iй же Русанiвцi я сказав адмiнiстраторцi, що я - лiкар, приїхав iз Сумщини з сином i нам немає де мешкати, й вона, повагавшись, взяла нашi паспорти. Едик, звичайно, вважав, що я помiняв мiсце проживання у зв'язку з ранковою пригодою, а я йому нiчого не пояснював. Вiп iшов попереду, нагнувши голову, й насвистував якийсь не зовсiм веселий, але й не зовсiм сумпий, менi здалося - глузливий - мотивчик. Кожен нiс по одному чемодану. По своєму. Кiмнатка виявилася маленькою, без холодильника i телевiзора, й виходила на пiвдень, але я був задоволений. З кiмнати було видно дорогу на Бориспiль - на мою Сумщину, й обвiдний канал, на якому iнодi вмикали фонтани. Могутнi струменi води били високо вгору, їх зносило вiтром, i сонячної пори над каналом вставало кiльканадцять райдуг. Кiльканадцять райдуг... i жодної - моєї. День дванадцятий Я сказав Едиковi, що чекатиму на нього не тут, на лавочцi в палiсаднику, а по той бiк дороги, в парку. Там прохолоднiше й затишнiше. Але до "своєї" лавочки пiдiйшов. Там сидiв Олексiй Дiгтяр. Вiн не гортав, як минулого разу, гарячкове пiдручника, а щось стругав маленьким ножиком з перламутровою колодочкою. Я зрозумiв, що вiн це робить, аби не нервуватися. - То як вашi справи? - запитав, сiдаючи поряд. - Вiсiм. - Зрозумiло. А що ж це ви стружете? - Лiсовичка. Вiп показав маленького смiшного чоловiчка, з великим носом i одвислою нижньою губою. Чоловiчок менi сподобався. - Вдатний, - щиро сказав я.- Може, у вас талант? - Який там талант. У нас всi хлопцi на тракторному станi бавляться. Механiки i трактористи. Сторож у нас - колишнiй лiсник, па цьому дiлi сколупнувся. Якось пiшло на суперечку. Ну й - розохотилися. Наш стан - пiд лiсом. Хлопцi з усiх пнiв i дерев настругали всiляких потвор... Увечерi аж страшно дивитися. Бригадир хотiв позрубувати, але голова не дав: нехай, каже, краще дерево портять, анiж горiлку цмулять. Ну, цмулять хлопцi й горiлку...- Олексiй пiдвiв чубату голову. - Туди, в художнiй, поступити важко. Та й не тягне мене. Хочу стати лiкарем. I стану. Свого доб'юся.- Вiн заховав ножа й пiдвiвся.- Пiду подивлюся, як дiвчата трусяться. Менi iнодi їх аж шкода. А вам справдi ця штукенцiя сподобалася? - Сподобалася. - Тодi вiзьмiть. - Дякую. Нi пуху... - К чорту... Олексiй похилитав до iнституту. А я ще раз глянув на кумедного чоловiчка, сховав його до кишенi й побрiв без мети. Обiйшов Пушкiпський парк, пройшов повз кiностудiю, де працював наш майже земляк, Довженко, вiн - iз Сосницi, це по той бiк Десни, а наше мiсто по цей бiк, випив у гастрономi томатного соку, постояв бiля танка, що навiчно вмерз у гранiтний постамент бiля станцiї метро. Сказав "навiчно", й хочу в це вiрити... Хочу вiрити, що йому не доведеться сповзати iз постаменту... Я був зовсiм малий i не пам'ятаю, як вповзали до нашого села хрестатi танки, я пам'ятаю два танки, якi загрузли у багнюцi ляхiвських болiт. Вони там стояли довго. Вже через п'ять рокiв в одному вбило хлопця з нашої школи - Климчукового Кольку, вiдкручував якусь гайку, могутня пружина зiрвала рiзьбу й знесла Кольцi пiвчерепа. На Брест-Литовському проспектi, навпроти банi, загородила перехожим своїми вагами дорогу товста тiтуся в бiлому халатi. Скiльки цих вагiв у мiстi! Стаю на ваги. - О, такий стрункий мужчина. Сiмдесят п'ять. Навiть без ста грамiв, - тарабанить тiтуся. Чорний кiгтик впивається ще глибше. Там вже проступила кров. Нi, вирiшую твердо, бiльше нiяких зважувань. Принаймнi до кiнця екзаменiв. Цi слова пролупали обiцянкою. А обiцянки я викопую. Повертаю в густий, темний, як лiс, парк полiтехнiчного iнституту. Повз мене швидко проходить високий сивий чоловiк, його погляд спрямований кудись уперед, вiн нiкого но бачить, а бачить щось лнчпо й втiкає вiд нього. Цей вираз на людському обличчi менi знайомий - чоловiк перенiс iнфаркт, йому потрiбно багато гуляти на повiтрi. Мимоволi зважую свiй i його баланс на цьому свiтi. Поспiшливо затираю обидва. На широкому пеньковi примостилася парочка. Голова дiвчини схована на грудях у хлопця, довгi хлопчачi патли накрили обоє облич. Цiлуються. Вони не дивляться на людей, i люди намагаються не дивитися на них. Двоє дiвчат сидять на одному кiнцi лавочки, курять сигарети. Цi теж не дивляться на людей. Алеями парку молоденькi мами возять у колясках малят, на лавочках сидять вступники полiтехнiчного iнституту й затято вигризають з пiдручникiв важкi теореми та формули. Вже їхнiй вигляд навiває смуток. Я побрiв далi. Й нарештi знайшов чим задурити собi голову. За крайнiм корпусом iнституту грали в скраклi якiсь дядьки. Здоровеннi дядьки, трохи молодшi за мене, цiляли важкими, обкованими залiзом, палицями в "кулеметне гнiздо", в "лiтак", "ковбасу". Виявляється, то вiдбувалися республiканськi змагання з цього виду спорту. Щоправда, особливого захоплення в мене тi змагання не викликали, кожен дядько однiєю палицею змiтав з блискучого листка жерстi всю фiгуру. Так добрий