а. - Я хочу, - вiдповiла Мальва, - щоб у цiй горi забурхало джерело, i в села побiгла холодна вода, i щоб це джерело не висихало в найлютiшу спеку. - Гарне бажання, джаним, але я питаю, чого ти хочеш для себе? - А менi нiчого не треба, - розвела Мальва руками, - в мене все є. Тодi дiд повернувся до скелi i вдарив по нiй києм. Почувся трiск, голоснiший вiд грому, темною хмарою окутався Еклiзi-бурун, а коли хмара розiйшлася, дiвчата побачили, як iз ущелини падав униз гiрський потiк. Мальва стояла по колiна в холоднiй водi, вода пiдступала все вище й вище, приємно обмивала незвично гаряче тiло, i дiвчина вперше вiдчула, що в неї є стегна, груди... Холодна передранкова роса змочила ноги Ахметовим пiдпасичам, запiяли пiвнi в уруш-кошi [110]. Мальва схопилася - хлопцi витягувались, не квапилися вставати - i чимдуж побiгла до коша, щоб першою стати при вигонi овець. Не ласки запобiгала - хотiлося чимось добрим вiддячити Ахметовi: коли Мальва першою прибiгала, вiн щасливо усмiхався, пришпорював коня i весь день потiм носився вiтром навколо стада. То чому ж би їй не зробити Ахметовi приємнiсть? Хiба Мальва не бачить, як вiн пiснi є перед п'ятницею, коли вона йде до матерi в жiночий курiнь на долину Шумаї, де жiнки доять верблюдиць? - Укум-букум-джарим-барим! - проскандувала Мальва, пiдскакуючи на однiй нозi, i приємнi їй були цi ворожбливi слова, i хотiлося тепер бiльше, нiж будь-коли, побачити Ахмета. Яке то щастя, що вони з мамою натрапили в горах саме на Ахмета i його батька, Юсу-фа, - отамана чабанiв! Чудно було в Мальви на душi. З пам'ятi ще не зiслиз дивний сон - i як то їй могло таке приснитися, що до весiлля залишився тiльки мiсяць, чей же нiколи про таке й думати не могла, бо ж мала ще... А воно взяло та й приснилося! Ха-ха... Укум-букум... А прозора чиста вода полоще їй литки, стегна, вона вперше в життi вiдчула, що в неї є тiло, таке туге, що об нього розприскуються хвилi i холодять-холодять... Мальва сповiльнила крок, наче обважнiла, знову розбiглися по тiлу незнайомi струменi тепла, забивало вiддих. Зупинилася, притулила руки до грудей, осмiхнулася i сама не могла зрозумiти, чому враз стало радiсно. Займався свiтанок. Рання зiрка Чалпан упала на голову кам'яного iдола, що увi снi сходив iз гори Демер-джi, впала i розбилася на друзки: розсипалися мiрiади iскорок по чаїрах i яйлах, i до нiг Мальвi упали - на оксамитовий дрок, у переповненi келихи крокусiв. - Танг атар! Танг атар! [111] - заспiвала Мальва i почула, що спiває на мотив Ахметових пiсень, вона побiгла пласким вигнутим кряжем, збиваючи росу з м'якого повзучого ялiвцю, ковзаючись на слизькому дроку. Чистим був нинi вiчно забандюрений Бабуган, трави переливались перламутрове, гори на мить замлiли, чекаючи першого променя сонця, i отаман Юсуф не був сьогоднi понурий, як завжди. Вiн переганяв кобилиць iз мiсячними жеребцями до окремої загорожi, прив'язував на мордочки лошаткам дерев'янi рогатки. - Прискакала, кiзко? Якши. Нинi залишишся зi мною, доїтимемо кобил на кумис. - Юсуф випростався i пильно приглянувся до розпаленої дiвчини. - Гм... А втiм, не тiльки нинi... Ось що: чорбу варитимеш для пастухiв, на мої руки легше буде. Ахмет якось обiйдеться без тебе. Звiсила голову Мальва, жаль стало Ахмета i пастушої волi. I ще соромно було: їй здалося, що Юсуф знає її сон i тому не пускає бiльше з Ахметом на яйли. Парубок саме виганяв овець iз кошари, раз у раз поглядав на Мальву: що трапилося, чому баба затримує пiдпасичку? - Чого стоїш? - зиркнув на Мальву спiдлоба отаман, зникла доброта з його лиця. - Виганяй жеребцiв на пашу, хай вчаться самi добувати їжу. Кожному на все своя пора. А потiм я навчу тебе, як доїти кобил. Мабуть, так має бути, що радiсть дозрiвання йде в парi з тугою за волею. Тому потускнiв день, що почався для Мальви так чарiвно. До обiду стерпли пучки вiд втомливого циркання, i слiз накапало чимало у дiйницi. Перед вечором, пiсля другого удою, Юсуф заправляв молоко дрiжджами, ячменем, чаклував з корiнцями якихось рослин над повним казаном. Коли стемнiло, зайшов до шатра Ахмет. Вiн мовчки поклав футляр iз кораном на килимок бiля входу, скинув iз шиї вервицю з шкаралуп лiсових горiхiв - амулет вiд урокiв для худоби, але не присiв, як завжди, бiля батька. Стояв понурий, стриманий. Глянув на Мальву, що вже дрiмала на тапчанi, буркнув батьковi: - Вина чому не доливаєш у молоко? Он там глечик. - Не треба вина, - вiдповiв Юсуф, не пiдводячи голови.