рдовою шкурою в пiднiжжi, з золотою короною над спинкою. I на ньому можна буде сидiти день, два, рiк, вiк! Ще хвилина... Iбрагiм знає, що скаже диван, проте тремтить у нетерплячому i солодкому очiкуваннi. Увiйшли сановники. Всi, крiм шейхульiслама, вклякли на колiна i поцiлували султанськi шаги. Iбрагiм дав рукою знак, щоб вийшли, а тодi впав обличчям на трон i цiлував алмазне поруччя, як цiлує iзгой порiг отчого дому. Вiн ще не знав, що дасть йому це коштовне крiсло. По-дитячому схлипував, тулився головою до оксамитової леопардової шерстi, шепотiв слова вдячностi боговi i був, зрештою, в цю мить людиною. В залi дивану державнi дiячi запивали пiлав щербетом. Великий вiзир давав обiд на честь нового султана. Тiльки сам не дiткнувся нi до їжi, нi до напоїв. Тисячi людей стояли пiд сонцем на вулицях, чекаючи виїзду султана. Нарештi головна брама Бiюк-сарая широко вiдчинилася, i заревiв народ. Бостанджi-баша [63] з пiвсотнею субашiв розiгнали людей з майдану, звiльняючи дорогу для процесiї. Попереду довгої iмператорської валки їхав на бiлому конi султан Iбрагiм. На його жовтуватому обличчi появилися рум'янцi, очi сiли спокiйно в орбiти, тримався вiн прямо, виставивши вперед коротко стрижену рiдку бороду. Подеколи змахував для привiтання рукою з важкими брильянтами на пальцях, кидав у натовп срiбнi монети. Люди викрикували осанну султановi, билися за грошi, ошалiлi дервiшi витанцьовували перед процесiєю, деякi в екстазi розтинали собi вени i падали пiд копита, щоб показати свою готовнiсть пролити кров за падишаха. Поруч iз султаном їхав Аззем-паша, звiсивши в задумi голову. "Кiлька днiв тому цi самi люди вiтали Амурата, - думав великий вiзир. - Вiтали так само захоплено. Нинi його нiхто не оплакує, нинi мають нову цяцьку. Що це? Знецiнення султанського престижу чи байдужiсть народу до державних справ, якi завжди звершуються без його вiдома? А й справдi, що залишається людям, крiм видовищ? Вiд того, що мiняються iмператори, не мiняється людська доля, а є нагода порозважатися серед будня. Але чому нiхто не обурюється, що цього бiлого коня, на якому зараз їде Iбрагiм, узяв у персидського шаха хоробрий Амурат, а великий алмаз на бiлiй чалмi султана - емблема пiдкореного Багдада? Невже нiхто не помiтив такого страшного блюзнiрства?.. А я? Я теж їду поруч з Iбрагiмом, схвалюючи своєю присутнiстю це блюзнiрство. Але ж я один нiчого не можу зробити - позаду мене Hyp Алi з полками яничар... Ба, i за ними теж. Отой бiдний ремiсник, що он стоїть iз згортком паперу в простягнутiй руцi, певно, хоче подати прохання новому султановi, а бостанджi-баша штовхає його в груди, щоб не затьмарював урочистостi всенародного свята. Отой бiдний ремiсник i я, найвищий державний сановник, обидва однаково розумiємо все, що дiється нинi, але нi вiн, нi я не можемо протестувати. Навпаки, на свої кошти й своїми силами влаштовуємо цей парад, а в душi смiємося. Всi смiємося, крiм одного хiба Iбрагiма, який їде на бiлому конi. Як же вибратися з цього колеса?" Дервiшi бiгли юрмами попереду процесiї, несамовито верещали, вiд їх вереску чманiв народ, бився в конвульсiях, дехто вибiгав на дорогу, падав i цiлував слiди копит султанського коня. "Чи не єдине, на чому тримається iмперiя, - з жахом подумав великий вiзир, - це груба сила i фанатизм, розбурханий такими видовищами?" Iмператорський почет прямував до мечетi Еюба, названої iм'ям Магометового прапороносця, який у 48-му роцi хижри пiшов завойовувати Константинополь i загинув тут. Султан Магомет Завойовник, здобувши столицю Вiзантiї, спорудив бiля гробу Еюба мечеть, в якiй зберiгалась одна з чотирьох шабель халiфiв пророка - шабля Османа. Нею нинi мали оперезати нового султана Туреччини. Процесiя зiйшла з широкої вулицi Шахзаде в тiснi провулки, видовжилася, народ не вмiщувався, залишався в багатих кварталах. Султана зустрiли дерев'янi й саманнi халупи. В далинi, над берегом Золотого Рогу, показалася невелика однокупольна мечеть, а поруч - мармурова усипальниця прапороносця Еюба. - Це тут криниця з водою безсмертя? - нахилившись до великого вiзира, наївно спитав Iбрагiм. Вiн чув цю легенду ще в дитинствi, тепер цiкаво було дiзнатися, скiльки в нiй правди. Аззем-паша прокинувся вiд задуми, глянув на Iбрагiма насмiшливо i вiдповiв, забуваючи про титулування: - Ця криниця тепер безводна. Вона висохла, чекаючи безсмертних людей, i нема надiї, щоб бризнуло джерело. Iбрагiм не зреагував, та й не було коли. Розступилися кипариси, вiдчинилися ворота, на порозi мечетi стояв шейхульiслам. Султан злiз iз коня, яничар-ага роззув його, обмив йому ноги. Верховний духiвник сiм разiв благословив Iбрагiма, потiм пiдiйшов до нього, i прив'язуючи до пояса меч, промовив: - Царю наш, хай вiтає тебе аллах i Магомет, пророк його, пануй нам щасливо й довго. Iбрагiм випростався i продекламував у вiдповiдь слова, яких навчив його шейхульiслам: - Присягаю, що зелений прапор