косар змiтає з пательнi смажену ковбасу. Спортсмени й були схожi на косарiв, тiльки тi жилавiшi, худiшi й смаглявiшi. Ми колись теж грали в скраклi. Й наша гра була значно цiкавiша. Нашi фiгури не стояли на пательнi, попаде якась скракля в ямку, й спробуй її звiдти виколупати. Вибивши хоч одну скраклю, ми пiдходили на половину вiдстанi вперед. А дядьки змiтали з тiєї самої вiдстанi за один раз всi п'ять цурупалкiв. Коли я вернувся на край парку, Едик уже чекав мене там. Вiн пiдняв над головою п'ятiрню й стиснув її в кулак. Я зрозумiв: цей жест - мужнiй i строгий, мав нас примирити. Але нам нiчого миритися. Ми не сварилися. Я втомлено сiв на лавочку. Не знаю, що мене втомило, але почував утому смертельну. Може, це мене зморила спека? Чи хвилювання за готель? Справжньої радостi вiд Едикової п'ятiрки немає. - Я вiдповiв на всi запитання. I на додатковi теж, - каже Едик, даючи цим зрозумiти, що його п'ятiрка заслужена. В цю мить я помiчаю по той бiк дороги схожу на циркуль постать. Вона якась розтрiпана, розхитана, розгвинчена, хилитається на одному мiсцi, наче не знає, куди їй iти. Едик помiчає мiй напружений погляд, обертається. - З нашої групи чудик. "Поступлю... Я вже втретє... Знаю всi секрети. I мене знають". Бiгав до декана... Трояк. Може змотувати удочки. Лiсовичок, якого я мiцно стиснув у кишенi, хруснув. Я подивився на Едика, й вiн сполотнiв. Закусив нижню губу, вiдвернувся. Олексiй Дiгтяр стояв посеред дорогiї, машини гальмували й об'їжджали його. Ось вiн ступив що крок, побачив нас, i враз його обличчя набрало осмисленого вигляду, губи йому пересмикнулися, й вiн вже певнiше ступив уперед, перейшов дорогу. Але до нас не пiдiйшов, повернув праворуч. За всю дорогу до готелю ми з Едиком не обмовилися жодним словом. В готелi, де ми жили ранiше, ресторан обслуговував тiльки iноземцiв, а тут, на новому мiсцi, харч давали всiм, i я повiв Едяка обiдати. Все-таки йому потрiбно поїсти гарячої страви. Цього разу Едик не опирався, сумирно та покiрно чвалав за мною. Вiльних столикiв у ресторанi не було. Ми довгенько тупцяли в проходi, а потiм Едик легенько смикнув мене за рукав. - Отам. Я побачив, що з-за столика подає нам рукою знаки якась дiвчина. Здивувався й пiшов за Едиком. Ми сiли за столик. Навпроти нас сидiли дiвчина i лiтня жiнка. Певно, мати дiвчини. Обидвi були страшенно схожi мiж собою. Худi, довговидi, таранкуватi i якiсь злинялi чи виморенi. В старшої ще й зморшки бiля очей та на шиї, якi вона прикривала бiлою газовою косинкою. Вигляду злинялостi, вимученостi додавало що й волосся - рiденьке, свiтле-жовте. - Елла. З шостої групи, - вiдрекомендував дiвчину Едик. - А це моя мама, - обняла за плечi жiпку дiвчина. - Галина Михайлiвна, - вимучено всмiхнулася та. - А ви як тут опинилися? - запитала Едика Елла. - Переїхали. - Витурили нас звiдти, - уточнив я. - I в якому номерi живете? - допитувалася Елла. - Ми тут з самого початку. Обридло - страх. - Там ще гiрше, - сказав я. - Швендяють iноземцi. В ресторан не пускають. I дуже дорого. Едик та Елла заговорили про екзамени. В Елли - п'ятiрка i четвiрка, на факультет, куди вона поступає, складати математику не потрiбно. Отже, поки що у нiх з Едиком приблизно рiвнi шанси. - Кажуть, що в медичному iнститутi ведучим предметом вважають хiмiю? - чи то запитала, чи ствердила Галина Михайлiвна. - Мамо! - докiрливо вигукнула Елла. Вона вважала, що мати повелася нетактовно, адже якщо хтось набере рiвну з Еллою кiлькiсть балiв, то Елла матиме перед ним перевагу. Обiд тягнувся довго, втомлено й нудно. Ми всi вже добряче потомилися. Говорили про тутешнi, київськi, цiни, про готельнi порядки, про абiтурiєнтськi справи. Оте непорозумiння з провiдним предметом було помiж Еллою та її матiр'ю єдиним. Я помiтив, що вони дивно гармонiювали мiж собою, вони мовби доповнювали одна одну - в розмовах, смаках, звичках. Вони навiть посмiхалися однаково - широко - очима, i ледь-ледь - вустами. Вiдтодi я щодня бачив їх, вони ходили, обнявшись, як двi подружки, й, очевидно, були двома подружками. Я по заздрив Галинi Михайлiвнi - надто вже безколiрна, надто малоприваблива була з вигляду її дочка, але кожного разу, коли я дивився на них, менi теплiло в грудях. Зi мною вони вiталися i розмовляли ввiчливо, приязно, привiтно. Пiсля обiду ми вiдпочивали, Едик - на лiжку, я - в крiслi. Я просто не звик вiдпочивати вдень лежачи. На лiжку я можу заснути й тодi не спатиму всю пiч. Сама по собi зав'язалася розмова про майбутнiй твiр з української лiтератури. Колись ми всi складали два екзамени - з української i з росiйської лiтератур. Тепер - на вибiр. Виходить можна й не знати рiдної мови. Кому це потрiбно? Що за цим стоїть? Не знаю. - Я писатиму на вiльну тему, - сказав Едик. - Краще писати про щось конкретне. Якщо, звичайно, знаєш матерiал. А ти знаєш. Прочитав усю класику, яка по програмi, й просто багато читав. Нащо тобi вiльна тема? Там можна розтектися мислiю по дереву. До речi, само по мислiю, а мисiю. Я нещодавно читав у якогось вченого, що мислiю - помилка. Та й як можна розтектися мислю по дереву? А мисiя - це вивiрка, бiлка, яка лiтає по гiлках дерева. Отак i ти розлетишся. Пурх туди, пурх сюди. - На вiльну тему, якщо правильно написати... Тобто iдейно... Ну, густо iдейно, то вони побояться чiплятися. -Iдейно, iдейно...