здох вiд муки, яку ти менi робиш! Собi, йому i всiм, усiм ти добра i щастя зичиш, а батьковi? Батьковi? Зла, муки, смертi? Нi, так не буде: скорiще вогонь розiллється водою, нiж я дам своє благословення на такий шлюб. (Вийшов.)_ ЯВА XI Золотницький_, Соня_, Калинович._ Золотницький_. Дика, страшенна сила - нiчого з ним не зробиш без боротьби. Калинович._ Краще було б не зачiпать цього питання сьогодня, на iменини! Соня._ Я цього не ждала i тепер стою нiма, не знаю, що сказать. Калинович _(Д_о Золотницького)._ Порадьте! Золотницький._ Тут сам Соломон розвiв би руками! Феноген! А ви йдiть, я попробую з ним по-своєму сам побалакать. Входе Феноген._ Калинович (до Сонi)._ Ходiм! Пiшли. ЯВА XII Феноген _i Золотницький._ Золотницький._ Iди, Феноген, i попроси сюди Терентiя Гавриловича. Скажи, що я. зараз їду i хочу з ним попрощатись. Феноген._ Як же то можна! Без обiда поїдете? Золотницький_. Так вийшло. Феноген (iдучи, про себе)._ Погане щось вийшло! ЯВА XIII Золотницький _сам. Потiм Феноген _i Пузир._ Золотницький._ Коли Терешко забере собi що в голову, вiн не може переносить супереки! Третiровать його треба, тодi вiн помнякшає! Входе Феноген._ Ну? Феноген._ Зараз вийдуть. Золотницький._ Що вiн там робить? Феноген._ Якусь комерцiю викладають на щотах. Вони нiколи даремно не сидять. Золотницький._ Скажи, Феноген, щоб мiй екiпаж зараз запрягли. Феноген._ Терентiй Гаврилович вас не пустять. (Вийшов.)_ Золотницький._ Побачимо. Входе Пузир._ Пузир._ Чого ви мене кликали, знову хочете мучить вашим Калиновичем? Золотницький._ Мужик ти був, мужиком ти i будеш! Пузир._ Яким родився, таким i помру! Золотницький._ Єсть чим хвалитись! Для чого ж ти орден почепив? Пузир._ Заслужив - i почепив! Золотницький_. Шмаровоз! Хоч би уважив на те, що я сватом; сказав би: подумаю i дам одповiдь, а то як чабан обiйшовся з освiченою людиною. Нога моя не буде у тебе... я зараз їду. Пузир._ Як завгодно. Вiддайте ж менi грошi за халат. Золотницький._ Я вишлю їх на пам'ятник Котляревському, бо ти з губи зробив халяву: обiщав i не вислав. Пузир._ То всi сто карбованцiв?.. Що ви? Нехай бог боронить! Я за десять карбованцiв такий хрест йому поставлю з свого дуба, що за верству буде видко! Золотницький._ Став собi, а я сто карбованцiв вишлю в Полтаву. Пузир._ Пропало сто карбованцiв нi за цапову душу. Входе Феноген._ Феноген._ Конi запряженi в бiгунки i шарабан давно. Пузир (до Золотницького)._ Поїдемо ж хоч подивимось копи. Золотницький._ Їдь сам. Пузир_. Як сам, то й сам. (До Феногена.)_ Винеси шапку. Феноген._ Шапка в прихожiй. Пузир._ Так не поїдете? Золотницький._ Iди ти к чорту, мужик! Пузир._ I чого б я сердився, наче Калинович ваш рiдний син. Золотницький._ Щоб ти знав. Пузир._ Як? Незаконний? Золотницький._ Дурак! Пузир._ Оце й ви гiрше мужика: у моїй хатi лаєтесь! Золотницький._ Я не хочу з тобою балакать. Скажи, Феноген, щоб скорiще коней подавали. Пузир._ Так нехай шарабан розпряжуть. Я поїду сам в бiгунках. Феноген _вийшов. Прощайте! (Подає руку.)_ Золотницький _одвернувся. (Пузир здвигнув плечима.)_ Як завгодно. (Вийшов.)_ ЯВА XIV Золотницький_, а потiм Соня _i Калинович_. Золотницький._ Уперта шельма, а ще до того роздратований. Входять Соня i Калинович_. Нi приступу. Треба нам їхать зараз. Калинович._ I я тiєї думки, мiй од'їзд найскорiще заспокоїть тата. Соня._ Без обiда як таки можна? Золотницький (до Сонi)._ Що ж робить, оставатись не можна. Послiдня проба не удалась, а ви себе, Софiє Терентьевно, не видавайте. Соня._ Я дуже стривожена. У мене так нерви витягнутi, що я ледве сльози здержую. Калинович._ Чого ж плакать, Софiє Терентьєвно, я думаю, що ваше давнє рiшенiє вiд такого повороту не перемiнилось? Соня._ Не тiлько не перемiнилось, а виросло, окрiпло. Калинович._ I менi бiльше нiчого не треба. Правду кажучи, ми таки самi виннi: дуже раптом насiли на тата, i тепер менi жаль його - вiн правий по-свойому! Соня._ А ми по-своєму! Калинович._ Так, бачите, шанси нерiвнi: поле битви зостанеться за нами; а тато, ображений вкрай, потеряє всi свої мрiї... Його становище далеко гiрше! Золотницький._ Само собою, краще б було i йому, й вам, коли б все сталось по згодi, ну, а коли згоди нема... Соня._ I коли її через два тижнi я не добуду, то приїду в город, i ми повiнчаємось. Калинович (цiлує її руку)._ Гнiздечко у мене готове - тихе, приютне, свiтле - i жде голубку; будьте ж спокiйнi! Входе