- - Наплакала в молоко, хмiльний будеш мати кумис. Ахмет промовчав. У сутiнках вiн не розгледiв Мальвиного обличчя, може, вона вже спала. - Кого даєш у пiдпасичi замiсть неї? - спитав по хвилинi. - Якось даси собi раду з тими пiдпасичами, що маєш, - отаман був незворушний. - Де багато пастухiв, там вовк овець рiже... А ти мусиш знати, Ахмете, про три погибелi, якi чигають на чоловiка, коли вiн стає дорослим. Треба вже тобi це знати. Якi погибелi? Коли закипає кров у тiлi - тодi вино i жiнка. Як висохне душа, i кволим стане тiло - тодi золото. Шайтан знає, як кому угодити, щоб потiм лiпше посмiятися. - Без золота я обiйдуся, баба, - процiдив крiзь зуби Ахмет. - Ти незабаром розбагатiєш, мої брати привезуть з-пiд Азова повнi мiхи. До вина мене не тягне. Ну, а про iнше ти менi не розказ! Як же ти мiг подумати про... Вона ж дитина. - Коли людина молода, очi її краще дивляться, нiж думає голова, - Юсуф завзято вимiшував молоко в казанi. - Мальвi вже пора бути мiж жiнками, i ти це знаєш. Та я поки що залишу її при собi, сам навчу жiночої роботи. Завтра вона зварить нам каурму. Ну, пiдливай вина, чого стоїш? ...А втiм, Мальвi не було так погано бiля Юсуфа, як здавалося спочатку. З Ахметом, правда, iнша рiч. Бiжать вiвцi, а їм упину нема, i не знати, хто кого веде. Гавкають собаки, хапають за животи неслухняних баранцiв, тi хвицькають ногами в зуби незлобивих охоронцiв, буяє Ахмет на своєму конi. Добре якось при ньому, при тому Ахметовi: вишкiрить вiн свої бiлi зуби - i туман розпогiднюється, i моросичка не така вже дошкульно холодна. Вiвцi бредуть i бредуть - нiхто, мабуть, не ходив би зi своєї охоти аж до Еклiзi-буруну, що завжди шпилем тримає найважчу хмарку. А вiвцi доведуть. За Еклiзi-буруном, о, за ним зовсiм новий свiт. Там у скелях - три великi печери, в яких зi стелi звисають бурульками льоду дiаманти. Одна називається Снiговою, бо iнiй морозиться на стiнах навiть тодi, коли гори млiють вiд спеки; друга - Холодною, в нiй завжди опiвднi ховаються пастухи з вiвцями; третя печера називається Бiнь-башкоба - Тисячоголова. Печера якихось тисячi голiв, якi живуть там i дихають джаханнамом [112] смертi. В неї нiхто не заходить. Чи за цим плакала Мальва, доячи кобилиць? Певно, i за цим. Але найлюбiше було з Ахметом. Вiн зiскакував з коня, коли спинялися вiвцi на попас, i пiдходив до Мальви. Кидав перед нею чотири вирiзьбленi баранячi костi i називав кожну таємничим найменням: укум-букум-джарим-барим. - Я собi загадав. Вибирай. - Букум... - Тепер менi. - Тобi барим... - Ай, єлдиз! [113] - скрикував Ахмет. - Вiдгадала! Вiн був тодi якийсь дивний i смiшний, схоплювався з мiсця, притьмом злiтав на коня, жорстоко бив його чариками пiд живiт, i кiнь мчав у провалля. Нiч пiзно приходила на Чатирдаг. Iз гiр можна було бачити сонце й тодi, коли в степу вже западала темрява, та вiчно похмурий Бабуган таки вкутував гори iмлою i вкладав їх спати, як дiтей. А коли гори мiцно засинали, пiдпаски сiдали довкола Ахмета, i вiн розповiдав. Мальва добре запам'ятала його пiсню про красуню, яка жде не дiждеться .джигiта зi степу, - вiн спiвав їх рiк тому, коли вони з мамою їхали у Юсуфовiй кантарi, - i просила розповiсти про неї. Ой, скiльки вiн знав казок про ту дiвчину, та все рiзнi... ...Затужив молодий пастух, виганяючи корiв на пасовисько, бо побачив синьооку дочку Мангу-хана... - Чорнооку, - поправляють пiдпаски. - Нi, синьооку, - чомусь впирається Ахмет i дивиться на Мальву. - I бiльше не втiшали його квiти. Краса квiтiв дивує, але якби .то вони мали синi очi, усмiшку, ласку - все те, що дає смертним на землi рай пророка... - ...Дочка Мангу-хана була вродливою, як троянда. Хан же був схожий на бика з виверненим животом, але вiн усiм говорив, що Гюляш-ханим схожа на нього. Найрозумнiшi люди часто помиляються. I зустрiла Гюляш-ханим пастуха, стрункого, як тополя, смiливого, як барс. Перемiнилась дiвчина червiнцем i впала до його нiг. Але пастух чесний був. Тому вiддав червiнець у ханську скарбницю. А вночi напав на хана балаклавський князь i забрав скарбницю... - А далi, далi що? - Ахме-е-ет! Це отаман Юсуф. А далi ночi i дивнi сни... В Юсуфа Мальвi жилося непогано. Мабуть, тому, що в отамана було багато худоби i людей, вiн намагався триматися суворим, насправдi ж Юсуф мав добре серце. Коли вони залишалися удвох з Мальвою, отаман ставав зовсiм iншим. Таким його дотепер Мальва не мала нагоди бачити. Вiн усмiхався, розповiдав усiлякi билицi i вперто називав її гяуркою. Спочатку протестувала, а потiм звикла i навiть дивно було, коли Юсуф кликав її iнодi по iменi. Зате Ахмет став понурий. Приходив увечерi, скидав iз себе малахай i доломан, робив це сердито i мовчки, i не раз хотiлося Мальвi попросити його, щоб не сердився, чей не винна вона, що отаман забрав її вiд овець. Мальва знає, що йому зараз тяжче доглядати отару, але зате вона готує для нього їжу, хоч би спасибi сказав... А що йому нудно, то i їй не так уже й весело. Чого ж сердитись? Але вона мовчала. "Укум-букум-джарим-барим", - шепотiла часом уночi, та слова цi не мали тiєї таємничостi, що колись. Вранцi, уникаючи її погляду, Ахмет сiдав на коня, пришпорював, чвалав поперед строю по вигнутiй тацi Чатирдагу, перескакував камiннi вали i зникав у проваллях. Мальва притискала руки до грудей у захватi, й тодi повертав її до тями суворий голос отамана: - Чого стоїш, вогонь пора розкладати! Але суворiсть