Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------


   Повiсть


   Ой не ходи,_ Грицю, на вечорницi,_
   Бо на вечорницях дiвки чарiвницi,_
   Солому палять i зiлля варять,_
   Тебе, Грицуню, здоровля позбавлять._

   Тамта одная чорнобривая,_
   То чарiвниця справедливая!_
   I чарiвниця i зiлля знає,_
   Тебе, Грицуню, заздрiсне кохає!_

   В недiлю рано зiлля копала,_
   У понедiлок пополокала,_
   А у вiвторок зiлля варила,_
   В середу рано Гриця отруїла._

   Прийшов же четвер - Гриценько умер,_
   Прийшла п'ятниця - поховали Гриця;_
   Сховали Гриця близько границi,_
   Плакали за ним всi молодицi_

   I хлопцi Гриця всi жалували,_
   Чорнобривую всi проклинали;_
   Нема й не буде другого Гриця,_
   Що 'го зiгнала з свiту чарiвниця!_

   В суботу рано мати доню била:_
   "Нащо ти, суко, Гриця отруїла?_
   Не зналась того, що зiлля умiє?_
   Що Гриць сконає, нiм когут запiє?"_

   "Ой мати, мати! Жаль ваги не має - _
   Най ся Грицуньо у двох не кохає!_
   Оце ж тобi, Грицю, за теє заплата:_
   Iз чотирьох дощок темная хата!"_


   I

   Се було давно. Через те не знає навiть  нiхто  назвати  мiсцевiсть,  де
склалася подiя, про яку розказується. Хiба те одно, що в горах.
   Мов у кiтлi мiж горами, що здiймалися поважно  вгору,  ховалося  доволi
велике село.
   Лiси тих гiр - старi, непрогляднi...
   В ногах одної гори, названої Чабаниця, до котрої i тулилося наше  село,
бiгла  гучна  рiка.  Шумна  i  прудка,  гонила  розпiнена  почерез  велике
неповоротке камiння. Рiка та окружляє гору  Чабаницю,  неначеб  хотiла  її
обiймити. Немов i до тiєї-то рiки сходили з самого верху Чабаницi  смереки
густими рядками, однi по других. Низько в долинi,  вже  над  самою  рiкою,
опинилися вони.
   Стояли тут  з  розширеними  зеленими  крилами  та  шпилями,  зверненими
догори, i шумiли... Не як  в  долинi  здичiла  рiка,  голосним  плескотом,
гамором i гуком, але вiдмiнно i на свiй окремий лад.
   Спокiйно i тужливо, хвилюючись i крилато, заколисувало щось  у  воздусi
до сну, заливаючись притiм  смутком.  Рiвно  i  обережно,  тут  тихо,  там
шепотом, а все в один голос, все шум i шум...
   Тужливо рослося деревинi по верхах.
   Куди б i не  глянули,  все  одне  i  те  саме.  Все  море  зеленi,  все
одностайна колисанка, все на одно змiнюється.
   На он тiй горi_ пнулися смереки густими рядами завзято здолини вгору.
   З тiєї_ знов збiгали, розiпнувши рамена, з розмахом вниз.
   I так-то повсюди.
   Хоч лiтом, хоч зимою, хоч погодою, хоч зливами,  а  все  одностайнiсть.
Все одна пiсня, однаковий її ритм. Однакова заколисуванка, однаковий шум.

   Недалеко рiки, злучаючись своїм городом з горою  Чабаницею,_  стояла  з
обiйстям i млином своїм хата далеко i широко знаної багачки, вдови Iванихи
Дубихи._

   Шумiла рiка, гудiв млин, шумiли сосни, а все враз; хоч внiч, хоч  вдень
- вони держались враз.
   Зеленiли смереки,  ослонюючи  i  окидуючи  густою  тiнню  хату  славної
багачки, побожної i строгої господинi Iванихи Дубихи.
   В городi її пишалися цвiти, вiдколи вона лише вiддалася.
   Пишалися в неї до пiзньої осенi, бо в  тiм  вона  вже  за  дiвочих  лiт
кохалася. А повдовiвши та оставшись лиш з одною дитиною, зжилася з ними до
того, що її город, хоча i коло хати не дуже вже великий,  був  би  їй  без
цвiтiв видався гiрше пустинi.
   Найкраще, що пишалося в нiм, се були великi  червонi  зимуючi  в  землi
маки, яких в цiлiм селi нiхто, окрiм неї, не мав.

   * * *
   В оцiм-то селi, замкненiм горами, перебували одного разу, на  превелике
зчудування мешканцiв, кiлька день цигани. Не поодиноко,  якби  хто,  може,
думав, а цiлою громадою, що  прибула  нараз  кiлькома  возами.  Переїздячи
багато мiст i сiл, вертаючи в Угорщину, розложилися вони на кiлька день  з
своїми шатрами саме тут, недалеко  угорської  границi,  в  сусiдствi  гори
Чабаницi, трохи в вiддаленнi вiд самого села.
   Мешканцi, хоч i не полохливi з вдачi, затривожилися чимало тими чорними
непрошеними гiстьми. Здавна оповiдано  про  них  речi,  якi  не  викликали
прихильностi до них. Вже сама легенда, що в'язалася з ними, хоч i не  всiм
знана, буцiмто їх предки не прийняли на вiдпочинок  Марiї,  що  втiкала  з
божим дитятком i Йосифом, чинила з них якихось ворогiв. До того було  всiм
звiсно, що цигани мали в рiзних мiсцях гiр свої тайнi  криївки  i  сховки,
звiдки  нападали  ночами  на  подорожнiх,  ограбовували  та  вбивали   їх,
збагачуючись так рiзним добром. Потiм так само загадочно, скоро i потайно,
як з'являлись, зникали. Куди, як i що, - нiхто докладно не знав. Прибувши,
запалювали ночами для повiдомлення громади  про  свою  присутнiсть  великi
огнi. Вiдтак по днинi розлазилися селами поодиноко. Тут  -  по  милостиню,
там - розпитуючи, чи нема кiтлiв до поправки,  там  -  збираючи  по  горах
чудотворне зiлля, там - ворожачи, там - виграваючи на скрипцi або цимбалах
за кусень хлiба або яку стару одежину... там - як сказано  -  нападали  на
подорожнiх, а все з якимось поспiхом, все мов в перелетi.
   З'являючись сим разом тут, в оцiм селi пiд горою Чабаницею, просили про
дозвiл задержатися  з  тиждень.  Сього  їм  вiдмовлено,  скорочуючи  побут
наполовину. В тих кiлькох днях скоїлася межи ними пригода, що не  забулася
так скоро. Прибуло п'ять возiв, прикритих закуреним  лахмiттям,  будою,  з
яких визирали вiдстрашаюче чорнi, пелехатi голови старих i молодих циганок
та дiтей.
   Обiч   i   позад   возiв,   запряжених   кiньми   i   вiслюками,   iшли
цигани-чоловiки, роззираючися блискучим чорним оком цiкаво округ себе.
   Як сказано, розложили  свої  шатра  недалеко  села  й  рiки  пiд  горою
Чабаницею, а зараз з самого вечора розклали великий огонь.
   Третьої днини по їх приїздi знявся  в  однiм  з  шатрiв  гамiр,  що  не
втихомирявся два днi. Якраз третьої ночi  по  їх  приїздi  привела  молода
Мавра, жiнка теперiшнього провiдника циганiв на iм'я Раду, на  свiт  сина.
Батько, побачивши, що дитина напрочуд бiла вдалася, накинувся на нещасливу
матiр з лайкою, погрозою i бiйкою за зраду.  Стара  мати  нещасної,  задля
свого вiку вiдповiдно до звичаю найбiльше шанована мiж циганами,  хоронила
її диким криком i лайкою, кидаючись вихром мiж нею та Раду, коли тим часом
цигани-чоловiки ставали чи не всi  по  сторонi  зрадженого  мужа-старшини:
обезчестила цiлу громаду чистої циганської кровi вже першим  сином,  бодай
би до рання не дочекала  -  гомонiли  i  проклинали  водно  за  роз'яреним
батьком i проводирем, що кипiв з обиди  i  жажди  за  помстою,  погрожуючи
заєдно п'ястуком мiж циганами, котрi, зiбравшись коло  шатра  проступницi,
повторяли, мов з одних уст, слова свойого старшини: "Вже першим сином!.."
   - Вiдки взяла ти ту бiлу собаку? - кидався вiд часу  до  часу  Раду  до
хорої, що майже безпритомно лежала в подушках i лахмiттi на  возi,  тулячи
та ослонюючи немовля перед диким, блискучим та роз'яреним  поглядом  мужа,
то знов нiмiючи з остраху перед тим, що могло би кождої хвилi наступити.
   Волiла вмерти, як такого дожити.  Волiла  вмерти,  та  що  з  того!  Не
отвирала нещасна уст анi на слово, умлiваючи з остраху...
   А вiн сам, Раду, старший багато вiд неї, пристроєний[1] _в синiй якийсь
стрiй з великими срiбними гудзиками та калаталами,  з  посрiбленою  грубою
палицею в руках, знаком, що вiн старшина оцеї тут хоч невеличкої  громади,
повторяв заєдно одно й те саме:
   - Вiдки взяла ти його? Але я тебе навчу, хто Раду, покажу, чия ти жiнка
була! - i сiпав бiдну за волосся, що аж стогнала. -  Пожди  -  покажу.  До
трьох день не стане твоїх  костей  пiд  тим  шатром,  а  оце  прокляте  (i
вказував притiм на дитину) кину аж за третю гору. Ти гадала вийти за  мене
i вiдтак навести сором на мене i цiлу мою громаду?  Гинь,  суко,  коли  не
знала, яка твоя фортуна[2] i як  має  поводитися  жiнка  рая[3].  Ади!!  -
грозив. - Ади! якого сина по трьох роках подружжя привела! - i  зареготав,
сплюнувши крiзь зуби. - Тiльки твого щастя, що лежиш оце ще межи нами,  та
що батьком твоїм Андронатi,_ а мати найстарша вiком в громадi, а там  -  i
до трьох день я тебе не терпiв би в своїм шатрi, хоча й так, - i, тупнувши
люто ногою та сплюнувши погiрдливо наново, вийшов з шатра...
   Вона зарила свої тонкi чорнi пальцi в волосся над низьким своїм чолом i
посiпала його слабо. Заразом видобувся тяжкий стогiн  болю  i  жаль  з  її
молодих грудей... а далi вмовкла, затулюючи болiсно очi, з  яких  спливали
гарячi сльози. Срiбнi великi монети, що були вплетенi в її чорне  волосся,
зсунулися нараз самi по собi низько на чоло i надали  її  чорному,  мов  з
бронзи темному лицю предивну чарiвну окрасу...

   Нiч була лiтня, ясна,  спокiйна,  i  темнi  залiсненi  гори  здiймалися
велетами пiд небеса, а найвищi шпилi немов розпливалися в мiсячнiм сяєвi i
прозорiй нiчнiй мряцi...
   Раду станув мiж своїми циганами. Зiбралися лиш самi мужчини, лежали  та
сидiли округ великого огню, курячи та гомонячи об тiм, що  сталося...  Тим
часом жiнки  та  дiвчата  поралися  оддалiк  коло  меншого  другого  огню,
готовлячи страву та займаючись дiтьми, годуючи та укладаючись  з  ними  до
спочинку, розговорюючись не менше запальчиво над дальшою долею  молодої  i
гарної Маври, якiй завидували здавна срiбного та  золотого  намиста,  яким
обдарував її, вибираючи її собi за жiнку, старшина Раду, i  котра  одинока
заробляла найбiльше грошей ворожiнням мiж простим народом i  панами;  вона
тепер, по трьох роках подружжя, привела  тому  свойому  чоловiковi  бiлого
сина з синiми очима!.._ Тьфу!!
   Як  сказано,  Раду  станув  мiж  своїми  людьми  i  кинув  ширококрисим
капелюхом об землю, не промовивши нi слова.
   -  Раду!   -   обiзвався   тут   старий   Андронатi,   батько   молодої
двадцятилiтньої проступницi. - Раду, що хочеш зробити? Я  знаю,  що  Мавра
винувата, що велить чинити наш  звичай  за  зраду  жiнки,  та  що,  як  не
укараємо ми її самi, її грiх чи може й не гiрше укарає її сам. Укарає  хоч
зараз, а хоч в двадцять рокiв або й пiзнiше, а укарати  мусить.  Що  хочеш
зробити? Мавра винувата. - I з тими словами схилився покiрно перед молодим
старшиною.
   Раду  не  вiдповiв  нiчого,  але  замiсть  того  розiрвав  свiй   синiй
спенцер[4] на грудях i здiймив тут з шиї малий мiшечок.
   - Зробiть мiсце! - гукнув. - I майте бачнiсть!..  Цигани  заворушились,
роблячи мовчки мiсце молодому  провiдниковi  та  умощуючись  кругом  нього
цiкаво i послушно. Тим часом вiн, мов сам цар ночi, потрясав люто i  гордо
головою, з якої спадало довге чорне кучеряве волосся на плечi,  як  ознака
вiльної людини. Далi сягнув рукою в мiшок i, набравши з нього повну  жменю
блискучих червоних, кинув їх, як перед  тим  своїм  капелюхом,  до  землi,
кликнувши:
   - Оце перший раз тому...
   А повторивши те саме вдруге, кликнув дальше:
   - Оце раз другий тому... А оце й раз третiй_ тому, хто  усуне  менi  за
два днi зрадницю з очей, а з нею i її бiлу собаку!..
   ...Мiж циганами зразу затихло, але  недовго;  потiм  заворушилося,  мов
бренькiт самих басових струн, а далi шелест листя...
   Всi знали, що в них за зраду карано дуже тяжко, але таке не  бувало  ще
мiж ними нiколи, як сеї ночi: таке нi.
   Скiльки бiйок i розбоїв не лучалося мiж ними! Скiльки не лучалося,  але
щоб оце сам рай станув i наказував усунути свою жiнку, платячи за те самим
чистим золотом, - мiж ними ще не бувало. Отаке могла лиш така завзята,  iз
завистi збожеволiла голова, як Радова, придумати.
   Не знали в першiй хвилi, що сказати  i  починати.  Занадто  несподiвано
захопила їх оця дика постанова старшини. Тому мовчали зразу.
   Та недовго тривала мовчанка мiж затривоженими циганами.  Пiднявся  знов
з-помiж них старий батько Андронатi,  високий,  тонкий,  бородатий  циган,
перший музика мiж ними, ба навiть i тепер зi скрипкою в руках.
   - Пожди, Раду... - сказав, пiдiймаючи руку  лукуватим  рухом  вгору.  -
Пожди ти, Раду. Над нами всiма є бог, а  ми  всi  його  дiти,  i  бiлi,  i
цигани, Раду i Мавра. Ти на її долю...
   Раду отворив диким прокльоном уста, перериваючи старому, але  Андронатi
говорив далi:
   - Ти, Раду, був один син у свого батька, старшини в Семиградi, а  Мавра
одна дитина в мене, славного музики Андронатi з пусти[5] - i ви побралися.
I тому в мене ти те саме, що Мавра, а Мавра, що ти. Не дам я Мавру усунути
або стратити, як ти оце хочеш, хоча знаю, що нашi звичаї велять  за  всяку
зраду чоловiчу чи жiночу гостро судити. Не дав би я i тебе  збавити,  якби
се хто хоч би i правно зажадав. Будемо Мавру  iнакше  судити,  по-доброму,
людському. Даруй їй лише ще днiв три мiж нами, оце просить в тебе для себе
батько Андронатi! - I, сказавши се, вклонився перед молодим ще старшиною.
   - Зрадниця вона чiльна, бодай би до рання не дiждала! - вирвалося  знов
дико з кипучих грудей роз'яреного мужа.
   - Може, й не дочекає, - обiзвався старий  Андронатi.  -  Ти  вже  надто
наважився на її життя. Вiдай, вона вiдiйде навiки сама вiд нас,  а  золотi
дукачi твої остануться тобi.
   - Нехай iде, нехай iде! - пiднялося гомоном мiж циганами. - Сорому  нам
наробила. Зараз першим сином, першою дитиною. А що  далi  буде?  Надвiр  з
нею, сама собi дорогу указала! - крикнув один голос з гурту. - Надвiр!
   - Нi, вбити, щоб i з другим таке не зробила! - сичав Раду. - Вбити!
   - За три днi не стане Маври мiж вами, - обiзвався знов Андронатi. -  її
доля порiшена вже самою дитиною, яку ви розшарпали  б  на  куснi,  коли  б
Мавра й остала мiж нами. Кожде б її било. А так... вона уступиться з-помiж
вас i Раду з-перед очей.
   - Сам уб'єш? - обiзвався вдруге один  голос  з  гурту,  голос  товариша
Андронатi - цимбалiста.
   - Сам.
   - То бери золотi!
   - Нi, вам їх лишаю. Годуйтеся ви ними. Ви всi молодшi вiд мене. Менi їх
не треба. Мавра вiднинi так, як не моя вже. Менi їх не треба. Свого  хлiба
для себе i для своєї жiнки я найду.  -  I  висунув  гордим  рухом  скрипку
вперед себе, погрозивши п'ястуком до молодшого вiд себе старшини.
   - А щеня твоєї доньки? - спитав той, випрямовуючись гордо та  блиснувши
ненависним оком на неустрашимого  тестя.  -  Менi  його  не  треба.  Уб'ю,
затопчу, як гадя!..
   - Ним не журися. Я беру його на себе. Воно... - нараз  вiн  тут  урвав.
Мiж ними, нiби мара, виринула з котрогось шатра стара мати Маври. Страшна,
пелехата, з намистом срiбнякiв на грудях, що замерехтiли в мiсячнiм сяєвi.
Виринувши, вона кинулась вiдразу до нiг Раду i Андронатi.
   - Простiть Маврi, як згрiшила, не губiть молодої, бийте, побивайте, але
жити дайте! -  заголосила  розпучливим  голосом,  розпростерши,  благаючи,
рамена. - О Мавро, Мавро, що ти накоїла? Що  тебе  постигло?  Яким  вiтром
ворожим обвiяло? З котрої сторони? В долах чи в горах? Мавро, доню  моя...
серце моє... Мавро! - кричала не своїм  голосом.  -  А  я  тебе,  доню,  в
мiсячнiм свiтлi зiллячком змивала, для тебе чи не кождої ночi доброї  долi
благала. Дрiбною дитиною я тебе медом годувала, вiд злих очей...  доки  не
вiддалася... як вiд огню... зберiгала. А прийшов лихий час i  з  ним  твiй
ворог... i ось що... ой, рятуйте, змилуйтеся... хоч кiлька  день  менi  її
дайте... хоч до пусти... дозвольте довести, потiм вбивайте та  й  враз  зо
мною... - i бухнула головою до землi.
   - Уступися, стара! - кликнув Андронатi.  -  Чого  тут  прилiзла?..  Щоб
побили? Вже забула? Не числи багато  на  свою  сиву  голову.  Геть,  кажу,
звiдси. Геть з-помiж чоловiкiв, не видиш - рада? Тепер Раду i люди судять.
Скажи послiднє слово, поки я своє_ скажу! - звернувся знов до старшини.  -
Позволь Маврi хоч з  чотири  днi  межи  нами  прожити,  та  щоб  настiльки
пiднялася, аби її батько востаннє мiж вами всiма їй  заграв.  Мiж  вами...
попрощав. Вiдтак... хоч... прости, хоч роби, що твоя воля, начальнику. - I
тут, як недавно, з покорою знов схилився.
   - Не прощу я Маврi, я її бiльше на очi бачити не хочу. Життя  мiж  нами
не буде! - обiзвався завзято Раду. - Сама завинила...
   - Сама... сама... - - пiшов пiвголосний пiдлесливий гомiн вiд  циганiв.
- Сама, одна вона!
   - Се твоє послiднє слово,  Раду?  -  спитав  Андронатi,  а  стара  мати
заголосила наново, заривши руки в сиве волосся.
   - Послiднє.
   I знов повторив те саме, що вперше, кинувши жменю червоних  золотих  об
землю.
   - Се перший раз тому...
   - Се другий раз тому...
   - Се третiй раз тому, хто увiльнить мене яким-будь способом  за  чотири
днi вiд проклятої зрадницi. Чули моє слово?
   - Чули.
   Пiднявся тепер на тi слова з свого мiсця музика Андронатi.  Пiднявся  i
глянув дивним оком округ себе. Страшний огонь горiв в тих чорних блискучих
очах.
   Посунув скрипку пiд паху i сказав:
   - Я йду. Позавтра ввечерi верну. Будемо знов разом. Будьте здоровi.
   А до жiнки, що з жалю на землi неначе з  розуму  сходила,  нахилившись,
гукнув:
   - Чого божеволiєш? Iди до Маври. Нiхто її не смiє дiткнутися,  позавтра
вечором уступиться з-помiж нас, а ти вiдповiдаєш менi  за  неї.  Я  йду  i
прийду. Позавтра ввечерi всi тут, як нинi, кругом  зберiться  -  i  ждiть,
Андронатi зi злом не верне. Тим часом радьте, хто збере золотi червонi  за
Мавру з-помiж вас. Я йду...
   I пiшов...

   Третього вечора вернув.
   Знов  кружок  циганiв  в  рiзних  позах.  Мiж  ними  Раду.   Блiдий   i
неспокiйний, як демон. Перед хвилею бився з  старою  матiр'ю  хорої  своєї
жiнки, що витрутила його з шатра Маври.
   Нечувана рiч мiж циганами, щоб жiнка пiдiймала руку на чоловiка, та  ще
i мати Маври! Зрадницi тої!
   Але вiн їх  усiх  навчить.  Усiх.  Старих  i  молодих.  Зрадницю  ще  i
боронити? Та вiн її навчить. Стару i...
   ...Надiйшов мiж них, як он тут сидiли, Андронатi з скрипкою.
   Скрипку вiддав товаришевi - цимбалiстовi, що прийшов враз з ним, а  сам
вийняв велику банькувату пляшку з горiвкою i поставив в кружок мiж цигани.
   - Пийте щиро, браття! - кликнув. - Пийте i не жалуйте.  Нинi  Андронатi
прощається з своєю Маврою, то затямте вечiр! Мавро! -  крикнув  i  гримнув
п'ястуком в груди, - Мавро! - Аз раптового жалю в нього аж голос задрижав.
- Не годна ти, зозуле, ще мiж нас вступити... Та ти там не сама. Коло тебе
мати i всi жiнки вашi, мої брати...  Щоб  не  знала  вона,  що  завтра  її
послiдня днина мiж нами. Але Андронатi (говорив далi, звертаючись знов  до
шатра), зозуле,  з  тобою  перед  своїми  товаришами  i  твоїм  чоловiком,
старшиною, прощається, щоб  затямили.  -  I  його  голос  знову  задрижав,
усувався. - До вогню докиньте  смереччини,  -  гукнув,  нiби  додаючи  тим
словом певностi голосовi, - щоб, розпалившись, грав на всю  гору  свiтлом,
палахкотiв, розказував: Мавра з циганами прощається. Пийте i  не  жалуйте!
Жару роздувайте, полум'я змагайте[6], щоб далеко  Мавринiй  душi  вже  вiд
сьогоднi свiтило. Пийте, браття! Пийте, Андронатi-музика  просить.  Пийте,
не жалуйте. Хто знає, де опинимось незадовго... i чи Андронатi буде ще мiж
вами. Не стане Маври мiж вами... Не стане i Андронатi бiд... Все... як  що
кому судилося, її доля гарно укладалася... пийте!!
   I ходить Андронатi i  просить...  наливає,  а  сам  нiби  забуває  собi
доливати. Лиш все сльози долонею з очей утирає.
   Раду лежав на землi,  пiдперши  голову  на  лiкоть,  i,  затявшись,  не
обзивався, мов був сам один-однiський на мiсцi.
   Вiн вихилив перший  раз  по  раз  горiвки,  поданої  йому  Андронатi  з
срiбного малого пугарика[7]  що  переходив  з  родини  в  родину,  як  рiч
незвичайно почитувана, i задумався тепер над Маврою. Був як не при умi. Що
йому тепер з неї? Її серце брехливе. Як її брав... впевняла, що любила,  а
пiзнiше зрадила його... Та ще й поза громадою. I  вже  вiн  догадується  з
ким... Там, в малiм угорськiм  мiстi,  недалеко  пусти,  куди  вони  часом
заходили... i де часто її батько скрипкою грошi заробляв, а вона  ворожила
i спiвала до скрипки, а часом i гуляла... Там був один молодий боярин,  що
за циганську музику грубi грошi сипав... а  часом  з  другими  на  конi...
попри їх шатра вихром в пусту гнав. З ним. Та вiн вже про неї  не  стоїть.
Нехай, що вона й гарна, нехай, що  найлiпше  вмiє  ворожити  -  хоча  така
молода - хоча й дочка славного мiж циганами Андронатi - йому вона  вже  не
жiнка. Кинув червоними золотими межи свої люди, нехай зроблять з  нею,  що
схотять. Уб'ють або викинуть десь. Йому байдуже. Щоб лиш пiмста була,  щоб
з очей пiшла. Жива чи мертва - байдуже. Iнакше - до доброго  мiж  ними  не
прийде. А через неї вiн свою громаду не кине... щоб її не бачити. Значить,
вона_ мусить йому з очей уступитися. Яким способом?.. Все одно. Вона  йому
вже байдужа. Хiба б... щоб її ще бив... а впрочiм, вона йому байдужа...
   Байдужа? При тiй  думцi  його  похмурий  погляд,  мов  злодiй,  нечайно
закрався на шатро, де була виновниця, i проникливе впивався в нього.
   Байдужа?
   Проклята! Зрадила. Його_  зрадила.  Першого  старшину  мiж  циганськими
громадами зрадила.
   Вкруг нього люди пили i гомонiли. Про Мавру  заєдно  i  про  нього.  То
єдналися в поглядах, то сперечалися. Тут i там мiшалися i жiнки. Вiн мусив
з ними пити, хоча  в  його  душi  щось  гiрке  горiло,  мов  руда  висохла
смереччина, що, докидувана в огонь, трiщала...
   Так i в його грудях горiло. Але при всiм мусив бути.
   Востаннє мусив все зробити. Для себе, для людей i Андронатi, якого люди
дуже шанували.
   Нараз рух.
   Андронатi впослiднє iде кругом i частує трунком, розливає, не щадить нi
краплi, майже кождому переливає - а вiдтак притягає скрипку.
   Врештi стає на ноги.
   - Люди! - гукнув. - Цимбали, сопiвки в  руки,  а  хто  зо  мною,  то  i
скрипку. Мавро! - звернувся до шатра, де була дочка. - Мавро!  прощайся  з
Раду. Завтра о тiй порi не будеш  нашою,  -  i  потягнув  смиком.  Вiдтак,
схиливши голову низько над скрипкою,  неначе  учув  там  в  нiй  для  себе
потайний окремий голос з її наказуючого нутра, i - заграв.

   Сипав жалем.
   Плакали  скрипки,  дзвенiли  цимбали,  дрижали  сопiлки,  а  над  всiма
царювала одна-однiська струнка Андронатової скрипки. О, та скрипка! Зойком
кидалася, голосом блукаючи, сумом розливалася, мiж циганiв рвалася, а  про
Мавру, Раду все оповiдала.
   I знов жаль...
   Мов нiжна бджiлка жалiлася, дрижала. Металася,  впивалася,  викликувала
тугу зi смутком i розпливалася горем.
   Андронатi грав дойну.
   - Мавро! - кричав розпучливо вiд часу до часу, не  тямлячнсь  з  дикого
жалю та притупуючи ногою. - Мавро! - вiн грав, колихаючися всiм тiлом, мов
божевiльний. - Мавро! Твiй батько грає...  Андронатi  грає  впослiднє  для
тебе мiж циганами; завтра, може, його вже не почуєш! Мавро!
   Раду лежав, обернений лицем до землi, i вiддався  лиш  одному  почуттю.
Зрадила його. Зрадила, i вiн не дiткнеться її бiльше,  хiба  що  по-злому.
Уб'є. Iнакше вiн не годен по  своїй  вдачi.  Не  годен.  Не  годен.  Голос
скрипки вчепився, здавалося, лиш його  одного  болем  розритої  i  пiмстою
спрагненої душi, i, мов та оса, все наново впивався  в  неї,  роз'ятрював.
"Бiлу дитину привела, чужого чоловiка, чужого мужчини". Зойком трiпоталася
скрипка, жалiли цимбали: "чужинця якогось..." I вiн в тих думках i  з  тим
почуттям жалю i завистi сходив неначе з розуму. "Бiлу  якусь  дитину...  в
третiм роцi подружжя з ним... Мавро! Будь проклята за твою зраду, все горе
на твою голову!"
   Мiсяць загорiв вповнi з-за високої  залiсненої  гори  i  не  рушався  з
мiсця.
   - Раду! - нiби добився нараз голос Маври до його, i  скрипка  Андронатi
опинилася розтрiскана коло його голови.  -  Раду!  -  Вiн  стрепенувся,  а
Андронатi повалився обiч його на землю.
   - Мавро, Ма-в-ро! Ми прощаємо тебе навiки на... вiки, - стогнав,  а  по
довгiй хвилi мовчанки просив: - Спiть, люди, спiть. Оцю нiч  ще  переспiть
коло неї, а завтра зробите, хто з вас хоче, самi з нею кiнець. Хто  забрав
червiнцi, най бере i її душу або й її саму. Чи не так, Раду?
   - Так, - вiдчувся сухо голос старшини.
   - А вiдтак назад до пусти - широкої, безмежної пусти.
   - Ух-га, пуста! Ух-га! - ухкав диким голосом музика. -  А  сьогоднi  ще
спiть. I з вами всiма старий Андронатi. - I сiвши, пiдiбгав ноги пiд себе,
зарив пальцi в волосся, заридав гiрко. Мусив з своєю  Маврою  розлучатися,
виходу не було. Кара за зраду, особливо ж у жiнок, а тим  бiльше  у  жiнок
старшин, мусила завше вiдбуватися. Сам найлiпше розумiв її проступок  -  i
се послiдня її нiч мiж ними, циганами. "Спiть, люди!.. -  благав-молив.  -
Спи, Раду. Адiть, все закаменiло. Як так вже судилося, так нехай  i  буде.
Мiсяць всьому свiдок; братик-мiсяць, що  нас  нiколи  не  покидає.  Спiть,
люди, спи, Мавро, спи, Раду, молодий осиротiлий отамане-раю. Ви мої  дiти.
Цитьте всi, нехай вона межи нас впослiднє добре пересниться.  Спiть.  Спи,
Мавро... спи, Раду. На нас  ще  лиш  пуста  жде...  Широка,  глуха  пуста.
Цитьте... цитьте... спiть... Мавра... спить... цитьте... спiть..."
   Утихло...
   Спали.

   Було коло першої години сеї ж ночi,  як  молода  красна  жiнка  отамана
Раду, Мавра, уступалася йому з своїм бiлим сином навiки  з  його  шатра  i
його дороги.
   Цигани разом з Раду спали, мов убитi, i лиш два усунулися  з-помiж  них
котячими  рухами.  Був  то  старий  Андронатi  i   його   вiрний   товариш
музикант-цимбалiст, що нiколи з ним не розлучався. Обидва  вони  змовилися
наперед не пити стiльки, що другi, а як всi поснуть, винести Мавру з шатра
враз з дитиною i тим способом вирвати її  з  рук  Раду  та  охоронити  вiд
смертi або  щонайменше  -  вiд  якого  калiцтва.  Постанови  старшини  мiж
циганами були iнодi страшнi, i тому вони порадилися мiж собою, не втягаючи
нiкого в тайну, винести скорше як за чотири днi  Мавру  з  шатрiв  та  так
вирятувати її вiд лиха, смертi. А маючи її раз поза шатрами, вони  вважали
її врятованою. Мавра була мудра i хитра i, певно, дасть собi раду в життi,
заки  знов  коли  стрiнуться.  Дитину  її  пiдкине  Андронатi   бездiтному
багачевi... може, от там десь в однiм iз сiл за горою  Чабаницею,  i  буде
все добре. Лiпше так, нiж загибати або бути покалiченою на весь вiк.  Раду
любив iнодi калiцтвом метатись на своїх  ворогах,  i  того  боявся  старий
музика.
   I наколи справдi всi заснули  сильним  сном  вiд  трунку,  заправленого
Андронатi усипляючим зiллям,  за  котрим  ходив  вiн  два  днi  по  горах,
Андронатi i товариш винесли Мавру з дитиною з шатра.
   Не гинути мала вона, молода i  красна,  одинока  дитина  його,  як  яка
звiрюка, але жити. Жити мiж добрими людьми ще дальше.  Свiт  широкий,  бог
годує всiх i її  вигодує  також.  При  Раду  їй  оставатись  годi,  -  вiн
пiмститься на нiй на цiле життя, наколи вона лише пiдiйметься на  ноги.  В
свого  славного  батька,  семиградського  отамана  циганiв,  своєю  злобою
вдався, лихий i мстивий, як смерть, дарма що красний, як мiсяць,  i  понад
свiй вiк мудрий.

   Мавра, також упоєна зiллям, спала, мов мертва, як  її  виносили,  i  не
чула нiчого. Лиш мiсяць бачив та зорi, що дiялось, бiльше нiхто.
   Андронатi дзвонив зубами, як її виносили, з жалю  угинався.  Але  лiпше
нести на ласку мiж чужi люди, як бачити вбитою або навiки покалiченою. Так
все ще побачить її колись  у  життi,  пiзнiше  або  скорше  вiднайде,  але
калiкою бачити гiрше, як смерть.
   Iшли Чабаницею попри гучливу рiку,  що  пiнилася  i  металася  в  своїм
ложиську, диким розгоном розбиваючися вiд часу до часу об велетнi-каменi.
   Iшли в противну сторону вiд своїх шатрiв, аж найшли  вiдповiдне  мiсце,
де були певнi, що воно i оподалiк вiд села, i... навiдуване людьми.
   Недалеко млина недавно повдовiлої багачки Iванихи  Дубихи,  гетьте  вiд
села, уклали Мавру пiд високою, розложистою смерекою i зоставили.
   Смерека уважалася циганами святим деревом, що охороняє вiд смертi  i  є
товаришем цигана. Поки що була вона тепер  одинокою  охороною  нещасливої,
доки не змилосердиться над нею яка людська душа.  Обiч  сплячої  поставили
клунок з усiма її речами i червiнцями, що зiбрав товариш-цимбалiст з землi
i дарував тепер доньцi свого вiрного приятеля Андронатi.
   Вiдтак пiшли.
   Товариш вперед, щоб лягти назад на своє мiсце,  не  збудивши  в  нiкого
пiдозрiння, а Андронатi пiзнiше. Андронатi вернувся на  хвильку  самий  до
доньки.
   Ще спала... !
   Поплакавши коло неї гiркими сльозами  та  промовивши  над  нею  чарiвнi
якiсь слова, що мали охороняти її в  дальшiм  життi  вiд  зла,  забрав  її
бiлого сина i пiшов. Тулив його нiжним рухом до себе, водно промовляючи та
проклинаючи, щоб той ворог, що збаламутив  його  матiр,  довiв  до  оцього
нещастя, не дiждав нiколи станути перед господа бога... а тинявся вiчно  в
злиднях i журi... в голодi i холодi по свiтi. Щоб вiн сього не дiждав.
   Куди нiс сиротину? - питав себе. Не знав ще.  До  якого  батька-матерi?
Вiн їх не знає, не бачив, не чув багато про них -  а  iде.  Чи  пiдкине  в
щасливу годину? Доки життя його, вiн буде  заєдно  ворога_  проклинати.  А
його прокльони страшнi, їх боялися всi. Вони справджувалися.
   I йшов.
   Iшов пiд гору вузькою стежкою, що розпочиналася недалеко млина  Iванихи
Дубихи i обвивала по правiй сторонi Чабаницю, ховалася чимдалi  в  лiс,  а
праворуч вела саме понад край глибокого  яру-пропастi,  якою  гнав  якийсь
шумливий потiк.
   "Бiла" та стежка, як її  звали  люди  в  селi,  то  пнулася  вгору,  то
спускалася знов  нижче,  вiдповiдно  до  формацiї  гори  Чабаницi,  i  все
праворуч попри глибокий темний яр, що дiлив; впрочiм, Чабаницю вiд дальшої
сусiдньої  скалистої  гори,  зверненої  до  Чабаницi  стрiмкою  залiсненою
стiною, i її бiлої стежки.
   Та бiла стежка тягнулася то густим  лiсом  Чабаницi,  то  знов  гарними
левадами i царинками, а все оставалася однаково бiла i вузенька.
   Врештi скiнчилася.
   Скiнчившися, вона неначе  прилягла,  розплилася  в  якiйсь  дорозi,  що
тяглася впоперек звiдкись попри бiлу стежку i, вiдтинаючи її дальшу  путь,
поглинула вузенький, мов рiка, потiк в себе. З сiрою дниною  враз  увiйшов
Андронатi в третє село вiд Чабаницi, що лежало вже  недалеко  одної  гори,
яка зносилася саме на угорськiй границi.
   Не довго вiн так iшов, а все був вже весь зiпрiлий.
   Сiв край лiсу на горi й розглянувся.  Сонце  саме  заповiдало  схiд,  а
смереки дихали холодним запахом живицi.  Поранок  iшов  до  розсвiту,  але
всюди панувала ще свята поранкова тиша.
   Всюди ще сон.
   Старий батько з бiлим внуком на руках шукав чогось  гострим  оком  там,
внизу села.
   Не мiг вiднайти, дарма що в нiм душа дрижала.
   Там, в долинi, в селi пiд горою Чабаницею,  недалеко  бистрої  рiки,  в
лiсi, де лиш недалеко самiтний млин з  рiкою  враз  гудить,  покинув  хору
доньку, мов звiрюку, щоб власнi люди не стратили,  не  покалiчили,  а  тут
держить її нещасного сина, щоб пiдкинути його чужому бездiтному багачевi в
долах, i от якось не щаститься.
   Сива мряка, мов умисне, мов не хоче здiймитися з села,  щоб  вiдслонити
йому дорогу, якою має iти, показати оселю заможнiшого газди. А день чимраз
розвиднюється, чимраз зростає.
   Зiтхнув тяжко. От чого дожив. Що судилося чинити. Вчора розбив з  жалю,
прощаючись з донькою пiснею, свою скрипку,  лишив  жiнку  i  пiшов.  А  як
поверне, хто знає, чи застане живу. Циганiв лиш циган  знає  -  що  в  них
кипить, що в них коїться. От що значить циганське життя. Нинi тут,  завтра
там, а позавтра, може, i мертвий.  Йому  пригадалася  нараз  казкова,  вже
майже тисячолiтня  легенда  про  причину  вiчної  циганської  мандрiвки  i
злиднiв. Будучи ще в Єгиптi, вони не прийняли Марiї  з  Йосифом  та  божим
дитятком у себе на вiдпочинок, - i через те за кару  тиняються,  мандрують
споконвiку по свiтi. I чи скiнчиться коли оця кара господня? Вiдбудуть її?
- питався.
   Усмiхнувся гiрко, мов у снi.
   Правдоподiбно,  доки  плем'я  циганське  буде  iснувати   -   вона   не
скiнчиться...
   А тепер його вчинок з донькою та з бiлою невинною  дитиною  її,  чи  не
кара се ще, не покута яка? Господи боже, змилосердися над грiшним  народом
твоїм - вiн кається. В злиднях i покорi, в голодi  i  холодi  кається  вiн
тяжко.
   Прошептавши сi слова, вiн жде.
   Мряка висить над селом, не здiймається ще. Вона  чи  не  спиняє  дитинi
вступ. Чи се заповiт, що i його судьба така туманна колись жде?
   Сонце от вже туй-туй зiйде, туй-туй розжеврiється, а туман не уступає.
   Нараз... що се?
   З  противної  гори,  вiддiленої  вiд  нього  лиш   невеликою   долиною,
обзивається голос трембiти.
   Так зрання?
   Так. Се справдi голос гiрської трембiти, яка  щось  заповiдає  сумно  i
протяжно, мов виразний жаль. Андронатi здається, що її  голос  всiм  своїм
смутком звалюється на нього. Вокруги  тихо  -  жодна  деревина  не  рушить
вiтами, а голос трембiти заєдно iшов верхами. Так, як вiн.
   Андронатi не здержався i  сплакав  при  звуках  сеї  трембiти.  Недобре
вiщував сей шум трембiти поранком. Андронатi глянув на сонце. А  воно  вже
висувалося з-за якоїсь гори, жеврiючи кров'ю, пишне, ослiплююче.  Туман  в
долинi рiдшав. Тодi вiн встав i спустився в долину. В  долину,  ще  вдруге
подався, до гори. Там, не надто високо на горi, стояло пишне  обiйстя,  що
вже своїм видом зраджувало багатство. Вокруг нього, як i досi  лiсом,  все
ще сон. Тодi вiн приступив нечутним кроком до  призьби  i  поклав  на  неї
обережно бiлого сплячого внука.
   Сам оглянувся.
   Чи в добру годину поклав хлопця? Не знати.
   Господи боже, дай, щоб в добру...
   А далi... чи об'явить що долю дитини?
   Нiщо не вiдповiло на його думку. Вокруги тихо i тихо.  Нi  шелесту,  нi
руху, нi шуму. Сказано, сам сон  ще  дихав.  Поранковi  тумани  здiймалися
знiжна вгору i все перед його оком закрили.

   Коли вернув назад на свою дорогу, стрiнув  на  стежцi  якогось  чабана.
Вмить задержав його.
   - Чому ще перед сходом сонця десь трембiта обзивалася?  I  не  то,  щоб
обзивалася, а ридала...
   - Мабуть, якийсь багач помер. Бiдний не має овець i полонин, то за  ним
не буде трембiта жалiти, - вiдповiв чабан коротко i почав окриленим кроком
спускатися з гори.
   - Го-ов!! - задержав його  ще  на  хвилину  Андронатi,  вiдiйшовши  вже
кiлька крокiв. Чабан станув неохоче:
   - Чого вам?
   - Чиє се обiйстя... он то на невисокiй тiй горi, з стогами сiна близько
хати? - спитав, указуючи на газдiвство, де зоставив внука.
   - Се... першого багача в нашiм селi. Не знаєте?
   - Нi. Я чужий.
   - Михайла Дончука... - додав ще чабан.
   - А дiти має?
   - Анi одного. Та зате сотки  овець  i  стадо  коней.  Там...  -  i,  не
доповiвши словом в поспiху почате речення, чабан зробив лиш рукою рух,  що
"в багача гаразд неабиякий...", i зник межи деревами.
   Пiшов i Андронатi, не оглядаючись бiльше,  утерши  сльозу  з  очей,  що
насилу втиснулася в очi.
   Iшов  морем  живичного  запаху,  що  розходився  тут  чистим   ранiшнiм
воздухом. Смереки наче злiнивiли в  нiм,  наче  з  сонливостi  всякий  рух
забули.
   Десь високо пiд небом кружляли самiтно плавким  летом  тут  i  там  два
хижуни[8] роззираючися з висоти за здобиччю на днину.
   Опинившися на хребтi гори, з  якої  побачив  угорську  границю,  згадав
Андронатi тепер i покиненi свої шатра.
   Що там дiялося?
   Доброго, певно, нiчого.
   Бачив в душi лють Раду.
   Без бiйки або, може, i убивства, певно, не обiйшлося. А може,  за  всiх
вiдпокутує жiнка.
   Але нi. Її всi бояться. Вона страшна, могуча з  своєю  силою  чарiв.  А
потiм i тим, що з жiнок в їх громадi вона  вiком  найстарша,  i  через  те
забезпечена вiд всяких нападiв  ушануванням,  яке  вiддається  циганами  в
кождiй громадi найстаршiй жiнцi. Раду, певно, також, хоча i  який  мстивий
та скорий в учинках, не посмiє їй заподiяти лиха. Але, може, товариш  його
потерпiв, як повернув у шатро мiж сплячих i збудив його. Йому одному  Раду
не все довiряв, закидуючи, що вiн не Раду,  а  його,_  бiдного  музиканта,
вважав за старшину. Та будь-що-будь, добре, що вже Мавра  вирвана  з  його
рук. Хоч i яка її дальша доля мiж чужими жде, особливо  спочатку,  то  хоч
остане при життi, не стане калiкою. А дитина її також, будь її батько i не
циганом, не буде вбита, мов звiрина. Знайдуть добрi люди,  змилосердяться,
i нi мати, нi син не загинуть мiж ними. А з часом, якщо вiн, Андронатi, не
загине... вiднайде їх, i вони прилучаться до iншої громади. До того часу i
лють Раду остигне.
   Бiдна Мавро! Яке буде твоє пробудження в лiсi пiд смерекою?
   "Мавро!" - кричала з болю душа, ридало серце батькове,  i  знов  сльози
залляли його вид. Iшов далi майже навпомацки. Нiколи такого  гiркого  жалю
не зазнавав ще в своїм життi, як сими днями. Волiла  би  була  вона  малою
вмерти, як в найкращих лiтах от таким  способом  осиротiти,  змарнуватися.
"Через що?" - крикнув розпучливо,  ударивши  так  само  з  дикого  жалю  в
долонi.
   Коли взяв її грiх в свої сiтi?
   Вона ж не смiла чужого чоловiка i рукою дiткнутися,  а  вона  грiшна...
Господи боже!.. Та ба! вiн вже знає коли; тодi, як стала ходити  мiж  пани
ворожити, i за його, Андронатi, скрипкою смутнi  пiснi  спiвати,  а  йому,
Раду, ненаситному на грошi, зносити вiд панiв за ворожбу  i  спiв  золото.
Тодi знайшовся вовк на її красу i молодiсть  -  до  чого  дiйшло.  А  вiн,
бiдолашний? Куди йому вертати? Хiба пiде просто до пусти i прилучиться там
до якої громади, прикликавши до себе й жiнку. Так. Iнакше нi. А  колись...
за кiлька рокiв, може,  примандрує  знов  в  оцi  околицi  i  погляне,  як
живеться внуковi в багача. За кiлька рокiв... а до  того  часу  нехай  має
його господь в своїй опiцi. Його i Мавру.

   Довго, довго дивився ще музика бистрим оком по верхах  залiснених  гiр,
що мов з поранкових мряк поволi  роздягалися,  висуваючи  один  хребет  по
другiм проти сонця, що, зiйшовши на  сходi,  жеврiло  свiтлом,  ослiплюючи
око.

   Коли Мавра пробудилася рано, побачила над собою, замiсть  закуреного  i
лахмануватого шатра, зеленi вiти смереки i опам'яталася, що вона в лiсi. В
першiй хвилi не знала, що думати, побачивши себе самою, без  своїх  людей,
без Раду, без матерi, батька, що досi не вiдступали вiд неї.
   Почала кликати.
   Але слабий її голос розходився лише слабим  вiдгомоном  по  лiсi  i  не
прикликував нiкого.
   Лежала якийсь час, вижидаючи матерi, i надслухувала.
   Не йшла мати?
   Нiхто не приходив.
   Округ неї тишина i лиш широкий  крилатий  шум  лiсу  гойдався  живичним
воздухом  та  десь-не-десь  зачувався  Шелест  вивiрки[9],  що   дряпалася
блискавкою по смереках. Тут i там зазирало сонечко  золотим  сяєвом  крiзь
смерекове галуззя - i десь знов недалеко шумiла рiка, а враз з  тим  шумом
розходився i гук млина.
   Отже, вона десь недалеко якогось млина.
   Однак чому вона тут сама? Де дiлася її мати? Де дiлися вже шатра?  Чому
вокруг неї не чути гомону її людей, не чути нi голосу батька, нi  лайки  i
приказiв Раду, нi дзвонення мiдяних кiтлiв, як їх направляли, нiчого. Чому
се все так? Лиш тишина i тишина, i вона ось тут сама.
   Що таке сталося?
   Чи вона покинена? О господи боже!
   Як се могло статися? Покинена й матiр'ю?
   - Мамо, мамо! - почала з гарячковим переляком  кликати,  а  її  волосся
пiдносилося дубом. Справдi вона покинена? - Мамо!! - крикнула з невимовним
перестрахом i почала плакати. Плачучи вголос, мов мала дитина, кликала  то
матiр, то батька  наперемiну.  А  не  дiждавшися  нi  батька,  нi  матерi,
змiнилася, раптом мов очi в її  душi  створились.  -  Се  Раду  робота,  -
заплакала вона з неописаним жалем. Вiн її викинув з свого шатра i  поїхав.
Забрав всiх, батька i матiр, забрав своїх людей i,  як  той  вiтер,  своїм
звичаєм вночi втiк. Се Раду робота. Вiн обiцяв помститися за  "зраду",  за
"бiлу" дитину I зробив, як сказав.  -  О-о-о!  -  заридала  бiдна  вголос,
заривши з розпуки пальцi в волосся, i аж заносилася з плачу.

   Нараз перестала.
   Блискавкою пригадалася їй її дитина, i вона вмовкла. Пiднявшися насилу,
почала шукати около себе. Дитини  не  було.  Був  збиток  всiх  її  речей,
найменшi її  дрiбнички,  але  дитини  не  було.  Напiвзiмлiла  з  остраху,
повалилася назад. Тепер зрозумiла. Було, як вгадала вiдразу. Раду  викинув
її - i, забравши всiх разом з дитиною i родичами, вiд'їхав потайки вночi.
   Почала кричати, кликати. Всiх людей, яких лиш знала. Кликала по  iменi.
Межи тим заєдно i батька, i матiр, ба навiть  i  самого  Раду.  Та  дарма.
Нiхто не з'являвся.
   Округ неї повторялося одне i те саме. Шум сосен, тишина, самiтнiсть,  -
а бiльше нiщо. Нiхто i нiщо.
   На її чолi виступають великi краплi поту. А  її  голову  пронизала,  як
перше, одна страшна гадка. Тато, мама, Раду i всi покинули її за  "зраду",
за її "бiлу"  дитину.  Покинули.  Мов  оце  лахмiття,  що  обтулювало  її,
викинули з-помiж себе i забралися. Заридала страшно вголос. Тепер вже  все
зрозумiла i вiддалася нечуванiй розпуцi. Та тут же знов схаменулася. Але -
дитина!.._ Господи, боже милосердний, добрий, де дитина? Забрали?  Вкрали?
Убили? Що з її дитиною зробили? З її дорогою дитиною?
   Наново вибухла плачем.
   Всею душею, всiм тiлом ридала.
   Що тепер буде? Де її дитина? I в сотний раз перебирає клунки обiч себе,
оглядається круг себе, шукає дитини - i нема її. Не може її  нiде  знайти.
Не поможе їй вже плач, не поможе ридання, нiщо вже не поможе, Треба iнакше
шукати.
   - О, се ти, Раду, зробив! -  кличе  вона,  пiдносячи  тонкi  свої  руки
розпучливо вгору. - Се ти! Обiцяв убити, як собаку - i убив. Але було  вже
i Мавру з дитиною убити. А то... - тут вона вриває раптом i знов впадає  в
розпуку. Риє в волоссi  руками,  б'ється  по  грудях,  термосить  одiж  на
собi... перестає, надслухує, i знову нова розпука, знов те саме, але - все
дарма.
   Дитини нема.
   Округ неї лиш порозкидане, порозриване її лахмiття, густий  лiс  i  шум
дерев.
   Ослабши з ридання i розпуки, вона лягла i вмовкла. По її  блiдiм  худiм
лицi з-пiд затулених повiк сунуться гарячi сльози...
   От i по всьому. Як обiцяв помститися, так i  зробив.  Дитину  вбив,  її
покинули, i мусить умерти. Сили встати i пiти за  ними  в  неї  нема,  тож
мусить тут лежати i умирати або ждати, аж надiйде, може, хто лiсом.  Може,
ще з її людей хто. Може, їх силомiць вигнали з села... i вони лиш поки  що
зоставили її тут, а пiзнiше прийдуть I знов заберуть.
   Може... Але дитина? Дитина належить до неї.
   Вона лежить i слухає...
   Округи тихо-тихесенько, лиш лiсовий шелест.
   Десь нiби гуркає недалеко млинське колесо... шумить якась  рiка...  але
господь знає, де те. Господь знає, де ще люди.
   Вона починає знов плакати, знов  кликати.  Пробує  встати,  та  бачить,
ледве вдержується на ногах. Вона ж ще хора. Господи боже, що їй робити?
   Зсувається знов на землю,  припадає  лицем  до  землi  i  заходиться  з
божевiльного плачу, розпуки. Нiчого не чує, не знає, лиш один жаль i  один
бiль. Вже починає i на тiлi палити з якогось внутрiшнього вогню.
   Та що вже їй по собi, в неї нема дитини. Дитини!_
   Убили!!
   Їй темнiє в очах, в  ухах  дзвонить,  потiм  стає  якось  так  слабо...
гаряче... глухо... гине.
   Нараз хтось шарпає її, пiдносить.
   - Не спиш вже, жiнко? Не спи!
   Насилу розтулює очi, вдивляється вперед себе, опам'ятовується. Над  нею
схилена висока постать якоїсь немолодої  жiнки,  мабуть,  якоїсь  панi  чи
щось, а коло неї якiсь люди: жiнки й чоловiки.
   Жiнка чи панi в чорно заповитiй головi, сама  блiда  i  худа,  дивиться
милосердно на неї i говорить:
   - Вставай i ходи зi мною. Будеш в мене. Ти хора. Лежала тут  бiльше  як
добу. Мої люди запровадять тебе помалу до моєї хати.
   Мавра все ще добре нiчого не розумiє, але слухає i намагається встати.
   Цiкаво приглядалися присутнi, особливо жiнки, нещасливiй покиненiй,  що
лежала, мов пiдстрiлена велика птаха, з чудовими, невимовне  смутними,  як
нiч чорними очима, а коло неї порозкидане лахмiття, якась одiж i мiж  ними
тут i там золотi червонi. Сама вона, хоч молода i гарна, та тепер блiда, з
розбурканим довгим чорним волоссям, що розсипалося по  плечах  та  грудях,
майже страшна.
   - Де мої люди - цигани? - питає слабим голосом з чужим виговором.
   - Вiдай, покинули тебе, - пояснює висока марна жiнка в чорнiй одежi, що
хоче нею заопiкуватися. - Вiдай, покинули тебе.
   Мавра отворяє широко очi, а коло уст задрижало плачем.
   - Коли? - питає.
   - Недавно, здається. Межи ними зчинилася  бiйка  за  якусь  крадiж,  як
розказували, мiж тим поранено одного  чоловiка  -  цимбалiста,  а  вiдтак,
роздiлившись по своїх фiрах, вiд'їхали вночi, що й нiхто  не  бачив.  Тебе
надибали ще вчора ввечерi люди, що прийшли нинi зранку до мого млина,  але
я не могла сама скорше забрати тебе до себе,  аж  ось  нинi.  До  того  ти
спала. Страшним сном спала ти, як мертва. Що тобi було?
   - Не знаю, - вiдказує Мавра i  дивується,  роззираючися  майже  блудним
оком по чужих для неї людях, а далi, згадавши дитину,  заливається  наново
гiркими сльозами. Плаче i пiдiймає, благаючи, до них руки i говорить  щось
чужою незрозумiлою для людей мовою.
   Та тут же перериває її  Iваниха  Дубиха,  бо_  се  вона  сама  була,  i
пiдносить її з помiччю людей догори.
   - Куди поїхали мої люди? - питає хора.
   Нiхто не знав. Здається, в Угорщину.
   А де дiлася її дитина?
   Також не знали. Вона мала дитину?_
   Так. Сина. Бiлого._ Перша її дитина. Вона жiнка Раду,  самого  старшини
циганiв. Чи її люди забрали дитину з собою? Не знали.  Не  гадали  нiчого.
Так само, як i не видiли. По бiйцi зараз вночi зникли...
   То, може, убили її дитину?
   Нi. Не знали.
   О, певно, убили!
   Нi. Не чули. Лиш чоловiка одного в бiйцi, чули, що старшина мало що  не
вбив.
   - О Раду! - вистогнала Мавра, заломлюючи руки, I розплакалася наново. -
Вiн, певно, i дитину вбив.
   Нi. Не знали. Не знали i не припускали, щоб невинну дитину вбити.
   - О Раду! - знов лиш зойкнула Мавра i розхлипалася вголос. - Вiн  страх
який недобрий, розлютившись раз. - Вiдтак додала: - То хiба вiд неї дитину
вкрали i утiкли?
   Може. Також не знали.
   О, певно, що лиш так, коли зникли, неначеб їх земля пожерла. То  певно,
що вкрали. Вони все так робили... i  по  утратi  своєї  дитини  вона  Раду
пiзнає.
   - Може, - вiдповiли люди. Чи не бачив нiхто тої дитини?
   Не бачив.
   Бiла_ була.
   Може. Не знали.
   - Бiла, бiла_ була! - майже скричала.
   Не знали.
   Вона розплакалася ще бiльше, а люди безпомiчно мовчали. Мовчали, неначе
не хотiли зрадити якоїсь тайни, а може, й не хотiли казати, щоб не  ранити
звiсткою серця нещасливої, а може, просто не знали.

