е, випивши ще чарку, як пiдбере поли в балахона, як ухопе товсту, червонопику молодицю, та ну гоцака садити. Тiльки борода та коса майтолає, а вiн - так халясує, так халясує... Аж упрiв, аж мило на йому лягло. Чоловiки регочуться, а молодицi коло його, щоб ще дужче роздратувати, так увиваються, так увиваються: одна втомиться, друга її мiсце заступає... - Що ж усе танцювати та танцювати, - крикнула одна реготуха: - якби ви нас, дяче, повозили ще! - Бач, чого сучi дочки захотiли! Бач, чого їм заманулося! - взявшись у боки, каже дяк: - Шукайте санчат, повожу вже... Один тому час, що батько в плахтi! Де взялися й санчата. Витягли дяка з шинку надвiр, запрягли; насiдало молодиць повнiсiнькi санчата, ще й зверху; дяк аж угинається та самотужки пре, а молодицi - спiвають та вигукують, як на весiллi... А це одна як схопиться, як пiдбiжить до дяка: - Нема, дяче, мiсця! нема, дяче, мiсця! Ну, я сяду верхи! Повози й мене! - Сiдай, бiсова! - кричить дяк, перегнувши спину. Молодиця скочила; дяк не здержав, поточився, впав; молодиця зверху... Другi позскакували з санчат, та й собi туди - пхаються, падають... А чоловiки: "мала купа! мала купа! на купу! на купу!.." Навалило молодиць стiльки, що трохи дяка не задавили. Витягли його - ледве дише... Регiт, гвалт... Здурiло село! Гульня розв'язала язики, розбуркала зомлiлi, пригнiченi душi, розкорписала тi врази, що глибоко крилися в серцi... Серед гульнi згадали пiщани й за два роки... - А що ж це воно, братця? - заводить хто з крiпакiв: - це так - два роки робили та й дурно?!. - Авжеж дурно! - Чого ж дурно? Адже цар дав волю: живи, де хоч, роби, що знаєш... Ну, щоб, бач, уже не зовсiм i їх обiйти - неситу ту прожир: - "поробiть, мов, люди добрi, ще два роки, - хай уже вони звикнуть за цей час з думкою, що вас не буде!" Так як же вiн дума: ми йому цi два роки дурно робили? дурно втрачалися?.. Адже якби я до хазяїна став, то рублiв би сотню заробив... А в його як? - А так: робив-робив, та й виженуть з двору в три вирви... - Нi, чорта з два! Менi рощот давай... он що! Ми знаємо вашi каверзнi... Буде того, що над нашими дiдами та батьками знущалися та з нас воду виварювали... Заплати ж менi хоч за цi два роки! - Заплачу... наставляй кишеню! - смiявся другий, тверезiший. - Чого ти смiєшся?.. I заплатить! Пiду, скажу: давай рощот! - i дасть... - По гамалику... - Чого по гамалику?.. А в Побиванцi? га, в Побиванцi?.. Адже дав? Хати дав, грунти дав... Затялись в одну шкуру: давай рощот! - i дав... Брат рiдний дав; а наш би то й нi?.. Еге! Якби ми не такi дурнi... А то - сидимо собi мовчки, мов не про нас рiч... Рощот давай! в одно слово: рощот! - Толкуй... - Дурню, а не толкуй! - Ти сам дурень... Залив очi та сам не знаєш, що верзеш... - Що ж я верзу?.. кажи: що? - сучиться п'яний. - А то... що як почує хто, та шепне туди... Ти знаєш, яка вiн сила?.. Буде ще! - Що ж менi буде? Нiчого не буде, бо правда! А ти все-таки дурень... - Не дури лишень, бо щоб сам не здурiв. - А що, битимеш, може? Битимеш? Ну, бий! - Хай тебе лиха година поб'є без мене! Одчепись, сатано! - Нi, бий!.. Сякий-такий сину, бий!.. . Та й пiдставляє лице. Супротивник осувається назад, наставивши обидвi руки, щоб, бува, з п'яних очей, це креснув зачепа... Люди збiгаються з усiх бокiв: оступлять, дивляться - що далi буде. - Бий, кажу!.. - кричить перший та хвiть другого по -лицi... Той - здачi. Зчепилася бiйка... Крик-гвалт... Насилу розборонили люди, та й ведуть знову в шинок "мирову пити", щоб справдi не дiйшло, бува, до того... Хто винуватий, хто правий? гаразд не знав нiхто... У кожного була думка, що добре б i рощот одiбрати; був i острах того... "А як не дасть, та ще... не доведи боже, щоб гiрше не вийшло!" Одначе горiлка взяла своє. Чим далi, то все бiльше в дужче виступала правда першого; а острах другого нехаяли, як легкодухого чоловiка. Зашумiло село, як на пригру бджоли: смiливий i несмiливий збиралися в купи, гомонiли, радились, змагались... I ходили до жида в шинок могоричу пити... Минуло водохрестя. Час би за роботу братись... Та чи до роботи, коли день у день зберуться або в шинку, або й так де, та одно тiльки й чути: рощот, та й рощот... Пiймали раз одного з Побиванки. Розпитують: чи дав двори? чи подарував хати?.. - Дав, подарував!.. - Бач!.. - в один голос:- значить наш дурить! Коли ж так, - не дiжде!.. На завтра, ще чуть стало сiрiти, зiбралися коло волостi та взяли старшину з собою i пiшли до пана в Красногорку. Прийшли; стали в дворi коло ганку - повнiсiнький двiр, нiгде голки просунути; послали просити лакея, щоб сказав пановi; обiщали навiть "на табак" лакеєвi, коли швиденько пановi скаже. Василь Семенович ще спав i з лiжка почув щось за гомiн, за топiт. Вiн подзвонив лакея; розпитав, що то. Той сказав. Наче хто голкою шпигнув вельможного пана, так вiн прожогом скочив з лiжка; звелiв подавати мерщiй убрання; випив нахватку стакан чаю i, не глядя на те, що