отоком - бiлими кiньми, синiми звивалами в золотих зiрках, мальованими скриньками заморських мiняйл, а з чорного двору - корзинами iнжиру, мигдалю, персикiв, од яких у повiтрi довго стояв в'язкий солодкуватий запах. Тi запахи, а також тонкi аромати саду - глiцинiї, бузку, троянд - єдине, чим мiг користати з iншими слугами й навiть вельможами палацу. Щоправда, лише тодi, коли вже позмiтав усi кiзяки й нiхто не в'їздив до двору та не виїздив з двору. Недалеко вiд огорожi росло дерево, на якому золотилися дивовижнi плоди, либонь, солодкi-пресолодкi. Марко бачив, як на вкритi блискучими краплями порепи сiдали оси й спрагло цмулили сiк, тодi в нього набiгав повен рот слини, але навiть гниленький плiд, що пiдкочувався до мережаної огорожi i його було легко дiстати паличкою, взяти - зась, - можна втратити руку, а то й голову. Коли ж Марковi нi на що було дивитися, мав свою осiбну забавку. В кутку мiж двома стiнами висiли двi павутини, вони торкалися нижнiм i верхнiм краями одна одної. На верхнiй жив великий, сiрий павук, на нижнiй - менший, чорний, швидкий, як блискавка. Марко ловив на осоннi муху й пускав у павутиння. Сiрий наближався до жертви поволi, часто зупиняючись, чорний кидався з прожогу. Коли Марко пускав муху в верхню павутину, чорний бiгав по горiшньому краї своєї, навiть спинався на заднi лапки, але поласувати чужою здобиччю не зважувався. А сiрий, якщо не був голодний, замотував муху в павутину - здавалося, вiн сповиває її, - й бiг геть. Залишав про запас, на голодний день. Коли й те обридало - Марко дивився на гори. Високi й порослi лiсом, їм немає краю. Вiн, як пiщинка, загубився серед них. Якби ж то загубився - думав... А як же? Тут його козаки не досягнуть. Цвiли дивним синьо-жовтим цвiтом великi розлогi кущi, яким не знав назви. Цвiли посеред лiта. Тут взагалi багато всiляких див. Одначе вони - чужi дива. Й не цiкавили Марка. Вiн розумiв це, як i те, що повiльно вмирає. Адже його нiщо не цiкавить. Гарцюють на конях беї, i конi, й збруя так i мигтять, колись вiн не одвiв би од них очей. Приїжджають заморськi купцi, привозять дивовижних звiрiв, але й вони йому не в подив. Одначе вiн хоче жити. Це щось у ньому хоче жити. А самому йому байдуже. Аж страшно од такої думки. А якось заглянув у калюжку, яку лишила на замощеному подвiр'ї кобила якогось хана, й одхитнувся. Йому здалося, нiби звiдти подивився не вiн сам, а хтось iнший. Вразили не тiльки вуса та борода. Чоловiк, що дивився в прозору воду Чортомлика, мав iншу душу: трохи глузливу, трохи зачiпливу, ну... трохи й хитру, але свiтлу, вiн її проглядав до дна, свiтлу й веселу, вона щиро смiялася, розтiкалася вподовж усього степу i лiтала на виручку товаришам. Вона була чимось схожа на Лаврiнову, на Кайданову, на Сiркову. Здебiльшого вiн її не бачив - така була прозора. А ця - темна, в жовтих ковтюхах i чорних звивинах. I вiн сахнувся в жаховi. Але потiм знову пiдвiвся душею. Вiн таки виграв найбiльший заклад - життя, якби вчинив тодi iнакше, вже б вороння костi порозтягувало по тому острову. А вiн живе. Он свiтить над горами сонце, й вiн його бачить, i вдихає гiркий запах олеандра. Частiше, звiсно, вдихає запах кiнської сечi. Але й то - запах життя. За майже пiврiчну службу Марка тiльки раз карали. Либонь, був справний у роботi, а може, зважали й на те, що мав перед