ш готель, i своє вiкно, на мить у моїй головi майпула думка про те, що Едик лишився сам, наодинцi зi своєю трiйкою, на мить менi стало його шкода, одначе я не вельми розжалобився. У мене вистачало iнших думок, iнших болiв. Бiля старого кладовища повернули праворуч, далi "Жигулi" покотилися змiїстою стрiчкою асфальту повз якiсь хатки, повз обтоптанi рибалками озерця, через мiстки, пiд якими шумiла вода, й знову задзвенiла стрiлою стрiчка асфальту, а праворуч i лiворуч миготiли садки та паркани, а також будиночки на високих пiдмурiвках - очевидно, восени їх пiдтоплювала вода, будиночки на курячих нiжках тяглися довго, менi вже почало здаватися, що це кiлька їх бiжать наввипередки з машиною, а потiм вони захекалися й зупинилися, а ми вискочили на луг. Лiтнiй Микола натиснув на газ. - Не лети, як дурний з гори, - сказав Петро. - Дай хоч оковi порозкошувати на цих травах. - Треба встигнути пiймати риби на юшку, - заперечив Микола. - Тобi б тiльки розкошувати. Лiнтюх нещасний... Не дарма од тебе й жiнки втiкають. - Не вигадуй, - сказав Петро. - Чого не вигадуй? Петро помацав свого великого носа-кушку. - Ну, нехай двi, а третя?.. Микола збавив газ, об'їжджав розбитий вiдтинок дороги. - А третя чому? - запитав я. Петро безнадiйно махнув рукою. - Третя... Я не був на нiй одружений. Тiльки збирався. - Два роки збирався, - кинув через плече Микола. - Треба ж придивитись до людини. Кожного тижня їздив у Лiски. Цiкава молодичка. Пацан у неї. Василько. Тихцем просив у мене грошей на квитки в кiно та на цукерки дiвчатам. Високий такий пацан, ще й боксом займається. Паханом називав... коли грошi просив. А в минулу недiлю я приїхав, а по двору якийсь чувак у майцi ходить. "Йди сюди, каже, побазаримо". Я й пiдiйшов. А вiн як урiже по уху. Я й з копит. Вiн замахнувся чоботом... На щастя, Василько нагодився, та батька пiд дихало. Ледве водою одлили. - Петро знову помацав носа, неначе хотiв упевнитись, що вiн на мiсцi. - Не був я на нiй жонатий. I не мiг бути. У неї чоловiк у тюрязi сидiв, а тодi випустили його. Я одвернувся, щоб не засмiятися. Тепер машина бiгла по невисокiй дамбi, яка пролягла помiж озерець та болiт, порослих верболозами, ситнягом i очеретом. Було видно, що тут мiлко - посеред широкого чималенького плеса стояла чапля, сiра, знерухомiла, вона була схожа на корч. Я ледве її розгледiв. Декiлька разiв дорога пiдбiгала до широких рiчкових розливiв, на яких гойдалися на якорях або мчали моторки, на берегах, неначе потомленi бегемоти, стояли машини, дуже багато машин i наметiв, але й обшири тут - велетенськi. Проїхали кiлька шлюзiв, бiля них теж дрiмали бегемоти-машини, а бетоннi плити облiпили рибалки - риба йде на свiжу воду. Далi машина вискочила на iншу дамбу, вищу, й повернула праворуч. З гори було видно, що дороги-дамби сходяться пiд прямими кутами й розлiновують луг на велетенськi квадрати. Я подумав, що цi прямi бетоннi дороги мовби забирають у лукiв часточку їхньої таїни. Мабуть, колись через цi луки теж пролягали дороги. Але то були iншi дороги. Й iншi не тiльки через те, що не бетоннi. Колись вони були природнi, їх прокладала нагальна потреба, хтось один iшов чи їхав першим, кудись добивався, кудись проривався, застрявав, вибирався й знову їхав, потiм на його слiд трапляли iншi, виправляли, скорочували ту першу стежку, утоптували, аж поки не з'являлася дорога. Вона обминала озеречка, горнулася до горбикiв, збiгала в долинки. Тепер дороги прокладає не нагальна життєва потреба, а розрахунок. Фотографується дiлянка, наперед на ватманi проектується траса, люди зрiвнюють горбики, засипають долинки... Зникають таємницi, зникає напруга мандрiвки. Так, зникає й вона, напруга. Колись все здобувалося тяжко. Через те й пам'ятали, хто перший пробивав дорогу, коли i як те було, i як у кiнцi дороги вiн збудував хату, i як потiм поруч виросли iншi хати. Й знали гаразд, хто i як будує, пам'ятали справжнiх майстрiв, тих, що будують хати, роблять колеса, кошики, майструють вози, копають криницi. Все те зникло, розчинилося в iмлi рокiв. Тепер ложки всi однаковi - ширвжиток, їжа рiзна, а ложки однаковi. Бо їжа не однакова. Мабуть, немає нiчого дурнiшого, подумав я, як зiтхати по тiй напрузi, од якої рвалися жили, по дерев'яних колесах i дiжах для тiста, але по чистих, незатоптаних луках i по нескаламучених криницях людство зiтхатиме, доки й вiку його. Одне неможливе без iншого, одне заперечує iнше. Мабуть, ще й через те, що ми зв'язанi з луками, лiсами, рiками пуповиною, ми народилися серед них, бiля них i в нашiй кровi вони закодованi такими, як були тодi, за часiв нашого дитинства. Дитяча пам'ять - найтривкiша, й наше дитинство здається нам найблагодатнiшим вiком. З дамби повернули праворуч, з'їхали на мисок, який вiв до пiщаного пiвострова. Пiвострiв простягнувся в довжину метрiв на триста, його правий берег був вищий i круто спадав до широкої затоки, яка ген отам, у долинi, зливалася з Днiпром, лiвий - низенький, пологий, переходив у болото, поросле куширем, лататтям, ситнягом i очеретом, що рiс кущатi. Подекуди понад берегами кучерявився верболiз, на бiлий, сипучий пiсок наступало життя, а трави росли латками. На березi стояло з десяток машин. Ми знайшли собi зелененьку оазу з трьох чи чотирьох кущiв та латки дерну, поставили машини, й, поспiшаючи, навiть по нап'явши намету, похапали вудки та кинулися до води, аби до вечора зловити риби па юшку. Безкрає водяне плесо зоддалiк переливалося голубiнню, але коли я пiдiйшов до берега, вода здалася менi неживою, мертвою. Жодної хвильки, жодного брижа й жодного сплеску. Я рибалка не найвищого класу, але з одного погляду на воду скажу: ловитиметься риба чи пе ловитиметься. Не знаю, як i чим це пояснити (iнодi риба ловиться, хоч вона й не сплескує на поверхнi), але "неповна" вода чимось вiдрiзняється вiд "ловецької". Менi здається, по нiй розтеклася невидима плiвочка, й вона якось особливо вiдсвiчує. Мiй здогад пiдтвердився дуже швидко. Поплавки незрушно стояли на поверхнi, неначе хто приморозив або приспав їх. Вже Петро закинув двi донки, вже Лiтнiй Микола десь накопав глею ii розмiшав, розтопкав у ньому пiвкаструлi пшоняної кашi, пiвпачки "Геркулеса" та хлiбину, вже Зимовий Микола надув човна й разiв два оббатожив спiнiнгом берег туди й назад, а в нашiй сiтцi вiльно розгулювали двi верховодки та йорж, завбiльшки в мiзинець. А яка то юшка без риби? А яка то чарка на природi без юшки? А яка балачка без чарки? Петро та два Миколи зав'язали суперечку: випускати чи не випускати йоржа. - А розкаже там, у водi, якi бездарнi йолопи стоять на березi, - казав Петро. - Тож i добре, - заперечив Лiтнiй Микола. - Може, хоч тодi вона припливе на наш корм. - А перекине хвостом казан, - не здавався Петро. Збоку могло видатися, що вони сперечаються насправжки. А вони просто притлумлювали досаду. Й тодi я вирiшив пiти на авантюру. Менi дуже хотiлося прислужитися хлопцям, показати їм, що взяли мене не даремно, хвастонути, бути їхнiм благодiйником (отако лiнькувато, нiби байдуже викинути з човна сiтку з рибою: "Ну, здасться, на юшку вистачить"), а може, що й через те, що потiм менi доведеться звертатися до них у справi, важкiй i фатальнiй для мене, i я хочу, щоб вони були зi мною правдивими й щирими, бо хiба можна бути неправдивими з отаким смiливим i бойовим хлопцем. На авантюру наштовхнув мене чималенький камiнь, обв'язаний навхрест мотузком - готовий якiр - i флотилiя човнiв, що чорнiла далеченько на плесi. Я знав: там - течiя, там - глибина, а значить, там i риба. Щоправда, на те, щоб ловити рибу з човна, потрiбен спецiальний дозвiл, спецiальна лiцензiя, але ж хiба у всiх, що ото крутять спiнiнги отамо, на сонячнiй дорiжцi, є лiцензiї? Либонь, немає нi в кого. Я швидко змайстрував донку, в Зимового Миколи знайшовся кормачок. Щоправда, цей спосiб риболовлi нинi теж заборонено. Але ж я не їду ловити на продан; Менi впiймати лише на юшку. - Може, не їдь? - висловив сумнiв Петро. - Морiтурi те салютан! - вигукнув я i хвацько вiдiпхнувся вiд берега. Я вигрiб трошки нижче вiд дерев'яної та гумової флотилiї - теж невеличка хитрiсть - їхнiй корм зносить до мене. Шугонув в воду камiнь, вервечка бульбашок потяглася вiд нього. Камiнь iшов у глибiнь довго - ледве вистачило мотузки. Човна розвернуло в один бiк, у другий, врештi вiн зупинився на припонi. По днищу сичала вода, течiя закручувала бiля бортiв тугi спiралi. Пiшов у глибiнь грузок з кормом та наживкою. Спочатку я не ловив, постукував кормачком по дну, вибиваючи кашу, й знову викручував кормачок нагору, "заряджав" його. Пiдманював рибу. Врештi перестав пiдманювати, тримав вудлище в руках. Месина напнулася, тихенько виспiвувала, я вiдчував її тугий опiр, вiдчував груз на днi, - варто ледь похитнути вудлищем, i вiн вiдiрветься, в цю мить я й сам був наструнений i легкий, в менi прокинувся пращур, отой давнiй лiсовий рибалка з берегiв Десни, волохатий i винахiдливий у пошуках здобичi, в природному прагненнi вижити самому й не дати загинути родинi, родовi. Так, то й мiй рiд, вiчний рiд мисливцiв та рибалок, то моя земля, iншої я не знаю й не хочу, а без цiєї но зможу жити. Щоправда, я також не знаю, визнав би мене своїм нащадком отой мiй далекий пращур чи нi. Якби подивився па мене ось такого, скоцюрблепого, як пес на купинi, в якiйсь голубiй кацавейцi (штормiвцi) i рожевiй ярмулцi, з металевою штукенцiєю в руках, чи визнав би, побачивши отаким Днiпро i отакою Десну, отакими береги, лiси й пасовиська? Сiп-сiп, сiп-сiп; я пiдсiкаю й вiдчуваю, як на днi опирається рибина. Викручую месину, беру спiнiнг у лiву руку, правою намацую пiдсаку. Мої руки тремтять, мов серце б'ється прискорено, воно чує здобич. Звiр прокинувся, звiр бореться за своє iснування. Ширяю пiдсакою, рибина сплескує на поверхнi води, поспiшливо ширяю ще раз i враз вiдчуваю, як стало легким, майже невагомим вудлище. Рибина зiйшла. Я сам збив її