жiнка, ламаючи руки, благала не виходити, вискочив з хати - червоний, сердитий... Вiн догадався, що це недаром цiла пiщанська громада присунула, - та думав своєю смiливiстю зразу її осадити. - Що вам треба, пiщани? - сказав вiн, хоч грiзно, але здержуючись. Пiщани поздiймали шапки; кланяються. - До вас, пане... - Чого? - За грiшми, пане... - За якими грiшми? - скрикнув пан i глянув гостро на громаду. - Що два роки служили, пане... - Дураки! Ви ж повиннi були цi два роки служити... Мовчать переднi, кланяються. - Як повиннi? - обiзвався хтось зсередини. - За плату ж, то й служили... - За яку плату?.. Закон велiв! - Закон? - знову викрикує зсередини: - то ви самi настановили такий закон!.. - Хто там озивається? - питає пан. - Ану, виходь сюди, та побалакаємо... - А чорта! давай грошi! - Хто озивається, сякi-такi сини? - кричить уже на все горло пан. - Хто смiє бунтувати? - Та й пiдскакує до переднiх. - Ми не бунтуємо, пане, - кажуть, кланяючись, переднi: - ми тiльки прийшли просити плати... - Якої плати? за що плати? Я вам дам!.. - уже навсправжки лаявся пан... - Не цвiкай!.. годi... не боїмося!.. - знову зсередини. - Хто там, сякi-такi?.. Давай менi того, хто озивається! давай зараз!.. Давай... а не то - я вас всiх у тюрму запру... на Сибiр попру! - Не дуже! не дуже! не скачи так! Ач, який прудкий! давай лиш грошi! - Кажiть: хто там озивається?.. - аж розлягається пан до переднiх. Переднi мовчать; зступаються ближче один до одного, кланяються... - Ага? так ви не хочете бунтовщика видати? не хочете?.. Так ви бунтувати?.. га?.. Постiйте ж, я вас побунтую! - кричить пан, розпалившись, i з криком бiжить до себе в горницi. Громада на хвилину стихла, а потiм, немов набиралася духу, пройшов спершу глухий якийсь гомiн; далi - дужчий, дужчий, поки не перейшов у викрик... - Що вiн нас страхає? Дума - злякалися?.. Минуло те!.. Давай плату!.. плату давай!!, рощот!!! Крик, гук з усiх бокiв, на весь двiр, довго ще невгавав i долiтав у горницi страшним, диким галасом. Василь Семенович поблiд, як крейда. Його розбирала досада, злiсть; йому хотiлось кричати, лаяти, бити, - та страх брав своє... Вiн погнав його в горницi, а тепер не випускав надвiр. Жiнка Василя Семеновича ходила, як з хреста знята. Од тривоги вони обоє мовчали; ходили тiльки з одної кiмнати у другу, та збоку нищечком позирали у надвiрнi вiкна, нiби таїли свiй страх одно перед одним... Громада не розходилась цiлий день: вигукувала та викрикувала аж до самого вечора... Так i простояли на ногах. Тiльки нiч погнала пiщан додому... Василя Семеновича й нiч не вдержала. Перегодя трохи пiсля того, як пiшли пiщани, вiн звелiв запрягати конi, виносити важкий сундук з своєї спочивальнi - i вкупi з жiнкою покотив у Гетьманське... На другий день - чуть зоря - вже були на ногах справник, посередник Кривинський (що колись, за виборiв, був справником), послали гiнця в Котолупiвку по станового Ларченка, щоб їхав мерщiй в Пiски: "бунт!" Ларченка, як хто по потилицi лигнув: вiн стояв, наче чмелений, i якось без тямку дивився вниз своїми косими очима... На помостi вимальовували його думки розгнiваного Василя Семеновича, котрий тупає на його, Ларченка, ногами за те, що "допустив" бунт у себе в станi... У головi станового думки каламутилися: то вiн прощався з котолупами, й здавалось йому, що вони хрестилися, як вiн виїжджав з їх мiстечка; то йому прийшов на думку той щасливий день, коли вiн раз на обiдi вихваляв, як поет, Василя Семеновича вiршами... Конi пiд'їхали пiд рундук: гаятись було нiколи. Ларченко вскочив у санчата та, тiльки духу, попер у Пiски. У пiщанськiй волостi сидiв уже посередник. Вiн приїхав заранi, звелiв скликати громаду. Громада ще тiльки сходилась. Незабаром цiлi Пiски збiглися. Хто на громаду, а хто - на дивовижу. Становий з посередником вийшли з волостi; стали на громаду гримати, далi страхати, потiм батькувати, а там - пiдскакувати та репетувати на все горло, - аж пiна з рота летiла... Громада собi гуде: - Не застрахаєш!.. Рощот подай!.. Не скачи, коса собако!.. котолупе!.. Нiчого не вдiяли нi становий, нi посередник, - тiльки дарма накричалися, та з тим i поїхали. А пiщани слiдом за ними послали в Красногорку Василя Деркача нишком довiдатись, чи дома пан? що там чутно? Деркач незабаром вернувся. - Немає, - каже. - Учора звечора зiбрався та з панiєю й поїхав... не сказав i куди. -Еге... значить наша правда! Недаром перелякався... - Глядiть же! Не попускай, братця, свого! - викрикували пiщани, розходячись по домiвках. На диво козакам, а на злiсть жидовi, рiдко хто зайшов до його й у шинок. Коли це, на ранок - летить у Пiски сам справник, летить стряпчий, летить становий. Сказано - цiле "временне отдiленiє". Приїхав i посередник. А незабаром, слiдком за ними, вступила москалiв сила...