   Завели молоду осиротiлу циганку крок за кроком в хату Iванихи Дубихи  i
там вона остала.

   * * *
   Чому хотiв Раду Мавру вбити, а радше, на її думку,  на  нiй  помстився,
вона призналася лиш Iванисi Дубисi, i Iваниха її задержала в себе.
   В два мiсяцi по смертi чоловiка Iванихи Дубихи знайшлася в неї, хоч  не
молода вже була, дитина, маленька  Тетянка,  i  Мавра  її  доглядає.  Сама
Iваниха, повдовiвши, має в господарствi i в млинi багато працi i клопотiв,
а коло однiської її дитини, над якою дрижить, яка становить тепер  одиноке
її щастя, треба їй все когось мати.  Мавра,  обезсилена,  не  годна  тяжко
робити, вiдшукувати людей своїх теж тепер не в силi, тож нехай,  -  казала
циганцi, - остане в неї, доки хоче, а тут, де рiзнi люди приходять,  може,
й за дитину свою що вчує, розвiдається. А може, вернуть ще й її люди -  по
неї, то тут, у млинi, вона найскорше зачує про те.
   Мавра послухала. Зосталася.
   Однак не довго видержала в тихiй вдовичинiй хатi пiд  горою  Чабаницею.
Сидiла, доки до сил не прийшла, але подужавши, кинулася  в  околицю  своєї
дитини шукати та розвiдуватися про людей своїх. Ходила,  блукала  тижнями,
мiсяцями, мов голодна та вовчиця, а  врештi  вернула.  Марна,  блiда,  без
краплi кровi в молодих устах, з понурими смутними очима, i знов  зажила  в
Iванихи Дубихи.
   Її люди зникли своїм звичаєм, як пiд землю пропали,  а  по  дитинi  так
само, як i по них, не осталось слiду. Нiхто не знав нiчого. Не знав  i  не
чув.
   I не плакала вже Мавра бiльше. Знала - нiщо не поможе.
   Виплакала сльози.  Лиш  очей  своїх  чудових,  що  сипали  смутком,  не
пiдводила нiколи смiливо на людей. Соромно було. Чоловiк,  родичi  i  свої
люди викинули з-помiж себе, мов собаку, чужим людям на посмiховисько, а їй
самiй на горе.
   Та й що могло ще гiрше бути?
   Осталась, як здавалося, на все у багачки Iванихи Дубихи i доглядала  її
дитини. А що потрiбувала поживи для розбудженого раз материнського  чуття,
тож стала чи не другою матiр'ю для малої Тетянки, бо з часом стала Тетянка
нiби її власною  дитиною,  i  вона  заспокоїлася,  призабула  власну  свою
дитину.
   Так жила, доглядаючи, розпадаючися над чужою дитиною, аж до хвилини,  в
якiй не прокинулася в нiй туга i привичка її чудного люду  -  змiняти  вiд
часу  до  часу  мiсцевiсть  свого  побуту,  -  забаглося  предивною  тугою
поволiктися кудись в дальший свiт.
   Тодi прощалася з  дитиною,  заливаючися  гiркими  сльозами,  а  Iванисi
кланяючись, з руками, зложеними покiрно на грудях, низько до нiг, цiлувала
її колiна i руки i йшла. Iваниха Дубиха, що звикла до неї, полюбила її  за
любов i щирiсть для своєї дитини, гнiвалася на неї... хоча  вiдповiдно  до
своєї поважної вдачi не словами, а очима i мовчанкою,  i  не  пускала.  Як
сказано, вона любила осиротiлу циганку, а по-друге, була їй  i  вдячна  за
правдиво материнський догляд за дитиною.
   - I куди тобi йти самiй однiй в далекий незнаний свiт?  -  докоряла.  -
Збожеволiла?  Не  гнiвиш  ти  бога,  покидаючи  отак  .  легко  хлiб-сiль,
прив'язаних до себе людей i дитину? Пощо i чого пiдеш... i яким шляхом? Чи
не кара господня се вдруге над тобою?
   - Нi, - вiдказувала сумно циганка. Вона мусить iти в  свiт.  їй  горить
земля пiд ногами, її спокiй неначе в незнану далечину вiд  неї  полинув  i
тепер заєдно приманює до себе. Вона мусить змiнити мiсце -  оправдувалася.
Може, здибає батька-матiр, розвiдається тепер  про  них,  може,  кого  хоч
одного з своїх тодiшнiх людей побачить,  зустрiне.  Може,  щаслива  година
злучить її по роках з дитиною, з батьком-матiр'ю, а  може,  стрiнеться  iз
самим Раду... Вона знає,  куди,  коли  цигани  мандрують  з  Угорщини  або
Молдави, а коли вертають. Знає їх знаки, якi лишають по собi для других по
деревах, камiнню при дорозi i т. п.
   Вона мусить iти, щось не дає їй спокою. Не пiде  -  занедужає  з  туги,
суму... Чує, що хора з того, мусить iти... чого їй сидiти?
   Пiде.
   - За Раду хоче, щоб побив добре? - питає сухо Iваниха Дубиха i проникає
циганку, яка мовчки слухає, очима.
   - Та нехай, не боюся. А не найду, не стрiну нiкого, вернуся. Окрiм вас,
панi (так звала Iваниху Дубиху, що все в чорному ходила), не маю нiкого  в
свiтi.
   - А дитину як лишаєш? - питає Iваниха i вказує на малу Тетянку, що таки
вештається i собi поважно мiж обома жiнками, мов розумiє, що  її  пiстунка
вiдходить чи не назавше вiд неї.
   - Ой! - зойкнула Мавра, розридавшись вголос.  -  Ой,  не  обтяжайте  ще
гiрше бiдне серце Маврине.
   Одначе успокоївшись по недовгiм часi, iшла. Люди, бачачи її на  вiдходi
з торбами, переповненими якимсь зiллям та  лахмiттям,  смiялися  вслiд  за
нею.
   - А  он,  -  ругалися,  -  Мавра  йде  вже  знов  у  свiт.  Iде  шукати
цигана-пару, її одної замало в селi. У вдовицi обгорнув її сум.
   Вона вiд'їдалася гiркими прокльонами, сиплючи при тiм iскрами погорди з
чудових своїх чорних i сумних очей, i йшла.
   Вертаючи по кiлькох мiсяцях, а iнодi i по  роцi,  по  таких  мандрiвках
нараз пiд Чабаницю, втомлена i розчарована, ридала неповздержно  з  утiхи,
побачивши пiдрослу пiд її неприсутнiсть Тетянку, яка тiшилася нею  бiльше,
якби самою матiр'ю. А Iванисi Дубисi падала знов до нiг, як  при  вiдходi,
i, цiлуючи її колiна, молила:
   - Приймiть мене знов  до  Тетянки,  славна  господине!  Менi  було  вас
слухати, а не  свого  циганського  розуму.  Набiдилася  лише  мiж  чужими,
набралася лайок, упокорень, ругань i знов повернула, не подибавши  нiкого.
Нi  батька-матерi,  нi  про  дитину  не  чула,  нi  про  своїх  людей   не
розвiдалася, нi про самого Раду - лише  стiльки,  що  межи  чужими  людьми
чудотворним зiллям торгувала... i  то  тут,  то  там  поворожила...  i  от
гостинця  вам  та  душечцi  своїй  принесла.  -  При  тих  словах  ставила
якi-небудь звичайнi  лакiтки,  якi  любила  сама  пристрасно  їсти,  перед
поважну Iваниху Дубиху i її малу доньку.
   В кiлька рокiв по послiднiй мандрiвцi в свiт, саме як Тетянцi  йшло  на
дванадцятий рiк, станула Мавра одного разу перед Iваниху Дубиху з просьбою
дозволити їй вiдокремитися вiд неї i замешкати деiнде.
   Iваниха Дубиха зчудувалася.
   - Ви добрi для мене, мамцю-господине, - поясняла. - Ви i  ваша  голубка
дорога, але сiльськi люди... вже надто допiкають,  глузують  тут  в  вашiм
млинi з мене. - I з тими словами розплакалася на добре.
   - Як-то  глузують?  -  спитала  Iваниха,  знаючи  добре,  що  з  бiдної
нещасливої глузували iнодi селяни, особливо чужi в млинi.
   - Та як же, не знаєте, мабуть, i самi? - вiдказувала роздразнено Мавра,
закурюючи свою люльку та пакаючи з неї голосно,  причiм  набирала  вiдваги
опиратися iнодi навiть i самiй Iванисi Дубисi.  -  Все,  котрий  зайде,  -
мовляла, - на ваше обiйстя, поглузує з мене. "А ще довго будеш,  -  кажуть
примiвками,  -  муку  в  млинi  молоти?  Довго  ще  чорними  очима  колеса
обертати?" Побий їх сила божа, - закляла. - Або знов, що найгiрше жаль, бо
се вже за вас i за мою доньку. "Обсипуєш  ти  добре,  -  питають,  -  хату
Дубихи циганським  зiллям,  щоб  багачi  навiдувалися  до  її  доньки  вже
вiдтепер? Вона вже нiвроку, ади - пiдростає". А другий  каже:  "Та  де,  -
каже, - пiдсипує. Якби сього вмiла, сама й собi б наворожила, аби  приїхав
чорний з шатра, бодай на старiй мiтлi, i засватав, бо ади,  вже  посивiла,
дарма що очима свiтить, як чорний кiт з-пiд печi".
   - От таке, господине-мамцю, зачуваю я сотки разiв вiд  людей  -  i  чим
рiк, то все бiльше. Не годна вже  бiльше...  А  й  вам  неслава,  що  таке
верзуть про ту, що живе в вашiй хатi, що вашу Тетянку вибавила й  дозирає.
Нехай я уступлюся з хати, вони самi замовкнуть.
   Iваниха розсердилася. Вона не довiряла цiлком циганцi, про  яку  знала,
що в неї був хитрий розум i язик на мiсцi i вона  вiдтинала  кождому,  хто
посмiв її прикрим словом подразнити, гiрше, як оса.
   - Я тобi не вiрю, Мавро, - говорила, бажаючи  тим  способом  вивiдатися
правдиву причину постанови пiстунки своєї дитини. - Не вiрю  я,  Мавро.  В
тебе iнша причина, що хочеш нас покинути. Мене i мою дитину.  Лiпше  скажи
правду i не крути. Ти, мабуть, змовилася з деякими циганами пiд час  твоїх
мандрiвок i хочеш вертати назад в Угорщину. Чи не так?
   Мавра заперечила. Не до своїх людей вона хотiла. Як не  вiднайшла  досi
батька-матерi, дитини, ба  навiть  i  чоловiка-ворога  та  iнших  людей  -
вiдтепер не найде, i їй вже байдуже. Вона  не  до  своїх  людей  хоче,  що
викинули її, молоду, як звiрюку з-помiж себе, знiвечили долю, -  а  спокою
вона хоче i вiдтепер зажити по їхньому звичаю. Ось що.
   - Та як се? - зчудувалася знов Iваниха Дубиха, що  нiколи  не  зачувала
подiбної думки з уст Маври.
   - Та ось так, - була вiдповiдь. Тут вона одна лиш циганка на все  село,
на всю гору Чабаницю, а  здається,  i  поза  Чабаницею,  на  всю  околицю.
Iванисi Дубисi не треба бiльше її до Тетянки, бо Тетяна  за  два,  за  три
роки буде доросла i стане дiвочити - отже, їй, Маврi, iншої роботи  треба,
як годиться справедливiй циганцi.
   - Та якої ж роботи? - спитала знов Iваниха Дубиха. Чи не береться  вона
сама  до  роботи,  яка  їй  найбiльше  по  вподобi?  Хто  коли  був  годен
присилувати її до того, чого не хотiла або не хотiла робити. Лягала  проти
сонця i вигрiвалася, щоб лиш не робити того,  що  не  любила,  або  дитинi
казками голову набивала. А зимою лiзла на пiч, впевняючи всiх, що хора,  -
то i хто ж коли силував її до чого?
   - Се правда, -  дала  вона  вiдповiдь  неначе  якось  болiсно.  Тут  не
силувано її нiчим. Тому-то й вертала вона сюди завше назад, мов  до  своєї
рiднi, дарма що тут не цигани. Але вiдтепер хоче  вона  вже  проживати  на
самотi. Геть сама. Он там, на Чабаницi. Там стоїть порожнiй бурдей-колиба,
над самим  яром-пропастю,  що  в  нiм  проживали  iнодi  за  життя  самого
господаря лiтом або зимою його  чабани.  Тепер  та  полонина,  що  до  неї
належав колись бурдей, спродана, а бурдей, нiким  не  замешканий,  все  ще
належить до Iванихи Дубихи. Ту колибу просить вона вiд господинi для  себе
i хоче туди назавше переселитися. А коли вже господиня вдоволить її волю i
не прогнiвається, то вона скаже  їй  по  правдi,  що  хоче  там  займатись
ворожiнням. Там на Чабаницi рiзне-прерiзне чудотворне зiлля - лихе i добре
- як кому що треба, яким вона вже не одного  не  раз  i  тут,  за  плечима
господинi, на ноги поставила i добре вчинила. Там буде вона його  збирати,
сушити, i кому чого треба, давати, спродавати, i так буде жити. Вона  знає
дуже багато лiкiв i вмiє ворожити так, як мало хто з циганiв - бо й цигани
не всi розумiються на зiллi i ворожбi  або  примiвках.  Але  її  вчили  ще
змалечку. Тато й мама. I тим вона i  межи  панами  грошi  заробляла...  та
зносила Раду... бодай би його по всiм свiтi рознесло...
   Заживши  отак  на  Чабаницi,  над  яром,  в  колибi,  вона   все   буде
навiдуватися до господинi-мамки i Тетянки. Не забуде їх! Їй де вже забути!
I при тих словах заплакала. Її  тягне  тепер  до  самоти,  як  давнiше  до
мандрiвки. Вона все, що знає з лiкiв i ворожби, буде  там  на  самотi  мiж
людьми подавати. Туди будуть люди до неї  заходити,  а  сюди  соромляться.
Нехай знають колись люди, хто була Мавра. Мавра - донька  славного  музики
Андронатi, а жiнка самого Лукача Раду. Тут, в долах, в Iванихи Дубихи,  де
до млина навiдуються рiзнi люди, вона не має спокою. Та i  глузували  вони
собi з неї, глузували! Але там, знаючи її на Чабаницi в  лiсi,  в  затишку
над яром, мужик стає перед ворожкою iнакше. Там  вона  панi.  Вона  кермує
силою своєї примiвки, там вона його i на ноги  поставить,  як  захоче.  I,
говорячи оце, розреготалася Мавра до  своїх  слiв  дивним  якимсь  смiхом,
болючим, глузуючим i повним потайної погорди - неначе перед нею стояв  уже
селянин...
   Iваниха Дубиха мовчала. Роздумувала над чимсь i застановлялася.
   Роздумуючи над словами циганки, то i справдi слушнiсть була по  сторонi
Маври. Нiяк було тримати навiки в своїй хатi "пройдисвiта" -  як  називали
її люди, тим бiльше, що вона займалася ворожбитством, примiвками  i  таким
iншим  богопротивним  дiлом...  проти  якого  панотець  не  раз  у  церквi
виступав. До того ж увiйде дедалi i Тетянка в дiвочi лiта, зачнуть поважнi
люди навiдуватися до її хати... а тут живе в неї циганка-ворожка.
   А знов противно[10]. Не дозволить вона Маврi колиби на  Чабаницi,  вона
готова з дитиною забратися кудись у свiт. Куди очi понесуть,  може,  якраз
назад мiж свої люди. А тодi...
   Та гадка найбiльше затривожила поважну Iваниху Дубиху i причинилася  до
того,  що  вона  пристала  на  просьбу  циганки,  дозволила  їй  зажити  в
колибi-бурдеї на Чабаницi... i займатися там, чим захоче...
   Трудно було означити, хто любив бiльше малу Тетянку, чи вона, мати,  чи
циганка-сирота, позбавлена власної дитини, родичiв i чоловiка, ба  всього,
до чого була привикла - i прив'язалася всiм  серцем,  всею  гарячою  душею
своєю до дитини своєї доброї опiкунки i кормительки.
   На нiкого в свiтi не була би Iваниха Дубиха оставила свою Тетянку,  лиш
на одну-однiську Мавру. Хто бачив безграничну невгасаючу любов циганки  до
тiєї дитини, яку, вибавивши змалку, уважала  майже  за  свою,  той  i  мiг
припускати, як оце Iваниха Дубиха, що вона могла би, з  жалю  за  дитиною,
забрати її з собою i пiти кудись в свiт за очi. Тому й вагалася Iваниха  в
душi опиратися цiлком просьбi Маври,  яка  доволi  часто  виконувала  свої
постановлення пiд тим чи iншим позором. А Тетянка гине, пропадає за  своєю
чорною нянею. Змалечку вона заколисувала її своїми смутними,  монотонними,
якимись незнаними нашим околицям спiвами до сну. Годувала  бiльшеньку  вже
прерiзними казками, яких також в селi нiхто не  знав,  не  чув.  I  дiйшло
того, що дитина слухала наслiпо всiх приказiв чорної приятельки  своєї,  -
що б не наказала вона їй, не зажадала вiд  неї,  куди  б  не  послала,  не
покликала її. Вона у всiм пiддавалася їй, слухала всього, що походило  вiд
неї - часто навiть проти волi самої Iванихи Дубихи.
   Тепер, правда, Тетянцi вже дванадцятий рiк, але циганка все має  чи  не
бiльший вплив на неї вiд самої матерi. Тому нехай Мавра iде з богом в  лiс
над яр, як бажає, заживає там, як хоче, а мало-помалу  вiдвикне  й  дитина
вiд неї, звернеться, пригорнеться всiєю душею до одної своєї матерi, як  i
повинно бути, чого вона в душi вже давно вижидає.
   Тому, може, стане Тетяна й послушнiша без Маври, а то, розпещена нею до
краю, не все пiддається бажанням i приказам поважної матерi.  Тетяна  хоче
щось мати, а коли Iваниха не на все дозволяє, вона  летить,  розжалiвшися,
до Маври i ридає, захлипуючися гiркими сльозами. Тодi Мавра утирає замiсть
всього бiлесеньке заплакане личко, i як вже не  зараз,  то  бодай  пiзнiше
вдоволить тайком дитину. Так у всiм i всюди. Поки що Тетяна великих бажань
не мала, але й тi не все було добре сповняти...
   Мавра i сповiдниця i дорадниця дитини, i коли б  не  Iваниха  зi  своїм
поважним тверезим розумом. Мавра перевернула би дитину зовсiм на свiй бiк.
   Але Iваниха, хоч як  пропадала  за  своєю  однiською  дитиною,  хоч  як
обтяжена працею свого господарства, для Тетяни i Маври мала все свої  очi,
свiй час i глядiла проникливим зором на вiдносини мiж нянею й дитиною.  Чи
на добре може вийти таке колись дiвчинi, як звикне у всiм знати  лиш  одну
свою волю?
   Певно, що нi.
   Отак роздумувала Iваниха Дубиха - а врештi i обiзвалася:
   - Не моя сила, Мавро, тебе при собi держати, як в тебе думки  ось  куди
линуть. Iди з богом на Чабаницю в колибу та i заживай там по душi. Сходи в
долину до мене по харч, поможи дещо в господарствi, а там  i  вертай.  Але
знай, - додала строго i поважно, - дитину до тебе на гору  саму  не  пущу.
Вона в мене одна. Вона в мене все. Схочеш побачити,  зiйди  -  поглянь.  А
саму не пущу.
   - Боїтеся, що я вкраду її вам? - спитала гiрко Мавра, i її очi  засiяли
самим смутком образи. - Не бiйтеся, i в мене вона все i всiм на сiм свiтi.
Я її вам не вкраду.
   - Ти її любиш, Мавро,  але  й  я  її  люблю.  Дитина  мiж  нами  заєдно
хитається. Ти її надто розпестила. Що я забороняю, то ти дозволяєш. То  не
добре; i знаєш, задля того був не раз мiж нами  гнiв,  були  сльози.  Вона
хоча ще дитина, а вже iншої волi не знає, як  своєї.  Сьому  треба  кiнець
поставити. Пiд моїми очима воно ще сяк-так уходило, але, застрягши  раз  в
тебе на горi, скiльки менi з неї остане? Стiльки хiба, що буде  називатися
моєю донькою.
   Мавра не вiдповiла зараз, лиш обтерла мовчки долонею очi i сплюнула.
   - Ви-бо хочете, щоб у неї був уже такий розум, як у вас, -  обiзвалася,
- побожний та строгий, що борони господи! А їй ще що? Метелик, пташка,  та
й стiльки. Най грається, най радується. Най смiється, спiває, нехай  добро
зазнає... поки може, i в мами в сонцi най купається...
   - Я знаю, що вона ще дитина, - вiдмовляла Iваниха Дубиха з  попередньою
повагою. - Але час вже тим перестати бути. Досi була вона твоя,  Мавро,  -
додала. - Ти годувала її казками, спiвами, забавками  та  всякою  всячиною
набивала голову, буцiм вона чисто боярська дитина. А тепер нехай ,до працi
береться. Вона лiпше тямить твої пiснi i казки,  як  молитви,  що  її  вчу
щовечора i щоранку.
   В Мавриних чорних пишних очах заблистiло гордо, i вона усмiхнулася. - Я
ж бо й оповiдала їй найкращi казки, якi лиш знала, учила найкращих пiсень.
А що вона в мене те саме, що й  боярська  дитина  -  то  правда.  А  може,
неправда, господине? - спитала. - А от, - каже, i все  якось  згорда,  мов
про своє говорить, - чиї полонини найкращi  на  Чабаницi,  як  не  Iванихи
Дубихи? Чий товар такий гладкий, угодований, як не Iванихи Дубихи? А  сама
прекрасна, чорнобрива Тетянка, пристроєна пишно, чи не в Iванихи Дубихи?
   - Цить, цить, Мавро! - перебила Iваниха Дубиха, морщачи  строго  брови,
що не любила пiдхлiбства[11] нi в честь своєї особи, нi свого  маєтку,  бо
була скромна, побожна i корилася, як, може, нiхто навiть з убогих в  селi,
господу богу, не забуваючи про нього та храм його святий.
   - Цить, цить, - каже, - i знай: сходи з колиби, як кажу, коли зможеш, i
щоднини, похарчуй, пороби, що треба, попести Тетянку, а там i вертай. А  в
недiлю, свято, як зможу, буду як не густо, то бодай хоч зрiдка з  малою  в
тебе.
   - А як Тетяна виросте, буде вже на вiдданнi, тодi  вже  хай  приходить,
коли сама захоче, - не втерпiла Мавра все-таки докинути.
   - Як бог дасть, що так буде, то нехай  iде.  А  тепер  не  лишу.  Знай,
Мавро, - додала з чуттям, майже молячи, - не полонини  на  Чабаницi,  млин
над водою маєток_ мiй, а вона одна, вона_ моє щастя. Мушу стерегти...
   - В дорозi до мене не стрiне її нiчого злого, - обiзвалася Мавра знов i
вже смiливiше, - перелетить бiлу стежку вiд млина до гори,  до  мене,  мов
сама та пташка, а в долину пурхне i буде знов у вас.
   Iваниха Дубиха усмiхнулася.
   - Якось-то буде, Мавро, - сказала ласкаво, - якось-то буде.
   Мавра задоволилася - i на тiм скiнчилося...

   Чабаниця - висока гора, почасти покрита старинними лiсами, була одною з
тих, на якiй простягалися мiж лiсом найпишнiшi полонини декiлькох багачiв,
а мiж тим i багачки Iванихи Дубихи.
   На нiй, особливо з-тiєї сторони, по  котрiй  тяглася  бiла  стежка,  де
зеленiли полонини багачки, саме недалеко її  шпиля,  висадила  Чабаниця  з
себе бiляву скалу, яку прозвали люди впрост "Бiлим  каменем".  З-пiд  того
"Бiлого каменя" було видно всi сусiднi верхи i лiси, а  мiж  ними  й  одне
село, назване Третiвка, що лежало чи не на угорськiй вже границi,  i  було
справдi, як сусiдили села около себе, з ряду третє.
   Зi схiдної сторони Чабаницi, з якої пiвгодини ходу вiд обiйстя i  млина
Iванихи Дубихи, вибiгала в лiс бiла стежечка, що, як  сказано  ще  повище,
обвивала гору Чабаницю i кiнчалася  за  її  плечима,  злучаючися  з  одною
широкою дорогою, що провадила в iншi села, а також в Третiвку...
   Iдучи тiєю стежкою вiд млина Дубихи вгору лiсом, з одної сторони  попри
її полонини, а з другої попри глибоку пропасть, де журчав  веселий  потiк,
що нiколи не висихав,  натрапляв  мандрiвник  трохи  оподалiк  вiд  берега
пропастi, за кiлькома старими смереками колибу-бурдей Iванихи Дубихи.
   Бiла стежка, що бiгла попри колибу, обперiзуючи пестливо Чабаницю  саме
над яром, не конче спинялася около колиби. А колибi  i  байдуже  було  про
стежку, що могла iнодi i непрошеного для неї гостя-мандрiвника  впровадити
до неї. Вона стояла, оперта з одної сторони до якогось каменя,  чи  не  її
великостi,  що,  здавалося,  вiдломився  зi  шпилю  Чабаницi  вiд   самого
головного "Бiлого каменя" i, скочуючись,  опинився  остаточно  поза  бiлою
стежкою над берегом пропастi, становлячи якусь опору для малої колиби.  Зi
схiдної сторони зазирала колиба з-пiд смерек в саму  пропасть  з  гучливим
потоком... а там далi почерез неї - i на сусiдню  залiснену  гору.  Та  її
майже не видно зразу з-пiд широких крислатих вiт  старинних  смерек  лiсу.
Тим-то i припала вона циганцi  Маврi  так  до  душi...  i  збудила  в  нiй
думку... зажити в нiй на самотi i вiддатися цiлком ворожбицтву та  лiченню
людей рiзним зiллям з гори Чабаницi.
   В перших лiтах свого iснування хоронила  колиба  чабанiв  багача  Iвана
Дуба, що не лиш лiтом пробували тут, доглядаючи по пасовиськах i  полонинi
товар i конi, але iнодi й зимою, коли сього вимагала господарська потреба.
По смертi Iвана Дуба стояла колиба кiлька лiт порожня i аж тепер дiждалася
нового мешканця в особi циганки Маври, якiй здавалося, що нiхто i нiщо  не
замутить тут її спокою i вона  зможе  нестiсненно  вiддаватися  ворожiнню,
примiвкам i всьому iншому, що входило в обсяг циганки-ворожки.

   * * *
   Одної прекрасної лiтньої днини спровадилася Мавра на Чабаницю.
   Мала дванадцятилiтня  Тетянка  вiдпровадила  її  в  товариствi  Iванихи
Дубихи, нiби  помагаючи  переносити  циганську  обстанову  i  речi,  яких,
впрочiм, було так мало, що по двох разах стануло вже все в хатинi над яром
на мiсцi.
   Коли Тетянка вертала вiд Маври бiлою стежкою, плачучи, телiпалися в  її
малих ушках золотi обручки-ковтки, пiвмiсяцi, якi Мавра  випорола  десь  з
якогось старого лахмiття i вложила дитинi на пам'ятку вiд себе.
   - Носи їх, доньцю, i не скидай нiколи...  -  говорила-примовляла  Мавра
поважно, вкладаючи їх дитинi в уха. - Золото хоронить вiд зла  i  притягає
друге золото. Малою дiстала я їх вiд своєї матерi, що здобула собi їх десь
далеко, далеко в свiтi славним ворожiнням своїм. Носи їх, а  будеш  в  них
красна i пишна, як сама туркиня._
   - _Як сама туркиня, - _повторило так само поважно дiвчатко,  пiддаючись
спокiйно операцiї чорної приятельки та прислухуючись з увагою  кождому  її
слову.
   Вiдтак, обiцяючи собi обопiльно забiгати як змога "частенько" до  себе,
розсталися.
   - Приходи до мене, Мавро, бо я без тебе умру! - наказувала  Тетянка  ще
раз при вiдходi.
   - Прийду, доньцю... прийду! - прирiкала свято  Мавра,  утираючи  мовчки
сльози з очей, що сунулися їй по худiм лицю з жалю за дитиною.
   - Щоднини, - наказувало знов дiвчатко.
   - То, може, вже й нi, - чулося у вiдповiдь, -  бодай  спочатку  нi.  Бо
люди, побачивши мене так часто у вас, глузували б, що "дверми (сказали  б)
вiдiйшла циганка, а вiкном назад вернула..." Але не журися, доньцю.  Мавра
Тетянку любить i вона її не забуде - прийде.
   I справдi, вона держить слова.  Вiдвiдує,  як  приобiцяла.  Хоча  i  не
щоденно, але й не зрiдка. Лиш зимою гiрко. Мати доню не пускає, та раз-два
на тиждень приходить Мавра до неї. А наповнивши собi бесаги[12]  тим,  чим
обдарить Iваниха Дубиха, i напестивши та  налюбувавшися  доволi  Тетянкою,
вона вертає вдоволена назад до своєї хати.
   А Тетянка, що  вже  потрохи  вiдвикла  вiд  Маври,  звертається  назад,
усмiхаючися вогкими очима до матерi, i тулиться до неї...
   Хутко звикла  Мавра  до  своєї  романтичної  оселi  i  не  жалує  свого
переселення.
   За сiльськими людьми вона не тужить, бо допекли їй в долах  доволi,  чи
не на всi часи. А жiнки й молодицi,  що  потрiбували  поради  i  лiкiв  чи
примiвок вiд знахарки-ворожки, знаходили i вiдвiдували її й тут. I  жодне,
що тут появиться, не приходить з порожнiми руками.
   Одна принесе муки, друга молока, хлiба, третя  одробину  свiтла,  дехто
грошенят на тютюн, а кожде чимось обдарить, жодне впорожнi  не  прийде.  I
добре їй живеться, Мавра не знає великих злиднiв, їй багато не треба.
   А Тетяна що рiк, то бiльша i краща, прибiгає також погiдними ранками до
давньої своєї приятельки - i не скучно Маврi.
   Лiтом збирає вона гриби, малини, ягоди, носить в мiсто на продаж, i все
капне щось i за те. В п'ятницю i суботу спускається в сусiднi села  або  й
мiста межи багачi по милостиню i нiколи не вертає з порожнiми торбами.
   Вечором розкладає свої здобутки на лаву  i  стiл,  що  ще  по  пастухах
остали, i радується ними.  Ранками  збiгає  за  деякою  товариною  Iванихи
Дубихи дозирати - i живеться їй не согiрше. Сказано: їй багато не треба. А
зимою знов днi короткi, ночi довгi  -  i  хутко  переживаються.  Весною  i
лiтом, аж до пiзньої осенi ходить ще i по зiлля, яким  мiж  людьми  тайком
торгує, ворожить... I  от  як  тручає  ворожка  Мавра  свої  днi  на  горi
Чабаницi, в лiсi навперед себе...

   * * *
   Iнакше живеться Iванисi Дубисi та Тетянi в долинi коло  млина.  Iваниха
подається  пiд  вагою   господарських   клопотiв,   а   Тетяна   виростає,
розвивається в прекрасну справдiшню лiсову русалку.
   Їй вже двадцятий рiк.
   Висока, гнучка та бiлолиця. Особливо одним впадає вона кождому  в  очi,
хоч би кому. Се  своїм  блiдавим  лицем  i  чорними  густими  бровами,  що
лукувато здiймаються, зцiпившися над носом, над чорними задумчивими очима.
   Виглядає, мов якась пишна боярська дитина, що дивується  мовчки  всьому
на сiм свiтi.
   Переходить хто попри неї з людей, задивиться на молоде прегарне лице  з
високо пiдсуненими чорними  бровами,  що  надають  лицю  виразу  глибокого
зчудування, - задержиться мимоволi на хвильку i любується нею.
   А вона нiчого.
   Вiдповiсть з зачудованим поглядом мовчки згори (бо  ж  ростом  в  матiр
вдалася) - вiдтак, засоромившись бог  знає  чого,  усмiхається.  I  яка  ж
чудова вона тодi, коли усмiхається. Скiльки м'якостi душi i серця, скiльки
тепла зраджує мимоволi усмiх тих молодих невинних уст. Попри те й душа  її
чиста, бiла, мов голуб, i нiчогiсiнько злого не знає.  Яке  зло  знала  би
молода Тетянка, коли, окрiм лiсу, млина, своєї хати з  святими  iконами  i
старої нянi Маври, нiчого iншого не знає. Та, здається,  нiхто  не  знався
так добре на красi молодої Тетяни, як сама її поважна мати. Глядить  iнодi
на неї i мовчки в душi молиться до неї. I не лиш до тої її тiлесної краси,
але й до душевної доброти тої одинокої своєї дитини. Нiхто-бо  її  справдi
не знає, не розумiє так добре, як сама мати. Яка  працьовита,  чесна,  яка
милосердна вдалася вона їй. Господи, змилосердися лиш над нею та дай добру
долю!
   Їй iнодi лячно за долю тої дитини, над якою дрижить, i  на  яку  молодi
люди  чигають,  мов  справдiшнi  хижуни.  Вона  бачить,  як  вони  за  нею
спозирають, бiгають, окружаючи її зразу здалека, мов тi рабiвники[13]. А є
мiж ними й гарнi, є й багачi,  та  Iваниха  жде  все  ще  на  щось  лiпше,
гiднiше. Сама вже не  знає,  на  кого  ще  жде,  i  через  те  заховує  її
iнстинктивно для якогось нiби ангела-царевича,  що  має  ще  десь-звiдкись
прибути i забрати її вiд матерi пiд свою щиру опiку.
   Звiдки мав би вiн прибути?
   Не знає.
   Її серце ще не вiщує.
   З долу, з її села - нi. Бо тут в долинi вона  знає  вже  всiх._  Вже  й
кiлька разiв старостiв виправляла. Не до вподоби були їм.  Нi  матерi,  нi
доньцi.  Але,  може,  он  там  з-за  тої  гори,   куди   ховається   рiка,
потужнiвши... то, може, i сплавами вiн колись над'їде.
   Може...
   Тому треба стерегти та доглядати Тетянку, щоб не подалася  за  нерiвною
собi парою.
   Доглядає i пестить Iваниха Дубиха дiвчину, дрижить i молиться  о  добру
долю для неї.
   Вона прийде.
   Тетянка добра, милосердна i робуча - чому б  i  не  надiлив  її  за  те
господь доброю долею?
   Для добрих злої нема.
   Живе Тетяна спбкiйно в матерi, мов цвiтка в зiльнику. Не  бачить  i  не
чує багато. Особливо ж не бачить  нiколи  лиха.  Не  бачить  навiть  краси
своєї, що всiх мов те сонце, слiпить; хiба як над чистою водою  похилиться
- побачить себе. А там...
   Сказано - не бачить i не чує нiкого.
   В село до дiвчат-ровесниць мати лиш рiдко коли пускає. Вони -  вiддалiк
вiд її обiйстя i млина, i їй лячно про неї. Одну її лиш має, як одну душу,
одне серце  в  грудях,  тому  всього  боїться.  Хто  богом  суджений,  сам
навернеться до млина. Вiн пишним гуком своїм не одного приводить.  Вiн  як
окремий який свiт, - а Тетянка його бояриня. Хто б не зацiкавився нею,  не
поглянув на неї?
   Лиш одного не спиняє тепер мати Тетянi. В однiм не стiсняє її нiколи. А
то - заходити до ворожки Маври над яр, коли б не захотiла, i гуляти лiсом.
   Iдучи вгору лiсом, спiває Тетянка повною груддю, нiби вiддає, що в душi
дзвенить. Воно ясне, сильне, природне i чисте. Сказано - краса  з  першої,
божеської руки.
   Iде вона по бiлiй вузькiй стежчинi все вгору, тут i там  схиляючись  за
тужливо похиленим дзвiнком-цвiткою - мiж хвилюючим  шумом  смерек,  i  все
попри свої та сусiднi полонини. I їй тут добре.
   А стара Мавра! гай, гай, хто так умiє сторожити над дiвчиною,  як  сама
вона! А її вже всi бояться - хоча б лиш для страшних  очей,  що  одним  їх
полиском - знає покарати. То нiхто i словом не торкнувся би Тетяни.
   Сама ж Iваниха Дубиха, строга i богомiльна, щонедiлi i свята  ходить  з
донькою своєю удвiйцi до храму божого, а зимою їздять...

   * * *
   Молодий Гриць, годованець багача Михайла Дончука в  Третiвцi,  недалеко
угорської границi, дiзнався доволi рано про  те,  що  вiн  не  рiдна  його
дитина, а чужа, пiдкинена, яку знайдено колись в лахмiттi на призьбi. Хоча
його господарi, чи, як вiн їх звав, батько-мати його, i добре  держать,  i
гарно зодягають, то господиня, розлютившись iнодi, заклене йому на  добре.
I в таких власне хвилях зачуває, що вiн  "пройдисвiтське  насiння",  що  в
"циганськiм", закуренiм лахмiттi опинилося на  "гризоту"  та  журу  добрим
людям пiд їх спокiйною стрiхою.
   При таких нагодах переймав  Гриця  такий  жаль  i  туск[14]  до  всього
тутейшого гiрського свiту, що був би йшов, куди очi несли, щоб лиш не чути
i не бачити тут нiчого. Та не лиш тодi прокидається в нiм якась чудна туга
в серцi до далечини... i iншого свiту. Нi. То нещасне почуття не дає  йому
i в мирних хвилях спокою. Не дає оставатися довго на  однiм  мiсцi,  через
що, головно, i набрався вiн вiд господарiв якнайбiльше лайки,  а  часом  i
бiйки. Заставляють його iнодi доглядати вiвцi; вiн доглядає день, два  або
й чотири добре i щиро. А далi нi з сього нi з  того  покине  все  стадо  i
поволiчеться в цiлком противне мiсце, де немає нi доволi  пашi,  нi  води.
Або знов пристане до чабанiв з товаром, або до парубкiв з кiньми... i  тут
повторюється те саме,  доки  i  не  приволiчеться,  нiби  наситившись  тою
вiдмiною мiсць, додому.
   Одного  разу,  вже  як  сiмнадцятилiтнiй  хлопець,  вiн   вибрав   собi
щонайкращого коня господаря i давай об'їжджати  чогось  сусiднi  села.  Що
нашукалися, нажурилися господарi за хлопцем - вiн пропав без слiду, мов  у
воду впав. Аж сьомого дня знайшов його господар спокiйного пiд стогом коло
коней без капелюха на головi, коли витесував довгу парубоцьку сопiлку.
   - А ти, опришку, куди уганяв цiлий тиждень  на  конi?  -  накинувся  на
нього господар, вхопивши його за густу чорну чуприну та  потермосавши  нею
по щиростi.
   - Я об'їздив сусiднi села, -  вiдповiв  Гриць  з  найбiльшим  супокоєм,
освобождаючи   так   само   свою   гарну   голову   з   деспотичних    рук
господаря-батька, - розпитував за скрипкою.
   - За скрипкою? - крикнув господар i аж витрiщив очi з чуда. - То я тебе
до скрипок викохав i держу?  Та  найдорожчого  коня  до  проїздок  тримаю?
Чекай, непотрiбе безголовий, чекай! - гукав на все горло. - Ади, чого  вже
не придумав в своїй головi - скрипки! Тьфу!!
   - Коневi не сталося нiчого, - вiдказав Гриць спокiйно. Я коня  доглядав
i пильнував. А дивiть, вiн он аж виблискуеться до  сонця,  такий  ситий  i
годований. А менi треба скрипки, до того i захопила мене охота  подивитися
в сусiднє село. Скучно, татку, на однiм мiсцi сидiти,  тому  я  поїхав.  А
роботу не таку вже страшну я залишив, самi знаєте,  тому  й  поїхав.  Коли
робота пекуча, я не киваюсь, а коли нема, я тодi їду. От що!
   Господаревi,  нiби  з  зачудування,  аж  мову  вiдiбрало.   Рука   знов
пiднялася, щоб опинитися, як передше, на головi хлопця, але не годен  був.
Гриць поглянув на нього такими вже чудно сумними, а заразом щирими  очима,
що вiн лише сплюнув i, заклявши щось пiд вусом, вiдiйшов.
   Гриць усмiхнувся, вiдгорнувши пишне волосся з чола, що шовком зсунулося
при торганнi, i взявся далi до своєї роботи. Батько  знов  своє,  -  думав
вiн, - а вiн_ своє. Вiн хотiв собi конче роздобути скрипку,  повчитися  на
нiй грати, щоб, доглядаючи iнодi худобу чи  вiвцi  верхами,  не  було  так
тужно i сумно на самотi, щоб не гнало з мiсця  на  мiсце;  i  от  таки  не
успiв. Та зате вiн витеше собi тепер сопiлку, i  як  заграє  на  нiй,  всi
дiвчата на танцях стануть округ нього i будуть слухати та раз плакати, раз
самi гуляти. Гей! га! - усмiхнувся Гриць на саму таку принадну думку. Гей!
га! Що йому господар...
   Але господиня-мати, розвiдавшись, куди i пощо гуляв  вiн  на  найкращiм
конi сiм день, прибралася до нього iнакше, хоч вже як його  любила  i  при
доброму настрої ласкава була, однак, розлютившись, що раз  загадала  -  не
дарувала.
   - Пройдисвiте! - накинулася  на  нього,  коли  увiйшов  у  хату,  i  не
надумуючись довго, вдарила його широкою долонею по щоцi.
   - Пройдисвiте! - гукала по своїй скорiй вдачi. - Гадаєш, час  божий  на
те, щоб  його  пусто-дурно  на  конi  прогайновувати?  Попам'ятаєш  ти  ту
поїздку, - кричала, розмахуючись вдруге укарати хлопця. -  Попам'ятаєш!  -
Та не вспiла се по раз другий вчинити. З хлопцем зробилася така змiна,  що
вона здержалася.
   Мов гадюкою вколений сам боярин якийсь, опинився Гриць близько коло неї
i, стиснувши, нiби клiщами, її руку, процiдив:
   - Я не пройдисвiт, - говорив зi зворушення i обиди погаслим голосом,  -
я не пройдисвiт. Я ваш син. А коли випираєтеся того, що лиш вихованець, то
не безчестiть. Хлiб ваш дурно не їм; як знаю, вiдробляю.  А  що  не  роблю
стiльки, скiльки вам захочується, то дайте менi спокiй. Я  собi  пiду  вiд
вас i не верну. На моє мiсце приймiть собi наймита, i буде вам лiпше. Менi
не все хочеться робити, тому й не роблю. I робити не  буду.  Розумiєте?  А
пам'ятайте, я не наймит ваш!! Що у вас з'їв,  то  вже  i  вiдробив.  -  I,
луснувши з неописаною погордою i гнiвом дверми, вийшов.  В  його  рухах  i
голосi було  стiльки  приказуючого  i  гордого,  що  господиня  вмовкла  i
побiлiла. - Тьфу! - сплюнула I хрестилася. - А се що таке? Кого  я  маю  в
хатi? Приймака, боярина чи поповича? Ади який гонор  мамi  вiддав,  дверми
пiд  носом,  мов  жидовi,  луснув,  i  вiн  не   "пройдисвiт",   його   не
"безчестiть". Михайле, ви чули? - кликнула  в  другу  хату  до  господаря,
звiдки й без того висунулася  висока,  тепер  в  низьких  дверях  похилена
постать самого господаря.
   - Та чую, - вiдказав вiн. - Та що ж?
   - Що? - кричала жiнка, - ви ще питаєте, що?  Адiть,  за  ваш  хлiб-сiль
який гонор вiддав.
   -  Та  не  дразни-бо   його   вже   стiльки   тим   "пройдисвiтом"   та
"пройдисвiтом". Ти бачиш, вiн вже такий вдався на мiсцi довго не висидить.
То i що з ним вдiєш? Убити його за те не уб'ю.
   - Я його привчу! - вiдкрикувала господиня.
   - Ба нi, не привчиш. Я вже без тебе пробував. По-злому - i  стiльки  на
добре не виходить. Знай, тепер вiн знов кiлька день на очi не  покажеться.
Чорт знає, що в нiм за вдача, але вже такий.
   - Вiд родичiв "пройдисвiтiв" - кажу вам,  -  вчепилася  господиня  знов
цього.
   - Ми його батька-матерi не знали... - боронився чоловiк, що, по правдi,
Гриця дуже любив i  перед  жiнкою  заєдно  боронив,  хоча  сам  тайком  за
пройдисвiтство набирав, - лише знайшли маленького пiд  нашою  хатою.  Вiн,
може бути, i панська дитина - ми сього не знаємо. Його яким-небудь  словом
не зачiпай, вiн зараз кипить, i вже його борзо не примириш. В  мене  Гриць
не пройдисвiт.
   - А я кажу, що вiн  таки  пройдисвiтська  дитина.  Найшли  в  закуренiм
лахмiттi, дарма що з вузликом золотих червоних.
   - Та вже в закуренiм чи нi, а тепер вiн  наш.  А  як  вже  наш,  то  не
збиткуй. Бачиш, вiн терпцю не має. Ще колись, розлютившись, покине нас.
   Господиня вмовкла i  здвигнула  плечима.  Се  їй  нiколи  на  думку  не
приходило i тому потрохи на хвилю занепокоїло.
   - Ет, i наговорили! - закинула вже чомусь примиряючим  голосом,  неначе
не хтiла бiльше про "пройдисвiтство" говорити. - Тепер "покине" - коли  ми
його вигодували i вiн головою майже стелю здiймає?
   - Якраз тепер. Тепер вiн де-небудь годен на роботу стати, а передом був
малий.
   - Ет, що там! - перебила йому сухо жiнка. - Радше знайте,  Михайле,  що
оногди[15] казав менi, що дав собi знов новий писаний  кожушок  шити.  Вiн
вже вiдтепер зачинає дiвчатам голови завертати.
   - Або я йому це забороню? - вiдповiв господар. - Гарний, молодий, то  й
завертає.
   - Вiн вже чи не на кождiм танцi мусить бути.
   - Та нехай собi. Хто молодий, той гуляє.
   -  Як  завтра  скаже  вам,  що  хоче  женитися.   Його   дiвчата   роєм
обступають... А тодi що вдiєте?
   - Не позволю i землi не дам. Йому ще час женитися... нехай ще коло  нас
газдує, щоб знав я... кому землю передам колись...
   - Овва... вiн вас дуже послухає! - закинула жiнка. - Я вже  чи  не  раз
перехопляла його з Настунею Кривинюкiвною. До других залицяється, а до неї
таки горнеться.
   Господар усмiхнувся.
   - Я вже давно то знаю. Сам її батько менi говорив се.
   - Та вiн би рад його дiстати до себе. Але, по-моєму, Гриць ще не  однiй
голову закрутить, заким не одружиться... - вiдповiла жiнка.
   - I на свою_ натрапить... - докiнчив господар.
   - I на свою натрапить... - повторила вона i вмовкла.
   - Старий Кривинюк добрий газда, i Настка працьовитi дiвчина,  в  батька
вдалася. Нехай би колись побралися, як  йому  суджена,  -  обiзвався  знов
господар.
   - Та добра_ дiвчина...  -  вiдповiла  якось  знехотя  жiнка.  -  В  неї
вiдтепер якийсь розум,_ як у старої. Добра, - i урвала.
   - Та тим-то_ для нього i добра, - вiдповiв чоловiк.  -  Вiн  за  кiньми
голову забуде... а вона буде на все позiр мати. Тим-то_ й добра...

   Гриць, бачачи iнодi по суперечках з родичами, що правда по сторонi  їх,
але заразом i його, особливо тому, що його вдача силувала його  "от  таке"
заводити, що викликувало гнiв з обох сторiн, забирався з хати i не  вертав
до неї скорше, доки не заспокоївся вiн сам, а з ним i господарi.
   I таке повторялося чи не згуста, а  все  через  його  чудну  вдачу,  що
нiякого примусу  не  зносила,  чим-будь  ображалася  i  понад  усе  любила
свободу. Якби не сусiдська  донька  Кривинюкова  Настка,  з  котрою  добре
держався, всi жалi дiлив, якби не батьковi конi, якi любив понад  усе,  та
вiвцi, над якими ще як хлопчина своїм голосом, як над  дiтьми,  панував  -
вiн був би вже давно батька-матiр покинув i поволiкся в свiт. Його держать
тут, як на ланцюгу, а  деякi  люди  розказують,  особливо  ж  один  старий
бiлоголовий циган, що все що кiлька  рокiв  переходить  через  їх  село  з
Угорщини i до них вступає по милостиню та спочиває, оповiдає, що там  десь
далеко вiд їх гiр, лiсiв, є ще й iнший свiт i люди. Мiж них вiн  би  iшов,
учився би та став великим паном i так  жив  би,  вивчившись  передусiм  на
скрипцi грати.  Отаке  роздумував  часто-густо  Гриць,  особливо,  як  був
молодим хлопцем; волiкся неспокiйно з вiвцями з мiсця на мiсце  i  побирав
за те вiд батька-матерi лайку. Але тепер вiн вже парубок пiд вусом  i,  як
батько  смiючись  казав,  "до  розуму  носом  зближався",  як   здавалося,
успокоївся. Коли мати, роз'ятрившись чим-небудь,  "пройдисвiтом"  або,  ще
лiпше, "циганом" прозве... вiн смiється.
   - Чи в мене, мамо, чорнi очi i я чорний, що в вас я на цигана  похожий?
В мене очi голубi, як небо, кажуть дiвчата, особливо  Кривинюкова  Настка,
ними я їм милий, а ви - не бачивши нi мого батька,  нi  матерi,  вигадуєте
циганiв на мене. Грiх, мамо!
   I мати вмовкає, усмiхнеться... i стає знов добра; вона дала б i душу за
свого Грицька, якого їй чи не всi завидують, такий вже гарний  i  розумний
вдався. Вже-таки нiхто не годен на Гриця  довго  гнiватися.  Вiн  всiх  за
пазухою має, як його впевняє бiлолиця Настка.
   Чим?
   Може, саме тiєю подвiйною вдачею своєю, а радше двома душами, що в нiм,
нiби вiд часу до  часу  пробудившись,  поборюють  себе.  Одна  непостiйна,
тужлива, пуста, палка, друга вразлива, горда i вдатна.  До  доброго  тягне
Гриця,  до  красного,  до  любовi...  а  передусiм  до  свободи,  широкої,
безмежної, як крилатi лiси по верхах, як бистрi рiки там, в долах.  Як  та
широка пуста, що йому, по оповiданню старого  Андронатi_  (так  звав  себе
бiлоголовий  циган),  iнодi  аж  у  снi  ввижається.  "Хижуном"   родився,
баламутом, каже Настка, що його любить, як рiдного брата або чи не  бiльше
ще, саме яким вже вдався. З нею вiн i найлiпше товаришує чи в тузi  чи  по
веселому настрої. Вона його нiби до ладу приводить.
   -  Чому  ти  такий  смутний,  Грицю?  -  питає  iнодi,  побачивши  його
поважного, невдоволеного з виду.
   - Тяжко на душi, - вiдповiдає вiн.
   - То заграй на сопiлцi або трембiтi. Собi i  менi  заграй,  Грицуню!  -
просить щиро... i тулиться до нього бiлолиця Настка. -  Нiхто  в  селi  не
грає так, як ти, любо та до серця. - I тими словами впроваджує його нiби в
iнший свiт. I щоб вже догодити їй i сяк-так собi, вiн починає грати.
   Тiльки щастя його, - каже, - що сопiлка, трембiта i Настка.
   I те правда. Нiхто на всi сусiднi гори не грає так до  серця,  як  вiн.
Особливо на трембiтi, вiн мов святою молитвою по верхах... жене.
   А лiтнiми вечорами, то вже i голосом нiхто так не виспiвує, як Дончукiв
Грицько, вештаючись коло хати i худоби, виводячи одну просту  пiсню  понад
другу. А всi або дуже смутнi, або всi веселi, iнших вiн не любить.
   В селi всi дiвчата липнуть до нього, хоча вiн до  жодної.  Хiба  що  до
синьоокої Настки, але й то, як каже товаришам, "не все", лиш тодi, як вона
його назад до "розуму" приведе, до працi нажене, не дасть  "волочитися"  -
вiн її голубить, впевняючи, що колись її посватає. А зi всiх iнших дiвчат,
- хоча й гуторить з ними, - все кепкує.
   - Ви, дiвчата, - говорить Настунi, - всi дурнi.
   - До часу, Грицуню... до часу... - вiдказує спокiйно Настка. - До часу,
може, i дурнi ми, але як саме натрапиш на таку,  що  заверне  тобi  голову
або, може, й любистку дасть, - то дивися, щоб не стратив ти  весь  великий
розум твiй!
   - А он я вже тебе люблю,  Настунько,  -  борониться  Гриць  i  смiється
веселими очима, - та ще розуму не втратив.
   - Хто знає, чи вже i не втратив... - вiдказує вона i дивиться так само,
як вiн, щиро i просто в очi. - А он, - каже, - ти любиш мене i приходиш, а
часом як покинеш, то i з тиждень волiєш з конем перебувати, як зi мною: чи
се указує на розум?
   - Та я чи не все такий був? - борониться Гриць.
   - А може, ти i межи iншi дiвчата ходиш, чи я  знаю,  Грицуню?  -  питає
вона. - Я не знаю. - I говорить се без  докору,  без  злоби,  а  так  собi
спокiйно, мов дитина.
   - А чому б я не приставав з кiньми, не сходився з другими дiвчатами?  -
- питає вiн, та бiльше вже, щоб подразнити її. - Сiдай i ти, - каже, -  на
якого-небудь коня твого батька i їдь зо мною i доволi дивися, як  Гриць  з
кiньми розмовляє, а з другими дiвчатами гуляє. Будеш бачити.
   - Я не цiкава, - вiдказує вона гордо, а все-таки в глибинi душi вражена
його байдужнiстю, хоч i не показує того, а вiдтак, поглянувши в його  щирi
очi, що якийсь час з потайним усмiхом дивилися на неї, усмiхається й  собi
i каже:
   - З дiвчат не глузуй, не  кепкуй,  Грицуню,  бо  в  деякiй  i  нечистий
сидить. А дивись, - додає поважно, - замолоду деякi  гарнi  притягають  до
себе... особливо тi, що чорнобривi, а  на  старiсть,  казала  раз  покiйна
бабка, коровам молоко вiдбирають та опiвночi на мiтлi комином вилiтають.
   - А менi що до того? - вiдказує вiн. - Я  анi  не  корова,  анi  їх  не
боюся. А вас всiх, бiлих i чорнявих, загалом я люблю, хоч ви всi  на  одно
копито i добрi, i краснi, i дурнi  -  а  Настуньку  Кривинюкiвну  найлiпше
люблю. А якщо я часом, Настуне, тебе призабуду,  ти  нi  на  мене,  нi  на
нiкого не ворогуй.
   - Або ж я ворогувала коли, Грицуню? - питає вона i дивиться знов щиро з
невимовною терпеливiстю в його очi. - Я ж  сама  казала,  що  ти  хижуном,
баламутом родився... i при нiчiм... довго не встоїш. Я не ворогую.
   - Я сього не кажу, серце. Ти одна для мене в свiтi добра i  щира,  одна
до ладу приводиш. До хати, роботи принукуєш, до родичiв навертаєш -  а  то
без тебе був би я вже давно... - i, замахнувши лукувато рукою та  указавши
далеку далечину, свиснув i усмiхнувся.
   Бiлолиця Настка чисто упивається словами красного  хлопця.  I  для  неї
значать вони i любов, i щастя, значать  увесь  свiт,  а  заразом  вiдчуває
вона, що держить його справдi неабияк чимось при собi, панує над ним.  Чим
саме? Не знає.
   Не здає собi нiякої справи. Вона знає лиш те одне, що мусить  i  дальше
держати його, що його любить всею душею i не годна  гнiватися,  ворогувати
на нього. Погнiвається, поворогує, - думала iнодi, -  вiн  розлютиться  i,
мов той птах, вiдлетить, присяде на iншiм деревi - i пропав для неї...
   I так Настка не гнiвається нiколи на Гриця... Вона його любить  i  тiєю
своєю любов'ю прив'яже його до себе на все. Вони ж колись поберуться. Де є
в свiтi сила, - питає себе щирим почуттям, -  якiй  мiг  би  Гриць  бiльше
пiддатися, як їй однiй? З дiвчат вiн її любить найлiпше, признає  сам,  що
вона приводить його до розуму, принукує до роботи, навертає до родичiв.  А
далi?.. Те, що вiн... iнодi на тиждень... два... конем за село виїжджає...
Те їй не страшне. Мати каже, що се йому, може, й почи-нено... З часом само
перейде, i щоб тим йому не докоряти. Тому  вона  спокiйна  I  любить  його
спокiйно. Що iншого вона не знає. Своє щире, просте серце знає i  красного
Гриця, що двi душi має. I в тiм цiла її правда. Велика,  глибока,  поважна
правда, яка їй вистарчає, з якою їй добре...

