А про що говорили - вiдомо, як казали в давнину, лише боговi та нам двом. Свiй сюжет, свою мрiю я переповiв дуже коротко, вiн має безлiч вiдгалужень i варiантiв, але завжди закiнчується вибухом, трiумфом, торжеством того, за що страждало поетове серце. Його хвороба у наш час описана в численних статтях i навiть книжках, але жодна книжка безсила пояснити, чим же ще, окрiм звичайної людської кровi, воно було наповнене: мабуть, то найбiльша таїна свiту, можливо, завдяки тiй таїнi усi ми живемо й посуваємося кудись. Одначе до трiумфу я чомусь доходжу дуже рiдко, то вже стає на завадi мiй лiкарський реалiзм; та й вельми довга до того дорога, наша розмова течеться безкiнечно. Менi її вистачить до свiтанку. День сьомий i восьмий Я прокинувся розбитий, втомлений, iз дзвоном у вухах. Неприємна це рiч - дзвiн у вухах, - хоч Сенека й прославив його у вiршах. Замовив термiнову розмову, з'єднали через двадцять хвилин. Люба була, що ясочка. - Мої дорогенькi, мої нещаснi, як ви там? Вiтьок, ти дуже втомився? - Де ти була вчора увечерi? - На репетицiї. Готуємо нову програму. - А позавчора? А позапозавчора? - Всi вечори на репетицiях. Я так стомлююся, так стомлююся... Григорiй Кирилович каже... - Нас не цiкавить, що каже Григорiй Кирилович, - грубо перебив я. - Един хотiв (пiдключаю Едика), щоб ти сходила до Миколи Стратоновича i щоб вiн розв'язав нам задачу. Двi задачi. Бери ручку та папiр. Швидко. Записуй. I подзвони нам одразу. Я продиктував задачi й поклав трубку. Люба подзвонила через двi години. Вiдповiдi записував Едик. Решту дня я займався господарством. Прибрав у кiмнатi (Едик кидає речi куди попало, потрiбно спецiальну покоївку, щоб доглядала за ним), у холодильнику, вистояв у черзi пiвкiлограма ковбаси, купив чаю, кави, молока та кефiру, сходив до перукарнi, бо зарiс, як парафiяльний дячок. В перукарнi я дав карбованець "на чай" - нехай знають провiнцiю! Повертаючись до готелю, на розi, за газетним кiоском, трохи не зiштовхнувся з чоловiком у бiлому халатi бiля вагiв. Лiвий рукав у нього був заткнутий у кишеню. Звичайнi ваги на мiськiй вулицi, щоб кожен мiг перевiрити, чи не набирає зайвi кiлограми. Ще он висить силомiр - вимiрювати мускульну силу. Бiлi ваги i бiлий вагар нагадали щось, чорний жучок випустив кiгтики. Не жучок, а жук! У моїй уявi вiн асоцiюється з великим потворним жуком-рогачем. В дитинствi нам казали, що вiп душить курчат. Дурпипя, звичайно, али ми вiрили. Нi, нi, й оцей жук - дурниця. Та й менi немає коли про таке думати. Ось зараз сам собi доведу, що отой жук - звичайна помисливiсть. Я став на ваги. Сiмдесят п'ять. Нервуюся. I харчування не регулярне. А кiгтик угруз глибше. I вже бiльше не ховався. Зненацька вiдчув втому. Опустився на лавочку пiд молоденьким каштаном. Тут сидiли двi жiнки й чоловiк, з вигляду - теж приїжджi. Тiльки це - великi котики, i по-провiнцiйному не моднi черевики - й зафiксувала увага, зафiксувала майже механiчно - мої теж не моднi. А думка буравилася кудись глибше. До серцевини, яка дуже часто виявляється трухлявою. Що ж, мабуть, настав час пiдбити хоч якийсь баланс: плюс, мiнус. I що залишу в остачi? Читав не раз, що саме цим найдужче переймаються люди в отакому ось, як моє, становищi. Чомусь не переймаюся. "Ми - тiльки порох i тiнь". I нiчого я не залишу. Тобто не залишу на особистому балансi нiяких накопичень. Збудував новий корпус лiкарнi, розпочав ще один, але ж будували її будуємо ми разом! Промацав кiльканадцять тисяч пульсiв i тi писав кiлька бочок лiкiв... їх прослухав би й виписав хтось iнший. Може, я прослухав трохи краще за декого? Можливо. Признатися, навiть тепер приємно думати, що виконано гибiль всякої роботи, i викопано добро. Боргiв я но лишаю. Колись, добiгаючи думкою до захованого в iмлi останнього дня, коли чорний вiтор здмухне iз гiлки останнiй пожовклий листочок, я теж думав про пагiнцi. Втiшався синами... Тепер ось... чомусь не хочеться думати й про це. Одначе довести до кiнця розпочато мушу, iнших великих справ у мене немая. Едик лежачи - ноги на спинцi лiжка - розв'язував задачi. Я строго перевiрив, чи всi, визначенi на сьогоднi, задачi й приклади вiн розв'язав. Я бачив, що своїми перевiрками, своїми нотацiями ("вчи, вчи") настирився йому, що вiн позасвiдоме може зненавидiти мене за цє,_ але не зважаю. Нехай лiпше... ненавидить i поступить, анiж пе поступить i любитиме. Та й ненависть вiд невдачi все одно проллється на мене. Я це почуваю. Але й Едик сутужив з усiх сил, я бачив у його очах незнану ранiше твердiсть, затятiсть, розумiння вiдповiдальностi моменту. Я вловлюю це з його очей, менi навiть трохи його шкода, але... шкода й ще чогось. Менi страшно, якщо вiн не поступить, i соромно, якщо поступить. Стою на порозi вiтальнi й розмiрковую отако, й здається менi: щось у моїх мiркуваннях правильне, а щось неправильне. Менi мовби щось одкрилося, в тому, що мене оточує, але одкрився тiльки красчок запони, хтось менi