двадцять вельмож у срiбних латах. Головними вулицями Стамбула, встеленими килимами, їхав Амурат; народ юрмився, лунала музика, юнi циганки-красунi звивалися в гарячих танцях, дзвенiли лютнi, цитри, заливались флейти, з сотень мiнаретiв викрикували муедзини хвалу султановi, i навiть дзвонили церковнi дзвони на Перi i Галатi. За Золотим Рогом, на горбах Касим-пашi, звiдки видно, мов на долонi, весь Стамбул, розставили столи. Амурат звелiв пригощати всiх - вiд великого вiзира до простого кафеджi. А сам раз по раз пiдiймав бичачий рiг iз вином, i кожний тост султана супроводжували гарматнi залпи з анатолiйського i румелiйського берегiв. Бiля султана стояли п'ятибунчужний великий вiзир - сивобородий Аззем-паша, ага яничарiв - понурий Hyp Алi, шейхульiслам Регель - глава духовенства. - Я покорив перлину свiту Багдад! - мовив гучно султан, i повiяло тишею над гамiрною юрмою. - Квiтуча i хлiбодайна Месопотамiя навiки з'єдналась iз єдиновiрною iмперiєю Османiв. Я пiдiймаю чашу за те, щоб усi народи стали пiд зелений прапор пророка, який держатиме Висока Порта, за майбутню перемогу над невiрною Руссю, бо клянусь вам, що й Азов, i Астрахань, i Київ лежатимуть бiля моїх стiп. Хай допоможе менi в цьому аллах! Вдарили залпи, знову заграла музика, дервiшi-трясуни здирали одяг, кололи себе ножами, пекли тiло розпеченим у багаттях залiзним бруссям. Викрикували "слава" спагiї, та мовчазнi були чомусь яничари, наче отой понурий погляд Hyp Алi не дозволяв їм радiти з перемоги. - Великий султане, - пiдступив яничар-ага до Амурата, - дозволь хоч менi, коли забули про це твої уста, прославити сьогоднi хоробре яничарське вiйсько, яке штурмувало стiни Багдада i билося, мов стадо диких левiв, за твою честь i славу. Амурат не чекав таких зухвалих слiв вiд яничара-аги. З того часу, як вiн розправився зi збунтованими яничарами в казармах Селямiє на Скутарi, Hyp Алi став запобiгливим i заробляв собi султанської ласки в битвах насправдi героїчних. Мить не зводив грiзного погляду з аги, вже чув, як клекоче в грудях божевiльна лють, але вигляд Hyp Алi був настiльки спокiйний, що знiтився Амурат. - Ти правий, Hyp Алi, - промовив, стримуючи тремтiння губ. - За твоїх лицарiв треба випити, i я дозволяю. Одначе, як велить закон предкiв, усi пропозицiї султану доводить до вiдома диван [35], а не одна особа. I тому завтра я чекатиму ухвали дивану про те, чи потрiбен серед султанської прислуги ще й проголошувач тостiв? - День тiльки-но закiнчився, великий падишаху, хай вiчним буде твоє iм'я, - поклонився Hyp Алi, показуючи рукою в бiк затоки, де засвiчувалися факели. - Сонце не швидко осiнить Анатолiю, а нiч довга. - Вiн iз ненавистю дивився тепер в очi Амурата, i не бентежило його те, що насторожилися султанськi сановники i пiдступили ближче до султана зброєносцi. Бiля нього стояв чорбаджi [36] Алiм - чорновусий кремезний слов'янин, а позаду - почет. Яничар-ага випростався. - Нiч буде довгою для тебе, султане. А спадкоємцi твої, можливо, задумаються, чи годиться рубати галузу, на якiй сидиш, чи можна ремiсниковi ламати верстат, що дає йому засоби на прожиток. Багдад здобутий цiною кровi, яка лилась роками, а мiг би впасти за мiсяць, якби не злочин, який ти вчинив на Скутарi. Амурат зблiд, вихопив iз пiхви далматинську шаблю. Кинулись до Hyp Алi султанськi зброєносцi, та в цю мить султан схопився обома руками за живiт i впав долiлиць на землю. Зчинився крик, брязнули шаблi, та на скресалися. Яничари обеззброїли султанську охорону. Великий вiзир Аззем-паша стояв незворушно. Дивлячись на мертвого султана, промовив пiвголосом: - Закiнчилась династiя Османiв. Синiв ти не народив, султане, а слабоумний брат твiй Iбрагiм не може правити iмперiєю. Наказав своїй прислузi вiднести тiло султана в палац - споряджати для вiчного супочинку, а сам стояв у нерiшучостi, слухаючи, як верещить натовп, розбiгаючись по мiсту: - Султан Амурат помер! Султан помер! Та враз тривожнi вигуки приглушились iншим кличем, що наростав, ширився, а врештi виразно долетiв до вух великого вiзира: - Iбрагiма! Iбрагiма! Стояли, мов на герцi, розумнi очi Аззем-пашi з пiдступними, злорадними очима Hyp Алi. - Рано тiшишся, ефендi, - блиснув яничар-ага бiлими зубами. - Чуєш, кого проголошують яничари? Чи, може, й ти посмiєш пiти проти них? Тепер зрозумiв Аззем-паша; султана отруїли яничари, щоб поставити на престол недолугого Iбрагiма, якого Амурат запроторив на вiчне ув'язнення у двiрцеву тюрму. Не лють, а страх перед неминучим лихом струснув ним, i, забуваючи про свiй стан, великий вiзир закричав: - Шайтан! Чужинце, вiровiдступнику! Що дороге тобi на цьому свiтi, крiм власної вигоди? А будь ти проклята, змiє, вигодувана Урханом!.. [37] О аллах, Iбрагiм правитиме iмперiєю! Hyp Алi спокiйно вислухав вибух безсилого гнiву великого вiзира. Вигуки "Iбрагiма, Iбрагiма!" лунали вже по обидва боки Золотого Рогу, яничар-ага мiг бути спокiйним. Вiн поклонився