Юсуфова швидко минала. Курилось вогнище пiд казаном, а вiн весь час про щось розповiдав. Чи їй, чи сам собi... - У степу татариновi гiрше живеться, нiж у горах. На рiвнинi оком не охопиш усiєї краси Кримського краю. А коли вийдеш на гору i поглянеш навколо, то жаль стає людини, яка тут не була. На пiвднi небо з морем разом живе - обоє синi, одне синiше вiд другого, на пiвночi степ обнiмається з небосхилом. Такий Крим, що живи в ньому i вмирати не треба. Пiшов якось старий Газi Мансур у Мекку святкувати байрам. Ревно молився вiн бiля храму Кааба, i сказав йому iмам: "Якщо хочеш, залишайся в нас". Подумав Газi Мансур, згадав свiй сад, горiх, пiд яким завжди вiдпочивав, i похитав головою: "Не хочу вмирати в чужому краю". Глянув на небо i почав просити в аллаха, щоб допомiг йому вернутися в Крим. "Якщо помру по дорозi, хай хоч мої костi вiдвезуть додому". Вiдстав Газi Мансур вiд каравану i почув, що вмирає. Молився, аби хтось надiйшов, вiн вiддасть першому стрiчному всi грошi i попросить, щоб похоронив його в Криму. А тим часом араби напали на караван, усiх перерiзали i поскакали на конях дорогою. "О слава аллаху, люди йдуть", - подумав старий. I коли до нього пiдбiг араб iз ятаганом, вiн сказав, простягаючи мiшечок з пiастрами: "Спасибi тобi, ти остання людина, яку аллах послав менi перед смертю. Як умру, вiдвези мої костi в Крим i закопай у саду... "Пiд горiхом", - думала голова, коли скотилася додолу". Минув байрам, усi ходжi повернулися з Мекки, лише Газi Мансур не повернувся. "Певно, вмер по дорозi", - сказали сусiди. Прийшла осiнь. Один хлопчик, зриваючи горiхи з Мансурового дерева, згадав старого: добрий був чоловiк, завжди давав йому горiхiв. Коли бачить, хтось iде по саду без голови, а голову тримає пiд пахвою. Пiзнав хлопчик Газi Мансура по одежi, скрикнув i впав без тями на землю. Збiглися сусiди, дивляться - мезарташ [114] стоїть. Таке розповiдають старi люди, коли в п'ятницю йдуть на могилу Газi Мансура бiля Чуфут-кале. Може, й правду говорять, бо коли людина любить свiй край, неодмiнно вернеться додому. Тiльки треба дуже любити, щоб аж принести свою голову пiд пахвою. А в нас був такий... - I мама в мене така, - мовила тихо Мальва. - Вона так само несла б свою голову на Україну... Отаман iз болем глянув на засмучену дiвчину. - А ти... ти не хочеш у свiй край? - Я... А де вiн? У мене нема рiдного краю... - Гм... Буває й таке - мiцно приростеш до чужого. А буває й iнакше. Несподiвано, хто зна й звiдки, зашпигає пекуча туга, затруїть серце, i рай тодi стає немилий, i рiдна ворона краще спiває, нiж чужий соловей... Колись давно потрапив молодий ногайський ханич Орак-батир у руський полон. Пошанували руси його мужнiсть i красу, дали землi й золота i найкращу дiвчину за дружину. Зачарували юного богатиря руськi лiси, i красуня, i багатство - забув вiн про рiдний край. Десять рокiв прожив Орак-батир, захмелений щастям, п'ятеро дiток народилося в нього, i доживав би вiн, певно, вiку на чужинi, якби не... Нi з того нi з сього почав прислухатися до шуму вiтру, i все йому в тому шумi вчувався знайомий шелест ковили... А потiм чув його всюди: в диханнi дiтей, в шепотi коханої, в плюскотi рiчок. Сохнути став Орак-батир, туга висмоктувала душу, признався дружинi, що йому долягає. Побачила жiнка, що сяк чи так не буде мати його для себе, а що розумною була, то провела його аж до степiв. Обiцяв, що вернеться, але не вернувся. Та любов була сильнiшою... Щось дивне сталося з Мальвою пiсля цiєї казки. Ходила засмучена, не по-дитячому задумана, i не мiг здогадатися Юсуф, чи то затужила, як Орак-батир, чи карається вiд того, що та туга д' нiй не приходить. А одного ранку Мальва зникла. Довго ламав собi голову отаман, що могло трапитися, i вирiшив почекати до вечора. Ввечерi пошле Ахмета до Марiї - куди ж iще могла дiтися дiвчина? Мальва не йшла - бiгла знайомими стежками до Еклiзi-буруну. Всi цi днi наслуховувала, чи не шепче їй щось вiтер, але що нашепче, коли вона не може нiчого пригадати - що там було, на тiй Українi. А хотiлося затужити, заздрила матерi, Орак-батиревi, Газi Мансурову i почувалася в чомусь гiршою вiд них, в чомусь винною. Вона мусить бачити ту Україну, а з Еклiзi-буруну, певно, видно весь свiт, шпиль же такий високий! I тодi прийде бажана туга... Задихаючись вiд утоми, Мальва дряпалася по крутих приступах, збивала колiна, не зупинялася. Шпиль високий, неприступний, але таки добралась до вершини. Вглядалась у далечiнь до болю в очах, та не було видно нiде нiякої України. Довкола - тiльки гори, i в долинi жовтий татарський степ. Нема її нiде, то мамина вигадка, то мамина казка. Така ж, як Юсуфова про Орак-батира. Розчарована, наче обкрадена, верталась Мальва до уруш-коша i тремтiла вiд страху перед гнiвом отамана. Обережно пiдходила, серце калатало в грудях: сидить бiля вогнища Юсуф i - слава аллаху - ще якийсь чоловiк бiля нього. Може, при чужому не сваритиме. Пiдступила