шепоче - ступи ще крок, шарпони, а я чомусь не зважуюся. Я проганяю ту думку й надолужую роботою. Я взагалi працьовитий, як чорт, це не хвастощi, не похвальба, будь-яку роботу я виконую сумлiнно i почуваюся кепсько, поки не завершу її. Для мене результат важить дуже багато, але не тiльки вiн. Я не хочу сказати, що робота завжди приносить менi насолоду й що працювати для мене - найприроднiший стан, не можу також сказати, що я виконую роботу од свiдомостi принести користь суспiльству (хоч в кiнцевому рахунку i цей момент дуже важливий), я таки роблю для себе, для себе й своєї родини, але нiчого бiльшого в життi я не знаю, а знаю iнше - тiльки робота тримає нас на свiтi, тiльки завдяки їй ми тримаємося купи. Ми часом i втомлюємося на нiй, i проклинаємо її, й приїдається вона, - ох, приїдається на свiтi все, навiть звання академiкiв i маршалiв, нудьга губить на землi дев'ять десятих добрих починань, - але чогось iншого ми не маємо й нiколи не матимемо. Менi вельми приємно, коли, наприклад, вдалося додумати щось, над чим довго морокували в лiкарцi всi разом, i не тiльки вiд тiєї поваги, яку вичитую в очах колег, ще менi приємнiше (хоч це буває й рiдко) прийти додому ранiше за всiх, приготувати обiд, помити на кухнi та в коридорi, а самому скромненько сiсти десь у кутку iз течкою i вдавати, буцiм заглиблений у читання паперiв. "Ой, як смачно пахпе! - Люба. - Що це, смаженя?" - "Ану тягни її на стiл", - Едик. "Нашому батьковi йти б у кухарi. Його ресторан процвiтав би", - невiстка. Й тече, розтiкається по душi єлей, хоч я й далi вдаю заклопотаного, махаю рукою: "Ах, вiдчепiться". То дуже приємнi хвилини. Але ось зараз я передумую їх, передумую холодно й не знаходжу, розумом но знаходжу її них тiєї втiхи, яку знаходив ранiше. Звичайно, потрiбно робити людям добро, близьким - насамперед. Але чи потрiбно присвячувати їм усе своє життя до решти? Сакраментальне питання. Вдома за стiною живе мiй товариш i колега, завiдуючий отолярингологiчного вiддiлення, у цього - внук, вони з дружиною побожеволiли на ньому й вiддають себе тiльки йому. Внук - справдi втiшний, i потрiбпiший дiдовi та бабi бiльше, нiж батькам (батьки зайнятi собою i iншими особами протилежної статi), але вони ну просто пластаються перед ним. А вiн виросте... Виросте й стане ледацюгою, сутяжником, а то й бандюгою. Куди вбули вашi ще но зовсiм похилi лiта, енергiя, сили? Адже ви могли насолоджуватися життям - ходити в гостi й приймати гостей, подорожувати, як подорожують всi оцi iноземцi, садити квiточки й милуватися ними i просто робити щось хороше. Звичайно, тiшити внука - теж насолода. Та й так уже запрограмувала природа, що нам це бiльше до серця, нiж порожнi мандрiвки. Але теоретично... Теоретично - кобила, а практично - не везе. Я почуваю, що сам люблю внука, якого... в мене ще немає. Дiтей, а значить внукiв не хочуть з багатьох причин. Є люди, якi бояться взяти в себе ще чиюсь долю, нести її в собi. Вони ледве впоруються зi своєю. Такi люди не можуть бути лiкарями, на лiкарях завжди висять десятки доль. Ну, таким ще можна пробачити їхнiй егоїзм. Вiн - зi страху. Є на свiтi люди, якi живуть тiльки для себе. Хапають усе, що трапляється пiд руку, гризуть, кусають., надкушують, лижуть, топчуть у себе й пiд себе i бiжать галасвiта, не знати куди. Вони женяться й переженюються, i їм не болять покинутi дiти, не сняться ночами, не простягають до них рученята, вони намагаються й алiменти на них не платити, i тратити все, що заробляють з необхiдностi та крадуть по спритностi, на себе та на тимчасових партнерiв або партнерок. Лихо, бiда - таких спритникiв стає все бiльше й бiльше. I нiякi лекцiї - мiльярди мiльярдiв слiв, нiякi книжки - гори книжок,- не можуть утримати їх вiд пiдлоти. Я не осуджую тих, у кого не вдалося життя, я осуджую споживачiв насолод. Вони гублять людський рiд. За вечерею Едик раптом менi каже: - В комiсiйному на Свердлова продасться радiомаганiтофон. Байфонiк. Байфопiчна музика. - Звiдки ти зпаєш? - дивуюся я. - Йшов з консультацiї, бачив. А пiд магазином хлопцi торгують музикою. Платiвками iз рiзними записами. Обалдiти можна, - i враз посмiхнувся.- Юринди усiлякої там теж чимало. Ловлять на гачок простачкiв. - А що таке байфонiчна музика? - Та... Ну й мастадонт ти. Об'ємна. Купиш, як поступлю? - Ще треба поступити. Та й вiн, мабуть, коштує шаленi грошi. - Дорога штукенцiя. В гуртожитку можуть украсти. Нi, не треба. Вiн уже впевнений, що поступить. - Поступиш, закiнчиш, заробиш грошi й купиш, - невiдь звiдки пiднiмається в менi протест. Едик дивиться на мене з усмiшкою. Тепер це зовсiм iнша усмiшка. Скiльки в нього її вiдозмiн? Враз його обличчя стає серйозним. - Та ти, мабуть, маєш мене за примiтива. Я таким жучком, як цей Сидорович, не стану. I таким, як Васильович. Хоч цей i кращий. Отже, Едик їх осуджує. За вiщо вiн їх осуджує? За те, що не стали хорошими фахiвцями своєї справи, видатними людьми, за те, що не зробили кар'єри, лишилися на нижнiх приступках сходiв, якi ведуть угору, за тс, що вони... Нi, за те вiн їх не осуджує. В цьому я вже майже переконаний. Яким же ти будеш? - зринає в менi запитання.