вiзировi i мовив, не ховаючи переможної посмiшки: - Непорушнi устої Порти, ефендi. На яничарах виросла Османська iмперiя, на яничарах держиться i, якщо буде воля аллаха, загине разом iз ними. А та голова, - додав iз погрозою, - що не має влади над своїм язиком, часто пишається на золотiй тацi бiля ворiт Баб-i-гамаюн [38] напроти Айя-Софiї. Вiн повернувся до великого вiзира спиною, сказав прислузi подати коня. З сiдла ще раз поклонився Аззем-пашi. - Сьогоднi брат покiйного Амурата буде на волi. А тодi, коли султан Iбрагiм повернеться з мечетi Еюба, оперезаний мечем халiфа Османа, я сподiваюся зустрiтись iз тобою на радi дивану, де поговоримо не про посаду виголошувача тостiв, а про важливiшi державнi справи. Аззем-паша не вiдповiв. Вiн дивився на те мiсце, де недавно лежав останнiй хоробрий султан iз роду Османiв - династiї, яка пережила себе. Позаду вiзира стояв його ескорт, по всьому мiсту народ вигукував: "Iбрагiма, Iбрагiма!", чвалував до палацу Hyp Алi - все це були пiдданi Аззем-пашi, та серед них усiх найменше сили мав вiн сам. Тiло Амурата спорядили в спальнi султана, i тодi увiйшли сюди шейхульiслам, анатолiйський i румелiйський кадiаскери [39], вождь спагiїв - алай-бег, останнiм увiйшов спiтнiлий вiд швидкої їзди Hyp Алi. - Покличте валiде [40] Кьозем, - сказав шейхульiслам, та саме в цю хвилину вiдхилалася портьєра, i в спальню увiйшла жiнка в чорному. Серпанкова чадра прикривала її суворе обличчя. Вона притулила руку до серця, скорботно дивлячись на мертвого сина. Та хвилина материнської печалi тягнулась недовго, валiде пiдвела голову, зняла вгору руки. - О, радiсть мого серця Iбрагiм, син султана! - виголосила урочисто, i блиснули очi в яничара-аги. Владна султанська мати, яка колись сама порадила Амуратовi посадити в тюрму Iбрагiма, благословила тепер свого юродивого сина на трон. Hyp Алi ступив крок назад, i глянули на нього сановники. Вiн мовчки показав рукою на вихiд, шейхуль-iслам вагався тiльки мить i пiшов першим, а за ним усi члени дивану. Мовчазною процесiєю пройшли через подвiр'я, минули султанську конюшню i зупинилися перед залiзними дверима двiрцевої темницi. Розступилися вартовi, каштелян тюрми прогундосив тремтячим голосом: - Тiльки з дозволу великого вiзира можу вiдчинити браму... Hyp Алi шмагонув його канчуком, зiрвав з пояса каштеляна ключi, i вiдчинилися зi скреготом дверi. Заросла людина в брудному халатi, з червоними очима боязко наблизилася до виходу, впала на колiна i проячала: - Тiльки... тiльки Амурат є i буде повелителем правовiрних, нiхто не смiє визнавати iншого... даруйте, даруйте менi життя... Валiде Кьозем рiшуче ступила вперед i перервала Iбрагiмове квилiння: - Сину мiй, твоя любляча мати благословляє тебе на престол предкiв. - Нi, нi! - вереснув Iбрагiм. - Я не пiду звiдси, я не пiду! - Принести тiло Амурата! - наказала валiде. I тiльки тодi, коли Iбрагiмовi дозволили дiткнутися до братового трупа, вiн повiрив. - Тиран мертвий, мертвий! - закричав, схопив ротом повiтря й впав зомлiлий на руки Hyp Алi. Старий Хюсам, власник ювелiрної майстернi, що заховалась у темнiй вулицi на околицi Скутарi, довго не мiг заснути цiєї фатальної ночi. Розтривожили його сльози вiрної дружини Нафiси, зануртували свої думи - невтiшнi й тривожнi. Не знав, що дiється по той бiк Босфору, та певне, - оргiї, банкети, зикри дервiшiв iз нагоди святкування перемоги Амурата. Але це його мало обходило. Вiсiм султанiв змiнилось на престолi за довгий вiк Хюсама, а пам'ятає вiн ще Сулеймана Пишного - Законодавця. Нi один не дорiс до нього, нi один не досяг слави великого можновладця. Багато рокiв прожили разом Хюсам iз Нафiсою - тiльки удвох. Не мав вiн бiльше жiнок, хоч ця йому й не народила дiтей. Любив Нафiсу. А їм, бездiтним, завжди давали з сералю на виховання хлопчикiв, привезених iз чужих країн. Нафiса любила їх, приймакiв, - отак, як люблять сусiдських дiтей бездiтнi жiнки. Хюсам навчав їх турецької мови i корана, а сам не раз запитував себе: навiщо це? Хiба можна полюбити мачуху дужче, нiж рiдну матiр? I вiддавали їх у яничарський корпус без болю, i забували про них, як забувають про сусiдських дiтей. А одного випестили, а одного викохали - дикуватого хлопчину з Днiпровських степiв. Не хотiв Хюсам вiддавати вихованця, коли ода-башi [41] прийшов його забирати в яничарськi казарми. Хай подарують їм Алiма - в заплату за багатьох добре вихованих воїнiв. Ридала Нафiса - чей заслужила вона в султана довгими роками безплатної працi на право мати сина. Адже вiн один-єдиний з усiх називав її матiр'ю. Зм'як ода-башi, дивлячись на сльози Нафiси, але велiв покликати Алiма - хай скаже вiн сам. Увiйшов Алiм, високий, дужий, широкi чорнi брови зсунулися над орлиним носом; загорiлись в нього очi, коли побачив зброю, мiцно стиснув ефес ятагана, якого подав йому ода-башi, i пiшов, не обнявши на прощання названих батькiв, зник iз їхнiх очей назавжди. Сказав тодi Хюсам: "Людина