- мимрю я. - Iдея сама повипiiа текти з серця й диктувати слова. Iдея, вона... Вона здобiльшого ходила у порваних штанях. Принаймнi з них починалася. А твої джинси коштують сто двадцять. Зароби на них сам. - Е, батьку, старорежимнi в тебе думки. Китайськi. - Мабуть, я не так висловився. Визнаю. - Я витер пiт на обличчi. - Душно, одчини й другу половинку вiкна. В кiмнатi справдi стояла задуха. Пряжило сонце. Пронизувало промiнням кiмнатку, а зашторити вiкно не можна - задуха ще бiльша. Мабуть, лiпше вийти до каналу та посидiти на лавочцi. - Серед вiльних тем обов'язково буде щось або про Батькiвщину, або про Перемогу, або про працю, - розмiрковує Едик. - Треба зробити один зачин i завчити його. Щоб пiдiйшов до будь-якої теми. Щось таке: "Прапори епохи майорять над нашими головами..." - "Прапори епохи" - погано. - Ну, знаєш... - Висмiяв уже таке в п'єсi Корнiйчук - "барабани епохи". - Ну, тодi так: "Як сяйно зорi, що опромiнюв своїм промiнням планету...". "Здорово, шибеник, в'яже, я так но зумiв би. Хоч не вео в тiм в'язаппi й до ладу". I вголос: - "Опромiнює планету" - не годиться. Та ще й "опромiнює променями". - Та це ж я так, для прикладу, - ображається Едик. - Спочатку треба скласти, а тодi вiдредагувати, шлiфувати. А найкраще - дiстати якийсь журнал або стару газету, святковий помер. Там є отакi статтi. Признатися, я таких статей не читаю. I шукати журнали та газети, в яких вони надрукованi, не збираюся. Я встаю з крiсла, одягаю пiджак. - Вiдпочивай, - кажу, - а я пiду прогуляюся. - Тату, - зупиняє мене Едик. - Треба було б подзвонити... - Кому? - дивуюся я. - Мамi... i всiм iншим... Тим дядькам, якi приходили... Ми ж помiняли готель. Квiти, якщо їх по полiтати... - Мамi подзвоню увечерi. А дядьки... Якщо їм потрiбно, знайдуть нас самi. На вулицi пряжить сонце, i в моїй душi теж, як у порожнiй пустелi. Вiтер i сухий пiсок, i навiть немає марева. Увечерi я дзвоню з номера додому. Навдивовижу Люба бере трубку. - Ми помiняли готель, - кажу я. - Запиши номер телефону. Записала? З тобою хоче говорити Едик, - i передав йому трубку. - Здрастуй, мам...- Едик розгубився. - У нас все гаразд. Двi четвiрки й п'ятiрка. Але це добре, я знаю по групi... Батько мене годує... Через два днi українська письмова. Так, так! О'кей! Тепер у нас одна кiмната, винести матрац нiкуди. Я лягаю на лiвий бiк, обличчям до стiнки, мiцно стискую зуби. Десь я читав: якщо мiцно стиснути зуби, а ще краще - затиснути зубами сiрник - не будеш хропiти. Обiйдемось без сiрника. А якщо й захроплю - невелика бiда. День тринадцятий Снiдати пiшли в ресторан. З'їли по яєчнi, по порцiї налисникiв i випили по кавi. Налисники були смачнi, виявляється, й на теренi громадського харчування можна спекти не гiршi, нiж удома, млинцi та загорнути в них сир. По снiданковi Едик виписує з книжечок - я навiть не знав, що вiн їх узяв з собою, - вiршованi цитати. - Треба з якогось такого поета... маловiдомого, але хорошого: щоб здивувати їх. "Якби я був деканом, - зненацька подумалось, - i знав оцього хлопця отак, як знаю зараз, зроду не прийняв би його до вузу". Я злякався власної думки. Деканом... Легко сказати... Але я не декан, а батько. Крiм того, вiн поступає не на фiлологiю, а на медицину, - спробував пiдкорегувати себе, але одразу ж збився з орiєнтиру, iнша думка заступила цю. Фiлологiя мав справу з душами мертвими, примарними, вигаданими, ними можна крутити, як циган сонцем. А медицина... Там - жива людина... Жива людина на лiкарняному лiжку. Нi, у фiлологiї також не мертвi душi. Там - учнi. Дiти. Я притьма втiк вiд цих думок: - Треба повторити те, що ви вчили за програмою. Едик посмiхається. Я не розберу, посмiхається схвально чи iронiчно. Його посмiшка менi не подобається все дужче й дужче. Якась вона... неначе наклеєна на губи. Неначе вiн знає щось таке, чого не знаю я. Едик записував i пiвголосом бубонiв якiсь вiршi. Я прибрав у номерi й рiшуче виклав на стiл пiдручники та хрестоматiї. Едик невдоволепо вiдсунув убiк збiрники. До кiмнати несмiливо почали заходити гостi. Прийшов Чiпка i похмуро став бiля порога, пришили покалiчений Андрiй Волик та Маланка з вузликом у руцi, брати Бесараби сiли просто на пiдлогу й почали карбувати людськi кривди, всi вони не знали, чиї гостi - мої чи Едиковi, - й трималися дещо насторожено, скуто. Неначе не туди потрапили, неначе не було їм тут мiсця. Але потроху обсвiйчилися, розговорилися, адже були знайомi мiж собою - жили на однiй книжковiй площi - i вже не дивувалися, коли Гудзя порiвнювали з Чiпкою, а