i сторопiла: поруч iз отаманом сидiв той самий довгобородий чоловiк, що зустрiвся їм у Кафi, той самий-чарiвник, який недавно приходив до неї увi снi. На Мальву нiхто не звертав увагу. - Я покидаю Крим, Юсуфе, - вiв меддах Омар. - За цей рiк я сходив його вздовж i впоперек. Благодатний твiй край, хоч i посуха нинi його мучить. Не загине вiн, якщо матиме доброго керманича. Хай розквiтає з калямом... Вертаюся в Туреччину. Вона сьогоднi вмирає з канчуком в руках. Правителi роз'їдають її, мов плющ пишну, чинару. Та дiзнався я, що знову заворушилися кизилбашi, тож затеплилась надiя в моєму серцi. А може, таки не пропаде мiй народ, їх, червоноголових лицарiв, називають злодiями, проклинають у мечетях, звинувачують у змовi з персами, щоб знецiнити в очах людей, їм нинi дають притулок тiльки вiльнi кочовi юрюки, i туди тягнуться з книгами софти, вигнанi з медресе. Дух Кара-Язиджi, Календер-оглу [115] не вмер. Я повинен бути там. Меддах Омар замовк. Довго дивився у вогнище, а Юсуф скоса глянув на Мальву i не сказав нiчого. Омар повернув голову i побачив дiвчину. А Мальвi здалося, що сон триває, що вона може висловити ще одне бажання. Але яке, яке?.. Просвiтлiли Омаровi очi, вiн упiзнав злиденну колись дiвчинку, тепер розквiтлу, розкiшну, тiльки стурбовану чимось. - Кажу ще раз: воiстину великий аллах! Як ти тут опинилася, дитино? Я вiрив, що.ви знайдете добрих людей. А вам iз мамою пощастило. Слухай мого друга Юсуфа, вiн тебе добра навчить. - Омар пригорнув до себе Мальву i вже по-дитячому заговорив до неї: - I не ходи понад урвища i не заглядай в Бiнь-баш-кобу, бо там витають душi тих, хто прагне праведної помсти. А праведна помста часто теж проливає невинну кров. Такий уже свiт, дитино. - Чиї ж там душi, дiдусю? - тривожно запитала Мальва. - Хiба Юсуф не розповiдав тобi? Це сталося не так давно, нiхто ще й добрехати не встиг. Рокiв з п'ятнадцять тому козаки допомагали татарам воювати проти туркiв. Козацький гетьман Дорош вивiв на Альму шiсть тисяч степових лицарiв проти татарського зрадника Кантемира-мурзи. Та нерiвнi були сили. П'ять тисяч козакiв полягли разом iз гетьманом над рiкою, а одна тисяча вiдступила в гори i заховалася в цiй просторiй печерi. Догнав їх тут Кантемир-мурза, оточив печеру i наказав виходити. Та не вийшли козаки. Тодi мурза сказав закласти вхiд до печери хмизом i запалити, щоб викурити їх, як борсукiв. Але i цього не злякалися. Всi до останнього загинули, а не здалися, в неволю. Широко розплющенi синi очi Мальви палали здивуванням i захопленням. Спитала: - Вони такi вiдважнi - отi козаки? - Мужнiй той, хто знає, за що бореться. Тiльки зрадники стають боягузами, дитино... Але ти не ходи до тiєї печери. Там гори кiсток, там страшно. Меддах Омар попрощався i подався вниз. Юсуф i Мальва мовчки посидiли за вогнищем до вечора. Минало лiто. Марiя з Мальвою заробили в Юсуфа стiльки сиру i масла, що донести його не змогли б. Ахмет нав'ючив їхнiм добром коня, i подались вони утрьох до Мангуша. Марiя була щаслива - тепер якось перезимують. Трохи турбувала її Мальва. Пiдросла, змiцнiла, та надто мовчазною стала. Запримiтила теж мати гарячi очi Ахмета, якими вiн раз у раз позирає на дiвчину. Ба, отой невловимий дiвочий смуток завжди приходить тодi, коли серце вже чогось прагне, а чого - сказати не може. I Марiя благала бога, щоб допомiг швидше заробити грошi, бо вiдтак може бути пiзно. Мальвi жаль було гiр, ватрища, овечого запаху, казок i безнастанного погейкування та спiву Ахмета. I засмучувала думка, що нiколи вже, можливо, не видряпається на Еклiзi-бурун, щоб виглядати тугу за тим краєм, де народилася, нiколи бiльше не посидить бiля входу до страшної печери, де загинуло тисячу козакiв з тої маминої України, бiльше не уявить собi лицарiв, якi гинуть, щоб не потрапити в неволю. Все це забудеться, як казки Юсуфа i святого старця. Над рiкою Бодраком Ахмет розв'ючив коня, подав Марiї її зароблене добро. - Спасибi, Ахмете, - промовила Марiя, але парубок не чув. Вiн стояв iз опущеними руками i дивився на Мальву так тужно, що, здавалося, заридає хлопець. Мальва бентежилася вiд цього погляду, вiдступала боком до мами. Раптом Ахмет вихопив ножа, i поки встигла скрикнути перелякана мати, поки зрозумiла Мальва, що чинить парубок, жмут чорного дiвочого волосся залишився в його кулацi, Ахмет скочив на коня i закопотiв долиною, ховаючись за хмарою куряви. РОЗДIЛ ОДИНАДЦЯТИЙ Цей свiт - корабель, в якому розум - вiтрило, а думка - кермо. Схiдна приказка Шляхом вiд Бахчисарая до Ак-мечетi гнав вершник шаленим галопом. Кiнь збивав куряву некованими копитами, пiна клоччям вилiтала з-пiд вудил i хльоскала, зеленкувата, в обличчя вершниковi. Бараняча кучма зсунулася на очi, вивернутий кожух тримався петелькою за шию, прохолодний осiннiй вiтер шарпав її, намагаючись зiрвати з петлi. Вже недалеко: попереду показалися пологi хребти, що набiгли один на одного, наче випущенi в череду