має одну матiр або не має жодної". Та не заспокоїли його слова Нафiсу, побiгла проводжати Алiма. Потiм день у день ходила до яничарських казарм, тинялась там - даремно. Не виходив до неї Алiм. А вчора, коли переправлялись яничари з Амуратом через Босфор, цiлий день простояла на березi, але й тепер його не побачила. Голосила, що загинув. Розтривожили Хюсама сльози Нафiси, хоч сам вiн не тужив бiльше за приймаком. Iншi думи схилили його сиву голову над точилом, на якому кував жiночi каблучки, браслети, серги. Лежить перед ним рубiн, на якому вiн бiльше мiсяця з ранку до вечора вирiзьблював квiткою вiрш вiчного Саадi: "Мiж друзями в кайданах лiпше бути, анiж в саду сидiти з чужаками". Розсипались на столику рiдкiснi перлини, самоцвiти, тонко вiдшлiфованi руками майстра. Всi вони вже тут, дома, крамничку свою на Бедестанi [42] Хюсам закрив. Не йдуть бiльше його товари, перестали покупцi помiчати крам славного ювелiра, виробами якого колись пишалися султаншi i вiзири. Зате розхапують брязкальця, аби тiльки вони свiтилися показним блиском, аби тiльки на них було вигравiрувано похвалу невiчному султановi. Чому це так? Куди раптом дiлося в людей зацiкавлення справжнiм мистецтвом? Адже воно було. За добрих часiв Сулеймана спроваджували з Персiї й Аравiї найкращих майстрiв, австрiєць Кожда Сiнан навiки прикрасив Стамбул вiсiмдесятьма мечетями, бiблiотеками, караван-сараями. Тодi кожен карниз на будинку, кожна колона, капiтель, порохiвниця, тарiлка, ба навiть мангала [43] ставали витвором вiчної краси. I не шкодували тодi грошей нi мiщани, нi вельможi. Чому тепер усi дбають тiльки про своє власне збагачення, ставши байдужими до прекрасного? Адже коли жiнка перестає дбати про рум'янцi i убори, коли починає труситись над кожним алтином i держить їх замкненими в шкатулцi, а сама ходить у брудному фередже, - то всi вже знають, що вона старiється... Та хiба бiда тiльки в тому, що руйнуються мечетi, а замiсть нових медресе [44] будують казарми, що на базарi купують радше латунь, нiж золото? Галата, Пера i Скутарi з кожним днем повняться все бiльше й бiльше зубожiлими заїмами й тiмарiотами [45], що не витримали податкiв, яничарської сваволi й пiшли наповнювати базари жебраками, мiськi завулки бандитами, монастирi дармоїдами-дервiшами, а яничарськi полки грабiжниками. Адже коли мати стає байдужою до дiтей i внукiв, значить - постарiла вона i збирається в дорогу на той свiт. Що трапилося з Туреччиною, державою п'яти морiв i трьох континентiв? Невже вона вiдчула невилiковну хворобу й перед неминучiстю смертi байдужiє до того, що було окрасою її молодостi? А куди дiлось найсвятiше почуття турка - любов до своєї батькiвщини? Хюсам добре пам'ятає колишнi походи Сулеймана Пишного, коли кожний здоровий мужчина кидав сiм'ю i хату, брав зброю i йшов на вiйну, не питаючи про платню. Тепер же нiхто не пiде воювати, поки не пошпурять мiшка з дукатами. Адже коли сини забувають про матiр, то вмирає вона, жебрачачи, перед сусiдськими порогами... А ти, Нафiсо, плачеш, що нерiдний син забув про тебе... Десь пiд ранок заснув Хюсам у своїй пiдвальнiй. майстернi, не знаючи, що дiється по той бiк Босфору. Нафiса розбудила старого аж понад вечiр. Саме повернулася з мiста. Була стривожена, настирливо термосила Хюсама за плече. - Вставай, вставай, Хюсаме! Ти спиш i нiчого не знаєш. Цiєї ночi помер султан Амурат... - Аллах акбар [46], - схопився Хюсам. - Як, чому помер Амурат? - Подейкують, що яничари отруїли. На банкетi. - Прокляття... А хто ж, хто... - старий раптом схопився за бороду, поманив пальцем дружину до себе. - Слухай, я добре знаю... О, я знаю, що є такий закон, виданий ще Магометом Завойовником, коли вiн узяв Кафу... Слухай, Нафiсо. Ядуча кров чужинки Роксоляни витекла цiєї ночi! В законi тому заповiв Магомет: "Коли закiнчиться мiй рiд, кримська династiя Гiреїв посяде престол Порти..." - Тс-с-с! - Нафiса затулила Хюсамовi рот. - Сьогоднi я чула, що якогось Гiрея задушили в Дарданелльськiй фортецi Султанiє за такi слова... Ти ж не знаєш, Iбрагiма випустили з тюрми i мають проголосити його султаном. Хюсам замахав руками. - Шайтан тобi плюнув на язик! Таж вiн придуркуватий... - Спам'ятайся! - скрикнула Нафiса. - Ти ще на вулицi таке скажеш. Злетить слово з язика i попаде на тисячi. А яничари нишпорять i хапають тих, хто лихословить Iбрагiма. Хюсам довго не зводив погляду з переляканої дружини, наче ждав: може, вона усмiхнеться i скаже, що пожартувала? Та бачив, що їй, певно, нинi не до жартiв. Сидiв на мiндерi, опустивши голову на долонi, i думав тепер про Радiсну Русинку, яку привезли колись бранкою на турецьку землю. Чи справдi була вона невольницею, а потiм зрадила свiй народ, чи, може, вмисне прийшла, щоб отруїти своєю кров'ю османський рiд? Чи то з дикої материнської ревностi наказала вбити розумних синiв Сулеймана, щоб престол дiстався її синовi Селiму, чи, може, вже знала вперед, що продовжувач