Гафiйку з Нимидорою. Годинi о шостiй пролупав телефонний дзвiнок. Я не помилився: Аркадiй Васильович сам розшукав нас. - Так чого це ви законспiрувалися? - м'яко картав мене. - Я ледве вас знайшов. Обдзвонив усi готелi... Менi стало соромно, що завдав стiльки клопотiв цьому хорошому чоловiковi. - Поки переїхали... Збирався подзвонити... - Що робите? Як настрiй? Про настрiй Роговий запитує кожного разу, мабуть, вважає, що в такий спосiб додає оптимiзму. - Штурмуємо. Гриземо. - Щось у вас голос не штурмовий. Чи заштурмувалися? То ходiть розвiйтеся. Я ось теж кiнчаю роботу. Я хвилину вагався. - А де на вас чекати? - Де? Ну, скажiмо, бiля пам'ятника Пушкiну. Пiдїхати на метро вам зручно? - Зручно. Я прогулювався попiд бiлими березами, що крилом огорнули пам'ятник великому поетовi. Мугикав якiсь рядки - здається, з Пушкiна, й поглядав у бiк iнституту. Голосу в мепо немає, i я мугичу тiльки тодi, коли мене нiхто не чує. Тротуаром поспiшали перехожi, здебiльшого студенти - в цьому кутку Києва чимало iнститутiв та технiкумiв. Раптом я побачив важку постать. Заклавши за спину обидвi руки, зсутуливши плечi, асфальтовим хiдником важко ступав ректор iнституту Черкаський. Крокiв за двадцять позаду йшов Роговий. Очевидно, вiн побачив Черкаського. Я повернувся спиною до тротуару. Я не хотiв зустрiчатися з Черкаським. I вже зовсiм потерпав, аби вiн не побачив мене з Роговим. Хiiилип п'ять споглядав струпнi берiзки, а коли оглянувся, Черкаського вже не було. Бiля пам'ятника неквапливо роззирався Роговий. Ми привiталися з ним i мовчки пiшли до метро. Коли б це був хтось iнший, я, мабуть, збожеволiв би вiд нiяковостi, вiд одiєї мовчанки, але з Аркадiєм Васильовичем можна мовчати. Ескалатори везли нас упиз, назустрiч пливли бiлi, сiрi, коричневi плями облич, безлiч облич - радiсних, стомлених, схвильованiї х, заклопотаних, вони мовби й не мали до мене нiякого стосунку, а все ж вибивали десь там у моїй свiдомостi непомiтнi ямочки. Я звик у лiкарнi до великої кiлькостi облич, але вони не впливають на мене таким чином, то - пацiєнти, моя увага зосереджена на одному - на їхнiх хворобах, на їхньому самопочуттi, й вирази їхнiх очей, колiр їхнiх облич я сприймаю тiльки з цього боку. А тут, пробi, незмога запам'ятати обличчя навiть справжнiх красунь. Колись у селi я знав кiлька красунь, то були гордi й неприступнi дiвчата, а тут їх безлiч, менi здасться, вони девальвують красу самою своею кiлькiстю. I якоюсь мiрою девальвується все iнше - любов, ненависть, падiя, адже все це - в колi людських iдей, коли б воно акумулювалося в нас вiд усього цього тлуму, ми всi або поставали б суперменами, або збайдужiли до краю. Але не стається нi того, пi iншого. А може, потроху й стається. Хiба ми не байдужiємо в такому ось натовпi? Я сказав про це Аркадiєвi Васильовичу. Вiн усмiхнувся. - Ви просто втомилися. Вас втомило велике мiсто, спека, екзамени. - Мене взагалi втомило життя, - зненацька сказав я й здивувався. Адже, по-перше, це неправда, а по-друге, чого розкриваю душу цьому чоловiковi? Може, через те, що вiй такий спокiйний i нелукавий? Сильний чоловiк, якому дуже важко живеться. Неймовiрно важко. Я - лiкар, i можу уявити, що значить мати таку хвору дружину й двоє дiтей. Мабуть, йому хтось допомагає по господарству, але моральний вантаж тисне на нього день i нiч. - Тодi помiняйте життя, - зненацька сказав Роговий. - Помiняти життя? А хiба це можливо? Це ж - помiняти себе. - Є люди, якi мiняють. Саме так - починають жити iнакше. Я не знаю, чи мiняються вони самi. - Але до цього призводять якiсь великi катаклiзми в їхньому життi. - Очевидно. Розчарування. Смерть. Проте буває: "Та доки я житиму отаким пентюхом". - То йому тiльки здається, що вiн помiняв життя. Вiн лишився таким самим, як був. - Можливо. - Є люди, якi увесь вiк судяться я i свiтом, б, якi все життя кудись вiдчайдушне дряпаються. Вони й далi будуть судитися з ним, тiльки тихенько. Є в мене один знайомий... У принципi - непоганий чоловiк. То вiн менi нещодавно зiзнався: од першого дня прагнув у iнститутi посiсти мiсце завiдуючого лабораторiєю. Домагався все життя. Перепрацьовував. Переймав на себе безлiч громадської роботи. I ось - став. Через рiк - на пенсiю. "А я, - каже вiн, - i в кiно не сходив". Ми пiдiйшли до будинку, в якому жив Аркадiй Васильович. - Зайдемо до мене, - запропонував вiн. Я хотiв вiдмовитися, а потiм подумав, що, можливо, Роговий запрошує мене, щоб трохи погамувати, приглушити самотнiсть, й погодився. - Гаразд, тiльки я... Вiн зрозумiв, м'яко взяв мене пiд руку. - В мене є. Я це бачив усiєї квартири Аркадiя Васильовича, але вiтальня, куди вiн мене завiв, була розкiшна. Велика, напiвкругла, вона виходила двома вiкнами i круглим заскленим балконом у неширокий двiр, за яким зеленiв садок. Од цвору садок був вiдгороджений дротяною стiною. Аркадiй Васильович розчинив вiкно. Знизу сюди долiтали важкi удари, схожi на рушничнi