- Скiльки сходинок ти здолаєш? О, ти, мабуть, здолаєш багато, зiйдеш високо. Я бачу впевненiсть у твоїх очах, якусь важку твердiсть i затятiсть. Впевненiсть i затятiсть - це добре. Впевненiсть i затятiсть... Ти почнеш брати сходинки ще у вузi. Я читаю це по твоїх очах, хоч i по знаю, звiдки це в тобi. Ти не будеш оглядатися й розглядатися по боках. Вгору i вгору. Звiдки це в тобi? Невже пiд мене? Адже я також мрiяв про високi гори. Одначе, менi здається, мрiяв трохи не так. Я вiдриваю погляд од вiкна, струшую головою i неначе прокидаюся. Ну й розгулялася ж у мене фантазiя! Дзвонить телефон. Трубку бере Едик. Тиче пальцем собi в груди, мовляв, це менi. "А то ще б кому", - думаю я. Дзвонить Катя. Я вихожу до спальнi. Туди долинають тiльки окремi слова. "Слухаю, заєць... Пам'ятаю, моя дорога... Скiльки їх? Золотенька". Я думаю про те, що багато слiв утратило свiй первiсний змiст, що вимовляють їх легко, майже бездумно, й так само легко, як пiр'я, як пух вони пролiтають над нами. Мепi вдається, ми позичили їх через кiно, через книжки в далеких країнах. "Дорога, дорогий" у Хемiнгуея чи Ремарка нiчого не означають, це нiби "Ей, ти", або "шановний". Очi кажуть одне, а губи iнше, й це вже стало звичкою, сутнiстю душi. У нас цi слова мали цiну дуже високу. Я так i не вимовив їх батьковi та матерi, хоч це й справдi найдорожчi для мене люди, коли я думаю про них, вошi в моєму серцi, але випустити їх з губiв я соромлюся, i тато та мама знають це. Та й цей закрiй пiшов од них, вони мене теж нiколи не називали "дорогим", "золотесеньким", "котиком" чи "зайчиком", здебiльшого навпаки - "басурманом", "тюхтiєм" або "зiрвиголовою", ось тодi й для них слова втрачали первородний змiст, вони в них не вiрили, i жодного разу не крикнули "будь ти проклятий" чи "щоб ти здох", бо то - насправжки, то е - прокляття, якого вони не пробачили б собi. А моя дружина перекидається iз синами цими словами, мов крем'яхами, у гнiвi нона вигукує ще й по таке. Навiть у хвилини своєї найбiльшої закоханостi я не сказав Любi "дорога", "найдорожча", я неначе розумiв, що тодi доведеться казати їх все життя, а цього я не мiг. Iнодi менi здається, що нинi взагалi дуже багато слiв втратило своє первiсне значення а чи страшенно полегшали. Ми нагортаємо цих слiв цiлi бархани, вдома, па роботi, з трибуни. Ну хто сьогоднi вiрить, що порошок для миття ванн, унiтазiв та раковин справдi "Унiверсальний", та ще й "супер", що нова зубна паста - "Екстра", що пральний порошок щось має вiд лотосу, а мастика для пiдлоги вiд iншої найцiннiшої квiтки - едельвейса. А що ми залишаємо нащадкам, як називатимуть вони свої мастики та вакси - надекстрами? Сексбомба, супоркохання, а вони й на поганеньке залицяння не тягнуть. Надшвидкiсть, супербомба... Отут вже не хочеться розпросторюватися мрiями у майбутнє. Бо надшвидкiсть - це й швидко спалена нафта, швидко зрiзаний лiс, дочасно розсмиканi нерви. Нi, не можна так легковажно кидатися словами, надто вони девальвуються в наш час. Як тi ж значки, якi колись я збирав сам, художнi чеканки - зробили штамп й завалили ними всi крамнички. Всесвiт, космос, безмежнiсть - з усiма цими словами ми стали на "ти". Комашка, яка сидигь на раптовi черевика пасажира трансатлантичного лайнера, на "ти" з лайнером. Едик скiнчив розмову. Я вийшов до вiтальнi. Син тримав у руках папiрець, на ньому були записанi якiсь лiтери та цифри. - Наших аж семеро поступає в Києвi, - повiдомляв вiн. - I Борис - теж. Передумав. Хотiв у Харкiв... Тут у нього тiтка. З Борисом Едик дружив. Не дружив - приятелював. Справжнiх друзiв у нього не було. Це вельми мене дивувало. Я не мiг без них прожити й одного дня. Ми разом розв'язували задачi, рiзалися в шахи, ходили на лижах у лiс, сварилися й мирилися. Прийшов з школи, поїв не поїв, за книжки, за шапку - й гайда. Мати: "Куди ти?"- "До хлопцiв". - "Давно бачилися?" Або: "Їж, їж, чого задираєш голову. Нiкуди твiй Микола не дiнеться. Нехай посвистить". Бувало, ми загиджувалися за шахами або книжками допiзна, й тодi батько або мати приходили заганяти мене додому. Траплялося, я й заночовував у когось. Або хтось iз хлопцiв заночовував у нас. Якi то були вечори! Ми залазили на пiч (а то ще й завiшували її), ставили каганчик на комин, i шепотiлися, й пирскали в кулаки, й верещали, i мати, бувало, втихомирювала нас вiником. А вночi - заблукували на печi. То якась мана, таємниця: цiлi поколiння майбутнiх орачiв, воїнiв, пiлотiв, геологiв заблукували на печi. До Едика хлопцi приходили вряди-годи. Вмикали магнiтофон, про щось лiниво перемовлялися. Це - взимку i восени. На лiто вони взагалi розлiталися, як горобцi. Хiба що заникне Борис. Я не вельми часто бував у школi, в якiй вчився Едик. I знаю не