пiдсакою. Наживлюю гачки вдруге. Сiп-сiп, сiй-сiп. Звiр роздратований, звiр голодний, але, на вiдмiну вiд людини, вiн стає обережнiшим вдвiчi, обачнiшим, спритнiшим. Я виловлюю рибину i вкидаю її в сiтку. Це лящ, а може, лящик чи навiть пiдлящик, невеликий, горбатенький, мiдяно-бронзоиий. По якомусь часовi до того пiдлящика долучаются ще два. I раптом: сiп-сiп-сiп. Ривок, удар, ще ривок. Мов серце тремтить, моє серце спiває, на ту мить воно забуло про все: задушливу кiмнату в готелi, Едика, Любу, рентгенiвськi знiмки в портфелi. Воно напоєне боротьбою, молоде й пристрасне. Воно таким запрограмоване й пущене в свiт. Не зiйшла б, не зiйшла б, це велика рибина. Я чую її опiр, вона важко йде з глибини, вона бореться за своє життя, вона злякана, очманiла, не розумiє, що це тягне її нагору. Вона знає всiх хижакiв у своїй стихiї, але вона велика, вона їх не боїться. А це її зборює якась iнша сила, могутня й жахна. Вона й не знала, що iснує така сила, вона не знала, що над кожною силою е iнша сила, i в свiтi немає найдужчого. Мене теж душить страшна й примарна сила, перед якою я маленький i безпомiчний, як булька на водi, як порошина. Майнуло навiть у такий час, майнуло й згинуло, а в серце срiбним хвостом б'є радiсть: лящ, велетенський, кiлограмiв на два з половиною лящ вже стрiпує в пiдсацi. Мої руки ще тремтять, i вже не зовсiм гаразд почуваю, що дiється там, на днi. Може, вистачить, може, пiднiмати якiр? Нi, ще, я ж упiймав чотири рибини менше як за годину. Ще одну-двi рибини. Мабуть, саме на пiдтвердження того, що понад однiєю силою в свiтi панує iнша, чую за спиною тривожний крик: "Iнспекцiя!" Тепер вже в моєму серцi трiпоче панiчний страх. Я увесь час пам'ятав про неї, небезпека, здавалося, висiла у мене за спиною, вона потьмарювала менi радiсть риболовлi, але я сподiвався, що все обiйдеться: стiльки човнiв, стiльки рибалок, певно, вони тут ловлять кожного дня. Я оглянувся: до нас i справдi наближався великий сiро-зелений катер. Зривалися з припонiв човни, ревiли моторами, розлiталися вусiбiч, як великi срiбнi рибини. Я зрозумiв: моторки втечуть, ну що може їм зробити катер: наздожене одну, ну - двi. А ми, тi, що на гумових човниках, не втечемо нiкуди. Ми i е здобиччю великої сiро-зеленої рибини. Тепер вже я був здобиччю i дiяв за її законами. Дiяв, як запеклий, лютий браконьєр. В мене на колiнах лежав нiж. Я перерiзав мотуз, який тримав якiр, перерiзав месину й шпарко кинув у воду весла. Моя перевага перед iншими невдахами рибалками полягала в тому, що я був з цього краю "флотилiї", а iнспекцiя розпочала прочiсувати її од фарватера. Я швидко грiб до берега, але не до крутiшого, де стояли й нашi машини й куди, я вже здогадався, неодмiнно припливе iнспекцiя, а до пологiшого - в болотянi нетрi. Я не оглядався, тiльки хлюпали весла та скрипiла гума. Оглянувся вже на краю болота: катер iнспекцiї гойдався посеред води, до його борту було приарканено кiлька човнiв. Решта втiкали до острова. Я проскочив-переповз через пiщаний гребiнь, який вiдокремлював рiчку вiд болiт, i одразу ж попав у густе царство куширу, рiзаку, водяних лiлiй та iншого зiлля. Я зрозумiв, що катер сюди не зайде. Але вони можуть пристати до берега й побредуть пiшки. Отже, не спускати вiтрил, туди, далi, в болотяну люкрозу. Водяна кропива намотувалася на весла, я вже ледве грiб, час вiд часу зупинявся й оббирав її з весел. Вряди-годи натрапляв на чисте плесце, проскакував його, а потiм знову човен сiдав днищем на болотяне зiлля. Гребонув ще кiлька разiв, прибився пiд кущ ситнягу й кинув весла. Я дихав, як загнаний кiнь. Аж тепер помiтив, що менi ще й заважала сiтка з рибою, вона тяглася позаду, гальмувала. Забрав її в човен, але вона застрибала бiля моїх нiг, опустив знову у воду. Зненацька мою увагу привернуло якесь гудiння, я пiдвiв голову й побачив сiро-зелену щоглу. Зiпонув я переляку ротом i, гнаний страхом, скочив у воду. Ломився через очерет, через осоку, падав, пiдводився, пробивався далi й далi в болото. Коли вже зовсiм не стало снаги, зупинився у високих хащах осоки та ситнягу. Штани були мокрi, я зняв їх, викрутив i вкинув у човен. Сiв на борт човна, ноги поставив на купину, мокрими рукавами сорочки витирав пiт. З литок цебенiла кров,- порiзав їх рiзаком та осокою,- болiв розбитий об верболозовий корiнь або об випадково закинутий рибалкою камiнь великий палець правої ноги. Я причаївся, прислухався, але не мiг нiчого почути. Моя увага малювала картини розправи над рибалками-браконьєрами. Менi було невимовне соромно, й уже здавалося, що i в душi хлюпає глей i там плаває жабуриння, а лiлiї не цвiтуть i не цвiли нiколи. Я не боявся штрафу, не боявся, що заберуть спiнiнги, - страшно було одного: напишуть на роботу, й потiм я довго не змию ганьби. Навiть не ганьби, просто це буде велике посмiховисько для всiх у мiстi. Й раптом горло менi зашерхло, там зашкрябало, запекло, неначе потерли сухою осокою, i я подумав: який же я