бики, пiд лисими хребтами забiлiли будинки резиденцiї калги-султана. Враз гонець рiзко зупинив коня. Зсунув шапку на потилицю, вгледiвся в далину: по дорозi неквапно наближався невеликий кiнний вiддiл. Два вершники - один на буланому, другий на бiлому в яблуках арабському конi - їхали попереду, за ними йшов слiдом загiн сейменiв. Гонець зрозумiв: калга-султан Iслам-Гiрей вирушив до столицi на засiдання дивану, не знаючи, що трапилося. Помчав назустрiч калзi. Спинив змиленого коня на краю дороги, спiшився i пiдiйшов до найвищого тепер у краю сановника. - Що скажеш? - спитав Iслам-Гiрей. Гонець пiдвiв очi, не розгинаючись. На нього дивилися двоє всевладних людей: калга з суворим поглядом чорних очей i не менш могутнiй вiд нього - вузькоокий, з приплюснутим i схованим у рiдку бороду обличчям аталик [116] Iслам-Гiрея Сефер Газi. - Хай милує мене аллах вiд твого гнiву, високий ханський достойнику, за чорну вiсть, яку я тобi принiс. Сонце сонць, уста аллаха, могутнiй хан Бегадир-Гiрей учора вранцi в Гезлевi... Iслам-Гiрей не зрушив нi одним мускулом лиця, тiльки сiпнулася гостра з роздвоїною борода; повiки Сефера Газi звузилися, i крiзь щiлини, схожi на слiди вiд прорiзу осокою, блиснули бистрi зiницi. Вiн повiльно повернув голову до Iслама, калга-султан притиснув руку до грудей i процiдив крiзь стиснутi губи: - Могутнiй наш предок Чiнгiз на горло карав вiстунiв горя. Геть з дороги! - гукнув на переляканого гiнця i вперiщив нагайкою коня. Iслам-Гiрей намагався весь час триматися попереду Сефера Газi, не бажаючи зустрiчатися з ним поглядом. Знав, старий хитрий учитель дивиться тепер в його потилицю i вгадує всi мислi, що рояться в головi калги, - першого претендента на бахчисарайський престол. Знав, що подiлиться своїми думками з аталиком як не сьогоднi, то завтра, - але тепер, коли кожна секунда важила не бiльше i не менше, як зеленоверха чалма, тепер, коли серце калатало в грудях одне тiльки: "Нарештi, нарештi, нарештi!", коли очi жарiли жадобою i тривогою, вiн не хотiв заглядати у вузькi прорiзи повiк Сефера Газi, якi завжди вiдкривалися тодi, коли Iслам потребував поради. Що - "нарештi"? Вiн чекав смертi свого старшого брата? Так, чекав. Якщо б Бегадир не помер учора, Iслам сьогоднi на банкетi сам вiдправив би його у той дивний свiт, де цвiтуть сади i течуть рiки... Бездарний слинявий вiршомаз i боягуз - скiльки лицарiв погубив марно пiд Азовом, i все лише для того, щоб нi на штрих не зрушитися з компасного кола послуху султановi. "Не зрушитися з компасного кола послуху султановi, - вистукували копита по камiннях, - не зрушитися з компасного кола послуху Iбрагiмовi, придуркуватому, юродивому. Так, так, я, Iслам-Гiрей, присягну, присягну, присягну, це добре, що в Стамбулi Iбрагiм, Iбрагiм, Iбрагiм..." Шмагав коня нагайкою, бо кожна мить - це трон, аби тiльки не спiткнувся кiнь... Сефер Газi витримав час, поки вгамується буря в душi шаленого Iслама, потiм порiвнявся з ним, сказав: - Гарячий розум - виграш у бою. Холодний розум - перемога в полiтицi. Сповiльни свiй крок, Iсламе. Там, попереду, не ворожi обози i не жерла гармат. Там снується павутина змов та iнтриг, там уже закишiли змiї пiдступностi й злоби. Мечем не вiзьмеш їх, а тiльки гнучкою мислю. Сефер Газi розтулив повiки. - Що ти вирiшив робити, Iсламе? - Сьогоднi їду в Стамбул. - Не гоже думаєш. Чи слiд вождевi йти попереду вiйська й першому приймати на себе ворожi стрiли? А якщо вiн прийме тебе за посланця вiд твого брата Мухаммеда, який теж нетерпляче чекав смертi хана? Сефер повернув коня влiво, i подався почет калги-султана понад Бодраком землями яшлавського бея. - Не потрiбен нам сьогоднi парадний в'їзд, - продовжував з незворушним спокоєм Сефер Газi. - Ще маємо час. Нам краще непомiтно, ущелиною зайти в Ашлама-сарай i почекати там вiрного тобi молодшого брата нурредина Крим-Гiрея. Шли гiнця в Качу i подумай про подарунки Iбрагiмовi. За хвилину один з сейменiв скакав через бiасальськi верхи до резиденцiї нурредина, а Iслам з Сефером Газi поволi їхали попри вапняковi скелi Бакла. - Ми на землях Яшлава, - порушив мовчанку аталик. - Приказка каже, що там, де ступить копито ханського коня, - те ханське. Та це далеко не так. Яшлавський бей, щоправда, слабкосилий. Але є Мансури, Шiрiни. Тi сильнi. Позаду тебе ступає сотня капику-лу - дверних рабiв твоїх, сейменiв. Хановi треба на когось опертися. Хто буде в тебе правою рукою, чи думав ти над цим, Iсламе? Iслам-Гiрей оглянувся назад. Його улюбленець - хоробрий бiлочубий Селiм, якого вiн купив у старої циганки в Салачику, їхав на конi в першому рядi воїнiв i не зводив вiдданих очей з калги-султана. - Зрадливi беї не будуть моєю опорою, - шорстко вiдповiв Iслам. - Маю здесятковане пiд Азовом вiйсько, та його подвою, потрою, вдесятерю! Лицарi будуть моїми обома руками! Помовчав Сефер Газi. Йому сподобалась вiдповiдь, бо сам вiв свiй рiд з капи-кулу i ненавидiв беїв. Але знав: без них хановi не обiйтися. Не прихилить до себе - при першiй нагодi зрадять хана. Тому промовчав. Обiгнули бiлу скелю Бакла, в'їхали в довгу ущелину Ашлама-дере, стиснуту з обох бокiв прямовисними кручами. В долинi, бiля Салачика, червонiли дахи лiтнього ханського палацу. - Ти був тут не раз, Iсламе, - заговорив Сефер Газi, - а, напевно, нiколи не придивлявся до отої дивовижної скелi, що височить справа. Ану приглянься добре, що бачиш? Iслам-Гiрей пiдвiв голову. Справдi, дотепер не помiчав: iз урвища звисав велетенський камiнь, обмитий вiтрами, вiн уже надколовся зверху i погрожував загородити вузький прохiд. Iслам зупинився здивований. Зi скелi дивилась на степовий Крим кам'яна подоба володаря. Груди i руки закованi латами, жорстоке монгольське обличчя владно i грiзно вип'ялося вперед, поривчастiсть, гордiсть i смiливiсть рисувалися на кам'янiй статуї. Здавалося - ось зараз простягнеться рука i тисячi сонних номадiв помчать туди, куди вкаже жест вождя. - Це ти, Iсламе, - такий, як є. Вдоволена усмiшка пробiгла по костистому обличчi калги-султана, блиснула двома пучками свiтла в темних очах. Конi йшли, Iслам не вiдривав погляду вiд кам'яної подоби володаря, а вона що крок, то мiняла свiй вигляд, лагiднiшала, розпливалась i, врештi, злилася з пласкою скелею. - Тепер оглянься, - мовив Сефер, коли минули скалу. - Подивися з цього боку на той самий камiнь. Що бачиш? Iслам оглянувся. Над урвище виповз велетенський тритон iз хитрою головою сфiнкса, причаївшись перед хижим стрибком. - Це ти, Iсламе, такий, яким теж мусиш бути. Ти побачив два боки однiєї й тiєї ж сутi - влади. Смiливiсть i владнiсть у тебе є, хитростi повинен навчитися. А коли нi, то станеш невиразним, як оця подоба, коли на неї дивитися спереду. Або ж - як твiй нефортунний брат Бегадир-хан. Тiльки пам'ятай, сфiнкс не повинен бути дужчим за лицаря, бо тодi перехитриш сам себе. - Мудрий єси, мiй учителю, - промовив зворушено Iслам-Гiрей. - Ти є моїм другим обличчям, я ще не знайшов його в собi. I дай нам аллах удачi - будеш моїм першим вiзиром. Стулились повiки розумного старця, знову його обличчя закрилося зморшками, Iслам не мiг би вгадати: радий аталик iз такої перспективи чи в душi iронiчно насмiхається з недосвiдченого ханича? I тут згадалася Iсламовi красуня-циганка, яку вiн мав покликати тодi, коли почне вирiшувати сам свою долю. Покликати, щоб побажала щастя. Тепер настав той час. Нинi в лiтньому ханському палацi єгипетська чарiвниця ощасливить його. - Селiм! - збуджено вигукнув Iслам, i синьоокий сеймен вихором прискочив до калги. - Ти не хочеш завiтати до своїх у Салачик? Юнак звiсив голову, не вiдповiв. Нахмурився Iслам. Це вперше Селiм не виявляє бажання виконати наказ. - Ти в мене батько i родина, - сказав Селiм. - А бiльше нiкого я не знаю. - Справжнiй капи-кулу! - Iслам вдоволено плеснув Селiма по широкому плечi. - То слухай, що я тобi наказую: скачи в Салачик i знайди менi ту циганку-красуню, в якої очi свiтяться вогнем, а стан гнучкiший вiд лози... - Калга-султан раптом замовк, вiн помiтив струнку дiвочу постать у червоному сарафанi, що вийшла з-за гори на стежку. - Постiй, може, це вона. Добрi джини самi ведуть до мене вiщунiв мого щастя. Їдь їй назустрiч i привези сюди! Тiльки негайно! Сефер Газi поблажливо всмiхнувся. За хвилину Селiм повернувся, тримаючи в сiдлi на смерть перелякану дiвчину. Це не була циганка. Зовсiм юна красуня, ще дитина, дивилася на Iслама великими синiми очима, страх спливав з її обличчя, вона прикипала поглядом до лицаря в голубому кафтанi, наче впiзнавала його; в Iслама дивно, по-юнацьки, стиснулося серце - вiн ще не зустрiчав такої свiжої краси, i вмить забув про єгипетську чарiвницю, з якою тiльки що бажав провести нiч. - Хто ти така, дiвчино? - тихо мовив Iслам, пiд'їжджаючи ближче. - Не бiйся, зла тобi нiхто не заподiє. Хто ти i звiдки йдеш? - Я - Мальва з Мангуша. Мама послала в Салачик за... - То й видно, що ти не циганка: очi в тебе голубi, як у мого Селiма, i сказав би я - брат iз сестрою зустрiлися, якби не твоє чорне, мов гебан, волосся. Скiльки рокiв тобi? - Дванадцятий... - Красива ти, - блиснули очi в Iслам-Гiрея. Вiд цього погляду обдало Мальву спекою, i їй стало так гаряче, як тодi, увi снi, коли вода чарiвника обмивала її тiло. Мов заворожена, вона сповзла з Селiмового коня i пiдступила до Iслама. - Ти знаєш, хто я, дiвчино? - Знаю... Ти - хан. Широко вiдкрились в Сефера Газi очi, рвучко нагнувся Iслам-Гiрей, пiдхопив рукою дiвчину за стан i поцiлував її в щоку. - Устами дитини глаголе правда, - сказав аталик. - Не гайся, Iсламе, вдержати ворожбу платою. Бо сказано: до котла розуму потрiбен ще й черпак щастя. - О, плата буде тобi, дiвчино, велика, якщо ти захочеш її колись узяти. - Iслам пiдвiв обидвi руки до неба. - Свiдком аллах, якщо я стану ханом, то ти будеш третьою, але першою дружиною Iслам-Гiрея. Я знайду тебе в Мангушi, Селiме, вiдвези її до самого