Феноген_. Феноген_. Конi готовi. Золотницький._ Ходiм попрощаємось з мамою. Соня._ Не будемо їй нiчого говорить! Золотницький._ А причину од'їзду придумаємо. Вийшли. ЯВА XV Феноген_, а потiм Маюфес._ Феноген._Ая таки угадав: цей голодранець свата нашу Соню. Нi, брат, не в тi взувся. Входе Маюфес._ Маюфес._ Здоровенькi були! Феноген_. А, Григорiй Мойсєйович. Чоломкаються. Маюфес._ Що це у вас з iменин так рано гостi розїжджаються, чи не дiзналися про дiло? Феноген_. Яке дiло? Маюфес._ Я ж вам писав, що Петро Тимофеевич в острозi, а тепер слiдователь по важним дiлам посадив у острог таких хазяїнiв, як Зенделевич i Петренко! Феноген_. Ой, i Петренка посадив? Маюфес._ Положим. Петренко дав двiстi тисяч залогу, а Зенделевич сидить. Я думаю, що доберуться i до Терен-тiя Гавриловича. Феноген._ А хазяїн же при чiм? Маюфес._ Дванадцять тисяч овець взявся сховать вiд кредиторiв. Феноген._ А хто ж це докаже? Купив. Маюфес._ Ну, коли менi заплатять, я можу мовчать, але грошi за проданi вiвцi по книгам Михайлова не показанi, - треба заплатить шiстдесят-сiмдесят тисяч! Феноген._ Заплатить - i край. Маюфес._ А поки там що - погано. Якби другий слiдователь, а то, страшний чоловiк... Вiн хоче всiх залякать; поки заплатить, поки все виявиться - пожалуйте в острог. Феноген._ От тобi й маєш! Невже ж Терентiя Гавриловича можуть у острог? Маюфес._ Можуть. Погане дiло. Я приїхав навмисне побалакать. А де ж Терентiй Гаврилович? Феноген._ Поїхав копи оглядать. А наше дiло як? Маюфес._ Давайте розписку, що в случае покупки iмєнiя ви менi платите п'ятсот рублiв, i я вас повезу в iмєнiє. Ай iмєнiє, ай iмєнiє! Ето што-нiбудь особенного! Вбiгає Парубок._ ЯВА XVI Парубок_, Феноген _i Маюфес_, а потiм Марiя Iвановна_ i Соня._ Парубок._ Феноген Петрович, нещастя! Феноген._ Що там таке, хто-небудь повiсився знову? Парубок._ Хазяїн пробi кричать. Упали i не можуть пiднятись. Побiжу рятувать. Феноген_. На килим! Берiть тi носилки, що гнiй виносять з конюшнi, i бiгом туди, я зараз. Парубок вийшов. (У дверi.)_ Марiя Iвановна, Софiя Терентьевна! (До Маюфеса.)_ Зайдiть, будь ласка, у контору, я вас покличу. Маюфес._ Можна. (Пiшов.)_ Феноген._ О господи, що за феральний день! Входять Марiя Iвановна _i Софiя Терентьевна_. Марiя Iвановна._ Що тут сталось? Соня._ Де тато? Феноген._ Поїхали копи оглядать та на царинi, кажуть, упали, не можуть встать. Люде побiгли вже туди, а я зараз послав носилки и сам пiду. Марiя Iвановна._ О господи, що це таке? Соня (до Феногена)._ Мерщiй iдiть i ви до татка! Феноген _пiшов, i Марiя Iвановна_ за ним. Треба зараз у город послать за лiкарем. Може, ногу зламав. Напишу Iвану Миколайовичу записку, щоб зараз лiкар приїхав. (У дверi.)_ Мишка! Скажи, щоб запрягли шарабан. Входе Марiя Iвановна._ Марiя Iвановна._ Не видно!.. О господи! Що з ним трапилось, хоч би довiдатись... Що ти там, доню, пишеш? Соня._ Послать треба за лiкарем, а поки виявиться, що там, та поки конi запряжуть, записка буде готова; тут кожна хвилина дорога, може, перелом, нехай бог боронить. Входе Феноген._ Ну, що? Феноген._ Несуть. Стогнуть тяжко! Марiя Iвановна._ Що з ним, що? Не чув? Феноген._ Вони поїхали полюбоватись на копи i отут, зараз за ровом, побачили бiля кiп чиїхсь гусей, що смикали копу; прудко пiд'їхали до гусей, схопились з бiгункiв i погналися за гусьми, та спiткнулись через ритвину i сильно упали. Чуть стогiн: "Ой, ой!" Соня (до Феногена)._ Нате записку, зараз за лiкарем. Феноген вийшов. Входить Пузир, опираючись на двох робiтникiв. ЯВА XVII Пузир_, Марiя Iвановна _i Соня_, а потiм Феноген._ Марiя Iвановна _i Соня _помагають Пузиревi._ Пузир._ Ой, ой! Тихо! Ой! Мабуть, щось всерединi порвалось. Ой, ой! Як дихну, неначе ножем рiже по животу, ой!! Соня._ Я посилаю зараз за лiкарем, тату! Пузир._ Не треба. Фельшара краще... Ой... фельшара, лiкаря не треба. Садять на диван. Входе Феноген._ До Сонi тихо: "Послав". Робiтники вийшли. Феноген, ой! Я бачив, що у двiр їхав Маюфес, де вiн? Феноген._ Тут. Пузир._ Посадили? Феноген._ Не питав. Пузир._ Поклич... Покли... ой! Поклич! Феноген._ Хоч одпочиньте. Соня._ Таточку, нехай потiм, вам важко говорить. Пузир._ Поклич! Феноген (iде)._ Що його робить? Григорiй Моисеевич ще гiрше розтривоже... Треба самому сказать. (Вертається.)