   * * *
   Глибока зима.
   Лiсом неспокiйно. Зеленi вiти,  обтяженi  снiгом,  вгиналися  нижче  до
землi, як i iншою порою, i вiтер, що над ними буяє i з труднiстю  мiж  них
тиснеться, доводить їх до живiшого руху. Вони  опираються  йому,  та  годi
цiлком опертися. Вiн садить мiж них з чимраз бiльшою  силою,  i  остаточно
пiдiймається  за  недовгий  час  лiсом  нiби   шум-стогiн.   Розколихалася
завiрюха.
   Вiтер змагається чимраз сильнiше, збиває снiжини з дерев, колише хоч би
i найвищими коронами до розгону, гуде лиховiсне, а в  воздусi  розходиться
широкий крилатий шум всього соснового лiсу...
   Страшно тепер в лiсi i глухо. I хоч се не пiвнiчна година, а  з  вовком
можна все-таки в таких ночах стрiнутися.
   Над хатиною  Маври,  обтуленою  з  усiх  сторiн  старанно  смереччиною,
посхиляли сосни, нiби змилосердившись над нею, глибоко свої вiти, обтяженi
снiгом, неначеб хоронили її вiд вiтру, що  тиснувся  повними  грудьми  мiж
них, розбиваючи їх звичайний поважний спокiй.
   В тiй же хатинi Маври тихо. Лиш в печi горить, трiщить веселий огонь  i
освiтлює нутро хатини, а найбiльше те, що найближче самої печi, а то: саму
Мавру. Вона присунула  широку  лавку  з  почорнiлого  дерева  до  печi  й,
умостившися тут, розкладає свої карти.  Чорний  кiт  на  самiм  краю  печi
простягся i дрiмає, нiби стереже огонь в печi i рухи своєї чорної панi. На
самiм же верху над пiччю, налущившись i заховавши головку пiд крило, спить
самiтний усвоєний чорний ворон Маврин. Всi iншi предмети в  тiй  закуренiй
хатинi тонуть в темiнi, що здається в мiру, як огонь  горить  або  опадає,
слабне або зростає.
   Мавра нинi собi карти кидає.
   Худа, марна, з розбурханим сивим волоссям, виглядає мов яке марево.
   Вiд часу до часу простягає свої худi руки, грiє їх  коло  полумiнi,  що
палахкотить в закуренiй, аж чорнiй печi, i перешiптується сама з собою, її
великi чорнi очi, в яких нiби  назавше  задержався  смуток,  тепер,  немов
слухаючи, шукають вiд часу до часу  дрiбного,  викривленого  однiського  в
свiтi вiконця i ждуть.
   Надворi  заєдно  гуде  вiтер.  Сьогоднiшня  нiч  заповiдається   чимось
недобрим, хоча їй самiтнiй вже не першина такi  ночi  перебувати,  а  нинi
все-таки чогось лячно.  Вiтер  гуде  лiсом,  аж  несе,  виє,  аж  полумiнь
хвилюється в печi. А лiс шумить, стогне, мовби смерть  тиснулася  з  своїм
вiйськом мiж деревину. Щось ломиться лiсом,  трiскає,  щось  стогне,  щось
сунеться. Аж тут... господи боже... що се таке? Затовк оце в тiй хвилi хто
до шибчини, чи се вiтер жбурнув до неї купою снiгу, щоб її самiтну... одну
на всiм лiсi, злякати? Вiтер найбiльший ворог циганiв, вiн так любить. Вiн
живий. Iнодi вiн гiрший, як сила божа... Вона се ще змалку знає.  Полумiнь
грає, веселиться, освiчує її цiлу i  лаву,  викликує  на  противнiй  стiнi
страховища,  освiтлює  лаву  з  розложеними  старими,   затертими,   майже
закругленими картами, i Мавра ось що з них вичитує:
   Злиднi, смуток, самiтнiсть, як звичайно, але ось тут i якiсь люди. Щось
велике, несподiване жде її, щось нероз'яснене, що ще потрiбує  часу.  Воно
ще далеко, але прийде.
   В тiм всiм i її дорога дiвчина, її Тетяна вмiшана.  Вона,  що  ще  одна
держить її на свiтi при життi. Тота її "туркиня",_ як  вона  сама  i  люди
прозвали Тетяну за золотi ковтки, пiвмiсячики в ухах. А далi сама не знає,
як роз'яснити собi карти. Чи то все доторкається її, чи дiвчини? Не  знає.
Ось вона сим разом цiлком не знає. Другому, може, i знала  би  роз'яснити,
чи днi... чи долю... в тiм її нiхто не перевищить. Але  собi  сьогоднi  не
знає. Чи то все, що перед собою бачить,  значить  смуток  чи  радiсть?  Бо
смуток i радiсть падуть, нiби рука в руку.  Отут  стоять  кривавi  сльози,
змiшанi зi сльозою радостi. Що се?
   Знеохочено збирає карти, кладе  їх  оподалiк  вiд  себе,  запалює  свою
люльку... i жде.
   Її нiби болить сьогоднiшня нiч надворi, їй тяжко на душi, як  зрадницi,
як проступницi. Адже вона сьогоднi i не бачила навiть людської душi, не те
щоб обтуманила кого. Хто би й iшов такою дорогою лiсом... як  тепер?  Хiба
хто смертi хоче, шукає її. А навiть i вона ще не хоче її. Вона... що  сама
не знає... чого по тiм свiтi плентається.  Чого  ж  бо  їй  жити?  Хто  її
потрiбує? Чого має вона ще дожити? Вона йде самою тiнню життям, iде,  доки
з самою нiччю не стрiнеться, не злучиться з нею навiки...
   Думала, роздумувала отак сумовито, коли оце  щось  в  її  мале  вiконце
жбурхнуло, аж дзвенькнуло, i вона майже з остраху зойкнула.
   I знов тихо.
   Знов нiчого. Знов лиш крилатий широкий шум та стогiн в лiсi. Се  смерть
iшла. Мавра на самотi нiби вiдчуває, що се так  смерть  лiсами  тиснулася,
дотикала її хату, косою зашарпувала, щоб себе пригадати. Смерть.
   Певно, сiєї ночi не один  велет-деревина  повалиться,  не  одна  корона
переломиться, не одна звiрина загине. Страшна нiч.
   Мавра оглядається. Чогось їй неначе нестає. I не знадвору, а в душi,  в
серцi хибує... Чого? Адже вона до самоти звикла.
   Не знає.
   Її  руки  мимоволi  укладаються  на  грудях  наохрест,  але   уста   не
заворушуються до молитви. Вона не вмiє  молитися.  Не  молилася  бог  знає
вiдколи. Та хоч i молилася, то її людям бог неприхильний.  Не  любить  їх.
Тому вони i в вiчних злиднях по свiтi тиняються. За  кару  тисячолiтню.  I
лиш нiччю оживають, до ночi їх тягне, бога  занедбують,  хiба  звертаються
вони до мiсяця з своїми просьбами. Мiсяць їм помагає, але такими ночами  i
вiн перед чимось ховається.
   Полумiнь запалахкотiла нараз сама  з  себе  наново  i  кинула  червоним
свiтлом  на  лаву,  де  лежали  карти.  Мавра  взяла  їх  наново  в  руки,
прошепотiвши вперед щось над ними, i розложила, як перше.
   I знов дивиться... i дивиться... I знов не  знає  добре  розiбрати,  що
вони їй вказують нинi. Щось велике-велике, i смутне,  i  радiсне  жде  її.
Нiби нiч, нiби день. Нiби весiлля, нiби смерть. I замiшаний хтось  в  тiм,
хтось зблизька i хтось здалека. Чоловiк i дiвчина. Ба нi. Двi  дiвчини.  I
раз добре, раз зле. З одної сторони нiби маєток i добро,  а  близько  коло
того старецька торба i жебрацький бич. Мавра сплюнула, хоче вже  змiшувати
карти.
   Ба нi. Одно нiби ясне.
   До її хати падуть два чоловiки. Одному - нiби їй, нiби йому  -  смерть.
Другому - нiби їй, нiби йому - радiсть. Мiж  обома  стоїть  радiсть.  Один
молодий, другий старий. I  оба  прийдуть  до  неї.  Самi  прийдуть.  От  -
молодий... паде просто до її хати, хоча ще не зараз. О, не зараз  ще!  Оба
якби мали зiйтися в її  хатi...  одначе...  господи  боже,  чи  не  смерть
приведе... один з собою?
   Так - смерть. Страшна, чорна смерть.  Ось  як  заповiдається...  самими
чорними картами. Стережись, Мавро! Ти не раз в життi прогрiшилася. Не  раз
туманила, ошукувала людей, що з довiр'ям до тебе о помiч зверталися...
   I знов в її головi помiщалося. Знов вона з того всього нiчо не розбере.
Вона вiдсунула з неохотою карти, мов прикрого пророка, вiщуна, вiд себе i,
обернувшись плечима до теплої печi та скулившись  на  широкiй  лавi  майже
вдвоє, - пробує уснути.
   Уснути! Не такими ночами спиться! Не в таких мiсцях, як ось тут. Хатину
колиби  звалить,  зсуне  бiла  заметiльниця  туй-туй  в  глибоку   страшну
пропасть. От тисне, притискає, силує уступитися з  дороги,  гуде,  виє.  А
снiг чимраз вище до вiконця добирається. Припирається до стiни,  пiдвiяний
заметiльницею. Однi  смереки,  що  її  хоронять  своїми  широкими  густими
вiтами, та свята деревина, що здержує приступ смертi.  Але  хто  обчислить
мiць заметiльницi такими лютими ночами? Смерть не сама волiчеться. Вона  з
вiйськом волiчеться, як давно ще тато i мама говорили. Вона все з вiйськом
суне, лiтає. Сама летить попереду, а за нею вiйсько. I  всi  з  косами,  з
чорними хоругвами. Все всi разом. Все от такими ночами. От  як  виють,  як
себе заповiдають.
   I вже Мавра дрiмає; гудiння заметiльницi  знадвору  поволi,  поволi  її
усипляє. Нараз Мавра прокидається, на рiвнi  ноги,  майже  на  рiвнi  ноги
стає, та й зателiпало нею раптовим ляком.
   В її вiкно щось товче, хтось добивається.
   Смерть?
   Мавра надумується. Безперечно, вона.
   Мавра блискавкою кидається плазом до землi i  човгає  пiд  дверi,  нiби
заслоняючи собою комусь вступ до хати.  Пiд  дверми  темно,  нiхто  її  не
побачить. Полум'я в печi вже нiби умлiває, блiдне, в хатi почорнiло.
   - Пустiть в хату! - чує вона виразно  старий  захриплий  голос,  що  її
майже з переляку вiд нього морозом прошибло, а  розбурхане  волосся  дубом
стануло. I утихло. А по хвилi знов: - Пустiть у хату!
   Мавра не рухається. Перестала дихати, i все її єство  напружене  в  сiй
хвилi лиш до слуху. I уха, i очi, i серце, i все, що  живе  в  нiй,  тепер
разом слухає.
   I вона чує:
   Гей, як колишеться вiтер, збиткується над соснами, як розшумiлися лiси,
пралiси!  Ось  вже  її  хата  колихається,  вже  сунеться  в  яр,  ось-ось
розсиплеться, завалиться. Краплi поту виступають на її чолi. Смерть.
   - Пустiть у хату! - добивається старечий голос вдруге до  хати,  гримає
хтось розпучливо в дверi, а вiдтак хтось мов  жде,  i  тихо,  нi  словечка
бiльше...
   В хатi смертельна тишина.
   - Пустiть у хату!  -  добивається  пораз  третiй  з  розпукою  страшний
голос...
   Мавра застигає, не рухається, нiби знає заздалегiдь, що її жде,  наколи
створить. Не годна тому.
   Розбiйник не пожалує. Знає множество таких випадкiв, якi лучалися  межи
людьми, а як i самi цигани  поступали  собi  давнiше.  Проситься  в  хату,
чоловiк створить в добрiй вiрi, щоб порятувати, а його  за  те  ворог,  як
звiрюку, бух... i вже по всьому...
   Нi, Вона не сьогоднiшня, вона не впустить нiкого. Не хоче  бути  вбита.
Вона лякається смертi, вона боїться.
   "Мавро, Мавро, в тебе не один грiх на душi,  зроби  добро  яке...  буде
тобi прощений, - обзивається в нiй знов голос. - Впусти! Може, хто бiдний,
незнайомий, боїться гинути. Впусти!"
   "Мавро, Мавро, схаменися", - молить щось далi в нiй, телiпає нею, мов в
лихорадцi. Бореться в нiй, пхає до дверей створити. То знов потрясає  нею,
жахом наповняє, вiдпорною силою, мовби справдi  почула  пiд  вiкном  голос
смертi з-пiд самої землi, що добивається до неї.
   Майже божеволiє з страху. Не знає, що робити.
   Вона не пiдводиться з землi, лиш мацає дверi i з напруженням  всiх  сил
прислухається над чимсь.
   Пiд вiкном утихло, лиш шум сосен i якесь розпучливе шолопання  нiг,  що
нiби теплого мiсця в снiгу шукають, студенi опираються.
   Мавру  наново  смертельним  потом  обливає,  i  пiдведенi  догори  руки
безсильно опадають.
   Нi, не може створити. Не годна. Нема в неї сили, страх  бере  перевагу.
Страх перед тим якимось, як їй здається,  пiдземним  голосом,  що  до  неї
впрошувався. Нехай дiється божа воля. Вона сама  на  свiтi,  нiхто  її  не
оборонить,  нехай  хоч  своєю  смертю  загине.  Створити  не  годна.  Вона
заховалася сюди вiд людей, мов дика звiрюка, а лиха година i тут їй спокою
не дає. Нехай її оставлять в спокою i люди, i вона. Вона не  створить.  Не
може. Нехай той_ з тим_ голосом iде з богом, хто б се й не був,_ добрий чи
лихий, здалека чи зблизька, нехай собi йде. Їй також говорено, коли  iнодi
давнiше в чужинi, в пошуканцi за своїми,  мов  та  собака,  пiд  дверми  о
милостиню з голоду i студенi майже скавулiла: "Нехай iде з богом".
   I вона йшла. Чи з богом, чи нi, вона з жалю не  знала,  але  що  казали
забиратися, вона собi йшла.
   Тому...
   Вона все мовчить, не обзивається, не рухається, вона бореться з  якоюсь
силою чи почуттям, що  наказує  дверi  створити.  "Мавро,  Мавро,  отвори,
Мавро, встань! - благає щось в  нiй  майже  розпучливо,  опам'ятовуючи.  -
Мавро, отвори!!"
   Волосся, як перше, стає в неї  дубом,  далi  наступає  пiдслухування  з
напруженням всiх сил. I знов вона... нiби туй-туй умлiває, зараз же  гине,
пiддається комусь; пiд вiкном, як перше, зачувається шолопання нiг...

   "Два чоловiки падуть в її хату, а з ними i  смерть",  -  стрiляє  нараз
блискавкою через її думки вiщування карт.
   "Нi, не створити", - наказує щось в душi. Їй смертi не треба.  Перебуде
сю нiч, буде ще жити, а той ворог,_ що ось загадав їй  смерть  пiд  хатою,
прийшов по її душу, нехай вертає назад. Такою нiччю добре не ходить.  Вона
се знає. Знає вiд своїх людей,  що  лиш  нiччю  грабили,  здобували,  лихо
коїли. О, о, о! Хто б лихого не знав!
   I укладається знов змiєю пiд дверми, знов плазом.
   Нараз - що це?
   До її слуху добивається з-пiд дверей страшний проклiн, що потрясає  нею
аж до глибини душi, тiло ледом  обiймає,  а  потiм  нiби  гинути  наказує.
Вiдтак ще одна хвилина i - .тихо. Шолопання нiг пiд дверми  устало,  слова
завмерли, i нiчого. Навiть, здається, i шум лiсу уступив комусь,  губився,
утихав.
   Мавра божеволiє.
   Вона крикнула з остраху не своїм голосом i упала лицем до землi...
   Коли се було, що вона сей  голос  чула?  О,  коли  ще!  I  проклiн  сей
страшний. Вiн добився тепер до неї хiба з-пiд землi!_ А кого постиг,  того
й убивав. О,  о,  о!..  Коли  вона  той  голос  чула?  Коли  ще?..  Мавро,
пригадай...
   Се гiрше, як смерть.
   В її душi перестрах i спомини здiймаються  вихром,  телiпають  нею,  що
справдi чи не гине. А тут рятунку нiзвiдки. Вона ж сама. Сама на всю гору,
на весь лiс... сама... вже гине._ Тепер знає, чий був се голос.  Знає.  Се
був голос її  батька.  Голос  Андронатi,  яким  проклинав  за  непослух  i
проступки. Голос його!_
   Та тут i розсмiвається  Мавра  страшним  божевiльним  смiхом,  яким  не
смiявся нiхто в тiй самiтнiй оселi-хатинi.
   Голос її батька? Звiдки?
   З тамтого свiту?
   Вiд часу, як знайшлася в неї її бiла.  дитина,  як  побачила  себе  мiж
деревами на чужинi, двадцять або, може, й бiльше рокiв, бо вже й  сама  не
знає. А  що  з  батьком  i  матiр'ю  сталося,  нiхто  не  знав.  Не  могла
довiдатися. Ходила свiтами, питала, шукала, вертала  назад  i  знов  iшла.
Балакала i плакала перед деким, розпитуючись, але нiчого не довiдалася, як
i про ту свою бiдну дитину. Лиш смерть  одна  слiди  так  затирає.  Смерть
одна. А  от  се  був  батьковий  голос.  Духом  до  неї  вставився.  Думки
товпляться роями в її острахом i споминами розбурханiй душi, що  майже  не
тямить себе добре.
   А все ж таки то був голос її батька, Андронатi. Лиш вiн один  проклинав
тим страшним прокльоном, якого всi, як вогню, бояться. Вiн один. Вiком був
вiн i її мати мiж всiма найстаршi. Та звiдки взявся той прокльон  до  неї,
щоб її побити в  нiчнiй  годинi?  З-пiд  землi?  Як  закляне  було,  земля
дрижить.
   I вона переконана, що вiн взявся до неї тепер вже  з-пiд  землi.  Такої
чорної гучливої пiвночi лиш з-пiд землi. Його душа прийшла, щоб  заповiсти
їй смерть. Три рази впрошувалася до неї, три рази не обзивалася вона. А що
не вийшла i не впустила, вiн закляв...

   Батьковий  голос.  Голос  посмертний.  Страшний,   захриплий,   глухий,
зловiщий. Вона ж винувата!_ Чому не створила?
   Її уста викривляються.
   Кому створити?
   Се була пiвнiч, а опiвночi ходять лиш розбiйники або мерцi.
   ...I  мучиться  Мавра  на  землi,  стогне,  викликає   iм'я   господнє.
Молиться... А коли б її батько жив, - стрiляє їй нараз думка до голови,  -
i от, так свiтом iдучи, натрапив  несподiвано  на  її  оселю,  а  вона  не
впустила... О боже... не дай, щоб так було, i се  вона  батька_  свого  не
впустила. Однак... - мучить її думка далi... - се могло й  так  бути.  Вiн
iшов, як iдуть бiднi люди... iшов, все одно, на життя чи  на  смерть.  Хто
так волочиться, як не цигани? Заблудив, мерз i  добивався  до  свiтла,  до
теплої хатини. Впрошувався, молив... О, о, о!..  Мавро,  ти  не  впустила,
може, й батька свого, в  тебе  грiхiв  i  без  того  доволi  на  душi.  Ти
провинилася! А так вона боролася з собою, так їй  пiдносило  щось  руки...
молило створити дверi - а однак... страх  перед  смертю  не  допустив.  Не
годна була, боялася.
   Потiм надслухувала ще, дрижачи на цiлiм тiлi. Не верне? Але  нiчого  не
дослухалася бiльше. Тиша то й тиша. Лиш  десь  якесь  глухе,  протяжне  та
голод зраджуюче виття вовка неслося лiсом мiж одностайним шумiнням  дерев.
Бiльш нiчого. Огонь в печi ледве свiтився, мов клiпав до темряви в хатинi,
i мертвецька тиша запанувала...
   Мавра не покидала свого мiсця пiд порогом, все чогось боялася, так  вже
тут i остала. Зворушена переляком i думкою про батька, мучилася чи  не  до
самого ранку.
   Рано-ранесенько, як лиш в лiсi розвиднiлося, вона пiднялася i заглянула
перед хату. Перед дверима i пiд вiкном  виднiли  в  навiянiм  пiд  хатиною
снiгу великi, неповоротнi, неспокiйнi слiди чоловiка i  губилися  потiм  в
сторонi, що вела в сусiднє село.
   Мавра вернула до хати. Не могла позбутися почуття,  що  поповнила  щось
дуже лихе, не створивши дверей. Тепер, вднину, сказала собi, що голос,  що
так її перелякав i пригадував голос батька, не мiг походити вiд  умерлого,
лиш вiд живого. Тепер вже знає. Великi, неспокiйнi, повнi розпуки  людськi
слiди були тут, коло її хати. А коли не створила бiдному, згубилися в лiсi
або i пiшли, може, навiть чи не назустрiч вовкам.
   Вернувши до хати, вона розклала знов огонь.  Що  мала  робити?  Взялася
передусiм ворожити зерном-кукурудзою. Чи було оце вночi  в  неї  добро  чи
лихо?
   Не доворожилася.
   Зерно не падало в пару. Скiльки i змiшається, не кине вона ним, а  воно
все не в парi укладається. Все не до рiвного числа...
   Мавра задумалася.
   Вона вiдчуває виразно, що вчинила зле, не впустивши чоловiка в хату, що
з того вийде горе...

   * * *
   Кождої погiдної недiлi ходить Тетяна, пишно пристроєна, до своєї старої
приятельки Маври на Чабаницю в лiс понад яр.
   Так i сеї недiлi.
   Зiрвавши в зiльнику пишнi два червонi великi маки та заквiтчавшися ними
з обох сторiн лиця, виглядала в золотих  пiвмiсячиках  своїх,  що  достала
колись вiд Маври i задля яких була в селi  названа  змалку  "туркинею",  -
прегарно.
   Так пiшла.
   Опинившися  врештi  коло  Мавриної  хати  та  переконавшися,  що  дверi
знадвору були старанно зачиненi, вона  вгадала,  що  Мавра  вийшла  або  в
сусiднє село, або шукала десь лiсом, як часто-густо,  чудотворного  зiлля.
Вичiкувати її повороту було годi, бо вона бавилась  iнодi  й  цiлий  день,
вийшовши отак з хати.
   Тетяна пiшла бiлою стежкою далi, в думцi, що, може, стрiне де стару  по
дорозi. Iдучи попри пасовиська своєї матерi,  зазирала  залюбки  з  правої
сторони в глибокий яр, яким гнав веселий  потiк,  оживляючи  цiлу  глибоку
мовчаливу долину i вiддiлюючи нiби срiбною стежкою Чабаницю вiд  сусiдньої
стрiмкої i залiсненої тори.
   Сказано:
   Праворуч яр-пропасть з шумливим потоком, з лiвої  Чабаниця,  а  на  нiй
оперiзуюча  її  бiла  стежка.  То  ширшає  мiсцями  на  два-три  люда,  то
звужається знов у вузьку гадючку - як де мiсце над яром.
   Тетяна, любить сюди ходити. По сiй сторонi Чабаницi i чудовий вiдгомiн:
кликнеш що, то вiдгомiн вiдiзветься, мов з  людської  грудi.  Часом,  хоча
дуже рiдко, переходять сюди знайомi її й матерi. Звичайно, цiлком чужим не
вiльно. Тетяна знає тут кожду деревину, знає цвiти,  знає,  де  виростають
найкращi трави, де, на котрих мiсцях найбiльше суниць i малин, як iти, щоб
якнайскорше дiстатися пiд "Бiлий камiнь", звiдки видно сусiднi  села,  мов
на долонi, i як до них найборше[16] дiстатися. Вона тут  все  знає.  I  от
зiйшла саме з верху Чабаницi, де роззиралася на всi сторони -  не  дуже-то
ще й квапиться,  доки  не  присилував  її  нараз  до  того  гострий  тупiт
кiнського копита. Зчудована виступила Тетяна з-помiж смерек на бiлу стежку
з питанням в душi, хто сюди їде конем... i станула. Проти неї  їхав  бiлою
стежкою, кроком, на чорнiм, як вуголь,  густогривiм  конi  Гриць  iз  села
Третiвки. Побачивши дiвчину, заквiтчану в великi червонi цвiти, що  вийшла
з лiсу так сямо зачудована його видом, як вiн нею, вiн станув, як i  вона,
- i обоє дивилися якусь хвилину мовчки на себе.
   Потiм вiн перший схаменувся. Здiйнявши капелюх, поздоровив.
   Вона вiдповiла i  не  рушилася  з  мiсця,  дивлячись  на  нього  своїми
блискучими очима, i в тiй хвилi з якогось несподiваного зачудування високо
пiднятими чорними бровами.
   - Iдеш далi? - спитав Гриць i при тих словах злiз  з  коня,  не  знаючи
майже чому.
   - Нi, - вiдповiла спокiйно, байдужно, а вiдтак додала: - Об'їдь мене.
   - Об'їхати тебе? - спитав i окинув її поглядом повного  зачудування,  а
заразом якогось нiмого ушанування.
   - Так. Об'їдь мене. Я не пiду бiльше нi далi, нi назад. Мушу тут ждати.
   - Чому мусиш ти ждати?
   - Бо так.
   - Ждеш кого? - питає далi.
   - Сьогоднi вже ледве. Пiду потому додому.
   - Та хiба ти тут завжди живеш?
   - Iй де! - вiдказала нетерпливо. - Сьогоднi так  трапилося.  Мала  одну
жiнку тут здибати i не здибала.
   - Та замiсть жiнки здибала  мене,  -  додав,  злегка  усмiхнувшися,  не
спускаючи нi на хвилину ока з її чорних лукуватих брiв.
   - Об'їдь мене! - обiзвалася знов спокiйно, з якоюсь потайною просьбою в
голосi. - Об'їдь мене.
   - Та нащо?
   - Бо так.
   - Не хочеш менi з дороги уступити? - спитав з покорою в голосi.
   - Я не знаю. Але,  може,  й  тому,  та  пусте  воно,  -  додала  вiдтак
легковажно i уступилася йому сама з дороги.
   - Ти хто? - питає вiн i завважив аж тепер її золотi пiвмiсячики-ковтки,
що за порушенням голови  колисалися  злегка  в  ухах  та  мов  пiдхлiбляли
золотим полиском її красi.
   Вона не обзивається  зараз,  але,  пiдсунувши  високо  брови,  глядiла,
здавалося, згорда на нього.
   - Стiй! - просить i хапає її за руку.
   - Чого? - каже вона нетерпливо.
   - Скажи, як називаєшся?
   - Я Туркиня, - _вiдповiдає i впиває свої очi в його чудовi, голубi,  як
небо, що її чимось потрохи мiшають.
   - Туркиня? - повторює вiн з зачудуванням, бо нiколи про  жодну  Туркиню
не чував.
   - Туркиня, - повторює преспокiйно i вiдвертається, бо не  зносить  його
вигребущого цiкавого погляду на собi.
   - Пожди, красна Туркине, - каже вiн i обiймає наче на внутрiшнiй приказ
рукою її шию. Вона виховзується з-пiд його  руки  i  знов  пiдсуває  брови
вгору.
   - Не знаєш мене, а зачiпаєш, - каже сухо i вiдсуває його  спокiйним,  а
заразом вiдпорним рухом вiд себе. - Гадаєш - я зараз для кождого?  Але  я_
не для кождого. Кажу тобi: я_ не для кождого.
   Вiн споважнiв.
   - Я виджу, що ти красна, мов русалка, а дiвчата краснi я люблю.
   - То не штука.
   - I тебе я любив би.
   - Спробуй. Гадаєш - як кажу, я для кождого?_ Я не для кождого.
   - Але, може, задля мене - каже вiн з  покорою  i  кланяється  їй  нараз
низько аж до нiг, задержуючи при тiм капелюх в обох руках.
   - То люби!! - вiдповiдає, як перше, спокiйно i, окинувши його блискучим
сполоханим поглядом, зробила кiлька крокiв вперед.
   - А от ти йдеш далi, - зачепив вiн її знов.
   - Чому б нi? Довго на однiм мiсцi не стоїть нiхто. Вiн  супроводжає  її
мовчки, глядить на неї, що ростом майже йому пiд пару, а вiдтак питає:
   - Твої родичi турки?
   - Нi, - вiдповiдає вона.
   - А де ваша хата?
   - Де я сиджу? - спитала. - А от, бачиш, я в лiсi, та  зрештою...  -  не
доповiла, указавши крилатим рухом перед i позад себе.
   - Десь тут у лiсi? - питає вiн, не зрозумiвши її руху.
   - Нi, - вiдповiдає i нараз смiється таким сердечним, пориваючим смiхом,
якого, здавалося йому, нiколи досi не чув. Та тут прокинулася в  нiм  його
вразлива вдача i вiн уразився.
   - Чого смiєшся?
   - Бо ти дурень!.._
   Вiн спалахнув i станув.
   - Ти-и! - _каже, погрожуючи рукою, з заiскреними очима.  -  Ти  уважай,
небого, що говориш, бо я не дурень, за якого мене маєш.
   Вона пiдносить гордо голову, пiдсуває чорнi брови, неначе  мiрить  його
вiд голови до нiг, i каже лиш те одно слово з  незвичайним  легковаженням,
протяжно: - Ов-ва!!!_
   Тепер вiн скипiв.
   - Ти! - каже з притиском погрози, що  таки  пробилася  в  його  голосi,
iдучи чи й не тiлом та концентруючись блискавицею в очах. -  Ти  скажи  ще
лиш одно таке слово, i зараз побачиш, хто той дурень!
   - Ов-ва! - вiдповiдає вона знов i опинюється цiлком близько перед ним.
   Вiн здiймає руку з палаючими очима, а  вона  блискавкою  схиляється  до
його обличчя, її очi прижмурилися, мов до пестощiв, а уста усмiхаються.
   - Ти дурень! - _повторяє вона пестливим голосом. -  Ти  дурень,_  а  я,
знай, туркиня!
   Вiн остовпiв.
   - Чортиця! - вiдповiдає  з  сильним  зворушенням,  що  раптовою  хвилею
найшло на нього. - Чортице! Будь ти i турком, а я як зловлю  тебе  в  свої
руки, жива не вийдеш. Ти знаєш, хто я такий? Я Гриць_ з угорської границi,
син багатиря!
   - Ов-ва! - вiдказує вона i мiрить його i очима, i чорними  бровами,  i,
здавалось, високою, стрункою повабною статтю своєю згори вдолину.
   Гриць сплюнув. Зворушений, не зважає, як коло її уст грає сваволя.
   - Ти така вiдважна, що не боїшся нiкого?
   - Кого менi боятися?
   - Таких, як я, нi?
   - I таких, як ти, нi.
   - То ж дивися, що такi, як я, умiють, -  вiн  указав  мовчки  на  свого
гарного коня, - а он гляди! - каже.
   Вiн обернувся, пiдняв коня, мов малу собаку, за переднi ноги  i  держав
його через добру хвилину дубом.
   - Видиш, який я мiцний? - спитав.
   - Виджу. Але що менi до того?
   - Мене з-за моєї сили всi на селi знають, всi бояться, хоча я не боюся.
   - Я тебе не питаю, - вiдказує вона i з тими словами взялася  незвичайно
гордо i певно переходити коло нього i коня.
   - Я багатирський син... - додає вiн гордо.
   - А я туркиня..._
   - _В мого батька полонини i стадо коней, сотки  овець,  худоби  рогової
найбiльше, а скiльки iншого добра! - майже спiвуче закiнчив i свиснув.
   - Або я тебе питаю? - вiдповiдає знов.
   - Ти якась... чортзна-хто! - гнiвається вiн.
   - В моєї матерi багатство, - каже вона, - полонини найкращi ось тут, на
Чабаницi, конi, вiвцi, худоба... млин, звоїв полотен вже не знаю  скiльки,
- а я,_ ти багатирський _сину з угорської границi, - _я туркиня. Знаєш?
   Гриць знов свиснув.
   - По лiсi ходить, вижидає когось, сама не знає кого, як дурна, -  додав
погiрдливо i тут же урвав.
   - I здибає - дурнiв, - докiнчила спокiйно, пiдсуваючи знов угору  брови
та вдивляючись йому просто-простiсiнько в очi.
   Вiн розсмiвається.
   - Ади, яка перегодована турецьким розумом! - сказав.
   - Така, якою вже зроду вдалася та якою бачиш.  Я  тобi  казала:  об'їдь
мене. Чого-сь зачiпав? Я не для першого-лiпшого.
   - А як я отут на мiсцi наб'ю тебе? - спитав вiн i заглянув  в  її  бiле
прегарне лице вигребущим поглядом.
   - Мене нiхто в життi ще не бив, - вiдповiдає нараз сумно. - Ти  був  би
перший, але заразом i останнiй, що таке вчинив би.  Чи  хочеш  спробувати?
Бий!! Будеш мати опiсля чим хвалитися, як ось перше конем.
   Гриць нiби не чує її послiднього слова, пiдкручує вус i дивиться  боком
на неї. I  вона  дивиться  на  нього,  але  цiлком  спокiйно,  цiлком  без
зворушення. Дивиться i задумується. Переходить якийсь час, однак  жодне  з
них не промовляє, що береже щось в собi, зростає на  хвилину  мiж  ними  i
затулює  їм  уста.  Тетяну  обгортає  болючий  якийсь  смуток  по  лиш  що
пережитiм, а вiн зворушений.
   Нараз вона обзивається:
   - Iди з богом своєю дорогою, я через  тебе  опiзнюсь.  Вiн  спиняється,
дивиться на неї своїми великими щирими, як небо голубими очима.  Дивиться,
i хотiв би ще щось сказати, та боїться її. Така вона гарна, а якась така._
Вiн мiшається.  Нiколи  не  стрiчав  такої._  Вiдки  нараз  така  взялася?
Господи! Нарештi вiдважується.
   - Ти не любиш нiкого? - питає несмiливо.
   - Я не люблю нiкого, - каже спокiйно, дивлячись при тiм, як перше, йому
просто i щиро в очi, трохи зчудована його питанням. Вiдтак додає: -  А  ти
любиш кого?
   - I я не люблю нiкого,  -  _вiдповiдає  вiн  i,  неначе  набравшися  її
щиростi на хвилину, - вiдповiдає їй таким же самим щирим простим поглядом.
   - Як собi хочеш, - каже вона i знов додає поважно: - Iди з богом  своєю
дорогою, я через тебе лиш спiзнюся.
   Вiн посмутнiв. Останнi слова заболiли його глибоко.
   - Чого тобi спiшитися?
   - А чого з тобою вистоювати?
   Вiн затиснув зуби, але все стояв.
   - Отже, як тебе звуть? - не може здержатися, щоб не спитати ще раз.
   - Я вже казала. Не догадуєшся сам?
   - Нiчого не казала i нiчого не догадуюся.
   - Туркиня! - i з тим словом обертається вiд нього, хилиться i пiдносить
поводи його чорного коня, що йому випали з рук, а кiнь  на  них  наступив.
Пiдносить i закидає певним рухом на гриву.
   - Уважай лiпше на свого коня, - каже, а бiльше  не  додаючи  нi  слова,
вiдвернулася i, розтуливши густе галуззя смерек,  -  зникла  з-перед  його
очей...
   Вiн стояв, мов огнем попечений, i дивився за нею.  Куди  забралася?  Де
пiшла? Мов саму починщину[17] дала i як вiтер щезла...

   * * *
   Його кiнь схилив голову до землi. На землi лежав великий цвiт червоного
маку, i вiн його дотикався. Гриць люто, майже  зависно,  шарпнув  коня  за
голову i, пiднявши червоний цвiт з землi, оглянув  його  i,  заткнувши  за
капелюх, поїхав назад.
   Другої недiлi заплiтає Тетяна задумливо чорне  шовкове  волосся  i,  як
тиждень назад; заквiтчується знов червоними маками i йде до Маври.
   Iде задумана, смутна i має Гриця перед душею. Взагалi Тетяна  про  нiщо
iнше не думає, як про нього. Не передумує, що говорили  з  собою,  що  вiн
казав, лиш заєдно має його перед собою.
   Iдучи, роззирається боязко по лiсi, хоча знає, що  сею  стежкою  вдруге
його не подибле. Оця стежка належала до її матерi, i  люди  нею  лиш  дуже
рiдко ходили, а й то лиш дуже добрi  знайомi,  яким  се  дозволили.  Отже,
Тетяна майже певна, що його не здибле.
   Нинi вона йде до Маври. Днина  така  тиха,  спокiйна!  Смереки  дрiмучi
випарюються лiниво в лiтнiм сонцi, нiби аж розлiнивiли в нiм.
   Може, нинi Мавра буде вдома.  I  нехай  би  так  i  було.  Їй  хочеться
говорити з Маврою, хоча говорити про се, що її в лiсi стрiнуло, нi за що в
свiтi не буде. А скоро до Маври вже також не  пiде.  Мати,  як  здавалося,
чомусь нерадо починала дивитися, що вона щонедiлi вибиралася до. неї. Нiби
спирати впрост її не спирає, але Тетяна розумiє свою матiр без слiв добре.
Врештi спиняється Тетяна коло колиби i обзирається. Хатина зачинена.
   Тетяна надумується хвилину, вiдтак кличе дзвiнким голосом:
   - Ти вдома?
   - Гай-гай!.. - вiдповiдає звiдкись протяжно голос Маври, i  Тетяна  йде
за ним.
   Може, чотири кроки за хатиною, саме над  берегом  пропастi-яру,  лежить
стара циганка на землi проти  сонця,  пакає  свою  люльку  i  вилежується,
опершися на лiктi...
   - Ти що, Мавро, - кличе Тетяна, - заховалася тут, вигрiваєшся в  сонцi,
мов ящiрка, а хату зачинила, мов перед розбiйниками? -  так  питає  молода
Тетяна, а по правдi їй  чомусь  нiяково  ставати  нинi  перед  очi  старої
циганки, що своїми чорними блискучими очима i душу у чоловiка висотала б.
   Мавра, не змiнивши позу анi на крихту, нiби не зважає на слова  молодої
дiвчини, дивиться на неї блискучими, неначе диявольськими  очима  i  питає
замiсть всього:
   - Ти для кого затикаєшся щонедiлi в червонi цвiти, душко, невже  ж  для
старої Маври? Га?.. А он яка красна, пишна, мов та бояриня. Га-й! га-й!
   Тетяна паленiє пiд тим поглядом, одначе вiдповiдає з чистою душею:
   - Для себе, Мавро. Для кого ж би? Нинi недiля.  Але  встань-но.  Сядьмо
там, де смерека кидає тiнь, а то годi менi  ще  далi  в  сонцi  пражитися,
доста упрiла, iдучи вгору, а тепер ще й сидiти проти сонця не хочу. I чого
ти аж понад сам край пропастi полiзла? Не боїшся, що  колись,  як  заснеш,
скотишся в глибiнь?
   Циганка вишкiрила бiлi зуби.
   - Не боюся. Засипляти не засипляю, а скотитися також не  скочуся.  Хiба
що хижун з-пiд синього неба кинеться на Мавру i знiме її в висоту.  Але  й
того не лякаюся, бо хижун, переконавшися, що Мавра стара, випустить її  аж
надто скоро з пазурiв, тому нема їй чого боятися, хоч би вже й самої  оцеї
пропастi. А коли хочеш знати, чому я ось аж сюди ховаюсь, зачинивши хоч би
i з полудня за собою хату, мов перед розбiйниками, то се i справдi я перед
розбiйниками роблю: нинi рано-ранесенько, я лише ще нiчку досипляла,  коли
нараз проклятущi пастухи, змовившись, мов сама чортиня,  кинулися  на  мою
хату i заверещали:  "Мавро,  татари  йдуть!  Давай  грошi,  Мавро,  татари
йдуть!" - i, загримавши щосили в дверi i вiкна, розреготалися на весь  лiс
i знов пощезали. Тьфу! -  закляла...  -  Чорти,  безголовники,  самий  сон
прiрвали...
   Тетяна розсмiялася, уявивши собi з малих пастухiв "татарiв" i  уганяючу
за ними розпатлану Мавру.
   Вiдтак сiдають обидвi мовчки в тiнисте мiсце коло смереки.  Коли  Мавра
розпитується многословно про здоров'я Iванихи Дубихи, про її  господарськi
справи, вiдповiдає Тетяна  якось  розсiяно,  заслухуючися  при  тiм  майже
несвiдомо в шум потока в яру, бачить, мов з вежi, з свого  мiсця,  як  вiн
поблискується в глибинi до сонця, як полоще прозоро чистою  срiбною  водою
бiле камiння, а противна стiна сусiдньої гори, стрiмка й густо  залiснена,
вiддiлена вiд них яром, саме тепер впивала в себе струї заходячого  сонця,
що виднiли, ллючися скiсним спадом згори в зелену гущавину рiвних  смерек,
нiби пронизуючи їх...
   - А он справдi хижун, Мавро! - перебиває нараз многословнi розпитування
Маври дiвчина i вказує на великого  хижуна,  що  навiть  не  надто  високо
кружляв над ними, нiби шукав мiж  коронами  смерек  найкращого  мiсця  для
себе...
   Мавра зиркнула пiд чисте синє небо.
   - Вiн над тобою кружляє, доньцю, -  каже  вона  пророчо.  Дивись,  нинi
недiля, та щоб вiд сьогоднi за тиждень не впала ти якому хижуновi-хлопцевi
в очi, не замоталася в нiм на все, - каже i шкiрить, як перше, бiлi зуби.
   Тетяна спаленiла.
   - Я на танцi рiдко коли ходжу, Мавро. Ти знаєш, мама  не  пускає  нiде,
коли не може сама зо мною йти. В нас, як в монастирi. В нашiй  хатi  тихо,
лиш святi iкони i ми.
   - Прийде час, вiддашся, - вiдказує Мавра, -  то  й  чого  тобi  ходити?
Нехай ходять тiї, що нiчого не мають та по танцях долi шукають. Але таким,
як ти, люди самi в хату приходять. Твоя мама добре знає, що i  як  робити.
Другої Iванихи Дубихи в селi нема. А горя зазнавати, бiди-злиднiв шукати -
не таким, як ти, дитинко. Сеї осенi вижидай старостiв. Менi  мати  казала,
що знов якiсь там домовляються.
   Тетяна не вiдповiдала. Вона чула се кiлька разiв з уст Маври, але що їй
байдуже про те, чи старости прийдуть, чи нi,  тож  не  обзивається  й  сим
разом на слова старої приятельки.
   - А он скажи по правдi,  -  запитує  стара,  -  не  уподобала  собi  ще
жодного? Не любиш?
   - Нi, Мавро, - вiдповiдає сухо Тетяна i каже  правду.  Вона  не  любить
справдi жодного. Не любить i не жадна нi одного з  тих,  яких  вже  здавна
знає.
   - Тiльки твого добра, донько,  й  спокою,  доки  жодного  не  любиш,  -
пiдхоплює Мавра, - а розлюбившись, вступаєш одною ногою нiби  в  добро,  а
другою в пекло.
   - Не знаю, -  каже  стиха  Тетяна  i  якось  широко,  цiкаво  дивиться,
пiдсуває чорнi брови, а дивлячися вперед себе, нiчого не бачить.  Противна
сторона гори  однако,  як  i  перше,  залiснена  здолу  догори  смереками,
пронизана скiсним промiнням сонця, саме так, як i перше, виглядає. А бiльш
нiчого.
   - Не знаєш, серце, - впевняє Мавра, - правда, що не знаєш. Але зате  я_
знаю. - Притiм усмiхається вона таким усмiхом, що його нiколи не розбереш.
   А Тетяна дивиться на неї чистими своїми зорiючими очима,  цiлим  єством
своїм, i неначе приправляється вже заздалегiдь до слуху, що має  дiйти  до
неї вiд старої нянi.
   - Любов - то так, - каже нараз Мавра i сiдає рiвно, пiдiбгавши ноги пiд
себе та схиляючись до Тетяни, неначеб мала  їй  вiдкрити  велику-превелику
тайну.
   - Так, - каже, - ти стрiнешся з ним раз,_ i другий, i третiй, а може, й
бiльше, я не знаю. Се як що кому за який час суджено. Вiдтак колись  нi  з
сього нi з того зачуєш його коло себе, вiн зближається до тебе, i ти чуєш,
вiн вже й поцiлував тебе. Так раз, i другий, i третiй. Вiн,  Тетяно,  тебе
любить._ Ти, Тетяно, його любиш..._ i чому б йому не вiрити, коли вiн тебе
любить? - i тут розрегочується Мавра, що аж жах тiлом iде.
   Тетяна побiлiла, не зрозумiвши старої.
   - Але буває й таке, що вiн тебе по тiм всiм  покине,  -  говорить  далi
циганка, прижмурюючи очi, - бо вiн має вже другу  або,  може,  мав  i  двi
перед тобою - тож...
   - О, о, о! - перервала нараз Тетяна болiсним зойком i, затиснувши уста,
вiддихає важко. Вона дивиться на стару благаючими очима, складає перед нею
руки, мов до молитви, нiмiє i чомусь не рухається бiльше.
   - Не жди. милосердя, доньцю! - вiдповiдає їй, приказуючи твердо, Мавра.
- Милосердя на свiтi нема нi в кого, а найменше у тих, що так_ поступають.
Та й... на що воно тобi придасться? Хiба тодi_ придасться, як  ти  по  тiм
всiм ходиш по  милостиню,  тиняєшся  вiд  хати  до  хати,  але  зрештою  -
"милосердя". Господи боже! сохрани нас перед тим, щоб ми його потрiбували.
Так, доньцю.
   Таке перебула Мавра.
   Вона мала за чоловiка отамана циганiв i розбiйникiв Лукача Раду, злого,
як вовк, хитрого, як лис, i гарного, як боярин. Так що з того? Одного разу
гуляла в пустi недалеко одного малого мадярського мiстечка  перед  якимись
такими, що поїхали зумисне в пусту оглядати циганськi шатра i  циганiв,  i
заробила тим грошi.
   - Ти гуляла, Мавро? - питає зчудовано дiвчина, бо перший раз чує  се  з
уст старої жiнки.
   - Гуляла, донько. Ще й як гуляла, а все округи огню, особливо як до нас
заходили пани та розвiдували  про  наше  життя  i  звичаї.  Тато  грав  на
скрипцi, другi на цимбалах, а я гуляла. Боже, як грав старий Андронатi!  -
i при тих словах Мавра нiби з подиву аж захитала головою. - Вiдтак  просив
одного разу один з панiв, гарний i молодий боярин, щоб  я  й  до  мiстечка
приходила ворожити i гуляти, i я кiлька разiв ходила туди, часом з  татом,
а часом i з чоловiком.  Там  стрiтила  я  того  гарного  молодого  боярина
вдруге. Вiн сипнув Раду грiшми за танець, а менi  за  ворожiння,  а  Раду,
лакомий на золото, давай i далi мене на такi зарiбки посилати. Як iшла я з
ним, то гуляла, а як сама, то лиш ворожила. I хоча я не все хотiла,  та  з
боязнi перед ним мусила ходити. Там стрiчалася я  з  тим  пишним  боярином
вдруге, втретє, ба i вчетверте, доки не став вiн потайно цiлувати мої очi,
мене голубити  i  називати  Мавру  своєю  чорною  звiздою  -  аж  доки  не
збожеволiла вона  з  любовi  за  ним...  Доньцю!  -  додала  нараз  Мавра,
остерiгаючи побiлiлу чомусь, як снiг, дiвчину, - я була  молода,  гарна  i
дурна, вiн багач, красний, як мiсяць, що носився на конi, як  вiтер,  i  -
чому не мала я його_ любити, коли вiн, пан, не цурався пригортати до  себе
бiдну циганку, називати її своєю звiздою, цiлувати i  голубити?..  Доньцю!
хто бачив таку любов, правдиву, i щиру, i палку, таку,  як  бачила  молода
Мавра в його, той... господи боже,  змилосердися  над  бiдною  жiнкою,  що
все-таки согрiшила на свiтi, - застогнала  Мавра  i,  кинувшись  лицем  до
землi, вмовкла.
   - Вiдтак, - додала по  якiйсь  хвилi  зворушення,  -  вiдтак,  коли  я,
плачучи та жалiючись перед ним, дрижала з остраху перед тим,  що  настане,
та бiльше ще перед Радовою карою, що мусила_  мене  досягнути  -  бо  ж  я
прогрiшилася, - вiн здвигнув плечима, кинувши  менi  в  лице,  що  сама  я
винна,_ i, свиснувши нараз, мов на собаку, вийшов собi  з  хати...  Хоч  я
бiдна циганка, доньцю, - тягнула  стара  далi,  -  яку  iнодi  й  собаками
лякають, а вiн був гордий пан, що цiлував i голубив мене, та хоч я  багато
забула з того, що мене вiдтодi постигло, але того свисту, що дiстався менi
вкiнцi в нагороду за любов вiд його, я нiколи не забуду. Нiколи!.. Я  його
прокляла. Але що з того? - спитала гiрко. -  Вiн  остався  паном,  а  я...
збавила свою долю... по сьогоднiшнiй день. Доньцю моя красна... - говорила
дальше, знов остерiгаючи, - донько моя пишна,  стережися  любовi!  Я  кажу
тобi ще раз. Гадаєш - кара  постигла  його?  -  питає  i  просто  нiвечить
дiвчину своїми диявольськими очима. - Його кара не постигла, а  лише  мене
одну. Мене Раду через дитину викинув з циганами вiд себе, дитину вбили,  а
може, i вкрали, родичi опустили[18] мене, i я,  мов  пiдстрiлена  звiрина,
опинилася в вашiм лiсi. Свята деревина, от тота, -  додала  з  незвичайною
побожнiстю, указуючи на смереку, - охоронила мене вiд  смертi,  спровадила
твою матiр i утримала i досi при життi. Якби не те, з Маври  давно  вже  й
слiду не було би. До такого доводить любов, дитинко, - звернулася  циганка
назад до перших своїх слiв, - до такого. I ось  то  любов!  Але  що  то  й
говорити! - додала майже з розпукою в голосi, - що то  говорити._  То  всi
знають. Я також знала, що треба лиха стерегти... бо мала  вже  й  Раду  за
чоловiка, а проте... - вона урвала, поглянувши далеко  вперед  себе  таким
несказанно смутним поглядом, що Тетяну обгорнуло жалем. -  Люби,  Тетянко,
щиро, як любов i тобi  суджена,  -  обiзвалася  вiдтак  остерiгаючи,  нiби
схаменувшися вiд своїх тяжких споминiв, Мавра, - лиш не  люби  за  плечима
матерi i не люби вiдразу двох._ Окрiм того,  стережися  одного,  доньцю...
одного._
   - _Чого? - спитала ледве чутно Тетяна i, як перше, побiлiла.
   - Стережися... бережися... - говорила, - щоб не дожила свисту..._
   В очах Тетяни заблистiло нараз чимось таким гордим  i  сильним,_  таким
гарячим i недоступним, що Мавра занiмiла. Занiмiла тим бiльше, що  Тетяна,
не кажучи нi слова, встала  нараз  на  рiвнi  ноги  i,  випрямившися,  мов
смерека, сказала:
   - Не свисне, Мавро, не бiйся. З мене "не свисне" нiхто. - I  пiдсуваючи
високо чорнi свої брови, повторила ще раз: - Не свисне.
   - Нехай господь боронить вiд того, - притакнула Мавра, побачивши  дивне
зворушення у дiвчини. - Нехай тебе боронить.
   . - Нехай боронить, - повторила сим разом i Тетяна i затиснула уста.
   Мавра усмiхнулася i, пiднявшися на колiна та обхоплюючи  дiвочий  стан,
стягнула її пестливо назад коло себе. - Нехай боронить.
   Тетяна мовчала, мовби їй щось мову вiдiбрало. Не могла бiльше на  слово
здобутися, їй кружило в головi. Спомини з останньої недiлi  вiджили  в  її
душi, вона неначе давила їх в сiй хвилi в собi нечуваною  силою  гордостi.
Мовчала i не хотiла про них говорити. Краще з тою тайною в он ту  пропасть
зсунутися, нiж про неї перед кимось хоч би й словом зрадитися. Не хотiла -
не могла.
   - А такий був красний i пишний, -  почала  знов  Мавра,  навертаючи  до
своєї минувшини, - як сам мiсяць на небi. Пан був, от що! Ростом  високий,
волосся темне, очi голубi, як небо, пишнi та щирi - господи, якi вже щирi!
- вус, як шовк, га-й, га-й!!
   - Мавро! - крикнула нараз дiвчина,  мов  з  другого  свiта  вернула.  -
Мавро! - i тут же змовкла...
   Мавра повела цiкаво очима за дiвчиною, одначе Тетяна мовчала. Була  лиш
блiда, очi блистiли, як двi чорнi зорi, широко створенi,  а  червонi  маки
коло лиця дрижали злегка.
   - А он твiй половик,  -  обiзвалася  стара  i  указала  на  хижуна,  що
справдi, припочивши на хвилинку на якiйсь вершинi, здiймався саме вгору  i
полетiв.
   - Вiн з тамтої сторони, - вiдказує якось розсiяно та задумливо Тетяна i
встає поволi.
   - З тамтої сторони.
   - Я вже пiду, Мавро, - каже дiвчина. - Сонце зайшло. Поки додому  зайду
- потемнiє.
   - Iди - i приходь до Маври, - просить стара i  здiймається  i  собi  на
ноги, щоб провести дiвчину хоч кiлька крокiв. - А другим разом, - додає, -
розкажи вже ти_ що, i будь твоє краще вiд мого.
   Тетяна не  вiдповiла.  Мов  та  сполохана  серна,  метнулася  з  чудним
тужливим смутком в душi через лiс, скорше i скорше в долину - аж опинилася
дома.

