_Омелько_ _(набiк)._ Отже, останню свиту порве. Мартин_._ Звiстку, звiстку, звiстку щоб подав вперед- гость важний приїде! _Омелько_. То дозвольте коня взять. _Мартин._ Бери, бодай тебе за пупа взяло, тiлько не муч мене! _Омелько_. А якого ж коня взять? Я вiзьму Рака... Мартин бере ного за шиворот, поверта до дверей i виводить. Та постривайте, пане, я сам пiду, а то ви менi свиту порвете. _(Випхнув.)_ ЯВА II _Мартин_, а потiм _Марися._ _Мартин._ От мука менi з цим каторжним Омельком! I вигнав би, жаль - давно служить, i привик до нього так, що як не бачу довго, аж скучно. А вiн, чорт його знає, чи нарошне дражнить мене, чи таки справдi дурний трохи зробився. Входить Марися i несе клунок. Куди це? Що це? _Марися._ Треба прати сорочки тощо, багато набралося вже шмаття. _Мартин._ Я тебе постираю! Страмить мене хочеш? Дворянська дочка сама стирає! Може, ще й на рiчку пiдеш? Для чого ж то я двох робiтниць найняв? _Марися._ Вони на городi копають, а я ж що буду робить? Мартин _(набiк)._ Справдi!.. i сам не знаю, що б вона робила, яку б їй роботу дворянську знайти... _(До Марисi.) _Нiчого не роби! _Марися_. Та я ж так занудюсь без роботи, захворiю. _Мартин._ Глупство? Наглядай, щоб другi робили, а сама надiнь менi зараз нове плаття, помий гарненько руки та й сиди, як панночцi слiд. Та руки, руки менi мий разiв три на день, не жалiй мила. Ну, на лицi вона й так гарненька; а треба б присипать ще борошенцем, - є таке борошенце, та не знаю, як його звуть i де воно продається... _Марися_. Як собi хочете, а я, єй-богу, без роботи не буду сидiть. _Мартин._ Не смiй менi, кажу! _(Набiк.)_ Яку б їй роботу найти пристойну?.. А! _(До Марисi.)_ Я тобi п'яльця достану, будеш вишивать у п'яльцях. _Марися._ Та я ж не вмiю. _Мартин._ Навчишся. Не святi горшки лiплять! А шмаття однеси назад. _Марися _знизує плечима i виходить. Пiду справдi до Сидоровички, я бачив у неї п'яльця, вона вже стара, не бачить, то вiддасть для Марисi, для своєї хрещеницi, i покаже, як на них вишивать... Ох, поки-то все поставиш на дворянську ногу, то й чуб тобi свердлом стане! _(Пiшов.)_ ЯВА III _Марися_, а потiм _Микола._ _Марися (одна)._ Таке щось чудне у нас робиться, що хоч з хати тiкай!.. Чую я, що батько все про дворянство балакають, а нiяк не розберу, чого-то дворянцi стидно робить. Дивно... Перше батько казали, що всякий чоловiк на свiтi живе затим, щоб робить, i що тiлько той має право їсти, хто їжу заробляє; тепер же все навиворiт. Коли б Миколу побачить... Вчора був його батько у нас, чи говорив же вiн про наше весiлля? Микола, певно, знає, хоч би прийшов заспокоїв мене, а то чогось невесело на душi, наче що недобре серце вiщує!.. Хотiла вчора увечерi вийти до Миколи, лихий принiс письмоводителя, з ним порались до пiвночi... поки нагодували... Сьогодня ввечерi побачусь... _Микола (пiд вiкном)._ Марисю, можна зайти? _Марися._ Микола! Заходь, заходь - я одна: нi батька, нi матерi нема. Входе _Микола._ _Микола._ Марисю, моя рибонько, що ж ми будемо робить?.. Твiй батько не хоче вiддать тебе за мене!.. _Марися_. Чом?! _Микола._ А що я не дворянин! I тепер мiй батько розсердились, хочуть, щоб я сватав дочку Котрвича. _Марися._ Що ж ти зробиш? _Микола._ Не знаю!.. Посватать, замiсть тебе, дочку Котовнча, розбить свої надiї, а з ними й серце - все одно що живим лягти у домовину!.. Знов же, не послухать батька, то прийдеться з ним посвариться! А тим часом ти, покiрна волi свого батька, пiдеш за другого, тодi удвоє тяжча моя мука буде: я потеряю i батькову ласку, i тебе!.. О, чом я не дворянин?! _Марися._ Ти мене любиш? _Микола._ Умру без тебе! _Марися._ I я люблю тебе так само i нi на кого не промiняю. Слухай же мене. Корися батьковi свойому, та тiлько сватать Юльку не спiши! Проси його, щоб пiдождав, поки її ти сам не розпiзнаєш, - вiн тебе любить i згодиться! А я чим часом роздивлюсь, прислухаюсь i розмiркую, що робить. _Микола (кидається до неї)._ Марисю! Ти мiй розум, моє серце, мої очi! Дай поцiлую тебе за пораду! _Марися._ Тепер нам не до того! Iди додому краще, щоб нас тут не зуспiли, - тодi й замiри нашi розлетяться... _Микола._ Iду, iду, Мариночко моя! А ввечерi ж ми зiйдемось знову? _Марися._ Жди мене пiд яблуньою у садку. _Микола._ О, коли б мерщiй зайшло сьогодня сонце! _(Пiшов)._ ЯВА IV _Марися_, потiм _Палажка._ _Марися (одна)._ Так от яке зуспiло мене горе! Дворянина батьковi в зятi схотiлось. О боже мiй! Та де ж на всiм широкiм свiтi знайдеться дворянин, щоб так мене любив, як любить мiй Микола? I я? Кого так щиро полюблю, щоб промiнять його, забуть? О, нiкого, нiкого! Краще смерть, нiж замiж за другого!.. Входе _Палажка._ Мати! Вони, певне, не знають нiчого... Мамо! _Палажка._ Чого, дитино моя? _Марися._ Що в нас робиться? Чом батько вiд Миколи старостiв не прийняли? Я ж вам давно казала, що люблю його, що вiн буде мене сватать, i ви самi тому радiли... _Палажка._ Ох, дитино моя! Не пристало тобi тепер iти за Миколу. Батько каже, що ми в дворяне вийшли - панами стали, а Микола не дворянин i через те нерiвня тобi. _Марися._ Нерiвня?.. Боже мiй! А хто ж нам рiвня? Хiба хочете, щоб я дiвкою посивiла? _Палажка._ Не журись, дочко, не посивiєш - жених є... гарний... i чин має. _Марися_. Є?! Хто? _Палажка._ Отой судейський, що приїздив до нас з Стьопою на маслянiй... Ти йому уподобалась... Пам'ятаєш? Що грав на гитарi i спiвав... Чин великий на ньому... ростиратор, либонь... _Марися._ Мамо, голубко моя! Я вже давно люблю Миколу, а того судейського тiлько раз бачила, не знаю його - i знать не хочу. _Палажка._ Ох, не завдавай же i менi жалю! У мене у самої серце болить за Миколою, я сама його люблю... та що ж нам робить, що нам робить, коли тепер не приходиться тебе за простого вiддать, бо ми в дворяне вийшли. _Марися._ Мамо! Жили ж ми перше без дворянства, i всi були щасливi!.. Нащо ж дворянство нам здалося, коли воно горе приносе? Коли через нього ви хочете мене нещасною зробить, занапастить мiй вiк молодий!.. Мамо! Я ж ваша кров, - не губiть мене, вiддайте замiж за Миколу. Я не хочу буть дворянкою! Краще жить на свiтi щасливим мужиком, нiж нещасним паном, - це всяке знає!.. _Палажка._ Правда твоя! Ох, правда, моя добра ти, моя розумна дитино!.. Ти побалакала зо мною-i в мене наче полуда з очей упала. Сама бачу, що дворянство нам бiду робе. А почну батьковi казать, щоб не видумував нiчого, щоб жив по-старовинi, - то закричить, затопа ногами, почне читать менi якiсь бумаги про дворянство, затуркає мене, чагиркає, зiб'є з пантелику, i я думаю: може, ми й справдi вже дворяне, - i починаю по-панськи привчаться, i самiй тодi хочеться тебе за благородного вiддать замiж!.. Тепер не знаю, шд й казатi, що i робить, вимучилась зовсiм i одурiла. От вже другий день ходжу до Сидоровички, вчуся дворянським звичаям, щоб прийнять жениха, бо вiн сьогодня i приїде. _Марися._ Сьогодня?! Мамо! Уговорiть же татка, щоб не губили мене! _Палажка._ Ох, не можу, дочко, не можу, тiлько посваримось, дитино моя, а товку не буде! Ще й поб'ємось на старiсть, бо вже два рази мало-мало не бились... За коном голос Мартина: "Сюди, сюди, помалу тiлько!" Батько iде!.. Ходiм звiдцiля. _(Пiшла.)_ _Марися._ Що менi робить?.. Ще батьковi упаду в ноги... _(Пiшла.)_ ЯВА V _Мартин_, а за ним хлопець вносить п'яльця; потiм _Марися._ _Мартин._ Отут, хлопче, постав та й iди собi. _Хлопець _ставить п'яльця на мiсто i виходить. П'яльця! I нехитра штука, а зараз красу господi придали. Якось аж веселiше горниця дивиться. Нехай Марися вчиться. Сидоровичка обiщала показать, спасибi їй. От i благородна кума в пригодi стала! Кумiв завше треба вибирать значних i благородних! А як, бог дасть, Марися вийде замiж, то первого онука он як охрестю: кумом вiзьму, полковника Лясковського, а за куму - генеральшу Яловську. Входе _Марися _i пада йому в ноги. Що це?! _Марися._ Не губiть мене, не топiть мене - я у вас одна! _Мартин._ Ото господи, як злякала, аж ноги затрусились... Встань! Чого тобi? _Марися._ Не вiддавайте мене замiж за того жениха, що приїде з города, - я його не люблю, я за нього не хочу... _Мартин._ Як?! За благородного чоловiка не хочеш? За кого ж тебе тодi вiддать? _Марися._ Вiддайте мене за Миколу. _Мартин._ Свiт навиворiт. Панночцi - мужика забажалось!.. Не смiй менi про це й заїкаться! _Марися._ Я люблю Миколу, i вiн мене любить, ми будемо щасливi... _Мартин._ Що то за слово таке - любить? Кажи менi, що то за слово таке?.. Га? Що воно означа: чина чи дворянство? _Марися._ Я не вмiю розказать... Я... _Мартин._ Видумка! Витребеньки! Баб'ячi химерики! Чина, дворянство треба любить, а другої любовi нема на свiтi!.. _Марися._ Я собi смерть заподiю, коли... _Мартин._ Не сердь мене, бо я порву на собi всю одежу!.. Чуєш?.. Здурiла дiвка, ще й не розглядiла добре благородного жениха, а вже ерегується! Та жених такий, що хоч би яка панночка, то з охотою пiшла б за нього, - от приїде, то побачиш!.. А про Миколу i не думай! Та я скорiще вб'ю тебе, нiж вiддам за мужика; я тебе з дому вижену, я тебе!.. Та я не знаю, що зроблю!.. От дiтки! Ти для них пiклуєшся, побиваєшся, з шкури лiзеш, а вони, замiсть дяки, серце тобi надвоє роздирають! Мало менi муки з Красовським i так, та ще тебе вiддам за мужика, щоб вiн зуби скалив?.. Iди! Жених, може, вже з гори з'їжджає... Iди одягнися менi у нове плаття, а цих речей щоб я бiльше не чув! _Марися._ Тату?.. _Мартин._ Який я тато? Що то за тато? _Марися._ Папiнька! _Мартин._ I слухать не хочу! Iди роби, що велять. _Марися _пiшла. Не знає свого щастя; сказано: молоде - дурне... Ох, дiти-дiти! Якби ви знали, як-то хочеться бачить вас хорошими людьми, щоб ви не черствий хлiб їли... Якби-то знали... тодi б ви зрозумiли, що батьки не вороги вам... От трохи погримав, а вже й жаль!.. Воно ж, дурне, дума, що я їй ворог! Ворог