Громада збилася в купу, як овечки пiд дощ та лиху годину. Нiхто - нi пари з уст. Тiльки чутно важке зiтхання та якийсь тихий гул... Москалi зайшли з бокiв - i кругом, як кiльцем, обложили громаду. Кривинський, як посередник, вийшов наперед громади та став допитуватись: чого вона бунтує? - Ми не бунтуємо, добродiю... Ми свого просимо... - Як свого? - А так! за вiщо ж ми два роки служили?.. дурно??. - хтось подає голос зсередини. -Хто там кричить? давай сюди! - зiпонув Кривинський. Громада затовпилась; ще тiснiше збилась в купу; стали один одного за пояси брати... - Сюди його давай! Хто викрикує! - желiпає посередник. Мовчить громада, анiтелень! Кривинський не витерпiв, - лає... - Не дуже лиш! не дуже! - знову хтось зсередини. - Ну, тепер ваше дiло, Iван Петрович! - обернувся Кривинський до справника. - Розги! - зiпонув той на москалiв в одмову посередниковi. Москалi кинулись до крайнього... - Не давай! не давай, братця!.. за що нас бити? за вiщо нас нiвечити?.. Громада стала напирати на москалiв; москалi на громаду. Пiднявся крик, гвалт; зчепилася бiйка з москалями... Люди, зачувши таку колотнечу, бiжать, як на пожежу дивитись. Чоловiки - аж до самих москалiв; жiнки на тини поспинались - з огородiв... Дiд Улас, старий, не видержав натовпу, - упав... Москалi пiдняли... Чiпка побачив. Закипiло його серце, заболiла душа... Бiга помiж козаками, мотається на всi боки: - Братця! - кричить: - не даймо глумитися над нами! Не даймо знущатися над дiдом!.. Ходiм, братця!.. Тимофiю! Петре! Якиме! Збирайте громаду докупи! Не даймо, братця!... А тi, як побачили, що непереливки, та - тiльки видно - через село... Чiпка їх лає, батькує, молить, просить; кидається то в той бiк, то в другий; то пiдскочить до москалiв, то вертає до своїх. Побачив Грицька. - Грицьку! братику! Ти бачиш? кров безневинно ллється... Дiда Уласа ледве живого пiдняли на вiтер... Не даймо!.. Грицько не одказав на це нi слова, - та мерщiй вiд Чiпки, та в чужий огород, та й присiв за лiсою. Кинувся Чiпка до крiпакiв... Тут його й схопили. - Я - вiльний! - кричить Чiпка: - Я - козак! - А коли вiльний та козак, то не бунтуй людей! - зiпонув справник. - Ложiть його! Довго борсався Чiпка... Ще довше його били... Нi крикнув, нi застогнав! Устав- наче з хреста знятий. Очi червонi, налилися кров'ю, горiли, як у звiра; на виду - блiдий-блiдий, мов' пiсля тяжкої хвороби... Повiв вiн страшними очима по всiй громадi, глянув хижо на панство, на москалiв i пiдтюпцем побiг додому... Обняло його зло нелюдське. Серце в його вило; душа палала... "Проклятi! каторжнi! нi суда на вас, нi права немає!.." - кричав вiн, качаючись по полу. Тiло болiло, як попечене... Вiн стискував зуби. "А вони?.. вони?! Слова доброго... смiтнини послiдньої не стоять!.. Проклятi душi!.. на вас трохи такої муки, трохи каторги... Катувати вас, пекти, тупим ножем шматувати!.." Вiд болю вiн кусав собi нiгтi, пучки... "А ти, дурню, водився з ними!.. повiрив, що й вони люди?.. Волоцюги, п'яницi, а не люди! Вони тiльки обпивали тебе та пiдбивали на все лихе... У них доброго на нiготь не було... Серце їх, як iродове, тiльки й знало одно лихо... щоб другого пiдвести, а самому - навтiкача; щоб чужими руками жар загрiбати; сльозами та кров'ю других себе тiшити... А потiм стануть на весь свiт славити... вийдуть серед людей, посеред бiлого дня, скалитимуть зуби, будуть смiятися... Собаки!.. Сучка вас, а не мати породила!.. Замiсть серця, змiю положила й трутою налила... Де тiльки тхне ваш дух, - там лихо та горе, кров та сльози... А ти їм повiрив?! Ти?!" -вiн заскреготав на всю хату зубами. А це - як скоче, та так без шапки прямо в шинок. Полилася горiлка, як вода. Вiн дудлив її нахильцi; випив з пiвкварти - й не чув, щоб хоч запекла або вдарила в голову... Як бризка, кинута на жарину, заскварчить i зникне, так тi ковтки горiлки зразу вигоряли, вилiтали парою... Вiн кинув на стiл порожню посудину, побiг додому; полiз на пiч. Голова заходила ходором; у виски гамселило, як обухом; свистiло та пищало у його в ушах... Вiн забувся, немов заснув... Грицько, настоявшись у чужому городi та надивившись вдосталь на бiйку крiпакiв, трохи змерз та поплiвся додому. - Важно парять бiсових мащтакiв! - було його перше слово до Христi. - Господи! там, мабуть, на той свiт позабивали сердешних, бо крики такi доносились сюди, немов з могили, - вiдказала, Христя. - Так їм i треба, злодiям! - Скажи менi: за що ти на їх узлився так? Хiба вони й не люди?.. - Життя через них, проклятих,немає! - аж скрикнув Грицько. - Нiчого в хазяйствi не вдержиш за ними... Так i держи все пiд запором, а то - як раз та два рознесуть!.. Чи давно я майструвавшу сараї?.. Вiзьми, дурний, та й застроми два свердли за лату... Хто їх там вiзьме? думаю. - Коли сьогоднi огляджуся, - аж i слiду не знать, де стримiли... - Може ж, то й не вони взяли? - А хто ж? Кому бiльше взяти? Козак тобi вiзьме?.. Навiщо йому, коли вiн сам хазяїн?.. коли в його самого є? А тiй голотi, панським недобиткам, що пропити, то пропити... Хiба воно для себе брало? - на