Вже стiльки днiв уплинуло вiд приїзду доньки вашої Манi, а моєї улюбленої колишньої ученицi, що аж прикро менi, що досi я ще не повiдомила вас про її тутешнє життя-буття. Гаразд, що вислали ви її трохи в гори, гаразд, що прибуває й Нестор. Та коли властиво приїжджає вiн? Маня визирає його чи не щодня. Щодо неї самої (саме тепер нема її вдома), то в моїх очах, вiд часу як не бачила я її (вiд послiднього мого побуту в вас), вона .все ще та давня Маня, з своїм пишним смiхом, коли смiється, i з тими очима, що пригадують її матiр. Одначе щодо душi її, я не доглянула ще до дна її. Вона зачиняється. Говорить i розказує про всяку всячину, про що б i не запитала я, а про своє нутро анi слова. Писали-сьте менi свого часу, дорога приятелько, що вона вiдкинула добру партiю, i що не знаєте, що властиво має вона за плани з своєю особою на дальше. Щодо мене, моя дорога панi, то я знаю лиш одно, хоч те одно - вiдгадує сама моя власна душа, бо сама вона, як кажу, не говорить нiчого. А це те: ваша Маня не забула Богдана Олеся й досi. А чи добре це, що вони будуть тут хоч i не зчаста бачитись, я не знаю, особливо - щодо її особи. Богдан усе ще той сам гарний i поважний мужчина, i все ще, як менi здається, цiкавиться нею. Але щоб його мати, та горда матерiалiстка, хоч трохи, хоч би на старiсть змiнилася - того не окажу. Як колись, показує вона себе й тепер у дорогих матерiях, мiрить убожчого вiд голови до нiг, носить свої дорогоцiнностi з пихою, наставляючи по можностi кожному украшенi перснями руки до поцiлунку. Десь бачилася я з нею раз припадково пiд час повороту з церкви, але маю доста. Подалася трохи й колишня пишна постать, - зраджує, що життя не доторкалось усе i її лише самими нiжними руками. Та що з того! В нiй i тепер ще повно егоїзму й фальшу, яким дотикала болючо не одну душу коло себе, мучила не один раз окружения своє, а власного свого мужа до розпуки допроваджувала! Вiтаючися та перебалакуючи по щиростi (бодай з моєї сторони), я сказала до неї мiж iншим жартом: "Хоч би цього року, панi, були ви нам синову привезли в гори й представили. А то все самi прибуваєте вдвiйку з сином. Чи справдi не гадає пан Богдан одружитися? До нас доходили одного разу слухи, що вiн жениться!" так сказала я. Одначе, господи, що сказала я таке, що вона так на мене витрiщилася? Аж почервонiла. "Мiй син не ожениться без рахунку, як би це хто думав, - вiдповiла. - Мiй син свою матiр поважає. Як найдеться така дiвчина, що догодить менi i йому пiд кожним взглядом... себто як припаде нам обом до вподоби, я дам дозвiл на женячку, а як нi, вiн дасть собi й без жiнки раду. Слава богу, досi мама його в себе зле не держала. Чи не здоров вiн, чи не на становиську? Життя йому не рай? Доки життя мого, йому все так буде. А слава богу, я ще чуюсь сильна й при здоров'ї, отже, буду його дозирати лiпше, як жiнка. Нехай не журиться нiхто моїм Богданом, коли сама я не журюся. А як хто буде ним надто цiкавитися, то ви розповiджте це всiм: нехай собi нiхто не робить на нього непотрiбних надiй!!." "Бiдна Маня, бiдний Богдан, оцю гору ви не перейдете", подумала я тодi, i ця думка мене не покидає. Ось i стiльки, що могло б вас на колишню тему "Маня й Богдан" на хiвилину-двi зайняти. Що Богдан, може, все-таки iншої гадки, як його мати, нехай послужить за доказ те, що оногди вiдвiдував Маню. Правда, все те, про що розмовляв вiя з нею, манi невiдоме, але знаю лиш те, що коли по його вiдходi я зайшла до Манi, вона сидiла, низько схилена над якимсь шитвом, i видалась менi надто поважна. "Що, Манусю, - спитала я її, погладивши її нiжно по волоссю. - Пiшов ваш гiсть?" "Пiшов, панi Мiллер", вiдповiла i, взявши мене нагло за руку, поцiлувала її. Це було в неї щось незвичайне. Вона подiбного нiколи не робить. "Чи був Богдан проти тебе добрий?" опитала я i тут же пожалувала своїх слiв. "Добрий, - вiдповiла вона. - Повiсив ваш образ, панi". "А далi?" "Нiчого. Хiба що сказав мiж iншим, що можна навiть i любов ворога здобути". "Можна, донько..." вiдповiла я й погладила її, як перше. Вона не обзивалась бiльше. Лиш по якiйсь хвилинi сказала: "Вiн, здається, той сам, що був... i... гарний, панi Мiллер... Гарний i, здається, як його батько - добрий..." Вона схилилася наново над шитвом, а її брови зморщились, неначе вiдчували фiзичний бiль - i мовчала. Я вiдчула, цю з його сторони запало щось роздразнююче в її душу, але що це було, я не знала. По упливi якогось часу, пiд час котрого жодне з нас не заговорило, обiзвалась я. "Пощо ти, Маню, приближалась взагалi до панi Олесевої на двiрцi?" На тi слова дiвчина, мов на лихiм учинку спiймана, схилила голову ще глибше, мов поборена, i сказала твердо: "Мусила". Я поглянула зчудовано на неї. Але вона, побоюючись, очевидно, дальших питань з моєї сторони, зложила з уданою байдужнiстю шитво в комод й вийшла, як сказала, на прохiд. "Мусила", вiдповiла вона. Бути може, що з деяких причин i "мусила". Але що головна причина була все-таки та, що панi Олесь, будь-що-будь, усе-таки мати Богдана, i вона в своїй добротi не могла iнакше поступити, як саме поступила... то, розумiється, вийшло, що "мусила". Що з того вносити? Не знаю. Коли б уже Нестор приїхав. Коли б уже вiн приїхав. Менi здається, вiн привiз би з собою гармонiю, а що найважнiше, Маня мала б з ким по горах i лiсах ходити. Вправдi, впевняє мене, що самiй найкраще в природi, але мене не покидає думка, що в його товариствi вона була б веселiша. Стiльки на нинi, дорога приятелько. Вiдколи вона в мене, я мов вiдмолодiла, а хата неначе вiдновлена. Ваша незмiнна Анна Мiллер. P. S. Чую, що панi Олесь очiкує кревнячку Дору К. у себе на якийсь час. Лихi язики в нас впевняють, що панi Дора противна тому, щоб Богдан узагалi женився, бо, кажуть, напрятаного срiбла, полотна й т. iн. осталося би колись по бiльшiй частi їй". * * * _ (Третьої днини). Нинi одержав вiд Нестора лист, де сповiстив мене, що приїжджає пополудневим потягом. Про його приїзд однак його сестра не знає, бо вiн умисне не повiдомив її, щоб зробити їй тим несподiванку. Довiдавшися про це, я всунув лист до кишенi, а сам вийшов у вказанiм часi проти свого молодого приятеля. Щоправда, я не менше радувався його приїздовi, як його сестра, що, певно, тужливо ожидала свого любимця. Я вийшов проти нього на дворець, а вiн, наказавши фiякровi везти свiй багаж на надану адресу, сам просив мене пiти з ним пiхотою коротшою дорогою додому, про котру знав здавна, що iснувала. Я сповнив його бажання, i ми пiшли. Дорогою оповiдав менi, що за кiлька день приїжджають колишнi Манинi хлiбодавцi, а з ними й вона - панна Наталя Ливенко. - Зробили твої вiдносини до неї якi поступи до певностi? - спитав я його, просто любуючися ним, мов любим якимсь братом своїм. Вiн змiшався нiжно, мов дiвчина, й усмiхнувся. - Так, - вiдповiв. - Вiдколи сестра поїхала, був там зо два рази. - I що ж? - спитав я. - Нiчого. Вона була ввiчлива, ми розмовляли досить багато, лиш, на жаль, був оба рази й доцент Д. присутнiй. - А вiн там чого? - Вiн бiльше прислухався нашiй розмовi, чим сам говорив, сидiв, крутив вуса. Казав оповiдати собi дещо з нашого урядування; дивувався деяким поясненням, про котрi, як признався, не мав поняття. I вiдтак ми разом вiдходили. Видко, дiвчина припала йому також до вподоби, бо скiльки разiв зайду туди, застаю його консеквентне. Зрештою, - додав своїм нiжним усмiхом, - нехай собi буває. В менi не ворушиться зависть. Скорiше бiль. Вiн чесний i працьовитий мужчина i до мене щиро вiдноситься. - А я чудуюсь тобi, - вiдповiв я йому. - Може бути, твоя вдача з грунту витончена й ушляхетнена вже твоїми предками, що гiдна спокiйно, а радше пасивно дивитись, як рiвночасно з тобою ходить i другий мужчина до твого iдеалу, сидить i прислухається й обсервує вас. Я б цього не видержав, Несторе, я б або цiлком вiдтягнувся, або запобiг би йому, освiдчаючись; а не отак, мов вижидаючи чого-то, як ти! На тi слова мої, трохи нетерпеливi, вiн поглянув на мене й вiдповiв: - Я не кваплюсь, бо й нема чого квапитися. Я знаю, що вона скоро не вiддасться. Вона ж не буденна дiвчина. А такi не все скоро вiддаються. Бути може, я освiдчусь їй i цього лiта. Не думай, що через це моя любов слабша. В мене нема хвилини, в котрiй би я про неї не думав. А так люблю я її чи не п'ятий рiк. Працюю подвiйно. Раз з обов'язку, а по-друге, хочу опинитись на такiм становиську, щоб не потребувати нiколи й нiчого вiд других для своєї особи, а найменше чогось вiд жiнки. Тодi аж хочу я поставити її поруч себе. I тодi я буду справдiшнiй мужчина. Сам хочу собi свiй шлях умостити. А така "самота" вимагає подвiйного труда. А як колись пiднесуся вище понад рiвень буденного, не з честолюбивостi, Богдане, - додав майже з гiркiстю в голосi й поважно, - а з напору внутрiшнього iмпульсу, я зможу гордо на тi ступенi поглянути, котрими йшов я, а котрi вимощенi тяжкою працею, що тепер, - вiн усмiхнувся сумно, - викликає у моїх товаришiв насмiх, а для моєї особи назву "фiлiстер". Моя праця, Богдане, - додав, - не лиш тяжка, але й захована перед буденнiстю. Буденнiсть ординарна, як i члени її, з котрих складається. А чого б не доторкнулася, те все забруджує. - Ти привiз з собою i якi науковi твори? - спитав я, коли ми зближались до вулицi, з котрої здалека виднiлися вже високi й поважнi сосни старої "лiсничiвки". - Декiлька. А також i iнструмент свiй. Будемо з Манею або часом i з нею вдвiйцi грати. А як нi, буду сам вечорами грати. Це менi милiше понад усе, коли можу на самотi з своїм iнструментом розмовляти. - Iдеалiст! - сказав я, поклепавши його по плечах. - Добре, що маю тебе тут. Я не дам тобi займатися наукою. Вже аж помарнiв з працi. - Я був хорий, Богдане, ще восени... - вiдповiв вiн. - Простудився й кашляв; ще й тепер не позбувся цiлком того. - Тут ти будеш мусив обернутися в рослину, як тi смереки на