ерi. Та ось вiн кланяється, складаючи руки побожно на грудях, як бачила се лиш у Маври, коли її хто обдаровував i вона з великою пошаною дякувала - i нараз станув. Вона перелякалася його. її перестрах перед ним змагається, хоча вона не була боязлива, - i вона се укриває. Та вiн помiчає се i схиляється вдруге покiрно перед нею. - Не лякайся, доньцю, старого дiда, - каже. - Вiн заблудив тут у лiсi, а йде далеко i нiкому кривди не робить. Та добре, що ось тебе_ тут подибав, - каже далi i блиснув якось з вигребущою злораднiстю чорними очима з-пiд бiлих брiв. - Чого б я лякалась? - питає Тетяна, а сама уступає старому з дороги, щоб вигiдно перейшов попри неї стежкою та скорше пiшов далi. Вiдтак вибирає спiшно ще дещо з Мавриного вузличка i передає дiдовi. - Приймiть, добрий татку, за душi помершi, - каже вона, покiрно прохаючи, - та скажiть, будь ласка, звiдки саме прямуєте? Чи з далекої дороги? I в далеку дальше? - Нi, добра доньцю. Я сьогоднi лиш здолу, з вашого села, - вiдказує старий циган, а сам чомусь дивиться пильно на молоду дiвчину, що в великих червоних цвiтах, мов русалка, перед ним опинилася. - А зiбрали доста милостинi в нашiм селi? - питає Тетяна i усмiхається насилу, а з душi рада би утекти вiд старця якнайскорше i найдальше. - Доста. Спасибi всiм добрим, що спомагають бiдних. Добре_ обдарили. Не дурно_ звертався я до них; та i про що хотiв я розвiдатися - _розвiдався. Нинi я в тiм селi втретє зряду. Бiльше задержуюсь в селi Третiвцi. Перший раз був я ще перед двадцятьма роками, бодай би не згадувати, другий переходив я раз зимою, а оце по раз третiй - а може, й останнiй, не знаю, як ще доля далi покермує. Та мусив iти. Взяв на себе дещо зорудувати - других порятувати, то й прийшов. Але бiльше хто зна чи ще прийду. - Чому? - питає довiрочно дiвчина. - Старiсть не пускає. Та й хто схоче старого цигана тримати? - вiдповiдає дiд, а вiдтак, спершись на жебрацький кий, задумався. Та роздумуючи отак, вiн все боком дивиться на дiвчину. Вона се вiдчуває, i вiд того її збирає знов ляк. Врештi обзивається дiд: - Не сказала би ти менi, доньцю, чия ти? Така красна, пишна, пряманчива? - Я донька вдовицi, - каже скромно, поважно Тетяна. - Вдо-ви-цi? - нiби чудується дiд. - Вдовицi. - А-га! - вiдповiдає старець протяжно i знов мiрить її оком. її, i її червонi цвiти, i золотi пiвмiсяцi, що хитаються звiльна в ухах за порушенням голови. - А, - починає протяжно вiн далi, - коли вже вдовицi, то, може б, ти i перебрала за мене одну невелику орудку, щоб я мiг назад в своє село вернутись. Мене там ждуть, i менi спiшно. - Чому нi? - обзивається Тетяна поважно, з душi рада, що є надiя позбутися скоро старого дiда-цигана - i пiдсуває брови, як все, коли чудується. Та чомусь її знов огортає перестрах перед старим. - Так от скажи насамперед, - починає дiд, - чи знаєш ти млинарку Iваниху Дубиху? Богомiльну паню, для бiдних милостиву? - Знаю, татку, знаю, - вiдказує на те запитання весело i довiрочно Тетяна з щирiстю. - Що має на всю хату одну-однiську дочку. Пишну та пещену, на все село найкращу. Тетяна спаленiла. - Знаю, дiду, знаю, - каже, уникаючи його гострого погляду, i усмiхається. - Знаю їх обох. Та що тобi до них? До Iванихи Дубихи що? - До старої, синку, нi. Менi до молодої дiло, - вiдказує дiд, - красної чарiвницi, що зводить хлопцiв з розуму, та що - як кажуть - чорними бровами вiдьмує, червоним цвiтом манить, а очима перемагає. Тетяна розсмiялася. - Туркинею її звуть. - Туркинею, дiду, - повторила дiвчина, а сама чим раз, то поважнiє, вiд дiда вiдлетiти б рада. - Що вам, татку, за дiло до Туркинi? Кажiть скорiше, - напирає нараз прямо, - бо менi квапно далi. Я iду до бiдної, несу їй їстки, i вона жде мене. - _До бiдної? - питає дiд i приглядається недовiрчиво молодiй дiвчинi, а ще бiльше її червоним цвiтам. - До бiдної. - Тож нехай тебе пречиста благословить за твоє добре серце. Одного вже надiлила, а другiй ще несе. От добра ти i щира. А чия ти, доньцю, щоб тебе згадати? - допитується знов i не спускає з неї ока. - Се пусте, - вiдказує Тетяна нетерпляче. - Краще ви скажiть, що вам вiд Туркинi треба, що, як вже кажуть, вiдбирає розум. Дiд зiтхає, випростовуючись, та, нiби побачивши щось незвичайне над головою молодої дiвчини, починає: - Тяжко, синку, серце другому ранити, та вже як просили, коли вже так треба, коли захотiли, то й перекажу. - Хто просив? - питає Тетяна, а сама аж тремтить вiд чогось незнаного. - Синьоока Настка._ - _Не знаю її, - каже Тетяна i пiдсуває брови. - Настка з Третiвки, що має вiддаватися, - вiдказує старий. - За кого? - питає Тетяна, i її очi мов розширяються в хвилi ожидання його вiдповiдi. - Зараз, донько, не перебивай. - I що ж синьоокiй Настцi вiд Туркинi треба? - Вона, - починає знов дiд, - так просила. Стань - казала - перед Туркинею i таке скажи: "Я зачув, Туркине, що ти любиш Гриця, найкращого хлопця з угорської границi. Що ти починяєш цвiтом