пропiй!.. Щоб воно подавилося... - За що ж їм i випити, як не за твої свердла, - смiється Христя. - Свого нiчого немає, все те панське... -Та в їх нiколи й не буде нiчого, - перебив Грицько: -все проп'ютьi Вони в панiв позвикали тiльки красти та горiлку пити, а не берегти хазяйського добра... А тут ще їм i землю й волю дають... На цеп їх, а не на волю! Христi вже обридла лайка та кривда Грицькова. Вона не витерпiла. - Який-бо ти, Грицьку, їй-богу! А якби тебе взяти в неволю?.. - Ну, то що? - витрiщився на неї Грицько, ображений - чого вона заступається за таких злодiїв, що в його свердла покрали. - То крав би? га?.. Хай уже б менi руки тодi повикручували! - Отже, не вiр сам собi, Грицьку! Як щоденна лайка та докори: злодюга та п'янюга, - то всякого з пантелику зiб'є... Поневолi чоловiк стане пити... А як нi за що, - то й украде... Звiсно - неволя! - журливо закiнчила Христя. - Яка їм неволя? яка неволя?.. Он, пити, бунтувати... то їм неволя?! За те ж їх i попарили сьогоднi... От попарили!.. А Чiпка, чула? як прийнялися за них москалi, бiжить до мене, блiдий такий, труситься... "Братiку, Грицьку! Ходiмо, оборонiмо... Ходiмо - не даймо!.." Цур тобi та пек! - думаю, - та вiд його... Ускочив в Остапiйчин огород, захилився за тин та й дивлюся... А вiн ганя по вигону та скликав на оборону. Як же пiймали його, як задали... буде пам'ятати довiку!.. Пiшов, мов чмелений... Христя тiльки зiтхнула й нiчого не сказала. Грицько викурив люльку коло печi й узявся за шапку. -Куди ти? вже обiд готовий. - каже Христя. - Та я тiльки худобу понаповую, - одмовив вiн та й вийшов з хати. - Не барися ж! - гукнула навздогiн Христя й кинулась готувати посуду. XXI_ СОН У РУКУ_ I сниться Чiпцi - немов сон, i ввижається - наче бувальщина. Сниться йому й ввижається недавня гульня. Увесь шинок, залитий свiтлом - сяє, аж горить; музика тне, рубає; пiдбори землю рвуть; крики, спiви... стоголосе лящання... безпуття скажене... А збоку насуває темна нiч, немов чорна хмара. А в тiй хмарi, в тiй непрогляднiй темрявi, ледве видко, чорнiють панськi комори, двiр... Три тiнi зiгнулися пiд якоюсь вагою - щось несуть на плечах... тiкають... зникли в голому садку... Ось блиснула iскорка - i видко... два чоловiки качаються серед двору, борюкаються... Той, що зверху, лютий, як звiр, шибкий, як вiтер... Придивляється Чiпка... Це ж я... я!.." - скрикує: - а пiдо мною сторож... то панський сторож... блiдий, як смерть; тяжко дише; болiзно сова руками й ногами... чутно - кров булькоче в його печiнках, бiжить чорною рiчкою з горла, носа... Ось розкриває очi... загорiли вони на хвилину iскоркою життя. То ними свiтить докора? чи посилає прокльони?.. Нi, то душа прощається з тiлом: смерть уже застилає очi полудою... А нiч усе росте-ширшає i проганяє веселе грище з-перед очей... Чiпка затiпався, кинувся... "Ox-ox!"-застогнав з протягом, перевернувся на другий бiк, та й знову заснув. I знову йому верзеться й ввижається.. Нiч темна, глупа, - нiма та глуха. Вiн стоїть, а кругом його розляглося сонне грище: п'янi чоловiки, жiнки... все те мертвим сном спить, порозкидане, як колодяччя... Ось - угорi зайнялася над ним зiрка: як свiчка, палає вона на небi - й освiчує п'яне зборище на землi... Чiпка глянув на правий бiк... Захиталася темнота, затрусилася... i з неї висунулось двi тiнi - страшнi, блiдi, з переламаними кiстками, котрi так i виглядали iз тiла... Ледве шкандибають вони, вивертаючи ноги то на той, то на другий бiк; хитають на його головами - вказують руками на сонне грище... Чiпцi здалося, що то дiд Улас з матiр'ю... Вiн затремтiв увесь, засовався - й одвернувся... Трохи згодом, з лiвого оку, теж захиталася темнота - iз неї виплило двi тiнi. Одна - товста, пузата, червонопика; друга, з-за товстої - тонка, худа перегнута втроє, з пером за ухом... Наблизилися отi двi тiнi, глянули на сонне грище, глянули Чiпцi прямо в вiчi, - та й заридали... "Так ось де полягло наше добро, нашi грошiї" I вхопивши одного п'яницю сонного, вони з-дерли з нього одежину та й уп'ялися в горло зубами... Чутно стало, як булькотала кров: то вони ссали її з живого тiла... Очi їх наливалися нею, горiли, свiтили, як у котiв... Чiпка здригнув - i одвернувся. Гляне вгору - аж там, крiзь ясний свiт, захиталася нова тiнь. Чиста та ясна, як лiтнiй погожий ранок, з веселим та любим поглядом у темних очах... "Що це?.. Моя Галочко! моя голубонько сивесенька! iди до мене!.." - молить Чiпка й здiймає догори руки. Тiнь затремтiла;, ясне лице потемрiло; на очах заблищали сльози... - "Що то ти наробив?!. - учувся йому зляканий голос. - Глянь у праву руч!" - Чiпка глянув - i сахнувся... Чоловiк качався по двору й не по-людськи стогнав... "Що-то ти наробив?! -знову докоряв голос зверху: - Глянь у лiву руч!" - Чiпка нехотя повернув очi... Двi чорнi тiнi ссали кров з сонних людей, ламали їм кiстки, викручували руки, ноги, обсмоктували кров... "Глянь униз!.." - гуконув