_ Пузир (через сльози)._ Чого ж не йдеш? Не муч, клич! Феноген (про себе)._ Що буде, то буде - однаково, скажу... Та я сам все знаю! Пузир._ Говори... Посадили? Феноген._ Посадили! Пузир._ О-о-о! Марiя Iвановна._ Боже мiй! Що з тобою? Пузир._ Ох, погано! Завiса. ДIЯ ЧЕТВЕРТА Кiмната та ж. ЯВА I Соня, Фенoген, Марiя Iвановна i Пузир._ Соня (одчинивши обидвi половини дверей, стоїть на порозi. Пiсля паузи)._ Помалу, помалу... Марiя Iвановна _i Феноген ведуть Пузиря пiд руки i садовлять у крiсло, обложивши подушками. Таточку, голубчику, краще б ви лежали. Лiкар говорив, що вам потрiбен спокiй, щоб вас нiщо анi крапельки не тривожило! Пузир._ Хазяйство, дочко, не можна лежать. Соня._ Здоров'я дорожче хазяйства. Пузир._ Менi легше. Соня._ То й добре, а як розтривожите себе дiлами, то знову буде гiрше. Пузир._ Поки не зроблю всiх розпорядкiв по хазяйству, то ще гiрше тривожусь... Я не довго... Побалакаю об важнiм дiлi i ляжу. Доню! Напиши Петру Петровичу, щоб приїхав. Вiн сердиться на мене, а ти напиши: при смертi, хоче помириться. Соня._ Я вже, тату, написала. Пузир._ Хiба ти думаєш, що я справдi помру? Марiя Iвановна._ Господь з тобою... Нiхто не думає. Що ж з нами, сиротами, станеться, а з хазяйством? Краще нехай я помру. Пузир._ Годi, стара! Я так спитав. Я й сам знаю, що не вмру. Рано ще, рано - хазяйство не пускає. Соня._ Я, тату, i сама нiчого такого не думала, а просто догадалась, що вам би хотiлось бачитись з Петром Петровичем, i написала. Пузир._ Iди сюди. Соня пiдходить. Пузир гладить її по головi. Розумна головка. Я не вмру, не бiйтеся - чого я буду умирать? Завтра або пiслязавтра поїду з Феногеном вiвцi куповать... Феноген! Поклич Маюфеса. Феноген _вийшов. Капосна хвороба причалила мене до лiжка, а тепер кормiв нема, можна купить по сiмдесят п'ять копiйок... вiвцю... ох... Марiя Iвановна._ Бог з ними, старий, з тими вiвцями! Пузир._ Що ти тямиш! Феноген купив три тисячi по карбованцю, а Куртца й досi нема... Вони переплачують... Я б купив по сiмдесят п'ять копiйок! Марiя Iвановна._ Бог дасть, поправишся, тодi й сам поїдеш та й купиш, скiлько хочеш. Пузир._ Пропустимо гарячий час, i Чобiт все скупить; а коли ти дiждешся, щоб вiвця була сiмдесят п'ять копiйок? При такiй цiнi два карбованцi чистої пользи на штуцi. Марiя Iвановна._ А може; й на той рiк буде недород. Соня._ Ох, як тяжко слухать таку розмову i мовчать. Пузир._ Ой!! Соня._ Лягли б ви краще, тату. Входе Маюфес._ Пузир._ От побалакаю з чоловiком i ляжу. А ви йдiть. Марiя Iвановна._ Ходiм, дочко! Вийшли. ЯВА II Пузир, Маюфес i Феноген._ Пузир (до Маюфеса)._ Ну що? Кажи коротко, я нездужаю, довго не можу сидiть. Маюфес._ Ваше заявления слiдователь уже одiбрав з почти. Писар його менi казав, що, поки на слiдствiї не буде доказано, що вiвцi тiлько на випас, заявления не поможе! Пузир._ Ох! Як страшенно заболiло у спинi, мов огнем пече! Ну? Маюфес._ Всi кажуть, що треба адвоката, а без адвоката - швах! Пузир._ Ох! А скiлько адвокат вiзьме? Маюфес._ Я ходив до найкращого, дiло вiн знає. Пузир._ Ну, скiлько ж? Маюфес._ Десять тисяч! Пузир._ Що? Маюфес._ Десять тисяч. Пузир (тяжко переводе дух)._ Не дам! Маюфес._ Щоб потiм не каялись. Пузир (крутить головою)._ Не дам! Маюфес._ Ваше дiло! Пузир._ Нехай триста! Маюфес._ Це йому на один снiданок. Пузир._ Ну, п'ятсот! Маюфес здвигує плечима. Тисячу! Маюфес._ скривившись, чухає голову. Бiльше не дам! Маюфес._ Ваше дiло. А тiлько менше десяти тисяч не вiзьме. Пузир._ Бiйся ж ти бога! Тепер за тi грошi можна купить десять тисяч овець! Маюфес._ Це правда. А тiлько вiвця тут не поможе, треба адвоката. Пузир._ Господи боже мiй - десять тисяч! Це грабiж! За вiщо ж, за вiщо? Маюфес._ Таке дiло! Пузир._ Яке ж дiло?.. Ти покажеш, що я нiчого не знав i приняв овець тiлько на випас, покажеш? Маюфес._ Покажу. Пузир._ От i все дiло! Маюфес._ А скiлько ви менi дасте за таке показанiє? Пузир._ Тобi? Сто карбованцiв дам! Маюфес._ То краще менi сказать, що я нiчого не знаю. Навiщо менi клопiт: будуть тягать на допроси, на слiдствiє, на переслiдствiє? Я чоловiк занятий дiлами, - одна потеря. Пузир._ Двiстi дам! Маюфес._ Нi, Терентiй Гаврилович, не таке дiло. Пузир._ Триста! Маюфес._ Як я вiзьму за таке дiло триста карбованцiв... ви самi скажете, що я дурень. Пузир._ Ну, п'ятсот! Маюфес._ Як не дасте тисячу, то я не свiдок! Пузир (тяжко переводе дух)._ Ох! (Звiсивши голову, мовчить. Пiсля паузи, тихо, страждущим голосом.)