османського роду вiд її плотi - виродок? Хто про це вiдає?.. РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ Два бiдняки на однiй пiдстилцi вмiстяться, для двох падишахiв цiлий свiт тiсний. Схiдна приказка Чи з ногайського боку йти, вiд Альми-рiки, де ранньою весною буяють густi трави, а влiтку репає земля i свищуть вiтри над заюженим степом, чи спускатися вiд татiв [47] з голубих лiсистих гiр на плато за рiчкою Качою - нi звiдти, нi звiдти не побачиш серцевини кримської землi - Бахчисарая, поки не станеш над самим краєм ущелини. Двi головатi чудернацькi скелi - з пiвдня Кала-асти, з пiвночi Топ-кая - зупинились над кручами, йдучи одна однiй назустрiч. Стань на однiй з них, - i перед очима вiдкриється панорама продовгуватого мiста, що причаїлося мiж скелями, мов сколопендра мiж камiнням. Воно втiкає вiд пишноти зеленоверхого ханського палацу i хмародерних мiнаретiв униз, обабiч гнилої рiчки Чурук-су. Маленькi, загородженi камiностiнням хати бiжать, налiзаючи одна на одну, юрмляться бiля невiльничого i соляного базарiв, що кишать бiля пiднiжжя Топ-каї, i, зляканi галасом та зойком, розбiгаються у рiвний степ, молитовне припадаючи перед величними ротондами ханських усипальниць у Ексi-юртi. Угору, берегами Чурук-су, мiсто спинається важче. Скелi щораз ближче сходяться, стискаються, давлять одна на одну, заступаючи вхiд до караїмської фортецi Чуфут-кале; хатки малiють, щезають, мiсто заривається в печери, проте вперто повзе ущелинами Марiям i Ашлама-дере, поки врештi його спинять гори: годi! Бахчисарая не видно й не чути, його бачать хiба тiльки орли, що ширяють пiд задимленим небом. I ще вершник, який стоїть на скелi Топ-кая. На скелi Топ-кая стоїть вершник у бiлiй чалмi i жовтогарячiй киреї, облитий золотом призахiдного сонця. Гостра роздвоєна борода i нiс iз жорстокою горбинкою вип'ялися вперед, вiрлинi очi вдивилися в примерклi гори. Темно-буланий румак застиг пiд ним, готовий до безумного стрибка у провалля. Це калга [48] Iслам-Гiрей. Вiн сьогоднi повернувся з Перекопу до свого палацу в Ак-мечеть [49] i тепер їде до старшого брата Бегадира Гiрей-хана доповiсти йому про те, що вiдбудова фортецi Ор-капу закiнчена. Сам їде, без почту. Кiлька мiсяцiв жив вiдiрваний вiд полiтичного життя краю - чей же мусять бути якiсь новини. Доповiсть Iслам-Гiрей хановi, що мури на перешийку надiйнi, i промовчить про те, що для цих укрiплень потрiбне ще й надiйне вiйсько i смiливий хан, який у руках, замiсть каляма [50], вмiв би мiцно держати булатний меч. Мусить промовчати i про те, що крiм Перекопу, який загороджує шлях невiрним, пора нарештi укрiпити i пiвденнi береги, захопленi єдиновiрними турками. Нiжному авторовi плаксивих газелей [51] i боягузливому володаревi Криму Бегадир-хановi властива ще й жорстокiсть. Попереджений султаном Амуратом IV, який задушив у Стамбулi непокiрного Бегадирового попередника Iнаєт-хана, вiн поклявся "нi на штрих не сходити з компасного кола послуху султановi" i видати для покарання будь-кого, хто насмiлиться виявити непокiрнiсть падишаховi. Мусить поки що мовчати калга Iслам-Гiрей. Розлiгся по обидва боки причаєного Бахчисарая Крим, i сняться йому лiнивi сни про давню бувальщину. Кочує степом великий ногай, нащадок монголiв, котрий також, як i його предки, не знає хлiба, а тiльки м'ясо, айран i кумис. Мандрують, переганяючи з мiсця на мiсце свої стада, Буджацька, Едiкайська i Джамбулуйкська орди пiд проводом хойма-ханiв, а їхнi ашуги спiвають тужнi билини-джири про Шамськi степи бiля Нерчинська, куди колись повиннi повернутися ногаї. Бо так записано в заповiтi Чiнгiсхана. Ногаєвi байдуже, хто в Криму при владi, йому все одно, який володар i за що накаже воювати. Мiцно засiв у горах чабан i вуглероб - омусульманений грек, генуезець, гот, котрий шанує древнi християнськi свята, як релiквiї своєї власної iсторiї. Йому нема дiла до всього свiту, аби тiльки нiхто не зазiхав на його яйли, чаїри [52] i жiнок. Молодий, ще не ситий Крим лежить роздiлений глибокою трiщиною в землi над Чурук-су, заселений людьми, якi вважають своєю батькiвщиною iншi краї. Та варто кинути клич "за вiру", як монголи-ногаї i християни-тати, не задумуючись над тим, хто кличе до боротьби, стають враз фанатичними лицарями пророка Магомета; бряжчать мечi, пломенiють очi, якi нiколи не зайдуть сльозою, побачивши кров, серця жадають жертвоприношення во iм'я закону, що часто стає беззаконням. Пропадають мрiйливiсть ногая i замкненiсть тата, пастухи стають воїнами, готовими робити все, що їм накажуть: вбивати, палити, нищити, аби тiльки за вiру, в якiй нiхто нiколи не сумнiвається. Пiсню тодi замiняє войовничий крик, вiльнодумство - слiпа покора, волелюбнiсть - поштивiсть i страх, доброту - жорстокiсть. Крим молодий, в ньому нуртує ще не усвiдомлена жадоба волi i беззастережна вiра вождям. Кримчак ще не назвав себе татарином, та вже в легенди й пiснi перевiв своє минуле, вiн ще не розжирiв, ще