пострiли. - Ну ось... Єсть же штанга... А вони однаково - пiд вiкнами, - поморщився Роговий, але особливого роздратування на його обличчi я не побачив. Либонь, його зауваження бiльшою мiрою мало приблизно таке значення: заважають гостевi. Я поглянув униз. Двоє товстунiв у спортивних формах - чоловiк та жiнка, вибивали палицями килим, що висiв на дротянiй огорожi. А праворуч, зовсiм недалеко, справдi червонiла труба для вибивання килимiв. - Посидьте, а я трохи поворожу на кухнi, - сказав Аркадiй Васильович. - Увiмкнути телевiзор? - Не треба. Може, я вам допоможу? - Е нi, ви - гiсть. Та й я гарний кулiнар, повiрте, це не хвастощi. Просто... навчився. Ну... тодi подивiться мою мiзерiю, - показав рукою на старi цейсiвськi шафи з книжками й пiшов. Всi iншi меблi в кiмнатi теж були старi, не старовиннi, а просто старi, тiльки письмовий стiл великий i справдi старовинний, антикварний. На столi у маленькiй вазочцi стояла дубова гiлочка з прив'ялим листям i тугими вузликами зелених жолудiв. Я сiв у крiсло бiля столу, на якому лежали якiсь книжки та газети. Узяв одну книжку, другу, але то були методичнi посiбники, i я поклав їх на мiсце. З ножем i цибулиною в руках зайшов господар. - Скиньте пiджак i галстук, - порадив вiн. - Розслабтеся, вiдпочивайте. ЛАя приготую салат i пiдсмажу бiфштекси. Не з кулiнарiї, готував сам, лежать у холодильнику. Я послухався поради Аркадiя Васильовича, зняв пiджак, галстук, ризстiбiгув комiр сорочки й справдi мовби скинув з плечей мiшок у кiлька пудiв. Я пiдкорявся Роговому, й менi ставало легко, хоч щось i опиралося в менi, я весь час з тiм кудись iшов, посувався до якогось фатального рубежу, якоїсь трпвожпої грапi. Це було дивовижно, хтось може сказати, що так менi здається тепер, iнодi i я думаю так само, але часом напливають хвилини - ми всi знаємо такi хвилини, коли мовби провалюємося в своє минуле, пропалюємося i розчиняємося там до решти, i всi тодiшнi вiдчуття спалахують у нас, ми вириваємо їх звiдти, вони згоряють, як iскри, проте залишається слiд, i по ньому ми знову й знову вiдновлюємо своє минуле - все було саме так. Я пiдiйшов до крайньої шафи, побiг поглядом по корiнцях книжок. Словник Брокгауза-Євфрона, шiсть старих томiв iсторiї, дореволюцiйне видання Арiстотеля, альбоми. Хотiв перейти до iншої шафи, але зацiкавився альбомами. Менi захотiлося подивитися на сiм'ю Аркадiя Васильовича, на дружину та дiтей, особливо на дружину. Я взяв обидва альбоми, сiв у крiсло й поклав їх собi на колiна. Певна рiч, Аркадiй Васильович не розсердиться, що я гортаю альбоми, вiн сам запросив мене подлубатися в шафах. В альбомах панував хаос. Фотографiї не були поприкрiплюванi, лежали пачками, старi й новi, i годi було добрати якогось ладу. Кiлька зовсiм старих фото, проте не пожовклих, були тодi хорошi майстри: хлопець у фiрмонному кашкетi якогось училища чи школи, солдат при шаблi - мабуть, дiд Рогового, а може, й не дiд, а далекий родич, чи й зовсiм випадковий чоловiк, знову той-таки солдат у вiйськовiй формi, але без погонiв i кашкета. Я перевернув фото, зворотний бiк списаний дрiбним почерком, хiмiчним олiвцем, деякi слова порозпливалися, стерлися цiлi рядки, але внизу можна було прочитати: "...а ще пришлiть ворочок пшона i сухарiв з пiвпуда, бо тут... (кiлька слiв зiтерлося) хазяїна чотири корови, а молока но дає". В кiнцi - на кiлька рядкiв поклонiв. Очевидно, фото - з полону, австрiйського чи нiмецького. Далi лежали трохи новiшi фотокартки, чоловiк двадцять дядькiв i тiток бiля облупленої стiни хати, попереду паруиок з квiткою па кашкетi та дiвка у вiнку, ще фотографiї дядькiв i тiток. Гамазей, машини, до кабiни прибитий прапор, у кузовi - мiшки, на мiшках - троє дядькiв везуть здавати перший хлiб. Я взяв другий альбом. I одразу натрапив на те, що шукав: фотографiя всiєї родини Аркадiя Васильовича: вiй, дружина, дочка i син. Розташувалася родина на старовинний кшталт, фотографувалися десь в ателье: два стiльцi з топкими гнутими спинками, на них у трохи неприродних позах сидять Аркадiй Васильович та його дружина, дiвчинка сидить у матерi на колiнах, хлопчик (старшенький, рокiв десяти) стоїть бiля батька. Обличчя дружини- невиразне, камiнне, та й у дiтей теж личка повитягувалися, очi широко повiдкриванi; я уявив сцену, яка передувала фотографуванню, i сумовито усмiхнувся. Дiтям мили вуха, їх одягали в чисту одiж, наставляли, щоб поводилися зразково. Мабуть, фото забажали батьки Аркадiя Васильовича або його дружини, насамперед фото внукiв, а тi чварували, i їх або побили, або на них дуже нагримали. Я перегорнув кiлька порожнiх сторiнок i натранив па цiлу пачку фотографiй недавнiх, кiлькарiчної давностi, й то - лише самого Аркадiя Васильовича. Роговий в аудиторiї, в президiї якогось засiдання, на риболовлi - тримає в руках спiнiнг (тримає невмiло), групове фото, зроблене на якомусь курортi - пальми i великi бiлi квiтки, ще одне групове фото. Я вже перекинув