дурний, може, вже менi той насмiх i не страшний. Та й що менi все, пiсля пережитого за остаппiй мiсяць! Одначе пн пiдводився. Й ще раз подивував самому собi: що ж нас так мiцно тримає на паколi, чому не можемо обiрвати мотузок? Чомусь не можемо. Через те, що замiнити його нiчим? Або вже пiзно? А так. Я надивився в лiкарнi... Там стандарт поведiнки особливо помiтний. Людина ось-ось помре, але ходить на паколi. Той пакiл - служби, домашнього рабства, ще чогось, iнодi хочеться крикнути: рвонися, шарпни завiсу, нехай вона впаде на чиюсь голову... Ось вийду з очерету й скажу: "А плювати я хотiв на вас i на все па свiтi. Й на тебе, не святий Петре, й на вас, не святi Миколи, чому не виручили, чому не виручаєте?" А як вони виручать? I чого менi на когось плювати? Хiба хтось один винуватий за всi людськi грiхи та недосконалостi? I що взагалi я можу зробити, вчепившись своїми слабкими руками у вселенську завiсу. Рiшуче нiчого. Нiчого, бо й судилося менi... судилося всiм нам... тiльки одне - творити добро, бути людьми, не заплямувати душу злобою, брехнею, злом. Судилося нам... аби кожен дбав нро те. Кожен. Ну, цього нiколи не буде. Але iншого в нас немає, немає iншої вiри, ми не знаємо, як iнакше сповнювати закон людського життя, праведний закон (коли вiн праведний), як мислили великi, найчистiшi пашi попередники; як пройшов вiн крiзь столiття й тисячолiття, вдосконалюючись, принаймнi в теорiї, аж до наших днiв. Будеш правдивий i чистий - будуть правдивi й чистi твої дiти. Оце вiн i є - вселенський закон в "чистому виглядi". Здебiльшого. Не завжди, але в принципi. Вилазити з осоки таки не було смислу. Тепер я справдi виглядатиму злiсним браконьєром. В цю мить мепi вдалося поглянути на себе збоку: сидить лiтнiй солiдний чоловiк в очеретi й труситься, як цуцик. Але я не засмiявся. Пискнула еа комишинi очеретянка, нахилилася разом з комишиною, подивилася на мене цiкавим оком, спурхнула й полетiла. Випливла на плесо лисуха, кахкнула кiлька разiв, мабуть, її теж щось насторожило - попливла назад. З золеної пiтьми проглядала тiльки бiла цятка носа. Збрижив пiд берегом воду вуж, пошелестiв у осоку. Цвiли в осоцi якiсь дрiбненькi фiолетово-синi квiтки, й на водi, на кушпрi та рясцi тож - бiленькi, наче зiрочки. Менi здалося, я їх нiколи не бачив, а вони вкривали все болото. Тiльки отака лиха пригода вiдкрила менi їх. Мабуть, ми не бачимо дуже багато чого. А воно ж росте i виконує якусь свою функцiю щодо цього болота, а таким чином i щодо нас. Ми зв'язанi з цим свiтом тисячами судин, тiльки не бачимо їх, обриваємо їх слiпо й безжально. Я мовби впритул подивився в зiницi свiтовi, прасвiтовi простого й мудрого, суворого i жорстокого. Свiте, який же ти топкий, який гарний... Для одних - гарний, для iнших - одноколiрне кiно, яке пiдглянув у щiлину. Як оце нинi я. Фiльм iде для iнших... Сонце сiдало по той бiк острова, воно здавалося менi наштрикнутим на сниси очеретiв. Немилосердно тнули комарi. Я зробив з очерету вiничка й вiдганяв їх, а потiм нарвав трави й прикидав нею ноги. Я знав, що можу застудитися, проте терпiв. Самотнiсть стиснула менi груди. Така глуха, нiма, аж засмоктало серце. Я був самотнiй серед оцих очеретiв, i сам, як очеретина, як бiла квiточка, до якої нiкому немає дiла. I думав про життя, як про оцей свiй човен, який то летить за течiєю, то його потрiбно тягнути; то ти гордо й поважно сидишнпа веслах i правуєш, куди хочеш, то тебе несе вода, жене вiтер, заливає хвиля, то ти бабраєшся в болотяному багнi, а то з панiчним страхом раптом вловлюєш пiдступний свист повiтря i вже не знаєш, чи допливеш до берега. У стiлькох кручiях, в стiлькох шквалах побуван мiй вутлий життєвий човник за останнi тижнi! Й жспе його хвилею далi, й несе... несе в червону невiдомiсть. Потiм буде пiтьма... А чи зiйде менi сонце, я вже не зна ю. Поночiло, рожева заграва на заходi погасла. Почали зриватися качки, їхнi крила зi свистом розтинали повiтря, посли їх у сутiнкову, їм одним вiдому й зрозумiлу високость, часом якась з них натикалася на мене, кидалася вбiк, а далi стрiмко зринала вгору. Над згусклою тишею плеса, над посвистом качиних крил, над самотньою сумною хмариною по небу косо пропливла жовта цятка - супутник - чудо вiку, рукотворна зоря, кажучи високим штилем. На мить майнуло: чий вiн? Що й кому несе в своєму електронному черевi? Супутник - рятiвник людей, якi зазнали в морi катастрофи, чи iноземний шпигун? Боже мiй, якi маленькi нашi бiди, нашi скарги перед тим невiдомим, що обмотує невидимими линвами всесвiт, який, заплутавшись у них, може шугонути в чорну космiчну прiрву. Але те вiд мене десь далеко-далеко, а бiда тут, у менi, пече мозок i серце й через те вона бiльша за погаслi сонця. Чому нi тодi я думаю про неї, про цю жовту цятку, яка майнула й навiки згинула з моїх очей? Що менi до того - чия орбiта довговiчнiша - її чи моя? А може, оце вона i є - єдина i остання можливiсть тимчасового рятунку - думати