чуже йому почуття ситого вдоволення. Дайте йому вождя, i вiн здивує свiт, а потiм сам дивуватись буде, як героїчно будував колись для себе свою державу i свою неволю. Чей же вмiє сьогоднi ставати грiзним на чужинецький поклик султана. Дайте вождя! "Я ваш вождь! Гляньте на вершника, що стоїть на скелi Топ-кая. Пiдi мною необ'їжджений кiнь, менi тридцять шiсть лiт. Я - Iслам-Гiрей, вчорашнiй полонянин польського короля, нинi калга у слабкосилого брата Бегадир-Гiрея, завтра - хан. Слухайте мене, ногаї i тати! Не хто iнший, а я розiрву турецький ланцюг, що обсотав Крим вiд Байдарських ворiт до Кафи, i поставлю вас на таку висоту, до якої пiдводитимуть голови народи свiту. Я, правнук Тамерлана!" Iслам-Гiрей повернув коня i повiльно почав спускатися понад урвищем, вирiзьблюючись у свiтлi призахiдного сонця дивним монументом самотностi. Ковзнув поглядом по долинi - греки зачиняли крамницi, галасували вiрмени у своєму кварталi, татари вклякали на вулицях до молитви. Темнiли зеленi дахи палацу, i тихо було в ханському дворi. Певне, хан молиться або складає вiршi про солов'я, закоханого в троянду: в такi хвилини мовчить сторожа, i, мов тiнi, тихо ходять по майдану ханськi гвардiйцi сеймени [53]. Злiсно зареготав Iслам, аж кiнь схарапудився. Стримав його вудилами, здиблюючи на заднi ноги. Ахнули люди внизу ще це за безумець хоче через провалля перескочити на ханське подвiр'я? Вершник скрутив улiво - нi, ще не час - i швидко зник за горою, спускаючись до циганського передмiстя Салачика. Вiд Салачика тягнулася в гори вузьким коридором повз пiвнiчний зрiз фортецi Чуфут-кале ущелина Ашлама-дере. Вхiд в ущелину загородив лiтнiй палац хана Ашлама-сарай, весь захований в садах, а поруч приплюснулась до самої землi духовна школа Зинджирли-медресе. Тут колись учився Iслам-Гiрей. У цiй школi почалась його наука. Вай-вай, коли то було... Над брамою медресе, пам'ятає, висiв дугою ланцюг-зинджир: хто заходив у браму, мусив згинатися, щоб не вдаритися головою об нього, - згинатися перед маєстатом науки i релiгiї. I нагадував отой ланцюг весь час, що ти малий i мiзерний перед мудрiстю твоїх предкiв. У Зинджирли-медресе Iслама вчили ненавидiти невiрних, i вiн палав бажанням спробувати крицю своєї карабели на гяурських головах, покуштувати, зрештою, волi... Пiд Бурштином, на Покутському шляху, вперше вiч-на-вiч стрiвся з козацтвом, скресалась шабля ханича з шаблею гетьмана Грицька Чорного. [54] Ув'яла рука, схопили чубатi бузувiри юного Iслам-Гiрея. Тож у iнших школах продовжувалась Iсламова наука. Козаки передали його полякам, щоб вiн цiлих сiм рокiв, чекаючи викупу, навчався при варшавському дворi європейської витонченостi й дипломатiї. Чи ж то треба жалiти за тими роками? Шугали, правда, вiйни над Європою, а змiцнiлi руки просили меча, по ночах снилися окульбаченi конi i степ, що хвилювався тирсою, i брязкiт бою будив його посеред ночi. Не було коней, не було зброї - залишалися самi думки i злоба. Довкола ненависнi гяури. Хай то козак, хай лях а чи француз. Усi вони запеклi вороги мусульман - туркiв, татар, арабiв. Якби воля i сила, рубав би їх усiх пiдряд i залишав би пiсля себе гори голiв, як це робив Тiмур. Але якось загомонiли у Варшавi, що на ринку четвертуватимуть козацького ватажка Сулиму, ватажка тих самих козакiв, якi врятували Польщу вiд туркiв пiд Хотином, якi стояли на сторожi пiвденних кордонiв Речi Посполитої. Четвертуватимуть ляхи козацького вождя? За що? Iслам-Гiрей бачив ту страту. П'ятеро козакiв i самого гетьмана, так схожого на Грицька Чорного, вивели на майдан, i кат рубав їм голови. За Кодак, за фортецю на Днiпрi, яку вони зруйнували. А потiм ляхи глумилися над тiлами, четвертували i розвiшували на палях. I ще бачив ханич у козацьких очах страшну ненависть, - о, це не та, що бризкала з очей разом з iскрами, викресаними з шабель, в бою пiд Бурштином! Це був гнiв, зроджений непрощеною кривдою. I нi одного зойку, i нi одного стогону... Довго думав пiсля цього Iслам. Видно, не єдиний свiт Ляхистану, видно, в'ївся отой Кодак чиряком у козацьке тiло... Чи не так, як ото турецький гарнiзон у Кафi? Хiба не карає турецький султан кримських ханiв так само за непослух, незважаючи на те, що Крим є захисним муром мусульманських земель? Зинджирли-медресе... О, тодi Iслам був ще вiльний вiд честолюбних пристрастей, ще не мучила душу жадоба влади, i не було думок про те, хто є вiн сам, що є його батькiвщиною i яка вона. Тодi рука тягнулася до шаблi, а голова згиналась перед величнiстю науки i релiгiї. Нинi ж руки тягнуться до бунчукiв i трону. I висить над головою, немов петля, iнший зинджир канчук Османiв, який нагадує майбутньому вождевi, щоб не розпрямлявся занадто. Як зiрвати його з цупкої залiзної петлi? Хто зважиться тепер? Бегадир слинявий вiршомаз i боягуз? Нi, не вiн! Рвонув коня, бризнуло камiння з-пiд копит i посипалося на дахи циганських хаток, що прилiпилися пiд прямовисною