за те, що витягаю з мужичества... А чого менi це коштує?.. Колись подякує. Входе _Омелько_. Iдуть? ЯВА VI _Омелько_ _(задихався, не може говорить)._ I-ї-ду-уть! _Мартин._ Чого ти так засапався? Сопеш, як пiдпалений кiнь. Далеко? _Омелько_. Ху-ху-ху!.. Утомився... _Мартин._ Ти ж конем їхав? _Омелько_. Де там! Упав, к бiсовому батьковi, з коня... _Мартин._ Я ж кажу, що так!.. Далеко? _Омелько_. Нi, зараз за могилою i впав! Тiлько що вилiз на Рака, а... _Мартин._ Не про те! Не про те я питаю! Чи далеко їдуть? _Омелько_. Та, мабуть, уже близько бiля двору. _Мартин._ Ти ж бачив, хто їде? _Омелько_. А хто ж? Трохим їде - нашими кiньми i нашою натачанкою... _Мартин._ А в задку сидить хто-небудь? _Омелько_. В задку?.. Не примiтив! _Мартин._ Чого ж ти бiг, бодай ти луснув! _(Iде до вiкна.)_ _Омелько_. Чисто колiно збив, болить, як печене, прибiг попереду, а вiн ще й лається!.. Чорт на тебе угодить... _(Пiшов.)_ _Мартин._ Вiн... Жених!.. _(До дверей.)_ Душко! Палазю! Приїхав! Жених приїхав! Одягайтесь мерщiй! А господи, аж серце забилось! Принять треба на славу... _(Вiдчиня середнi дверi.)_ Входе _Нацiєвський_, з гiтарою в руках, у шерстянiй накидцi. Мартин iде до дверей, розставивши руки. Милостi прошу, дорогий гостю! _Нацiєвський _кладе гiтару на стiлець. Обнiмаються i цiлуються. Завiса. ДIЯ ЧЕТВЕРТА Декорацiя та ж. ЯВА I _Омелько_ i _Трохим _вносять стола. _Омелько_. То це жених нашої Марисi, сьогодня й заручини? _Трохим._ Еге. Дорогою вiн мене частував бiля кожного шинку, - гарний панич! _Омелько_. Вiн же й мене частував тодi, як чоботи i кобеняк украли, бодай йому... _Трохим._ I що вони там роблять, тi судейськi, -такого їх, як галок восени? _Омелько_. Бумаги, каже, пишуть. _Трохим._ Нащо ж тi бумаги? _Омелько_. На продаж. Продають. _Трохим._ Та хто ж їх купує, кому вони потрiбнi, хiба на цигарки? _Омелько_. Виходить, є такi люде, що купують. От бачив повiреного, що приїздив? Конi, як змiї, тарантас блищить, фурман, наче коробейник Улас!.. Бачив? Отже вiн бумаги продає. Його фурман дав менi на цигарку легкого тютюну i розказував, що, каже, його пан якiсь бумаги пише i продає людям, що кому потрiбно, з того и хлiб їсть, i будинок має у городi. От i наш пан, каже, купив якiсь бумаги у нього на Красовського, а Красовський, каже, довiдався, приїздив аж у город, заплатив дорожче, i вiн продав йому бумаги вже на нашого пана. Так i торгує! _Трохим._ Диви! _Омелько_. Всякому чоловiковi назначено, що робить, з чого хлiб їсти i що йому мать! От менi назначено, щоб я без чобiт був i без кобеняка, - i вкрадено. _Трохим._ Мабуть, що так... А не чув, коли буде весiлля? _Омелько_. Не чув. Вчора гуляли довго, - жених i досi спить. ЯВА II Входе _Мартин._ _Мартин._ Чого ви тут стовбичите? _Омелько_. Стола вiд Сидоровича принесли. _Мартин._ Ага! Ну, бiжи ж ти, Омельку, принеси умиваться паничевi. _Омелько_ i Трохим виходять. Ще спить. Сказано, чиновний чоловiк, не то що простий шляхтич: ще й чорти навкулачки не бились, а вiн схопиться i гасає по хазяйству!.. Нащо Вже я, от, здається, зовсiм вибився на дворянську линiю, а не можу уранцi довго спать - боки болять, а треба привчаться! Воно якось так зовсiм другу пиху тобi дає. Прийшов хто рано, чи там яке дiло по хазяйству, а ти спиш! "Дома пан?" -'питають. "Та ще сплять!" О! I всi на пальчиках... Безпремiнно заведу такий порядок: чи прокинувся, чи нi, а буду лежать до снiданку. _Омелько_ несе ночви i вiдро води. Що це? _Омелько_. Та умиваться ж. _Мартин._ Ну i що тобi сказать? Де ж ти бачив, бусурмене, щоб люде в ночвах умивались? Поросят тiлько у ночвах патрають, а ти хочеш благородного чоловiка... _Омелько_. Та я ж письмоводителевi над ночвами цiле вiдро води на голову вилив. _Мартин._ То iнча рiч - чоловiк сирий i на похмiлля. _Омелько_. А цей хiба тверезий вчора лiг? _Мартин._ Не твоє дiло! Iди вiзьми велику дерев'яну миску i води в полив'яний глечик. _Омелько_. I щоб то вiдразу сказать, а то носись. _(Пiшов.) _ _Мартин (один)._ Треба десь такого служку достать, що при горницях був, бо _Омелько_ старий для послуги, нiчого не тяме. _Омелько_ вертається з глечиком i мискою. Там постав, i якщо спить, то навiдайся через яке врем'я. _Омелько_ пiшов у другу хату, входе _Палажка._ Спить ще. А що, як там, душко, у тебе: чи все готово? _Палажка._ Поки люде посходяться, усе буде готово. Входе _Омелько_. _Мартин._ А що? _Омелько_. Потягнувсь, лупнув очима, повернувся на другий бiк i знову захрiп. _Мартин._ Навiдайся ж опiсля. _Омелько_. Може б, я там посидiв, поки прокинеться? _Мартин._ Опiсля, кажу тобi. Чого ти там будеш стирчать, ще й сам заснеш. _Омелько_. А потiм прозiваю - будете лаять. _Мартин._ Не патякай! Поклич панночку. Де вона? _Омелько_. Порося патрають. _Мартин._ О-о-о!.. Нехай одягнеться i сюди йде. _Омелько_ пiшов, _(До Палажки.)