пророка розвiється вiд Багдада до Вiдня, вiд Каїра до Корсiки. Я завоюю нiмецьку землю, а на вiвтарi святого Петра в Римi звелю годувати свого коня. Аззем-паша, схиливши голову, промовив побожно: - О султане, хай сповняться цi слова великого Баязета. Iбрагiм знiтився, збентежено забiгали очi, шейхульiслам, звiвши до неба очi, шептав слова молитви. Ювелiр Хюсам з дружиною Нафiсою сидiли на бруку навпроти яничарських казарм, бiля яких мав зупинитися коронований султан, повертаючись iз мечетi Еюба. Нафiса ще надiялась побачити свого вихованця Алiма. Довжелезнi казарми стояли тут, у центрi мiста, ще з часiв Урхана, творця султанської пiхотної гвардiї "йенi-черi". Нi один султан не наважувався поминути цi казарми, повертаючись у Бiюк-сарай з мечем Османа при боцi. Чи мiг передбачати Урхан, що його iдея оновлення турецького вiйська так жорстоко обернеться проти спадкоємцiв османського престолу? Чи мiг угадати, що воїни, якi мали стати слугами трону, самi заволодiють ним i саджатимуть на нього собi вигiдних султанiв? Але тодi таке вiйсько було необхiдним. Туреччина воювала без перепочинку, не маючи регулярного вiйська. Урхан зiбрав потурчених полоняникiв - боснякiв, грекiв, вiрмен, озброїв їх i взяв на своє утримання, щоб були слухняними. Засновник дервiшського ордену Хаджi Бекташ благословив нове вiйсько. Опустивши довгий чернечий рукав на голову першого яничара, мовив: "Називайтеся "йенi-черi". Хай буде ваше обличчя грiзним, рука переможною, мечi гострими, а хоробрiсть нехай стане вашим щастям". Для пiдтримання престижу нового вiйська Урхан сам записався в першу орту [64], а всьому корпусовi дав герб - ложку, щоб нагадувала воїнам про те, що воювати вони мають за султанський харч. Цю емблему воїни носили на вирiзцi високої шапки над чолом. Ложка - символ наживи - сподобалася яничарам. Небавом вони самi почали створювати такi емблеми. Казан, у якому варилась їжа, став священним символом орти i дорiвнював прапору. Залишити котел у руках ворога вважалось найбiльшою ганьбою, перевернутий котел ставав сигналом до бунту. Вiйськовi ранги теж запозичили з кухонного лексикона. Полковника орти називали чорбаджiєм - майстром великої супницi, лейтенанти називались сакка-башами - водоносами. Апетити яничарiв зростали i згодом почали проявлятися не тiльки в емблемах i рангах. Яничари вимагали пiдвищення плати за службу, домоглися визнати їх кастою, рiвною улемам [65]; щоб мати запоруку серед духовенства, закрiпили дев'яносто дев'яту орту за орденом Хаджi Бекташа. Врештi почали диктувати свою волю султанам. З казарм почали виходити яничари - сини Грецiї, Болгарiї, Грузiї й українськi мальви. В коротких шароварах i кунтушах, у високих з бiлого сукна шапках з довгими шликами, вони вишикувались в ряд для зустрiчi султана. Попереду першої орти, до якої повинен був пiдiйти Iбрагiм, стояв молодий чорбаджi-баша. Нафiса пiдвелася з бруку. - Хюсаме, поглянь на нього, такий схожий на нашого Алiма. Сиди, сиди, - смикнув Хюсам дружину за фередже, - це командир орти, Алiм же зовсiм молодий. Заметушилися люди на вулицi, загомонiли, закричали - до яничарських казарм наближалася султанська процесiя. Iбрагiм зупинив коня бiля вишикуваної першої орти. Hyp Алi пiд'їхав до чорбаджi-башi. Молодий полковник iз коротко стриженими чорними вусами, орлиним носом витягнувся перед агою яничар, чекаючи його команди. Hyp Алi вдоволено усмiхнувся. Вiн не жалкуватиме, що пiд Багдадом призначив цього гордопоставного гяура башею першої орти. Тiльки такi, рiвнi силою i завзяттям, можуть бути справжнiми супротивниками своїх хоробрих спiввiтчизникiв. Нинi ж молодому чорбаджiєвi випало особливе щастя: вiтати вiд яничарiв нового султана i записувати його до свого полку. Hyp Алi кивнув головою. Чорбаджiєвi подали чашу, наповнену щербетом, i вiн, карбуючи крок, пiдiйшов до султана. Великий iз великих, султане над султанами! - промовив голосно. - Раби твої, непереможне вiйсько яничар, хочуть зустрiтися з тобою в країнi золотого яблука - на Дону, Днiпрi i Вiслi! Iбрагiм взяв чашу з рук чорбаджiя, вихилив до дна, наповнив її вщерть золотими монетами i вигукнув до яничар: - Воїни! Згадайте славу римлян, колишнiх повелителiв свiту. Продовжуйте їхню славу. Перемоги магометан хай будуть для невiрних карою небесною! Великий вiзир, шанобливо схиливши голову, мовив: - Хай кануть у серця воїнам слова великого Магомета Завойовника. Iбрагiм блимнув очима на Аззем-пашу. Вiн аж тепер зрозумiв, що вiзир глузує з нього. Яничари вигукнули дружно: - Кизил ельмада герюшюрюз! [66] А коли затихла луна i над майданом залягла хвилева тиша, почувся враз жiночий лемент: - Алiме, сину мiй! Стара жiнка проривалася через ланцюг субашiв, простягала руки, повторюючи: - Ти живий, Алiме, синочку мiй! Чорбаджi повернув голову на голос жiнки. Вiн упiзнав Нафiсу, густо побагровiв, погляд його зустрiвся з Hyp Алiєвим. Бачив, як субашi волочать жiнку через