_ Дам тисячу! Маюфес._ То давайте зараз! Пузир_. Ти ж ще не показував? Маюфес._ Бо ще ж не питали. А спитають - покажу у вашу пользу. Пузир._ Так тодi й дам. Маюфес._ Як не дасте зараз, я не свiдок. Пузир._ Хiба ти менi не вiриш? Маюфес._ Таке дiло. Пузир_. Iдол же ти проклятий... Феноген! Вижени його в шию! Маюфес._ Зачiм же у шию? Я i так пiду. Пузир._ В шию! Ой... В шию його! В шию! Ой, ой, ой! (Хапається за поперек.)_ Наче щось порвалось усерединi. Феноген робе ступiнь. Маюфес (одходе до дверей)._ Феноген Петрович, ви чоловiк розсудочний, не сделайте скандала! (Зникає за дверi.)_ Пузир_. Ах ти, iдол проклятий... Маюфес (вигляда у дверi)._ Я, навпротiв, покажу теперечки, що ви вiвцi ховали i помагали злосному банкротству. Феноген (кидається до дверей)._ Та йдiть ви к бiсовому батьковi. Маюфес зникає. Пузир (витирає пiт)._ Ах ти, гадина... Ах ти, грабитель! Рiже живого чоловiка i в рану пальцями тикає. Феноген. Заспокойтесь. Я вам пораю таких свiдкiв, що пiд присягою скажуть все, що вам завгодно: i що бачили, i чого не бачили, i що знають, i чого не знають. А ви їм дасте тiльки по двiстi карбованцiв. Пузир._ Дам, зараз дам, з радiстю дам! Кажи, хто вони? Феноген._ Я i Лiхтаренко. Пузир (через сльози)._ Вiрний слуга... Спасибi тобi! Кращих свiдкiв i не треба. (Витирає очi.)_ Ти i дурно покажеш, щоб врятувать свого хазяїна вiд сорому, я тебе знаю. Феноген._ Покажу, єй, покажу - дурно покажу... А ви свого вiрного слугу подаруєте - дасте на дорогу до слiдователя двiстi карбованцiв. Пузир (зiтхає)._ Дам! Посилай за Лiхтаренком! I сам з ним побалакай, бо я не можу. Феноген (у дверi)._ Петрушка! Звели, щоб Харитон зараз їхав у Мануйлiвську економiю i покликав сюди Лiхтаренка. Пузир._ Каторжний жид - жили вимотав... Де ж? Тисячу карбованцiв! А? Люде вдвох за чотириста карбованцiв хрест поцiлують, а вiн один хотiв зцупить тисячу. Дай води... Феноген _подає. Пузир _п'є. Входять Марiя Iвановна _i Лiкар._ ЯВА III Марiя Iвановна_, Лiкар._ Пузир _i Феноген_,а потiм Маюфес._ Лiкар._ Що ж це ви робите? Знову встали. Пузир._ Я вже зiбрався йти полежать. Марiя Iвановна _й Феноген беруть ного пiд руки. Лiкар._ Не смiйте вставать! Пузир._ Не можна - хазяйство. Марiя Iвановна._ А боже мiй, боже! Здоров'я милi-ще всього на свiтi! Виходять. З дверей виглядає Маюфес._ Тихо: "Феноген Петрович..." Феноген махає йому рукою. Коли Пузиря _вивели, Маюфес _входе. Маюфес (сам; постоявши)._ Ах ти, хам! Нi сорому, нi совiстi не має. За таке дiло п'ятсот карбованцiв дає. Нi, почтеннiйший, дасте ви менi тепер двi тисячi, бо нiхто такого показанiя не зробить, як Григорiй Моисеевич. Входе Феноген._ Феноген._ Що ви хотiли ще сказать? Говорiть мерщiй, поки бiля слабого Лiкар. Маюфес._ Коли ж поїдемо оглядать землю? Менi надоїло возитись. Феноген._ Ото-бо й бiда, що-сам не знаю коли. Маюфес._ Як вам завгодно - я бiльше не буду турбоватись! Тiлько не забувайте, що ви i не оглянетесь, як землю цю ухоплять мужики. Вони теперечки показились. Однi бiжать на переселенiє, другi тiкають з переселенiя, а третi бiгають, висунувши язика, шукають - де б тут з помiччю банка землю купить! П'ять лiт назад я сам приторговував людям землю по сто двадцять п'ять - сто тридцять, а мужики на свою голову уже нагнали цiну двiстi двадцять п'ять за десятину. Феноген._ Чув-чув. Всякому земля потрiбна. Чого доброго, переб'ють. Знаєте, може, я одпросюсь у хазяїна, то завтра раненько приїду в город, та й махнем на оглядини... У мене недовго: сторгуємо, купча i грошики на стiл. Маюфес._ Пора, пора вже вам на своє хазяйство. Феноген._ Ох, не кажiть! Запiзнився, здорово запiзнився, давно пора. Маюфес._ Зате ж який опит i яку практику маєте! Ви своє надолужите. Коли ви могли обманювать Терентiя Гавриловича, то кого ж пiсля цього ви не обманете. Феноген._ Ха-ха-ха! , Маюфес._ А через десять лiт Феноген Петрович буде такий великий пурiц, що бiдного Григорiя Моисеевича гнатиме в шию. Феноген._ Бо таки й справдi ви багато заправили! Де ж таки: за показанiє тисячу карбованцiв! Маюфес._ Так яке ж показанiє, подумайте. Феноген._ Бог зна що говорите!. Та я й Лiхтаренко вiзьмемо по двiстi карбованцiв. Маюфес._ Як? Ви? Ну, глупостi! Ви ж нiчого не знаєте! Феноген._ Що нам скажуть, то ми те й покажемо у слi-дователя. Маюфес._ I будете присягать? Феноген._ Будемо! Маюфес._ I хрест цiлувать? Феноген._ Поцiлуємо. Маюфес._ Ой-ой-ой! Хароший христiанин! I вам не грiх? Феноген._ А вам? Маюфес._ Я хоч що-небудь знаю, а ви нiчого не знаєте. Феноген._ Так i ви ж за грошi мусите показувать те, що вам звелять, ну i ми так само. Маюфес._ Ай! Що ви говорите? Хiба можна рiвнять бiдного жидка, фактора Гершка, до Феногена Петровича?! Ви помiщик i за двiстi рублiв будете показувать неправду i хрест цiлувать? Цiлувать хрест?! Ай! Менi аж страшно стало. (Здригнув.)