всiх його однокласникiв. Вчителi кажуть: сильний клас. Четверо медалiстiв. Три чистих i один не чистий. У сина начальника райсобезу медаль не чиста. Директор школи в цьому роцi виходить на пенсiю. Про це менi зi смiхом розповiдали на випускному вечорi. За столом поруч зi мною сидiв заступник завiдуючого мiськздо-роввiддiлу Прокопчак, батько ще одного Едикового приятеля - Iгоря. Вiн намалював майбутнє свого сина так упевнено i ясно, що я здивувався й подумав: а що ж робити самому Iгоревi. Iгор поступав до фiзкультурного iнституту (ще в першому класi батьки вiддали його в групу до вiдомого тренера по стрiльбi з лука, нинi Iгор - кандидат у майстри спорту), на другому курзi вiшає лук на цвях i переходить на факультет лiкувальної фiзкультури. По його закiнченнi - поступає до аспiрантури, тему дисертацiї батько вже намiтив. Там взагалi найлегше захиститися. Потiм вiн поступає на роботу до травматологiчного iнституту. Потiм... На вечорi не було спиртного, але ми випили перед цим, i, мабуть, тому я запитав у Прокопчака, чи не знає вiн, у якiй домовинi поховають Iгоря. Пiсля того Прокопчак зi мною перестав вiтатися. Я думав, що Едик зараз почне дзвонити хлопцям, i примостився з книжкою бiля торшера. Нехай подзвонить, а потiм ми пiдемо на прогулянку. Едик нiкому не дзвонив. Вiн складав акуратними квадратиками аркушi, на яких були розв'язанi задачi. - Нащо ти їх складаєш? Ти розумiєш, якщо тебе впiймають iз шпаргалкою... Та й просто... Я за свiй вiк жодного разу не скористався шпаргалкою. - Навпаки, колись тiльки й користувались шпорами. - Ти не вiриш? - Гаразд, та... Не пускай даремно пар. Я їх не витягатиму. - Для чого ж тодi заготовляєш? - Так, для страховки. Почуваєшся певнiше. Менi прикро, що мiй син не розумiє, що користуватися шпаргалками - аморально. Окрiм того, я потерпаю, що одним отаким папiрцем вiн може зруйнувати все. Але не можу ж я сказати йому цього. Едик дивився на мене. Здається, вiн щось зрозумiв. Хоч не знаю, що саме. - Я їх не вийматиму, - ще раз каже вiн. Ми стояли з ним на високому березi Днiпра в парку Слави й дивилися в сизу далечiнь. Мiрiадами бiлих i жовтих вогнiв сяяли внизу молодi житловi масиви, горiли червонi й синi рядки реклам та гасел на готелях та iнших високих будинках, звивалася по мосту гусениця поїзда метро, витрiщалася незмигними баньками-фарами. Внизу, од дороги, повiвало випарами автомобiльних газiв. Люди, якi стояли бiля пас, говорили про лiнiю метро в кiнцi мосту, вiхто не знав, чому вона звивається, а не йде прямо вздовж дороги. Я не знав теж. I не намагався розгадати цю загадку. Мої думки були далеко-далеко, десь там, в полiськiй сторонi, куди стелеться асфальтова траса. Там стоять важкi дубовi гаї i дивляться в небо синiми очима плес зарослi очеретом i ситнягом болота. Останнi чистi очi планети. Там пiд ногами вгинається, пружинить древнiй мох i трубить в свою не позичену дуду одуд: "Ху-ду-ду, ху-ду-ду!" До тих болiт не ведуть асфальтованi стежки й не всi галявини в лiсi обтоптанi. Ми ще не все вибрали звiдти. Ще не передихали, не перегнали по кiлька разiв через легенi повiтря (оцим повiтрям, яким дихаю зараз я, дихали ота он красуня, i отой алкаш iз сизим носо'м, i отой астматичний дiд з бородавкою пiд бровою), ще не вибрали очима з листя зелену ярiсть кольорiв, не закоптили зорi над своєю головою. Ми чудуємося власним вiдкриттям, охкаємо й охкаємо бiля пової форми кузова автомобiля, а там мiльйони лiт стоїть у болотi качалочка й висить на гiлцi жолудь, просто й нiжно окреслений довершеною рукою природи. Може, змiнити форму жолудя? На яку? Там, за сизою iмлою, моє соло, моє мiсто, моя улюблена робота, мiй дiм, мої книги... Я кожного дня думаю про свою роботу. Зараз лiто, у розпалi ремонтнi роботи... Ми перебудовуємо, робимо нову пiд'їзну дорогу. Як вони без мене обходяться? Нинi доводиться все вибивати - кожен кiлограм цвяхiв, кожен центнер асфальту... I знову входжу до свого будинку, до свого затишного кабiнету. А може, це не твiй дiм? - знагла б'є у мозок пiдступна думка. Втiкаю од неї, переводжу погляд на Едика. Вiн стоїть, зiпершись обома руками на кам'яний бордюр, його ледь пiдведене вгору обличчя мовби закам'янiло, погляд пронизує далечiнь, в очах вiдбилися розсипи вогнiв, i Днiпро, й мiсто з жовтими лiхтарями. I в той же час менi здається - Едик не бачить нiчого. Зненацька менi на думку спливає "Батечко Горiо", кiнцiвка твору, де Растiньяк кидає згори виклик Парижу: "Я або ти". Може, й Едик... Щось менi пiдказує, що вiн не прости милується ятривом вогнiв. Я знаю - син честолюбний неймовiрно. Свого часу я часто стояв на київських горбах.. Це взагалi улюбленi мiсця студентiв. Проте бiльшiсть шукав тут знайомств iз дiвчатами, а не мети житiя. I рiдко хто думає про той виклик. У мене теж не вистачило смiливостi на нього. То був напiввиклик. I мiсто вiдчуло це й вiдкинуло мене на далеку периферiю. А справдi, що коли б я кинув цей виклик