_ Я ж тобi казав, я ж'тебе прохав, щоб ти їй не давала нiякої роботи, руки чисто порепаються, - а ти порося, її заставила патрать! _Палажка._ Та цить уже, не гримай! Який же чорт буде обiд варить, коли робiтницi не тямлять нiчого. _Мартин._ Палазю, Палазю, не кричи, душко, а то почує. Ну, iди, душко, сама обiд готов, а вона нехай ще побуде з женихом. _Палажка._Ати жз ним балакав? _Мартин_. Та ми вже зовсiм скiнчили з ним: п'ятсот рублiв приданого, весiлля на наш кошт, два годи доставлять у город топливо i деякi предмети на продовольствiє i хату поставить у городi - мiсце у нього є. Входе _Марися._ Ну, то iди ж, Палазю, щоб справдi там робiтницi не нашкодили чого в обiдi, а то замiсть поросяти подадуть обгорiлий оцупок. _Палажка_ пiшла. Ну, моя дитино, я вже скiнчив з твоїм женихом. Сьогодня заручини, а на тройцю й весiлля. _Марися._ Не любите ви мене... випихаєте з дому... _Мартин._ Я тебе не люблю! Господи! Душу свою готов тобi вiддать!.. Для кого ж я побиваюсь, як не для вас? Послухай мене, доню моя: краще бiлий хлiб, нiж чорний, краще пан, нiж хам! I батькове око, як прийдеться умирать, закриється спокiйно, бо душа моя знатиме, що мої унуки - дворяне, не хлопи, що не всякий на них крикне: бидло! теля! Ох, дочко, ти не знаєш, як тяжко хлопом буть, усiх бояться, усiх лiчить вищими вiд себе! I дай бог, щоб ти не знала; а я всього попробував i знаю. Не хмурся ж, не хмурся... Жених вийде, а ти сядь за п'яльцi, будь з ним приязна. Сядь, доню, за п'яльцями якось пристойнiше сидiть... так, нiби за роботою. _(Садовить її.)_ Отак. Я ж зараз вернуся, а ти поводься з женихом як слiд дочцi Мартина Борулi, уродзоного шляхтича! _(Пiшов.)_ ЯВА III _Марися_, потiм _Омелько_, проходе у кiмнату, де спить _Нацiєвський._ _Марися (одна)._ Ох тату, тату! Якби ви знали, як менi тяжко слухать вашi речi! Наче тронулись, борони боже. Що менi робить? Щоб не сердить батька, я тим часом покiрствую, а чого наговорю жениховi, то нехай тiлько слуха! Коли ж i пiсля того не одчепиться, то пiду вже на одчай: нехай хоч б'ють, хоч рiжуть - однаково! Входе _Омелько_. _Омелько_ _(несе обома руками миску, а в мисцi глечик). _Вже одягся! Ну, жених!.. Яка у нього червона жилетка, аж очi в себе вбирає!.. Одчинiть менi дверi, а то воду розхлюпаю... Марися одчиня. Хоч би нас почастували добре на заручинах, дома не страшно й випить... _(Вийшов.)_ Марися _(одна)._ Виходь, виходь скорiй... Може, сам одцураєшся, коли почуєш, як я тебе поважаю. ЯВА IV Входе _Нацiєвський_, одягнений у сюртук з куцими полами. Рукава з буфами, коло плечей ужчi,. а бiля руки ширшi. Штани широкi, трубою, коло чобота зовсiм узенькi. Жилетка червона, двобортна, без манишки, з мiдними пугвицями, шия пов'язана чорним шовковим платком. _Нацiєвський._ З добрим утром, Марина Мартиновна, як спалось-спочивалось? _Марися._ Лягли легко, встали ще легче; а ви як? Здається, i лягли важко, i встали тяжко... _Нацiєвський (набiк)._ Зразу збрила! _(До Марисi.) _О, яка ви гострая i строгая!.. _(Бере гiтару i побренькує.) _Нам з привички. Iнчий раз, як вернешся од Шулемки, так ще тяжче ляжеш, одначе дiла за нас нiхто не робе!.. А ви вишиваєте? _Марися._ Нi, я не вмiю, так сидю, батько звелiли вас пiджидать за п'яльцями, щоб ви подумали, що я баришня... _Нацiєвський._ А хiба ви не баришня? _Марися._ Не знаю, як вам здається... Я проста дiвчина, мужичка, нiчого не вмiю; я умiю жать у полi, громадить, мазать, корiв доїть, свиней годувать... Подивiться, якi у мене руки... _Нацiєвський._ I разпрекрасно! А як вийдете за мене замiж - iбо ми вже з папiнькою вашим сiє дiло покончили, не знаю, як ви, - тодi не будете жать, найдеться друга робота, болєє благородная... i руки побiлiють... А по вечорам я буду вам грать на гитарi. Буде весело, у мене знакомих доволi... _Марися_. Я за вас не хочу замiж, то татко мене силують, а я вас не люблю... _Нацiєвський._ Як побрачимся, тодi полюбите!.. Любов - ета злодiйка приходить зря, сьогодня нєт єйо, а завтра вот она! Та ви ще мене не знаєте! _(Б'є акорд на гiтарi i спiва.)_ "Гандалер молодой, Взор твой полон огня, Я стройна, молода, Не свезешь ли меня? Я в Риальто спешу до заката. Видишь ли пояс мой С жемчугом, с бирюзой? А в средине его Изумруд дорогой? Вот тебе за провоз моя плата!" "Нет, не нужен он мне, Твой жемчужный убор: Ярче камней и звёзд Твой блистательный взор, - Жажду я одного поцелуя!" У нас многiя баришнi од меня тають, i ви розтаїте. _Марися._ А я чого буду таять, я не снiг. _Нацiєвський._ Ну, розтопитесь... _Марися._ Борони боже! Хiба я смалець?.. _Нацiєвський._ Ха-ха-ха! Остроумно! Одно слово, полюбите мене - ручаюсь. _Марися._ О нi! Ви менi противнi... _Нацiєвський._ Ето даже обiдно, iбо я всегда правiлая женщинам... Почему же у вас такая злость протiв меня? _Марися._ Я вас не люблю i прямо вам кажу, а ви таки лiзете у вiчi, от через це ви менi противнi. _Нацiєвський._ Та нєт! Ето ви шуткуєте!.. Ето ви говорiте по той простой причинi, что мало знаєте меня; а когда вийдете замуж, присмотрiтесь i апробуєте - как пишется в журналах, - тогда другоє скажете!.. А тепер заключим наш разговор поцiлуєм, как жених i невеста. _Спiває.)