_ Такий чоловiк. Нi, я не вiрю, ви жартуєте. Феноген._ Хе-хе-хе! Ви хочете мене засоромить, щоб я не перебивав вам заробiтку?.. Даремна праця. Ви тiлько гарненько самi подумайте: чого ж то вам такi привiлеї в життi, що ви можете усе робить, аби грошi, а я то вже i не можу? Та коли б я не так думав i не так робив, як думаю i роблю, то не мав би де пiд старiсть голову прихилить. I ви самi смiялись би з мене, вгзиваючи послiднiм дурнем, от що! А тим часом прощайте. Пiду до хворого. (Iде й обернувшись.)_ Завтра ждiть мене! (Вийшов.)_ ЯВА IV Маюфес._ Ай-ай-ай! Нещасний я чоловiк! З рота вирвали такий зарiбок! I як його теперечки жить на свiтi? Уй вейзмiр, вейзмiр! ЯВА V З других дверей виходять Соня_ i Калинович_. Соня._ Спасибi, що приїхали. Восьмий день вас жду, насилу дiждалась. Калинович_. Признаюсь вам, що i тепер приїхав пiсля довгої боротьби. Соня_. I як вам не сором! Невже ви, пiсля ваших поглядiв, на тата гнiваєтесь? Калинович._ Нi краплi; i гнiватись не маю нiякого права. Соня._ Так чого ж тодi боротьба? Диво. Калинович._ А ви розмiркуйте: тато образився моїм сватовством, i я мусив оставити ваш дiм, щоб нiколи сюди не появлятися без його згоди на те; тепер, коли тато тяжко слабує, вiн має право подумать, що я приїхав, ждучи його смертi, щоб... Соня._ Смертi? (Закриває лице. Пауза.)_ Вам лiкар говорив, що тато умре? Кажiть, кажiть, не бiйтесь, я здержу себе, я... я... можу володiть собою! Калинович._ Заспокойтесь! Я нiчого не знаю... Я говорю так - наприклад. Я боявся, щоб мiй приїзд не потривожив хворого. Соня._ Татовi про ваш приїзд нiхто не скаже. А ви простiть мiй егоїзм: я не думала, що ставлю вас в неприятнi умовини. Я зовсiм ошалiла, не знаю, не знаю, що робить! Татовi то гiрше, то легше. Лiкар каже: операцiю треба, тато не хоче... Я вже одважилась i послала Петру Петровичу лист, бо думала, що ви так-таки i оставите мене, безпомiщну... Калинович._ Тепер я бачу, що справдi вже дуже егоїстично оберiгав свою персону, забуваючи про ваше горе, про вашу безпомiщнiсть. Простiть. Соня (усмiхаючись)._ Прощаю, прощаю. Порайте ж менi, що його робить? Калинович._ Може б, виписать професора? Соня._ От бачите, а менi i в голову це не прийшло. Входе Золотницький._ ЯВА VI Соня, Калинович i Золотницький._ Соня._ Петро Петрович! Золотницький._ Дуже рад вас бачить! Чоломкаються. Соня._ Спасибi, що уважили мою просьбу, я не маю слiв, як дякувати вас. Золотницький._ Нема за що, дорога Соф'я Терентьйовна! Хоча тато тодi й образив мене як старосту дикими словами, а коли чоловiк при смертi, то все забувається. Соня._ Йому то легше, то гiрше. Входе Лiкар._ ЯВА VII Соня, Золотницький_, Калинович_ i Лiкар._ Лiкар чоломкається з Золотницьким i Калиновичем. Золотницький._ Як же здоров'я слабого? Лiкар._ Здоров'я його тепер цiлком залежить вiд операцiї, я вже два рази йому говорив, а вiн i слухать не хоче про операцiю. Зараз страшенно тривожиться тим, що шахмейстера нема з вiвцями, а пiслязавтрього збирається їхать куповать вiвцi... Менi нема чого тут робить, прощайте! Соня._ Я вас не одпустю! Прошу оставатись. Ми тата умовимо, i вiн згодиться на операцiю. Лiкар._ Навряд. Страшенно упертий чоловiк. Соня (до Золотницького)._ Може, хоч вас послухає, бо ми й Справдi не можемо нiчого подiять. Золотницький._ Попробуєм разом всi умовлять. Соня._ Так ви зостанетесь? Прошу! Лiкар._ Ради операцiї зостанусь. Операцiя - єдиний рятунок. Соня._ Спасибi. Поки лiкар бiля слабого, всi надiються, всiм легше. (Простягає руку лiкаревi.)_ Спасибi, велике спасибi. Лiкар._ Дозвольте ж менi поки що де-небудь одпочить, бо я сьогодня мало спав. Соня._ Я зараз вам приготую кiмнату. (Вийшла.)