верхах. - I сказавши це, я вхопив його жартiвливо за рамена й на мить потряс цiлою його високою, але нiжною постаттю. Вiн усмiхнувся, звiльняючись з моїх рук... - Я не такий безсильний, i не так легко мене побороти, Богдане, як тобi здається, - сказав. - В менi можна й легко помилитися. - Щодо того, то це правда. Хто б мiг вас зглибити... ви, Обринськiї - Я б з тобою помiрився колись, Богдане... - сказав, незважаючи на мої слова. - Добре, Несторе... Але я... мужик... - Колись у лiсi, Богдане, й мiж смереками... Я витривалий. I говорячи й шуткуючи, отак ми опинилися коло "лiсничiвки", що, захована мiж соснами, визирала своїми бiлими стiнами приманчиво до прохожих. Тут я, хоч i який короткозорий, побачив здалека, що на низькiм ганку, оброслiм плющем, сидiла панi Мiллер, а бiля неї Маня. Обi були зверненi до хвiртки... i чимось зайнятi. Ми дiйшли. На скрип хвiртки обi жiнки оглянулись. Поки успiв я вiдчинити її i впустити Нестора (сам я залишився поза дротяною огорожею - на дорозi), вибiгла вже Маня, побачивши брата, з ганку й, кидаючися йому радiсно на груди, повисла тут же на хвилю. - Як радуюсь, що ти вже тут, Несторе! Як радуюсь... - говорила раз по раз, випещуючи брата з любов'ю. Вiдтак, вiдступаючи вiд нього, щоб мiг перейти до хати, вона нараз замiтила коло хвiртки мене. Миттю звернулася до мене. - Ви привели менi мого брата, пане Олесь, i яку радiсть справили! Я так нетерпеливо ждала його. - I сказавши це, вона простягнула до мене з подякою руку. Я стиснув її, поцiлував, не обiзвавшися нi словом. Перелякана, мов схоплена на забороненiм учинку, вона вiдтянула скорим рухом руку. А я, звертаючися за Нестором, що вiтався в тiй хiвилi з панею Мiллар на ганку, кликнув: - Несторе! Завтра або й позавтра зрання жду тебе в себе, пiдемо мiж "смереки"... I не вижидаючи, я вiддалився скорим кроком вiд лiсничiвки. Ми були оба на верхах i в лiсi. Вийшли зрання й пiшли. Йшли мов святинею, чимраз вище й глибше в лiсову зелень. Все самим сосновим лiсом i тишиною. Раннє сонце перебивалося крiзь гiлля, лягаючи блиском тут i там на зарошений мох, а живичний запах, що розходився лiсом, обiймав i освiжував нас. - Коли б так кожний з нас мiг хоч вiд часу до часу покупатись у такому повiтрi! - сказав Нестор i, розкриваючи груди проти повiтря, кинув капелюхом об землю, а сам, спершися плечима до якоїсь об'ємистої великанки-сосни, задивився поважно вперед себе мiж верхи сосен. Старезне соснове гiлля звисало нерухомо над нашими головами, i ми вiддалися на часок цiлковито потузi лiсової тишини. - Тут мусив би й хто подужати, - сказав, перебиваючи тишину, перший Нестор. - Але там у долах, вiчно в працi, ярмi й науцi, заодно мiж стосами актiв i фолiантiв [52]ти, хоч би й не хотiв, наберешся хороби. - Почуваєш себе нездорово? - спитав я, окинувши оком молодого товариша, що своїм тонким обличчям пригадував скорше студента-академiка, як урядовця одної з найповажнiших iнституцiй, котрий виглядав у тiй хвилi дуже гарно, вiдгорнувши волосся з бiлого чола. - Я? - спитав вiн, усмiхнувшися весело. - Це я не про себе, а так взагалi говорив. - I ти тут свiй кашель покинеш, - закинув я. - Пiд оцими соснами ти повинен найбiльший час твоєї вiдпустки перебувати. В тебе, як сам говориш, ще на кiлька рокiв працi, тож треба до неї тут скрiплятися. - Менi нiчого не хибує, - сказав вiн поважно. - Ти, чоловiче, не знаєш Обринських; кинь їх i з вежi вдолину, вони все стануть на рiвнi ноги. Вони репрезентанти витривалостi й непоборимостi, дарма що цього по їх поверховностi неслiдно. Примiром, анi по менi, анi по моїй сестрi. Але, - додав нараз весело, - поки я кину тебе, Богдане, додолу, пiдiм ще й на другу сторону цiєї пишної гори, по котрiй бiгав я стiльки малим хлопцем. Або й он там пiд скалу. - Го, го, Несторе, - сказав я й поклепав його по плечi. - Ви обоє з сестрою хоч i якi добрi репрезентанти витривалостi й, як кажеш, неiпоборимостi, але до мене ви недоросли. Я все ж таки вiд мужицької кровi не вiддалився. Я горджуся своєю силою. її не побiдить нiхто так легко. Навiть i ви, панята мої, нi. Ледве вимовив я тi мої слова, вiн уже зблизився до мене. Усмiхаючись одним кутиком своїх уст, що так живо пригадували менi сестру його, вiн, прилягши груддю до мене та обвивши мене своїми руками, мов корiнням деревини якої, стиснув мене сильно, молодечо, аж до болю, i тут же й залишив. - Не глузуй з "панят", - сказав i розсмiявся з вдоволеним, побiдним поглядом. - Менi страх хочеться, голiафе, кинуть тебе ось тут на землицю столiтнiй соснi пiд ноги! Чуєш? - Чую, хлопче, - вiдказав я, мимоволi й собi усмiхаючись. - Але поки що дай тому спокiй. Прийде час, ти кинеш. Але, як кажу, поки що ще сам крiпись... А тепер здiймай капелюх з землицi, поклонись соснi й ходiм, куди нас очi ведуть. Ще з годину ходу лiсом, а там вийдемо на одну царинку й припiчиемо. Коли це нам сприкриться, заглибимось у шум сосен. А що там