скелею. Передвечiрня прохолода виманила з печер циган. Вони порозсiдалися за дастарханом [55], заставленим глечиками i фiльджанами. Стара циганка розливала вино, два музиканти в баранячих шапках витинали дрiбну мелодiю на цитрах, малий напiвголий циганчук галяндрасив, i посмiхалися задоволене двi молодi циганки - з розпущеним волоссям з довгими люльками в руках. Певно, Iслам-Гiрей проїхав би мимо, не звернувши уваги на такий звичний циганський вiдпочинок, та серед гурту помiтив плечистого парубка з русим волоссям, що стояв бiля входу в печеру, спершись спиною до стiни. Це не був чiнгяне [56] Одягнутий у червоний кафтан, пiдперезаний голубим кушаком [57] вiн скидався на козака. Звiдки мiг узятися тут? Це зацiкавило Iслам-Гiрея Невже посли вiд козакiв прибули до посольського стану в Бiюк Яшлав, що недалеко Бахчисарая, i оце один з них пiшов розважатися до циган? Вiн зупинив коня, стихла музика, схилились перед ханським достойником цигани в земному поклонi. Знали його в обличчя. В цю мить з печери випурхнула гурма дiтей, вони обступили калгу-султана, простягаючи руки. Цитьнула стара циганка на голозаду малечу, та Iслам посмiхнувся i сипнув дiтям жменю мiдних монет Знявся галас i стих, до ханича пiдступила молода циганка. - Дай руку, я вгадаю твою долю, лицарю. Змiрявся Iслам з чорним поглядом красунi. - Ще рано менi вдаватися до ворожок, трояндо Єгипту. Я покличу тебе тодi, коли сам почну вирiшувати свою долю, та не для того аби вгадувала її, а хiба - щоб побажала щастя. Такi уста не вiщують лиха... Але ти скажи менi, що то за джигiт он там стоїть? Звiдки вiн тут узявся? Знiяковiла дiвчина позадкувала, вперед вийшла згорблена стара циганка з вiдьомським обличчям. - Ти про нього питаєш, ефендi, хай благословить аллах твоє iм'я? - Глянула спiдлоба i показала рукою на хлопця, що незрушно стояв бiля печери. - Про нього питаю. - Це... це мiй син, - вiдказала циганка, заникуючись. - Брешеш, стара вiдьмо! - крикнув Iслам. - Ану, пiдiйди сюди, молодче, i -поклонися, - звернувся до парубка. - Ти не зiгнув своєї спини передi мною. Парубок повiльно пiдiйшов до Iслам-Гiрея i сказав: - Менi нiхто нiколи не казав, що треба кланятися вершникам. А згинаю я спину щодня, випилюючи бодрацький камiнь бiля Мангуша. - Хто ти є? - Не знаю, хто я. Моє iм'я Селiм, i я iнший, нiж вони, - кивнув головою на циган. - Але вирiс я у цiй печерi, тут їм, i мене не б'ють. - Ця циганка твоя мама? - Я не знаю, що таке мама. - Слухай, стара, - Iслам-Прей повернув голову до циганки. - Звiдки вiн у тебе? Не син це твiй. Для кого годуєш? Продай менi його, я дам за нього не меншi грошi, нiж ти могла б узяти на базарi. - Не для базару я ховала його, ефендi. Там платять за людей так, як i за худобу - яка ситiсть, яка сила. Його ж вiддам за цiну, втричi вищу, тому, хто вмiє оцiнювати ще й лицарський дух. - А того лицарського духу вiн набирався на бодрацьких каменоломнях? - Якщо вiн є в людини, то не пропаде i в темницi. А ти збагни своїм оком. Козацький син, вигодуваний грудьми вiльної циганки, мусить бути лицарем Вiн iз України, ефендi. Добре вмiєш захвалювати товар, сово, i знаєш перед ким, - посмiхнувся Iслам-Гiрей. - Але як я не куплю, то нiхто не дасть тобi потрiбної цiни. Що робитимеш iз ним? Цигани рабiв не тримають, жебрати юнака не навчила i сином не назвала. - Хановi колись продам. - Хановi? Але ж хан є. - Такому, який потребує не скопцiв, а лицарiв. - Язик заважає тобi в ротi, вiдьмо. Твоє щастя, що гнiв не пiдступив до мого серця. Вiддай менi його, я потребую лицарiв. - Ти не хан, вельможо... - То вiзьми мою руку i ворожи. Наворожиш менi ханство, тодi вiзьму джигiта даром, коли ж не наворожиш, голову отут зiтну! Схилилась до землi стара, та не видно було переляку на її обличчi. - Достойнику знакомитий, - мовила, - володар, що грабує своїх пiдлеглих, - поганий володар. Його боїться народ, але не любить. Такий хан програє битви. А за тобою колись пiде народ. Це кажу я - стара Емiне, якiй уже за вiсiмдесят. Кажу, не дивлячись на руку. Iслам-Гiрей вийняв з-за пояса мiшечок, побрязкав ним i шпурнув циганцi. Вона спритно пiдхопила його, очi її засвiтились. - Це за лицаря. А за ворожбу? Глянув суворо калга-султан на циганку, але сягнув за пояс i кинув їй в обличчя жменею золотих дукатiв. - Завтра приведеш його до мене в Ак-мечеть. - А тодi звернувся до юнака: - Ти хочеш бути моїм воїном, юначе? - О, так! - спалахнули захватом очi Селiма. Iслам-Гiрей пришпорив коня i поскакав, минаючи Ашлама-сарай i медресе, до головного ханського палацу. Зупинився на мосту бiля ворiт. Два мiднi дракони над брамою, що вже сто лiт перегризали один одному горло, блищали в останнiх променях сонця, нагадуючи тим, хто входить у ханський двiр, що саме є гербом Гiреїв, i хай обачним буде кожен: калга чи простий райя. Залишивши коня бiля ворiт, калга-султан статечно подався до спальних кiмнат хана. Пiшов сходами вгору, минаючи сторожiв-євнухiв, що