_ Золотницький._ Скажiть, будь ласка, єсть надiя? Лiкар._ У нього нарив бiля почок, i вже назрiв. Треба сьогодня ж зробить операцiю, бо коли прорве нарив всередину - зараженiє кровi i мортус! Я йому казав про це, а вiн нiзащо не хоче операцiї, не вiрить. Золотницький._ Що ж за хвороба, вiд чого? Калинович._ Пам'ятаєте, поїхав на iменини копи оглядать?! Золотницький._Ну? Лiкар._ Гуси скубли копу пшеницi, вiн страшенно озлився на гусей, що таку потерю роблять, схопився з бiгункiв i побiг за ними по уклону - хотiв убить гуску... Бiг, себе не тямлячи, та через ритвину схибнувся, упав з розмаху навзнак i одбив почки! От що гуси зробили! Золотницький._ Класична птиця! Рим спасла, а хазяїна погубила! Калинович._ Знаєте, таке нещастя. Якось не приходиться висмiювать!.. Золотницький._ Повiрите, Iван Миколаєвич, що менi страшенно жаль Терешка, а разом з тим я ледве здержую гомеричний смiх, коли намалюю перед собою картину погонi за гусьми! Калинович._ Та бог з ним! Такий тяжкий акт твориться в сiм'ї, що трагичнiстю своєю переважує смiх! Золотницький._ Воля ваша, а я не можу не пiдкреслити: у чоловiка двадцять двi тисячi кiп однiєї пшеницi - ну i треба ж йому гнатись за гусьми, що скубли одну копу! Лiкар._ Типично! Калинович._ Лишiм цю розмову, прошу вас. Входе Соня i дiвчина_. ЯВА VIII Соня_, лiкар, Калинович, Золотницький_, а потiм Феноген_. Соня._ Кiмната ваша готова. От дiвчина покаже. Лiкар._ Спасибi. (Пiшов за дiвчиною.) _ Соня._ Говорiть, що розказував без мене лiкар? Калинович._ Одно: треба зараз операцiю, а тато не хоче. Соня (до Золотницького)._ Ходiм до тата, будемо умовлять. Золотницький._ А може, заснув. Входе Феноген_. Здоров, Феноген._ Феноге _н (цiлує в руку)._ Приїхали, благодiтель. Золотницький._ Ну що, Терентiй Гаврилович спить? Феноген._ Де там, такий хазяїн засне! Тривожаться то тим, то сим. От Лiхтаренко їм потрiбен, я послав уже давненько, а його нема. Знову Куртца ждуть, а оце зараз, на лихо, почули, що вiвцi замекали, i хотять сюди вийти подивиться з вiкна на овець, бо в ту кiмнату, де вони лежать, не видко, а перед цими вiкнами раз у раз проганяють шматки овець (пiдходе до вiкна),_ коли починаються салгани. Он гляньте: справдi Куртц пригнав напоказ овець. Золотницький._ О! Хазяйське ухо i за стiнами почуло любу серцевi овечу розмову. Феноген._ Ходiм, Софiя Терентьевна, виведемо їх сюди. Соня._ Боже сохрани! Татовi спокiй нужен. Лiкар забороняє йому вставать! Зараз треба операцiю робить! Феноген._ Не знаєте ви тата! Нiхто його не вдержить в лiжку, поки ноги дибають. Десять лiт тому назад Терентiй Гаврилович весь октябр мiсяць був бiля отар, жив в куренi, на дощi i сильно простудився: кашляв, голова болiла, пропасниця била, гiрше нiж тепер, так била, що вiд землi пiдскакувало все тiло; а ми таки поїхали на ярмарок гурт скуповувать i тисячу бикiв купили. Та хiба це раз було. Ех, не знаєте ви тата. (Утирає сльози.)_ Таких хазяїнiв мало свiт родить. Соня (до Золотницького)._ Ходiм до тата... Нi, ви йдiть, а я покличу лiкаря, та разом не пустимо i умовимо згодитись на операцiю. Золотницький._ Добре. Я уговорю його. (Пiшов в однi дверi, а Соня в другi.)_ ЯВА IХ Феноген (сам)._ Вони умовлять, вони не пустять! Дiти! Щоб Терентiй Гаврилович не побачив новий товар? Ха! Та вiн рачки сюди прилiзе, та скорiще вiн умре. Де ж таки? Жде тих овець, як свята, зна, що вони тут, i вiн їх послухає, буде лежать! Нiколи в свiтi! Входе Соня _i Лiкар._ ЯВА Х Феноген, Лiкар _i Соня._ Лiкар._ Я, єй-богу, не знаю, що робить з таким чоловiком, як ваш тато! Не пускать його, коли вiн так уперто хоче вийти, це для його натури однаково, що навмисне дратувать, тривожить, i вiн цим самим ще гiрше себе розiб'є, нiж тим, що вийде. Феноген._ Святая правда! їх удержать не можна... Я тридцять п'ять лiт з ними не розрiзнявся i знаю їх бiльш, нiж себе. Лiкар._ От бачите! Соня._ А господи! Невже ж вiвцi йому милiщi, нiж життя? Лiкар._ Хазяйство або смерть - такий девiз! Соня._ Там Петро Петрович, тато його послуха, ходiм, попробуємо умовить! Лiкар._ Попробуємо! Вийшли. ЯВА XI Феноген_ (сам)._ Розумнi слова: або хазяйство, або смерть! Велика правда! Земля, скот, вiвцi, хлiб, комерцiя, баришi - оце життя! А для чого ж тодi, справдi, i жить на свiтi, коли не мать цього нiчого? Та краще гробаком нечув-ственним родиться, анiж такою людиною, що про хазяйство не дбає! Нехай бог боронить, коли б у мене пропали тi грошi, що я маю, - зараз би повiсився. Входе Куртц._ ЯВА XII Феноген _i Куртц._ Куртц._ Етi, день добрий! Феноген._ Здоровенькi були! Куртц._ Етi, овса - готова. Зiчас будiть шпацiровал перед окна. Феноген._ А почому купили? Куртц._ Етi - нiпочом, руб десять, руб двадцать. Феноген (набiк)._ Виходить, Карло цапнув бiльше за мене, а я його лiчив дурнем! Входить