села. В цю мить почувся густий стукiт копит в ущелинi. З Бахчисарая мчали чотири вершники, i серед них упiзнав Iслам нурредина Крим-Гiрея. Юний ханич зупинив коня, крикнув: - Мухаммед ще вчора вiдправив послання в Стамбул! - Прокляття! Заскреготали вудила по кiнських зубах, здибився рисак на заднi ноги, закричав Iслам: - В Ашлама-сарай! - I перший рвонув галопом по вузькiй стежцi ущелини. У Золотому Розi щодня розвантажувались галери. З Європи i Африки привозили дiвчат-полонянок для розпусного султана, купцi з рiзних країн постачали гарем парчею, шовками, кисеею [117], набивали золотом табiвки i верталися додому, задоволенi щедрiстю падишаха. Iбрагiм сьомий день пиячив на радощах: черкеска Тургана народила йому сина Магомета. З-пiд Азова поверталися розбитi полки. Великий вiзир Аззем-паша чекав султанського гнiву: Азов вистояв. Вiн сам не мiг збагнути, як могла втриматися невелика фортеця перед такою незлiченною турецько-татарською силою. Донецькi козаки пiд командою отамана Наума Васильєва поклали пiд Азовом майже сiмдесят тисяч туркiв i татар. Захмелений султан не викликав вiзира, вiн почувався в безпецi: утроiв охорону палацу, тисячi найманих шпигунiв розiслав по столицi, Азов же десь надто далеко. Аззем-паша сам попросився до султана на прийом. Адже вiйну програно, треба вирiшити, що дiяти далi - воювати чи миритися. Iбрагiм блаженно посмiхався, вiн поманив до себе пальцем вiзира i показав йому списаний якимись чудернацькими кривими лiнiями пергамент. - Дивися сюди, безголовий вiзирю, - тицяв султан пальцем на малюнок. - Яке це щастя, що великий аллах послав вам мудрого падишаха. Ви рiк стояли пiд Азовом, i нi одна бараняча голова не могла додуматися, з якого боку його брати. Дивись добре: це карта Прикаспiю i Приазов'я. Бачиш - Каспiйське море. Сюди увiйде наш флот i пiде Волгою вгору аж до того мiсця, де Дон впирається у Волгу, наче ти ось лiктем об поруччя крiсла. Там перекопаємо широкий рiв, через той рiв флот вийде на Дон i попливе вниз. З тилу, несподiвано, вдаримо на Азов, i з нього залишиться купа попелу. А тебе призначу адмiралом. Та це ще половина дiла. Велику битву розпочнемо тут, у Туреччинi. Я вирiжу... - Iбрагiм оскалив зуби, - вирiжу, вирiжу всiх християн... Султан п'яно зареготав i хльоснув пергаментом по лицi великого вiзира. "О аллах! - шепотiв сам до себе Аззем-паша i виривав жмутами волосся з бороди, повертаючись iз султанського прийому. - Я не хочу, я не можу бiльше жити! - Проходячи кiмнату катiв, вiн шукав очима капиджiїв, i якби вони були, просив би, щоб йому вiдтяли голову. - Я не хочу жити. Божевiльний султан, божевiльний уряд, i я, розумний блазень, виконую волю безумних злочинцiв!" Зiгнутий, пониклий, заходив великий вiзир у дверi паша-каписи [118]. Бiля входу його чекали зiгнутi в пояс татарськi посли. Вони просили благословити Iслам-Гi-рея на кримський престол. Вiзир довго придивлявся до облич посланцiв i сказав їм таке, що вони знизали плечима, не знаючи, чи при своєму розумi султанський достойник. - До кизляр-аги Замбула йдiть. Так, так. Вiн вiдає справами Криму, а я ж Азовом. - I пiшов, дивно посмiхаючись. Замбул насправдi вже встиг прийняти послiв вiд Мухаммед-Гiрея. Скарбниця кизляр-аги поповнилась ще одним мiшком золота, i тепер вiн чекав лише, коли прокинеться п'яний султан. Вранцi Iбрагiм довго не мiг второпати, чого хоче вiд нього Замбул. Стоїть на колiнах i клянчить про якийсь Крим. Крим? Ну, то що? Помер хан? Помер один, другого призначимо. Iбрагiмовi хотiлося пити. Це ж так добре - випити i знову впасти в рожевий хаос марень, а потiм до самого ранку блукати по кiмнатах гарему i насичуватись, насичуватись, впоювати спраглу плоть любов'ю, несилiти вiд неї i знову пити. Чого вiн так колись боявся, що не зможе керувати державою? Ось уже третiй рiк вона iснує при ньому, як iснувала, i вiн тримає її в руках. Плесне в долонi - i є золото, i є одалiски, i потроєна охорона палацу, i цiла армiя шпигунiв, якi за добру плату доносять, хто бунтує проти султана. А тодi тiльки голови - чах, чах, чах! - Чого ти хочеш, Замбуле? - спитав роздратовано. - Султане, до твоєї високостi прибув iз Криму ниций раб нурредин Крим-Гiрей. Вiн хоче просити в тебе, володаря слави i величностi, щоб ти затвердив його брата Iслама на кримський престол. - Я прийму його, коли бог просвiтить мiй розум непомильним рiшенням, - вiдповiв Iбрагiм улюбленою фразою i дав знак Замбуловi, що розмову закiнчено. Але кизляр-ага не пiдводився з колiн. - Воля твоя, султане, та хай буде тобi вiдомо, що Iслам-Прей ще при хановi Джанiбеку потрапив до гяурiв i сiм рокiв перебував у почесному полонi в найзапеклiшого ворога Порти - польського короля, де навчився змiїної хитростi i лукавства. - Вiн боягуз? - О нi, вiн смiливий, як барс, це... - То хай буде Iслам-Прей ханом, - несподiвано для Замбула вирiшив султан. - Я пошлю його на Азов, коли спорядять флот, - через Каспiй, Волгу i