вулицю, б'ючи й штовхаючи її, i не зморгнув оком. На вулицях веселився народ. Султанський почет прямував до Бiюк-сарая, минаючи двiр Айя-Софiї, де поруч iз тюрбе [67] султанiв виросла нова могила. Старий тюрбедар [68] читав уголос фатиху [69] за упокiй душi Амурата IV. У головах лежала бiла чалма, на шовкових шалях, що вкривали грiб, золотiв напис: "Тiльки бог вiчний". Наступного дня в годину прийому великий вiзир Аззем-паша зайшов у тронний зал повiдомити падишаха про стан державної скарбницi. Iбрагiм сидiв на тронi й насторожено дивився на величного старця, який гордо, не кланяючись у пояс, ступав серединою залу. Знав молодий султан, що ця людина є нинi господарем iмперiї, i довго ще Аззем-паша вирiшуватиме державнi справи, не радячись, а доповiдаючи про них султановi. Так сказав шейхульiслам. Iбрагiм вдоволений був iз цього, адже вiн нi з чим не обiзнаний, але згадалися єхиднi слова вiзира пiд час параду, i в душi несвiдомо наростав протест проти будь-якої його пропозицiї. - Я повинен, - сказав Аззем-паша, - ознайомити тебе, о султане, з станом державної скарбницi, яка держить цей трон. Довголiтня вiйна з персами спорожнила куфри, а здобуте багдадське золото не наповнило їх. Крiм цих мiшкiв iз грiшми, що стоять напоказ бiля дверей залу дивану, в особистiй султанськiй скарбницi небагато знайдеться. Чи не варто б зменшити плату... Iбрагiм пiдвiв руку, зупиняючи великого вiзира. Дотепер вiн був позбавлений потреби мислити, але вчорашня церемонiя вже почала лягати тягарем вiдповiдальностi на плечi. Йому ще хотiлося по-хлоп'ячому скрикнути: "Дайте менi спокiй, я хочу вiдпочити", та розумiв, що мусить щось робити в цiй державi, якою звелено йому керувати. Як керувати? Чиїми руками, чиїм розумом? Радили слухатись великого вiзира, але Iбрагiм не хоче, не хоче! Майнули перед очима образи потайної валiде, гидкого кизляр-аги Замбула, i зупинилася стрiчка пам'ятi на постатi Hyp Алi, який, мов ангел Монкiр, що веде людину понад пеклом у рай, появився кiлька днiв тому у дверях двiрцевої тюрми. - Накажи покликати Hyp Алi, - сказав. - Вiн воював з Амуратом у Багдадi, йому ж i краще знати про воєннi витрати. - Лiва рука, султане, не знає, що робить права. Hyp Алi воював у Багдадi, я ж залишався у столицi. Яничари бились, щоправда, хоробро, проте надто великої плати вимагають за кров. Про це добре знає дефтер-дар i я - великий вiзир. Замбул, що стояв за портьєрою, пiдслуховуючи, миттю вибiг, i за хвилину перед султаном стояв зiгнутий у пояс яничар-ага. - Я слухаю тебе, султане. Iбрагiм придушив у собi здивування: як швидко все робиться! Тiльки-но задумав покликати Hyp Алi, а вiн уже тут, наче прочув бажання султана. - Що можеш ти сказати про витрати на вiйнi з персами, Hyp Алi? - запитав султан. - Багато кровi пролилося, султане. Чи зумiють навiть найбiльшi мудрецi свiту назвати скарб, дорожчий за кров султанських лицарiв? А ще коли згадати, що вона лилась невинно, не в боях, - в зачинених казармах на Скутарi вiд меча жорстокого Амурата. I нi одного акче не заплачено нi за багдадську, нi за скутарську кров. Твої воїни чекають плати, султане, - закiнчив викличне яничар-ага. Iбрагiм зрозумiв: Hyp Алi не просить, а ставить ультиматум. Вiн знає, що це значить, коли яничари вимагають грошей, а султан не може їх дати. Султана Мустафу вперше в iсторiї Туреччини скинули яничари з престолу, коли той знизив платню яничарам. Та цього хоч залишили живим. Жорстокiшою була доля його сина Османа II. Пiсля поразки пiд Хотином яничари зажадали такої ж, як i нинi, плати за кров - золотом. Не знайшовши нi алтина в порожнiй скарбницi, Осман наказав перетопити золотий посуд, що зберiгався у фортецi Едiкуле. Золото виявилося низькопробним, на ринку курс грошей катастрофiчне впав. Тодi шiстдесят яничарських орт, весь стамбульський булук, збунтувались. Яничари поперевертали на кухнях казани з пiлавом, забарабанили по них ложками, покидали тарiлки i вийшли на Серальський майдан. У смертельному переляку Осман наказав стяти голову великому вiзирю i виставити її на золотiй тацi перед брамою - ось, мовляв, винуватець. Але це не спинило розлютованих яничар, вони вдерлися до тронного залу i зажадали плати справжнiм золотом. Осман показав на дефтердара - то вiн розтратив скарб, але i це не допомогло. Яничари накинули султановi шнур на шию, витягнули на вулицю й мертвого поволокли мiстом на пострах Османовим нащадкам. Не уник пiдступної смертi, зрештою, владний приборкувач яничар Амурат IV. А вiн, Iбрагiм, їх ставленик. Яничари посадили його на трон, вони ж можуть i скинути. Не як повелитель, а як невiльник, що ладен дати за себе будь-який викуп, проказав квапливо: - По п'ятсот пiастрiв на орту... По п'ятсот! Обличчя Hyp Алi прояснiло - щедра була плата, i жахнувся Аззем-паша. Яничар-ага, кинувши переможний погляд на вiзира, миттю зник за дверима. РОЗДIЛ ШОСТИЙ В Туреччинi та на брамi кам'янiй Там сидiли два