на всю силу? Змiг би приборкати це схарапуджене мiсто? Для цього є два шляхи: безоглядна смiливiсть, титанiчна праця й талант, i... невпинна робота гострими лiктями, вдавана смиреннiсть текучої душi. Текучої, як кульова блискавка. Адже вона може просмоктуватись навiть у дiрки для ключiв. Я не мав такої душi й не мав таланту та сили на титанiчну працю. Я нiби й не невдаха. Хоч саме невдахи найдужче хвилюють мене. Звичайно, не тi, якi все життя прокачалися на канапi з книгою в руках, лiниво мрiючи про вiдкриття давно вiдкритого. Мене хвилюють такi люди, нк Шеклтон i Левандевський. Котрi в тяжкiй борнi з примхами долi по досягли пiвградуса до омрiяної точки й залишилися для нащадкiв майже невiдомими. Хтось iнший обiгнав їх на нiвградуса. Може, це якесь самовиправдання? Нi. Я на тi пiвградуса не важився. Просто дуже кривдно, коли по збувається мрiя. Хоч... Найбiльша досягнута мрiя - це неначе черевики, якi вдалося вихопити з черги, а вонiї, виявилося, тиспуть. Мрiя, яка збулася, втрачає запахiї й кольори. А от коли вона не збулася... Повертаючись думкою до Едика, неясно вiдчуваю, що в ньому теж немає отого титанiчного заряду, який кидає, цiною життя, на штурм останнього пiвградуса. Й тому мене не радує його можливий виклик. День дев'ятий Знову сиджу на лавочцi бiля iнституту. Провiвши Едика, я поїхав у готель, а потiм вернувся сюди. Добро, що на цю лавочку не посягає ще хтось iз батькiв. Здебiльш вони тирлуються на майданчику бiля сходiв. Є тут поваж нi мотрони з високими зачiсками i сiльськi тiтусi в накинутих на плечi квiтчастих, гарусових хустках (переважно головихи) та безлiч усiлякого iншого люду. Одного абiтурiєнта пiдвозить чорна "Волга", й з неї бiла ручка з блискучою каблучкою заспокiйливо махає абiтурiєнтовi. В цю мить ми всi солiдаризуємося мiж собою проти цiєї ручки. Зараз - без чвертi година. Едик сказав, що складатиме екзамен десь пiд кiнець. Прочитав одну газету, взявся за iншу, заглибився в статтю пiд рубрикою "В сiмейному колi", як раптом на газету упала нечiтка тiнь. Пiдзоджу голову, передi мною - Онищенко. Це зовсiм не той чоловiчок, який сидiв у мене в готелi. Вiн i далi снує свою ниточку, але снує дуже мiцно. Вiн вимахує руками, його очицi блищать. - Неймовiрна несподiванка! Виявляється, i у вас тут є дуже близькi друзi. Нi, нi... Нехай покортить. Хвилинку покортить. Я зараз, миттю... Вiн зникає, а за хвилину з'являється в кiнцi алеї з супроводi якоїсь жiнки. У неї чорне, майже квадратне обличчя, монгольського прорiзу очi, монгольський нiс, тверда чоловiча хода. Не просто тверда, а якась особлива, вона пiдкидає високо вгору колiна й аж пiдскакує, неначе iде верхи. Я вгадую в цiй жiнцi знайомi риси, до болю знайомi... Й не можу вiдгадати. Євген Сидорович випереджав жiнку на три кроки й шепоче: "Раїса Тирса". Вiн або прочитав по моїх очах, що я не впiзнаю жiнку, або побоявся, що не впiзнаю. - Райко! - кидаюся я вперед, викрикуючи це iм'я з перебiльшеним ентузiазмом, штучно перебiльшеним, аж трохи фальшивим, i менi стає соромно.- Райко, - кажу вже трохи спокiйнiше. - Вiхтор! (у нас у селi кажуть Вiхтор) - лупить мене кулаком у груди й обмацує за плечi - так обмацують доброго, загубленого, а тепер знайденого коня. Навiть коли б Онищенко не сказав, хто це, пiсля цього гупання я впiзнав би її обов'язково. Це - Раїса Тирса, Райка; нашi городи, городи наших батькiв на Полинному лежали од вiку поруч, i ми з нею перекидалися в просянiй соломi, а потiм знову стягували солому на купу, щоб не влетiло од батькiв, i крали на сусiдських городах огiрки, i ловили в гарбузових чашечках бджiл. Райка, комсорг нашого класу, не скромниця й зубрильниця, а заводiйка, призвiдця до багатьох кабепгiв, наша суддя i наша, хлопчача, суперниця на кросах, лазiнню по канату, а також за шаховою дошкою. Вона справдi мала хлопчачу вдачу, ще й вдачу запеклу, затяту, даремно нiкого не кривдила, але й не давала скривдити себе. Вона водила нас на буряки та картоплю - тодi в школi навчання починалося аж у листопадi, - на заготiвлю дров для школи (дрова заготовляли самi учнi), й одного разу вивела з лiсу всi три старшi класи, вивела пiсля того, як ми проблукали в туманi кiлька годин, i потомилися страшенно, й настав холодний осiннiй вечiр, i розгубилися вчптелi. Вона вiдтрутила фiзрука та директора школи, стала на чолi вже не колони, а натовпу й повела за собою старою, зарослою чагарниками просiкою. Вона знала, що некрасива, але не журилася тим. Принаймнi вдавала, що не журиться, ще й пiджартовувала над собою. Вопа товаришувала з нами, хлопцями, аж до закiнчення школи, й жоден з нас нiколи не провiв її додому як дiвчину. Проводили тiльки як товариша. I я теж так само проводив її, намагався не згадувати, як ми борюкалися в просянiй соломi. Я дружив з iншою дiвчиною, i Райка схвалювала мiй вибiр. Який же тiсний свiт! Райка чомусь поступила не до iнституту, а до педтехнiкуму, по його закiнченнi вчителювала