його, та рантом щось майнуло перед моїми очима. Й щось сторожко напружилося в менi, так буває, коли за вiкном трамвая чи автобуса промайне знайоме обличчя, промайне й зникне, а в пам'ятi щось затримається, i не можна з певнiстю сказати, знаєш ти того чоловiка чи обiзнався. Я зiюву вiдкрив фото. Волика група курортникiв бiля клумби-фонтана - стояв на однiй нозi камiнний лелека, в нього з дзьоба текла вода, а довкола росли кактуси та якiсь квiти. Курортникiв багато: дна ряди сидiло й три стояло. Очевидно, це було звичне мiсце для фотографувань, iнакше де б вони взяли пiдставки-лавочки. На другiй лавочцi в центрi сидiла Люба, а бiля неї сидiв... Аркадiй Васильович. Я вiдчув, як у мене мовби задерев'янiло серце, а потiм там щось розiрвалося, й утворилася порожнеча, в яку падало щось крихке й холодне. Я не мiг опам'ятатися, не мiг нiчого втямити, щось у менi зробило все це за мене: припущення, обрахунки, висновки. А вжо в наступну мить я збагнув усе чiтко, послiдовно й страшно. Здавалося, нiчого особливого не сталося - звичайно курортне фото, мало туди з'їжджасться людей, мало хто й бiля кого сiв чи став на фотографувапня. Курорт наш, медичних працiвникiв, Люба i Роговий брали путiвки кожне окремо. Але ж Люба менi не сказала, що познайомилася з Аркадiєм Васильовичем на курортi, вона вигадала, буцiм познайомилася з ним у своєї подруги, що Роговий - двоюрiдний брат тiєї подруги. Несосвiтенна дурниця, в яку я повiрив. I жодного подiбного фото у нас вдома немає. Я пам'ятаю всi Любинi фотографiї. Та й - свiтку: оце б Роговiї iї клопотався за сина подруги двоюрiдної сестри! Я стиснув кулаки. Нехай будуть проклятi всi курорти i... всi жiнки. Ядуча злiсть, пекучi сльози душили мене. Менi було так гiрко, так образливо, що я аж застогнав. Образливо, що зраджений, обдурений, що сиджу ось у цiй кiмнатi й чекаю, поки Аркадiй Васильович засмажить менi в утiху бiфштекс. Це було значно гiрше, нiж Любине захоплення патлачем-маестро. Там вона сплутала мистецтво з його недолугим жерцем, там я мiг боротися, па щось сподiватися, намагатися щось пояснити собi. А тут? I що ж менi робити тепер? Побiгти па кухню, вхопити кухошюго ножа й вгородити йому в спину! Але на таке я не здатний. Та вiн i не винуватий. Не вдiвець i не одружений... А тут пiдвернулася курортна дамочка. Вiн ще й так... сумлiнно сплачує свiй борг. Мене знову затiпало й затрусило. Але думка вже працювала чiтко. Я мушу втекти, поки сюди не вернувся Роговий. Я не зможу дивитися йому в очi, не зможу з цим розмовляти. На акторство в цей момент я не гожий. Розiграється сцена, в якiй, можливо, ще й виглядатиму жалюгiдно. А як що я можу виглядати? Я схопив зi спинки крiсла пiджак та галстук. Добре, що не роззувся. Ступаючи, як злодiй, на носки черевикiв, вийшов у коридор. З кухнi мене не видно, там щось шкварчало, з дверей тяглися сизi пасма диму. "А що, як зараз вигляне?" Замок на дверях був простий, проте, коли я вiдводив заскочку, вiп клацнув. Хряпнув дверима й помчав по сходах. Менi здалося, що в той момент, коли я зачиняв дверi, хтось здивовано вигукнув позаду. Я не знав, чи правильно зробив, залишивши на столi розкритий альбом. Мабуть, правильно, адже я не зможу розмовляти з Роговим навiть по телефону. Я не знав, куди йду. Невiдь як опинився в парку над Днiпром. Я хилитався, як п'яний. Менi страшенно болiло в грудях. В головi товклися думки, неначе оскаженiлi конi. Трiскалися попруги, рвалося повiддя. Воно було мотузяне. Я то завдавав Любi катiвницьких мук - знищував її найвитонченiшим способом, то волав до неї, до її совiстi, її проклятої совiстi, то... сповiдався перед дiтьми, хотiв, щоб вони пожалiли мене. А хто з них може мсие зрозумiти, хто пожалiє? Вовка, Едик? Вовка, можливо, й пожалiв би... Я метав блискавицi, а вони поверталися назад i палили моє серце. Е нi, що все - помста, жалощi? Нiчого цього не буде, я i далi носитиму в душi оскаргу та бiль... Можливо, довго? Я розжалобився, а потiм таки взяв себе в руки: я - лiкар, а хто ж iще мусить подавати приклад iншим на цiй грiшнiй землi? Вже попiдводилися з лав останнi парочки, вже мiлiцiонер пiдозрiло поглядав на мене, вже мигнули й погасли лiхтарi, залишилися тiльки "дiжурнi", такi ж одинокi, як i я. Їм горiти всю нiч. А я десь пiд дванадцяту вернувся в готель, не вмикаючи свiтла, роздягнувся i впав у лiжко. Я не здивувався, якби зараз почув вiд Едика: "Що, загуляв, пахан, а ще козирував на мене". Але Едик нiчого не сказав, тiльки плямкнув губами й натягнув на голову ковдру. Вiн завжди спить так - натягнувши ковдру на голову. День чотирнадцятий Наступного ранку я прокинувся з важкою головою. Я погано спав - не мiг заснути ще й тому, що надто дзвенiло у вухах, то вже не був тонкий мелодiйний дзвiн, то гули розбитi дзвони, гули на пожежу, на гвалт, на нещастя. Але яке ще нещастя можна менi провiщати? Менi пе хотiлося вставати, розмовляти з Едиком, готуватися з ним до