про щось iнше, про все те, до чого, хочеш чи не хочеш, а ти таки причетний? Бо де менi ще шукати рятунку? Клянуся всiм найсвятiшим, я не шукаю його там: ви всi теж помрете, тiльки трохи пiзнiше. У мене на вiї разом iз сльозою тремтить iнше: ви - житимете! I мої сини - теж. Вовка та Едик. Мiй великий, мiй малий, мiй недорослий, мiй лукавий молодший син. Вiн теж займе в отому гiгантському колесi вселенської краси та довершеностi своє мiсце. I, може... може, вистачить у нього душi та розуму розглянутися, передумати й далi простелити свiй слiд рiвно. Але ще одна думка врубується в ту. Чи вистачить часу? Ця думка дивно вплiтається в ледь чутний шелест очерету, в глухе чмакання i хлипання. То хлипає болото. Сивенький пар в'ється над ним i тане над сивими чупринами очеретiв. Зовсiм недавно я десь читав: якщо й далi викидатимемо в повiтря стiльки ж вуглекислого газу, як викидаємо сьогоднi, то незабаром може наступити "нарниковиii ефект", в результатi якого Земля перетвориться ось в таке болото - рай для жаб. А нам же загрожує не тiльки "парниковий ефект". Нинiшнi чотири вiдсотки зросту енергетики всього лише через сто шiстдесят рокiв призведуть до того, що видобута людиною енергiя буде рiвна радiацiї, яку вiдбиває Земля. Й тодi розпадуться зв'язки в бiосферi, розтане на полюсах лiд. Земля шугоне в трiас. I це ще не всi загрози. Спалювання кисню. Забруднення води. Хiмiя! Кiбернетика!.. Скiльки ж то дамоклових мечiв занесено над вами, мудрi голови, а ви або смiєтеся бездумно, або люто сваритеся i в своїй слiпотi не бачите, що кожна хвилина може стати останньою. Невже не схаменетеся! В iм'я всiх матерiв, дiтей, внукiв i правнукiв! У мспе одiїа смерть, а у вас вже десять чи й бiльше. Iз загуслої ряски на мене витрiщилася жаба... Може, вона все розумiє i спiвчуває менi? Або радiє, що незабаром для неї настане рай! Якi дурницi беруться до голови, й гарне мiсце та гарний час вибрав я для цих своїх мудрувань. А може, це й є найкращий час... Ранiше не було коли подумати. А тут все вигострилося до леза бритви. Менi вже, власне, байдуже... Нi, не байдуже. Якби мiг, я оце б пiдвiвся над болотом, пiдняв до хмар руки й закричав на весь свiт через усi болота i океани таким голосом, що у всiх зледенiв би мозок. Здається, я чую голос... То кричить хтось iнший, кого обсiли подiбнi думки. А-а-а, i-а-а. "Вiть-а-а!" Зрозумiв, що то хлопцi кличуть мене. Я побрiв на крик, тягнучи човен. Я вже був неспроможний пробиватися до рiчки й плисти по нiй. Я тягнув човен за шовкову шворку, яка впивалася менi в руки, провалювався в ковбанi, вилазив, падав, пiдводився й плуганився знову. Коли я вийшов на простiр, на пiсок, па менi не було жодного сухого рубчика й жодної цятки, не заляпаної багном або ряскою. Побачивши мене, хлопцi аж поприсiдали до землi, а Петро навiть полiз рачки. Вони реготали, мов божевiльнi. Мабуть, у мене справдi був дуже кумедний вигляд - затятого браконьєра, рiчкового розбiйника, але мене їхнiй смiх розiзлив до нестями, я плювався та лаявся вже як справжнiй браконьєр: - Чого повитрiщали вирла, чого ржете. Рибалки... Прийшов би хтось, забрав рибу, тодi я не сидiв би в очеретi. Я полiз у воду одмиватися. А хлопцi ще трохи посмiялися й розвели багаття, вони налили менi пiвсклянки горiлки й змусили випити: "Заслужив. Дми. А ми зараз юшку зваримо. Ох i юха буде! А ти грiйся й сушися". Юшка вдалася на славу. Ми розташувалися бiля багаття, сьорбали гарячу - вiд вогню чи перцю - юшку, обпiкалися, а Петро розповiдав: - Зi мною оце теж недавно сталася рибальська притичина. Приїхав я додому в село, запитую в мами: де тато. Вона й каже: "На ставку. Сiточку кинув". Пiшов я до ставка, а по дорозi й думаю: "Давай пожартую, пiдлякаю тата". Залiз у очерет та як гиркну: "Ти що тут робиш?" А тато о'гако здригнулися й у воду - бульк. Я до човна, витяг їх, а вони мокрi i п'явка у вухо впилася... Тату, кажу, я хотiв пожартувати. А тато як схоплять весло та як уперiжать мене по спинi. Ми вибухнули реготом. Петро роззирався на всi боки, вiн не розумiв, чого ми смiємося. А ми смiялися и смiялися i були схожi на чортiв у пеклi (тiльки казан треба бiльший) - вогнянi вiдблиски стрибали по наших обличчях, на яких чорнiла сажа, й зуби блищали страховидно. Шугав над нашим багаттям кажан, десь угорi просвистiла крилами качина зграя. Вода була тепла, таємнича, в небi вирiзьбився молодик, i па водi прослалася ледь помiтна дорiжка. Такими дорiжками ходять тiльки смiливцi. Лiворуч далеко-далеко сяяла вогнями Трипiльська ДРЕС, вогнi вiдбивалися у водi, здавалося, то велетенська армада кораблiв вирушила у плавання й суне на нас. А очерети стояли нiмi, таємничi, як i тисячу лiт тому, коли ще в них жив рогатий та iнша нечисть, i, як i тисячу лiт, плакав десь на купинi кулик. Я настягав потертого, полишеного попереднiми рибалками сiна й лiг. Дивився у зоряне небо, тут-таки воно було небом, i я обертався разом з ним (а може, й не обертався, є й