голос. Чiпка зирнув... Коло його розвернулося сонне царство люду; блiдi обличчя позадиралися вгору, очi - повиводило з лоба, з рота - вилiтала легенька смужка синього димку... Вони горiли тихо-тихо, як вугiль тлiє... "Це все ти наробив!.. це все твої вчинки!.. - гукав голос... - За вiщо ж ти чоловiка вбив? За що дiток, жiнку осиротив?.. Чим винуватий сторож, коли його господар посилає стерегти добро, ловити злодiя?.. Що то ти поробив з тими п'явками людськими?.. Що??. З ситих, повних, що, обпившись кровi, тихо доживали вiку, ти поробив знову голодних: ти видавив з них кров, котру вони за свiй довгий вiк нассали... А от, бач: щоб знову такими стати, як були, вони поробилися встократ хижiшими, прожерливiшими... На голодного й холодного, на п'яного й тверезого, на сонного й не сонного, на сироту, на старця вони кидаються, як голоднi собаки на шматок хлiба... Бач, як вони смокчуть кров з жил людських?.. Бачиш?.. А то - що?.. Людей опоїв, горiлкою попалив... Каторжний! розбишака!.." Чiпка знемiгся, склонив колiна, зложив руки, припав ниць на землю... А голос, як буря, носився кругом його - i страшенно викрикував, вигукував: "Що ти наробив, лютий, каторжний?!." Чiпка припадав ниць, мов хотiв сховати-. ся... А голос той проривався в кожну кiсточку, в кожну жилочку, морозив їх жахом, пiк огнем туги... Чiпка не витримав. Як скажений звiр, що боїться води, труситься й лютує, забачивши її, забувши все на свiтi, несамовито кидається на встрiчного й поперечного - так Чiпка кинувся, скочив угору... "Згинь, проклятуща, вiд мене! хай тебе огонь пожре, вихор рознесе-розвiє!.. Що ти менi таке?.. Жiнка?.. сестра??, мати??. Я тебе всього двiчi чи тричi бачив на полi, де ти стрибала, : як коза... Чого ж ти сюди лiзеш?.. чого ти мiшаєшся?.. Ти менi вибиваєш очi тим, що менi самому не дає спокою, що моє серце одвертає вiд доброго, а пiдiймає руку на лихе?.. вiд чого я сам тiкаю - та нiяк не втечу; ховаюся - та не заховаюся, та все глибше та глибше топлю свою голову в п'янiй горiлцi... Геть собi!.. згинь!.." Вiд його гучного голосу тiнь затремтiла; подалася вгору; вище, вище... Небо загоготало, заблищало, шваркнуло... Огняна стрiла вдарила коло його; кругом усе затрiщало i запалало огнем... Горить, трiщить, ломиться, падає, кричить, лементує, молить... всi голоси зливаються .в один голос - у голос неви-у разної тяжкої туги; скрiзь чутно плач, лемент... I все те жере огонь - то своїм широким, лютим полум'ям, то своїми гострими язиками - лиже... Лизне- i тiльки чорна вуглина пiсля його зачорнiв; лизне ще - вуглина побiлiє, розпадається на попiл... I пiднiмає його вгору широка огняна хвиля й, залопотавши, несе високо-високо... Огонь розходився, розiгрався... Уже вiн кругом охопив Чiпку; вже досягав своїми довгими язиками до його тiла; цiлував його вид... Гляне Чiпка... То ж не вогонь, то людська кров хвилями хвилює... "О-о-й!" - скрикнув вiн - i несамовито кинувся. Стояв уже вечiр надворi. Сонце закотилося за гору червоно-червоно, немов обпилось тiєї кровi, що була пролита за день. Село, наморене то бiйкою, то дивовижею, втихомирилось: нiгде нi крику, нi гуку. Високi стовпи диму вилiтали з верхiв у небо високо-високо, наче несли туди людськi сльози, прокльони, молитви... У печах палало полум'я - варилася вечеря; людськi тiнi снували повз його - i на хвилину-другу закривали його собою, немов якою запоною. Мороз дужчав; зорi грали; захiд сонця жеврiв кров'яно-красною зорею... Скочив Чiпка - i почув, що по всiх його жилах, у кожнiй кiсточцi, як блискавицi, забiгали огнянi спички; злившись у головi докупи, вони рвали її огнем... Тiло в його горiло; в думках сон мiшався з бувальщиною; серце болiло, замирало, кипiло невимовним злом... Вiн вийшов надвiр - хоч провiтритись. Свiжий вiтрець пахнув йому в гаряче лице, закрутив у носi, аж покотилися з очей сльози... Глянувши на захiдне зарево, вiн зразу заплющив очi: воно їх рiзало болiзно, непривiтно... А на другiм краї неба, насупроти, червонiло друге зарево: то сходило повновиде козацьке сонце. Чiпка вийшов посеред двору 1 почав обдивлятися. Кругом пусто й глухо! Став вiн ходити вiд хати до току, вiд току до хати. На душi важко, - так важко, як ще нiколи не було... Болi з тiла доходили до серця, до-ймали його; голова горiла; думки мутилися: ображали його неправдивою карою, лякали людським смiхом... Вiн раднiший би був просити, в ногах лазити, сльозами молити, - аби тiльки забути те, що було! А воно стояло, як страховище, перед його очима; як те марево, мiнилося в його думках. То учувався йому глухий, здавлений смiх; то, мов ненароком, гострi, як спички, жарти в розмовi; то повсякчасне пряме вибивання на очi... Вiн знемагав вiд муки. "Краще б я не родився або мене забито, нiж отаке терпiти!.." Душа бажала подiлитися з ким-небудь своїм лихом; серце - вилити накипiлi сльози. Так же кругом - нi духа! Ламаючи руки, жалiбним поглядом подивився Чiпка на захiдне