i словами, що ти твориш лиха, вiдбираєш щастя. I чув я, Туркине, що Гриць тебе не любить, бо вже вiддавна голубить другу. Синьооку Настку_ за свою вiн вибрав i вже незабавом з нею звiнчається. Що тобi до нього, прекрасна Дубiвно? Щоб молоду покинув, з тобою одружився? Таж тебе проклене не лиш молода, але i всi люди, хто про тебе вчує. Таж за тебе пiде смiх i глум селом, i останеш зi смутком, як те марево. I чув я, Туркине, що в тебе багатство, тож ти хлопцiв найдеш i без того Гриця. Молода Грицева - знай - на тебе плаче, жаль до тебе має, гiрко проклинає. Гриць тебе_ не бачив, як її вже любив; тебе голубив, а її вже сватав. Тому її вiн вiзьме - доки доведеться старостiв пiслати тебе_ посватати. I чув я, Туркине, все оце, що кажу, вiд тої бiлої Настки, котру Гриць бере. Сам їй жалувався, що ти лиху винна, що його манила, голову дурила. Чорними бровами нiби ти строїлася, а з другої сторiнки душу в нiм двоїла. Лiсами блукала, вiдгомоном гралася, а з другої сторiнки блудом обдавала... Тепер спам'ятався, тебе вiн цурається, чорних брiв боїться, з ясними кохається. Не вийде вже до тебе бiльше i не жди, хiба що побачиш на чорнiм де конi. Тодi вiдвернися, щоб люди не знали, що Гриця любила, другiй вiдбивала. А як не покинеш йому починяти, то знай, що й люди не будуть мовчати. Розiйдеться неслава про ту чорнобриву, що Гриця з Настунею на все порiзнила. Серце вiдiбрала, душу роздвоїла - нечистою силою в горi утопила..." - Так. - Я, дiд, всьому свiдок. Перекажи, донько, оце тiй Туркинi, як її добре знаєш, що Гриць iншу має. На весiлля просить, i я там iду. - I з тими словами дiд скiнчив, ждав. Тетяна зсунулася йому в ноги. - Я, дiду... Туркиня, - зойкнула i, обнявши його колiна, вмовкла, мов умлiла. Дiд стрепенувся. - Справдi-таки ти? Чому ж ти зараз не призналася, що ти сама Дубiвна, то, може, не був би тобi все переказував. I мав тебе за Дубiвну, i не вiрив. Але добре розповiли про тебе тiї, що тебе знають. Подибав навiть тут, куди справляли. Гарна ти, Туркине, - жодне не збрехало. А за твою милостиню, що подала ти перед хвилиною, дiд тобi зле вiддячився. Але я не винен. Я нiчого не знав. Настка_ розповiла, а їй вiн_ сказав. Двох вiн вас любить, а одну бере. Що я тут пораджу? Ти сама тут винна. Було не починяти Грицевi. Нi чорними бровами, нi червоним цвiтом, нi солодким словом... нi... сам не знаю чим. Що я тут вам винен? Сама одна ти знаєш, лиха накоїла. Тому i просили переказати оце тобi. Раз _най має Гриць спокiй! - Нi, татку, - обiзвалася врештi Тетяна, звертаючи до старого своє побiлiле, мов замертвiле, лице, стискаючи з невимовним жалем його колiна. - Нi, татку, я не починяла, злого не робила. Гриця лиш любила... О, о, о! Нi, татку, нi, - майже стогне, молить, - се не може_ бути, що другу вiн бере, не може бути! - _майже скричала i знов голову до нiг його схиляє, розпучливо їх стискає. Дiд здвигнув плечима. - Не знаю, донько, - вiдповiв сухо. - Так менi казали. Не тутейший я. Я що знав, сказав. Мусив так. - О, о, о! - простогнала Тетяна, мов пiдстрелена, все ще клячачи, i притиснула лице до дiдових колiн. - О, о, о!.. - Так, донько, - потвердив дiд. - Се все правда, що переказує синьоока Настка,_ а мене самого Гриць на весiлля просив, i я до них iду. - Нi, татку! - кличе, як перше, Тетяна з розпучливо-впевняючим голосом, i знов обнiмає з невимовним жалем-покорою дiдовi колiна, мовби iншого руху не знала, мала перед собою святого i молилася до нього. - Нi, татку, не кажiть сього. Се не може_ бути... Ми ще ось... недавно тут у лiсi, - захлипала, - стрiчались, - i при тих словах вона мов гине, гасне. - I вiн... ще цiлував. Се не може бути,_ неправда; вiн другу не бере... вiн мене любить. Я не починила!.. - крикнула з розпукою. - Я лише любила, любила,_ татку! Ми собi по словi, i заки снiг упаде, буду в його хатi._ Татку!! вiн мене_ любить. О... тут... в лiсi... стiльки разiв, - хлипала, - в лiсi... - _I знов мов умлiває. Старий зареготався. - Кажеш - любить тебе? - спитав. Тетяна пiдняла до нього, благаючи, голову, що в розпуцi назад їй опадала. - О, любить, татку добрий, любить! - впевняла i наново, як перше, тулить i тисне розпучливо лице до дiдових колiн. - Мене одну любить, мене одну на свiтi._ Сам менi казав, i йому я вiрю. А заки снiг упаде, казав, будеш в моїй хатi. Я його_ Туркиня! - крикнула, розпростерши руки, i впала лицем до землi. Дiд пiдвiв її. - Не будеш, Туркине! - кликнув твердо. - В нiй буде синьоока Настка, а Гриць, як тобi кажу, спрошує на весiлля. Мене вже просив. Я до них iду. Встань, спам'ятайся, про Гриця не думай, не мути його щастя, бережись грiха - iнакше побачиш!.. - I з тими словами, неначе пiддаючись якомусь тайному приказовi, помахав до неї з погрозою п'ястуком. Тетяна витрiщилась через хвилю на нього з несамовито розширеними очима, однак, зрозумiвши врештi його слова i його погрожуючий рух, нараз, мов змiя, звинулася з землi i станула на ноги. - Iди ти!! - _крикнула нараз диким голосом, скипiлим з раптової ненавистi, неначе з його останнiм словом опинилася вся погань свiта перед нею. - Ти! - _i з тим словом трутила старого так сильно вiд себе, що вiн вiдразу упав. - Iди - ти!!