братчики молодiї. Один сперся на поруччя, задумався, Дрiбненькими слiзоньками умивався. Ой стiй же ти, милий брате, не журися, Яка красна Туреччина - подивися! Українська народна пiсня Мiшки з грiшми розвозили по казармах, кидали по одному перед кожну орту. З казарм вибiгали яничари, намагаючись випередити один одного - хто перший схопить мiшок, той отримає десять пiастрiв у нагороду. Чорбаджi Алiм - чорнобровий красень, одягнутий у дорогий червоний кунтуш, стояв обабiч i чекав, коли його заступник по казармi ода-баша подасть йому мiшок iз грiшми. Сягнув рукою, вийняв золоту монету, подав її переможцевi, а коли яничари роздiлили золото мiж собою, мовив урочисто: - Я вiддаю свою платню вам, хоробрi воїни, щоб ви сьогоднi побенкетували на честь султана Iбрагiма. Нинi вiн мiг бути щедрим. Алiмовi випало щастя, яке трапляється раз на десяток рокiв одному з тисяч: вiн подав коронованому султановi чашу щербету. Йому тiльки двадцять п'ять рокiв, i вже чорбаджi, завтра з благословення султана стане булук-башею, пiслязавтра - яничар-агою. I хай буде благословенний той день, коли кримський хан Джанiбек-Гiрей вирушив трьома шляхами на Україну, щоб помститися козацькому гетьмановi Тарасовi Федоровичу за зруйнований Перекоп. Щедру плату взяли тодi ногайцi з України - безкарно. Тисячi бранцiв пiшли на сирицi до Перекопу, не надiючись нi на визволення, нi на викуп. I слава аллаху. Яничари бенкетували. Порозсiдавшись навколо котла, з якого курилась пахуча каурма [70], вони їли i крадькома запивали вином; збоку на килимi за тацею, вивершеною помаранчами i ананасами, сидiв Алiм i теж пив вино. Все, що минуло, здавалось йому тепер вервечкою снiв, бо дiйснiсть для нього починається нинi, а сни повиннi канути навiки в небуття. Та все-таки вони були. Стояла колись бiлостiнна хата посеред великого хутора, а в тiй хатi, обсадженiй головатими соняшниками, жила молода козачка з хлопчиком Андрiйком. Серединою села бiгла курна дорога, вздовж якої струнчились двома рядами дерева, схожi на кипариси. У дворi гелгекали гуси. Андрiйко любив цей безугавний гам: вiн будив хлопця вранцi i виганяв у широкий степ. А степ безмежний, його не можна перейти нi за день, нi за два, тому часто аж смерком повертався додому i покiрно вислуховував докори жiнки, яку називав мамою. - Де ти бродиш, козаче, до ночi? - сварила мама. Вона тулила до себе одинака i завжди при цьому нагадувала йому, що колись не в степу, а он у саду, пропав його маленький братик. Татари наскакують, цигани вандрують... - Ось приїде батько з походу, поскаржуся йому. Батька Андрiйко бачив зрiдка. То був статечний довговусий козарлюга в синьому жупанi, з шаблею при боцi; гостi звали його паном сотником. Знав Андрiй, що батько воює з татарами у тiй далекiй кримськiй землi. Тут же татарiв нiде не бачив, тому й не боявся їх, хiба iнодi вночi, коли надворi гримiло, блискало i шумiли дощовi потоки. Але вдень, коли все довкола пахло, аж дух захоплювало, - звiдки могли взятися тi злi люди, що їздять на конях i забирають дiтей iз собою? А навiть якби були, то як знайдуть його у високiй, мов лiс, травi? Баранчики бiлих хмарок пливли над степом, навкруги щось без угаву дзвенiло, присипляючи. Прокидався, коли розпечена сковорода торкалась обрiю, - тодi чвалом бiг додому, а по спинi все-таки снувались мурашки страху. Найцiкавiше було ходити у степ iз пастухами, що пасли громадську череду, її вигонили далеко, на цiлий день, тодi мати сама споряджала йому торбину, з якої тягло спокусливим запахом свiжого хлiба, сала й часнику. Корови розкошували соковитою травою, хрумкотiли й форкали конi, пастухи, погейкуючи, вiддалялися, а хлiб солодко пах i нiде так не смакував, як тут - на степовiй волi. А коли ляжеш на спину i незворушно дивишся в глибоке небо, тодi бачиш усе, про що мрiється: батько на яблукастому конi, а поруч з батьком вiн сам - на бiлому, i шабля в руках, i червоний жупан розвiвається на вiтрi. Ось мчать вони обидва, тiльки вихор бiля вух; втiкає гостроверха татарва, шабля свиснула в повiтрi - чах, чах! - летять поганi голови з плiч, а конi рвуть копитами землю, тупотять, тупотять, тупотять... Кинувся, схопився на ноги, що це? Чотири вершники з брунатно-сiрими обличчями, косоокi, лютi, стоять над ним, щось викрикують незрозумiлою мовою. Пустився втiкати - та це ж татари! - один вершник зiскочив з коня, схопив його пiд пахву i посадив у сiдло поперед себе. Андрiйко запручався, заверещав, тодi йому заткали шматою рот i поскакали по безлюддi. Потiм було багато людей, якi ридали, голосили. Андрiйко шукав очима хоча б одного знайомого обличчя - не знайшов нiкого. Якась жiнка сказала йому, що до його хутора татари не дiйшли, бо звiдкись начебто женеться козацька погоня. Ще жеврiла надiя, що наздоженуть козаки. Та згасала вона з кожним днем. Брели люди, зв'язанi по кiлькадесят воловодами, витоптували в степу чорний шлях, i лише гайвороння летiло