зачуєш, перекажеш їй, як вона приїде. - Нi, Богдане, тобi належиться першенство до переказу. Я буду мовчати. - I сказавши це, вiн нараз споважнiв, i ми пiшли. Вiн передi мною високий, стрункий, бiльше хлоп'ячий, як мужеський, в бiлiм легкiм капелюсi. А я не менш мовчазний за ним. Iдемо... Ми оба i разом з нами тишина. Тут i там шелесне блискавичне дряпання, може, вивiрки якої або полохливої птахи... Ми стаємо, оглядаємося й слухаємо. Часом вiддихаємо глибоко. Особливо Нестор робить такi вправи. I знов оглядаємося. - Чуєш що, Несторе? - питаю я. - Уважаю... - вiдповiдає вiн i заходить глибше мiж сосни, мов у церкву... Так довго... Остаточно ми не вийшли на царинку, лиш противно вниз, себто мов у яругу в роздвоєння гори, де вона, хоч заросла рiдшою сосниною, серединою берегла мiж камiнням потiк. По обох сторонах потоку скалисте гостре камiння, а трохи оподалiк вiд них, тут i там мiж молодими соснами, вiльнi, яснi мiсця... Тут ми полягали. Сонячне сяйво розпарює соснину, рамена сосен звисають низько над нами, днина чудова, а гаряче повiтря переповнене живицею... Недалеко нас висадився з гори камiнь-велетень. Вегетацiя пишна. Трава, папороть, арнiка, незабудьки й т. iн. Все те розкошує коло берега потоку. Ми, покидавшися на землю в траву, повiдгортавши з зiпрiлого чола волосся - лежимо... Я лежу довго, спокiйно, майже забуваю про свого недалеко мене так само неповорушно лежачого сусiда. Якiсь картини, з давна й теперiшностi, перепливають i мiшаються в головi. Нараз, коли затуляю очi, бачу картину з послiднього року, поки виїхав я з батькiвщини з першим авансом до З... Її вже тодi дома не було. Саме взимi того року вона виїхала до панства Марiянiв. А лiтом, у день перед моїм виїздом назавше, ходив я тодi з ще малим Нестором попрощатися з лiсом. Вiн, розумiється, про те не конче знав. Тодi я перележував у лiсi також, як ось тепер, на землi мiж смереками, а вiн, малий, бiгав коло якогось невеличкого багна, над котрим уганялися стрикiзки, i старався вловити їх. "Що ж, ловиш їх, Несторе?" питав я. "Нi, - вiдповiв вiн. - Вони лiтають кругом мене, нiби зачiпають мене, а я, як обдурюваний, кручуся мiж ними, аж упрiв, i не можу жодної вловити!" "Вони такi, як твоя сестриця Маня", сказав я йому на те, i бiльше нiчого. А вiн вiдповiв, знеохочений: "Та що менi з того! Коли б я мiг таку Libelle[53] зловити!.." Чому менi саме тепер, по стiльки роках, нараз пригадалося, я не знаю. I пролежавши ще якийсь часок, так мов потонувши в спогадах i гадках, я кликнув: - Хлопчеi Примружи очi й слухай. - Чудово! Шум сосен заливає повiтря, колишеться в ньому. Я чую й упиваюся, Богдане! Небо таке чисте, сине й без хмарки, само силує око примружитися. Бачиш? - Бачу, Несторе, але волiю вслухуватися в шум сосен. Не рухаються, а чуєш їх. Чудо... - Тайна сосен, Богдане. Шкода, що Манi нема. - Шкода. - Он там, Богдане... глянь, який природний басейн виробився з потоку. Просить скупатися в ньому. - Скупайся. - Я б зараз, але боюсь... Я зiпрiлий i ще потрохи кашляю. За тиждень-два... зможу. Але яка шкода... Пишний басейн! - В ньому, мабуть, i купаються, Несторе. - Хто? - Нiччю при мiсячнiм свiтлi русалки... Вiн обернувся нараз лицем до мене й усмiхнувся. - Ти говориш як поет, Богдане. Хоча, щоправда, можна й не укладаючи вiршiв бути поетом. Знов мовчання... По хвилинi: - Хлопче! - Що, Богдане? - Пригадуєш, як я мав з гiр виїжджати (ти був ще малим хлопчиною), i ми оба впослiднє ходили в лiс... - Пригадую. - Ти був пишний хлопчина. - Дурень був... - вiдповiв вiн i усмiхнувсь. - Я лiг на землю, от як нинi пiд смереки, з душею, повною туги й смутку. А ти обходив чи оббiгав якусь невеличку калабаню, що виробилася з недалекого джерела, i старався зловити стрикiзку, пояснюючи менi, що їх крильця тому прозоро-синi, бо й небосхил такий. Вiдтак силувався ти вловити конче таку одну стрикiзку. А остаточно не вловивши жодної, змучившись, ти покинув це, прийшов i лiг коло мене. Ти, кажу, був пишний хлопчина, Несторе, i тодi заворушилось у мене бажання мати такого хлопця, як ти... Вiн зарум'янився нiжно й вiдповiв: - Виховай собi такого. - Так, Несторе... Але й з моєю мужицькою кров'ю. - Це вже не був би такий, як я, - обiзвався вiн. - Нi. Бо тодi був би це почин до нового пня на будуче. "Und wo das Harte mit dem Zarten sich paart, da gi,bt es einen guten Klang"[54]. Лiпший й досконалiший матерiал для цього миру, як зокрема Обринськi й Олесi. - Може, - вiдповiв вiн i нараз пiднявся бистро на рiвнi ноги. - Ти куди, Несторе? - спитав я, не вiдвертаючи з його стрункої постатi очей. - За стрикiзкою... Он там бачу над басейном. Я всмiхнувся. - Ага, бажання з хлоп'ячих лiт ожило. Спробуй! Але не зловиш її... I я за ним встав з свого мiсця. - Зловлю. Вiн здiймив капелюх мовчки, його нiжнi вуста звузилися, мов затялися, i вiн пiдiйшов уважно до природного, як казав, "басейну", де в повiтрi над ними кружляли блискавичним льотом