Золотницький_ i Лiкар._ ЯВА XIII Феноген_, Куртц_, Золотницький _i лiкар_, а потiм Соня_, Марiя Iвановна_ ведуть Пузиря. Золотницький._ А?! Смерть за плечима, а вiн плаче, що його не пускають подивитись на овець. Лiкар._ Воюющий мечем од меча гибнеть. Хазяйство - його меч, вiд нього й смерть. Так мусить буть, i не варт сперечатись! Соня_, Марiя Iвановна _ведуть Пузиря_. Пузир._ Бог з вами, що ви собi вигадали: лежи, коли вiвцi пригнали? Я не смертельний. Золотницький (до лiкаря)._ Ходiм до Калиновича, вiн там скучає. Хочуть iти. Пузир._ Петро Петрович! Хiба вас не кортить подивиться на овець? Золотницький._ Я зараз прийду. Виходять з лiкарем. Пузир._ Здоровi були, Карло Карлович! Куртц._ Етi - я здоров, ошiнь здоров. Спасибi! А ви, етi - нєт... етi - пльохо. Пузир._ Пройде! Iдiть до гостей! Соню, попроси Петра Петровича!.. Соня _i Марiя Iвановна _вийшли. Багато купили? Куртц._ Етi - восiмсот. Пузир._ Вiсiмсот? Тiлько? Чого ж так мало? Куртц._ Я, етi, не можiт покупал. Ярмарка, етi - да, село, етi - нєт. Дома, етi, мушiк продал, руб десят овса, а етi, берьот овса! Мушiк берьот руб десят, плачiт, жена - плачiт, детi - плачiт. Пузир._ Як, по рублю десять? Феноген купив - руб, а Чобот он купив - сiмдесят п'ять копiйок. Феноген._ При менi багато купця наїхало i цiна пiднялась, тепер, певно, понижчала, бо вже накупились. Пiду подивлюсь овечок. (Вийшов.)_ Куртц._ Правда. Купса, етi- нєт! А толко я не мошiт торговался: сказаль мушiк руб десят, я, етi, платiл; сказал мушiк, етi, руб двадцать, я, етi, платiл! Зашем торговалса, когда руб двадцать - етi завсєм нiпочом. Етi... етi... Пузир._ Ну, а якби сказав п'ять рублiв? Куртц._ Да! Да! Етi... Етi... да! П'ять не сказаль, етi- нєт, сказаль руб десять, руб двадцать - болше не сказаль. Етi нiпочом. Мушiк, етi плачiл. Я не торговал, етi - нєт, етi - нiкогда! Пузир._ Е, вже як такий купець, то краще не купуй овець! Куртц._ Етi - да! Я не купiл. Входе Феноген._ Пузир._ Пiслязавтрього сам поїду з Феногеном. Куртц._ Сам, етi - да! Пузир._ Нехай проганяють овець. Менi важко сидiть. Куртц._ Етi - да! Волной зовсєм, нє надо сматрил. (Пiшов.)_ ЯВА XIV Феноген _i Пузир._ Феноген_. Там приїхав урядник, хоче вас бачити. Пузир._ Пiдожде. Оберни крiсло до вiкна. Так. О, овечки! Хорошi... Єсть с кордюками... Худi, бiдолаги. Нiчого, одгодуємо. Восени чистої прибилi два карбованця на штуцi... Так, Феноген? Феноген._ Шерсть, сало, солонина i шкури - я так думаю, що бiльше двох! Пузир._ Бирi мої, бирi! Цкелей! У, ви славнi биречки мої. Iш, як iдуть, мов вiйсько перед генералом. Недурно Петро Петрович звав мене овечим генералом. Поклич Петра Петровича. Феноген _вийшов. Ху-у-у! (Витира пiт.)_ Слава богу, хоч у спинi не болить так, як болiло, - певно, нарив прорвало всередину, i легше стало. Бирi, бирi, бирi... Мало купив дурний цей Карло. Входе Харитон._ Харитон _(з дверей)._ Феноген Петрович! Пузир._ Чого тобi? Лiзеш, не спитавши, чи можна. ЯВА XV Пузир_, Харитон_, потiм Золотницький _i Феноген._ Харитон._ В переднiй нiкого нема, я думав, я поспiшав... Пузир._ Пiдожди, нехай вiвцi пройдуть. Не перебивай менi любоватися. Входе Петро Петрович_ i Фенoгeн_. Феноген _тихо розмовляє з Харитоном_. Чого ви там сидите, Петро Петрович, подивiться, якi овечки i по рублю десять. Мерщiй же, послiднi проходять. Бирi, бирi, бирюшечки, бирiчки! Золотницький_. Худi дуже. Пузир._ Нiчого, зате молодi. Одгодуємо - два рублi на руб пользи. Отак треба хазяїнувать. Входе Лiкар._ Золотницький._ Правда! Пузир (тяжко переводе дух)._ Феноген, поверни мене на хату. Феноген (повертаючiї крiсло)._ В Мануйлiвцi нещастя! Пузир._ Що, тiк згорiв? Феноген._ Нi. Пузир._ Слава богу. А що ж там сталось? Феноген._ Бунт. Робочi Лiхтаренковi голову розбили. Пузир._Як? Феноген (до Харитона)._ Розкажи, що знаєш. Харитон._ Почалось, кажуть, зранку. Мануйлiвцi, бачите, хотiли, щоб брали їх усiх щодня на роботу по такiй цiнi, як договорилися тодi, коли взяли в аренду їх надiли. А Лiхтаренко нiби цiну зменшив i тiлько половину людей взяв на роботу. Ну, почався гвалт! А тут строковi робочi за харчi почали ремствувать. Слово по слову, хтось налаяв поганим словом Лiхтаренка. Лiхтаренко вистрiлив з револьверта. Чи ранив, чи вбив - не знаю. Тодi кинулись до Лiхтаренка, вiн не вспiв утiкти в контору, i хтось каменем розбив Лiхтаренковi голову. Тепер Лiхтаренко заперся в конторi i щохвилини палить