   * * *
   Настала дальша недiля, i Тетяна йде знов лiсом, як звичайно, поступивши
на часок до Маври. Розлучившися з матiр'ю, що й собi сим разом  зайшла  до
старої в справунках, Тетяна пiшла стежкою сама дальше. Однак, не подибавши
на нiй нiкого,  полiзла  на  Чабаницю  i  опинилася  аж  недалеко  "Бiлого
каменя"-велета. Припочивши там  добре,  розглядалася  звiдти  по  селах  в
долинi i от починає звiльна з  Чабаницi  спускатися.  Сходячи  отак  вниз,
зоглянула нараз на сiльськiй дорозi,  якою  нiс  колись  старий  Андронатi
бiлого внука i яка вела в село Третiвку та  тяглася  i  попри  Чабаницю  з
бiлою стежкою - їздця, в якiм пiзнала на перший погляд Гриця  з  угорської
границi. Та чи лиш її очi доглянули його? Гриць так само  зобачив  молодим
острим оком своїм дiвочу постать, як спускалася живо легким  кроком  горою
вниз.
   Вiн пустив коня i летiв, мов орел.
   О, вона добре пiзнає його, але боїться з ним здибатися. Хотiла  б,  але
боїться чогось._ Квапиться злiзти з гори, збiгти  додолу  до  матерi,  але
вiдчуває, що запiзно. Вiн вже пiзнав її своїм бистрим  оком.  Погнав  коня
щосили i от вже на бiлiй стежцi. В долинi, вище стежки, прив'язує коня  до
деревини, а сам спiшить вгору до неї.
   Що їй робити? Збiгати ще борше вниз? - питає її серце. Сховатися  де  в
лiсi?.. Не вспiє. Зрештою лiс аж трохи нижче зачинається, а вона  саме  на
левадi, де лиш недавно скошено сiно, i вiн вже бачить її. I вiн квапиться.
До того гадав би, що вона його боїться. А вона не то, щоб по  правдi  його
боялася, лиш так прикро їй чомусь _перед ним. Вона ж  нiкого  не  боїться.
Так вона казала йому, а що раз казала - не буде перемiнювати.
   Станула геть аж  вже  понижче  "Бiлого  каменя"  закинувши  руки  позад
голови, i дивилася вдолину на нього, як спiшить до неї.
   Вiн спiшиться, iде скорим кроком вгору, а вона стоїть,  як  на  вуглях,
люта на себе,  що  запiзно  його  побачила  i  не  мала  вже  спроможностi
сховатися перед ним.
   - Чекай, я йду! - кличе вiн до неї, i вже туй-туй стане коло неї.
   Вона не вiдзивається, хоча їй спiшно: там, вдолинi у Маври, вижидає  її
мати, а вона он в що тепер попала.
   Остаточно опиняється вiн вже коло неї.
   - - Туркине! - кликнув радiсно i окидає її оживленим,  блискучим  оком,
вiддихуючи здоровими грудьми з поспiшного ходу вгору.
   - Туркиня, - вiдповiдає вона йому i так само окидає його своїми  очима.
Але чогось бiла-бiлiська стала.
   - А он, заквiтчалася знов, як колись, i яка вже красна! - каже вiн,  бо
сам не знає, що має казати. Вiдтак додає: - Не зривай весь мак,  не  стане
на рiк на насiння.
   - Менi  в  цвiтах  красно,  -  вiдповiдає  з  супокоєм  i  стоїть  далi
неповорушно перед ним.
   Вiн нiмiє.
   Вона так високо на Чабаницi, сама-самiська чи  не  на  всю  сторону,  а
спокiйна, мов з каменя. Не боїться.
   "Гей, Туркине, Туркине, в чiм твоя сила?" - виривається йому  на  уста,
але вiн мовчить. Вiдтак обзивається:
   - Тепер скажи, чия ти донька?
   I його голос нiби заповiдає, що тепер вiн пан над нею.
   - Спитай ще раз... може, й скажу.
   - Але попам'ятай, - погрожує, - з Грицем_ ти не жартуй.
   - Я тебе не кликала, - вiдказує вона. - Iди назад. Я також iду.
   В нiм починає варитися. Вiн закляв крiзь зуби.
   - А ти хто такий? - питає вона, не спускаючи з його очей.
   - Я багатирський син, - вiдповiдає вiн. - Казав вже тобi, на всю гору.
   - Ба-га-ч? - питає вона протяжно i пiдсуває високо брови.
   Багач нiби чудується.
   - Багач, - спiшиться вiн об'яснити  голосом,  що  несвiдомо  старається
з'єднати собi її ласку.
   - А я не наймичка твоя, - вiдказує  вона  згорда  i,  спустивши  погляд
додолу, починає певним кроком спускатися вдiл.
   - Я ж не кажу, що ти наймичка, - обзивається вiн i тепер, як  перше,  з
якоюсь покорою в голосi.
   - То чого кленеш?
   - Бо ти глузуєш з мене.
   - Нi, - каже вона, i анi на хвилину  не  задержується,  сходить  рiвним
кроком вниз.
   - Поскидай свої маки i дай менi! -  просить  вiн,  приказуючи,  i  стає
визиваюче перед нею. Вона стала i дивиться на нього, чудується бровами.
   - Ти не бачиш, що менi в них красно? - питає.
   Вiн затискає зуби.
   - Бачу, - бовтнув.
   - Ти що з ними зробиш? Затичишся, як я?
   - За капелюх заткну.
   Вона усмiхнулася мовчки.
   Кiнь коло стежки заржав.
   - Твiй кiнь кличе тебе, - каже вона вiдтак спокiйно. - Сходи скорiше. Я
також спiшуся.
   - I кiнь пожде, i ти пождеш! - обзивається вiн майже люто i приказуюче.
   - Кiнь пожде, а я нi, бо на мене мама жде, - вiдповiдає вона.
   - Ти пождеш, - _каже вiн рiшуче хвилюючим голосом, - щоб я надивився на
тi твої брови, що тобi їх чорти над очима змалювали...
   - Дивися! - каже вона, а сама стає слухняно перед ним,  мов  дитина,  i
чудується, як перше, саме тими бровами. I втiм, побiлiвши, додає нараз:  -
Я тобi казала, що ти дурень! - _i ладиться дальше сходити.
   Вiн знов спиняє її в ходi, кидаючи їй на сей раз свiй капелюх пiд ноги.
   - А дивися! - каже. - Ми лиш двоє на цiлу Чабаницю. Чи тобi не страшно?
- i в його голосi дзвенить щось недобре.
   - З сеї сторони, - вiдповiдає вона спокiйно.
   - З сеї, - повторяє вiн i палить її очима...
   - Та вiдтiль, - каже вона. - А перше, як тебе не було, я  була  цiлком_
сама. Чому ж би менi з тобою боятися? Говори, що маєш говорити,  борше,  -
додала квапно, - бо в долинi мама жде. Вона_ не жартує.
   Вiн успокоюється вiд її слiв, мов водою облитий, i дивиться  з  подивом
на неї.
   Тепер глядить i вона смiливiше на нього, в його великi голубi  очi,  що
нiби бережуть в собi кусник неба i прив'язують до себе добротою.
   - Чому ти отак заєдно зо мною говориш? - питає вiн з нiмою  просьбою  в
голосi, а очi його аж розпачають[19].
   - Бо так ти питаєш. Не задержуй довше, бо я спiшуся!
   Вiн затискає п'ястуки.
   - А як менi не схочеться цiлком тебе пустити?
   - То я тобi в десятий раз скажу, що ти дурень, i ти мене пустиш!
   До глибини вражений несвiдомою певнiстю її iстоти, вдасть якої вiн  лиш
вiдчуває i з якою не може упоратися, уступає їй нараз з дороги  i  сходить
враз з нею з гори до стежки.
   Iдуть обоє.
   Мовчать. Сильна, кипуча мовчанка.
   Вона блiда, як голуб, а вiн з сильно зворушеними грудьми, аж дрижить.
   Зiйшовши до бiлої стежки, вiн сiдає без слова на коня,  не  кинувши  на
неї нi пiвпоглядом, - вертає назад; а вона так само мовчки, не  поглянувши
й собi на нього, щезає десь в лiсi - i бiльш її не бачить.
   Довгий, довгий час не чути  нiчого,  крiм  повiльного  тупоту  кiнських
копит, вiдтак утихає й вiн, i зачувається тужливо  протяжний  голос  Гриця
просьбою:
   - Туркине, прий-деш??_
   А небавом по тiм, мов ясним дзвiнком пробiгло, мов перлинами  кинулось,
долiтає до нього:
   - Не прий-ду!_
   I слабо дрижачи, мов бореться з  тишиною  лiсу,  обзивається  вiдгомiн,
передає шум дерев, вдруге вже й послiднє: "Не прий-ду!"_

   * * *
   По поворотi додому Гриць мов трiйла напився. Не їсть, не п'є, не спить;
тверезий, та проте нiяка робота його не береться.
   Вiн не годен.
   Одно, що має перед очима, се чорнi очi, чорнi брови, два червонi  цвiти
маку, а бiльш нiчого.
   Тато, мама лають, а вiн нiчого неначе й не  чує.  Вислухує  мовчки,  що
заслужив, усувається їм з очей, вiдтак iде на  гору  пiд  лiс,  на  широку
леваду, де випасається товарина,  конi.  Кидається  де-небудь  в  траву  i
лежить отак. Довго вiн тут чи коротко, про те не знає. Йому се й  байдуже.
Круг нього спокiй, тишина, мушня вертиться в  сонячнiм  свiтлi,  калатають
дзвiнки товарят, воздухом iде одностайний шум смерек - i то  все  догоджає
йому. Бiльше не треба йому нiчого.
   - Розлiнивiв наш Гриць до краю, - жалується господиня-мати  чоловiковi,
а той i нагримить несподiвано на нього. Тодi Гриць скипить, неначеб в  нiм
прокинулася замертвiла досi нiби  його  власна  кров,  ворохобиться  проти
господаря i вiдгризається.
   - А то що? Я в вас на днi станув? - кличе згорда i вiддаляється упертим
кроком, щоб не доходило мiж ним i батьком до гнiву,  причiм  прийшлось  би
знов наслухатися, що вiн, ласкою годована дитина, невдячний, i рiзне  iнше
таке, що болить i приводить жаль за собою. Вiн сiдає на  свого  як  вуголь
чорного коня, до якого прив'язаний бiльше, нiж до людей, i їде,  куди  очi
несуть, на день-два в гори або через гору в мале угорське  мiстечко.  Йому
однаково де, щоб лише скорше з очей.
   - _Бог знає, що се ми  вигодували  за  кров  нашим  хлiбом,  працею,  -
роздумує журливо батько-господар. - До роботи нi,  до  господарки[20]  нi,
все б  то  лиш  дармувало,  чужими  руками  вугля  вибирало,  другим  хiба
розказувало[21]! Панська вдача... де, де,  де!  -  посвистує  господар,  а
врештi вмовкає.
   А всi його люблять, та й чорт знає за що, над  всею  молодiжжю  в  селi
верховодить, мiж дiвчатами вiн перший. От - петльованець_[22]  його.  Гей,
Грицю, Грицю... будучий ти мiй газдо, схаменися завчасу,  щоб  не  нарiкав
колись.
   Так ось i сим разом.
   Гриць лежить пiд лiсом, виграє  на  своїй  довгiй  парубоцькiй  сопiлцi
довгi, тужнi мелодiї - а робота жде. Йому Туркиня запала в душу. Така вона
пишна, така горда... така... хто вона така? Сам не  стрiчав  її  по  селах
нiколи мiж другими. Ще йде i до Настки, до якої так  звик.  I  хоча  таїть
перед нею, що його серцю дiється, йому добре з її спокоєм, з  її  розвагою
та з тим, що вона не допитується, не  судить,  а  сама  лиш  любить.  Вона
пестить його, тулить до себе, вiн пiддається тому мовчки, а вiдходячи хiба
скаже:
   - Спасибi тобi, Насте, за твоє добре серце; тiльки й мого добра, що  ти
одна на свiтi - колись вiдвдячуся...
   - Гай, гай... - погрожує вона злегка, жартiвливо i, усмiхаючись, додає:
- Як другу посватаєш...

   Але вiн мусить її ще де-небудь стрiнути, годує вiн себе однiєю  думкою,
хоча добре тямить, що вона вiдкликувала  лiсом,  що  "не  прийде".  "Та  -
може... - думає, - може, таки раз ще "прийде". Тодi, останнiй раз, бог  її
знає, за чим приходила в лiс з своєю матiр'ю. А тепер,  може,  приведе  її
знов якась причина. Хоч раз ще. Лиш раз".
   Та не така вдача в Гриця, щоб довго ждав, журився. В двi недiлi пiзнiше
каже батьковi, що їде на "хвилину"  в  сусiднє  село,  щоб  оглянути  коня
якогось, що занедужав в його знайомого, а надвечiр верне, "Їдь", -  сказав
батько - i вiн поїхав.
   Iде вiн довший час вузькою каменистою сiльською дорогою i бачить  нараз
бiлу стежку, що оперiзує з захiдної сторони  Чабаницю,  прилучається  саме
тут, мов дрiбний потiк до рiки - до сiльської дороги. Та його кiнь мудрий.
Ось вiн i не кермує ним, а вже завертає вiн сам на бiлу стежку з сiльської
дороги, вгору понад яр. Пнеться, садить пильним  кроком,  нiби  гордується
гарним їздцем своїм, а далi звiльняє крок. Ось ще пiд'їдуть якийсь час,  i
стежка сховається в лiс.
   Iдуть що їдуть, а нараз стали. Перед ними ще бiлiє бiла стежка,  але  -
"куди веде вона дальше? - питає Гриць  себе,  -  вiдки  вибiгає?  До  кого
належить? Нiколи не їздив нею дальше, не знає її добре. Чи не в третє село
вiд їхнього, себто Третiвки? А може, лиш на якi полонини? А  може,  в  тiм
селi за Чабаницею i вона_ живе? Гей, Туркине, обiзвися, там_ живеш?"
   Все одно. От, праворуч, високо на Чабаницi, саме ось над бiлою  стежкою
виднiє той "Бiлий камiнь"-велет, пiд яким бачив  її  останнiй  раз.  Може,
вона знов сюди зайде. З лiвої - яр-пропасть, звiдти не надiйде. За яром  -
_стiна сусiдньої гори, так само не прийде.
   Далi вiн не їде. Нема, вiдай, i чого, була б вже тут була.
   Стежка дедалi чи не  вужча,  i  нема  часу.  Скорше  вже  буде  її  тут
вижидати. З тою думкою прив'язує коня до деревини  праворуч  на  Чабаницi,
сам лягає коло його i лежить. Як вийде вона з лiсу  на  бiлу  стежку,  щоб
вiдтак, може, як тодi, полiзти пiд "Бiлий камiнь", вiн побачить  її  зараз
здалека. Буде йти проти нього, якщо  в  яр  не  спуститься.  А  там  чого?
Значить, хоч сяк, хоч так, вiн її догляне.
   Кiнь поскубує траву, а вiн  лежить,  прилiгши  плазом  до  землi,  саме
почерез стежку, спустившись геть аж над край пропастi; лицем же  звернувся
за стежкою до лiсу. От i мусить її вже здалека бачити, як буде сходити  до
нього стежиною, мов схiдцями з лiсу, крок за кроком... Гей,  Туркине!..  я
тут!
   Жде...
   Лiсом iде легкий шум.
   Колишуться  ледве   замiтно   ширококрилi   смереки.   Щось   шепочуть,
перешiптуються - урочисто  настроюються.  Здавалося,  святкують...  А  там
вдолинi, в пропастi, журчить потiк, щось i собi приповiдає...
   Гриць роззирається, чигає, засягає  гострим  молодим  оком  своїм,  мов
яструб, у саму глибiнь лiсу. Довго-предовго, терпливо дивиться, надслухує,
чи не почує шелесту крокiв яких, i дослухався, врештi, чого ждав.  З  лiсу
просто стежечкою до нього, може,  двiстi  крокiв  перед  ним,  спускається
легко, без шелесту... сама-самiська вона!_
   "Тихо!!" - неначе наказує деревина вокруги i сама лиш тихо  колишеться:
вона_ йде.
   I справдi - вона_ йшла.
   Вона не дивиться нi вправо, в пропасть, нi влiво, на Чабаницю з  "Бiлим
каменем", нi рiвно вперед себе, де плазом почерез стежку простягнувся вiн,
мов змiй, - а дивиться на свої ноги i йде.  Пристроєна  пишно,  в  шовкову
спiдницю, стан, мов тростина,  гнучкий  та  тонкий.  А  личко  мiж  маками
червоними,  великими  маками,  а  з-пiд  них  золотi   ковтки-пiвмiсячики.
Туркиня._
   Скрикнув би - та боїться. Вона зараз щезне... В нiм аж серце б'ється.
   Лежить, не рухається...
   Але врештi треба. Стає на рiвнi ноги, здiймає  капелюх  i,  склонившись
низько, майже дотикаючись капелюхом  землi,  iде  так  в  покорi  схилений
просто проти неї.
   - Туркине!
   Вона побачила. Скорше, нiж гадав, пiзнала по конi, серцем вiдгадала.
   - Ти тут? - питає i вже дивується бровами. Все така, як завше,  вiн  се
вже вiдчув.
   - Добрий день тобi, Туркине, коли вже себе так звеш, -  починає  вiн  i
випростується проти неї. Може, хоч сьогоднi буде вона iнша.
   - Я прийшла тебе бачити, - _каже вона просто i дивиться йому в очi, але
знов блiда чомусь аж до уст. Вiн упав, кланяється, мов перед царiвною.
   - Не кланяйся менi стiльки, менi доста раз. Лиш  моїй  мамi  кланяються
бiльше, її звуть панею.
   - А тебе?
   - Я - Туркиня!
   - Чому ж вже так?
   - В мене от, - каже i показує на золотi пiвмiсяцi в  ухах,  -  турецькi
ковтки.
   - Хто тебе так охрестив? - питає.
   - Люди в селi. Ти не чув про мене? - питає.
   - Нi.
   - Не буваєш в нашiм селi в Б...?
   - Бував щось разiв кiлька, звичайно ходжу бiльше на  угорську  сторону.
Був раз i на храму в вашiм селi, але тебе тодi не бачив.
   - Або ти нiби знаєш? - каже i чогось заздалегiдь усмiхається.
   - Чому смiєшся?
   - А чому би нi?
   Вiн уразився.
   - Гляди, - каже i морщить брови, - щоб часом люди не посмiялися з тебе.
   - З мене нi, - каже вона певно i гордо.
   - Ов-ва! - наслiдує вiн її.
   Вона не зважає.
   - А про тебе я, здається, чула, -  обзивається  вiдтак,  -  та  лиш  не
бачила i не знала, як тебе звуть.
   - Гриць, - каже на те вiн.
   - Ти вже це казав, - вiдповiдає. - Але ваше село велике i багато  людей
так зветься.
   - Гриць... Гриць, - _притакує вiн i вдарився по грудях. - Той,  що  має
всi дiвчата за собою, що гуляє, як ногами пише,_ що на все  село  найкраще
на трембiтi грає... той Гриць._ Сеї зими буду, може, i  в  вашiм  селi,  -
додав потiм. - Один мiй товариш має там вуйка, i той переказував, аби  вiн
прийшов до нього, має для нього гарну i добру  дiвчину.  Тодi  гляди...  -
грозить вiн, а усмiх ховається в нього  пiд  чорним  вусом,  украшує  його
лице.
   Вона пiдсуває мовчки чорнi свої брови i дивується його словам.
   - Нiчого. Будемо любитися.
   Вона мовчить, а вiдтак обзивається:
   - Чи ти також посвистуєш собi з тих дiвчат, яких перестаєш любити?
   - А що, - вiдповiдає вiн. - Буду плакати? Хiба за тобою плакав би -  бо
ти он яка красна!
   Вона подивилася на нього  великими  очима,  а  вiдтак,  мов  несвiдомо,
хапається за червонi маки i, витягаючи  їх  мовчки  з-за  ух,  опускає  на
землю.
   - А що роблять тi,  з  яких  ти  посвистуєш?  -  питає  далi  i  впиває
вигребущо в його лице свої чорнi очi.
   - Або я їх маю вчити? - вiдповiдає. - I в них є свiй розум, як i в мене
свiй. Мене нiхто не вчить. Неук я.
   - Хiба iдуть свiтами, - каже задумливо, пiвголосом.
   - Не журися ними, - потiшає i, приступаючи до неї близько, заглядає  їй
мило в очi.
   - _З мене не будеш посвистувати, - вiдповiдає нараз твердо, рiшуче,  та
проте тоне, губиться своїм поглядом в його гарних очах.
   - З тебе нi, - каже вiн впевняючим голосом. - Ти моя зозулька.
   - Ти! - _каже вона нараз понуро i простягає вiдпорно проти нього  руки,
так що її розпростертi пальцi опираються об  його  груди.  -  Ти!!!  -  -_
повторює ще раз. - Ти знаєш що?
   - Знаю, - вiдповiдає i смiється очима. - Ти красна, мов бояриня, i тебе
я люблю!
   - Ов-ва! - _обзивається вона.
   - Ов-ва?_ - повторює вiн запитуюче, i крiзь його голос зойкнув жаль.  -
Гей, Туркине, Туркине, - додає вiн, погрожуючи голосом i  очима,  -  щастя
твоє, що ти красна, а то...
   Вона хапається за уха i завважує, що цвiтiв нема.
   - А он, на землi, - каже вiн нараз  чомусь  з  покорою,  що  старається
з'єднати собi її ласку.
   - Самi випали? - питає нiби себе, не спускаючи з нього очей.
   - Ти, - каже вiн далi, - така красна, що тебе одну я люблю.
   - О... о... о! - викликує вона болiсно i згинається  по  червонi  цвiти
маку.
   - Не вiриш?
   - Що маю вiрити? - питає i пiдсуває зчудовано чорнi свої брови.
   - Що тебе одну люблю.
   - Мене?
   - Тебе.
   - I ти красний, - каже вона просто, - але менi тяжко на душi.
   - Чому? - питає вiн щиро i нараз обiймає її за шию. -  А  он  менi_  не
тяжко.
   Вона виховзується.
   - З тобою_ менi тяжко.
   - Зо мною?
   - Так. Я прийшла тобi сказати, що бiльше вже не прийду.
   - Та зате я_ прийду, - вiдказує вiн.
   - Куди?
   - Всюди - де ти будеш.
   - Ба не всюди прийдеш.
   - Прийду, як раз кажу.
   - I до нашої хати?
   - I до вашої хати. Та де ваша хата?
   - Коло млина над рiкою. Знаєш?
   - До Iванихи Дубихи? - _питає вiн зчудовано. - Так?
   - Так. Вона моя мати.
   - То гонорна панi, - вiдповiдає i майже свиснув. - Здалека кусає.
   - Моя мама богомiльна, робить людям добре, саму правду любить.
   - Та що з того? - обзивається вiн.
   - Нiщо. I тихо в нашiй хатi, лиш вона та я i святi iкони; красно так  i
любо...
   - Ще тебе в черницi дасть, - жартує вiн.
   - Може, й дасть, якщо коли захочу.
   - Як не посватаю.
   Вона спаленiла.
   - Чи пiдеш, за мене?
   - Як захочу, пiду.
   - Ов-ва? - наслiдує її знов.
   - Ов-ва! - обзивається вона згорда,  не  споглянувши  на  нього.  Нараз
додає спокiйно: - Iди собi!
   - Пiду, коли схочу, не розкажеш менi, хоч ти i Дубiвна!
   - А менi лiпше, як тебе не бачу, - обiзвалася вона  зi  спущеними  вдiл
очима. I з тими словами завертається, iде.
   - Туркине! - кликнув вiн з жалем, благаючи, а за хвилю опиняється  коло
неї. - Зозулько!
   - Хочеш свиснути? - _питає вона i прошибає  його  великим,  допитливим,
мов остерiгаючим поглядом.
   - Туркине!
   - Iди собi! - майже молить. - Менi тужно,  менi  тяжко.  Менi  сто  раз
лiпше, як тебе не бачу. Грицю! Iди, iди собi! Менi так тяжко... iди!
   - Дурна ти! - обзивається вiн.
   - Гадаєш, я не кажу правду? - вiдповiдає i, станувши близько перед ним,
дивиться великими щирими очима з блiдого свого лиця, i ще й додає: - I  не
вижидай мене бiльше, бо я вже не прийду.
   - Прийди, прийди, зозуле! - просить вiн  покiрно  i  схиляється  низько
перед нею. - Прийди i закукай тут лiсом, а я буду тут ждати.
   Нараз, поки вiн спостерiг,  спам'ятався,  вона  вiдвернулася  живо  вiд
нього i, не оглянувшись бiльше  анi  разу,  роздiлила  смерековi  галуззя,
пурхнула мiж них, мов та птаха, i зникла...неначе її й не було.
   Вiн не смiв чомусь пiти за нею. Згадав її матiр-паню,  не  хотiв  i  її
дразнити i остався, де стояв. Вiдтак вернув до коня, обняв, мов  товариша,
за шию, зiтхнув, пождав коло нього хвилину, а потiм, не надумуючись довго,
протяжно свиснув...
   Слухає...
   Легкий-легесенький, ледве замiтний  шум  колишеться  воздухом,  наказує
мовчання...
   Все мовчить, вижидає.
   "Не прийду!" - _долiтає нараз звiдкись згори до нього  тремтячим  любим
голосом. А вслiд за ним вiдбилося почерез яр на противнiй скалистiй стiнi,
виразно умлiваючи:
   "Не прийду!"..._

   Збiгла надолину додому, задихана, зворушена, кинулася перед святi iкони
i  молиться:  "Господи,  менi  смутно!  -   жалiється,   затискаючи,   мов
удержуючись вiд плачу. - Господи, менi смутно... Чому менi смутно?"

   Вернувши скорою їздою додому, Гриць iде просто  до  бiлолицьої  Настки.
Йому хочеться  до  когось  пригорнутися,  до  когось  притулитися,  комусь
сказати, що вiн любить Туркиню. Що вона така,_ що  вона  сяка...  Що  його
серце болить... Що казала се... вiдповiдала те - i  багато  такого  iншого
кипить в його грудях. Тому й пiшов.
   Настка ждала.
   Вона все ждала.
   Коли б i не прийшов Гриць, вона  все  на  нього  ждала,  однаково  його
любила. Без вiдмiни, i все радувалася ним.
   - Настуне, голубко! - каже вiн сумно, тужливо i обiймає її. -  Настуне,
я дуже втомлений...
   Настка тулить i голубить. Настка догоджає, вона не питає. Що вiн  хоче,
вона мовчки сповняє, завше добра, завше люба.
   Тепер сидять обоє обiк себе  i  не  говорять  нiчого...  Само  мовчання
говорить за них.
   Вiн глядить задумано вперед себе на лiс i гори i нiчого не  бачить.  На
нього дивляться чорнi очi з-пiд лукуватих  зчудованих  брiв,  горять  коло
лиця червонi маки, дрижать в ухах золотi пiвмiсячики, цвiтуть любi уста.
   "Туркине! - стогне, благає мовчки  його  стужене,  зворушене  серце.  -
Туркине! Чому мене не любиш?"
   "Не прийду-у!" - _вiдзивається в його слуху любий  голос  i  замирає  в
смутнiй глибинi спрагненої його душi. "Не прийду!"_
   - _Поцiлуй, Насте! - обзивається вiн нараз  по  якiйсь  хвилi  твердим,
якимсь приказуючим голосом i притягає повнолицю слухняну дiвчину до себе й
тулить. - Поцiлуй!..
   Поцiлувала...
   - ...Так... - каже вдоволено, встає живо, не оглянувшись за нею  бiльше
нi пiвпоглядом, i вiдходить...

   * * *
   Повiдцвiтали червонi маки, якими прибиралася цiле лiто  молода  Тетяна.
Настали понурi днi. Понурi, короткi i дощовi. А в хатi Iванихи Дубихи,  що
стоїть межи горою  i  гучною  рiкою,  панує  майже  заєдно  пiвтемiнь.  То
смереки, що здiймаються густими рядками перед хатою  на  горi,  заслоняють
вступ сонця i творять в нiй понурiсть; в хатi перед iконою пресвятої  дiви
горить, як звичайно у побожної Iванихи Дубихи, мале миготливе свiтельце.
   Смутно  i  тужно  тепер  осiннiми  днями  краснiй   Тетянi.   Мати   за
господарством та справунками в млинi, лиш недовго пересиджує в свiтличках.
Тетяна, прибравши їх рушниками, сушеними  цвiтами  та  килимами,  не  знає
iнодi, що з часом починати, так багато, здається  їй,  має  його  зайвого.
Хоча й помагає матерi в господарствi... клопочеться враз  з  нею...  втiм,
все ж таки бувають у неї такi хвилi... де здається їй... має його  ще  все
забагато. Грубої челядинської роботи Iваниха Дубиха своїй однiськiй доньцi
не дає в руки, а туга за  Грицем  i  потайна  любов  до  нього  пiдмулюють
душевний спокiй i рiвновагу дiвчини. Летiла  би,  як  птаха,  на  гору  до
нього, вiн же кликав, молив лiсом, щоб зайшла хоч раз ще.  Однак  вона  не
була. Щось, що було сильнiше  вiд  неї,  держало  її  вдолинi,  вдома,  не
допускало виходити проти нього.
   Хотiла бачити - не йшла. Любила - не показувалася Зачинила душу i  нiби
ждала чогось. Неначе боялася любити так, як була годна...
   "А що, буду  плакати?"  -  _гомонiло  його  голосом  в  її  душi,  коли
пригадувала собi розмову з ним та те, що дiвчата, полюбивши, повиннi  мати
"свiй розум".
   Так. Тому ж i в неї був свiй розум, - i  вона  не  виходила  в  лiс  до
нього. Не вiрила йому. А он бiднiй Маврi як пiшло життя марно-марнотою,  i
всi покинули. Нiкого, окрiм неї та її матерi, не мала вона на всiм  свiтi.
Та вона так не хоче. Лiпше не любити, якщо мав би вiн її забути, висмiяти,
що так дуже його полюбила, в його очах душу загубила...
   I чомусь їй лячно, i чомусь тужно. Скiльки не молилася, вiри до нього в
неї нема. Полюбить, покине, осмiє i  свисне!  -  остерiгає  заєдно  якийсь
внутрiшнiй голос її серце. Так  учила,  остерiгала  Мавра,  а  Маврi  вона
вiрить.
   О!.. о!.. о!.. - виривався на саму таку лиш думку стогiн з її грудей, i
вiра, хоч би й була на час, щезла без надiї  -  не  вертає  бiльше.  Думка
нестерпна. Вона мутить її душу, вiдбирає спокiй. Насуває смуток,  розпiкає
душу. Вона, Тетяна Дубiвна, покинена, осмiяна. Вона - що її мати  держить,
мов цвiтку за образами, шанує, пестить. Що все, чого б не  захотiла,  мала
по волi. Вона ним покинена, а вiн посвистує на неї!..  Мов  пiд  невидимим
тягарем якогось незрозумiлого їй самiй страху - угинається Тетяна, терпить
i умлiває душею.
   Так  часто,  так  густо.  Тому  зачиненi  її  уста  мовчать  гордо,  не
признаються нiкому про бiль i рай в душi.  Прийде  вiн  або  старости  вiд
нього, вона заговорить, все розкаже. А  коли  не  так,  нехай  все  в  нiй
згасне.
   Iншими  днями  знов  Тетяна,  мов  той  лiд  весняний,  тане.  До  себе
усмiхається, радiючи цiлою душею. Вiн її любить! - красний та пишний,  мов
орел лiтає. А все її любить, душею  в'ялить.  Грицю,  Грицю!  -  кличе  її
молода душа,  простягає  тужно  свої  чистi  крила,  трiпочеться  надiями,
усмiхається щастям; коли прийде сам?
   Сам!_
   На своїм дорогiм, як вугiль чорнiм конi. Прийде, поцiлує,  стане  перед
матiр, скаже те, що треба, заповiсть їй щастя.
   Та не спiшить Тетяна лiсом до нього, а бiжить до Маври.
   "Казати? Оповiсти? - питає  її  непевний  голос.  -  Розповiсти  Маврi?
Зрадитися? Чи радше примовчати, аж настане час..."
   Нi, лiпше мовчати. Не зрадитися нi словечком. Радше  буде  сама  ждати,
мовчки щастя виглядати, любити тайком, а промине час, вiн пришле сватiв, i
все буде добре. Мати  її  вiддасть  за  нього.  Вони  полюбилися,  i  вона
упросить матiр вiддати її за нього.
   Та не спiшить Тетяна до нього, а спiшить до Маври.
   Хоч i не розкаже їй про свою любов, то Мавра знає рiзне, розумiється на
всiм, бувала в свiтi, знає ворожити, споминає iнодi i про  любов...  легше
якось буде.
   Iдучи одного разу  лiсом  з  такими  ось  думками,  завертає  Тетяна  в
сторону, де виднiє Маврина оселя, i... врештi входить до неї.
   - Мавро! - кличе живо. - А он я до тебе в гостi, хоч i не недiля, та  в
нас в хатi тужно якось часами i сумно, а iнодi аж... силує вийти... хоч би
й до тебе! - Iз тими словами тулиться дiвчина до старої приятельки, неначе
бажає, хоч i несвiдомо, пестощiв i любовi.
   - Мавро, бачиш, я тут... тож за те обiйми, попести...
   - От i пригадала! - вiдповiдає Мавра, та проте пестить i голубить  свою
доню.
   - Чому не приходила? - ставить питання. - Забула  вже  Мавру?  Полюбила
якого хлопця? Нехай їй усе розкаже, все, що б лиш не знала. Вона ж лиш  її
має. її одну на свiтi, її одну над усе.  Бiльше...  кого  їй  любити?  Хто
бiдною жiнкою журиться? Довкруги неї лиш лiс,  лiс  та  гори.  А  он  нинi
зранку хлопцi знов  зверещали.  Прилетiли  злобнi,  на  хату  знов  спали:
"Татари iдуть!" - зверещали. В дверi нагримали i, заки вона з печi злiзла,
й пощезали. Кого їй любити? Кого там пестити, як  не  її,  зозулю,  зозулю
бiленьку!
   ...Тетяна смiялася.
   - Страхали знов татарами?
   - Так, злетiли звiдкись i ну ж бити в дверi. "Вiдчини, Мавро, бо татари
йдуть". Стiльки часу оставили, що хiба заклясти, поховати  зiлля,  щоб  не
розтрусили.
   - Багато сього лiта зiлля назбирала? - питає Тетяна  i  обзирається  по
закутках, де стара приятелька держала насушене чародiйне зiлля.
   - Та доста.
   - А он там на печi, що се за зiлля? - спитала цiкаво
   Тетяна. - Я ще не бачила його в тебе, ще на сiм не знаюся.
   - Тото_ зiлля? - питає стара сухо.
   - Тото._ Вiд чого воно, Мавро?
   - Вiд усякого лиха, - _вiдказує знов сухо стара, - воно  з-пiд  "Бiлого
каменя".
   - Та вiд якого ж лиха,  Мавро?  -  допитується  дiвчина,  придивляючись
уважно листю зiлля...
   - От, вiд лиха,.. - _чує знов те саме. - Даси напитися, то й  переможеш
його. Переможеш сном, i вже його не буде. Воно дає сон... - додала  вiдтак
вже приязнiше. - Не можеш ночами спати, звариш, даси напитися,  i  хоч  би
як, а мусиш уснути. Мабуть, i мене тим зiллям напоїли  вороги  тодi,  коли
мою долю порiшили i з-помiж себе викинули. Винесли в  снi  з  шатра,  i  я
нiчого не чула. Деякi в нас розумiються добре на зiллi. Ще й  до  них,  як
треба, примовляють. Гей, гей, зiллячко! - додала i  усмiхнулася  чудно.  -
Мавра також знається на нiм. Лиш собi не вари,  доньцю,  -  остерiгала,  -
хiба тяжкому вороговi. Та ще й знай, коли його копати.
   Говорячи отак та пояснюючи  вплив  сили  зiлля,  вона  неначе  ще  щось
затаювала, та Тетяна про те й не допитувала далi.
   - Коли його копати? - спитала лише.
   - Коли? - повторяє Мавра. - Ось послухай, як i коли,  лише  не  забудь.
Другий раз не скажу. Для себе будь-коли, одиноко, з водою в ротi. До  схiд
сонця водою налий, сама без сусiдiв горшкiв звари, глечик не кивай, а  все
мовчки. Так для себе. А проти лиха - _iнакше.
   Тетяна усмiхнулася.
   Мавра погрозила.
   - Не смiйся, дiвче, - додала поважно, - а краще затям. Може, я  загину,
ти одна запам'ятай! Чому тобi не знати? Тобi нехай не придасться, а  знати
все добре. Ось i знай, проти лиха... в недiлю рано_  укопай,  в  понедiлок
_полощи, у вiвторок_ вари, в середу_ рано напiй, то  i  гей-гей  який  сон
лихо захопить!.. - i аж заспiвала, трiпнувши пальцями. - Гай,  га-й!  -  i
розреготалася. - Ой! - кликнула вiдтак з жалем. - Коли б я була  те  зiлля
тодi мала при собi, як вiн_ казав менi, що я_ одна всьому винна, та  ще  i
свиснув - не була б нинi Мавра сама по лiсах, сама на всiм свiтi,  а  була
би мiж своїм людом, з своєю дитиною... ет! - додала гiрко i урвала.
   - То й що, Мавро? - питає Тетяна, i її  очi  створилися  нараз  широко,
тривожно.
   - То нехай був би хоч зо три днi переслався, як уже не що iнше...
   - Мавро! - крикнула дiвчина з вiдразою, зморщивши люто чорнi  брови.  -
Грiх, що ти говориш!
   - Може, i грiх...  -  притакує  Мавра  твердо.  -  Але  i  мене  молоду
збавляти, порiзняти з чоловiком також було грiх.
   - Мавро... ти його любила?_ -  обзивається  знов  Тетяна  з  несвiдомою
обороною в голосi, i сама не знає, чому  їй  ввижається  той,  кого  вона_
любить, Гриць.
   - Любила на свою бiду та на своє горе. Правда, що любила.  Лiпший  був,
як Раду. Та що менi з того? Тепер нема нi його, нi  дитини,  нi  Раду,  нi
родичiв - нiкого. Тетяно, Тетяно, - додає сумно, - що ти,  доньцю,  знаєш,
що значить у грудях в жiнки жаль. Вiн ваги не знає... _I най бог боронить,
щоб ти його зазнала хоч би i здалека. Ти збожеволiла б, - остерiгає  Мавра
i накладає люльку.
   - Я збожеволiла б, - повторила Тетяна стиха i вже замовкла,  зморщивши,
як перше, брови над чолом. Нараз - станувши близько перед старою циганкою,
каже:
   - Мавро!
   - Що, доньцю?
   - Ти багато знаєш...
   - Хоч не так багато, а що треба - знаю.
   - То скажи ж. Чи вже всi такi, як один той_ був?
   - Котрий?
   - Що ти його любила, а вiн тебе... зрадив, свиснув за тобою?
   Мавра дивиться на дiвчину, мов  на  малу  дитину,  прижмурюючи  очi,  i
вiдповiдає:
   - Хiба вiдтепер вродиться, що такий не буде. _
   Тетяна неначе умлiває на тi слова. Сiдає мовчки знов на лаву  i  бiльше
не питає. Зате Мавра не мовчить.
   - Доньцю! - каже нараз i дивиться пильно на  дiвчину.  -  Чому  ти  вiд
якогось часу забуваєш про стару Мавру? Г-а?
   Тетяна стискає зуби.
   - Не любиш її вже?
   - ...Люблю.
   - А бiльше нiкого не полюбила? Г-а-а? - питає  i  па-кає  з  люльки,  а
чорними очима пронизує бiле лице тої, що "одну"_ її любить. '
   В Тетянi на той запит щось буриться, щось здiймає гордо голову, що досi
перед старою слухняно  хилилося,  корилося,  мов  перед  невидимою  чорною
силою, що намагалося взяти верх над нею.
   - А хоч би_ й полюбила? - питає  нараз  i  дивиться  неустрашно  просто
старiй ворожцi в очi.
   - Тодi не вiр!
   - А як повiрю?
   - То вiдтак не жалуй! - Останнє слово вимовляє Мавра майже з погрозою.
   - Я не пожалую.
   - Посилав уже старостiв? - питає Мавра замiсть всього i  знов  пронизує
дiвчину оком аж до глибини душi.
   - Ще вiн їх пiшле.
   - З нашого села який?
   - Нi.
   - Здалека?
   - Не знаю. Нiчого не знаю.
   - I ти його любиш?
   - I я його люблю.
   - Кажеш - вiн тебе посватає?
   - Вiн мене посватає.
   - Коли?
   - Не знаю.
   - Сеї осенi?
   - Не знаю.
   - Тетяно! - остерiгає Мавра з щирою строгiстю ї грiзно киває пальцем. -
Тетяно!
   - Що таке? - опирається проти  чогось  у  голосi  старої  Маври  молода
дiвчина.
   - Уважай, Тетянко!
   - Вiн же мене любить!
   - I ти його любиш?
   - I я його люблю.
   - I не з нашого села вiн?
   - Не з нашого.
   - А мама про те знає?
   Тетяна зворохобилася. Сама думка, що в її любовi до Гриця хотiв би  хто
стати на сторожi або перешкодi, зворушує її нараз i  настроює  бунтiвниче.
Вона тупнула ногою, як чинила в дитинствi, коли не сповнялося її  бажання,
i вiдвернулася люта.
   - Їй - мама! - крикнула роздразнено, - нащо ще й мамi знати. Вiн пришле
вже в час старостiв, тодi й дiзнається. А тепер не треба.
   - А як тебе хто iнший посватає сеї осенi?
   - То не пiду, - вiдповiдає рiшуче i гордо.
   - А як мама скаже?
   - Мама не скаже.
   - А як присилує?
   - Мавро! - кинулася до неї дiвчина з  неописаним  роздразненням,  немов
хотiла її вдарити, а очi в неї заiскрилися люто. - Мама не присилує!
   - Нi, нi, доньцю, - утихомирює затривожена роздразненням дiвчини Мавра,
як за дитинячих її лiт. - Мама не присилує.
   - I ти допоможеш, Мавро? - просить Тетяна, приказуючи.
   - I я допоможу, доньцю, вмовлю маму.
   - Доки вiн старостiв не пришле, Мавро?
   - Доки старостiв не пришле.
   - Хоч би i другi прийшли i мама силувала? - питає Тетяна  з  притиском,
нiби забезпечуючись вiдтепер Мавриною помiччю.
   - Хоч би i так, дитинонько. Але не журися. Не_ час тим журитися.
   Тетяна сiдає близько коло печi, де тлiє кiлька вугликiв, i мовчить.
   - А хоч багатирський син вiн? - питає по якiйсь хвилинi знов Мавра.
   - Авжеж, -  вiдповiдає  Тетяна  згорда,  i  її  голос  застерiгає  собi
заздалегiдь iншу думку в старої приятельки, як  ту,  що  вiн  багатирський
син.
   - А красний?
   - ...Ну-у-у! - вiдповiдає лиш молода дiвчина  з  притиском  i  пiдсуває
брови, вiдтак додає: - Такий, мабуть, лиш твiй_ був, Мавро...
   - Нехай бог боронить, щоб такий вже вдався.
   - Красний - _кажу, Мавро.
   - Я чую, доньцю, - вiдповiдає Мавра i хитає жалiсливо головою. - Тому я
пропала, - додає, майже спiваючи, пiвголосом. - Душу за ним дала - за його
очима.
   - За його очима... - повторює розмрiяно, задумано Тетяна.
   - А як його звуть?
   Тетяна вагається, вiдтак махає рукою зневажливо i байдуже додає:
   - Подибала раз..._
   - _Раз? I вже полюбила?
   - Раз, i другий, i третiй, а четвертий полюбила.
   - Тайком?
   Тетяна мовчить, спустивши голову.
   - В млинi? - розпитує, розгребує дiвочу тайну Мавра.
   Тетяна знову потакує мовчки головою, а вiдтак заперечує.
   - Не хочу правди сказати.
   - Тетяно! -  остерiгає  Мавра,  майже  молить.  -  Кажи,  най  присилає
старостiв. Сама не виходь до нього!
   - Сам пришле вiн сватiв, - обзивається твердо дiвчина.
   - Най бог помагає. I далi стережися, Тетяно! Бо  хто,  донько,  любить,
той не раз i губить, - додала пророче.
   - Губить, - повторює ледь чутно шепотом Тетяна, а вiдтак вмовкає...
   Тишина... Мовчанка.
   Мавра, задумавшись, пакає люльку, а  Тетяна  знов  бореться  з  чимось,
мовчить якийсь час; вiдтак кидається до Маври, тулиться до неї i благаючим
голосом допитується:
   - Мавро, чи вже справдi всi такi,_ як ти передше казала?..
   Мавра вiдзивається твердо, мов камiнь, що, впавши в воду,  повороту  не
знає:
   - Хiба вiдтепер вродиться - що такий не буде._
   - _Мавро!!
   - Доньцю моя дорога, як ти нiколи не вiрила Маврi, то сим разом  повiр!
Ти в мене одна на свiтi...
   - В нього щирi очi... я його люблю, - вiдповiдає i нiби бореться молода
дiвчина з недовiрливiстю старої нянi.
   - Любиш, доньцю? Любиш? - вiдказує сумно Мавра, - Тож люби щасливо,  бо
я - одна на всю гору, на весь лiс, на всю самоту, далеко-широко одна та  й
одна.

   Зворушена вертає осiннiм тихим лiсом Тетяна, i вже не йде до Маври,  її
болить, як Мавра заговорить про них _а з тим i про того, якого й не знає.
   Не пiде. Не добре їй з Маврою. Що б i не порушив,  вона  на  все  кидає
тiнь. А Тетяна любить. Вона знає Гриця. I вiн її також любить. Своє  добро
вони знають.
   Вона вижидає дома старостiв вiд нього. Iнодi i молиться. Колись вiн лиш
над'їде - говорить її серце - чорний кiнь зарже,  i  вiн  увiйде  в  хату.
Здiйме капелюх, як не раз вже в лiсi, i, вклонившись  покiрно,  скаже:  "Я
прийшов, Туркине! Тебе одну я люблю, одну на всiм свiтi".
   Куди б не ходила, за що б не бралася, а в її душi грає одна i  та  сама
пiсня: "Гриць її полюбив, а вона Гриця..."

   Звiльна минає день за днем осiнь, наближається  зима  -  аж  i  настала
врештi. Бiла, чиста i морозиста.  Пушистий  iнiй  угинає  сосни,  а  груба
верства снiгу застелила бiлу стежку. Весь лiс, куди не глянути, прикинувся
на час в якусь бiлу мрiю...

   З-пiд густих смерек, обтяжених бiлим  снiгом,  саме  над  яром  в'ється
прозоро-синявою гадючкою дим iз Мавриного коминка. Вона зимує...

   * * *
   Поволi проходить молодому Грицевi осiнь i зима. Зразу виїжджав  iще  за
красною Туркинею, та пересвiдчившись хутко,  що  вона  держить  слово,  не
являється, як приобiцяла, що "не прийде", вiн аж посумнiв.  "Якби  любила,
то виходила б, - говорив заєдно, - хоч раз  один,  а  все-таки  вийшла  б,
показалась би - щоб бодай побачив, поглянув на неї. А то  затялася  i  анi
раз". Холод, мороз витають по горах, а Гриця все ще видно вiд часу до часу
на чорнiм конi, як кудись жене i вертає повiльним  кроком  сумно.  Лиш  як
морози почали на добре притискати, а далi i снiг налягати на широких вiтах
смерек бiлою вагою, перестав вiн вижидати дiвчину в лiсi. Тим  часом  туга
загнiздилася в його душi,  скiльки  не  розважувала  її  несвiдомо  своїми
пестощами, щебетанням та слухнянiстю бiлолиця Настка.  Гриць  мов  не  той
вже, що був. Посмутнiв. Старостiв до Тетяни вiн також не може слати, бо  в
його сусiдствi живе Настка i вiн не хоче її смутити. До того й батько його
не хоче землi вiддiлити - каже ждати... з женячкою ще не квапитися, i  вiн
мусить батьковiй волi пiддатися. Та ждучи отак i плекаючи в серцi бог знає
якi надiї про Туркиню, вiн все-таки не перестає, розвiдуючись  тайком  про
Тетяну, - заходити досхочу до синьоокої Настки, вiддаватися тому  почуттю,
що його в'язало з нею i держало при нiй. Вiн неначе мiцнiє душею,  зачувши
тут i там мiж товаришами, що вона, крiм нього,  -  що  гуляє,  мов  ногами
пише, - _не бачить iншого  в  селi,  в'яне  за  ним  серцем  i  до  смутку
любить...
   А Туркинi не видно.
   Однак не така вже кров у Гриця, щоб вiн довго з тугою в серцi  возився.
Одного поранку осiдлав свого чорногривого коня i подався в село,  де  жила
Iваниха Дубиха з своєю гарною донькою, їздить там по селу, вдаючи,  що  за
справунками, а за Iваниху Дубиху все попри те розпитує. Чи горда вона дуже
i неприступна? Строга дуже панi?_
   - _Горда дуже, - кажуть, - i строга, а для своєї доньки  то,  здається,
чи не самого боярина вижидає.
   - А донька? - питає.
   - За жодного  не  хоче  й  чути.  Досi  вiдмовляє  всiм  як  одному,  -
розказують. - Каже, що не "по душi" i не хоче.
   - От жвава, що й бiдних любить, - вихопилося якось Грицевi з уст.
   - Та яке там вже "любить"! На жодного, а на бiдного  вже  й  тiльки  не
дивиться.
   - А гарна яка? - допитує далi Гриць, вдаючи, що не знає дiвчини.
   - Сам вже придивися, - подають у  вiдповiдь.  -  Поклонися  їй  низько,
поглянь на брови, тодi осудиш власними очима, хто така Дубiвна,  хто  така
Туркиня._
   В Гриця аж загорiло в душi. От його Туркиня - спалахнуло в думцi. Добре
кажуть: на жодного не гляне. На нього вона дивиться, ота Дубiвна, до нього
ласкава, прекрасна та Туркиня.
   Дивиться? Грицю,  Грицю...  уважай,  що  дiєш!  "Гадаєш,  я  зараз  для
кождого?" - _пригадуються йому її слова.
   "Я_ не для кождого..."
   Та Грицевi байдуже про слова дiвчини. Вiн її любить. I щось  здiймає  в
молодому хлопцевi гордо голову, неначе упоминається про  своє  право...  а
все iнше йому байдуже. "Для кождого, не для кождого, а його_ вона буде! Ще
не було такої, що йому оперлася б". I їде Гриць  впрост  вiдважно  сам  до
Iванихи Дубихи. Хоч побачить  Тетяну,  слово-два  спитає.  Може,  вийде  з
хати...