Дон. - Азов буде твоїм i без нього, - переконував Замбул. - Твiй неосяжний розум змiшає з чорною землею гяурську фортецю. А Iслам, хай буде тобi вiдомо, готує бунт проти тебе. Iбрагiм схопився на ноги. - Негайно, зараз запроторити в Дарданелльську фортецю Iслам-Гiрея! - крикнув Iбрагiм. - I на Крим вислати вiйсько, сто тисяч, двiстi тисяч! - Не треба вiйська, - заспокоював султана Зам-бул. - А коли повелиш призначити ханом Мухаммеда, боягузливi татари стануть смиреннiшими, нiж при Бегадировi. - Повелiваю, - рiк султан. За бiлим островом Мармара бушує море. А в Дарданеллах тихо, тiльки сивими ребрами бiжать хвилi i тихо хлюпаються об берег. Фортеця Султанiє - над самою протокою. Бiля фортецi стоять двi поiржавiлi велетенськi гармати. Ядра, вистрiленi колись iз цих гармат, пробили вiковiчнi мури Константинополя, i крiзь пробоїни увiйшов до мiста Магомет II Завойовник, щоб стяти голову останньому вiзантiйському iмператоровi Костянтину Палеологу i погрозити всьому свiтовi своїм мечем. Тепер грiзнi жерла цих гармат уже не страшнi нiкому. Але вони є. їх ще не скинули в море, вони свiдчать про колишню войовничу могутнiсть Порти, хоч нинi стережуть тюрму. Заходить сонце. Море щедро кидає на берег червонi шалевi хустки, та враз кається за свою щедрiсть i швидко хапає їх iз рiнi, залишаючи тiльки черленi тороки на пiску. Нiч западає раптом, сонно дихає вода, як людина в трудному снi - поривчасто, зрiдка. I так без кiнця: тижнi, мiсяцi, роки... I тiльки, як сон, згадуються Iслам-Гiреєвi ворожба старої циганки i дитяче пророцтво дiвчинки Мальви. Немає нiчого... А молода сила нуртує i бiль визолює душу. Крим. Iсламовi зрiдка приносять вiстi з батькiвщини. Iнодi запливе в затоку якась рибацька байдарка - то, гляди, вiрнi переодягненi капикулу. ...Яничарський гарнiзон роз'їхався з Кафи по пiвострову забирати татарських юнакiв у аджем-оглани. ...У Криму голод. Сарана доконала степ. Люди у вiдчаї йдуть за Перекоп i не повертаються, залишаються жити на Диких полях. Все бiльше й бiльше людей купують грамоти в хана, а вiн радо дає, бо хоче бахчисарайський палац уподiбнити до стамбульського Бiюк-сарая. Крим пустiє. ...Вiд розкладених трупiв людей, якi загинули голодною смертю, шалiють пошестi. ...Турецькi мубашири забирають на ринках у татар усю здобич. Стамбульський двiр вимагає золота. Азов здався, та вiд цього султанська скарбниця не збагатiла. Росiйський цар, наляканий Iбрагiмовою погрозою вирiзати християн у Туреччинi, наказав донцям i запорожцям залишити Азов. Збратанi кiлькамiсячним азовським сидiнням росiйськi та українськi козаки пiдпалили пороховi льохи i вiддали туркам купу камiння. А що робить Мухаммед? Вiн, як i Iбрагiм, не виходить iз гарему i щотижня висилає в Стамбул чауша з листом, в якому присягається на вiрнiсть. Iслам-Гiрей у Дарданелльськiй фортецi - мов загнаний у клiтку лев. Сефер Газi ще не здавався. Вiн знає всi таємницi державного ладу Порти i вже кiлька мiсяцiв сидить у Стамбулi, сподiваючись зустрiтися з Азем-пашею. Та небагато сподiвань покладає Iслам на старання аталика. Вiн пробує дiяти iнакше. Пише листи, в яких закликає скинути Мухаммед-Гiрея з трону, листи розходяться по всьому Криму. Сам готується до втечi. З дня на день чекає Iслам торгової паштарди, якою вiн пробереться через Дарданелли i Босфор у Чорне море. Заснула сторожа. Ледь-ледь хлюпочуть хвилi, та не чути, щоб хтось полохав веслами затихлi води Дарданеллiв. Чому ж не йдуть? Затримали, пронюхали? Неподалiк тихо стукнулася об берег байдарка. Хтось iде... Один... При мiсяцi срiблиться бородата голова. Сефер!.. Сефер Газi пiдiйшов близько до Iслама, плескате обличчя надималось вiд стримуваного вiддиху, повiки зiйшлися так тiсно, що не видно крiзь щiлини чорних зiниць. Аталик сердитий, Iслам бачить, як вiн насилу стримує лють. Намагається вгадати, що могло трапитися. Розплющилися очi, гнiвним поглядом проштрикнув Сефер свого вихованця, схопив його, мов хлопчика, за барки, потряс. Зiв'яв старий. Опустив руки i пiшов до берега, спотикаючись об камiння. Сiв, звiсив ноги у воду. Мовчки присiв бiля нього збентежений Iслам. Знав, що гнiв аталика недаремний. Видно, все викрито. - Коли мало сили, - мовив несподiвано спокiйно Сефер Газi, - треба розв'язувати мiх iз хитрощами, Iсламе. Я колись тобi показував кам'яну подобу в Ашлама-дере, яку природа створила наче вмисне тобi для науки. Але ти не послухався... Я ще раз терпеливо роз'яснюю тобi, Iсламе: вождь повинен поєднати в собi геройство чесне з геройством хитрощiв. А якщо нi, то ти тiльки воїн - тодi iди на герць i не берися за кермо. - Що трапилося, Сефер-баба? - спитав Iслам-Гi-рей, коли аталик закiнчив своє довге повчання. - Ти мусив би вже здогадатися, що... Коли твiй ворог навiть мурашка, то вважай її слоном. А Мухаммед таки хан, в його руках влада. Я довго тинявся попiд воротами сарая, багато терпiння i грошей коштувало менi, коли я добився зустрiчi зi вс