така теорiя) i слухав куличка, й почувався самотнiм i загубленим серед цих зiр i цих болiт. Менi було чогось шкода, а чого, я не знав i сам, i не хотiв дошукуватися причини, аби не провалитися, неначе крiзь тонку кригу, в небезпечну глибiнь. Я вирiшив лiпше думати про зорi. Про зорi звичайнi, якими вони були од вiку, а не про записанi в небеснi карти об'єкти, не про космос. З якогось часу вiн перестав мене цiкавити, я втомився вiд iнформацiї про нього, вiд безкiнечних гiпотез про те, що вiн може нам дати й чого не дасть, про квазари та чорнi дiрки неба, про небесних братiв, за якими дехто зiтхає до слiз. I є серед тих зiтхальникiв такi, що вже й жити не можуть без зоряного брата, а брата рiдного, який живе в Кобеляках, не навiдували по десять рокiв. Живiть спокiйно, небеснi брати, я до вас не полечу. Бо й як порозумiтися з вами, можливо, схожими на павукiв або амеб, коли на цiй зеленiй кульцi не можуть порозумiтися iстоти, схожi одна на одну, як двi краплi води. Пiдвiвшись на лiктi, поглянув на Днiпро. У водi купалися зорi, срiбний пилок опадав з неба на широке плесо. Важко стиснулось серце: мабуть, цю красу я бачу востаннє. Я заснув з зорями в очах. День вiсiмнадцятий i дев'ятнадцятий Цi два днi я ловив рибу. Петро i Лiтнiй Микола поїхали в недiлю увечерi до Києва, а ми з Зимовим Миколою залишилися ще на пiвтора дня. Риба клювала погано, упiймав кiлька густiрок, а далi тягав з дна чорних, головатих, схожих на первiсних ящурiв, йоржiв. Микола вицупив з болота чорного слизького лина та вловив кiлька краснопiрок. I хоч нашi поплавки дрiмали на плесi, я однак майже нi про що iнше, як про те, щоб упiймати добрячу рибину, не думав. На рибалцi я бiльше нi про що не думаю, день пролiтає, як одна мить, i тiльки там я вiдпочиваю по-справжньому. Трохи заважали своєю метушнею рибалки, їх наїхало з мiста достогибслi, й не стiльки то були рибалки, скiльки вiдпочивальники, а то й виливальники. Бейкалися берегом, каламутили воду, кидали в неї пляшки, витоптували траву й з якоюсь скотинячою тупiстю рвали та жбурляли в болото тугi чорно-коричневi качалочки. I все щось смажили па бензинових та газових плитах - гiркувато-солодкий запах паленого м'яса слався понад водою - i жували, жували. Деякi люди, здається менi, зробили метою i способом життя насолоди. Пожрати, попити, зiрвати, понюхати й кинути квiтку, навiть якщо не понюхати, то зiрвати й кинути, щоб не зiрвав хтось iнший. "Краще зiрву я". Отож i спробуй подумати про мету життя. Для чого живуть? Окремi - щось створити. Сукупно всi - так думали протягом вiкiв - для майбутнього. Треба осушити ще оцей гектар болота, прокласти ще одну дорогу, навчити грамотi ще сотню бiлявих зiрвиголовiв, i тодi настане час... наступлять суспiль щасливi днi. Що в тому щастi вони робитимуть - нащадки не знали. Люди жили поступом, жили для тих, що прийдуть потiм. То, може, як казали деякi мудрецi, мета в самопiзнаннi, самовдосконаленнi - робити себе кращими, тодi й свiт ставатиме кращим. А чи стаємо ми кращi? Кращi тканини, краща горiлка, кращi колеса - то напевно. А ми, ми? Та й хто тепер клопочеться тим? Рiвновага в свiтi порушилася, й нi для чого i нiколи людям думати про вдосконалення душi, про фiлософiю душi, та й, зрештою, про лiтературу i навiть медицину. Технiчнi вiдкриття в кiнцевому результатi служать однiй метi, i, мовби втiкаючи од чогось, люди живуть куцими насолодами, хвилинними втiхами. Боже мiй, скiльки крутих спiралей намотав на мою душу свiт, - втомлено подумав я. Так намотується на одиноку степову грушу павутина бабиного лiта. Скiльки iнформацiї - потрiбної i непотрiбної - запало в звивини мозку, скiльки пристрастей примушували прискорено скорочуватися серцевi м'язи, зношуючи їх. Iнодi менi здається, що я _ввiбрав у себе увесь свiт... Хоч насправдi я не ввiбрав майже нiчого, а те, останнє, зникне в одну мить, як зникали всi, значно крутiше й досконалiше закрученi, спiралi. Висiли, як градовi тучi, чорнi думки, але я випихав їх за обрiй, менi вдавалося вiд них вiдкараскатись. Душа вiд них вiдкараскатися не може, вона згнiчена й стривожена, але чорнi круки думок лiтали десь угорi. Може, вони й не сiли б менi на плечi, якби Микола раптом не сказав: - У вас поступає у медiнститут син, а в нас хрещениця. - У кого це - у нас? - запитав я. - У Петра, у мене i в Лiтнього Миколи. У всiх трьох. - Як це може бути? Микола усмiхнувся. - А ось так. Два мiсяцi тому в нас оперувався один дядько з Житомирщини. Просто дядько, їздовий на фермi. Розрiзали - й закрили.- Микола розтулив i стулив докупи борти старого пiджака. Вийшло дуже переконливо.