слiдом. Татарин вiз Андрiйка в своєму сiдлi, шмагав нагайкою ясирних, а до нього не торкнувся й пальцем, годував та все примовляв: "Якши джигiт, бiюк бакшиш" [71]. Страшнiше було на привалах. Дикi ногаї розв'язували дiвчат, жiнок i прилюдно гвалтували, немiчних i хворих вбивали - жах добирався до серця хлопця. Благально дивився в очi татариновi, i той чомусь приязно всмiхався до нього. "Чому? - думав Андрiйко. - Чому косоокий нi разу не вдарив мене нагайкою? Може, тому, що я покiрно дивлюся в очi своєму пановi? Он лежить чоловiк iз розрубаною головою. Вiн кидався до ногайця, коли той забирав у нього дочку для соромної втiхи, - i тепер мертвий. Не допомiг нiчого, а життя втратив. Був би сумирний - жив би. Б'ється дiвчина в риданнi - подвiйне зараз горе в неї: безчестя i сирiтство... Тож єдиний вихiд для невiльника - покора". Смiшним здалося зараз оте видiння в небi: вiн iз батьком женеться за татарвою на конi. Дурницi, нiхто таку силу не поборе, немає козацьких погонь - це вигадка нещасних для своєї потiхи. Нема нiде того Трясила, що трусить кримською землею, - то мамина казка. Є тiльки татари, якi панують над усiм свiтом i роблять те, що їм забагнеться. Треба з цим змиритися, iнакше - смерть. Скiльки днiв минуло - годi злiчити. Зупинилася валка перед п'ятигранною вежею, що височiла над гнилою водою Сиваша. "Перекоп", - сказали бранцi. Кiнець вiльних степiв, ворота до вiчної неволi. Буйнi шовковi трави змiнилися сухою колючкою, важкi чорнi дрохви збилися понад берегом, наче отари баранiв у полудневу спеку; на каменях, схожi на розбiйникiв, чатували яструби, i ширяли пiд небом чорнi орли. Чужинецька чужина... I вже не залишилось в Андрiйка нi крихти вiри в те, що десь тут батько, смiливий i хоробрий, воює з ворогами, - це теж мамина вигадка. Нiхто нiколи не займав цих мурiв, анi високого валу, що загородив перешийок вiд голубої гладiнi моря до болiт, звiдки тягне терпким запахом солi i гнилою рибою. Вежа вперлася задньою стiною у вал i двома зачиненими брамами та жерлами гармат зупинила татарiв i бранцiв. Велика голова сови, висiчена в каменi мiж брамами, загадково дивилася на людей, що втомленi падали з нiг, i говорила до них розумними очима. "Така ваша доля". Андрiйко вдивився в очi нiчної птахи: їй дано бачити свiт тодi, коли його не бачать люди, тому знає вона бiльше. Люди за щось борються, страждають, гинуть, а птаха знає, що все те даремно; люди на щось надiються, а птаха знає - нема на що. I тому промовляє мовчки досвiдченими очима: "Заспокойтеся i покорiться. Така ваша доля". Хлопець вiдчув, як назавжди розвiялися його надiї на порятунок. Бо нема в людей власної волi для здiйснення своїх бажань. Є воля долi, i опиратись їй безглуздо - вона байдужа до людських прагнень, як ось байдужi цi великi пташинi очi до горя бранцiв, iз яких знущається здичавiла татарва. Татарин зсадив Андрiя з коня, поплескав його по плечу i спитав, ламаючи українськi слова: - Як назвав тобi мама? Чорбаджi Алiм i нинi пам'ятає те дивне iм'я, що було колись його власним. - Андрiй, - вiдповiв. - Алiм будеш. Чула, Алiм! Косоокий наказав йому скупатися в морi, сам виправ своєму бранцевi сорочку, i ще не встигла вона висохнути, як старший валки загорланив на ясирних, щоб пiднiмалися. Засвистiли нагайки, почалося паювання. З брами, бiля якої стояли на вартi зовсiм не подiбнi до вилицюватих ординцiв молодi воїни, вийшов огрядний чоловiк у чалмi i скомандував щось. До нього дрiбно пiдбiг Андрiйкiв хазяїн, поклонився i показав рукою на своїх бранцiв. Чоловiк у чалмi не звернув на нього уваги, пiдiйшов до крайньої ясирної групи, потiм до другої, третьої, розводячи окремо чоловiкiв i жiнок. Лемент, голосiння вдарились об мури фортецi. Та не зморгнула оком камiнна сова, i байдуже дивилися вартовi яничари на розподiл ясиру. З кожної групи турецький мубашир вiдраховував щоп'ятого, - чоловiка i жiнку, вибираючи найсильнiших, найвродливiших, i вiдводив убiк. А коли дiйшло до Андрiйка, татарин розвiв руками, сказав: - Великий бакшиш для султана, ефендi. Мубашир заголив хлопцевi живiт, потiм спину, розтулив йому рота i поводив пальцем по зубах, а татарин усе примовляв i улесливо усмiхався. Довго морщився ефендi, заперечливо хитав головою, врештi забрав Андрiйка i пiдiйшов до iнших груп. Вiдбiр данини для султана тягнувся до передвечiр'я. Андрiйко опинився серед гурту хлопцiв, яких заганяли у браму фортецi. Вiн простягнув руки до свого хазяїна, та ногаєць знизав плечима i вимовив: - Кiсмет... Це було перше слово, яке зрозумiв Андрiй без тлумачення. Доля. Така доля - i нiчого не вдiєш. Це саме слово говорила камiнна сова, i диво: вiд нього вселявся в душу спокiй. - Кiсмет... - прошепотiв чорбаджi Алiм. - Кiсмет! - крикнув, стукнувши чашею об долiвку. Та нiхто з яничарiв не звернув на нього уваги. Воїни бенкетували. Алiм налив ще раз повну чашу вина i вихилив. Галера з ясиром, вiдiбраним для султана, наближалася