чудовi, прозоро-синi, з банькуватими очима стрикiзки. Я приглядався спокiйно до його ловлi, скорим, зручним, i тут i там знов майже комiчним рухам, не можучи здержатися, щоб не розсмiятися з нього вголос. Часом вiн також смiявся... але це був напiвголосний, трохи замкнений у собi смiх, яким, як кажуть, смiються великi розважнi уми. - Здається, в тих великих збиточних мухах бачиш ти в тiй хвилi очима твоєї уявя панну Наталю... - кликнув я до молодого товариша. Вiн не обзивався, роблячи замiсть вiдповiдi рух, щоб я ради бога мовчав, не займав його... - Не вловиш Наталки! - кликнув я за якийсь час жартiвливо, коли показалося, що його заходи оказались даремнi. - Спiймаю, - вiдкликнув, нахиляючись з капелюхом у руцi знов над водою... - Залиши! - сказав я знов. - Ходи, припiчни. Дедалi треба нам додому вертати. - Я мушу! - вiдкликнув вiн, не вертаючи навiть за мною голови. - Ага, малий Нестор! - обiзвався я знов. - Ну, лови здоров, як хочеш. А я волiю за той час придивлятися потоковi, як вiн невтомимо переливається через камiння i тут i там запiнюється. Надворi стояло пишне, сонячною спекою переткане полуднє. Сосни розпарились, а небо сiяло такою синьою яснiстю, що годi було й очима на нього звести. А округи тишина. Так якийсь час. Нараз скорий блискавичний рух Нестора, а в слiдуючiй хвилi по тiм i трiумфуючий оклик: - Маю! Вже маю її, Богдане! Бачиш? I цiлий зiпрiлий, аж почервонiвши з напруження й спеки, нiс зловлену за крильця велику з синiми крильцями муху - "Наталку". Станув близько коло мене й придивлявся їй поважно. - Дивно... - обiзвався по хвилинi мовчання. - По-нiмецьки називають її Wasserjungfrau [55]. - Я ж казав, Несторе, "муха Наталка", - зачепив я його знов. Вiн не зважав на те й замiсть всього спитав: - А ти не хочеш жодної вловити? - Нi, Несторе. Моя прийде сама до мене. - Чи ти такий певний того? - Так пророчить менi мiй мужицький iнстинкт, iдучи рiвною простою дорогою здорового розуму. Нараз, цiлком несподiвано, пустив вiн стрикiзку на волю. - Ходiм, - звернувся вiн до мене. - Нащо ти пустив Наталку на волю? - Нехай радується життям. Я передусiм хотiв її лиш здобути, - вiдповiв вiн. - Ага! Так вимагає лицарська жилка аристократа. А я нi, Несторе. Мужик заховується все бiльш пасивно. Де вже нам у парi йти. Але ходiм! - Ходiм! III (Пiзнiше). Манинi протектори й колишнi хлiбодавцi панство Марiяни перебувають тут уже бiльше тижня, а з ними й пiд їх опiкою панна Наталя Ливенко. Всi мешкають в домi, де мешкали колись Обринськi. Я, хоча в Ч. не стикався з жiночою частю сеї родини, знав добродiя Марiяна з кав'ярнi, чоловiка знаного з своєї чесноти, добродушностi, простоти й одвертостi в бесiдi. Тут мусив я зi взгляду на бажання матерi познайомитися лиш "з ними одними" i зложити їм, як найближчий сусiда, вiзит. Саме вчора був я там по раз другий, - i признаю одверто, не жалкував того. Це люди iнтелiгентнi, поважнi, i кращого та спокiйнiшого "сусiдства", як вони, не могли ми собi цього лiта. бажати. Мiж iншим, говорено там i про Маню Обринську. Говорено мов про рiдну доньку. Коли я спiмнув, що панство Обринськi були за життя батька мого нашими кiлькалiтнiми мешканцями оцеї от самої "вiлли", панi Марiян чимало зчудувалася. - Чи справдi? - спитала. - Сама панна Обринська ще досi про те не згадувала. - Не споминала, - пояснив я наугад, - бо в тому помешканнi помер її батько, а через те воно їй, може, тепер прикрий спомин, й вона заховалась у "лiсничiвку". - А я iншої думки. Панна Обринська спровадилася в "лiс-ничiвку", бо вiдти, як чую, ближче до лiсу й до нас. А бiльше, може, ще й через те, що її брат, др. Обринський, потребує до . своїх студiй супокою. Там дуже мило', стiльки старезних дерев i смерек коло хати, що, вийшовши лиш з хати, вступаєш мiж смереки, мов у лiс. Я якраз нинi вiдвiдувала панну Маню й пiзнала ту її знайому й приятельку її матерi, панi Мiллер. - Давнiшнiми лiтами любила панна Обринська противну гору й лiс, он ту за нашими садами й за рiкою, куди дiставалась найскорiше, переходячи рiку довгою кладкою, що й нинi знаходиться на тому мiсцi, розумiється все вiдновлювана, - сказав я. - Самими сонячними поранками забiгала вона на гору i в лiс. Одного разу ми навiть мало що не порiзнилися, коли стрiнулися на тiй кладцi одне проти другого, й жодне не хотiло завернутись, уважаючи це за пониження своєї особи... Панi Марiян розсмiялася. - I як скiнчилося? Хто уступив кому з кладки? - Нiхто. - Як то? - спитала панi Марiян. - Панна Обринська була б, може, готова i в воду скочити, щоб лиш не уступити менi в тодiшнiй хвилi. Але я... - Але ви? - зацiкавилась жiнка, i її очi спочили з нетаєним заiнтересуванням на менi. - Що я мiг зробити? Взяв такого мотиля, яким була тодi панна Обринська, на руки й поставив позад себе на кладку, щоб могла, не повертаючись, пiти свобiдно дальше своєю дорогою додому, а я знов своєю. - Славно! - кликнула панi Марiян