_ Жажду я одного поцiлуя!.. Позвольте! _Марися._ Цього нiколи не буде! Менi легше випить оливи з мухами, нiж вас поцiлувать! Душа моя до вас не лежить, i очi мої не стрiнуться з вашими; а коли ви й пiсля цього все-таки хочете, щоб мене присилували за вас замiж, то знайте: я люблю давно другого, чуєте? Люблю другого, йому слово подала, i не розлучить нас нiхто - хiба могила, а за вас я тодi вийду замiж, як у спасiвку " соловейко заспiває! От вам уся моя правда. I нiчого нам балакать, розмiркуйте гарненько i бiльше до нас не приїздiть; а тепер - прощайте! _(Хутко виходе.)_ ЯВА V _Нацiєвський_, а потiм _Мартин _i _Палажка._ _Нацiєвський (один)._ Любить другого... Положим, єжелi только любить, то це крупний пустяк, но єжелi любов з фiналом... Це для меня мучiтєльно будить i позорно даже!.. Впрочем, до свадьби далеко, ми i ето разузнаем; а отказаться i перед вiнцем можна... Как би я не вскочiл у корито! За коном голос Мартина: "Так я хочу!" Голос Палажки "А я не хочу!" Голос отца i матерi... один - хоче, другий - не хоче. Желательно послушать, об чом спор? Наверно, про меня... Сюда, здається, iдуть! Сховаюсь. Де б же?.. Тут нема мiсця... А, в етоиг комнатi, де спав, бiля дверей є шкап, за шкапом стану. _(Пiшов.)_ Входять _Палажка _i _Мартин._ _Палажка._ Не хочу, не хочу я твоїх кумiв!.. _Мартин._ Цс-с! Дурна! _(Iде на пальчиках до дверей i загляда.)_ Нема. Пiшли, мабуть, з Марисею на проходку у садок. Так не буде, як ти, душко, кажеш! Кумом вiзьмемо Лясковського, - чоловiк значний i нужний, а кумою буде генеральша Яловська - вона крижмо хороше дасть... _Палажка._ Та кажу ж тобi, що я не хочу нi Лясковського за кума, нi Яловської за куму. _Мартин_. У Лясковського дiтей нема, багатий, вiн i дитину воспитає по-дворянськи. _Палажка._ Якраз! Такий скупий та буде вiн тобi пеклуваться про чужу дитину? Менi страшно на нього й глянуть. Краще ми вiзьмемо кумом Гарбузинського, а за куму Трщинську. _Мартин._ От вигадала! Ну, Трщинська ще нiчого кума, а в Гарбузинського своїх десятеро, чого вiд нього можна сподiваться для хрещеника? _Палажка._ I нiколи ти менi не уважиш; я ж згодилась, щоб хлопчика звали Матвiєм, а ти уваж за кумiв. _Мартин._ Та не уважу! Лясковський полковник, а Гарбузинський копитан, _Палажка._ Та нехай же тобi чорт, коли так! Вибирай собi сам кумiв, нiчого було й питать мене! _(Iде назад.)_ _Мартин_. Куди ж ти, стривай! _Палажка._ Нiколи менi, через тебе порося ще перепечеться! Бери собi кого хочеш. _(Пiшла.)_ _Мартин (iде за нею)._ Ти ж розмiркуй... Нiчого в чинах не тяме _(Пiшов.')_ ЯВА VI Входить _Нацiєвський_, з накидкою в руках, а потiм _Омелько_. _Нацiєвський (надiва накидку)._ Це так! Невеста з приплодом!.. Благодарю!.. Я ще тiлько сватаю дiвку, а вони, бачу, вже й дитину хрестить будуть. Нi, шукайте собi дурнiщого. _(Бере гiтару пiд полу.)_ Давай бог ноги вiд такого шлюбу. Пiду наче у проходку i - поминай, як звали! _(Хоче йти)._ Входе _Омелько_. _Омелько_. Ану, скиньте лиш чоботи, посидьте трохи босi, тепер тепло... _Нацiєвський (набiк)._ От тобi й маєш! _(До Омелька.)_ З якої статi? Для якої надобностi? _Омелько_. Та я достав трохи галанської сажi, то по-чистю, щоб блищали... Я вмент... я чистив i письмоводителевi, i... _Нацiєвський._ А!.. Не нужно, брат. Скажи менi, чи тут є корчма? _Омелько_. А як же без шинку? Отут зараз за мiстком... Без шинку не можна. _Нацiєвський._ То я пiду трохи пройдусь, а кстатi у мене є дiло до жида... _(Пiшов.)_ _Омелько_ _(один)._ Похмелиться пiшов... I не диво! У чоловiка голова трiщить пiсля вчорашнього, по собi знаю. А нашi завели сварку за кумiв. Ну й чуднi! На тройцю ще тiлько весiлля, та, може, й дiтей у Марисi не буде, а вони вже збираються хрестить онука!.. Старий хоче кумом полковника, а стара - копитана! I таке пiдняли, що страх! Стара вже двiчi за качалку хапалась!.. ЯВА VII Входять _Мартин _i _Палажка._ _Мартин._ Ну, годi, ну, не сердься, душко, а то ти i при гостях надмешся, як гиндичка!.. Я вже згоджуюсь: нехай первого охрестять твої куми, а другу дитину мої... _Палажка._ Отак добре! Як так, то я вже не сердюсь... Натомилася з обiдом, а тут ще й через сварку... Ну, обiд, слава богу, готов... _Мартин_. А ти чого тут виснеш? _Омелько_. Та я достав галанської сажi, хотiв паничевi чоботи почистить, а вiн пiшов у корчму... _Мартин._ Чого? _Омелько_. Похмелиться. _Мартин (пiдступа до нього)._ А ти почiм знаєш? Га? Хiба вiн тобi казав, що йде похмелиться? Звiдкiля ти це узяв? _Омелько_. Та я так догадуюсь, а вiн казав - дiло є до жида. _Мартин._ Н-ну! Не такий сьогодня день, а коли я тобi зубiв не повибиваю за твої речi, то не я буду!.. Так i ляпнеш, що в голову влiзе. У чиновникiв у кожного