и Нiжинi, а потiм, казали, вийшла замiж за льотчика й полетiла чи поїхала з ним па Далекiй Схiд, а далi її слiд для мене загубився. Хтось колись казав, буцiм її чоловiка перекинули в Одеську область. I ось вона стоїть передi мною. Але як же вона постарiла! Як огрубiло її обличчя. Що було в її обличчi хлопчачого, перетворилося на дядькiвське, й стало воно ще квадратнiшим, й покосiшали очi, осiннi сивi роси уже впали на її волосся, але вона його не фарбувала. Вiд колишньої Райки в нiй лишилися смiх i та ж вiдкритiсть погляду та зеленi iскорки в очах. - Вiктор (уже не Вiхтор), барбос, скiльки ж це ми а тобою не бачилися? Ой, а потовстiв як! Був же, як очеретина. Жiнка загодовує? А я свого тримаю на режимi. Двоє хлопцiв? Поступає який, менший? А в мене - дiвки. Бракороб попався чоловiк. I такий плохий... Все в лопухах ховається. - Вона засмiялася. - Жартую. Може, породичаємося? У мене дiвка - перший сорт, у тебе парубок. - Вона поглянула на годинник. - Вiтька, чорт, я сважено поспiшаю. Ось телефон i адреса, - вона висмикнула з сумки блокнот i рвонула аркуш. - Дзвони й заходь. Приходь обов'язково. Ти тут надовго? До кiнця екзаменiв? Чудово.. Два днi ще в мене будуть скаженi, а тодi розвантажуся. Давай лапу. Побiгла. У Райки слова з дiлом не розходяться - вона справдi побiгла. Я дивився їй услiд i намагався оговтатися пiсля шквалу. Я сам, як кажуть у нас у селi, швидкий Берко, але й менi такий темп понад силу. - Раїса Архипiвна - голова предметної комiсiї по лiтературi, - багатозначно повiдомив Онищенко. Я був затурканий, але те, що вiц сказав, осягнув одразу. Отже, за один екзамен можна не переживати. Теплий струмiнець ворухнувся у грудях. Раїса Тирса! Чи то пак, Попова. Попова - її прiзвище по чоловiку. Живе на Борщагiвському масивi. Це десь далеко. Але треба поїхати. Цiкаво, у яких вихорах обкрутило її життя. Певно, побачила сиiту. Й закiнчила iнститут або унiверситет. Українське вiддiлення фiлологiї. Чоловiк, мабуть, уже на пенсiї, їх, льотчикiв, рано вiдправляють на пенсiю. Мене й самого потрiбно вiдправити на пенсiю. Якi дурницi беруться до голови! В моїй головi застряла якась думочка, i я не можу вхопити її, вона вислизає, як цвях без головки. - Скажiть, що з дружиною Аркадiя Васильовича? Онищенко мнеться. - Паралiч. Вже четвертий рiк у лiкарнi. Там - безнадiйно... Возив у Москву i Ленiнград. Так що... Вiн гадає, я запитував на той предмет, чи не забрати її до нашої лiкарнi. З iнститутських дверей виходили студенти. Переступаючи одразу по кiлька сходинок, крокував Олексiй Дiгтяр. Високий, тонкий, - складапий метр, незалежний i самотнiй. Iншi абiтурiєнти перемовлялися мiж собою, зупинялися, креслили щось на паперi, вiн обминав їх, як стовпцi. Самотньо йшов i мiй Едик. Iшов спокiйно, на його красивих губах лежала втомлена незрозумiла менi посмiшка. Я вiдчув, що теж посмiхаюся, але якось дурникувато й злякано, в мене враз змокрiли чоло та верхня губа й колючий холодок поповз вiд комiра внцз по спинi. I тiльки коли Едик схитнув головою, я зрозумiв, що й цей екзамен вiн склав на чотири. Оiищенко показав великий палець. Це має означати, що все йде, як i мало йти. На Едиковому чолi - глибока, незнайома менi задума. - Попався дужо важкий бiлет. Я вiдповiдав добре... Нi, все правильно - четвiрка. Просто неймовiрно важкий бiлет. Менi здасться, Едик когось грає. Грає серйозного, зiбраного хлопця. Але вiн серйозний i так. Та й перед ким тут грати - перед Онищенком! А може, ця задума-гра на його чолi що пiсля екзамену? Опищопко пiшов, дрiбно пиробнраючн ногами. Ми пiшли в протилежний бiк. Пообiдали в кафе, далi Едiїка звабила реклама фiльму з дженджуристим ковбоєм на осатанiлому копi. - Треба розвiятися, - тверезо й розважливо сказав Едик. - Я знаю, що це єрунда, але хоч посмiюся. Едик умiє знаходити в серйозному смiшне. Я не вмiю, и через те пiшов додому. Я знову проходжу повз камiнночолих швейцарiв, менi здасться, вони поглядають на мене, як на потенцiйного злочинця. Черювi на поверсi теж щоразу промацують мене поглядами й вимогливо просять: - Покажiть вiзитку. Ви з якого номера? Разом з ключем чергова дає менi листа. Це для мене - повна несподiванка. Ще й на конвертi не зазначено зворотну адресу. Ледве нерестунаю дорiг номера, нетерпляче розриваю конверт. Торопiю ще дужче: впiзнаю нерiвний, ламаний Вовчий почерк. Здається, це - вперше я одержую вiд нього лист взагалi. Що ж його спонукало написати, яка невiдкладна потреба водила його рукою? Починаю продиратися крiзь частокiл кострубатих лiтер. "Дорогий тату! Як ти там, у Києвi, живеш? Чи хороший у вас готель, до ви харчуєтеся? Менi здається, ти не вмiєш влаштовувати свiй побут, не вмiєш турбуватися про себе. Подумай про себе. Марафон у вас чималенький. I взагалi, ти там не дуже викладайся, не лягай кiстьми. Бо... може, воно й нi до чого. А власних здоров'я i нервiв не повернеш. Я вже сам глава сiм'ї й можу давати поради з висоти свого