   Вийшла Туркиня, спаленiла i зчудувалася бровами. З шапкою в руцi стоїть
Гриць перед нею.
   - Я прийшов,_ Туркине, - каже вiн покiрно.
   - Гаразд, - вiдповiла вона i всмiхнулася очима. А за нею мати - висока,
строга... в чорному одiта.
   - В яких справах, молодий газдо? - запитала сухо  i  прошибла  холодним
оком Гриця i доньку.
   - Не питали зранку люди тут за ним?_
   - _Не питали, - ще зимнiше вiдказала.
   - Чоловiк та й жiнка...
   - Не питали, кажу! - З тим i обернулася i ввiйшла У хату.
   - I ти, донько, входь, надворi не гайся! - так  прийняла  його  Iваниха
Дубиха - i бiльше її не бачив.
   - Iду, мамцю... - обзивається  слухняно  Тетяна,  а  сама  з  мiсця  не
рушається.
   - Вийди, де лиш захочеш, я усюди прийду, або хоч до церкви,  -  просить
Гриць, вклонившись знов покiрно. - Разом посумуємо, разом поговоримо.
   - Не вийду. Навiть i не жди, - вiдповiла твердо.
   Вiн жде хвилину, мне шапку в руках, потiм озивається:
   - А в лiс весною прийдеш? - питає i з  тими  словами  схиляється  перед
нею, дотикаючи сим разом шапкою самої вже землi.
   - В лiс весною прийду. А тепер вертай.
   - Як зазеленiє, - притримує Гриць, а сам аж губить  очi  на  її  чорних
бровах, на усмiхнених устах, на всiй її красi.
   - Як зазеленiє, - повторює вона i знов усмiхається.
   Гриць кланяється.
   - Спасибi, Туркине, що ти вийшла з хати, що сказала слово,  спасибi  ще
раз.
   - Спасибi тобi, що додержав ти слова  -  та  проте  вертай  -  мати  не
жартує...
   Вiдлетiв Гриць на чорнiм конi, i тихо стало коло хати,  лиш  на  часок,
нiби десь на спогад там комусь, остався тупiт кiнських копит у воздусi.
   "В лiс весною прийдеш?" - повторює  Гриць  в  себе  вдома  заєдно  своє
питання, тоне в нiм, куди б не ходив, за що б не брався.
   "В лiс весною прийду!"
   "Як зазеленiє..."
   "Як зазеленiє..." Господи боже, от Туркиня i любить!
   "Весно, прийди! - тужить, молить нiмо його молода грудь, зiтхає  гаряче
його серце. - Весно, прийди!.."

   Повеселiв Гриць. Обiймає Настку, тулить i голубить  з  потайного  щастя
синьооку її. Вдоволяє батька-матiр, а  сам  до  себе  усмiхається.  В  лiс
весною прийдеш?" - питає його серце.
   "В лiс весною прийду".
   "Як зазеленiє?.."
   "Як зазеленiє..."
   Зеленiйте, сосни!..

   * * *
   Весна настала.
   Стоять смереки рiвними зеленими хоругвами, вiтаються  шумом,  клоняться
коронами одна другiй, а все тому, що от весна прийшла.
   Цвiтуть вже i цвiти, колишуться i дзвiнки коло скал, камiння, а  все  в
честь весни, все в честь її повороту.
   Порозпукувалися вже й маки молодої Тетяни, i от-от  незадовго  вона  їх
зiрве вже, заквiтчається ними, поспiшить зеленим лiсом прудкими ногами  до
старої Маври або й дальше...

   * * *
   Одної такої чудової весняної днини пустився Гриць в  полонини  оглянути
худобу, деякi колиби та на приказ батька вибрати кiлька кращих штук худоби
на продаж. Переходячи через село на противну гору,  де  саме  простягалися
полонини його батька, подибав по дорозi  старого,  з  дитинства  вже  йому
знаного дiда Андронатi, що все раз на кiлька рокiв являвся  в  їх  селi  i
поступав до їх хати!
   Заходив - як по  що.  Часом  з  ложками  на  продаж,  iнодi  впрост  по
милостиню,  iнодi  впрошувався  на  сам  вiдпочинок,   а   все   поступав.
Побачившись тепер з циганом старцем на пустiй дорозi, Гриць поздоровався з
ним, задержався.
   Старець циган прилучився до молодого хлопця, i мало-помалу оповiли собi
обидва, як їм живеться, що перебули за час, не бачившись, i все таке  iнше
з життя.
   Старий циган розказав Грицевi, що волочиться вже до двадцяти  рокiв  на
свiтi, лише глибокою зимою  опиняється  в  Угорщинi,  недалеко  пусти,  де
тулиться коло iнших циганiв. Жiнка в нього  померла  ще  перед  двадцятьма
роками, недовго по утратi однiсiнької доньки, яку постигло нещастя, i вона
або вмерла,  або,  може,  тиняється  де  по  свiтi.  Дитинi  тiєї  доньки,
щоправда, поводиться добре, говорив вiн, не дивлячись при  цих  словах  на
молодого хлопця. А його лиш та одна думка при життi держить, що вiн колись
коло тої дитини затулить очi. Але поки те буде, вiн мусить  волочитися  по
свiтi, а як настане час, що його внук одружиться, тодi вiн прийде до нього
й остане.
   Зимою перед роком, - розказував, - переходив вiн тутейшi села, збираючи
милостиню, бо цигани, коло котрих тулився звичайно, посварилися мiж  собою
i погнали його шукати хлiба в свiтi.  Але  який  вже  в  нього  заробiток,
вiдколи не  годен  смиком  по  струнi  водити,  ночами  пересиджувати,  по
весiллях грати? I заманило його й оцим селом пiти, де бачив  останнiй  раз
свою доньку: але жалував. Зайшовши в лiс якоюсь стежкою,  куди,  здавалося
йому, дорога ближче, - вiн заблудив. I  хоча  впрошувався  до  якоїсь  там
хатини в лiсi, все-таки не дiстався до тепла i мало що не загинув в  снiгу
з голоду та холоду. I вже вiдтодi живе зимою в долах. Але  вiн  вже  ослаб
цiлком; чує смерть за собою. I здається йому  iнодi,  що  господь  держить
його лиш тому на ногах, щоб вiн iще прислужився в дечiм свойому внуковi.
   - В чiм? - спитав Гриць.
   А от се трудно означити старому  дiдовi...  Але  так  йому  ввижається.
Окрiм того, хоче йому на весiллi  заграти  на  скрипцi,  хоч  I  старечими
пальцями. Славний музика Андронатi заграє йому ще на  весiллi...  потiм...
нехай би й зараз помер. От що!
   Розказуючи отаке, старий дивився з-пiд брiв вигребущим оком на молодого
хлопця, як той здорово, мов олень, гнав вгору i, щоб не оставляти  старого
поза собою, вiд часу до часу присiдав  на  землю  та,  ждучи,  придивлявся
байдуже на тяжкий крок старця i на його самого.
   - Тебе, синку, я оце третiй раз бачу, - об'яснив далi старець молодому.
- Ти, мабуть, не маєш родичiв?
   - Кажуть, "нi",  -  вiдповiв  коротко  Гриць,  що  не  любив,  як  йому
згадували, що вiн годованець.
   - _Але тобi добре? - допитувався цiкаво старець; i немов лиш ждав,  щоб
слово "добре" перейшло уста молодого.
   - Та добре, - чує знов коротку вiдповiдь.
   - В багачiв живеш?
   - Та нiби в багачiв, їсти, пити маю, одежi гарної також старають,  коня
найкращого з стада також дарували... - i, не докiнчивши думку, вмовк.
   - А чого недостає тобi ще? - питається старець i усмiхається. - Любки?

   Гриць махнув рукою.
   - Є, - каже, - їх доста, де б не захотiв. А з-помежи тих є вибранi двi.
   -  А  багачки?  -  розвiдується  знов  старець,  i  його  очi  загорiли
захланнiстю.
   - Та - нiби багачки. Чорнява, кажуть, багачка, то, може, й не схоче  її
мати дати за мене; але синьооку, бiляву, мої  родичi  хочуть,  а  мене  її
родичi. I добра вона i непогана; якраз, кажуть, менi  пiд  пару.  Зрештою,
бог знає, котра менi суджена. I котра буде, то буде. От... - i махнув  при
тiм словi зневажливо рукою, - всi вони однаковi.
   - Що? - питає старець i розтуляє уста, бо часом не дочуває добре.
   - З того всього я пiшов би в свiт! - _каже.
   - Куди? - аж крикнув старець.
   - У свiт.
   - У свiт? Як той циган? От-то, i наговорив. Бiдувати, як я?
   - Е, нi, - як ви по милостиню; а так собi, щоб бачити свiт. Навкучилося
межи горбами. Так, дiду, iнодi мене тягне деiнде в свiт, - говорить  майже
з тугою Гриць, - що господи боже! Отже, нi.
   - Дiвчат шкода? Що? - спитав старий i розсмiявся.
   - Може, i шкода тої, з чорними бровами, - вiдказав Гриць просто. - Вона
нiколи не навкучується. Все тебе нiби чимось новим годує. Щоправда, дiду -
гарна дiвчина.
   - А я тобi кажу, сину, все пусте. Гарна чи негарна, бiла чи  чорнява  -
як багачка, то  бери!  Дуже  гарної  навiть  стережися.  Буде  за  другими
спозирати, - приучує старий.

   Гриць розсмiявся.
   - А я вiд чого буду? - спитав. - Але вона гарна, мов боярська дочка.  А
бiлява зате люба i догоджує. Що б не захотiв я, вона вже зробила. За  тими
двома хлопцi голови дають. А я ще  не  знаю,  котру  посватаю.  Жаль  одну
покидати, а шкода i другу лишати. Гей, Туркине, Туркине! -  кликнув  нараз
тужно. - Ти в душу запала, а сама, мов чарiвниця... добре заховалася! Гей,
дiвчата, злийтеся в одну, i я вас посватаю!
   При тих тужливих, а заразом i гарячих словах розсмiявся старець прикро.
Йому пригадалася нiби давня якась  казка,  нещасна  любовна  пригода  його
доньки Маври. I Раду свого лютого любила, i мадярського боярина любила,  а
сама одна осталася... в свiтi десь пропала...
   - Одну люби, синку... - перестерiгає поважно. - Одну люби, та щиро.
   А далi i сам умовк. Нiби боїться свої слова  пояснити,  удовiднити[23],
щось розказати, що на уста рветься. Мовчить, щоб не  вiдiпхнути  вiд  себе
дорогого хлопця, не вiдстрашити чим навiки...
   - Мабуть, бiлу посватаю, - обiзвався  нараз  сам  Гриць.  -  Дарма,  що
чорнобриву, може, й бiльш люблю. I де вона? Хто її вдержить? Вона... тут i
там, тут i там, а хочеш її  обняти,  до  себе  пригорнути,  вона  "не  для
тебе"._ Бог знає, як то ще буде. За бiлявою стариня потягає, а  чорняву  я
один лиш знаю. Ми любилися потай, сходимося в лiсi... Туркине,  вий-ди!  -
гукнув тужливо, незважаючи на присутнiсть старого,  мов  був  сам-один  на
горi. - Вийде, як зазеленiє!.. А от вже i зеленiє, - додав, звертаючись до
дiда, якого нiби лише ще в останнiй хвилi спостерiг.  -  А  ти!..  У-х!  -
кликнув удруге тужливо з усiєї грудi, а  вiдтак,  трiпнувши  капелюхом  до
землi, кинувся i сам на траву.
   Старець долiз до нього i станув, вiдпочиваючи.
   - Любитеся потай з чорнобривою? - спитав.
   - Сходимося все в лiсi. До хати стара ще не приймає, чигає над нею,  як
вовчиця, навiть говорити не хоче! Тож ми лiсом криємося.
   - Зле, хлопче, - перестерiгає знов старець i тоне в якихось  думках.  -
Зле. Стережись. Свiтом iдуть прокльони, може й тебе хтось з  жалю  за  нею
проклясти.
   - Але-бо i красна! - пояснює Гриць, не зважаючи на  слова  старого,  i,
станувши блискавкою на ноги, суне з чола свавiльно капелюх набiк. - За нею
всi хлопцi гонять. Але я, татку, - додає гордо  i  щиро,  неначе  вдоволяє
щось у собi, пiддаючись його бажанню говорити, -  я  один  буду  її  мати.
Красна, - кажу, - i як дика коза шмигає по лiсi; ми тут i любимося.
   - А я, синку, тобi лиш одну раю, -  обiзвався  знов  старець,  опершись
перед молодим на палицю,  i  думав.  -  Одну,  та  щиро  любити,  двох  не
голубити. Воно потягає грiх за собою, аби як чоловiк  себе  хоронив.  -  I
зiтхнувши якось тужно, вiн нараз спитав: - Як їй на iм'я?.. Не  з  циганiв
вона, коли чорнява?
   Гриць розреготався.
   - Ото вгадали! - кликнув. - Самi вилiзли з шатра, та i другого  би  там
упхали... - i знов розсмiявся.
   - Не глузуй з циганiв! - остерiг старий якимось лиховiсним  голосом,  -
бо ще не знаєш, з якого й ти роду. Ади -  в  свiт  тебе  тягне,  дарма  що
хлiба-солi маєш. А що далi буде, ти ще  не  знаєш._  З  лиця,  -  каже,  -
правда, ти бiлий, але хто твоя мати,_ хто був твiй батько? Циган чи боярин
- ти не знаєш.
   Хлопець скипiв.
   - Мовчи, цигане! - кликнув. - I не  обзивайся  бiльше.  Я  як  улючуся,
скину тебе з гори, що й не стямишся. Ади... - додав погiрдливо. - Йому моя
мати нагадалася. От-от! - i аж  свиснув  з  якогось  обурення.  Але  хутко
успокоївся. - Моя чорнобрива любка, - додав, - се "Туркиня",  дiду.  Знаєш
її? Чув про неї? Ти, мов та  сновида,  по  всiм  свiтi  лазиш!  -  i  знов
розсмiявся.
   - Не знаю. Але, як хочеш, розвiдаюся... i, може, ще тобi коли в пригодi
стану. Але знати не знаю...
   - Та вже ж... Вона з циганами не братається, - вколов Гриць бутно дiда.
   - Нi, - каже покiрно старий, - лиш любиться. _
   Гриць не зрозумiв i вмовк. Йому стало нiяково вiд  циганових  слiв.  Не
зрозумiвши їх, не хотiв бiльше питати i чомусь споважнiв.
   - Коби я знав,  коли  будеш  справляти  весiлля,  я  приволiкся  би,  -
заговорив ще покiрнiше дiд. - Я  здалека  б,  здалечку,  синку,  -  тягнув
чимраз покiрнiше, майже до землi склоняючись, - здалечку, здалечку...  лиш
дивився б i не надивився. Але  де  вже  менi  старому,  та  ще  й  бiдному
старцевi бачити, як жениться багатир з багачкою!..
   - Восени, - перебив йому гордо Гриць, - сеї вже осенi, - говорив мов до
себе, - буду женитися. Прийди, як хочеш. Бiдних  у  нас  милують,  чому  б
старого цигана нi? Зi скрипкою прийди...
   Старець покiрно склонився.
   - Так я й хотiв би.
   Гриць стояв перед ним, молодий, красний, i дивився понад голову  старця
далеко вперед себе, над лiси i гори, неначе виглядав когось.
   - Що визираєш? Над чим розважуєш?
   Гриць здвигнув плечима.
   - Я про чорнобриву, дiду... - признався. -  Так  мене  обмотала,  що  з
гадки не сходить, та хто знає, чи буде моя...
   - Якби я ворожбит, то поворожив би тобi, хоч би i на горбi, -  вiдповiв
старий, притримуючи хлопця, щоб на нього надивитися. - А  так  хiба  стану
тобi, може, коли  в  пригодi...  мiж  дiвчатами,  щоб  не  дуже  вже  ними
турбувався.
   - Ов-ва!.. - закинув Гриць... - Менi їх не страшно. Зроблю, як схочу.
   - То хiба заграю тобi на весiллi, поки умру...
   - На весiллi, - повторив з вимушеним усмiхом Гриць.
   - Як бог дасть. Тобi одному_ ще заграю. Я рад би, щоб  ти  став  першим
багатирем у селi. Знаю тебе з дитини, а родичi твої були для чужого старця
милостивi. Тому я рад би... хоч бiдний... чужий циган... рад би, - i  тут,
урвавши, опустив нагло стару голову на груди i вмовк.
   - Може, й буду колись багатирем, - обiзвався Гриць, - не знаю.  Кажуть,
багатству чорнобривої в нашiм_ селi рiвнi нема, тому хто знає, чи за  мене
дадуть.
   Старий зачудувався.
   - Чим вона найбiльше багата? - спитав.
   Гриць видивився на нього.
   - Чим? - а по хвилi розсмiявся. - Чорними бровами... - вiдповiв.
   - Ой, як та чарiвниця? - спитав.
   - Чарiвниця, дiду.
   - Стережися, сину... Чорнi брови мають силу.
   - Кажуть - мають, - обзивається Гриць i знов смiється. -  Та  я  її  не
боюся, коби лиш за мене дала її мати...
   - Чарiвницям, кажуть, - пояснює далi поважно дiд, - треба всю свою силу
вiддавати, iнакше вони беруть верх над чоловiками; бодай в  нас,  циганiв,
стережуться їх.
   - Я один не боюся їх - i все буду робити, як схочу. Грицевi не  доросла
жодна... зрештою i бiляву маю... Не їм я пiддамся, а  вони...  менi.  -  З
тими словами став крутити вус i, нiби усмiхаючись,  чомусь  чимраз  бiльше
поважнiв.
   Мов перед двадцятьма роками, коли Андронатi стояв  з  бiлим  внуком  на
руках на верху, роззираючись  по  розкиданому  селу,  щоб  доглянути  хату
багатиря, i не находив її, так, здавалося, глядiв тепер сам Гриць  надармо
понад лiси i гори, нiби роззираючись за своєю долею, що мала йому  прибути
вiд одної з дiвчат.
   Та в тiй хвилi пронiсся звiдкись понад верхи,  як  i  перед  двадцятьма
роками, голос трембiти, смутний i протяжний.
   Гриць спинився.
   - Се на смерть? - спитав старець.
   - Не знаю. Мабуть... - вiдповiв хлопець i нараз прискорив кроку. Хоч  i
як вiн звик до звукiв трембiти, любив їх, а в тiй хвилi вразили вони  його
болюче.
   Старець, не в силi держати з ним кроку, задихався i станув.
   Гриць спинився на хвилину.
   - Я лишу тебе, синку, верну вдолину. Не годен дальше.
   - Iдiть, - вiдповiв Гриць, - я спiшуся... бо мене в полонинi ждуть.
   - Iди, синку, iди з богом! - вiдказав старий. - Рад, що бачив  тебе,  а
далi нехай орудує божа воля.
   - Побачите ще на весiллi,  -  потiшив  Гриць  щиро,  i  нараз,  мов  на
внутрiшнiй приказ, зняв покiрно капелюх i схилився низько перед старцем.
   - Поблагословiть, дiду, ще перед весiллям! - просив.  -  Хто  знає,  як
випаде, чи вспiєте на час прибути. Поблагословiть, ви старенькi.
   Старець аж затрясся зi зворушення, захлипав.
   - Благословлю  тебе,  синочку,  -  промовив  розжалобленим  голосом,  -
благословлю з усiм добром i щастям - а не забудь свого дiда..._
   - _Не забуду, татку!
   I пiшов Гриць. В душi нiс не то смуток-тугу, не то стiсненну радiсть, а
все з думками про весiлля. Вiдтак станув i поглянув вдолину. Де був його -
як називав себе - старий дiд.
   От був ще.
   Старець сходив чимраз нижче, чимраз нижче мiж  хати  вдолину,  доки  не
згубився цiлком...

   Неповорушно стоять гори навкруги, неповорушно густi лiси.  Лиш  хижуни,
розпростерши крила, розкошують пiд небосклоном.

   * * *
   Минула вже перша весна, пишаються вже лiси, гори в яснiй новiй зеленi -
настає лiто.
   Вже четверта недiля, як виїжджає Гриць на своїм чорнiм густогривiм конi
в лiс за Туркинею i не дiждеться її. З надiєю виїжджає,  з  сумом  вертає.
Може, засватали її М'ясницями, думає часом неспокiйно, а може,  i  вiддала
мати десь далеко звiдси, а вiн нiчого не знає, вiд нiкого про неї не  чує,
- нiхто нiчого не каже.
   В його серцi розiгралася туга. Туга широкою  струєю,  i  як  вже  нiхто
iнший про те не знає, то чорний кiнь його один певно  знає.  Вижидаючи  її
отут лiсом  нетерпливо,  вiн  iнодi  i  годину  стоїть,  спертий  на  нiм,
задумавшись або виспiвуючи тужливу пiсню, або знов надслухуючи шелесту, що
заповiдав би її присутнiсть у лiсi, або виграває  на  сопiлцi.  А  вкiнцi,
знетерпеливившись, сiдає на нього i  жене  скорим  кроком  куди-небудь  на
розраду, а бодай до щебетливої, слухняної синьоокої Настки,  котра  вiдтак
все лагодить. Так i нинi.
   Спершися на свого чорногривого друга, вiн  дивиться  острим  оком,  мов
яструб, на ту бiлу стежку, що простягалася з гори з зеленого густого  лiсу
хилком проти нього.
   "Прийде вона?" - думає.
   Не знати.
   А он сонечко вже хилиться з полудня чимраз нижче, а її ще нема.
   Вже всiх яструбiв, що плавали чистим воздухом, перечислив,  темний  яр,
що ним гнав шумливий потiк, змiрив вздовж  i  вшир  своїм  оком,  виповнив
тужливими думками, а вона й нинi не прийшла.
   "В лiс весною прийдеш?" - питав її тодi зимою.
   "В лiс весною прийду".
   "Як зазеленiє?.."
   "Як зазеленiє", - вiдказала, усмiхаючись, i от як додержує слова!  Вона
не то лиш що не приходить, але i не показувалася  ще  сього  лiта,  i  вiр
дiвчатам! То не так, як його  Настка:  що  забагнеш,  вона  вже  знає,  що
подумаєш, вона вже скаже. От така та Настка, що вiн її голубить.  Вона  ж_
йому щира. Раз_ по правдi щира. А Туркиня?
   Гриць  затискає  зуби  з  нетерпливостi  i  проклинає   "чортицю",   що
пусто-дурно здурила тодi взимi, обiцяючись на весну, а сама от i  в  гадцi
не має явитися.
   Пiд час таких невеселих думок  здiймає  нараз  його  кiнь  високо  свою
голову, задивився чорними блискучими  очима  неповорушно  в  одну  сторону
лiсу, насторчивши вуха, i мов жде. Майже цiлим туловищем своїм жде...
   Широкi, крилатi вiти смерек, десь недалеко них, роздiлюються  гнучко  i
без шелесту, i з-помежи них визирає нараз дiвоча голова, пристроєна  двома
великими червоними маками, i знов зникає.  Кiнь  жахається,  а  Гриць,  не
помiтивши в задумi, що з  його  другом  зайшло,  кидається  за  ним.  Чого
злякався, сполохався? Побачив якого ведмедя? Чи, може, серну тонконогу, що
хотiла бiлу стежку перейти, сполохалася їх видом  i  сховалася  знов?  Вiн
успокоїв полохливого коня, i знов настала попередня тишина. Знов  нiщо  не
рухається. Ждуть.
   Не рухається справдi нiщо?
   Нiщо.
   Ба противно: десь щось  рухається.  Якийсь  час  стояв  кiнь  спокiйно,
неповорушно, однак тепер починає наново непокоїтися.  Вiдчувши  десь  щось
нiби чуже, вiн почав наслiдком своєї  великої  полохливостi  бистрим  оком
роззиратися, пiднявши голову ще вище, як перше. Та вже  не  жахається  так
сильно, як перше. Гриць прив'язав його до якоїсь смереки, а сам iде  бiлою
стежкою вперед угору. Однак  не  уйшов  дальше,  як  кiльканадцять  крокiв
вперед себе, коли саме недалеко нього попри стежку розчиняються, як перше,
крила смерек, уступають мiсце дiвочiй пишно заквiтчанiй головi, а  далi  й
цiлiй високiй стрункiй статi Тетяни.
   - Туркине, то ти?! - крикнув Гриць врадуваний.
   - То я.
   То я! То вона!_
   I самi не знають, як се зложилося, що вже тримає вiн її в своїх обiймах
i що їх уста, мов на приказ, самi з себе злучилися.
   - Пусти! - домагається вона строго i звiльняється, збентежена,  з  його
рук, що нiби навiки взяли її в полон, iнший рух забули.
   - Туркине! - повторює вiн, не тямлячись з радостi. -  Я  стiльки  разiв
тут наждався вже на тебе, стiльки  натужився  за  тобою,  а  ти  аж  тепер
прийшла.
   - Аж тепер, - повторює, смiючись, а вiдтак додає: - Тому й пусти,  -  i
освободжується з його рук нетерпливо. - Я не  йшла  сама,  -  оправдується
вiдтак квапно, - а йшла з одною жiнкою (нiколи не могла перемогти себе про
Мавру заговорити)... Цить, - додає  потайно,  пiвголосом,  -  вона  ходить
часом сюди i пiд "Бiлий камiнь", i шукає там якогось зiлля...
   - Лиш тут най не йде! - перебиває вiн її i притискає знов до грудей.  -
Тут нехай не йде, бо зараз кину в яр. Нинi недiля,  ти  врештi  прийшла...
дiждався тебе, моя зоре, тож нехай не йде.
   Вона дивиться на нього, пiдсуваючи чорнi брови вгору,  i,  усмiхаючись,
питає:
   - Ти, кажеш, ждав тут не раз вже на мене?
   - Нинi четверту недiлю як жду.
   - А я ходила по лiсах, та все заверталася  з  дороги  назад,  не  могла
звернутися до тебе...
   Вiн заглядає їй в очi, що нiколи не бачили зла i все  дивляться  просто
та щиро, всьому чудуються, вiрять...
   - Зозуле ти! - каже, цiлуючи її, i тулить, голубить її раз  по  раз  до
грудей. - Зозуле!
   - Не могла, не могла, - впевняє далi,  -  маму  вдолинi  я  дурила,  не
сказавши по правдi, чого йду в лiс, тому i сумлiння все здержувало...
   - Любити,_ Туркине?
   - Любити,_ Грицю.
   - А он, бач, я можу.
   - Любити i дурити?_
   - _Дурити i любити! - вiдповiдає, не надумуючись, i смiється.
   - А я все вагаюся...
   - Бо не любиш щиро, як я.
   - Грицю!!.
   - Туркине!..
   Вона обняла його за шию i мовчить.
   - Туркине... ти любиш щиро?
   Мовчанка...
   Вiдтак:
   - Може, Грицю...
   - Зозуле!
   Нараз пiдняла голову i знов дивиться просто з щирiстю в його очi.
   - _Нiколи так не питай, - просить якось з наглим жалем.
   - Коли ти завше така чудна до мене, - вiдказує вiн, оправдуючись.
   - Нi, Грицю, нi... - впевняє його i тулиться з  неописаним  довiр'ям  i
чуттям до нього. - Якби ти знав...
   - Що, дiвчино моя?
   - Як тяжко дуже, дуже любити, а притiм ту любов перед  матiр'ю...  -  i
урвала на хвилинку, а вiдтак докiнчила квапно, - таїти.
   - Чому таїти? - питає вiн впрост. - Чи се соромно любити?
   - Не пустять ходити в лiс, - додає вона. -  Скажуть,  щоб  ти  присилав
сватiв, а по лiсах не пустять сходитися. О... моя мати нiколи не пустить.
   - Ов-ва! - потiшає вiн її i смiється.
   - Так, так, Грицю, - повторює вона поважно, - мама моя не знає  жартiв.
Проти хлопцiв вона строга - не вiрить їм.
   - А проте їх i конем не об'їдеш, - вiдказав вiн, знов смiючись.
   - Легко тобi смiятися, - каже вона i дивиться йому в очi, вижидаючи.
   - Легко, - каже вiн весело, - де вже не легко, коли Туркиня коло  мене,
а прийде час, будуть i старости. Сеї осенi певно що будуть. Оця зима  була
така довга та тяжка, я стiльки за тобою натужився, а тепер же самим пишним
лiтом ще i "матерiв" лякатися? Зо мною ти не бiйся нiчого.
   I кажучи сi слова гордо й певно, голубить її з непогамованою палкiстю.
   - То дуже_ любиш? - питає вона i старається очима збагнути глибiнь  тої
любовi з його очей, в котрих свою душу згубила.
   - Нiкого ще так щиро не любив, як тебе. Казав вже тобi.  Тебе  одну  на
свiтi._ Коби знала ти, Туркине...
   - А коби ти знав, - перебиває  вона  поважно,  пiдсуваючи  високо  свої
чорнi брови, i чомусь сказала ними бiльше, як попереднiми словами.
   - Ти не знаєш, що в мене за серце, - впевняє вiн знов i приголублює  її
наново до себе.
   - А я - Грицю... а я - о боже!.. - i не доказала.
   - Люби, зозуле, люби, - молить вiн, - а я на руках занесу тебе до твоєї
хати.
   Нараз вона пiдiймає свою заквiтчану голову i, мов вернула на хвилину  з
другого свiту, незвичайно споважнiвши, питає:
   - А як перестанеш любити?
   - Туркине, моя зоре... хiба ж я се годен? Чому ти отак смутно питаєш?
   - Бо, може, за мною ще й свиснеш, як перестанеш любити? - вiдказала.  -
А я, Грицю, а я, - каже вона, i раптом шукає охорони вiд  чогось  на  його
грудях, - я... - i, не доказавши, замовкла, мов душу свою вiддала.
   - Посвистував я, Туркине, - оправдується вiн поважно, - посвистував  я,
щоправда, i не за одною, але тебе полюбив я так щиро, що скорше  поглузуєш
ти з мене, як прийде багатший, нiж я з тебе. Чи не так,  Тетянко?  Iваниху
Дубиху широко-далеко за багачку  знають,  а  я  -  Гриць.  Тiльки  i  його
багатства, що кiнь та щире серце. - I, сказавши се, поцiлував i  притиснув
її наново так щиро i палко до себе, що в тiм вона вже вмовкла...
   - Iнодi зимою, - почала вiдтак вона по якiйсь хвилинi, - заким ти перед
нашою хатою станув, я мов з тягарем на душi ходила, все молилася, щоб його
господь вiдвернув вiд мене, а тим часом ти сам станув перед мене, Грицю! -
додала i обняла його шию. - I вiд тої днини, вiд тої години я вже не годна
була тебе забути...
   - А мене туга погнала, - об'яснив весело. - Видержки  не  мав,  осiдлав
коня i пiгнав до тебе. "Що буде, то буде, - думав.  -  Нехай  хоч  побачу,
нехай хоч погляну на тi очi, брови, що душу украли, серце  упоїли,  спокiй
вiдiбрали, а самi сховалися".
   - А мати допитувалася опiсля, - почала вона знов, - хто ти такий, вiдки
тебе знаю. А коли я мовчала, вона i собi замовкла, додаючи лиш оце  слово:
"Уважай, Тетяно"._ Боюся я своєї матерi, Грицю, як вона мовчить, та  проте
i не годна була забути тебе. Крiзь сон бачила на чорнiм конi, крiзь сон  я
тужила.  Вднину  тугу  працею  укривала,  а  безсонними  ночами  спогадами
годувала. Iнакше не могла. Так зиму пережила...
   - Хоч би i раз, хоч би i два був би я  завернув  до  тебе,  Туркине,  -
обiзвався вiн, - та саме горда твоя мати з хати вiдiпхнула, але  тепер  не
забудь за мене. Не забудь любити, а побачиш згодом, вийде все на наше.
   - Я не забула. От, чи не прибула? - питає i  пiдсуває  допитливо  чорнi
свої брови.
   - _Спасибi, дiвчино, моя пишна квiтко, люби лише вiрно i жди до осенi.
   - А ти? - питає вона i тоне всею душею,  своїми  очима  в  його  гарних
очах. - Чи прийдеш? Не забудеш? Другу не полюбиш?_
   Вiн обiймає її.
   - Тебе одну я люблю. На весь свiт одну._ В  недiлю  прийду  знов,  буду
тебе ждати. Вийди тут ось лiсом, зацвiти в нiм квiткою, я буду тут.
   - Все лiсом? - питає вона, вагаючись пристати на те, i роздумує...
   - Все лiсом.
   - А може, нi, - каже вона нараз  бистро  i,  трутивши  його  вiд  себе,
вiдвертається живо.
   - Туркине!
   Вона не слухає - йде.
   - Туркине!.. бiжиш до свої матерi?_
   - _Бiжу.
   - Ов-ва!
   Вона не обзивається, iде.
   Вiн погнав за нею.
   - Тетянко! - благає, - бач, вже й загнiвалася. Вже скiнчила любити? А я
так довго_ ждав... застрiль мене, щоб не тужив  бiльше  за  тобою...  буде
тобi легше...
   Вона оглянулася i стала. Через хвилю мовчить i морщить брови.
   Вiн пожирає її очима, вiдтак тягне її мовчки востаннє  на  прощання  до
своїх грудей. Мовчки тоне вона в його любовi i словом не опирається...
   - Прийдеш знов? - шепче вiн пристрасно, благаючи, i всю душу вкладає  в
оце одно слово.
   - Прийду.
   - Пам'ятай!

   Коли  опинився  знов  коло  свого  коня,  не  мiг  здержатися,  щоб  не
обiзватися ще хоч раз до неї.
   - Лю-биш? - _погнав його голос допитливо пустим лiсом  їй  навздогiн  i
жде...
   З-помIж струнких високих смерек, здавалося, а заразом нiби на противнiй
скелi, через яр, вiдбилося ясним вiдгомоном... "Любиш?"_
   - Лю-блю! - _'кликнув молодий голос могуче, а долетiвши в глибiнь лiсу,
на хвилину станув. Вiдтак, мов молодий мандрiвник, добився  чи  не  живiше
через лiс до його слуху. "Люблю"..._ А  добившись  на  мiсце,  тут  навiки
вмер.

   * * *
   I ходить Тетяна чи не щонедiлi лiсом.  Вгору  бiжить  легким  кроком  з
щастям в очах, щоб довго вiн  не  ждав...  вдолину  знов  збiгає,  щоб  не
опiзнитися, матiр не прогнiвити. А все про то мовчить... i все  спiшиться.
Немов одна днина, збiгає  тиждень  за  тижнем,  лiто  розкошує,  любов  їх
мiцнiє...
   - Приходь, моя Туркине, любити не жалуй... - просить вiн щиро за кождий
раз, i доки попри бiлу стежку тягнеться лiс, iде вiн з нею враз. Все  жаль
її покидати... така йому мила, така гарна.
   - Вертай вже назад, - упоминає його iнодi, а сама стає йому  в  дорозi,
щоб далi не йшов.
   - Жалуєш менi ще хвилини? - докоряє вiн. - В мене стiльки щастя, що  ти
одна на свiтi, а ти он яка! - _останнє слово каже з гiрким докором.
   - Я - Грицю? Я? - питає вона, пiдсуваючи зчудовано чорнi свої брови,  а
в її очах вже i жаль якийсь вражений розгорiвся.
   - Ти - ти не любиш так, як я.  Все  вагаєшся.  Все,  як  на  роздорожжi
буваєш або як по вугля прибiгаєш.
   - Грицю,  -  вiдповiдає  вона,  а  далi  вмовкає.  Прудка  i  вразлива,
здобувається вона вражена аж по хвилi на вiдповiдь: - Я утопилася в  тобi,
других вже не знаю, матiр свою обманюю... а ти..._ - i не доказує.
   - Та все-таки вагаєшся, Туркине...
   - Вагаюсь, чи вiрно ти_ любиш. О Грицю, -  молить  вона  i  глядить  на
нього великими очима, - не обманюй мене! Своє серце сама я знаю, те  серце
вже не в моїх грудях - в тобi опинилося. Гадки, що я їх колись-думала,  за
тебе замiнила. Душа, що була колись моя, за тобою волiчеться. Не верне  до
давнього вона нiколи. Не обмани_ мене.
   - Та все-таки вагаєшся, Туркине...
   Її очi спалахнули.
   - Ти кажеш, я не люблю щиро? О-о-о!.. -  кликнула  з  жалем,  i  з  тим
трутила його вiд себе, як у дитинствi  тручала  матiр  свою,  коли  та  не
сповнила її волi,
   - _Заким снiг упаде, ти будеш в  моїй  хатi,  -  вiдповiдає  вiн  мiсто
всього, i горне, i голубить її, щоб жаль дарувала. - Не  жалуй  любити,  -
додає знов, благаючи. - Тiльки й мого щастя, що ти одна на свiтi.  Приходь
все, зозуле, не забувай мене. А як будуть  лаяти,  що  ти  блудиш  лiсами,
скажи всiм в очi, що шукаєш щастя.
   - Як, Грицю? - питає вона i чудується.
   - Що шукаєш цвiт папоротi, - пояснює вiн. - Не знаєш? Вiн дає щастя.
   - Не знаю, - вiдказує вона i знов дивується його скорою видумкою.
   - Цвiт папоротi, - об'ясняє вiн ще  раз.  -  Його  треба  довго,  довго
шукати, а хто знайде, знає вiдтак все на свiтi i  знайде  своє  щастя.  От
таке кажи. Хто  тобi  заборонить  того  цвiту  шукати?  Може,  твоя  мати?
Смiйся!..
   - Може... моя... мати, - вiдказує задумливо i вмовкає.
   - А заки снiг упаде, - повторює вiн, - будеш у моїй хатi.
   - А заки снiг упаде, - повторює вона i, не докiнчивши речення,  мов  їй
блисла iнша думка, додає з жахом: - Лячно, Грицю, довго ждати..._
   - _Чому би лячно, серце? - питає вiн. - Доки ти зо мною, нiчого вже  не
бiйся. Тебе одну люблю, одна моя ти будеш, про iнше не журися.
   - На осiнь заповiдаються старости, - жалується вона i, шукаючи  поради,
бере його за шию.
   - Вiдки старости? - скипiв вiн.
   - Не казали ще звiдки, лиш мати натякає, вже, мабуть, хоче  мене  сього
року вiддати.
   - Нехай натякає. А я он в тебе перший. Вiд усiх ти вiдвернися.
   - Я вже й так вiдвернулася, - вiдказує вона. - Тебе одного знаю, а якби
силували, розкажу матерi правду. Ти ж  багатирський_  син.  За  тебе  мати
дасть.
   - За мене мати дасть... хоча...  -  каже  вiн  непевним  голосом  i  не
доказує.
   - Хоча? - питає вона, i чомусь в нiй серце млi... - любиш другу?_
   Вiн жахнувся, а вiдтак додав з поспiхом:
   - Нi, другу - нi, Тетяно, але... по правдi, я...
   - Що, Грицю? - перебиває вона з переляканими очима.
   - Я, - докiнчує вiн i вiддихнув легше, - я, по правдi, не  багатирський
син, а бiдний сирота. Я годованець - пiдкинена дитина...
   - Пiдкинена дитина? - чудується вона. - Як то?..
   - Пiдкинена дитина, годованець; а мої господарi - не рiднi мої родичi.
   - Грицю! - каже вона i нiби боронить щось своїм голосом.  -  Ти  ж  сам
казав... мiй батько багатир... о... не... - i не докiнчила.
   - Я казав i кажу: мiй батько багатир  i,  може,  дасть  колись  i  весь
маєток. Вiн дiтей своїх не має - лиш мене. А як пiдеш  ти  за  мене,  вiн,
певно, добру пайку дасть... а колись, може, i все. Один я в нього в  хатi,
батьком його i зву. Та поки що я бiдний - тебе одну лиш  маю...  люби  хоч
бiдного! Не покидай, Тетянко!
   - Грицю! - каже вона з неописаною щирiстю. -  Я  перемовлю  маму;  хоча
вона i строга, але вона_ мене любить. Чуєш, Грицю,  любить  -  _волю  нашу
зробить. Вона_ нас не розлучить...
   - То добре, зозуле, - каже вiн успокоєний i ще додає: - але  ще  мовчи,
лiтом все приходь, а заки снiг упаде - будеш в моїй хатi.
   Тетяна слухає його, однак нараз стає близько коло нього i тоне з широко
розтуленими очима в його гарних голубих очах.
   - Грицю! - каже. - Я люблю тебе, сам знаєш, як нiкого на свiтi,  але...
- i, пiднявши високо свої брови, наказує щось ними.
   - Не журися нiчим, моя Туркине, - каже вiн, не звертаючи уваги на вираз
її лиця, лиш любується нею. - Не журися нiчим. Ти моя._
   - _Твоя, - повторює,  виймаючи  нараз  чомусь  спiшно  червонi  маки  з
волосся, i кидає йому їх пiд ноги. - На, маєш, - каже. - А  тепер  iди.  Я
надто припiзнюся. А он сонце за горою червонiє, заходячи,  розстрiлює  вже
промiння по небесах; мати буде знов лаяти, що дурно волочуся.
   - Не бiйся, - каже вiн. - Я пiду. - I з тим бере її востаннє за стан. -
Але прийдеш знов лiсом? - питає, як за кождий раз, i їх погляди злучаються
востаннє в якесь одно полум'я, що лиш сама любов його творить. -  Приходь,
моя квiтко, обзивайся лiсом...
   - Обiзвуся знов лiсом...
   - Лиш вiн i я знаємо Туркиню...
   - _А моя мати, Грицю? - питає вона нараз. - Бог нас не  поблагословить,
що ми її обманюємо. Вона добра i любить мене... а я...  -  i,  урвавши  та
кивнувши головою, вiдходить. Одначе, вiдiйшовши ледве кiлька крокiв,  стає
i за хвилю гукає пiвголосом:
   - Грицю!.. Грицю!.. Вiн опиняється коло неї.
   - Грицю! - каже вона, i її уста викривляються якось гiрко.
   - Що там? - питає вiн i усмiхається мило своїми щирими очима. -  Забула
ще раз сказати, що любиш? - спитав. - Так ось скажи ще раз, я послухаю...
   - Коли побачимось,_ Грицю? - спитала...  i  пiдсунула  допитливо  чорнi
свої брови.
   - Я ще сам не знаю; та побачимось..._ ти ж прийдеш!_
   - _Я прийду... - i з тими словами завернула направду ї зникла в лiсi.
   За нею замкнулись вiти, подрижавши трохи...
   Гриць не вiдходить ще зараз з  мiсця,  порається  коло  коня,  пiдiймає
червонi її цвiти, i чудно стає йому на серцi. "От здобув собi  Туркиню,  -
перетягається думка його душею... - Здобув"._
   "Я прийду", - повторює вiн в гадцi її слова i задумується над ними.
   Чудно якось так вимовила те слово. "Я_ прийду..." i смутна вiдiйшла.
   Нараз прокинувся, слухає... щось нiби її голос пролетiв он там у правiй
сторонi лiсу. Вiн напружив слух - жде, а округ нього все, здається, з  ним
враз слухає... жде...
   "Не забудь!" - добивається до нього її голос.
   "Не забудь!" - упоминається й собi вiдгомiн лiсом i десь завмирає.
   Гриць не обзивається. Замiсть того вiн сiв на коня i вiд'їхав.

   * * *
   - Мавро!
   - Що там, доньцю? Зайшла врештi i  до  старої  Маври?  А  то  за  своїм
коханням вже i за неї забула.
   Тетяна обiймає стару няню, тулить до себе i просить:
   - Прости, Мавро, що не заходила. Не було як забiгати до тебе. Вдома все
в роботi, а недiля...
   - А недiля? - питає циганка i блищить вигребуще чорними очима на молоду
дiвчину перед собою. - А недiля?
   - Як недiля, Мавро! - вiдказує Тетяна i вiдвертається вiд  старої.  Але
тут же i в тiй хвилi знов подобрiла.
   - Мавро, - додає далi, - ти знаєш, я люблю Гриця.
   - Ти оповiдала, доньцю, - вiдказує циганка i все стереже дiвчину очима,
- оповiдала.
   - I вiн мене любить.
   - А також так щиро, як ти його?
   - Мавро! - кликнула нараз  з  докором  Тетяна  i  вiдвертається  чогось
уражена вiд старої жiнки, що остала спокiйна. -  Я  тобi  не  буду  нiчого
бiльше казати. Ти заєдно як не вiриш, то безпечно поглузуєш.  Що  б  i  не
сказала я, ти нiчого не вiриш! Сором, Мавро...
   - Бог з тобою, донько! - успокоює Мавра покiрно. - Та я його на очi  не
видiла, а не то...
   - Не видiла, не видiла! - повторює люто Тетяна. - А все  твоїм  голосом
гонить невiра i ненависть. Все не вiриш. Я знаю. Ти цiлому свiтовi вже  не
вiриш. А хоч я добре тямлю, що ти про себе оповiдала,  що  перебула  через
зраду - то йому одному,_ Мавро, йому одному на всiм свiтi -  я  вiрю.  Вiн
мене щиро любить, Мавро... О! ти не знаєш!
   - Я вiрю, доньцю, що тебе любить, - вiдказує Мавра твердо. - Хто  тебе,
зоре моя красна та як ангел добра, не любив би? Кого на свiтi  любити,  як
не таких, як  ти?  Га-й,  га-й!  -  заспiвала  нараз,  мов  на  хижуна,  i
заколихалася цiлим своїм тiлом. - Га-й, га-й!
   Тетяна подобрiла.
   - Заки снiг упаде, казав, Мавро, буду в його хатi.
   - Слава богу! - вiдповiдає стара, вже потрохи iншим  голосом  i  зiтхає
легше. - Кваптеся, бо як  прийде  осiнь,  мати  прийме  других  старостiв.
Казала менi оногди, що хоче тебе сеї осенi вже конче вiддати, а сама  пiде
в монастир.
   - О, мама все своє! - каже Тетяна. - Найбiльше, вiдай, чого вона  бажає
в життi, то пiти на старiсть у монастир.
   - Може, й добре робить, доньцю.
   - Та за кого  й  там  вже  стiльки  молитися?  Вона  вже  доста  й  так
молиться... щонедiлi, свята...
   - _Може, i за твоє щастя, - вiдповiдає стара. - Тебе одну  лиш  має.  А
вiдколи твiй батько помер, з  котрим  так  добре  жила,  як  вона  i  люди
розказують, то її тягне в монастир. А за твоє  щастя  хто  буде  молитися,
доньцю, як не вона? Знаєш, вона рада тобi неба прихилити.
   - Се правда, - вiдповiдає Тетяна поважно i вмовкає. Вiдтак, надумавшись
хвилину, додає: - Вона одна, ти, Мавро, друга, а вiн_ третiй  любить  мене
щиро i по правдi.
   - Правду кажеш, доньцю, - притакує Мавра. - Добрий  чоловiк  -  то  для
жiнки все одно що тато й мама.
   - А не правда, Мавро? - обзивається Тетяна, i  її  очi  заяснiли  самим
щирим щастям.
   - Правда.
   - Коби ти менi його хоч раз показала, донько, -  потягає  Мавра,  -  не
ховай вже його так, як золотий червiнець.
   Тетяна усмiхнулася весело.
   - Побачиш його, Мавро, побачиш, красний такий, Мавро, що... о, о, о!
   - Як ти? - питає стара.
   - Високий, вус чорний, а сам  бiлий  та  синьоокий.  А  все  їздить  на
чорнiм, як вуголь, конi. Тодi вiн вже найкращий. На  нiм  вiн  летить,  як
вихор. О, Мавро, - красний!
   Мавра слухає, i її думки летять кудись в минулiсть.
   - Такий i вiн_ був, - каже вiдтак нiби бiльше до себе. - Високий, як то
кажуть, як дуб, бiлолиций, синьоокий, а конем перелiтав попри нашi  шатра,
як сам вiтер у пусту. Такий i  вiн_  був.  А  все  посвистував.  Пан  був,
Тетянко!
   - Про кого ти кажеш, Мавро? - питає дiвчина, що була в цiй  хвилi  всею
душею коло свого Гриця.
   - Про того, синку[24] через котрого змарнувала я  свою  долю,  стратила
батька,  матiр,  Раду,  а  вкiнцi  i  дитину.  Через   котрого   я   тепер
сама-однiська на цiлу гору, на цiлий лiс, на весь  свiт.  Коби  були  менi
хоча дитину оставили, - говорила жалiсно, - був би менi свiт свiтом, а так
що я маю? О Раду, Раду! - зажалувалася гiрко. - Чи вже не було iншої  кари
для мене, як викинути мене з-помiж себе? Лiпше було таки на  мiсцi  вбити,
як обiцяв. Було покинути, пiти самому далi, а тато, мама були б  назад  до
себе забрали, а так... - I забiдкалася,  як  кождим  разом,  коли  про  те
говорила - по своєму циганському  звичаєвi,  загойдавшись  цiлим  тiлом  i
майже заспiвавши з жалю та огiрчення.
   - Цить вже, Мавро, цить, - потiшає Тетяна, - та не жалуй стiльки.  Воно
вже й так на нiщо не здасться. Дитинка, мабуть, у бога, там жде  на  тебе,
колись повiтає, i, може, лiпше для неї так.
   - Повiтає, повiтає, -  вiдказує  жалiсним  голосом  Мавра,  та  тут  же
опам'ятується i починає  нараз  iншим  голосом:  -  Вже  був  би  дорослим
парубком, десь, може, в службi заробляв на себе i на маму. I було би  йому
добре, i було би мамi добре. А так що? Га-й, га-й! -  пожалiлася  знов.  -
Га-й, га-й!
   - Може, й заробляє де, Мавро, хто його знає, - каже спокiйно Тетяна.  -
Так вже бог дав. По правдi, Мавро, ти свого Раду зрадила, а з того  вийшло
все горе.
   - Зрадила, бо була молода, дурна i повiрила, -  обзивається  Мавра  вже
спокiйно. - Задивилася на бiле  панське  лице,  нециганськi  очi,  панську
ношу[25], а господь за те i покарав. Держись свого,  каже  i  карає.  Будь
воно зле, будь добре, а на грiх не вийде.
   Дiвчина слухала мовчки, задивившись нiби кудись, хоча  перед  нею  були
лиш низенькi стiни старої низької хатини i бiльше нiщо.
   - Гриць_ не пан, - каже вiдтак, вимовляючи певно i твердо  iм'я  милого
перед старою. - Гриць не пан, хоч також бiлолиций i синьоокий  i  на  конi
їздить, як вiтер. I ми любимося, - i сказавши се,  встає  i  прощається  з
Маврою. - Приходь, Мавро, до нас, як мене подеколи  в  недiлю  в  тебе  не
буде.
   - Га-й! га-й! - вiдказує Мавра. - Я прийду. А ти, хоч i  не  прийдеш  в
недiлю, то приходь i в робiтну днинку, та сповiсти бабу, коли їй  на  твоє
весiлля лагодитися та на хлопця подивитися.
   - Незабавки, Мавро, незабавки, - обзивається Тетяна i виходить.
   - А не виходь до нього щонедiлi в лiс, -  остерiгає,  випроваджуючи  її
геть аж поза хату. - А як пiдеш, то вiзьми i мене  з  собою,  -  жартує  з
чудним поглядом Мавра. - Нехай i на стару няню своєї  любки  раз  погляне.
Вона ж йому_ на щастя  от  яку  зорю  ясну  та  красну  викохала.  Казками
вигодувала, серцем випестила, очима зберегла, то най їй хоч  тепер  словом
ласкавим подякує.
   - Подякує, Мавро, подякує, - вiдказує Тетяна  щиро  i  поважно.  -  Вiн
добрий i щирий, доконаєшся сама, як побачиш, як вiн мене по-щирому любить,
коли менi не вiриш.
   Тетяна, вiддалена вже на кiлька  крокiв  вiд  хати,  оглядається  нараз
раптом позад себе. Чи се їй причулося, що Мавра, вiдвернувшись  перше  вiд
неї, захохоталася до себе? Чи справдi воно так було?
   Нi.
   Мавра саме в тiй хвилi переступала порiг своєї хати i зникла в нiй, мов
в ямi.
   Нi. Хiба причулося... та як вже так погано!
   Тетяна, мов холодною  водою  обiлляна,  з  неописано  прикрим  почуттям
упокорення i пониження вертає зiв'ялим кроком назад.
   Вже стiльки разiв постановляла собi не говорити Маврi нiчого про Гриця,
про їх любов, i завше переможе любов i щирiсть до тої старої чортицi, вона
зраджується, говорить.
   Зате вертає, от хоч би й  нинi,  знов  з  затроєною  душею  додому,  iз
зболiлим серцем, з жалем недовiр'я в душi до  нього,  доки  його  знов  не
побачить, доки вiн знов своїми ясними, як небо голубими та щирими очима не
роз'яснить її посмутнiлу душу, не успокоїть i вона знов не повiрить.
   "Грицю! - кличе її щире,  тепле  серце  i  рветься  чистою  неподiленою
любов'ю. - Грицю, чи не так? Ти любиш?"
   "Га-й, га-й!  -  прочувається  їй  в  душi  остерiгаючий  голос  старої
циганки, мов вiдганяв би якогось хижака... прошибає її душу гострим жалем.
- Га-й, га-й!"
   Тетяна розплакалася...

   Вернувши додому, кидається мовчки в тихiй свiтлицi перед  iкону  пресв.
богородицi, як  одного  разу,  рiк  тому  назад,  ломить  судорожно  руки,
притискаючи їх розпучливо до грудей i чола, повторює заєдно:
   - Господи, чому менi смутно? Чому менi смутно? Смутно менi, о боже!..