є дiло до жида! Бiжи поклич його зараз, скажи - гостi збираються, будемо обiдать. А Марисi не бачив? _Омелько_. У садку сидять. _Мартин._ Гукни й на неї, щоб iшла. _Омелько_ пiшов. _Палажка (у дверi)._ Дiвчата! Готуйте стiл! _Мартин._ Що ж це нема гостей? Входять дiвчата i пораються коло столу. _Палажка._ Кого ж ти кликав? _Мартин._ Дульського, Протасiя, Сидоровича, Рачлинського, з жiнками, з дочками, - набереться доволi. ЯВА VIII Входе Дульський з жiнкою. _Дульський_. Здоровенькi були! _Мартин._ Просимо, просимо... Жiнки цiлуються, сiдають i тихо балакають. _Дульський_. Ну, поздоровляю тебе! Дай боже дiждать онукiв! _Мартин._ Спасибi! Входе _Протасїй _з жiнкою, двома дочками. От i _Протасїй_ _з_ сiмейством. _Дульський _ховається мiж бабами. _Протасїй_. Всього доброго вам у хату! _(До Мартина.) _Голова трохи болiла пiсля вчорашнього... А добре спiва гражданський офицер, твiй зять! Я ше як жив на Дiдовiй Балцi... А там здавна осiвся Кирило Гарболiнський, вiн був, кажуть, маркитантом в тисяча вiсiмсот двадцять дев'ятому году i нажився здорово: свiй табун коней, пар сорок волiв, корови, вiвцi... тодi не так ще сутужно було на землi, як тепер... А ми держали сад i став графа Рип'яшинського, на одкупi... Сад був чудесний... Одних груш, бувало, в Херсонщину фур десять одiшлемо, а скiлько свинi поїдять, та доволi того з тебе, що ми тодi вигодували десять кабанiв, та якi кабани!.. Тимчасом як _Протасїй _говоре, входе ще _Сидорович _з жiнкою, здоровкаються, _жiнки_ цiлуються; входе _Марися;_ _Сидорович _глянув на _Протасiя_, махнув рукою i пiшов до _Дульського_. Слуха один _Мартин_, которий теж покида _Протасiя_, i той, смазавши слiв десять на вiтер, замiча, що нiхто його не слуха, замовк i в цей мент побачив _Дульського._ Ага! Дульський вже тут! Пане Мартине, а скоро будем обiдать? _Мартин._ От зараз прийде панич наш, вiн пiшов трохи прогуляться... _Протасiй (Цульському)._ От ї добре, поки обiдать, я тобi скiнчу про церкву, - вчора недоговорив, хтось перебив. _Дульський (набiк.)._ Нiкуди вiд нього не сховаєшся, заговорить на смерть. Входе _Рачинський _з жiнкою i ще гостi. Цiлуються. _Протасiй _застукав _Дульського _i розказує йому, а той тiлько головою хитає. _Мартин_ почина нудиться: то в дверi вигляда, то на столi поправля, то жiнку манить до себе пальцем, шепчеться з нею, розводить руками, зве _Марисю_. Пiд кiнець монологу вiн зовсiм стурбований. _Протасiй_. Так ото, знаєш, поїхали ми у Кременчук з Сидором Карповичем Жироїдовим, може, чув?.. Вiн лiт п'ятнадцять, а може, й двадцять буде, як умер в Яструбинцях ... царство йому тебесне... Балка упала на голову i вбила його... славний чоловiк - яз 'ним спiзнався ще у Плисковi, iмiнiї графа Лопушанського, Лопушанський охотник був на всю округу... Я в нього достав собi хорта, та така була собака, що зайцьовi й писнуть не дасть... Поїхав у Плискiв до свого давнього знакомого Iвана Жука, а ста рий Жук i каже: шкода, млин стоїть, поправляють. Нiчого робить, стали ми годувать воли, а тут прийшов Сидор Карпович - вiн пiдрядився в Розлогах, у Херсонщинi, строїть церкву i ото попросив мене поїхать з ним у Кременчук лiсу куповать. Дiло було напровеснi. Не доїжджаючи Кременчука, є город Крилов, а там живе давнiй мiй приятель, ще й кум - Супостатов. Лiсом торгує. Ми з ним у вен-герську кампанiю 16 познакомились, я хрестив з його жiнкою дочку у Митрофанова, - може, знаєш? Єлена Вiкентьєвна... Входе _Омелько_. _Омелько_. Оказiя, пане... _Мартин._ А що? Де панич? _Омелько_. Подався у город. _Мартин._ Як? _Омелько_. Наняв Шулима, i той його повiз на своїй коняцi у город. _Мартин._ Брешеш, iроде!! _Омелько_. Побий мене бог! Я сам бачив, як виїхав з двору, ще й сказав менi: кланяйся своєму пановi, скажи, щоб не ждали мене бiльш нiколи... Я, каже, пошуткував!.. Жид ударив кобилу батогом, повозка заторохтiла, i я бiльш нiчого не чув. _Мартин._ О господи! Що ж це? Насмiшка? Не може статься, тобi так здалося! _Омелько_. Та нехай менi повилазять! Коли не вiрите, то спитайте Голду. _Мартин_ хватається за голову i сiда, гостi сполошилися, шепчуться. _Дульський_. Ходiм, панове, бачите - чоловiк у такiй оказiї, чого нам тут стирчать. _Виходять_. _Перший гiсть (на вiдходi)._ От тобi й заручини... _Другий гiсть_. От тобi й чиновний жених... Ха-ха! _Протасiй_. То я тобi другим разом розкажу. Прощайте! _Всi виходять_. _Мартин (вскакує)._ Осудовисько! На весь свiт осудовисько!! Палажко! Що менi робить? Що нам робить?.. _Палажка_ _(обнiма Марисю)._ Бiдна моя дитина! Ославив, покинув!.. _(Плаче.)_ Хто тебе вiзьме тепер?.. _Мартин._ Цить!! Я йому так не подарую!. О мiзерний, о паскудний! Кипить моя кров!.. Кипить!! Менi страм, дочцi страм!.. Перед усiма дворянами страм... Нi! Я ж i тобi, я ж i тебе... _(Бiжить до дверей i гука.)