до Босфору. Мубашир вiз падишаховi данину вiд татар: степових красунь - у гарем, добiрних чоловiкiв - до галер, i щонайцiннiший товар - хлопчикiв - для яничарського оджака [72]. Вижовклi вiд морської хвороби, чисто одягненi й постриженi хлопцi сумно вдивлялися в крутi береги вузької протоки. Галера увiйшла в лiйку мiж мисами Румелi i Анадолу. По обох боках на горбах, порослих кипарисами i кедрами, розкинувся чужий край: невеличкi густi села з мiнаретними шпилями, форти, замки, башти, апельсиновi гаї. Андрiй, нагодований i вбраний, уже забув про доброго татарина - тут з ним поводились не гiрше. Вiн iз цiкавiстю приглядався до мальовничих берегiв. Згадував розповiдi батька про страшний бусурманський край, забринiли в пам'ятi пiснi слiпих бандуристiв про тяжку турецьку неволю - все те нiяк не збiгалося з враженням вiд цього свiту, що лежав, зеленомiражний, над босфорськими водами. I де тi жорстокi турки? Мубашир часто пiдходив до Андрiя, говорив до нього по-своєму, хлопець швидко схоплював мову. Ефендi казав йому стежити за порядком, дiлити їжу - Андрiй був старшим вiд iнших хлопчикiв. Це призначення старшим було для нього приємним та й вигiдним: вiя отримував ласкаву усмiшку вiд турка i бiльшу порцiю баялди. Галера причалила до берега у Золотому Рогу. По обох берегах затоки блищало золотими куполами мечетей, ряснiло лiсом мiнаретiв велике мiсто. Воно топилося в садах i вабило незнайомiстю. Тепер Андрiй уже не боявся долi - забувся свист татарських нагайок, лемент бранцiв: у галерних трюмах усю дорогу панував спокiй, i три рази на день заходив до хлопцiв привiтний мубашир. Ось вiн зайшов i наказав виходити один за одним на верхню палубу. Сюди не впускали нiкого пiд час подорожi. Андрiй ступив на дощаний помiст i враз жахнувся вiд того, що побачив: на двох рядах лавок по шестеро сидiли прикованi ланцюгами до весел виснаженi, зарослi чоловiки, роздягнутi до пояса. З-пiд шкiри випинались суглоби, спини списанi синiми пругами, кайдани повиїдали зап'ястя до костей, спаленi гарячкою очi каторжникiв дивилися на хлопцiв, i почувся раптом стогiн помiж гребцями: - О Україно... О дiти мої! Засвистiла таволга, пробiг ключник мiж рядами, лупцюючи направо й налiво, верещав, i вирвалась раптом нерiвна пiсня - здалося, що це вiн, ключник, примусив людей заспiвати: Плачуть, плачуть, козаченьки В турецькiй неволi... Таволга шмагала по обличчях, закипались кривавi басамани на голих спинах, бризкала кров, а пiсня не вгавала: Гей, земле проклята турецька, Вiро бусурменська, О розлуко ти християнська! Почувся плач дiтей. Обличчя доброго ефендi налилося кров'ю, вiн прискочив i почав бити хлопцiв кулаком по обличчях - тих, хто плакав. Андрiй здригався всiм тiлом при кожному свистi пружної перекопської лозини, суворi вусатi обличчя гребцiв нагадали йому козакiв-сусiдiв, батька, пiснi кобзарiв згадалися, та вiн закусив до кровi губи, стримуючи плач. Знав, що вiд того, покотиться чи не покотиться по його обличчю сльоза спiвчуття i жалю, залежатиме його доля на довгi роки. Треба витримати, бо ж треба жити. А його сльози не допоможуть цим людям. I їхнi сльози не допоможуть йому. Є кiсмет - доля. Вiд неї все залежить, i їй треба коритися. Розлючений мубашир пiдбiг i до нього, рука в розмаху зупинилася. Вимовив: - Добрий будеш яничар! Позаду завмирала пiсня, стихав таволжаний свист, хлопчики йшли берегом до ворiт султанського палацу. У дворi їх вишикували в довгий ряд, i тодi вийшов до них сивобородий чоловiк - великий вiзир - у супроводi бiлих євнухiв. Євнухи розбiглись уздовж ряду, приглядалися до облич хлопцiв, запитували iмена, принюхувалися, мов голоднi пси, i кидали коротко: "В медресе", "на човни", "до саду". Хапали за руки, групували i швидко виводили за ворота. Пiдiйшла черга до Андрiя. Вiн видiлявся серед хлопцiв ростом, мiцною поставою, вражав характерно закроєний нiс, чорнi широкi брови. Євнух наблизив до нього безбороде обличчя, єхидно придивлявся до козацького сина, батько якого, певно, палив Трапезунт або Скутарi. Спитав: - А тебе як звати, каззак? Чекав погордливої вiдповiдi вiд степового орляти, щоб потiм помститися страшним присудом: "До нiмих". Завагавшись на мить, Андрiй вiдповiв чiтко по-турецьки: - Я називаюся Алiм. Євнух здивовано звiв брови, задоволене хмикнув мубашир. - У сiм'ю на виховання, - кивнув великий вiзир. Вервечка картинок-спогадiв обiрвалася. Перед очима постала стара жiнка, яка вчора проривалася крiзь ряди субашiв iз зойком, що може вихопитись тiльки з грудей матерi: "Алiме, синочку мiй!" Нафiса... Алiм колись любив її. Вiн був ще малий, потребував нiжностi i мав її. Алiм вдячний Нафiсi - вона навчила його своєї мови i вiри, впровадила в нове життя, яким вiн живе сьогоднi. А це не прийшло так легко. Алiм добре пам'ятає молитви, яких вчила рiдна мати. Вони були зрозумiлi й милозвучнiшi, спочатку вiн потайки шепотiв їх перед сном. Нафiса не лаяла за це, але