_ Ти сам нечистий, що мене подибав. Грицю! - крикнула вслiд за тим з усiєї сили, мов не тямлячись з розпуки, i - розреготалася. - Грицю, я тут!_ В дiда спалахнули страшно циганськi очi, i, пiднявшись, вiн погрозив вдруге п'ястуком i бичем. - Гай, гай! - крикнув, засапаний, i закляв тут страшно. - От що, чарiвниця-вiдьма, - додав, - сама ти справедлива. Тепер се сам я бачу. Настка правду казала! Знай ти раз вiд неї, а другий i вiд мене. Гриць її посватав, а тебе лишає._ - _Неправда, вiн мене любить! - кинулась на нього Тетяна з зворушення здичiлим беззвучним голосом i такими ж очима, боронячись з усiєї сили проти убиваючих, страшних слiв старця. - Тiльки й твого! - кликнув на те дiд i заллявся при тих словах гiрким поганим смiхом. - Тiльки й твого. Так як його батько любив колись його матiр, - додав з не описаною ненавистю. - Тiльки й твого!_ Тетяна, не зрозумiвши всiх його слiв, лиш останнi, знов кинулась на нього. - Iди ти! - крикнула i, пiдсуваючи високо чорнi свої брови, пiдняла руки i указала на недалеку пропасть. - Iди! - повторила, - кинься там - _i бiльше не вертай! Старий витрiщився з переляком на неї i, схилившись за бичем, що випав йому з рук, хотiв її вдарити. Але її вже не було - зникла. Лиш зi сторони, куди метнулася, зачув вiн розпучливi голоснi слова: "Грицю!.. я тут"._ А вiдтак по хвилi прикрий довгий смiх... Задихана, без краплi кровi в лицi, з блудними майже очима, з викривленими устами, впадає Тетяна до матерi i кидається їй на груди. - Мамо! - скричала погаслим чужим голосом. - Мамо, Гриць мене покинув, зрадив. Мене вiн любив, а з другою вiнчається. Мамо! - кличе, не даючи матерi опам'ятатися з своїх слiв, i термосить її, не тямлячись, щосили. - Мамо! вiн двох нараз_ любив, слухайте, мамо!!_ Iваниха Дубиха, що саме сидiла на лавi, побачивши нараз майже напiвбожевiльну доньку, лиш до стiни оперлася. - Що за Гриць? - пiшло глухе питання. - Той, мамо, що раз зимою на конi тут був. Гарний такий! В лiсi ми все сходилися; там ми любилися. Лiс один все_ знав. Гриць,_ мамо! - i розреготалася. Стара пiдвелась важко. - Так? - спитала, а потiм додала: - Тобi_ вiн казав цвiту папоротi шукати? - I, сказавши се, усмiхнулась, мов останнiй раз в життi. - Мамо!! - пiшов окрик нечуваної розпуки на всю хату. - Мамо! - Ти одна_ в мене була, - вiдповiла мати. - Одна_ на всiм свiтi... - Мамо!! Дубиха не вiдповiла бiльше... Тетяна впала на колiна перед нею... сповiдалася... Годину пiзнiше Тетяна знов у лiсi. Летить шаленим кроком, мов сама стрiла, до старої Маври. "Мавро!! - товчеться нiби голос в її грудях диким стогоном i шукає простору. - Мавро!!" Аж i опинилася. Стара циганка перелякалася виду дiвчини i вiдразу її обняла. - Доньцю, - каже, - доньцю, яка в вас пригода? - Мавро! - лиш крикнула i на грудях мов закаменiла. В очах старої щось лиховiсно блисло. - Вiн? - _спитала лише, викрививши уста з неописаним болем. - Бере другу. Зрадив мене! - вистогнала Тетяна i знов, як перше, умовкла. - Бачиш? А ти гадала, донько, - обiзвалася Мавра, - що вiн буде тебе завше любити? - О Мавро! - визойкнула Тетяна. - Любив-голубив, цiлував, прирiкав, Мавро, ще недавно, ще недавно тут ось в лiсi, а тепер... Мавра розсмiялася нараз, мов з малої дитини. - Та-ак? - цiдить злобно. - Голубив, цiлував? - Голубив, цiлував... ще останнiй раз з коня, по тучi... о... так щиро... - По тучi? - дивується стара. - -То вiн? - _I нараз з глибоким жалем хитає головою i мов пригадує собi щось, шепче: - Боже, боже!! - а потiм, спам'ятавшись, обзивається твердо i з ненавистю: - То аби-сь знала, донько, що котрий найбiльше милує, той найборше зраджує! Як цiлує тебе, його серце вже з тобою прощається. Котрi так не робили?_ - _О, о, о! Мавро! - простогнала Тетяна, а вiдтак, закидуючи розпучливо руки позад голови, скричала: - Я збожеволiю! - Нi, доньцю, не збожеволiєш, - успокоювала Мавра, - i я не збожеволiла. Ади, - тягнула спокiйно, - як мене не то вiн, але всi вiдцуралися, викинули в лiс, мов звiрюку, з-помiж себе, дитину забрали. Не здурiєш. I я сьогоднi живу, не збожеволiвши, сама на всiм свiтi, на цiлу гору, на цiлий лiс, а все через милування. I я не здурiла. Га-й, га-й! - аж заспiвала своїм звичаєм, похитавши головою. - Не здурiєш. - А я_ збожеволiю, Мавро, - впевняла глухо Тетяна. - Я_ збожеволiю, не годна перенести. Що робити, Мавро? Мавра стискає безрадно плечима, однак, надумавшись хвилину, додає: - Я пiду до нього i сама спитаю. Розвiдаюсь, чи правда; хто се тобi казав? Звiдки то все знаєш? - Старий якийсь циган, котрого я, iдучи до тебе, здибала в лiсi, все сказав. Вiн не брехав, - i тут розповiла Маврi про стрiчу з старим Андронатi. - А вiн звiдки знав? - спитала