_ Омелько! _Омелько_. Я тут, ось. _Мартин_. Сiдлай менi Рака, а сам сiдай на Блоху. _Омелько_ вийшов. _Палажко_! Достань гарапник, давай шапку! _Палажка._ Опам'ятайся, що ти робиш?.. _Мартин (тупа ногами)._ Не питай!! Роби, що велю! _Палажка_ пiшла. Я ж на твоїй спинi всю свою обiду випишу!.. Я ж тобi... _Марися._ Папiнька... _Мартин._ Мовчи! Геть пiшла! _Марися _вийшла. Не будеш ти славить, а будеш ти струпи гоїть! _Палажко_! Давай шапку, давай гарапник!.. О, злiсть мене задавить... Омелько! Мерщiй! Входять _Омелько_ з середнiх дверей, _Палажка _- з бокових. _Палажка _подає шапку i гарапник. _Омелько_. Готово! _Мартин (надiва шапку, бере гарапник)._ Бери i ти батога, за мною! Я ж з тебе зроблю писанку!.. Я ж тобi покажу, як шуткувать з дворянином! _Мартин _i _Омелько_ виходять. _Палажка_ обнiмає _Марисю_, плачуть. Завiса. ДIЯ П'ЯТА Декорацiя та ж. ЯВА I Входять _Степан _i _Омелько_. _Степан_ одягнений по-дорожньому. _Омелько_ несе за ним скриньку. _Степан._ Ну, слава богу, - дома. _(Роздягається.) _ _Омелько_. Де його поставить? _Степан._ Став тут i доказуй мерщiй, як далi було. Далеко ж ви його догнали? _Омелько_. От зараз на поворотi, бiля розкопаної могили. _Степан. _Ну? _Омелько_. Стали наближаться, а панич той, певно, пiзнав нас, почав штовхать жида у спину; а жид оглянувся i зараз затрiпав обома руками, зашарпав кобилку вiжками i ну її цвьохать батогом; а кобилка вскач пустилась, а ми ще гiрше припустили. Конi нашi потомились, бо ми з копита вскач погнались. Блоха вже стала спотикаться, а Рак аж стогне пiд паном! Вони не втечуть, а ми не доженем... А бiля могили дорога переорана, повозка застрибала по борознах, потiм задок схиливсь на лiвий бiк, потiм одско-чило колесо, вiсь одбилась, кобилка стала, жид схопився i що є духу попер у бур'яни.... Отут ми їх догнали... i я напарив жида, а панича пан частували.... Спасибi, чумаки одняли, а то, мабуть, i вбили б. А потiм пан злiзли з коня, стали пить воду, трусяться та й упали як неживi... Чумаки тi їх i додому довезли. _Степан._ От нещастя!.. Iди ж випрягай конi. _Омелько_ пiшов. ЯВА II _Степан_, а потiм _Марися._ _Степан (роздягається)._ I хто б сподiвався, що так скiнчиться сватання? Добре й Нацiєвському сердешному досталось, одначе хоч би тобi пару з рота пустив!.. Як приїхав, то слабiв двi недiлi. Я його питаю: а що, як?.. Нiчого, каже, приймали гаряче. Тепер i сам бачу, що гаряче. Поганi нашi дiла, усе пiшло шкереберть - i в дворянствi одказали, i земський суд скасували, i я остався за штатом - i куди примоститься, сам не знаю... Входе _Марися._ _Марися._ Стьопа! Приїхав? Здрастуй, братику! _(Обнiма його.)_ Слава богу, що ти приїхав, - ми вже з мочi вибились i ради не дамо!.. Батько дуже слабi, - мабуть, умруть. _(Плаче.)_ _Степан._ Що ж йому таке? _Марися._ Одно до другого... Тут оказiя з тим женихом, ти, мабуть, чув? _Степан._ Чув, _Омелько_ розказував. _Марися._ Не вспiли батько очунять пiсля тiєї оказiї, а тут Красовський зiбрав людей, виганяв нас з села, хотiв розвалить хату; батько дуже сердились, сварились, кричали, i з ними зробилась якась причина: упали на землю зовсiм як мертвi. А, не доведи господи!.. Ми з матiр'ю в ногах у Красовського валялись - насилу одпросились на мiсяць, та й то дядько Гервасiй заступились... I це ще не кiнець! Пройшло скiлько днiв, батько стали поправляться, як знову получили бумагу, що в дворянствi одказано, i зовсiм уже занедужали, з сили вибились, нiчого не їдять... все зiтхають та читають ту проклятущу бумагу... Коли б хоч з Красовським помирились, а то вiн знищить нас зовсiм; завтра строк вибираться, а куди вибираться, що робить з слабим батьком, самi не знаємо! Слава богу, хоч ти приїхав! _Степан._ От наказанiє господнє!.. Не знаю, як i признаться тепер батьковi!.. Я вже, Марисю, теж не служу - мене за штатом оставили. _Марися._ .Не кажи, не кажи батьковi, борони боже! Вони зараз i вмруть, як ще довiдаються, що й ти не служиш. Пiсля скажеш... _Степан._ А мати ж де? _Марися._ Пiшли до дядюшки Гервасiя просить, щоб помирився з батьком, чи не дасть якої ради, - його так татко любили, завиїе слухали - i посварились... _Степан_. А за що ж уже з Гервасiєм папiнька посварився? _Марися._ Багато говорить, я тобi послi розкажу, - а тепер iди до батька, вони тебе дуже нетерпляче ждали. Тiлько не кажи, що ти не служиш, борони боже! Послi... _Степан_. У мене аж ноги стали труситься... Стiлько бiди кругом, що й... _(Махнувши рукою, пiшов у боковi дверi.)