зарево, та. й посунувся смутний в хату... I жалко й страшно було дивитися на його сумну постать, що так виразно чорнiла мiж двома заревами свiту - мiсячним i захiдним. Наче виходець з того свiту, мов грiшна, душа, бита своїми тяжкими переступами, зiбралася каятись перед богом, - та не змогла: замiсть молитви, уста шептали гiркi прокльони, перечитуючи свої грiхи... Посеред хати, освiченої мiсячним свiтом, що через вiкна вривався в хату, слався широкими смугами по долiвцi i ховався аж пiд полом, - стояв Чiпка навколiшки i молився... прокльонами. Сльози блищали в його очах; вiн клав щиро поклони... А товариство його - Пацюк, Лушня та Матня, - як побачило, що за баталiя пiднiмається в Пiсках, та мерщiй ноги на плечi, та поза хатами, та поза городами, аж у Крутий Яр, та й засiли в шинку в свого ?? давнього знакомого жида Оврама... Прокружали -цiлiсiнький день на останнi грошi, розказуючи всякому, хто заходив у шинок, яке свiтопреставленiє скоїлось у Пiсках... Уже й смеркло. - А що, братця, чи не навiдатись нам у Пiски: що там дiється? - каже Лушня до товаришiв. - Чи не задопали, бува, нашого Чiпки, бо щось вiн там дуже торгувався?.. Тут уже тiкати мерщiй, коли лихо; а вiн - кличе рятувати!.. - Iди ти, коли хоч, - одказують йому Пацюк та Матня, - ми тут зостанемось... - Нi, ходiм разом, - пiдмовляє Лушня: - провiдаємо справдi Чiпку... Хоч вiн чудний собi, а все-таки нiгде правди дiти - хороша душа й товариш щирий... вже нiзащо тебе не видасть!.. - Я не пiду, хоч мене рiжте, - каже Матня. - Щоб справдi ще москаль спiймав та дав чосу... - Та й я зостануся з Якимом, - туди ж i Пацюк. Лушня почухався. Вiн знав, що тепер справдi в Лiски йти небезпечно; одначе совiсть його мучила, що так товариша кинули... - А що ж його казати? - веде вiн рiч далi, - коли запитає Чiпка: де були?.. - Що ж йому казати? - одказує Матня. - Нiчого не казати!.. Що вiн за спрос? - Збреши що-небудь, бо справдi негаразд... - рає Пацюк. - I чому ми його не взяли з собою?.. А тепер, може, вже й у Пiсках немає, - москаль узяв... Пацюковi жалощi усiх уразили: всi мовчали, нiхто нiчого... - Ну, сидiть же ви тут, братця, - трохи згодом сказав Лушня, - а я пiду довiдаюсь... Пiшов. Вихопився на гору, глянув на широке роздолля й побачив Пiски, як в туманi, залитi мiсячним свiтом... Мiж темною тiнню голих верб бiлiла боками церковка й позирала навкруги своїм блискучим оком - золотою банею з хрестом; а недалеко вiд церкви, як висока гора, чорнiв панський палац, i, здавалося, сердито поглядав на все село... Село ще не скрiзь спало. Де-де блищало по хатах свiтло, хоч i тихо було: людського гомону не чутно, доносилось тiльки глухе валування собак. Надворi тихо, холодно; мороз скаженiв i давив так, аж зорi плясали; пiд ногами рипiв снiг... Щоб не замерзнути, Лушня пiшов швидше. Незабаром опинився коло Чiпчиної хати. Як та пустка, стояла вона сама собi на край села, облупана, чорна... Тiльки неповибиванi шибки горiли проти мiсяця: здалека здавалося, що в хатi свiтилося. Лушня пiдiйшов ближче. I темно, i тихо!.. Йдучи повз вiкно, що виходило прямо на поле, вiн заглянув, що там дiється? На полу не видно нiкого... Уже вiн хотiв повернути поза хатою до дверей, коли це (уздрiлось йому) - немов що мелькнуло... Вiн знову прихилився до шибки, дивився в хату. У противнi вiкна мiсяць аж бив своїм свiтом, лягав довгими смугами через усю хату й ховався аж пiд полом... Посеред хати, увесь залитий свiтом, стояв навколiшки Чiпка - молився... Його ясна тiнь раз по раз згиналася, то випрямлялася; на очах блищали сльози... - Чiпко! - гукнув Лушня пiд вiкном. Чiпка скочив i боязко заховався за пiч. Лушня зареготався на все горло. Регiт його здорової грудини посеред нiчної тишi як грiм, гоготав навкруги, перекочувався, бряжчав у шибки, розлягався по хатi... Чiпцi стало соромно, хоч крiзь землю... Його пiймали на сльозах, вiн плакав, як мала дитина! А Лушня регоче та й регоче пiд вiкнами, - аж шибки двигтять... - Чiпко! Чiпко! що то ти одмолюєш сльозами? - регочучись, знову Лушня. Чiпка пiзнав голос. Смiх над його молитвами, над його сльозами, товариська зрада, докора - разом кинулись йому в голову, схопили за серце... - Уб'ю!.. - аж сичав вiн - та вхопивши макогiн, босонiж з хати... На щастя, Лушня почув тихий скрип босої ноги, глянув - i одскочив убiк... А Чiпка обiруч попер макогоном прямо. - Уб'ю!.. - гукає вiн щосили, та знову бiжить за макогоном. Лушня - далi... Поки дiстав Чiпка макогона, Лушня опинився геть далеко... - Вон, с[учий] с[ину]! щоб ваш дух не смердiв коло мого двору! - кричить Чiпка на все горло. - Уб'ю, тiльки побачу хоч здалека... - Чи ти, бува, не здурiв? чи не збожеволiв. Чiпко?.. За вiщо ти нас лагодишся вбивати?.. - зупинившись так, може, за гони, гукає Лушня. - Я через вас сорому набрався... мене через вас нiвечено... Вон!.. Товариша б'ють, а ви по шинках гуляєте та ще й смiєтесь?.. Це вже не первина... Тодi в