стояли навшпиньках бiля кожних дверей; дверi ханської спальнi вiдчинилися самi - за ними стояли, захованi в бiляодвiрнi нiшi, нiмi раби. Бегадир-хан сидiв на подушцi посеред кiмнати в чалмi з зеленим дном, у голубому кафтанi. Вiн приготувався до прийому калги, однак його обличчя було блiде, аж жовте, i чимось стривожене, Iслам-Гiрей вiдзначив про себе, що, певно, недовго поживе цей анемiчний меланхолiк. Зняв iз голови тюрбан, кинув на долiвку, нагнувся до брата, i поцiлував його в полу кафтана. Бегадир кволо кивнув Iсламовi, дозволивши сiсти напроти. - Ор-капу укрiплено, хане, - доповiв Iслам-Гiрей. - Десять веж перебудовано наново, ворота оббитi залiзом - жодна жива душа не пройде крiзь них. З пiвночi Крим безпечний... Бегадир-Гiрей сидiв, звiсивши голову Здавалось, вiн не слухав рапорту Iслама. - Чауш [58] сьогоднi прибув iз Стамбула, - промовив згодом. - Амурат помер. Нестриманий i гарячий Iслам -схопився на ноги. - Вiн же бездiтний! - вирвалось iз його уст. Бегадир сполошився, глянув на нiмих рабiв, прошепотiв: - Не вiр сьогоднi навiть мертвим, Iсламе. А султан буде. Рiд Османiв не закiнчився. Завтра оперiзують мечем Iбрагiма... Бегадир вдивлявся в глибокi очi молодшого брата. Чекав вiд нього здивування, обурення або ж навiть смiху. Та стало враз непроникливим костисте обличчя калги-султана. Тiльки хижi, злораднi вогники на мить блиснули в чорних очах i тут же погасли. РОЗДIЛ П'ЯТИЙ Сказав Пророк, хай над ним буде мир "О ви, якi хочете влади, запитайте себе, кого i що ви любите?" З хадiсiа Стамбул напружено очiкував коронування нового султана i був напружено тихим. Млiли проти сонця кипариси, спиналися разом iз ними до неба мiнарети Айя-Софiї, по той бiк затоки мовчала завжди гамiрна Галата, а султанський палац Бiюк-сарай причаївся, мов до стрибка, на горбатому клину мiж Босфором i Золотим Рогом. Третього дня пiсля смертi Амурата з самого ранку почав збиратися народ уздовж Ат-мейдану [59]. Люди вдивлялися в бiк султанського палацу, що таїв тепер у собi таємницю влади. Перед полуднем Iбрагiм, одягнений у султанську одежу, в'їжджав у супроводi анатолiйського i румелiйського кадiаскерiв до Бiюк-сарая. Попереду на буланому огирi гордо скакав ага яничарiв Hyp Алi. Три днi у Малому палацi на Петронi [60], де навчаються вiйськової справи молодi яничари, готували нового султана до вступу на престол. Займався з Iбрагiмом шейх-ульiслам, навчав його ритуалу коронування, радив, як вiн має поводитись у першi днi султанування. Iбрагiм, наче новонароджений, не знав нiчого - нi життя султанiв, нi звичайних людей. Ще шестирiчним хлопчиком його вiдлучили вiд матерi i завезли в бурсу, де вiн, заледве ставши пiдлiтком, пiзнав розкiш розпусти i пияцтва. Султанич блазнював по кафеджiях, на вулицях i в циганських притонах, поки Амурат замкнув його у в'язницю, щоб не плюгавив султанського роду. Дивна доля престолонаслiдникiв. Вона не має середини, а тiльки небо або пекло - золотий трон або ж смердюча тюрма. Регель знав, навiщо готується цей спектакль з Iбрагiмом - треба рятувати династiю. В душi ж вiн противився: як можна оперiзувати пiвiдiота мечем Османа? Адже всi, навiть валiде, називали його юродивим. Шейхульiслам довго придивлявся до мiзерного Iбрагiма - вiн нагадував пагiнець проса, що вирiс у пiдвалi. Блiда, аж прозора шкiра на обличчi, боязко стиснутi губи, але очi - нi, очi не божевiльнi - якiсь наївнi, хлоп'ячi, i слухає вiн порад верховного душ-пастиря, як слухняний учень у медресе. Йому все цiкаво, дивно, певне, незвично слухати навiть людський голос, якого стiльки рокiв не чув. Вiн добре запам'ятовує, що має сказати, коли його опережуть мечем, доволi швидко вивчив напам'ять промову до яничар. - Ти мусиш бути обережний з яничарами i поки що повинен слухатись великого вiзира Аззем-пашу, який знає всi подробицi й таємницi державного життя... - Так, ефендi... "Його можна зарiвно вивчити i на ремiсника, i на iмама, - подумав Регель, коли пiдготовка спектаклю коронування нового султана була закiнчена. - Вiн ще дитина. Але дозрiватиме в тронному залi. Що з нього виросте?" ...Iбрагiм цупко держався за поводи, сидячи на буйному перському конi, нагнувся вперед, щоб не схитнутися i не впасти, рiдка бiлява борiдка стирчала, нiби приклеєна, султанська чалма, втроє бiльша вiд маленької голови, згинала тонку шию. Злякано никали Iбрагiмовi очi по людях - хтось у натовпi пирснув смiхом, згадавши, певно, величного Амурата, i пролилася перша кров у жертву новому падишаховi. Знiчений незавидним виглядом султана, народ мовчав. Та пролунав нараз чийсь гучний голос: "Слава султану султанiв сонцеликому Iбрагiмовi!", а тодi - спочатку недружно, а згодом дивно злагодженим хором - повторила цей клич юрба, раз, другий; клич, видно, мав гiпнотизуючу силу, бо люди повторювали його все частiше, голоснiше, до нестями викрикували хвалу тому, з кого готовi були хором зареготати. Вiдчинилась головна брама