щодня, свято переконана, що її вiра справедливiша, вчила його корана. Бачила, що хлопець довiряє їй: ретельно молиться п'ять разiв на день, виконує мусульманськi обряди. Та не здогадувалась вона, не знала, що дiється в душi юнака. Алiмовi потрiбнi були нова вiра i мова, вiн розумiв це. Тому перестав молитися по-материнському. Бо що з них, тих молитов, коли тут iнший бог, i вiд цього бога вiн залежний? Проте весь час вiдчував роздвоєння в душi: двох богiв вiн знає, i обидва чужi. Той, християнський, тепер над ним невладний, тож немає потреби звiряти йому свою душу. А мусульманський бог зовсiм чужий. Однак вiн є, керує людським життям на цiй землi, де Алiм живе, i з цим богом треба рахуватися. Треба коритися йому, як колись мубашировi на галерi. Та разом з таким прийняттям нової вiри зникали святощi з душi хлопця. Все в цьому свiтi пiдпорядковано користi, тож i вiн, Алiм, мусить якось скористатися з життя. Хюсам заробляє на хлiб ювелiрними виробами, колишнiй батькiв сусiд на Українi - ралом, йому ж необхiдно погодитись з новою вiрою, щоб мiг колись жити з меча. Все це просто i зрозумiло. А тому мусульманський бог потрiбен йому настiльки, наскiльки вимагає цього меч, мова - теж, материнська любов Нафiси - також. Тепер меч уже є. Тож хай не сердиться Нафiса. Її любов стала нинi такою ж непотрiбною, як колись добрий християнський бог. А мова й вiра - стає в пригодi. Алiм швидко сприймав науку Хюсама i Нафiси, все рiдше снився рiдний степ, а потiм i зовсiм забувся, як забуваються речi, без яких легко можна обiйтися. Старий Хюсам, милуючись степовою вродою юнака, полюбляв iнодi називати його козаком, та морщився вiд цього слова Алiм, усе здавалося йому, що мiж ним i родовитими мусульманами вмисне роблять якусь рiзницю, що звучить це наймення погiрдливо. Глуха ненависть до Приднiпровського краю засiвалася в серце, адже саме через ту землю, де народився, не може вiн дорiвнятися новим спiввiтчизникам, хоч знає коран не гiрше за них i знаменито розмовляє по-турецьки. Нафiсу називав мамою, та прийшов час, коли поняття "мама" стало таким же тягарем, як колись сни про степ. Алiма взяли на вiйськовий вишкiл в яничарськi орти. Заплакана Нафiса провела юнака до самої казарми i на прощання почепила йому на шию амулет. Цей срiбний ромбик iз зерниною мигдалю всерединi любовно вирiзьбив Хюсам. На очах у яничарiв Нафiса обняла Алiма, поцiлувала i тихо заплакала. I тут пролунав регiт - глузливий, злий. Розчервонiлий вiд сорому хлопець вбiг до казарми, яничари смикали за амулет, шарпали поли кафтана i, замiсть шаблi, дали йому виточену з дерева ляльку Цiлу нiч простогнав юнак на своєму лежаку - осмiяний, принижений, а вдосвiта тихо пiднявся, зiрвав iз шиї амулет i викинув його у вiдхожу яму. Алiм швидко змив iз себе ганьбу Нафiсиного поцiлунку. Вiн добре стрiляв iз лука, з яничарки [73] i пищалi [74], обганяв своїх однолiткiв у шалених перегонах на Ат-мейданi. Слухняно виконував накази, бо непокiрних били палицями в п'яти; ретельно вивчав вiйськову справу, бо бездарних посилали в цех м'яти шкури. Рiс мовчазним, бо знав, що в того життя довге, в кого язик короткий: вночi бiля кожного п'ятого учня лежав євнух i пiдслуховував, хто, про що i якою мовою перешiптується, щоб потiм вiльнодумцiв покарати голодом. Алiм прагнув стати воїном. Чекав з нетерпiнням того дня, коли його назовуть яничаром i запишуть в орту Минуло кiлька рокiв, поки цей день настав. На площi перед казармами вивiсили криваво-червоне полотнище з срiбним пiвмiсяцем i кривим мечем. Весь стамбульський булук [75] вивели на майдан Навпроти яничарiв вишикували аджем-огланiв.[76] Iмам прочитав молитву виголосив проповiдь: - Ви гвардiя султана. Ви охорона iмперiї. Будьте гiдними звання йенi-черi i не забувайте, що найлютiшi вашi вороги - болгарськi гайдуки, сербськi ускоки, грецькi клефти i українськи козаки. Високий чорновусий Алiм стояв на правому фланзi Вiн нинi, нарештi, отримав яничарськi регалiї - це означало, що йому повнiстю довiряють. Та останнє слово iмама неприємно шпигонуло в серце - здалося, що на нього, саме на нього зиркнули сотнi очей. Повiв головою налiво i заспокоївся: аджем-оглани дивилися на яничара-агу, який пiдходив до їхнiх рядiв I тут почувся злобний шепiт ззаду, мабуть, адресований сердаровi [77], та спалахнули рум'янцями смаглявi щоки Алiма... - Байда... Це хтось iз ляхiв. Iм'ям Байди Вишневецького, що загинув, пiдвiшений гаком на мурi фортецi Едiкуле, ображали польськi яничари українських. Це була найтяжча образа. Алiм стиснув ефес шаблi i насилу стримався, щоб не освятити її кров'ю. - Байда... - повторив чорбаджi Алiм, i тодi спалахнула в мозку найстрашнiша згадка. Вiн випив ще одну чашу вина, щоб залити, втопити небажаний спогад, але безголова постать у закривавленому фередже не вступалася з-перед очей, стояла перед ним, як недавно у снах. Вiд цiєї примари хотiлося втекти з казарми, та насторожилися