незвичайно зацiкавлена Мавра. - Грицева молода сама переказувала оце ним до мене. Стара циганка закляла, але небавом, утихомирившись, додала: - Цить, донько, цить; я туди пiду, розвiдаюсь про все, донесу тобi правду. Цить, не гризися. Але знай, коли се правда, їм добра не буде. Нi йому, нi їй. Я тобi як мати - а де мати проклене, там нема щастя. Тетяна мовчала, вже не ворухалася. - Я попробую ще його назад навернути, - обiзвалася по новiй задумi Мавра успокоюючим голосом. На тi слова старої Тетяна прокинулась, мов гадюкою вкушена. Прокинувшись, трутила вона Мавру з такою силою враженої гордостi i погорди вiд себе, як недавно Андронатi, що та на лаву впала. - Щоб ти не посмiла! - кликнула i, випрямившись в цiлiй своїй молодечiй стрункостi, пiдсунула високо брови. - Я не одурила, - говорила погаслим голосом, - двох я не любила. Щоб ти не посмiла. Я його вiрно любила, - говорила з побiлiлими устами далi, - його одного;_ вiн мене зрадив, то що навертати?_ Не посмiєш! - То й маєш за свою вiрнiсть, - боронилась уражено Мавра роздразленим голосом. - Маю, - вiдказала Тетяна твердо, вiддихуючи важко з зворушення, i на хвильку вмовкла. - Вiн одружиться, буде газда на все село - а ти? Тетяна мовчала, однак мовчачи чимраз бiльше блiдла. - Вiн одружиться, буде газда на все село - а ти? - повторила Мавра все ще роздразненим голосом. Тетяна поглянула на Мавру. Боже, що за очi!!! Як вона дивилася... дивлячись, благала, молила, вiдтак вiдповiла: - Буду Тетяною - _чим мала б бути? - i з тим, як камiнь, умовкла. Мавра не зрозумiла її. - I що йому зробиш? - А ти_ що зробила, Мавро? - майже просичала Тетяна, пiдсуваючи високо чорнi свої брови. Мавра спершу вмовкла, потiм закляла, а врештi сказала: - Я покорилася долi, пiддалася їй, та от i доживаю. Що було робити? Тетяна поглянула на неї майже блудними очима. - Ти,_ Мавро, - сказала твердо, - ти покорилася. Годна була. - А ти що, доньцю, зробиш? Вiн тебе вже не вiзьме. - Вiн мене не вiзьме. Нiколи_ не вiзьме, - обiзвалася дiвчина, однак мов не своїм вже голосом. - Пропало твоє щастя... пропала твоя доля, - почала знов з жалобою Мавра i захитала головою по своєму звичаю. - Ов-ва!! - вiдповiла тут нараз дiвчина i, поглянувши на Мавру з розгорiлим якимось поглядом, вийшла скоро з хати... Надумавшись хвилину, Мавра вибiгла за нею. - Прийди за два днi знов, - кликнула. - Я пiду завтра розвiдати i принесу тобi правду. Прийди, як кажу, знов... Тетяна оглянулась на сi слова старої, але не вiдповiла. Сходила скорим нерiвним кроком бiлою стежкою вниз i зникла старiй з очей... * * * Вернувши в свою хату, вдарилася Мавра п'ястуком в голову. "Се вiн, отже, той Гриць, царевич мiй - вiн! Вiн, що заєдно, як казала Тетяна, на чорнiм конi їздив, бо i в мене був на нiм. Вiн з Третiвки, он там за Чабаницею. Ой господи, - забiдкалася. - Де мала я свою голову, коли вiн був у мене? Я йому ворожила i не догадалася, що се вiн! Тетянин! Де була голова в мене? Мов тi птахи, тютюкали вони собi лiсом, може, й недалеко мене, а я не остерегла". - Тетяно, серце моє! - простогнала вголос. - Тетяно моя, серце моє, що тепер з тобою буде? Ти, я бачу, не Мавра, ти, я бачу, не перенесеш сього. Тебе вже жаль заглушує; господи, змилосердися. Що ти змалку не мала? - говорила далi. - Все, що хотiла, мала. Завше було, як бажала... а тепер... - iз жалю-розпуки за дiвчиною Мавра за голову iмилася, та тут вже i схаменулася. Нi. Вона пiде до нього. Завтра. Скоро зазорiє, заким сонце зiйде, вона буде в нього. Тепер знає все. Впаде йому до нiг i з душi попросить. "Синоньку, царевичу мiй красний, - буду молити. - Не губи Тетяни. Я її вибавила. Я її виголубила. Чим не вдалася тобi?. Не вдалася ростом, не вдалася бровами, не вдалася серцем? Синоньку мiй - не губи!" Може, послухає. * * * Переходила Тетяна два днi i двi ночi; майже не лягала. Не їла i не пила, лише все чогось ждала, ходила нiби сонна, не бачила нiкого i не чула, а все по лiсi i по бiлiй стежчинi. То там опинялася, де вiн голубив, то там роззиралася, де вiн на неї ждав, то там знов обзивалась: "Я тут!" - а все без упину, все гарячкове, доки не спала з сил, доки не зайшла з нею важка змiна. Стара мати не спиняє, знає! Хорiй душi тепер спокою треба. Нехай вперве своє горе сама переможе. А далi - господь є. В лiсi добре. В лiсi, як в тiй церквi. I спокiй є, i господь; i зросла вона в нiм, i свiй бiль в нiм згубить. Вона лиш стереже її, чи не тiнню за нею волiчеться, щоб собi лиха якого не заподiяла. А бережучи, заєдно молиться: "Господи, зцiли, господи, скрiпи, доведи до миру". Сама вже мов не та, що вперве по свiтi ходить. За недовгий смутний час снiгом побiлiла. Додолу похилилась, гробу бажає... Третьої днини, як вернула Тетяна знов з лiсу, сказала матерi: - Я йду до Маври. Менi треба Маври. Я прийду. Я прийду знов. Мати притиснула її мовчки до себе - i бачить - у дiвчини голова горiла, очi дивились за чимось широко вперед