сiмейного становища. Звичайно, ти можеш послатися на свiй бiльший у кiльканадцять разiв досвiд. Але вiн не завжди визначає все. Iнодi з ближчої вiдстанi видно бiльше, нiж з далекої. До того ж я можу подивитися на справу ще з одного боку: я - твiй син, який завдав тобi немало прикрощiв. I хто знає, чи не завдам ще. То якщо розпорошуватимеш на нас свої нерви, їх тобi вистачить ненадовго. Ось так. В мене все гаразд. Гиркаемося з Асею, вона мною керує i шпетить мене немилосердно за дiло й без дiла, а я тiльки раз заїхав їй у зуби. Погрожувала пiти до батькiв, але не пiшла. Живемо ми з нею весело й дружно, за два мiсяцi зiбралося пляшок, що в коридорi i в кухнi немає як пройти. Потрiбно або вiднести їх на приймальний пункт, або покинути нити. Скорше - друге. Просто наш медовий рiк затягнувся, хоч не такий вже вiн i медовий. Проте за нас не хвилюйся, сподiваюся, дамо собi лад самi! Думай бiльше про себе. Вiдвiдуй кiно i театри, добре харчуйся, багато спи i пий соки. Передай вiтання Едиковi, скажи йому, що Александр Македонський i Юлiй Цезар почувалися дуже нещасними людьми. Цiлую, твiй син Володимир". Я довго сидiв у крiслi непорушпо. Отакий у мене нахаба син - прислав листа, в якому пише, що завдав менi чимало прикрощiв i може завдати ще. I взагалi, в листi чимало вульгарного ("не лягай кiстьми", "не накладайся") й такого, чого я своїм батькам не написав би. А водночас щось є в листi таке, що зворушило мене. Насамперед оце прямолiнiйно-примiтивне пiклування про мою персону. За все моє життя нiхто (навiть батьки) не радив менi, щоб я вчасно їв i достатньо розважався, спав i пив соки. Ну, це можна сприйняти й ва невдатний жарт. Але я вловлюю в листi й справжнiй неспокiй, якусь засторогу, якусь пораду, менi здається, Вовка знає щось таке, чого не знаю я, хоче менi допомогти. Ось: дожився - син радить, як жити в свiтi. Чому вiн менi радить? Для чого написав цього листа? Не знаю. Я нiчого по знаю. Менi гарно вiд цього листа й чомусь тривожно. Аж тепер збагнув до кiпця одвiчну сентенцiю про великих i малих дiтей та велике й мале лихо. Збагнув шкурою. Хоч i малими дiтьми я гаразд не натiшився. Робота й робота, наради та засiдання, вiдрядження та конференцiї. Що мої дiти перейняли од мене? Чого я їх навчив? Як рано вставати, як сiяти-орати, як шанувати старших? Найбiльше менi в пам'ятi вiдпустки. Особливо одна, яку провели на березi Десни. Хоч найняли кiмнату в дiда та баби, але поставили в кiнцi городу над затокою-озером намет i спали там, рано-вранцi я будив хлопцiв на рибу, звечора вони просили взяти їх iз собою, а вдосвiта не хотiли вставати, сидiли в човнi заспанi та сердитi, але сходило сонечко, пригрiвало, й спивало з їхнiх личок сон та вовкодухiсть, i наливало щiчки рум'янцями, а очi рибальським завзяттям. Ми ловили карасiв, плiток i краснопiрок, я поставив справу так, що буцiм мали забезпечити себе i маму харчами, хлопцi перейнялися цiєю iдеєю й збирали ягоди та гриби, ловили рибу заповзято. Тi рибальськi ранки на озерi й досi в моєму серцi. Ми прив'язували човна до очерету, вудки закидали пiд латаття, i в шестеро очей пильно стежили за поплавками. Кому пощастить першому... Але то не були справжнi ревнощi - рибу вкидали до однiєї сiтки. Тi ранки особливо зрiднили мене з синами. А потiм ми варили пiд осокорами юшку й тут же, пiд осокорами, лягали на сiнi спати й спали до обiду. Пiсля обiду йшли до лiсу або купалися на рiчцi. Купалися всi разом, i плавали наввипередки, й бризкалися водою, i Люба розбороняла нас. Це було особливо хороше, коли вона вдавапо-грiзно утихомирювала нашi бунти. Вечорами читали або грали в карти - в дурня. I все мрiяли впiймати сома, ставили приладу, але не впiймали. Мабуть, це теж своєрiдний егоїзм, але я почувався до кiнця затнiпио тiльки тодi, коли зi мною були дiти та Люба. Менi тодi смакувала їжа, й читалися книжки, i спи снилися лiгкi та приємнi. Так, так, тут мають вагу не якiсь доброчинностi, а егоїзм. Я завжди привожу з вiдря джень дружинi та дiтям подарунки, бо люблю, як вони охають та ахають й обцiловують мене, я насолоджуюся i втiшаюся таким чином i тодi здаюся собi кращим, нiж к насправцi; менi й страва не лiзе в горло поза домiвкою - всiляке заласся: бутерброди з iкрою та червоною рибою,- бо зi мною не ласують Люба, Вовка та Едик. Люба радiє тим подарункам, либонь, дужче, нiж хлопцi, i потому нона вночi особливо щедра зi мною. Отже, купую я всiлякi речi не з великої щедростi. Навпаки, чоловiк я скупий, знаю за собою цей грiх, але й боротися проти цього не хочу. Я не знаю, звiдки це в менi, мабуть, од батькiв, ощадливих та невибагливих до їжi та одягу. Я важко розлучаюся зi своїми старими костюмами, менi муляє непотрiбна рiч у квартирi, менi болить неспожита та перепсована їжа. Й купую я здебiльшого речi дешевi, хоч i розумiю, що це неправильно. Мабуть, знову ж таки це - вiдгомiн далеких голодних рокiв. Я з них вискочив, а вони з мене - нi. Я весь