яничари, побачивши, як зблiд їхнiй чорбаджi-баша. Алiм напружив сили i глянув на привид упритул. А тодi вiдчув, що бiльше його не боїться. Вчора трапилася в його життi подiя, яка виправдовувала, видно, непростимий грiх, i цей привид з'явився тепер не для докорiв, а для утвердження Алiмової влади, сили i жорстокостi. Бо вiднинi цi якостi, а не жалюгiднi муки сумлiння, вестимуть його в життi. То сталося в Багдадi Рано-вранцi Амурат, вислухавши вiд меддаха Омара зловiсне тлумачення сну, очманiв. Та замiсть стяти вiщуновi голову, вiн наказав штурмувати стiни мiста i сам кинувся в бiй. Алiм мiж першими видряпався на мур. Чи то повела його жадоба битви i слави, чи то з персами хотiв звести рахунки - але за що? А може, гнали його до бою пильнi очi чаушлара [78], що гасав позаду орти на фарбованому конi i приглядався, як б'ються воїни, щоб потiм доповiсти яничару-азi. Добираючись по драбинi до гребеня муру, звiдки вже котилися додолу безголовi яничари, Алiм ще раз оглянувся: так, чау-шлар не зводить саме з нього погляду. I тiльки з нього. А в тому поглядi - старе недовiр'я, а той погляд мовчки вимовляє найогиднiше слово: "Козак, козак, козак!" Алiм вiдчув тепер гострiше, нiж будь-коли, як вiн ненавидить те плем'я, яке його породило! "Козак", - говорив Хюсам, милуючись вродою юнака; "козак", - дражнили його в сварках товаришi; "козак"! - гримав на нього iмам, коли Алiм збивався на якiйсь сурi корана. Це слово iнодi доводило юнака до сказу. А чаушлар ось стежить за ним пронизливими очима, бо не вiрить у його щиру ненависть! То йди, скачи на фарбованому конi i поглянь, як Алiм воює за найсправедливiшу вiру безбатченкiв. Вiн видряпався на мур i оскаженiло кинувся на противникiв. То козаки чи перси? А, все одно! "Дивися, чаушларе, пильно дивись i оцiни ж нарештi справжнього яничара!" Наглядач на зеленому конi помiтив його старання. Вiн прискакав до яничара-аги i показав на Алiма булавою. А коли перське вiйсько було розбите i курiли руїни Багдада, коли яничари розбивали пiдвали i виносили скарби, їжу i напої, Hyp Алi покликав до себе Алiма i сказав: - Ти хоробрий воїн, i я хочу призначити тебе на мiсце загиблого в бою чорбаджiя першої султанської орти. Та щоб тобi назавжди повiрили, що ти до кiнця вiдданий iсламу i його величностi падишаху, мусиш... Сюди її! - махнув рукою, i зброєносцi привели перед Алiма молоду жiнку з розпущеним русим волоссям у бiлому фередже. - Це наложниця гарему шахського сановника. Вона родом iз того поганого краю, що плодить розбiйникiв, грабiжникiв нашої священної землi. Ця козачка зарiзала нинi двох яничарiв, якi хотiли зблизитися з нею. Ти мусиш її скарати. Алiм ще не вбивав жiнок, а ця, на диво, нагадувала ту, яку колись, у тi малопам'ятнi часи, називав мамою. Рука з ятаганом опустилась, i почув Алiм мову, яку - о прокляття! - ще пам'ятав: - Козаче, соколе, - промовила тихо дiвчина. - Менi, орлицi, теж обрiзали крила, як i тобi. Але в мене ще залишилися руки, i я ними викупила ганьбу. Чей i тобi не пiзно. Зрубай голову хоч одному вороговi, i бог, i люди простять тобi. Вiйнуло вiд цих слiв запахом скошеного степу, гiрким полином, вечiрньою м'ятою, щебетом жайворонка над весняною рiллею, а в синьому небi два вершники помчалися за татарвою... Нахлинуло це так раптово, що - мить, i вiн втратив би все. Та дiвчина, побачивши вагання яничара, пiдступила до нього i мовила голосно, твердо, люто: - Твiй предок Байда три днi на гаку висiв i не зрадив, а ти боїшся смертi, що станеться в один мент? Три днi... Не доказала. Свиснув ятаган, покотилася дiвоча голова. Тiло впало Алiмовi до нiг, кров бризнула на шаровари. - Вiтаю тебе, чорбаджi-баша, - почув Алiм голос Hyp Алi, та не побачив сердара за червоною каламуттю, що залила очi. Вона приходила до нього вночi i говорила завжди: "Козаче, соколе..." Цi слова вже не навiвали запаху скошеного степу, а тiльки лють на докори сумлiння, яких не смiє бути в чорбаджiя. I за що докори? За той дитячий короткий сон, який давно розвiявся, який тепер став зовсiм зайвим? Яничари бенкетували. РОЗДIЛ СЬОМИЙ Перше, нiж увiйти, подумай, як вийдеш. Схiдна приказка За Карантинною Слободою тягнеться вниз до моря захiдне передмiстя Кафи. Весною, коли перепадають дощi, тут буяють бур'яни i полин, влiтку вони збиваються в клоччя i тлiють на вiтрах; трiщать без угаву цикади i лiниво визирають iз трiщин голоднi ящiрки. Димове повiтря тремтить над вигорiлим побережжям, а сонце вже хилиться з полудня i не так пражить. З низьких мазанок вибiгають голомозi татарчуки, збiгаються до моря, кидають у воду галькою, верещать, тлумляться. Нараз зупиняються враженi, зчудованi. Над бухтою пiд кручею стоїть на каменi шпичкувата дiвчинка: вiтер розгонить її довге хвилясте волосся, лопотить малиновим сарафаном, а вона вдивляється в голубi озерця, що розкидалися по морськiй гладiнi, i не чує гамору хлопчакiв. Срiблястий пруг потягнувся за байдаком - ось