себе, а сама вона тремтiла... - Iди з богом, доньцю, до Маври, з богом i вертай, - виряджала бiдна, а з рук їй тяжко Тетяну випускати. Але дiвчина, мов лиш вижидала останнього слова матерi, вирвалась дико з її рук i в лiс, мов несамовита, поспiшила... - Господи, зцiли, господи, скрiпи - вiд смертi сохрани... - прошептали знов материнi уста, i вона вернулася в хату. Тетяна вже в Маври стоїть на порозi. - Правда, Мавро? - було її перше слово, виповiджене чужим голосом, в котрiм всi струни, що досi грали, пiрвалися. - Правда, доньцю, правда, - вiдказує Мавра, i в душi дивується страшнiй змiнi, що зайшла з дiвчиною. - З ним сама я говорила. Се той, що раз i в мене був. Та як вже i кажу, сама з ним говорила. - I говорячи, не спускає Мавра з дiвчини ока. - Смiявся, донько, що саме я за тебе на нього накинулася. "Хлопцевi двi любити можна", - каже. I вiн Дубiвну любить. Хто б її не любив? За її чорнi брови та за щире серце. Нiкого в життi вiн так щиро не любив, як саме Туркиню. Але так вже склалося, що вона друга з ряду - мусить уступити. I що хоч вiн двi любить, з двома вiнчатися не може. Хоч би хотiв - то пiп не звiнчає. Що Тетяна хоче вiд нього? Що вiн тут поможе? Кине Настку? Настка не вiдступить. Страшно Настку кинути. Тетянi легше. Вона багачка,_ другий посватає, i все буде добре. Нею вiн не журиться. Йому гiрше. Вiн має все чорнобриву перед очима, дарма що за тиждень в них весiлля. Так буде каратись, доки її не забуде. Самi дiвчата лиха наброїли, його полюбили, i тепер вiн_ винен. Доста Настка гнiвається, а то ще й вона _заводить. Як вiн лиху зарадить? Якби знав, зарадив би, але вiн не знає. Нехай вона, Мавра, перекаже Туркинi, що за тиждень в нього з Насткою весiлля, але вiн її любить... Ой, - зойкнула вкiнцi Мавра, i мало що не сплакала. - Менi жаль того твого Гриця, донько. Жаль чогось i гiрко. Менi жаль тебе, бо ти моя,_ а жаль i його, бо чимось i вiн_ мiй. Господи боже, чому воно так склалося? А такий вiн гарний, а така ти добра, а склалося так фальшиво. Саме як колись i в мене. Господи, прости, я хоч прогрiшилася, чоловiка зрадила, але ти... - i урвала. Тетяна не вiдповiдала. Стояла бiла, як смерть, все ще коло дверей, не рухаючись з мiсця, з очима, що шукали заєдно чогось по столi, важко дишучи. А коли Мавра, жалiючи її, сказала: "Пропало твоє щастя, донько, пропала твоя доля!" - вона, не обiзвавшися до неї нi словечком, пурхнула з хати, як вiд матерi, i погнала... Бiжить бiлою стежкою, розколибана горем, хитається, хоче побороти жаль в серцi - i чує, не годна. Пiдпадає йому, вiн її глушить. Чує лише, що щось мусить статися. _З нею самою чи з ним - _не знає. Щось потужне, велике, щось, чого досi не було, але мусить, щоб убило те лихо, _що знiвечило її щастя. Те лихо, що таке велике, таке недобре. Господи! Шалiє щось в її цiлком роздразненiм вже мiзку. Чому воно тут? Чому таке сильне? Вiдтак знов виринає, змагається перша її думка, що щось мусить статися. Передусiм статися,_ що б убило те лихо,_ що убило її щастя. Вона_ його уб'є. Вона чує, що уб'є. Що годна. Але як? Але що?.. Вона не знає нiчого... Нараз в її головi починає знов путатися. Хто винен? - питає сама себе. - Гриць? Нi, Гриць не винен. Вiн її любить, ось сказав i Маврi, що любить. Настка_ винна? Нi. I Настка не винна. I в Настки щастя нема. Її Гриць не так любить. - Нараз застановляється. - А може, i любить? О, любить, любить! - закричало щось кривавим зойком в її душi, перемагає, заглушує все попереднє. - Любить! Iнакше би не брав. Любить! - _i тут же заливається вона страшним божевiльним смiхом... Вiдтак знов вертає, напливає перша думка. Гриць винен? Нi, Гриць не винен, її серце каже, що Гриць не винен. Се щось iнше._ Се те лихо винно, що в нiм заховалося _i його спиняє. Лихо!!!_ Воно винувате, його_ треба вбити. Вона тото уб'є. Вона... Нараз станула, мов укопана, - закинувши руки позад голови, i роззирається блудними очима по лiсi, по верхах дерев... Хто їй скаже, як вона до лиха добереться? - заблисло питання в її мiзку. Хто їй скаже? Нiхто. Бо нiхто не знає. Але вона сама. Раптом обзивається нараз щось в нiй. Вона вже знає. Цвiт папоротi їй скаже. Цвiт папоротi! Вона знайде цвiт папоротi, i вiн один їй скаже, щоб нiхто не знав, нiхто не чув. Скаже. Хто знайде цвiт папоротi, казав їй раз Гриць, той все на свiтi знає, i своє щастя знайде. Отже й вона буде знати. Знати, як прибратися до лиха,_ як його убити. Вона його уб'є, - шалiє в її мiзку, - щоб його нiгде не було, в жоднiм закутку свiту. Нi в неї, нi в Гриця, нi в Настки... Нiгде_ не було. Тодi буде добре. Але скоро, скоро треба... iти... скоро... щоб не було пiзно... i як стояла, так звернулася i погнала в глибiнь лiсу... * * * Тетяна мовчала i вилетiла так мовчки з хати, не поглянувши на Мавру i поглядом. Недобре стало Маврi на душi з оцим мовчанням дiвчини. "Що замикає її уста?" - питала себе сумно. I їй вiд того страшно за дiвчину. Тетяна за цей короткий час вихудiла, зблiдла, очi загорiли, сяють дивним блиском, а далi... Що ще далi _буде? Щоб вона, не дай боже, в тяжку хворобу не впала. Або... або... що ще гiрше... аж страшно подумати, - з розуму не зiйшла... I так буває. Тетяна досi нещастя, горя в своєї мами не зазнавала. Змалечку що бажала - мала; се перший раз в життi - грiм в неї вдарив. Сама власна її доля на тiй дитинi, котру всiєю душею викохала, так тяжко повторилася. В затишку мiж горами, в тихiм лiсi, де, здавалося, не могло втиснутися людське горе - воно повторилося... Вiд кого потяглося те лихо? - питає в думках Мавра. Хто дав початок? А вiн сам, той хлопець, який вже вiн їй милий! Як поглянула на нього, їй привидився сам той _з пусти, через котрого утопила свою долю. Межи її долею i Тетяниною рiзниця хiба та, що то з нею скоїлося в пустi, а оце тут, в лiсах... Не втерпiла Мавра з тими думками в своїй тiснiй хатi, як згадала свою минувшину, Тетянине горе - i вийшла. Надворi стояв чудовий теплий, тихий вечiр. Зорi висипалися на небо, мов порозцвiталися, i Мавра, усiвши на порозi своєї хатини, дивиться якусь хвилину в мiсяць. Вiн виринув вповнi, саме проти неї, над залiсненою стiною сусiдньої гори i яром, з шумлячим потоком - i нiби зумисне перед її хатиною - станув. Навкруги глибока тишина, повна святої тайни, в котрiй все мовчки потонуло. Мавра сидить, дивиться, наче молиться до того мiсяця, що, мов розжареним вуглем пiдсвiчений, неповорушно жарить над горою. Вкруг неї, куди б i не звернула очi, темнi залiсненi гори, що в мiсячнiм сяєвi нiби краю небес дотикаються i з ними водно спливаються. Мавра молиться до мiсяця, в нiм душею потонула, а з тим i в Тетянинiм горi. То вона, то Гриць виринають перед її душею, мучать її, калiчать, її серце крається на згадку страшного терпiння бiдної зрадженої дiвчини, що, не знаючи зла, i його сама нiколи не чинила, - нараз мов з небес в саму безодню упала. I все через нього. З другої сторони, знов обзивається чомусь в її душi якась струна жалю i за Грицем. Вiн сирота, як їй розказував, без матерi, батька, пiдкинена дитина. Годованець. Звiдки, що, яких родичiв? Вiн не знав. На призьбi пiд хатиною господарiв в лахмiттi знайшли; нiби "в циганськiм", як докоряла iнодi господиня. Мавру в спогадi тих слiв мов гарячою кров'ю обiлляло. Її дитина з-пiд її боку зникла, а в багатих господарiв в третiм селi вiдси в "циганськiм лахмiттi" на призьбi якась пiдкинена дитина знайшлася. - Господи боже! - зiтхає вона i здiймає в якiйсь нiмiй муцi, молячи, руки вгору i мов божеволiє на думку, що... може... може... може - _аж скричало щось в її душi - се її син!_ Вiн же такий подiбний... до її любка[32] з пусти, а її дитина бiла_ була, господи боже, бiла!_ Та нi, нi, се вона ось тут, в тiй самiтностi, та тепер з жалю за Тетяною збожеволiла цiлком, з розуму вже сходить. Ой, Тетяна... - обiзвалось над усе з болiсним зойком її серце... Тетяна розбита. Ним розбита. Та вiн - чи винен? Iнодi - оповiдав вiн їй, оправдуючись перед нею за Тетяну - iнодi його серце кудись так тягнуло в iншi мiсця, в далечину, на кiнець свiту, здається, що вiн був би без упину iшов. Шукав причини, сiдав на коня i гнав з дому, щоб лиш iти, змiняти мiсце. В такiй однiй тужнiй, добрiй чи лихiй годинi стрiнувся з Тетяною в лiсi. Вiн її щиро полюбив. Пропадав за нею. Бачив її перед собою день i нiч, її очi, її чорнi брови, її червоний цвiт, чув її смiх i тратив розум. Був би її з хати викрав, як той злодiй, в свiт навiки втiк, якби не була i вона його полюбила. А як полюбила, то вже в лiсi сходилися, i все було добре. Та Настку мусить брати. Отакий вже вiн. Хоч застрiль його, а вiн вже такий. I що з ним зробиш? - Та й ви самi, матiнко, - казав їй, - остерiгали з карт не любити чорнi очi, бо, мовляли: "чорнi з синiми в пару не укладаються. Бери такi, як твої, буде доля ясна". I ,от i в нього воно не укладалося. Мусить Настку брати. I лиш .одна та Настка його вкупi держить, любить i прощає, хоча б вiн i що зробив. Вона все з ним добра. Тим вона йому й суджена, i вiн її не лишить. Тетяна в своєї матерi одна, горя не зазнає, поплаче, посумує, а далi по всiм... за другого вийде. Вiн нею не журиться, хоч йому жаль красної Туркинi, до серця чи не на все припала. Та що з того? Йому не суджено... Отаке казав їй, як у нього була - i iнше ще. Дивлячись вперед себе на гори та небо, засiяне зорями, i на мiсяць, вона гiрко усмiхнулася. Як її, Мавру, не жалував нiхто, нi вiн_ сам опiсля, нi чоловiк, нi родичi, так i бiдну Тетяну тепер i сей_ не жалує. От що то любов!.. Думаючи отаке, Мавра, не помiтивши сього, майже аж сплакала. Бог знає, як перенесе своє горе бiдна дiвчина. А її мати? Цiлий свiй вiк за свою дитину молилася, людям добро чинила, її саму вiд смертi, голоду врятувала, - i обидвi вони, мов одна мати, над дiвчиною дрижали, сторожили - а прийшлось вкiнцi - вiд смутку-горя зберегти не вспiли. От вiдiйшла нинi вiд неї, мов пiдстрелена, не обiзвавшись нi словом. Що думала? Чим мала серце переповнене? Мов говорити забула, так вже з жалю-горя перемiнилася. I думає, передумує стара Мавра над молодою Тетяною i нiчого не годна видумати нi в один бiк, нi в другий. Дала б любисткiв, матригунiв Грицевi, щоб його до дiвчини назад навернути, та ось як Тетяна накинулась, коли про те лиш вона згадала. Чисто з розуму зiйшла. Одної хвилi говорить, як належиться, а там... знов мов з розуму сходить... А й Гриця їй жаль... Вона Настки, яку вiн бере, - не знає, а Тетяну знає. О, її Тетяна! Чому не падала вона йому до пари? Чим не дорiс вiн щастю злучитися з нею? До кiнця її любити? До кiнця!! Красою своєю? Вiн же красний, як той мiсяць на небi. Iншим чим? Не знає. I вона чує, що не годна тут щось розiбрати, i що тут щось плутається, заглушує її, що не для її ума... Та їй таки жаль Гриця; хоча вже й так, хоча вона йому i чужа, бiдна циганка лише, якої вiн, може, в життi i не згадає бiльше - їй чомусь жаль Гриця, i ворогувати вона на нього не годна. Серце не дає. Було вже коло пiвночi, а Мавра все сидiла, тонула в гадках. Сон її не брався. До мiсяця, зiр молилася, в смутку тонула. Чи перебув хто таку жалем перепалену нiч, самiтний, в глибинi лiсiв, як вона? - питала себе. Нi. Не самiтний. Округ неї столiтня деревина, проти неї мiсяць, а долиною, в пропастi, потiк. Жене, шумить в святiм супокою ночi, виблискується плавучим срiблом до магiчного сяєва мiсячного, а в висотi зорi... Не самiтний. - Господи, змилосердися над нами, вiдпусти нам грiхи нашi, - прошептала, вдарившись кiлька разiв в груди, Мавра i вернула в хату. * * * Свiтлиця в Iванихи Дубихи слабо освiчена. Перед великою iконою пресв. богородицi горить, блимає свiтло. Iваниха Дубиха лежить напiвроздягнена на своїй постелi i надслухує; а надслухуючи, чує, що Тетяна, котра недалеко вiд неї лежить, все з одного боку на другий прокидається... i вiд часу до часу щось незрозумiле говорить. - Не спиш, доньцю? - питає врештi мати, що сама ще ока не примкнула, а все наново горем доньки перемучуючись, кождого її руху стереже. - Нi, - вiдказує Тетяна i зривається з постелi на рiвнi ноги. - Що то шумить, мамо? - питає. - Це ж наша рiка, донько. - Рiка? - Так. Над котрою наш млин i наша хата стоять. Та спи, доньцю, спи. Господь все з тобою. Вiн все стереже тебе. А в твоєї матерi лиш ти одна на свiтi. Спи... - Я йду, мамо, я йду, - вiдказує Тетяна спiшно i вже стоїть на рiвних ногах перед матiр'ю, дивиться на неї чужими блискучими очима. - Я йду. Мати жахається її, майже умлiває з жалю-остраху. - Куди йдеш, рибчино? - питає лагiдно пiвголосом i бере так само обережно руку доньки межи свої долонi. - Цвiту папоротi шукати, - вiдказує дiвчина спiшно. - Буду все знати - казав Гриць - все. Я йду, мамо... Мати бачить перед собою з переляком лиш двоє блудних чорних очей з блiдого змарнiлого лиця. - Не йди тепер, донько, нiччю, - втихомирює, давлячися сльозами, - тепер пiвнiч. Пiдеш завтра. Мене_ саму лишаєш? - Завтра не пiвнiч, - вiдказує Тетяна i зараз, мов опам'яталася, сiдає слухняно коло матерi. - Завтра не пiвнiч, донько. Завтра недiля. - Недiля. Так, так, недiля, - пiдхоплює Тетяна i додає, надумуючись, пiвголосом: - Мавра казала: "В недiлю рано",_ i нараз урвала, мов стала щось iнше пригадувати. А по хвилi почала знов: - В недiлю рано... - В недiлю рано, - пiдхоплює собi мати i потверджує: - В недiлю рано пiдеш. Обидвi пiдемо господу помолитися. - Цвiту шукати, - прокидається знов Тетяна неспокiйно i шукає блудними очима за чимось у хатi. - Цвiту шукати, - повторює спокiйно пiвголосом мати i обiймає i тулить хору доньку до себе, коли тим часом її очi заливаються слiзьми. - Цить, синку, цить. Спи, донько, спи! - утихомирює її i гладить i тулить до грудей, мов малу дитину. - Все буду знати, - каже спiвучим пiвголосом Тетяна i тулиться тiсно i довiрочно до грудей матерi, заплющуючи очi мов до сну. - Все... бу-ду зна-ти. - Все будеш знати, - вiдказує мати так само пiвголосом. - А як снiг упаде, буду в твоїй хатi, - _обзивається знов Тетяна. - Будеш у моїй хатi, - вiдказує осторожно шепотом мати, зрозумiвши iнстинктивно, що донька з Грицем розмовляє. - Я прий-ду! - кличе нараз Тетяна здавленим беззвучним голосом, затиснувши лице до грудей матерi. - Я прийду. - Прийди, зозулько, прийди, - вiдказує все шепотом мати i перестає дихати, щоб божевiлля не зворушувати, рухом не збiльшати. - Прийди! - Я Туркиня..._ - Туркиня моя пишна. - Твоя одна на свiтi... - Моя одна на свiтi..._ - Твоя, - шепче Тетяна, як усипляюча дитина. - Моя... Врештi утихло. Тетяна дише неспокiйно, а по лицю матерi зсуваються чимраз частiше великi пекучi сльози. - Твоя, - шепче ледве чутно Тетяна. - Моя. Врештi утихло. Iваниха Дубиха не рухається бiльше, а дивиться, мов на ангельський образ, на блiде лице своєї нещасної дитини, котра що кiлька хвиль то опам'ятовується, то знов блудом думає. Через кiлька довгих, мов убитих, хвиль спокiйно... Iваниха Дубиха схиляється впослiднє над нею i глядить крiзь сльози i дрижить. Спить Тетяна? Так тихо... тихо... Так. Здається, спить. Ба нi. Не спить. Ось вона пiдносить голову з грудей матерi, розкриває великi свої блуднi рчi i питає знов: - Що то шумить, мамо? - То наша рiка. - Рiка?.. - Так, доньцю. Що над нею наш млин i наша хата стоять. Тодi Тетяна затулює наново очi i, притискаючись з неописаною нiжнiстю i довiрочнiстю до грудей матерi, усмiхнулась i починає пiвголосом спiвати: Гей, на Iвана, гей, на Купала... гей, гей, гей!.. Красна дiвчина долi шукала - гей, гей, гей!.. - Гей, гей, гей... - повторює мати i хлипає, давиться своїми сльозами. - Гей, гей, гей... - Долi шукала, - обзивається впослiднє, засипляючи, Тетяна. - Долi шукала, - пiшло умлiваючим шепотом з уст матерi... * * * В недiлю рано жене Тетяна в лiс. Мати не здержує її, бачить - гiрше, як.супротивляється. Нехай, - думає, - вiдсумує своє горе в лiсi, де його здобула; нехай буде їй якийсь час свобода i воля по душi у всiм, що забажає, а там побачать... Тут вдолинi вона не годна її успокоїти, тож як її серце бажає, так нехай їй буде. В тишинi лiсу вона поволi подужає. День за днем, чимраз бiльше доведе її до спокою. А там... може, i стара Мавра розважить потрохи своїм словом, вона їй як друга мати, вона, мати, поки що безсильна. Iде Тетяна не своїм кроком то в гору, то вдолину бiлою стежчиною; раз з широко створеними очима, а раз з стуленими, мов дрiмає, а все про лихо товпляться в неї думки, та про те, щоб його убити. Аж i опинилася коло Маври. Але чого вона до Маври? Вона, здається, до неї не хотiла. Вона по цвiт папоротi прийшла. Ага! - схаменяється нараз, - вона хотiла того, щоб Мавра спитала про Гриця, про лихо раду дала. Мавра? - вона розсмiвається. Мавра не дасть ради. Її вiд Маври вiдпихає, їй вiд Маври страшно. Мавра вже не любить її... Вона любить Настку. Розпачаючи отак, Тетяна не помiтила, що опинилася коло вiдчиненого вiкна Маври... Так. Їй вiд Маври страшно. Тому вона пiд її вiкно сховається. I з тою напiвбожевiльною думкою вона притискається пiд вiкно на призьбi до стiни i, заривши руки в волосся, що давно розбурхане звисає чорним шовком по плечах, i, стуливши очi, - сидить нерухомо. В її душi заходить щось страшне. Вона нараз не знає, чого прийшла. Забула, чого саме хоче. Ох, як страшно! Хiба пригадає... i, нiби пригадуючи, вона безтямки риє в волоссi... Чи чує якi звуки округ себе? Нi. В її головi мiшається i Мавра, i Гриць, i цвiт папоротi, i вiнок з Iвана Купала, i те лихо, що в Грицю заховалося, _i котре вона має убити... остаточно вона не знає нiчого i шарпає все далi несвiдомо довге шовкове волосся своє. Нараз... здiймає голову i пiдсуває високо чорнi брови... що се? Чи вона сього досi не чула? В Мавринiй хатi мужеський голос. Вона напружує слух... i слухає. Слухаючи, мов вiдзискує свiдомiсть, i з тим чим раз, то блiдне. Всерединi в Мавринiй хатi чує той самий голос, що передавав їй звiстку, що Гриць Настку бере, двох вiдразу любив. Вiн саме оповiдає, щоби їм обом, Маврi i йому, не йти тепер до Гриця признаватися до нього, розповiсти йому, чий вiн син, бо вiн циганiв не любить - i, може, i господарiв проти себе зворохобить, як довiдаються, що вiн... бiдної циганки син i цигана внук. Лiпше, радить той голос, переждати аж по його весiллi з Насткою. Вiд сьогоднi за тиждень в недiлю їх весiлля. Вони пождуть i аж по весiллi пiдуть до нього i розкажуть все. Та тут вже Тетяна стратила знов рiвновагу душi. Зачувши наново про весiлля Гриця з Насткою, вона не своїм голосом скричала - i блискавкою з свого мiсця зiрвалася. А коли Мавра, несамовитим окриком викликана, спинилась на порозi, а за нею i старий Андронатi, вона вже знов в лiс погнала... Знов той страшенний старець, що мов з пекла виринув, той самий i те саме повторив! Знов про Гриця i Настку. О, о, о! Знов, i знов, i знов!.. I знов дiється з нею щось, чого вона не знає. Бiгла, доки сил було, дряпалась на гору, мов за нею гнав хто, а далi зсувається безсильно до землi i бачить: вона пiд "Бiлим каменем". Так. Тут вона з ним сходилась, i тут вiн зараз буде. - Грицю! Я тут! - закликала далекосяглим приманюючим голосом i - ждала. Не довго ждала так. В нiй пiднялась нова думка: "Прийде вiн?" А зараз по тiм пiдсунулась iнша: "Хто винен? Синьоока Настка? О нi. Настка не винна. Гриць винен? О нi; вона його любить, i вiн нiчого не винен. Вiн нi. Се лихо винно. Лихо в нiм сховалось,_ щоб його нiхто не найшов, що Гриця здержує до неї вийти, що її щастя убило. Се воно_ винно. Вона його уб'є. Вона його в Грицю найшла, i вона його в нiм уб'є. Так, в нiм. Не буде його вiдтак нiде. Нiде, нiде на всiм свiтi. Тепер вона йде до Гриця i розкаже все. Нехай знає i вiн. Вона йде до Гриця..." I пiдносячись на руках з землi, свої широко створенi очi спиняє нараз на широколистiм зiллi з-пiд "Бiлого каменя"... - Ге