екзаменiв. Ми читатимемо вiршi про високу та щиру любов, про офiру, а я приколихуватиму, неначе хвору дитину, свiй розпач i думатиму ту саму думу. Я сказав Едику, що маю завершити одну лiкарняну справу, й пiшов. Я тинявся вулицями, я зайшов до музею, але не мiг довго затриматися в жодному залi. Все менi було нецiкавим, все видавалося неправдивим. I всюди - кохання, кохання, кохання. Наївне, щире, досвiдчене, лiниве, таке, що спонукає на подвиги, на жертви, кохання бiляве, чорняве, руде - будь ти прокляте! Неначе немає на свiтi нiчого iншого, неначе воно - руде, бiле, чорне - не закiнчується однаково. Обквецяли ним все - роботу, боротьбу, подвиги, об'єлеїли, обшептали. Якщо любов - дозволено все. Вкрасти, вбити, зрадити, бо то - в iм'я любовi! Вона велика, вона свята, в її iм'я можна пожертвувати всiм. Гой, станьте вбiк, ви, дрiбнi, куцi, нiкчемнi,- йде кохання. Чоловiк убив! Вiн не винуватий, вiн покохав. В кiно, в книжках, по радiо - скрiзь вона. Кохайтеся, кохайтеся, кохайтеся. Свiт ошаленiв i рекламує тiльки кохання. Як зубну пасту, як цукерки, як моднi джинси. Колись жили в iм'я що чогось - самого життя, поступу, дiтей. Колись кохання ховали, колись це була таємниця за сiмома печатками, а тепер ось воно, дивiться, пiдглядайте, молодi люди, видивляйтеся iз схрону, в щiлини, як треба кохатися по справжньому. Надто роздратувала мене одна картина: стоять на якiйсь незрозумiлiй твердi хлопець та дiвчина, закохано дивляться одне одному в очi й тримають на своїх руках земну кулю. Ох, яка тонка думка: любов тримає планету! Бачите, яка вона всесильна. Бачите, якi вони могутнi, боги, та й годi. Боги! А що б з вами було, якби... пу якби вона хоч трохи пригальмувала свої оберти навколо осi? (Кажуть, вона ледь-ледь, на один мiкрон пригальмовує, й тодi клiмат значною мiрою мiняється). Або на Сопцi побiльшали плями чи зпикли зовсiм? Всесильнi! Катаєтеся на нiй, як дiти на каруселi, вчепилися в її золений кожух, ще й виїдаєте його до сiрих дiрок. Найкраща логепда, яку ви придумали, - про Iкара. Полетiв - i булькнув. Всесильнi! Вклонiться їй i подумайте, як її зберегти, як її не понищити. Ви нiчого цього пе творили й не дали свiтовi нiчого, ви тiльки перебовтуєте та перелiплєте її нiчний замiс, i берете, берете, берете та самовихпаляєтеся. "Ви, ви... - раптом спалахує в менi. - А сам? Чим ти кращiй за цих, нещасний егоїсте?.. Нi, я не егоїст. Я - для людой. Для них, для їхнього здоров'я". Хо-хо, для людей... А не для себе? Хiба ти вколював не для себе? Все - для себе. Ну, ще для сiм'ї. Бо вона - твоя. Хотiв, щоб любила дружина, щоб слухалися дiти, щоб були тиша та спокiй. Хiба це не для себе? Й навiть iз сином... Оце зараз. Хiба оце все- Роговий, Онищенко, Рая - не для себе? Щоб не гризла Люба, щоб не муляв удома очi син. Спровадити в iнститут i - спокiй та тиша. От i маєш... спокiй. Маєш Аркадiя Васильовича. Я застогнав. "При чому тут це? Те, що сталося, не має жодного стосунку до Едика, до iнституту. Зрадила дружина, от i все". Й знову пiдступний, злий голос... "А сам... А сам хiба не поїдав очима жiнок. А вони ж - всi чужi. Й хiба не ходив з Ларiоновим на iменини до двох мальованих краль? На невиннi iменини. А там були тiльки двi кралi i Ларiонов. А той бiгав помолодiлий на двадцять рокiв. I веселий, як дурник. Лiтав метеликом, пурхав горобчиком, i все нашiптував: "Закохайся, закохайся. Ох, якби ти знав... Свiт перемiниться... Яке це щастя". I ти трохи не повiршi. Ти знав, що не випив його повною чарою, не вiдчув на всю силу, й пiдеш з цiєї землi, гаразд не знаючи, що це таке. Ти кохав Любу, але так, як кохав би будь-яку гарну жiнку, покохав за красу, а не за те, що вона Люба з доброю, глибокою i нiжною душею. Ти увесь вiк, сам того не знаючи, чогось шукав. Зiзнайся отако пiд дулом пiстолета, наведеного власною рукою, - скажи правду!" "Просто я сумував за тим. Але я но шукав. I не залицявся тодi на iменинах. Хоч жiнка була дуже красива". "Бо не сподобалася та друга дiвка..." "Не тому, що не сподобалася. Хiба можна закохатися силомiць?". "Хороше виправдання". "Яко не є, а тiльки..." Я помiтив, що вже давно йду по вулицi. Потроху заспокоювався. Хоч у грудях i далi стояв бiль. Щось мовби одвалювалося од душi, живе чи мертве... Й неначе по нiй пройшли чобiтьми. Може, то тягнеться за чобiтьми i одпадає багно? Засохле багно з кров'ю. I водночас я почував, як щось у менi помiнялося. Бiль лишився, але я вже дивився на все мовби з далекої вiдстанi. Мене вже майжо не хвилювало, поступить чи не поступить мiй сип, i я не думав, як поведуся, повернувшись додому. Щось у моїй душi зачерствiло, неначе взялося твердою шкоринкою. Навiть те... найстрашнiше не страхало мене. Хоч висiло в головi й далi важкою хмарою. I та хмара день вiд дня густiшала. Менi здавалося, що та хмара - однакова, темна, а насправдi було но так, вона вже зробилася лiлово-чорна. То - колiр гангрени. А хто, як не лiкар, найкраще