i, обернувшись, поглянула на панну Наталку, що ще ранiше ввiйшла нечутно в кiмнату i, сiвши спокiйно в фотель, обсервувала мовчки своїми ясними з-iпiд чорних брiв очима i мов застановлялася над моїм оповiданням. - Це було, здається менi, потрохи засмiлиео... - обiзвалася, мов кинула нараз камiнцем у мене. - Може, й так, моя панi... - вiдповiв я гарнiй двадцятилiтнiй дiвчинi. - Але що ж було нам робити посерединi кладки над рiкою? Вертатися кожному назад? - спитав я. - Так було б майже лiпше. - Я був би, може, й поступив так, але панна Обринська була тому противна. Вона стояла й боролася з собою. - Я була б не боролася, - сказала дiвчина з вiдтiнком легковаження в голосi. - Була б завернулася й оставила дорогу вам. Ви прецiнь не мали замiру забрати з собою кладку. - Щонайменше, моя панi. Вона подивилася на мене мерехтячими очима й обiавалася знов коротко, як перше: - Панове люблять подеколи, на кошт жiночого почування i їх слабших сил, прокидатись самовiльно в лицарiв; дарма, що з того виникають iнодi прикрi консеквенцiї. Я розумiю, що панна Обринська могла тодi за той ваш трохи засмiливий лицарський вчинок зворушитися. Я б правдоподiбно була так само вiдчувала. Хоча... - додала по хвилi й поглянула в противну сторону вiд мене, - я була б з самого початку з кладки завернулась. Панна Обринська мусила тодi дуже дитинною бути. Я поглянув на неї й усмiхнувся. - Ви емансипантка? - спитав я, оминаючи її запитання. - Нi. Чи мали б ви менi що в такому разi закинути? - О, щонайменше!.. - вiдказав я. - Однак, щоб зрозумiли ви мене, пане, то поясню вам, якого роду я емансипантка. Я анi вчителька, анi офiцiантка при поштi, анi кандидатка на докторський диплом, анi взагалi жодна урядничка, та емансипована лиш в тому напрямi, що й без "фаху" не уважаю мужчин за досконалiших вiд нас. - Нам цього не потрiбно, моя панi, - вiдповiв я спокiйно. - Ми також не вважаємо жiнок за богинь. Радше, може, iнодi за загадок. Але й це лиш часами. - Поки що я вiддаюсь вивченню чужих язикiв, - впевняла, мов хотiла мене зачепити i в якусь полемiку ввести. - Поки що, - вiдповiв я. - Значить, за цим "поки що" криється все ж таки ще якась перспектива на невiдкриту ще яку-небудь країну. - Країну подружжя, країну подружжя, - додав, увiйшовши в кiмнату добродiй Марiян з добродушною усмiшкою й подав менi руку. - (Країну подружжя! - I зиркнув так само на свою елегантну сестрiницю, що мов прегарна змiйка сидiла в фотелi й мерехтiла своїми очима на мене, неначе вижидала чого. - Може, й так, вуйко, - вiдповiла холодно. - Я проти нiчого в життi не шлюбувала. (А звертаючися до мене, додала: - Вуйко викликає залюбки на ту тему дискусiї). Може, i вiддамся, або я знаю? Я лише не мушу. - Нii, донько! - обiзвався її вуйко помиряючо й звертаючись усе ще з усмiхом до мене, мов вибачаючи свою сестрiницю за її жорстокiсть, а може й гордiсть, додав: - Наталка вимагає вiд мужчин, щоб поставили їй семиголового змiя пiд ноги Бiльше для пояснення не скажу. Кому це не вдасться, нехай старається сам з собою впоратися. Вона йому не поможе. Вона навiть того не таїть. Щоправда... - додав з уданою повагою, - дуже лякатись їй нема чого. Бо помимо того, що хоче бачити у своїх нiг побореного "драха", в неї все-таки криється добре й чутке серце, i сама вона в свою руку не хоче нiколи брати лук, а волiє мати в боротьбi останнє слово! По цих словах, на котрi розсмiялися не лиш дiвчина сама, але разом i панi Марiян i я, вона встала i, вклонившися менi холодно, мов ми не зналися, вийшла з хати. "Бiдний Несторе, - подумав я, вертаючи з свого вiзиту вiд панства Марiiян, - бiдний хлопче! Не долюбишся ти тут жодного тепла. Не долюбишся, хоч би й поклав їй семиголового змiя (як у казках) до нiг. Тi глибокi, мов тайна, очi, що пригадували водяних русалок у мiсячних ночах, вони, безперечно, вмiють приковувати до себе; але, щоб її уста дiткнулись тебе коли, бодай у забуттi правдивого чуття, я не вiрю. Хiба щоб я помилявся!.." I те саме сказав я собi, коли трапилось менi стрiчатись з нею ще кiлька разiв опiсля. Одне я розумiю. Розумiв, що ту дiвчину можна було любити якоюсь аж фанатичною любов'ю, якою, здається, i любив її Нестор. Життя й досвiд не раз учили нас, що саме найгострiшi контрасти притягалися найсильнiше. То, може, й тут зiллються обi тi протилежнi вдачi в одно, де кожне було для себе мов з гранiту вирiзьблене. Як кажу, пiзнавши ближче Наталку, я не дивувався Несторовi, що полюбив так щиро й вiрно молоду дiвчину. Вона не лиш з поверховностi була приманчива й цiкава, але й бистрим розумом i духом не була звичайна. Вiн мав слушнiсть, коли назвав її небуденною дiвчиною. З поверховностi приваблююча вродженою грацiєю, симпатичним, трохи тихим голосом, що стояв в контрастi до її ясних i аж проникливих очей, пiдтримувала цiкавiсiь мужчин до себе ще й тим, що вправлялася в тiлесних спортах з особливим замилуванням До того одягалася гарно, з