_ ЯВА III _Марися_, а потiм _Микола _i _Степан_ _Марися (одна)._ А, господи милосердний! Верни ти спокiй i мир у нашу сiм'ю! Так уже вимучились всi, що, здається, i умерти було б краще, нiж щодня турбоваться i не бачить краю всiм бiдам i напастям! На дядюшку Гервасiя уся надiя... Чи ублагають же то його мати? Входе _Микола._ Ну що? Мати у вас? _Микола._ У нас. Батько згодилися, зараз прийдуть сюди. Я почув i побiг мерщiй тобi сказать про цю радiсть! Може, й нам щастя знову усмiхнеться! _Марися._ Слава богу! _Микола._ Здається, i Степан приїхав? _Марися._ Приїхав, вiн у батька. _Микола._ То я зостанусь... Входить _Степан._ _Степан._ Iди, Марисю, папiнька тебе кличуть. А, Микола! Здрастуй. _Микола (поцiлувавшись)._ А що, як батько? _Степан._ Хоч i не питай!.. Змарнiли зовсiм. _Микола._ Ти ж надовго приїхав? _Степан._ Зовсiм! _Микола._ От i чудесно! I який же. я радий, що ти зостанешся у селi! Знов затоваришуєм. . ЯВА IV Входять _Палажка_, _Гервасiй_ i _Протасiй_. _Палажка._ Стьопа! _(Обнiма i цiлує його.)_ Що? Бачив батька? _Степан (зiтхнувши)._ Бачив. _Палажка_ _(через сльози)._ Як смерть... як смерть. _Гервасiй._ Заспокойтесь, заспокойтесь, - сльозами не поможете. _Степан._ Здрастуйте, Гервасiй Семенович! Протасiй Матвiйович! _Гервасiй._ Здоров, козаче, здоров! Чоломкаються. _Протасiй (чоломкається)._ Як же служебнi дiла? _Гервасiй (побачивши Миколу)._ А ти чого тут опинився? _Микола._ Почув, що Степан приїхав. _Палажка_ _(до Гервасiя)._ .Заходьте ж, Гервасiй Семенович, прямо сюди. _Гервасiй._ Може б, попереду ви йому сказали, щоб не стривожить. _Палажка._ Ну-ну, добре, я скажу. _(Пiшла.)_ _Гервасiй._ А що ж, Степан Мартинович, скоро столоначальником будеш? _Степан._ Де там! Я вже не служу, Гервасiй Семенович. _Гервасiй._ Ну?! _Степан._ За штатом остався. _Гервасiй._ О?! Чув, чув, - менi казав Красовський, що земський суд скасували. Так ти, виходить, лишнiй! I нащо тобi та служба? Чи багато ж ти там брав жалування? _Степан._ Два годи нiчого не получав, а оце на третiй, по розкладцi, два з половиною у мiсяць назначили. _Гервасiй._ Два з половиною?! Господи! Здоровий, молодий чоловiк два годи дурно сидить, а на третiй у мiсяць получа два з половиною!! Протасiй. Я ще, як служив у покiйного землемiра, Харитона Харитоновича Кацавейченка, вiн жив у Трахтомировi, на Дворянськiй вулицi, в будинку... дай бог пам'ять... в будинку графа... _Гервасiй (маха рукою на Протасiя i перебива його). _Послухай мене, Степане, покинь ти думку про чиновника! Зовсiм одурiв старий: робiтниковi плате на своїх харчах тридцять рублiв, а сина, замiсть того щоб привчать до хазяйства, вiддав у службу - байди бить!.. Тепер не тi часи, з твоєю наукою далеко не заскочиш. I все то дворянство наробило. I батька треба збить, щоб вiн з дворянської зарубки зскочив, бо все хазяйство пiде прахом, а чиновника з тебе не буде... _Степан._ Та я вже набив руку, Гервасiй Семенович, деякi бумаги i сам умiю писать... _Протасiй_. Покiйний землемiр Кацавейченко... _Гервасiй (не слуха Протасiя, до Степана)._ Плюнь ти на це дiло! Батько старий, слабий, а одному синовi, мавши добре своє хазяйство, не варт тиняться по канцiлярiях i за два з половиною в мiсяць тратить здоров'я, зводить готовi грошi на одежу, на харчi... Добре, як дослужишся до чого путнього; а як так i вмреш канцеляристом, а хазяйства не навчишся, не привикнеш, - що ж робить пiд старiсть? От i тепер - за штатом, якби не було хазяйства, що його робить? Покинь, сину, берись за прадiдiвське рукомесло. _Степан._ Та... воно... я й сам бачу тепер... я не вiд того... не знаю, як батько... _Гервасiй._ От я з ним побалакаю. _Степан._ Тепер не кажiть, Гервасiй Степанович, бо, борони боже, ще гiрше заслабне... _Гервасiй._ Я знаю, коли сказать, тiлько не потурай батьковi, не шукай дворянства, усе буде гаразд. _Палажка (з дверей)._ Iдiть, Гервасiй Семенович! _Гервасiй _iде. Зрадiв старий, аж наче ожив трохи! _Гервасiй i Палажка _пiшли. ЯВА V _Протасiй_, _Микола _i _Степан._ _Протасiй_. Стьопа! _Микола._! Iдiть, я вам розкажу. _Микола _i _Степан _беруть стiльцi i сiдають коло _Протасiя_. От Гервасiй каже, що два з половиною мало, а як я у покiйного землемiра Кацавейченка брав пiвтора! Правда, раз у раз в командировках, то на його харчах... Раз, знаєте, поїхали межувать землю до Губачевських-Носачiв... Вони жили тодi всi вмiстi у Семикратах... а батько їх, - нiхто з вас не знав батька? Вiн лiт п'ятдесят тому як умер, не знали?.. Нi, нi, не знали... Перерiзав собi горло бритвою... Вiн був жонатий на Свербихвостовiй, - там лукава була жiнка, борони боже всякого хрещеного вiд такої!.. Змолоду крутила хвоста з уланами... Недалеко вiд них стояв уланський повк, так вона одного улана... от забув, як його фамилiя... на умi вертиться... так якось чи на птицю, чи на лоша скидається... так окрутила, що вiн покинув службу i переїхав до неї у село нiби управляющий i почав заправлять... Гi! Гi! А сам Губачевський-Носач тут же живе i нiчого не каже... Заперся собi в своїм кабiнетi i наче його нема... Гi! Гi!.. Так мужикам стало жаль пана, вiн, покiйний, добрий чоловiк був, i таки улан той... от забув фами-лiю... обiжав їх. Застукали мужики того улана... Ксьокачевський! А бодай тебе, так-так, Ксьокачевський! Я ж кажу, що на лоша скидається, - ксьо, ксьо, Ксьокачевський! Застукали на току, зв'язали i одвели в стан! Отаке було... А пiд старiсть