ть - не почують. На дорогах болото, великого гуркоту не буде. Вози не можуть поспiшати. Сотник Дмитро допильнує переправи через Сейм". "А гетьман? Як же йому пускатися в похiд, коли вiн недужий? Хай залишається тут з усiм вiйськом, що має пiд рукою. Будемо боронити Батурин i його". "Так не можна. Гетьмановi треба за Десну - до нового союзника, щоб ворог не вбився клином помiж них. Може, йому дорана покращає. Як нi, то хворого з лiкарем перевеземо в каретi. Не турбуйтеся тим. Ваша турбота - Батурин. Приготуйnе все, що до оборони потрiбне. Не забудьте нiчого". ВИЇЗД Тускле поранкове свiтло зазирало в свiтлицi. Вiд нього блiдло свiтло свiчок. Горiли як при катафалку. Невиспанi лиця сердюкiв i прислуги зеленаво-блiдi. Але в рухах не пiзнати втоми, радше помiтний поспiх. Останнi килими й перськi коври скочують i ховають до скринь. У сiнях тих скринь цiла гора. Навантажують вози. Готовi вiд'їжджають, аж скриплять, нiби стогнуть пiд надмiрним тягарем. На їх мiсце пiд браму пiд'їжджають новi. Така робота триває цiлу нiч, вiдколи розiйшлися старшини. Чуйкевич усе щось нове виносить. Чимало добра в гетьманському дворi на Гончарiвцi! Всього й забрати тодi. Але в свiтлицях помiтнi вже пустки, i кроки людей лунають чимраз то голоснiше, але й глухiше. Скринi з золотою та срiбною посудою, з кришталями й дорогоцiнним склом поїдуть на сам кiнець - пiд окремою сильною сторожею людей з першого сердюцького полку. Готово! Зi спальнi виходить гетьман, вбраний, як до дороги. На обличчi слiди втоми й терпiння, але йде сам. В однiй з бокових кiмнат наготовлено снiдання. За столом Мотря. На нiй та сама плахта й корсетка, що мала колись у Ковалiвцi, лиш жовтих троянд не видно у волоссi. "Ви ще не зiбралися, Мотре Василiвно?" "Я остаюсь тут". Гетьман зморщив чоло. "Це неможливо. Батурин може бути в великiй опресiї". "Якраз тому не хочу його покидати". "Ви не знаєте, що таке облога. Мотре, прошу вас, їдьте з нами, зi своїм мужем",- поправився гетьман. "Нi, пане гетьмане,- вiдповiла рiшуче,- позвольте менi залишитися тут. Я в Батуринi зросла, знаю тут мало не кожну дитину, позвольте подiлити з ними долю й недолю". "Нiхто вас не силує, але ви жертвуєте собою. Що на це скаже муж?" "Вiн дав менi дозвiл". "М'якого ви маєте мужа. Я вас не лишив би". "Тут мати моя",-зауважила Мотря. "Мати?" "Любов Хведорiвна, прибита важким горем. Хто ж потiшить її?" Гетьман здивовано глянув на Мотрю. "Це ваше невiдкличне рiшення?" "Так, пане гетьмане". "Га! Тодi нехай вас Бог має в своїй опiцi".-Нахилився i поцiлував її в голову, як батько. Припала до його руки, як донька. Хотiв ще щось казати, приложив долоню до чола, потер i, повернувшися наглим зворотом, вийшов з кiмнати. Пустилася за ним. Спинив її: "Нi, Мотре Василiвно, останьтесь тут, так краще". Послухала. Крiзь вiдчиненi дверi бачила, як силувано бадьорою ходою пройшов сiни, як попрощався з прислугою i вийшов на рундук. Повiяло осiннiм холодом по пустих свiтлицях гетьманського двора на Гончарiвцi. * * * Гетьманська карета ще перед досвiтком вiд'їхала наперед ген далеко за Сейм. Гетьман, хоч хворий, сiв на коця, обтулився козацькою буркою i в оточеннi старшини виїхав зi свого двора. Не оглядався. На непевну долю залишав його. Мусив. Тихо, не розмовляючи з собою, їхали бiля гетьмана Орлик, Войнаровський, Чуйкевич та iншi. В поранковiй iмлi, серед осiннього дощу, виглядали як привид, нiби похоронний похiд. З коней бухала пара. Зимно було. Як переїздили мiст, в Батуринi заграли дзвони. Недiля. Гетьман зняв шапку i перехрестився. Цiле товариство пiшло за його примiром. Конi стали. Молилися їздцi. За Батурин, за долю людей, котрих у його мурах залишили. Пiд мостом бiля вогнища грiлися вартовi. Варили снiдання. Пiзнавши гетьмана, вискочили - вiддали привiт. Гетьман закликав їх до себе: "Коли б так, не дай Боже, надтягав ворог, мiст зiрвати". Притакнули мовчки. Довго бовванiли їх постатi в iмлi, поки їздцi не окрилися перед ними на закрутi широкої болотистої дороги, серед нив, покритих жовтою стернею i зеленою озиминою. Мовкли дзвони на батуринських церквах. Лиш на однiй гомонiв ще довго невеликий дзвiнок, нiби плакав. Хазяїна прощав. Батуринцi у святочних вбраннях поспiшали на службу Божу. "Гетьман вiд'їхав". "Кажуть, за Десну - до шведа". (Не знати, хто їм це повiв). Жалили, та не противилися. "Чечеля своїм намiсником залишив". "Кращого нам i не треба. Постоїмо за нього. Зуби поломить москаль". Дощ ущухав. Блиснуло сонце. Замигтiли золоченi хрести. ЗА ДЕСНУ В недiлю, 24 жовтня, пiд вечiр, гетьманська карета вiд'їхала в городок Короп на рiчцi того самого iменi. Бiля гетьмана були: Войнаровський, Орлик, Чуйкевич, Горленко, його вiрний покойовий Кендзєровський i старшини тих сердюцьких i компанiйських вiддiлiв, що супроводжували його. Кругом Коропа стояли гетьмановi полки на чолi з полковниками Апостолом i Горленком, з охочекомонним полковником Гнатом Галаганом, з компанiйськими полковниками Кожухiвським i Андрiяшем. Тут були генеральний хорунжий Сулима й генеральний обозний, "лисий чорт", як його гетьман iнодi прозивав, Ломиковський. Люду бiля дванадцяти тисяч, здебiльшого козакiв - не молодикiв, а бувалих у походах i загартованих у боях. В самiм мiстечку розположилися щонайвiрнiшi .