смаком, що пiдносило ще бiльше грацiю й гарну будову її тiла, на що нашi панi й дiвчата не покладали доволi старанностi, вважаючи це за якийсь непотрiбний люксус[56], через що велика частина їх мала обiч неї вигляд занедбаний, некорисний, щоб не сказати просто - мiщанський. А вона вiдзначалася мимоволi. В розмовi бувала бистра й дотепна, часами трохи терпка, ущиплива, навiть подразняюча. Висловлялась коректно, а що найкраще i в жiнок рiдко - завше коротко i влучно, мов з своїх упрямо закроєних уст кидала камiнцями. Загалом - не тiшилась оця дiвчина великою симпатiєю. I може тому й держала завсiди нап'ятий лук оборони; i хто б не був той нещасний, що зближався до неї, хоч би i в найлiпшiм замiрi, вона з недовiрчивостi своєї вдачi вимiряла в нього без надуми й стрiляла... Признаюсь, що коли б не була це вибрана мого любимця i коло нього не стояла Маня Обринська з минувшиною й молодими своїми очима, котрi для мене мали вiчно свiй однаковий чар, - я був би тiєю дiвчиною зайнявся серйозно... Не менше цiкавила мене обставина - що була влюблена, як зачув я це тут вiд одного панка, що так само нею цiкавився. - В доцента К.? - спитав я просто, стаючи мимоволi в душi в оборонi свого приятеля Нестора. - Нi, - була вiдповiдь. - А в кого ж? Здається, в дiм її родичiв заходить бiльше людей, - додав я, щоб довiдатись правди. - Так, заходить. Мiж iншими й ваш знайомий доктор Обринський. - Так, - закинув я. - В нього, отже? - Я думаю, що i в нього нi, - була коротка вiдповiдь. - То ж хто той щасливий? - Тото й є загадка, котру трудно розв'язати. Тому, що говорять, не хочеться вiрити, однак це походить вiд молодiжi, що неабияк обсервує її i сгорожить за нею. Кажуть, панна Наталя влюблена в невiдповiдну собi людину. А невiдповiдну тим, бо в багатiм старшiм мужчинi, капiталiстi семiтського походження, котрому й не сниться, котрий не хотячи (бо нiколи нею ближче не займався) чи не загiпнотизував її своїм гострим семiтським виглядом i такими ж чорними орлиними очима. Кажуть, вона вже третiй рiк, як горить у потайнiй причаєнiй любовi до нього. В любовi, котра, як впевняли мене, могла дiвчинi хiба тим на користь вийти, щоб через терпiння змiнила свою горду, тверду вдачу. Бо тепер, - продовжав панок, - вона заморожує найприхильнiших до себе людей тiєю своєю терпкою iстотою. А що найбiльше, викликає тим несправедливий осуд її в грунтi нiжно вiдчуваючої душi. Те, що любила "некорисно" чи радше нещасливо, в моїх очах чи не пiдносило її й було менi доказом її оригiнального й самостiйного смаку. Заразом мав я переконання, що та дiвчина не могла любити чоловiка незначного. - Шкода дiвчини... - додав вкiнцi поважно панок. - Я її в душi жалiю, бо згаданий добродiй не ожениться з нею нiколи; бодай вигляду на те нема. - Вона сильна вдача й переборе себе... - вiдповiв я, - зрештою, чи кожна любов мусить кiнчатися... або й кiнчається женячкою? - спитав я. - Вона має таких прихильникiв, що, безперечно, як не зараз, то пiзнiше здобудуть собi її любов i довiр'я. Зрештою, вона, як чую, доволi маюча дiвчина i хiба не вийде з примусу замiж! - Щодо того, то може, - була вiдповiдь добродiя. - Хоча й маєток у неї не такий уже великий, як розголосили. - А може, ще й добродiй, котрого любить, прихилиться до неї. Вона справдi не буденна дiвчина, - закинув я знов, щоб мати цiлковиту певнiсть, яке становисько супроти неї випаде Несторовi. - Не буденна хiба своєю зарозумiлiстю, - закинув тут їдко молодий мужчина. - А щодо згаданого добродiя, котрого має вона любити, то повторяю, вiн з нею нiколи не ожениться. Оскiльки вiдомо, вiн не займається жодною женщиною, а про женячку висловлюється взагалi неприхильно. Окрiм своїх капiталiв, любується ще гарними кiньми, їздить щороку по купелях i т. iн. От таке й подiбне чув я про ту дiвчину, котра запала моєму молодому приятелевi в душу, i котрий тонув, губивсь у працi, щоб вийти з неї мов гладiатор, аби й обдати її на все життя любов'ю i своїми чистими руками запрацьованим добром. * * * _ Нестор мусив несподiвано виїхати на кiлька день до Ч., а тої самої днини й враз з ним виїхала й панна Наталка, що була покликана родичами приїздом якоїсь фамiльянтки, що прибула з чужини. Дiвчина вернула третьої днияи, а вiн кiлька день пiзнiше. Пiд час ти.