час уловлюю в собi звички селюка, я чимось дуже схожий на свого батька, який i досi повчає мене з кожної нагоди, хоч не може не розумiти, що на всесвiтнiх перегонах я залишив його далеко позаду. Принаймнi про це йому нагадують i мої невеликi (тридцять карбованцiв) щомiсячнi грошовi перекази. Спочатку я просто привозив їм грошi або якiсь речi, але що можна подарувати сiмдесятилiтнiм батькам? Кролячу шапку, кожушану жилетку, хустку або капцi? Та й потiм помiтив, що iнтервали мiж моїми поїздками в село стають все бiльшi й все дужче бракує грошей у сiм'ї, i я вирiшив раз i назавжди встановити твердий лiмiт, хоч Люба пiсля першого нерсказу не розмовляла зi мною два тижнi. Але ж ми так само посилаємо двадцять карбованцiв її матерi. Я давно впевнився: людська скупiсть не має меж, як i людська вдячнiсть. Рокiв десять тому я допомiг поступити до залiзничного технiкуму Любиному племiнниковi й трохи допомагав йому грiшми. I ось вiн вже рокiв п'ять просто тероризує нас - взяв собi за обов'язок привозити з усiх поїздок нам подарунки у виглядi бухарських динь, чернiгiвської картоплi, молдавського винограду. Вiн вже давно "перекрив" усю нашу маленьку допомогу й знає, що ми багатшi за нього, а отже, й досi почувається нашим невiдплатним боржником. Я ще раз перечитав листа, й знову менi повiяло попiд серцем теплим вiтерцем i водночас щось налякало. Я згорнув листа вчетверо, сховав до внутрiшньої кишенi пiджака. Я чомусь вирiшив не показувати його Едику. Й вирiшив бiльше не вертатися сьогоднi до листа думкою. Сiдаю в крiсло, беру в руки книжку. Коли вже я домучу цього Маркеса. Томик грубенький. I для чого я мучуся? Щоб довести собi, що я не пайдурнiший на планетi? А чи для того, щоб не видаватися бовтюхом у товариствi, де заходить мова про лiтературу? Не подобається менi Маркес. Iнодi нiби щось озоветься до мене з його сторiнок, вловлю якусь думку, а далi зпозу напружуюся, аж вивертаю мiзки. Чомусь менi здається: цей Маркес водить мене за носа, а сам пiдхихикує з кутка. А що як не тiльки мене? Колись же й голого короля всi бачили ошатно одягненим. Ось тут i розберися. Хто це з великих давав комусь пораду: пиши простiше, ти досить розумний, щоб писати просто. Мабуть, тiльки голий не король, а я. Чи є що хтось у натовпi такий самий? Агов, озовiться! Помiчаю, що знову не читаю. Я просто не можу тут по-справжньому заглибитися в книгу. Менi незрозумiло, чому. Я весь час щось думаю, до чогось прислухаюся. Велетенський готель здається менi схожим на порожню бочку. Нi, не на порожню. На бочку, в якiй обкручуються старi iржавi обручi. Десь у коридорi гуде пилосос, клацпув лiфт, забулькотiла вода в трубi - i знову тиша. Й знову почуваюся кепсько. Мене щось точить. Мене точить тиша. Продiрявлює, як шашiль суху дошку. Подзвонив на роботу. Поговорив iз своїм заступником. У них - запарка. Харчоблок переобладнувати закiнчують, а дорогу не розпочинали. Помає асфальту. Завод, який обiцяв дати асфальт, вiдмовив. Завтра сходжу до мiнiстерства. Доведеться знову турбувати Миколу. Покружлявши думкою подвiр'ям своєї лiкарнi, тупо впиваюся очима в сiру стiну. Кудись би пiти. З кимось поговорити. А може, її справдi ризикнути? Чимало моїх спiвкурспикiв залишилося в Києвi. Я прихопив з собою старий записник, у якому є кiлька телефонiв. З деким зустрiчався на нарадах, хтось дав чийсь телефон. Але всi записи - давнi. Якннсь час нас не полишало почуття стадностi, я сказав би - iнкубаторпостi, нам чогось не вистачало, ми ще не поодружувалися, не знайшли нових друзiв. Тодi друзiв знаходили легко. Нових друзiв, i забували старих. У днi навчання ми, хлопцi-медики, чомусь частiше дружили з дiвчатами. Не знаю чому, може, що вони чутливiшi, м'якшi душами, а ми ще не забули своїх матерiв, може, що дiвчата писали конспекти, а ми не писали, й нам доводилося користуватися їхнiми конспектами, може, що пiдгодовували смаженою картоплею та дерунами. Все разом. Я теж дружив з дiвчатами, з дiвчиною. З Марiєю Монь. Красивою свiтловолосою дiвчиною, красивою не якоюсь особливою, а звичайною красою. Красою українською. Є дiвчата красивi осяйно. Є мовби не вельми красивi, але в яких є iскринка, жаринка, вона першою впадає в око, i хлопець здебiльшого тiльки й бачить ту жаринку. Це може бути миттєвий позирк гарних оченят, лiнiя брiв, усмiшка чи навiть звичка (iнодi вiдпрацьована, чого хлопець не знає) поправляти волосся. Нiчого того Марiя Мень не мала. У неї звичайне все - вiд iменi до обличчя - нi круглого, нi видовженого - вiд звичайних кiс до постави. Звичайна сiльська дiвчина, ще й без великих здiбностей до навчання - брала посидючiстю, працьовитiстю. З Марiєю дружив пе тiльки я. Нiхто з пас не був по-сиранжпьому в неї закоханий, хiба що тiль-тiль, нiхто не важився на її цноту (таке й на думку не спадало, це було б святотатством), нiхто з нас на молодших курсах не збирався до неї свататись. Хлопцi ж iз старших курсiв, подивившись їй услiд, iн