пана... самi завели, самi й покинули... А тепер тута!.. Є ви товаришi, друзяки?.. Собаки, а не товаришi!.. Вон!! - Та, кинувши макогона об землю, пiшов назад у хату й засунув за собою дверi. Лушня постояв-постояв та знову пiдiйшов пiд вiкно. - Чiпко!.. Чiпко! Чiпка лежить на полу, мовчить. - Оже не сердься!.. Ось вислухай попереду... Хiба б же ми тобi, ти думаєш, не помогли? Та ми б раднiшi... Ми ото, як побачили тебе, та разом i кинулись по вулицях скликати людей... Я побiг до Сидора в кузню молотка взяти... Коли оглянусь - аж Петро з Якимом кричать... Дивлюся - аж їм уже руки скручують десятники... i старшина коло них... Я мерщiй на помiч, хотiв оборонити; а вони й мене зв'язали... Подумай: що нам було робити?.. Ми й почали вибрiхуватись, що буцiм тiкали з ляку... А старшина нас - у чорну... Оце тiльки недавнечко випустив. Петро ж та Яким пiшли в Крутий Яр, а я оце зайшов за тобою... А ти нас убивати збираєшся! - додавши жалю в голос закiнчив Лушня. - Я вже чув таку пiсню... Я вас добре знаю! - мотнувши головою, одказав Чiпка, спустивши трохи гнiву. - Так що ж, ти не вiриш?.. Нехай я, де стою, там i провалюся! Хай мене свята земля прийме, коли неправда!.. - присягався Лушня. Чiпка мовчав, не озивався; серце в його одходило. Вiн думав: чи Лушня каже правду, чи бреше? Лушня брехав i боявся не пробрехатись. Вiн чув, що Чiпка натякнув, що його бито: щоб уже зовсiм розжалобити товариша, вiн давай напирати на це. - Чи вже б ми не раднiшi тебе вирятувати?.. Хiба нам не казано, як тебе нiвечили?.. Та в нас серце кров'ю обливалося... Так що ж ти будеш робити, коли взапертi?.. - Чом же ви не рознесли чорної к бiсовiй матерi?.. - уже без серця вступає Чiпка з розмову. - Еге... Розвали її! Коли на нас трьох постановлено сторожу аж з десяти чоловiка; та все один другого не видасть: здоровi, як бугаї, а високi, як верстви. - Де ж Петро та Яким? - забуваючи, пита Чiпка. - У чорнiй зосталися? - Та кажу ж - пiшли в Крутий Яр погуляти, бо тут страшно... А мене оце за тобою послали. - Я не пiду! - одрубав Чiпка. - Та й я, мабуть, такий, що хай собi гуляють самi, - скорчив лазаря Лушня. Чiпка нiчого не одказав. Обидва помовчали. Лушня обiзвався перший: - Пусти, будь ласка,, в хату, хоч погрiюся" бо так змерз у тiй гаспидськiй чорнiй, що трохи душi не витрясло, аж печiнки пiдкидаються... - I почав цокотати зубами та здригувати, буцiм справдi змерз. Чiпка повiрив Лушнi. Стало йому жаль товариша. Вiн скочив з полу, швиденько одсунув дверi. Лушня увiйшов у хату; внiс за собою макогiн, що покинув Чiпка надворi. Та Чiпка вже не слухав тiєї одмови, слова його полилися, як бистра вода, прорвавши греблю... - Ой!.. дорогою цiною заплатять вони за неї! За тi сльози, за ту кров, що сьогоднi безневинно пролито... будуть вони довiку мучитися, до суду мордуватися!.. - Кому ж вони заплатять? - перебиває Лушня. - Менi!.. менi заплатять! - гукає Чiпка, пiдводячись на руки. - Я їм покажу, що мене страшно займати!.. Поки вони мене не зачiпали, я був до них, як усi люди... А зробили таке зi мною... стережiться ж тепер!.. начувайтеся!.. - Що ж ти зробиш? їх скiльки, а ти - один. - Я - один? Хiба мало таких, як я, як ти, та Петро, та Яким, без хати-оселi, без притулку-пристановища?.. Хiба;трохи тиняється по свiту, де б свою голову прихилити, де б себе приткнути?! Ще ж це тепер... А як зовсiм розв'яжуться з панами... трохи нас буде? Що ж ми?.. Хiба ми не люди, щоб нам погибати попiдтинню голодною смертю? Хiба б i ми не лежали на перинах так само, як вони, коли б у нас такi достатки?.. I ми б були такими або ще й кращими!.. Та лихо наше, що вони все прибрали до своїх рук, запрягли нас у плуг: "ори, мов, дурний хлопе! роби на мене! А я лежатиму та їстиму те, що ти наробиш!.." А коли оце той орач, що день у день не вилазить з тяжкої працi, замовив тiльки одно слово, що йому треба їсти, треба й жити, що - дай же менi плату хоч за оцi останнi два роки, що робив на тебе... так вони, бач, якої заспiвали?.. "Бунтовщики!.. розбишаки!.." За ними й сила... Навели ва нас москалiв, били нас, нiвечили, знущалися перед усiм свiтом... Так оце правда? це вона??. Нi, Тимофiю! Коли так... Не даєш ласкою, оддаси силою! Насилаєш ва нас усяку наволоч, позориш нас серед бiлого дня ,аа те, що ми просимо сльозами, взиваєш розбишаками... Коли ж так... темна нiч покаже-де моє, де твоє! Лушня слухав, дух притаївши, боявся поворухнутися, здихнути... зовсiм оторопiв. Вiн зроду не чув, щоб хто казав про се, та ще таким зичним голосом, з таким страшним завзяттям. А Чiпка не вгавав; вiн зупинявся тiльки перевести дух. - Чи так, Тимофiю? - Так, Чiпко, - ледве вимовив Лушня. - Од сьогоднi - шабаш пити! годi гуляти!.. Станьмо й ми такими, як люди... Знайдемо роботу, - рук не позичати... А проте - свого не забуваймо! I вони так роблять... Коли вони вмiють пiд нас пiд'їздити, - навчiмося ж i ми пiд них! Хай знають, нехристи, де правда! Коли є