х кiлькох днiв одержав я вiд нього письмо, в котрiм мiж iншим стояло: "Та наша тригодинна подорож, Богдане, була чудова! Маючи таку душу, як Наталка, при собi, чоловiк неначе будиться до кращого й iнтенсивнiшого життя. З нiким у життi не годен я так зiллятись душею, як з нею. Нiчия iстота не впливає на мене так оживляюче, як її. Хiба що ще Маня. На жаль, закоротко тривала та подорож, i не було вiдповiдної хвилi, щоб я був мiг їй освiдчитися. До того я вiдчув з її єства, що вона собi того ще не бажала, тому я вiдложив це ще на пiзнiше. В горах буде до того краща нагода, - i коли б борше мiж вас: тебе, Богдане, сестру та її. Про тутешнiй мiй побут не споминаю листовне нiчого, хiба ще побiжно про те, що я, приїхавши сюди, натрапив саме на промоцiю одного з молодших наших "цвiтiв будучини" й мусив явитись вечором у товариствi, зiбранiм в честь молодого в призначенiм локалi [57]Богдане! Бути може, я надто перейнятий нею й своїми поважними власними справами, але згадаю тобi про той вечiр, а радше тих кiлька годин, котрi провiв я мiж нашою молодiжжю, лиш оце: перша частина вечора нормальна, друга показала "лiпше" зiбраних. Десь читав я раз, що якийсь герой, що носив святу любов у серцi, попався, як я припадком, у подiбний круг свгiiх, i писав бiльш-менш так, що я хiба лиш повторю: округ мене говорилось рiзне буденне, плитке, грубе, а я, мов кинений мiж них злою рукою, сидiв i прислухувався. "До чого те все, що вони говорять?" питав я себе раз по раз. У тiм прецiнь стiльки бруду, глупоти й зарозумiлостi, стiльки корчемної грязi... А менi... менi, Богдане, хотiлося лиш для того створити уста, щоб вимовити її iм'я. Але я його не вимовив... Звук того iменi, здається менi, був би мусив розплистися в тiй корчемнiй атмосферi, сплямитись. Я його здержав у своїй душi, а вiдтак встав i пiшов. Слава богу, надворi стояла чиста нiч. О, тi святi ночi, з своєю тишиною! Ця ясна тиха нiч неначе освiжила, очистила мене вiд них. Грубi слова й балакання про жiнок, дiвчат i легковажнi слова про нацiональнi справи, чеснi особистостi - мене до глибини душi знеохотили. Я не пiду скоро мiж них. Нестор". * * * _ Так вiдчував Нестор. Одного вечора, а був це вечiр пишний, ясний, бо мiсяць стояв уповнi, пiшла моя мати по вечерi до панi Марiян на "балачку". Панi Марiян, як i моя мати, рiдко виходила вечорами на проходи, як робили це, навпаки, ми, молодшi. А пiзнавши себе раз ближче й полюбившися, вiдвiдували себе часто вечорами, й та балачка їх затягалась iнодi до пiзньої ночi. До цих балачок (iдучи по матiр) прилучавсь i я. Так i цього вечора. Мати вийшла пiзнiше вечором з дому, а коли не вернула за "годинку", я, вернувшiй з довшого проходу, пiшов по неї. Правду кажучи, я радо ходив вечорами до панства Марiянiв. Разiв зо два заставав я там i Маню з братом; i хоча вони хутко по моїм появленню прощались (якiсь неминучi справи вимагали цього вiд Манi), все ж таки обмiнювались ми кiлькома словами з собою, i я поглядав у те симпатичне личко, бачив тi незмiнено милi очi. Iдучи з своєї хати дорогою попри колишнiй сад Обринських, що зберiгав у собi тут же зараз при дорозi масу рiзних украшаючих кущiв жасмiнiв i т. iн., я кинув оком у глибiнь саду, де все ще стояв давнiй знайомий менi павiльйон з двома своїми тополями, мов сторожами, i я побачив, що його середина була освiтлена. Однак, не доглянувши в нiм нiкого, я звернув очi на скляну веранду з сходами, що збiгали вниз у сад. Вона була ясно освiтлена, дверi вiд неї до сходiв широко вiдчиненi, i на нiй побачив (чи радше вiдгадав я) свою матiр у товариствi панi Марiян i ще якоїсь дами. Цiкаво поглянув я, чи не побачу там ще кого знайомого, а передусiм Тi. Але не доглянув. Замiсть того оказалася ближче в особi третьої дами панi Мiллер. Як прийшла вона там? Оскiльки менi було вiдомо, не виходила панi Мiллер до нiкого з лiтникiв у гостi. Вона мала свою велику амбiцiю, а до того пересуд, що приїжджаюче жiноцтво з бiльших мiст дивиться через плечi на мешканцiв маломiських, i через те держалась гордо й здалека в своїй ослоненiя соснами романтичнiй "лiсничiвцi", неначе вiдмежовуючись її крилатими зеленими великанами вiд ворогiв-наїзникiв. Коли, проте, явилась тут, то була це, безперечно, заслуга Манi. Бiльше не добачував я нiкого на верандi, хiба що сидiв, може, хто з молодших на сходах, як бувало iнодi ще й за часiв Обринських. Коли я ввiйшов у кiмнату, що притикала до веранди, застав я в нiй щойно увiйшовшу паню Марiян, котра привiталась i попросила мене пiти на веранду, де зiбралось цiле товариство, навiть панi Мiллер, котру було так тяжко без "протекцiї" панни Обринсукої заманити до себе, а котра була така цiкава й сердечна женщина. - Шкода, що не явились ви скорiше, пане совiтник, - додала. - Панi Мiллер щойно перед пiвгодиною скiнчила викладати кабалу[58] для мого мужа, котра була цiкава, бо за системою mademoiselle Lenormand[59]. Тепер сидять усi на верандi i, як не помиляюся, говорять про самi мiстичнi речi й феномени мiсячних ночей. I сказавши це, панi Марiян збиралась створити широкi склянi дверi, що провадили на обширну, ясно освiчену веранду, а звiдти сходили в сад. Саме в хвилi, як поклала панi Марiян руку на клямку, щоб вiдчинити менi дверi, щоб мiг я приєднатись до товариства, - отворила їх донька її знадвору i, станувши проти неї, усмiхнене сказала: - Я спiшусь, матусенько, я спiшусь! Цiле товариство просить вао заграти нам Бетховена "Мiсячну сонату". Панi Мiллер знаходиться в настрої ясновидчинi, а Наталка подала гадку, щоб кожне з нас оповiло хоч коротенький епiзо