палацу, Iбрагiм iз почтом увiйшли на подвiр'я, серед якого стояла християнська каплиця, винесена ще Мухаммедом Завойовником iз церкви святої Софiї. Тут усi, крiм султана, злiзли з коней, яничар-ага провiв султанського коня до другої брами, куди Iбрагiм зайшов сам-один. За цiєю брамою, на подвiр'ї, стояли спагiї, вишикуванi в два ряди. Мiж них повинен був пройти султан до дверей селямлика [61]. Вiн ступив уперед кiлька крокiв, та вчув, як починають тремтiти колiна, оглянувся - ескорту сановникiв не було, з обох бокiв дивилися на нього кам'янi обличчя озброєних воїнiв, i серед них Iбрагiм був сам. Страх зцупив м'язи, спазми здавили горло. Адже його знову вiддали стражникам, i цi дверi, до яких вiн має пройти крiзь лаву спагiїв, не в султанськi хороми ведуть, а... а в тюрму! Боязко зиркав то на один, то на другий ряд воїнiв, а вони поштиво згинали голови - трохи вщух переляк у душi Iбрагiма. Квапмо пройшов мiж рядами, побiг схiдцями, дверi розчинилися i зразу зачинилися за ним. Iбрагiм наткнувся на жахливо бридкого чоловiка, що стояв у коридорi, схрестивши руки на грудях. Усе... Кiнець!.. Величезна голова кретина якимсь чудом трималася на тонкiй довгiй шиї, обличчя без заросту сховалося в складках чорної шкiри, обвисла спiдня губа вiдкривала провалля рота, закладене гратами жовтих рiдких зубiв. Кат... Ще мить, i пронизливий зойк сполохав би тишу хоромiв, але гадючий погляд засльозених очей став улесливим, потвора зiгнулась у три погибелi. - Вiтаю, сонце сонць! Я слуга твiй, ниций раб кизляр-ага Замбул. Iбрагiм зiтхнув, витер холодний пiт iз чола i, гидливо обiйшовши того, хто назвав себе головним євнухом, ступив у зал. Висока сувора жiнка в чорному платтi йшла йому назустрiч. Упiзнав - це була його мати. Валiде пiдiйшла до сина i простягнула руки до його грудей на знак кровного єднання, та Iбрагiм рiзко вiдштовхнув їх. Де ти була, коли я гнив у темницi? скрикнув, аж тепер усвiдомлюючи кривду, яку йому заподiяли. Затремтiла Кьозем, опустила руки. Iбрагiм знає, видно, що вона теж винна в його ув'язненнi. I придумав уже для неї кару А кара для султанської матерi одна в Ескi-сарай. I тодi закiнчиться могутнiсть валiде назавжди. Їй доведеться до самої смертi жити в Старому палацi на форумi Тавра серед вигнаних султанських жiнок, постарiлих одалiсок, султанських мамок - у бабських дрiб'язкових iнтригах, сварках, ненавистi, приниженнi. Молодшi там ще живуть надiєю, що їх вiзьмуть замiж башi, їй же звiдти нiколи не вийти. Помiтивши злючий погляд свого суперника кизляр-аги, валiде поквапилася заридати i впасти на колiна перед сином. - О мiй сину! Вiдомо тiльки боговi, що я перестраждала. Жорстокий Амурат не знав меж у своїй заздростi Вiн запроторив тебе в тюрму, боячись твого свiтлого розуму, твоєї сили Не допомогли мої благання, материнськi сльози. Зм'як Iбрагiм, звелiв, матерi встати. Люто блимнув очима Замбул, бо перед султаном уже стояла не злякана жалюгiдна жiнка, а владна валiде - володарка двору. Кланяючись i задкуючи, провiв кизляр-ага султана в потаємнi дверi, колiр яких зливався з кольором стiни, вивiв його по сходах у темну галерею, загратовану мушарабiями. Iбрагiм глянув униз, упiзнав шейхульiслама i Hyp Алi. Яничар-ага пильно спiдлоба дивився на бородатого старого чоловiка в бiлому одязi. Позаду нього стояв нiмий слуга, тримаючи над головою великого вiзира бунчук iз п'ятьма кiнськими хвостами. - Тут вiдбувається рада дивану, повелителю, - прошепотiв Замбул. - Ти добре слухай, що говоритиме отой сивобородий, великий вiзир Амурата - паша. Ти добре прислухайся... - Аззем-паша? - Iбрагiм прилип до решiток. "Це та людина, якої я повинен слухатись, поки навчуся правити державою". - А потiм зiйдеш униз, я проведу тебе в тронний зал. На гаптованих золотом подушках у залi дивану засiдали чотири стовпи iмперiї: великий вiзир, дефтердар [62], анатолiйський кадiаскер i шейхульiслам. Бо на чотири частини дiлиться Алькоран, чотири халiфи були в пророка, вiтри дують iз чотирьох сторiн свiту, i чотири стовпи пiдтримують балдахiн над султанським троном. Та в залi дивану був присутнiй ще й п'ятий достойник - яничар-ага. Не передбачений нi традицiями, нi кораном. Наглядач священного порядку Блискучої Порти. Аззем-паша пiдвiвся з подушки i мовив, уникаючи впертого погляду Hyp Алi. - Волею аллаха вiдiйшов у царство вiчного блаженства султан Амурат IV, переможець персiв. Мир його праху. Молодший брат Амурата стане на престол, а наш обов'язок - допомогти йому правити великою iмперiєю. - Пiдвiв голову i додав, дивлячись на Hyp Алi: - Допомогти iмперiї. Члени дивану приклали руки до грудей на знак згоди. Iбрагiм чекав радникiв у тронному залi. Вiн стояв бiля трону, не маючи сили вiдвести вiд нього жадiбного погляду. Це золоте крiсло, яке було колись назавжди втрачене для нього, стояло тут, поруч. Ще хвилина, ще мить - i замiсть вогкої тюремної долiвки - трон, устелений коштовними килимами, з леопа