знав той колiр. Я вирiшив бiльше не перевiряти вагу, але хiба не почував, як провисає на менi одяг? Сьогоднi врапцi пасок затягнув ще па одну дiрочку. Мабуть, я знову розжалоблюю себе? Я лiкар i не маю на це права. Лише на це не маю. На все iнше - маю. Ось доведу всю справу до кiнця... Тобто зачекаю, поступить чи не поступить Едик. Вiн поступить, i я приїду додому й кину дружинi в обличчя: "Ось... Поступив. Моїми, твоїми стараннями. Радiй. Проте моїх заслуг у цьому дужо мало. В основному це заслуга твоя. Твоя з Аркадиєм Васильовичем". Отак завершу цю справу. Й тодi... Я не знав, що буде тодi. Я хотiв змити з себе цi думки, розтрусити, розгубити їх, я тукав нових вражень i не знаходив їх. У книжковiй крамницi купив книжку "Нечаев i нечаївщипа". Купив цю книжку свiдомо, я не хочу бiльше чигати вигаданi припудренi iсторiї про кохання. Лiпше я читатиму про одного з найбiльших негiдникiв свого часу. В коридорi готелю зустрiв Галину Михайлiвну та Еллу. Я знову подивувався їхнiй дивовижнiй схожостi, схожостi в усьому, навiть у виразi облич i очей. Вони йшли, взявшись за руки, неначе двi подруги, й, прихиливши одна до одної голови, тихо розмовляли. Зi мною вопи привiталися, як з давнiм знайомим. - Ми йдемо обiдати, - сказала Галина Михайлiвна. - Вам мiсця займати? - Не знаю, - чомусь трохи розгубився я. - Запитаю сина. Едик обiдати не захотiв. Вiн поглядав на мене здивовано й трохи занепокоєно, мабуть, щось помiтив у менi. Увечерi сам закип'ятив чай i порiзав ковбасу та хлiб, що й сказав: - Їж, тату. Бо ти чомусь схуд. День п'ятнадцятий Я провiв Едика тiльки до метро. Я боявся зустрiтися з Аркадiєм Васильовичем. I пе хотiв бачити Євгена Сидоровича. Взагалi, не хотiв нiкого бачити. За екзамен майже не хвилювався: як буде, так i буде. Та як воно ще може бути, коли прийматиме екзамени Раїса Максимiвна Тирса. Райка! Я вернувся до номера i читав про Нечаева. Про цього чоловiка, який вважав, що людинi дозволено все, що боротися можна й потрiбно будь-якими засобами, аби лишень досягти кiнцевого результату, про чоловiка, що зумiв обдурити навiть недовiрливого могутнього Бакунiна. Вiчне питання, вiчна боротьба думок - що ж дозволено людинi? Якi вудила, якi гальма потрiбнi для неї i коли їх включати. Гальма - такий пристрiй, що, зрештою, вмикає їх одна нога. Конструюють, роблять машину десятки й тисячi людей, а натискав гальма хтось один. I вилiтав скло, й розбиваються лоби, ламаються ребра та хребцi. Й нiхто не повинен ридати, бо полетить пiд колеса. Врештi хтось примудряється вдарити по нозi, яка натискає на гальмо, й лiмузин набирає все бiльшої й бiльшої швидкостi, того нiхто не помiчає, за кермом нiхто не стежить, в машинi панують радiсть та свобода, радiсть взаємної довiри, веселощi, й раптом в божевiльнiй панiцi хтось гукає: "Стiна, попереду стiна..." Й тодi... Тодi теж можливi варiанти. Або машина врiзається в стiну, або хтось дужий хапає в руки кермо й натискав на гальмо. Порятувавши, вiн уже їде так, як хоче сам. По якомусь часi не витримую, вiдкладаю Нечаева i їду до iнституту. Чвалаю по алеї, назустрiч менi ллється студентський потiк. Либонь, письмовий екзамен саме скiнчився. Бiля "моєї" лавочки нервово тупоче Онищенко. - Куди ви запропали?.. Ви... повиннi бути на мiсцi, - вперше одчитув вiн мене. Я байдуже стенаю плечима. До нас пiдходить Едик. Його обличчя пашить рум'янцем. Здоровим i трохи нервовим. - Здається, твiр менi вдався. - Дуже добре, дуже добре, - белькоче Євген Сидорович, - Вiтаю, так сказати, наперед. Ну, я побiг. Так як називаються тi лiки? Раунатин? Голова дiрява. - Вiн вдає, що нишпорить по кишенях. - У вас немає ручки? А в тебе? - Едик подає йому свою ручку, Онищенко дiстає блокнот, вiдступає задки, шкрябаючи пером. - Так-так... По три таблетки... Перед їжею. - Повертається i йде. Вiн забув вiддати Едиковi ручку. Я мовчки спостерiгаю це лицедiйство. Вдаю, що все це менi байдуже, а фарба заливає щоки. Я вчинив, як справжнiсiнький лiберал. Я не давав Едикову ручку Онищенку. I не наздогнав його та не вiдiбрав її. "Конi не виннi". Покрадьки бликаю на Едика. Хитрою тiнню по його обличчю пропливав здогад. Мiй син до ката здогадливий. I тонкий. Вимахує руками - пiсля довгого сидiння робить гiмнастичну вправу - й починав розповiдати про екзамен. Писав вiн на вiльну тему. Й переконаний, що написав гарно, твiр йому вдався, зачин, який придумав удома, пiдiйшов, i цитати теж. Вiн подивився на мене майже переможно. "Вчись жити, пахан, - прочитав я в його очах, - i не вiшай носа". В готелi вiн сам, добровiльно пiшов на вулицю й принiс у графинi квасу та двi порцiї морозива. Склянку квасу я випив залюбки, а морозиво вiддав Едиковi - я його не люблю. Вiн його теж не вельми любить, але з'їв двi порцiї - в науку менi. Пiсля обiду ми валялися на лiжках, я сподiвався, що засну, але так i не заснув. Я не спав уже двi ночi. Увечерi Едик пiшов у кiно, а я залишився в кiмнатi сам. С