- Пiзно. А дядько - хоч звiдкiлясь i дознав, що в нього, - не панiкував, не звинувачував лiкарiв, навiть не поскаржився жодного разу, тiльки одним i бiдкався: "Не кажiть нiчого Наташi, бо ще не поступить. Оце якби вона поступила, я й помер би спокiйно". I ми втрьох вирiшили: нехай iнститут розвалиться, нехай ректор лусне - Наташа поступить. У нас там така мережа... Миша не проскочить поза нами. Я скинув кашкет. Розстiбнув сорочку - пiт заливав мене з пiг до голови. I в ту мить вiдчув, як падають згори круки. З одного боку, Миколина розповiдь була мовби якимось виправданням для мене. Вони теж "проштовхують", та ще й таранно. А з iншого... Нi, я не мiг стати з ними на однiй кладцi, навiть наблизитися до них не мав права, вони клопочуться зовсiм iнакше, про чужу їм людину, про - сироту. Ще не сироту, але... "Моральна аморальнiсть". А я? I в цю мить щось рвонулося в менi, закричало: "А ти... Ти теж... Хiба не однаково!" А розум холодно карбунав, ш'тiаче рубав на цвяхи дрiт: "Не однаково. У тебе - невiдомiсть. I твiй син - негiдник. Вiн лицемiр i шантажист. У нього немає нiчого святого. Який же з нього може бути лiкар? Лiкар... вiн найближче бiля серця. Ближче навiть, нiж поет. Ось цi хлопцi - лiкарi. А твiй син не лiкуватиме людей, а робитиме кар'єру. I вiн її дробить, це я знаю. Й, може, його нiхто не розгадає. Адже вiн такий розумник i скромняга. Не хулiганить, не п'є, не курить. Живе собi, та й годi. I вже нiколи не стане порядною людиною. Лiкар - це совiсть, спiвчуття, доброта i милосердя. Я через те й мучуся увесь вiк, що не знаю, чи я по-справжньому милосердний. Хтось iз великих сказав: коли входиш в лiтературу, витирай ноги. Лiкар повинен мати стерильним все. А в твого сина - плiснява на душi". Я вiдбивався, я просився, я проклинав: круки не вiдлiтали, вони клювали мене i вечiр, i нiч, i наступний день. Боже, як я втомився. В фiзицi є термiн - втома залiза. Не знаю, як втомлюється залiзо, але моя втома, мабуть, бiльша. День двадцятий, останнiй Ми з Миколою Зимовим повернулися у вiвторок пiсля обiду. Я вийшов з машини навпроти Русанiвки, Микола поїхав додому, потiм вiн ще поїде на роботу. Едика в номерi не було. Речi - порозкиданi, стояв такий розгардiяш, що коли б я не знав, що це стиль життя мого сина, то подумав би, що вiн тут з кимось бився навкулачки, а потiм утiк. Я поскидав на купу речi, помився пiд душем, поголився, одягнув чисту сорочку. Заглянув до холодильника, до шаховки - пустота торiчелева. Треба поповнювати запаси. Взяв портфель i замкнув номер. Постояв бiля готелю, роздумуючи, в який бiк податися. Перейшов через дорогу, рушив по тротуару до мосту i за кiлька крокiв побачив Галину Михайлiвну та Еллу. Вони йшли менi назустрiч, обнявшись, як двi подружки. Проте я одразу помiтив, що їхнi обiйми якiсь не такi, як завжди, вони сплелися руками за плечi надто мiцно, здавалося, мати й дочка пiдтримують одна одну. На їхнiх безколiрних аскетичних обличчях застиг однаковий вираз глибокої втоми. Я привiтався з ними, на мить загнувся, не знаючи, як матися - пройти мимо чи зупинитися й поговорити. Я таки зупинився й запитав, що тiльки й мiг запитати в такому випадку: - Ну, як вашi справи? Галина Михайлiвна ворухнула сухими пергаментними губами й мовила: - Нашi справи вже скiнчилися. Взяли на завтра квитки. - Чому? - знову запитав я, хоч мiг би й не запитувати. - З твору - "четвiрка", з бiологiї - "трiйка". Прохiдний бал на наш факультет без атестата - шiстнадцять, - сказала Галина Михайлiвна. - У нас - чотири екзамени. Впала глуха, як бiля покiйника, мовчанка. Я почував якусь величезну незручнiсть, неначе це я був винуватий у тому, що вони не добрали одного чи двох балiв, неначе я заступив їм шлях. Я розумiв, що це дурниця, й однак вiдчував, що червонiю... I враз помiтив, як болiсно засмикалися губи в Галини Михайлiвни, я чомусь злякався, я но хотiв, щоб вона говорила далi, але вона сказала: - З бiологiї - "трiйка". Зрiзали. Елла знає бiологiю. Має грамоту. Я сама - вчителька бiологiї. Це дужо несправедливо. - Мамо, - вигукнула Елла. - Не треба! - Хiба неправда? - в очах у Галини Михайлiвни блищали сльози.- Тi, в кого є блат... У високих чинах... - Мамо, - смикнула її за руку Елла. - Перестань. Вибачте, Вiкторе Iвановичу, - звела вона на мене великi, сухi, мученицькi очi. - Мама дуже перенервувалася. Я хитнув головою й пiшов. Я йшов швидше й швидше, далi майже бiг. Я нiчого не бачив, нiчого не помiчав, я стояв у вагонi метро спиною до людей, i перед моїми очима з шипiнням i свистом мчалися товстi чорнi змiї кабелiв, а за ними чорнiла пiтьма, в глибинi якої мрiло мертвецьки блiде трикутне обличчя. То було моє обличчя. У мене в головi палало, як у горнi, розжареними цвяхами вискакували якiсь слова й падали розплесканi, розплющенi пiд вагою молота. Тим молотом була правда. А ковадлом - моє власне серце. В очах менi потеплiло, я сердився, я гнiвався, що такий тонкосльозий, мабуть, це хвороба зробила мене таким, хвороба i все iнше, ранiше я тримався, тримався за всiх ситуацiй, я знав, що повинен триматися, однак хтось iз нас мусить триматися, iнакше в свiтi не можна жити, та й на менi родина, на менi лiкарня... А зараз десь переломилася, стерлася зазубринка, маленька зазубринка, яка тримає все велетенське колесо, колесо рiвноваги, впевненостi й надiї. Вiд зупинки метро я йшов трохи повiльнiше, але в головi й далi палало, i стрибали цвяхи-слова, я не мiг їх осягнути, зiбрати докупи, але їхню суть розумiв гранично точно. Я повинен викласти їх там, у деканатi чи ректоратi. ...Густа прохолода осокорiв бiля довженкiвського саду, гарячий асфальт тротуару, широкi алеї iнститутського палiсадника. На алеях, на майданчику бiля сходiв юрмилися вступники. Я побiг по сходах угору. I враз почув над головою: - Тату! Передi мною стояв Едик. Вiн посмiхався й тримав бiля плеча руку зi складеними докупи пальцями, неначе хотiв ними приклацнути. Едик ступив на двi сходинки вниз. - Тату, все о'кей! Тiльки що менi сказав Євген Сидорович. Вже вiдбулося засiдання комiсiї. З бiологiї - п'ятiрка. Едик i далi посмiхався й дивився на мене великими блакитними очима. В тих очах переливалися умиротворення та радiсть. Едик великодушно прощав менi мої промашки та грiхи. Я нахилив голову й ступив уперед. Але я ступав уже тiльки по iнерцiї. На верхнiй сходинцi зупинився. На мить заплющив очi, а коли розплющив їх, побачив усе ясно, жорстоко й реально. Навiть мiй бiль був iншим. Це був бiль сорому й безнадiї. Ну що я їм скажу? Що менi допомагав Аркадiй Васильович, що вiн переспав з моєю дружиною, але я цього не знав... Мене приймуть за божевiльного, менi нiхто не повiрить, а якщо й повiрять, то хто скасує власнi рiшення i власнi постанови! Цiлковите безглуздя. Як говорять гравцi: гру зроблено. Все iнше лишилося для нiчних аналiзiв. А зараз я бiльше не можу про це думати. Ще з пiвгодини бездумно блукаю в парку. А тодi заходжу до гастроному, купую пляшку коньяку. Марочного, найдорожчого - "Двин". Грошi в мене є, грошi прислала Люба. Хвилину роздумую i купую ще одну пляшку. Я нiколи не пив з горя або з радостi i не знаю, як то воно буває потому: легше чи важче. Однак, почуваю, пити сам не зможу. Я беру таксi i їду в клiнiку до Петра. По дорозi зупиняю таксi й купую в лотку, що стоїть просто на тротуарi, два кiлограми яблук. Петра в кабiнетi немає, проте кабiнет не замкнений, я сiдаю на стiлець, на той самий стiлець, на який сiдають хворi, й чекаю його. Петро входить i потирав лисину. - А, браконьєр, - каже вiн, i його широке, як днище и дiжi, обличчя розпливається посмiшкою. Я мовчки ставлю на стiл одну, а потiм другу пляшку коньяку. Петро витрiщається на мене, в нього аж вiдвисає, як у вiслюка, нижня губа. Вiн не може повiрити, що я, лiкар, прийшов до нього, лiкаря, в кабiнет i пропоную пити коньяк. Але вiн, звичайно, цього не каже. Ця велика вухата тварина (за наших студентських рокiв "тварина" - була найвища похвала) дуже тонка й розумна за деяких ситуацiй. - Ти що, когось пограбував? А я думав, ти тiльки браконьєр.- Вiн дивиться на годинник. - Ну, гаразд. Робота скiнчилася... В нас є один чулан... Сховай поки що... А я покличу хлопцiв. До речi, як твої iнститутськi справи? - О'кей! - кажу я.- Пройшов. - I наша хрещениця теж пройшла, - посмiхається Петро. Вiн веде мене по коридору, далi ми повертаємо до великої кiмнати, в якiй тiльки одне вiкно й те чомусь угорi, Петро вiдчиняє ще однi дверi, лiворуч, впускає мене до маленького чуланчика, в якому стоїть маленький столик, три стiльцi та завалений папками стелажик бiля стiни. Вiн виходить i за кiлька хвилин повертається з обома Миколами. Лiтнiй Микола несе ще один стiлець, Зимовий Микола - чотири склянки. Я дiстаю з портфеля коньяк i яблука. - Нагода поважна, - каже Петро. Вiн неначе виправдовує мене перед Миколами. Вони посмiхаються, - вони теж вибачають менi таку безтактнiсть: чоловiк трохи отетерiв на радощах. - Закуска тiльки така, - показую на яблука. - Нiчого, - посмiхається Зимовий Микола. - I не таке переживали. Важка руда рiдина тече в склянки. Ось вони вже повнi. Проте нiхто не бере їх до рук, мабуть, чекають, коли вiзьме свою гiсть. Я простягаю руку, беру склянку й раптом ставлю її на стiл. - Хлопцi, - кажу. - Поки ми не випили... В мене є знiмок одного хворого. Вожу з собою з першого дня, та все якось не випадало... Хотiлося б порадитися з вами. Всi троє трохи дивуються. - Тягни, - каже Петро. Вiн перший бере до рук лискучий папiр, повертає до свiтла. Примружує одне, потiм друге око. - Типовий канцер, - каже вiн, але й далi розглядає знiмок. - Щоправда, пляма нiби трохи димчата. Знiмок переходить до рук Зимового Миколи. - I дуже темна. На канцер не схоже. Лiтнiй Микола дивиться через його плече. - Чому не схоже? Пляма - сiра. - Темно-сiра, майже темна, - не згоджується Зимовий Микола. - Не зовсiм гарний знiмок. Ми робимо кращi. Ти , привозь його сюди. Я ковтаю тугий згусток слини. - Вiн - тут. Шестеро очей дивляться на мене. Всi досвiдченi, я не можу нiчого в них прочитати, та й знаю: що б не прочитав, воно менi тепер не допоможе. Ми опинилися з рiзних бокiв невидимої, непроникної, куленепробивної стiни. Я - по цей бiк, вони - по той. Ще вчора ми були разом, жартували, смiялися