   Кiлька рокiв тому  назад  розказував  одного  разу  старий  бiлоголовий
мандрiвник, перепочиваючи кiлька день у богомiльної i милосердної  Iванихи
Дубихи, молодим ровесницям Тетяни, якi зiбралися в неї, що був або,  може,
й єсть ще мiж українським  дiвоцтвом  звичай  в  надвечiр'я  Iвана  Купала
ворожити та про свою будучнiсть у русалок довiдуватися.
   - Як? Чим? - допитувалися молодi дiвчата цiкаво в старого мандрiвника.
   Докладно вiн сього не знає, не з тої вiн околицi, але дещо осталося  ще
йому в пам'ятi, i вiн переповiсть. Пiзнiм  вечором  перед  Iваном  Купалом
плавають дiвчата по водi човном або,  коли  бояться,  щоб  русалки  їх  не
заманили з-пiд води на дно до себе, в русалку не  обернули,  проходжуються
понад берегом i спiвають рiзнi тужливi, любовнi, гарнi й приманчивi пiснi.
Дiвчата на той вечiр пристроєнi пишно, мають  на  головi  гарнi  вiнки  i,
спiваючи отак в човнах по водi або над берегом, кидають  їх  з  голови  на
воду. Кинувши вiнки в воду, ждуть, спiваючи, i роззируються,  куди  донесе
вода вiнок або викине на берег, як що кому суджено. Часом люблять  русалки
розстрiлювати[26] пiд водою свавiльною рукою вiнки - се знак, що або вона,
або милий до року згине, або обоє розiйдуться. Часами задержується вiнок з
тої сторони рiчки, звiдки суджений прибуде. А все прикликуваний, заманений
русалками, їх мiццю i силою, все з вдячностi,  що  в  вечiр  Iвана  Купала
дiвоцтво їх згадує, пристроюється в їх честь пишно i оживляє їх,  до  води
заклятих, молодечими, приманчивими  спiвами,  за  що  вони  займаються  їх
долею, розкриваючи її перед дiвочою душею рiзними подiями, зрозумiлими лиш
дiвчатам, або чудними снами, що вказують на будучнiсть.
   I зацiкавилися дiвчата оповiданням старого мандрiвника.
   Та хоч i зацiкавилися, не квапилися жодного року так ворожити. Однi  не
хотiли, бо не було човнiв, другi вiдмовлялися, вимовляючися,  що  бояться,
аби русалки не заманили мiж себе в воду, iншi знов  вагалися,  бо  хлопцi,
довiдавшись, поглузують, i так вiдмовлялися, аж врештi нiхто з  охочих  не
остався.
   Так було тому кiлька рокiв назад.
   Але сього року склалося iнакше.
   Сього року захотiлося бог зна чому самiй Тетянi_ розвiдатися  про  свою
будучу долю.  Товаришки  i  ровесницi,  котрим  вона  заявила  свою  охоту
поворожити на Iвана
   Купала вiнками, мов лиш ждали поклику.  Поклику  найкращої  та,  на  їх
гадку, найвiдважнiшої дiвчини, що, як  впевняла,  нiчого  не  боялася:  нi
русалок нi вдень, нi вночi, нi смiху всiх хлопцiв у  селi,  а  так  просто
хотiла._ Хотiла побачити, куди попливе її вiнок водою, куди покерують  ним
русалки. Тому запросила всiх товаришок i ровесниць на надвечерiє[27] Iвана
Купала над рiку оподалiк трохи вiд млина.
   I  справдi,  вони  сповнили  її  волю,  набравши  нараз  i  собi  охоти
поворожити вiнками, погуляти ясною нiччю над берегом рiки,  переспiвати  в
гуртi як змога найкращих  спiванок  i  приспособити  собi  ласку  русалок,
захованих на днi води...
   Аж от настав врештi очiкуваний вечiр, а з ним i мiсяць вповнi.
   Завтра Iвана Купала, а сьогоднiшня нiч  ясна,  зориста,  неначе  умисне
розцвiлася, щоб молодим дiвчатам зрадити[28]  над  рiчкою  будучу  долю  i
милого.
   Мов гарнi птахи, зiбралися вони над берегом рiки, що,  осяяна  мiсячним
свiтлом, виблискувалася приманчиво межи густо залiсненою,  вечором  темною
Чабаницею та бiлою дорогою, що бiгла попри неї.
   Неначе срiбна широка струя, рухалася вода шумливо вперед i все вперед.
   Але не на всiх мiсцях однаково.
   Он там, де її ложисько на часок звужується,  де  з  її  дна  висадилося
камiння-велетень  неповоротною  формою,  вона  поважнiє.  Там,   пiд   тим
камiнням, що пригадує невеличку скалу, береже вона кiлька мiсць, мов  тайн
своїх, мiсць проразливої глибини, над якими її поверхня то  морщиться,  то
виром крутиться.
   Морщачись i дрижачи  якимось  злорадним  приманливим  миготiнням,  вона
старається все в тiм мiсцi безпощадно поглинути в себе,  що  появиться  на
поверхнi.
   Нiхто не переходить тих глибiней, таких  супокiйних  на  вид,  а  таких
зрадливих своїм супокоєм, нiхто не пробував перепливати їх.
   Вони не цiкавi.
   Супокоєм своїм не манять нiкого до себе, а кого приманять  на  хвилину,
той вiдвертається, збагнувши оком глибiнь обiч камня-велетня, не  журиться
бiльше ним i йде. Тож i рiка на тiм мiсцi нiби опущена i нiхто  не  мутить
там її супокою.
   Не самi прибули дiвчата над берег блискучої вночi рiки. Межи ними  є  й
циганка Мавра. Пристроєна в якусь стару червону хустку, спущену недбало  з
голови, в срiбне давнє намисто на шиї i на грудях, з розпатланим волоссям,
вона проходжується мiж дiвчатами, мов марево.
   Розвеселена дiвочим балаканням та  дарунками,  якими  привабили  її  зi
сховку помiж себе, виспiвує вона якiсь чуднi монотоннi пiснi,  на  рiднiй,
лиш їй зрозумiлiй мовi, i чогось вдоволена.
   Нинi захопила її, очевидно, струя живого життя молодiжi,  i  вона  нiби
вiдмолоднiла сього вечора з ними. Зрештою,  вона  найбiльше  через  Тетяну
тут. Тетянi захотiлося над рiкою поворожити, а се було для неї те саме, що
її власне бажання. Тому вона весела.
   Вона вiдповiдає голосно на всi допити дiвочi, що радi би заглянути  хоч
на хвилиночку в зачинену перед ними будуччину, i смiється весело.
   Дiвчата уставляються врештi по  вподобi  i  волi  кождої  на  обiбраних
мiсцях i спiваючи, кидають з голови одна по другiй пишнi вiнки з  лентами,
якими пристроїлися сього вечора, на блискучу воду - i ждуть.
   Коли упав перший вiнок на воду, почувся перший голос:
   Гей, на Iвана, гей, на Купала, гей, гей, гей!
   Красна дiвчина долi шукала, гей, гей, гей!
   Цвiтки збирала,вiночок вила,
   Долi водою його пустила.
   Другий голос:
   Поплинь, вiночку, по блискучiй хвилi;
   Поплинь пiд хату, де живе милий.
   Поплив вiночок долi водою,
   Серце дiвчини забрав з собою.
   Третiй голос:
   На зарiночку змарнiв поволi,
   Не дав Купало дiвчинi долi.
   Гей, на Iвана, гей, на Купала
   Дiвча во пiвнiч зiлля копала;
   В пiвнiч копала, в пiвнiч варила,
   А до схiд сонця вже отруїла...
   Вiдтак глядять всi дiвчата на веселi  хвилi,  куди  i  як  несуть  вони
вiнки. Понесуть їх далеко чи близько? До милого  чи  до  чужого?  На  якiм
мiсцi берега спиняться? I тут же в сiм селi? Чи, може, розiрвуть їх  дикою
грою в дрiбнi куснi, не донiсши цiлими, де судьба призначила?..
   Якийсь час глибока мовчанка.  Дiвчата  стоять  посхилюванi  на  березi,
дивляться, стережуть очима, ба чи не всiм тiлом, розколисанi водою вiнки -
i лиш десь-не-десь повторюється пiвголосом:
   Гей, на Iвана, гей, на Купала
   Красна дiвчина долi шукала!
   Цвiтки збирала, вiночок вила,
   Долi водою його пустила.
   Нараз крик i смiх.
   Один вiнок натрапив на бистрiшу хвилю коло берега, i вона викинула його
збиточне[29] на траву. Зо два iншi, сплетенi немiцно, розiрвалися зараз  з
самого  початку  i  розплилися  поодинокими  цвiтами  по  всiй  рiцi,  мов
роздробилися для всеї рiки, i хутко зникли з очей.
   Лиш одна Тетяна мовчить, не дбає нi про кого, не цiкавиться нiчим.
   Вона  опинилася   на   березi   коло   спокiйної   глибини,   означеної
велетнями-каменями, i надумується. За нею поволiклася, мов друга її  тiнь,
i ворожка-циганка.
   Її обходить нинi найбiльше вiнок  Тетяни.  Що  станеться  з  ним?  Куди
понесе його_ рiка? Чи далi до красного Гриця в гори, чи на берег кине?  Чи
розiрве на куснi, на смiх пустить? То її цiкавить!
   Тетяна не здiймає вiнка з голови. Вагається. Передусiм  вона  не  хоче,
щоб хто бачив, як кине його з  голови,  не  хоче  спiвати.  Не  хоче,  щоб
звертали увагу на неї,  одним  словом,  не  хоче  нiчого.  Нiчого,  в  чiм
захотiли би й iншi брати участь.
   Щось_ сама однiська хоче.
   А нараз вже нiби й того не хоче.
   Так стоїть i вагається.
   Вагаючись, спиняється тим часом думками коло Гриця, питає себе:
   "Звiнчаються вони сеї осенi, як заповiдав їй вiн,  чи  будуть  ще  далi
ждати?"
   "Заки снiг упаде, будеш в моїй хатi", - казав вiн їй сам своїми устами,
i вона йому вiрить. Йому одному на всiм свiтi. Вiнок i вода не скажуть  їй
бiльше, як вiн сам. Вiн своїм голосом i своїми устами, якими цiлував...
   - Ти тут хочеш кидати вiнок? - обзивається нараз за нею голос  Маври  i
перебиває раптом лет її думок.
   - Не тут! - _вiдповiдає знехотя молода дiвчина i вiдвертається,  немило
вражена циганкою, що перебила їй думки.
   - Не тут, доньцю, не тут, - пiдмовляє Мавра, - бо, ади, тут у водi вир,
i вiн не дасть добре вiнковi поплисти. Все буде ним в однiм мiсцi крутити.
Iди трохи далi та кинь вiнок, згадавши свого  милого,  чи  поберетеся  сеї
осенi, чи нi.
   -  Поберемося,  поберемося!  -  вiдповiдає   Тетяна   гордо   i   додає
роздразнено: - Кину вiнок, де схочу. - I  з  тими  словами  вiдступає  вiд
циганки на кiлька крокiв. Хотiла кинути вiнок нiким не спостережена,  сама
однiська, тим часом Мавра не дає.
   - Кидай, де хочеш, доньцю. Кидай, де хочеш! - каже примиряюче Мавра, та
проте не рушається з мiсця. Се подразнило ще бiльше уперту вдачу  дiвчини,
що не зносила над собою нiякої  властi,  i  вона  вiдступила  вiд  циганки
дальше. Ще недалеко вiдступила, коли її нараз щось мов пiдтручує невидимою
силою назад на те саме мiсце. Вона вернула i зняла з голови вiнок. Далi  -
не створивши уст нi на одне слово, кинула вiнок з усеї сили коло каменя  в
воду... Вiнок заколисався сильно i, поплававши  кiлька  хвилин  кругом  по
тихiй водi,  почав,  немов  кермований  невидимою  силою  з-пiд  блискучої
поверхнi, сунутися ледве замiтно вперед.
   Не далеко.
   Тетяна стояла на березi, похилившись, з очима широко створеними,  i  не
рухалася нi на волосок. Ззаду за нею чигала вдвоє зiгнена циганка.
   Важка хвиля... мовчання...
   - О! о! о! - скричала нараз Тетяна i простягла з  переляком  над  водою
руки. Саме до середини доплив її вiнок, як тут захопив  його  вир.  Крутив
ним якусь хвилину на однiм мiсцi, грався. Коли нараз потягнуло його щось в
глибiнь, i Тетяна не побачила його бiльше.
   Мовчки обернула вона своє побiлiле лице до старої циганки,  що  й  собi
витрiщалася без руху тривожними очима в воду. Тепер поглянула  поважно  на
дiвчину.
   - _Не посватає тебе сеї осенi твiй хлопець,  -  обiзвалася  врештi,  не
надумуючись, - не посватає. Тетяна вiдвернулася.
   - Ов-ва! - сказала лише згорда i повела спущеними очима по водi.
   - Ов-ва?! кажеш, доньцю? - спитала з явним докором Мавра.
   - Ов-ва! - вiдповiла,  як  перше,  гордо  дiвчина,  мов  не  своїм  вже
голосом, i, вiдвернувшись вiд води, вiдiйшла...

   * * *
   Знов минув якийсь час.
   Настка пiшла  з  своїми  родичами  на  прощу  в  далекi  сторони  i  не
попрощалася з Грицем,  їй  болiло  серце,  що  вiн  майже  цiле  оце  лiто
занедбував її, навiдуючись лиш рiдко до неї. Та не  показувала  вона  йому
свого жалю, а ждала терпливо, доки не звернеться знов сам до неї,  як  уже
не раз бувало давнiше, коли його що-небудь розлучало з нею. Щоб його могла
ще i яка iнша дiвчина заняти, їй не приходило  досi  на  думку.  Звичайно,
бувала се досi сама його чудна непостiйна вдача, що брала над ним  верх  i
або вiддаляла з хати на якийсь час, або силувала  до  гарячої  запальчивої
працi; тодi й тижнями не заходив до неї.
   Та  все  ж  вiн  i  тодi  навiдувався  до  неї  бодай  на  хвилину-двi,
показувався, поспитав що-небудь, особливо ж як  його  в  роботi  захопляла
сльота, вiн звертався хоч крадьком до неї.
   Але сього лiта вiн лише десь та не  десь  загляне  на  хвилину  до  неї
вечором, а зрештою в недiлю, свято його мов вiтром удувало...
   Куди ходив? - запитувала себе Настка i чудувалася.
   А може, i взагалi не ходив?
   Се раз. А по-друге, чому вже не говорить їй, як давнiше, де бував, коли
вже вiддалявся?
   Вони ж собi межи собою вже давно по словi[30] i ждуть ще  нiби  дозволу
батькiв, щоб вiдбулося весiлля. А саме тепер_ починає вiн її  занедбувати.
Саме тепер, їй болiло серце, вiщувало смуток, i бували  хвилi,  коли  вона
гiрко жалувалася на його невдяку i байдужiсть, на чудну  вдачу,  а  iнодi,
переговорюючись з матiр'ю, навiть плакала.
   Збиралася одного разу вже й до ворожки-циганки йти,  про  якої  силу  i
мiць чула лиш мов з казки,  та  все  побоювалася.  А  далi  й  соромилася.
Ворожка, як вона чула, жила десь на самотi,  на  горi  Чабаницi,  в  лiсi,
отже, треба би ще iз кимось iншим iти. А вона  не  мала  з  ким.  А  хоча,
говорила  собi,  i  пiде  до  неї,  то  що   скаже   ворожцi?   Що   милий
спроневiрився?. Вона того напевно не знає. Не раз i не два впевняв її,  що
її одну любить, її одну на свiтi._
   Та що питати її? Про що розвiдуватися? Що вiн не любить довго держатися
хати, одного мiсця? До того вона звикла. Такий вже зроду вдався. На  те  й
ворожка, хто знає, чи поможе. Хiба що, може, йому ким що починено?
   Ким?
   Не знає.
   Дiвчиною якою?
   Котрою?
   В селi всi дiвчата знали, що вони собi по  словi,  жодна  межи  них  не
стане, хiба би яка молодиця. А молодиць їй не страшно, хоча й кажуть люди,
що є мiж ними i такi, що чоловiкам вiдбирають розум. Та  вiн  не  боїться.
Гриць не боязливий. На цiле село вiн один нiчого не боїться. Тож  чого  їй
до ворожки?
   Так роздумувала Настка i осталася, не пiшла. Лиш коли родичi заговорили
про хiд на прощу в далеку сторону, вона просилася з ними.  Хотiла  господу
помолитися, за свiй грiх покаятися,  про  щастя  попросити.  I  пiшла.  Не
зрадившись перед нiким з товаришок - зiбралася й пiшла.
   Грицевi стало нiяково, коли зачув,  що  Настка  пiшла  з  родичами  так
далеко в чужу сторону, як  казали  люди,  не  спiмнувши  йому  про  те  нi
словечком, i не попрощалася.
   I стало йому нараз прикро i жаль за доброю, щирою дiвчиною, що за  цiле
лiто не зробила йому нi одним словом докору за байдужiсть до неї.
   Правда, вiн не все був  до  неї  байдужий,  лиш  саме  в  той  час,  як
стрiчався з Тетяною. Тож лиш тодi вiн її занедбував. По  кождiй  стрiчi  з
Тетяною вiн неначе тратив власть над собою, так дуже пiдходила  вона  йому
пiд душу. I був би, коли б був мiг, з нею вже давно одружився. Вона, -  як
говорив їй iнодi сам, - весь розум з  голови  випивала  i  мов  шовком  за
палець кождим словом обвивала. Однак, не бачивши її довше, як ось i  тепер
через якусь роботу, до якої батько мов прикував, починав тужити за Насткою
i вiдчував виразно, що без неї не  може  обiйтися.  Яка  вона  добра,  яка
податлива, як приставала у всiм за ним, а нараз вiдвернулася. Тому вiн сам
винен. Сам-один. Вона все однакою бувала. Окрiм нього, нiкого не любила...
   - Грицю, - грозила саме останнiй раз  (пригадалося  йому),  усмiхаючись
жартiвливо до нього, не бачивши його довше в себе.  -  Вiдай,  ти  знайшов
собi другу Настку, що першу вже забуваєш. Як знайшов, то держи! -  казала,
а проте, хоч i каже се, тягне i обiймає його пестливо за шию. -  Я  знайду
собi другого Гриця. Не тiльки свiта, що наше село, не тiльки  хлопцiв,  що
Гриць на границi. Як хочеш, Грицю, - додає i, усмiхаючися, заглядає йому в
очi, обiймає i голубить, доки не усмiхнеться  вiн  i  не  прихилиться,  не
примириться знов з нею.
   I так все i завше. Однакова, добра, поблажлива, хитра, як  та  лисичка;
тяжко Настку не_ любити. Завше вона з веселими, як небо голубими очима, що
не знали гнiву, з устами, що з усмiхом вiтали.
   А тепер пiшла на прощу - слова не сказала, тепер, перший раз  в  життi,
здається, вiдчула справдiшнiй  жаль  до  нього.  "Невже  ж  дiзналася  про
Туркиню? - подумав з прикрим почуттям, мов очутившись, Гриць. - Господи! А
коли вже дiзналася, хоч i не знаю звiдки, бо як i хто таке розказав би?  -
то вже лiпше розкаже вiн їй сам про все.  Хоч  буде  по  правдi.  Про  все
переконається.
   А розгнiвається вона, вiн її перепросить. Вона мудра, простить  йому  i
помиряться, як не раз вже. Вона ж у нього добра, як кавалок хлiба, хоч  до
рани приложи. З нею все зробиш. Iнакше годi поступити, її шкода,  її  жаль
лишити, її давно вiн любить.
   Отаке.
   Одної жаль лишити, бо вже давно любить, ба навiть зв'язався, другої  не
годен покинути, серце не за тим; тому нехай самi мiж собою  зроблять  лад,
як котрiй що не по душi...

   Як повернула Настка з прощi, Гриць пiшов до неї. Дiждався її врештi.
   Вийшла проти нього якась мов не  та.  Висока,  годна,  та  проте  марна
якась.
   Вiн поглянув на неї i пожалував в душi.
   Тому всьому вiн винен, - _заговорило в нiм сумлiння.
   А далi обiзвався.
   Чому не сказала, що йде на прощу? - спитав, вiтаючись з нею. - Може  б,
був i вiн до них прилучився, був би i вiн пiшов. Чому затаїла  перед  ним,
що йде, i пiшла без нього?
   Чи вiн їй вже байдужий? Не любить його бiльше?
   Вмiсто вiдповiдi Настка розплакалася.
   Вона його любить, як давно любила, але вiн_ не щирий. Вiн вже сторонить
вiд неї, так робить недобре.  Нехай  по  правдi  признається,  куди  тепер
заходить, а вона простить йому, i все буде добре. Але старостiв, "знай", -
додала поважно, - нехай присилає, бо довше  ждати  її  родичi  не  хочуть.
"Через того Гриця, - кажуть, - що гонить за вiтрами, вона ще  бог  зна  як
остане з сивою косою". З жалю пiшла на прощу, впевняла. "З жалю". Щоб  вiд
нього та вiд грiха вiдмолитися. Щоб вiн се знав. Раз на все каже йому  се.
А тепер нехай сам признається. На кого думка в нього? Любить яку iншу?  Як
любить, то най любить.
   Гриць тягне її до грудей, до себе i притискає.
   - Та хоч я скажу, то що з того вийде?
   - Вийде те, що треба, тим нехай не журиться, - вiдповiдає  вона.  -  Ти
лиш скажи.
   - А он, - каже вiн врештi, - Тетяну Iванихи Дубихи в третiм селi  вiдси
знаєш? З чорними бровами, першу багачку. Вона його любить._
   Настка побiлiла.
   - Туркиня?
   - Туркиня.
   - Та, з золотими пiвмiсяцями в ухах, що бровами мiрить?
   - Ота сама, що бровами мiрить.
   - Тебе,_ Грицю, вчепилася? - ледве питає.
   - На смерть полюбила...
   - А ти?
   Гриць смiється, тулячи її знов до себе.
   -  Обох  я  вас  люблю,  обидвi  ви  однаковi.  Одна  синьоока,   друга
чорнобрива. Обi ви дiвчата, лиш Настка не Туркиня._
   Настка споважнiла, як нiколи досi.
   - Грицю! - каже. - Чи в тебе двi душi, що двох нас любиш, що  двох  нас
сватаєш, що двох нас дуриш? Але знай!.. - додала, i  раптом  її  синi  очi
замерехтiли. - Настку не покинеш._ Настку не здуриш.
   - _Досi ще жодної я не здурив! - борониться Гриць. - Бо  ще  до  жодної
сватiв не слав.
   - Але знав дорогу, як казав, що любиш?.._
   - _Знав, Настуне. I тепер ще знаю, - вiдказує  вiн.  -  Але  все  шкода
Туркинi. Буде заводити. Буде проклинати i мене, i тебе. Що нам тут робити?
   - Будемо добиратися, - каже рiшуче Настка i  нараз,  як  великий  змiй,
обiймає Гриця.
   - А Туркиня, Настко? Я ж її не уб'ю. I вона,  як  ти,  по  правдi  мене
любила.
   Настка спустила  очi,  захмурилася  i  хвилину  немов  роздумувала  над
чимось.
   - Ти нею не журися, - вiдповiла врештi. - Я беру її на себе, сама з нею
упораюся, щоб було все добре, щоб не проклинала нас, нi тебе, нi мене.
   Гриць видивився  на  Настку,  що  стояла  близько  перед  ним  i  майже
дотикалася його грудьми. От вона вже знов була така сама, як давно,  добра
i прихильна, знов знала всьому раду, де вiн нiяк не  знав.  Не  змiнилася.
Мудра була, хоч би i в чiм.
   - Що ти зробиш з нею? - спитав врештi несмiливо, майже покiрно.
   Настка розсмiялася. Вiдтак умовкши, закинула обидвi руки за його шию  i
втопила в нього свої синi, тепер мерехтячi очi, якi вiн любив, i спитала:
   - Любиш дуже Туркиню, Грицю?
   Гриць вiдiпхнув її.
   - Дай менi спокiй, Насте, -  скипiв,  подразнений  нараз  чимось  в  її
голосi. - Роби собi, що хочеш, а менi дай спокiй. Раз_ я  все  сказав,  то
тепер дай менi спокiй...
   - А Туркиня?
   - Убий її, як вона тобi в дорозi. Я її не уб'ю!
   - I я нi, Грицуню, - вiдповiла Настка i  зареготалася,  показавши  свої
бiлi зуби. - I я нi, Грицуню!
   - То роби, що хочеш. Ви обi однакi!_ А мене лишiть.
   - Ми обi однакi,_ кажеш, - пiдхопила вона, - i тому тобi однаково, кого
посватаєш. Здавна я вже твоя... сам дав перший слово, тепер вже не  лишиш,
мене_ ти не здуриш...
   - А Туркиня? - завернув знов Гриць.
   Настка викривила погано уста.
   - Не журися нею, - сказала коротко. - Я її не уб'ю.
   - I я нi, Настуне. Та що з нею зробиш? - допитувався Гриць неспокiйно.
   В Настки знов замерехтiло в очах, що аж позеленiли, i вона,  як  перше,
розсмiялася.

   Гриць розлютився.
   - Чого знов регочешся? Менi не до смiху.
   - А менi до смiху, - вiдповiла  Настка.  -  Ти,  Грицю,  май  розум,  -
поучала нараз своїм звичайним розважливим спокоєм, яким усе брала верх над
ним, над його подвiйною вдачею. - Чи ти справдi гадаєш, що лиш ти один  на
свiтi? Що як за тебе вона не вийде, не знайде другого? Господи, борони вiд
такого розуму, як твiй!
   Гриць умовк.
   - Та знайде, - каже нараз. - Але буде проклинати, буде нарiкати...
   - Хто, Грицю? Туркиня? - питає Настка. - Невже ж ти  її  боїшся?..  Хто
буде проклинати? - повторює визиваюче, а заразом заперечує чимось в  своїм
голосi... заздалегiдь тому, що має прийти вiд нього.
   - Iваниха Дубиха, - вiдповiдає Гриць. - Вона_ не жартує...
   - Та нехай, - каже зневажливо Настка. - Вiд прокльонiв я  нас  вiдiб'ю.
Ти менi лиш оповiдж про неї, що знаєш...
   Гриць змiшався.
   - Що розказати?.. Гарна... i вже...
   - Чи справдi вона така багачка в селi?
   - За таку її люди мають. Я не числив її отари  овець.  Худоби  до  води
також не гнав. Кажуть - перша багачка. то, певно, багачка.
   - Так, так, Грицю, не журися, - почала знов, успокоюючи, Настка. - Вона
i без тебе вiддасться.
   -  Та  я  знаю,  що  вiддасться.   Жаль   лиш   так_   казати.   Настка
випростувалася... а була висока.
   - А мене не жаль? - _сказала се  голосом,  в  якiм  тремтiли  сльози  i
огiрчення, що вже давно накипiло.
   - Та як не жаль! - успокоював Гриць. - Жаль, зозулько.  Навiть  i  себе
жаль, що двi полюбив, а жодної ще не маю. Одну брав би, i другої не  лишав
би. Одну любив би, другу голубив би. Одну сватав би, з другою вiнчався  б.
- I з тими словами якось чудно розсмiявся. - Що менi робити?
   - По двi не любити.
   - То не любiть... ви! Покинь мене, Настко! Чого мене  держиш?  Як  мене
покинеш, засватаю Дубiвну...
   Настка розплакалася.
   - _Не боїшся бога? - спитала крiзь сльози. - Тепер _так говориш? Яка  в
тебе душа?..
   - Станемо колись всi перед бога.  Я,  Дубiвна  i  ти.  Цить,  не  плач.
Чуєш?.. Я, Дубiвна i ти!_ I вiн нас осудить.  Цить,  не  плач,  -  потiшає
Гриць i знов тулить дiвчину до себе. - Що я тому винен, що  так  склалося?
Чи я хотiв сього? Так було суджено або, може,  менi  починено.  -  Останнє
слово вимовив, усмiхаючись, однако Настка не завважала його.
   - Чого ходив до Туркинi, як мав вже мене? - спитала.
   - Бо починила, - вiдказує вiн. - Перша чарiвниця. Гарна  на  все  село.
Чорними бровами та очима приманювала, червоними цвiтами маку, що ними  все
затикувалася, держала... От i ослiпила душу, розум. Що хочеш? На  те  ж  я
хлопець, на те серце в мене... Цить, не плач! - вмовляє. - Я ще не  помер,
як колись помру, станеш вдовицею, тодi заводь чи там голоси,  а  тепер  ще
смiйся. А як не хочеш смiятися, то хоч люби по-давньому, iнакше кидаю тебе
i йду до Дубiвни. Вона не плаче.
   Настка задрижала в душi на тi слова, успокоїлася i утерла сльози.
   - Я тебе люблю, Грицю... ти ж мiй, - сказала. А наблизившись до  нього,
обняла його, як недавно, пестливо. - Ми собi по словi,  Грицю...  Чуєш?  -
питає, просить, а очима, що миготять неспокiйно, грозить.  -  Ми  собi  по
словi. Мене_ ти не здуриш...
   - Чув уже. Коли скiнчиш? - скипiв нараз Гриць. - Я що знав, сказав тобi
по правдi, а тепер дай спокiй. Що хочеш? Щоб я пiшов в свiт за  очi?  Менi
не тяжко - пiду.
   Настка - знов обнiмає за шию.
   - Не в свiт, Грицю... - як сновида успокоює, - а звiнчатися, Грицуню...
   - Тож звiнчаємося... але...  -  i  нараз  урвав,  вiдсуваючи  вiд  себе
дiвчину, якої рiшучiсть знав i боявся.
   - Нiколи бiльше до Туркинi не виходь, - _наказує нараз поважно i строго
дiвчина, пронизуючи своїми ясними очима, що то за сю хвилю  з  внутрiшньої
боротьби аж потемнiли, i додає: - Щоб ми через неї не побралися?.. До  неї
пiде другий. Вона без тебе не згине, вона багачка,  _Грицю,  а  я...  -  i
урвала. Сльози знов спинилися в  її  очах,  i  вона  затулила  лице  обома
руками.
   - Не бiйся, цить! - втихомирює Гриць. - Чи я тебе покидаю?..  Не  вийду
нiколи до Туркинi. Не вiриш? Тому, може, що я сказав, що вона гарна на все
село? Бо правда, що гарна, правду за пазуху не  заховаю,  -  каже,  а  сам
з-пiд уса усмiхається. - Не бiйся...
   В Настки знов очi замерехтiли.
   - Гри-цю! - погрозила рукою. - Мене ти не здуриш, я се ще раз  кажу,  а
до Дубiвни не виходи.
   Гриць вiдвернувся мовчки вiд неї i, вiдiйшовши кiлька крокiв, кликнув:
   - Бувай здорова!
   Вона не вiдповiла, але,  надумавшись  нараз,  прожогом  опинилася  коло
нього.
   - Не вийдеш? _
   Вiн оглянувся:
   - Не вийду!
   - Треба закiнчити, Грицю.
   - Треба.
   - Я вже закiнчу. Ти лиш пiд очi їй не йди, а iншим не журися.
   - Я не журюся! - вiдповiв вiн. - Журiться ви. Ви всi однакi.  Дай  менi
спокiй... - i з тим знов iде...
   - Грицю, я лагоджу рушники.
   - Лагоди на осiнь..._
   - _Та осiнь от вже тут.
   - Ну, то й гаразд.
   - Iнакше, Грицю, втоплюся, згину! - жалується, грозить Настка.
   - Не бiйся! - сказав i станув. - Ви_ не гинете. Скорше я умру...
   - Я не дам, Грицуню...
   - Ов-ва! - вирвалося нараз Грицевi з уст, i втiм замовк, вiдiйшов...

   * * *
   Старий Андронатi приблукався до села, де жив Гриць з своїми родичами, i
вже чи не вдруге обiйшов те  село  по  милостиню.  I  знов,  як  звичайно,
обдарувала його синьоока Настка чи не найкраще. Вона любила подавати  йому
милостиню, бо вiн дякував  так  щиро  i  красномовно,  так  знав  до  душi
промовити, що iнодi не наслухався б його слiв.
   Так i сим разом.
   Подякувавши i поблагословивши її  чи  не  вдесяте,  може,  схилився  ще
кiлька разiв низько перед молодою жвавою дiвчиною, що не досить  того,  що
ласкава в дарунках, та ще й  нинi  сама  йому  ворота  вiдчинила,  щоб  не
трудився. Та ось коли  вiн  погляне  лiпше,  а  вона  чомусь  коло  нього.
Випроваджує, щебечучи щирими словами, а дедалi  i  з  наказом  шанувати  в
горах старi ноги, бо гори зривають їх у тих, хто не родом з вершин...
   Так вона говорить i нараз стає.
   Та постоявши ще хвилину, врештi сiдає i з тим просить i його усiсти.
   Дiд здивувався, однак не сiдає. Вiн оперся лиш на палицю i дивиться  на
неї. Яка вона добра та щира, оця дiвчина, яка  милосердна?  I  не  вiднинi
вона така, а вiдколи її знає, бувала все така.
   - Господи благослови її, господи благослови! - повторює раз  по  раз  i
збирається йти далi. Однак Настка встає i задержує його.
   - Дiду, - каже. - Сьогоднi я маю з вами щось говорити. А ви хоч сядьте,
хоч постiйте, а казати мушу. Дiд зчудувався.
   - Кажи, дитинко, - вiдмовляє, - що там тобi треба, чи що хочеш знати, а
я вже лiпше постою. Так вже звик вiчно на ногах пробувати, що нiчого  менi
й стояти.
   - Дiду Андронатi, - почала Настка, посилаючи притiм свiй  ясний  погляд
далеко по верхах, неначеб нагадувала, збирала щось в думках.  -  Ви  мене,
дiду, знаєте. Мене i Дончукового Гриця, з котрим не раз балакали  -  i  не
вiд сьогоднi вже. Знаєте,  чиїх  я  родичiв,  чиїх  вiн  родичiв.  Тому  i
послухайте, що я вам розкажу. А розказавши, опiсля вас про щось попрошу.
   - Кажи, душко, голубко, -  вiдповiдає  старий  i  опирається  лiпше  на
палицю, спозираючи на дiвчину уважно, щоб нiчого з її  слiв  не  стратити.
Вона ж така милосердна та синьоока.  Добра  дитина,  хоч  куди.  Нiколи  з
порожнiми руками з хати не вiдправляла, а часто-густо i  куток  на  нiчлiг
приладжувала, коли деiнде на нього лиш з недовiр'ям споглядали, ба  навiть
iнодi не хотiли i на обiйстя прийняти.
   - Ми любимося вiддавна, дiду Андронатi, як самi  вгадаєте,  я  i  Гриць
Дончукiв, - сповiдається дiвчина.
   Старий усмiхнувся.
   - От-то, новина! - сказав. А далi додає живо,  з  нетаєною  теплотою  в
голосi. - Хто б того_  не  любив!  Багато  свiту  перейшов  я,  та  такого
красного, жвавого хлопця, як оцей Гриць, як ти кажеш - Дончукiв - я  нiгде
не бачив. Виглядає мов сам святий Георгiй, як на конi їде. Гарний  вiн  та
пишний, благослови його боже! Та ще й добрий, i розумний, i м'якого серця.
- I з тими словами старий, мов пригадавши собi щось, наново розсмiявся.  -
До красних вiн легко липне, чи не так, голубко? - питає, все смiючись.
   - Так i не так, дiду, - вiдповiдає Настка, лиш якось неспiшно.
   - Тим-то i штука, бiла ти голубко...
   - Гриць лиш мене одну по-щирому любив...
   - А ти звiдки знаєш, як хлопцi в свiтi люблять? - перебиває. - А ще  до
того такi, як саме твiй Гриць! Чи одну, чи кiлька?
   - Бо сам розказував менi.
   Дiд нiби аж засвистав крiзь зуби з подиву i знов засмiявся.
   - Отже, в чiм твоя грижа, коли тебе любить? - питає. - Чи вже  перестав
любити, хоче до iншої старостiв посилати?
   - Е, нi, дiду, - вiдказує нетерпливо Настка. - Такий Гриць не є. А бiда
в чiм iншiм, i ви нам зарадьте.
   - Я? А що я вам поможу? - спитав. - Де в вас батько-мати, хiба вони  не
хочуть, щоб ви побралися?
   - I то, дiду, нi. Вони не противнi. Побратися -  ми  поберемося...  лиш
от... - i урвала.
   - Лише що? - питає дiд живiше. - До чого я вам тут потрiбний? Я  старий
i бiдний,  сам  на  людськiй  ласцi,  з  людських  рук  живу,  з  людської
милостинi.
   - Правда, дiду, - вiдповiдає Настка прихильно. - Але якщо нас  сей  раз
порятуєте, то ми, раз побравшись, заберемо вас до себе.  Довiку  будете  в
нас; будемо вас доглядати, доки бог дозволить.
   Дiд розреготався.
   - Се так ти кажеш, дiвче, - торгується дiд. - Ти, що  вiзьмете  старого
цигана до себе. А скоро лиш вiддашся, мене i знати не схочеш!
   - Е, дiду, - опирається Настка i смiється з дiдової  недовiрливостi.  -
Не такi ми, дiду. Не така я чорна, а Гриць не з таких. Самi ви сказали, що
з серця вiн м'який. То й вiрте!
   - Отже, в чiм рiч? - питає вже дiд i сам  цiкаво.  -  Чи  зiллячка  вам
якого треба? При собi не маю. Треба ще збирати.
   - Е, нi. Не зiллячка, дiдуню, - заперечує Настка, - лише розуму  вашого
старого i такого слова.
   - Сло-ва? Ага! - сказав дiд протягло з чудуванням.
   - Слова, дiду, i розуму...
   - Кажи ж, най знаю.
   - Дiду, - починає наново Настка i глибоко вiддихає, мовби забиралася до
тяжкого  замаху  руками.  -  Дiду,  -  i  її  голос  затремтiв,  уста   не
складаються.  -  Слухайте,  за  горою  Чабаницею,  як  кажуть,  за  "Бiлим
каменем", живе одна млинарка-вдовиця,  на  iм'я  Iваниха  Дубиха.  Iваниха
Дубиха сама богомiльна. В селi перша багачка, для бiдних  милосердна.  Оце
знаю про стару. Та в неї є  дочка.  Одна-однiська,  дiду,  пещена,  як  та
птаха, i звуть її люди Туркинею.
   - А-г-га! - сказав дiд протяжним  голосом,  мов  нараз  пригадав  щось.
Однак вмовк i ждав.
   - Оця Туркиня, дiду, як у селi її звуть,  вона  чарiвниця  i  прикувала
Гриця. Мабуть, лихим зiллям серце вiдiбрала, чорними бровами в дорозi  нам
стала. Старости в мене були, i ми вже по словi, лиш Грицеве серце ще не  в
спокою. Мене обiймає, Туркиню любить; мене вiн цiлує,  за  нею  сумує.  Не
може її забути, все вона йому сниться, все в червоних  цвiтах,  з  нiжними
словами. Рятуй, дiду, - благала  далi  дiвчина,  складаючи  руки,  мов  до
мольби. - Ти ж Грицуня знаєш, в нього м'яке  серце,  буде  колибатися  мiж
нами обома. Буде гiрко жити йому й менi. А  все  через  неї,  через  чорнi
брови, через лихе зiлля, через її  намови.  -  I  з  тими  словами  Настка
вмовкла, нiби стоячки умлiвши, а дiд задумався.
   - Кажеш - дуже гарна? - питає по якiйсь хвилинi.
   - Гарна, мов сама княгиня. Чорнi брови має, каже Гриць... Очима манить,
як та зiрка ясна, а цвiтом починяє. Що я, дiду, вдiю? Рятуй!
   - I багачка - кажеш?
   - На все село - кажуть.
   - А - мати богомiльна?
   - Як сама черниця.
   - Для бiдних милосердна?
   - Того вже не знаю. Кажуть, дуже добра, але дуже строга. Кажуть, як  та
панi.
   - А донька починяє? - питав дiд недовiрчиво.
   - Бровами, i зiллям, i червоним цвiтом, яким  усе  строїться,  до  себе
приковує... О дiду! - додала майже з розпучливим зойком дiвчина. - Рятуй!
   - Що ж ти хочеш, голубко, щоб  я  тут  порадив?  -  питає  знов  дiд  i
задумався над Грицем. Шкода втратити ласку у сеї  бiлої  Настки,  шкода  i
Грицуня, щоб двоїв душу. От i його Мавра двох так  полюбила,  а  на  самiм
останку - долю погубила.
   Дiд зiтхнув i, здавалося, ще бiльше на палицю похилився.
   - Кажи, що зробити, то я  так  зроблю.  Лиш  зiлля  не  маю,  не  годен
збирати. Хiба що примовлю, то одно  ще  знаю.  Словами  Дубiвну  вiдверну,
iнакше не годен, старiсть не вспiває... Коби менi Мавра..._
   Настка оживилася. Голубi її, як  небо,  i  звичайно  щирi,  веселi  очi
замиготiли нараз якимось чудно зеленявим блиском, i вона обiзвалася:
   - Я вас навчу, дiду. Я вже придумала, як її  перелякати,  щоб  покинула
мого Гриця. А ви поможiть. Не шкода вам Гриця, щоб долю марнував, зо  мною
одружившись - за нею побивався? Я їй вперед через вас погрожу... а  як  не
поможе... знаю, куди пiду... На горi Чабаницi живе одна ворожка,  знає  на
все раду... До неї я пiду. А вперед iдiть ви,  словом  погрозiть.  Пiдете,
дiду? - просить.
   Дiд надумувався.
   - А запросиш дiда на весiлля?  -  поторгувався  трохи,  а  сам  думками
заєдно коло Гриця...
   - Ой дiдуню, приходiть! - кликнула дiвчина врадувано. - Лиш  перекажiть
мої слова Дубiвнi, добре її злякайте, а сказавши моє, i вiд себе полайте.
   - Так кажи, голубко, - обiзвався дiд. - Для  Грицевого  щастя  пiду  на
все, а як скажу слово, буде сказане. А як закляну, то закляте. Раз най має
Гриць спокiй!
   - Так, дiдуню, - пiдхопила Настка i повторила:  -  Раз  най  має  Гриць
спокiй!..
   - Тож скажи, голубко, щоб зробив, як хочеш, - почав знов дiд.
   Настка випросталася, вiдiтхнула глибоко i почала:_
   - _Вiдшукай, дiду, Дубiвну, проси милостинi i, поблагословивши, таке їй
скажи:
   "Я зачув, Туркине, що ти любиш Гриця,  найкращого  хлопця  з  угорської
границi; що ти потаняєш злим цвiтом i словом; що ти твориш лиха, вiдбираєш
щастя.
   I чув я, Туркине, що Гриць  тебе  не  любить,  бо  вже  вiддавна  другу
голубить. Синьооку Настку за свою вiн вибрав i вже  незабавом  з  нею  вiн
звiнчається.
   Що ти хоч вiд нього, прекрасна Дубiвна? Щоб  молоду  покинув,  до  тебе
пристав? Таж тебе прокленуть, не лиш молода, але i всi люди, хто про  тебе
вчує. Таж за тебе пiде смiх i глум селом,  i  останеш  з  смутком,  як  те
марево.
   I чув я, Туркине, що в тебе багатство, тож ти  хлопцiв  знайдеш  i  без
Гриця. Молода Грицева, - знай, - на тебе плаче, жаль до  тебе  має,  гiрко
проклинає. Гриць тебе_ не бачив, як її вже любив, тебе голубив, а  її  вже
сватав. Тому її вiн вiзьме,  заким  доведеться  старостiв  пiслати,  тебе_
посватати.
   I чув я, Туркине, все оце, що кажу, вiд тої молодої, котру Гриць  бере.
Сам їй жалувався, що ти лиху винна, що його манила, голову дурила.
   Чорними бровами нiби чудувалася, а з другої сторiнки  розум  вiдбирала.
Червоненьким маком нiби ти строїлася, а з другої сторiнки до себе  манила.
Лiсами блукала, вiдгомоном гралася, а з другої сторiнки блудом обдавала...
   Тепер спам'ятався, тебе вiн цурається, чорних брiв  боїться,  з  ясними
кохається. До тебе вже не вийде бiльше i не жди, хiба що його  побачиш  де
на чорнiм конi. Тодi вiдвернися, щоб  люди  не  знали,  що  Гриця  любила,
другiй вiдбирала.
   Та Гриць, як я кажу, давно Настку_ має, на тебе, Туркине,  i  гадки  не
має. Перестав любити тебе, чарiвнице, i не буде  бiльше  до  тебе  ходити.
Попрощайся з ним..." . Так, дiду, -  закiнчила,  мов  змолола,  Настка  i,
зупинившися, зiтхнула, неначе скинула тягар з душi. I вiдвернулася.
   Дiд стояв довго  мовчки,  неначе  все  над  чимось  роздумував.  Врештi
обiзвався:
   - Лiпше тепер, як  запiзно.  -  Та  згадавши  нараз  i  Мавру,  вiн  аж
посмутнiв. По хвилинi дальшої задуми додав: - Не  зараз  я  оце  перекажу,
донько, що завдала ти, аж по третiй заповiдi,  щоб  не  мала  вiдьма  часу
весiлля спиняти. Чорнi брови здавна лихо все кували,  i  як  хто  не  знає
проти них лiку, той i в них пропаде,  як  в  самiй  глибинi.  Слава  богу,
донько, що ти синьоока, лиха не коїш, добром розсiваєш. Я їй перекажу  всi
твої слова, та ще й вiд себе додам, що лише знаю.  Нехай  вона  йде  своєю
дорогою, а Гриця не спиняє в дорозi до щастя. Я за  нього  молюся,  здавна
вже молився, вiн менi як рiдний, для нього все зроблю. Не  журiться  нiчим
бiльше, добрi мої дiти, хiба щоб весiлля гарне спорядити. А  бiдних  також
просiть. Дiда не забудьте. Дiд вам заспiває, звiдки Гриць  походить,  чому
вiн тут, а за ним дiд. Тепер  щасти  вам  боже,  доню  синьоока,  а  Гриця
пильнуй, вiд неї_ стережи. Поблищи очима,  як  та  чорнобрива,  а  як  вiн
м'який, як самi знаємо, пiде за тобою, а ту_  забуде.  Дiд  своє  зробить.
Дубiвну вiдверне, на сторожi стане Грицевого щастя - i буде гаразд.
   Дiд кивнув до дiвчини головою  i,  не  промовивши  до  неї  бiльше  анi
словечка, вiдвернувся i пiшов.  Настка  й  собi  погнала  назад  до  хати,
взялася за роботу i при нiй спiває...

   * * *
   Було  три-чотири  недiлi  перед  другою  осiнньою  богородицею.   Гриць
вибрався знов раз на  приказ  батька  в  сусiднє  село  за  справунками  i
пустився на своїм конi сим разом через гору Чабаницю i саме бiлою стежкою.
Було вже добрих кiлька недiль, як не виїздив сюди до Тетяни. Раз - не було
досi якось коли, бо батько, мов залiзом, держав при роботi, а  по-друге  -
вiн боявся Настунi. Помимо всеї своєї доброти i поблажливостi, вiдколи про
його любов з Тетяною дiзналася, - була вона тепер готова  за  ним  аж  тут
погнати, щоб не допустити, аби з Дубiвною бачився...
   Їдучи тепер отак крок за кроком, вiн роздумував про дiвчат.
   Як воно скiнчиться?
   Настку мусить брати, вже й посватав її. Що з Тетяною буде, вiн  ще  сам
не знає. Дедалi по другiй богородицi його весiлля з  Насткою.  А  вона  ще
нiчого не знає, старостiв вижидає. Вже давно її бачив.
   Щоправда, вiн кiлька раз виїздить сюди потайки, та якось  так  останнiм
часом складалося, що коли вона_ виходила в лiс - вiн_ був при роботi. Коли
ж  знов  виїздив  вiн  у  недiлю  крадьком  проти  неї,  мати  її  в  хатi
потрiбувала, вона не приходила. От i розминалися поволi їх  дороги,  дарма
що любилися. Та господь знає, чи не на добре воно се так, хоча  вона  йому
мила, мила. I яка вже мила! Та дарма...
   Але бачитися - вони побачаться, хоч  Настка  i  противна  тому.  Одначе
тим,_ що вiн дав слово Настцi до неї бiльше нiколи не  виходити,  вiн_  не
дуже журиться. Що буде, то буде, а любити_ можна. Настку  ж  вiн  бере,  а
Тетяна?
   Тетяна?  -  _повторив,  допитуючись,  якийсь   внутрiшнiй   голос,   що
пригадував йому чи не Настчин голос, та тут i вмовк.
   Що вiн з нею зробить?
   Двi сватати годi. Нехай тепер зроблять обi лад мiж собою, коли так  вже
склалося. Настка нехай зробить. Вона так казала. Вона  вигадлива,  на  все
раду знає, бона його любить, про Туркиню знає, нехай тепер  робить.  Убити
не уб'є її... Що вiн_ тут поможе? Здiйме бучу? Дiвчата  всi  однаковi,  до
лиха причиняються, а вiдтак плачуть i голови засушують.
   Що йому з них?
   Добре, може? Гриць, споважнiвши, зiтхнув.
   Яке його добро? Що двох нараз любить? Стiльки його добра, що з Туркинею
був у лiсi, як у раю, що його любила щиро, та чи довго то було? Ось  нараз
Настка,_ стала мiж них, i все мов закаменiло  -  настав  кiнець.  I  добра
Настка, i щира для нього, лiпшої вiн не знає... I не те,  щоб  вже  немила
йому стала, а вiн полюбив Туркиню. Нi, Дубiвна в душу_ влiзла, i забути не
годен...
   Але тепер що вiн з нею зробить?
   З матiр'ю_ її?
   Iваниха Дубиха не жартує._
   Коби хоч де побачитися, наборзi[31] до себе всмiхнутися, легше стало  б
серцю, що б вже там i не було - а так...
   А далi?
   Що далi? - спитав себе i не знаходив вiдповiдi.
   Далi... якось воно вже буде, - _казала мудра Настка. -  Вона  красна  i
багачка, вiддасться i без тебе. Що тобi журитися?
   I справдi.
   Що йому_ журитися?
   I в дiвчат є розум. Нехай журяться самi. I вони  любили.  Тетяна  також
любила.
   Чого тепер сховалася? Дiзналася про його весiлля з Насткою?
   Може, й дiзналася...
   Ой Туркине, моя пташко, яке в тебе серце?..
   I їдучи отак, роздумуючи над собою i дiвчатами та минаючи знайомi мiсця
около бiлої стежки, роззирається вiн тепер то  влiво  в  глибокий  яр,  то
вправо на Чабаницю з "Бiлим каменем", де також з нею стрiчався.
   I чомусь сподiвається вiн, що звiдкись вийде проти нього Тетяна. Пишна,
усмiхнена, заквiтчана в червонi свої цвiти, i скаже, як  звичайно:  "То  -
я".
   Одначе, хоч i як вiн роззирається, хоч i як бажає його серце спокою  "з
нею", "вона" не виходить. Не виходить, i не чути її голосу.
   I зiтхає скорбно Гриць, морщить  хмарно  брови.  Повинна_  була  вийти,
бажає його серце: вiн_ же тут. Щоправда, вiн її не сватав, як обiцяв,  вiн
її i не вiзьме, наведе на неї смуток; та хто  саме  тут  винен?  Вiн  один
лише?
   Обоє виннi...
   Тому нехай би вийшла, нехай би все любила.  Була  тут.  Була  така,  як
досi... хоч раз один ще... Раз..._
   - _Тур-кине!  -  майже  не  стямився  вiн,  як  крикнув.  "Туркине!"  -
перебiгло таким вiдгомоном по противнiй залiсненiй сторонi гори i умлiло.
   - Ти тут? - _пiгнав з неописаною тугою в голосi, як перше,  покликом...
i ждав.
   "Тут", - _вiдбилося лише слабо його власним голосом, вiдгомоном i стало
тихо... Скiльки не надслухував вiн з усiх сторiн якого шелесту, скiльки не
прагнув його, нiщо не ворушилося...
   Гриць запав в задуму - i не ждав бiльше.
   Знав. Тепер вже не побачить її.
   Мусила розвiдатися, що вiн посватав другу, i не виходить, плаче...