в вiкно з револьверта. Люде одступили, але похваляються пiдпалить двiр i тiк. Пузир._ Iдоли! Пси! Феноген! Нехай зараз пошлють вiд мене телеграму губернаторовi i iсправниковi так: бунт робочих, убили управляющего, пiдпалили двiр. Налякать їх - скорiще виїдуть. До речi, тут урядник, клич його сюди. А ти, Харитон, бери другого коня, скачи в Мануйлiвку i вкруть назад, щоб я знав, що там робиться. Феноген _i Харитон _вийшли. Бачите, ви кажете лежать. Де ж менi влежать? От все сам зробив - i тепер аж легше. От урядник поїде в Мануйлiвку, тодi я ляжу, спочину i завтра видужаю! Побачите! Золотницький (до лiкаря)._ От натура! Лiкар._ Нерви страшенно напруженi. Я певен, що в нього нарив лопнув i почалося зараженiє кровi, замiтьте - пропасниця б'є. ЯВА XVI Пузир, лiкар, Золотницький, Феноген i Урядник._ Пузир (до урядника)._ Чули, певно, про бунт в Мануйлiвцi? Урядник._ Чув зараз. Пузир._ Прошу вас, берiть людей звiдцiля i їдьте, будь ласка, в Мануйлiвку зараз. Губернаторовi i iсправниковi посилаю телеграму. Урядник._ Мануйлiвка не мого участка. Крiм того, я маю друге важне порученiє. По дiлу злосного банкрота Михайлова слiдователь постановив сьогодня привести вас для допроса як обвиняемого в сокритiї дванадцяти тисяч овець. Получiть повiстку. (Подає.)_ Пузир._ Сокритiє?! Яке сокритiє? Урядник._ Не знаю. Пузир._ Я приняв вiвцi вiд Петьки Михайлова на випас! Урядник._ Не знаю. Пузир (витирає пiт)._ Я вам кажу! У мене свiдки єсть. Урядник._ Предписано вручить повiстку i сьогодня привести для допроса як обвиняемого... Пузир._ Як привести?! Урядник._ Пiд караулом. Пузир (пiднiмається)._ Пiд караулом?!! Що ж це? (Опускається в крiсло.)_ Свiт перевертається, послiднi часи наступили. (До всiх з одчаєм.)_ А? А? На випас дав дванадцять тисяч овець, а слiдователевi показав, що я переховую його вiвцi!.. Ах ти iдол, ах ти прахвост. Золотницький._ Та у тебе ж свiдки, певно, єсть? Пузир._ Аякже! Ах ти, iдол! Феноген, чуєш? Ти ж свiдок? Феноген_. Своїми вухами чув, своїми очима бачив i знаю... Я присягну, що на випас. Пузир (нервово часами витирає пiт)._ Чуєте? Он якi люде понаставали: прахвости iз прахвостiв, анафеми iз анафем! Обмане, обiкраде, зарiже, ограбить, чортовi душу продасть - аби грошi! Нi сорому, нi честi!.. Чи чувано коли про такi дiла? Голяк мастi Петька Михайлов, не маючи нi шеляга в кишенi, умудряється брать грошi в банках, без грошей бере товари на фабриках, скрiзь позичає, i всi дають! Багатiє не по дням, а по часам, тисячi бiдолаг несуть йому грошi, як у банк, на проценти, а потiм раптом шарах: банкрот! I такий злодiй мошеник, грабитель тягне за собою в тюрму чесного, нi в чiм не винуватого хазяїна! Iдольське... Прокляте дiло! Золотницький._ На тобi лиця нема, iди приляж, ми дiло обмiркуємо. Пузир (через сльози)._ Петро Петрович! Рятуйте, рятуйте мою честь! Честь, Честь мою топчуть в болото! Я двiстi, триста тисяч дам залогу. Золотницький._ Все зроблю, заспокойся!.. (Тихо.) _Брат Калиновича прокурор, вiн поможе, справедливо полегшить твоє становище. Пузир._ Так? Ох!.. (Тихо.)_ Скажiть, нехай рятує... я надiюсь, я певен. Золотницький._ Зараз вiзьму Феногена i їду до следователя. Що можна, все зробимо. Пузир (тихо)._ Просiть вiд мене Калитювича... Нехай вибачить... Я дам благословення на шлюб з дочкою... (Тяжко переводе дух, пропасниця його б'є,, вiн витирає пiт i говоре про себе.)_ Обiщать можна все, аби вирятував... Обiцянка - цяцянка. (До всiх.)_ А будь ти проклят, вельзевулiв ти син, Петька ти анафемович, бодай твоє тiло так розпалось, як твоє крадене багатство! Лiкар._ Годi вже! Iдiть приляжте i заспокойтесь. Пузир._ Пiду, пiду. (Опираючись на Феногена, пiдводиться.)_ I ви заспокойтесь, обiйдеться без операцiї - нарив прорвало. Одно погано: пропасниця причепилась... Нiчого, пройде, i завтра я таки поїду з тобою, Феногенушка, вiвцi куповать. Феноген._ Поїдемо, поїдемо! Пузир (iде й стає)._ Ага!.. Скажи, Феноген, Карлу, що одна овечка, з послiднiх, бiленька з кордючком, має поранений хвостик; друга, чорненький лоб, шкандибає на праву задню ножку. Нехай Карло обдивиться, щоб часом не згинули, - шкода худоби i потеря... Пiшли. Л_iкар (до Золотницького)._ Два-три днi - i смерть! Урядник._ А що ж менi робить, що я скажу слiдователевi? Золотницький._ Скажiть слiдователевi, що Терентiй Гаврилович одiбрав повiстку вiд смертi i скоро дасть показанiє перед богом. Завiса.