вона, - то для всiх хай буде рiвно; коли нема, - то всiм нема! - Добре, Чiпко! їй-богу, добре! - обiзвався Лушня, так йому подобалась така рiвна правда. - Я перший, брате, [радий] хоч i сю нiч затесатись до пана, та розказати йому, де правда... - Та не пан один, Тимофiю, - не вiн один!... Усi налягли на нашу шию... всiм бажається поїздити на їй!.. Пан, як пан: вiн тiльки своє дiло знає - панське!.. Коли б до нас старшi над паном правдивiшi були... i пан би був не той! Вони б довiдались, чого люди стра-ждуть, вiд кого й вiд чого вони терплять; вони б прямо сказали пановi: нi, то буде неправда, коли так зробимо!.. Так же нi! Пан - свiй брат... Пан, бач, i примаже, й замаже, бо в пана є, бо вiн наздирав з людей... А людям де взяти?.. Та й то ще не всi, Тимофiю! I пан, i старшi - одна бiда... Он, попи нашi! Вони перед богом за нас, вони бачать кривду... та й тi нi слова!... А кому ж, як не їм першим замовити його?.. Жид - i той... i той на нас!.. обдурює нас, обпоює, вимотує з нас останнє збiжжя, яке ще зосталося за душею... Сам пiдведе, сам i видасть!.. Усi на нас, Тимофiю, всi!.. I свiй брат багатир на нас... I п'яницi ми, й злодiї, й волоцюги... Як ще ми живемо на свiтi, Тимофiю?.. Як нас не подушать усi отi праведники?.. Здається, само небо, якби впало на нашi плечi, не було б таке тяжке, як та неправда, та наруга, котру ми терпимо вiд кожного!.. Не будьмо ж дурнi, коли так!.. Оце нас четверо. Годi, кажу, пити-гуляти! Що з того, що ми поживилися в пана та в голови з писарем? Жид i забрав усе те собi; а нам ще понабивали... Нi! Станьмо краще такими людьми, як усi, - приймемось за роботу, вдень будемо працювати... а нiчматiнка - й научить i скаже, де наше лежить... Добре? - Добре, Чiпко! З завтрього я сам стаю на роботу, - годi волочитись! Скажу Петровi й Якимовi... Будемо грошi заробляти... - А я мирюсь з матiр'ю, переводжу до себе... Скажуть люди: оханувся! то й добре... Будуть i грошi... А що то, брате, за сила грошi? Сказано: золото мур ламає! Чого тiльки не зробиш за грошi... Ти думаєш, мене б били, коли б я був багатий?.. Чи одняли б були землю в мене, якби я мав грошi?.. Пiдсипав би яризцi п'ятдесят карбованцiв, як отой волоцюга... "Не займай моєї землi!.. Не одбирай її в мене!.." I не заняв би... бог зна, що з мене тодi б вийшло... Був би я, може, досi жонатий; жив би хороше, тихо, з людьми в ладу; годував би дiток, як другi, от як Грицько... А то - мати... та рiдна мати, що тебе на свiт народила - й та стала тобi ворогом!.. Хiба воно легко то, Тимофiю? Згадаю, серце розривається, душа болить... А все через ту землю... Хоч i не в землi, бач, сила... Нi! Земля - так собi: земля та й годi!.. Та через землю я втеряв своє щастя, свою долю... втеряв... А коли б ти знав, коли б ти бачив, Тимофiю, що то за людина така?! Ото вона сьогоднi, менi й снилася... Наче янгол, як свята душа, лiтала вона над моєю головою... - Хто? - не розбираючи Чiпчиного марива, питає Лушня. - Галя!.. Моя люба... найкраща над увесь свiт... - Яка Галя? - питає вдруге Лушня. Чiпка схаменувся. - Не знаю, - одказав i замовк. - Чи не закохався, бува, та й не хвалишся?.. - допитується Лушня. Чiпка не одмовив нi слова, тiльки зiтхнув, здержуючи дух, щоб Лушня не почув. Довго мовчали обидва. - Що з тобою таке: чи ти здужаєш. Чiпко? - Нiчого... Болить тiльки все... Побили сучi сини до живого тiла, - як печене болить... - То ти б до знахарки пiшов, щоб мастi якої дала або зiлля. -Загоїться й так. А слiди хоч i зостануться, - то дарма: вони будуть нагадувати, щоб часом не забув!.. - Та й у тебе в хатi, - хоч вовкiв гони!.. - привiтався Лушня. - Чи немає хоч чарки горiлки погрiтися? - Чортма! Лiзь на пiч, коли хоч... Лушня побрався на пiч, та, не роздягаючись, лiг мовчки. Чiпка собi лiг на полу. Лушня лежав та радiв, що так дiло обiйшлося. Турбувався тiльки про одно: коли б перше Чiпки побачитись з Петром та Якимом, та наструнчити їх, щоб уже в один голос спiвали... Вiн справдi став побоюватись Чiпки... "Коли б ще самому в брехунах не остатись, а то..." - думав вiн мовчки. Чiпка собi мовчав, хоч теж не спав. Перед його очима куйовдилась денна завiрюха, крутилась, вихорилась. Серед ночi, при мiсяцi, при тяжкiм болi тiла, всi деннi пригоди вставали перед ним, як те страховище, крутили його, кидали то на один бiк, то на другий; не давали болю затихнути, думцi забутися... Вiн лежав, як у вогнi... Душа млiла й болiла, - помстою; серце гукало - оддячити; розум пашiв - злом. - Тимофiю! - Чого! - Ти не спиш? - Нi, не сплю. Чiпка замовк. - Не знаю... чи казати, чи мовчати?.. - несмiливо знову озвався, перегодя трохи. - Про що? кажи! - Удень сьогоднi я спав... менi приснилося... Чiпка вимовляв кожне слово з протягом, мов нехотя, з переривами: язик казав одно, а думка вперед бiгла - за другим. - Ну?.. що ж тобi снилося? - Я плакав... Я молився боговi... не помага! - Та що ж там таке? кажи! - пристає Лушня. - Я довго д