частини, решта вiйська примостилася по присiлках або таборилися на полях, повигребувавши собi куренi та порозпинавши походнi намети. Iншi ютилися прямо пiд возами, вдоволившися клаптем соломи. Невибагливий козак i витривалий назимно й погоду, як степовий кiнь. Кругом Коропа горiли вогнi, на мостах i роздорiжжях стояли варти, непевному народовi проходу вночi не давали, боючись ворожих хитрощiв i зради, гiрш небезпечної, нiж боротьба у чистому полi. Куди проїхав гетьман, оживали дороги. Козаки зривалися зi сну i, споглядаючи за золоченим ридваном, толкували про дальшi плани теперiшньої кампанiї, про те, куди їх гетьман провадить i якi задуми в нього. Фантастичнi вiстi! Попадалися несмiливi слова про гетьманiв перехiд на сторону шведську. Толки тi викликували в одних радiсть, а в iнших сумнiв. Свiдомiшi тiшилися, бо надто вже в'їлося їм у карк московське ярмо, а iншого способу скинути його не бачили, другi оставалися пiд впливом того дурману, яким сп'янював себе народ, а якому iм'я - православний цар i вiрна йому служба. Виникали колотнечi й бiйки, котрi доводилось старшинам втишати добрими й насильними способами. Гетьман, не зважаючи на свою недугу, на недоспану останню нiч у Батуринi, на труди дороги, зразу, конем, а пiзнiше в каретi з Батурина в Короп, скликав своїх довiрених старшин серед ночi з дня 24 на 25 на раду. Довго обмiрковувано, чи переходити Десну i де її перейти, чи, може, залишити вiйська на лiвому березi, а гетьман, щоб тiльки з невеликим почотом спiшив до шведiв i провадив їх на цей бiк. Довго не могли погодитися, бо всi вони були схвильованi тим неспокоєм, котрий обгортає навiть смiливу козацьку душу в цей мент, коли треба рiшатися на важке й непевне дiло. Апостол казав, що нема що гаятися довше,- як переходити, то переходити купою, забираючи i тi старшинськi родини, що вспiли вже приїхати в Короп. Горленко був другої гадки. Переправа за Десну- рiч сама собою не така-то легка, пощо i переправлятися, заки гетьман договориться з Карлом до чогось певного й рiшаючого, а договориться, так тодi шведи перейдуть на цей бiк. Не треба даром турбувати козакiв. Вибрали посередню дорогу. Половина вiйська зi старшинами, котрих спiвучасть у його планах надто видна й неоспорима, мусить, не гаючись, перейти на другий бiк, решта останеться на лiвому березi рiчки, дожидаючи розвитку дальших подiй. Якщо вони не зложаться щасливо, так не важко буде сказати Меншикову й переконати царя, що залишилися тi, якi не спiвчували Мазепинiй зрадi i в його переправi через Десну добачували щось непевне. Так i зробили. В понедiлок, дня 25 жовтня, щонайвiрнiшi частини гетьманських полкiв двигнулися з-пiд Коропа в напрямi Оболоня. Зароїлися поля й дороги людьми, кiньми й возами, заторохтiли гармати по злегка примерзлiй землi, розмiшуючи з болотом i той легкий снiг, що впав був уночi. Козаки йшли радо, бо постої пiзньою осiнню, коли стужа добирається до шпику-костi, гiрше надокучать вiд самого походу, а дожидання бою гiрш томляче вiд зустрiчi з ворогом. Та ще й тому йшли радо козацькi полки, бо вели їх не чужi полководцi, а свої старшини пiд проводом самого гетьмана, в котрого досвiдi i воєнних знаннях нiхто не сумнiвався. Гетьман їхав на самому передi. Спокiйний був i нiби вдоволений тим задовiллям, яке дає чоловiковi свiдомiсть, що скiнчилося тривожне хитання i що дiло вже вирiшене. Бог знає, що далi буде, але не буде вже залежностi вiд царського гнiву й ласки, не буде того томлячого вижидання, чи лист до княгинi Дольської або до короля Карла дiйде щасливо до них, не попавши в небажанi руки. Отсе укривання своїх задумiв i планiв, це повсякчасне тремтiння, щоб один схиблений крок не попсув цiлого, з таким накладом сил i здоров'я, з такою натугою думки, веденого дiла, виснажувало гетьмана Мазепу й грозило витратою останкiв сил, котрих йому якраз тепер так дуже, дуже потрiбно. Рад був, що випливе на чисту воду i, вiдкривши шолом, гляне вороговi в очi. "Ти московський цар, а я український гетьман. Ти будуєш нову царську державу на кiстках сотнi поневолених народiв, я рiшивсь будувати свою, незалежну вiд деспотiї твоєї. Я зрадив тебе, бо не хотiв зрадити власну iдею. А хоч би менi й де довелось остоятися в бою з тобою, хоч би й прийшлося зложити свою голову стару i стурбовану, так останеться Мазепина iдея. Вона житиме пiд попелом i кiстками, поки грядучi поколiння не вiдгребуть її, не пiднiмуть високо на свiй прапор i не заткнуть його бiля престолу вiльної та незалежної вiд московських царiв української держави". Гетьман кiнчив порахунки з совiстю своєю, i коли його що бентежило, так це хiба усвiдомлення тих нових жертв, котрих вимагатиме його дiло. Гетьман знав, що грiзний цар во гнiвi своїм, а гнiвом цим вiн спалахне, коли незабаром виявиться, що гетьман перейшов на сторону короля Карла. Але невже ж Україна i без того не приносить в жертву деспотiї царськiй своїх людей i своїх маєткiв? I невже ж тiї жертви падуть, мов у безодню, безслiдно i безхосенно? Вилюднюється i спустошується край, нiвечиться освiта i культура; що гетьман збудує, цар нищить своєю "собственною всевладною рукою". Нi, нi, далi так бути не може. Треба було раз пiдняти клич самостiйної держави, без котрого народ дорешти пропаде, перемiниться у велике стадо невiльникiв-рабiв, що з острахом звiрячим послушно йдуть туди, куди їх жене нагай чужого пастуха. Пропадеш, згинеш, Україно, коли, замiсть боротися за привiлеї панiв i за вольностi селян, не пiднiмеш боротьби за спiльне й дороге для всiх - за свою власну державу, в котрiй вирiшаються твої внутрiшнi питання, твої старi, не вирiвнянi домашнi порахунки. Жертви, котрi покладеш тепер на рiдному престолi, не пропадуть, їх прийме Господь, i вони, як не тепер, то в будучностi, стануть на судi iсторiї, як велеречивi свiдки й оборонцi твоїх прав споконвiчних i твоїх оправданих бажань... Гетьман заспокоївся. Тiльки Батурин не давав йому спокою. Прочував, що йому в першу чергу прийдеться вiдповiсти за вчинок гетьмана. Це ж його столиця, найсвiдомiшi й найвiрнiшi йому люди. Мiж ними залишилася Мотря. Чому не хотiла їхати з ним? Чи справдi жаль було кидати матiр, причину її горя? Дивна й нерозгадана вдача. Як була, так i залишилася сфiнксом, котрий манить до себе загадкою душi i тими питаннями, на якi годi дати вдоволяючий отвiт. Гетьман принаглив коня. Побачив перед собою широку, блiду смугу Десни, на котрiй злегка й несмiливо стинався лiд, нiби рiчка рада була вбрати на себе льодяний панцир, щоб по ньому перейшли козацькi конi й переїхали вози. Погода не слухала її. Тонесенька шкаралуща льоду тiльки при берегах трималася купи, а посерединi топилася i спливала з водою. Бiля Оболоня, при лiвому березi рiки, стояв великий пором, а недалеко вiд нього козацькi пiонери кiнчали будувати мiст на чайках. Гетьман повернув коня. Довгу хвилину глядiв на того рiзнобарвного вужа, що звивався шляхами й полями, хвилястий, неспокiйний, повний вигинiв, мiсцями порозриваний, нiби його хто порубав мечем, то знову грубий i лiнивий, нiби проковтнув якусь поживу i травить її. Гетьман пiдняв булаву. Голова вужа зупинилася. Вигини стали вирiвнюватися, вiдiрванi частини лучилися з собою. П'ять тисяч людей, тисячi коней i возiв здержувалися на наказ одного руху гетьманської булави. Здовж шляху на конях скакали старшини, туди й назад, розносячи накази гетьманськi. Туловище довжезного вужа повернулося i звiльна стало посуватися направо - в напрямi мосту. Досягнувши його головою, зупинилося i нiби завмерло. Гетьман злiз з коня i перший увiйшов на пором. За ним провадив чура його сивого коня. Покойовi зносили найпотрiбнiшi клунки, з возу знесено декiлька важких, залiзом сильно кутих скринь. Гетьман стояв на передi порому, до котрого з берега сходили i зiскакували його вiрники. Пором захитався. "Вже всi?" - запитав гетьман, оглядаючись на берег. Там стояв задуманий Орлик. "Може, ти гадаєш вертати?" - запитав його гетьман. Орлик стрепенувся, скочив i пiдбiг до гетьмана. "Ще час. Останнiй мент. Рiшайся". "Я вже давно рiшився, милосте ваша". "Так їдьмо!" Поромщики перехрестилися i вхопились за линву. Пором лiниво й ледве помiтно став сунутися по тихiй водi. Мiж ним а берегом лягала чимраз то ширша смуга. "Уявляю собi,- сказав гетьман до Войнаровського,- що так по безбарвних струях мовчазливої Лети сунеться Хароновий човен". ВIДЧИНIТЬ ВОРОТА! Вже пiд час богослужiння в церквi помiтна була тривога. Народ чекав, коли священик промовить слова "со миром iзойдiм!" I в голосi священика почувалася якась непевна нотка. Вiдвертаючись вiд престолу i благословляючи народ, вiн тривожно дивився у дверi, нiби ждав, чи не появиться в них небажаний гiсть. Хто стояв ближче до дверей, не втерпiв i виходив iз церкви, не дожидаючи кiнця. Пiд церквою, на майданах i на вулицях збивалися люди в гурти й балакали. Гетьман на досвiтках з Батурина виїхав, забираючи з собою частину батуринської залоги. Чечеля командантом Батурина залишив. Це заспокоювало людей, бо Чечель вiдомий був, як досвiдчений i хоробрий вояка, як полковник, котрого слухали, боялися, але й любили козаки. Батуринцi привикли до того, що гетьман часто виїздив та виступав у похiд i останнiми роками вiн гостем у своїй резиденцiї бував. Але якраз тепер, коли i москалi, i шведи були так недалеко, i коли нiкому невiдомо було, що принесе завтра, всякому хотiлося, щоб гетьман був тут. Що лиш вчора пiзнiм вечером прибув, а нинi вранцi, дививсь, уже його нема. Розiйшлась чутка, що гетьман не до царя, а до шведа поїхав. В перший мент вжахнувся Батурин. Але Чечель та iншi старшини заспокоювали людей. Казали, що нiкому невiдомо, що гетьман рiшиться зробити, але що зробить, то, певно, й добре буде, конечне. Довiдалися батуринцi, що видано наказ, щоб на Сеймi мiст зiрвати, коли б московське вiйсько надходило, i тепер уже нiякого сумнiву не було - гетьман пiшов до шведiв! Всякий розумiв, що воно значить. Але, на диво, батуринцi скоро якось освоїлися з тiєю гадкою, гетьманська столиця стала на сторону гетьмана. Добре зробив. Краще зi шведом, як з царем. Вiдомо було, що цар гадає скасувати гетьманщину, а тодi й Батурин утратив би права й привiлеї столицi, а став би звичайним повiтовим городком. Пощо триматися царя? На вали, на замок! I народ кинувся до роботи. Навiть жiнки не дармували. Хоч недiля - копали, возили землю, двигали дерево й камiння. Скрипiли тачки i по цiлому мiсту роздавався луск топорiв i сокир. Спiшилися. До городу тягнулись цiлi валки з поблизьких сiл i хуторiв з утiкачами, а з млинiв - з мукою. Забувалися звичайнi турботи, забувалися ворожнечi помiж поодинокими родами, всi як один ставали до роботи, щоб скрiпити город i зробити його спосiбним до оборони. Московська залога, що стояла в своїх казармах пiд замком, на батуринському подвiр'ї, i творила нiби окремий город у городi, живучи своїм доволi вiдокремленим життям, бо батуринцi нерадо допускали царських людей до своїх хат i родин, здивовано i недовiрливо дивилася на працю мiщан i козакiв, не знаючи, до чого воно йде. Гадали, що проти шведiв скрiпляють батуринцi свiй замок, i дивувалися, чому i їм не кажуть допомагати. Пояснювали собi тим, що їх командант Аннєнков виїхав, а його заступник не спiшиться накладати на них роботу. Хай риють черкаси. Це не рiч царських людей. Нiч з недiлi на понедiлок минула на дальшiй працi й на тривожному вижиданню. Не тiльки на замкових вежах, але й кругом Батурина розставлено вартових, щоб, запалюючи бочiвку зi смолою, дали знак, коли б наближався ворог. Але ворог не надходив. Мотря весь день була на замку. Стрiчалася з Чечелем, з Кенiгзеном, з полтавським полковником Герциком i з генеральним осаулою Гамалiєм, балакала то з регентом гетьманської канцелярiї про те, де б краще заховати архiв, то з городничим - про лад i спокiй у мiстi. Її поява додавала всякому охоти, її слова будили запал i вiдвагу. Донька безталанного Кочубея була вiдома всякому й люблена усiма, її краса, її розум i серце єднали їй прихильнiсть цiлого мiста. От i тепер казала вона вiдчинити свої багатi комори i щедрою рукою роздавала батуринськiй бiднотi хлiби. Як смерклося, вiдвiдала маму. Любов Хведорiвна не нагадувала колишньої Кочубеїхи. Сильно постарiла i зробилася мовчазливою, як черниця. Вбиралася в чорне, звичайне вбрання i не фарбувала волосся, анi не пiдмальовувала собi рум'янцiв. Мотря застала її в старому дворi Кочубеїв, як зi служанками краяла довгi пояси з тонкого льняного полотна ї скубала шарплi, щоб було чим осмотрювати рани. "I ви теж працюєте, мамо?" "Що люди, те й я... Що чувати в городi, Мотре?" Мотря розказала городськi новини. "Скучаєш за мужем? Не скучай. Така вже доля козачки. Не натiшиться своїм чоловiком. Краще гине на вiйнi, як дома".I її руки почали ще жвавiше працювати. "Як гадаєте, мамо? - почала Мотря.Обложать москалi Батурин?" "Вони вже нас давно облягають, цiлу Україну обложили, якої тобi ще облоги треба?" "А чого ви сподiваєтеся, мамо?" "Нiчого доброго я вже не сподiваюся, дитино, але робити треба. Мають нас рiзати, як худобину, боронiмся"... Змiнилася Любов Хведорiвна. Пiзно пiдвечiр вертала Мотря вiд мами. В перевулку, пiд замковими мурами, хтось заступив їй дорогу. Хотiв ухопити за руку, блиснула стилетом, став. Пiзнала Iвана Носа, старшину прилуцького полку, котрий перед кiлькома роками пiдлабузнювався до неї, а на котрого вона й дивитись не хотiла. "Чого вам треба?" - спитала. "Бачу, йде самотня жiнка, провести хотiв". "Опiкуни!.. Тривога, город облоги дожидає, а вiн на лови на жiнок виходить. Останки сорому згубив!" "Мотре Василiвно! Не такого слова я вiд вас сподiвався, Гадав рятувати вас з того пекла, яке тут зчиниться за днiв кiлька. Послухайте мене. Тiкайте, шкода вас, їй-Богу, шкода. Я вас люблю. Пiдемте звiдси геть. Заведу вас у безпечне мiсце, заховаю перед людським оком, берегти вас буду, як свого власного ока. Не вiдтручуйте мене, не робiть безталанним. На що ви ждете, Мотре? Вони вже не вернуться. Мiж вами й ними непрохiдна прiрва. Маєте згинути або попасти в московськi руки - ходiть зi мною, спасайтеся, поки час!" "Так говорить старшина, котрого гетьман залишив для оборони городу? Пiдлий|" Хотiла йти. Зупинив. "Бачите стилет? Як не пустите..." "Одно слово, Мотре. Ти не дитина, знаєш, що пiсля нинiшнього нам далi не жити". "Чому?" "Ти пожалiєшся Чечелевi на мене, вiн мiй невблаганний ворог". Мотря надумувалася хвилину. "Нiкому не скажу",вiдповiла. "Не вiрю. Нам треба побалакати по доброму. Маю щось дуже важне сказати". "Що?" "Нинi нi. Завтра, як стемнiє, жду тебе бiля старих ворiт". Мотрi на саму гадку, що завтра знов має стрiнутися з тим чоловiком, мороз пiшов по тiлi, але погадала собi, що, може, вiн дiйсно має їй щось важне сказати, i - згодилася. "До завтра нiкому нiчого не кажи. Слово дай!" "Чесне слово даю",вiдповiла. Хтось здалеку надходив. Нiс шапку аж за нiс насунув i скрутив у бокову вулицю. Мотря побiгла додому. Довго вснути не могла. Несподiвана зустрiч з Носом збентежила її. Нахаба. Як вiн смiв, що вiн собi гадає, за кого вiн її держить? Пощо вона давала слово? Найкраще з таким чоловiком зразу зробити порядок. Напав її, в городi, котрому грозить облога... Пропало. Завтра мусить з ним мати розмову. Може, щось дiйсно важного почує. Заснула аж над раном. Спала кам'яним сном, досипляла кiлька невиспаних ночей. * * * Було недалеко до полудня, як чура постукав у дверi: "Панi, вставайте негайно, панi!" Скоренько накинула на себе плащ, всунула ноги в хутрянi мешти, вийшла. "Що такого?" "Меншиков з князем Голiцином їдуть". "Де?" "Ще їх не видно. Але наш чоловiк з Обмачова на конi прискакав, вони там ночували чи спочивали i з Соболевським розмову вели". "Нiкчемний зрадник,- крикнула Мотря.- Не такий страшний ворог, як свої... Знає князь Меншиков, куди гетьман поїхав?" "Мабуть, що знає. Наш чоловiк казав, що Меншиков до гетьмана в Борзну їхав, коло Мени дiгнав його Аннєнков з листом вiд пана гетьмана, що пан гетьман у Батуринi i вiн подався туди. По дорозi стрiнувся з Голiцином, доїхали до Обмачова i тут до них Соболевський пiдiйшов". * * * Мотря одягнулася i пiшла на замок. В городi панувала тривога. Зводили мости, замикали брами, наводили гармати. На галереях, що бiгли вздовж мурiв, стояли озброєнi люди, старшини зазирали крiзь прорiзи в мурах. Особливо пильнували шляху вiд Обмачова. Але й iнших сторiн замку не занедбували. Кенiгзен спокiйно ходив вiд гармати до гармати, провiряв нахил дула, справляв. Чечель на чорному конi пробiгав вулицями, даючи накази старшинам, щоб кожний був бiля своєї частини. Знали, що князi Меншиков i Голiцин наближаються до Батурина, але нiхто не мiг знати, чи за ними не надтягає вiйсько. I в Батуринi стояли москалi. Дехто радив, щоби їх перебити. Чечель не згодився. Вiдставив тiльки сердюцький вiддiл, щоб пильнував казарми, i вночi наказав забрати амунiцiю. Москалi перестращилися i з казарм своїх не виходили. Їх офiцери сидiли тут, як у арештi. Коло полудня з найвищої вежi залунало: "Їдуть! Їдуть!" Чечель вибiг туди. На виднокрузi появився невеличкий вiддiл драгунiв, а за ним - двi карети, кiлька возiв i знову два-три десятки їздцiв. їздцi й карети поспiшали. Найдальше за пiвгодини будуть пiд мiстом. Гармашi зайняли мiсця бiля своїх гармат, заклацали курки мушкетiв, їх дула, як гадючi язики, висунулися з мурiв. Сердюцькi вiддiли уставилися бiля ворiт. "Їдуть! Їдуть!" - понеслось по городу. Хвилина ще бiльшої тривоги i - тишина. Город притаївся. Чечель усе ще стояв на вежi й дивився, чи за князями не надтягає вiйська. Нi. Зiйшов. Усе готове. Хай приходять. Як же лiниво проходить цей час! Здається, й зовсiм не проходить, а на мiсцi стоїть. Чого ж тая валка зупинилася на шляху? Перестроюються чи вiдбувають нараду? Може, завернуть? Чому ж бо вони вже раз не їдуть, а стоять? Ось кiлька їздцiв вiддiлилося вiд валки й поскакало вперед, пiдбiгли мало що не до самого городу, стають, конi тупцюють на мiсцi, їздцi озираються, їм подають якiсь знаки з карет i вони повертають управо. Озирають вали, дивляться на мури, бачать озброєних сердюкiв, котрi кидають їм якiсь глумливi слова вдiл, нiби викликають на герць. Це, мабуть, князi послали їх на звiди. Вертають, звiдомлення дають. Карети рушають з мiсця, але, проїхавши яку сотню сажнiв, знову стають. Чому ж вони не їдуть? З батуринського подвiр'я вискакує два московських драгуни, бiжать до свого команданта, щось йому передають. На мурах шум: "Чому ми їх не перебили?" Чечель пробiгає вздовж мурiв i заспокоює сердюкiв i мiщан. Поки не надтягнуть московськi сили, небезпеки нема. Це тiльки Меншиков з Голiцином їде. Гадав, що гетьмана застане. "Не пустити його!" "Пустити. Хай скаже, чого йому треба. Не годиться зраджувати князя". "Не пустити! Не пустити"! "Не пускаймо троянського коня!" - каже хтось iз козацьких старшин. "Не пускаймо, не треба, по що!" Вiд валки два сурмачi пiд мури пiд'їжджає, за ними - полковник Аннєнков. Сурмачi сурмлять,- мабуть, Аннєнков переговорювати хоче,- "слухайте, слухайте, не шумiть!" На мурах тихне. Козаки збираються у тому мiсцi, куди пiд'їжджає Аннєнков. Пiд'їхав, стає, гукає. Його не чують. "Ближче! Ближче!.. Тихо там, чуєте, Аннєнков щось балака!" Царський полковник пiд'їхав ще ближче, долонi до рота, як трубу, приложив, кричить: "Козаки i ви, мешканцi города Батурина!" "Голоснiше, голоснiше!" Аннєнков кричить, аж йому очi з лоба вилазять: "Чого це ви зазброїлися, мов проти ворога?" - питається. "Бо приятелiв не сподiваємося",-вiдповiдають йому з мурiв. "Чого ви це позачинювали ворота, чому не пускаєте князiв i мене?" "Бо не треба вас тут",- вiдгукують йому. "Вiдчинiть сей час, пустiть князiв у мiсто, а з ними й царських ратних людей". "Пусти вовка в кошару. Не треба, не треба". Аннєнкову жили на шиї набiгають. Такої смiливостi вiд хохлiв вiн нiяк не сподiвався. Видимий бунт. Батурин з Мазепою у змовi. Аннєнков хоче повернути конем i вертати до Меншикова й Голiцина. Надумується. Спробує ще раз - може вговорить. А на мурах мiж тим новий шум: "Чого тут ждать? Пали!" Старшини насилу здержують козакiв. Так не можна. Аннєнков на переговори прийшов. Не годиться. "Змести їх усiх, московську залогу перебить, менше ворога, менша небезпека. Пали!" Кенiгзен наводить пiстолю: "Послух або смерть". Нерадо заспокоюються. "Тихо там! Аннєнков знов балака". Аннєнков кричить: "Козаки i ви, чеснi мешканцi города Батурина!" "Голоснiше, не чуємо!" Аннєнков аж вищить: "Отямтеся, не гнiвiть їх милостей князiв i не стягайте на себе страшного гнiву його величества царя. Вiдчиняйте ворота по добру! Раджу вам". Козаки гомонять. Дехто каже, щоб вiдчинити, нема чого боятися, це ж жменька людей, нiчого вони не зроблять. "Пощо? - вiдповiдають другi.- Щоб побачили, як ми за-зброїлися? Не треба". "Утретє взиваю вас,- гукає Аннєнков,- щоб ви вiдчинили ворота. Чому не пускаєте нас?" З мурiв вiдповiдають йому: "Бо гетьман не велiв нiкого в город впускати". "Може, шведiв не велiв гетьман впускати, а не нас?" -питається Аннєнков. "Не шведiв, а москалiв". "Москалiв? Чому?" "Бо через них українцям чиниться велике знищення, через них не мало вже сiл i мiст попропадало". "Цiлi мiста й села москалi попалили, а людей помордували". "Не пустимо! Гетьман не велiв!" - гукають. "А де ж гетьман?" - питається Аннєнков. "До Коропу поїхав". Аннєнков повертає свого коня, трубачi їдуть за ним. їх проводжають з мурiв насмiхом i глумливими словами: "Їдьте до чорта в зуби!" Аннєнков прискакує конем до карет. Щось князям каже, руками розкладає, нараджуються, не знають що робити. Аж Меншиков стає у повозi, пiдносить руку, кулаком Батуриновi грозить. Його гарне обличчя поганiє - одна злiсть. Голiцин заспокоює свiтлiйшого, тягне за рукав, просить сiдати. Карети завертають. Передня сторожа робить зворот улiво, жене вперед, карети за нею, задня сторожа повертається на мiсцi, i цiла валка посувається зразу тим самим шляхом, що перед годинкою приїхала, а пiзнiше скручує в напрямi Коропа. Вартовi на вежах стежать за москалями. "До Коропа поїхали, гадають гетьмана застати там". "Боже, провадь, дiдько, пхай!" * * * Батурин заспокоюється... Вiд'їхали... Може, вже й не вернуть. На шведа пiдуть. Гетьман Батуриновi на вiдбiй поспiє. Город не тратить надiї. Така вже вдача людська, що i в найгiршому все собi якоїсь надiї шукає, дурить себе. Не дурить себе Чечель. Знає вiн, якi наслiдки матиме нинiшня розмова. Батурин виповiв послух царевi, обiдив його любимця Меншикова й київського воєводу Голiцина, котрому цар довiрив догляд над цiлою Україною, зробив його нiби своїм намiсником. Батурин не пустив царського полковника Аннєнкова до свого полку, Батуриновi москалi не можуть того простити. Чечель скликав своїх старшин на раду. Прийшли всi схвильованi, тим хвилюванням, яке викликає в людях усвiдомлення дуже вiдповiдального вчинку. "Панове товариство! Козаки й батуринцi виповiли царевi послух". "Двом панам годi служити". "Або слухаємо царя, або гетьмана". "Або Москва, або Україна". "Гетьман нам регiментар, його накази для нас святi". "Не перечу,- вiдповiв Чечель.- Я тої самої мислi. Але ж не дурiм себе надiєю на помилування царське". "Цар не милує нiкого. Не помилує i нас". "Так тодi знаєте, що воно значить? Коли гетьман не поспiє нам на вiдбiй, так за днiв кiлька сподiваймося московського вiйська". "Хай прийдуть. Чорта з'їдять. Не бачили Москви!" Вулиця шумiла: "До зброї, до зброї!" Молодi хлопцi невеликими гуртами бадьоро вправлялися на майданi. В церквах правили молебень. Жiнки лежали хрестом. Горiли свiчки, як мечi, з кадильниць снувалися дими, як з пожарищ. "Панове товариство,- говорив до зiбраних Чечель.- Не тiшмося, що вiдiгнали вiд Батурина князiв, i не гадаймо, що вони не приїдуть. Меншиков зневаги не простить, хоч би й сам цар хотiв простити. Взиваю вас усiх гуртом i кожного зокрема, щоб ви добре пильнували дiла. Не занедбуйте нiчого, що може причинитися до скрiплення нашого города. Та ще прошу i взиваю вас, щоб ви добре стежили не лиш за тим, чи не пiдходить ворог, але чи нема його мiж нами. Внутрiшнiй ворог гiрший усiх". "Постоїмо як мур". "За Батурин, за гетьмана, за Україну!" Iван Нiс мовчки прислухувався до наради. Нiхто вiд нього слова не чув. Мовчки вiд Чечеля поплiвсь до прилуцького полку. ПЕРША ЖЕРТВА Пiзно увечерi в понедiлок, 25 жовтня, тої самої днини, як московських князiв батуринцi не впустили в город, Мотря, заткнувши за пояс стилет i зазброївшися добрим пiстолем, скрадалася до старих ворiт. За нею назирцем, як тiнь, iшов її паж, попiд плоти й мури, з того боку, по котрiм падала тiнь. Iван Нiс, побачивши Мотрю, висунувся iз заглибленню муру. "Не пiдходiть до мене,- сказала Мотря, стаючи в обороннiй поставi.- Кажiть, чого вам треба". "Вас". "Ха-ха-ха! Збожеволiв". "Мотре, без тебе не жити менi. Поки тут був Чуйкевич, я не хотiв нищити вашого щастя". "Боявся". "Я вже i чорта не боюсь. Все одно менi. Не хотiв. Совiсть не давала. А тепер, як бачу твою загибiль, хочу врятувати себе й тебе". "Рятуймо Батурин". "Його не врятує навiть Бог. По тiм, що нинi сталося,- пропаде!" "Таку-то тайну мав менi сказати Iван Нiс?" "Пропаде! - повторив, а в його голосi почувалася злоба, не жаль.- Не оборонить Батурина хоробрий полковник Чечель, анi Герцик, нi навiть нiмець Кенiгзен, нi усi гетьмановi заушники вкупi - пропаде!" "Не кракайте, Iване Дмитрiєвичу!" "Не кракаю, а знаю. Кого ще не запаморочило дорешти, спасається з життям". "Втiкає? З потопаючого корабля утiкають щурi. Хто такий, утiк?" "Не один, мiж iншими гетьманський канцелярист, товариш Чуйкевича по службi, Андрiй Кандиба". "Брешеш! - крикнула, збентежена такою злощасною вiсткою Мотря.- Брешеш, щоб заманити мене, чорте". "Богом клянусь". "Не вiрю. Пусти мене. Пусти!" "Не пущу! Не пручайсь. Попалась". "Як в Бога вiруєш, пусти!" - кричала i просила Мотря, маючи тепер одне на гадцi - летiти до Чечеля, докласти йому про втечу Кандиби, про небезпеку, яка з боку втiкачiв городовi грозить. Але Нiс, хоч поранила його стилетом у руку, тримав її у своїх обiймах, силуючись пiдняти її i понести з собою, з городу, потайником забутим усiми, геть. Мотря пручалася, кричала, затулив їй буркою уста, обкрутив голову, перемiг. В цей мент щось ухопило його ззаду за шию, перегнуло i вiн повалився на землю. * * * Заки Мотря схопилася, заки здерла з голови бурку, котрою її обкручено було сильно, аж болюче, не рiвна боротьба закiнчилася. На землi лежав умираючий паж, Iвана Носа не було. "Рятунку, люди, рятунку!" - кричала, посилаючи кулi за тою чорною тiнею, що втiкала попiд мури в напрямi забутого всiми батуринського потайника. Надбiгли люди й допомогли Мотрi перенести вмираючого пажа до її двора. Прикликали хiрурга, порятунку не було. _ЧЕРЕЗ ДЕСНУ_ Пором причалив до правого берега Десни. Не до самого, бо мiж рiкою i високуватим берегом росли шуварi й густi верболози. З порому на берег кинено мiсток, по котрiм пройшов гетьман i його товариство. Пором вiдчалив, щоб перевозити решту возiв, котрi все ще наспiвали. Деякi спiзнилися iз-за лихої болотистої дороги та всiляких непередбачених пригод. Гетьманський приватний обоз був чималий. Вiн представляв велику вартiсть, i гетьман турбувався, щоб вiн не попав у руки московської погонi. Дивився позад себе - на широку смугу Десни, на прибережнi верболози, мiж котрими вона нiби соромливо окривається, так що її здалеку й зовсiм не видно, i на той рiвний, злегка тiльки схвильований краєвид, що простягається аж до Сейму. Весь вiн вповитий тепер осiнньою iмлою, у котрiй прямо потопає, нiби в молочному морi. А за Сеймом, ген далеко, його Батурин. Що там тепер? I гетьманське серце сповнилося жалем i турботою про долю цього города. Чи видержить вiн московську облогу i як подавати батуринцям знаки, що про них не забули? Заспокоївся, перенiсшись у гадках на Дехтярiвку. Там стоїть церква на горбку, висока i з високою дзвiницею. Можна буде давати свiтлянi сигнали. Заспокоївшися - глянув перед себе. I тут iмла, крiзь котру насилу пробиваються сонячнi променi. Невеселою дниною вiтає гетьмана цей край. Зимним вiтром дмухає на нього, пригадує, що незабаром прийде зима, може, й гостра, сувора. Як поставиться до його задумiв, отсей шматок української землi? Чи спiвчуватиме його, чи привiтає вороже? За Україною заявить себе чи за Москвою, за Мазепою чи за Петром? Правий берег Десни не те, що лiвий. Вiн ще в XV столiттю пiдпав пiд владу москалiв i в козацькому життi, у всяких визвольних рухах не брав такої живої участi, як лiвий. Дивно, як рiка, не так то дуже й велика та широка, дiлить те саме населення. Тому-то гетьман, як зразу не хотiв, щоб шведи приходили на Україну ранiше, нiж приборкають Москву, так пiзнiше, довiдавшись, що король Карл прямує не на Москву, а мабуть, на Київ, наглив його, щоб скорiше переходив Десну, бiльше довiряючи її лiвому, нiж правому береговi. Але Карло не послухав, отаборився в Горках, i тепер гетьмановi довелось самому переходити рiчку, залишаючи Батурин i кiлька тисяч вiйська за собою. Не знаючи Карлових планiв, гетьман не мiг робити своїх, заряджував те, що на його гадку диктувала конечнiсть. Думаючи, дивився на переправу козакiв. Деякi, не зважаючи на холод, кидалися з кiньми в воду й перепливали рiку старим, найпростiшим козацьким способом. Менш смiливих закликали товаришi на той бiк. Чайковим мостом проходили першi вiддiли пiшого вiйська. Бадьоро ступали назустрiч невiдомому й новому. Лунала пiсня: "Як перейду за Десну, не верну аж на весну", а вiдгомiн доповiдав: "за Десну, на весну..." Бiля входу на мiст видно було сутулувату стать Ломиковського. Сидiв на конi, пильнуючи, щоб забагато четвiрок не входило на мiст, бо вiн не крiпкий, чайки не смоленi свiжо, може, котра й не видержить тягару. Мiст хитався, i незвичному до таких переходiв глядачевi могло здаватися, що вiн ось-ось i потоне разом з людьми. "Скорiше! Скорiше! Поспiшай!" - гукав генеральний обозний, маючи на увазi, що не так то легко перейти чотирьом тисячам людей з кiньми й возами. _"Як перейду_ за _Десну,_ _Не верну аж на весну",_- нiби безжурно й безтурботно спiвали козаки. "За Десну, на весну",- хриплим голосом вiдповiдала в осiннiй iмлi схована луна. Нiби глузувала собi з того спiву, насмiхалася. Мiж тим перевезли гетьманську карету, запряжену шiстернею сивих арабських коней, i гетьман сiв у вигiднi подушки, приглядаючись до переправи вiйська. Мало його, дуже мало! Замiсть сподiваних i обiцяних 20 тисяч, вiн веде Карловi лиш четвертину. Та чи певнi й вони? Появляються царськi унiверсали (Бог вiсть, якими шляхами вони мандрують), i не спинити їх. Хто вгадає, якими словами промовить цар до українського народу i до козацького вiйська? Певно, що Мазепу змалює гiрше чорта, назове зрадником i запроданцем, вiдступником вiд предкiвської вiри, вiд святої, православної церкви i, може, навiть у тiй невеличкiй, вибранiй армiї, знайдеться ще не один такий, що повiрить влесливим словам царя, полакомиться на обiцянку прощення i покине гетьмана. Десна не спинить тих, що в душi не побудували кордону мiж Україною i Москвою. Минали години. Козаки, пiшi й кiннi, вже на правому боцi. Уставляються полками, вiддiлами, збитими чотирикутниками в пiвколесо. Ще тiльки обоз надтягає, чути, як погоничi гукають на коней. Однi вози вже наближаються до мосту, iнших ще й не видно, тiльки гамiр чути. Їдуть. Гетьман каже собi подати коня. Пiдводять - сiдає. Хоч зметружений i хворий, у сiдлi тримає себе бадьоро, по-козацьки. З Орликом i Войнаровським в'їжджає в пiвколесо. Над ним розвiвається прапор i має бунчук. Козаки вiтають свого вождя. Голосно, грiмко, довго. Дивується заспаний правий берег Десни, чого це будять його. Гетьман розкланюється. Старшини роз'їжджають кiньми поперед своїми частинами: "Гетьман промовити до свого вiйська бажає". Вiддiли посуваються вперед, чоловiк коло чоловiка, кiнь коло коня, близько. Пiвколесо звужується, замикається, як живий обруч,- гетьман до козакiв балака: "Отсе, дякуючи Боговi милосердному, ступили ми на правий берег Десни. Хочу, щоб ви знали, куди вас веду. Гадаєте - до царя? Це ж наш споконвiчний ворог, котрий хоче занапастити вольностi нашi й козакiв гадає повернути в московських солдатiв. Чи бажаєте собi того?" З кiлькох тисяч грудей понеслось грiмке: "Нi", аж стрепенулася Десна. "Я сам не раз балакав з царем, i вiн не скривав своїх намiрiв ворожих Українi, виявив рiшучу свою волю скасувати гетьманщину, розпустити полки козацькi й настановити московський уряд. Ще раз питаюся вас, чи бажаєте собi того?" "Нi, нi, нi!"-залунало кругом ще довше i ще грiмкiше, нiж перш. "Багато разiв старався я,- говорив гетьман далi,- вiдвернути його величнiсть царську вiд цих погибельних замiрiв для всього українського козацького народу, та добився хiба до того, що й сам пiд царський гнiв попав. Щоб врятувати вас i себе - переходжу до короля шведського. Вiн зобов'язується шанувати нашi права, нашу державну самостiйнiсть i обороняти їх усiма своїми силами перед посяганнями Москви. Згiднi ви на те?" "Куди поведеш нас, туди й пiдемо",вiдповiдали тi, що стояли ближче. "Браття! Наспiв наш час, вiддячимо москалям за їх довгочасне насильство над нами, за всю їх неправду й жорстокiсть, оборонимо й забезпечимо на довгi часи нашу волю i нашi козацькi права. Прийшов-бо час скинути з себе ненависне ярмо i Україну зробити країною вольною i вiд нiкого незалежною". "Добудемо волю Українi!"- понеслось по обох берегах Десни. "Ось до чого я вас кличу, браття, ось куди я вас веду. По волю й славу iдемо. Постiйте ж крiпко й хоробро, не подайте iменi козацького в наругу. Бог i хоробрий король шведський да будуть з лицарством козацьким, українським!" "Дай Боже! Дай Боже!" - гукали, пiдкидаючи шапками, козаки. Нiхто не противився, хоч були такi, що надто вже привикли до ярма, воно вже їх i не давило, не чули. Але й тих поривав гетьман своєю появою i своїм рiшучим, самовпевненим голосом. Одиницi йшли