   Iдучи задуманий, не зважав Гриць, як небо незамiтно над ним затягнулося
хмарами. Далi заколисав холодний вiтер деревиною, загримiло зловiще, а  по
недовгiм часi почало i блискати. Раз по раз i так сильно, що  чорний  кiнь
Гриця, здичiвши вiд того, почав ставати дуба.
   "Недобре вiщує оце звiрина своїм неспокоєм", - думає  Гриць  i  починає
оглядатися.
   На небi недобре. Чорнi густi хмари.
   В лiсi темнiє чимраз бiльше, а далi вiн чує великi краплi дощу на собi.
Зразу поодинокi, а вiдтак чимраз густiшi i сильнiшi.  Вiн  пiдганяє  коня,
той рветься сильним кроком  вперед,  бiлою  стежкою  вгору,  а  тим  часом
трiскучi громи потрясають цiлою горою Чабаницею, нiби котяться почерез усi
iншi i, десь спиняючись, умлiвають.
   Дощ,  здається,  ллється  подвiйно  на  Гриця.  Раз,  як  здавалося,  з
розiрваної хмари, а по-друге, з смерек, їдучи скоро, роззирається  вiн  за
мiсцем, де би хоч хвилину сховатися  вiд  дощу  та  заспокоїти  коня,  що,
переполоханий блискавицями та громами, стратив спокiйний крок. Вузька бiла
стежка, що обвивала Чабаницю  i  доходила  до  берега  яру,  перемокла,  i
бистрий кiнь, рвучись уперед пiд гору, майже щохвилi ховзався по нiй.
   Небезпечно було отак їхати саме над пропастю на полохливiм конi.  Гриць
зсiв з коня, веде його за собою i оглядається.
   В пропастi-ярi шумить i  кипить  вдвоє  побiльшений  зливою  розбiшений
потiк, пориває з собою все, на що наткнеться, i гонить.
   Десь-не-десь котиться з гори дрiбне камiння, вирите силою дощу, i никне
в долинi в водi...
   Нараз Гриць спинюється.
   На горбку зi сторони, що його гора  нiби  висадила  з  себе,  ослоненiм
цiлком густим вiттям смерек, що тут розрослися, стоїть, а радше заховалась
пiд ними мала хатина-колиба. Стара та скривлена.
   Бiла стежка, що нею їде Гриць, бiжить i попри неї. I хоч саме  вона  не
спиняється коло дверей хати, але тягнеться далi, може, i вниз  Чабаницi  -
обвиваючи її заєдно, вiн не знає - вона все-таки дає собою якийсь захист.
   Стоїть хатина, нiби ще й схиляється над пропастю,  i  показує  з  одної
сторони викривлене вiконце, з другої такi самi кривi дверi.
   Вмить Гриць рiшається.
   Отут вiн поступить. Пережде тучу,  що  неначе  пеклом  розкипiлася  над
лiсом, горою, а потiм поїде далi.
   Як загадав, так i робить. Стає перед дверми, прив'язує коня пiд  хатою,
зi сторони, де не йде так дощ, а сам iде до дверей.
   Тут вiн - ростом високий  -  схиляється,  бо  дверi  хатини  низькi  i,
скривившись набiк, ледве годнi рослого чоловiка приймити.
   Та тут вiн аж жахнувся.
   Саме в хвилi, як створив дверi знадвору, створив їх хтось зсередини, i,
поки вiн добре опам'ятався, опинилася проти нього, мов з  землi  виринула,
якась  стара  циганка.  Сива,  патлата,  з  чорними  блискучими  очима,  i
усмiхнулася.
   - Ходи, синку, ходи, - впрошувала вимушеним смiхом,  за  котрим  крився
потайний ляк i непевнiсть. - Ходи досередини. Я вже далi рiк,  як  вижидаю
тебе. Карта сповiстила. - I, уступаючи йому  з  дороги,  притискається  до
чорної закуреної стiни, щоб дати йому мiсця вступити. -  Гриць,  побачивши
нараз так несподiвано перед собою страшну, мов мару, циганку, завагався  в
першiй хвилi. Та поглянувши ще раз в лице циганки, в очах якої  вiдбивався
якийсь аж за серце хапаючий смуток, поступив смiлiше, ближче.
   Трохи диму з печi вдарило його немило в лице по свiжiм лiсовiм воздусi.
Вiн постояв схилений хвильку i розглядався. Нiколи ще не доїздив аж до сеї
хатини, хоч скiльки стрiчався з Тетяною в лiсi. Аж сьогоднi в тучу  завело
його впрост сюди! Яка нужда, якi злиднi! Трохи барвного старого  лахмiття,
двi циганськi торби, палиця... Якась скринчина, привалена  свiжим  зiллям;
далi, на старiм, майже  порожнiм,  закуренiм  миснику  кавалок  хлiба,  на
жердцi пiд стелею стара червона хустка, яких тутеш-нiми селами  не  бачиш,
коло того кiлька вiнкiв сушених грибiв, пiд пiччю лавка, на  печi  чорний,
як циганське волосся, кiт, ще вище на коминi -  чорний  освоєний  ворон  з
грубим дзюбом i блискучими очима - от i все.
   - Сiдай, синку, у бiдної циганки, сiдай! - припрошує Мавра,  до  котрої
поступив оце Гриць. - Сiдай, не гордуй. От я, бiдна, сама ца цiлий лiс,  i
людська нога лиш рiдко заблуджує до мене. Живу,  як  бачиш,  як  бог  дає.
Дадуть що добрi люди, маю. Не дадуть, то i з корiнцiв живу, як i всi  нашi
бiднi цигани. От так. Сiдай.
   Гриць сiдає мовчки i все дивиться на циганку, що перед ним чогось аж до
землi хилиться, пригадуючи йому собою тим  старого  Андронатi.  Вiдтак  за
хвилину встає i. визирає крiзь вмащене в стiну скло, що представляє з  сеї
сторони вiконце.
   - Нiчо, нiчо, - вспокоювала Мавра, - дощ ще паде.  Посидь  трошки  i  в
бiдної циганки. Ади, я сама-самiська на цiлу гору, на цiлий  лiс.  Як  iде
хто сею стежкою, то часом бачу людське лице, а як  нi  -  то  нi.  Посидь,
синку, - говорила жваво i все дивилася пильно йому в очi. А самi ж її  очi
аж вдвоє поблищались. - Давно не бачила я такого красного царевича, як ти,
- каже i знов кланяється покiрно, як перше. - Давно, дав-но, - i зiтхнула.
   - _Чи, може, то ти та циганка, про яку говорять, що вмiє ворожити i  на
зiллi знається? - спитав нараз Гриць, не спускаючи й собi очей з циганки.
   - Або я знаю? Циганiв  багато  на  свiтi,  -  вiдповiла  Мавра.  -  Але
ворожити я також умiю, ще й як! Що б i  не  загадала  я,  все  розвiдаюся.
Кажу: ще  й  як!  Так  само  i  на  зiллi  знаюсь.  Треба  тобi  якого?  -
допитувалася пiдхлiбно. - Вiд доброго чи злого? Га-й,  га-й!  -  заспiвала
своїм способом. - Га-й, га-й! - i все дивиться пильно на молодого хлопця.
   Грицевi стало нiяково вiд тих великих чорних очей, переповнених  сумом,
що неначе не мали тепер iншої точки опори  в  хатi,  як  його  лице.  Нiби
упиваються ним.
   - Але-бо я чув, - почав знов Гриць, - що то має ота  ворожка  бути,  що
тут Не все проживає i мiсце мiняє. А ти, бачу, й хату маєш.
   Мавра перелякалася.
   - Нi, синоньку, - впевняла, - то я ота ворожка, про яку ти  чув.  Iншої
на всi села в окрузi нема. Ой нема, нема, нема такої нещасливої, як Мавра,
що свiй вiк молодий запропастила на чужинi, хора, без пам'ятi очутилася  в
лiсi i осталася на ласку добрих людей.
   I, сказавши се, розплакалася...
   Гриця почала циганка цiкавити.
   Надворi цiдило без перерви, громи  все  ще  котилися,  грозили,  i  про
дальшу дорогу годi було йому думати.
   - Як запропастила ти свiй вiк? - спитав i став набивати люльку,  причiм
подав i циганцi одробину тютюну, а та його жадiбно вхопила i таки зараз  i
свою люльку вибрала з-пiд комина i попелу.
   - Запропастила, синочку, запропастила, - почала  i,  наложивши  люльку,
закурила.
   - От як дивлюсь на тебе, - почала, - то i  плакати,  i  смiятися  хочу.
Господи милосердний! Давно не говорила я з чоловiком  про  своє  горе,  бо
рiдко хто до мене заходить. I хто хоче слухати  бiдну  циганку?..  Кинуть,
мов голоднiй собацi, хлiба або  подадуть  мучечки,  а  там  знов  одробину
грошенят, та й рушай з хати, кажуть, щоб що з  хати  не  потягнула.  А  я,
синку, - говорила гiрко, - хоч би й потягнула що, то - ади, яка  я  бiдна,
яка опущена. Хто заробить на мене? Мiй кiт? - спитала, вказавши  на  свого
чорного приятеля. - Вiн не заробить. Але якби не мiй грiх, то  я  б  ще  й
донинi була при чоловiцi. Мiй чоловiк,  синку,  був  начальником  циганiв.
Раду - звався вiн.
   А мiй тато заробляв скрипкою на хлiб. Я лиш одна дитина в них була.
   Мавра почала знов плакати.
   - А моя мама, синку, моя мама, - впевняла, - як  знала  вона  ззамолоду
гуляти! - i при тих словах захитала головою, нiби з самого подиву. -  I  я
також, синку! Ще ззамолоду... ззамолоду. Бувало, як загуляю  перед  панами
на Мадярщинi, то аж в очах менi миготить. А найбiльше округ  вогню.  Та  й
через той проклятий танець запропастила я свою долю.
   - Через який танець? - спитав Гриць, що не розумiв її оповiдання.
   - Та через он той танець, що iнодi молодим циганам, окрiм ворожбитства,
дає нiби заробок. Але ж бо й танець, синку. Ади! - я тобi покажу, щоб знав
ти, у кого був! - i тут же почала стара, сива Мавра гуляти  перед  молодим
хлопцем  легкими  грацiозними  кроками  на  самих  майже  пальцях,  зручно
викручуючись та в пасi вигинаючись, причiм намагалася  собi  ще  до  танцю
приспiвувати.
   Гриць дивився  якийсь  час,  не  клiпнувши,  мовчки  на  стару.  Вiдтак
обгорнуло його несказанно сумне почуття за бiдною  опущеною  женщиною,  що
ось намагалася вдоволити його всiм найкращим, що лише  знала.  Задихавшись
неабияк, вона все-таки не переставала поясняти танець, що давав  "хлiб"  i
що, очевидно, становив колись гординю i все горе її бiдного життя...
   Вiн устав i вiдвернувся до вiкна,  а  вона  докiнчила  танець  i  впала
втомлена перед ним на землю.
   - От такий танець, синку! - сказала, вiддихаючи важко та сiдаючи рiвно,
коли тим часом вiн вийняв з_ череса грошi i  кинув  спiвчутливим  рухом  i
поглядом в її подолок.
   - От сей танець гуляла я в пустi i в мiстечках, але довше, як оце перед
тобою, бо була молода i годна. Чардаш зветься вiн. А пани,  що  переїздили
через пусту i попри нашi шатра, поступали до нас i любувалися  тим.  Окрiм
мене, гуляли i другi нашi цигани й циганки. Вiдтак посилав мене ще Раду  в
сусiднє недалеке мiстечко по милостинi i ворожити - i  то  було  найгiрше.
Раз - i другий - i третiй, синку, аж доки не  скiнчилося  все.  Вiдтак  ми
вiдти забралися. Давно було то все, синку... дав-но, дав-но, i Мавра  була
тодi молода i гарна...
   Гриць знов наложив люльку, а вона, предивно оживлена його  присутнiстю,
говорила далi.
   - I я, синку, мала б тепер такого сина, як ти, - впевняла чудовим щирим
поглядом своїх прегарних сумних очей, - якби не любов за плечима, а з  нею
i грiх; а то грiх зраджує все, i тому, синку, я нинi сама,  сама  на  цiле
село, на цiлу гору, на цiлий лiс. Не дай, господи, нiкому такої  долi,  як
моя. Нiхто тобою не журиться, чи ти живий, чи мертвий. Живеш враз з  дикою
звiрюкою в лiсi, а бiльше нiчого.  Мала  родичiв,  -  почала  знов  чи  не
механiчно з привички, - i стратила їх. Мала чоловiка, -  зрiкся,  покинув;
мала дитину - хлопеня - убили чи вкрали - господь знає. Лиш сама осталася.
Сама, синоньку, - говорила з великими слiзьми жалю  в  очах.  -  Сама,  як
кажу, на цiлу гору, сама на цiлий лiс, хiба що вiд часу до  часу...  -  та
тут урвала. Сильний грiм, що саме  в  тiй  хвилi  вдарив  наново  в  лiсi,
перервав її бесiду, i вона, мов остережена ним, не заговорила про  Тетяну,
про яку хотiла спiмнути, що се одинока її радiсть в життi,  але  завернула
бесiду на попереднє, себто  на  себе  саму.  -  Сама,  синоньку,  сама,  -
говорила далi, - хiба що раз в рiк  господь  пришле  якого  ангела,  як-от
тебе, ти мiй красний царевичу! - при сих словах зложила  руки  навхрест  i
поклонилася йому низько, з покорою, i  неначе  всю  змарновану  свою  душу
вложила в той поклiн... Нiколи, мабуть, не  розкошувала  бiльше  її  бiдна
душа, яка не знала досi нiчого, крiм пониження, горя  i  болю,  як  у  тiй
хвилi, коли дивилася на цього пишного чужого хлопця з чудовими синiми,  як
небо, очима в своїй хатi. Однак, - де бачила вона тiї очi вже раз у життi?
Тi очi i всю оцю постать з оцим лицем. Де? О, о, о! Господи ти боже! - I в
її бiднiй душi дiється щось дивне. Вона починає плакати i  не  знає  чому.
Починає смiятися i теж не знає чому. Лиш чує, що всьому причина - вiн,_ що
розбудив своїм виглядом в її душi спомини про її молодiсть i все минуле. I
тому вона мусить плакати i мусить смiятися. - Приходи, сину,  до  мене,  -
годна лише з усiх тих чудних  почувань,  що  нею  заворушили,  одягнути  в
слова. - Приходи, царевичу! - просить з глибини серця i складає все наново
руки навхрест i кланяється йому з покорою низько до землi.  -  Приходи  до
бiдної! Ти будеш її ангелом небесним. Менi вже карта давно  сповiдала,  що
до моєї хати падуть два чоловiки. Один вже був раз зимою, i я не  прийняла
його з остраху в хату. А другий ось ти!
   Приходи, синку! не забувай бiдну. Мiй син був би вже також такий, як ти
- був... також бiлий,_ - i нараз урвала.
   А вiн дивився на неї, забувшись цiлком, мов не своїми  очима  i  неначе
побачив щось з тамтого свiту, та не розумiє, що з ним дiється.  Чому  йому
тепло вiд тих слiв бiдної циганки, вiд голосу, що  її  змiнив,  як  почала
говорити. Вiд її щирого погляду, в якiм крився сам смуток, а однак ще щось
iнше, тепле...
   I був би вiн так довго тут сидiв та все наново глядiв на неї, що  грiла
несвiдомо його душу, прислухувався її словам,  повним  щиростi  i  любовi,
коли б вона сама не дала всьому iнший оборот  i  наколи  б  його  кiнь  не
заржав надворi.
   - Хочеш, синоньку ти мiй красний, голубчику мiй синьоокий, щоб  я  тобi
поворожила, доки пiдеш вiд мене? - спитала благаючим-таки  голосом  i,  не
вижидаючи його вiдповiдi,  витягла  з  скринчини  бруднi,  витертi  карти,
заокругленi вже з уживання.
   - Нехай! - каже вiн неохоче. - Ворожи, але кажи правду, хоч  лихе,  хоч
добре, бо менi ще нiколи нiхто в життi  не  ворожив.  А  вгадаєш  долю  по
правдi, тодi покличу на весiлля,  як  вже  запросив  такого,  як  ти  -  i
дiстанеш гарний бакшиш, тож кидай карти... i вгадай!
   Мавра послухала.
   Багатьом розкривала Мавра свої карти, багатьом  вгадувала,  проповiдала
долю, але от такої запутаної та позв'язуваної, як у сього хлопця, вона вже
давно не бачила.
   Ось що кажуть карти.
   - Синоньку, - каже Мавра майже побожно i дивиться на нього поважно. - В
тобi двi душицi. А он, одна бiла, як панi, пишна та горда, що  не  кождого
хоче знати, а друга - вiтрова,  синку,  землi  не  держиться,  нiчого,  не
держиться. Блукає, хитається. Що ти за один, синку?  В  кого  вдався?  Хто
бiлий, тато чи мама? - питає i, питаючись, впивається чимраз довше в нього
своїми великими чорними та смутними очима.
   - Хто ти, синоньку? Царевич? - I сама не зважає, як  сльози  затемнюють
їй вид. - Скажи, голубе! I мiй син був би такий...  -  _майже  зойкнула  i
урвала.
   Гриць задрижав на її слова, пригадавши, що вiн пiдкинена дитина, що  не
знає нiчого про своїх справедливих родичiв - i замкнувся. Нехай каже далi,
- думав, - може, з карт дiзнається, хто  його  родичi,  бо  господарi  лиш
"пройдисвiтом" докоряли, а бiльше не знає вiн нiчого.
   I вiн нi словом не обзивається.
   - Байка! - сказав лише сухо, махнувши зневажливо рукою.
   - I не звiдси  ти  родом  по  родичах,  -  говорить  стара  далi,  -  а
здалека... зда-лека, сину, де ти не ступав своєю ногою. Що се таке? I  два
рази в тебе тато є, i два рази мама є, а проте коло  тебе  сирiтство.  Хто
ти, синоньку? Хто тебе так подвоїв? - питає знов,  а  очима  впивається  в
його гарне молоде лице, в його голубi очi, в його чорний гарний вус. - Хто
ти?
   Вiн мовчить. А вона i собi умовкла, їй збиралось чомусь на плач, сльози
тиснулися в очi...
   I не бачила вона його нiде i не подибувала, а  проте  нiби  його  знає,
нiби вiдчуває в нiм щось своє, близьке... О! тi очi... тi очi, що вона вже
десь бачила!
   Де? Не знає.
   А бачила їх в життi,  бачила.  Тепер  вiдчула  всею  змарнованою  душею
своєю, що бачила._ Дивилась навiть в них. Чула_ їх на собi. Колись-то.  О!
давно, давно, давно колись в нього!_ Так, в нього! -  _скричала  майже  її
душа, але вона умовчала. Гриць заховувався спокiйно,  неначе  вiдпорно,  i
вона мовчала.
   - Не люби, синоньку,  чорнi  очi,  -  _обзивається  врештi  придавленим
голосом i пiдносить, остерiгаючи, палець, хмарить строго чоло.  -  Бо  тут
чорнi з синiми не укладаються в пару, вiщують смуток. Душу колибають. Люби
такi, як твої, буде доля ясна. Або пожди, - додала нараз i  задумалась.  -
Що то за одна, що тебе любить? Коло неї смуток i  дорога.  Далека,  широка
дорога. А ти з весiллям у думцi - i також вже мов у  дорогу  лагодишся.  В
далеку, широку дорогу. Чи не двох ти  любиш?  -  _спитала  нараз  зимно  i
дивиться проникливе на нього. - Не люби двох,_ сину, - знов  остерiгає,  -
розколеш долю свою, - i тут урвала. - Так, стережись дiвчат i  бiлявих,  i
чорнявих... А твоїй мамi, сину, паде сирiтство. Смутне,  важке  сирiтство,
якого нiхто не зазнав свiтом. Смуток все закриває, хоча ти стоїш коло  неї
близько. Та смуток тут все закриває. Щастя в тебе, але... - i не доказала.
- Так, доста на перший раз. Iди, - докiнчила якось сумно. I  сказавши  се,
зложила карти та встала.
   Гриць встав i нiби повернув з другого  свiту.  Вiдтак  вийняв  грошi  i
кинув ними гордо старiй жiнцi пiд ноги.
   Вона не дивиться на грошi, а схиляється перед  ним  покiрно,  складаючи
знов руки навхрест.
   - Не хочу я твоїх грошей, синоньку, - каже, - а позволь  що  iнше.  Ось
позволь, сину мiй, бiднiй циганцi, щоб вона тебе поблагословила. Ти вдруге
до мене, певне, не прийдеш, а ти менi милий. Такий був би мiй син, як  ти,
якби був жив. Бiлий_ був. Я благословлю тебе, синоньку,  голубчику,  нехай
щастя не опускає тебе нiколи, як те сонце землицю. - I сказавши се  та  не
дожидаючи його дозволу, зiп'ялася нараз на пальцi, вхопила його за голову,
притиснула до грудей - i  пустила.  -  Iди,  синку,  може,  не  побачимось
бiльше...
   - Приходiть до мене на весiлля, мамцю! - вiдповiв глибоко захоплений її
несподiваною добротою i вийшов скоро з хати...

   В Мавринiй хатинi тихо.
   Хто оцей хлопець?
   В своїм селi, он там надолинi, вона знала всiх. Тож знала, що вiн не  з
її села. Вхопилася в своїй самотi за голову.  Боже,  який  вiн  красний  i
який...  якийсь  такий...  _От,  i  скiльки  грошей   їй   лишив.   Видко,
багатирський син. I з чимось, що не було нi радiстю,  нi  смутком,  а  що,
проте, розпирало її груди, вона не може упоратися. Не  видержала  довго  в
хатi. Вийшла.
   Надворi устав дощ, i з кiтлiв  та  яруг  мiж  горами,  як  i  з  лiсiв,
клубилися мряки. Здiймаючись, волiчуться сивими  хмарами,  а  все  шпилями
понад  лiси,  межи  верхами  столiтнiх  смерек,  мов  прощаються  з  ними,
здоганяючи одна другу, тужливо спiшучи десь в далечину.
   Маврi тужно.
   Тужно i сумно.
   Прийшов хлопець, мов мiсяць зiйшов в її хатi, i важкий смуток  викликав
у душi. Чого їй тужно? Се ж чужий хлопець, людська якась дитина, - вмовляє
себе. - А вона бiдна циганка. I сама на всю гору,  на  весь  лiс,  сама  й
сама. З нiким не зв'язана, нiкого не має, нiкому -не потрiбна. Чого їй  по
нiм тужно? Чи побачить його ще? Просив на весiлля. З ким в нього  весiлля?
В якiм селi живе? О, вона й не спитала! Так забулася, вдивившись в  нього,
що й не спитала. Але вона розвiдається. Нараз стрiлила їй  одна  думка  до
голови. Може, то Тетянин Гриць?
   Але нi. Гриць ще не посилав до Тетяни старостiв. Бодай досi  Тетяна  не
споминала про те. Але так виглядав, як оповiдала дiвчина, i на чорнiм конi
вiд'їхав, лише що се не Гриць. Будь-що-будь, хоч вiн i не  Гриць,  а  вона
пiде. Не по милостиню, але щоб його ще раз побачити. Тi очi.. тi очi... що
аж в лiс в її самоту приволiклися за нею звiдкись.

   Довкола... тиша... тиша...
   Лiс стоїть мовчки, та проте смереки шепочуть щось.
   Проте йде шум лiсом... щось говорить.

   Хутко з'їжджає Гриць бiлою стежкою з  гори.  От-от  вже  завиднiє  межи
деревами долина. Вже не буде довго бiлою стежкою їхати. А  все  думає  про
стрiчу з самiтною ворожкою-циганкою. Все  вертає  думками  до  неї  назад.
Тяжко йому чомусь за нею. Важко й тужно. Хоч i  нiколи  його  в  життi  не
бачила, а душу його вiдразу мов теплим шовком оповила. I хоч не  вiрив  би
вiн ворожцi, бо вони всi туманять, але їй однiй вiрить.  Найбiльше  болiла
його майже несвiдомо її покора перед ним. Чому корилася заєдно? Не була  ж
йому нiчого винна i не провинилася нiчим перед ним. Побачила перший раз, а
вже мов усе тепло  своєї  душi  йому  пiд  ноги  устелила...  Як  той  дiд
Андронатi, що завше був такий добрий до нього вiддавна вже i  хiба  просив
не забувати про нього. Вiн розкаже колись  дiдовi  про  ворожку  Мавру,  i
нехай до неї пiде. Може, добре буде, як обоє стрiнуться.
   "Царевичу ти мiй красний! - дзвенить йому її пестливий  покiрний  голос
заєдно в пам'ятi. - Голубе мiй синьоокий!.."
   Так до нього не заговорила нiколи в життi його мати  он  там  на  горi,
дарма що звалася "матiр'ю".
   Його мати! Та ба! - згадав вiн i усмiхнувся гiрко. Хто знає, де  i  хто
його мати. Кинули його, мов щеня, пiд чужу стрiху, щоб позбутися, на ласку
чужих людей, i не навернулися бiльше. Чи не самiтний i вiн у свiтi, як  он
та бiдна, як казала: на весь лiс, всю гору? Чи не подiбна його доля до її?
"Мавро!" - зойкнуло нараз тужно-сумно його молоде серце i свiдомо забажало
любовi. Тої чистої, материнської любовi, якої вiн нiколи не зазнав  вповнi
в своїм життi, скiльки б i не любили його господарi, не любили дiвчата, не
шанували товаришi i всi iншi  знакомi.  А  матерньої  любовi,  тої  щирої,
теплої, вiн нiколи вповнi не зазнав. Вона одна, перша, обiзвалася до нього
по-щирому, поблагословила його з душi. З щирої материнської  душi.  I  вiн
чув силу правди її слiв i її чуття на собi, i вiн її не забуде...
   Роздумуючи над старою бiдною циганкою, пригадував вiн собi не раз i  її
пророчi  слова  про  його  долю.  "Не  люби,  синоньку,  чорнi  очi...   -
остерiгала, пiднявши ще й палець, - бо  чорнi  з  синiми  тут  в  пару  не
укладаються. Люби такi, як  твої,  буде  доля  ясна",  -  обiзвалося  йому
голосно в душi. "В Туркинi чорнi очi!" - _заговорив сам до.  себе.  Але  в
тiй же самiй хвилi вiдчув виразно, як, може, нiколи  перед  тим  в  життi,
якими дорогими були йому саме тi чорнi очi,_ була та - з  чорними  очима,_
"Туркине! - обiзвалося  жадiбно  його  тугою  переповнене  серце,  що  все
забувало, а її пам'ятало. - Туркине, вийди!"
   Сам не знав, як сльози втиснулися в його очi, смуток обгорнув його. Вiн
їде ще бiлою стежкою, лiсом, а однак  угадує,  що  вже  недовго  буде  нею
їхати. Десь незадовго спуститься в село. Там,  вдолинi,  чує  вiн,  шумить
гучно рiка. Набрала дощової води з гiр, розшалiлася i мов нiкого не  знає.
Але йому спiшно. Припiзнився в старої циганки, i тепер треба  квапитися...
Його кiнь бiжить остро по бiлiй, як сполоканiй стежцi,  розтягненiй  тепер
тут рiвно.
   Тут i там зачiпає вiн капелюхом о розложистi вiти смерек,  i  на  нього
сиплеться свiжий дощ з лiсової зеленi.
   Далi,  далi  i  стане  смеркатись.  Густiшим  лiсом  вже  нiби   сумерк
прокидається, лиш тут i там проблискує заходячим сонцем, що по  тучi  знов
показалося.
   Так.
   Однак - хто се йде саме проти нього? Чи се не Туркиня? Вона - Туркиня!
   I вiн кличе радiсно:
   - Тетяно, то ти? - Але тут i вмовкає.
   Се справдi вона. Вона його впiзнає, однак заразом  наказує  рукою,  щоб
мовчав. Вона ж недалеко млинiвки. Вiн здержує, звертає коня набiк, а  вона
бiжить проти нього. Вже спиняється  коло  нього.  Босонога,  з  пiдкасаною
спiдничиною, простоволоса,  мов  крадьком  вимкнулася  з  хати,  з  якимсь
вузликом в руках, - усмiхнена, щаслива!
   Хто б то сподiвався! Аж зойкнули з утiхи, стрiнувшись отак  несподiвано
- i враз усмiхнулися.
   - Не клич голосно! - остерiгає, задихана з несподiваної радостi.  -  Не
клич голосно, бо позаду мати йде!
   - Любиш? - _питає вiн замiсть усього з поспiхом i схиляється з коня  до
неї, а вона, струнка, мов смерiчка, пнеться на пальцях до нього.
   - Люблю, - _вiдповiдає з цiлим раєм щастя в очах. - Коли не_ любила?
   Вiн притягає її лакомо до своїх грудей i притискає її тут так щиро i  з
такою силою, як, здається, нiколи досi. Вiдтак цiлує...
   - Тут нiхто не бачить, - _шепче пристрасно. - Ще раз.
   - Раз, - _каже вона слухняно i цiлує.
   - Нi. Ще раз, - _вiдповiдає вiн  i  цiлує  другий  раз.  -  Я  спiшусь,
зозуле, все в роботi. - Вiдтак додав крадьком, мов злодiй,  в  поспiху:  -
Колись лiсом знов, як тепер._
   Вона усмiхнулася щасливо:
   - Як тепер, - повторила так само щасливо, не задумуючись, i мов ждала.
   - Зiйдемось,_ - сказав вiн i рушив спiшно з мiсця.
   - Зiйдемось, - _вiдповiла, задивившись  всею  душею  на  нього,  i,  не
звертаючи вже бiльше очей з нього, пiшла  з  вигона  з  оберненою  за  ним
головою вгору бiлою стежкою, якою саме вiн з'їхав...
   Вiн, вдаривши коня i оглянувшись i собi за  нею,  погнав  i  зник,  мов
вiтер, з її очей.
   Схвильовано задрижало за ним  порушене  сильним  рухом  коня  смерекове
галуззя. Задрижало, i посипалися з нього густi краплi дощу.  Чутно,  рясно
впали вони на землю, а далi стали лиш одна  по  другiй  зсуватися,  рiдко,
рiдше, а далi перестали...
   Згодом стало в лiсi тихо...

   "Гей, на Iвана, гей, на Купала... гей-гей-гей!"  -  розходиться  раптом
десь високо, вже в лiсi, щасливий голос Тетянин i вмовкає.
   "Красна дiвчина долi шукала, гей-гей-гей", - доспiвує за нею в  душi  з
замкненими устами Iваниха Дубиха,_ що повiльним,  поважним  кроком  iде  й
собi за нею до Маври вгору...

   Одного дня, може, в три  тижнi  по  стрiчi  Тетяни  з  Грицем,  висилає
Iваниха Дубиха Тетяну знов до Маври навiдатися, що з нею дiється,  бо  вже
її давно в млинi не було, а з тим передає для бiдної i вузлик з їдою.
   Тетяна  йде  радо  i,  вибираючись,  заквiтчується.  Може,  якраз  нинi
стрiнеться з милим, довго вже не бачилися. В нього робота. Так  уже  часом
бувало, що несподiвано вони з собою на бiлiй стежцi здибались...  А  от  i
останнiм разом.
   I пiшла.
   Iде задумана.
   Її думки все коло Гриця. Як  вiн  до  них  прибуде,  як  пришле  дедалi
старостiв, як мати справить весiлля, як вони заживуть, яке їх жде щастя  i
добро i таке iнше. Як Гриць перебере в них млин, стане газдувати,  як  усi
його полюблять i шанувати будуть, а мати при  них  вiдпочине.  Все  за  її
щастя вона, добра, молилася, доки i красного Гриця за зятя не вимолила.  А
як нi, то пiде в монастир, куди її заєдно вiд смертi батька  тягнуло.  Або
при них в мирi вiдпочине, заживе. Все, як захоче. Як забажає - так i буде.
   Iдучи так у щасливих  думках  та  пристаючи  вiд  часу  до  часу,  нiби
вiдпочиваючи, вона нараз стає i надслухує.
   Їй здається, що її переслiдують якiсь кроки чи  не  з  самого  початку,
знизу бiлої стежки вже, i то важкi, неповоротнi.
   Вона стає, надслухує i оглядається. А оглядаючись, перечiкує.
   Може, то Гриць?
   Але нi. Вiн все лиш верхом їде. Вiн мов зрiсся з  своїм  конем,  нiколи
без нього не прибуває до неї. Вiн один дiлить їх тайну, а лiс  другий.  Се
не Гриць.
   Вона стає, перечiкує знов хвилину i кличе все-таки нiби  до  нього,  як
звичайно:
   - Я тут! - А вiдгомiн у лiсi  вiдповiдає,  розходячися,  її  голосом  i
умлiває: - "Тут!" - i бiльше нiчого.
   I знов iде.
   Але по якiмсь часi вона наново на хвилину перечiкує. А з нею враз мов i
всi смереки влiво i вправо. Однi над пропастю, другi горою,  нiби  й  собi
станули. Колишуться лиш легко, шумлять обережно. З нею враз надслухують, а
надслухуючи, притiм щось нiби пошiптують.
   "Грицю!"
   "Ти, Грицю? - питає її чутка душа i вiдповiдає сама на своє питання:  -
Я тут!"
   Вона мимоволi хапається за свої червонi маки, котрими  квiтчається,  бо
так вiн її любить, i пересвiдчується, що вони на  своїм  мiсцi,  держаться
добре.
   Нi. Не Гриць.
   З глибини лiсу, ззаду, за нею висувається  стареча  бiлоголова  постать
страшного якогось цигана-старця i суне за нею, як тiнь яка, просто за нею.
   Тетяна жахнулася. Нiколи не бачила сього старця в селi, хоч i як  добре
всiх бiдних знала, бачачи їх усiх зчаста-густа у своєї милосердної матерi.
Та ось вiн кланяється, складаючи руки побожно на грудях, як бачила се  лиш
у Маври, коли її хто обдаровував i вона з великою  пошаною  дякувала  -  i
нараз станув. Вона перелякалася його. її перестрах перед  ним  змагається,
хоча вона не була боязлива, - i вона се  укриває.  Та  вiн  помiчає  се  i
схиляється вдруге покiрно перед нею.
   - Не лякайся, доньцю, старого дiда, - каже. - Вiн заблудив тут у  лiсi,
а йде далеко i нiкому кривди  не  робить.  Та  добре,  що  ось  тебе_  тут
подибав, - каже далi i блиснув  якось  з  вигребущою  злораднiстю  чорними
очима з-пiд бiлих брiв.
   - Чого б я лякалась? - питає Тетяна, а сама уступає старому  з  дороги,
щоб вигiдно перейшов попри  неї  стежкою  та  скорше  пiшов  далi.  Вiдтак
вибирає спiшно ще дещо з Мавриного вузличка i передає дiдовi.
   - Приймiть, добрий  татку,  за  душi  помершi,  -  каже  вона,  покiрно
прохаючи, - та скажiть, будь ласка, звiдки саме  прямуєте?  Чи  з  далекої
дороги? I в далеку дальше?
   - Нi, добра доньцю. Я сьогоднi лиш здолу, з  вашого  села,  -  вiдказує
старий циган, а сам чомусь дивиться пильно на молоду дiвчину, що в великих
червоних цвiтах, мов русалка, перед ним опинилася.
   - А зiбрали доста милостинi в нашiм селi? - питає Тетяна i  усмiхається
насилу, а з душi рада би утекти вiд старця якнайскорше i найдальше.
   - Доста. Спасибi всiм добрим, що спомагають бiдних. Добре_ обдарили. Не
дурно_ звертався я до них; та i про що хотiв я розвiдатися -  _розвiдався.
Нинi я в тiм селi втретє зряду. Бiльше задержуюсь в селi Третiвцi.  Перший
раз був я ще перед  двадцятьма  роками,  бодай  би  не  згадувати,  другий
переходив я раз зимою, а оце по раз третiй - а може, й останнiй, не  знаю,
як ще доля далi покермує. Та мусив iти. Взяв на  себе  дещо  зорудувати  -
других порятувати, то й прийшов. Але бiльше хто зна чи ще прийду.
   - Чому? - питає довiрочно дiвчина.
   - Старiсть не  пускає.  Та  й  хто  схоче  старого  цигана  тримати?  -
вiдповiдає дiд, а вiдтак, спершись на жебрацький кий, задумався.
   Та роздумуючи  отак,  вiн  все  боком  дивиться  на  дiвчину.  Вона  се
вiдчуває, i вiд того її збирає знов ляк. Врештi обзивається дiд:
   -  Не  сказала  би  ти  менi,  доньцю,  чия  ти?  Така  красна,  пишна,
пряманчива?
   - Я донька вдовицi, - каже скромно, поважно Тетяна.
   - Вдо-ви-цi? - нiби чудується дiд.
   - Вдовицi.
   - А-га! - вiдповiдає старець протяжно i знов мiрить її оком. її,  i  її
червонi цвiти,  i  золотi  пiвмiсяцi,  що  хитаються  звiльна  в  ухах  за
порушенням голови.
   - А, - починає протяжно вiн далi, - коли вже вдовицi, то, може б, ти  i
перебрала за мене одну невелику орудку,  щоб  я  мiг  назад  в  своє  село
вернутись. Мене там ждуть, i менi спiшно.
   - Чому нi? - обзивається Тетяна  поважно,  з  душi  рада,  що  є  надiя
позбутися скоро старого дiда-цигана -  i  пiдсуває  брови,  як  все,  коли
чудується. Та чомусь її знов огортає перестрах перед старим.
   - Так от скажи насамперед, -  починає  дiд,  -  чи  знаєш  ти  млинарку
Iваниху Дубиху? Богомiльну паню, для бiдних милостиву?
   - Знаю, татку, знаю, - вiдказує на  те  запитання  весело  i  довiрочно
Тетяна з щирiстю.
   - Що має на всю хату одну-однiську дочку. Пишну та пещену, на все  село
найкращу.

   Тетяна спаленiла.
   -  Знаю,  дiду,  знаю,  -  каже,  уникаючи  його  гострого  погляду,  i
усмiхається. - Знаю їх обох. Та що тобi до них? До Iванихи Дубихи що?
   - До старої, синку, нi. Менi до молодої дiло, - вiдказує дiд, - красної
чарiвницi, що зводить хлопцiв з розуму,  та  що  -  як  кажуть  -  чорними
бровами вiдьмує, червоним цвiтом манить, а очима перемагає.
   Тетяна розсмiялася.
   - Туркинею її звуть.
   - Туркинею, дiду, - повторила дiвчина, а сама чим раз, то поважнiє, вiд
дiда вiдлетiти б рада. -  Що  вам,  татку,  за  дiло  до  Туркинi?  Кажiть
скорiше, - напирає нараз прямо, - бо менi квапно далi. Я  iду  до  бiдної,
несу їй їстки, i вона жде мене.
   - _До бiдної? - питає дiд i приглядається недовiрчиво молодiй  дiвчинi,
а ще бiльше її червоним цвiтам.
   - До бiдної.
   - Тож нехай тебе пречиста благословить за твоє добре серце. Одного  вже
надiлила, а другiй ще несе. От добра ти i щира. А чия ти, доньцю, щоб тебе
згадати? - допитується знов i не спускає з неї ока.
   - Се пусте, - вiдказує Тетяна нетерпляче. - Краще ви  скажiть,  що  вам
вiд Туркинi треба, що, як вже кажуть, вiдбирає розум.
   Дiд зiтхає, випростовуючись, та, нiби  побачивши  щось  незвичайне  над
головою молодої дiвчини, починає:
   - Тяжко, синку, серце другому ранити, та вже як просили, коли  вже  так
треба, коли захотiли, то й перекажу.
   - Хто просив? - питає Тетяна, а сама аж тремтить вiд чогось незнаного.
   - Синьоока Настка._
   - _Не знаю її, - каже Тетяна i пiдсуває брови.
   - Настка з Третiвки, що має вiддаватися, - вiдказує старий.
   - За кого? - питає Тетяна, i її очi мов розширяються в  хвилi  ожидання
його вiдповiдi.
   - Зараз, донько, не перебивай.
   - I що ж синьоокiй Настцi вiд Туркинi треба?
   - Вона, - починає знов дiд, - так  просила.  Стань  -  казала  -  перед
Туркинею i таке скажи:
   "Я зачув, Туркине, що ти любиш Гриця,  найкращого  хлопця  з  угорської
границi. Що ти починяєш цвiтом i словами, що  ти  твориш  лиха,  вiдбираєш
щастя.
   I чув я, Туркине, що Гриць тебе не любить,  бо  вже  вiддавна  голубить
другу. Синьооку  Настку_  за  свою  вiн  вибрав  i  вже  незабавом  з  нею
звiнчається.
   Що тобi до нього,  прекрасна  Дубiвно?  Щоб  молоду  покинув,  з  тобою
одружився? Таж тебе проклене не лиш молода, але i всi люди, хто  про  тебе
вчує. Таж за тебе пiде смiх i глум селом, i  останеш  зi  смутком,  як  те
марево.
   I чув я, Туркине, що в тебе багатство, тож ти хлопцiв найдеш i без того
Гриця. Молода Грицева - знай - на тебе плаче,  жаль  до  тебе  має,  гiрко
проклинає. Гриць тебе_ не бачив, як її вже любив; тебе голубив, а  її  вже
сватав. Тому її вiн вiзьме  -  доки  доведеться  старостiв  пiслати  тебе_
посватати.
   I чув я, Туркине, все оце, що кажу, вiд тої бiлої Настки,  котру  Гриць
бере. Сам їй жалувався, що ти лиху винна, що його манила, голову дурила.
   Чорними бровами нiби ти строїлася, а  з  другої  сторiнки  душу  в  нiм
двоїла. Лiсами блукала, вiдгомоном гралася, а  з  другої  сторiнки  блудом
обдавала...
   Тепер спам'ятався, тебе вiн цурається, чорних брiв  боїться,  з  ясними
кохається. Не вийде вже до тебе бiльше i не жди, хiба що побачиш на чорнiм
де конi. Тодi вiдвернися, щоб люди  не  знали,  що  Гриця  любила,  другiй
вiдбивала.
   А як не покинеш йому починяти, то знай, що й люди  не  будуть  мовчати.
Розiйдеться неслава  про  ту  чорнобриву,  що  Гриця  з  Настунею  на  все
порiзнила. Серце  вiдiбрала,  душу  роздвоїла  -  нечистою  силою  в  горi
утопила..."
   - Так.
   - Я, дiд, всьому свiдок. Перекажи, донько, оце тiй Туркинi, як її добре
знаєш, що Гриць iншу має. На весiлля просить, i я там  iду.  -  I  з  тими
словами дiд скiнчив, ждав. Тетяна зсунулася йому в ноги.
   - Я, дiду... Туркиня, - зойкнула i, обнявши його колiна,  вмовкла,  мов
умлiла.

   Дiд стрепенувся.
   - Справдi-таки ти? Чому ж ти зараз не призналася, що ти  сама  Дубiвна,
то, може, не був би тобi все переказував. I мав  тебе  за  Дубiвну,  i  не
вiрив. Але добре розповiли про тебе тiї, що тебе  знають.  Подибав  навiть
тут, куди справляли. Гарна ти, Туркине, - жодне не  збрехало.  А  за  твою
милостиню, що подала ти перед хвилиною, дiд тобi зле вiддячився. Але я  не
винен. Я нiчого не знав. Настка_ розповiла, а їй вiн_ сказав. Двох вiн вас
любить, а одну бере. Що я тут пораджу? Ти сама тут винна. Було не починяти
Грицевi. Нi чорними бровами, нi червоним  цвiтом,  нi  солодким  словом...
нi... сам не знаю чим. Що я тут  вам  винен?  Сама  одна  ти  знаєш,  лиха
накоїла. Тому i просили переказати оце тобi. Раз _най має Гриць спокiй!
   - Нi, татку, - обiзвалася врештi  Тетяна,  звертаючи  до  старого  своє
побiлiле, мов замертвiле, лице, стискаючи з невимовним жалем його  колiна.
- Нi, татку, я не починяла, злого не робила. Гриця лиш любила... О, о,  о!
Нi, татку, нi, - майже стогне, молить, - се не може_ бути,  що  другу  вiн
бере, не може бути! - _майже скричала i знов голову до  нiг  його  схиляє,
розпучливо їх стискає. Дiд здвигнув плечима.
   - Не знаю, донько, - вiдповiв сухо. - Так менi казали. Не тутейший я. Я
що знав, сказав. Мусив так.
   - О, о, о! - простогнала Тетяна, мов пiдстрелена,  все  ще  клячачи,  i
притиснула лице до дiдових колiн. - О, о, о!..
   - Так, донько, - потвердив дiд. - Се все правда, що переказує  синьоока
Настка,_ а мене самого Гриць на весiлля просив, i я до них iду.
   - Нi, татку! - кличе, як перше, Тетяна з розпучливо-впевняючим голосом,
i знов обнiмає з невимовним жалем-покорою дiдовi колiна, мовби iншого руху
не знала, мала перед собою святого i молилася до нього. -  Нi,  татку,  не
кажiть сього. Се не може_ бути... Ми ще  ось...  недавно  тут  у  лiсi,  -
захлипала, - стрiчались, - i при тих словах вона  мов  гине,  гасне.  -  I
вiн... ще цiлував. Се не може бути,_ неправда; вiн другу  не  бере...  вiн
мене любить. Я не починила!.. - крикнула з  розпукою.  -  Я  лише  любила,
любила,_ татку! Ми собi по словi, i заки снiг упаде, буду  в  його  хатi._
Татку!! вiн мене_ любить. О... тут... в лiсi... стiльки разiв, -  хлипала,
- в лiсi... - _I знов мов умлiває.
   Старий зареготався.
   - Кажеш - любить тебе? - спитав.
   Тетяна пiдняла до нього,  благаючи,  голову,  що  в  розпуцi  назад  їй
опадала. - О, любить, татку добрий, любить! - впевняла i наново, як перше,
тулить i тисне розпучливо лице до дiдових колiн. - Мене одну любить,  мене
одну на свiтi._ Сам менi казав, i йому я вiрю. А заки снiг  упаде,  казав,
будеш в моїй хатi. Я його_ Туркиня! - крикнула, розпростерши руки, i впала
лицем до землi.
   Дiд пiдвiв її.
   - Не будеш, Туркине! - кликнув твердо. - В нiй буде синьоока Настка,  а
Гриць, як тобi кажу, спрошує на весiлля. Мене вже просив. Я  до  них  iду.
Встань, спам'ятайся, про Гриця не думай,  не  мути  його  щастя,  бережись
грiха - iнакше побачиш!.. - I з тими словами,  неначе  пiддаючись  якомусь
тайному приказовi, помахав до неї з погрозою п'ястуком. Тетяна витрiщилась
через хвилю на нього з несамовито  розширеними  очима,  однак,  зрозумiвши
врештi його слова i його погрожуючий рух, нараз,  мов  змiя,  звинулася  з
землi i станула на ноги.
   - Iди ти!!  -  _крикнула  нараз  диким  голосом,  скипiлим  з  раптової
ненавистi, неначе з його останнiм словом опинилася вся погань свiта  перед
нею. - Ти! - _i з тим словом трутила старого так сильно вiд себе,  що  вiн
вiдразу упав. - Iди - ти!!_ Ти сам нечистий, що  мене  подибав.  Грицю!  -
крикнула вслiд за тим з усiєї сили,  мов  не  тямлячись  з  розпуки,  i  -
розреготалася. - Грицю, я тут!_
   В дiда спалахнули страшно циганськi очi, i,  пiднявшись,  вiн  погрозив
вдруге п'ястуком i бичем.
   - Гай, гай! - крикнув, засапаний,  i  закляв  тут  страшно.  -  От  що,
чарiвниця-вiдьма, - додав, - сама ти справедлива. Тепер  се  сам  я  бачу.
Настка правду казала! Знай ти раз вiд неї, а другий i вiд мене.  Гриць  її
посватав, а тебе лишає._
   - _Неправда, вiн мене любить! - кинулась на нього Тетяна  з  зворушення
здичiлим беззвучним голосом i такими ж  очима,  боронячись  з  усiєї  сили
проти убиваючих, страшних слiв старця.
   - Тiльки й твого! - кликнув на те дiд i заллявся при тих словах  гiрким
поганим смiхом. - Тiльки й твого. Так як його  батько  любив  колись  його
матiр, - додав з не описаною ненавистю. - Тiльки й твого!_
   Тетяна, не зрозумiвши всiх його слiв, лиш  останнi,  знов  кинулась  на
нього.
   - Iди ти! - крикнула i, пiдсуваючи високо  чорнi  свої  брови,  пiдняла
руки i указала на недалеку пропасть. - Iди! - повторила, - кинься там - _i
бiльше не вертай!
   Старий витрiщився з переляком на неї i, схилившись за бичем,  що  випав
йому з рук, хотiв її вдарити.
   Але її вже не було - зникла. Лиш зi сторони, куди метнулася, зачув  вiн
розпучливi голоснi слова: "Грицю!.. я тут"._ А  вiдтак  по  хвилi  прикрий
довгий смiх...

   Задихана,  без  краплi  кровi  в  лицi,  з  блудними  майже  очима,   з
викривленими устами, впадає Тетяна до матерi i кидається їй на груди.
   - Мамо! - скричала погаслим чужим голосом. - Мамо, Гриць мене  покинув,
зрадив. Мене вiн любив, а з другою вiнчається. Мамо!  -  кличе,  не  даючи
матерi опам'ятатися з своїх слiв, i термосить її, не тямлячись, щосили.  -
Мамо! вiн двох нараз_ любив, слухайте, мамо!!_
   Iваниха  Дубиха,  що  саме  сидiла  на  лавi,  побачивши  нараз   майже
напiвбожевiльну доньку, лиш до стiни оперлася.
   - Що за Гриць? - пiшло глухе питання.
   - Той, мамо, що раз зимою на конi тут був. Гарний такий! В лiсi ми  все
сходилися; там ми  любилися.  Лiс  один  все_  знав.  Гриць,_  мамо!  -  i
розреготалася.
   Стара пiдвелась важко.
   - Так? - спитала, а потiм додала: -  Тобi_  вiн  казав  цвiту  папоротi
шукати? - I, сказавши се, усмiхнулась, мов останнiй раз в життi.
   - Мамо!! - пiшов окрик нечуваної розпуки на всю хату. - Мамо!
   - Ти одна_ в мене була, - вiдповiла мати. - Одна_ на всiм свiтi...
   - Мамо!!
   Дубиха не вiдповiла бiльше...
   Тетяна впала на колiна перед нею... сповiдалася...

   Годину пiзнiше Тетяна знов у лiсi.
   Летить шаленим кроком, мов сама стрiла, до  старої  Маври.  "Мавро!!  -
товчеться нiби голос в її  грудях  диким  стогоном  i  шукає  простору.  -
Мавро!!" Аж i опинилася.
   Стара циганка перелякалася виду дiвчини i вiдразу її обняла.
   - Доньцю, - каже, - доньцю, яка в вас пригода?
   - Мавро! - лиш крикнула i на грудях мов закаменiла.
   В очах старої щось лиховiсно блисло.
   - Вiн? - _спитала лише, викрививши уста з неописаним болем.
   - Бере другу. Зрадив мене!  -  вистогнала  Тетяна  i  знов,  як  перше,
умовкла.
   - Бачиш? А ти гадала, донько, - обiзвалася Мавра, - що  вiн  буде  тебе
завше любити?
   - О Мавро! - визойкнула Тетяна.  -  Любив-голубив,  цiлував,  прирiкав,
Мавро, ще недавно, ще недавно тут ось в лiсi, а тепер...
   Мавра розсмiялася нараз, мов з малої дитини. - Та-ак? - цiдить  злобно.
- Голубив, цiлував?
   - Голубив, цiлував... ще останнiй раз  з  коня,  по  тучi...  о...  так
щиро...
   - По тучi? - дивується стара. - -То вiн? - _I нараз  з  глибоким  жалем
хитає головою i мов пригадує собi щось, шепче: - Боже, боже!! -  а  потiм,
спам'ятавшись, обзивається твердо  i  з  ненавистю:  -  То  аби-сь  знала,
донько, що котрий найбiльше милує, той найборше зраджує!  Як  цiлує  тебе,
його серце вже з тобою прощається. Котрi так не робили?_
   - _О, о, о! Мавро! - простогнала Тетяна, а вiдтак, закидуючи розпучливо
руки позад голови, скричала: - Я збожеволiю!
   -  Нi,  доньцю,  не  збожеволiєш,  -  успокоювала  Мавра,  -  i  я   не
збожеволiла. Ади, - тягнула спокiйно,  -  як  мене  не  то  вiн,  але  всi
вiдцуралися, викинули в лiс, мов звiрюку, з-помiж себе, дитину забрали. Не
здурiєш. I я сьогоднi живу, не збожеволiвши, сама на всiм свiтi,  на  цiлу
гору, на цiлий лiс, а все через милування. I я не здурiла. Га-й,  га-й!  -
аж заспiвала своїм звичаєм, похитавши головою. - Не здурiєш.
   - А я_ збожеволiю, Мавро, - впевняла глухо Тетяна. - Я_ збожеволiю,  не
годна перенести. Що робити, Мавро?
   Мавра стискає безрадно плечима, однак, надумавшись хвилину, додає:
   - Я пiду до нього i сама спитаю. Розвiдаюсь, чи  правда;  хто  се  тобi
казав? Звiдки то все знаєш?
   - Старий якийсь циган, котрого я, iдучи до тебе, здибала  в  лiсi,  все
сказав. Вiн не брехав, -  i  тут  розповiла  Маврi  про  стрiчу  з  старим
Андронатi.
   - А вiн звiдки знав? - спитала незвичайно зацiкавлена Мавра.
   - Грицева молода сама переказувала  оце  ним  до  мене.  Стара  циганка
закляла, але небавом, утихомирившись, додала:
   - Цить, донько, цить; я туди пiду,  розвiдаюсь  про  все,  донесу  тобi
правду. Цить, не гризися. Але знай, коли се правда, їм добра не  буде.  Нi
йому, нi їй. Я тобi як мати - а де мати проклене, там нема щастя.
   Тетяна мовчала, вже не ворухалася.
   - Я попробую ще його назад навернути,  -  обiзвалася  по  новiй  задумi
Мавра успокоюючим голосом.
   На  тi  слова  старої  Тетяна   прокинулась,   мов   гадюкою   вкушена.
Прокинувшись, трутила вона Мавру з такою силою враженої гордостi i погорди
вiд себе, як недавно Андронатi, що та на лаву впала.
   - Щоб ти не посмiла! - кликнула i, випрямившись в цiлiй своїй молодечiй
стрункостi, пiдсунула високо брови. - Я не одурила,  -  говорила  погаслим
голосом, - двох я не любила. Щоб ти не посмiла. Я  його  вiрно  любила,  -
говорила з побiлiлими устами далi, - його одного;_ вiн мене зрадив, то  що
навертати?_ Не посмiєш!
   - То й маєш за свою вiрнiсть, - боронилась уражено  Мавра  роздразленим
голосом.
   - Маю, - вiдказала Тетяна твердо, вiддихуючи важко з зворушення,  i  на
хвильку вмовкла.
   - Вiн одружиться, буде газда на все село - а ти? Тетяна мовчала,  однак
мовчачи чимраз бiльше блiдла.
   - Вiн одружиться, буде газда на все село - а ти? - повторила Мавра  все
ще роздразненим голосом.
   Тетяна поглянула на Мавру. Боже,  що  за  очi!!!  Як  вона  дивилася...
дивлячись, благала, молила, вiдтак вiдповiла:
   - Буду Тетяною - _чим мала б бути? - i з тим, як камiнь, умовкла. Мавра
не зрозумiла її.
   - I що йому зробиш?
   - А ти_ що зробила, Мавро? - майже просичала Тетяна, пiдсуваючи  високо
чорнi свої брови.
   Мавра спершу вмовкла, потiм закляла, а врештi сказала:
   - Я покорилася долi, пiддалася їй, та от i доживаю. Що було робити?
   Тетяна поглянула на неї майже блудними очима.
   - Ти,_ Мавро, - сказала твердо, - ти покорилася. Годна була.
   - А ти що, доньцю, зробиш? Вiн тебе вже не вiзьме.
   - Вiн мене не вiзьме. Нiколи_ не вiзьме, -  обiзвалася  дiвчина,  однак
мов не своїм вже голосом.
   - Пропало твоє щастя... пропала твоя доля,  -  почала  знов  з  жалобою
Мавра i захитала головою по своєму звичаю.
   - Ов-ва!! - вiдповiла тут  нараз  дiвчина  i,  поглянувши  на  Мавру  з
розгорiлим якимось поглядом, вийшла скоро з хати...
   Надумавшись хвилину, Мавра вибiгла за нею.
   - Прийди за два днi знов, - кликнула.  -  Я  пiду  завтра  розвiдати  i
принесу тобi правду. Прийди, як кажу, знов...
   Тетяна оглянулась на сi слова старої, але не вiдповiла. Сходила  скорим
нерiвним кроком бiлою стежкою вниз i зникла старiй з очей...

   * * *
   Вернувши в свою хату, вдарилася Мавра  п'ястуком  в  голову.  "Се  вiн,
отже, той Гриць, царевич мiй - вiн! Вiн, що заєдно, як казала  Тетяна,  на
чорнiм конi їздив, бо i в мене був на нiм.  Вiн  з  Третiвки,  он  там  за
Чабаницею. Ой господи, - забiдкалася. - Де мала я свою  голову,  коли  вiн
був у мене? Я йому ворожила i не догадалася, що се вiн! Тетянин!  Де  була
голова в мене? Мов тi птахи, тютюкали вони собi лiсом,  може,  й  недалеко
мене, а я не остерегла".
   - Тетяно, серце моє! - простогнала вголос. - Тетяно моя, серце моє,  що
тепер з тобою буде? Ти, я бачу, не Мавра, ти, я бачу, не перенесеш  сього.
Тебе вже жаль заглушує; господи, змилосердися. Що ти  змалку  не  мала?  -
говорила далi. - Все, що хотiла, мала. Завше було, як бажала... а тепер...
- iз жалю-розпуки за дiвчиною Мавра  за  голову  iмилася,  та  тут  вже  i
схаменулася. Нi. Вона пiде до нього. Завтра. Скоро  зазорiє,  заким  сонце
зiйде, вона буде в нього. Тепер знає все. Впаде  йому  до  нiг  i  з  душi
попросить. "Синоньку, царевичу мiй красний,  -  буду  молити.  -  Не  губи
Тетяни. Я її вибавила. Я її виголубила. Чим не вдалася тобi?.  Не  вдалася
ростом, не вдалася бровами, не вдалася серцем? Синоньку мiй - не губи!"
   Може, послухає.

   * * *
   Переходила Тетяна два днi i двi ночi; майже не  лягала.  Не  їла  i  не
пила, лише все чогось ждала, ходила нiби сонна,  не  бачила  нiкого  i  не
чула, а все по лiсi i по бiлiй стежчинi. То там опинялася, де вiн голубив,
то там роззиралася, де вiн на неї ждав, то там знов обзивалась:
   "Я тут!" - а все без упину, все гарячкове, доки не спала з сил, доки не
зайшла з нею важка змiна.
   Стара мати не спиняє, знає! Хорiй душi тепер спокою треба. Нехай вперве
своє горе сама переможе. А далi - господь є.
   В лiсi добре.
   В лiсi, як в тiй церквi. I спокiй є, i господь; i зросла вона в нiм,  i
свiй бiль в нiм  згубить.  Вона  лиш  стереже  її,  чи  не  тiнню  за  нею
волiчеться, щоб собi лиха якого не заподiяла. А бережучи, заєдно молиться:
"Господи, зцiли, господи, скрiпи, доведи до миру". Сама вже мов не та,  що
вперве по свiтi ходить. За недовгий смутний час  снiгом  побiлiла.  Додолу
похилилась, гробу бажає...
   Третьої днини, як вернула Тетяна знов з лiсу, сказала матерi: -  Я  йду
до Маври. Менi треба Маври. Я прийду. Я прийду знов.
   Мати притиснула її мовчки до себе - i бачить - у дiвчини голова горiла,
очi дивились за чимось широко вперед себе, а сама вона тремтiла...
   - Iди з богом, доньцю, до Маври, з богом i вертай, - виряджала бiдна, а
з рук їй тяжко Тетяну випускати. Але дiвчина, мов лиш вижидала  останнього
слова  матерi,  вирвалась  дико  з  її  рук  i  в  лiс,  мов   несамовита,
поспiшила...
   - Господи, зцiли, господи, скрiпи - вiд смертi сохрани... -  прошептали
знов материнi уста, i вона вернулася в хату.

   Тетяна вже в Маври стоїть на порозi.
   - Правда, Мавро? - було її перше слово, виповiджене  чужим  голосом,  в
котрiм всi струни, що досi грали, пiрвалися.
   - Правда, доньцю, правда, - вiдказує Мавра, i в душi дивується страшнiй
змiнi, що зайшла з дiвчиною. - З ним сама я говорила. Се той, що раз  i  в
мене був. Та як вже i кажу, сама з ним говорила. - I говорячи, не  спускає
Мавра з дiвчини ока. - Смiявся,  донько,  що  саме  я  за  тебе  на  нього
накинулася. "Хлопцевi двi любити можна", - каже. I вiн Дубiвну любить. Хто
б її не любив? За її чорнi брови та за щире серце. Нiкого в життi вiн  так
щиро не любив, як саме Туркиню. Але так вже склалося, що вона друга з ряду
- мусить уступити. I що хоч вiн двi любить, з двома вiнчатися не може. Хоч
би хотiв - то пiп не звiнчає. Що Тетяна хоче вiд нього? Що вiн тут поможе?
Кине Настку? Настка не вiдступить. Страшно Настку  кинути.  Тетянi  легше.
Вона багачка,_ другий посватає, i все буде добре.  Нею  вiн  не  журиться.
Йому гiрше. Вiн має все чорнобриву перед очима, дарма що за тиждень в  них
весiлля. Так буде каратись, доки її не забуде. Самi дiвчата лиха наброїли,
його полюбили, i тепер вiн_ винен. Доста Настка гнiвається, а то ще й вона
_заводить. Як вiн лиху зарадить? Якби знав, зарадив би, але вiн  не  знає.
Нехай вона, Мавра, перекаже Туркинi, що  за  тиждень  в  нього  з  Насткою
весiлля, але вiн її любить... Ой, - зойкнула вкiнцi Мавра, i  мало  що  не
сплакала. - Менi жаль того твого Гриця, донько. Жаль чогось i гiрко.  Менi
жаль тебе, бо ти моя,_ а жаль i його, бо чимось i вiн_ мiй. Господи  боже,
чому воно так склалося? А такий вiн гарний, а така ти  добра,  а  склалося
так  фальшиво.  Саме  як  колись  i  в  мене.  Господи,  прости,   я   хоч
прогрiшилася, чоловiка зрадила, але ти... - i урвала.
   Тетяна не вiдповiдала.
   Стояла бiла, як смерть, все ще коло дверей, не  рухаючись  з  мiсця,  з
очима, що шукали заєдно чогось по  столi,  важко  дишучи.  А  коли  Мавра,
жалiючи її, сказала: "Пропало твоє щастя, донько, пропала  твоя  доля!"  -
вона, не обiзвавшися до неї нi словечком, пурхнула з хати, як вiд  матерi,
i погнала...
   Бiжить бiлою стежкою, розколибана горем, хитається, хоче побороти  жаль
в серцi - i чує, не годна. Пiдпадає йому, вiн її  глушить.  Чує  лише,  що
щось мусить статися. _З нею самою чи з  ним  -  _не  знає.  Щось  потужне,
велике, щось, чого досi не було,  але  мусить,  щоб  убило  те  лихо,  _що
знiвечило її щастя. Те лихо, що таке велике, таке недобре. Господи!  Шалiє
щось в її цiлком роздразненiм вже мiзку. Чому воно тут? Чому таке  сильне?
Вiдтак знов виринає, змагається перша її думка, що  щось  мусить  статися.
Передусiм статися,_ що б убило те лихо,_ що убило  її  щастя.  Вона_  його
уб'є. Вона чує, що уб'є.  Що  годна.  Але  як?  Але  що?..  Вона  не  знає
нiчого... Нараз в її головi починає знов путатися. Хто винен? - питає сама
себе. - Гриць? Нi, Гриць не винен. Вiн її любить, ось сказав i  Маврi,  що
любить. Настка_ винна? Нi. I Настка не винна. I в Настки  щастя  нема.  Її
Гриць не так любить. - Нараз застановляється.  -  А  може,  i  любить?  О,
любить, любить! - закричало щось кривавим зойком  в  її  душi,  перемагає,
заглушує все попереднє. - Любить! Iнакше би не брав. Любить! - _i  тут  же
заливається вона страшним божевiльним смiхом...
   Вiдтак знов вертає, напливає перша думка. Гриць  винен?  Нi,  Гриць  не
винен, її серце каже, що Гриць не винен. Се щось iнше._ Се те лихо  винно,
що в нiм заховалося _i його спиняє. Лихо!!!_ Воно  винувате,  його_  треба
вбити. Вона тото уб'є. Вона... Нараз станула,  мов  укопана,  -  закинувши
руки позад голови, i  роззирається  блудними  очима  по  лiсi,  по  верхах
дерев... Хто їй скаже, як вона до лиха добереться? - заблисло питання в її
мiзку. Хто їй скаже? Нiхто. Бо  нiхто  не  знає.  Але  вона  сама.  Раптом
обзивається нараз щось в нiй. Вона вже знає. Цвiт папоротi їй скаже.  Цвiт
папоротi! Вона знайде цвiт папоротi, i вiн один їй  скаже,  щоб  нiхто  не
знав, нiхто не чув. Скаже. Хто знайде цвiт папоротi, казав їй  раз  Гриць,
той все на свiтi знає, i своє щастя знайде. Отже й вона буде знати. Знати,
як прибратися до лиха,_ як його убити. Вона його уб'є, - шалiє в її мiзку,
- щоб його нiгде не було, в жоднiм закутку свiту. Нi в неї, нi в Гриця, нi
в Настки... Нiгде_ не було. Тодi буде добре.  Але  скоро,  скоро  треба...
iти... скоро... щоб не було пiзно... i як стояла, так звернулася i погнала
в глибiнь лiсу...

   * * *
   Тетяна мовчала i вилетiла так мовчки з хати, не поглянувши на  Мавру  i
поглядом. Недобре стало Маврi  на  душi  з  оцим  мовчанням  дiвчини.  "Що
замикає її уста?" - питала себе сумно. I їй вiд того страшно  за  дiвчину.
Тетяна за цей короткий час вихудiла, зблiдла, очi загорiли,  сяють  дивним
блиском, а далi... Що ще далi _буде?  Щоб  вона,  не  дай  боже,  в  тяжку
хворобу не впала. Або... або... що ще гiрше... аж страшно  подумати,  -  з
розуму не зiйшла... I так буває.
   Тетяна досi нещастя, горя в своєї мами не зазнавала. Змалечку що бажала
- мала; се перший раз в життi - грiм в неї вдарив. Сама власна її доля  на
тiй дитинi, котру всiєю душею викохала, так тяжко повторилася.  В  затишку
мiж горами, в тихiм лiсi, де, здавалося, не могло втиснутися людське  горе
- воно повторилося... Вiд кого потяглося те лихо? - питає в думках  Мавра.
Хто дав початок? А вiн сам,  той  хлопець,  який  вже  вiн  їй  милий!  Як
поглянула на нього, їй привидився сам той _з пусти, через котрого  утопила
свою долю. Межи її долею i Тетяниною рiзниця хiба та, що то з нею скоїлося
в пустi, а оце тут, в лiсах...
   Не втерпiла Мавра з тими думками в своїй тiснiй хатi, як  згадала  свою
минувшину, Тетянине горе - i вийшла.
   Надворi стояв чудовий теплий, тихий вечiр.
   Зорi висипалися на небо, мов порозцвiталися, i Мавра, усiвши на  порозi
своєї хатини, дивиться якусь хвилину в мiсяць. Вiн  виринув  вповнi,  саме
проти неї, над залiсненою стiною сусiдньої гори i яром, з шумлячим потоком
- i нiби зумисне перед її хатиною - станув.
   Навкруги глибока тишина,  повна  святої  тайни,  в  котрiй  все  мовчки
потонуло. Мавра сидить, дивиться, наче молиться до того  мiсяця,  що,  мов
розжареним вуглем пiдсвiчений, неповорушно жарить над  горою.  Вкруг  неї,
куди б i не звернула очi, темнi залiсненi гори, що в мiсячнiм  сяєвi  нiби
краю небес дотикаються i з ними водно спливаються.
   Мавра молиться до мiсяця, в нiм душею потонула, а з тим i  в  Тетянинiм
горi. То вона, то Гриць виринають перед її душею, мучать її, калiчать,  її
серце крається на згадку страшного терпiння бiдної зрадженої дiвчини,  що,
не знаючи зла, i його сама нiколи не чинила, - нараз мов з  небес  в  саму
безодню упала. I все через  нього.  З  другої  сторони,  знов  обзивається
чомусь в її душi якась  струна  жалю  i  за  Грицем.  Вiн  сирота,  як  їй
розказував, без матерi, батька, пiдкинена дитина. Годованець. Звiдки,  що,
яких родичiв? Вiн не знав. На призьбi пiд хатиною  господарiв  в  лахмiттi
знайшли; нiби "в циганськiм", як докоряла iнодi господиня.
   Мавру в спогадi тих слiв мов гарячою кров'ю обiлляло. Її  дитина  з-пiд
її боку зникла, а в багатих господарiв в третiм селi вiдси  в  "циганськiм
лахмiттi" на призьбi якась пiдкинена дитина знайшлася.
   - Господи боже! - зiтхає вона i здiймає в якiйсь  нiмiй  муцi,  молячи,
руки вгору i мов божеволiє на думку, що...  може...  може...  може  -  _аж
скричало щось в її душi - се її син!_  Вiн  же  такий  подiбний...  до  її
любка[32] з пусти, а її дитина бiла_ була, господи боже, бiла!_ Та нi, нi,
се вона ось тут, в тiй самiтностi, та тепер з жалю за Тетяною  збожеволiла
цiлком, з розуму вже  сходить.  Ой,  Тетяна...  -  обiзвалось  над  усе  з
болiсним зойком її серце... Тетяна розбита. Ним розбита.
   Та вiн - чи винен?
   Iнодi - оповiдав вiн їй, оправдуючись перед нею за Тетяну - iнодi  його
серце кудись так тягнуло в  iншi  мiсця,  в  далечину,  на  кiнець  свiту,
здається, що вiн був би без упину iшов. Шукав причини,  сiдав  на  коня  i
гнав з дому, щоб лиш iти, змiняти мiсце. В такiй однiй тужнiй,  добрiй  чи
лихiй годинi стрiнувся з Тетяною в лiсi. Вiн її щиро полюбив. Пропадав  за
нею. Бачив її перед собою день i нiч, її очi, її чорнi брови, її  червоний
цвiт, чув її смiх i тратив розум. Був би її з хати викрав, як той  злодiй,
в свiт навiки втiк, якби не була i вона його полюбила. А як  полюбила,  то
вже в лiсi сходилися, i все було добре. Та Настку мусить брати. Отакий вже
вiн. Хоч застрiль його, а вiн вже такий. I що з ним зробиш?
   - Та й ви самi, матiнко, - казав їй, -  остерiгали  з  карт  не  любити
чорнi очi, бо, мовляли: "чорнi з синiми в пару не укладаються. Бери  такi,
як твої, буде доля ясна". I ,от i  в  нього  воно  не  укладалося.  Мусить
Настку брати. I лиш .одна та Настка його вкупi держить, любить  i  прощає,
хоча б вiн i що зробив. Вона все з ним добра. Тим вона йому й  суджена,  i
вiн її не лишить. Тетяна в своєї матерi одна,  горя  не  зазнає,  поплаче,
посумує, а далi по всiм... за другого вийде. Вiн нею не журиться, хоч йому
жаль красної Туркинi, до серця чи не на все припала. Та що з того? Йому не
суджено...
   Отаке казав їй, як у нього була - i iнше ще.
   Дивлячись вперед себе на гори та небо, засiяне  зорями,  i  на  мiсяць,
вона гiрко усмiхнулася. Як її,  Мавру,  не  жалував  нiхто,  нi  вiн_  сам
опiсля, нi чоловiк, нi родичi, так i бiдну Тетяну тепер i сей_  не  жалує.
От що то любов!..
   Думаючи отаке, Мавра, не помiтивши сього, майже аж сплакала. Бог  знає,
як перенесе своє горе бiдна дiвчина. А її мати? Цiлий  свiй  вiк  за  свою
дитину молилася, людям добро чинила, її саму вiд смертi, голоду врятувала,
- i обидвi вони, мов одна  мати,  над  дiвчиною  дрижали,  сторожили  -  а
прийшлось вкiнцi - вiд смутку-горя зберегти не вспiли.  От  вiдiйшла  нинi
вiд неї, мов пiдстрелена, не обiзвавшись нi словом. Що  думала?  Чим  мала
серце переповнене? Мов говорити забула, так вже з жалю-горя перемiнилася.
   I думає, передумує стара Мавра над молодою Тетяною i  нiчого  не  годна
видумати нi в один бiк, нi в другий. Дала б любисткiв, матригунiв Грицевi,
щоб його до дiвчини назад навернути, та ось як Тетяна накинулась, коли про
те лиш вона згадала. Чисто з  розуму  зiйшла.  Одної  хвилi  говорить,  як
належиться, а там... знов мов з розуму сходить... А  й  Гриця  їй  жаль...
Вона Настки, яку вiн бере, - не знає, а Тетяну знає. О, її Тетяна! Чому не
падала вона йому до пари? Чим не дорiс вiн щастю злучитися з нею? До кiнця
її любити? До кiнця!! Красою своєю? Вiн же красний, як той мiсяць на небi.
Iншим чим? Не знає. I вона чує, що не годна тут щось розiбрати, i  що  тут
щось плутається, заглушує її, що не для її ума... Та їй таки  жаль  Гриця;
хоча вже й так, хоча вона йому i чужа, бiдна циганка лише, якої вiн, може,
в життi i не згадає бiльше - їй чомусь жаль Гриця, i  ворогувати  вона  на
нього не годна. Серце не дає.

   Було вже коло пiвночi, а Мавра все сидiла, тонула в гадках.
   Сон її не брався.
   До мiсяця, зiр молилася, в смутку тонула. Чи  перебув  хто  таку  жалем
перепалену нiч, самiтний, в глибинi лiсiв, як вона? - питала себе.
   Нi. Не самiтний.
   Округ неї столiтня деревина, проти неї мiсяць, а долиною,  в  пропастi,
потiк. Жене, шумить в святiм супокою ночi, виблискується плавучим  срiблом
до магiчного сяєва мiсячного, а в висотi зорi...
   Не самiтний.
   -  Господи,  змилосердися  над  нами,  вiдпусти  нам  грiхи   нашi,   -
прошептала, вдарившись кiлька разiв в груди, Мавра i вернула в хату.

   * * *
   Свiтлиця в Iванихи Дубихи слабо освiчена. Перед великою  iконою  пресв.
богородицi горить, блимає свiтло. Iваниха Дубиха лежить напiвроздягнена на
своїй постелi i надслухує; а надслухуючи, чує, що Тетяна,  котра  недалеко
вiд неї лежить, все з одного боку на другий прокидається... i вiд часу  до
часу щось незрозумiле говорить.
   - Не спиш, доньцю? - питає врештi мати, що сама ще ока не примкнула,  а
все наново горем доньки перемучуючись, кождого її руху стереже.
   - Нi, - вiдказує Тетяна i зривається з постелi на рiвнi ноги.
   - Що то шумить, мамо? - питає.
   - Це ж наша рiка, донько.
   - Рiка?
   - Так. Над котрою наш млин i наша хата стоять.  Та  спи,  доньцю,  спи.
Господь все з тобою. Вiн все стереже тебе. А в твоєї матерi лиш ти одна на
свiтi. Спи...
   - Я йду, мамо, я йду, - вiдказує Тетяна спiшно i вже стоїть  на  рiвних
ногах перед матiр'ю, дивиться на неї чужими блискучими очима. - Я йду.
   Мати жахається її, майже умлiває з жалю-остраху.
   - Куди йдеш, рибчино? -  питає  лагiдно  пiвголосом  i  бере  так  само
обережно руку доньки межи свої долонi.
   - Цвiту папоротi шукати, - вiдказує дiвчина спiшно. - Буду все знати  -
казав Гриць - все. Я йду, мамо...
   Мати бачить перед собою з переляком лиш  двоє  блудних  чорних  очей  з
блiдого змарнiлого лиця.
   - Не йди тепер, донько, нiччю,  -  втихомирює,  давлячися  сльозами,  -
тепер пiвнiч. Пiдеш завтра. Мене_ саму лишаєш?
   - Завтра не пiвнiч, - вiдказує Тетяна i зараз, мов опам'яталася,  сiдає
слухняно коло матерi.
   - Завтра не пiвнiч, донько. Завтра недiля.
   - Недiля. Так, так, недiля, - пiдхоплює Тетяна  i  додає,  надумуючись,
пiвголосом: - Мавра казала: "В недiлю рано",_ i нараз  урвала,  мов  стала
щось iнше пригадувати. А по хвилi почала знов: - В недiлю рано...
   - В недiлю рано, - пiдхоплює собi мати i потверджує: -  В  недiлю  рано
пiдеш. Обидвi пiдемо господу помолитися.
   - Цвiту шукати, - прокидається знов Тетяна неспокiйно i шукає  блудними
очима за чимось у хатi.
   - Цвiту шукати, - повторює спокiйно пiвголосом мати i обiймає i  тулить
хору доньку до себе, коли тим часом її очi заливаються  слiзьми.  -  Цить,
синку, цить. Спи, донько, спи! - утихомирює  її  i  гладить  i  тулить  до
грудей, мов малу дитину.
   - Все буду знати, - каже спiвучим пiвголосом Тетяна i тулиться тiсно  i
довiрочно до грудей матерi, заплющуючи очi мов  до  сну.  -  Все...  бу-ду
зна-ти.
   - Все будеш знати, - вiдказує мати так само пiвголосом.
   - А як снiг упаде, буду в твоїй хатi, - _обзивається знов Тетяна.
   - Будеш у моїй хатi, -  вiдказує  осторожно  шепотом  мати,  зрозумiвши
iнстинктивно, що донька з Грицем розмовляє.
   - Я  прий-ду!  -  кличе  нараз  Тетяна  здавленим  беззвучним  голосом,
затиснувши лице до грудей матерi. - Я прийду.
   - Прийди, зозулько, прийди, - вiдказує  все  шепотом  мати  i  перестає
дихати, щоб божевiлля не зворушувати, рухом не збiльшати. - Прийди!
   - Я Туркиня..._
   - Туркиня моя пишна.
   - Твоя одна на свiтi...
   - Моя одна на свiтi..._
   - Твоя, - шепче Тетяна, як усипляюча дитина.
   - Моя...
   Врештi утихло.
   Тетяна дише неспокiйно, а по  лицю  матерi  зсуваються  чимраз  частiше
великi пекучi сльози.
   - Твоя, - шепче ледве чутно Тетяна.
   - Моя.
   Врештi утихло.

   Iваниха Дубиха не рухається бiльше,  а  дивиться,  мов  на  ангельський
образ, на блiде лице своєї нещасної  дитини,  котра  що  кiлька  хвиль  то
опам'ятовується, то знов блудом думає.
   Через кiлька довгих, мов убитих, хвиль спокiйно...
   Iваниха Дубиха схиляється впослiднє над нею i глядить  крiзь  сльози  i
дрижить.
   Спить Тетяна? Так тихо... тихо...
   Так. Здається, спить.
   Ба нi.
   Не спить. Ось вона пiдносить голову з грудей матерi,  розкриває  великi
свої блуднi рчi i питає знов:
   - Що то шумить, мамо?
   - То наша рiка.
   - Рiка?..
   - Так, доньцю. Що над нею наш млин i наша хата стоять.
   Тодi Тетяна затулює наново очi i, притискаючись з неописаною нiжнiстю i
довiрочнiстю до грудей матерi, усмiхнулась i починає пiвголосом спiвати:
   Гей, на Iвана, гей, на Купала... гей, гей, гей!..
   Красна дiвчина долi шукала - гей, гей, гей!..
   - Гей, гей, гей... - повторює мати i хлипає, давиться своїми  сльозами.
- Гей, гей, гей...
   - Долi шукала, - обзивається впослiднє, засипляючи, Тетяна.
   - Долi шукала, - пiшло умлiваючим шепотом з уст матерi...

   * * *
   В недiлю рано жене Тетяна в лiс.
   Мати не здержує її, бачить - гiрше, як.супротивляється. Нехай, - думає,
- вiдсумує своє горе в лiсi, де його здобула; нехай  буде  їй  якийсь  час
свобода i воля по душi у всiм, що забажає, а там побачать...
   Тут вдолинi вона не годна її успокоїти, тож  як  її  серце  бажає,  так
нехай їй буде. В тишинi лiсу вона поволi подужає.  День  за  днем,  чимраз
бiльше доведе її до спокою. А там... може, i стара Мавра розважить потрохи
своїм словом, вона їй як друга мати, вона, мати, поки що безсильна.

   Iде Тетяна не своїм кроком то в гору, то вдолину бiлою стежчиною; раз з
широко створеними очима, а раз з стуленими, мов дрiмає,  а  все  про  лихо
товпляться в неї думки, та про те, щоб його убити.  Аж  i  опинилася  коло
Маври.
   Але чого вона до Маври? Вона, здається, до неї не хотiла. Вона по  цвiт
папоротi прийшла. Ага! - схаменяється нараз, - вона хотiла того, щоб Мавра
спитала про Гриця, про лихо раду дала. Мавра? - вона розсмiвається.  Мавра
не дасть ради. Її вiд Маври вiдпихає, їй вiд Маври страшно. Мавра  вже  не
любить її... Вона любить Настку.
   Розпачаючи отак, Тетяна не  помiтила,  що  опинилася  коло  вiдчиненого
вiкна Маври...
   Так. Їй вiд Маври страшно. Тому вона пiд її вiкно сховається. I  з  тою
напiвбожевiльною думкою вона притискається пiд вiкно на призьбi  до  стiни
i, заривши руки в волосся, що давно розбурхане  звисає  чорним  шовком  по
плечах, i, стуливши очi, -  сидить  нерухомо.  В  її  душi  заходить  щось
страшне. Вона нараз не знає, чого прийшла. Забула, чого саме хоче. Ох,  як
страшно!  Хiба  пригадає...  i,  нiби  пригадуючи,  вона  безтямки  риє  в
волоссi...
   Чи чує якi звуки округ себе?
   Нi.
   В її головi мiшається i Мавра, i Гриць, i  цвiт  папоротi,  i  вiнок  з
Iвана Купала, i те лихо, що в Грицю заховалося, _i котре вона має убити...
остаточно вона не знає нiчого i шарпає все далi  несвiдомо  довге  шовкове
волосся своє.
   Нараз... здiймає голову i пiдсуває високо чорнi брови... що се? Чи вона
сього досi не чула? В Мавринiй хатi мужеський голос. Вона напружує слух...
i слухає. Слухаючи, мов вiдзискує свiдомiсть, i з тим чим раз, то блiдне.
   Всерединi в Мавринiй хатi чує той самий голос, що передавав їй звiстку,
що Гриць Настку бере, двох вiдразу любив. Вiн саме оповiдає, щоби їм обом,
Маврi i йому, не йти тепер до  Гриця  признаватися  до  нього,  розповiсти
йому, чий вiн син, бо вiн циганiв не любить - i, може, i господарiв  проти
себе зворохобить, як довiдаються, що вiн... бiдної циганки  син  i  цигана
внук. Лiпше, радить той голос, переждати аж по його весiллi з Насткою. Вiд
сьогоднi за тиждень в недiлю їх весiлля. Вони  пождуть  i  аж  по  весiллi
пiдуть до нього i розкажуть все. Та тут вже Тетяна стратила знов рiвновагу
душi. Зачувши наново про весiлля Гриця з Насткою, вона  не  своїм  голосом
скричала - i блискавкою з свого мiсця зiрвалася. А коли Мавра, несамовитим
окриком викликана, спинилась на порозi, а за нею i старий Андронатi,  вона
вже знов в лiс погнала...
   Знов той страшенний старець, що мов з пекла виринув,  той  самий  i  те
саме повторив! Знов про Гриця i Настку. О, о, о! Знов, i знов, i знов!.. I
знов дiється з нею  щось,  чого  вона  не  знає.  Бiгла,  доки  сил  було,
дряпалась на гору, мов за нею гнав хто, а  далi  зсувається  безсильно  до
землi i бачить: вона пiд "Бiлим каменем". Так. Тут вона з ним сходилась, i
тут вiн зараз буде.
   - Грицю! Я тут! - закликала далекосяглим приманюючим голосом i - ждала.
Не довго ждала так. В нiй пiднялась нова думка: "Прийде вiн?" А  зараз  по
тiм пiдсунулась iнша: "Хто винен? Синьоока Настка? О нi. Настка не  винна.
Гриць винен? О нi; вона його любить, i вiн нiчого не  винен.  Вiн  нi.  Се
лихо винно. Лихо в нiм сховалось,_ щоб його  нiхто  не  найшов,  що  Гриця
здержує до неї вийти, що її щастя убило. Се воно_ винно. Вона  його  уб'є.
Вона його в Грицю найшла, i вона його в нiм уб'є. Так, в нiм. Не буде його
вiдтак нiде. Нiде, нiде на всiм свiтi. Тепер вона йде до Гриця  i  розкаже
все. Нехай знає i вiн. Вона йде до Гриця..."  I  пiдносячись  на  руках  з
землi, свої широко створенi очi спиняє нараз на широколистiм  зiллi  з-пiд
"Бiлого каменя"...
   - Гей, скiльки його тут! Його тут повно. Гей, Мавро! - кличе задихана з
дикою якоюсь втiхою. - Твого зiлля  повно!  "Ага,  Мавра!  -  заблисли  їй
спогади про стару циганку, i знов починає  їй  в  мiзку  плутатися.  -  Що
казала Мавра про зiлля з-пiд "Бiлого каменя"?  Хвильку  надумується.  Вона
знає що. Воно про всяке лихо_ - учила Мавра. "В недiлю рано  -  _казала  -
зiлля копати, в понедiлок пополокати, в вiвторок варити, а в середу.."  _в
середу?" - киплять в її головi думки i тут нiби вмовкають...
   Вона усiла наново на землю коло зiлля,  пiдсунувши  високо  чорнi  свої
брови, i - нагадує. В середу?_ "В середу", - щось Мавра казала.  Га,  вона
вже знає, - стрiлило їй нараз блискавкою через ум. В середу, казала Мавра,
зiллям лихо приспати,_ а в недiлю весiлля!!
   Так. В недiлю, казав старець, в недiлю весiлля. I  з  тим  задивлюється
знов на зiлля. Його тут повно. Аж само в руки лiзе, то треба рвати.  Мавра
буде рада, а вона уб'є ним лихо, що в Грицю  сховалося._  Але...  борзо...
борзо... щоб не утiкло. I з судорожно дрижачими пальцями, в шаленiм  майже
поспiху, неначе за нею стояв хто та наганяв до того, копає,  рве  зiлля  i
ховає в подолок. Вiдтак, нарвавши його  над  мiру,  стає  на  рiвнi  ноги,
опускає голову низько назад, що довге її волосся майже  дотикає  землi,  i
кличе з  усiєї  сили:  "Я  прийду!"  А  зараз  по  тiм,  наслiдуючи  голос
жайворонка,  кличе  щасливо:  "Люблю!.."  -  Врештi  вмовкає,  задивившись
великими очима та пiдсуненими вгору бровами кудись  далеко,  i  слухає:  з
другої сторони скали, мов аж тепер дiйшло, обзивається почерез пропасть  i
тут же завмирає: "Люблю!!"
   Настав вечiр в середу перед весiллям.
   Мавра стоїть коло своєї лави i перебирає при свiтi  зiлля,  роздумуючи,
котре б дати Тетянi, щоб її жаль за Грицем утихомирився.  Вона  була  саме
нинi знов у Iванихи Дубихи, яка зз сей короткий час з горя побiлiла.
   Та от вже i перебрала зiлля. Вона  дасть  Тетянi  зiлля  з-пiд  "Бiлого
каменя". Воно добре, чудотворне. Як дати його мало, воно в сон кидає  -  з
примiвкою: серцю, головi дає спокiй; а дати забагато, воно iнодi i  смерть
приводить.
   Нараз в тих гадках вона зупиняється. Нi. Нинi вона вже не годна  Тетянi
зiлля дати. Вже пiзно, i Тетяни вдома нема. Хiба, може, завтра. Вже третiй
день, як вона, нещасна, лiсами блукає, ба навiть десь аж в  сусiднiм  селi
її бачили, де й ночувала. До того нинi обiцявся i батько прийти до неї,  а
може, й зараз надiйде, тож не пiде з хати.
   Так розгадувала Мавра, перекладаючи i перебираючи рiзне своє зiлля.
   На всi гори, скiльки тут здiймаються, немає щасливiшої вiд Маври.  Вона
вiднайшла свого  батька,  якого  вважала  мертвим,  i  знає,  що  Гриць  з
угорської границi, годованець Михайла Дончука, се її, вкрадений  вiд  неї,
її син. Довiдавшись про те все, її бралося зразу божевiлля з радостi. Вона
бiдна, змарнована циганка, сама на цiлу гору,  на  цiлий  лiс,  вона  мати
прекрасного хлопця, а її  батько,  Андронатi,  живий.  Був  ось  тут.  Вiн
довiдався  припадком  вiд  Гриця   i   Настки,   що   на   Чабаницi   живе
циганка-ворожка сама одна i зараз же вiдшукав її.
   Господи боже! Плакала вона з горя, з злиднiв, з турботи i  жалю,  туги,
але плакала i з радостi, коли батько ступив в її хатину i вони  пiзналися!
Вiн ледве пiзнав її, так вона постарiлася, а вона аж  перелякалася  довгої
бiлої його бороди i згорблених плечей. А вiдтак настало  каяння.  Вiн  вже
був пiд її хатиною, тяжкою зимою. Впрошувався, вмолювався, а вона його  не
пустила! А вже тодi були б вiднайшли себе, був би вiн,  бiлоголовий,  коло
неї зажив, нараз тяжкою зимою не вертав в Угорщину  Мавра  каялася,  гiрко
плачучи. А вже тодi сповiщала їй карта, що в її хату падуть два чоловiки.
   Старий i молодий. З одним щастя, з другим горе.
   - З вами щастя, тату, - говорила зразу, - з вами щастя, а з  котрим  би
горе?
   - Був ще в неї хто з чоловiкiв? - питав старий. -  Вiд  часу,  як  вона
його не приймила? Було пам'ятати. Пригадай.
   Вона гадала, роздумувала, аж i пригадала! Лиш один був пишний-препишний
хлопець на чорнiм конi. Йому вона  i  в  карти  кидала,  долю  вишукувала.
Остерiгала двох не любити i сповiщала далеку дорогу;  щастя  йому  падало,
але губилось в дорозi, та се вона йому не казала. Вiн їй добре заплатив...
   При тiм її  оповiданнi  в  старого  Андронатi  очi  усмiхнулися  чорним
блиском.
   - Не питала вона, як вiн називається? - питався. Не питала. Лише  знала
стiльки, що вiн викликав в її душi жаль, бо такий, як вiн,  був  лиш  той,
котрого вона, грiшна, любила i через нього в своє горе попала.  Молодий  i
красний. Точнiсiнько так вiн виглядав.
   Тодi розказав їй  старий  батько,  як  поступив  собi  з  нею,  щоб  їй
врятувати життя, на яке Раду напосiвся.  Тодi  напоїв  вiн  всiх  трунком,
заправленим зiллям, а за тим i її саму, щоб могти її винести. Слава  богу,
йому все вдалося. А дитину мусив пiдкинути багачам, щоб не вбив  її  Раду,
далi, щоб коло хорої в лiсi не загинула,  i  лiпшої  долi,  як  циганська,
зазнала... Про неї, Мавру, сподiвався, що вона не пропаде в  свiтi,  найде
притулок мiж добрими людьми, i вiн її колись вiднайде.  До  внука  вiн  не
признавався, щоб не пошкодити циганським походженням, а все лиш  вiд  часу
до часу навiдувався, щоб переконатися, як йому живеться. I переконався, що
в добру годину пiдкинув дитину, бо в  добрих  руках  опинився  хлопець.  А
тепер вiн її на всю милiсть просить не признаватися ще до нього,  доки  не
вiддiлить йому його господар землi, не стане вiн газдою  в  своїй  власнiй
хатi. Його господарi - люди заможнi, гордi, могли б дiда i  матiр  з  хати
викинути, а хлопця не надiлити землею. Нехай вона ще жде,  нехай  мовчить,
як i вiн, а все вийде на добре! Хлопцевi  i  їм.  Ось  вiн  скiльки  рокiв
мовчав, як камiнь, i на добре вийшло. Гриць незабавки  жениться,  пiде  на
своє, а його молода, добра бiлолиця дiвчина,  заможна,  обiцяла  йому,  що
вiзьмуть його, старого, до себе. Вiн їй зробив одну прислугу i на її помiч
найбiльше числить. А як вiн коло них раз опреться, Гриць матерi  своїй  не
випреться. Тепер нехай вона ще помовчить i хлопцевi щастя не псує. Вони на
весiлля пiдуть, здалека будуть, як бiднi, придивлятися; на весiлля вiн  їх
просив, а там... нехай  жде.  Прийде  час,  заговорять.  Мавра  опиралася.
Плакала, рвалася йти до сина. Але батько лаяв i кляв, ба навiть, по своєму
звичаєвi, з лютостi кiлька разiв її ударив. Аж тодi Мавра покорилася  його
приказовi i з його радою погодилася...
   Тепер лиш одно її щастя мутить, одно її гне додолу, давить. Велике горе
Тетяни, заподiяне її сином, i бiль доброї Iванихи Дубихи.  Чому  не  любив
Гриць Тетяни до кiнця? До кiнця? - _питала  вона  в  розпуцi  майже  сотню
разiв. Який оборот було би все взяло  як  для  них  обох,  для  її  бiдної
матерi, так i для неї самої! Чому, сину мiй, чому роздвоїв так свою  душу?
А ще й вона_ причинилася до Тетяниного горя,  ворожачи  йому,  остерiгаючи
його... перед чорними очима!..
   Жура i жаль про Тетяну не дає їй спати, не дає їй їсти. Вона чи  не  на
все життя позбавлена. Хто знає, чи й прийде вже цiлком до давнього  розуму
Тетянка! Хвилинами вона, здається, нiби  при  умi,  оповiдала  їй  Iваниха
Дубиха, а хвилями божеволiє, не пiзнає, не  бачить  нiкого,  а  все  Гриця
згадує i лихо._ Який кiнець тому буде? Чому,  боже,  так  тяжко  людям  до
щастя дiбратися? От хоч би тепер i їй. Сина вiднайшла, а Тетяну - тратить.
Сама майже не знає, хто тепер ближчий її серцю. Вiн чи  вона?  Тепер  одно
вiнчається, а друге остає без долi, розбите...
   Чому Тетяна їй не звiрилася? Цiлком зараз спочатку? Чому так таїла, щоб
мати не розвiдалася? Як тут тепер рятувати? Як усунути лихо? А тяжке лихо!
Мавра аж сплакала, згадавши молоду дiвчину чудову, та -  збавлену  власною
її дитиною.
   Вiдтак гiрко усмiхнулася. Ось як син в батька вдався! Двi душi  в  нiм.
До Настки горнувся, а її Тетяну любив. О, коби Тетяна була  зараз  з  усiм
призйалася. Ба... Коби!_ Коби вона була  тодi_  знала,  що  її  син  живе.
Тодi!!! Але батько... i нараз урвалися її  думки.  Вона  _винувата.  Вона,
однiсiнька вона.  Батько  її,  ще  коли  впрошувався,  молив,  а  вона  не
впустила. Тодi вiн закляв. А вiн страшно кляв. Чи не закляв  вiн  тодi  її
щастя, а прикликав горе?
   Не винен тут нi Гриць, не винна нi Тетяна, а винен... винен...  хто?  -
питає себе Мавра i плаче. Грицю ти мiй, сину, чому так  в  батька  вдався?
Чому не в матiр... i тут, як перше, думка її урвалася. Чи була вона,  його
мати, лiпша?_ Вона ж мала чоловiка, а зрадила_ його. О, о, о! - застогнала
нараз i вдарила з жалю нараз п'ястуками до голови. "Грiх,  грiх,  грiх!  -
ридало її серце. - Який страшний, великий, який без кiнця. Грiх_ винуватий
всьому, вiн один!.."
   Але вона ще врятує Тетяну. Нехай буде, що  буде.  Тетяну  вона  врятує.
Коби лиш до недiлi, коби лиш по весiллi, вона вiзьметься до  неї,  приведе
назад до розуму, ладу. В недiлю рано-ранесенько пiд "Бiлий  камiнь"  пiде,
зiлля накопає, буде пробувати. Зразу самим зiллям потрохи усипляти, вiдтак
примiвками, вiдтак через сiм недiль мольбою  до  нового  мiсяця,  доки  не
успокоїться. А там... з часом вона Гриця забуде i за другого пiде.
   Отак думає, передумує Мавра, перебираючи та  впорядковуючи  рiзне  своє
зiлля, котре вже вiд чого, коли нараз чує.. щось застукало до її дверей.
   Вона прокинулася.
   Хто до неї о такiй пiзнiй годинi?  Се  вже  далi  пiвнiч.  Вона  ще  не
лягала, бо батька вижидала. Пiшов по милостинi до недалекого  мiстечка.  А
вона тут за скорбними думками та всiм своїм зiллям сном припiзнилася.
   Чи не Тетяна се?
   - Хто там? - по звичаю своєї осторожностi питає i надслухує.
   - То - я! - вiдказує якийсь голос.
   - Тетянка? - питає Мавра i надслухує знов, може, й вона, нещасна, лiсом
блукала i за свiтлом до неї добилася.
   - Нi! То - я! - вiдказує знов той голос.
   Мавра вiдчинила.
   Перед нею станула дiвчина. Висока,  молода,  в  лицi  бiла-бiлiська,  з
заплаканими очима.
   Цiкаво придивляється їй Мавра, i її  переймає  при  видi  цiєї  дiвчини
прикре почуття.
   - Тобi що, доньцю, о такiй пiзнiй годинi? - питає. - Тепер далi пiвнiч.
Але сiдай - ось тут. Твої очi плачуть. Чи й  серце  плаче?  В  кого  серце
хоре, нехай  iде  до  Маври,  -  говорить,  мов  молитву,  Мавра,  а  сама
блискучими своїми очима аж пронизує.
   - О, рятуйте, мамцю! - кличе дiвчина з розпукою i падає на лаву.
   - Мiй суджений хорий, може,  i  умре.  Крiзь  сон  говорить,  нiхто  не
розумiє. Ой мамцю, рятуйте! - i з тим заридала. Далi,  зсунувшися  додолу,
здiймає розпучливо руки вгору i  молить.  -  Царю  ти  небесний  -  чим  я
провинилася? Чому мене караєш? Я ж не винувата. Я вiрно його любила, тiло,
душу дала, то... вона... вона!!_ - i, не докiнчивши, знову гiрко заридала.
   - Цить же, доньцю, цить же, -  вспокоювала  Мавра  i  пiднiмає  дiвчину
догори. - Кажи, що твому судженому i чия ти дитина, а  зможу,  порятую,  в
горi вас не лишу.
   - Я, Настка, Грицева суджена! - кличе дiвчина з невимовним жалем i знов
здiймає, благаючи, руки  до  Маври  вгору.  -  Йому  починено._  Рано  вiн
поснiдав, вiдтак впав у сон i так спить все  i  спить.  Спить  мертвецьким
сном. Зразу в снi ще згадував, що хтось там iшов, що вiн зараз прийде,_  а
далi вмовк...
   - Грицева наречена? - скрикнула тут Мавра, а сама  сiпає  дiвчину,  мов
божевiльна.
   - Грицева.  Я  Грицева!  Я  його  суджена,  а  в  недiлю,  мамцю,  наше
весiлля...
   - Грицю! - скричала Мавра страшним криком розпуки i зсунулася на землю.
- - Сину!!! Сину ти мiй, сину! _Ось уже гине, ось уже вiдходить; ледве  що
найшла! Грицю, жди на свою матiр, вона вже йде. Жди, не гинь!!  -  Останнi
слова її, викликанi якоюсь нелюдською силою розказу[33] перемiнили її саму
нечувано. Вона зiрвалася на рiвнi ноги, вхопила  клунок  з  своїм  зiллям,
пiрвала дiвчину за руку i обi погнали...
   Бiжить стара Мавра пiд гору  i  проти  вiтру  окриленим  кроком,  важко
вiддихуючи, стогнучи. Летить, здоганяє Настка, i туй-туй паде. Лиш одно її
пiддержує, вiра в силу Маври, а коли б не те, вона б далi не годна.
   - Йому починено, його затроєно! - кричить в один голос до старої Маври.
- Пiд вiкном найдено пляшку, а пастух наш бачив дiвочу постать, як  летiла
лiсом, якась чорноброва..._
   - _Тетяна! - кричить Мавра i сама  стає.  Мороз  її  переймає,  i  вона
хреститься. - Ось що грiх, що грiх! - _стогне i звiльняє крок -  далi  вже
не годна...
   Було в четвер рано, як на мiсцi  стали,  а  коли  стали,  було  вже  по
всьому. Гриць вже перенiсся...

   * * *
   Коло Грицевої хати - сум i повага.
   Посхилялись старi газди всi, що Гриця знали.  Посхилялися  в  смутку  i
мовчки  ждали.  Умлiває  в  хатi  бiлолиця   Настка,   молодицi   плачуть.
Товаришi-хлопцi походжують, утираючи  сльози.  А  матерi,  перешiптуючись,
хрестяться i моляться...
   Перед хатою лише що скiнчилася тяжка,  гiрка  сцена.  Циганка  Мавра  в
нечуванiй розпуцi кидалася вовчицею на старого  батька.  Вiн  її  сина,  -
заводила, - вiд неї забрав, пiдкинув багачам, щоб зазнав лiпшої  долi,  як
циганська, i ось яка доля постигла його в багатствi...
   I нiхто не бачив досi такого ридання, такого  поведення,  як  у  бiдної
циганки. Кидалася лицем до землi, роздирала на  собi  одiж,  знiмала  руки
розпучливою мольбою догори, а все промовляла.  Спiваючи,  ридаючи,  заєдно
розпачала - аж доки не ув'яла:
   Старий Андронатi зразу боронився, а вiдтак умовк.
   Зсунувшись з всею ваготою свойого старечого  тiла  на  свiй  жебрацький
костур - вiн мовчав. Сам не замiтив, як остаточно  по  голосiннi  зболiлої
доньки заслухався в жалiбну гру трембiти, що неслась горою недалеко хати.
   Вона йому нагадала своїм смутком щось давно минуле.
   Давно-давненько,  дуже  давно,  вона  також  так  смутком  вигравала  -
пригадав вiн собi.
   Вiн тодi стояв рано зi сходом сонця високо на горi сього села i  держав
бiлого внука на руках...  Держачи  отак,  глядiв  в  сивiй  ранiшнiй  iмлi
.дитинi за долею. Iмла не здiймалася. Не бачив вiн тодi через iмлу  сонця,
але воно було! В його внука була_ доля. Ждала лиш на нього,  як  те  раннє
сонце за iмлою - чому не осягнув її?..

   * * *
   Мiж присутнiми в хатi й Iваниха Дубиха.
   Дожидає Тетяни. Може, хоч тут вона з'явиться. В домi її нiде не було; i
нiхто її не бачив. Ходить i ходить лiсами, людей уникає.
   Прибувши сюди, Iваниха Дубиха занiмiла. Нiхто вiд неї слова  не  почує.
Мов забула говорити. Лиш вiд часу до  часу  засуває  дрижачою  рукою  бiле
волосся назад пiд чорну свою хустку. Жде.
   Може ж, дiждеться...
   Люди ззираються на неї, перешiптуються, а їй  те  байдуже.  Її  очi  не
плачуть, її уста стулилися, лиш душа чимраз кам'янiє.
   Та ось перед порогом шелест. Її Тетяна? Нi. То Мавра появилася в хатi з
батьком, на сина вдивляється. Нараз - що се? Сину  божий!  Знадвору  попiд
вiкна доходить спiв, нерiвний, предивний. Iваниха Дубиха бiлiє,  хилиться;
сим разом се вже Тетяна.
   Так. То вона.
   Висока,  худа,  блiда,  з  розшарпаним   волоссям,   червоними   маками
заквiтчана, з очима, що нiкого не бачать, то - вона._
   Нiхто не рушається.
   Входить i, пiдсовуючи високо чорнi свої брови, прикладає палець до уст,
мов наказує мовчання, i обзивається напiвспiвуче: "В недiлю рано  я  зiлля
копала, в понедiлок рано пополокала..._ цить, Мавро, - додає, прохаючи,  -
в вiвторок,_ Мавро, - додає, прижмурюючи очi, мов  нагадує  собi  щось,  -
зiлля я варила, а в середу рано... - _нараз уриває...  -  цить,  Мавро,  -
просить з неописаною нiжнiстю в голосi i цiлковито блудними очима, - цить,
я лихо_ убила... твоїм  зiллям,_  Мавро,  з-пiд  "Бiлого  каменя".  А  вiн
переспиться._ Цить! А в недiлю весiлля.  Цить!  -  i,  вмовкши,  вона  жде
хвилинку, опустивши, мов з  глибокої  утоми,  голову  аж  низько  назад  -
затулює очi... Всi закаменiли.
   Нi, не всi. Мавра мовчки з змiїним безшелесним рухом одна  наближується
до неї.
   - Суко!_ - скричала нараз не своїм голосом. - Ти  мого  сина_  струїла.
Ти, ти, ти! Гинь! - _i одним-однiським п'ястуком валить дiвчину додолу. Та
тут вже Iваниха Дубиха опинилася коло доньки.
   - Стiй! - крикнула, що всi потрухлiли. -  Мене_  ось  добий.  Вона  вже
готова, а мене добий!_
   Вiдтак,  пiднiмаючи  доньку  на  ноги,  що  судорожне  за  свої   цвiти
вхопилася, спитала побiлiлими устами:
   - Доню моя люба, одна_ в мене в свiтi - ти_ Гриця струїла?
   Тетяна усмiхається.
   - Цить, Мавро, - шепче, пiдсуваючи високо чорнi брови, -  лихо  в  нiм_
сховалося... цить! Вже нiде лиха не буде...
   - Доню! - молить ще раз мати з надлюдською якоюсь силою i тулить  нiжно
доньку до себе, як малу дитину. - Ти? Скажи правду всiм,  ти?  Як  господу
богу скажи...
   Тетяна дивиться довго матерi в очi, мов пригадує  собi  щось,  а  далi,
тулячись з правдивою нiжнiстю дитини до грудей матерi та  хапаючись  знов,
як  перше,  судорожне  за  свої  цвiти,  починає  любо,  пiвголосом,  нiби
переказуючи тайну, нiжно спiвати:
   Гей, на Iвана, гей, на Купала... гей, гей, гей!..
   Красна дiвчина долi шукала - гей, гей, гей!..
   Та вимовивши  послiднє  слово,  вона  виривається  нараз  несамовито  з
обiймiв матерi i вилiтає стрiлою з хати...
   Мовчки... без словечка... повалилась Iваниха Дубиха додолу...

   * * *
   Поховали Гриця, розiйшлися люди.
   - Ходiм, Мавро, - обiзвався вже  по  всiм  старий  Андронатi  до  своєї
доньки. - Ходiм мiж циган. Тепер ми тут знов старцi...
   - Ходiм, тату, - каже Мавра твердо, як камiнь, i подала старому  довгий
костур в руки. - Тут вже мiй грiх скiнчився.
   I пiшли.
   Злегка лиш колишуться тi сосни i смереки, яких вони, iдучи не раз бiлою
стежкою, мимохiть дотикались злегка, i колишеться лiсовий шум  в  воздусi,
успокоюючи порванi струни в душах, доки не вийшли  з  лiсу;  а  коли  його
оставили, вiн згубився цiлком, i над лiсом схилилася нiч...

   * * *
   Iваниха Дубиха перешукала з людьми  чи  не  весь  лiс  i  сховки,  куди
заходила Тетяна, i не найшли її. Вона без слiду пропала. Настала вже чи не
сама пiвнiч, а Iваниха Дубиха лежить обезсилена на своїй постелi -  заєдно
надслухує. Її серце каже, що Тетяна верне; от-от  уже  пiвнiч.  От-от  чує
вона шелест. Тетяна верне сама, як не раз вже. От-от зазорiє. I - коби вже
й зазорiло... А як вона верне,  тодi  забере  її  з  собою  в  монастир  i
вiддасть її господу богу. Господь один її зцiлить - скрiпить. Господь один
- а вiдтак нехай дiється далi його божа воля...
   В хатi тихо, мов у святинi, лиш дрiбне свiтло блимає  i  часом  прискає
перед iконою пречистої дiви, -  Iваниха  Дубиха  жде,  надслухуючи,  i  її
стуленi очi заливаються безустанно слiзьми.
   От-от - знов якийсь шелест. Нi. То рiка. Вона не вмовкає. Кiлька  разiв
i збудиться вона з пiвсну, рiка все її дразнить, мов чогось домагається.
   Нараз... i тепер вона не помиляється. Вона чує.  Чує  виразно,  лиш  не
знає розрiзнити - що се. Чи се бренькiт бджiл причувається їй, чи се нiжнi
струни, чи се ангельськi голоси? Не знає. Але вона чує i не помиляється.
   Попри її слух пересовується легко, мов сонна мрiя, мов бренькiт  бджiл,
мов шовк, що волiчеться по струнах - предивно нiжний, спiвучий  голос,  що
всю її душу мов у облаки небеснi здiймає:
   Гей, на Iвана, гей, на Купала... гей, гей, гей!..
   Красна дiвчина долi шукала - гей, гей, гей!..
   Iваниха Дубиха прокинулась, зiрвалася. Господи боже, се Тетяна! Так. Се
був голос Тетяни. Вона чула виразно, що се був її любий голос. Вона  шукає
пiд вiкном дверей i спiває...
   Iваниха Дубиха встає як змога скоро,  спiшить,  хитаючись,  до  дверей,
розриває їх i бачить.
   Вона, мабуть, спала. Надворi ясний день, усмiхається сонце i вказує все
ясно - лиш Тетяни нема. Iваниху Дубиху обняло зимним  потом.  Чи  їй  спiв
Тетянин лиш приснився? Чи чула вона  його  справдi?  Та  тут  заблисла  їй
страшна думка до голови, i вона спiшить до челядi...
   Iдуть всi над рiку, шукають ще й там. Може, знайдуть хоч там слiди.
   Пiшли...
   Не довго iшли.
   Там, де глибина царювала, де камiнь-велет спокiйно означав  неповорушну
глибину рiки, де на дно її утонув колись Тетянин вiнок, стояв на  поверхнi
блискучої води, притулившись до каменя, один великий цвiт червоного  маку.
Другий, припершись аж до  берега  рiки,  ждав  -  i  як  той,  i  собi  не
рухався...
   Стоїть Iваниха Дубиха i дивиться без слова на тi два цвiти, а з  нею  i
вся челядь.
   Довго, довго дивиться вона на них - далi вiдвертається...

   Вiдвели Iваниху Дубиху.


   Чернiвцi, в квiтнi 1908.




   [1] Пристроєний - одягнений.

   [2] Фортуна - щастя. (Прим. О. Кобилянської)_

   [3] Р а й - отаман, циган-проводир. (Прим._ О. Кобилянської_)_

   [4] Спенцер - одяг на зразок жилетки

   [5] Пуста (пушта) - степ в Угорщинi.

   [6] Полум'я змагайте - роздмухуйте полум'я

   [7] П у г а р и к - чарочка.

   [8] Х и ж у н - беркут.

   [9] Вивiрка - бiлка.

   [10] Противно - навпаки.

   [11] Пiдхлiбство - облесливiсть.

   [12] Бесаги - сакви, торба.

   [13] Р а б i в н и к и - грабiжники.

   [14] Туск - бiль, журба.

   [15] Оногди - недавно.

   [16] Найборше - найшвидше.

   [17] Починщина - примана.

   [18] Опустити - залишити.

   [19] Розпачати - впадати в розпач, виявляти розпач.

   [20] Господарка - господарство

   [21] Розказувати - наказувати.

   [22]Петльованець - годованець.

   [23] Удовiднити - довести.

   [24] Синку - так на Буковинi кличуть нiжно i хлопцiв, i дiвчат.

   [25] Ноша - одяг.

   [26] Розстрiлювати - розкидати.

   [27] Надвечерiє - нiч перед якимсь святом.

   [28] Зрадити - тут: розкрити, показати.

   [29] Збиточне - жартiвливо.

   [30] Давно по словi - давно дали  одне  одному  слово,  домовилися  про
одруження.

   [31] Наборзi - нашвидку.

   [32] Любко - коханець.

   [33] Р о з к а з - наказ.

Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT

Оцените этот текст: