  попросила  Мальва,  її  знудило
щоденне заучування корана арабською мовою, якої не розумiла.
   Дервiш невдоволено поморщився.
   - Про злих демонiв не годиться розповiдати пiд  нiч,  дочко,  та  ще  й
людям, якi не знають усiх правд вiри. Тi злiї джини завжди навколо нас, та
страшнi вони тiльки тим, хто не вбере в свою плоть i кров найправдивiшу  й
найсправедливiшу вiру Магомета.
   Не виходячи з задуми, сказала Марiя до себе самої:
   - Кожна жаба своє болото хвалить... Ляхи це саме кажуть про  католицьку
вiру, жиди про талмуд.
   Дервiш почув глузливий тон у словах Марiї,  цiла  злива  настанов  мала
зiрватися  з  його  язика,  та  Марiя  випередила.  Пiдвела  голову;  губи
презирливо стиснутi, погляд зневажливий - Мурах-баба  ще  не  бачив  Марiю
такоюї
   - Хiба можеш ти знати, монаше, що є на свiтi найсправедливiше? Ти, який
так ревно держишся своєї вiри тiльки тому, що  дає  вона  тобi  владу  над
людьми, доволi їжi i жiнок?
   - Хай вiзьме вiтер з твого рота цi поганi  слова,  Марiям,  -  прошипiв
дервiш, але далi вiв спокiйно; - Тi, якi вважають наше вчення  ложним,  не
увiйдуть  у  ворота  раю,  як  верблюд  у  вухо  голки.   Наука   Магомета
найсправедливiша й найправдивiша тому, що  вона  остання.  Адже  коран  не
заперечує Моисея, коран визнає божественне походження  Христа,  але  ж  що
вартi цi пророки перед розумом Магомета, якщо  вони  давали  поради  людям
лише на нинiшнiй день, а на завтрашнiй не могли нiчого обiцяти, крiм  раю,
якого i уявити добре не могли. Мойсей упав на  межi  ханаанської  землi  i
зневiрився в Єговi, Христа розiп'яли самi ж гебреї за те, що вiн звелiв їм
поклонитись iдолам, Магомет же сказав: "Коли всi  народи  приймуть  iслам,
тодi появиться божий посланник Махдi, який зробить  усiх  людей  рiвними".
Нинi бiльше, нiж половина свiту визнали нашу вiру, i недалекий  час,  коли
зрiвняються всi - вiд  шейхульiслама  до  моакiта  [80],  вiд  султана  до
цехового ремiсника.
   - Ну, ну... - зiтхнула Марiя. - Та поки що є ситi i голоднi, хазяїни  i
раби. Твiй Махдi, певне, ще й не зачинався.
   Коли слухаєте коран, то мовчiть,  може,  будете  помилуванi,  -  пiднiс
голос Мурах-баба Сказав же архангел Гавриїл Магометов! на  горi  Хирi  "Ти
останнiй пророк, i в тому, що ти скажеш, нiхто не  зможе  сумнiватися.  Ти
вiзьмеш iз наук дотеперiшнiх пророкiв єдину  сутнiсть  -  єднiсть  бога  i
проповiдуватимеш божi думки, якi  тобi  єдиному  доступнi"  Як  можеш  ти,
земний черв'як, мати сумнiви? З уст пророка  записали  коран  його  халiфи
Абу-бекр, Осман, Омар i Алi, i в ньому ти знайдеш вiдповiдi на всi питання
життя На кожний вчинок пояснення i виправдання, якщо тiльки вiн не шкодить
династiї Османiв, якiй випало нести у свiт правдиву вiру Лише вмiй  читати
коран, лише бережи його  вiд  лжетлумачення,  як  це  роблять  перси-шiїти
вороги блискучого Порога. Бо вчив Магомет боротися за iслам  мечем,  i  це
його найсвятiша заповiдь. Сказано ж у сорок сьомiй сурi:  "Коли  зустрiнеш
такого, що не вiрує, вдар його мечем по шиї".
   Мальва спала, так i не дочекавшись казок про вурдалакiв [81], джинiв, а
Марiя слухала, i їй ставало моторошно вiд проповiдi дервiша.
   "А що, коли це все правда? Та невже мусульманська вiра має стати єдиною
у свiтi? I розiллється страшна чума по всiх краях, i  всi  народи  стануть
схожими  на  туркiв...  I  не  буде  пiсень,  не  буде.  казок,  не  стане
купальських вогнiв, вертепiв пiд рiздво,  волi!  Нiхто  нiчого  не  матиме
свого... Ляхи розiп'яли Україну за схизматську вiру, теж навертаючи  людей
на свою, праведну. Брехня,  за  хлiб  її  розпинають.  Турки  заграбастали
пiвсвiту - за вiру? Нi, за наживу. А бог  один  над  усiма  -  єдиний  вiн
справедливий i вiчний. I вiн не дасть торгувати  собою.  Прийде  час  -  i
терплячий  господь  не  витерпить  бiльше  олжi,  крикне  вiн  мiняйлам  i
лихварям:
   - Годi!"
   Це скрикнула сама Марiя i  затулила  уста.  Хитнулося  полум'я  свiчки,
схопився Мурах-баба, закричав
   - Гяурко! Вiдступникiв у нас  карають  не  божою  карою,  а  земною,  i
покарана ти будеш...
   - Не лякай, - пiдвелася Марiя, хустка сповзла на шию, дервiш  аж  тепер
побачив, що ця жiнка зовсiм сива. Я живу  так,  як  велить  твiй  бог,  бо
виходу iншого не маю. Тож карати мене нема за що А думати не заборониш.  I
нiхто не може заборонити думати людям нi ти, нi мулла, нi твiй Магомет  Ти
говорив, що й перси  вороги  iсламу  Та  якi  ж  вони  вороги,  коли  самi
мусульмани? Ти називав татар шолудивими, а вони теж вашої вiри. Тож  не  в
боговi справа, вам, туркам, болить, що не весь ще свiт опинився пiд  вашим
башмаком. I тому ви, крiм шаблi, взяли за зброю ще й коран. I орудуєте ним
так, як це вам вигiдно, бо ви сильнi.  Але  сила  ваша  не  вiчна.  Людина
мiцна, поки молода, а потiм слабне, хирiє i вмирає. А коли не вмiла жити з
сусiдами по-людськи замолоду, то сусiди на старiсть  їй  не  допоможуть  i
навiть за домовиною не пiдуть!
   Мурах-баба розгублено дивився на розхристану козачку,  яка,  здавалась,
зараз пiдступить i вчепиться руками в його  горло.  Вiн  не  чекав  такого
вибуху  слiв  вiд  зламаної  горем  Марiї,  якоїсь  хлопки  з-над  Днiпра.
Вiдступив, бо ще не зустрiчав розумної жiнки,  позадкував,  бо  ж  розумна
жiнка може бути й вiдьмою.
   - Ти хто така... хто така? - пролепетав.
   - Полковничиха я! Жiнка полковника Самiйла,  який  душив  вас  димом  у
Скутарi. Гетьмани гостювали в мене в хатi, державнi ради радили при  менi,
а ти... ти хочеш, щоб я з тобою, брудним i юродивим, лягла у лiжко? Тьху!
   I вiдразу обм'якла. Впала на мiндер i захлипала  над  сплячою  Мальвою.
Голос дервiша прозвучав кволо, але погрозливо:
   -  Кажуть  правовiрнi:  "Доброму  коневi  збiльшувати  порцiю   ячменю,
поганому - канчукiв".
   - Вiд ячменю я вiдвикла, до канчукiв  не  звикати,  -  зiтхнула  Марiя,
взяла на руки дитину i пiшла, похитуючись, у свiй чардак [82].
   ...Прокинулась вранцi з терпким передчуттям бiди.  Мураха-баби  вже  не
було в домi, помислила, чи не задумав дервiш чого-небудь  поганого.  Тяжко
пошкодувала за свої вчорашнi слова, бо що з того, що сказала правду в очi?
Чей  же  не  переконала  його,  а  собi,  певно,   нашкодила.   Мурах-баба
помститься.
   Зварила обiд  на  кухнi,  i  тодi,  коли  дервiшi  подались  на  обiдню
молитву-зухр, Марiя, заховавши пiд кафтан свої i Мальвинi речi, вислизнула
з дочкою на вулицю. Не знала, куди йти, але вiрило серце, що  мусить  нинi
зустрiти когось такого, хто дасть пораду. Люди всюди є, не всi ж звiрi.
   В провулку бiля Круглої  башти  побачила  старого  чоловiка  з  довгою,
сивою, як  у  бiблейського  Саваофа,  бородою,  в  бiлiй  чалмi  i  сiрому
арабському бурнусi Вiн не вклякнув  на  землю,  коли  муедзини  прокричали
зухр, а тiльки звiв обличчя до неба, i здалося Марiї, що ця людина  бачить
бога. Отого бога, яким торгують всi на свiтi, не знаючи його,  того  бога,
який є найсправжнiсiнькою правдою, вiчно зневаженою i безсмертною.  З  нею
вiн зараз розмовляє вiч-на-вiч, радиться, питає.
   - Допоможи, святий чоловiче, - почув меддах  Омар  шепiт,  i  його  очi
опустилися. Бiля стiп клячала жiнка з дитиною.  -  Той,  хто  вмiє  бачити
бога, мусить знати стежку до моєї долi, якої я не можу вiдшукати.
   - Встань, дочко, - мовив Омар. - Я не святий. Я лише встиг довго пожити
на землi. Сходив усi  мусульманськi  краї,  звiдав  кожне  село  i  мiсто,
шукаючи правди не в законах, а в людях. I збагнув  одну  правду  -  правду
людських страждань. Це єдине, що не є фальшивим нинi  пiд  сонцем.  Що  тi
страждання породять - не знаю, - мовчать  боги.  Та  якщо  колись  настане
щастя на землi, то скажуть мудрецi: "Його  породило  безмежне  горе".  Яке
лихо спiткало тебе, жiнко?
   - Я родом iз безталанної України. Рабинею була  в  Криму  два  роки,  а
тепер пропадаю на голоднiй  волi.  Вiри  своєї  вiдреклась,  хрест  святий
потоптала, та цього мало. Щоб животiти, треба топтати ще  й  свою  душу  i
тiло кожного дня, а це понад мої сили. Я живу в дервiшiв у  монастирi,  та
вертатися туди вже не можу. Порадь менi, куди маю дiтися, щоб  хоч  дитину
врятувати вiд смертi?
   - Твiй злий демон водив тебе помiж лихих людей. Iди геть вiд них. Аллах
вклав у людську подобу добро i зло, безбожнiсть i богобоязливiсть  i  веде
людство обома шляхами. Ти зможеш знайти тих, що йдуть  шляхом  добра.  Хай
бог ощасливить тебе у своїх шуканнях i допоможе тобi знайти  свiт  правди.
Шукай його не серед багатих, не серед святенникiв-неробiв, а мiж тими, якi
знають цiну зернинi проса. I нi за що не плати своєю вiрою i совiстю.  Бог
єдиний для всiх народiв, i приймає вiн молитви з рiзних храмiв  i  рiзними
мовами, аби тiльки вони були щирими, аби тiльки до них не  дiткнувся  бруд
користолюбства. Покинь Кафу - цей  содом  продажностi  i  нечистi,  покинь
швидше, поки погань не прилипла до незайманої душi твоєї дитини. Iди i  не
повертайся бiльше до  тих,  хто  молиться  шайтановi  словами  фатихи.  За
Бахчисараєм  є  християнське  село  Мангуш,   може,   там   знайдеш   собi
пристановисько.
   Цiлющим бальзамом  лились  слова  мудреця  на  розтерзану  душу  Марiї.
Прояснiв сутужний темний свiт: є ж таки добрi люди на цiй страшнiй  землi,
а якщо вони є, то нема неминучостi загибелi. В темницi,  де  дотепер  жила
Марiя, вiдчинилось раптом вiконце, i  жмут  свiтла  розлився  по  холодних
стiнах золотими озерцями надiї.
   Вона припала до руки мудреця, взяла в нього благословення i в сам обiд,
коли  найдужче  пекло  сонце,  квапилася  з  Мальвою  колючим  степом   по
бахчисарайськiй дорозi.
   Гори залишилися позаду. Вони  ще  манили  до  себе  прохолодою  дубових
лiсiв, та попереду стелився наїжений злий степ, i треба буде його здолати.
Вiн вигорiв дотла i був неозiрний,  мов  пустеля;  чорнiла  курна  дорога,
витоптана возами, копитами й ногами, - хто її проклав? Валки  невiльникiв,
сама Марiя прокладала її два роки тому до рабства. Виведе вона її тепер на
волю чи замучить, жорстока, спрагою i  голодом?  Хто  зустрiнеться  їй  на
цьому шляху - розбiйники,  ясир  чи,  може,  чабани,  якi  напоять  Мальву
молоком? Марiя має чим заплатити. В такiє заходили калiки,  хворi  просити
зцiлення в монахiв, вони залишали в монастирi овець i кiз, а їй,  кухарцi,
перепадало якесь акче  -  мусульмани  завжди  дарують  милостиню,  бо  так
заповiдав всещедрий Магомет. На перший день байраму побожнi беї випускають
пташок iз клiток на волю, людей же нi, не залишив чомусь  такого  заповiту
пророк.
   У степу було безлюдно. Страх набрести на ясирну валку зганяв  Марiю  на
бездорiжжя, там тяжче було йти. Колючки протикалися  крiзь  м'якi  папучi,
плакала Мальва i канючила вернутися до доброго Мураха-баби, вона так i  не
могла допитатися в мами, чому вони залишили монастир.
   Зрiдка подибувалися рiчки, вони ледь струменiли по слизьких камiннях  i
теж задихалися вiд спеки, та все ж на берегах зеленiла трава,  можна  було
тут помитися, перепочити i з'їсти шматок хлiба.
   Ночували в степу. Харчiв трохи прихопила з собою, голод поки що не гнав
до  аулiв,  та  знала  Марiя,  що   невдовзi   доведеться   йти   жебрати,
признаватися, хто вони, i наражатися, що якийсь  ретельний  кет-худа  [83]
поверне їх iз ногайцями назад у Кафу Як i чим доведе, що вона вiдпущена?
   Три днi не зустрiчався нiхто по дорозi - наче вимерла  кримська  земля.
Тiльки сипи-орли сидiли на каменях, хижо витягнувши довгi  шиї.  Очiкували
валок iз Карасубазара, пiсля яких є завжди чим поживитися -  недоїдками  i
людським трупом.
   Ставало чимраз тяжче i страшнiше:  запаси  їжi  закiнчилися,  подерлося
благе взуття. Треба було вибирати: або йти  на  риск  у  села,  або  стати
поживою стерв'ятникам. На четвертий день  -  Марiя  вже  несла  Мальву  за
спиною, пiдв'язавши її хусткою, мала зовсiм обезсилiла  -  почулося  овече
блеяння, з пiвночi над степом котилася курява. Марiя вдивилася в розпечене
повiтря, що тремтiло над жовтим стеблинням ковили: на  обрiї  заворушилася
кора землi, наче враз закипiла вiд нестерпної спеки. Позаду  отари  маячiв
вершник, за ним повiльно рухалася крита кантара, запряжена волами.
   - Мамо, бачиш, - марила Мальва, тремтiла, билася, скрикувала в мами  на
руках, - скаче на конi каїш-башак [84], в нього роги на головi i,  замiсть
нiг, козлячi копита.
   - Цить, дитино, цить, це не башак, це добрий чоловiк,  вiн  дасть  тобi
молока.
   - Мамо, я нинi не молилася. Он бiжать по полю злi джини, то не  овечки,
мамо, то оджу[85]! Вони по мене йдуть, бо я сьогоднi не молилася.
   До подорожнiх прискакав на  легкому  румаку  хлопчик-татарин  у  сiрому
доломанi, в кудлатiй баранячiй шапцi.
   - Сабаних хайр олсун! [86] - гукнув iз сiдла, до якого  нiби  прирiс  i
тiльки мiг нагнутися, щоб  приглянутися  до  людей,  якi  чогось  блукають
безлюдним степом. - Хто ви такi i куди йдете?
   На сухому лицi юного  чабана,  в  його  глибоких  палаючих  очах  Марiя
впiзнала риси тих самих диких ординцiв, що гнали її  з  України  до  Кафи,
тих, чиє серце не здригнеться нi вiд плачу, нi вiд кровi. Але цей  не  мав
нi шаблi, нi лука, якi дають людинi право сваволити, i, мабуть,  тому  вiн
був звичайним, людяним. Суворо закроєнi уста i пряме  пiдборiддя  свiдчили
про мужнiсть i одчайдушнiсть. Якби в нього в руцi був не карбач, яким  вiн
шмагає волiв чи верблюдiв, а аркан, можливо, вiн зв'язав би  ним  жiнку  й
дитину, щоб потiм продати на ринку в Карасубазарi - бо зразу  побачив,  що
не татари вони.  Але  вiн  був  пастух,  а  не  воїн,  його  змалку  вчили
вiдрiзняти людей вiд худоби, нiколи  не  доводилося  юнаковi  поганяти  їх
разом.
   Чабан зiскочив з коня, подав дитинi бурдюк iз кумисом.
   - Пий, гюзель.
   Мальва жадiбно припала до бурдюка, цiлющий  напiй  повернув  їй  дрiбку
сили, привиди зникли з-перед очей, дiвчинка кволо осмiхнулась до пастуха:
   - Алла раз олсун, дост ака [87].
   Парубок дзвiнко засмiявся.
   - Дивись, яка з неї татарочка! А звiдки ти, мала гяурко?
   Мальвинi очi наповнились страхом, вона згадала, як у Кафi кидали в  них
хлопчаки камiння, обзиваючи цим словом. Обхопила маму за шию, залебедiла:
   - Я не гяурка, не гяурка!
   - Ти  не  бiйся,  -  пастух  погладив  її  по  колiнцях.  -  Християни,
мусульмани - люди, чого ти плачеш?
   - Я не гяурка, я мусульманка, - не вгавала Мальва.
   Юнак  допитливо  глянув  на  Марiю.  Вона  опустила  руку  з  бурдюком,
промовила:
   - Так, вона мусульманка.
   - I ти? - недовiрливо придивлявся чабан до слов'янського обличчя жiнки.
   Промовчала.
   - Спасибi тобi, добрий хлопче, - сказала  по  хвилинi.  -  Ми  йдемо  в
Бахчисарай. Продай нам бурдюк кумису на дорогу i трохи каймаку [88]. Грошi
в нас є.
   Тим часом пiд'їхала  двоколiсна,  крита  повстю  кантара.  Воли  лiниво
зупинилися перед своїм проводирем. Крiзь  дiряве  шатро  виглядала  молода
жiнка в  чадрi.  З-пiд  плоскодонної  шапочки,  вишитої  золотом,  спадали
змiйками на плечi тоненькi косички. Чорнi очi пильно зиркали крiзь  прорiз
у чадрi.
   Нам по дорозi, промовив парубок до Марiї. Ми йдемо з  худобою  на  яйли
Бабургану i Чатирдагу. Сiдай, пiдвеземо.  Фатiма,  -  повернув  голову  до
молодої татарки, - помiсти їх в кантарi.
   Такої ласки i доброти Марiя  не  сподiвалася  вiд  татарина.  Кланялася
парубковi, зворушена до слiз, розгублена.
   В душнiй кантарi поруч iз Фатiмою  сидiв,  спершись  плечем  на  в'юки,
старший  чоловiк.  Вiн  пiдвiвся,  дав  мiсце   подорожнiм.   Марiя   тихо
привiталася, хотiла осмiхнутися до жiнки, але та суворо дивилася на неї  i
не вiдповiла на привiтання.
   - Менi аби дитина трохи вiдпочила, -  мовила  винувато.  -  Ми  недовго
будемо вам заважати.
   Татарка мовчала, переводячи суворий погляд iз матерi на  дочку.  Старий
крекнув у кулак, пробурмотiв:
   - Не говори до неї, вона нiма.
   Гiрко вразило Марiю нещастя молодої жiнки
   - Вiд уродження? - спитала.
   - Та нi... Коли була ще маленькою, як от твоя, ми кочували за Перекопом
степами Узухри [89].  Одного  дня  на  нашi  кочовища  напав  Сагайдак  iз
козаками. Палили i рiзали все живе. Я заховався у травi, а жiнку мою, маму
Фатiми, замучили в дитини на очах. Були б i їй голiвку розтрощили,  та  не
побачили  за  бебехами.  Мову  вiдiбрало...  Вiдтодi   гяурiв   божевiльне
ненавидить, а це й дивиться, чи ви не з тих.
   Спазма пробiгла в Марiї горлом.
   - Нi, нi, - заперечила, натягаючи яшмак нижче пiдборiддя, - ми... ми  з
Кафи. В Бахчисарай до рiдних вибралися...
   Старий глянув на  Марiю  спiдлоба,  пронизливо,  i  вiд  цього  погляду
нудотна млiсть розслабила тiло. "Пропали ми, - подумала. - Вiн не вiрить".
   - А той хлопець,  хто  вiн  вам?  -  спитала  Марiя,  намагаючись  бути
спокiйною.
   - Син мiй. Вiд iншої жiнки.  Недолугий  якийсь.  Брати  його  пiшли  на
невiрних, а вiн iз вiвцями. До шаблi i торкнутися  не  хоче...  А  воювати
мусимо. Турки женуть по ясир,  голод  завжди  дошкуляє,  козаки  не  дають
спокою...
   "Голод дошкуляє, - гiрко осмiхнулася Марiя. Значить,  сусiда  грабувати
треба, нiби йому життя не миле. Козаки не дають спокою! А чи не  з  помсти
за таких, як я, напали конашевцi на ваше кочовище i невинних  за  невинних
порубали? Твоя дочка нiма, i моя теж нiма мови своєї майже не знає. А вона
могла б спiвати i водити хороводи над Днiпром. Та ви її  примусили  забути
пiсню i  мову,  ви  вiдiбрали  їй  купальськi  вiнки,  через  вас  я  мушу
виховувати її яничаркою. Хiба не чув, як вiдмагається вона вiд одного лише
слова "гяурка"?"
   Промовчала Марiя, їй тепер судилось тiльки мовчати. Навiть  тодi,  коли
топче хрест її дитина.
   Зупинилися за Карасубазаром напоїти волiв у  рiчцi.  Це  страшне  мiсце
добре пам'ятає Марiя. Тут ногайцi  дозволяли  невiльникам  митися.  Чорною
ставала вода, мабуть, тому самi татари назвали мiсто Кара-су [90]
   - Зуя, - промовив старий, показуючи на рiчку. - Коли переселялись  хани
з Ексiкириму [91] в Бахчисарай, померла по дорозi жiнка хана Хаджi-Гiрея -
прекрасна Зуя. Тут похоронили султан-ханим i назвали її iменем рiку.
   - А тепер iз неї худоба п'є воду, - сказала Марiя. -  Худоба,  яка  має
людську подобу. Он, - показала рукою на невiльничий базар.  Саме  заганяли
ясир, такий знайомий лемент вирвався з-поза стiн мiста у  степ.  Дивiться,
кого продають.  Не  овець,  не  верблюдiв,  яких  жене  ваш  син  на  яйли
Чатирдагу...
   - Так... Це так... Але ти поглянь у  той  бiк.  Бачиш  гору,  схожу  на
великий стiл? Це Ак-кая. З неї турки скидають татар, якi не хочуть iти  на
священний джiхад. Вовк їсть вiвцю, вiвця пасе траву .. Так, видно,  мусить
бути, жiнко. А ти давно тут?
   - Третiй рiк, - призналася.
   - Горе всiм, живущим на землi, - сказав татарин. Вiн бiльше не  заводив
розмов, далi дивилася злими очима молода  татарка  то  на  Мальву,  то  на
Марiю, а за кантарою чвалав юнак на румаку i наспiвував пiсню про красуню,
що чекає його на чаїрах Бабугану.
   Вранцi парубок вiдхилив повсть,  заглянув  до  кантари,  i,  скалячи  в
добрiй усмiшцi густi бiлi зуби, гукнув:
   - Виходьте, гяури! Бахчисарай он там, за цими горбами. А ми  повертаємо
влiво. Йдiть прямо, не звертайте нiкуди i дiйдете  до  Мангуша.  А  там  -
рукою подати.
   - Мангуш? - зрадiла Марiя. - Ми якраз це  село  шукаємо.  Спасибi  вам,
люди добрi.
   Вона вклонилася  старому,  той  мовчки  кивнув  головою,  промовила  до
татарочки:
   - Бувай здорова, красуне!
   Та у вiдповiдь почувся лютий писк i  белькотiння,  Фатiма  схопилася  з
мiсця, замахала руками.
   - Заспокойся, Фатiмо, - спинив сестру парубок. - Цi люди тобi нiчого не
виннi. Ну, йдiть. А мене звати Ахмет! - I не чекаючи подяки,  почвалав  за
отарою овець, що котилися по сiрому степу,  швидше  до  зеленого  пiднiжжя
гiр. На обрiї в димовому серпанку плавала перевернена дном галера - пласка
вершина Чатирдагу.
   Мальва  порум'янiла,  посвiжiла.  Пiдстрибуючи  на  однiй  нозi,   вона
наспiвувала ту саму пiсню, яка недавно лунала попереду кантари: про овець,
про пахучi яйли, про красуню, що  жде  не  дiждеться  молодого  чабана  iз
степiв.
   А з уст Марiї пiдсвiдоме спливала одна й та  ж  пiсня,  що  невiдступне
йшла за долею двох людей  з  України  в  неволю.  Бродила  вона  пилючними
дорогами по Криму, пантрувала ту долю, щоб не загубилася, бува, не пропала
у розпеченому мiражi чужого свiту.
   Ой що ж бо то за бурлака,
   Що всiх бурлак скликає...
   Мальва перестала спiвати, допитливо глянула на матiр.
   - Чому ти завжди цю пiсню спiваєш, мамо?
   - Це пiсня твоєї колиски, доню. З нею ти народилася... З нею i  вмирати
повинна.
   Мальва не зрозумiла загадкових материних слiв, вона погано  розумiла  й
ту мову, якою мама iнодi розмовляла.
   - По-якому ти говориш, мамо, зi мною, коли нема чужих людей?
   - По-українськи, дитино... По-твоєму.
   - Тут так нiхто не говорить...
   Марiя з болю похитала головою. Боже, боже, якою цiною вона купує  дочцi
життя... "Чей не пiзно ще сказати, що ми у ворожому  краю,  що  ненавидiти
мусимо все тут суще. Пригадати їй власне iм'я, переконати, що вiра, яку ми
прийняли, погана вiра". I дитина повiрить матерi, i все життя ненавидiтиме
тих, що вбили її батька, забрали братiв. I разом з тим житиме  серед  них.
На неї  кидатимуть  камiнням  i  обзиватимуть  гяуркою.  У  серцi  дiвчини
закипатиме жаль i в горi клястиме матiр: "Чому ти мене породила iншою, нiж
цi люди? Навiщо це менi? Що я  маю  за  це?  Погорду,  сивi  дiвочi  коси,
непосильну працю за шматок хлiба i ту Україну, якої не бачила нiколи й  не
знала". I нiякої надiї на повернення. А так...  Нi,  нi,  хай  росте  вона
мусульманкою, то хоч право матиме на грамоту. А потiм зрозумiє... i рiдний
край, i мою жертву. Думала Марiя про синiв-близнят. Де вони, чи живi? Якщо
живi, то, певно, не пам'ятають нi матерi, нi своєї мови теж. Чи вже  давно
їх на свiтi немає? А що краще? Що краще? Та на якiй вазi важити сумлiння i
материнську любов?
   Дорога зiп'ялася на невисокий перевал i круто збiгла вниз по вапнистому
бiлому схилу. Далi пiшла долиною,  зрiдка  минаючи  невеликi  аули.  Марiя
здалека побачила село, що сховалося внизу мiж горами.  Догадалася,  що  це
Мангуш, - воно було  iнакшим  вiд  татарських.  Забiлiло  стiнами  з-помiж
садiв, заскрипiло колодязними журавлями, всмiхнулося вiдслоненим обличчям,
i Марiя зiрвала яшмак. Стояла i любувалася  шматочком  України,  що  якось
забрiв  у  Кримськi  гори.  Правда,  по   дорозi   вiн   прибрався   трохи
по-чужинецькi: приплюснутi дахи замiсть високих солом'яних  стрiх,  мечеть
пiд горою,  кам'янистий  грунт  замiсть  пухкого  чорнозему,  пiщанi  гори
замiсть степу, та все-таки повiяло знайомим рiдним вiтром iз чужої долини,
i перехрестилася Марiя.
   Зiйшла в село. Над бурхливим потiчком, що протiкав низом, вона побачила
гурт  чоловiкiв.  Вони  сидiли  на  каменях,  курили  люльки,  розмовляли.
Згадала, що нинi недiля, забула про неї, святкуючи  з  татарами  п'ятницi.
Пiдiйшла,  привiталася.  Чоловiки  привiтно,  проте  байдуже  дивилися  на
зайшлих. Видно, новi люди в цьому селi появлялися часто. Заговорила до них
по-українськи, вони зрозумiли її, та вiдповiли чомусь по-татарськи.
   - Де можна жити! Небо над головою,  а  земля  пiд  ногами.  Он  бiлiють
бодрацькi каменоломнi. Камiнь iз  Бодрака  можна  брати  всiм.  Є  з  чого
побудувати хатину.
   А захочеш, сама рiзатимеш камiнь  на  продаж  бахчисарайським  татарам.
Платять добре.
   З гурту вийшов кульгавий чоловiк  з  острiшкуватими  бровами  i  рудими
прокуреними  вусами,  вiн  заговорив  тiєю  рiдною  спiвучою  мовою,  якої
давним-давно не чула:
   - Ходiть зi мною, земляки безталаннiї. Притулю вас, поки  обзаведетесь.
Я каменяр Стратон. Може, й до мене пристанеш у помiчницi. Аби шия, а хомут
знайдеться. Не журися, жiнко: перетреться, перемнеться та й минеться...
   Вiд  щастя  схлипнула  Марiя.  Всi  непевностi  i  страхи,  якi  мусила
переносити мовчки, бо нi з ким  було  подiлитися,  лишилися  позаду.  Вона
нарештi вiльна! I не знайде  її  тут  нi  люта  хазяйка,  яка  нахвалялася
продати Мальву на кафському базарi, анi пiдступний Мурах-баба.
   А в серцi затеплилася надiя: завтра ж  вийде  до  Стратона  на  роботу,
надриватиметься, день i  нiч  працюватиме,  а  заробить  грошей  i  купить
грамоту. Чудодiйне ханське письмо, що виведе її  на  яснi  зорi,  на  тихi
води, у край веселий.



   РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ

   Розважнiсть, мудрiсть, справедливий лад
   Нехай завжди панують там, де влада,
   Бо царство, де невiглас управля,
   Господнiм добрим намiрам завада.
   Саадi

   Затихли  вулицi,  вiдбенкетував  Стамбул.  Розколоте  на  три   частини
Босфором i Золотим Рогом мiсто прiло пiд сонцем, життя в ньому поверталося
до свого буденного ритму. Кишiла Галата купцями, волоцюгами й послами,  що
прибували з рiзних країн на прийом до нового султана;  брязкала  зброя  на
Скутарi - рихтувалися яничари до нових походiв; награвали  сумнi  арабськi
мелодiї  єгипетськi  мандрiвнi  скрипалi  й  флейтисти,  розсiвшись   бiля
кафеджiїв у тiнях платанiв.
   Нiчого не змiнилось, хоч незвичайнi подiї промчали-ся смерчем тривоги i
трiумфу над столицею iмперiї. Так само дзвенiло  в  майстернях,  так  само
сидiли на  вулицях  лiнивi  бородачi  за  кальянами:  курiли  мангали  пiд
чинарами, галасували купцi в крамничках.
   Хiба що в душах людей щось змiнилося, але цього нiхто  не  помiчав  пiд
сонцем аллаха. Злягала Нафiса, та знав про це лише Хюсам.  Старий  ювелiр,
як i кiлька днiв тому, горбився над  срiбним  браслетом,  якого  нiхто  не
купить, i знову думу думав про найстрашнiше: що станеться з народом,  коли
його охороняють чужинцi, яким цей народ дав вiру i зброю, а любовi дати не
змiг. Та про цi думи знав лише один Хюсам. Сидiла в сералю самотня  валiде
i придумувала каверзи проти кизляра-аги Замбула. Тривога  лягла  борознами
на високому чолi великого вiзира Аззем-пашi: з ким порадитись,  де  знайти
фiлософа, астролога, пророка, що вгадав  би,  звiдки  йде  загроза  упадку
iмперiї, бо цю  небезпеку  вiдчуває  вiн  тiльки  iнстинктом,  а  осягнути
розумом не може. Муштрував яничарiв Алiм.  Непотрiбнi  спогади  розвiялися
разом  iз  хмелем.  Тягнувся  чор-баджi  перед  яничаром-агою,  випрошуючи
поглядом у нього найнесподiванiшого  наказу.  Hyp  Алi,  порозумiвшись  iз
Замбулом, плiв свої сiтi навколо великого вiзира.
   Падишах Iбрагiм почав царювати за третьою брамою Бiюк-сарая.
   Царювати... Це було дивне слово, яке поки що iснувало поза ним,  окремо
вiд нього, десь поза мурами нової  розцяцькованої  тюрми,  яка  називалася
тронним залом. Це було всесильне поняття,  до  якого  вiн,  незважаючи  на
коронування, ще не  мав  доступу.  Та  машина,  що  створила  вчора  його,
працювала поза ним  i,  хоча  обрала  Iбрагiма  своїм  призвiдцем,  ще  не
розкривала таємницi, як управляти нею.
   А може, не обрала? Хтось цими днями втратив владу, хтось узяв її до рук
i влаштував на радощах виставу театру Кара-гез [92]?  Його  пишно  вбрали,
посадили на султанського коня, не питаючи про  це  його  згоди,  як  i  не
питали тодi, коли запроторювали в тюрму. Шейхульiслам навчив його ролi,  i
вiн виголошував цю роль на пiдказках Hyp Алi. Його,  Iбрагiма,  возили  по
мiсту, дали йому грошi, щоб  вiн  шпурляв  ними  у  натовп,  яничар-ага  з
нарочитою ввiчливiстю знiмав iз нього взуття перед входом у мечеть Еюба, а
потiм за це здер iз нього плату. Великий вiзир Аззем-паша,  який  управляв
державою за сильного  Амурата,  вiдверто  посмiювався  iз  спектаклю,  але
Регель наполягає, щоб Iбрагiм слухав Аззем-пашу. Хто ж, власне, прийшов до
влади, i що повинен робити Iбрагiм, якого нарекли султаном?
   Iбрагiм не виходив iз тронного залу, боячись, що дверi зачиняться i вiн
не зможе їх вiдчинити знову. Хвилинне  блаженство  вiд  розкошi,  яка  так
раптово прийшла на змiну тюремнiй безпросвiтностi, минула. Iбрагiм нервово
ходив по залу, подеколи дотикаючись до алмазного поруччя трону, а в головi
вкладалась i вкластись не могла страшна думка про нестiйкiсть султанського
становища.
   Вузький коридор вiв iз тронного залу до  бiблiотеки.  Iбрагiм  нерiшуче
подався коридором. Попiд стiною в низьких шафах лежали книги. Багато книг.
Вони таємничо дивилися на султана пергаментовими корiнцями, оправленими  в
срiбло i дорогоцiнне камiння. Може, в них Iбрагiм знайде пораду, може, там
написано, як керувати державою? Але  ж  їх  так  багато,  а  йому  стiльки
пропало часу в тюрмi, i вiн так мало знає!  З  якої  почати?  А  далi  що?
Гайнувати днi, тижнi, мiсяцi на читання, а за  мурами  палацу  простяглася
величезна iмперiя, кордонiв якої вiн не уявляє.  Десятки  народiв  живе  в
нiй, а що це за народи? I є десь Персiя - скорена, але не вбита, i є Крим,
готовий завжди вжалити гадючим жалом у найвразливiше мiсце  -  Кафу,  гуде
непокiрний Азов, а зрештою, - весь свiт довкола ворожий i незвiданий.
   Де знайти точку опори i душевну  рiвновагу?  Серед  жiнок  гарему?  Вiн
спраглий жiночих ласк, але хто ж заручиться, що його не отруїть, не зарiже
кинджалом якась там одалiска Амурата? Чому Замбул  ще  дотепер  не  привiз
нових красунь? Iбрагiма огортала нестримна похiть, йому здалося  враз,  що
як тiльки вiн звiльнить тiло  вiд  каламутi  фiзичних  пристрастей,  стане
ясним i бистрим розум:  вiн  мусить  спочатку  вiдчути  себе  володарем  у
малому, аби врiвноважитись, стати, врештi, нормальною людиною.
   - Замбул! - крикнув. Повторив ще гучнiше: - Замбул!
   В тiй митi пiдбiг до нього кизляр-ага зi схрещеними руками  на  грудях.
На цей раз вiн не  здався  Iбрагiмовi  аж  таким  огидним.  Те,  що  євнух
з'явився за першим покликом, вдовольнило султана:  може,  ця  людина  буде
його першим слугою i порадником?
   - Ти обiцяв менi показати гарем. Де ж тi красунi, за якими ти  розiслав
гiнцiв по всiх мiстах країни?
   - Великий падишаху, - мовив Замбул, -  я  тiльки  чекав  твого  наказу.
Найвродливiшi дочки українських степiв, Кавказьких гiр i  гарячого  Єгипту
чекають на тебе в гаремi бiля фонтана.
   - Веди!
   Iбрагiм  сторопiв,  побачивши  довгий  ряд  дiвчат.  Яку   ж   вибрати?
Розгублено дивився то на красунь, то на Замбула. Пройшовся вздовж  ряду  з
хустинкою в руцi, яку мав дати  вибранiй,  i  зупинився,  загiпнотизований
великими чорними очима, в яких не було боязнi i покори, в яких не  млявiло
штучне звабництво. Цi очi пломенiли i  промовляли  дивовижно  смiливо:  "Я
хочу тебе не як рабиня - як жiнка". Недовiр'я на мить зворушилося в  мозку
султана, вiн завжди мучився вiд усвiдомлення  своєї  непривабливостi,  яку
мусив надолужувати походженням i золотом, але погляд дiвчини жахтiв  силою
i  владнiстю  -  тим,  чого  бракувало  саме  тепер  султановi,   i   вiн,
заворожений, подав їй хустину.
   - Хто ти, яке iм'я твоє?
   - Я черкеска Тургана, а для тебе, султане, буду шекер [93], - вiдповiла
дiвчина, пов'язуючи султанською хусткою свою шию.
   - О аллах! - прошепотiв вражений Iбрагiм.
   Тургану вивела з ряду господиня гарему, кяя-хатун, щоб  пiдготувати  її
для ночi: викупати в пахучих водах, одягти, а ввечерi увести в  султанську
спальню.
   ...Вранцi гарем чекав iз затаємним подихом: чи нарече Iбрагiм  одалiску
Тургану султаною? Швидко заздрiсний шепiт прослиз  по  кiмнатах  -  Замбул
перевiв султанську обраницю в окремий  корпус  сералю,  приставив  до  неї
прислугу з чорних євнухiв, вручив їй золоту корону i три тисячi цехiнiв  у
шовковому мiшку. Валiде Кьозем не  пам'ятала  такого  щедрого  паш-маклика
[94], вона зрозумiла  вiдразу  хитрiсть  своєї  суперницi  i  заскреготiла
зубами з лютi.
   Заспокоєний i ситий зустрiв  Iбрагiм  вранiшнiй  азан.  Цiєї  ночi  вiн
збагнув найголовнiше: свою власну людську повноцiннiсть. Вiн кохав i  його
кохала  чарiвна  Тургана.  Зникло  оте  вiчне  почуття  ущербленостi,  яке
переслiдувало його, вiдколи народився. Iбрагiма  менше  пестила  мати,  бо
другим був сином; пiсля обрiзання його вивезли iз Стамбула, бо  в  столицi
мав право жити лише старший брат;  юнiсть  минала  в  товариствi  тюремних
ключникiв i каштеляна, бо Амурат став  султаном.  Його  називали  юродивим
братом генiя, зневажали, насмiхалися, позбавляли всього того, що  належить
кожнiй людинi.
   А нинi  Iбрагiма  покохала  жiнка.  Коронування  повернуло  йому  волю,
Тургана - людську гiднiсть. Вона була пахуча  й  свiжа,  як  умитий  дощем
гiацинт, бурхлива, мов гiрський водоспад, гаряча, як перський рисак.  Вона
кохала його - мужчину, а не султана; в ньому, зневаженому, осмiяному i так
раптово возвеличеному, Тургана побачила людину. Iбрагiм повiрив у це, i до
нього повернулася рiвновага - вiн осягнув звичайне щастя.
   Забувши про тронний  зал,  з  якого  вчора  боявся  вийти,  про  тисячi
небезпек, якi щодня чатують на султана, Iбрагiм вийшов з палацу i на повнi
груди вдихнув свiже повiтря. Пишний сад простягнувся схилами вiд  Золотого
Рогу понад Босфором аж до Мармурового моря. Стрiли кипарисiв виструнчились
над пласкими кронами лiванських кедрiв,  понад  протокою  кружляли  чайки,
проводжаючи галери, яких вирядив хтось у  чужi  краї,  -  це  не  обходило
Iбрагiма. Вiн уперше вiдчув повну радiсть волi,  захотiлося  по-хлоп'ячому
стрибнути iз схiдцiв i  стежинками  помчати  мимо  фонтанiв  аж  до  моря,
скинути з себе шати i плюснутись у прохолодну воду.
   Увагу Iбрагiма  привернув  оригiнальний  фонтан  з  головатою  колоною,
вирiзьбленою геометричним арабським узором. З десятка вiчок тихо  булькала
вода i стiкала вниз по оксамитових водорослях i нiжних листочках папоротi.
Навколо фонтана на клумбах цвiли  кущики  квiтiв,  яких  нiколи  не  бачив
Iбрагiм.  Вiн  нагнувся,  обережно  дiткнувся  до  китиць,  як  учора   до
султанської  корони,  притулився  обличчям  до   куща   кремових   троянд,
задихаючись вiд нiжного запаху, а з уст сплили слова вiрша, мабуть, свого,
власного, народженого захопленням красою свiту:

   Чи розлучили тебе з батькiвщиною,
   Що ти так плачеш, о соловiю?
   Чи ти покинув там свою кохану,
   Що ти так плачеш, о соловiю?

   Погляд упав на незасаджений деревами зелений схил, i майнула в Iбрагiма
думка засадати його фруктовим  садом,  в  якому  гiлля  вгиналось  би  вiд
помаранч, цитрин i криваво-червоних грон кизилу.
   Блукав по султанському саду, повертався до стану  звичайної  нормальної
людини, якою не був нiколи, в  душi  пробуджувався  мрiйник;  залюбувалися
молодим султаном нiмi карлики,  що  тихо  ступали  за  ним  на  респектнiй
вiддалi.
   Хто знає, ким могла б стати ця пересiчена людина, якби вийшла  за  мури
саду  i  не  поверталась  бiльше  сюди  нiколи.  Може,  садiвником,  може,
пастухом-пiснярем? Але був вiн  з  роду  Османiв,  тому  тiльки  двi  долi
вписалися в книгу його життя: доля в'язня або царя.  А  третьої  аллах  не
послав.
   Та про це не думав Iбрагiм. Вiн торкнувся пучкою до волохатого  джмеля,
джмiль забурчав i знову вперто лiз до маточки троянди по  краплю  нектару.
Посмiхнувся  Iбрагiм:  кожному  щось  належиться  у  цьому  свiтi,  навiть
найменшiй комашцi. Ось вона протестує, свариться, добивається свого...
   А що йому належиться? Вiдiрвалась рука вiд квiтки,  на  мить  застигла,
джмiль полетiв на iншi квiти. Задумався Iбрагiм. Коли ж  джмелевi  дається
крапля нектару, то йому, султановi, певно, набагато  бiльше.  Адже  вiн  -
людина. Так, i тому його нектаром стала прекрасна  Тургана.  А  чи  тiльки
тому? А хiба належала б йому найкраща жiнка свiту, якби вiн  був  пастухом
або садiвником, а не Iбрагiмом з роду Османiв? Шпигонув сумнiв: тож нещирi
були пестощi Тургани... Нехай i так, але належаться йому одному, бо вiн не
звичайна людина, а султан. Бо його крапля нектару - це не тiльки  щастя  й
розкiш, а ще й влада над людьми. Його, не чиясь влада!
   Оглянувся назад i стрепенувся вiд здивування: карлики - Iбрагiм  навiть
не сподiвався, що вони йдуть за ним  слiдом,  -  впали  ниць  додолу,  вiд
одного лише султанського погляду впали! Видно, має вiн таки  ту  владу,  i
все, що марилось йому вчора спектаклем Кара-гез,  було  найсправжнiсiнькою
правдою!
   Iбрагiм ступив до карликiв, i вони дрiбно позадкували - це  сподобалось
султановi. Але мiзернi людцi, що лежали  бiля  його  стiп,  видались  йому
надто малими, його влада повинна бути набагато сильнiшою. "Як переконатись
у цьому?" - мiркував султан. Глянув на високi мури, повiв очима по алеях i
в безпорадностi плеснув у долонi.
   I тут сталося чудо.
   З дверей гарему бiг  церемонiймейстер.  Капу-ага,  задиханий,  вклякнув
перед султаном на колiна. Дивився Iбрагiмовi в очi i чекав наказу. Iбрагiм
нерiшуче сплеснув ще раз. Це саме зробив капу-ага  голоснiше  -  мчав  уже
алеєю начальник султанського  почету,  алай-чауш,  i  схилився  до  пояса.
Iбрагiм  продовжував  плескати  в  долонi,  цей  жест  повторював  за  ним
капу-ага, з нiр палацу вибiгала прислуга, i здивувався султан, що  її  так
багато. Перед ним стояли - хто схилений у пояс, хто на колiнах, хто  лежав
пластом на землi - який у кого чин: яничари, спагiї, бостанджi i  капиджiї
[95],  одежничi,   сокольничi,   кублодержцi,   стрем'янники,   меченосцi,
поясничi, кухарi, нiмi, городничi - сотнi вiрнопiдданих людей оточили його
одного.
   Так ось де ключ до влади! Плесне вiн ще i  ще,  й  сотнi  разiв  -  уся
iмперiя пiднiметься, запрацює без нього, але за його сигналом.
   Iбрагiм вiдчув, як мiцнiють його мускули, випрямляється  мiзерне  тiло,
сповнюється  гордiстю  понiвечена  душа  -  покора  цих  людей  дала  йому
впевненiсть i силу. Вперше за час свого султанства  вiн  прорiк  нiким  не
пiдказанi слова. Спочатку тихо, та щодалi смiливiше,  врештi,  голос  його
лунав серед стiн палацiв:
   - Я - володар трьох частин свiту, п'яти морiв, сторож святих мiст Мекки
i Медiни, владика Стамбула, Каїра, Дамаска, Багдада!
   - Так, ефендi! - вiдповiли йому хором.
   - Амурат загинув тому, - продовжував Iбрагiм, - що  був  вiн  боягуз  i
бездарний полководець, а я ваш вождь, найславетнiший, наймудрiший...  -  i
тут запнувся султан. А що, коли на це  блюзнiрство  вiдповiдять  мовчанкою
або хтось скаже: нi! Що тодi?
   - Наймудрiший з усiх султанiв! - докiнчили за нього.
   Здалось йому, що над ним засiяв ореол небаченої могутностi, вiн смiливо
ступив уперед. За Iбрагiмом поверталися слуги i  падали  ниць.  I  подумав
султан: пройде вiн отак пiшки через усю Анатолiю  i  Румелiю,  всi  народи
впадуть так само перед ним на колiна.
   А чи так? У кого спитати? Вдивлявся в обличчя своїх слуг, та не знав iз
них  нiкого,   тiльки   одна   пара   очей   проймала   його   вiдданiстю,
запопадливiстю, благанням. Це були очi Замбула.
   Султан змахнув рукою. Жест, видно, був удалим, бо раптом щезли  всi,  i
залишився перед ним тiльки потворний кизляр-ага. Крiзь загратовану жовтими
зубами яму рота поплили цiлющi слова:
   - Зiрко блискуча, що очi заслiплює, високий царю над царями, що тримаєш
у руках своїх цiлий свiт, я вiтаю тебе!
   Нi, нi, то не був театр Кара-гез. Вiн, Iбрагiм, томлячись у тюрмi,  сам
не знав, хто вiн  є.  Це  недолугий  Амурат,  заздрячи  генiєвi  Iбрагiма,
запроторив його в темницю. Але народ знав, любив i чекав на нього.
   - Ти єдиний володар на свiтi, що над усiма  земними  царями  царюєш,  я
вiтаю тебе, - лилися з рота Замбула такi потрiбнi Iбрагiмовi  слова.  -  А
якщо ще й залишилися люди за свою силу гордовитi, то й тi  тремтять  перед
твоєю  могутнiстю.  Ти  найсправедливiший  iз  найсправедливiших,   крихта
неправди не впаде з рук твоїх. Та нагороджуючи добрих, мусиш карати лихих.
Бо заповiдав ще Селiм Явуз: рiясет - сiясет! [96]
   Iбрагiм обiрвав красномовство Замбула, дав знак  рукою,  щоб  пiдвiвся,
сказав коротко:
   - Кажи все, що знаєш.
   У  Замбула  заблищали  очi,  вiн  не  зумiв  приховати  радостi  маскою
смиренностi. О, як тiльки вдасться  виконати  доручення  Hyp  Алi,  Замбул
стане найбагатшою людиною в свiтi.  Яничар-ага  обiцяє  галеру  золота  зi
скарбницi Едiкуле, якщо не стане великого вiзира  Аззем-пашi.  Вiзира,  що
держиться  уже  при  двох  султанах,  найсильнiшої   в   iмперiї   людини.
Найголовнiше - посiяти в  султана  пiдозрiння,  а  далi  ланцюг  недовiр'я
обсотає вiзира i стиснеться врештi навколо його  шиї.  Хай  стає  на  його
мiсце Hyp Алi чи сам шайтан - Замбуловi байдуже. Йому треба грошей, за якi
в далекiй священнiй Медiнi купить землю i в розкошах доживатиме вiку.
   Кизляр-ага почав здалеку. Вiн вийняв iз рукава халата  сувiй  паперу  i
розгорнув його. Тут були записанi iмена декого iз прислуги.
   - Не всi твої слуги, великий падишаху, радi з того, що  наймудрiший  iз
султанiв сiв на престолi, - говорив улесливо  Замбул.  Вiн  тицяв  пальцем
проти iмен, а Iбрагiм байдуже давав згоду на смерть незнайомих йому людей,
яким пiсля обiду зiтнуть голови на султанськiй конюшнi.
   Замбул смiливiшав. О, це вже багато значить, що султан слухає його. Вiн
згорнув сувiй, ступив кiлька крокiв назад, не зводячи погляду з Iбрагiма.
   - Ти ще щось маєш сказати, Замбуле?
   - Гнiв мого повелителя хай упаде на мою голову, я не знав  би  бiльшого
щастя, як умерти вiд його руки. Великий вiзир Аззем-паша...
   Султан насторожився, i це  не  пройшло  повз  увагу  головного  євнуха.
Замбул опустив очi, замовк. Чи не забагато вкусив сьогоднi?
   Iбрагiм згадав, що вiн  уже  десь  чув  подiбний  пiдозрiлий  натяк  на
великого вiзира. "Слухай добре, що говорить Аззем-паша..." Так,  цi  слова
сказав Замбул на галереї в залi дивану. Що вiн знає про Аззем-пашу?  Вiзир
готує змову? Але ж досить султановi плеснути в долонi, i вiзира не  стане.
А хто тодi стане опорою султана в державних справах? Оцей кретин? Hyp Алi?
Hyp Алi... Вiн визволив Iбрагiма з тюрми, так. Але вiд  його  рук  загинув
Амурат. Загинув тому, що не доплачував яничарам грошей. А що, коли Iбрагiм
не зможе заплатити другий, третiй раз по п'ятсот  пiастрiв  на  орту,  хто
захистить тодi його, якщо не буде Аззем-пашi?
   Пiдозра, та зовсiм не та, яку хотiв викликати  Замбул,  пройняла  мозок
Iбрагiма. Чи не хочуть яничари на  чолi  з  Hyp  Алi  зробити  його  своєю
iграшкою не тiльки на день  коронацiї,  а  й  на  весь  час  царювання?  З
допомогою Замбула...
   Iбрагiм уперше вiдчув, як  його  огортає  повелительський  гнiв.  Блiде
обличчя налилося кров'ю, пiдступив до тремтячого євнуха.
   - Що знаєш про нього?
   - Вiн... вiн правив державою при Амуратi i вiрний був йому.  Аззем-паша
не радiв, коли проголосили султаном тебе...
   Про це догадувався Iбрагiм ще тодi, коли великий вiзир не надто поштиво
пiдказував йому, хто до нього виголошував такi ж промови. Ненавидiв  його,
так. Але знищити нинi керiвника держави було  б  рiвнозначним  стяти  собi
самому голову.
   - Що ти знаєш, Замбуле, про його сьогоднiшню невiрнiсть моїй особi?
   - Нi, нi... Я нiчого не знаю...
   - А хто тобi нарадив викликати в мене пiдозру  до  великого  вiзира?  -
крикнув Iбрагiм  i  простягнув  уперед  руку,  наслiдуючи  позу  Сулеймана
Пишного.
   Замбуловi вiдлягло вiд серця. Iбрагiм вправляється. Султан ще  не  став
султаном. О, Замбул знає справжнiй гнiв падишаха!  Щоб  витримати  гру  до
кiнця, кизляр-ага  в  удаваному  жаху  впав  i  почав  повзати  по  землi,
лепечучи:
   - О, прости, великий!.. Я сам... З безмежної  вiдданостi  тобi.  Амурат
поводився зi мною гiрше, нiж iз собакою, валiде погорджувала мною - все це
лише через те, що я висловив свiй жаль за молодшим братом Амурата, коли...
А великий  вiзир  образив  мою  безмежну  любов  до  тебе  своєю  холодною
мовчанкою в той час, як увесь Стамбул, весь край трiумфував.
   Обличчя Iбрагiма подобрiшало. Вiн ще був вразливим на ласкавi слова, бо
ж небагато  днiв  минуло  вiд  тюремного  кiбеля  до  трону.  Якщо  Замбул
спiвчував колись Iбрапмовi, то тепер стане  його  вiрним  псом.  Султановi
потрiбнi слуги. Плескати в  долонi  вiн  навчився,  виконуватимуть  накази
довiренi люди.
   - Живи,  Замбуле,  -  промовив.  -  Ти  нинi  отримаєш  вiд  дефтердара
подарунок за вiрнiсть. Та якщо хоч у помислах затiєш зраду, не сподiвайся,
що це сховається вiд мене. I тодi я накажу викинути твою голову за  ворота
сарая... А тепер поклич великого вiзира. Я чекаю на нього.
   Iбрагiм хвилювався, очiкуючи приходу Аззем-пашi. Нинi вiдчув свою владу
над слугами, як же вiн повинен повестися з розумом держави? Що в  нього  є
проти цiєї сильної людини? Шовковий шнурок, ятаган?.. Але ж на цю зброю ще
не прийшла пора. А що бiльше?
   Захоплення  владою  минало,  щохвилi   зростало   нервове   напруження,
лоскотали в горлi iстеричнi спазми, вiн ладен був  закричати:  "Вiдiйдiть,
робiть що  хочете!"  Згадався  вранiшнiй  душевний  спокiй,  i  захотiлось
вибiгти в сад, геть звiдси, геть назавжди! Ходив по тронному  залу,  ламав
кiсточки пальцiв i...  наткнувся  на  сивобородого  чоловiка  з  розумними
очима. Дивна усмiшка, як у батька, що поблажливо дивиться  на  розсерджену
дитину, заграла на губах великого вiзира  i  вмить  сховалася  у  вусах  i
бородi.
   - Слухаю тебе, султане.
   Iбрагiм затупотiв ногами i, стискаючи кулаки, завищав:
   - Я примушу, примушу всiх слухатись i повзати  передi  мною  на  землi!
Чуєш, я примушу!
   - Не розумiю твого гнiву, о султане, - спокiйно вiдповiв вiзир. -  Хiба
хтось iз державних мужiв устиг уже виявити непослух твоїй особi?
   Iбрагiм сiв на трон, витер хусткою пiт iз чола. Йому  було  соромно  за
свiй хлоп'ячий вигук, хотiлося тепер добрати позу  Сулеймана  Пишного,  та
знiтився перед поглядом Аззем-пашi, зрозумiв, що позувати перед ним було б
ще смiшнiше.
   - Ти моя права рука, - заговорив спокiйно, - та  замiсть  допомогти,  я
чую вiд тебе тiльки вщипливi зауваження  i,  якщо  хочеш  знати,  вiдчуваю
погорду до особи султана.
   Аззем-паша опустив голову, i зрадiв Iбрагiм, що кориться  йому  нинi  й
великий вiзир. Та не слова покаяння донеслись до вух султана, а  рiч,  яка
примусила  б  кожного  в  Турецькiй  iмперiї  задуматись,   насторожитись,
злякатись.
   - Держава наша набагато бiльша, нiж султанський палац, Iбрагiме. А тому
дорога вона не тiльки родинi Османiв, а кожному турковi. Мiцно  зшив  нашу
державу Мухаммед Завойовник, ще краще одягнув її в золоту  парчу  Сулейман
Законодавець. Та крiзь дорогi шати видно, як розлазяться шви. I болить  за
те менi сива голова. Султани мiняються, держава залишається. А хто ж  дбає
про неї, як про свiй власний дiм?  Яничари,  якi  деруть  iз  неї  лико  i
журяться тiльки своїми власними вигодами, прикриваючись вiрнiстю султановi
i корану?
   - Що ти говориш, Аззем-пашо? - насторожився Iбрагiм. -  Не  смiй  проти
яничарiв... То устої...
   - А якщо тi устої не витримують бiльше проби часу, султане,  то  чи  не
краще їх викинути на смiття i поглянути, що роблять iншi народи? Нi, ти не
лякайся... Це тiльки думки мої...
   Iбрагiм заспокоївся. А, це його фiлософськi теревенi. На твоє,  вiзирю,
i на моє життя вистачить того, що є... А прийдуть iншi, хай думають...
   - Але я повинен тобi розповiсти, - продовжував  Аззем-паша,  -  не  про
свої мiркування, якi сушать мозок, а про iнше, що є важливим  на  нинiшнiй
день. Скарбниця порожнiє, а думати треба, звiдки дiстати  грошей,  щоб  не
пiти завчасу на жебри до  сусiдiв.  Якщо  ти  будеш  так  платити  i  далi
яничарам, то швидко нам доведеться зривати золотi написи з тюрбе султанiв.
   Iбрагiм напружено думав, що вiдповiсти вiзировi, щоб блиснути перед ним
розумом, i несподiвано засмiявся, переможно, злорадно:
   - Великий вiзирю,  дав  тобi  аллах  гадючий  розум,  а  хитростi  змiя
пошкодував. Бо знає i дитина: джiхад дає турецькому народовi й султанськiй
скарбницi золото! Азов не  взятий,  вiйсько  нудиться,  а  ти  квасишся  в
роздумах, невгодних нi боговi, нi султану.
   - На Азов пiде похiд. Наступного року, весною, я пошлю туди  султанське
i ханське вiйсько. Та не в тiм рiч, султане. Вiд перемоги чи  поразки  пiд
Азовом не змiниться становище. Треба  подумати,  чому  нема  прибуткiв  iз
глибин нашої iмперiї. А чекати скрутної хвилини, щоб здобути  прихильнiсть
пiдданих, збагативши їх  награбованим  добром,  це  велика  помилка.  Коли
народовi стане краще жити за рахунок грабункiв, то вiн дякуватиме не тобi,
а твоєму вороговi.
   Iбрагiм позеленiв вiд лютi. Цей старець розмовляє з ним, як iз отроком.
Та, на щастя, спливла в султановiй пам'ятi стара приказка, i  вiн  випалив
її, наперед святкуючи перемогу у словесному поєдинку:
   - Сказав пророк: "Головi думати, рукам виконувати,  а  язиковi  хвалити
бога". Султан подумає, пiдданi виконають, а iмами випросять в  аллаха  для
нас удачу. Можеш iти, вiзирю.
   Аззем-паша поклонився i мовив:
   - Хороша приказка, Iбрагiме. Та велика жура,  коли  хвалять  бога  всi,
навiть тi, якi не вiрять у нього, рук для працi  малувато,  а  голiв,  щоб
думати, не дарував нашiй добi аллах.
   Вiн не дивився, як подiють його слова на падишаха. Повернувся i вийшов,
несучи гордо голову. Знав - недовго її носити. I було дивно байдуже. Що  з
неї за хосен, коли вона уже не в силi допомогти його державi, яку вiн  сам
споруджував, змiцнював, вiрячи в її велике призначення на землi.



   РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ

   Коли чуєте крик ослiв,
   просiть захисту в аллаха,
   бо осли кричать тодi,
   як побачать шайтана
   З хадiсiв

   Рокiв тридцять або сорок  тому  покинули  греки  своє  старовинне  село
Мангуш i поселилися в печерах Марiянполя навпроти Успенського собору  бiля
Чуфут-кале. Предковiчну церкву Успенiя пресвятої богородицi  вони  назвали
кримським Афоном, спровадили сюди священикiв i ченцiв, а тодi  потягнулись
до неї всi християни Криму.  Ба  й  хани  ставилися  до  святого  мiсця  з
забобонною богобоязливiстю. Ходили чутки, що деякi,  лаштуючись  у  похiд,
ставили бiля iкони Марiї свiчку.
   Грецькi папаси [97] розповiдали,  що  заснував  собор  апостол  Андрiй,
зупинившись у Криму по дорозi з Синопу  в  Скiфiю.  Проповiдник  Христової
науки, який опiсля на  днiпровських  горбах  поставив  хрест  i  провiстив
благодать на скiфських землях, заїжджав у Херсонес, охрестив його i, йдучи
далi на пiвнiч,  побачив  поблизу  нинiшнього  Бахчисарая  печеру,  вириту
пiдземними водами. Над печерою  на  скелi  вiн  повiсив  чудотворну  iкону
богоматерi i освятив мiсцевiсть.
   Ходить по людях легенда, що в печерi тiй жив змiй, який пожирав дiтей з
довколишнiх сiл. Виповз вiн подивитися, що за вiдчайдушна жiнка поселилася
по сусiдству з ним, з iкони глянула на дракона живими очима Марiя,  i  вiн
здох вiд її погляду Минали столiття, скеля обросла лiсом,  i  забули  люди
про iкону. Аж якось один пастух  iз  Бiасали,  де  теж  християни  живуть,
натрапив на неї, блукаючи за отарою. Зняв її зi скелi й понiс  до  себе  в
колибу. Вранцi прокинувся - нема iкони. Пiшов  знову  до  скелi  -  висить
вона, як i вчора, нiби й не знiмав нiхто. Здивований юнак розповiв про  цю
пригоду мурзi, в якого служив. Три рази знiмав мурза зi скелi  iкону,  три
рази вона поверталась на своє мiсце. Тодi увiрував  татарський  багатiй  у
християнське чудо, одягнув рясу i заснував у печерi церкву.
   Греки впорядкували собор i проголосили вiдпуст у  день  успенiя  святої
Марiї, а Мангуш опустiв.
   Та ненадовго.  У  затишну  долину  мiж  горами,  де  дзюрчить  холодний
потiчок, .приплентав кульгавий парубок Стратон - вiдпущений  невiльник  iз
Карасу-базара. Забрали його в ясир з України, коли ще  був  хлопцем.  Йому
пощастило. Через кульгавiсть не взяли Стратона нi в яничари, нi на галери,
купив його на базарi багатий баринський бей до коней. Грошей  заплатив  за
невольника мало, а взяв собi робiтника з золотими руками. Мабуть, вiн таки
вродився конюхом - погладшали, побуйнiшали бейськi аргамаки з  добрих  рук
Стратона. Крiм цього, вiн знав столярську справу - вiд батька навчився,  а
вiд матерi - ворожки - пiзнавати цiлющi зела.
   Напевно нiколи не бачив би Стратон  волi,  якби  не  щасливий  випадок.
Захворiв у бея син -  єдиний  його  спадкоємець.  Коли  вже  всi  знахарки
прирекли хлопчину на смерть, зайшов до бея Стратон i  сказав,  що  вилiкує
хворого, але в заплату зажадав волi. I сталося  диво:  видужав  баринський
спадкоємець вiд чудотворних трав, а бей дотримав слова.
   Про повернення на Україну навiть не мрiяв Стратон. Пропав  кiнь,  то  й
узду кинь... Його домiвку на очах зруйнували, старих батька i матiр  убили
- до кого вертатися? Дехто утiкав, пробираючись через Сиваськi болота,  та
Стратон навiть не пробував. До ходу був  нездалий,  то  й  не  важив  тiєю
волею, що має. А тут не пропаде - все вмiє робити.
   Пройшов степи, нiде не знайшов мiсцини, де б мiг заховатися  вiд  злого
ока. Манили степовика до себе гори. В опустiлий Мангуш прибрiв  випадково.
З грецьких поселень залишилися лише купи камiння,  зарослi  бур'янами,  та
слiди городiв,  -  зупинився  Стратон,  не  можучи  второпати,  чому  люди
покинули таку благодатну долину. Глянув оком майстра  на  бiлу  скелю,  що
виднiлась над рiчкою Бодраком, i подумав, що греки -  нерозумнi  люди.  За
цей камiнь, тiльки зумiй його рiзати, багачем станеш. Та що кому...
   Знав Стратон татарський земельний закон за шарiатом  [98]  хто  оживляє
мертву землю, той бере її у власнiсть. Якщо ти викопав криницю на пустирi,
то володiєш землею на сорок крокiв i в усi чотири  сторони  свiту,  дерево
посадив - на п'ять крокiв, а знайшов проточну воду - то аж на п'ятсот.
   Потiчок Стратон назвав по-татарськи Узенчиком [99],  обгородив  дiлянку
землi камiнням, зробив залiзний шпунт i почав рiзати бодрацький камiнь. На
дерев'яних полозах тягав його в Бахчисарай i продавав вiрменам;  добротний
будiвельний  матерiал  помiтили  татари.  Небавом  до  Стратона  в  Мангуш
навiдався один бахчисарайський мулла умовитися, щоб Стратон доставляв йому
камiнь для мечетi. Отодi посипалися грошi  до  кишенi:  купив  собi  коня,
вибудував хату, i почали сюди стiкатися з рiзних кiнцiв Криму гяури.
   Не забарився провiдати Стратона власник  земель,  що  бiля  Бахчисарая,
нефортунний яшлавський бей. Серед усiх  кримських  -  найбiднiший.  Ширiни
захопили родючi землi бiля Кафи i митницю кафського базару. Ширiнський бей
диктував волю хановi, i перед ним розступалися вартовi,  коли  в'їжджав  у
ханський двiр. Мансури володiли прибутним Перекопом, Барини -  невольничим
Карасубазаром, а Яшлави, притулившись бiля  ханського  порога,  нидiли  на
незаселених горбах, якi не давали прибуткiв.
   Дiзнавшись про дорогий бодрацький камiнь, що його вiдкрив гяур Стратон,
вiн  добився  в  хана  ярлика  [100],  який  дозволяв  вiльним  християнам
поселятися в Мангуш, а щоб невiрнi не  стали  надто  свавiльними,  наказав
довколишнiм татарам перейти в нове село.
   Новий Мангуш вирiс за кiлька рокiв. Швидко появився в  селi  татарський
кет-худа, баскаки [101] здирали харадж i джiзьє [102]  вiд  господарств  i
вiд виробiтку каменя - покотилися круглi алтини в скарбницю Яшлавiв,  а  в
Бахчисараї виростали новi будинки й мечетi з бодрацького вапняку.
   Дехто йшов до Стратона вчитися  каменярської  справи,  iншi  розробляли
кожен свiй кар'єр. Татари не ходили на каменоломнi - вони волiли торгувати
городиною на бахчисарайському базарi, може, тому нiколи не було  неприязнi
i сутичок мiж християнами й мусульманами. Татар у Мангушi  було  небагато.
Розселилися вони вперемiшку з  гяурами  i  по-сусiдськи  зжилися,  наче  й
нiколи не було ворожнечi мiж цими народами. Тiльки дивне диво:  християни,
яким здавалося спочатку, що нiхто їх у цiй  видолинi  не  знайде,  вiдчули
себе  раптом  комiрниками  в  чужiй  хатi  i  почали  пристосовуватися  до
господарiв. Умерла пiсня, що гомонiла в селi вечорами, -  адже  мусульмани
не виходять iз хат пiсля заходу сонця; почала стихати українська  мова  на
вулицi - розмовляти нею стало  незручно  перед  татарами;  татарки  вороже
дивилися на дiвчат i молодиць, що  ходили  з  вiдкритими  обличчями,  тож,
iдучи в Бахчисарай  на  базар,  українки  закутувалися  в  чадри,  щоб  не
дратувати правовiрних.
   Болiла душа в Стратона, дивлячись, як поглинає татарва православнi душi
- непомiтно, крадькома, без крику, i задумав церкву побудувати; може, вона
не дасть людям забути своє. I якраз, дуже  до  речi,  появився  в  Мангушi
колишнiй запорозький дяк -  буде  кому  правити  богослужiння.  Порадилися
старшi громадою, почали будувати гуртом. Кетхуда не перечив, та  коли  вже
зводили баню, вiн прискакав на конi i закричав:
   - Мiнарет!
   Опустилися в людей руки. Де  ж  то  видано,  щоб  у  поганському  храмi
возводити хвалу християнському боговi? Занехаяли роботу. А потiм  пiдiйшла
молода поросль, якiй уже  було  байдуже,  якому  боговi  молитися.  Татари
побудували на розпочатiй церквi мiнарет, i нинi  з  нього  мулла  закликає
гяурiв повертатись у магометанську вiру.
   Замучило Стратона сумлiння: його ж руки приклались  до  небожого  дiла.
Перестав торгувати  каменем,  iз  бахчисарайськими  iмамами,  i  заробiтки
помiзернiли. А серце стискалося вiд болю. Все бiльше й бiльше людей ходять
по п'ятницях у мечеть, а до Успенської церкви вибираються по недiлях  лише
старi. Все менше й менше чути рiдну мову на вулицях, сам Стратон розмовляє
по-татарськи, хiба ото колись на престольнi свята розговiється в гостях за
пiснею. Це одне, що залишилося. Татари за пiсню не сердяться, мало того  -
самi перейняли козацькi думи.
   Старiв Стратон, i туга за рiдним словом, за людиною, яка б розмовляла з
ним матерньою живою мовою i йому самому не дала її забути, щораз то бiльше
в'ялила душу.
   Рiч-рiчно приходили в Мангуш люди, вiдпущенi, а iнколи  i  втiкачi,  та
все якiсь зламанi, ущербленi, зляканi. Вiдрiкались од своєї вiри,  щоб  не
платити подушне i харадж. Мусульманський податок  -  ушр  -  був  набагато
меншим. Хотiлося iнодi Стратоновi кинути  чужину,  перебрести  Сиваш,  але
тодi згадував лядську неволю, що гiрша вiд татарської.  Нема  куди  дiтись
козаковi...
   Не сподiвався вже й не ждав: появилася в селi стомлена вродлива жiнка з
дитиною. Вона заговорила тiєю чистою, незiпсованою татаризною  мовою,  яку
чув ще в дитинствi. Хлюпнулись в грудях i бiль, i радiсть, туга  i  щастя.
Чей не все ще пропало, є ще свої люди на  свiтi.  Пригорнув  скитальникiв,
пригостив, та й вiдмолодiв якось Стратон, наче свою рiдну сiм'ю знайшов на
вигнаннi.
   Життя в Мангушi розпочалося для Марiї несогiрше. Жили з Мальвою  якийсь
час у просторiй Стратоновiй свiтлицi,  та  не  захотiла  Марiя  бути  йому
тягарем, почала поруч лiпити собi хатину.  Стратон  допомагав  так  ревно,
нiби робив для себе. Задумувалась не раз Марiя, чому такий добрий для  неї
цей ледь похилий рудовусий чоловiк, та догадатись було неважко.
   Марiя посвiжiла, зацвiла останнiм цвiтом  її  краса,  ота,  задля  якої
колись запорожець Самiйло покинув  Сiч.  Задивився  Стратон  на  молодицю,
полюбив. I думалось Марiї, чи не доживати удвох вiку. Обох же їх звела  на
чужiй сторонi та сама доля, яка на золу перетерла-перемолола все, що  було
їм дороге колись. Та одна перешкода стала  на  завадi:  Стратон  не  думав
повертатися на Україну. "Там каша з молоком, де нас нема", - говорив  вiн.
А Марiї й подумати було страшно старiтися i вмирати в Криму.
   Марiя дозволила йому прийти до неї, втiшила  його  i  свою  самоту,  та
вiнчатися в Успенськiй церквi не погодилася.
   - Добрий ти, Стратоне, полюбила  я  тебе.  Але  ж  я  покину  тебе.  Ти
вмиратимеш тут, я таки на Українi.
   Мальву полюбив Стратон, як рiдну дочку. Радилася з  ним  Марiя,  як  їй
бути з дитиною. На зголоднiлий грунт дитячої душi впали слова чужої  вiри,
та вiра дала їй спокiй, першi дитячi радощi й хлiб. Думалось,  що  тут,  у
Мангушi, серед своїх людей дитя забуде науку пiдступного Мураха-баби, - та
як забуде, коли майже всi розмовляють  по-татарськи  i  в  мечеть  ходять.
Можна б заборонити, а рот дитинi не затулиш - скаже десь,  i  до  кет-худи
донесеться, а тодi вже й не думай, щоб присвiдчив хановi, коли  купуватиме
грамоту, що вона мусульманка. А чужа  вiра  й  мова  так  мiцно  запали  у
свiдомiсть дитини, вона не вмiє  навiть  думати  матiрньою  мовою,  хоч  i
розумiє її. Iнодi хiба перекривить  Стратона  або  Марiю  i  засмiється  -
дивiться, мовляв, i я вмiю по-вашому.
   - Помремо ми, Марiє, i все з нами  загине,  -  сказав  Стратон.  -  Там
ляхiвщина, тут татаризна. Умерла наша Україна...
   В половинi серпня перед святом Успенiя богородицi, коли до  Успенського
собору  стiкалися  з  усiх  кiнцiв  Криму  християнськi  паломники,  якось
пожвавiшав Стратон.
   - Пiдемо й ми на вiдпуст, - мовив. - I Мальву вiзьмемо з  собою.  Нехай
почує праведне боже слово, хай дрiбненька зернина впаде  в  душу,  колись,
може, таки проросте. Наука в дитинствi - рiзьба на каменi, кажуть iмами.
   Дотепер Марiя не виходила з Мангуша,  хiба  оте,  що  зi  Стратоном  на
каменоломнi рiзати камiнь. Бентежна радiсть пройняла її: та невже це  таки
правда, що тут, у поганському краю,  є  православна  церква,  куди  вiльно
ходять люди, i священики в ризах спiвають хвалу Христовi?
   - Як же це так, Стратоне? Тож коли налетять в українськi  села,  каменя
на каменi не залишать вiд церкви. А тут, пiд самими стiнами Бахчисарая...
   - Ге, то не спроста... - хмикнув Стратон. - На нашi  землi  вони  йдуть
вiйною, а джiхад заповiдав сам  Магомет.  Тут  вони  мирно  живуть,  дiтей
годують, урожай плекають i тому бояться гнiву нашого  бога.  Надто  багато
християн у Криму, було б кому випросити в  бога  помсту,  якби  наважились
зруйнувати храм. Татари хитро борються з нами на своїй  землi.  Не  церкви
руйнують, а душi людськi. Чого  ж,  думаєш,  так  ревно  напосiвся  дервiш
навернути вас на бусурманство? Бо коли не стане нi  одного  християнина  в
їхньому краю, тодi i храми не страшнi. Бог без пастви безсильний. А її все
меншає i меншає...
   ...Мальва бiгла попереду Стратона i Марiї, зупинялася i,  розпромiнена,
перепитувала раз у раз:
   - Мамо, в Бахчисараї сам хан живе? I  ми  його  побачимо?  Самого  хана
побачимо?
   Марiя промовчувала, не втерпiв Стратон:
   - Дитино, не до хана, до Iсуса йдемо в Бахчисарай.
   - А хто такий Iсус?
   - Бог наш.
   - Ваш? А вiн  iнакший  вiд  аллаха?  Мамо,  а  хан  такий  же  дужий  i
всесильний, як аллах?
   Марiя потягнула до себе Мальву i мовила суворо.
   - Вибий собi, доню, з голови всiляких ханiв. З ними лихо ходить i  наше
горе.
   - Неправда, мулла говорить, що вiн божий намiсник. Я хочу бачити  хана!
- вже вередувала мала.
   - Нам, людям бiдним, краще б його не бачити...
   - Але ж ми станемо багатими, ти сама казала.
   - О, тодi не потрiбен нам буде жоден хан. Ми вернемось тодi на Україну.
   - Навiщо, а хiба тут погано?
   Не вiдповiла Марiя. Натовпом втискалися  люди  в  ущелину  Марiам-дере,
тривожний неспокiй охопив Марiю, як перед зустрiччю з рiдною оселею  пiсля
довгої розлуки. Дрiбно дрижало тiло, судорожно стискала  Мальву  за  руку.
Забула про Стратона, пробиралася вперед помiж людей, спиналася по схилу до
печер Марiянполя, щоб звiдти побачити  чудотворну  iкону  на  скалi:  вона
єдина може принести їй рятунок.
   Люди стояли i набожно вдивлялися в  протилежний  берег  ущелини.  Марiя
проштовхувалась уперед, вона вже побачила вiкна  печерної  церкви,  святих
отцiв у ризах, але її, спасительки, ще  не  вiдшукала  очима.  Звелась  на
камiнь - побачила. Це не була звичайна iкона  божої  матерi,  яку  не  раз
бачила в церквах. Зi скелi на  юрбу  знедолених  людей  дивилася  зажурена
жiнка з дитиною на руках. Обабiч неї стояли два молодi чоловiки з  нiмбами
над головами, i зовсiм не були вони схожi на  святих,  радше  на  дорослих
синiв цiєї скорбної матерi.
   Марiя дивилася i не чула, що говорив Стратон, не слухала лепету Мальви.
Нi, це не чудотворна  iкона,  це  звичайна  жiнка  з  дорослими  синами  i
маленькою дитиною на руках... Як їй удалося, як  їй  удалося?..  Схлипнула
раптом Марiя, ридання прорвалося  крiзь  горло,  вона  впала  обличчям  до
землi, застогнала:
   - Ти вберегла! Ти вберегла!..
   Її пiдвiв Стратон, заплакала Мальва, злякавшись  материної  розпуки,  i
тут пролунав ангельський хор, що заповнив усю долину, весь свiт,  i  народ
пiдхопив пiсню-рiзними мовами на один мотив:

   Пресвятая богородице,
   Спаси нас!

   Цю молитву Марiя чула не раз, сама спiвала її, хоч  i  не  знала,  чому
просять: "Пресвятая богородице, спаси нас".
   - Пресвятая богородице, спаси нас!  -  лунав  крик  розпачу  у  вузькiй
ущелинi Марiам-дере, молитва волала до неба, повторювалася настирливо  без
кiнця, i здавалось, не витерпить всетерпимий бог. Впаде небо,  здригнуться
гори, зiйдуть зi скелi дорослi сини святої жiнки, стане  їх  по  два  бiля
кожної осиротiлої матерi, i виведуть вони матерiв на яснi  зорi,  на  тихi
води, у край веселий.

   Пресвятая богородице,
   Спаси нас!

   Не сталося цього. Мiцно стояв  ханський  палац,  оточений  в  цей  день
потроєною охороною, вишикувались подвiйним ланцюгом при  входi  в  ущелину
ханськi сеймени, голоснiше, нiж будь-коли, горлали муедзини на  мiнаретах,
i поверталися невiльнi люди назад по своїх домiвках, та ставало їх бiльше,
ставали вони бiльшими, i могутнiшав їхнiй бог.
   Мовчки поверталися додому Стратон i Марiя з  Мальвою.  Натхненним  було
Стратонове обличчя, ступала Марiя впевненiшою ходою,  i  вже  не  гаморила
Мальва - тихо йшла поруч, нiби стала дорослiшою.
   Скупа, малоснiжна зима випарувалась  на  першому  весняному  сонцi,  не
напоєна ще з минулого року спражна земля закурилася  чорториями,  порудiло
Мангушське узгiр'я. Голод пiдкрадався зi степу до гiр, застукав у  людськi
житла.
   Змiлiв бурхливий Узенчик, вже не вистачало в ньому води для грядок, над
вижолобиною в самому  кiнцi  долини  з  ранку  до  вечора  стояли  дiти  з
глечиками, не встигаючи настачити води для пиття.
   Лише пiд берегами i на урвищах  зеленiли  нагайки  соковитих  каперсiв,
розпускалися бiлим цвiтом, i жiнки никали попiд схилами,  збираючи  ще  не
розцвiлi бруньки для засолу.
   Розпачливо кричали осли. Забобоннi татари вклякали пiд їхнiй вереск  на
колiна i шепотiли слова молитви, увiрували й християни в татарське повiр'я
i молились по-своєму, бо до всiх однаково йшов шайтан голоду.
   Марiя повернулася з бахчисарайського базару  стомлена  журою,  поникла.
Цiни так неймовiрно пiдскочили! За бешур [103] проса -  двадцять  алтинiв.
То ще б нiчого, якби те просо, що напровеснi купила i  посiяла  бiля  хати
виколосилося колись. Та де там, засихає  над  грудою,  а  на  каперсах  не
проживеш. Щось треба дiяти.
   Заробила Марiя коло Стратона чимало грошей за зиму. Вiн  виплачував  їй
за роботу, як чужiй, хоч насправдi  чужою  стала  йому  власна  домiвка  -
вiльний вiд роботи час пересиджував у Марiї.
   - Стратоне, - сказала йому однiєї ночi, - чую я, що тяжко менi буде без
тебе в старостi. Складаймо грошi докупи, чей удасться обом колись  грамоту
купити. Що тебе тут тримає?
   - Безнадiя, Марiє... То страшна рiч, але заповнила вона  менi  душу  по
вiнця. I серце нiби з повстi, i руки наче глинянi. Я не бачу нiде на землi
такого клаптика, щоб варто було до нього йти, страждучи. А тут хоч трохи є
того, що не дає менi втратити самого себе.  Пiду  в  Успенський  собор,  i
здається, що побачив i Днiпро, i степ на Українi.  Маю  роботу  i  коротаю
днi. I ти до мене прийшла, Марiє. А пiдеш - умерти схочу, якщо бог  смерть
пошле. Але йти кудись - куди йти? З неволi та в  гiршу?  I  за  яку  цiну?
Прикидатися весь час мусульманином, душу свою губити, щоб потiм з лядської
палi позирати на Україну... Ну, ти як знаєш. А в церкву  бiльше  не  ходи,
кет-худа вже знає, що ти була на вiдпустi. Вiн усе мотає собi на вус.  Iди
тепер спокутуй християнський грiх у мечетi. Ой, чи виплатиться тобi...
   Думала-передумувала Марiя, та не могла змиритися з тим, що тут  умирати
має. Кривить душею зате надiя є, а без надiї навiщо жити,  хай  навiть  зi
своїм богом... Не тут, ой не тут Мальвинiй молодостi цвiсти. Таж за нею на
Українi Купало тужить, i високi мальви-посестри визирають її  з-за  тинiв.
Покину я тебе, Стратоне, добрий мiй голубе...
   Але як заробити стiльки грошей?  Питала  в  людей  кажуть:  аж  п'ятсот
алтинiв треба, та  ще  й  кет-худi  бакшиш,  щоб  присвiдчив,  а  голодний
переднiвок тягне монету за монетою. А їм цiна - вiльний степ на Українi  i
незаюжене синє небо. Баскак таки насправдi душить за горло: крiм хараджу i
джiзьє, наклали новий - збройний податок, хан  Бегадир-Гiрей  готується  в
похiд на Азов. О боже, як вирватися звiдси, щоб хоч  своєю  кривавицею  не
допомагати плюндрувати християнськi землi! Недоїдала i в мечеть ходила про
людське око, грiх вiдмолювала дома i очi опускала перед Стратоном.
   Принесла Марiя дику новину з Бахчисарая.  Одна  багатодiтна  татарка  з
Карачори продала на людському базарi свого хлопчика i годує  тепер  кров'ю
найстаршого четверо меншеньких. Страшно  стало  Марiї.  Як  перебитися  до
зими, щоб хоч цi грошi, що є, за лiто не розтратити? Може, на  другий  рiк
легше стане?
   Заворушився кримський степ, учувши голод. Гнали чабани голодну худобу в
гори, лаштував полки на Азов хан Бегадир-Гiрей. I все по хлiб.
   Сказала Марiя Стратоновi:
   - Пiду я в гори з Мальвою. Наймемося овець  доїти.  Якось  прогодуємося
лiтом, а мо', ще й сиру принесемо на зиму.
   Мальва заплескала з радостi в долонi.
   - Мамо, там ми Ахмета зустрiнемо! Вiн такий добрий!
   Не гаялася. Таки на  другий  день  вибралися  вони  обидвi  на  знайому
дорогу, що вела на яйли Чатирдагу Можливо, цього дня добились би  вони  до
якогось коша [104], та незвичайний рух на битому шляху  привернув  Марiїну
увагу. Чорною валкою тягнулося до Ак-мечетi вiйсько.
   Певно, на Азов вирушили.
   Сама не знала чому - звернула з польової  дороги,  пiдiйшла  до  шляху.
Страх - той колишнiй, ясирний - затамовував подих, та Марiя пiдходила  все
ближче, приглядалася до облич воїнiв, i чомусь хотiлося їй, щоб цим шляхом
пройшло сьогоднi все татарське вiйсько.
   Йшли грiзнi полки воювати за турецького султана. Попереду хан зi  своїм
почтом. Червоний з золотим яблуком посерединi прапор розвiвався  над  його
головою.  Одягнутий  у  важку  кольчугу  i   високий   шолом   з   гострим
наконечником, вiн намагався маєстатично триматися на конi, в руках  щит  i
пернач, та тяжкi були, видно, ханськi регалiї  -  Бегадир-Гiрей  задихався
вiд спекоти. За ним вели десять бiлих коней, зв'язаних за  хвости,  слiдом
на буланих аргамаках їхали  калга  Iслам-Гiрей  i  нурредин.  Два  десятки
закованих у сталевi панцири сейменiв iшли поруч iз ханськими достойниками.
   Молодий калга, мабуть, уявою гуляв уже на полi  бою:  зсунулись  широкi
брови на чоло, випнута роздвоєна борода стиснулася в пружний гудз,  грiзно
заклебучився горбатий нiс - чи не надто повiльною була для нього ця  їзда?
Йому хочеться, видно, пришпорити коня i обiгнати хана, що прiє в кольчузi,
та мусить стримуватись i йти на  поштивiй  вiдстанi.  Бiля  нього  в  такт
кiнським копитам ступають сеймени, в них обличчя грiзнi,  кам'янi,  в  них
обличчя напруженi, як вудила в руках калги, - поскаче вождь, ринуть i вони
на звитягу або смерть. "А за кого? - питає мовчки Марiя. - Коли очi i чола
у вас не татарськi i не татарська мати вас родила?"
   Придивляється Марiя до кожного обличчя...
   -  Це,  певно,  хан,  мамо,  -  показує  Мальва  несмiливо  пальцем  на
калгу-султана.
   Цить... навiщо тобi той хан, дитино... Ось iдуть, один, другий, десятий
-  вiрнi  ханськi  слуги.  Гостроносий  засмаглий   кавказець,   кучерявий
болгарин, чорний, як сажа, мурин, а бiля нього - i падає глибоко, на  саме
дно  грудей,  материнське  серце  -  а  бiля  нього  плечистий,   бiлявий,
по-днiпровському бiлявий юнак... Хто ти, хто ти, хто ти? Чий ти  син,  хто
твоя мати?..
   Марiя благає очима воїна, щоб вiн поглянув у  її  бiк,  пiдвiв  опущенi
вiї, очi його хоче побачити.
   Але бiлявий сеймен не дивиться  на  неї,  проходить  i  губиться  серед
сотень воїнiв.
   Ослабла Марiя, минуло напруження, подумала:
   "Нерозумне ж ти, материнське серце. Як можна найти  голку  в  сiнi,  як
можна розшукати свою загублену дитину  серед  цього  ворожого  каламутного
безмежжя? Але хто вiн, хто вiн?"
   I згадала, а вiд цього легше стало: це ж до тих  святих,  що  стережуть
матiр божу на скелi Успенського собору, схожий ханський воїн...
   Треба було поспiшати, щоб до вечора дiстатись хоч би до  пiднiжжя  гiр.
Там, у лiсi, можна буде зробити з гiлля колибу -  все-таки  не  пiд  голим
небом. Марiя роздивлялася по узгiр'ї,  чим  би  поповнити  запас  їжi,  бо
хтозна-коли найдуться люди, що приймуть їх. А як  не  приймуть?  Вертатися
назад до висохлого Узенчика i зустрiти голодну зиму з порожнiми руками?
   У видолинi побачила кiлька  дерев  мушмули,  на  них  плоди  достигають
весною, обшукала, знайшла кiлька жовтуватих мушмулин i за це слава богу.
   Мальва  була  бадьорою,  з  задоволенням  дивилася  на  неї   Марiя   -
загартовувалося дитя, нiби тут i вродилося. Засмагла й витривала,  як  оте
татарча, що в солi купане.
   Стежка заводила все глибше в гори. Густiшала  бучина,  малиновi  кущики
юдиного дерева чiплялися  шапками  за  схили,  з  ущелин  повiяло  мрячною
прохолодою. Господи, там десь хмари бовдуряться  i,  либонь,  дощi  йдуть!
Внизу  без  угаву  трiщали  цикади,  немов  намагалися   сухим   свистячим
цикотiнням пiдгнiтити спеку, щоб задихнулись вiд неї i  верховини.  Та  не
було їй доступу в гори. Жарiнь тут м'якла, пiд ноги слухняно лягав вологий
мох, крухтiла соковита трава.  Вдалинi  курився  туманами  Бабуган,  чорнi
хмари сповзали з Чатирдагу вниз.
   Ставало вiдраднiше. Втоптана людьми i худобою стежка  вела  до  якогось
житла - люди знайдуться.
   Сини мої... Де ж ви, сини мої?..
   Та й  блиснула  блискавка,  i  загорiлося  небо...  Засвистiли  стрiли,
загавкали мушкети - йде  невiльниця  Марiя,  йде  українська  доля  чужими
дорогами.
   Ллє живодайний дощ,  i  купається  пiд  ним  Мальва,  бiжить  попереду,
хлюпається в теплих потоках, набирається сили.
   - Мальво!
   - Мальво!
   Тiльки луна материнська, тiльки луна...



   РОЗДIЛ ДЕСЯТИЙ

   ...i коли чуєте спiв пiвнiв,
   просiть милостi в аллаха,
   бо пiвнi спiвають тодi,
   коли бачать бога.
   З хадiсiв

   ...До весiлля  залишився  один  мiсяць.  I  звiдки  воно  взялося,  оте
весiлля, Мальва не може второпати. Таж вона ще мала, та й Ахмет нiчого  не
говорив їй про шлюб. А може, оте незрозумiле "укум-букум-джарим-барим", що
вiн завжди бомборосив, коли вони грали "в ашики" [105], то i є тi слова...
Видно,  що  так,  бо  весiлля  за  мiсяць.  Бiля  неї,  на  самому   шпилi
Екзiлi-буруну [106], сидять ще двi незнайомi дiвчинки, такi, як вона. I  в
них та сама доля, всi троє квапляться шити придане.
   Примарне свiтло, як  при  затемненнi  сонця,  розливалось  мiж  верхами
Демерджi, Бабуганом i Чатирда-гом, дiвчата разом вгледiлися в  далечiнь  i
побачили, як кам'яний iдол, що завжди  непорушне  бовванить  на  Демерджi,
почав повiльно зсуватися вниз. Ось вiн уже перейшов Ангарську ущелину,  на
мить зупинився внизу серед поляни i поплив у сивому серпанку до них.
   Вiдклали дiвчата шитво: нi, це не дивовижна  кам'яна  фiгура,  до  якої
щодня придивлялися здалеку, це якийсь дiд-жебрак. Що ж  йому  дати?  Проте
жебрак не простягав руки. Вiн був високий, бiлобородий,  i  добрi  були  в
нього очi, дiд дуже нагадував того святого старця, до якого вони  з  мамою
пiдходили в Кафi, коли втiкали вiд Мураха-баби. А може, це той самий?
   Мальва хотiла спитати, та її випередила сусiдка:
   - Ти Хизр [107], який знайшов джерело живої води i став безсмертним?
   - Нi, дiвчино, - усмiхнувся дiд, - я звичайний чарiвник. Скажи, джаним,
яке в тебе найпотаємнiше бажання?
   - Хотiлось би швидше дошити своє придане, - вiдповiла та, - бо ж тiльки
мiсяць залишився до весiлля.
   - Встигнеш, дитино, - сказав чарiвник i звернувся до  другої:  -  А  ти
чого бажаєш?
   - У мене лиха харт-ана [108]. Я хочу, щоб вона  на  мене!  не  кричала,
коли вийду замiж, i сорому перед коханим не робила.
   - Стане доброю твоя харт-ана. Ну, а ти про що  мрiєш?  -  звернувся  до
Мальви.
   Мальва не могла вiдповiсти. Вона ще нiчого не бажала в життi,  i  цього
весiлля теж не  хотiла,  їй  добре  було  бiля  мами  i  Стратона,  весело
служилось пiдпасичем у Ахмета, того самого, який колись напоїв її  цiлющим
кумисом у палючому степу. Чого  ж  забажати?  Мама  хоче  вернутися  туди,
звiдки вони прийшли, у якийсь далекий степ, якого Мальва не пам'ятає. Знає
тiльки, що всi степи колючi, спраглi й жорстокi, i трапляються там  поганi
люди. Вона не хоче в степ. Де є ще такi гори, таке близьке небо, що руками
зiр можна дiстати? У горах живе Стратон,  i  бiлозубий,  вiчно  усмiхнений
Ахмет, i суворий, проте добродушний даї Юсуф, є вiвцi, є дозвiлля i безлiч
казок, що гомонять пiд шум лiсiв у колибi пiдпасичiв перед  сном.  Де  так
добре вмiють лiкувати вiд злих очей, як тут: ось притулить хтось  тобi  до
чола лезо ножика з чорною колодочкою, а тодi й вiдьма не владна над тобою.
Де, в якому краю розкажуть про  ангелiв,  що  стоять  на  сторожi  неба  i
кидають в Iблiса [109] вогненними кулями - зорепадом, або про пiвня,  який
спiває хвалу творцевi свiту? Нi, не хоче вона йти звiдси нiкуди.
   Але чого попросити в чарiвника? Вiн не йде, чекає.
   Чи то вiд нерiшучостi, сама не знає чому - вiдчула Мальва, як  їй  стає
дивно гаряче в усьому тiлi,  наче  воно  пучнявiє  i  наливається  теплими
соками, їй нестерпно захотiлося скинути з себе одяг i кинутися в  рiчку  -
мабуть, тому згадався Узенчик, висохлий вiд спеки.
   - Ну, скажи своє бажання, дитино, - знову почула голос чарiвника.
   - Я хочу, - вiдповiла Мальва, - щоб у цiй горi забурхало джерело,  i  в
села побiгла холодна вода, i щоб це джерело не висихало в найлютiшу спеку.
   - Гарне бажання, джаним, але я питаю, чого ти хочеш для себе?
   - А менi нiчого не треба, - розвела Мальва руками, - в мене все є.
   Тодi дiд повернувся до скелi i  вдарив  по  нiй  києм.  Почувся  трiск,
голоснiший вiд грому, темною хмарою окутався Еклiзi-бурун,  а  коли  хмара
розiйшлася, дiвчата побачили, як iз ущелини  падав  униз  гiрський  потiк.
Мальва стояла по колiна в холоднiй водi, вода пiдступала все вище й  вище,
приємно обмивала незвично гаряче тiло, i дiвчина вперше вiдчула, що в  неї
є стегна, груди...
   Холодна передранкова роса змочила ноги  Ахметовим  пiдпасичам,  запiяли
пiвнi в уруш-кошi  [110].  Мальва  схопилася  -  хлопцi  витягувались,  не
квапилися вставати - i чимдуж побiгла до коша, щоб першою стати при вигонi
овець. Не ласки запобiгала - хотiлося чимось  добрим  вiддячити  Ахметовi:
коли Мальва першою прибiгала, вiн щасливо усмiхався,  пришпорював  коня  i
весь день потiм носився вiтром навколо стада. То чому ж би їй  не  зробити
Ахметовi  приємнiсть?  Хiба  Мальва  не  бачить,  як  вiн  пiснi  є  перед
п'ятницею, коли вона йде до матерi в жiночий курiнь на  долину  Шумаї,  де
жiнки доять верблюдиць?
   - Укум-букум-джарим-барим! - проскандувала Мальва, пiдскакуючи на однiй
нозi, i приємнi їй були цi ворожбливi слова, i хотiлося тепер бiльше,  нiж
будь-коли, побачити Ахмета. Яке то щастя, що  вони  з  мамою  натрапили  в
горах саме на Ахмета i його батька, Юсу-фа, - отамана чабанiв!
   Чудно було в Мальви на душi. З пам'ятi ще не зiслиз дивний сон -  i  як
то їй могло таке приснитися, що до весiлля залишився тiльки мiсяць, чей же
нiколи про таке й думати не могла, бо ж мала  ще...  А  воно  взяло  та  й
приснилося! Ха-ха... Укум-букум... А прозора чиста вода полоще  їй  литки,
стегна, вона вперше в життi вiдчула, що в неї є тiло,  таке  туге,  що  об
нього розприскуються хвилi i холодять-холодять...
   Мальва сповiльнила крок,  наче  обважнiла,  знову  розбiглися  по  тiлу
незнайомi струменi тепла, забивало вiддих. Зупинилася, притулила  руки  до
грудей, осмiхнулася i сама не могла зрозумiти, чому враз стало радiсно.
   Займався свiтанок. Рання зiрка Чалпан упала на голову кам'яного  iдола,
що увi снi  сходив  iз  гори  Демер-джi,  впала  i  розбилася  на  друзки:
розсипалися мiрiади iскорок по чаїрах i яйлах, i до нiг Мальвi упали -  на
оксамитовий дрок, у переповненi келихи крокусiв.
   - Танг атар! Танг атар! [111] - заспiвала Мальва i почула, що спiває на
мотив Ахметових пiсень, вона побiгла  пласким  вигнутим  кряжем,  збиваючи
росу з м'якого повзучого ялiвцю, ковзаючись на слизькому дроку.
   Чистим  був  нинi  вiчно  забандюрений  Бабуган,   трави   переливались
перламутрове, гори на мить  замлiли,  чекаючи  першого  променя  сонця,  i
отаман Юсуф не був сьогоднi понурий, як завжди.
   Вiн переганяв кобилиць iз  мiсячними  жеребцями  до  окремої  загорожi,
прив'язував на мордочки лошаткам дерев'янi рогатки.
   - Прискакала, кiзко? Якши. Нинi залишишся зi мною, доїтимемо  кобил  на
кумис. - Юсуф випростався i пильно приглянувся до  розпаленої  дiвчини.  -
Гм... А втiм, не тiльки нинi... Ось що: чорбу варитимеш для  пастухiв,  на
мої руки легше буде. Ахмет якось обiйдеться без тебе.
   Звiсила голову Мальва, жаль стало Ахмета i пастушої волi. I ще  соромно
було: їй здалося, що Юсуф знає її сон i тому не пускає бiльше з Ахметом на
яйли.
   Парубок саме виганяв овець iз кошари, раз у раз поглядав на Мальву:  що
трапилося, чому баба затримує пiдпасичку?
   - Чого стоїш? - зиркнув на Мальву спiдлоба  отаман,  зникла  доброта  з
його лиця. - Виганяй жеребцiв на пашу,  хай  вчаться  самi  добувати  їжу.
Кожному на все своя пора. А потiм я навчу тебе, як доїти кобил.
   Мабуть, так має бути, що радiсть дозрiвання  йде  в  парi  з  тугою  за
волею. Тому потускнiв день, що почався для Мальви так  чарiвно.  До  обiду
стерпли пучки вiд втомливого циркання, i слiз накапало чимало у дiйницi.
   Перед вечором, пiсля другого удою,  Юсуф  заправляв  молоко  дрiжджами,
ячменем, чаклував з корiнцями якихось  рослин  над  повним  казаном.  Коли
стемнiло, зайшов до шатра Ахмет. Вiн мовчки поклав футляр  iз  кораном  на
килимок бiля входу, скинув iз шиї вервицю з  шкаралуп  лiсових  горiхiв  -
амулет вiд урокiв для худоби, але не присiв, як завжди, бiля батька. Стояв
понурий, стриманий. Глянув на Мальву, що вже дрiмала на  тапчанi,  буркнув
батьковi:
   - Вина чому не доливаєш у молоко? Он там глечик.
   - Не треба вина, - вiдповiв Юсуф, не пiдводячи голови.- -  Наплакала  в
молоко, хмiльний будеш мати кумис.
   Ахмет промовчав. У сутiнках вiн не розгледiв Мальвиного обличчя,  може,
вона вже спала.
   - Кого даєш у пiдпасичi замiсть неї? - спитав по хвилинi.
   - Якось даси собi раду з  тими  пiдпасичами,  що  маєш,  -  отаман  був
незворушний. - Де багато пастухiв, там  вовк  овець  рiже...  А  ти  мусиш
знати, Ахмете, про три погибелi, якi чигають на чоловiка,  коли  вiн  стає
дорослим. Треба вже тобi це знати. Якi погибелi? Коли закипає кров у  тiлi
- тодi вино i жiнка. Як висохне душа, i кволим стане тiло -  тодi  золото.
Шайтан знає, як кому угодити, щоб потiм лiпше посмiятися.
   - Без золота я обiйдуся, баба,  -  процiдив  крiзь  зуби  Ахмет.  -  Ти
незабаром розбагатiєш, мої брати привезуть з-пiд Азова повнi мiхи. До вина
мене не тягне. Ну, а про iнше ти менi не розказ! Як  же  ти  мiг  подумати
про... Вона ж дитина.
   - Коли людина молода, очi її краще дивляться, нiж думає голова, -  Юсуф
завзято вимiшував молоко в казанi. - Мальвi вже пора бути мiж  жiнками,  i
ти це знаєш. Та я поки що залишу її при собi, сам  навчу  жiночої  роботи.
Завтра вона зварить нам каурму. Ну, пiдливай вина, чого стоїш?
   ...А втiм, Мальвi не було так погано бiля Юсуфа, як здавалося спочатку.
   З Ахметом, правда, iнша рiч. Бiжать вiвцi, а їм упину нема, i не знати,
хто кого веде. Гавкають собаки, хапають за животи неслухняних баранцiв, тi
хвицькають ногами в зуби незлобивих охоронцiв, буяє Ахмет на своєму  конi.
Добре якось при ньому, при тому Ахметовi: вишкiрить вiн свої бiлi зуби - i
туман розпогiднюється, i моросичка не така вже  дошкульно  холодна.  Вiвцi
бредуть i бредуть - нiхто, мабуть, не  ходив  би  зi  своєї  охоти  аж  до
Еклiзi-буруну, що завжди шпилем тримає найважчу хмарку. А вiвцi доведуть.
   За Еклiзi-буруном, о, за ним зовсiм новий свiт.  Там  у  скелях  -  три
великi печери, в яких зi стелi звисають бурульками  льоду  дiаманти.  Одна
називається Снiговою, бо iнiй морозиться на стiнах навiть тодi, коли  гори
млiють вiд спеки; друга - Холодною, в нiй завжди опiвднi ховаються пастухи
з вiвцями; третя печера називається Бiнь-башкоба  -  Тисячоголова.  Печера
якихось тисячi голiв, якi живуть там i дихають джаханнамом [112] смертi. В
неї нiхто не заходить.
   Чи за цим  плакала  Мальва,  доячи  кобилиць?  Певно,  i  за  цим.  Але
найлюбiше було з Ахметом. Вiн зiскакував з коня, коли спинялися  вiвцi  на
попас, i пiдходив до Мальви. Кидав перед нею чотири  вирiзьбленi  баранячi
костi i називав кожну таємничим найменням: укум-букум-джарим-барим.
   - Я собi загадав. Вибирай.
   - Букум...
   - Тепер менi.
   - Тобi барим...
   - Ай, єлдиз! [113] - скрикував Ахмет. - Вiдгадала!
   Вiн був тодi якийсь дивний i смiшний,  схоплювався  з  мiсця,  притьмом
злiтав на коня, жорстоко бив його  чариками  пiд  живiт,  i  кiнь  мчав  у
провалля.
   Нiч пiзно приходила на Чатирдаг. Iз гiр можна було бачити сонце й тодi,
коли в степу вже западала темрява, та вiчно похмурий Бабуган таки вкутував
гори iмлою i вкладав їх спати, як  дiтей.  А  коли  гори  мiцно  засинали,
пiдпаски сiдали довкола Ахмета, i вiн розповiдав. Мальва добре запам'ятала
його пiсню про красуню, яка жде не дiждеться  .джигiта  зi  степу,  -  вiн
спiвав їх рiк тому, коли вони з  мамою  їхали  у  Юсуфовiй  кантарi,  -  i
просила розповiсти про неї. Ой, скiльки вiн знав казок про ту дiвчину,  та
все рiзнi...
   ...Затужив молодий пастух, виганяючи корiв на  пасовисько,  бо  побачив
синьооку дочку Мангу-хана...
   - Чорнооку, - поправляють пiдпаски.
   - Нi, синьооку, - чомусь впирається Ахмет i дивиться  на  Мальву.  -  I
бiльше не втiшали його квiти. Краса квiтiв дивує, але якби .то  вони  мали
синi очi, усмiшку, ласку - все те, що дає смертним на землi рай пророка...
   - ...Дочка Мангу-хана була вродливою, як троянда. Хан же був схожий  на
бика з виверненим животом, але вiн усiм говорив, що Гюляш-ханим  схожа  на
нього.  Найрозумнiшi  люди  часто  помиляються.  I  зустрiла   Гюляш-ханим
пастуха, стрункого, як тополя, смiливого, як  барс.  Перемiнилась  дiвчина
червiнцем i впала  до  його  нiг.  Але  пастух  чесний  був.  Тому  вiддав
червiнець у ханську скарбницю. А вночi напав на хана балаклавський князь i
забрав скарбницю...
   - А далi, далi що?
   - Ахме-е-ет!
   Це отаман Юсуф. А далi ночi i дивнi сни...
   В Юсуфа Мальвi жилося непогано. Мабуть, тому, що в отамана було  багато
худоби i людей, вiн намагався триматися  суворим,  насправдi  ж  Юсуф  мав
добре серце. Коли вони залишалися удвох з Мальвою,  отаман  ставав  зовсiм
iншим. Таким його дотепер Мальва не мала  нагоди  бачити.  Вiн  усмiхався,
розповiдав  усiлякi  билицi  i  вперто  називав   її   гяуркою.   Спочатку
протестувала, а потiм звикла i навiть дивно  було,  коли  Юсуф  кликав  її
iнодi по iменi.
   Зате Ахмет став понурий. Приходив увечерi, скидав  iз  себе  малахай  i
доломан, робив це сердито i мовчки, i не  раз  хотiлося  Мальвi  попросити
його, щоб не сердився, чей не винна вона, що отаман забрав її  вiд  овець.
Мальва знає, що йому зараз тяжче доглядати отару, але зате вона готує  для
нього їжу, хоч би спасибi сказав... А що йому нудно, то i їй не так уже  й
весело. Чого ж сердитись? Але вона мовчала.  "Укум-букум-джарим-барим",  -
шепотiла часом уночi, та слова цi не мали тiєї таємничостi, що колись.
   Вранцi, уникаючи її погляду, Ахмет сiдав на коня,  пришпорював,  чвалав
поперед строю по вигнутiй тацi  Чатирдагу,  перескакував  камiннi  вали  i
зникав у проваллях. Мальва притискала руки до грудей  у  захватi,  й  тодi
повертав її до тями суворий голос отамана:
   - Чого стоїш, вогонь пора розкладати!
   Але суворiсть Юсуфова швидко минала. Курилось вогнище  пiд  казаном,  а
вiн весь час про щось розповiдав. Чи їй, чи сам собi...
   - У степу татариновi гiрше живеться, нiж у горах. На  рiвнинi  оком  не
охопиш усiєї краси Кримського краю. А  коли  вийдеш  на  гору  i  поглянеш
навколо, то жаль стає людини, яка тут не була.  На  пiвднi  небо  з  морем
разом живе  -  обоє  синi,  одне  синiше  вiд  другого,  на  пiвночi  степ
обнiмається з небосхилом. Такий Крим, що живи в ньому i вмирати не треба.
   Пiшов якось старий Газi Мансур у Мекку святкувати байрам. Ревно молився
вiн бiля храму Кааба, i сказав йому iмам:
   "Якщо хочеш, залишайся в нас".
   Подумав  Газi  Мансур,  згадав  свiй  сад,  горiх,  пiд   яким   завжди
вiдпочивав, i похитав головою:
   "Не хочу вмирати в чужому краю".
   Глянув на небо i почав просити в аллаха, щоб допомiг йому  вернутися  в
Крим. "Якщо помру по дорозi, хай хоч мої костi вiдвезуть додому".
   Вiдстав Газi Мансур вiд каравану i почув, що вмирає. Молився, аби хтось
надiйшов, вiн вiддасть  першому  стрiчному  всi  грошi  i  попросить,  щоб
похоронив його в  Криму.  А  тим  часом  араби  напали  на  караван,  усiх
перерiзали i поскакали на конях дорогою. "О слава аллаху, люди  йдуть",  -
подумав старий. I коли до нього  пiдбiг  араб  iз  ятаганом,  вiн  сказав,
простягаючи мiшечок з пiастрами:
   "Спасибi тобi, ти остання людина, яку аллах послав менi  перед  смертю.
Як умру, вiдвези мої костi в Крим i закопай у  саду...  "Пiд  горiхом",  -
думала голова, коли скотилася додолу".
   Минув байрам, усi ходжi  повернулися  з  Мекки,  лише  Газi  Мансур  не
повернувся. "Певно, вмер по дорозi", - сказали сусiди. Прийшла осiнь. Один
хлопчик, зриваючи горiхи з Мансурового дерева, згадав старого: добрий  був
чоловiк, завжди давав йому горiхiв. Коли бачить, хтось  iде  по  саду  без
голови, а голову тримає пiд пахвою. Пiзнав хлопчик Газi Мансура по  одежi,
скрикнув i впав без тями на землю. Збiглися сусiди, дивляться  -  мезарташ
[114] стоїть.
   Таке розповiдають старi люди, коли в  п'ятницю  йдуть  на  могилу  Газi
Мансура бiля Чуфут-кале. Може, й правду говорять, бо  коли  людина  любить
свiй край, неодмiнно вернеться додому. Тiльки треба дуже  любити,  щоб  аж
принести свою голову пiд пахвою. А в нас був такий...
   - I мама в мене така, - мовила тихо Мальва. - Вона  так  само  несла  б
свою голову на Україну... Отаман iз болем глянув на засмучену дiвчину.
   - А ти... ти не хочеш у свiй край?
   - Я... А де вiн? У мене нема рiдного краю...
   - Гм... Буває й таке - мiцно приростеш до чужого.  А  буває  й  iнакше.
Несподiвано, хто зна й звiдки, зашпигає пекуча туга, затруїть серце, i рай
тодi стає немилий, i рiдна  ворона  краще  спiває,  нiж  чужий  соловей...
Колись давно потрапив молодий ногайський ханич Орак-батир у руський полон.
Пошанували руси його мужнiсть i красу, дали  землi  й  золота  i  найкращу
дiвчину за дружину. Зачарували юного богатиря руськi лiси,  i  красуня,  i
багатство - забув вiн про рiдний край.  Десять  рокiв  прожив  Орак-батир,
захмелений щастям, п'ятеро дiток народилося в нього,  i  доживав  би  вiн,
певно, вiку на чужинi, якби не... Нi з того нi з сього почав  прислухатися
до шуму вiтру, i все йому в тому шумi вчувався знайомий шелест ковили... А
потiм чув його всюди: в диханнi дiтей, в шепотi коханої, в плюскотi рiчок.
   Сохнути став Орак-батир, туга висмоктувала душу, признався дружинi,  що
йому долягає. Побачила жiнка, що сяк чи так не буде мати його для себе,  а
що розумною була, то провела його аж до степiв. Обiцяв, що вернеться,  але
не вернувся. Та любов була сильнiшою...
   Щось дивне сталося з Мальвою пiсля цiєї  казки.  Ходила  засмучена,  не
по-дитячому задумана, i не  мiг  здогадатися  Юсуф,  чи  то  затужила,  як
Орак-батир, чи карається вiд того, що та туга д' нiй не приходить.
   А одного ранку Мальва зникла. Довго ламав собi голову отаман, що  могло
трапитися, i вирiшив почекати до вечора. Ввечерi пошле Ахмета до  Марiї  -
куди ж iще могла дiтися дiвчина?
   Мальва не йшла - бiгла знайомими стежками до Еклiзi-буруну. Всi цi  днi
наслуховувала, чи не шепче їй щось вiтер, але що  нашепче,  коли  вона  не
може нiчого пригадати - що там було, на тiй Українi. А хотiлося  затужити,
заздрила матерi, Орак-батиревi,  Газi  Мансурову  i  почувалася  в  чомусь
гiршою вiд них, в чомусь винною.  Вона  мусить  бачити  ту  Україну,  а  з
Еклiзi-буруну, певно, видно весь свiт, шпиль  же  такий  високий!  I  тодi
прийде бажана туга...
   Задихаючись вiд утоми, Мальва дряпалася по  крутих  приступах,  збивала
колiна, не зупинялася. Шпиль високий, неприступний, але таки добралась  до
вершини.
   Вглядалась у далечiнь до болю в очах, та  не  було  видно  нiде  нiякої
України. Довкола - тiльки гори, i в долинi жовтий татарський степ. Нема її
нiде, то  мамина  вигадка,  то  мамина  казка.  Така  ж,  як  Юсуфова  про
Орак-батира.
   Розчарована, наче обкрадена, верталась Мальва до уруш-коша  i  тремтiла
вiд страху перед гнiвом отамана.  Обережно  пiдходила,  серце  калатало  в
грудях: сидить бiля вогнища Юсуф i - слава аллаху - ще якийсь чоловiк бiля
нього. Може, при чужому не сваритиме. Пiдступила  i  сторопiла:  поруч  iз
отаманом сидiв той самий довгобородий чоловiк, що зустрiвся їм у Кафi, той
самий-чарiвник, який недавно приходив до неї увi снi. На Мальву  нiхто  не
звертав увагу.
   - Я покидаю Крим, Юсуфе, - вiв меддах Омар. - За цей рiк я сходив  його
вздовж i впоперек. Благодатний твiй край, хоч i посуха нинi  його  мучить.
Не загине вiн, якщо матиме доброго керманича. Хай розквiтає  з  калямом...
Вертаюся в Туреччину. Вона сьогоднi вмирає з канчуком в  руках.  Правителi
роз'їдають  її,  мов  плющ  пишну,  чинару.  Та  дiзнався  я,   що   знову
заворушилися кизилбашi, тож затеплилась надiя в моєму серцi. А може,  таки
не пропаде мiй народ,  їх,  червоноголових  лицарiв,  називають  злодiями,
проклинають у мечетях, звинувачують у змовi з  персами,  щоб  знецiнити  в
очах людей, їм нинi дають притулок тiльки  вiльнi  кочовi  юрюки,  i  туди
тягнуться  з  книгами  софти,  вигнанi   з   медресе.   Дух   Кара-Язиджi,
Календер-оглу [115] не вмер. Я повинен бути там.
   Меддах Омар замовк. Довго дивився у вогнище, а  Юсуф  скоса  глянув  на
Мальву i не сказав нiчого. Омар  повернув  голову  i  побачив  дiвчину.  А
Мальвi здалося, що сон триває, що вона може висловити ще одне бажання. Але
яке, яке?..
   Просвiтлiли Омаровi очi, вiн упiзнав злиденну  колись  дiвчинку,  тепер
розквiтлу, розкiшну, тiльки стурбовану чимось.
   - Кажу ще раз: воiстину великий аллах! Як ти тут опинилася,  дитино?  Я
вiрив, що.ви знайдете добрих людей. А вам iз мамою пощастило. Слухай  мого
друга Юсуфа, вiн тебе добра навчить. - Омар пригорнув до себе Мальву i вже
по-дитячому заговорив до неї: - I не ходи понад урвища  i  не  заглядай  в
Бiнь-баш-кобу, бо там витають душi тих, хто  прагне  праведної  помсти.  А
праведна помста часто теж проливає невинну кров. Такий уже свiт, дитино.
   - Чиї ж там душi, дiдусю? - тривожно запитала Мальва.
   - Хiба Юсуф не розповiдав тобi? Це сталося не так  давно,  нiхто  ще  й
добрехати не встиг. Рокiв з п'ятнадцять  тому  козаки  допомагали  татарам
воювати проти туркiв. Козацький гетьман Дорош вивiв на Альму  шiсть  тисяч
степових лицарiв проти татарського зрадника  Кантемира-мурзи.  Та  нерiвнi
були сили. П'ять тисяч козакiв полягли разом iз  гетьманом  над  рiкою,  а
одна тисяча вiдступила в гори i заховалася в цiй просторiй печерi.  Догнав
їх тут Кантемир-мурза, оточив печеру i  наказав  виходити.  Та  не  вийшли
козаки. Тодi мурза сказав закласти вхiд до печери хмизом i  запалити,  щоб
викурити їх, як борсукiв. Але i цього  не  злякалися.  Всi  до  останнього
загинули, а не здалися, в неволю.
   Широко розплющенi синi очi Мальви  палали  здивуванням  i  захопленням.
Спитала:
   - Вони такi вiдважнi - отi козаки?
   - Мужнiй  той,  хто  знає,  за  що  бореться.  Тiльки  зрадники  стають
боягузами, дитино... Але ти не ходи до тiєї печери. Там гори  кiсток,  там
страшно.
   Меддах Омар попрощався i подався вниз. Юсуф i Мальва мовчки посидiли за
вогнищем до вечора.
   Минало лiто. Марiя з Мальвою заробили в Юсуфа стiльки сиру i масла,  що
донести його не змогли б. Ахмет нав'ючив їхнiм  добром  коня,  i  подались
вони утрьох до Мангуша. Марiя була  щаслива  -  тепер  якось  перезимують.
Трохи турбувала її Мальва. Пiдросла, змiцнiла, та надто мовчазною стала.
   Запримiтила теж мати гарячi очi Ахмета, якими вiн раз у раз позирає  на
дiвчину. Ба, отой невловимий дiвочий смуток завжди  приходить  тодi,  коли
серце вже чогось прагне, а чого - сказати не може. I Марiя  благала  бога,
щоб допомiг швидше заробити грошi, бо вiдтак може бути пiзно.
   Мальвi жаль було гiр, ватрища, овечого запаху,  казок  i  безнастанного
погейкування та спiву Ахмета. I засмучувала думка, що нiколи вже, можливо,
не видряпається на Еклiзi-бурун, щоб  виглядати  тугу  за  тим  краєм,  де
народилася, нiколи бiльше не посидить бiля входу до  страшної  печери,  де
загинуло тисячу козакiв з тої  маминої  України,  бiльше  не  уявить  собi
лицарiв, якi гинуть, щоб не потрапити в  неволю.  Все  це  забудеться,  як
казки Юсуфа i святого старця.
   Над рiкою Бодраком Ахмет  розв'ючив  коня,  подав  Марiї  її  зароблене
добро.
   - Спасибi, Ахмете, - промовила Марiя, але парубок не чув. Вiн стояв  iз
опущеними руками i дивився на Мальву так  тужно,  що,  здавалося,  заридає
хлопець. Мальва бентежилася вiд цього погляду, вiдступала боком до мами.
   Раптом Ахмет вихопив ножа, i поки встигла  скрикнути  перелякана  мати,
поки зрозумiла Мальва, що чинить парубок, жмут  чорного  дiвочого  волосся
залишився в його  кулацi,  Ахмет  скочив  на  коня  i  закопотiв  долиною,
ховаючись за хмарою куряви.



   РОЗДIЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

   Цей свiт - корабель, в якому розум -
   вiтрило, а думка - кермо.
   Схiдна приказка

   Шляхом вiд Бахчисарая до Ак-мечетi гнав вершник шаленим  галопом.  Кiнь
збивав куряву некованими копитами, пiна клоччям  вилiтала  з-пiд  вудил  i
хльоскала, зеленкувата, в обличчя вершниковi. Бараняча кучма зсунулася  на
очi, вивернутий кожух тримався петелькою за шию, прохолодний осiннiй вiтер
шарпав її, намагаючись зiрвати з петлi. Вже недалеко: попереду  показалися
пологi хребти, що набiгли один на одного, наче випущенi в череду бики, пiд
лисими хребтами забiлiли будинки  резиденцiї  калги-султана.  Враз  гонець
рiзко зупинив коня. Зсунув шапку  на  потилицю,  вгледiвся  в  далину:  по
дорозi неквапно наближався невеликий кiнний вiддiл. Два вершники - один на
буланому, другий на бiлому в яблуках арабському конi - їхали попереду,  за
ними йшов слiдом загiн сейменiв.
   Гонець  зрозумiв:  калга-султан  Iслам-Гiрей  вирушив  до  столицi   на
засiдання дивану, не знаючи, що трапилося. Помчав назустрiч калзi.  Спинив
змиленого коня на краю дороги, спiшився i пiдiйшов до  найвищого  тепер  у
краю сановника.
   - Що скажеш? - спитав Iслам-Гiрей.
   Гонець пiдвiв очi, не розгинаючись. На нього дивилися  двоє  всевладних
людей: калга з суворим поглядом чорних очей i не менш могутнiй вiд нього -
вузькоокий, з приплюснутим i схованим у рiдку бороду обличчям аталик [116]
Iслам-Гiрея Сефер Газi.
   - Хай милує мене аллах вiд твого гнiву, високий ханський достойнику, за
чорну вiсть, яку я тобi принiс. Сонце сонць,  уста  аллаха,  могутнiй  хан
Бегадир-Гiрей учора вранцi в Гезлевi...
   Iслам-Гiрей не зрушив нi одним мускулом лиця, тiльки сiпнулася гостра з
роздвоїною борода; повiки Сефера Газi звузилися, i крiзь щiлини, схожi  на
слiди вiд прорiзу осокою, блиснули бистрi зiницi.  Вiн  повiльно  повернув
голову до Iслама, калга-султан притиснув руку до грудей i  процiдив  крiзь
стиснутi губи:
   - Могутнiй наш предок Чiнгiз на  горло  карав  вiстунiв  горя.  Геть  з
дороги! - гукнув на переляканого гiнця i вперiщив нагайкою коня.
   Iслам-Гiрей намагався весь  час  триматися  попереду  Сефера  Газi,  не
бажаючи зустрiчатися з ним поглядом. Знав, старий хитрий учитель  дивиться
тепер в його потилицю i вгадує всi мислi, що рояться  в  головi  калги,  -
першого претендента на бахчисарайський престол. Знав, що подiлиться своїми
думками з аталиком як не сьогоднi, то завтра,  -  але  тепер,  коли  кожна
секунда важила не бiльше i не менше, як  зеленоверха  чалма,  тепер,  коли
серце калатало в грудях одне тiльки: "Нарештi,  нарештi,  нарештi!",  коли
очi жарiли жадобою i тривогою, вiн не хотiв  заглядати  у  вузькi  прорiзи
повiк Сефера Газi, якi завжди вiдкривалися  тодi,  коли  Iслам  потребував
поради.
   Що - "нарештi"? Вiн чекав смертi свого старшого брата? Так, чекав. Якщо
б Бегадир не помер учора, Iслам сьогоднi на банкетi сам вiдправив би  його
у той дивний свiт, де цвiтуть сади i  течуть  рiки...  Бездарний  слинявий
вiршомаз i боягуз - скiльки лицарiв погубив марно пiд Азовом, i  все  лише
для того,  щоб  нi  на  штрих  не  зрушитися  з  компасного  кола  послуху
султановi.
   "Не зрушитися з компасного кола послуху султановi, - вистукували копита
по  камiннях,  -  не  зрушитися  з  компасного  кола  послуху  Iбрагiмовi,
придуркуватому, юродивому. Так, так, я, Iслам-Гiрей,  присягну,  присягну,
присягну, це добре, що в Стамбулi Iбрагiм, Iбрагiм, Iбрагiм..."
   Шмагав коня нагайкою, бо кожна мить - це трон, аби тiльки не спiткнувся
кiнь...
   Сефер Газi витримав час, поки вгамується буря в душi  шаленого  Iслама,
потiм порiвнявся з ним, сказав:
   - Гарячий розум - виграш у бою. Холодний розум - перемога  в  полiтицi.
Сповiльни свiй крок, Iсламе. Там, попереду, не ворожi  обози  i  не  жерла
гармат. Там снується павутина  змов  та  iнтриг,  там  уже  закишiли  змiї
пiдступностi й злоби. Мечем не вiзьмеш їх, а тiльки гнучкою мислю.
   Сефер Газi розтулив повiки.
   - Що ти вирiшив робити, Iсламе?
   - Сьогоднi їду в Стамбул.
   - Не гоже думаєш. Чи  слiд  вождевi  йти  попереду  вiйська  й  першому
приймати на себе ворожi стрiли? А якщо вiн прийме  тебе  за  посланця  вiд
твого брата Мухаммеда, який теж нетерпляче чекав смертi хана?
   Сефер повернув коня влiво, i подався почет калги-султана понад Бодраком
землями яшлавського бея.
   - Не потрiбен нам сьогоднi парадний в'їзд, - продовжував з  незворушним
спокоєм Сефер Газi. - Ще маємо час. Нам краще непомiтно, ущелиною зайти  в
Ашлама-сарай  i  почекати  там  вiрного  тобi  молодшого  брата  нурредина
Крим-Гiрея. Шли гiнця в Качу i подумай про подарунки Iбрагiмовi.
   За хвилину один з сейменiв скакав через бiасальськi верхи до резиденцiї
нурредина, а Iслам з Сефером  Газi  поволi  їхали  попри  вапняковi  скелi
Бакла.
   - Ми на землях Яшлава, - порушив мовчанку аталик. - Приказка  каже,  що
там, де ступить копито ханського коня, - те ханське. Та це далеко не  так.
Яшлавський бей, щоправда, слабкосилий. Але є Мансури, Шiрiни.  Тi  сильнi.
Позаду тебе ступає сотня капику-лу - дверних рабiв твоїх, сейменiв. Хановi
треба на когось опертися. Хто буде в тебе правою рукою, чи  думав  ти  над
цим, Iсламе?
   Iслам-Гiрей оглянувся  назад.  Його  улюбленець  -  хоробрий  бiлочубий
Селiм, якого вiн купив у старої циганки в Салачику, їхав на конi в першому
рядi воїнiв i не зводив вiдданих очей з калги-султана.
   - Зрадливi беї не будуть моєю опорою, - шорстко вiдповiв Iслам.  -  Маю
здесятковане пiд Азовом вiйсько, та його подвою, потрою, вдесятерю! Лицарi
будуть моїми обома руками!
   Помовчав Сефер Газi. Йому сподобалась вiдповiдь, бо сам вiв свiй рiд  з
капи-кулу i ненавидiв беїв. Але знав:  без  них  хановi  не  обiйтися.  Не
прихилить до себе - при першiй нагодi зрадять хана. Тому промовчав.
   Обiгнули  бiлу  скелю  Бакла,  в'їхали  в  довгу  ущелину  Ашлама-дере,
стиснуту з обох бокiв  прямовисними  кручами.  В  долинi,  бiля  Салачика,
червонiли дахи лiтнього ханського палацу.
   - Ти був тут не раз, Iсламе, - заговорив  Сефер  Газi,  -  а,  напевно,
нiколи не придивлявся до отої дивовижної скелi, що  височить  справа.  Ану
приглянься добре, що бачиш?
   Iслам-Гiрей пiдвiв голову.  Справдi,  дотепер  не  помiчав:  iз  урвища
звисав велетенський камiнь, обмитий вiтрами, вiн уже надколовся  зверху  i
погрожував загородити вузький прохiд. Iслам зупинився здивований. Зi скелi
дивилась на степовий Крим кам'яна подоба володаря. Груди i  руки  закованi
латами, жорстоке монгольське обличчя владно  i  грiзно  вип'ялося  вперед,
поривчастiсть,  гордiсть  i  смiливiсть  рисувалися  на  кам'янiй  статуї.
Здавалося - ось зараз простягнеться рука i тисячi сонних  номадiв  помчать
туди, куди вкаже жест вождя.
   - Це ти, Iсламе, - такий, як є.
   Вдоволена  усмiшка  пробiгла  по  костистому   обличчi   калги-султана,
блиснула двома пучками свiтла в темних очах. Конi йшли, Iслам не  вiдривав
погляду вiд кам'яної подоби володаря, а  вона  що  крок,  то  мiняла  свiй
вигляд, лагiднiшала, розпливалась i, врештi, злилася з пласкою скелею.
   - Тепер оглянься, - мовив Сефер, коли минули скалу. - Подивися з  цього
боку на той самий камiнь. Що бачиш?
   Iслам оглянувся.  Над  урвище  виповз  велетенський  тритон  iз  хитрою
головою сфiнкса, причаївшись перед хижим стрибком.
   - Це ти, Iсламе, такий, яким теж мусиш бути. Ти побачив два боки однiєї
й тiєї ж сутi - влади. Смiливiсть i владнiсть у тебе є,  хитростi  повинен
навчитися. А коли нi, то станеш невиразним, як оця  подоба,  коли  на  неї
дивитися спереду. Або ж - як твiй  нефортунний  брат  Бегадир-хан.  Тiльки
пам'ятай, сфiнкс не повинен бути дужчим за лицаря, бо тодi перехитриш  сам
себе.
   - Мудрий єси, мiй учителю, - промовив зворушено  Iслам-Гiрей.  -  Ти  є
моїм другим обличчям, я ще не знайшов його в собi. I дай нам аллах удачi -
будеш моїм першим вiзиром.
   Стулились  повiки  розумного  старця,  знову  його  обличчя   закрилося
зморшками, Iслам не мiг би вгадати: радий аталик iз такої перспективи чи в
душi iронiчно насмiхається з недосвiдченого ханича?
   I тут згадалася Iсламовi красуня-циганка, яку вiн мав  покликати  тодi,
коли почне вирiшувати сам свою долю. Покликати, щоб побажала щастя.  Тепер
настав той час. Нинi в  лiтньому  ханському  палацi  єгипетська  чарiвниця
ощасливить його.
   -  Селiм!  -  збуджено  вигукнув  Iслам,  i  синьоокий  сеймен  вихором
прискочив до калги. - Ти не хочеш завiтати до своїх у Салачик?
   Юнак звiсив голову, не вiдповiв. Нахмурився Iслам. Це вперше  Селiм  не
виявляє бажання виконати наказ.
   - Ти в мене батько i родина, - сказав Селiм. - А  бiльше  нiкого  я  не
знаю.
   - Справжнiй капи-кулу! - Iслам вдоволено  плеснув  Селiма  по  широкому
плечi. - То слухай, що я тобi наказую: скачи в Салачик i  знайди  менi  ту
циганку-красуню, в якої очi свiтяться вогнем, а стан гнучкiший вiд лози...
- Калга-султан  раптом  замовк,  вiн  помiтив  струнку  дiвочу  постать  у
червоному сарафанi, що вийшла з-за гори на  стежку.  -  Постiй,  може,  це
вона. Добрi джини самi ведуть до мене вiщунiв мого щастя. Їдь їй назустрiч
i привези сюди! Тiльки негайно!
   Сефер Газi поблажливо всмiхнувся.
   За хвилину Селiм повернувся, тримаючи  в  сiдлi  на  смерть  перелякану
дiвчину.
   Це не була циганка. Зовсiм юна красуня, ще дитина, дивилася  на  Iслама
великими синiми очима, страх спливав з її обличчя, вона прикипала поглядом
до лицаря в голубому  кафтанi,  наче  впiзнавала  його;  в  Iслама  дивно,
по-юнацьки, стиснулося серце - вiн ще не зустрiчав такої свiжої  краси,  i
вмить забув про єгипетську чарiвницю, з якою тiльки що бажав провести нiч.
   - Хто ти така, дiвчино? - тихо мовив Iслам, пiд'їжджаючи ближче.  -  Не
бiйся, зла тобi нiхто не заподiє. Хто ти i звiдки йдеш?
   - Я - Мальва з Мангуша. Мама послала в Салачик за...
   - То й видно, що ти не циганка: очi в тебе голубi, як у мого Селiма,  i
сказав би я - брат iз сестрою зустрiлися, якби не твоє чорне,  мов  гебан,
волосся. Скiльки рокiв тобi?
   - Дванадцятий...
   - Красива ти, - блиснули очi в Iслам-Гiрея. Вiд  цього  погляду  обдало
Мальву спекою, i їй  стало  так  гаряче,  як  тодi,  увi  снi,  коли  вода
чарiвника обмивала її тiло. Мов заворожена, вона сповзла з Селiмового коня
i пiдступила до Iслама.
   - Ти знаєш, хто я, дiвчино?
   - Знаю... Ти - хан.
   Широко вiдкрились в  Сефера  Газi  очi,  рвучко  нагнувся  Iслам-Гiрей,
пiдхопив рукою дiвчину за стан i поцiлував її в щоку.
   - Устами дитини глаголе правда, - сказав аталик. -  Не  гайся,  Iсламе,
вдержати ворожбу платою. Бо сказано: до котла розуму потрiбен ще й  черпак
щастя.
   - О, плата буде тобi, дiвчино, велика, якщо ти захочеш її колись узяти.
- Iслам пiдвiв обидвi руки до неба. - Свiдком аллах, якщо я  стану  ханом,
то ти будеш третьою, але першою дружиною  Iслам-Гiрея.  Я  знайду  тебе  в
Мангушi, Селiме, вiдвези її до самого села.
   В цю мить почувся густий стукiт копит в  ущелинi.  З  Бахчисарая  мчали
чотири вершники, i серед них упiзнав Iслам нурредина Крим-Гiрея.
   Юний ханич зупинив коня, крикнув:
   - Мухаммед ще вчора вiдправив послання в Стамбул!
   - Прокляття!
   Заскреготали вудила по кiнських зубах, здибився рисак  на  заднi  ноги,
закричав Iслам:
   - В Ашлама-сарай! - I перший рвонув галопом по вузькiй стежцi ущелини.


   У Золотому Розi  щодня  розвантажувались  галери.  З  Європи  i  Африки
привозили дiвчат-полонянок для розпусного султана, купцi  з  рiзних  країн
постачали гарем парчею, шовками, кисеею [117], набивали золотом табiвки  i
верталися додому, задоволенi щедрiстю падишаха.
   Iбрагiм сьомий день пиячив на радощах: черкеска Тургана  народила  йому
сина Магомета.
   З-пiд Азова поверталися розбитi полки.
   Великий вiзир Аззем-паша чекав султанського гнiву:  Азов  вистояв.  Вiн
сам не мiг збагнути, як могла  втриматися  невелика  фортеця  перед  такою
незлiченною  турецько-татарською  силою.  Донецькi  козаки  пiд   командою
отамана Наума Васильєва поклали пiд Азовом майже сiмдесят тисяч  туркiв  i
татар.
   Захмелений султан не викликав вiзира, вiн почувався в  безпецi:  утроiв
охорону палацу, тисячi найманих шпигунiв розiслав по столицi, Азов же десь
надто далеко.
   Аззем-паша сам попросився до султана на прийом.  Адже  вiйну  програно,
треба вирiшити, що дiяти далi - воювати чи миритися.
   Iбрагiм блаженно посмiхався, вiн  поманив  до  себе  пальцем  вiзира  i
показав йому списаний якимись чудернацькими кривими лiнiями пергамент.
   - Дивися сюди, безголовий вiзирю, - тицяв султан пальцем на малюнок.  -
Яке це щастя, що великий аллах послав вам мудрого падишаха. Ви рiк  стояли
пiд Азовом, i нi одна бараняча голова не могла додуматися,  з  якого  боку
його брати.  Дивись  добре:  це  карта  Прикаспiю  i  Приазов'я.  Бачиш  -
Каспiйське море. Сюди увiйде наш флот i  пiде  Волгою  вгору  аж  до  того
мiсця, де Дон впирається у Волгу, наче ти ось лiктем  об  поруччя  крiсла.
Там перекопаємо широкий рiв, через той рiв флот вийде  на  Дон  i  попливе
вниз. З тилу, несподiвано, вдаримо на Азов,  i  з  нього  залишиться  купа
попелу. А тебе призначу адмiралом. Та це ще половина  дiла.  Велику  битву
розпочнемо тут, у Туреччинi. Я вирiжу... - Iбрагiм оскалив зуби, - вирiжу,
вирiжу всiх християн...
   Султан п'яно зареготав i хльоснув пергаментом по лицi великого вiзира.
   "О аллах! - шепотiв сам до себе Аззем-паша i виривав жмутами волосся  з
бороди, повертаючись iз султанського прийому. -  Я  не  хочу,  я  не  можу
бiльше жити! - Проходячи кiмнату катiв, вiн шукав очима капиджiїв, i  якби
вони були, просив  би,  щоб  йому  вiдтяли  голову.  -  Я  не  хочу  жити.
Божевiльний султан, божевiльний уряд, i я, розумний блазень, виконую  волю
безумних злочинцiв!"
   Зiгнутий, пониклий, заходив великий вiзир у  дверi  паша-каписи  [118].
Бiля входу його чекали  зiгнутi  в  пояс  татарськi  посли.  Вони  просили
благословити Iслам-Гi-рея на кримський престол. Вiзир довго придивлявся до
облич посланцiв i сказав їм таке, що вони знизали плечима, не  знаючи,  чи
при своєму розумi султанський достойник.
   - До кизляр-аги Замбула йдiть. Так, так. Вiн вiдає справами Криму, а  я
ж Азовом. - I пiшов, дивно посмiхаючись.
   Замбул  насправдi  вже  встиг  прийняти  послiв   вiд   Мухаммед-Гiрея.
Скарбниця кизляр-аги поповнилась ще одним мiшком золота, i тепер вiн чекав
лише, коли прокинеться п'яний султан.
   Вранцi Iбрагiм довго не мiг второпати,  чого  хоче  вiд  нього  Замбул.
Стоїть на колiнах i клянчить про якийсь Крим. Крим? Ну, то що? Помер  хан?
Помер один, другого призначимо.
   Iбрагiмовi хотiлося пити. Це ж так добре -  випити  i  знову  впасти  в
рожевий хаос марень, а потiм до самого ранку блукати по кiмнатах гарему  i
насичуватись, насичуватись, впоювати спраглу плоть любов'ю,  несилiти  вiд
неї i знову пити. Чого  вiн  так  колись  боявся,  що  не  зможе  керувати
державою? Ось уже третiй рiк вона iснує при  ньому,  як  iснувала,  i  вiн
тримає її в руках.
   Плесне в долонi - i є золото, i є одалiски, i потроєна охорона  палацу,
i цiла армiя шпигунiв, якi за  добру  плату  доносять,  хто  бунтує  проти
султана. А тодi тiльки голови - чах, чах, чах!
   - Чого ти хочеш, Замбуле? - спитав роздратовано.
   - Султане, до твоєї  високостi  прибув  iз  Криму  ниций  раб  нурредин
Крим-Гiрей. Вiн хоче просити в тебе, володаря слави i величностi,  щоб  ти
затвердив його брата Iслама на кримський престол.
   - Я прийму його, коли бог просвiтить мiй розум непомильним рiшенням,  -
вiдповiв Iбрагiм  улюбленою  фразою  i  дав  знак  Замбуловi,  що  розмову
закiнчено.
   Але кизляр-ага не пiдводився з колiн.
   - Воля твоя, султане, та хай буде тобi вiдомо,  що  Iслам-Прей  ще  при
хановi Джанiбеку потрапив до гяурiв i  сiм  рокiв  перебував  у  почесному
полонi в найзапеклiшого ворога Порти  -  польського  короля,  де  навчився
змiїної хитростi i лукавства.
   - Вiн боягуз?
   - О нi, вiн смiливий, як барс, це...
   - То хай буде Iслам-Прей  ханом,  -  несподiвано  для  Замбула  вирiшив
султан. - Я пошлю його на Азов, коли спорядять флот, - через Каспiй, Волгу
i Дон.
   - Азов буде твоїм i без нього, - переконував Замбул. -  Твiй  неосяжний
розум змiшає з чорною землею гяурську фортецю.  А  Iслам,  хай  буде  тобi
вiдомо, готує бунт проти тебе.
   Iбрагiм схопився на ноги.
   - Негайно, зараз запроторити в Дарданелльську  фортецю  Iслам-Гiрея!  -
крикнув Iбрагiм. - I на Крим вислати вiйсько, сто тисяч, двiстi тисяч!
   - Не треба вiйська, - заспокоював султана Зам-бул.  -  А  коли  повелиш
призначити ханом Мухаммеда, боягузливi татари  стануть  смиреннiшими,  нiж
при Бегадировi.
   - Повелiваю, - рiк султан.
   За бiлим островом Мармара бушує море.  А  в  Дарданеллах  тихо,  тiльки
сивими ребрами бiжать хвилi i тихо хлюпаються об берег.
   Фортеця  Султанiє  -  над  самою  протокою.  Бiля  фортецi  стоять  двi
поiржавiлi велетенськi гармати. Ядра, вистрiленi  колись  iз  цих  гармат,
пробили вiковiчнi мури Константинополя, i крiзь пробоїни увiйшов до  мiста
Магомет  II  Завойовник,  щоб  стяти  голову   останньому   вiзантiйському
iмператоровi Костянтину Палеологу i погрозити всьому свiтовi своїм мечем.
   Тепер грiзнi жерла цих гармат уже не страшнi нiкому. Але вони є. їх  ще
не скинули в море, вони свiдчать про колишню войовничу  могутнiсть  Порти,
хоч нинi стережуть тюрму.
   Заходить сонце. Море щедро кидає на берег  червонi  шалевi  хустки,  та
враз кається за свою щедрiсть i швидко хапає їх iз рiнi, залишаючи  тiльки
черленi тороки на пiску. Нiч западає раптом, сонно дихає вода, як людина в
трудному снi - поривчасто, зрiдка.
   I так без кiнця: тижнi, мiсяцi, роки... I тiльки,  як  сон,  згадуються
Iслам-Гiреєвi ворожба старої циганки i дитяче пророцтво  дiвчинки  Мальви.
Немає нiчого...
   А молода сила нуртує i бiль визолює душу.
   Крим. Iсламовi зрiдка приносять вiстi з батькiвщини.  Iнодi  запливе  в
затоку якась рибацька байдарка - то, гляди, вiрнi переодягненi капикулу.
   ...Яничарський  гарнiзон  роз'їхався  з  Кафи  по  пiвострову  забирати
татарських юнакiв у аджем-оглани.
   ...У Криму голод. Сарана доконала степ. Люди у вiдчаї йдуть за  Перекоп
i не повертаються, залишаються жити на Диких полях. Все  бiльше  й  бiльше
людей купують грамоти в хана, а вiн  радо  дає,  бо  хоче  бахчисарайський
палац уподiбнити до стамбульського Бiюк-сарая. Крим пустiє.
   ...Вiд розкладених трупiв людей, якi загинули голодною смертю,  шалiють
пошестi.
   ...Турецькi  мубашири  забирають  на  ринках  у   татар   усю   здобич.
Стамбульський двiр вимагає золота. Азов здався, та  вiд  цього  султанська
скарбниця не збагатiла. Росiйський  цар,  наляканий  Iбрагiмовою  погрозою
вирiзати християн у Туреччинi, наказав донцям i запорожцям залишити  Азов.
Збратанi кiлькамiсячним азовським сидiнням росiйськi та українськi  козаки
пiдпалили пороховi льохи i вiддали туркам купу камiння.
   А що робить Мухаммед?
   Вiн, як i Iбрагiм, не виходить iз гарему i щотижня  висилає  в  Стамбул
чауша з листом, в якому присягається на вiрнiсть.
   Iслам-Гiрей у Дарданелльськiй фортецi -  мов  загнаний  у  клiтку  лев.
Сефер Газi ще не здавався. Вiн знає всi таємницi державного ладу  Порти  i
вже  кiлька  мiсяцiв  сидить  у  Стамбулi,   сподiваючись   зустрiтися   з
Азем-пашею.
   Та небагато сподiвань покладає Iслам на старання  аталика.  Вiн  пробує
дiяти iнакше. Пише листи, в яких закликає скинути Мухаммед-Гiрея з  трону,
листи розходяться по всьому Криму. Сам готується до втечi. З дня  на  день
чекає Iслам торгової паштарди, якою вiн  пробереться  через  Дарданелли  i
Босфор у Чорне море.
   Заснула сторожа. Ледь-ледь хлюпочуть  хвилi,  та  не  чути,  щоб  хтось
полохав веслами затихлi води Дарданеллiв.  Чому  ж  не  йдуть?  Затримали,
пронюхали?
   Неподалiк тихо стукнулася об берег байдарка. Хтось iде...  Один...  При
мiсяцi срiблиться бородата голова. Сефер!..
   Сефер Газi пiдiйшов близько до Iслама, плескате обличчя надималось  вiд
стримуваного вiддиху, повiки зiйшлися так тiсно, що не видно крiзь  щiлини
чорних зiниць. Аталик сердитий, Iслам бачить, як вiн насилу стримує  лють.
Намагається вгадати, що могло трапитися.
   Розплющилися очi, гнiвним поглядом проштрикнув Сефер  свого  вихованця,
схопив його, мов хлопчика, за барки, потряс.
   Зiв'яв старий. Опустив руки i пiшов до берега, спотикаючись об камiння.
Сiв, звiсив ноги у воду. Мовчки присiв бiля нього збентежений Iслам. Знав,
що гнiв аталика недаремний. Видно, все викрито.
   - Коли мало сили, - мовив несподiвано  спокiйно  Сефер  Газi,  -  треба
розв'язувати мiх iз хитрощами, Iсламе. Я  колись  тобi  показував  кам'яну
подобу в Ашлама-дере, яку природа створила наче вмисне тобi для науки. Але
ти не послухався... Я ще  раз  терпеливо  роз'яснюю  тобi,  Iсламе:  вождь
повинен поєднати в собi геройство чесне з геройством хитрощiв. А якщо  нi,
то ти тiльки воїн - тодi iди на герць i не берися за кермо.
   - Що трапилося, Сефер-баба? - спитав Iслам-Гi-рей, коли аталик закiнчив
своє довге повчання.
   - Ти мусив би вже здогадатися, що... Коли твiй ворог навiть мурашка, то
вважай її слоном. А Мухаммед таки хан, в його руках влада. Я довго тинявся
попiд воротами сарая, багато терпiння i  грошей  коштувало  менi,  коли  я
добився зустрiчi зi всесильним кретином Замбулом, якого колись  купили  на
кафському ринку за тридцять пiастрiв.  I  таки  зустрiвся  з  ним,  i  вiн
влаштував менi  аудiєнцiю  у  великого  вiзира.  А  тодi,  коли  вже  мала
вирiшитися твоя доля, чауш Мухаммед-Гiрея  прискакав  iз  доносом,  що  ти
розсилаєш бунтарськi листи по Криму. Зляканий заєць iнодi стає  левом.  Ти
розкрив карти перед боягузливим Мухаммедом, i вiн  тепер  тебе  зжере.  Ти
забув, що  пес,  який  хоче  вкусити,  зубiв  не  вишкiрює...  Я  пробував
заперечити, але вiзир показав менi листа, писаного твоєю  рукою.  Сьогоднi
ти чекав не мене, а торгової паштарди, я знаю. Вона арештована в  Золотому
Розi, твоїх друзiв завтра повiсять, а ми з  тобою  помандруємо  на  острiв
Родос.
   Немов пiдтята, впала Iсламова голова на груди.
   - Звiдти не повертається нiхто...
   - Навiть тодi, коли стоїш пiд ешафотом i  холодний  шнурок  дотикається
кадика, - вузькi очi Сефера  Газi  були  бадьорi,  i  не  тьмянiла  в  них
безнадiя, - навiть тодi не кажи, що все пропало...
   Наступного дня Iслам-Гiрей i його вiрний наставник  Сефер  Газi  пливли
турецькою  каторгою  пiд  вартою  двадцяти  яничарiв  Егейським  морем  на
пiвдень.



   РОЗДIЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

   Розмови з мудрецями бiльш потрiбнi царям,
   нiж царськi милостi - мудрецям.
   Саадi

   Одної з останнiх ночей Рамазану [119], перед свiтанком, коли правовiрнi
споживали снiданок, щоб запастися на денний пiст, крайчик  повного  мiсяця
зайшов чорним пiвкругом, темна пляма дiйшла до  середини  диска,  а  потiм
поволi сповзла.
   "Щось трапиться у султанському дворi, когось не стане в  Бiюк-сараї,  -
зашептали люди, вийшовши на вулицi Стамбула. -  Коли  темнiє  сонце  -  то
султана, а якщо мiсяць..."
   Бачив затемнення мiсяця  i  Аззем-паша.  Вiн  не  був  забобонний,  але
затемнення, яке  вiщувало  смерть  великому  вiзировi,  надто  вiдповiдало
обставинам, що склалися при дворi, - всього можна було чекати.
   На Iбрагiма, оточеного вартою i мурами, виснаженого вином  i  гаремними
ночами, щораз частiше находила манiя  страху  i  пiдозрiлостi.  Iнодi  вiн
шалiв у божевiльнiй лютi, якої боявся навiть  Замбул:  султан  шукав  тодi
жертви, i не одна голова постельничего чи кубко-держця котилася додолу тут
же, у султанських спальнях. Пiсля  нервових  приступiв  Iбрагiм  впадав  у
меланхолiю, тодi кликав до себе великого вiзира i примушував його  слухати
свої  вiршi  або  манiачнi  плани  завоювання  Русi,   Iталiї,   Угорщини.
Аззем-паша кожного дня чекав безглуздого наказу, якого виконати не  зможе.
А тодi, звiсно, кiнець. Hyp Алi давно чекає такої нагоди.
   Великий вiзир вiдчував тепер  бiльше,  нiж  будь-коли,  пекучу  потребу
зустрiтися з кимось розумним, кому б мiг довiрити свої  думки  i  сумнiви,
вiд кого почув би слова поради i розради. В  Бiюк-сараї  такої  людини  не
було.
   Якось таємнi агенти принесли у двiр чутку, що у Стамбулi знову появився
меддах Омар: вiн розмовляє з людьми, слухає їхнi скарги. Що з ним чинити?
   Аззем-паша багато чув розповiдей про меддаха Омара ще в  часи  Амурата.
Про мудреця, який розгадав пiд стiнами  Багдада  сон  шаленого  султана  i
якимсь чудом залишився живим, ходили  по  країнi  легенди.  Великий  вiзир
наказав розшукати Омара i запросити його до свого палацу  на  перший  день
байраму.
   Коли мосахир [120] настирливим калатанням об дерев'яну дошку  сповiстив
правовiрних про кiнець посту, до приймальнi вiзира  прийшов  меддах  Омар.
Хвилину стояли вони один проти одного - неймовiрно схожi, немов  близнюки:
однакового росту, вiку, обидва сивобородi i  високочолi,  рiзнив  їх  хiба
тiльки одяг. Вiзир - у бiлiй хутрянiй киреї, Омар - у простому,  випрiлому
на дощах i сонцi бурнусi. Зустрiлись наче сини однiєї  матерi,  яких  доля
розлучила ще в дитинствi  i  повела  рiзними  шляхами:  одного  до  влади,
другого до народу, одного зробила володарем,  другого  -  мудрецем.  А  на
схилi вiку звела їх знову, щоб кожний з них  розказав  свiй  досвiд,  свою
правду.
   - Ти просив мене, великий вiзирю, хай бог дасть тобi вiчне життя, щоб я
прийшов до тебе, - поклонився меддах Омар. - Що ж  примусило  можновладця,
який тримає в руках тисячi вiйськ, мiльйони народу i тугру [121],  вдатися
до убогого меддаха,  що  не  має  нiчого,  крiм  крихти  простої  людської
мудростi, подарованої аллахом?
   - Сумнiви, - коротко вiдказав Аззем-паша. Не чекаючи  запросин  вiзира,
меддах присiв на гаптовану срiблом подушку, напроти  нього  сiв  i  вiзир.
Омар приглянувся до обличчя Аззем-пашi: не було на ньому нi  пихи  гордої,
нi жорстокостi тирана, нi неприступностi повелителя. Омар знав  всесильних
свiту  цього,  та  зустрiчав  серед  них  лише  грубу  запальнiсть,  глупу
пихатiсть,  темну  жорстокiсть.  Велителя,  який   сумнiвається,   ще   не
доводилося бачити.
   - Сумнiви - потрiбна рiч, - мовив вiн. - Бо хто не сумнiвається, той не
дослiджує, хто не дослiджує, той  не  прозрiває,  хто  не  прозрiває,  той
залишається в слiпотi. Але я не знаю, як говорити з тобою, щоб  мої  слова
принесли  тобi  користь.  Адже  сказав  ваш  шейхульiслам,  що  слiв,  якi
приносять збуток вiрi i владi, не треба знати i не треба говорити;  слова,
що записанi в книзi пророка, треба говорити, а розумiти їх не  конче,  про
вади вельмож: можна знати, та говорити заборонено. Як дозволиш менi бути з
тобою?
   - Говори правду. Бо ж мусить хоч один iз  владик  знати  iстину.  Кожна
мить тепер приносить незрозумiлi загадки, яких  я  розгадати  не  в  силi.
Колись було iнакше. Давнiше епоха тривала десятки  рокiв,  i  людськi  уми
призвичаювалися до неї, тепер же на один день десятки епох. Я розгублений,
я не розумiю, де iстина, а де облуднiсть, де золото, а де сухозлiтка. Бачу
якусь бездонну прiрву мiж двором i країною, мiж потребами людей i тим,  що
ми їм даємо, мiж словом i дiлом. I не знаю, як переступити її. Хто винен -
султан, вiзир, кадi-аскер? Але ж сановники мiняються, а прiрва западається
все глибше. Двiр потребує грошей, накладає  на  пiдданих  податки,  i  чим
бiльше їх накладає, тим менше золота у державнiй скарбницi. Народ  стогне,
а iмперiя вiд цього не мiцнiє...
   - Це закономiрно, вiзирю. Мiж бажанням держави i бажанням  людей  iснує
вiчна суперечнiсть. Але при розумних, добрих i вчених правителях ця прiрва
така вузька, що її можна завжди переступити. Що ж сталося в нас?  До  того
часу, поки слава завоювання була спiльною метою держави i народу, народ не
шкодував свого життя для слави. Потiм одна людина взяла владу в свої руки,
народ потрапив у залежнiсть вiд єдиновладця. Одна людина за всiх думати не
може, вона впадає в помилки, думки мiльйонiв не можуть збiгатися з  думкою
однiєї людини.  I  звiдси  починається  та  криза,  про  яку  ти  говорив.
Єдиновладець прагне до розкошiв, i витрати перевищують прибутки. Вiн  хоче
слави для себе i завойовує  чужi  землi.  Кожна  чужа  земля  сповнює  люд
тривогою, бо тодi життя його в постiйнiй небезпецi. Народ хоче  спокою,  а
не чужих земель, якi не дають йому нi радостi, нi хлiба. Володар  примушує
пiдданих воювати, i пiдданi  нерадо  проливають  кров  за  те,  що  їм  не
потрiбне.  Володар  здирає  податки  на  воєннi  витрати,  людське   майно
перебуває  пiд  постiйною  загрозою,  люди  втрачають  бажання   до   Його
придбання. А багатство держави залежить вiд  особистого  багатства  людей.
Якщо його  в  них  немає,  -  звiдки  вiзьметься  в  держави?  Коли  народ
пригнiчений, - скарбниця порожня...
   -  Ти  говориш  страшнi  речi,  розумний  старче,  -  мовив  у   задумi
Аззем-паша.  -  Твої  слова  доводять  безвихiднiсть  становища  Турецької
iмперiї. Я ж думаю про її могутнiсть, а не про загибель, i шукаю шляхiв до
змiцнення.
   - Те, що рветься, безконечно зшивати не  можна.  Ми,  правда,  невтомно
зшиваємо, але чим? Догмами старого корана, який  навiває  багато  думок  i
поезiї, але став не придатний для управлiння державою. Тисяча рокiв минуло
вiд часу його створення, а становища свiту i народiв, звичаї i погляди  не
iснують незмiнно. З плином часу  вiдбуваються  постiйнi  змiни,  коран  же
залишається таким, як був  при  халiфах  пророка.  Тому  богослови  мусять
припускатися помилок, їх же наслiдують проворнi пристосуванцi  ради  своєї
наживи. Народ перестав їм вiрити. Кориться, а не  вiрить.  Хвалить,  а  не
любить. Говорить одне, а думає iнше. Правителi вiдчувають це, щораз  менше
довiряють своїм власним синам i впокорюють  своїх  же  людей  чужинцями  -
яничарами. Звiдси починаються  внутрiшнi  бунти,  а  бунти  -  це  початок
загибелi iмперiї.
   Аззем-паша пiдвiвся.
   - Омаре, - сказав вiн, - дай подумати менi. За твої слова можна повести
тебе на ешафот. Але вiд цього не змiцнiє Туреччина. Якщо ти маєш рацiю, то
нi за що тебе карати, коли ж ти помиляєшся, то  твоє  дабiрство  [122]  не
пiдiрве державних устоїв. Ти мислиш, а мислячi люди повиннi  жити.  Прийди
до мене за сiм днiв. Я хочу продовжити нашу розмову.
   В перший день байраму до Стамбула з'їхалися  купцi  i  крамарi  з  усiх
кiнцiв iмперiї. Як  i  кожного  року  пiсля  Рамазану  на  Бедестанi  мало
вiдбутися султанське торжище. Субашi оголосив, що вiдкриватиме  торги  сам
султан Iбрагiм.
   Ювелiр Хюсам зважився пiти ще раз зi своїм незвичайним крамом на базар.
Мусив продати хоч трохи товару, щоб заплатити податок. Старостi ювелiрного
цеху,  уста-рагiновi,  донесли,  що  Хюсам  i  далi   виробляє   браслети,
медальйони, амулети, а до цеху вступати не хоче, тож  староста  наклав  на
старого неймовiрно високий податок - аж вiсiмсот акче. Таких грошей  Хюсам
не мiг роздобути, хоч би спродав усе, разом зi своїми папучами. Правда, за
один тiльки рубiновий амулет вiн мiг би взяти  набагато  бiльше,  але  хто
його купить?.. Нафiса хворiє, рiдко вже й на ноги пiдводиться, а  принести
їй чогось смачного нема за що. На Хюсамовому дастарханi давно вже не  було
нi пастирми, нi баклави [123], перебиваються обоє на паляницях i кавi.  Як
дожити довгий вiк, якщо бог не пошкодував їм днiв пiд своїм небом?
   Хюсам забрав добро в мiшечок i подався до  Бедеста-ну,  чей  знайдеться
для нього, нецехового, хоч трошки мiсця на долiвцi?
   Базарний гармидер було чути здалеку. Народ тягнувся юрбами  до  центру,
на в'ючених мулах i верблюдах пробивалися купцi крiзь  натовп,  тiснячи  i
тратуючи пiших, викрикували гамали [124], вимагаючи вступатися з дороги. А
з обох бокiв один бiля одного сидiли жебраки з к'яшкулями [125] - предтечi
базару. Так багато жебракiв Хюсам ще не бачив.  Кожного  року  їх,  видно,
збiльшується, а хто знає - може, незабаром i старий ювелiр поповнить  їхнi
ряди?
   Цiкаво, ким вони були?  Хюсам  понишпорив  у  кишенi  кафтана,  знайшов
кiлька мiдних монет i пiдiйшов до крайнього.
   - Звiдки прислало тебе горе, нещасний?
   - Iз Анатолiї... Тiмарiотом  був.  Податки  загнали  в  лихву,  лихварi
забрали тiмар...
   Хюсам кинув у к'яшкуль одну монету i пiдiйшов до другого.
   - Я дубильник iз Андрiанополя.  Уста-рагiн  зажадав  за  мою  майстерню
бакшиш. Оце й збираю на хабар. Не пошкодуй двох монет, добрий чоловiче.
   - ...Я ходжа, був учителем у медресе на Скутарi. Хiба я знав, що  вiршi
Вейсi i Нефi [126] заборонено читати софтам? Вигнали...
   - ...Я колишнiй  хатиб.  Насмiлився  сказати  на  проповiдi,  що  кадiй
тлумачить коран так, як йому вигiдно...
   - ...Я румелiйський райя... А  ти  чого  випитуєш  усiх?  Може,  шукаєш
товариша за своїм фахом? Не завдавай собi клопоту. Тут  усi  рiвнi.  Махдi
прийшов  до  нас  ранiше  часу,  вказаного  пророком.  Сiдай  бiля   мене,
жебратимемо до спiлки. Так краще...
   Пiшов Хюсам. Ряди жебракiв змiнилися мiзерними крамничками  пiд  сiрими
наметами. До головної брами Бедестану було ще далеко, та  базар  починався
вже тут. Власники крамниць, кравецьких майстерень,  цирулень,  кафедджiїв,
яким, видно, не залишилось мiсця пiд склепiнням ринку,  голосно  вихваляли
товар, звертали на себе увагу, хто чим мiг: один грав  на  гуслях,  другий
дрiбно  вибивав  на  тамбуринi,  iнший  курив   ладан,   хто   видзвонював
дзвiночками. Тут були i араби в рiзнокольорових бурнусах, i крикливi греки
з квiтчастими хустками на головах, i мовчазнi турки в чалмах.  Продавалося
все: канделябри, тацi, кремiннi  рушницi  i  ятагани,  перець,  колеандра,
помаранчi, парча, єдваб, шовк.
   Хюсам подумав, що нема  чого  йому  пробиватися  далi,  пiзно  прийшов.
Притулився в рядi, поставив перед собою солом'яне  крiсельце,  розклав  на
ньому свiй дорогоцiнний крам.
   Крiзь базарний знервований гармидер долинали уривки фраз, небавом Хюсам
мiг уже вловити їхнiй змiст: люди обурювалися, що на ринку ходять фальшивi
монети, а пiастри вичеканили з нещирого золота.
   Напроти, бiля дверей нужденного склепу, стояв крамар  у  смiшнiй  позi,
нiби розiп'ятий, i лементував крiзь сльози:
   - Я нiколи не пiдвищував цiн, але погляньте, погляньте, якi менi  грошi
дають!
   Хюсам скорботно похитав  головою.  Цього  крамаря  стамбульський  кадiй
прибив сьогоднi за вухо до одвiрка крамницi - справедлива кара  здирникам.
Але ж як вiн мiг  не  заправити  подвiйної  цiни,  коли  грошi  наполовину
втратили вартiсть?
   - Ось приїде султан, - не вгавав  покараний,  -  i  ми  спитаємо,  куди
дiлося золото, чому нам платять удвоє легшими пiастрами.
   З вiдчиненої кофейнi долетiв смiх. Якийсь софта розповiдав анекдоти.
   - Куди дiлося золото? Вiн  питає,  куди  дiлося  золото!  А  хiба  йому
невiдомо, що трапилось недавно в Бiюк-сараї? Покликав наш  султан  дервiша
Алi-бабу i запитав його, в чому суть щастя на землi. Алi-баба вiдповiв:
   "їсти, пити i пускати вiтри".  Розсердився  султан,  посадив  зухвалого
дервiша в тюрму, аж раптом -  о  всевишнiй!  -  у  султана  стався  запiр.
Покликав знову сонцеликий Iбрагiм дервiша i  простогнав:  "Якщо  вилiкуєш,
дам за кожний спуск по мiшку  золота".  Помолився  дервiш  добрим  джинам,
почав султан голосно пускати вiтри, а казнадар за кожним разом кидає перед
Алi-бабою по мiшку з грiшми. Тут убiгла валiде. "О сину мiй, -  закричала,
- що ти робиш? Адже так продуєш усе царство!" А  вiн  питає,  куди  дiлося
золото...
   Регiт у кофейнi раптово змовк, кремезний чолов'яга вскочив до  кофейнi,
схопив софту за комiр. Той вирвався i зник у натовпi.
   Хюсамовi не було смiшно. Вiн iз болем поглядав  на  свої  вироби,  яких
нiхто не брав, бо хто ж вiзьме, коли грошi султан справдi проциндрив?
   Народ усе бiльше хвилювався, гомонiв. Чекали приїзду Iбрагiма.
   Бiля султанського палацу тим часом чинилася не менша  веремiя,  нiж  на
базарi. З самого ранку бiля головних ворiт злiва стояли  вишикуванi  кiннi
спагiї, тi, що служили султановi за землi, - тiмарiоти i заїми;  справа  -
яничари.  Очiкували  виїзду  султана.  Повинна  була  вiдбутись  церемонiя
цiлування султанської мантiї.
   Падишах довго не появлявся.  Врештi  вiдчинилися  ворота,  але  замiсть
нього вийшов начальник охорони султанського плаща, перед собою  на  дрючку
вiн нiс Iбрагiмову шубу.
   Здибились враз конi спагiїв, обуренi комоннi  готовi  були  ринутися  у
ворота i вчинити розправу над султаном за ганьбу, але тут почулася голосна
команда яничар-аги Hyp Алi: "До зброї", i  спинилися  спагiї.  Розгублений
капу-ага [127] схопив у руки шубу i пiднiс її для  цiлування  алай-беговi.
Той зблiд вiд обурення i зневаги, i не знати, чим би все закiнчилось, якби
не закричали яничари:
   - До падишаха! Хто поперед нас смiє цiлувати султанську мантiю?
   Зчинилась буча, вартовi капиджiї побiгли у  двiр  доповiсти  Iбрагiмовi
про  небезпеку.  Султан  зачув  пiдозрiлий  крик  i  тремтiв  усiм  тiлом.
Дiзнавшись про причину  яничарського  бунту,  вiн  наказав  негайно  стяти
голову  церемонiймейстру.  Капу-ага  був  страчений  прилюдно,  заспокоєнi
яничари  юрбами  подались   на   Бедестан   вiдкривати   замiсть   Iбрапма
султан-мезади [128].
   Чорбаджi Алiм iшов попереду своєї орти - бундючний, у дорогому кунтушi.
Темним поглядом поводив на  торговцiв,  i  вони  нiтились,  замовкали:  на
Бедестанi знали звички найближчого поплiчника яничар-аги.
   З того часу, як Алiма призначили чорбаджiєм, минуло кiлька  рокiв.  Вiн
мiцно увiйшов у довiр'я Hyp Алi, грошi щедро капали у його скарбницю,  яку
вiн тримав у багатого ювелiра на Бедестанi. Щодень, щорiк  згасала  жадоба
воювати - iншi перспективи  всмiхалися  тепер  лицаревi.  Знав  Алiм:  при
першiй нагодi яничар-ага стане великим вiзирем, а вiн тодi  пiде  на  його
мiсце.
   Та й не було рацiї при султановi Iбрагiмовi рватися до  бою.  Тi  часи,
коли достатки i славу яничари здобували на вiйнi, пiшли в  небуття.  Тепер
посаду i звання можна було купити, а  грошi  кмiтливим  пливли  звiдусiль:
хабарi приносили воїни, що викуплювалися вiд походiв, i родовитi турки  за
право вступу в яничарський корпус. Бо тут краща плата, нiж  у  спагiїв,  i
кари, i смерть не такi страшнi; комонних б'ють  у  п'яти,  яничарiв  -  по
спинi, комонних на  кiл  саджають,  яничарiв  топлять  у  Босфорi.  Хабарi
приносили i злочинцi, яким у яничарському корпусi узаконювалися грабунки i
вбивства. А вже справжнє багатство  прибувало  чор-баджiєвi  на  документи
загиблих у боях воїнiв.
   Яничарам дозволили одружуватися i купувати  землi.  Казарми  порожнiли,
воїни ставали власниками.
   Алiм не одружувався. Вiн вдовольнявся полюбовницями i  утримував  їх  у
розкiшному конаку бiля Ат-мейдану.
   Чорбаджi прямував до ворiт базару. Там, бiля головної брами,  над  якою
розпростер крила висiчений на каменi вiзантiйський орел, вiн  стане  поруч
iз  Hyp  Алi,  проголосить  вiдкриття  базару,  а  потiм  вибере  найкращi
подарунки для коханок - дiамантовi намиста, єдваби, шовки.
   Алiм не помiтив старого крамаря, що стояв за солом'яним крiсельцем,  на
якому розкладенi були коштовностi. Хюсам прикипiв до  нього  поглядом:  де
бачив це обличчя, чиє воно? I,  напевно,  вихователь  i  колишнiй  приймак
нiколи  б  не  зустрiлися,  якби  якийсь  яничар  не   помiтив   майстерно
вирiзьбленого амулета, в  сердечку  якого  горiв  дiамант,  списаний  ледь
помiтною тонкою в'яззю. Яничаровi очi  жадiбно  блиснули,  вiн  глянув  на
стривоженого ювелiра, спитав:
   - Звiдки воно в тебе?
   - Я... Я ювелiр. Сам зробив...
   - Ти - ювелiр? - зареготав яничар. - Ювелiри там, на  Бедестанi,  а  ти
злодiй! Бо якби нi, то став би поруч iз своїми цеховими.
   - Я не цеховий...
   - То яке ти маєш право продавати такi коштовнi речi поза цехом?
   Алiм повернув голову, зупинився.
   - Що там?
   Яничар  пошкодував,  що  привернув  увагу   чорбаджiя,   тепер   амулет
дiстанеться йому. Вiн притьмом сунув за пояс коштовнiсть, i тодi  закричав
Хюсам:
   - Вiддай! О аллах, я працював над  ним  сорок  ночей!  Алiм  простягнув
руку, яничар слухняно вiддав чор-баджiєвi амулет.
   - Ти звiдки береш такi речi? - глянув Алiм спiдлоба на старого, вiн  не
впiзнав його, бо й годi було впiзнати:  Хюсам  висох,  згорбився,  обличчя
втопилося в кудлатiй бородi, тiльки очi звiдкись були Алiмовi знайомi.
   Хюсам затрусився, простягнув обидвi руки, схлипнув:
   - А... Алi... - бiльше слiв не мiг видавити з горла:  перед  ним  стояв
той, який колись кликав його батьком.
   - Звiдки ти маєш такi речi? - придивлявся чорбад-жi до амулета. О,  вiн
не сподiвався аж  такий  дорогий  подарунок  принести  сьогоднi  вирлоокiй
Зулейцi. Але звiдки в цього жебрака такi дорогоцiнностi?
   - Ти - злодiй, - сказав вiн спокiйно, кивнув  яничаровi,  i  той  миттю
згорнув з крiсельця решту  краму.  Застогнав  Хюсам,  схопився  руками  за
чалму:
   - О аллах, що роблять  цi  грабiжники!  На  ювелiра  посипались  удари,
крамарi порозбiгалися,  хапаючи  свiй  товар,  яничари,  скориставшись  iз
нагоди, забирали, що потрапляло пiд руки.
   Хюсам лежав на землi,  заслоняючи  обличчя  руками,  а  коли  сам  Алiм
штовхнув його ногою пiд ребра, неймовiрна кривда i лють додали йому  сили,
вiн звiвся на ноги i прохрипiв, бризкаючи слиною в обличчя чорбаджiя:
   - О змiє ядуча, викохана за моєю пазухою, о виплодку самого  Iблiса,  о
смерте наша! Та хай тебе рiдна мати прокляне!
   Тепер Алiм впiзнав Хюсама. Вiн на мить остовпiв, розгубився, та довкола
стояли яничари - чорбаджi не мiг прощати якомусь жебраковi такої зневаги.
   Гострий ятаган проколов горло старого ювелiра.
   ...Дiждавшись,  поки  з-перед  парадних  ворiт  Бiюк-сарая  розiйдуться
яничари i спагiї, до вартового пiдiйшов якийсь купець  iз  великим  сувоєм
парчi.
   - Менi велiв кизляр-ага Замбул принести дорогоцiннi тканини для гарему,
- крiзь вузькi прорiзи повiк на вартового зиркали маленькi рухливi зiницi.
- Накажи провести мене до Замбула.
   Кизляр-ага пiдозрiло зиркнув на торговця парчею. Вiн не кликав сьогоднi
нiкого.
   Все починало набридати старому євнуховi: i гарем, i недолугий султан, i
служба. Сьомий десяток лiг на спину, все важче  було  її  згинати;  колись
в'юнкий i спритний плазун ставав лiнивим алiгатором,  якому  хотiлося  без
дiла лежати на сонцi, роззявивши пащу. I має вже через  що.  Багатство  є.
Якби ще чистих кiлька тисяч пiастрiв, вiн купив би у  капудана-башi  [129]
галеру, перевiз би свої скарби до Мекки i там спокiйно доживав би вiку.
   - Не питай нiчого, Замбуле, - промовив тихо купець, i ахнув кизляр-ага:
   - Сефер Газi!
   - Тс-с-с... Не розпитуй, як  я  дiстався  сюди  з  Родосу,  i  не  клич
прислужникiв, поки мене не вислухаєш. Я  розбагатiв,  у  цей  сувiй  парчi
загорнутий мiшок iз золотом, один мiшок. А другий цiлий юк [130] лежить  у
найпотаєм-нiшому сховку в одного татарина, що торгує на  Беде-станi.  Якщо
ти мене викажеш, то другий мiшок для тебе  пропаде.  Коли  ж  нинi  скажеш
султановi, що Му-хаммед-Гiрей готує змову проти  нього,  а  єдиний  вiрний
слуга Iбрагiма - це Iслам, ти отримаєш  його.  Як  тiльки  мiй  вихованець
вийде вiд султана з позолоченим мечем, я тобi дам ярлик, з яким  ти  пiдеш
до торговця тканинами татарина Мемета. А тепер  купуй  у  мене  цей  сувiй
парчi i неси його легко, мов пiр'їнку, Iбрагiмовим красуням.
   - Шайтан... - просичав Замбул i прийняв iз рук Сефера важкий сувiй.
   Iбрагiм поволi заспокоювався. Зловiсний гармидер бiля ворiт  Бiюк-сарая
нагадав йому, було, ту нiч, коли бенкетував увесь Стамбул, а вiн  сидiв  у
в'язницi, проклинаючи могутнього Амурата. I раптом дверi навстiж, i натовп
бiля дверей тюрми, i труп ненависного брата перед  ним.  А  що,  коли  цей
пiдозрiлий гармидер - то вже його, Iбрагiмова, черга? А,  слава  аллаху...
Яничари збунтувалися за право першими цiлувати його шубу... Значить, вiрнi
йому,  ще  довго  зможе  вiн  нiжитися  в  розкошах  i  спокої...  Iбрагiм
повiльними ковтками цiдив вино, очi п'яно плавали в орбiтах,  два  Замбули
увiйшли до султанської опочивальнi.
   - Я не кликав тебе, чого хочеш, кретине?
   - Змова проти тебе, султане, - випалив  Замбул.  Випав  глечик  iз  рук
Iбрагiма, вiн схотiв схопитися на ноги, але спина  прикипiла  до  подушки.
Прохрипiв:
   - Де, хто?!
   - Мухаммед-Гiрей бунтує Крим, султане. Iбрагiм  широко  розплющив  очi,
хмiль раптово минув. Зiрвався з подушки,  схопив  за  груди  кизляр-агу  i
шпурнув ним, тупо вдивляючись у його вишкiрену пащу.
   - Хто, хто говорив менi, що Мухаммед буде вiрний Портi, хто переконував
мене, що Iслам-Гiрей - зрадник?
   Замбул пiдвiвся на ноги, випростався. Рабська покора, з якою вiн завжди
входив у царськi покої, зникла з його обличчя.
   - Ти ще не бив мене, султане, i  краще  не  роби  цього.  Замбул  стане
гнiватися. Як керуватиме сонцеликий султан великою iмперiєю, коли не стане
всезнаючого Замбула? Самотнiсть пасує тiльки аллаху, бо  вiн  непомильний,
великий Iбрагiм на самотi може помилитися. А тодi Hyp Алi не пожалiє твоєї
голови, як не пожалiв Амуратової. Я ж тобi даю, як  завжди,  щиру  пораду:
пошли негайно по Iслам-Гiрея на Родос, а по Мухаммеда у Крим.
   Iбрагiм стояв з опущеними  руками,  пiт  горошинами  стiкав  по  рiдких
волосинках  борiдки.  Тепер  вiн  зрозумiв:  ота   його   могутнiсть,   те
сплескування в долонi було самообманом. Усi цi роки ходив вiн по  палатах,
обдурений своїми ж пiдлеглими, i влада  його  триватиме  доти,  доки  вони
захочуть.  Кара-гез!  Все,  що  було  дотепер,  -  це  Кара-гез,  а   вiн,
перекостюмований у султанський одяг в'язень, тiшить публiку так, як  цього
хоче Hyp Алi i цей потворний владика. Ось вiн, балаганщик, розправив перед
актором  спину,  дає  йому  зрозумiти,  що  вистава  мусить  мати  кiнець.
Продовжити!.. За всяку цiну продовжити виставу. Грати так, щоб  вона  була
цiкавою, щоб публiка просила ще i ще, не вимагала опускати завiсу...
   ...Гордо ступав Iслам-Гiрей до  султанського  селямлика.  Вiн  уже  був
упевнений в перемозi. Розумний Сефер Газi - великий друг  i  мудрець!  Але
дивне одне: чому йому не допомогли капи-кулу  -  сеймени,  а  перекопський
бей, який послав на султанське торжище свого салердара-агу [131] Мемета  з
мiшком золота? Iсламовi згадалася розмова з аталиком у  Ашлама-дере:  "Хто
буде твоєю правою рукою?" Мансур-бей хоче бути нею. З  Мухаммедом,  видно,
не вдалося. А чому? Невже брат не ласий на грошi?  А  може,  побоявся  бей
давати золото в нездалi руки? I дає їх сильнiшому,  щоб  купити  хана  для
себе. Так... Але ж коли хабар заходить  у  дверi,  правда  виходить  крiзь
вiкно. Невже йому не вдасться чинити свою правду, бо вiн куплений  хабаром
ще до вступу на престол?
   Iбрагiм возсiдав на краю  басейну,  спершись  лiктем  на  подушку.  Вiн
силкувався  надати  своєму  обличчю  виразу  зверхностi  i  владностi,  та
блiдiсть, змережана кров'яними жилками, робила його нiкчемним, жалюгiдним.
Бiля султана стояв задуманий великий вiзир.
   Iслам-Гiрей, постоявши мить  перед  своїми  повелителями,  вклякнув  на
землю, i тодi побадьорiшав султан.
   - Бачиш, Iсламе, я призначаю тебе ханом. Подивлюся, який ти є. Ти мусиш
бути другом мого друга i ворогом мого ворога.  Чи  правда  це,  скажи,  що
Мухаммед готував зраду?
   Iслам-Гiрей глянув на великого вiзира.  Аззем-паша  знає,  хто  посилав
бунтарськi листи в Крим. Вiн зараз може про це  нагадати.  Але  вiдступати
нема куди.
   - Не смiю заперечити того, що є правдою, - вiдповiв. -  Правда  -  вище
моєї любовi до брата.
   Iронiчний блиск спалахнув у очах Аззем-пашi i погас.
   - Введiть Мухаммеда, - сказав Iбрагiм.
   Iслам рвучко повернув голову до  дверей.  Не  сподiвався  побачити  тут
брата. Виходить - ще не перемога. Мовчазний Аззем-паша влаштує зараз допит
Гiреям.
   - Бачиш, Мухаммеде, - так само силувано повiльним i наставницьким тоном
вiв далi Iбрагiм. - Ти не хотiв бути моїм другом, то  поїдеш  сьогоднi  на
Родос, i дякуй, що дарую тобi життя. Але звiдти вже не повернешся. Що маєш
сказати?
   - Крiм поклону ногам твоїм, султане, нiчого нинi  зробити  не  можу.  А
братовi своєму з твого високого дозволу хочу нагадати приказку: "Коли риєш
яму, рий по-своєму зросту".
   Великий вiзир мовчав; Iсламовi вiдлягло вiд серця:
   - Не гоже  розмовляти  пiдданим  у  присутностi  повелителя,  але  коли
намiсник аллаха  дозволив  нам,  ницим,  отверзти  уста,  то  скажу  тобi,
дост-ака [132]: яму по своєму зросту вирив ти.  Менi  ж  ти  повинен  бути
вдячний. Адже тiльки три Мухаммеди правили в Криму, ти  -  четвертий.  Всi
вони померли ранiше своєї смертної години, i всi похованi в  Ексi-юртi  на
околицi Бахчисарая. Ти ж на Родосi доживеш до глибокої старостi i закiнчиш
свiй шлях у мирi й спокої.
   -  Але  мене  ти  замiнив,  -  вiдповiв  Мухаммед.  -  То  звiдки  така
впевненiсть, що не успокоїшся замiсть мене в усипальницi моїх тезкiв?
   Iбрагiм кивнув рукою, Мухаммеда вивели. Потiм змiряв поглядом Iслама, i
знову боягузлива блiдiсть виповзла на його  худi  щоки.  Вiн  боявся  цiєї
людини, що стояла перед ним у стриманiй покорi i не усмiхалася улесливо на
його слова. Але вiдмiнити свого рiшення не мав сили. Великий вiзир мовчав,
Hyp Алi чомусь не прийшов, Замбул же, певне, пiдслуховує за дверима.
   - Скiльки тобi рокiв, Iсламе, i як ти сiдаєш на коня? -  спитав  султан
по хвилинi.
   - Менi всього сорок рокiв, султане, а сiдати на коня я тiльки  починаю,
-  вiдказав  Iслам,  i  звелись  острiшкуватi  брови  у  великого  вiзира:
Аззем-паша не чекав вiд нього таких вiдточено зухвалих слiв.
   - Ну, йди, - промовив  тихо  султан  i  додав,  як  щось  не  потрiбне,
другорядне: - А служи менi правдою.
   Iслам-Гiрей поклонився,  пiдiйшов  до  Iбрагiма,  поцiлував  полу  його
кафтана i повернувся до виходу.
   Слуги надiли на нього соболину шубу, покриту парчею. оперезали  шаблею,
прикрашеною дорогоцiнним камiнням.
   Нового кримського хана супроводжував Аззем-паша у двiр. Iслам ждав  вiд
нього настанов, але великий вiзир i тепер не промовив нi слова.  Тодi  хан
сам зупинився i сказав, дивлячись в очi старому:
   - Великий вiзирю, я прошу, щоб менi Порта не заважала рiзними фiрманами
розпоряджатися долею Криму.
   Аззем-паша витримав гострий погляд Iслам-Гiрея  i  вперше  за  нинiшнiй
день вимовив:
   - Тобi пiдвели коня в добру для тебе пору,  iди,  я  завадити  тобi  не
встигну.


   I знову зустрiлись вiч-на-вiч володар i мудрець.
   - Ти сказав  тодi,  Омаре,  що  кожна  чужа  земля  сповнює  наш  народ
тривогою. Поясни, що ти мав на увазi?
   Великому вiзировi недаром згадалися саме цi слова меддаха. З-перед очей
не зникав образ незалежного i гордого  Iслам-Гiрея,  який  явно  обдурював
Iбрагiма i повернувся у  свiй  Крим  не  для  жирування.  Вiйна  з  Кримом
неминуча, але хто тепер вийде переможцем, коли туди пiшов царювати лицар i
дипломат, а в Туреччинi на престолi сидить недоумкуватий султан?
   - Ця бiда вiзирю, почалася з фальшивого  твердження,  буцiмто  не  може
бути рiзних народiв на лонi iсламу. Скiльки кровi марно пролилося во  iм'я
цього  догмату,  а  що  вийшло?  Татари  залишилися  татарами,  точнiше  -
озлобленими татарами, болгари i греки iсламу не  прийняли.  Мало  того:  в
боротьбi проти нашої iмперiї вони змiцнiли духовно, i розплата над турками
неминуча. Хiба ти не був свiдком того, як з'єдналися у  спiльнiй  боротьбi
проти нас руськi й українцi пiд Азовом? А що, власне, винен турок? Чи йому
краще жити вiд того, що османи розповзлися  по  свiту,  чи  потрiбна  йому
Сербiя або  Єгипет  для  того,  щоб  вiн  мав  що  їсти?  Але  вiдповiдати
змусять...
   - Невже немає нiякого виходу?
   - Турки почали своє iснування з завоювань. Я ж гадаю, що народ, який не
поклав мiцних основ свого  власного  господарства,  повинен  бути  сам  iз
собою. Бо коли вiн прагне розвиватися за рахунок iнших, тодi стається щось
зовсiм протилежне його  бажанню.  пiдкоренi  народи  мiцнiють,  панiвнi  ж
вироджуються, живучи чужим хлiбом, розумом, мистецтвом.
   - Наче чорний демон, ти пророкуєш усiм нам загибель, Омаре. Як же  так:
пропаде наша могутнiсть, i слiду вiд неї не залишиться?
   - Хто це може знати? - вiдповiв Омар ухильно. -  Он  глянь  на  золотий
пiастр. Золото є змiстом монети, сама ж монета є тiльки формою для змiсту.
Хтось колись з'єднав змiст з формою з метою користi. Уяви  собi,  що  мета
раптом втрачена - пiастр не йде на ринку. Хiба  пропаде  змiст,  якщо  вiн
справдi золотий? Нi, вiн потрiбний для нової форми, для нової мети.
   Тихо  вiдчинилися  дверi  до  вiзирового  селямлика,  на  порозi   став
озброєний капиджiй. Сiпнулися вгору навислi брови Аззем-пашi.
   - Хто дозволив тобi заходити у мiй палац? - запитав грiзно.
   - Султан султанiв Iбрагiм велить тобi зараз  же  з'явитися  перед  його
очi, - вiдповiв капиджiй не кланяючись.
   Аззем-паша перевiв погляд на Омара, меддах знервовано  теребив  бороду.
Обидва знали: годi сподiватися добра, коли вiзира викликає не капу-ага,  а
озброєний охоронець султанських дверей.
   - Скажи султановi, що я прийду, - мовив Аззем-паша.
   - Менi велено прийти з тобою, великий вiзирю.
   - Почекай мене бiля входу.
   Омар пiдвiвся.
   - Прийми ще одну мою пораду, ефендi,  бо  потрiбна  нинi  державi  твоя
розумна голова: коли йдеш до слiпця, заплющ одне око.
   - Нi, - вiдповiв вiзир, - досить я заплющував  свої  очi  на  безумство
султана. Далi не велить менi цього робити нi бог, нi совiсть. Ти ж  бережи
себе, Омаре. I бiльше не приходь сюди, хто б тебе не просив. Тi часи, коли
цар жадав мудрого слова, минули. Коли володар доходить  до  самодурства  i
вважає усi свої дiла i вчинки доцiльними,  тодi  вчителi  стають  зайвими.
Вони заважають, i їм стинають голови.
   Аззем-паша приклав руку до грудей, прощаючись з  Омаром,  i  вийшов  iз
селямлика.
   Небо тремтiло осiнньою синявою над  притихлим  Бiюк-сараєм.  Три  мури,
один вiд одного  вищий,  що  огороджували  султанськi  палаци,  здавалось,
пiдпирали довкола горизонт, i вiдзначив для себе  вiзир,  що  донинi  його
свiт був не бiльший вiд цiєї криницi,  з  якої  видно  невелике  кружальце
неба. Меддах Омар нiби вивiв його  на  височенний  мiнарет,  i  Аззем-паша
побачив, що дуже  мало  свiту  вмiщується  в  султанському  вицяцькованому
дворi, в Стамбулi, i що цiла iмперiя - ще не весь свiт.
   У бiлiй киреї, у гостроверхiй смушевiй шапцi, величний  i  неприступний
Аззем-паша пiдiйшов до дверей султанського селямлика, i розступились перед
ним капиджiї.
   - Яку справу маєш до мене, султане? - мовив рiзко Аззем-паша  i  глянув
на Hyp Алi, що стояв у позi рисi, готової до стрибка. - Чи  не  мiг  би  я
залишитися з тобою наодинцi, як це личить великому вiзировi на аудiєнцiї у
султана?
   Очi Iбрагiма налились червiнню, вiн скочив до Аззем-пашi, вчепився йому
в бороду i завищав:
   - Де Замбул? Де Замбул?
   Аззем-паша рвучким рухом вiдвiв кiстлявi руки султана.
   - Замбул? Не можу  знати,  де  вiн.  Я  вiдаю  армiєю  i  стосунками  з
державами, а не гаремом.
   - Де Замбул? - махав кулаками Iбрагiм i в iстерицi тупав ногами. -  Вiн
утiк цiєї ночi на воєннiй галерi, а  ти  нiчого  не  знаєш?  Знайди  зараз
Замбула або вiддай свою голову! - репетував султан, i пiна котилася з його
рота.
   Вiзир злорадно посмiхнувся.
   - Кожний цар, - сказав вiн, - який сп'янiв вiд сваволi,  твердiє  тодi,
коли влада з його рук вислизає. Замбул був твоїм першим  радником,  я  над
ним не владний.
   - Дозволь, султане, менi сказати слово, - повернувся  до  Iбрагiма  Hyp
Алi. - Замбул купив галеру в капудана-башi. Я  арештував  адмiрала,  i  ти
матимеш змогу покарати його якою хочеш карою. Але ж не може бути, щоб такi
справи творилися без вiдома командуючого вiйськами.
   Iбрагiм остовпiв вiд такого повiдомлення яничара-аги. Вiн був би  знову
заверещав, та вiд страху пропав голос i, замiсть крику, прошелестiв шепiт:
   - Зрада... Зрада! Тугру, тугру вiддавай! - простягнув руку до  великого
вiзира.
   Здригнувся  Аззем-паша.  Вiн  кожен  раз,  приходячи  на  аудiєнцiю  до
султана, чекав цього наказу, який означає - смерть.  I  все-таки  приймати
вирок вiд безумця здалося тепер страшним блюзнiрством.
   Вiн вийняв iз кишенi печатку i, повiльно ступаючи, нiс її султановi.
   - Тебе, Iбрагiме, як це годиться, називають сонцем.  Так,  ти  заходяче
сонце османської династiї, яке кидає на землю довгi  тiнi,  що  сповiщають
нiч... Я з радiстю умру i перед смертю оплакую тих, хто  мусить  жити  пiд
таким володарем. Вони ж бо будуть свiдками божевiльних  вчинкiв  юродивого
султана i упадку iмперiї.
   Iбрагiм злякано вiдступав у глиб кiмнати: на нього  насувалася  могутня
постать велетня, який зараз його розтопче. Султан забув у цю мить, що  при
входi стоять озброєнi капиджiї, а поруч всесильний яничар-ага, який тримає
у руках яничарське вiйсько i його на султанському тронi.
   Тугра наближалася до очей, ставала великою, як мiдь  тацi,  як  жорнове
колесо, i заступила врештi цiлий свiт: ще  мить  -  i  вона  накриє  його,
розчавить, i вiд Iбрагiма зостанеться тiльки великий  знак  на  мармуровiй
долiвцi - пам'ять для прийдешнiх султанiв.
   - Берiть його! - скомандував Hyp Алi.
   У селямлик вбiгли капиджiї. Вони накинули  на  голову  великого  вiзира
чорне полотнище i виволокли його за дверi...
   В цю хвилину  несподiвано  для  Iбрагiма  i  Hyp  Алi  до  султанського
селямлика увiйшла валiде Кьозем.  її  висока  постать  неначе  виринула  з
провалля, в  якому  безслiдно  щез  великий  вiзир,  валiде  рiзким  рухом
вiдкинула чорну шаль  з  обличчя,  i  воно,  непроникливе,  суворе,  вмить
сповнилося материнської доброти.
   Hyp Алi насторожився. Чому  Кьозем  тут?  Сьогоднi  вранцi,  коли  вiн,
яничар-ага, i анатолiйський бейлербей Муса-паша вирiшували  долю  великого
вiзира в її свiтлицi, валiде не сказала, що зайде на султанську  половину.
Що надумала ця камiнна жiнка з очима кобри?
   Валiде пiдiйшла до Iбрагiма,  який  ще  не  отямився  вiд  смертельного
переляку, i поклала йому руку на плече.
   - Твої, о сину, помисли в дiло втiленi,  воiстину  дивують  пiдданих  i
близьких по кровi. Ти мужньо  розправляєшся  з  ворогами  i  щедрою  рукою
пригортаєш до себе тобi вiдданих. - її губи стягнулися  у  вузьку  смужку,
вона глянула на поставного i владного яничара-агу, готового прийняти з рук
Iбрагiма державну печатку, яка поки що валялась на долiвцi,  i  мовила:  -
Анатолiйський бейлербей Муса-паша тут. Вiн падає до твоїх  нiг  i  славить
аллаха за високе довiр'я султана, який велить йому взяти тугру.
   Обличчя Hyp Алi осунулося, посiрiло. Бейлербей Муса, а не  вiн?  Але  ж
уранцi... Вiн повернувся до султана i заволав:
   - Великий падишаху, вона...
   Та не докiнчив. До селямлика увiйшов  Муса-паша,  а  за  ним  озброєний
почет. В Iбрагiма засiпалась нижня щелепа, вiн сам нагнувся  за  тугрою  i
тремтячою рукою подав її анатолiйському бейлербеєвi.  I  тут  перевтомленi
нерви здали, вiн затрусився вiд приступу божевiльної  лютi,  заверещав  i,
вихопивши з пiхви кинджал, замахнувся ним на яничара-агу.
   - Замбула, Замбула дожени! Живого Замбула дайте менi, i ви побачите те,
чого ще не бачили стiни Бiюк-сарая! Смерть, о, яку смерть побачите!
   Валiде своєю постаттю заступила султана вiд очей  присутнiх,  а  вiн  у
приступi шалу корчився, скавучав  i  стискав  пальцi  довкола  уявної  шиї
євнуха...



   РОЗДIЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

   Нащо, мамо, так казала,
   Татарчатком називала?..
   Українська народна пiсня

   Тiльки одне лiто пролiтувала Марiя в Мангушi, а там  знову  подалася  з
Мальвою на Чатирдаг - голод  виморював  Крим.  Стратон  залишався  сам,  з
кожним роком старiв, та все думав одне й те ж: як далi житиме  без  Марiї,
коли вона заробить грошей на ту грамоту i  помандрує  з  Мальвою  в  рiднi
краї. Звик до них, рiднi йому стали, i страшно було подумати тепер, що  на
старiсть залишиться один як палець.
   А може б, i самому?.. Ой, та чого?.. З  України  нi  вiтру,  нi  хвилi,
лежить вона десь там пiд синiм небом i щулиться пiд  нагайками  або  спить
уже мертвим сном, стратована, столочена, кров'ю  стечена.  Гай,  гай...  I
навiщо  їй  нести  туди  рештки  своїх  надiй,  решту   життя   свого   на
сплюндрування, на погибель?
   Але нiщо не може переконати Марiю. Наче скупий лихвар, складає алтин до
алтина, недосипляє, ночами грошi перераховує.
   В Марiї турбота ще й про Мальву. Того лiта, коли не йшли  на  Чатирдаг,
щось трапилося з дiвчиною, нiби пiдмiнили її. То  гаморiла,  пурхала,  мов
метелик, понад Узенчиком - годi було її на мiсцi втримати, а раптом  стала
мовчазною, не по-дитячому задуманою.  Не  чує,  коли  її  кличуть,  водить
голубими очицями по свiту, а видно: не iснує для неї нiчого, крiм  якихось
своїх думок, невiдомих матерi.
   Пiдозрiвала  Марiя:  тут  виною  Ахмет.   Бачила,   захопився   парубок
дiвчинкою, то, може, й вона задивилася, адже буває це в дiтей. Не залишала
бiльше Мальви в Юсуфа, жила разом iз нею в куренi бiля корiв i  верблюдиць
та все приглядалась, чи не  зустрiчаються  вони  часом  вечорами.  Нi,  не
бували разом. Гасав вiн на своєму конi по верхах, iнодi з'їжджав на чаїри,
та все здалеку бовванiв, а Мальва була холодно спокiйною.
   Сказала якось Марiя дочцi:
   - Там Ахмет приїхав. Ти не пiдеш з ним погратися?
   - Нi, мамо. Я вже не маленька, щоб гратися.
   Ще бiльше дивувалася мати: що могло трапитися з дитиною, звiдки взялася
жура в неї? Чи то, може, прийшла несвiдомою  в  її  душу  туга  за  рiдним
краєм? Радiла вiд такої догадки, сказала дочцi потаємно:
   - Скоро ми в хана грамоту купимо i пiдемо назавжди на Україну.
   - А хто тепер хан? - спитала Мальва, зовсiм байдужа до материних надiй.
   - Мухаммед-Гiрей... Вiн, кажуть, любить грошi  i  радо  дає  ярлики  за
бакшишi.
   - Ханом мав бути Iслам-Гiрей... - вiдповiла в задумi  Мальва,  i  дивом
пойняло Марiю: звiдки їй знати такi речi, що це в неї за мова?
   - Що ти можеш вiдати про ханiв, Мальво? - з тривогою схилялася  до  неї
мати. - Хто говорив тобi таке?
   - Та я... я вiд татарок  чула...  -  похопилася  дiвчина  i  вiдвернула
голову, аби не помiтила мати рум'янцiв, що раптом червiнню впали на щоки.
   - Нам усе одно, дитино,  хто  хан,  -  мовила  Марiя.  -  Аби  лише  не
вiдмовив, аби не вiдмовив... У рiдний край пiдемо...
   Мальву вже не тривожили слова про Україну, про днiпровськi степи. I  не
виглядала їх бiльше з Еклiзi-буруну, i до тисячоголової печери не  ходила,
i забулася легенда про Орак-батира. Наче в одержимої  снувалися  її  думки
вузькою ущелиною Ашлама-дере до Бахчисарая i заповнювали весь свiт. А мама
знову про свiй рiдний край, знову про те...
   - Чого нам їхати туди, мамо? Хiба тут погано?
   Марiя сказала б навiщо. Та чи зможе зараз Мальва це зрозумiти? Тут вона
виросла i побачила свiт  свiдомими  очима,  чужi  пiснi  вперше  зворушили
дитячу душу, чужа вiра канула отрутою в мозок дитини...  Та  вже  недовго.
Побачить дiвчина тирсовi степи, сади в молочному  цвiту,  кучерявi  верби,
бiлостiннi хати, траву шовкову - i полюбить. Бо хiба є десь краща земля?
   "Ти будеш третьою, але першою дружиною Iслам-Гiрея", - товклась  заодно
думка в дiвочiй пам'ятi, муляла  душу  i  не  в'яла,  не  крушилась  серед
одноманiтних днiв роботи. Гарячi очi ханича, його  буйна  велична  постать
щораз зримiше поставали перед нею, щораз чутнiше вiдчувала на своєму плечi
мiцний потиск його долонi. Де ж дiвся лицар, який назвав її своєю? Загинув
у битвi, помер, убили?.. "Що це мама знову  з  тiєю  грамотою?  Я  нiкуди,
нiкуди не хочу їхати!"
   Аж третього лiта Ахмет перейняв Мальву, коли вона поверталася вiд корiв
з бурдюком, повним молока.
   - Мальво!
   Вiн скочив iз коня i несмiливо пiдiйшов до дiвчини. Мальва,  збентежена
- чей не запрошувати гратись "в ашики" прийшов Ахмет, вiн дорослий, i вона
вже не дитина, - соромливо заслонила хустиною пiв-обличчя  i  дивилася  на
стрункого вилицюватого юнака,  змужнiлого  i  красивого.  А  поруч  з  ним
богатирською  тiнню  став  лицар,  якого  вона  назвала  ханом.  Поруч  iз
пастухом. Той тримав у руцi меч, а цей -  карбач,  стан  богатиря  облягав
золотом шитий  кунтуш,  у  пастуха  звисав  iз  плечей  сiрий  чекмень,  з
Iсламових очей била владнiсть i сила, з Ахметових  -  покора  i  несмiлива
любов. Мальвi стало жаль Ахмета: адже вiн врятував  її  ще  маленькою  вiд
смертi,   вiн   подарував   їй    стiльки    радостi    отим    незабутнiм
"укум-букум-джарим-барим" I все ж - не такий вiн, не такий, не такий...
   - Мальво, - прошепотiв Ахмет, простягаючи руки. - Ти  найкраща  троянда
серед усiх троянд на свiтi, ти найкраща квiтка  на  чаїрах  Чатирдагу,  ти
свiтло очей моїх... Я люблю тебе. Не закривай передi мною  свого  обличчя,
не вiдвертайся вiд мене, я люблю тебе  -  свiдками  всi  ангели  раю,  сам
аллах...
   Пломенiли пристрастю Ахметовi очi, вiн поривався до дiвчини всiм  тiлом
i насилу стримував себе.
   Мальва боялася такого Ахмета i заперечливо хитала головою.
   - Поглянь! - парубок вийняв iз кишенi чекменя  жмут  волосся,  що  його
тодi так шалено стяв  з  Мальвиної  голови,  креснув  кресалом,  подув,  i
загорiлося воно. - Я приворожу тебе!  Поглянь  iще!  -  Вiн  вийняв  iз-за
пазухи жовту пласку кiску, списану дрiбною в'яззю. - Тут виписав  на  тебе
ворожбу найученiший ворожбит iз Бахчисарая. Ти будеш моєю, я люблю тебе!
   Мальва злякано дивилася на  розшалiлого  парубка  i  знову  заперечливо
похитала головою.
   Тодi вiн вихопив iз пiхви ножа i з  розмаху  встромив  його  вiстрям  у
м'якуш вище лiктя. Просякла кров крiзь рукав, Ахмет навiть не скривився.
   Зойкнула дiвчина i, залишивши бурдюк, прожогом помчалася галявинами  до
шатра.
   Невдовзi пiд'їхав до жiночого табору Ахмет. Вiн пошпурив  бурдюком  пiд
ноги Марiї i, не спитавши, де Мальва, сказав:
   - Ахмет добрий, Ахмет не мстивий. Але Ахмет i не залiзний.  А  тому  на
друге лiто шукай iнших чабанiв i не приходь сюди бiльше!
   З шатра вийшла нiма Фатiма, вона дивилася  на  брата  i  розумiла  його
бiль. Очi її сповнилися зла й ненавистi, вона завила, пiдбiгла до Марiї  i
показала на степ, а в горлi булькотiли невисловленi прокльони.
   Сахнулася Марiя  i  зрозумiла,  що  чужа  вона  тут,  що  не  можна  їй
залишатися далi в Юсуфовому кошi  -  за  братову  кривду  Фатiма  жорстоко
помститься. Тож певно мовчала всi цi роки  тiльки  тому,  що  бачила  його
любов...
   Вибралися у Мангуш на другий день. Крiзь гiркоту  i  образу,  заподiяну
Фатiмою, пробивалася в матерi радiсть, що так усе закiнчилось. Славний вiн
хлопець, Ахмет, але ж не потурначитись до кiнця дочцi полковника  Самiйла.
Та й грошей уже, здається, вистачить.  Може,  восени...  Аби  лиш  хан  не
вiдмовив. А тут ще  втiшна  чутка  донеслась  до  неї:  казав  Юсуф,  коли
зароблене брала, що чув вiн вiд ашугiв, буцiмто козацький сердар Хмель-ага
з двома полками козакiв розбив iспанцiв у Францiї. Кажуть, сам французький
король його запросив. Хмель-ага... Та це ж Хмельницький, генеральний писар
реєстрового вiйська. Той самий  Богдан,  що  гостював  колись  у  Самiйла.
Господи, невже воскресає козацтво?..
   Дома розповiла про це Стратоновi i ще раз просила вiрного друга:
   - Ти ж чуєш, пiдводять голови козаки, десь  брязкає  козацька  зброя...
Кет-худу можна пiдкупити, вiн i на тебе присвiдчить,  що  ти  мусульманин,
їдь iз нами. Продай хату i за тi грошi...
   - Вiйсько, що  наймитує,  то  не  оборона  народу,  Марiє,  -  вiдповiв
Стратон, махнувши безнадiйно рукою. - Чужу правду, чужi скарби захищає  за
плату. То вже чужинецькi слуги,  а  не  характерники  запорозькi.  Користi
гречкосiям вiд них мало...
   - Але звiдки ти можеш знати, що те вiйсько не покине найми i не пiднесе
ще раз шабель за свiй люд?
   - Два полки - за люд? Бридня. За народ, на якого з  усiх  бокiв  насiли
сотнi полкiв ворожих? Заворушаться, i - розiтруть  їх.  Минулася  козацька
слава, Марiє. I не повернеться бiльше. Та ти подумай тiльки: ляхи,  турки,
литва, татари... Не дадуть воскреснути. А ще тепер, коли такий хан iде  на
престол...
   - Не чула про нового хана, - роздратовано  перебила  Стратона  Марiя  i
замовкла: на порозi стояла Мальва, вона водила то на Стратона, то на Марiю
збудженим гарячковим поглядом.
   - Який хан? - спитала, ступивши крок до кiмнати. - Який хан?
   Стратон поблажливо глянув на Мальву, яке, мовляв,  ще  i  їй  до  цього
дiло, i продовжував:
   -  Султан  настановив  Iслам-Гiрея.  Нинi,  кажуть,  в'їжджати  має   в
Бахчисарай. О, то не Бегадир i не Мухаммед. В цього тверда рука. В  полонi
польському нагострив розум, пiд Азовом - меч. А все на неї, на ту Україну,
гай, гай...
   - Вiн не буде воювати Україну! - скрикнула Мальва, i сторопiли старi.
   Марiя кинулась до дочки, що це з нею: горять шаленою радiстю очi i таке
дивне говорить, наче марить.
   - Стратоне, ой Стратоне, щось пороблено дитинi!
   Стратон дотулився долонею до Мальвиного чола, вона вiдвела його руку  i
повторила спокiйно:
   - Iслам-Прей не буде воювати Україну.
   Ще мить стояла непорушне, потiм метнулася i вибiгла з хати. Не чула, як
кликала мама.
   ...У вузьких бахчисарайських вулицях стовпилося  народу  -  нiде  голцi
впасти. Ашлама-дере i Марiям-дере забитi натовпом, хлопчаки повилiзали  на
дахи, до палацу i близько не пiдпускають озброєнi сеймени. Хан в'їжджатиме
з заходу вiд Ексi-юрту. Побiгла Мальва назад, у Салачик, зiп'ялась крутими
стежками попри циганськi хатки на плато i помчала туди, де  менше  народу.
Спустилися вниз бiля невольничого базару, стала край самої дороги,  i  вже
нiяка сила не могла її виштовхнути звiдси.
   - Їдуть, їдуть! - прокотилося довгою вулицею, i впало серце в Мальви на
саме дно грудей i там завмерло. З-за повороту виїхав загiн кiнних  воїнiв,
закованих у лати, а слiдом два вершники у дорогих шатах.
   - Слава Iслам-Гiреєвi! Слава Сеферу  Газi!  -  закричала  юрба,  тiльки
Мальва мовчала i широко розплющеними очима дивилася на тих, кому вiддавали
хвалу. Один - старий рiдкобородий дiд iз поморщеним  байдужим  обличчям  i
заплющеними очима - зрiдка розклеплював  повiки  i  презирливо  глипав  на
народ, другий... Хiба це вiн? Нi, не вiн... Зовсiм незнайома людина сидiла
у рiзьбленому дерев'яному сiдлi, одягнута в голубий  кафтан,  в  соболинiй
шапцi з двома султанами.
   Почет наближався, i вже тодi, коли ось-ось мав пройти бiля Мальви,  хан
повернув голову, вийняв iз-за вишитого золотом гашника [133] жменю монет i
гордо кинув людям. Тодi впiзнала: це  був  той  самий  лицар,  якому  вона
колись  напророкувала  ханство,  тiльки  набагато  старший,   недоступний,
суворий. Мальвi здалося, що вiн  зупинив  на  нiй  погляд,  вона  подалася
вперед, та її вiдтiснили комоннi сеймени, людськi спини закрили перед  нею
процесiю.
   Довго не стихав гомiн у столицi, ховалося сонце за  ротонди  Ексi-юрту,
верталася Мальва до Мангуша. З опущеною головою, поникла,  зiв'яла.  Мрiї,
що плекалися й росли роками,  що  набиралися  райдужних  кольорiв,  раптом
зблiдли, знебарвнiли,  стали  такими  бiдними,  як  ця  мiдна  монета,  що
потрапила в долоню Мальви з  рук  щедрого  хана.  Стискала  її  в  кулацi,
поглядала на неї i тихо опустила у вапнянисту пилюку.
   Вдома чекали її сплакана мати i похмурий Стратон.
   - Де ти була? - спитали разом.
   - Там... хана зустрiчали...
   - Ти бачила його?
   - Так, - сказала тихо i безутiшно заплакала.
   Марiя вклала Мальву в постiль, голова її горiла: не iнакше - хтось урiк
дитину. Прикладала до її чола холодний рушник,  бiдкалася.  Стратон  довго
сидiв мовчки, не мiг угадати, що за причина Мальвиної недуги, та певен був
- не вiд урокiв. Увечерi промовив:
   - Ось що, Марiє... Якщо ти вже твердо вирiшила вертатися на Україну, то
не вiдкладай. Бiда бiду знайде, поки сонце зайде... Iди до хана. Новий цар
на початку свого владарювання завжди щедрiший, нiж тодi, коли оговтається.
А мало в тебе грошей - додам.
   "З ким ти будеш, Iсламе?" - запитували  пронизливi  вузькi  очi  Сефера
Газi молодого хана, який увiйшов у зал дивану.
   Iслам-Гiрей  спинився  напроти  високого  крiсла,  оббитого   оранжевим
сукном,  iз  вишитим  золотим  пiвмiсяцем  на  спинцi,  i  чекав   ритуалу
коронування. До хана пiдiйшли чотири беї, кожний тримався за рiг  широкого
пухкого войлока. Зверхньо i поблажливо, мов на дорослого сина, поглядав на
Iслам-Гiрея найбагатший у Криму ширiнський бей  Алтан,  некоронований  хан
улусу. Запобiгливими очима пасли нового хана яшлавський i баринський  беї.
Холодний, гордовитий,  нiби  зовсiм  байдужий  до  всього  цього,  що  тут
вiдбувається, стояв  володар  Перекопу  ногаєць  Тутай-бей  з  Мансурових.
Навiть поглядом не нагадав Iслам-Гiреєвi, що це вiн  передав  через  свого
салердара Мемета юк грошей для Сефера Газi.
   Iслам-Гiрей поволi i проникливе придивлявся до облич  своїх  вимогливих
радникiв, зупинив погляд на Тугаєвi, i просвiтлiли ханськi очi. Нi, не для
пiдкупу тратив золото перекопський бей. Цього воїна -  саме  воїна,  а  не
бея, - вiн знає ще  з  того  часу,  коли  командував  вiдбудовою  Ор-капу.
Подумав у цю мить Iслам: якщо йому колись  стане  необхiдно  рахуватися  з
цими чотирма нарiжними стовпами ханства,  то  вiн  шукатиме  дружби  не  з
пiдступним Ширiном, не з боягузливим Барином, не з  убогим  Яшлавом,  а  з
Тугай-беєм, з Мансурових, який вродився у сiдлi, а не на  м'яких  перських
килимах.
   Хан ступив на войлок, беї пiднесли його, взявшись за  чотири  рiжки,  i
винесли на оббите шовком крiсло, вигукуючи:
   - Коп! Iаша! [134]
   Мовчки дивилися на церемонiю ханськi зброєносцi-сеймени i їхнiй ватажок
Сефер- Газi, що стояли за троном.
   Беї чекали поклону хана.
   Напружились мускули на Iсламовому обличчi, ще дужче випнулися вилицi  i
виголена борода. Вiн не пiдвiвся для поклону,  оперся  головою  на  спинку
трону i простягнув назад руку до Сефера Газi. Той  пiдiйшов,  маєстатичним
жестом подав хановi сувiй паперу, Iслам розгорнув його i повiльно -  слово
за словом - прочитав перший свiй ярлик:
   - "Великого улусу правого i лiвого  крила  благородним  беям,  муфтiям,
кадiям i шейхам повiдомляю цим ярликом: од нинi я  великої  орди,  великої
монархiї, столицi  кримської,  незлiченних  ногаїв,  гiрських  черкесiв  -
великий цезар.
   Iслам-Гiрей, син Селямет Гiрея,
   Великого хана найблагороднiший
   радник, вповноважений i довiрений
   Сефер Газi-ага".
   Сiпнулася голова Ширiн-бея, губи стиснулися в злобi  до  синяви,  тiнню
пробiгло невдоволення по обличчях яшлавського i баринського  беїв,  тiльки
Тугай стояв, як i перше - гордий, мiцний i непроникливий.
   Iслам-Гiрей пiдвiв руку, i всi, крiм Сефера Газi, вийшли з залу дивану.
Колишнiй аталик, тепер ханський вiзир, процiдив, не рухаючись iз мiсця:
   - Перший бiй виграно. Але це тiльки перший бiй. Несподiвано увiйшов  до
залу ханський зброєносець сеймен Селiм - вiн три роки вiрно чекав на свого
добродiя i повелителя у свитi калги Крим-Прея - i повiдомив:
   - Гонець iз Стамбула!
   Скочили кутами угору брови Iслама, сховалися за повiками мишачi  зiницi
Сефера Газi. Та не пiдвiвся i тепер хан, не вийшов назустрiч.
   - Хай увiйде, - наказав.
   Високий турок  у  яничарському  одягу  злегка  нахилив  голову,  i  тут
прошипiв Сефер-ага:
   - До нiг великому хакану!
   Збентежився султанський чауш, обличчя його побагровiло, вiн  поклонився
нижче, але на колiна не став. Промовив:
   - Iменем сонця свiтiв султана Iбрагiма  повелiває  тобi  великий  вiзир
Муса-паша...
   - Муса-паша? - схопився руками за поруччя крiсла Iслам-Гiрей.
   - ...повелiває вiдправити свої вiйська на Україну чи  то  Московiтiю  i
доставити у Стамбул чотири тисячi невiльникiв для чотирьохсот каторг,  якi
потрiбнi для вiйни з Венецiєю. А ще велить вислати сорок тисяч вiйська пiд
високу його команду. З цим  передаю  тобi  султанськi  подарунки,  -  чауш
поклав до нiг хана кунтуш i шаблю.
   Нарочито лiниво пiдвiвся Iслам, одягнув кунтуш тiльки в один  рукав,  а
на шаблю й не поглянув. Сказано знiченому вiд такої зневаги гiнцевi:
   - Нiчого не вiдаю я нi про вiйну з Венецiєю, анi про  її  причини.  Два
тижнi тому благословив мене на престол богоподiбний Iбрагiм,  а  до  ворiт
Баб-i-сеадет супроводжував мене не  Муса-паша,  а  великий  вiзир  Аз-зем.
Доповiдай менi, що трапилось у Портi з волi аллаха.
   Гонець доповiдав покiрно, вражений незалежнiстю i пихатiстю хана:
   - Аллах бачить усе i не простить тим,  якi  не  розумiли  свого  щастя.
Проклятий Замбул, хай почорнiє його лице,  купив  з  вiдома  Аззем-пашi  у
капудана галеру i поплив на нiй до Мекки з краденим у султана добром. Бiля
Родосу на галеру напали мальтiйцi, захопили  її,  а  потiм  зупинилися  на
перепочинок бiля берегiв острова Кандiї [135]. Венецiанцi дали  зрадниковi
притулок, а султан, вiдвага  i  непомильнiсть  якого  вiдома  усiм  краям,
виповiв вiйну Венецiї.
   Iслам-Гiрей слухав, сперши голову на руку. Немає Аззем-пашi.  Добре  чи
погано? Може, й добре. Iбрагiм ще дурнiшим i безпораднiшим стане. Вiйна  з
Венецiєю. Добре це чи погано?  Теж,  мабуть,  добре,  бо  кровi  турецької
виллється немало.  Що  вiдповiсти  гiнцевi?  Вiдмовитися  виконати  перший
султанський наказ, коли ще кермо не прибране до рук, - ризиковане. Iти  на
Московiтiю, якiй ще Мухаммед  дав  шертну  грамоту  [136],  невигiдно.  На
Україну? Нi, України чiпати зараз не треба. Тепер  козацтвом  зацiкавилися
Англiя, Францiя, Швецiя,  Голландiя.  Хмельницький  здобув  пiд  Дюнкерком
блискучу перемогу над iспанцями, вiн ще може стати Кримовi  в  пригодi.  А
Ляхистан не платить упоминок, тож є нагода самим узяти, хоч  султан  i  не
каже йти на них. А пiти треба - Крим ще не оклигав вiд голоду.
   - Перекажи султановi, - сказав хан пiсля довгої на-думи, - що  покiрний
слуга Iслам-Гiрей запевняє його у своїй вiдданостi i є раб i  порох  перед
ним. Але кримськi люди в  Стамбул  не  пiдуть  -  голод  у  нас,  чим  там
поживляться? Пiдуть на гяурськi землi за ясиром для султана.
   ...Аж зимою верталося вiйсько  Iслам-Гiрея  Покутським  шляхом,  ведучи
поперед себе десять тисяч польсько-українського ясиру. А iз Стамбула  йшли
у Варшаву посли запевняти короля Владислава, що  напад  на  Польщу  вчинив
Iслам-Гiрей за згодою Аззем-пашi, за що великий вiзир покараний на горло.
   Довгою була дорога, холоднеча косила  бранцiв,  ремствували  мурзаки  i
сеймени на те, що пiсля султанської саути не залишиться їм нiчого.
   За Перекопом вiдiбрали двi тисячi сильнiших мужчин для султана,  рештою
почали дiлитися мiж собою. Хан  послав  Сефера  Газi  i  калгу  Крим-Гiрея
наглядати за розподiлом.
   Невдовзi  незрозумiлий  гамiр,  дзенькiт  i  стрiлянина   долинули   до
ханського шатра. Стали у заснiженому степу один супроти одного два  ворожi
табори: мурзи на чолi з Крим-Гiреєм i сеймени - з Сефером-агою.  Загримiли
литаври,  понеслись  мурзацькi  воїни  в  гостроверхих  чорних  шапках  на
сейменiв, закованих у  кольчуги  i  шоломи.  Стялися  алебарди  i  бердишi
одвiчних-суперникiв  за  здобич.  Загавкали  пищалi  i  кремiннi  пiстолi,
засвистiли стрiли, задзвенiли ятагани i шаблi.
   Вдарив хан шпорами коня, прискакав на поле битви, та спинити не мав уже
сили. Мурзи оточили сейменiв i кришили їх шаблями.
   - Истер! Истер! [137] - несамовито кричав хан i, наражаючись на смерть,
носився по полю. Бiй почав стихати, повернули коней  мурзи  i  збiглися  з
усiх бокiв навколо хана.
   До Iслам-Гiрея пiд'їхав на конi ширiнський  мурза,  син  гордовитого  i
владного Алтан-бея, який не забув ханської зневаги пiд час коронування.
   - Хане, - сказав вiн, дихаючи клубками пари в обличчя своєму вождевi, -
ти наш володар, а ми твої слуги. Нема володаря без слуг, пiдданi ж  завжди
знайдуть собi пана. Ми згоднi коритися тобi,  але  ж  не  самозванцевi,  в
жилах якого не тече й краплi благородної  кровi.  Вели  арештувати  Сефера
Газi, який, мов боягузливий тхiр, утiк iз поля бою. Ми знайдемо його.  Ось
тобi готовий наш ярлик на його арешт, прибий тамгу. Не можуть беї терпiти,
щоб головним агою  вiйська  татарського  був  ниций  раб,  який  вирiс  на
грабованих сейменських харчах.
   Сахнувся Iслам-Гiрей: засудити до страти аталика! Вiн пiдвiв було руку,
та опустилася вона - в цю мить не мав ханської влади i  повернути  мiг  її
лише цiною життя Сефера. Обличчя мурз  були  суворi  й  рiшучi,  очi  їхнi
говорили: "Ми тебе посадили на трон, ми тебе й знiмемо з  нього".  I  тодi
хановi згадалися поради аталика: у вождя повинно бути два обличчя - лицаря
i пiдступного змiя. "Так ось на кому менi  доводиться  здiйснювати  вперше
твою науку, добрий мiй вихователю!"
   Ширiнський мурза подав Iсламовi записаний папiр,  хан  зняв  iз  пальця
перстень i тремтячою рукою приклав його до ярлика.
   Вiддiл бейських воїнiв полопотiв степом у  напрямi  Кафи  в  погонi  за
Сефером-агою.
   Тодi  до  хана  пiд'їхав  володар  Перекопу  Тугай-бей  i   мовив,   не
розпогiднюючи свого зцупленого жовнами обличчя:
   - Хане, я в десять разiв сильнiший за тих, яким ти  сьогоднi  скорився.
Сильнiший я зi своїми ногайцями i вiд тебе.  Але  не  личить  мiжусобитись
тодi, коли на ханський  престол  послав  аллах  мудрого  вождя.  Сефер-ага
перебуде лихий для нього час в Ор-капу. Така голова не повинна  злетiти  з
плiч. I твоя теж. Можеш розраховувати на мене, хане.
   Довго Марiя чекала прийому в  хана.  Повернувшись  iз  походу,  вiн  не
впускав до себе нiкого. Аж у намазний  день  [138],  коли  сусiд  сусiдовi
приносить хийчагу [139] за упокiй померлих душ, а перед воротами ханського
палацу роздають жебракам i циганам їжу, Iслам-Гiрей прийняв прохачiв.
   З  трепетом  заходила  Марiя  до  ханської   канцелярiї   в   супроводi
мангушського кет-худи, який за добрий калим погодився посвiдчити, що Марiя
i її дочка - правовiрнi мусульмани, що повертаються вони  до  гяурiв,  аби
проповiдувати серед них найсправедливiшу на землi вiру.
   Залишивши чарики на сходах, Марiя увiйшла до канцелярiї  i  впала  ниць
перед ханом. Iслам-Гiрей мовчки кивнув на казнадара,  що  сидiв  збоку  за
столиком. Той велiв розповiсти свою просьбу, вислухав, глянув на хана. Хан
кивнув. Марiя висипала перед казнадаром  купу  алтинiв,  тодi  писець,  що
сидiв поруч, почав писати.
   - Прочитайте, - заблагала Марiя. - Не вмiю я. Писець прогундосив:

   - "Жителям Мангуша  Марiї  i  Соломiї,  якi  удостоїлись  отримати  цей
красномовний хаканський ярлик, можна пройти  через  укрiплення  Ор-капу  в
Ногайськi степи i далi, i нiхто з  моїх  слуг  хай  не  чинить  їм  нiяких
перешкод.
   Великий хан Кримського улусу Iслам-Гiрей"

   Збулося! Кiнець неволi! Та невже це правда? Марiя кланялась i  плакала,
вибiгла з ханського двора i щодуху помчала ущелиною до Мангуша.
   - Мальво! Мальво! Соломiєчко! - кликала на своєму подвiр'ї,  але  нiхто
чомусь не одiзвався.
   Вiдчинилися ворота Стратонового обiйстя.
   - Стратоне-е!
   Стратон викульгав на порiг, обличчя його було брезкле  i  осунуте;  вiн
якось винувато розвiв руками. Тривога прокралась у серце матерi.
   - Де... де Мальва?
   - Я не  пускав,  просив,  погрожував...  Але  вона  як  не  при  своєму
розумi...
   - Та що ж трапилося?! - закричала в  розпачi  Марiя,  i  закляклi  руки
звелися до горла, наче хотiла себе задушити.
   - Заспокойся, Марiє... Чей же не вмерла. Приїхав сьогоднi до нас якийсь
там ханський стражник i сказав, що хан велить... не велить, а просить, щоб
Мальва з'явилася перед нього. Я нiчого  не  розумiю...  Яким  вiтром  може
вiдати хан про нашу Мальву... А вона поїхала... Казала, що вернеться i все
тобi розкаже. Марiє, не бери собi того так  до  серця...  Плачем  лиха  не
виплачеш. Грамоту дiстала? То завтра пiдете...
   - Ось вона, моя кривавиця... Ось вона. Я знаю... Теперь я вже знаю... О
боже!.. В ханськi наложницi моя дитина! -  Вона  простягнула  до  Стратона
руку з грамотою, хитнулася, схлипнула i непритомна впала на землю...



   РОЗДIЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

   Мати моя дорогая,
   А я ж тебе не пiзнала.
   Скидай з себе свої лати,
   Будеш з нами панувати.
   Українська народна пiсня

   "Сказав  пророк,  хай  над  ним  буде  мир:  пiдуть  люди  до  раю   по
мосту-сiрату, тонкому як волос i гострому як меч. I поведе їх Монкiр..."
   Цвяхом застряв цей хитромудрий хадiс у мозку  Iслам-Гiрея,  i  тлумачив
вiн його сам, без хафiзiв, приймав його для себе, виконував собi  з  нього
власну ханську тактику.
   Багато днiв пiсля повернення з походу на  Ляхистан  Iслам  не  знаходив
заспокоєння для свого сумлiння.
   З усiх куткiв, з-за канделябрiв, через вiкна з саду дивились  на  нього
пронизливi очi з-пiд прискулених повiк. Аталика прирiк на смерть! Вiддячив
за науку, за врятування з неволi, за ханський престол.
   А потiм у пам'ятi сплив почутий ще в  Занджирли-медресе  хадiс,  неначе
писаний для нього. Кожну  людину  веде  свiй  ангел  Монкiр  по  тоненькiй
волосинi  риску.  I  тiльки  тим,  хто  ладен  вигинатися,  щоб   зберегти
рiвновагу, хто може ущерблювати свою совiсть, вдається  пройти  по  нiй  у
рай. Тi ж, якi йдуть прямо, падають у джаханнам...
   Прийшов спокiй до хана, а з ним дивне, блюзнiрське вiдчуття  вдоволення
з перемоги над самим собою:  для  досягнення  мети  вiн  зможе  тепер  усе
зробити. Хай прямо йдуть тi, якi мають тiльки  себе  i  своє  сумлiння.  У
нього є Крим.
   Довго не знав нiчого про долю Сефера Газi. Йому бракувало аталика -  не
для заспокоєння совiстi, для порад. Мусив тепер про  все  думати  сам.  Що
зробити, щоб стати могутнiм самодержцем, щоб тамгу  вiн  прикладав  тiльки
тодi, коли захоче  цього  сам?  З  чого  почати?  Зморений  голодом  народ
тягнеться до грабункiв за Перекоп, а вiн знає, що зараз пiвнiчних  сусiдiв
чiпати не можна. Беї тримають у своїх руках трон i вiйсько - пiти  на  них
тепер нема ще сили. Порта поки що мiцна...
   Не  приймав  нiкого,  навiть  калгу  i  нурредина.  Чекав  вiстки   вiд
Тугай-бея. Цей залiзний ногаєць стояв  збоку,  коли  розшалiлась  злочинна
битва за ясир. Не втрутився, коли хана оточили мурзаки. А  в  кiнцi  подав
йому руку. Звернутися тепер до нього, признатися в своєму безсиллi i стати
залежним вiд нього? Нi, треба вичекати...
   Нарештi з Ор-капу причвалав посланець з листом.  Писав  до  Iслама  сам
Сефер Газi.
   "Сину мiй, я живий, i прийде час, що повернуся до тебе. Я радий, що  ти
вчинив саме так. Ти довiв, що можеш бути ханом. Однак  не  зловживай  моєю
наукою, i аллах благословить твої намiри. Iз спiльниками будь  дипломатом,
а не iудою, з ворогами будь хитрий i пiдступний, як ядуча змiя, а  друзiв,
якi тобi в пригодi можуть стати, не зраджуй. Друг ще простить,  зате  сама
доля може часом помститися".
   Вражений  великодушнiстю  аталика  Iслам-Гiрей  спустився  iз  спальних
покоїв у малу мечеть i довго молився. Потiм  вийшов  iз  палацу  сам,  без
супроводу, i подався вгору понад Чурук-су в бiк Качi.  Вийшов  стежкою  на
гору,  звiдки  видно  було  резиденцiю  нуррединi_  Казi-Гiрея.  Треба   б
поговорити з молодшим братом, порадитись, як бути  з  калгою  Крим-Гiреєм,
який став: на бiк беїв. Але нi, ще рано. А може зовсiм не треба...  Добре,
що Сефер Газi живий.
   Повернувся i пiшов горою по гребенi до Чуфут-кале. Не хотiлося сьогоднi
заводити дiлових розмов. Минав буковi безлистi гаї i поляни з  промерзлими
кущиками жовтобруньчатих ялiвцiв; з низин тягнуло весняним запахом  -  там
уже зеленiла трава, та й на верху хiба тiльки за копичками ялiвцiв  сiрiли
клаптики снiгу.
   - Сефер Газi живий! - повторив ще раз уголос. - Вiн ще  повернеться  до
мене, хай тiльки я змiцнiю. А змiцнiю тодi, коли  народ  побачить  рiзницю
мiж мною i  моїм  попередником.  Знiму  вiйськовий  податок,  який  наклав
Бегадир, вiдновлю на Перекопi торгiвлю сiллю з гяурами, хай оклигає народ,
хай наповнить животи. А тодi пiде за  мною  всюди,  куди  я  захочу.  Тодi
затисну в жменю Ширiнiв i Баринiв, на першому  мiсцi  на  диванi  поставлю
погорджуваного Яшлава, i стане вiн моїм вiрним псом.  А  Тутай-бея  назову
другом. Людськi скарги вислуховуватиму на вулицi i  не  шкодуватиму  своїх
щедрот. А тодi скажу туркам: "Додому йдiть з усюдiв: з Кафи i з Ахтiара, з
Судака i Керчi!"
   Бадьорий настрiй охопив Iслам-Гiрея. Згадалися молодi  роки,  польський
полон, тривоги за ханський престол, турецька неволя, i враз рвiйною хвилею
вдарився в серце спогад... "Ти - хан". Хто сказав цi два короткi слова, що
напророкували нинiшний день?.. Вiн i Сефер їдуть з Акмечетi до  Бахчисарая
вiддати останню шану покiйному Бегадир-Гiреєвi. Сефер Газi навчає молодого
Iслама державного розуму. А назустрiч -  дiвчина,  струнка,  тоненька,  ще
дитина, i прекрасна, як пуп'янок тюльпана на свiтанку. "Ти знаєш,  хто  я,
дiвчино?" - "Знаю, ти - хан..." Звiдки вона була? Ага, з Мангуша,  Мальвою
себе назвала. I вiн пообiцяв її знайти,  коли  стане  ханом.  Та  це  було
давно... Можливо, дотепер i замiж вийшла. Але вiн  обiцяв,  його  обiцянка
мала бути платою за ворожбу. Лукавити з долею не можна. Треба розшукати її
i хоч подякувати... Так, у намазний день вiн  прийме  прохачiв,  а  Селiма
пошле по неї. Хай зажадає вiд хана, чого сама хоче.
   ...Пiсля обiду намазного дня Iслам-Гiрей нарядився в легкий одяг  воїна
i в дивно молодечому настрої, наче й  не  тяжiв  над  ним  тягар  ханства,
скакав на конi до Ашлам-сарая, де мала чекати на нього  юна  ворожбитка  з
Мангуша. "Чи прийшла, чи розшукав її  Селiм?  -  думав  дорогою.  -  I  що
сказати їй, чим винагородити? А може, таки спитати, чи не бажає,  щоб  хан
виконав колишню свою обiцянку?" При цiй думцi нiжне бажання,  якого  давно
не знав, пройняло тiло. Наче юнак, скочив  Iслам-Гiрей  з  коня  i  рвучко
увiйшов до селямлика, розсунувши портьєри обома руками.
   Посеред кiмнати стояла дiвчина. Чорнi брови збiглися до перенiсся,  вiд
скронь до пiдборiддя  спливала  молочна  блiдiсть  i  ще  краще  вiдтiнила
смоляне волосся i темно-синi очi.
   Стояла  з  вiдкритим  обличчям,  непорушна,  злегка  тремтiла.  До  неї
пiдходив той суворий i гордовитий хан, що недбало кидає  людям  на  голови
мiднi монети. Ой, нi, не вiн... До  неї  ступав  той  самий  лицар,  якого
колись зустрiла  в  Ашлама-дере  -  з  мужнiм  обличчям,  гострим  гарячим
поглядом, з випнутою вперед бородою...
   Iслам-Гiрей  торкнувся  долонею  до  її  лиця   i   проказав,   ласкаво
усмiхнувшись:
   - Я не можу впiзнати тебе, красуне, хiба по твоїх  очах,  що  синi,  як
води дарданельськi. Бачиш, сповнилося твоє вiщування, i я  готов  сплатити
тобi борг.
   - Мiдними монетами? - тихо спитала Мальва.
   - Я зроблю все, що тiльки ти захочеш. Але грошей, пам'ятаю, я  тобi  не
обiцяв... - Iслам торкнувся в хвилевiй задумi пальцями до  бороди...  -  Я
сказав тобi тодi...
   - Ти сказав: "Будеш моєю третьою, але першою дружиною, " - докiнчила за
нього Мальва, не зводячи з хана заворожених очей.
   - Це пам'ять розуму в тебе, Мальво, чи пам'ять серця? -  спитав  Iслам,
вражений безпосереднiстю дiвчини.
   - Не знаю, не розумiю...
   - Ти б погодилася стати моєю дружиною?
   - О, так! Як же iнакше? Я ждала i  вiрила,  бо  цi  слова  сказав  менi
лицар. Тiльки мама нiчого не знає... Хан повернувся до дверей.
   - Селiме! - гукнув. - Скачи в Мангуш i привези сюди її  матiнку.  Скажи
їй: хан до нiг кланяється матерi найчарiвнiшої у свiтi красунi  i  просить
прибути у свої покої...
   Ним опанувала пристрасть справжньої любовi, якої не знав досi.
   Вiн схопив на руки Мальву i  пригорнув  її  до  себе.  Вперше  в  життi
вiдчула Мальва мiць i солодкiсть чоловiчих обiймiв. Iнстинктивний  жiночiй
протест стрепенув  нею,  вона  вихопилася  з  ханських  рук,  знесилена  i
спрагла, як тодi - у снi на Чатирдагу.
   - Ти хан великий i могутнiй... Та я скоряюся тобi не тому, що ти хан. Я
люблю... Благаю, не зроби мене бекечею [140] в гаремi...
   - Не бiйся, красо моя. Ми завтра ж справимо кябiн [141].
   Повернувся Селiм. Вiн був не такий,  нiж  перше.  Очi,  в  яких  завжди
свiтилися  вiдданiсть  i  готовнiсть  у  кожний  мент  умерти   за   хана,
заволоклись тривогою, збентеженням, сумом.
   - Хане, - сказав вiн. - її мати... вмирає.  Зойкнула  Мальва,  прожогом
кинулась до виходу i погналась ущелиною.
   - Мамо-о!..
   Миготiли рiзнобарвнi плями  перед  очима;  все,  що  сталося  сьогоднi,
здавалося тепер їй  сном,  а  дiйснiсть  прийшла  страшною  вiсткою:  мати
вмирає. Через неї, через неї... через неї...
   Вбiгла в хату. Стратон стояв бiля постелi  чорнiший  вiд  ночi,  вороже
глянув на Мальву.
   - Ти заплатила їй за все. I за своє народження, i за  те,  що  не  дала
тобi загинути в цiй страшнiй неволi...
   - Вмерла?! - скрикнула Мальва i припала до матерi.  -  Вай,  вай  анам!
[142]
   Марiя розплющила очi, кволо прошепотiла:
   - Ти тут, дитино?.. О Соломiєчко моя. Не  плач,  не  плач,  я...  я  не
хвора, тiльки'серце не послухалося чомусь. Скiльки воно  витримувало...  Я
завтра встану. I ми пiдемо на тихi води... на яснi зорi... О, як я  чекала
цього дня! Грамота у нас є, ми вiльнi... Чому ти йшла до них, дитино?
   Мальва впала перед матiр'ю на колiна i чолом притулилася до її шорсткої
долонi.
   - Мамо, чуєте, мамо... - Марiя пiдвела голову. - Ти  вислухай  мене.  Я
чекала його... Хiба я могла знати, що цим завдам  тобi  горя?  Я  полюбила
його ще малою, вiн тодi не був ханом. А ти ж мене мусульманкою виховувала,
я не вмiю тужити за тим, що ти, хоч i хотiла. Я не знаю тих  ясних  зiр  i
тихих вод твоїх. Вони в мене тут - у долинi Узенчика, на верхах Чатирдагу,
на вулицях Бахчисарая, в його очах. Але той край, що ти оплакала, не чужий
менi, бо вiн твiй. I якщо хан мене любить, хiба вiн пiде плюндрувати землю
моєї матерi? Я люблю його, мамо. I ти не губи мене  своїм  краєм  так  так
само, як мiй згубив тебе...
   Мальва ридала i цiлувала Марiїнi руки.  Марiя  пiдвелася,  спершись  на
подушку лiктями, їй у головi не вмiщалось, що той самий  хан,  перед  яким
вона сьогоднi лежала ниць на землi, має стати її зятем. Тут щось не так...
Вона -  полковничиха  Самiйлиха  -  ханська  теща?  Роздивилася  по  хатi,
заглянула Стратоновi у вiчi, чекаючи вiд нього поради. Але вiн не вiдповiв
на її нiму просьбу. Рудi брови опустилися аж до повiк, i докiр  тьмянiв  у
його блiдуватих очах.
   - О Iсусе, що я  наробила!  -  схопилася  обома  руками  за  волосся  i
забилася в розпачi на постелi.
   У п'ятницю перед обiдом iз  Мангуша  виїхала  крита  шаламаджею  [143],
замаєна  пальмовим  вiттям  кантара.  Спереду   сидiв   молодий   погонич,
погейкував на п'ять пар гладких  бiлих  волiв  i  розкидав  у  натовп,  що
висипав iз Мангуша i Бахчисарая в ущелину Ашлама-дере, барвистi  хустинки.
Позаду кантари йшли музиканти, виграючи на зурнах i чонгарах [144].
   Весiльна  процесiя  зупинилась  перед  лiтнiм  ханським   палацом,   їй
назустрiч вийшов сам Iслам-Прей у соболинiй шубi. Вiн пiдiйшов до кантари,
розсунув шовковi завiси  i  винiс  на  руках  молоду,  закутану  в  золоту
фередже, закриту яшмаком iз рожевої турецької кисеї. Пiд музику,  гамiр  i
вигуки вiн пронiс її мiж рядами людей i зник за воротами палацу.
   Постояли мангушцi i  розiйшлися  -  здивованi,  заздрiснi,  а  деякi  з
надiєю, що чей заступиться за них колись молода султан-ханим Мальва.
   Нi Марiя, нi Стратон не проводжали весiльну кантару, не бенкетували  на
доччиному весiллi. Сидiли зi своїм чорним горем  у  Стратоновiй  свiтлицi,
такiй тихiй-тихiй, мов по покiйнику.
   Сiм  веж  Ор-капу  навiки  зачинилися  перед  Марiєю,  пересунулися   з
Перекопу, i зупинилися непройденими горами довкола Марiїної  домовини  над
долиною Узенчика.
   Дотепер цих скель не помiчала Марiя. Адже бiля їхнiх стiн  жило  тiльки
її тiло, працювали тiльки її руки на грiш, а душа,  а  надiя  були  далеко
поза ними, тому скелi не гнiтили. Нинi ж вони зiйшлися,  стулилися  бiлими
ребрами, загородили той вузький прохiд, яким довгими роками  мандрувала  з
Мальвою у край веселий...
   Двi гори: Анам-каяси i Балан-каяси... Гора-мама i гора-дитина.  Колись,
кажуть старi татари, тут  жила  вдова  з  дочкою.  Посватався  до  Зюлейки
розбiйник, i пiшла Зюлейка йому назустрiч. Побачила це мати  i  закричала:
"Краще камiнням станьмо!" I перемiнилися обидвi на скелi.
   О, якби мала тепер Марiя таку чарiвну силу!
   Не втiшив її ханський багатий агарлик - плата за наречену. В десятикрат
повернулися Марiї тяжко заробленi грошi на грамоту.  Та  кому  тепер  вони
були потрiбнi?
   Минув тиждень, другий, i вибралася стара мати, ханська теща, до  палацу
провiдати дочку. В чорному i чорна на обличчi, мов тiнь людська, пiдходила
до зачинених залiзних ворiт. Зупинив її стражник у гостроверхому шоломi, з
бердишем у руцi.
   - Куди, стара!
   - Я до дочки, - сказала, блукаючи поглядом по  землi.  -  Вона  дружина
ханська.
   - Ти? Мати Мальви-ханим? - здивувався  стражник,  i  тепер  пiдвела  на
нього очi Марiя. Довго дивилася на воїна i вже забула, чого прийшла.  Десь
вона бачила це бiляве обличчя,  колись  воно  майнуло  повз  неї  i  дивно
стривожило материнське серце... Ах, це було давно, тодi, коли покiйний хан
Бегадир вирушав на Азов, а вони обидвi з Мальвою вперше мандрували в гори,
тiкаючи з голодного степу... Так, так,  це  той,  схожий  на  святого,  що
береже матiр божу на скелi Успенського собору. Тодi Марiя не  бачила  його
очей, а тепер вони  дивилися  на  неї  холодно  i  неприступно,  але  такi
знайомi, такi знайомi. Боже, це ж Мальвинi очi!
   Вражена неймовiрною здогадкою, пiдступила Марiя,  простягнула  руки,  i
зiв'яли вони.
   - Ти - мати ханим Мальви? - спитав ще раз сеймен Селiм, уже м'якше,  та
все ж з недовiр'ям.
   - Так, так... - шепотiла. - А ти, хто ти? - запитувала i слабла. -  Хто
ти?
   - Не годиться воїновi на службi з жiнкою розмовляти, - суворо  вiдповiв
Селiм, але  не  зачиняв  ворiт,  стояв  скований  безумним  поглядом  цiєї
незнайомої жiнки. - Добре, - сказав по хвилинi, - я  доповiм  кизляру-азi,
що до ханим прийшла її мати.
   - Хто ти? - не чуючи його слiв, допитувалася Марiя. - Ради життя  твоєї
матерi, скажи, хто ти?
   - Я не маю матерi. В мене не було її... - вiдповiв, i сум промайнув  по
суворому обличчю воїна, промайнув тiнню хмаринки i щез.
   - Хто ж народив тебе на свiт? Чей же мусив хтось тебе на свiт народити!
- скрикнула Марiя, i вiдступив за ворота збентежений Селiм. - Нi,  нi!  Не
зачиняй, благаю! - впала на колiна Марiя. - Скажи менi тiльки одне: звiдки
ти прийшов сюди?
   Селiм пiдвiв її з землi, мовив лагiдно:
   - Ти хвора розумом, жiнко, i йди собi. Не змушуй мене кликати  євнухiв,
щоб вигнали тебе. В тебе, певно, велике горе, ти дiтей  своїх  шукаєш,  їх
тут нема. Ханим Мальва з Мангуша родом, я називаюся Селiм, а моя  харт-ана
- стара циганка Емiне з Салачика. Тут немає твоїх дiтей.
   - Але ж ти не циган, ти бiлий! - вчепилася Марiя  за  кiльця  зачиненої
брами.
   Отямилася. Ступала кам'янистою вулицею, мимовiльно  приспiшувала  крок,
пiдбiгала,  минала  грецькi  та  вiрменськi  крамнички,  не  чула  вигукiв
крамарiв, наштовхувалась на жiнок, що квапились на базар  до  Салачика,  i
зупинили її циганськi лiп'янки, шатра i чорнi отвори печер у скелi.
   - Скажiть, де живе стара Емiне? - чiплялась до людей. - Де Емiне живе?
   Показали їй на крайню печеру.
   Поморщена, з розпатланим  сивим  волоссям  вiдьма  вийшла  з  печери  i
наставила кiстлявi пальцi, нiби хотiла ними вчепитися в обличчя непроханої
гостi.
   - Чого шукаєш тут? - просичала.
   - Ти, Емiне? - спитала Марiя, i в пам'ятi спливли циганськi  табори  на
околицi села; зойкнув  у  грудях  старий,  забутий  уже  бiль,  вiд  якого
божеволiла Марiя, коли пропав iз саду маленький Семенко.
   - Я не ворожу бiльше, - забулькало в горлi старої. -  Iди,  -  показала
рукою на вхiд до печери. - Там донька моя...
   - Нi, нi, я не по ворожбу прийшла... Але в мене є грошi,  i  я  заплачу
тобi... Скажи, звiдки в тебе взявся той парубок Селiм, що в хана служить?
   Збентежено забiгали  очi  в  старої  i  зупинились.  Проштрикнула  вона
недовiрливим поглядом Марiю i повернулася не вiдповiвши.
   Марiя схопила циганку за руку.
   - Я золото маю, Емiне! Скажи, ти з України привезла його?
   - Ми люди кочовi i всюди бували. Не може згадати  моя  пам'ять,  звiдки
той хлопець, якого хан купив у мене. Марiя вiдв'язала вiд шиї мiшечок.
   - Тут багато золота. Я дам тобi все, якщо скажеш,  вiдьмо,  де  i  коли
украла ту дитину, що була бiла, як шум на молоцi, а  очi  мала  синi,  мов
незабудки...
   - Iди, жiнко, - прошамкала Емiне, спiвчутливо позирнувши на Марiю. - Не
шукай  втраченого.  Вiн  усе  одно  вже  не  твiй,  навiть  якщо  ти  його
породила...
   Поплентала Марiя. Гудiло в головi, давило лещатами скронi. Пiшла  назад
до палацу.
   Вiдчинилася парадна брама. Верхи на конях виїхали безбородi  євнухи,  а
посерединi - теж на конi - дружина хана в парчевiй чадрi. Впiзнала  Марiя,
та не поворухнулася з мiсця, не пiдвелась. Це не її  дочка,  не  Мальва  -
зовсiм чужа жiнка зi знайомим обличчям, що просвiчувалось крiзь серпанкову
вуаль. Усе тут не справжнє: i те, що, можливо, її син охороняє хана, i те,
що Мальва стала ханською дружиною, i те, що Марiя  Самiйлиха  сидить,  мов
жебрачка, бiля ворiт палацу... "Бо хiба може бути це все правдою?  Нi,  це
не ми. Ядучий плющ обсотав нашi тiла i  душi,  взявши  собi  нашу  подобу,
висмоктавши живу кров. Нас бiльше немає... Горбатий верблюд, що он  стоїть
на майданi бiля купецького каравану, благороднiший за  нас.  Вiн  ще  може
плюнути в обличчя господаревi смердючою слиною, вiн гордо держить  голову,
бо залишився-таки сам собою, а нас немає.  Ми  вмерли,  знищивши  себе  зi
страху..."
   Зупинила Мальва коня, побачивши матiр, що сидiла згорблена на мiстку  i
блаженно усмiхалася. Припала до неї.
   I тепер Марiя вiдчула, як зсувається з її грудей тяжкий камiнь жури, як
прояснюється стомлений мозок i повертається тихий спокiй.
   "Десь, певно, живе ще й третiй  яничар.  На  службi  у  вбивць  їхнього
батька. Куди менi йти вiд них?"
   Покора  заповзала  в  душу  Марiї,  погасли  мрiї,  бажання,  не  стало
Самiйлихи. Сидiла, скулившись бiля чужих ворiт, бездомна сука, що шукає на
звалищах розгублених щенят.
   - Я до тебе вибралася, мамо, - почула Марiя голос Мальви i дотик теплих
долоньок до щiк. - Як живеш? Чи здорова? Чому донинi не приходила?
   - Нездужала я... А ти щаслива,  дитино?  -  спитала,  не  дивлячись  на
дочку, щоб не бачити її в  чужому  одягу,  а  тiльки  чути  рiдний  голос,
вiдчувати рiдний дотик рук.
   - Щаслива, хан любить  мене,  -  прошелестiли  Мальвинi  губи,  i  тодi
глянула на неї мати, бо якесь тривожне недомовлення чулося  в  її  словах.
Була марна i невтiшна, гей, чи не вiдчула пташка неволю в золотiй клiтцi?
   Помiтила Мальва материнi стурбованi очi, осмiхнулася.
   - Я щаслива, мамо, аби ти тiльки не побивалася...
   - Не журися  мною.  Я  житиму  у  Мангушi  зi  Стратоном.  Як  уже  раз
вiдiрвешся вiд свого вугла, то пiд чужим  мусиш  здихати...  А  Стратоновi
буде легше зi мною... I тобi... - Марiя  глянула  на  воїна,  що  стояв  у
воротах, прошепотiла: - I менi теж...
   - Ти не плач, мамо, - Мальва пригорнула Марiю.
   - Самi сльози чомусь бiжать.  -  Марiя  пiдвелася,  показала  рукою  на
Селiма. - А його ти знаєш?
   - Знаю. Це улюбленець ханський, найближчий його охоронець.
   "Обоє ханськi. Обоє яничари... Дiти, дiти, мальви зав'ялi..."
   Боязко, стискуючи губи, щоб не розридатись, пiдходила Марiя до  Селiма.
Селiм винувато усмiхнувся.
   - Прости, стара. Ти якась дивна, i я не повiрив, що ханим - твоя дочка.
   Марiя торкнулась до його плеча.
   - Я не гнiваюся на тебе. Я буду часто приходити, а ти...  ти  усмiхнися
хоч iнодi до мене... Не дивуйся, чому я спитала, хто твоя мати. Ти нагадав
менi мого сина, Мальвиного брата, його вкрали в мене, коли вiн  був  ще  в
пелюшках... - Марiя затулила уста  долонею,  бо  побачила,  як  здригнувся
Селiм, очi вп'ялися в обличчя жiнки, i дрiбно тремтiв бердиш у його руках.
   - Хан виїжджає! Великий хан Кримського  улусу  Iслам-Прей!  -  пролунав
голосний крик у  дворi,  виструнчився  Селiм,  євнухи  пiдхопили  на  руки
Мальву, висадили на коня.
   Iслам-Гiрей виконував волю коханої дружини: вирушив  супроводжувати  її
до матерi.
   Марiя тiнню майнула вздовж стiни i зникла непомiтно за муром.



   РОЗДIЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

   Свiт розвивається сам собою,
   i нiякий тиран його не змiнить i не зупинить.
   Авiценна

   Меддах Омар вирушив iз  Скутарi  в  далеку  дорогу  -  до  Адрiанополя.
Старець знав, що ця подорож буде останньою: лiта, яким  забув  лiк,  гнули
все нижче до землi, дряхле тiло просилося на  вiчний  спочинок.  Та  розум
протестував проти тiєї смертi, що  неминуче  приходить  до  кожного.  Омар
бажав обiрвати нитку свого життя там, де воно могло б хоч на мить освiтити
шлях iншим своїм останнiм спалахом.
   У перемогу повстанцiв, якi одчайдушно  наважилися  вдарити  на  колишню
столицю Османської iмперiї, вiн не вiрив, та все одно йшов до  них.  Бачив
наперед смерть нового ватажка кизилбашiв Кир-огли, але знав, що вiдвернути
повстання не можна, як не можна  викреслити  один  день  iз  року  -  воно
неминуче. Бо ж розвиток нового свiту  вiд  народження  до  перемоги  -  то
ланцюг спроб i впертих намагань, в якому одна ланка вмирає для того, що iз
неї виростала друга.
   Адже не стала смерть ювелiра Хюсама небуттям, i смерть великого  вiзира
Аззем-пашi не стала тлiном. Тож i Омаровi не можна вiдходити безслiдно...
   Видно, така вже  воля  всезнаючого  аллаха,  а  може,  це  вдячна  доля
справжнiх митцiв - що дiла їхнi стають виднiшими пiсля скону.  Чи  то  при
життi творець сам собою застує свою працю, а чи просто не вiрять люди,  що
ця на позiр нiчим не примiтна людина, яка не вмiє так, як придворнi спiвцi
стояти на виду поруч iз всесильними свiту цього i  їхнiми  очима  звертати
увагу на свiй товар, може бути великою. Та от  вiдходить  вона,  залишаючи
думи свої в живучiй  пiснi,  в  химерному  розписi  на  вазi,  у  капiтелi
мармурової колони,  i  питають  тодi  люди:  "Хто  ж  був  цей  чарiвник?"
Намагаються згадати його iм'я, розпитують один в  одного,  i  на  допомогу
нетямущим iдуть всезнаючi придворнi,  якi  цькували  митця  при  життi,  i
кажуть: "Це наш великий попередник", щоб хоч  прив'язатися  до  безсмертя,
коли самого безсмертя за життя вбити не змогли.
   Хто там знав старого ювелiра Хюсама? Не пам'ятав його покiйний  Амурат,
який носив iнкрустований перлами сагайдак Хюсамової роботи,  байдуже  було
iмамам  мечетi  Айя-Софiя,  хто  ж  то  чудом  умiстив   вiрш   корана   в
бахдашанському рубiнi, що прикрашає мiхраб, не знав i кафеджi на Бедестанi
майстра, який зробив  яшмовi  чашi,  в  котрi  вiн  наливає  вино  знатним
чужинцям. Та чи й повiрив би хто  з  них,  що  це  робота  чародiйних  рук
згорбленого старця, який  стоїть  за  солом'яним  крiслом  перед  воротами
Бедестану, цькований i зневажуваний уста-рагiном ювелiрного цеху?
   Та враз не стало Хюсама. Алiмовi  посiпаки  виволокли  понiвечене  тiло
жебрака, що продавав коштовнi  речi  та  ще  й  посмiв  пiдвести  руку  на
чорбаджiя першої яничарської орти,  витягли  за  мури  базару  i  наказали
бакчибашi [145] зарити старого пса.
   А тодi трапилось те, чого  нiхто  не  сподiвався.  Померла  Нафiса,  не
дочекавшись свого чоловiка, пограбували Хюсамову майстерню цеховi ювелiри,
i  невиданi  коштовностi  появилися  в  найбагатших  крамницях  Бедестану.
Дивувалися купцi, захоплювалися чужинцi i питали, хто їх зробив. Сказано -
шила в мiшку не втаїш,  пiшов  поголос,  що  продаються  вироби  покiйного
скутарського  ювелiра  Хюсама,  який  змайстрував   Су-леймановi   Пишному
султанський трон i перснi якого носила сама Роксоляна  Хуррем.  Неймовiрно
пiдскочили цiни, торговцi  вимахували  золотими  браслетами,  пiдкидали  в
жменях  медальйонами  та  амулетами,  посудники  видзвонювали  по  срiбних
тарiлках i кофейниках, вигукуючи: "Купуйте, купуйте, це робота рук Хюсама,
славного Хюсама!", а дурисвiти пiдробляли хюсамiвськi вiзерунки i теж  так
само вихваляли товар не знаючи гаразд, чиїм iменем заробляють.
   I  може,  був  би  Хюсам  возведений  посмертно   у   сонм   генiальних
попередникiв придворних ювелiрiв, якби, один злидар, що сидiв за  кяшкулем
у день султанського торжища  напроти  плетеного  з  соломи  крiсельця,  не
впiзнав Хюсама саме тодi, коли  чорбаджi  Алiм  простромив  старому  горло
ятаганом. Вiн довго мовчав, боячись яничарської розправи, та  комусь  таки
шепнув, що Хюсам помер не своєю смертю,  а  вiд  яничарської  руки,  хтось
iнший згадав останнiй крик старого i здогадався, що чорбаджi  першої  орти
був вихованцем ювелiра - пiшли по людях розмаїтi чутки i вкутувались  вони
в легенди. Народовi запотребилось тепер знати все  про  Хюсама,  так  нiби
спiввiтчизникам славного майстра хотiлося змити з себе сором за байдужiсть
до нього при його життi, i швидко про Хюсама знали навiть таке,  чого  вiн
сам i його вiрна подруга Нафiса не змогли б пригадати. Меддахи розповiдали
у кафеджiях притчi про Хюсамове  дитинство,  жiнки  в  лазнях  придумували
сентиментальнi легенди про  його  палку  любов  до  своєї  єдиної  дружини
Нафiси, а ревнителi мистецтва допиталися до його могили i  перенесли  прах
ювелiра на стамбульський некрополь.
   Хто зна за що, а чи не за тi мислi, якi вмiв Хюсам виписувати  у  своїх
вiзерунках i за якi зазнав смертi, - почалися паломництво до його могили i
зборища на цвинтарi, i бунтарськi заклики до помсти.  Запрацювали  субашi,
вiдганяючи народ вiд тюрбе Хюсама, знесли надгробну плиту,  прокляли  iм'я
ювелiра iмами в мечетях, замовкли продавцi на  Бедестанi,  глухий  протест
наростав у людських серцях, а справжнi i фальшивi вироби  старого  майстра
продавалися тепер з-пiд поли...
   Тож, видно, така вже  воля  всесильного  аллаха,  а  може,  дивна  доля
полiтичних дiячiв - що одних знають,  бояться  i  мусять  шанувати  їх,  а
прийде смерть - i тiльки забуття, про iнших же,  при  життi  нi  слуху  нi
духу, а по смертi їм за щось  шану  вiддають.  Чи  згадували  люди  Селiма
П'яного хоча б на другий день пiсля  того,  як  вiн  заснув  над  глечиком
грузинського вина i бiльше  не  прокинувся?  А  хто  оплакував  жорстокого
Османа II, якого задушили яничари пiсля хотинського розгрому? Ба й Амурата
забули, хоч i говорили, що до нього, мовляв, жебраки  могли  пiдходити  на
вулицi, тримаючи факел над головою. [146]
   А великого вiзира Аззем-пашу мало хто знав: вiн  своє  життя  провiв  у
походах i на засiданнях дивану, а на молитву до Айя-Софiї пiшки ходив,  як
це  личить  правовiрному:  нiхто  не  викрикував  йому  хвалу,  коли   вiн
супроводжував султанiв, бо ж часто славу бере той, хто її  вимагає,  а  не
той, кому вона належиться.
   Та враз Стамбул здригнувся вiд страшної звiстки:
   Аззем-пашу стратив юродивий Iбрагiм! П'яний розпусник задушив того, хто
вистояв на хисткiй посадi при трьох султанах i чиїм розумом  жили  хваленi
падишахи. Заремствував народ: султан убив їх оборонця, бо за що  iнше  мiг
убити? Пiшли помiж людей ашуги, тихо  наспiвуючи  пiснi  про  легендарного
вiзира, невтомнi мед-дахи складали бувальщини про  мудрого  Аззем-пашу,  i
взяли його собi злидарi посмертно захисником - чи не за те тiльки,  що  за
життя вiн умiв мислити i за мислi свої пiшов на смерть.
   Тож  почалося  нуртування,  тож  згадали  свої  кривди  зубожiлi  райя,
тiмарiоти,  купцi  i  ремiсники,  мученицька   смерть   Хюсама-ювелiра   i
Аззема-вiзира надихнула їхнi серця вiдвагою: це ж були великi люди,  а  не
пошкодували свого життя за правду, що ж вони втратять - злиднi  i  голодне
животiння? Стягалися злидарi з мiських завулкiв i глухих сiл  у  гори  пiд
Адрiанополем, куди скликав їх одчайдушний  пастух  Кир-огли,  а  соф-ти  -
вiчнi бунтарi - понесли їм з медресе забороненi книги Вейсi i Нефi...
   Йшов  меддах  Омар  крутими  стежинами  до  адрiанопольських  гiр.   Не
марнославство i не вiра в нинiшню перемогу добра над злом вели його. Життя
мудреця пiдходило до краю. I вiн, оглянувшись назад, зрозумiв, що всi його
слова, поради  людям,  наука  пропадуть  марно,  якщо  хоч  наприкiнцi  не
прикладе рук до дiла. Бо навiть найчеснiше прожите життя зникне  безслiдно
в людськiй пам'ятi, коли не освятиться воно гiдною смертю.
   Шейхульiслам Регель прийшов на вечiрню молитву в мечеть Айя-Софiя.  Пiд
величним склепiнням пливла  приємна  прохолода,  зелена  чалма  верховного
пастиря iмперiї здавалась тут легшою, нiж там, у Бiюк-сараї, цiєї  гарячої
i непевної весни.
   Вiн пiдвiв руки, вимовляючи тихо "аллах-ак бар", потiм вклав лiву  руку
в праву i почав читати фатиху, та вiдчував, що не може повнiстю злитися  з
богом, вiдокремитись вiд того життя, яке залишив хвилину тому за  ворiтьми
султанського палацу. Як би йому наблизитись до Всевишнього так, щоб почути
вiд нього вiдповiдь на тi всi сумнiви, якi не дають тепер  i  день  i  нiч
спокою? Чи вдоволений вiн своїм намiсником на султанському престолi, чи не
вчинив грiха шейхульiслам, оперезавши Iбрагiма шаблею Османа?  Наблизитись
так, щоб запитати вiч-на-вiч, де  ховається  та  сила,  яка  гнiтить  усiх
власть iмущих при дворi i якої всi мусять щодень  слухатися.  Адже  султан
безпорадний i не вiд нього та сила йде: на владному обличчi валiде  лежить
тавро приреченостi й страху, шейхульiслам, якому сам султан цiлує мантiю в
перший день байраму i якому призначено слухати тiльки бога, мусив усупереч
здоровому глузду пiдписати фетву на смерть Аззем-пашi - i  то  тодi,  коли
його серед  живих  уже  не  було.  Сила  якого  страху  тяжить  над  усiма
можновладцями i керує ними?
   Регель вклякнув на колiна i напружився весь, зосереджуючи свою увагу на
трьох страусових яйцях, що висiли перед мiхрабом як символ гарячої  Мекки.
Чи не обiзветься на його сумнiви аллах?
   Мовчить бог. Вiн завжди нiмує, а найдужче тодi, коли його рабiв огортає
тривога. Але ж перед ким цей страх? Перед вiйною, що почалася з  Венецiєю?
А хiба Портi вперше воювати? Та й це  ще  не  вiйна,  Iбрагiм  не  скликає
дивану. То, може, страшно вiд того, що Iбрагiм воювати не хоче, що  втiкає
вiд державних справ у Понтiйськi гори на полювання або  ж  не  вилазить  з
гарему? А чи лячно озброєних пастухiв, якi зiбралися  пiд  Адрiанополем  i
погрожують помститися за вiзира i ювелiра? Мабуть, так...
   Верховний пастир вiдчитує калiграфiчнi написи над золотим мiхрабом, але
вони йому нiчого нового не говорять, i на думку  спливає  меддинська  сура
корана:
   "Кожний раз ми мiняємо вiрш i придумуємо  кращий.  Хiба  не  знаєш,  що
аллах все може?" Гм... А який тепер видумати вiрш,  щоб  пояснити  незриму
силу страху?
   Бунтарi пiдводять голови...  Шейхульiслам  пiдiйшов  до  мiмбера,  взяв
коран i гарячкове  почав  гортати,  шукаючи  сури,  яка  пiдказала  б,  як
боротися з нимиї Мусить пiдказати священна  книга,  адже  iншої  мудростi,
крiм Магометового пророцтва, в них немає.
   Сура меддинська, сура пророча... Сура рахманська "Ми повiсили їм  окови
аж до пiдборiддя, i вони... i вони мусять пiдводити голови". Так що  ж  ти
радиш, премудра книго?.. Зняти окови?!
   Шейхульiслам закрив коран i вийшов з мечетi, шепочучи  для  заспокоєння
п'яту суру меддинську:
   - "О ви, якi увiрували, не питайте про речi, що  засмучують,  коли  вам
вiдкриваються. Запитували люди i до вас, а потiм стали невiруючими..."
   На папертi заступив йому дорогу дервiш у сiрому  бекташському  сукманi,
зi срiбною сергою у вусi.  Вiн  вклякнув  перед  шейхульiсламом  i  припав
губами до його башмакiв.
   - Пiдведись i скажи, чого хочеш, - сказав верховний iмам, приглядаючись
до дервiша, який пiдвiв на нього начебто знайомi блуднi очi.
   - Святий отче, - промовив дервiш тихо,  але  в  голосi  не  чутно  було
жебрацької покори, а щось нiби змовницьке. - Ти можеш i не пам'ятати мене,
бо ж багато в тебе слуг духовних. Я - Мурах-баба, дервiш ордену  бекташiв,
якого ти багато рокiв тому милостиво послав у кафську  такiє,  щоб  я  там
проповiдував правду Османiв серед татарiв  i  кримських  ямакiв  [147].  Я
чесно виконував свою повиннiсть, та коли буря насувається на нашу священну
землю, совiсть моя примусила мене...
   - Що за чорнi вiстi несеш менi, - шейхульiслам схопив дервiша за плече.
- Кажи, що чув! Болгари, греки, серби?
   Мурах-баба став на ноги, i глумливi блискiтки заблищали  в  його  очах.
Тепер Регель згадав: це ж той, що пiдбурював колись яничарiв проти Амурата
IV, будучи шейхом  дервiшiв  у  яничарському  корпусi.  Вiн.шейхуль-iслам,
врятував тодi свого слугу вiд смертi, вчасно виславши його в Крим.
   - Турки, святий отче. Турки! - вiдповiв  Мурах-баба,  i  розпогiднилось
обличчя шейхульiслама.
   - Ти про Кир-огли? Утри своє обличчя вiд  тривоги,  надто  велика  наша
сила,  щоб  боятися  мiзерного  вiддiлу   заколотникiв.   Не   так   давно
розправилася Порта з Кара-язиджi i Календер-огли, хоч  тих  було  набагато
бiльше. Тисячi посаджених на палi в долинi Аладжа, на передмiстях Анкари i
Урфи довго ще лякатимуть ремiсникiв i райю, ще довго не  зродиться  в  них
охота допомагати бунтiвникам.
   - Не смiю заперечувати тому,  кого  справедливо  називають  морем  усiх
пiзнань. Але ти не знаєш одного: серед  цiєї  нужденної  жменьки  бунтарiв
перебуває нинi найтяжчий ворог iмперiї - теж турок -  меддах  Омар,  якому
нiхто дотепер не насмiлився  стяти  голову.  А  заколотники,  якi  думають
головою Омара, - це вже не банда, а поважна сила. Ти  знаєш,  що  в  своїх
блюзнiрських проповiдях вiн закликав туркiв пiти  з  чужих  земель,  зняти
кайдани з поневолених. Що ж станеться, коли турецький люд пройметься  його
крамолою, хто тодi душитиме гяурську Румелiю? Так, я бачу, що  насувається
страшна буря на землю Османiв. Крамола Омара пiде по людях, мов пошесть, i
не зможе її нiхто знищити, бо вона незрима. В заколотникiв мало  зброї,  i
за пiвдня з них не залишиться навiть башмакiв, але  де  ти  знайдеш  такої
отрути, щоб випекла в людей вiру в Омара, Хюсама, Аззем-пашу?
   Шейхульiслам поник. Цей брудний дервiш  розкрив  загадку  його  тривог.
Так, так, iмперiя  пiд  страшною  загрозою  прозрiння  пiдданих!  Промовив
спокiйно i зверхньо:
   - Мова твоя свiдчить, що башка в тебе  не  дурна,  i  ти  будеш  шейхом
яничарських дервiшiв. Але скажи, ти знаєш, як знайти ту отруту? Ти знайдеш
учених, якi б довели, що Хюсам був бездарний ремiсник,  фiлософiв,  якi  б
висмiяли вчення Омара, полiтикiв, якi б переконали  народ,  що  Аззем-паша
був боягузом i злодюгою?
   - Нi, не знайду таких.
   - А що робитимеш, коли вже прийшов пропонувати свої послуги?
   - Я розпалю в розледачiлих яничарiв бувалу  жадобу  битв  i  наживи.  Я
поселю в них страх, i вони стануть знову воїнами.
   - Ти марно розсипаєшся перлами свого розуму, Мурах-бабо.  Що  ти  можеш
придумати, аби бунтарський дух народу вбити?
   - Вiйну! - викрикнув дервiш. - Велику вiйну. Тепер є нагода. Вже бiльше
двох десятилiть вбивають протестанти католикiв, а ми, дарма що правовiрнi,
станемо проти Венецiї на боцi протестантiв. Яничари пiдуть,  тiмарiотiв  i
заїмiв треба послати силою, в країнi хай залишаться тiльки калiки, жiнки i
дiти. I хай голоднi будуть, то думатимуть тiльки про  хлiб.  З  чого  тодi
зродиться бунтарський дух? I  ще  одне,  -  додав  Мурах-баба  пошепки,  -
роздруханi яничари допоможуть позбутися того, хто вважає вiйною погоню  за
газелями в лiсах Понтiйських гiр...


   Чорбаджiя Алiма переслiдував Хюсамiв проклiн. Вiн чув прокльонiв немало
i не вiрив у їхню  злу  силу,  поки  тримав  у  руцi  ятаган,  подарований
могутнiми Османами. Але це прокляв його турок,  господар,  який  дав  йому
вiру, зброю i хлiб. Передсмертний крик  старого  повторюють  тепер  сотнi,
тисячi - однi вголос пiд Адрiанополем, iншi мовчки  в  Стамбулi.  Верховнi
господарi не дали Hyp Алi тугри, а йому -  регалiй  яничара-аги.  Чорбаджi
Алiм вiдчув себе непевно на турецькiй землi, яку називав своєю.  Нi,  вона
не його, на нiй є свої господарi, i вiд них залежить його доля - багатство
i злиднi, життя i смерть. А руки ослабли, вiдвикли воювати, i воювати нi з
ким: де ж його вороги? Десь там, у незнайомих свiтах, чи тут?
   Проповiдi Мураха-баби зцiлювали його пiдупалий дух: Омар - ворог, Хюсам
- ворог, Аззем - ворог! Уперше усвiдомив чорбаджi пекучу  злобу  не  проти
iновiрних, а проти самих  туркiв,  якi  не  захотiли  бiльш  терпiти  його
сваволi.
   Яничарський булук Стамбула вирушив пiд Адрiанополь. Мiцно стиснула рука
Алiма ефес ятагана,  стиснула  конвульсивно,  в  страху,  -  вiн  з  дикою
ненавистю розрубував черепи туркам, яким поклявся  служити  все  життя,  в
яких роками заслуговував довiр'я. Колись убивав  чужинцiв  за  те,  що  не
хочуть стати пiд прапор  Порти,  тепер  убивав  господарiв,  якi  захотiли
позбутися своїх слуг i були страшнiшими вiд персiв i козакiв. Адже в найми
бiльш нiхто його не прийме, для нього нiде немає землi.
   Загiн кизилбашiв був розбитий за один день. Кир-огли  поруч  зi  своїми
соратниками конав на палi. Живим залишили лише одного меддаха Омара.  Йому
зв'язали" руки i привели перед конаючого ватажка повстанцiв, щоб вiн бачив
страшну його смерть.
   До Омара пiдiйшов Мурах-баба. Зловтiшно блищали його очi, вiн не забув,
як принизив колись його меддах Омар на горi Тепеоба в Кафi.
   -  Бачиш,  старче,  де  ми  знову  зустрiлися?  Розпочинай  тепер  своє
дабiрство, ти ж знаєш коран напам'ять, i доведи, що не я, а ти хочеш добра
своїй державi. О, тобi, зраднику, бiльше не допоможуть усi фiлософи свiту.
   Мовчав меддах Омар,  не  вiдриваючи  погляду  вiд  спотвореного  муками
обличчя Кир-огли. Що думає вiн тепер? За що кається? За те, що  вступив  у
нерiвний поєдинок з тиранами, чи, може, за те,  що  просив  у  них  пощади
перед смертю?
   - Ти, певно,  Омаре,  думаєш,  що  так  помреш,  як  вiн,  -  вiв  далi
Мурах-баба, показуючи на Кир-огли. -  Я  знаю,  ти  один  серед  усiх  цих
боягузiв хотiв би  такої  смертi.  Та  не  стяв  тобi  голови  Амурат,  не
запроторив у темницю Iбрагiм, то я тебе помилую. Помилую для того, щоб  не
робити тобi слави й честi, якої бажаєш ти й тi, що теж  колись  наважаться
так гинути. Нi, я водитиму тебе майданами мiст, мої дервiшi пригрiватимуть
тебе розпеченим залiзом,  поки  не  назвеш  себе  брехуном  i  науку  свою
брехливою. А потiм дамо тобi можливiсть жити i  виголошувати  на  мiмберах
проповiдi, якi складе для тебе шейхульiслам. Коли ж не  захочеш,  вирiжемо
тобi язика, щоб погане слово, бува, не зiрвалося з нього,  повiсимо  ярлик
на шию з написом: "Я - брехун" - i  прив'яжемо  до  стовпа  Костянтина  на
Ат-мейданi, а людей примусимо йти процесiєю повз тебе  i  плювати  тобi  в
лiйде... А тепер скажи менi по  щиростi,  що  спонукало  тебе,  родовитого
турка, пiти проти своєї влади i ув'язатися в цю дитячу гру у  вiйну?  Адже
знаєш, що так, як одна людина не  може  бути  водночас  чиїмсь  батьком  i
сином, так i раб не може бути паном. Ти ж бачиш, ще не проспiвали муедзини
до магрiба [148] в мечетях Адрiанополя i баталiя закiнчилась. Чи  ж  варто
було губити себе?
   - Я не зумiю пояснити тобi того, - вiдповiв меддах Омар,  -  чого  твоя
голова зрозумiти не спроможна. Сказав один  фiлософ:  з  невiгласом,  який
вважає себе мудрецем, не заводь розмов. Скажу тiльки  одне:  нинi  загинув
Кир-огли, а завтра, певно, загине боснiйський ватажок повстанцiв, який мав
з'єднатися з нами. Але важливо те, що стала  можливою  боротьба  розуму  з
темрявою. А те, що можливе, рано чи  пiзно  стане  дiйсним.  Гряде  велика
боротьба, дервiше. Хiба не знаєш, що коли  в  кадубi  появилася  хоч  одна
маленька дiрка, то вино все-таки витече. Коли скелю черкнула  трiщина,  то
камiнь конче звалиться. Якщо прозрiв  хоч  один  яничар,  то  розбредеться
цiлий корпус. Якщо один iз можновладцiв умiв мислити, то значить,  що  мiй
народ може мати розумних правителiв. А  коли  простий  пастух  доросте  до
такої сили, що зумiє гинути на палi, не каючись, тодi ви  програєте...  На
мою ж допомогу не важ, Мурах-бабо. З  цiєї  митi  я  не  промовлю  жодного
слова, можеш вiдрiзати язика. Вiн менi бiльше не пригодиться.
   ...Меддаха Омара потiм задушив власними руками Муса-паша.



   РОЗДIЛ ШIСТНАДЦЯТИЙ

   Ой що ж бо то та за чорний ворон,
   Що над морем крякає,
   Ой що ж бо то та й за бурлака,
   Що всiх бурлак скликає?
   Українська народна пiсня

   За гаремними вежами - Персидський сад, перлина ханського двору,  краса,
затулена мурами вiд людських очей, недоступна, ув'язнена.
   Фiнiковi пальми тягнуться кронами у висоту, а визирнути на свiт  їм  не
судилось,  нудяться  фiлодендри  й  фiкуси,  їжаться  сердитi   кактуси...
Розпускаються  турецькi  тюльпани,  пучнявiють   африканськi   гладiолуси,
хиляться чашечками до землi петунiї - i тiшиться смуток в  ханському  раю,
смуток самотностi, непотрiбностi, невизнаностi.
   Рiк за роком: розквiтають i в'януть, i знову цвiтуть з надiєю, що хтось
побачить їхню красу, - надаремно. Нiхто нею не радiє, не милується. I тому
смутна ця краса, i сумно ходить по алеях найкраща квiтка Персидського саду
- чарiвна ханим Мальва.
   А за нею дрiботить євнух, його недремне  око  пильнує  повелительку,  а
звикнути до євнушої  опiки  вона  не  може.  Колись,  ще  в  першi  мiсяцi
любовного рожевого хаосу, вона марнославно радiла, що хиляться  перед  нею
євнухи, никнуть ханськi жiнки i опускають очi бекечi, та дедалi увага слуг
сковувала i  гнiтила,  затьмарювала  щастя  кохання,  що  залило  багряною
повiнню її юнiсть. I цi мури - цi остогидлi мури, за якими нiхто нiколи її
не побачить, не замилується, щодень бiльше давлять,  виростають,  i  малiє
Соколина вежа, що пiдвелась копулою-юртою над будовами палацiв. Колись  їй
можна було дивитися на свiт з Еклiзi-буруну на Чатирдагу, а тепер тiльки з
цiєї вежi. I так буде весь вiк... Зiв'яне  краса,  стане  вона  такою,  як
старшi Iсламовi жiнки, i тодi... невже лише злоба i  заздрiсть  будуть  їй
єдиною насолодою в цiй пишнiй тюрмi?
   I з глибин пам'ятi зринала iнодi  просьба-молитва,  яку  почула  колись
бiля Успенського собору: "Пресвятая богородице, спаси нас", - i вбивала ту
згадку, злякавшись, бо поставали  перед  нею  сотнi  страдних  облич,  якi
просили в свого бога рятунку... Нi, нi, вона не просить рятунку нi в кого,
сама ж хотiла такого щастя.
   А молитва билась, здушена, i скиглiла, вiддаючи болючим щемом.
   Iшли роки... Серед сумовитої краси,  замкненої,  ув'язненої,  залишеної
самiй собi для милування. Чотири високi стiни, басейн, витоптанi стежечки,
i кожнiй куца дорога - весь свiт. А був же колись Узенчик у широкiй долинi
мiж горами i бiгти можиа було поруч iз  ним,  куди  очi  глядять,  i  були
колись запашнi чаїри, i  казковi  ночi,  i  гейкання  юного  чабана  серед
гiрського привiлля...
   У  ханському  дворi  щодня  багатолюдне.   Iслам-Гiрей   завiсив   меч.
Iслам-Гiрей торгує.
   Десь там, при дворi польського короля Владислава  Четвертого  -  хановi
про це вiдомо вiд купцiв - треться венецiанський посол Тьєполло,  намовляє
вдарити Порту в найболючiше її мiсце - Крим.
   Король трактує потаємно з козаками, герой Дюнкерка Iхмелiскi погодився.
Тугай-бей стягає свої сили до  Перекопу,  але  тривога  даремна.  Тьєполло
чомусь виганяють iз королiвського двору, Хмельницького переслiдує  шляхта,
вiн утiкає на Сiч.
   Iслам-Гiрей торгує. Козаки чайками i возами везуть до  Перекопу  тютюн,
збiжжя, олiю, мiняють своє  добро  на  саф'ян,  єдваби,  вино  i  сiль.  У
ханський двiр щодня приходять усе новi й новi торговi гостi з рiзних країн
показувати крам. Спiввiтчизник  лукавого  Тьєполло  в  коротких  штанях  i
панчохах вище колiн шанобливо скидає перед ханом  капелюха  зi  страусовим
пером - що ж, будемо торгувати, венецiанцю, коли не вдалося тобi  пiти  на
нас вiйною.
   З московiтами пiдписана шертна  грамота  -  "бути  в  союзi,  любовi  i
дружбi, не воювати українських городiв, Давати вiльний проїзд купцям". Ось
вiн, купець в червоному кафтанi, в соболинiй високiй  шапцi  i  саф'янових
чоботях, думно викладає  iнкрустованi  моржевим  зубом  шкатулки,  соболi,
куницi, голубий песець,  бiлоснiжний  горностай,  пухнастий  бобер,  ллянi
тканини. О хане, ти поглянь тiльки,  що  це  за  тканини!  Купець  наказує
слугам розтягнути тоненьку скатертину, виливає на неї жбан олiї.  Олiя  не
капає.
   Хан Кримського улусу торгує i вичiкує. Вiйна мiж Туреччиною i  Венецiєю
затягнулася, розледачiлi яничари невдоволенi,  тремтить  у  своїх  хоромах
юродивий Iбрапм -  боїться  бунту.  Ляхистан  уперто  не  платить  Кримовi
упоминок, вони, бач, не визнають Iслам-Гiрея, колишнього свого полонянина,
ханом.
   А на Сiчi нуртує козацтво, рветься воювати  зi  шляхтою,  жадає  помсти
обраний недавно гетьманом сам Iхмелiскi, якому ляхи вбили сина.
   Чи не направити б до нього послiв з  шертною  грамотою?  Але  ж  -  нi.
Шертувати можна з державами, а козаки - не держава. Яка зараз у них сила?
   Гарячiє повiтря над Кримом.  Хан  вичiкує  i  торгує.  Бо  в  скарбницi
порожньо, бо саугу пiдданi вiддають нерано, бо треба мати  багато  грошей,
щоб не мусити бiльше танцювати мiж капи-кулу i беями, мов мiж мечами.
   "Чому не приходить хан?" - уже п'ятий день товклися в Мальвиних  грудях
пiдозра, ревнощi i сум.
   Останнього разу Iслам довго придивлявся до маленького Батира i  вимовив
дивнi слова - Мальва й донинi не може второпати, чому вiн так сказав:
   - Не допусти аллах, щоб заговорила в тобi, як виростеш, козацька  кров.
Ще ж бо то не знати, як закiнчиш ти дiло, що я його розпочав.
   Потiм глянув ув очi Мальвi i кинув ще одним словом - важко,  наче  ярмо
надiвав їй на шию:
   - Козачка...
   Так її ще нiхто не називав.
   Слово це нiколи їй не належало. Може, матерi,  може,  Стратоновi  -  їй
було байдуже. А тепер вiддав його  Мальвi  сам  Iслам-Гiрей  -  її  муж  i
повелитель - i воно враз збентежило їй душу.  Козачка...  I  в  сина  кров
козацька. Докоряти почав хан.
   Але ж чому стiльки днiв не приходить до неї? Заздрiснi ханськi жiнки  i
бекечi вже давно приглядаються до неї, чи не вчепилася пiд її очима  перша
зморшка пiсля  того,  як  народила  сина.  Заглядала  в  свiчадо:  нi,  ще
красивiшою стала. З несмiливої  тонкостанної  дiвчини  розцвiла  пишнотiла
жiнка - так з зарошеного вранцi пуп'янка розцвiтає  опiвднi  лiлея,  i  ще
далеко, ще далеко до вечора. Чому ж хан не приходить?

   Маленький Батир заснув.
   Меним оглим, яш ярем,
   Меним оглим, яш ярем [149]

   наспiвувала соннiй дитинi i приглядалась до чорних  брiвець  сина:  чиї
вони - батьковi, чи, може, тi, по дiдовi, козацькi? Яку справу ти  мав  би
докiнчити, i чому тривожиться хан? Хто їй пояснить цi його слова?  Чей  не
насмiлиться сама спитати..
   Вийшла в сад. За нею подрiботiв євнух, махнула рукою, щоб вернувся, має
ж вона право побути хоч хвилину сама.
   Пiшла стежечками до фонтана. Весняне небо нагнiталося синявою в глибоку
цямрину гаремного саду i  вiдбилося  в  овальному  басейнi  -  перевернуте
куполом униз. Оце i все її небо. Не бачити  їй  бiльше  того  справжнього,
великого, прип'ятого до велетенського круга землi, а тiльки це - вiдбите у
мармуровому коритi ханського фонтана.
   Голубий мармур ще бiльше згущував синяву неба,  тихо  падали  краплi  i
ледь брижилася поверхня води, а на днi - побачила Мальва - застигли рибки,
що одна за одною розiгналися по жолобцi, яким витiкала з басейну  вода,  i
чомусь зупинилися в розгонi. Приглянулася  пильнiше  -  тож  неживi  вони,
хтось так удало вирiзьбив їх у мармурi. Але  чому  рiзьбяр  зупинив  рибок
бiля входу, чому не висiк їх у жолобцi за басейном - на  волi?..  Гм...  А
хiба можна їм туди? За цямриною причаїлась  клювата  мармурова  чапля,  не
вийти їм нiколи з голубої тюрми...
   Для чого це придумав майстер? Навiщо дав рибкам життя у тiсному басейнi
i поставив грiзну сторожу при виходi на волю? Що думав  невiдомий  митець,
рiзьблячи цю сумну картину? Про кого: про  себе  -  ситого,  одягненого  i
скованого ханською службою або оскопленням?  Про  жiнок,  що  томляться  в
гаремному раю, чи взагалi про примарнiсть щастя?
   Глянула Мальва вгору, i захотiлось їй простору,  неба,  того  неба  над
Чатирдагом, де можна рукою до зiрки дiстати, де бовдуряться вiльнi  тумани
i лягають на спочинок бiля  печер,  щоб  окутати  прохолодою  жовтi  костi
тисячi козакiв...
   Козачка... А вони мчать  на  конях  у  гори,  їм  треба  сховатися  вiд
незчисленного вiйська Кантемира... Куриться дим, виїдає очi, душить, та нi
один не виходить здаватися в полон.
   Так зримо постала  перед  очима  казка  старого  Омара,  дiткнулася  до
зневоленого серця, зiм'яла його, стиснула. Вiд пекучої туги защемiло тiло.
Був цей щем схожий на  кохання,  але  не  такий,  був  це  щем  пекучий  i
солодкий, видушував вiн iз очей сльози  невiдомо  за  чим,  i  вiдiзвалось
раптом незнане почуття давно забутою пiснею:
   Ой що ж бо то та за чорний ворон...
   - Козачка... - прошептала Мальва,  йдучи  по  вузькiй  стежцi,  i  враз
здригнулася: з-за густого лаврового куща дивилися на неї очi  того  самого
євнуха, якого прогнала, виходячи з гарему. Вразила душу зневага, скипiла в
грудях лють: хан пiдсилає скопця, не вiрить їй, а сам же не  приходить.  А
сам, певно, жирує в iнших гаремах... Хотiла крикнути на  євнуха,  як  смiє
вiн не виконувати волi ханської дружини, але очi скопця дивилися  нахабно,
злобно, i зрозумiла вона, що євнух сильнiший вiд неї, що вiн тут хазяїн, а
вона - раба. Кинулася бiгти - та куди, i хлюпнувся у серцi пекучий бiль за
тою волею, що була вже, куплена, у маминих руках...
   Пiшла, похилена, помiж клумбами, що бiло  пiнилися  кущиками  нарцисiв,
вiдхилила хвiртку до Соколиної  вежi  -  в  проходi  теж  стояв  євнух,  i
прорвався гнiв у лагiдної ханим.
   - Геть! - закричала, i щез скопець.
   Вибiгла витими сходами наверх, припала до  мушара-бiй.  I  тут  довкола
мури; високi мiнарети Хан-джамi [150], за ханськими конюшнями -  сторожова
вежа, масивнi ротонди усипалень, з заходу - гаремний мур, i  лише  з  боку
парадного входу - маленька щiлина мiж сторожовими баштами, крiзь яку видно
вулицю, їй хочеться туди, а хан не приходить, їй треба до  матерi,  та  як
пiде, коли хан не приходить, вона мусить бачити людей, живих, дужих, а хан
не приходить... I всюди хан, всюди хан, як тi мури довкола,  як  та  чапля
бiля цямрини, а вона - золота рибка у мармуровому пишному басейнi.
   I враз  неждано,  наче  грiм  з  безхмарного  неба,  наче  несподiваний
гарматний пострiл - з-поза парадних ворiт хвилею вдарила дружна пiсня,  та
самiсiнька материна - пiсня її  дитинства,  десятками  голосiв  ударила  -
свiжа, вiльна, простора, як те небо, вiдiбране в Мальви:

   Ой що ж бо то та за чорний ворон,
   Що над морем крякає...

   Хто ЇЇ тут спiває? Чому тут? Що трапилось: на вулицях Бахчисарая  лунає
українська пiсня, колись Мальвi байдужа, нинi така рiдна?
   Ступила на карниз, стала вище, i вiдкрилося  перед  її  очима  барвисте
море кунтушiв i жупанiв: з Тисячоголової печери вийшли  чубатi  козаки  на
банкет до хана або на помсту. Вибивають чопи з бочок, п'ють кухлями  вино;
палає багаття, розвiваються на  вiтрi  пелехи  полуменi,  в  повiтрi  несе
смажениною; дружний регiт, пострiли з мушкетiв, i  знову  брава  переможна
пiсня:

   Ой що ж бо то та й за бурлака,
   Що всiх бурлак скликає!

   Прорвалася туга з-пiд серця, мов болячка, що роками наривала,  бризнула
сльозами, i потекли вони, давно  жаданi,  висушенi  в  дитинствi  зневагою
чужинцiв i нерозсудною матiрньою любов'ю.
   - Хто ви? Звiдки ви? - трясла Мальва самшитовою решiткою i знемагала.


   Тиждень тому Iслам-Гiрей безцеремонне i грубо вигнав  купцiв  за  стiни
палацу - йому доповiли, що до нього їде Тугай-бей з почтом i разом  з  ним
вертається в Бахчисарай Сефер Газi.
   Хан стояв непорушне посерединi кiмнати у  вичiкувальнiй  позi,  забувши
про свiй ханський сан, коли увiйшли вони обидва, такi потрiбнi йому зараз,
сильнi мужi Криму. Яку ж силу вiдчув Тугай-бей, що посмiв увести в  палаци
iзгоя Сефера Газi?
   В червоному хутрi з бобровим комiром i в зеленому  тюрбанi  стояв  бiля
порога аталик, якого зрадив вихованець. Тi самi примруженi очi з осоковими
прорiзами, по яких не вгадаєш нi вдоволення, нi гнiву, те  саме  поморщене
обличчя i рiдковолоса борода. Поруч iз  ним  холодно-понурий  Тугай-бей  у
жовтогарячiй  киреї.  Вiн  ледь  нахилив  голову,  пiдкреслюючи  стриманим
поклоном свою незалежнiсть вiд хана.
   - Ефендi Сефер Газi побажав  бачити  тебе,  великий  хакане.  Вiн  хоче
доживати вiку в Бахчисараї, ширiнський бей про це знає, але нiщо  не  може
загрожувати твоєму агаликовi. Один волос упаде з  бороди  Сефера  Газi,  i
ор-бей Тугай покаже зухвальцям силу незлiченних ногаїв.
   Темнi очi Iслама сховались пiд повiками, нiби хотiли приховати  радiсть
перед Тугаєм.
   - Сеферу Газi, - сказав вiн, - рано ще думати  про  старечий  спочинок.
Вiн повернувся в Бахчисарай як найблагороднiший радник хана, вповноважений
i довiрений ага.
   На мить розплющилися очi в старця, i знову стулилися повiки,  Сефер-ага
поклонився хановi.
   Iслам-Гiрей вiдповiв  агаликовi  теж  поклоном.  Йому  хотiлося  обняти
старого, але поруч стояв напускно гордовитий Тугай-бей  -  не  можна  було
давати волю почуттям. А в головi загасали знову тi самi думки, що  колись:
чи не хитрiший Тугай вiд злобних Ширiнiв, якi хотiли взяти хана  силою?  I
чому саме сьогоднi зважився приїхати з Сефером у Бахчисарай?
   - Хане, - промовив Тугай-бей, не мiняючи крицевого тону  голосу,  -  до
тебе  йдуть  посли  з  Запорожжя.  Сiпнувся  хан,  ця  вiстка  була  надто
несподiваною.
   - Посли з Запорожжя? Вiд  короля  лядського  йдуть?  Чи  не  здогадався
Ляхистан упоминки платити? Посмiхнувся Тугай-бей краєчками уст. Сказав:
   - До тебе йде сам гетьман  Вiйська  Запорозького  Богдан  Хмельницький,
який не визнав себе пiдданим Ляхистану. Ми зустрiчалися  з  ним  учора  на
Перекопi. Я знаю його здавна. Це великого розуму i  завзяття  полководець.
Вiн хоче розпочати вiйну з ляхами i йде  в  тебе  просити  допомоги.  Воля
твоя. Але вiдмовлятися не варто. Тiльки обережно треба з ним. Вiн  хитрий,
як лис, i звинний,  мов  змiя.  I  гордий.  Вiд  мене,  колишнього  друга,
вiдмовився  брати  фураж  i  баранiв.  Не  хоче  вiн  теж   зупинятися   в
Бiюк-яшлавi, нашому  посольському  станi.  Знайомих  має  на  Ермене-маале
[151].
   Хан сiв на мiндер, оперся лiктем на подушку. Довго мовчав.
   - Зостанься в Бахчисараї на кiлька днiв, Тугаю, - сказав нарештi.
   - Залишуся, хане,  -  м'якше,  нiж  будь-коли,  промовив  Тугай-бей.  -
Вибирався я було на козакiв цiєї весни: паде худоба, чахнуть  конi,  знову
голод у Ногайських степах. А тепер я готов  iз  своєю  ордою  пiти  позаду
козакiв. Виграє Хмельницький з нашою допомогою -  високий  польський  ясир
приведемо, програють козаки - з них вiзьму живу данину.
   - Хай благословить  нашi  намiри  аллах,  -  мовив  хан.  -  Сефере,  -
звернувся вiн до аталика. - Накажи пригощати козацьких  послiв  як  гостей
вельмишановних.
   ...В кiнцi березiля  на  вершинi  Топ-кая  зупинилось  кiлька  десяткiв
вершникiв на легких аргамаках - в атласних жупанах, в шапках iз  червоними
шликами.
   Попереду загону стали три комоннi: богатирського росту довговусий козак
у суконному кунтушi, в хутрянiй шапцi з двома буйними перами посерединi  -
втiкач   вiд   шляхетської   розправи   гетьман    Вiйська    Запорозького
Зiновiй-Богдан  Хмельницький.  Справа  -  старший  вiком  вiд  гетьмана  -
кропивенський полковник Филон Джеджалiй, злiва - юнак у бiлiй свитi, Тимiш
Хмельниченко.
   Гетьман мовчав. Филон Джеджалiй позирав на Хмеля i  не  порушував  його
задуми. Може, вiн пробiгає в думках свiй шлях вiд  дитинства  в  Жовквi  й
Олеському замку,  вiд  понурих  стiн  єзуїтської  колегiї  у  Львовi,  вiд
Дюнкерка, вiд турецької неволi -  до  гетьманської  булави,  i  думає,  як
умоцнитись, щоб певною була майбутня перемога в боях з ляхами. Знає Хмель,
на кого опертися:  трактував  уже  з  путивльським  воєводою  Плещеєвим  i
севським воєводою Леонтьєвим, а  тi  царевi  Олексiєвi  Михайловичу  листи
послали,  бажання  Хмельницького  переказуючи.  Буде  опора  в  росiйських
братiв, думає Джеджалiй, стане за нами православний свiт. Збудеться це, бо
одвiчне наше приятельство, скрiплене кров'ю у многих вiйнах i  останнiй  -
азовськiй. А сюди прийшов Хмельницький з сином, щоб тил  забезпечити...  I
тяжко йому трактувати з вiдвiчним ворогом.
   - Погляньте, - показав гетьман униз нагайкою.  -  Ще  раз  погляньте  i
подумайте, братове, щоб потiм  не  було  нарiкань  i  каверз.  Там  унизу,
бачите, лежить гадючник -  Бахчисарай.  За  камiнними  стiнами,  оповитими
хмелем i павутицею, живуть люди, якi не раз топтали нашу стражденну землю.
Збiглись вони сюди, в цей яр, докупи, наче тi жуки на лайно,  i  весь  час
чекають нагоди розповзтися по свiту, щоб нищити, жерти, роз'їдати, тягнути
чуже добро i неповинних людей сюди, у своє лiгво, їм  все  одно,  на  кого
йти... Погляньте тепер сюди,  ближче.  Ось  тут,  пiд  нами,  загороджений
високим  чотирикутним   муром,   обсаджений   зеленими   тополями   стогне
невольничий ринок. На такому ринку продавали колись  мене.  Чуєте:  зойки,
плач... Там торгують нашими братами i сестрами. А  ми  йдемо  в  це  осине
гнiздо, щоб забезпечити собi тил, щоб не вдарили  поганцi  в  нашi  спини,
коли ми двигнемо на ляхiв. Iдемо просити в них кiнноти, бо в нас  мало,  а
на волах далеко ляхiв не поженеш. I стискати мусимо нашу  лють  i  бiль  у
жменях, i кланятись мусимо ворогам нашим  вiдвiчним.  Тож  прошу  ще  раз,
братове, кажiть своє  останнє  слово.  Я  мовив  про  свiй  намiр  руським
воєводам.
   - Веди, батьку, до хана! - вiдповiли козаки гуртом.  Вiрменська  вулиця
скрутилася розiмлiлим на сонцi вужем по схилi  напроти  ханського  палацу.
Здивувалася,  заметушилася,  побачивши  незвичайних  гостей,  заскреготала
завiсами  склепових  вiконниць  -  винесли   крам   войлочники,   зброярi,
башмачники, винарi, загармидили, набиваючись своїм товаром. Збiглися  сюди
купцi, що гостювали  в  хана:  голоколiннi  венецiанцi,  метушливi  греки,
бородатi московiти; виповзли в чорних  сутанах  польськi  єзуїти  -  члени
кримської єзуїтської  колегiї,  що  примiстилась  недавно  на  вiрменськiй
вулицi.
   "О боже правий!  -  жахнувся  Хмельницький  згадавши  своє  навчання  у
Львiвськiй  єзуїтськiй  колегiї.  -  Де  ви  тiльки  не  розпустили  своїх
щупалець! I тут,  серед  вас,  менi  можливо,  доведеться  залишити  свого
сина... Що ви зробите з ним, коли я розпочну вiйну з ляхами? Та коли треба
буде - i цю дитину вiддам на заклання, але ще покусаєте ви  пальцi,  ханжi
чорносутаннi. Не хотiли вашi собраття дозволити  королевi  йти  вiйною  на
Крим - я з Кримом на вас пiду. I ви ще проклянете лядських вельмож за  те,
що зневажили вони мене".
   Другого ж дня до ханського палацу вiдправився полковник Джеджалiй. Його
гостинно прийняв Сефер  Газi-ага,  але  аудiєнцiї  у  хана  не  призначив.
Повернувся полковник у супроводi слуг, якi  принесли  харчi  й  фураж.  На
другий день повторилося те ж саме,  хмурнiшав  гетьман,  а  навколо  нього
звивалися весь час ханськi придворнi та все вимагали подарункiв.
   Шiсть разiв доповiдав Филон Джеджалiй про приїзд козацького посольства,
шiсть разiв супроводжували його ханськi слуги з мiзерними  дарами.  Аж  на
сьомий день аяк-капу [152] сам  прибув  на  квартиру  до  Хмельницького  i
сповiстив: хан чекає Iхмелiскi-агу сьогоднi у посольському залi.
   Перед обiдом з Ермене-маале виїхав гетьман Хмельницький  з  посольським
ескортом. Попереду на бiлому конi їхав аяк-капу.  Бiля  ворiт  палацу  вiн
наказав козакам спiшитись i йти за ним.
   Насторожений  довгим  очiкуванням  ханського  прийому,  але   з   гордо
пiднесеною головою ступав Хмельницький у ханський двiр. Подеколи  поглядав
на рябуватого юнака в бiлiй свитинi, що йшов з ним поруч, i  стискалося  в
грудях мужнє серце, а в  скронях  калатало  раз  у  раз:  "На  продаж,  на
продаж".
   Аяк-капу подався на  конi  у  глиб  двору,  сказавши  послам  чекати  в
посольському саду. їх провiв у сад  плечистий  високий  сеймен,  Джеджалiй
приглянувся до його бiлявого обличчя, пробурмотiв: "Яничар клятий..." -  i
знiтився вiд його ясного погляду. Воїн не зрозумiв слiв козака, але вiдчув
у них образу. Його синi очi дивилися на  полковника  з  якимсь  докором  i
жалем.
   Гiрко чомусь стало Джеджалiєвi,  вiн  пiдступив  до  сеймена  i  спитав
по-татарськи:
   - Ти давно з України?
   - З якої України? - знизав плечима Селiм. - Я з Салачика. - Якусь  мить
помовчав, а потiм пiдвiв на  Джеджалiя  очi  i  спитав  тихо,  нiби  хотiв
таємницю вивiдати: - Скажи менi, чому завжди мене питають, звiдки  я,  хто
моя мати? Я не знаю цього, а тому не розумiю, навiщо про це знати людям...
   - Бо ти iнший, хлопче. Ти не татарин i не з  Салачика  родом.  Ти  -  з
України.
   - Якi ж тi люди на Українi? Нiде я їх не бачив.
   - Та ось поглянь. - Джеджалiй показав рукою на посольський почет. -  Он
- сам гетьман козацький.
   Селiм знову стенув плечима.
   - Багато сюди приходять чужинцiв. Я ж - ханський...
   - Нi, хлопче. Ти з України. Запам'ятай собi. I мати  твоя,  може,  десь
побивається донинi за тобою.
   Джеджалiй зiтхнув, вiдiйшов у тiнь  кипарисiв,  що  виструнчились  один
бiля одного над самшитовими кущами. Здалеку  спостерiгав  за  сейменом:  в
його очах тiнню блукав сум.
   Хмельницький   зупинився   перед   посольськими   залiзними    дверима,
вправленими в кармiнове рiзьблене  кам'яне  обрамлення.  Прочитав  золотий
напис над дверима: "Цей пишний вхiд  i  цi  величнi  дверi  побудованi  за
велiнням хакана двох материкiв i двох морiв".
   Iронiчно посмiхнувся гетьман. "Якi в тебе материки i якi моря, коли  ти
не маєш нi одного човна, а по Чорному й Азовському морях  ходять  турецькi
галери, що пантрують кримськi береги... Ти такий самий васал, як i я".
   Вiдчинилася залiзна  брама,  i  пiд  звуки  барабанiв  аяк-капу  провiв
козацьких послiв угору сходами до кофейної кiмнати.
   Євнух наливав терпку пахучу каву у фарфоровi фiльджани  i,  кланяючись,
розносив  послам,   що,   порозсiдавшись   на   мiндерах,   с   селянською
безпосереднiстю  розглядали  винограднi  розписи  на  стiнах  i  майстернi
вiтражi на маленьких шибках, притулених пiд самою стелею.
   Аяк-капу власноручно  пiднiс  гетьмановi  фiльджан  з  кавою:  зрозумiв
Хмельницький, що багато дукатiв попливе з кишень,  поки  покличе  його  до
себе вередливий хан.
   Проте довго чекати не довелося. Слуга, який весь час шастав iз кофейної
кiмнати до посольського  залу,  вийшов  до  послiв  i,  зiгнувшись  у  три
погибелi, мовчки показав обома руками на дверi, що означало: хан  дозволяє
увiйти. Гетьман подався в зал сам-один.
   - Не потрiбен менi драгоман, - сказав Хмельницький i пройшов повз нiмих
рабiв, що стояли навшпиньках бiля одвiркiв, наче статуї.
   В правому кутi  залу  на  ворсистому  червоному  килимi  пiд  малиновим
балдахiном  сидiв  суворий  з  мускулистим  обличчям  чоловiк.  Колись   у
Туреччинi Хмельницький бачив османських пашiв, знав їхнi жорстокi звички i
горду пиху - чекав таким побачити  й  хана,  Тому  приємно  вразив  вигляд
суворого воїна, якого тiльки сан примусив одягти  велику  зелену  чалму  i
сiсти пiд малиновий балдахiн. "Певно, вiн набагато краще i почуває себе на
конi, - подумав Хмельницький. - Я мiг би з гiднiстю скресатися  з  ним  на
шаблях, мiг би йти плiч-о-плiч у рiвноправнiй спiлцi,  та  кланятись  йому
тяжко, бо лицар лицаревi раболiпних поклонiв не складає".
   Хмельницький якусь мить бачив тiльки Iслам-Гiрея, потiм помiтив калгу i
нурредина, що сидiли обабiч хана, i ханських сановникiв, якi стояли збоку.
   Хан з цiкавiстю придивлявся до Хмельницького. Йому сподобалась  велична
постать гетьмана, на якiй так добре лежав жупан з бiлого сукна,  а  поверх
нього темно-зелений кунтуш з вiдкидними рукавами. Сподобались його кошлатi
брови, енергiйно зсунутi до перенiсся, i хвацькi вуса, але вiн  чекав  вiд
Хмельницького поклону. Чей же просити чогось прийшов.
   Гетьман скинув шапку i опустив на груди голову, вiдкидаючи вниз довгого
чуба. З цим вiн подав до нiг хана дорогу далматинську шаблю  i  пiстоль  з
iнкрустованою кiстяною ручкою.
   - Милостю аллаха великої орди високоiменний хане, -  почав  гетьман,  -
лицар багатств не має, тож  приношу  тобi  те,  з  чого  живемо  i  на  що
надiємося, а крiм цього, ще й глибоку пошану до твоєї особи  полководця  i
богатиря.
   - Гарно говориш, -  вiдказав  хан.  -  Знаєш  чим  пiдкупити  воїна.  I
драгоманiв, бачу, не потребуєш... Що ж привело тебе, Iхмелiскi, до мене  у
весняну пору? Чей не так давно, як моїм вухам чутно було, ти  готувався  з
королем iти на мене вiйною.
   - Досi ми були ворогами, - не опускаючи очей, говорив  Хмельницький,  -
але тiльки тому, що козаки гнули шиї у лядському  ярмi  -  тож  воювали  з
тобою поневолi. Тепер ми хочемо  скинути  ганебне  iго  i  пропонуємо  вам
дружбу.
   - Але ж ти пiдданий короля i зраджуєш його. Звiдки я можу знати, що  не
зрадиш мене?
   - Не можна називати зрадою, хане, праведну боротьбу. Гетьман  Дорошенко
не вважав Шагiн-Гiрея зрадником, коли той почав  справедливу  вiйну  проти
кафського пашi i Кантемира-мурзи. Зрадити можна  батька,  та  не  губителя
свого. А на Українi лядське тиранство гiрше  мучительства  фараонiв.  Ляхи
козацьких дiтей у котлах варять, жiнкам груди вiдрiзують. Галерним гребцям
в тисячi разiв легше живеться, нiж нашому ратаєвi. А  тому  йдемо  воювати
ляхiв, якi є i твоїми ворогами. Вони погорджують твоїм славним iменем,  не
платять тобi данини, ще й нас пiдмовляють нападати на вас. Ось, поглянь, -
Хмельницький вийняв з-за оборки кунтуша папери i подав  їх  хановi.  -  Це
привiлеї, якi дав нам король у плату за те, щоб ми йшли своїм вiйськом  на
Крим.  Тож  просимо  тебе  пiти  разом   iз   нами   проти   зрадникiв   i
клятвопорушникiв.
   Iслам-Гiрей  прийняв  папери  i  передав  їх  пласколицьому  бородатому
дiдугановi, що, здавалося, дрiмав, стоячи справа бiля трону.
   - Дай драгоманам, хай слово в слово перепишуть людською мовою, - сказав
до Сефера Газi i повернувся знову до Хмельницького. -  Чим  ти  заручишся,
гетьмане, в тому, що чистосердечнi твої помисли i намiри?
   - Подай менi свою шаблю, хане, - вiдказав Хмельницький. Вiн узяв з  рук
Iслам-Гiрея карабелу, поцiлував лезо  i  рiк:  -  Клянусь  творцевi  всiєї
видимої й невидимої тварi, що все, чого прошу  в  його  ханської  милостi,
роблю без пiдступностi i зради. Коли ж кажу неправду,  то  допусти,  боже,
щоб ця шабля вiддiлила мою голову вiд тiла.
   - Тяжка клятва, - мовив хан, - але закликаєш ти в  свiдки  свого  бога.
Залиш менi своїх достойних аманатiв[153], гетьмане.
   - Хане,  одного  мого  сина  замордував  бузувiр  Чаплинський.  Другого
залишаю тобi заложником, - хрипко вимовив Хмельницький,  i  бiль  зсудомив
його обличчя.
   Iслам-Гiрей вдоволено хитнув головою i на знак згоди плеснув долонею по
стегнах.
   - Сказав пророк, хай благословить його аллах;  дружба  з  мудрим  -  це
користь вiрi. Що ж, Iхмелiскi, я згоден на спiлку з тобою. Та до  вiйни  я
ще не готовий. Але дозволяю свому перекопському беєвi йти тобi на допомогу
з ногаями.
   Хан  показав  рукою  на  сановникiв,  що  стояли  збоку,   Хмельницький
приглянувся до них i аж тепер упiзнав обличчя Тугай-бея.  Очi  в  гетьмана
просвiтлiли, вiн вклонився хановi i його достойникам.
   Наступного дня козаки пили на радощах посеред майдану  перед  ханськими
палацами. Був великдень, другого квiтня.
   Хмельницькому ж - не до великодня.  Чорно  зажурений  сидiв  у  кiмнатi
старого вiрменина Аветик-оглу, i здавалось йому, що в нього вiдняли  руки.
Його сокiл - Тимiш - у ханському дворi, i життя сина залежить  вiд  першої
битви з коронним гетьманом  Потоцьким.  А  там  -  або  перемога,  i  воля
народовi, i воля синовi, або  ж  ще  темнiша  нiч  на  Українi  i  кайдани
галерного гребця на руках Тимоша.
   Козаки  святкували  великдень.  Виносили  з   крамниць   вино,   цiдили
глечиками, гомiн i регiт вривалися у вiкна ханських кiмнат.
   - Гяури святкують - свiй байрам, - доповiли слуги хановi.
   Iслам-Гiрей  велiв  викотити  козакам  три  бочки   вина   i   зарiзати
п'ятнадцять баранiв на знак милостi.
   А тодi закурились вогнища, захмелiли голови козацькi i  покотилася  над
чужою  тiсною  землею  широка,  як  дикi  степи,  могутня,  як   води   на
Днiпровських порогах, - пiсня:

   Ой що ж бо то та за чорний ворон,
   Що над морем крякає,
   Ой що ж бо то та й за бурлака,
   Що всiх бурлак скликає!

   I вдарилась пiсня туманними дитячими спогадами i материнським  болем  i
тiльки що вiдчутою тугою в  серце  жiнки,  що  стояла  за  мушарабiями  на
Соколинiй баштi.
   - Хто ви, звiдки ви тут узялись? - шептала Мальва-Соломiя  материнською
мовою, притулившись чолом  до  самшитової  решiтки,  не  помiчаючи  єхидно
пiдозрiливих очей євнуха, що стояв за колоною внизу.
   - Звiдки ви тут узялись так пiзно?!



   РОЗДIЛ СIМНАДЦЯТИЙ

   Засвiт встали козаченьки
   В похiд з полуночi!..
   Українська народна пiсня

   Сiмсот рiчок i  чотири  -  всi  в  Днiпр  упали,  а  одна  рiчка,  сама
невеличка, Днiпровi всю правду сказала... Та й  повiяв  вiтер  низовий  на
рямини кедровi, на вiтрила персовi i рознiс славу про козацьку розправу та
по всьому великому свiту.
   Ой що ж то за Хмiль?
   Шугала козацька пiсня над бистрими  рiками,  над  тихими  морями  i  за
тридев'ятими землями, та не про той хмiль, що по  тичинi  в'ється,  а  про
славного Хмельницького, що над Жовтим Бродом з ляхами побився  i  до  схiд
сонця, як ще не свiтало, вражою кров'ю умився!
   Завмер  на  мить  свiт  -  а  догулював  вiн,  задиханий  i  стомлений,
тридцятилiтнiй кривавий танець, чекаючи  останнього  акорду,  -  завмер  у
подивi й тривозi:  хто  сколихнув  повiтря  незнаною  визвольною  музикою,
звiдки новий музика взявся?
   Хмельницький? Який - Хмельницький?
   Гей, а чи не знали його досi? То ж чия слава три роки  тому  прогримiла
вiд Дюнкерка до Сарагоси, коли-то граф  де  Брежi[154]  склав  кондицiї  з
королем Владиславом про службу козацького полку  у  французького  генерала
Конде? Тодi старий дипломат сам подивляв хоробрiсть запорожцiв  i  воєнний
талант Хмельницького, тепер же сполохав його самостiйний похiд козацтва  в
спiлцi з татарами  на  Польшу,  i  вiн  запропонував  французьку  допомогу
королевi.
   Той самий Хмель! Подався габсбурзький дипломат Франц Лiзоля  до  цiсаря
намовляти його, щоб узяв при цiй нагодi Польшу пiд свiй протекторат; вождь
англiйських iндепендентiв Олiвер  Кромвель  привiтав  гетьмана  України  з
перемогою  над  католиками;  причаївся  претендент  на  польський  престол
семигородський князь Юрiй  Ракочi;  венецiанцi  потирали  вдоволено  руки:
Польша муситиме вступити у вiйну з Туреччиною.
   А Хмельницький,  йдучи  з-пiд  Жовтих  Вод  на  Корсунь  з  шарлатовими
корогвами, послав гiнця з листом до  Олексiя  Михайловича:  "Зичили  бихмо
собi  самодержця  -  господаря  такого  своїй  землi,  яко  ваша   царська
вельможнiсть, православний християнський цар". I вiдповiдь  отримав  через
севського воєводу Леонтьєва, обнадiяв  цар.  Переможна  пiсня  лунала  над
розбурханим свiтом, досягнувши кримської землi.
   - Що  ж  то  за  Хмiль?  -  загомонiли  сеймени  при  ханському  дворi,
зашепталися купцi на ясир-базарi, засичали єзуїти на Ермене-маале.  Тiльки
Iслам-Гiрей мовчав, нiби не вiдаючи того,  що  перекопський  ор-бей  Тугай
крокує поруч iз Хмельницьким по Українi з шiстьма тисячами ногаїв.
   Шiстнадцятилiтнiй аманат Тимiш Хмельниченко перебував у  Чуфут-кале  на
правах знатного бранця, очiкуючи  листа  вiд  батька.  Перемога  чи  знову
невдача, полковницький бунчук чи кайдани галерного гребця? Юному лицаревi,
що вирiс у сiдлi, вмiв стрiляти з рушницi з-пiд черева коня, а  з  лука  -
правою i лiвою рукою, вузькою була караїмська фортеця, обступлена  з  усiх
бокiв глибокими проваллями, вузькою була печера,  в  якiй  мусив  мешкати,
непривiтними й чужими здавались понурi караїми, що  жили,  наче  кроти,  в
кам'яних норах i насторожено придивлялись до нового поселенця.
   Вiд батька вiстка не приходила. Одного квiтневого ранку незвичний гамiр
почувся бiля входу в пiдземелля, до гетьманича долинуло настирливе "Темиш,
Темиш!", мешканцi печерного мiста чогось домагалися у вартових, i в  їхнiх
викриках вчувалася погроза. Тимiш  пiдiйшов  до  виходу,  вартовий  сеймен
затримав його i наказав не виходити. Тiльки ввечерi, коли  караїми  спали,
вартовi покликали Тимоша i, тихо  крадучись,  провели  його  через  схiдну
браму фортецi.  Ханський  заложник  опинився  вночi  у  знайомому  будинку
старого вiрменина Аветик-оглу, в якого недавно зупинявся Хмельницький.
   Господар розповiв Тимошевi  новину,  яка  вже  встигла  облетiти  свiт:
батько перемiг пiд Жовтими Водами. А  мiг  був  i  не  дiзнатися.  Звитяга
козацького вiйська  мало  що  не  освятилася  кров'ю  гетьманського  сина.
Реєстровi козаки, з якими вийшов проти  Хмельницького  молодий  Потоцький,
перейшли на бiк  гетьмана,  скаравши  на  смерть  старшин-зрадникiв  Iвана
Барабаша та Iлляша Караїмовича. Вiстка про вбивство потомственого  караїма
- переяславського полковника Iлляша -  дiйшла  до  Чуфут-кале,  i  караїми
зажадали кровi за кров.
   У перший день свого перебування на Ермене-маале Тимiш побачив, що i тут
нема для нього безпеченства. Польськi єзуїти в чорних сутанах  снували  по
вулицях, вечорами зупинялися перед вiкнами Тимошевої свiтлицi,  викрикуючи
прокльони, вранцi Аветик-оглу побачив на огорожi намальованi квачами чорнi
хрести. Старий порадив  Тимошевi,  щоб  вiн  просив  у  хана  притулку  за
огорожею його палацу. Але вiдповiдi вiд хана гетьманич не отримав.
   Врештi надiйшов лист вiд батька. "Дорогий мiй сину, - писав гетьман,  -
милiстю божою зацне вiйсько Запорозьке  розбило  лядських  окрутникiв,  та
анахтемський аспид ще не вбитий - вiйна тiльки починається. Попроси  хана,
щоб зволив прийняти тебе в своїх покоях, i  скажи  йому,  що  здобич,  яку
отримали татари пiд Жовтими Водами, нiчого не значить перед тiєю, яку вони
матимуть, якщо борзо прийдуть з великим вiйськом. Дотепер ми  мали  справу
зi слугами, вiднинi валкуватимемо з панами - розкiшними i багатими".
   Тимiш  передав  хановi  гетьманського  листа,  та   знову   Iслам-Гiрей
вiдмовчався. Повiльно й нудно минали днi в непевностi й тривозi.
   Аж у травнi, коли гетьманич  уже  й  не  чекав  ханського  прийому,  на
Ермене-маале верхи прискакав ханський стражник. Бiляве слов'янське обличчя
так не пасувало до татарського вiйськового одягу, що Тимiш  у  першу  мить
подумав: "Хтось iз Низу, переодягнений. Що за вiстi?"
   - Хан тебе чекає у дворi свого палацу! -  проказав  сеймен  i  повернув
коня.
   Готовий до найгiршої несподiванки, пройшов Тимiш крiзь одчиненi  ворота
на ханське подвiр'я i мало  не  закричав  вiд  нестримної  зловтiхи.  Хан,
одягнений у шубу i бiлий тюрбан, гордо сидiв на сивому аргамаку, а напроти
нього пiд ескортом ногайських воїнiв  стояли  два  шляхтичi.  Один,  добре
знайомий Тимошевi, - довговолосий, сивий, у нагрудному панцирi,  вiяльцями
розсипалися вуса; другий у круглiй бобровiй шапцi з перами i  в  червоному
пошарпаному жупанi.
   - Йогомость пан  кракiвський,  великий  коронний  гетьман  Потоцький  i
чернiгiвський воєвода польний коронний гетьман  Калиновський,  -  пролунав
голос ногайського мурзи Салтана, який привiз iз України знатних ясирних, -
вiднинi раби великого хана Кримського улусу Iслам-Гiрея!
   Поникла голова Потоцького, а Калиновський нiби й не  почув  зневажливих
слiв, вiн з ледь помiтною посмiшкою на устах вперто дивився на стягнуте  в
жовнах обличчя хана, немов хотiв прочитати на ньому вдачу i характер свого
ворога. Очi зустрiлися,  хан  затримав  на  польному  гетьмановi  холодний
погляд i промовив до Потоцького:
   - Бачить аллах, не хотiв я цiєї  вiйни.  Але  з  диявольською  намовою,
забувши наше колишнє побратимство, ви вiдправляли з порожнiми руками наших
послiв, яких я присилав  за  звичайними  упоминками.  Пiсля  цього  козаки
попросили в нас допомоги, а тепер  кличуть  iти  вiйною  до  самого  трону
вашого короля. Запитую тебе, чи може Польща примиритися з козаками?
   Потоцький глянув спiдлоба на хана i з пихою вiдказав:
   - Рiч Посполита не мириться з пiдданими, вона їх карає!
   Глузлива усмiшка розiрвала хановi стуленi уста.
   - Ти ж бачиш, Потоцький, що за цим разом покарали пiдданi владцiв.
   Калиновський випередив пустодзвонну вiдповiдь коронного  гетьмана,  вiн
хотiв дiлової розмови з ханом.
   - Рiч Посполита не знає, чого вони хочуть, - сказав.
   - Ви мусите їх визнати як державу по  Бiлу  Церкву,  а  нам  данину  за
чотири роки по сто тисяч злотих щорiчно i наперед не ухилятися вiд плати.
   - Це добре,  що  ти  готовий  торгуватися,  хане,  -  вiдповiв  польний
гетьман. - I ми згоднi вести торги, але з тобою - не з Хмельницьким. Проте
таких умов Рiч Посполита не прийме.
   -  Тодi  самi  дивiться...  Ми  з  Iхмелiскi  заприсяглися   на   вiчне
побратимство. А в спiлцi з ним не боїмося не тiльки короля, а й турецького
султана. За вас же, вельможнi панове, я жадаю по двадцять тисяч злотих!
   - Висока цiна, хане, - процiдив крiзь зуби Калиновський.  -  Видно,  ти
спритний купець, знаєш, за що як платиться.
   Червiнь проступила на смаглому лицi  Iслам-Гiрея,  вiн  пiдвiв  руку  з
нагайкою, та спинився.
   - В Чуфут-кале їх! - коротко наказав i повернув  голову  до  Тимоша:  -
Твiй батько чесно дотримав присяги, гетьманичу. Я теж дотримаю  слова:  ти
скоро будеш вiльний i  повернешся  на  Україну.  Скажи  гетьмановi,  що  я
небавом прибуду до нього своєю власною персоною з незчисленним вiйськом!
   Хан шарпнув за поводи, кiнь, учувши владну  руку  господаря,  здибився,
пiднiсся  над  головами  гетьманiв.  Кинувся   назад   Потоцький,   тiльки
Калиновський стояв камiнно, продовжуючи змагатися з ханом.
   Ще мить - i баский  аргамак  упаде  на  вождiв  польського  вiйська.  А
впертий Калиновський стоїть незворушно пiд кiнською тушею,  i  опускається
ханський кiнь поруч iз польним гетьманом.
   -  Тридцять  тисяч  червiнцiв  за  твою  голову!  -  синi  пелехи  лютi
вихопились iз його очей, вiн влущив у повiтрi гарапником.
   - Ти знаєш цiну силi, хане! - злобно засмiявся  Калиновський.  -  Ми  з
тобою ще сторгуємося i за Україну, i за Хмельницького!
   Шаленством  спалахнули  очi  гетьманича,  кров  хлинула  до  обличчя  i
бризнула  з  кожної   ямки   глибокого   ряботиння,   вiн   прискочив   до
Калиновського, схопив його за комiр  жупана.  Та  в  цю  мить  чиясь  рука
смикнула Тимоша за обшивку свити i потягнула назад.  Рiдкобородий  старець
iз вузькими щiлинками очей прошелестiв  сухим  голосом,  сопухом  дихнувши
Тимошевi в лице:
   - Не личить пiдданому втручатися в справи господарiв!
   Кивнув головою хан, той самий бiлявий сеймен, що приїжджав по Тимоша на
Ермене-маале, а тепер весь час стояв, наче витесаний з  каменю,  поруч  iз
Iслам-Гiреєм, пiдiйшов до гетьманича  i,  поклавши  йому  руку  на  плече,
показав очима на браму.
   Мовчки подався Тимiш через  майдан  до  тiсних  провулкiв  вiрменського
кварталу, а за ним  -  сеймен  на  конi.  Раптом  Тимiш  розправив  плечi,
повернувся до стражника i крикнув надiрваним голосом, простягаючи руку  на
пiвнiч:
   - Ялан![155] Там господар, там!
   Тепер чекав: якщо ханський стрiлець штовхне або вдарить  нагайкою,  вiн
уб'є його.
   Але очi в сеймена були лагiднi i трохи здивованi, вiн скочив iз коня i,
пiдступивши до розгарячiлого юнака, спитав з наївною цiкавiстю:
   - Iхмелiскi - твiй ата?[156]
   - Так, воїне! Мiй батько - гетьман  великої  України,  а  цих  собак  у
королiвських кунтушах  вiн  власними  руками  спiймав  пiд  Корсунем,  мов
шолудивих шакалiв у курнику!
   - Я бачив його, то - вiдважний батир, - промовив сеймен захоплено.  Вiн
оглянувся i ще ближче пiдступив до гетьмана. - Темиш, чуєш, Темиш,  старий
мурза Iхмелiского Джеджал знає звiдкись мене, вiн сказав, що я з  України.
Скажи менi, чи справдi я з України?
   - Ти яничар! - гаркнув зневажливо Тимiш. - Ти забув свою  вiру  i  мову
задля шматка ханської пастирми.
   - О нi, Темиш. Яничари за морем, у султана, а я кримський i  нiколи  не
знав iншої вiри i мови, як наша, татарська. Але чому менi кажуть, що  я  з
України?
   - Не знаю, парубче, - охолонув Тимiш. - Може, тебе забрали в ясир, коли
ти був ще зовсiм маленьким...
   - Чого ж тодi я вирiс у циган, скажи, Темиш?
   - У циган? Бiдолашний ти мiй брате... - зiтхнув Тимiш. - Таж цигани  не
одне немовля вкрали з України на продаж. Як ти називаєшся?
   - Селiм.
   - Можливо, ти й Семен...
   - Так, я сеймен, - сказав тихо Селiм i додав уже iншим тоном, гордовито
запальним: - Перший ханський стражник!
   -  Бог  змилувався  над  тобою,  врятував  тебе  вiд  страшного   грiха
братовбивства. Будь собi тепер хоч Селiмом,  а  хоч  i  чортом.  Все  одно
воюватимеш за Україну. Ти пiдеш iз ханом допомагати Хмельницькому.
   Сказав Тимiш i пiшов по тiснiй  Ермене-маале  до  господи  Аветик-оглу.
Селiм пройшов за ним i зупинився. Стояв, поки гетьманич зачинив  за  собою
дверi, i все  чекав:  вiн  оглянеться  i  ще  щось  скаже.  Але  Тимiш  не
оглянувся...
   ...Iслам-Гiрей згадав про Мальву аж тодi, коли Хмельницький  виїхав  iз
Бахчисарая. Туга й бажання охопили його, вiн скинув iз себе тюрбан,  кирею
i подався до гарему. Зупинився на порозi Мальвиної  кiмнати  i  чекав,  що
вона, як завжди, пiдбiжить до нього, обнiме за стан, тулячись  головою  до
грудей. Але Мальва стояла бiля мангали блiда, збентежена i непорушна.
   - Що болить тобi, Мальво? - хан притулився долонею до її чола.
   - Нiчого не болить. Ти давно не приходив. Але твоя  воля...  В  тебе  я
третя...
   - О Мальво, люба моя ханим. Хай нiколи не пече тебе вогонь ревнощiв.  Я
не знаю нiкого, крiм тебе,  вiдколи  ти  стала  моєю.  Важливими  справами
займався твiй повелитель.
   - Я чула дивнi спiви i бачила чужих людей у твоєму дворi. Хто вони?
   - Чи ж то мало чужинцiв приходить щоденно до хана? Хай вони не турбують
тебе. Могутностi Iслам-Гiрея нiщо не загрожує.
   - То козаки були?
   Хан пильно приглянувся до Мальви. Що це в неї -  цiкавiсть,  страх  чи,
може, кров козацька мовить?
   - Я принiс тобi, люба, намисто з червоними рубiнами, хай прикрашає воно
твої перса, я пришлю тобi черкеських танцюристок, щоб утiшали тебе,  проси
в мене чого хочеш - сповню, але про справи державнi не випитуй, не  жiноче
то дiло.
   - Спасибi, хане, - поклонилася Мальва, поклала намисто в шкатулку, i не
було на її лицi втiхи, а в очах  колишньої  пристрастi.  Наче  викупана  в
крижанiй водi, стояла перед Iслам-Гiреєм Мальва - покiрна й холодна.
   Минали днi, а Мальва никла i  в'янула,  немов  тюльпан  у  Персидському
саду,  що  його  забули  поливати  садiвники.  Браслети  i  рубiни  лежали
неторканими в, шкатулцi, зi слухнянiстю  рабинi  лягала  Мальва  на  м'якi
багдадськi килими поруч з ханом... Тiльки тодi впiзнавав  її  Iслам-Гiрей,
коли вона схилялася над колискою сина, наспiвуючи  звiдкись  знайому  чужу
мелодiю.
   "Що  могло  трапитися?"  -  мучився  хан.  Вiн  любив,  Мальву   першою
запiзнiлою, а певно, й останньою любов'ю, забув про двох старших жiнок, що
скиглiли в безсилiй злобi в своїх гаремах, дарма чекали на  нього  довгими
ночами хтивi одалiски: красуня з Мангуша забрала собi його всього. А тепер
Iслам помiчав, що втрачає її любов,  i  жахом  проймалося  серце:  як  вiн
житиме без неї?
   - Пусти мене, хане, до матерi, - попросила якось уранцi Мальва. - Давно
в неї не була.
   - Назджаз![157] Я ж не бороню тобi нiколи. Зараз звелю запрягти карету.
   - Дозволь менi самiй пiти до неї, пiшки...
   Хан не вiдповiв, а пiсля обiду зайшов  до  Мальвиної  кiмнати  євнух  i
повiдомив, що султан-ханим може йти до Мангуша.
   Так незвично i по-дитячому втiшно було  Мальвi  йти  вузьким  проваллям
Ашлама-дере, де знайомий кожний камiнчик, кожна  чашечка  бiлої  павутицi,
кожна голiвка  жовтогарячого  цвiту,  держи-дерева.  Стало  вiльно,  немов
незримi,  та  мiцнi  сiтi,  що  окутували  i  тiло,  i  свiдомiсть,   враз
розповзлися, прогнилi, Мальва здерла з  лиця  яшмак  i  побiгла  ущелиною,
протинаючи грудьми холодне повiтря, i  була  вона  тепер  дiвчинкою  з-над
Узенчика, i нiхто б не вгадав по нiй, що  це  йде  до  матерi  можновладна
дружина хана. Та минуло  захмелiння,  реальнi  контури  свiту  випливли  з
голубої їмли, а тодi побачила Мальва  скопцiв,  що  йшли  за  нею  тихцем,
скрадаючись помiж камiнням. I аж тепер зрозумiла вона, якою  цiною  купила
ханську любов. Обезсилiла раптом, а  iнстинктивний  протест  проти  неволi
затряс нею, i  вона  iстерично  закричала  на  євнухiв,  що  принишкли  за
скелями:
   - Геть, геть, геть!
   Вдарилась квола луна об стiни  ущелини  i  затихла  разом  iз  душевним
бунтом. "Що це зi мною? - подумала Мальва. - Я ж ханська дружина,  а  вони
його слуги, i так мусить бути. Хiба могла б я жити тепер деiнде, коли  там
син i - вiн... коханий?" Одягла яшмак i  статечно  подалася  видолиною  до
Мангуша.
   - ...Мамо, я бачила їх... Чому вони прийшли так пiзно?
   Бiльше нiчого не сказала i незворушно дивилася на материну розпуку.
   А ввечерi рабиня Наїра розповiдала їй казку. Вона знала  їх  безлiч,  i
ставали цi казки для Мальви тим другим свiтом, що закрився перед нею.
   - Було чи не було, - тягла Наїра, -  а  в  колишнi  часи  жив  могутнiй
султан, який пiдкорив три чвертi свiту, а та чверть,  на  яку  не  ступило
копито султанського коня, тремтiла в страху  перед  грiзним  падишахом.  I
пiшов вiн на Русь i проковтнув сорок  мiст,  як  один  шматок.  Повернувся
султан зi славою i золотом, та нiщо не  втiшало  його  так,  як  полонянка
Маруся, що її схопили в церквi  яничари,  коли  вона  вiнчалася  зi  своїм
джигiтом. Закохався султан, як тисяча сердець, i присягнув, що буде з  нею
однiєю жити. Полюбила  й  полонянка  султана,  а  що  була  чарiвниця,  то
вiдiбрала волю свому пановi. Що  б  Маруся  не  сказала,  вiн  слухав  її,
домоглася вона неможливого: султан заприсяг нiколи не йти вiйною на  Русь.
Сорок тисяч невiльникiв повернула  вона  в  їхнiй  рiдний  край,  та  сама
вертатись не захотiла. Гяури пiснi склали  про  неї  i  назвали  її  своєю
святою...
   - А далi, далi що? - допитувалася Мальва, але Наїра не знала,  що  було
далi.
   - Аллах один вiдає... їм сповнились бажання, хай сповняться i нам...
   Багато ще казок прослухала Мальва, а цiєї бiльш допроситися не могла  -
чомусь випала вона з пам'ятi старої  Наїри.  I,  мабуть,  тому  розрослась
дивна казка в уявi султан-ханим по-iншому,  i  Маруся  ставала  схожою  на
синьооку дiвчину з Мангуша, а турецький султан -  до  гостробородого  хана
Кримського улусу.
   "...I домоглася Маруся в хана, що нiколи вiн не пiде вiйною на Україну,
i сорок тисяч невiльникiв повернула в їхнiй рiднiй край,  а  сама...  сама
вернутись не могла, бо любила хана... А що далi, що далi?"
   Звiстка про Жовтi Води i Корсунь  докотилася  й  до  Мангуша.  Спочатку
пошепки, а потiм голосно загомонiли поселенцi над Узенчиком про чудо,  яке
виблагали люди в чудотворної iкони Успенської  Марiї:  хан  iде  визволяти
Україну!
   Стратон не вiрив. Та звiдки ж бо могла взятися  сила  на  Українi,  щоб
розгромила королiвське вiйсько, i хто де чував,  щоб  християнам  iшли  на
помiч поганцi? Сам покульгав у Бахчисарай, а вернувшись, мовчав заклято  i
тiльки ночами стонав тяжко крiзь сон, наче стриножений бугай.
   Незабаром рознеслася чутка, що кiлька мужчин зникло з Мангуша. Потiм не
стало цiлої родини. Спершу мовили про них, що пiшли шукати мiсць, та  шила
в мiшку не втаїш...
   - За Сиваш повтiкали, - сказав Стратон до Марiї i  шарпнув  сорочку  на
грудях, аж репнула.
   - Стратоне, Стратоне, - дорiкнула Марiя. - Чому  ти  не  послухав  мене
ранiше?
   - Але ж не пiзно ще, - гаряче заговорив Стратон. - Ти з грамотою, я...
   - А Мальва?
   - Вона вже не твоя.
   - Мав би ти своїх дiтей, Стратоне, так не говорив би...
   Певно, не поверталися б вони бiльше до  цiєї  розмови,  та  несподiвано
завiтав до них пастух Ахмет. Дорослий, змужнiлий, вiн зовсiм не був схожий
на татар, якi ходили низом, -  красивий  тат  iз  густими  чорними  вусами
зiйшов з гiр, гнаний невгасимою спрагою кохання.
   Понуривши очi, промовив:
   - Ахмет знає, що все пропало, але забути її не  може.  Я  прийшов,  щоб
вдихнути .повiтря, яким вона дихала...
   Мовчали старi, i мовчав Ахмет, звiсивши на груди голову.
   - Ахмет сильний i смiливий, - вiв далi пастух. - I якби Мальва  хотiла,
- чей не може  донинi  любити  хана,  бо  нiяка  пташка  не  любить  свого
господаря, який держить її в золотiй клiтцi, - якби  вона  захотiла  Ахмет
украде її. Вiн знає всi дороги в Криму, до самого Хмеля вiдвезе Мальву  на
своєму конi, бо Ахмет любить... А плати нiякої за це не схоче - нi любовi,
нi ласки. Слугою її згоден бути...
   По-молодечому схопився Стратон iз лавицi, обняв Ахмета.
   - Ти можеш це зробити, ти можеш?
   - Ахмет усе зробить.
   - Марiє, чого ти мовчиш, Марiє? Надiя осiнила  материне  обличчя,  вона
пожвавiшала, сказала:
   - Я пiду, Стратоне, до неї... Я завтра  йду.  ...Стояла  бiля  ханських
ворiт i не наважувалась постукати: бiлявий воїн вiдчинить i спитає  знову:
"Чого тобi треба, стара?", а тодi вона закричить: "Ти син мiй!" - i вже не
вiд чужинця, вiд рiдної дитини почує образу... А чи справдi вiн син її? Як
дiзнатися, в кого?
   Скреготнули ворота, iнший стражник пропустив Марiю.  Кров  вiдпливла  в
неї вiд серця: "Де ж Селiм?"
   - Де Селiм? - тихо зойкнула, та нiчого не вiдповiв  вартовий,  i  пiшла
Марiя повз Соколину вежу до гарему. Євнуховi дала таляр i  наслухувала:  з
глибин гаремних хоромiв ледь чутно долинала пiсня, ой, що ж то за пiсня та
про чорного ворона, що над морем кряче?..
   Вбiгла мати в кiмнату, пiдвелась Мальва з мiндера,  якась  така  дивна:
блiде в неї лице, хворобливо пломенiють очi...
   - Мальво, ти хiба нiчого не знаєш, що дiється в свiтi?
   - А що дiється... Були, поспiвали й поїхали... Звiдки  менi  знати,  що
дiється? Хан не розповiдає про те, що робиться за стiнами гарему. А я... я
коштовностей багато маю, мамо, i не знаю, що з ними  робити...  Ти  вiзьми
трохи, дiвчатам даси в Мангушi.
   - Сердешна моя... Ой, де ж тi твої мрiї про мiць твого кохання?
   - А що, хан послав по ясир... туди?
   - Мальво, - зашепотiла Марiя, - послухай, що скажу тобi. Побратим твого
покiйного  батька  гетьман  Хмельницький  побив   ляхiв,   ворогiв   наших
предковiчних, а хан iде йому  на  допомогу.  Ти  послiв  козацьких  бачила
тодi... Але ханське слово зрадливе, хто знає, що  вiн  завтра  вчинить.  А
тепер є нагода. Ахмет поможе нам... на Україну. Люди йдуть.
   Чекала  одвiту.  Очi  Мальвинi  прив'язалися  до  материних   i   довго
вiдiрватися не могли, та враз, нiби струшуючи з себе  шкаралупу  отупiння,
вона розвела руки i заговорила, прислухаючись до своїх власних слiв.
   - Доля моя, мамо... Це доля моя. Ти кажеш iти на Україну? Як менi  йти?
Я ж зовсiм не та, що тi - з-над Днiпра. Я лише затужила по  них  i  чомусь
тiєї туги? позбутися не можу, а сама твоя  Мальва  -  татарська,  ханська,
мамо...
   - Потурначко ти моя...
   - Мамо, а може, того хотiв твiй бог, щоб мене в  ясир  забрали,  щоб  я
забула своє i аж тодi розбудилась вiд рiдної пiснi,  коли  стала  ханською
дружиною? Може менi призначено бiльше добра вчинити для  твого  краю,  нiж
народити козаковi дитину?
   - Що ти мариш, доню! Ти ясирка в работизнi, що можеш зробити?
   - Кажеш - хан iде на помiч козакам? I може зрадити їх? Я  не  дам  йому
цього вчинити, вiн любить мене. А тепер я розпалю його  любов...  I  стане
вiн вiрним Хмелевi навiки. -
   - Царi, Мальво, зраджують, не радячись нi з ким.
   - Як вiн це зробить...
   - То що?
   - Я... - I побачила Марiя  давно  вже  забуте:  батькiвський  козацький
блиск спалахнув ув очах потурначки.
   Iслам-Гiрей дивом дивувався несподiваний перемiнi султан-ханим. Ввечерi
Мальва зустрiла  його  бурхливими  обiймами,  надмiр  нiжностi  пiдкотився
хановi до  горла,  м'якнув  жорстокий  володар,  забувався  в  її  гарячих
пестощах.
   - Ти мудрий мiй цар, ти свiтло очей  моїх,  -  шепотiла  Мальва,  -  ти
лицар, перед яким падають вороги твої, ти вождь, що подаруєш волю своєму i
моєму народовi.
   - Якому твоєму, Мальво? - звiвся на лiкоть хан  i  сторожко  глянув  на
дружину. - Ти ж мусульманка, як i я, i мiй народ є твоїм народом.
   - Я люблю тебе, хане,  i  Крим  теж  став  моєю  батькiвщиною.  Але  ти
зрозумiй, що не байдужа  журавлевi,  коли  вiн  у  теплих  краях,  холодна
в'ялиця на пiвночi. Є такi, що й  не  повертаються,  але  тужно  курличуть
вони, коли в рiдному краю вимерзають дерева i квiти, спека висушує  зелень
i брати, що повернулись додому,  гинуть  iз  голоду  на  рiднiй  землi.  Я
вiрила, що ти не станеш ворогом мого краю.  Тепер  знаю  про  все!  Велика
побiда сталась на Українi, то ж поклянись, мiй  мужу  i  володарю,  що  не
вiдступиш ти вiд козацького гетьмана.
   Хан устав, одвiв Мальвинi руки. Такого ще не було, щоб жiнка втручалася
в ханськi справи i вимагала клятви вiд нього.  Суворо  глянув  на  Мальву,
схопив її за плече.
   - Чиї слова речуть твої уста, ханим? - спитав i притягнув її  до  себе,
пронизливо дивлячись у вiчi.
   - О хане, не запiдозрюй мене в пiдступностi. Ти  мудрий  i  сильний.  Я
нiколи не зраджу тебе, бо кохаю, бо вимрiяла тебе ще в дитячих снах. Можеш
мене вбити, можеш озолотити - я у твоїй владi.  Але  послухай  щирих  слiв
слабкосилої жiнки. Несвiдуче серце моє чує те, чого, можливо, ще не бачить
твiй розум. У твоїх руках тепер така могутнiсть, якої нiхто не мав. Яка  ж
то сила, коли два дужi вороги стають сукупно  проти  третього!  Що  можете
зробити ви! Та коли схибиш, - багато горя поллється по свiту. Будь  вiрним
своєму слову, хане...
   Опустив руку Iслам-Гiрей iз плеча Мальви, згадавши:
   таке вже десь було. Майнула думка  в  головi  про  могутнього  падишаха
Сулеймана Пишного i про русинку Роксоляну,  при  якiй  розцвiла  Османська
iмперiя. I ще згадав хан про синiв Сулеймана, яких  чарiвна  Хуррем  убила
руками султана, щоб подарувати iмперiї новий рiд вiд п'яного Селiма.
   - Принеси менi свого сина! - наказав  Iслам-Гiрей,  i  страшна  погроза
вчулася в його словах.
   - Вiн спить...
   - Принеси менi свого сина!
   Дрож пройняв тiло Мальви,  спотикаючись  об  подушки,  вона  пройшла  в
дитячу кiмнату i винесла маленького Батира. Хлопчик  спросоння  кривив  до
плачу губи i горнувся до матерi. Личко в нього було смагляве, як у Iслама,
а очi голубi - материнськi.
   Простягнулася ханська рука до груденят дитини, звелася друга.
   - Що хочеш робити, хане! - скрикнула Мальва.
   - Я буду мудрiшим вiд самого Сулеймана  Канунi,  -  мовив  жорстоко.  -
Любити розумну козачку i вбивати вiд неї синiв!
   Мальва судорожно пригорнула хлопчика до грудей, а вiн, ще не знаючи, що
може творитися в царському дворi, в якому  з'явився  на  свiт,  просiяв  у
усмiшцi i залепетав:
   - Ата, ата, ата!
   Опустились руки Iслам-Гiрея.
   - Воля аллаха, - зiтхнув. - Спи, Мальво. Мене чекають  справи.  I  будь
спокiйна. Я йду складати письмо султановi про те,  що  виступаю  зi  своїм
вiйськом на спiлку з Богданом Хмельницьким.
   Стратон нетерпляче чекав, коли Марiя повернеться з ханського двору.
   - Ну що? - зустрiв її на порозi i вiдразу все зрозумiв: опущенi Марiїнi
плечi, схилена голова й очi, в яких витлiли рештки надiї, говорили мовчки-
"Мальва не пiде".
   - Я так i знав, - промовив глухо. - Горе море, пий його  -  не  вип'єш.
Але ми пiдемо. Ти з грамотою, я - через Сиваш.
   - Пiзно ти вирiшив, Стратоне. Якби колись мене послухав, ми разом  були
б там. Ти кував  би  гармати,  я  варила  б  їсти  козакам,  а  Мальва,  а
Соломiя... - вдарилась Марiя головою об стiну i хлипала  безслiзно.  -  Не
можу, не можу я пiти... Тут дiти мої...
   - Дiти?!
   - Так... Ти пам'ятаєш того ханського воїна, що приїздив  по  Мальву?  Я
знаю, не хибить моє серце: то син мiй...
   Ще кiлька днiв мучився Стратон, не зважуючись покинути Марiю, а туга за
козацькою волею, що десь там воскресала на Чорному шляху, визволяла душу i
не давала жити. I врештi опустiла Стратонова хата, нiби мерця винесли.  Не
виходила Марiя бiльш на люди, сама-однiсiнька тужила в  чотирьох  порожнiх
стiнах, а iнколи пiзнiми вечорами бачив сеймен Селiм чорну тiнь жiнки,  що
тихо стояла неподалiк муру.
   Стратон пробирався ночами через сиваськi  болота  до  козацького  Низу,
полохаючи сонних стрепетiв на курганах.



   РОЗДIЛ ВIСIМНАДЦЯТИЙ

   Цар загинув, хай живе цар!

   - Ви слiпi кроти i безмозкi устрицi! - кричав султан Iбрагiм на  членiв
дивану, якi зайшли в тронний зал доповiсти про стан вiйни  з  Венецiєю.  -
Хто розпочав це безглуздя, хто пiдiслав до  мене  зрадливого  Замбула,  де
голова його?!  До  Золотого  Рогу  бiльш  не  приходять  торговi  судна  з
коштовностями i тканинами, обезлюднiв гарем,  вашi  голови  сплять,  та  я
промию їх розпеченим оловом!
   Мовчки виходили вiд  султана  дефтердар,  кадiаскери  i  великий  вiзир
Муса-паша, залишаючи в тронному  залi  поруч  iз  падишахом  нового  члена
дивану - недима [158] Зюннуна. Де його знайшов Iбрагiм, нiхто не знав,  та
султан не розлучався з ним нi на хвилину i довiряв  йому  ще  бiльше,  нiж
колись  Замбуловi.  Вiн  входив  до  султанського  селямлика,  не  питаючи
дозволу, i проголошував завжди одну й ту ж касиду [159],  що  так  лестила
Iбрагiмовому самолюбству:
   - Прикрасив аллах всевишнiй небо сонцем,  мiсяцем  i  зорями,  а  землю
дощем, красунями i найсправедливiшим султаном Iбрагiмом!
   Пiсля цього недим  сiдав  на  долiвку,  накреслював  крейдою  гороскоп,
вiдзначаючи, в  якому  зодiакальному  сузiр'ї  перебуває  зараз  сонце,  i
вгадував  безпомилково:  цiєї  хвилини  в  мечетях  Багдада   прославляють
найрозумнiшого падишаха, або ж - сьогоднi  вночi  вiн  зустрiне  в  гаремi
невiдому красуню, з якою нiяка ще не дорiвнялася в хтивостi й  пристрастi,
чи то мiг навiть напророкувати багатi дари вiд iноземних послiв.
   Далi вони удвох пили вино, i султан читав Зюннуновi свої вiршi,  а  той
пiдносив руки вверх, завертав очi i зiтхав,  i  смiявся  -  залежно,  яким
тоном декламував Iбрагiм.
   Султан сам собi тепер дивувався, як  вiн  мiг  стiльки  рокiв  довiряти
зрадникам Замбуловi й Аззем-пашi, коли в iмперiї живе така людина, що знає
i поезiю (скiльки касид мiг проспiвати  за  день  Зюннун!),  i  астрологiю
(недим наперед мiг угадати, скiльки звiрiв уб'є султан  на  полюваннi),  i
дипломатiю (вiн умiло розмовляв з послами в присутностi султана), i воєнну
справу (адже Зюннун вiдгадав потаємнi мислi Iбрагiма про  те,  що  воювати
йому бiльше не треба, а тiльки насолоджуватися радощами свiту цього)!
   Сам бог послав йому з Анатолiї цю людину, без неї тепер  Iбрагiмовi  не
обiйтись.
   Деколи викликав султан  до  себе  великого  вiзира.  Це  були  тривожнi
хвилини для Муса-пашi. Сiм потiв спливало при самiй лише  згадцi  про  той
день, коли Iбрагiм, спонуканий своєю матiр'ю,  вiддав  йому  тугру.  Пiсля
першої офiцiйної  аудiєнцiї  падишах  провiв  нового  вiзира  до  тайника,
розташованого поруч iз залом дивану. Вiн вiдчинив дверi,  вимальованi  пiд
колiр стiни, трупний сморiд ударив в обличчя -  жахливе  видовище  постало
перед  очима  Муса-пашi:  у  невеликiй  кiмнатцi  височiла  гора  людських
забальзамованих голiв.
   - Бачиш, Муса, - оскалив зуби Iбрагiм. -  Тут  лежать  тi  голови,  якi
хотiли  бути  розумнiшими  вiд  голови  самого  падишаха.  Полюбуйся,  ось
премудрий Аззем-паша. Дивись, щоб i твоя сюди не потрапила.
   Пiдiгнулися колiна у великого вiзира, вiн вклякнув перед султаном.
   - О султане, я служитиму тобi вiрою й правдою!..
   Та вiдтодi i донинi переслiдували його почорнiлi лиця тих,  якi  колись
сидiли на тому самому мiсцi пiд п'ятьма бунчуками в залi дивану, на  якому
тепер сидить вiн.
   Згадка про страхiтливий мавзолей вiдбирала йому рештки смiливостi,  вiн
допомагав султановi торгувати бейлербеями i кадiями, всi  грошi,  вирученi
за посади, сумлiнно вiддавав Iбрагiмовi, з кожною дрiбницею йшов  радитися
до валiде Кьозем,  яка,  позбувшися  за  допомогою  яничара-аги  розумного
суперника Аззема-пашi, взяла до своїх рук владу i вiдтiснила вiд державних
справ самого Hyp Алi i красуню Тургану-шекер.
   Хай дiється воля аллаха, а йому, Муса-пашi, - аби вберегти свою  голову
i посаду. Нехай собi Кьозем виховує для  престолу  молодшого  султанського
сина, що народився вiд одалiски, вiн  закриває  очi  на  те,  що  потаємно
зникають яничарськi старшини, якi пiдтримують Нур-Алi; Муса-паша мовчатиме
i тодi, коли несподiвано помре Тургана i старший син Iбрагiма Магомет.
   Великий вiзир помiчав якесь пiдозрiливе нуртування в надрах двора  i  у
вiйську. Hyp Алi з того дня, як тугра  просковзнула  повз  його  руки,  не
появлявся до двору навiть на  засiдання  дивану;  Тургана  виставила  бiля
свого гарему сторожу  з  яничарiв;  шейхульiслам  Регель  з  святенницьким
обличчям щовечора ходить молитися до яничарської мечетi, а серед  яничарiв
появився  звiдкись  новий  шейх  Мурах-баба,  який  закликає   воїнiв   до
самостiйного походу на Венецiю, обiцяючи їм бочки золота в Європi.
   Муса-паша вдає, що нiчого не помiчає. Вiн  боїться  всiх.  Та  поки  що
султан тiльки погрожує пiд час аудiєнцiй:
   - Ти знаєш, яка кара чекає тебе, коли в iмперiї зайдуть непорядки.  Iди
i промий свiй ослячий мозок, годi менi за всiх думати!
   Недавно Муса-паша  дiзнався  вiд  австрiйського  резидента  в  Стамбулi
Ренiгера  про   якiсь   коншахти   Iслам-Гiрея   з   козацьким   гетьманом
Хмельницьким, потiм почув про те, що козаки й татари  розгромили  польськi
вiйська пiд Жовтими Водами. Що буде, коли Iбрагiм про це довiдається?  Чию
голову забальзамують? Але мовчав. Не треба пiдганяти лихо.  Хан  все  одно
колись пришле своїх послiв.
   У султана щодня - кейф [160]. Зараз вiн у  горах  Iстранджа.  Полювання
випало  напрочуд  удале  -   достеменно   таке,   як   пророкував   недим.
Яничари-секбани [161] виганяють на галявину стриножених козуль, оленiв,  а
Iбрагiм цiлиться з рушницi i кладе наповал одну тварину за другою.
   Добрий настрiй у падишаха. Вiн  обiцяє  недимовi  винагороду,  похваляє
секбанiв, та враз протяжний звук рога долинає з  лiсу  -  знак,  що  хтось
наближається.
   Поскакали ловчi на конях лiсовою дорогою i скоро повернулися, ведучи  з
собою султанського чугадара [162].
   - Хто велiв тобi йти сюди? - спитав Iбрагiм, сердитий,  що  перешкодили
йому в полюваннi.
   - Муса-паша, великий султане... Ханськi посли прибули до тебе.  Кажуть,
що в них невiдкладнi справи.
   -  Раби  поганi!  -  затупав  ногами  Iбрагiм.  -  Як  вони  сказали  -
невiдкладнi в них справи? До мене, секбан-баша! Пошли кiнних до татарських
посланцiв, хай волоком приведуть їх сюди, якщо нема в них терпiння чекати!
   Наступного дня перед обiдом примчали вершники до  султанського  табору,
тягнучи шнурами  за  собою  послiв  Iслам-Гiрея,  пошарпаних,  у  подертих
башмаках, зi збитими до кровi напiвбосими ногами.
   Султан сидiв у шатрi на подушцi,  поважний  i  спокiйний,  вiн  оглянув
нужденних посланцiв з нiг до голови i мовив:
   - Менi казали, що у вас невiдкладнi до мене справи. Коли ж  це  справдi
так, то не годиться кликати султана до двору,  а  треба  бiгти  чимдуж  до
нього, де б вiн не знаходився. Як бачите, я вам показав  сьогоднi,  як  це
треба робити. Кажiть швидше, що там:  хан  помер  чи,  може,  шторми  Крим
залили?
   -  Порох  стiп  твоїх  Iслам-хан,  негiдний  цiлувати  твої  ноги...  -
простогнав тремтливим  голосом  посол,  -  доносить  тобi,  що...  що  вiн
особисто виходить з усiм своїм вiйськом на  Ляхистан,  i  ще  доводить  до
вiдома: ногайськi полки Тугай-бея  вже  розгромили  з  козаками  ляхiв  на
Українi... Хан просить тебе теж iти по багатий ясир,  а  на  знак  високої
поваги до вождя i воїна велить вiддати тобi цю коштовно оздоблену шаблю  i
листа...
   Розширились у султана зiницi, задрижали м'язи на дряблому лицi, приступ
скаженої лютi повiльно накипав, але ще не мiг  прорватися.  Iбрагiм  довго
дивився в лист, не розрiзняючи лiтер, i враз скочив, заверещав:
   - Як, як вiн смiв?! Ми  шерть  дали  польським  послам,  як  насмiлився
смердючий пес почати вiйну з Ляхистаном, не питаючи мене?
   Посли стояли на колiнах, опустивши до землi голови, вони вже не чекали,
що султан, як це належиться, накаже одягти їх у почеснi  кафтани.  Згасала
надiя вийти звiдси живими.
   . - Я пiду не на Польщу, а на Крим вiйною, я затоплю кров'ю погану вашу
землю, а вас... вас - бити киями i гнати до  Золотого  Рогу!..  -  Iбрагiм
кричав i тiпався в лютi. - Ну, чого ви стоїте? - накинувся на секбанiв,  i
тi пустили на послiв собак.
   Тодi прийшла черга до недима, який  один  зi  всiх  тут  присутнiх  був
спокiйний за свою шкуру.
   - Що твiй гороскоп? Чому не попередив мене про чорну вiсть, чому затаїв
її передi мною? Ви всi, ви всi проти мене, всi зрадники! -  султан  схопив
шаблю, подаровану послами, i, не виймаючи її з пiхов, сягнув нею по черепу
свого єдиного дорадника.
   Недим упав на землю мертвий, i  в  цю  мить  спам'ятався  Iбрагiм.  Вiн
вклякнув  бiля  нього,  тер  долонею  по  синьому  басаманi  на  скронi  i
безпорадно розглядався довкола.
   - Зюннун... Зюннун...
   Заклекотiло в яничарських казармах: Iбрагiм прогнав татарських  послiв,
а  потiм  убив  булук-башу,  який   прийшов   iз   домаганням   вiдправити
стамбульськi орти  на  вiйну  з  Ляхистаном.  Згадали  тепер  воїни  своїх
побратимiв, що останнiм часом таємно зникли  з  казарми,  проклинали  iм'я
валiде Кьозем, заговорили про найбагатшу у свiтi здобич, яка  потрапить  у
руки шолудивим  татарам.  Мурах-баба  виголосив  у  мечетi  проповiдь  про
розпусного султана, який проводить час у розкошах i  гендлює  державою  та
вiйськом, яничари з  мiдними  казанами  поривалися  з  казарм  на  вулицю.
Стримував їх Hyp Алi. Вiн ще не зважувався на ребелiю.
   Iбрагiм зачинився у тронному залi i не впускав до себе нiкого. Не стало
вiрного  недима,  султан  оплакував  його  i  перебирав  у  пам'ятi   всiх
сановникiв i слуг: нiкому бiльш довiритися не наважувався. А самостiйнiсть
лякала його, зi всiх куткiв просторого залу вiяло подихом смертi.  Iбрагiм
зачиняв дверi на всi замки, а їсти подавала йому кяя-хатун через шафу,  що
поверталася в стiнi довкола осi. Кожного  разу  гаремна  служниця  шептала
йому крiзь щiлину, що одалiски хочуть утiшити великого з великих,  та  вiн
боявся йти навiть до гарему.
   У тривожнiй самотинi Iбрагiм починав розумiти: вiн  безсилий,  i  життя
його iснує поза державою. Щось там  на  свiтi  дiється  без  його  вiдома,
дiється, певно, i в дворi, а нiкому вже переконувати його в тому,  що  вiн
найсильнiший i наймогутнiший i  всi  бояться  його  гнiву.  Кермо  раптово
вислизнуло з його рук: Крим самовiльно розпочав вiйну з Ляхистаном,  якесь
нове вiйсько - йенi-черi - появилось на пiвночi i  змiтає  все  на  своєму
шляху. Йенi-черi, всюди йенi-черi! Скоро весь  свiт  рушить  на  Османську
iмперiю, а сама ж iмперiя хiба не стала ворогом його, султанського життя?
   Крiзь залiзнi мушарабiї  дивився  в  сад,  що  спускався  по  схилу  до
Босфору. Там пишалися  лотоси  i  глiцинiї,  достигали  манговi  плоди,  i
згадував  Iбрагiм  свiй  перший  день  султанування,  коли  вiн,  вiльний,
одягнений i нагодований, вийшов до квiтiв, а з уст  його  зiрвалися  слова
нiжного вiрша про зажуреного солов'я. Чи не  краще  було  тодi  пройти  за
огорожу попри рибацькi селища i загубитися в людському морi?
   I сплив на думку вiрш Караджа-оглана [163] -  слова  цього  вiрша  були
страшнi, а все одно вони мимо його волi самi вимовлялися,  як  невблаганне
приречення:

   Життя, ти спокiйне i радiсне,
   То раптом тривожне:
   Вмить ти - пустельник,
   Вмить в'язень...
   Страх огортає мене, що буде зi мною,
   О любi браття, боюся я смертi.

   Не хочу, не хочу! - закричав  Iбрапм,  i  тiльки  вiдлунило  в  залi  -
мертво, зловiсно.
   Самотнiсть ставала нестерпною,  хотiлося  забуття.  Тому  чекав  шепоту
кяя-хатун. В обiд обернулася шафа зi  стравами,  а  в  щiлинi  прошелестiв
голос гаремної служницi:
   - Самотина пасує тiльки аллаховi. Послухай,  султане,  я  розкажу  тобi
вiсть, за яку ти озолотиш свою вiрну слугу.
   - Говориї
   - Сказав пророк: роздiлив бог хтивiсть на десять частин, а  дев'ять  iз
них дав туркам. Я бачила в лазнi невиданої краси дiвчину, що вмiщає в собi
всi десять частин грiховної похотi.
   - Хто вона.? - пожвавiшав Iбрагiм, забуваючи про душевнi тривоги, i про
Крим, i Польщу.
   - О, це напевно не проста. Я спитала її, та вона . прогнала  мене,  мов
собаку. Але кяя-хатун усе знає, я простежила, якою  вулицею  проходить  ця
дiвчина щодня перед заходом сонця...  Якщо  хочеш,  ти  можеш  мати  її  й
сьогоднi
   ...Мешканцi кварталу поблизу Ат-мейдану були свiдками дивної  подiї.  В
передвечiр'ї в напрямку до Золотого  Рогу  проторохтiла  вуличкою  карета.
Вона спинилася в розгонi на одну лише мить, з неї вискочили два чоловiки з
закритими обличчями, накинули сiре покривало на дiвчину що саме  проходила
по бруку, i не встигли перехожi отямитися, як карета зникла в провулках.
   Наступного дня шейхульiслам Регель поспiшав до яничарських казарм.  Вiд
святенницького спокою  на  його  обличчi  не  залишилося  й  слiду  голова
пiдведена до неба, з уст зривалися страшнi прокльони, руки  з  затиснутими
кулаками раз у раз пiдносилися вгору
   - Мурах-баба! - крикнув вiн на порозi дев'яносто дев'ятої орти.
   Миттю прибiг дервiш, став перед верховним  духiвником  на  колiна.  Вiн
пильно вдивлявся в обличчя Регеля, дрiбно хиталася серга  в  лiвому  вусi:
бачив Мурах-баба, що трапилося щось незвичайне, i, можливо, в  цю  хвилину
вирiшиться доля двору.
   - Розпусник на тронi, злочинець зi священним мечем Османа осквернив мою
єдину дочку! О прокляття, о аллах!.. Клич, клич яничара-агу!
   Hyp  Алi  примчав  на  конi  не  гаючись.  Вiн,  власне,  чекав   слова
шейхульiслама. Годину вибило! П'ятибун-чужний скiпетр ще завтра  пронесуть
слуги над його  головою.  Хай  згине  той,  хто  не  оцiнив  заслуг  свого
спасителя!
   В яничарськiй мечетi зiбрався диван у неповному складi.
   - Сказав халiф Осман: мудрий султан - i цвiте держава, убогий розумом i
духом - i держава валиться, - звернувся шейхульiслам до Hyp Алi, алай-бега
i лавних пашiв. - Чаша мого великого болю  переповнилась,  але  над  своїм
горем я один повинен плакати i просити  в  аллаха  помсти  для  того,  хто
обезчестив мою дитину. Та долилася по вiнця чаша  терпiння  всього  народу
османського. Амурат IV залишив квiтучу iмперiю. Не минуло й десяти  рокiв,
як  вичерпалась  державна  скарбниця,  флот  занепав,  венецiанськi  судна
штурмують дарданелльськi замки, християни заволодiли Далмацiєю. I винна  в
цьому тiльки одна грiховна i  нечистоплотна  людина,  якiй  аллах  не  дав
розуму царювати.
   - А хто винен у  тому,  -  пiдвiвся  алай-бег,  начальник  спагiїв,  iз
ненавистю позираючи на Hyp Алi, хто винен, що Iбрагiм сiв на тронi?
   - Ми рятували династiю, - вiдповiв спокiйно яничар-ага. Спадкоємець  є,
i тепер може зiйти з престолу негiдний панувати над нами.
   - Є спадкоємцi, - уточнив алай-бег.
   Старший син Iбрагiма Магомет, вiдповiв рiзко Hyp  Алi  i  звернувся  до
шейхулыслама: - Яничари просять тебе, духовний  отче,  видати  фетву,  яка
вимагала б султанського зречення.
   Рада  дивану  закiнчилась.  Яничари  повиносили  з  казарм   казани   i
забарабанили по них ложками.  Зловiсний  гримкiт  пролунав  над  мiстом  i
сполохав народ, луна вдарилась об стiни палацу. Сам Муса-паша  вилетiв  iз
ворiт на конi i щодуху помчав до казарм. Та вже не мали  яничари  респекту
перед великим вiзиром. Кивнув рукою Hyp Алi,  роз'юшенi  воїни  роздягнули
Муса-пашу догола i погнали вулицями шмагаючи по спинi нагаями.
   До Бiюк-сарая йшов гонець iз фетвою. Вiн помахував нею,  щоб  нiхто  не
насмiлився пiдступити до нього: священний папiр  давав  право  входити  до
самого султана. Кяя-хатун мусила вiдчинити дверi тронного залу. Гонець  не
вклякнув на колiна - всемогутнiсть фетви не годилося принижувати. Iбрагiм,
жовтий i згорблений, не кричав i не  тупав  ногами.  Не  вiдриваючи  малих
побляклих очей вiд сувою з  печаттю,  вiн  тихо  навшпиньках  пiдiйшов  до
посланця, неблимно  дивився  на  документ,  в  якому  записаний  був  його
останнiй день, пiдскочив, вихопив фетву i тут же порвав її. Стиснув шматки
у жменi, кинувся до холодної мангали, запихаючи їх в отвiр.
   - Вогню, вогню! -  прохрипiв  у  щiлину  до  кяя-хатун,  але  нiхто  не
обiзвався.
   Знiчений гонець подався назадгузь до виходу.
   - Фетву султан подер! -  заревiли  яничари  i  ринули  через  площу  до
палацу. - Iбрагiм зневажив коран!
   Барабанний гуркiт, дзенькання мiдних тарiлок,  пищання  флейт  залунали
перед головними воротами, впали залiзнi брами...
   В залi дивану перед шейхульiсламом, пашами i  Hyp  Алi  стояв  Iбрагiм,
якого притягли сюди за руки бiлi євнухи. Вiн  уже  знав,  що  настав  його
кiнець, але повiрити в це  було  трудно:  надто  рiзкий  був  перехiд  вiд
всемогутностi до ув'язнення. Здається, вчора його  витягли  з  темницi  на
трон, а нинi знову туди? Без султанських регалiй i  чалми  виглядав  надто
мiзерним  i  худим,  пригаслим  голосом  вiн  запитував  учорашнiх   своїх
пiдданих, а нинi суддiв:
   - Що це має означати? Як ви...
   Шейхульiслам i Hyp Алi коротко  переглянулись,  знiяковiння  майнуло  в
очах.  Може,  їм  самим  стало  тепер  дивно,   як   могли   вони   колись
супроводжувати цю жалюгiдну нiкчему в мечеть Еюба, а  потiм  десять  рокiв
боятися своєї власної вигадки; можливо, подумали про те,  що  завтра  вони
посадять на престол iнший свiй витвiр, i нiчого вiд того не  змiниться,  а
нинiшня розправа з Iбрагiмом - тiльки помста за особистi кривди?.. Але так
чи iнакше спектакль закiнчувався сам собою, Карагез закривав свiй балаган.
   - Тобi, Iбрагiме, була порада - сьогоднi  зректися  престолу,  -  мовив
Регель, - i, зробивши це спокiйно, ти б доживав вiку в Ексi-сараї.  Але  ж
диявол надоумив тебе не тiльки насмiятися над моєю дочкою, а й над  святим
кораном. За це ти сядеш у темницю i...
   Пронизливий  писк  обiрвав  мову  шейхульiслама,  Iбрагiм   забився   в
iстерицi, вiн плескав у долонi, викликав слуг, погрожував i  отямився  вiд
короткого слова Hyp Алi:
   - Йолюм [164].
   Тодi вiн упав на кахляну пiдлогу i заблагав:
   - Аман, аман! [165] Я жити хочу!..
   Iбрагiма вивели, шейхульiслам повернув голову до яничара-аги.
   - Хто це зробить? - спитав, примруживши очi.
   - Будь-хто. Та запропонувати треба чорбаджiєвi першої орти Алiмовi. Цей
щасливець, якому судилося пiдносити чашу  шербету  султановi,  може  стати
завтра на моє мiсце.
   - Але ж ти знаєш, що чужинець, який...
   - Отож вiн сам i доведе, чи гiдний командувати вiйськом Порти. Простому
яничаровi вистачить ятагана, яничару-азi потрiбен ще й кмiтливий розум.
   Подвiр'я Бiюк-сарая кишiло вiд яничарiв, якi штурмували гаремну  браму.
Там замкнулася валiде Кьозем iз онуком  Солiманом.  Впали  залiзнi  грати,
зiскочили з завiсiв  дверi  кiмнати  валiде:  тихо  гойдалися  пiд  стелею
пiдвiшенi олiйнi лампи, розкиданий одяг  валявся  по  долiвцi,  посерединi
лежав перевернутий мiндер, тiльки в кутку стояв неруханий кований  залiзом
ку-фер. Хтось вiдхилив вiко, та замiсть сподiваного золота побачив у ньому
перелякану на смерть Кьозем. Вона виповзла з куфра i сипнула жменю  грошей
перед яничарами. Вони кинулись до неї, мов голоднi вовки,  зiрвали  золотi
серги з вух, стягли браслети i перснi з рук i прокололи кинджалами.
   Султанича Солiмана, якого яничари мали доставити живим Hyp Алi, не було
нi тут, нi в дитячiй спальнi. Враз вiдчинилися боковi потайнi дверi, i  до
гарему  валi-де  увiйшла  Тургана-шекер,  ведучи  за   руку   семилiтнього
хлопчика, її красиве обличчя позначили зморшки, а  колись  хтивi  очi,  що
зманювали  щедрого  султана,  грiзно  дивилися  на  розшалiлих   яничарiв,
вгамовуючи їхню сваволю. Хлопчик плакав, переляканий галасом, владна  мати
не звертала уваги на плач дитини.
   - На колiна, раби, перед султаном великої Порти Магометом Четвертим!  -
наказала вона, i миттю згас запал войовникiв трону.
   Яничари опустили ятагани i впали ниць до стiп  його  свiтлостi  шахзаде
[166].
   Перша орта знову готувалася до зустрiчi  нового  султана,  який  завтра
вертатиметься з  мечетi  Еюба,  oneрезаний  мечем  Османа.  Чорбаджi  Алiм
згадував, iз яким хвилюванням i надiєю виносив вiн iз казарми чашу шербету
для Iбрагiма десять рокiв тому. Тепер йому було  байдуже.  При  Iбрагiмовi
вiн нi на п'ядь не пiдвищився по службi, хоч виконував її ретельно. Звання
чорбаджiя отримав за  вбивство  української  полонянки  в  Багдадi,  -  за
жорстоку смерть турка Кир-огли його навiть не похвалили. А брати по  кровi
просили тепер  туркiв  у  спiльники.  Свiтовi  подiї  не  йшли  в  парi  з
розрахунками Алiма. Змiни, що заходили в Османськiй iмперiї, - теж  не  на
руку. Валiде Кьозем скасувала  девширме  [167],  до  яничарського  корпусу
напливало все  бiльше  турецьких  хлопцiв,  а  тi,  пiдростаючи,  називали
справжнiх яничарiв погордливо - аджем [168]. Туреччина, якiй вiн усе  своє
свiдоме життя вiрно прослужив, не визнала його за свого.
   Чи то правда, а говорять старi меддахи по кафеджiях,  що  турки  колись
з'їли серце Байди, бажаючи набратися його хоробростi  Якi  турки?  Тi,  що
прибувають тепер в яничарськi казарми, чи тi, яких Алiм саджав на палi пiд
Адрiанополем? Та все одно - з'їли, i його бiльше немає в грудях. Якби  хоч
крихта того серця залишилась, то, може б, не так шмагали  мозок  образливi
слова: "козак", "аджем",  "Байда".  Який  же  Байда?  Хiба  обличчя,  хiба
постава, бо серця теж нема! Хотiлося  кричати,  або  впитись,  чи  вбивати
когось: турки з'їли серце, i волю, i гiднiсть, i наймення. Все!  Але  вино
не допомагало, чужа смерть бiльше не вражала, крику яничарської душi нiхто
не чує. Залишалася тiльки байдужiсть.
   Алiм був готовий до всього: подати чашу шербету новому султановi  а  чи
шовковий шнурок колишньому. Що скажуть, що довiрять? Бунт у  душi  притих,
воля зламалася, вертатися назад нiкуди, а жити якось треба.
   Пiзно ввечерi до Алiмового конака прийшов Мурах-баба. Шейх  яничарських
дервiшiв  хвилину  дивився  пронизливо  на  чорновусого  богатиря,   потiм
заговорив по-змовницьки:
   - Око за око, зуб за зуб, гласить  коран.  Шейхуль-iслам  жадає  смертi
Iбрагiмовi. Святий отець милостиво згадав про тебе. Ти виконаєш вирок?
   - Рука, що дає, завжди вище вiд тiєї, яка приймає, -  холодно  вiдповiв
Алiм. Нi один м'яз не здригнувся на обличчi, анi вагання  не  заблукало  в
зiницях.
   "Такi спокiйнi вбивцi  можуть  здивувати  навiть  османiв",  -  подумав
Мурах-баба i показав Алiмовi на вихiд.
   Тихо йшли чорними вулицями чотири тiнi, чорбаджi i дервiш попереду, два
капиджiї позаду.  Зупинилися  бiля  двiрцевої  тюрми.  Зсередини  долинало
завивання  Iбрагiма.  Капиджiй  подав  Алiмовi  ключ.  Мурах-баба   кивнув
головою. Якийсь час  Алiм  стояв  непорушне,  потiм  рiшуче  пiдступив  до
дверей. Скреготнув замок, обiрвалося Iбрагiмове скиглiння.
   При свiтлi факела чорбаджi побачив ту саму людину, якiй обiцяв  колись,
що  зустрiнеться  з  нею  в  країнi  золотого  яблука.   Зустрiлися...   В
божевiльному жаху, який вiдбирає i мову, i крик, i порух, дивився на нього
Iбрагiм, i тiльки очi благали пощади.
   Почуття, схоже на те, що  зродилося  на  мить  тодi,  в  Багдадi,  коли
незнайома дiвчина прошепотiла: "Козаче, соколе", - ворухнулося  в  душi...
Тодi вiн починав службу,  тепер  мусить  утримати  те,  що  заробив,  тодi
заслуговував ласки у  можновладцiв,  убиваючи  рабиню,  тепер  -  убиваючи
вождя. Iбрагiм став йому таким непотрiбним, як колись любов, до  Нафiси  i
вiра в християнського бога. Ба нi, виходить вiн ще потрiбний.
   Вправною рукою, призвичаєною до вбивства, чорбад-жi першої  султанської
орти проштрикнув кинджалом горло своєму покровителевi.
   Мовчки поверталися: попереду Мурах-баба з Алiмом, за ними два капиджiї.
Та раптом Алiма дiткнулася якась  непевнiсть,  тривога.  Вiн  оглянувся  -
придворнi кати були понурi, Алiм ступив набiк, щоб порiвнятися з ними, але
вони знову зайшли позад нього. Мурах-баба повернув iз дороги  до  брами  в
прохiд, що вiв до джеляд-одаси [169]. Рвучко повернувся чорбаджi, сягнувши
за палашем, на якому  ще  не  застигла  османська  кров,  але  йому  вмить
скрутили руки i заткали горло шматком сукна.
   При  свiтлi  смолоскипа,  який  присвiчував  останнiм  хвилинам   життя
Iбрагiма, капиджi-баша зачитав фетву, написану рукою шейхульiслама Регеля,
неабияк вдоволеного помстою.
   - Султан убитий, так уже було, але рiд Османiв священний. Чужинець,  що
вмочив руки в кровi державця  Порти,  повинен  умерти.  Турецька  кров  не
змивається водою, лиш кров'ю.
   Останнiй раз ударило в  мозок  слово  "чужинець",  i  вiд  нього  дужче
заболiло, нiж вiд смертного вироку. Все життя хотiв зрiвнятися з турками -
i даремно...
   В момент, коли вже шию стягнув холодний зашморг, зринув у пам'ятi Алiма
виклятий ним самим степ i висока трава... а  в  небi  хмаринки  бiлi...  i
скачуть конi - його i батька,  i  летять  голови  татарськi...  I  злетiли
червонi конi в чуже чорне небо над Босфором.
   Цiєї ночi над Мармуровим морем у балик-хане  [170],  що  притулився  до
пiвденної стiни Бiюк-сарая, засвiтилося свiтло. Рибалки  спускали  у  воду
мiшок iз тiлом первородного сина козацького полковника Самiйла  -  яничара
Алiма.
   До ранку слiди ребелiї на  Софiйському  майданi  були  заметенi.  Народ
сходився до палацу супроводжувати в мечеть Еюба нового султана.
   Дервiшi  бiгли  попереду,  викрикуючи  осанну   iмператоровi,   ревнiшi
розтинали собi вени на знак, що завжди готовi пролити  кров  за  падишаха,
натовп роздрухувався, гомонiв, поривався до процесiї, щоб поцiлувати слiди
копит султанського коня.
   Великий вiзир Hyp Алi притримував рукою семирiчного  володаря  iмперiї,
щоб не впав iз коня. Магомет Четвертий  плакав,  бо  ще  нiколи  не  сидiв
верхи, лемент повелителя трьох континентiв i п'яти морiв  моторошно  лунав
над бундючною Портою.



   РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ

   Як запродав гетьман
   У ярмо християн,
   Нас послав поганяти,
   По своїй по землi
   Свою кров розлили
   I зарiзали брата...
   Т.Шевченко

   Весна 1649 року знову зловiщувала Кримовi голод  i  помор.  Iз  гнилого
Сиваша виповзла чума i косила ногайськi юрти одну за одною,  дощами  й  не
пахло, сарана виїла Буджацькi степи - охоче  збиралися  ногаї  i  тати  на
вiйну з Ляхистаном.
   Iслам-Гiрей  розсилав  до  беїв  посланцiв.  Всi   вiдгукнулися,   крiм
ширiнського бея Алтана. З того часу як Тугай пiшов на вiдкриту  злагоду  з
ханом i повернув у Бахчисарай ненависного Сефера  Газi,  вiн  замкнувся  у
своїй резиденцiї на околицi Ескi-Кирима  i,  втративши  полiтичну  вагу  в
дворi, намагався надолужити її пихою - розбудовував палац, щоб  величнiшим
був вiд ханського сарая.
   Та проте тут дихало пусткою, i заростали споришем битi шляхи до  колись
могутнього бея, i марно височiли довкола дворища тополi, посадженi  кожним
iз предкiв ширiнського роду. Таких тополь рiд Гiреїв нараховував би менше,
а все одно не тут, а  в  Бахчисараї  схрещувалися  свiтовi  дороги,  i  на
їхньому перехрестi стояв Iслам, що вростав у силу.
   Щоранку на подвiр'ї до  великого  дерев'яного  круга  виводили  бейськi
слуги п'ятдесят плеканих  арабських  огирiв  напоказ,  в  заїжджому  дворi
цiлоденне галяндрасили цигани у кафеджiї, стiни гарему виросли вище  саду,
щоб їх видно було аж iз берега Iндолу. I все дарма, не  приїжджали  високi
гостi до палацу Алтана, нiщо вже не  важило  його  багатство,  i  потерпав
старокримський феодал, що доведеться за свою гординю скуштувати  ханського
гнiву. А на поклон iти не мiг. Як?! Заходити сумирним i  впокореним  туди,
де його предки i вiн сам завжди почувалися владцями? Хiба ж не  було  так,
що перед ширiнськими беями вiдчинялися навстiж ворота, сам хан запобiгливо
виходив назустрiч, а бейськi сини вривалися в гарем i  вибирали  для  себе
найкращих ханських бекечi? Ширiни!  Що  залишилося  вiд  них  при  крутому
Iсламовi? Проклятий Тугай... Яку вiкторiю допомiг здобути Хмелевi, а  паче
- Iслам-Гiреєвi!
   Тож великий подив i страх охопив Алтана, коли вiн  iз  вiкна  селямлика
побачив, як упали ниць стражники на мосту перед  трьома  вершниками,  i  в
одному з них упiзнав  самого  хана.  Наспiх  одягнув  хутро  поверх  синiх
шароварiв, натягнув на голову тюрбан i миттю вибiг до ворiт.
   - Не йде гора до Магомета, то Магомет iде до гори, - глумливо  промовив
Iслам, злiзаючи з коня. - Що ж ти стоїш, не вiтаєш мене i слуг не  кличеш,
щоб вiдвели мого аргамака, i не виносиш поставця  з  шербетом?  Чи,  може,
мiзкуєш оце, якби-то схопити хана, щоб передати  його  великому  вiзировi,
старому Кепрiлi, опiкуновi жовторотого султана?
   Алтан-бей вибаньчив очi, i креснула мозок гадка, чи не прийшов до нього
Iслам-Гiрей запобiгати ласки, коли п'ятихвостий  бунчук  перейшов  у  руки
Магомет-пашi Кепрiлi. О, це не вискочка Hyp Алi i не спокiйний Аззем-паша.
Друг кардинала Рiшельє, вiн намовляв  колись  Амурата  виступити  на  боцi
Францiї  проти  Габсбургiв;  будучи  анатолiйським  кадiаскером,   Кепрiлi
безцеремонне i войовничо втручався в справи двора i за це був  висланий  у
далеку Конью. Що ж тепер заспiває Iслам-Гiрей?
   - Кепрiлi? - перепитав бей,  i  хан  спокiйно  притакнув  головою.  Вiн
пильно поглянув на Алтана i сказав стужавiлим голосом:
   - Цей розумний i стрiляний химородник прийшов, щоб рятувати Порту,  яку
пропив Iбрагiм. Вiн кинув  флот  на  Венецiю,  вiн  пригрозив  менi  своїм
гнiвом, коли я не допомагатиму Хмельницькому, i  сам  пообiцяв  гетьмановi
шiсть тисяч румелiйських яничарiв. Квапиться допомогти Хмельницькому,  щоб
випередити московського царя. Ха-ха! Покiйний Iбрагiм обiцяв менi шовковий
шнур за мою спiлку з Iхмелiскi, цей же - навпаки!
   Алтан-бей не зрозумiв, чому невдоволений хан змiною полiтики Порти щодо
Польщi.
   - Ти ж сам хотiв цього, Iсламе.
   - Ширiнський бей, -  вiдповiв  хан,  -  не  бажає  ощасливлювати  своєю
присутнiстю засiдання ради дивану, i дипломатичнi тонкощi для нього  стали
недоступнi. У цiй вiйнi менi не потрiбнi турки.  Для  Ляхистану  вистачить
моїх i козацьких вiйськ. Хмельницький же погнався  за  двома  зайцями,  не
думаючи над тим, що може  цим  розгнiвити  мене.  З  Москвою  шертує!  Але
ходiмо, не гоже при слугах говорити про державнi справи, бею. I гляди,  не
затiвай чого-небудь, мої сеймени над Iндолом.
   - Хай береже аллах твоє життя, хане, - склав на груди руки Алтан-бей. -
Заходь у мiй зал диванний. Колись у ньому збиралися на  ради  сильнi  мужi
Криму, тепер же, при тобi, опустiв мiй двiр...
   - Збиралися на ради i на зради, - кинув  Iслам-Гiрей,  iдучи  поруч  iз
беєм. - I тому я прикрутив вашу бейську сваволю. А якщо ти i нинi  дивишся
в ноги, а не в обличчя, Алтане, то тепер зiтру тебе, я сильний. I не  суши
собi голову надiями на Кепрiлi, та й не тiшся тим, що Тугай-бея забрав  до
себе Азраїл.[171]
   - Машаллах![172] - скрикнув Алтан. - Я не знав про це... - I радiсть  з
приводу смертi здольного суперника таки бризнула з  очей.  -  Чорнi  вiстi
приносиш, хане... Хай возрадуються в могилi костi ногайського звитяжця.
   Iслам-Гiрей єхидно посмiхнувся.
   - Не печалься, Алтане. На його мiсце  я  призначив  Карачi-бея,  то  не
гiрший водатир. Тебе ж хочу спитати, чому пiклуєшся ти лише  самим  собою?
Хiба не бачиш, що сьогоднi кожен крок, кожне слово наше важить  нi  бiльше
нi менше, як доля Кримського улусу, в якому i тобi, i нащадкам твоїм  жити
треба?
   Ширiнський бей не вiдповiв, слова хана гнiтили  його,  вiн  ще  не  мiг
змиритися з утратою своєї влади.
   Диванний зал Алтана не поступався своєю пишнотою перед ханським.  Стеля
викладена самшитовими клинами з позолотою, стiни списанi  в'яззю,  мiндери
оббитi золотистою парчею, пiд стелею - люстра з сотнями свiчок.
   - Присядь, хане, - показав бей рукою на оббите оранжевим сукном  високе
крiсло з золотим пiвмiсяцем на спинцi. Сам умостився на  дубовiй  масивнiй
табуретцi. - Я слухаю тебе. Що думає  чинити  тепер  київський  трiумфатор
Хмель?
   Iслам-Гiрей довго мовчав, розглядаючи iнкрустований  перламутром  цибух
Алтанової  люльки.  Сам  не  курив,  спостерiгав  за  клубками  диму,   що
вихоплювалися з чашечки, нiби з вистреленого ядра.
   "Київський трiумфатор... Вай, то й справдi про такий трiумф не мрiяв  i
Владислав IV, коли йому вже здавалось, що однiєю ногою став  на  пiдмосток
московського престолу; а чи дорiвняло б свято в'їзду багдадського звитяжця
в Стамбул в'їздовi в Київ переможця пiд Жовтими Водами i Корсунем? Амурата
IV отруїли, а пiд копита гетьманського коня стелив народ гаптованi рушники
вiд Золотих Ворiт аж до Софiйського собору в стольному городi  України,  i
сам єрусалимський патрiарх Паiсiй благословив Хмельницького.
   Та чи задля почестей вернувся Хмельницький з-пiд Замостя? О,  нi!  Iнше
намотав на вус цей український барс  iз  розумом  кобри.  Вiн  кинув  клич
посполитому лядському люду,  i  вже  в  Татрах  пiдвелися  горяни,  сокири
схопили в руки,  i  ще  день-два  -  пiде  чернь  з  Ля-хистану  назустрiч
Хмельницькому. Чи потрiбен буде тодi гетьмановi союз iз кримським ханом?..
Iнший союз вкласти задумав, повертаючись з-пiд Замостя в Київ - з Москвою!
   А йшли ж дотепер разом..."
   Тож попри Бiлу Церкву i Бердичiв, переступаючи  через  польську  ганьбу
над Пилявкою, крiзь спорожнiлий Збараж навзаводи мчали козацькi  полки  до
Львова,  а  поруч,  не  витрачаючи  надарма  своїх  воїнiв,  не  вiдставав
Тугай-бей, щоб пiд мiстом левiв отримати для свого вiйська  жолд  золотом.
Вождь ногаїв власноручно вiдрахував двiстi тисяч червоних  злотих,  що  їх
принесли львiвськi шляхтичi за викуп, i далi скакали  ординцi  спопелiлими
польськими селами i мiстечками, впевненi вже, що  малою  кров'ю  досягнуть
Вiсли з незлiченним багатством повернуться в Ногайськi степи,  якi  ще  не
оклигали вiд голоду. А тодi...
   Тодi Iслам-Гiрей знав, що  робити,  маючи  за  плечима  таку  силу,  як
Україна.  Хан  наче  лев,  що  готовий  до  стрибка,  позирав   за   море,
прислухаючись до стамбульської метушнi. Двiрцевий переворот звiльнив  його
вiд  дипломатичних  викрутасiв,  iз  султаном-дитиною   вже   не   захотiв
розмовляти - бив же копитами бiлий кiнь Хмельницького над  Вепром  поблизу
Замостя! Добрi плани складав Iслам-Гiрей i  гарячкове  формував  татарськi
чамбули, яких мусив зiбрати багато: одних - щоб кинути на  Кафу,  iнших  -
вивести на Україну i показати їх переможцевi Хмельницькому, коли вiн стане
над Вiслою. Щоб  побачив  його  силу,  щоб  шанував  i  боявся  пiвденного
спiльника.
   А  коли  вже  було  недалеко  до  здiйснення  ханських  намiрiв,   коли
Iслам-Гiрей дякував своєму боговi, що надоумив його вступити  в  спiлку  з
козацьким  гетьманом,  -  бог  православний  а  чи  сам  шайтан,  пiдказав
гетьмановi повернутися в Київ i перетрактувати з московитськими  людьми  -
людьми царя Олексiя Михайловича. Ось воно що: гяур до гяура,  -  тож  вiри
йому тяжко йняти.
   А за цей час шляхта трохи  оклигала.  Безкiнний  король,  пройдисвiт  у
кардинальськiй  сутанi,  авантюрист  тридцятилiтньої  вiйни   Ян   Казимiр
метається по Польщi, готуючи посполите рушення. Чи б не почати шертувати з
ним?
   - Хмельницький програв час, - промовив нарештi хан, не вiрячи в правоту
своїх слiв (чи ж то повинен знати ширiнський бей ханськi прожекти?), - але
вiйна триває i ми не виходимо з гри. Де проїхало переднє колесо арби,  там
мусить пройти i заднє. Я хочу вiд тебе, Алтане,  тридцять  тисяч  добiрних
воїнiв.  Менi  потрiбне  таке  вiйсько,  яке  б  перевищувало  польське  i
козацьке, разом узятi. Щоб я мiг диктувати  умови  будь-якiй  сторонi.  Ти
приведеш їх до Карасубазара не пiзнiше, як через два тижнi. I не зловживай
моїм терпiнням, бею. Я вiдплачу тобi сповна - за добро а чи за зло.
   - Вай харин [173], - вiдповiв тихо  ширiнський  бей,  заслоняючись  вiд
гострого погляду хана хмаркою диму.
   Наприкiнцi травня Хмельницький,  залишивши  пiд  Бердичевом  сiмнадцять
зiбраних полкiв, вирушив  у  супроводi  кропивенського  полковника  Филона
Джеджалiя i миргородського  Матвiя  Гладкого  та  кiлькох  сотень  козакiв
назустрiч хановi - за Умань, до Чорного лiсу.
   Iслам-Гiрей уже чекав гетьмана iз стотисячним вiйськом, прибувши сюди з
Перекопу давно знайомим Чорним шляхом. Через Iнгулець, Iнгул, Синюху  йшли
буджацькi й джамбуйлуцькi ногаї у вивернених баранячих тулупах  i  шапках,
гiрськi тати в строкатих кафтанах iз сагайдаками  за  плечима,  довгочубi,
схожi  на  козакiв,  черкеси  у  високих  бiлих  папахах  i  шiсть   тисяч
румелiйських яничарiв. Iшли  втоптаним  шляхом,  не  звертаючи  навiть  до
близьких сiл, - залiзною була рука хана, що йшов на з'єднання з  гетьманом
по лядський ясир.
   Два днi вiдпочивали, поки прийшов гетьманський почет.
   Заторохтiли тамбурини, запищали гуслi i зурни - виїхав iз  табору  хан,
одягнений по-бойовому: в шоломi з гострим наконечником i в кольчузi. Поруч
iз обох бокiв - калга Крим-Гiрей i нурредин Казi-Гiрей,  а  позаду  кiнний
вiддiл сейменiв.
   Вдарили довбишi  в  литаври,  засурмили  сурми  -  наближався  до  хана
Хмельницький у горностаєвiй  мантiї,  тримаючи  в  руцi  булаву,  обсипану
дорогоцiнним камiнням, поруч - полковники.
   Поклонився  гетьман,  хан  милостиво  опустив  повiки,  та  не  надовго
вистачило пихатостi. Воїн, що звик до сiдла, а не  до  трону,  мiрявся  з,
ворогом i спiльником не вишуканими фразами, а  мечем  або  ж  торгом,  тож
запитав нахмурений i неприступний:
   - Що отримають мої лицарi за рать?
   - Крим заселиш ляхами, - коротко вiдповiв Хмельницький.
   Було в цiй вiдповiдi  стiльки  впевненостi  в  перемозi,  стiльки  сили
продзвенiло в голосi гетьмана, що стрепенувся хан, i захоплення,  а  разом
якийсь острах чутно дiткнулися його. Вiн  глипнув  спiдлоба  на  гетьмана:
перед ним стояв  не  той  Хмельницький,  що  просив  у  нього  допомоги  в
Бахчисараї - маловiдомий сотник i капiтан низових берлатникiв у  Дюнкерку.
Вождь великої держави, що раптом виросла на руїнах пошарпаної шляхтою Речi
Посполитої, визнаний  свiтом  переможець  не  допомоги  тепер  просить,  а
пропонує плату за спiлку. I згадав Iслам-Гiрей Замостя: що  було  б,  якби
вiн став над Вiслою?  На  мить  уявив  собi  козацького  самовладця,  який
дiткнувся одним плечем Московiтiї, а другим Пруссiї,  спершись  спиною  об
Швецiю, напирає дужими грудьми на Причорномор'я, витiсняє з  Диких  степiв
джамбуйлуцьку i буджацьку орди i простягає руку  до  Перекопу.  Кришаться,
мов мурашкова купина, замки  Оркапу,  розтулюється  жменя,  щоб  затиснути
Крим... Примружив очi i спитав рiзко:
   - А коли не дiстанеш ляхiв, чим платитимеш?
   - Нема такої сили тепер на свiтi, щоб могла встояти перед нашою,  хане,
- вiдповiв Хмельницький i в цю  мить  перехопив  гарячий  погляд  бiлявого
ханського воїна. Пломiнь палахкотiв у його очах, захоплення малювалося  на
обличчi, воїн весь подався вперед, нiби зважувався  перейти  вiдстань  мiж
ханським почтом i гетьманським. Хмельницький скупо осмiхнувся з-пiд вусiв,
i сеймен спаленiв.
   Хан повернув коня i рушив до табору. Джеджалiй нахилився до гетьмана.
   - Гетьмане, ти, бачу, помiтив того бiлявого парубiйка. Я пам'ятаю  його
з Бахчисарая, то наш паросток. Вiн може нам знадобитися.
   - То лицар, Филоне, а не земноплаз. Iз погляду прочитав, що лицар. Такi
двом панам не служать.
   Iшов  невиданий  похiд  через  Бердичiв   двома   берегами   Случi   на
Староконстянтинiв. Попереду брацлавський полк  Данила  Нечая,  п'ятнадцять
полкiв iшли з Хмельницьким, позаду Матвiй Гладкий, а  на  флангах  татари.
Стугонiла земля, i затьмилося сонце, i комета всi  десять  ночей  на  небi
являлася. Утiкала шляхта до Збаража i встигла  замкнутися  в  замку  перед
святом Петра i Павла.
   Бились  день,  бились  другий...  Ой,  чи   то   буде   твоя   Україна,
Хмельницький, а чи твоя наруга?
   ...Зловiсне тиха серпнева нiч, незвично тиха пiсля  денної  ратi.  Ледь
чутно плещеться Стрипа об намулистi береги, при  мiсяцi  чорнiє  бовдурами
спалена Млинiвка,  i  гуготить  недалеко  приречений  Зборiв,  i  костьоли
пнуться до неба, благаючи в нього спасiння.
   За кiлька верст на схiд конає Збаразька фортеця пiсля мiсячної  облоги,
а в Зборовi, оточеному козаками, не спить  завтрашнiй  бранець  король  Ян
Казимiр. Iз смолоскипом  у  руцi  ходить  вiн  помiж  рештками  гусарських
хоругов, закликаючи захриплим голосом: "Панове,  наберiться  мужностi,  не
губiть ойчизни... Король з вами..."
   Тихо в ханському наметi. Оподалiк куряться вогнища, татари  смажать  на
рожнах кебаб i вiдсипляються пiсля битви. Завтра  вони  стоятимуть  збоку,
коли почнеться остання валка. Так їм обiцяно нинi.
   У ханському наметi миготить свiтло, Iслам-Гiрей не спить.
   Сеймен Селiм вартує.
   Пахне столоченою пшеницею - то дивний запах, якого не можна до  нiякого
iншого прирiвняти, i чує вiн його вже  другий  мiсяць,  йдучи  українською
землею вслiд за Хмельницьким. Вдалинi за Стрипою вирiзьбились на небосхилi
контури дрiмучої дiброви, вона густо шумить i  стугонить  -  той  шум  теж
зовсiм iнший, нiж у лiсi над Качею. Солодкаво пахнуть  щуварi  в  заплавах
рiки, тужно квилить очеретянка, а з оболонi несе пахом полинi, нехворощi i
ромену. I земля пiд ногами м'яка, як постiль.
   "Невже я звiдси?"
   Хан не спить. Що думає Iслам-Гiрей? Нинi вiн уже не може  сердитися  на
Хмельницького, як там, пiд Збаражем. Сьогоднi гетьман не звонпив  собою  -
перемiг.  Польське  вiйсько  майже  розбите,  i  завтра  до  свiту  король
Ляхистану стоятиме перед ханом, як рiк тому  стояли  польськi  гетьмани  у
дворi бахчисарайського палацу.
   Тодi Селiм  повернеться  додому.  I  не  почує  бiльше  задушного  паху
українського збiжжя, i тужного  стугонiння  дiбров,  i  земля  жорстка,  в
колючках i дерезi, постелиться пiд ноги.
   Тож не побачить уже нiколи  українського  богатиря,  в  якого  вiрлиний
погляд i демонська сила слова, що вiд  нього  тисячi  лицарства  йдуть  на
смерть. Щось нестримно притягаюче є в його жестi булавою - здається, вирiс
вiн своїм кремезним тiлом над усiєю величезною землею i бачить  її  всю  з
краю в край, i впевнено веде свiй народ до  цiлi,  яку  зрить  тiльки  вiн
один.
   I щось невловиме близьке є в цих людях, що слiпо  йдуть  за  ним.  Їхня
вiдвага i байдужiсть до смертi дивує, тiло їхнє, мабуть, не вiдчуває болю,
бо не чув Селiм вiд них нiколи нi стогону, нi зойку, хiба  тiльки  крик  у
бою, а стогiн - у тих сумовитих пiснях, що iнодi в перебоях та й поллються
рiвнi, мов степ, завивистi, як у байраках потоки,  i  м'якi,  нiби  молода
трава.
   "Невже я звiдси?"
   Хан не спить. Вiн весь час понурий - хан думає. Над чим?  Чому  наказав
стояти завтра осторонь вiд бою?
   А що, якби  Селiм,  коли  прийде  змiна  варти,  на  одну  лише  часину
пробрався до козацького табору i посидiв iз ними, козаками? Дiткнувся б до
рук, до чубiв, що злiтають над головами, нiби змiї, коли скачуть на конях,
вслухався б у їхню мову i запам'ятав одне-два слова. I бодай одну мелодiю.
I хочеться дiткнутися пальцями до струн бандури. Тiльки на часину, а потiм
вернеться, адже вiн - ханський...
   Сплять  татари  бiля  багать...  А  де  тепер  Тимеш?  Тимеш  недобрий,
жорстокий. Вiн умiє зневажати тих, хто не схожий на нього.  А  хiба  Селiм
винен, що вiн iнший? Чому Тимеш  пошкодував  йому  тодi  доброго  слова  i
лагiдного погляду? Як ота жiнка, мати ханим... Хто вона? Чому дивилася  на
нього з такою ласкою i тугою? Так добре стає на серцi вiд того погляду, бо
ласки вiн не знав нi вiд кого.
   "Хто я?"
   Хан ще не спить... Йде змiна варти.
   Нi, то не вартовi йдуть на змiну. З блiдих мiсячних  сутiнкiв  випливла
постать, за нею ще кiлька - з мушкетами на плечах.
   - Стiй! Хто йде?
   - Посол його  милостi  короля  до  хана  великої  орди  Iслам-Гiрея,  -
почулося неголосне, вкрадливе, i в цю мить,  мов  iз-пiд  землi,  виринуло
кiльце сейменiв довкола ханського намету.
   ...У шатрi Iслам-Гiрея радилась тиха рада за пiвнiч.
   - Боюсь, Iсламе, що мiж двома мечетями ти без намазу залишишся, - хитав
головою Сефер Газi-ага, коли хан виклав йому свiй задум.
   - Пiвроку тому я не знав iншого спiльника, крiм Хмельницького,  -  наче
виправдовувався перед аталиком Iслам-Гiрей, та знав Сефер, що хановi тепер
уже нi до чого хiкмети [174] колишнього вихователя. Вiн вирiс  у  силу,  а
пiсля того як упокорив ширiнського бея, нi з ким бiльше не радиться.  -  Я
чекав вiд нього державних послiв, - вiв далi хан.  -  Та  держави  вiн  не
створив, хоч мiг. Сам же пiд Замостям назвав себе слугою Речi. Посполитої.
Чи ж годиться хановi, який  вийшов  на  королiвськi  землi  своєю  власною
персоною, шертувати з пiдданими короля? Шертувати з ребелiзантом i  кидати
виклик  Європi?  Тодi  за  королем  пiде  Генрiк  французький,   прусський
Фердiнанд, Фiлiпп iспанський, i благословить  християнську  коалiцiю  папа
Iнокентiй X.
   Сефер Газi зiм'яв у жменi  бороду.  Вiн  згадав,  як  колись  Iслам  не
побоявся пiдписати йому, аталиковi, смертний вирок. Як вимагати вiд  нього
вiрностi Хмельницькому? ;
   - Гетьман стає надто сильним. Менi  потрiбен  слабий  король,  в  якого
служить сильний козацький гетьман. Я вимотаю їх обох, щоб i не падали, але
i пiдвестися не змогли.
   - Ти забуваєш, що Хмельницький завжди знайде собi  союзника  на  Сходi.
Якщо ти його зрадиш, вiн це зробить в  ту  ж  мить.  Цар  московський  уже
допомагає гетьмановi не тiльки гарматою, а й людьми: недавно козаки з Дону
прийшли до нього.
   - Я знаю це й не забуваю. Тому й  хочу  порозумiтися  з  королем,  поки
сибiрський ведмiдь ще не встиг  вилизати  рани  пiсля  лiвонських  воєн  i
польських чвар, поки вiн ще дрiмає.
   - Не грайся, Iсламе, з вогнем. Бо коли цей ведмiдь прокинеться, - та  й
чи дрiмає вiн, подумай, - то рик його почують не тiльки в Європi.
   Iслам-Гiрей замислився. В цю хвилину увiйшов до намету  Селiм.  Хан  не
пiдводив голови, Сефер Газi, здавалося, дрiмав,  сидячи,  тiльки  блискучi
чорнi зiницi, що насилу продиралися крiзь стуленi повiки, свiдчили, що вiн
не спить.
   - Великий хане, - доповiв Селiм, - посол вiд короля до тебе.
   Сефер Газi широко розплющив очi.
   - Ти вiв розмову зi мною пiсля дiла, Iсламе.
   - Нi, - вiдповiв хан, - видно, на нашiй  радi  витав  сам  аллах.  Клич
посла! - кинув бадьоро Селiмовi, радий,  що  розв'язка  зборiвської  борнi
приходить сама собою.
   До намету увiйшов шляхтич у  кармазиновому  жупанi.  Поклонившись,  вiн
подав  хановi  згорнуту  цидулу.  Iслам-Гiрей  розгорнув  її  i  чим  далi
вчитувався в текст листа, тим дужче  багровiло  його  темно-сiре  обличчя.
Дочитавши, вiн схопився з подушки, крикнув:
   - Король нагадує менi полон  i  ласку  Владислава  Четвертого?!  Що  ж,
передай ясновельможному Яну Казимiру, що я  не  забуду  благодiйства  його
брата i, щоб вiддячитись, влаштую  нинiшнього  владцю  Речi  Посполитої  в
найкращому казематi на Чуфут-кале. Все вiн там буде мати, крiм солов'їного
молока!
   Хан у лютi тупав ногами. Сефер Газi ще не бачив його  таким  i  готовий
був угамовувати, але гнiв  хана  був  тепер  доречний  -  хай  завтра  бiй
розв'яже всi дипломатичнi вузли.
   Та хан враз охолов. Повернувшись спиною до посла, вiн кинув  зневажливо
через плече:
   - Я чекаю зараз, у цiй хвилинi, канцлера Оссолiнського в своєму наметi!
   ...Нарозвиднi,  коли  сповзала  з  небосхилу  на  захiд  коротка   нiч,
загомонiло в козацькому таборi - пробивала остання година Речi Посполитої.
Козацькi полки стрiмливо вдарили на королiвський табiр,  польська  кiннота
затримала козакiв. А ханське вiйсько стояло  непорушно  на  лiвому  березi
Стрипи, приглядаючися до  битви.  Хмельницький  послав  гiнця  до  хана  з
наказом негайно почати битву i чекав вiдповiдi.
   Гонець не забарився.  На  змиленому  конi  прискакав  до  гетьманського
куреня i крикнув, подаючи листа:
   - Хан вiдмовився йти!
   Пiдскочили вгору брови Хмельницького, бiла смага покрила його губи, вiн
нервово розiрвав печатку, розгорнув листа i зблiд.
   "Гетьмане, - писав хан, - чому ти хочеш до кiнця  знищити  короля  пана
свого, держава якого вже й так досить сплюндрована. Треба мати  милосердя,
i тому я, родовитий монарх, хочу примирити тебе з твоїм монархом, якому ти
дотепер корився. Я чекаю тебе в своєму наметi. Коли ж не послухаєшся, пiду
на тебе"
   Коня! вигукнув глухо Хмельницький. Генерального писаря  Виговського  до
мене!
   ...Кiлькасот  сейменiв  стояли  вишикуванi  пiвмiсяцем  перед  ханським
наметом.  Напроти  входу  сидiв  на  персидських  килимах  Iслам-Гiрей   у
цеглястiй  соболинiї  шубi,  бiля  нього  Сефер  Газi.   А   оподалiк   на
пiдвищеннiтi встеленому парчею, сидiв... нi,  це  сниться,  не  може  бути
цього!.. сидiв король Ян Казимiр. Його темно-бурi очi з погордою  дивилися
на гетьмана-переможця, кучерява чорна перука по-патрицiанськи  спадала  на
плечi, чорний атласний кафтан, торочений бiлою коронкою бiллi шиї, надавав
королевi колишньої кардинальської маєстатичностi. Поруч iз  королем  стояв
великий канцлерi  Єжи  Оссолiнський,  зморщений,  голубоокий,  з  короткої
стриженою борiдкою - той самий, який, ще до Замостя, потаємно приходив  до
Хмельницького просити в нього згоди на елекцiю Яна Казимiра.
   До  болю  зiмкнув  повiки  Хмельницький,  нiби  хотiв  прогнати  погане
видiння,  хоч  уже   усвiдомлював   ганебну   яву.   Нечуване   здрайство,
пiдступнiсть здавались йому в першу мить неймовiрними.
   Рука стиснула ефес i обм'якла. Переможений король милостиво  простягнув
для поцiлунку руку, а за нього промовив великий канцлер:
   - По вродженiй добротi своїй король далекий вiд того, щоб жадати  кровi
пiдлеглих. Вiн прощає тобi, Хмельницький, тяжкий злочин  у  надiї,  що  ти
загладиш свою вину вiрнiстю i доблестю.
   Розступалась пiд ногами земля вiд такого блюзнiрства i  злуди.  Гетьман
повiв навiсним поглядом по обличчях хана, Сефера Газi, що стояв незворушно
з заплющеними очима, повернув голову  до  Виговського.  Генеральний  писар
втупив очi в землю, боячись погляду Хмельницького. I раптом  вiн  упав  на
колiна, прошепотiв:- Милосердя i прощення  просимо  у  вашої  королiвської
милостi!
   "Жельва!" [175]мало не крикнув Хмельницький. Ще мить,  i  гнiвний  клич
сколихнув би повiтря над зборiвськими полями, i ринули б полки козацькi на
вiрну загибель за честь гетьманську.
   Схаменувся гетьман. Допомоги чекати нiзвiдки. Вiн мусить  витримати  цю
наругу над собою. Скинув шапку, стиснув її в жменi, аж поламалися пера,  i
довгий вус пересiкся в зубах. Сторожко пантрили за гетьманом хановi очi, у
вузьких щiлинах мигали блискучi зiницi Сефера Газi  -  повiльно  пiдступав
Хмельницький  до  короля.  Тьмянiло  серпневе  небо,   темними   силуетами
здавалися постатi короля i хана; йшов  iз  перемогами  вiд  Жовтого  Броду
через Пилявку й Вепр королiвський васал, щоб аж над Стрипою усвiдомити для
себе, що вiн вождь. Пiзно... Чи пiзно? Заграли раптом  київськi  дзвони  i
стихли в розпачi, пiдвела голову очманiла Європа, занiмiла в подивi i враз
зареготала: розчаровано, глузливо, втiшно.
   Пiдiгнулося одне колiно, друге, вклякнув Хмельницький, не  дiйшовши  до
краю свого шляху.
   В цю мить глухий зойк вирвався з сейменського ряду, та  не  почув  його
Богдан-Зiновiй,  не  бачив  потемнiлого  обличчя  лицаря,  який  з   таким
захопленням колись зорив на козацького гетьмана.
   Сефер Газi монотонним голосом зачитував переможеним  ханськi  кондицiї,
слова гупали молотом по головi Хмельницького, i розлiталась  вона  вдрузки
вiд принизливої ласки хана.
   - Сорок тисяч реєстру... а всi iншi козаки  хай  повернуться  до  своїх
панiв... Київське, Брацлавське i Чернiгiвське воєводства -  Хмельницькому.
Король хай заплатить двiстi тисяч злотих готiвкою,  а  надалi  щорiчно  по
дев'яносто тисяч...
   Торги, базар... За двiстi тисяч злотих - Україну. Як дешево...  Скiльки
вiн заправив би за голову гетьмана?
   - З цiєї пори мiж  королем  Речi  Посполитої  Яном  Казимiром  та  його
спадкоємцями, з одного боку, i великим хаканом Криму та його спадкоємцями,
з другого, утверджується вiчна дружба.
   Iм'я пiдданого не було названо...
   Пiшли ляхи на три шляхи, а козаки на чотири, щоб їм конi  припочили,  а
татари - на все поле...
   Чим платитимеш,  Хмельницький,  за  татарську  допомогу;  волохами,  чи
ляхами, чи своїми ж козаками?
   То вже не злагодженим маршем повертали кримчаки Чорним шляхом за Умань.
Згорiли Межибож, i Ямполь, i Заслав, наскакували ординцi на хутори i села.
   Сивiла гетьманська голова вiд усвiдомлення неймовiрної зради. Билися  у
вуха страшнi слова невольницької пiснi, i в  одчайдушному  гнiвi  стискала
рука булаву: ось пiдведе її - i ринуть козаки на орду.  I  знову  вгамував
себе Богдан-Зiновiй: несила в цю мить брати меча в руки, та  сила  буде...
Буде ще свято, i очиститься од скверни стоптана земля, i  промчаться  конi
вiльним степом вiд Орелi до Бугу, вiд Дону до Стрипи... |
   Гнали ординцi ясир з України, а до Днiпра i далi на пiвнiч, до  Москви,
скакали гетьманськi гiнцi, минаючи Чорний шлях.
   Iдуть хлопцi гукаючи, а дiвчата спiваючи, а  молодiї  молодицi  старого
гетьмана проклинаючи:
   Бодай того Хмельницького
   Та перва куля не минула.
   Чого так порожньо в душi Селiма? Чом не пахнуть бiльше степи хлiбом,  а
малиною - трави, i  не  гомонять  лiси  тужливими  мелодiями,  а  в  серцi
блякнуть образи двох мужiв, яких рiвно любив - Iслама i Хмеля?
   Слалася з Чорного шляху  курява,  збита  ногами  ясирних,  на  пшеничнi
потолоччя,  на  зграсованi  трави  -  йти  по  ньому  невольникам,  а   не
переможцям; мовчки дивилась  Україна  на  свою  ганьбу:  чорночубi  козаки
супроводжували сестер i братiв у татарський край.
   "Нi, не моя це земля, не моя!" - нiмо кричав Селiм серед рудого степу.



   РОЗДIЛ ДВАДЦЯТИЙ

   Нас тут триста, як скло,
   Товариства лягло...
   Т. Шевченко

   Каземат, в якому майже два роки  томилися,  очiкуючи  викупу,  гетьмани
вiйська Польського, був добре устаткований, i не знали знакомитi бранцi нi
голоду нi холоду. Та й волi їм не бракувало. У всякому  разi  Калиновський
налагодив добрий контакт iз свiтом через  єзуїтiв  на  Ермене-маале.  Лише
надто вже набридли колишнi пшевудци [176]  Речi  Посполитої  один  одному:
взаємна нехiть i щоденнi суперечки втомлювали їх бiльше, нiж неволя.
   А король з викупом не квапився.
   Помiтно постарiв "quasi  alter  rex"  [177]  Польщi  Микола  Потоцький.
Запали щоки, сивi вуса опустилися донизу, i скляно блищали великi  очi,  в
яких каламутилася  ненависть  до  всiх,  кого  могла  вiдтворити  пам'ять.
Хмельницького вiн бачив тiльки скорченим у смертельних  муках  на  палi  -
iнакше мислити про нього не мiг. Усвiдомлення того, що  козацький  гетьман
отримав пiсля Зборова сорок тисяч реєстрового вiйська i три воєводства, що
простягає вiн руку на Молдавiю, а в Чигиринi приймає  з  дарами  турецьких
послiв, приводила  його  в  шаленство,  i  вiн  кричав  до  Калиновського,
одутлого вiд бездiлля i доброї їжi.
   - Дожилися, вашмосьць! З хлопами, яких до послуху треба привчати тiльки
шаблею i нагайкою, ясновельможний круль пiдписує угоди! А втiм, чого можна
було сподiватися вiд Яна Казимiра, який  навiть  ойчисту  мову  не  вважав
своєю, а в тi роки, коли ми стинали козацькiй гiдрi  голови  на  Масловому
Ставу, вiн шпигував у Францiї на користь Iспанiї, з  повiями  по  борделях
валявся i сьорбав тюремну юшку у французькiй тюрмi.
   Калиновського дратувало кожне слово Потоцького, вiн не мiг йому  донинi
простити, що той колись злегковажив Хмельницького i вислав на  Жовтi  Води
свого марнославного синка нагайками хлопiв  розганяти.  Ловлячи  вiстi  зi
свiту, Калиновський сушив собi голову, як би  скористатися  ситуацiєю,  що
склалася пiд Зборовом, i сторгуватися врештi з ханом. Бачив, що  можна,  i
тому сердився, що Потоцький не хоче думати, а  воює  самою  лише  жовчю  з
набагато сильнiшим противником.
   - Вацьпан забуває про те, що потiм, в Iталiї,  Ян  Казимiр  вступив  до
ордену єзуїтiв i повернувся в Польщу кардиналом. Кардинал  в  королiвськiй
родинi - то щось значить, добродзєю,  якщо  не  забувати,  що  католицький
костьол пiдлягає римському папi.
   - Так, так нинiшнiй король  недарма  вчився  в  єзуїтiв.  Нам  присилає
втiшнi листи, але жодного гроша  на  викуп.  Матка  боска,  регiментарiями
славного вiйська Польського - баглай [178] Заславський, недоук Остророг  i
шмаркатий Конецпольський! Та при таких  пшевудцах  справдi  прийде  koniec
Polski... [179] А ми... а я конину їм i кумисом запиваю у  Бахчисарайськiй
фортецi!
   - Вацьпан  витрачає  надто  багато  енергiї  на  безсилу  лють,  пан...
коронний, - в'їдливо вiдказав  Калиновський.  -  Так  було,  зрештою,  пiд
Корсунем. Пан надт обфiтий на амбiцiю, а вона заважає зважити реальнi сили
ворога. I тепер замiсть пронюхати, що замишляє хан пiсля  Зборова  -  адже
для чогось вiн залишив короля на тронi, - пан тiльки й знає, що плювати на
регiментарiїв, Яна Казимiра i бачити увi снi Хмельницького на  палi.  Я  ж
знаю, що до Варшави прибули гiнцi з Болгарiї просити в короля допомоги  на
повстання проти Туреччини i що це на руку Iслам-Гiреєвi. Вiн уже кокетує з
Венецiєю i до короля послiв  слав  з  пропозицiєю  обопiльне  вирушити  на
Османiв. Вашмосьць нiколи не задумувався над тим, що в такiй ситуацiї може
виникнуги конфлiкт мiж гетьманом i ханом?
   - Волi менi треба, i я зiтру  козацьку  ребелiю,  як  дванадцять  рокiв
тому!
   - Киньте  отi  похвальби,  пане...  коронний,  -  Калиновський  не  мiг
приховати iронiї, коли вимовляв титул Потоцького. - Ви ж самi  бачили,  що
то за ребелiя. Хмельницький -  полiтик,  i,  якщо  вiн  захоче,  -  Швецiю
натроюдить проти нас, i Москва завжди готова йоговi  пiдперти.  Нам  треба
добитися аудiєнцiї в хана. Вiн,  менi  здається,  подумує  про  розрив  iз
Хмельницьким, ну,  а  в  усякому  разi  боїться  його  вiкторiї.  Та  коли
передчасно станеться той розрив, Рiч Посполита загине. Гетьман у ту ж мить
знайде пiвнiчного i схiдного спiльникiв. Треба ще однiєї  вiйни,  подiбної
до зборiвськоїї
   - Co pan mowi! [180] - аж скочив Потоцький. - Ще одна угода,  ще  сорок
тисяч реєстрових, ще три воєводства? То здрайство навiть мислити таке!
   - Все це пишнi патрiотичнi фрази, пане... кгм...  коронний.  Я  ж  кажу
вашмосьцi: потрiбна ще одна баталiйi i ще одна... ханська зрада.  Хiба  не
може зрозумiти вацьпан, що Iслам-Гiрей попросту продав  Хмельницького  пiд
Зборовом. Бо коли б нi, то ми мали  б  на  Чуфут-кале  ще  одного  зацного
компаньйона - ясновельможного круля Речi Посполитої.
   Мабуть, уперше за два роки  спiвжиття  в  неволi  Потоцький  визнав  за
Калиновським слушнiсть. Вiн не гаючись  сiв  до  столу  i  почав  складати
суплiку хановi, щоб її ще сьогоднi передати стражником по двору.
   Стояла  Марiя,  як  колись  давно,  при  дорозi,  що  курно  в'ється  з
Бахчисарая до Ак-мечетi, i пильно  приглядалася  до  татарського  вiйська,
намагаючись не пропустити жодного обличчя. Вирушав кримський  кiш  ще  раз
походом туди - на Україну. Тривога нудила серце - рiзне поговорюють люди в
Мангушi: кажуть, хан великий ясир пригнав до Перекопу,  повертаючись  того
разу з України, i в  Кафi  заганяли  на  галери  не  лядських  бранцiв,  а
козацьких синiв i дочок. Мальву заслiпила любов, вона не  вiрить.  А  щось
мусить бути в тому правди... Яку ж то долю тепер  несуть  Українi  ханськi
вiйська?
   У шапках, шкiрянках, на густогривих малих конях, такi самi, як  тi,  що
вели її з Соломiєю на  сирицi  бiльше  десятка  рокiв  тому  -  чамбул  за
чамбулом. То страшна сила, i якої треба вiдваги, щоб впускати їх  у  край,
вiдчиняти їм ворота...
   Пройшли переднi вiддiли, вляглася курява, i на обрiї силуетами  виросли
вершники в дзьобатих шоломах - то наближався ханський  почет  пiд  зеленим
прапором. Посерединi сам... зять на  конi.  Здалека  видно  його  похмуре,
жорстоке обличчя. Як, як то Мальва... могла?.. Попереду тягнуть  на  арбах
гармати, а воїни, закованi в панцири, важко бряжчать шаблями i  щитами,  i
частокiл списiв жалить весняне небо.
   Чи побачить його,  того  улюбленого  ханського  сеймена,  якого  чомусь
нарекла своїм сином? Чи не видумало собi материнське серце? Та  все  одно,
воно вже прийняло, хай i чужу, дитину до себе - i болить, i карається  вiд
туги: два роки не бачила його, ще з того часу, як iшли  на  Зборiв.  Може,
загинув?
   Вже близько... Хан звисока поглядає на  матiр  своєї  дружини,  начебто
теплiє його погляд. Марiя насмiлюється пiдiйти ближче. Пропускає  одне  за
одним обличчя сейменiв, де вiн дiвся - бiлочубий яничар? Один ряд, другий,
i раптом її саму знаходять голубi очi, i пiдсвiдоме вихоплюється  з  горла
Марiї тихий крик:
   - Мен-оглу!
   Селiм на мить зупинив коня i рушив далi, не вiдводячи голови вiд жiнки,
яка назвала його сином.
   Йшла поруч, пiдбiгала, щоб вдивитися ще раз у  нього,  нi,  не  обманює
материнське серце - це вiн!
   - Хто я тобi? - спитав Селiм тихо, та конi йшли все  швидше  й  швидше,
хан поспiшав на Україну.
   - Сину! - закричала вслiд, i вiн почув її голос, знову спинив  на  мить
коня.
   - Сину, пожалiй землю свою!..
   В кiнцi червня 1651 року Хмельницький отаборився над рiчкою  Пляшiвкою,
що за чотири милi впадає в Стир бiля Берестечка, i чекав на  хана.  Вiстка
про  те,  що  Iслам-Гiрей,  не  взявши  викупу,  вiдпустив  Потоцького   i
Калиновського на волю без вiдома Хмельницького, не вiщувала добра.  Спiлка
з ханом непевна. Московський цар щедро обдарував послiв Хмельницького.
   Опiвднi вiстовi донесли гетьмановi,  що  з  Сокаля  до  Берестечка  iде
король з гусарiєю,  драгунiєю,  рейтарами,  з  усiм  посполитим  рушенням.
Вiйськом знову командують Потоцький i Калиновський. Цього  ж  дня  прибули
татари i зайняли позицiю на лiвому крилi козацьких бойових лаштункiв.
   Був саме перший  день  байраму,  тож  ординцi  святкували.  Забирали  з
поблизьких сiл Солонева й Острова овець та корiв, варили в котлах каурму i
обпивались айраном.
   Хмельницький цiлий день молився в острiвськiй церковцi святого  Михаїла
i сповiдався перед боєм.
   Понад вечiр густi тумани  лягли  над  Стиром,  сховалось  Берестечко  в
тривожнiй iмлi. Вранцi з молочної пелени виринуло раптом польське  вiйсько
пiд гаптованими золотом корогвами, зашумiли залiзними  крилами,  втиканими
бiлим пiр'ям, королiвськi  гусари  i  стали  шахiвницею,  вийшли  панцирнi
корогви в гартованих кольчугах, за ними рейтари в капелюхах з  страусовими
перами i строкате посполите рушення.
   Два днi проминуло в дрiбних сутичках, король ждав  козацько-татарського
наступу. Iслам-Гiрей чогось вичiкував, татари з тривогою перемовлялися про
князя Вишневецького.
   На третiй день до  татарського  табору  прибув  полковник  Джеджалiй  з
гетьманським наказом вдарити негайно з обох флангiв.
   Хан був у поганому настрої, похмурий i сердитий.
   Цiєї ночi вiн знову розмовляв з Сефером Газi. Аталик  наполягав  рiшуче
вдарити  на  королiвське  вiйсько.  Iслам-Гiрей  слухав  його  в   понурiй
мовчанцi, а в пам'ятi бринiли благання Мальви. Щось наче спiльне вчувалося
йому мiж її  просьбами  й  Сеферовими  домаганнями.  Пiдозра  закралася  в
свiдомiсть хана, в приступi гнiву вiн вигнав аталика з намету.
   Джеджалiй чекав вiдповiдi. Iслам-Гiрей зневажливо глянув на полковника,
проказав:
   - Ну що, вже витверезiв твiй Хмельницький, який дурив мене байками  про
слабке польське вiйсько?
   Не встиг Джеджалiй передати хановi гетьманський наказ, як на польському
боцi вистрелила гармата i поблизу ханського намету впало ядро.
   Смикнувся Iслам-Гiрей i, прискаючи слиною, закричав на Джеджалiя:
   - Бачиш? Бачиш, як ризикує  хан,  догоджаючи  примхам  твого  гетьмана?
Шертує вiн iз султаном, то хай просить у нього вiйська i не  загрiбає  жар
моїми руками!
   З татарського боку вискочило кiлька вершникiв на  герць.  Хан  сторожко
приглядався до гарцiвникiв i враз охнув, побачивши, як один сеймен  злетiв
з коня i простягнувся на полi ногами до татарського табору.
   - Поганий то знак, полковнику, - кивнув рукою на бойовище.  -  Боюсь  я
починати битву.
   Джеджалiй пополотнiв. Тодi з  ханського  почту  виїхав  уперед  бiлявий
сеймен i, дивлячись упритул на свого повелителя, сказав рiзко:
   - Дозволь, хане, менi пiти на герць. Або переможу, або ж  ляжу  головою
до стiп твоїх. Не вiдмовляйся вдруге вiд бою.
   Зухвалiсть  мовчазного   вiрного   слуги   ошелешила   хана,   прошипiв
Iслам-Гiрей:
   - Як смiєш, рабе!
   У цю хвилину засурмили в польському таборi сурми, вдарили барабани,  до
двадцяти панцирних хоругов пiшло в атаку  на  татарський  фланг,  за  ними
гусари з тривожним шумом крил. Попереду скакав на  конi,  вимахуючи  голою
шаблею, Ярема Вишневецький - без шапки, в оксамитовому червоному кунтушi.
   Джеджалiй помчав до Хмельницького. В передратнiй  метушнi  хтось  серед
татар панiчно закричав:
   - Ярема! Ярема! Подалися назад чамбули, Iслам-Гiрей  завернув  коня  i,
залишаючи свiй намет, сам почвалав попереду, а  татари,  скидаючи  з  себе
опанчi, куртки, зброю, з гиком i ревом втеком гнали вслiд за ханом.
   З  правого  боку  скакав  навперейми  хановi  Богдан   Хмельницький   -
безжалiсно батожив нагайкою свого бiлого  огиря.  За  ним  -  два  десятки
козакiв.
   Гетьман наздогнав Iслам-Гiрея аж смерком на дубнiвському шляху.
   - Де твоя присяга, хане, де шерть  i  умова  зi  мною?  -  закричав  iз
розпукою в голосi. Чому ганебно втiкаєш iз поля бою?
   Хан примружив очi. Що ж, вовка, за яким  женеться  сто  собак,  уже  не
вважай вовком. Тепер вiн уперше вiдчув, що вже не боїться Хмельницького. З
цiєї пори Iхмелiскi-ага буде йому вiк послушний. Пiсля бою  вiн  пошле  до
короля послiв: хай мириться з козацьким сердаром i йде на Туреччину.
   Промовив спокiйно, з ледь вiдчутним глузуванням:
   - Сам собi не придумаю, гетьмане,  звiдки  такий  страх  напав  на  моє
хоробре вiйсько. Обмарило! Чи не: наслали поляки  на  нас  чортiв?  Ти  ж,
Iхмелiскi, непоштиво розмовляєш зi мною.  Як  це  -  я,  хан  Iслам-Гiрей,
втiкаю з поля бою? Ти повинен знати, що я завертав перелякане вiйсько. Але
тепер уже пiзно вертатися, тож i тобi, гетьмане, не годиться йти на  вiрну
загибель.  Я  цiную  твою  доблесть,  ми  ще  воюватимемо.  А   там,   пiд
Берестечком, - яка вже їм судилася фортуна.  Сказав  же  пророк:  нi  один
волос не впаде з голови без волi аллаха...
   - Хане, граєшся ти з вогнем!  -  скипiв  Хмельницький.  -  Диявол  тебе
надоумив удруге зрадити мене, тож знай, я розiрву спiлку з тобою i...
   Гетьман не докiнчив. З  лави  ханських  сейменiв  вискочив  пiдшпорений
кiнь, бiлявий вершник здибив його на заднi ноги перед самим ханом, i з уст
вiрного капи-кулу вихопився крик, вiд  якого  сторопiли  i  хан,  i  почет
ханський, i Хмельницький з подивом глянув на воїна.
   - Шайтан шолудивий! Зрадник, будь ти проклятий!
   Поки встиг хан отямитися, Селiм щодуху полопотiв полем на захiд i  зник
у вечiрнiй iмлi.
   ...Липень почався  хлющею.  Розлилася  гнила  Пляшiвка  по  рiвнинi,  з
дванадцяти тисяч  козацького  вiйська,  яке  не  встигло  переправитися  з
Богуном  через  гружавину,  залишилося  триста   одчайдухiв   на   островi
Журавлиха.
   Потоцький  особисто  командував  наступом  на   неприступну   твердиню,
захищену тiльки козацькими грудьми.
   Гармати козацькi вже не палили, не стало пороху. Обложенi брали ядра  в
руки i жбурляли на голови драгунiв i найманих рейтарiв, що повзли  болотом
до  острова.  Ще  зрiдка  пострiлювали  гакiвницi  i  тi  затихли,  козаки
оборонялися тiльки списами i шаблями.
   Серед обшарпаного гурту видiлявся молодий воїн, закований  у  татарськi
лати. Вiн бився  бойовим  цiпом,  гамселив  залiзним  зубатим  бильнем  по
ворожих головах.
   - Шайтан! Шайтан! - повторював  за  кожним  ударом,  i  кров  червонила
болото.
   Аж задивився Потоцький на героїв.
   - Гей, хлопи! - гукнув драгунський хорунжий. -  Його  милiсть  коронний
гетьман обiцяє  вам  життя  i  волю.  Як  зацний  лицар,  вiн  шанує  вашу
хоробрiсть. Здавайтеся!
   - Нам краще смерть, нiж життя, подароване кривавими руками  Потоцького!
- вiдгукнувся з берега рудовусий  козак,  що  воював  косою,  настромленою
сторчма на кiсся.
   Кульгаючи на одну ногу, вiн спустився з берега, зiпхнув човен. Вiдбився
ногою i стрiмливо врiзався в гущу драгунiв, що  застрягли  в  драглинi.  З
сатанинською силою косив рудовусий ворожi  голови,  забагровiла  вода  вiд
свiжої кровi. Доступити до нього нiхто не змiг.
   А на островi все менше ставало  людей,  вiддiл  рейтарiв  увiрвався  на
берег. В останнiй  жорстокiй  сутичцi  падали  один  за  одним  козаки,  i
обiрвався цiп у воїна, закутого в татарськi лати.  Вiн  бився  навкулачки,
випльовував прокльони i врештi впав обличчям ниць, розпростерши руки, нiби
хотiв обняти весь острiв. Iзгой вiтався з  рiдною  землею,  вернувшись  до
неї. I простогнала  вона  йому,  скривавлена,  стратована  голосом  матерi
Мальви-ханим:
   "Пожалiй мене, сину..." Залишився лише один рудовусий козак з косою  на
човнi. Взяти його живцем не змогли. Пiдступили колом i пiдняли на списах.
   Так  загинув  майстер  на  всi  руки  Стратон  -  засновник  козацького
поселення в Мангушi, вiрний друг Марiї, матерi яничарської.



   ЕПIЛОГ

   Свiт море. Тож будуй свiй човен
   Iз добрих дiл, щоб не розбився.
   Рудакi

   - Скажiть, чи ще хто залишився на Українi? - питали нових бранцiв старi
невольники у Кафi, Карасу-базарi, на Скутарi i Галатi, гребцi на турецьких
галерах.
   - Чи можна знайти там хоч латку зеленого степу?
   - Чи птахи ще звивають гнiзда?
   ...Розлилися крутi бережечки, гей, та по  роздоллi,  пожурились  славнi
козаченьки, гей, та у неволi...
   - Ну що твоя дума, доню, ну що ж твоя надiя на  свою  любов  велику  до
ката мого краю? Iди поглянь, невiльнице постелi ханської,  на  невольничий
ринок пiд горою Топ-кая. Уже не в Кафi, нi - в самiй  столицi  продає  хан
своїх спiльникiв - та все за дукати, та все за таляри. Нинi хрестини внука
мого? То чому не кличеш мене в гостi, я задушила б його - i  хоч  половину
вини  своєї  змила  б  кров'ю  яничарською,  бо  тебе  вбити  не  могла...
Залишайся, дочко, у ката, а я пiду сина шукати. Чи то iти в Туреччину,  чи
то iти в Румелiю, а пiду я на Україну, де мiй Семен залишився. Та й знайду
той шматочок землi, що накрився вiн нею. Його  прокляли  в  мечетi,  зате,
може,  хтось  йому  хрест  поставить.  А  ти  залишайся   i   ще   наплоди
ворогiв-змiєнят..
   - Не проклинай  мене,  мамо.  Нащо  змалку  так  казала  -  татарчатком
називала? Нащо, мамо!
   - Хто ти i куди iдеш, жiнко сива, непокрита?
   - Пустiть мене, яничари, пустiть свою матiр за мур Перекопський, в мене
грамота вiд хана. Заробляла ж її тяжко, усе спродала для неї  бога  свого,
дiтей своїх i здоров'я. Мушу вмерти на тiй землi, де коноплi по  стелю,  а
льон по колiна, де мальви вище соняхiв ростуть бiлi, голубi й червонi ..
   Ой на горi слобода, а там жила удова з маленькими дiточками.  На  тихих
водах, на ясних зорях, в краю веселому.

   "Хановi Кримського улусу Iслам-Гiреєвi. Просили ви  нас  допомогти  вам
велику справу почати. Нiчого вирiшити сам не можу, з цим треба  чекати  аж
до сейму. Але чи гоже вашiй милостi, пiдданому  султана,  йти  проти  пана
свого, та ще й мене, родовитого монарха, в таке дiло вплутувати? А  з  цим
ще повiдомляємо, що упоминок бiльше платити не будемо, бо  наш  народ  сам
голодує пiсля воєн.
   Ян Казимiр"

   "Невiрний рабе великого султана, царя свiту,  перед  яким  ти  порох  i
тлiн! За намовою самого Iблiса ти  насмiлився  чинити  змову  проти  свого
повелителя. Велю тобi явитися до Високого Порога i уступити  мiсце  своєму
братовi - вiрному слузi падишаха, який  через  твої  обмови  десять  рокiв
невинно карається на Родосi.
   Магомет IV"

   "Милостивий   кримський   царю!   Вiйська   твоєї   царської   милостi,
повертаючись з України,  заподiяли  нам  великих  i  нестерпних  кривд,  i
козацтво тобi бiльше не вiрить. Що ж до  Москви,  з  якою  ми  вступили  в
дружбу, то це бажання вiйська мого i  моє.  Православна  Русь  не  зрадить
нас...
   Богдан Хмельницький"

   Чому ти невеселий,  мiй  хане,  в  день  обрiзання  нашого  сина  твого
спадкоємця? Вiн уже  спить...  Дуже  мiцно  спить.  А  ти  випий  за  його
спокiйний сон. I за мене - третю, але першу ханим твою. I за  свiй  спокiй
випий... Правда, доброго вина я тобi наварила? ...i за кров, яку ти розлив
дарма по свiту, i за зраду чужих i своїх, i за те, що свiй розум, який дав
тобi бог для добрих дiл, продав дияволовi пiдступностi, i за...
   Ти вiдбирав у мене престол, а вiдiбрав моє  мiсце  в  Ескi  -  юртськiй
усипальнi - мiсце  Четвертого  Мухаммеда,  якому  судилося  вмирати  своєю
смертю,  -  сказав  на  гробi  Iслам-Гiрея  старець  хан,   вiрний   слуга
малолiтнього султана.


   - На румовищах свiту ти була трояндою i зiв'яла. О вiчний боже,  прийми
її у квiтник раю... - ридав пастух Ахмет над свiжою могилою, винесеною  за
огорожу бахчисарайського палацу.

   Львiв-Бахчисарай, 1965 - 1967


   [1] Мусульманське лiточислення, яке  починається  з  622  року  -  дати
переселення Магомета з Мекки в Медину. За нашим лiточисленням - 1640 рiк.
   [2] Гребне турецьке судно.
   [3] Турецький спiвець, оповiдач.
   [4] Татарський полководець  iз  роду  Гiреїв,  який  1624  року  вигнав
турецьких васалiв iз Кафи. Був розбитий турками i татарськими беями в 1629
роцi.
   [5] Рахiвники, що вiдраховували данину для султана.
   [6] Священний вислiв пророка Магомета.
   [7] Грецькi вчителi.
   [8] Турецькi повстанцi проти султанiв.
   [9] Сербськi повстанцi.
   [10] Грецькi повстанцi
   [11] Монах, який заснував орден дервiшiв-бекташiв.
   [12] Дервiшський монастир.
   [13] Священна вiйна проти християн.
   [14] Сивобородий, шанована людина
   [15] Висока Порта, Високий Порiг султанський уряд Туреччини
   [16] Мусульманська секта, визнана в Iранi й Iраку. В Туреччинi суннiти.
   [17] Вчений богослов, який знає коран напам'ять.
   [18] Пiдвищення вздовж стiни для спання.
   [19] Жiноче покривало поверх плаття в туркень.
   [20] В перекладi з татарського вершина гори
   [21] Заклик до молитви.
   [22] Молитва.
   [23] Мусульманськi проповiдники.
   [24] Послушник.
   [25] Перекоп, у перекладi з татарської - дверi фортецi.
   [26] Вiд Днiпра до Сиваша.
   [27] Решiтки на вiкнах у гаремах i на галереях у мечетях,  де  моляться
жiнки.
   [28] Глава дервiшського монастиря.
   [29] Будинок для божевiльних (татар.).
   [30] Гяури, погордлива назва християн.
   [31] Заслона на обличчях у мусульманок.
   [32] Проклятий гяур.
   [33] Добрий вечiр (татар.).
   [34] Воїни важкоозброєної турецької кавалерiї
   [35] Верховна рада при султановi чи хановi
   [36] Яничарський полковник.
   [37] Султан Мурада I, який сидiв на престолi у XIV ст., створив вiйсько
"йенi-черi"  (нове   вiйсько)   з   вихованих   у   спецiальних   закладах
християнських хлопчикiв.
   [38]  Ворота  султанського  палацу,  перед  якими   виставляли   голови
страчених достойникiв.
   [39] Верховнi суддi обох бейлербейств - Анатолiї i Румелiї
   [40] Мати султана.
   [41] Начальник яничарської казарми.
   [42] Центральний критий ринок у Стамбулi.
   [43] Жаровня
   [44] Школа.
   [45] Феодали, яким за вiдбування вiйськової служби надавалися в  умовне
володiння земельнi маєтки (зеамети й тiмари)
   [46] Великий боже (араб.).
   [47] Степовi татари називають гiрських татами (вiровiдступниками).
   [48] Молодший брат хана, воєнний мiнiстр
   [49] Теперiшнiй Сiмферополь.
   [50] Тростинкове перо.
   [51] Лiричнi вiршi.
   [52] Полонини i поляни.
   [53] Ханськi стрiльцi, татарськi яничари.
   [54] Гетьман Грицько Чорний розгромив татар пiд Бурштином у 1629 роцi.
   [55] Килимок, на якому розкладають їжу
   [56] Циган (татар.)
   [57] Крамовий пояс
   [58] Посланець.
   [59] Iподром.
   [60] Квартал Стамбула.
   [61] Чоловiча половина турецького дому, султанського палацу
   [62] Мiнiстр фiнансiв
   [63]  Шеф  субашiв  -  охоронцiв  громадського  порядку  в   османськiй
Туреччинi.
   [64] Яничарський полк.
   [65]  Богослови-правознавцi,  пiд  владою  яких  були   школа,   право,
судочинство.
   [66] Ми зустрiнемося в країнi золотого яблука! (Тур.)
   [67] Гробовець.
   [68] Цвинтарний сторож.
   [69] Перша сура корана.
   [70] Суп iз баранини.
   [71] Хороший юнак, великий бакшиш.
   [72] Яничарський корпус.
   [73] Яничарська рушниця.
   [74] Ручна гарматка - зброя яничар.
   [75] Корпус яничар дiлився на три  з'єднання  -  булуки.  Стамбульський
булук складався з 60 орт.
   [76] У перекладi з турецької - iноземнi юнаки. Яничари-школярi.
   [77] Полководець. Так називали яничара-агу
   [78]  Наглядач  за  поведiнкою  яничарiв  у  бою  Чаушлари  їздили   на
фарбованих конях, щоб видiлятися серед воїнiв
   [79] Постiйний вступ до сур корана, до проповiдей.
   [80] Вiдаючий годинниками при мечетях
   [81] За мусульманською демонологiєю мерцi перетворюються на вурдалакiв.
   [82] Балкон, галерея
   [83] Сiльський староста
   [84] Напiвлюдина, напiвчорт (татар. демонологiя).
   [85] Мекiри, оджу - злi джини, що перетворюються на собак, цапкiв.
   [86] Доброго ранку! (Татар.)
   [87] Спасибi, брате (Татар.)
   [88] Твердий овечий сир.
   [89] Так ногайцi називали степи мiж Днiпром i Доном.
   [90] Чорна вода (татар.).
   [91] Старий Крим - перша столиця Татарського ханства.
   [92] Театр, що має спiльнi риси з вертепом чи росiйським "Петрушкою".
   [93] Цукор (тур.).
   [94] Вiно для султанських жiнок.
   [95] Сторожа ворiт султанського палацу
   [96] Вислiв Селiма Грiзного  (1512  -  1520):  "Панувати  -  це  суворо
карати"
   [97] Грецькi священики.
   [98] Мусульманське право.
   [99] В перекладi з татарської - рiчка.
   [100] Ханська грамота.
   [101] Татарський збирач  податкiв  (у  перекладi:  той,  що  давить  за
горло).
   [102] Земельний податок з немусульманського населення i подушне.
   [103] Мiра сипучих тiл, восьмина.
   [104] Стiйло для овець.
   [105] Дитяча гра в костi.
   [106] Найвищий шпиль Чатирдагу .
   [107] Покровитель подорожнiх i пастухiв.
   [108] Бабуся.
   [109] Злий демон, сатана.
   [110] Мiсцеперебування отамана чабанiв.
   [111] Свiтає (татар.).
   [112] Джаханнам - пекло.
   [113] Зiрка (татар.).
   [114] Надмогильний пам'ятник.
   [115] Ватажки повстань проти османського уряду на початку XVII ст.
   [116] Вихователь ханича.
   [117] Тонкий прозорий крам.
   [118] Канцелярiя великого вождя.
   [119] Мусульманський осiннiй мiсяць посту.
   [120] Барабанщик, вуличний сторож.
   [121] Державна печатка.
   [122] Риторичне мистецтво.
   [123] Страви з баранячого м'яса.
   [124] Носильники.
   [125] Мисочка з кокосового горiха.
   [126] Турецькi поети-сатирики початку XVII ст.
   [127] Церемонiймейстер.
   [128] Султанське торжище.
   [129] Адмiрал флоту.
   [130] Турецька мiра грошей (100 тисяч акче).
   [131] Начальник придворних зброєносцiв.
   [132] Рiдний брате (татар.).
   [133] Чоловiчий шовковий пояс.
   [134] Встань! Живи! (Татар.)
   [135] Крiт, належав Венецiї.
   [136] Договiрна грамота.
   [137] Досить! (Тур.)
   [138] День молитов за померлi душi.
   [139] Паляниця на курдючному салi.
   [140] Наложниця
   [141] Весiлля.
   [142] Ой, ой мамо! (Татар.)
   [143] Турецький шовковий крам.
   [144] Iнструмент, схожий на гiтару
   [145] Сторож базару
   [146] Хто хотiв звернутися до  султана  на  вулицi,  тримав  засвiчений
факел над головою.
   [147] Гарнiзоннi яничари.
   [148] Молитва при заходi сонця.
   [149] Мiй синочку, молоденька половинко (татар.).
   [150] Ханська мечеть.
   [151] Вiрменська вулиця в Бахчисараї.
   [152] Ханський придворний, який вводить послiв.
   [153] Заложник (татар.).
   [154] Французький посол у Польщi за часiв Хмельниччинi.
   [155] Брехня (татар.).
   [156] Батько (татар.)
   [157] Нiжна моя! (Татар.)
   [158] Султанський товариш по чарцi, який мав право заходити до  султана
в неприйомнi днi.
   [159] Панегiричний вiрш.
   [160] Розваги, бездiлля.
   [161] В перекладi - ловчi, псарi (яничарська орта, з якою султан  ходив
на полювання).
   [162] Посланець-скороход.
   [163] Турецький поет першої половини XVII ст.
   [164] Смерть (тур.).
   [165] Помилуй (тур.).
   [166] Султанський син.
   [167] Система, за якою набирали iноземних хлопчикiв у яничари
   [168] Чужинець (тур ).
   [169] Кiмната катiв.
   [170] Рибальський дiм.
   [171] Архангел смертi.
   [172] Оце так! (Татар.)
   [173] Гаразд (татар.).
   [174] Повчання (татар )
   [175] Плазун! (Пол.)
   [176] Провiдники (пол.).
   [177] Нiби другий король (латин.).
   [178] Лiнивець.
   [179] Кiнець Польщi (пол.).
   [180] Що пан каже? (пол.)

Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:55:16 GMT
Оцените этот текст: