нялiм кафтанi, застебнутiм на всi гудзики, у високих, поза колiна, чоботах i лосевих штанах, гетьман - у кунтушi темно-синьої фарби з жовтими оздобами. Фарби були тi самi, тi самi державнi кольори. I шведи й козаки зауважили це. Увiйшли в бiльшу кiмнату, в котрiй дожидали вже канцлер граф Пiпер, квартирмайстер Гiллєнкрок, верховний суддя, два генерал-ад'ютанти i ще кiлька вищих офiцерiв його милостi. Анi похiдного престолу, нi навiть окремого якогось розкiшнiшого крiсла для короля не було, всi ознаки його державної i вiйськової влади скривалися в нiм самiм. Гетьман хвилину ждав, поки король не сяде, щоб виголосити до нього вiтальну орацiю. Король зауважив це, присунув крiсло i попросив гетьмана сiдати. Сам стояв. Канцлер Пiпер скривився, нiби цитрину вкусив, i шепнув по-шведськи до Гiллєнкрока: "Його милiсть уводить оригiнальнi звичаї". Гiллєнкрок не перечив: "А може, прямо не подумав, що робить". "Пора ж i думати",- вiдповiв канцлер, приглядаючись до гетьмана оком старого дипломата. Начитавшися та наслухавшися чимало неприхильних для козакiв реляцiй та оповiдань, уявляв собi козацького гетьмана людиною напiвдикою, грiзною, мало освiченою. Аж нараз побачив чоловiка, котрого кожний крок i кожний рух свiдчили якраз про щось iнше, а саме - про дуже високу культуру i про незвичайно виробленi товариськi форми. "Тiльки у фрак i в перуку його вбери i хоч попiд руки з le Roi soleil на паркети пускай",- шептав до себе граф Пiпер. Та ще бiльше здивувався вiн, коли гетьман, погодившись остаточно на те, щоб король стоячи слухав його, став говорити промову та такою-то гарною, а разом iз тим живою i несилуваною латинською мовою, що кращою i найстаршi вiком i службою упсальськi магiстри не балакали. Пiпер зразу з цiкавiстю, а там прямо з захопленням слухав красноречиву промову українського гетьмана. Той радiсно вiтав його милiсть короля хороброго шведського народу на багатiй, ворогами поневоленiй українськiй землi, котрої Бог зробив його регiментарем у такi важкi часи. Просив, щоб його милiсть король, продовжуючи традицiї свого славного дiда, допомiг Українi здобути собi волю та просив покiрно, щоб його милiсть король не виливав свого справедливого гнiву на цей безталанний край i на його мешканцiв, що вони були йому дотепер ворогами i щолиш нинi стають його вiрними союзниками, але йшли вони за ворожими хоругвами не по власнiй вiльнiй волi, а присилуванi до того московським ярмом. З того насильства вiн, гетьман України, хоче її увiльнити на все i тому приходить до його королiвської милостi з предложенням вiрної дружби. Пiпер дивився, яке враження зробить ця промова на короля Карла. Бачив, як усмiшка на королiвських устах кудись ховалася, а натомiсть з'являлися на високому чолi морщини глибокої задуми. Старий гетьман робив враження на молодого короля. Пiпер знав, що Карл любить гарну латинську мову, але сам вправно нею не вмiє говорити, й тiшився в душi, що знайшовся хтось, хто вмiє щось, краще, нiж його милiсть король. Король, вислухавши промову, хвилину мовчав безрадно. "Дякую, дякую вашiй милостi,говорив збентежений.- Рад вволити ваше бажання. Сподiюсь, що будемо собi добрими товаришами". Натякав на давнi шведсько-українськi традицiї, але видно було, як важко було йому i взагалi шведам вдержатися в тiм офiцiйнiм тонi. I тому король дуже був рад, коли по тiм офiцiйнiм привiтаннi розпочалася товариська розмова на тему вiйни, москалiв, царя Петра i всякої щоденної злоби. Поважне обличчя гетьмана прояснилося, ожило, його очi потеплiшали, на устах з'явилася приваблива усмiшка, вiн притягав усiх до себе, навiть канцлера Пiпера. Всi були, як не захопленi, так радi такому гостевi й союзниковi. Король також. Король смiявся. Не тою усмiшкою Мефiста i дитини, котра iнодi найвiрнiших генералiв доводила до розпуки, а смiявся щирим, несилуваним смiхом, аж присiдаючи на своїх високих ногах. Гетьман жартував, сипав дотепами, в головнiй королiвськiй квартирi був нiби старий, добрий знайомий. Особливо тiшився король, коли гетьман творив новi латинськi слова, щоб виповiсти ними новi поняття i назвати предмети, котрих нi стариннi римляни, нi середньовiчна латина не знали. Не одному цiкаво було, як гетьман стане балакати з Пiпером, котрий поза полiтикою iнших тем не любив. Усi вважали Пiпера найкращим дипломатом i хитруном, котрому пари нема. Та переконалися, що свiй на свого натрапив. Гетьман Мазепа знав усi секрети європейської полiтики не гiрше вiд шведського канцлера, i розмова їх була навiть для короля справжнiм пиром. Не зчулися, коли маршал церемонiї попросив до обiду. У дворi не було такої зали, щоб могла вмiстити численне товариство. З конечностi треба його було розбити. Посерединi королiвського стола сiв сам король, а праворуч його - гетьман, а тодi вже наперемiну - найвищi шведськi достойники i найвизначнiшi з гетьманових старшин. Було їх при тому столi сiм, з Орликом, як українським канцлером, на чолi. Для iнших накрито ще два столи, а деяких запросили граф Пiпер та генерал Реншiльд до своїх квартир. Обiд був невибагливий i небагатий, та зате - королiвський. Нiхто не дивився, що подавали на стiл, а всякий мав собi за честь сидiти вкупi з Карлом XII i з гетьманом Мазепою. "Моменту, якого бажав собi великий гетьман Богдан Хмельницький, а якого Бог не дозволив йому дiждатися, ласка Божа дозволила дождатися менi. Дружила Україна з усякими своїми сусiдами, але дружба тая не виходила їй на добре. Може, народи шведський i український дотримають собi цеї дружби вiрнiше, чого я собi щиро бажаю",- говорив гетьман до короля. А король впевняв, що i вiн не чого iншого хоче, лиш щоб раз в Європi запанував мир, щоб вона позбулася гнiту й тиранства, котре спричиняє так багато лиха та спиняє розвиток народiв. Анi України, нi Росiї, нi Польщi вiн до шведської держави приєднювати не хоче, але бажає собi, щоб скрiзь сидiли на престолах володарi, якi мудро, справедливо й людяно володiли б своїми народами та не кривдили i не катували людей. "П'ю за визволення великої i багатої вiд природи української землi!" - кликав король. "П'ю за воєннi успiхи вашої королiвської милостi i на славу хороброго шведського лицарства!" - вiдповiв гетьман. "За визволення України! За славу Швецiї!" - лунало кругом. Вечорiло, як гетьман сiдав на свого бiлого коня. Зривався вiтер. Мерзло. "Мабуть, скоро прийде цього року зима",- казав до гетьмана Орлик. "Щоб тiльки не московська",вiдповiв журливо гетьман. Бiлий кiнь ставав, гетьман наслухував. "Нiчого не чуєш, Пилипе?" - питався свого писаря. "Нi, ваша милосте". "А менi здається, нiби в Батуринi ревуть гармати". "За визволення України",- доповiв Орлик. "Батурин..." - сказав журливо гетьман. "Батурин..." - доповiв, зiтхаючи, Орлик. _Видавцi складають глибоку подяку панi Фiломелi Чучман-Дужинськiй, яка люб'язно надала для пiдготовки даного видання прекрасно збережений у її власнiй бiблiотецi примiрник першодруку трилогiї._