ханом неоплачену послугу. Адже привiв татар до Сiчi. Й не його вина, що їх там вигублено. Хан обiцяв йому в зимiвнику волю й навiть доброго коня в дарунок. Хто знає, що вiн повелить вчинити з цим невiрним. Може, нагородить, а може, накаже вiдтяти голову. Мабуть, вiн просто забув про цього невiрного. Селiм-Гiрею дуже боялися нагадувати про нього, адже в такий спосiб нагадають про погромисько в Сiчi. Але ж колись хан спом'яне про те сам. Звичайно, ханова обiцянка волi невiрному - що погук орла над упiйманим зайцем. Одначе чинити з ним щось за власним розмислом нiхто не наважувався. Пам'ятали також: цей козак самохiть прискакав за ханом. У тiй кривавiй заметiлi, коли б схотiв, загубився, як грудка снiгу. Ага палацу сказав Ногайцевi, що на осiнь, якщо не буде iншого повелiння, його пустять у гори пасти вiвцi або одружать i посадять на винограднику. Про одруження Марко думати не хотiв. Пам'ятав Килiяну, не мiг вирвати її з серця. А може, з мислi. Це була, як здавалося йому самому, надто осмислена любов. Навiть смутно вловлював, що народилася вона iз заздростi, суперництва. Так, саме з того... Але потiм... Ну що б, здавалося, отой лукавий, трохи хитрий погляд на хуторi, призначений, щоб подратувати або й поглузувати. Того погляду забути не мiг - двi синi блискавицi з-пiд тонких брiв i усмiшка на губах. "Ось я... Моя любов гаряча й терпка. А кого полюблю - ще сама не знаю". То що ж виходило: через ту посмiшку й пiшов босими ногами по розкиданих долею якiрцях? Що могло бути в свiтi хисткiшого за ту посмiшку? Або й оманливiшого? Миттєва тiнь, синiй спалах, кличний блиск зiниць, од яких у нього аж запекло в серцi. Спомин про Кплiяну в'язався водне зi спомином про Лаврiна. Iнодi, згадуючи, почував нiби якесь погамування, якесь злостиве вдоволення, що, однак, вiдлунювало глумливим докором. Не дiсталася Килiяна Лаврiновi, нею вони рятувалися, нею занапащалися й занапастилися навiчно. На цiй думцi почував утому, важкий тягар неспокутого грiха. Цей грiх входив у iнший, ще бiльший, од якого, вiдчував, йому вже не сховатися на землi. Це збагнув давно, там, на схилi Мами-Сури, бiля Сiчi, осягнув ураз. Мабуть, через те, що думав про це всю дорогу од Драпакового хутора до Сiчi. Якийсь час вiн ще плекав намiр втекти вiд ханських сейменiв. А потiм подумав, що в козачий полон попало трохи татар, вони можуть впiзнати його й виказати. Та, мабуть, i Лаврiн розповiв про його втечу з Ладижина. Нi, ходити по тiй землi йому заказано. Вiн дався сейменам повести себе до коня й поїхав з ними. Зараз на те не шкодував. Тiльки iнодi з нетрiв душi пiднiмалася гiрка, ядуча хвиля й пiдступала до горла. I думка ширяла на одному мiсцi, як коршак над видолинком. Спогадувався Великий Луг, Сiч, воля, веселi веснянi грища, перегони на човнах по Чортомлику, гостьовi поїздки на Полтавщину та Дон. Був вольним чоловiком, козаком, чистим перед богом i людьми. Не його вина, що так сталося... А щось йому нашiптувало, щось стукало в серце - таки його вина, вiд заздростi до Лаврiна аж до зради побратимства; i здригався, жахався содiяного. Навiть боявся звертатися думкою до бога, просити в нього прощення. Зривався на щирiсть, панахав душу: "Боже, прости, ти ж бачиш..." I не мiг прорватися до бога. Бог був неначе за стiною, глухий i нiмий, Марко не мiг поговорити з ним, як iз живою людиною, бо волiв оправдуватися, а не лаятися. I басурманському боговi не мiг молитися, просто не бачив його, не вiрив у те, що вiн десь є. I все в його головi тодi перемiшувалося, i вiн хрестився швидко, за звичкою, й мерщiй шукав якоїсь роботи. Згадав Лаврiна, й чорна лють потекла в серце, а в горлi залоскотав твердий камiнчик: "Все через нього, через його любов. Якби не розказував про неї, якби не взяв з собою..." Гнiвився на запорожцiв, що не зумiли оборонити Ладижин, на весь свiт. I банiтував, i проклинав, i не боявся, що бог його покарає, був впевнений, що вiн його тут не дiстане. Одного не помiчав: змалiв душею, нiби всох, примирився з невiльництвом й приниженням. А потiм злiсть сплинула, й щось мовби опустилося йому в грудях, й обважнiла голова, обважнiли руки, обважнiла душа, i вiн подумав, що Лаврiн за свою любов вхопив лиха бiльше, нiж вiн сам, мабуть, його уже й на свiтi немає або веслує десь на галерах до кривавого поту i всi морськi бурi чатують на нього. Проте справжнього жалю до Лаврiна не почував. На початку служби на ханському дворi з дна душi пiднiмалося щось схоже до протесту. Й тодi думав, що, може, колись втече звiдси. Потайки пробереться на берег Скарбної, одкопає грошi й помандрує в Польщу або Московщину. Водночас думка про Запорожжя обпалювала мозок страхом. Волiв не згадувати його. Воно й справдi потроху вiддалялося, забувалося. Що ж, так звелiла доля. Вiн не винуватий. Якщо сказати правду, йому навiть пощастило. Залишився б у Ладижинi - упав би трупом. Вже й спомин про нього розвiявся б. При тiй згадцi Марко починав труситися - вiн смiявся нервовим, нутряним смiхом. А далi затихав i думав: це бог уберiг мене, вiн бачив щось у менi, якусь правоту, якусь правду. Адже вiдомо: без волi божої i волос не впаде на людськiй головi. Розкошi палацу, солодке життя за синiми вiкнами не дратували його. Не почував i злостi до ворогiв, та й ворогами ординцiв уже не почував. А йому таки диявольськи пощастило. Жити на ханському дворi не зовсiм погано. А дасть бiг, на осiнь одпустять на волю. Християни тут теж не всi невiльники. Не всi в сирицi, не всi лупають камiнь та веслують на галерах. Чимало з них сiють ячмiнь, пасуть худобу та доглядають виноградники. Тiльки податi платять бiльшi, нiж татари. Марко чекав осенi. I часто поглядав на гори, над горами пропливали орли. З пiвночi гори стояли сiрим муром i з пiвдня теж, але вже чув вiд iнших невiльникiв, що тут є розкiшнi долини, по яких росте солодкий виноград, визрiвають персики, айва та iншi дивовижнi пiвденнi рослини. Долини вiдгородженi одна вiд одної скелями, а люди - густими живоплотами, можна й вiку звiкувати, не знаючи свого найближчого сусiди. А йому тiльки того й треба. РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ Вишневi сади зацвiтають, Ой там зозулi вилiтали, На синєє море поглядали. Синєє море замерзає, Замерзає льодком тоненьким, Притрушує снiжком бiленьким. Ой там козак з турком воювався, Там козаченько розгулявся, А пiд ним коник розiгрався, У синєє море увiгнався. Та пiд ним льодок проламався, Та козаченько обiзвався: "Ой бийся, коню, вибивайся Та отцю-неньцi уклоняйся, Ще й моїм братцям совiтникам, Ще й моїм сестрицям. Та й моїй жiнцi-удiвоньцi, Та й моїм дiткам-сирiточкам". Запорожцi лежали пiд палючим кримським сонцем у заростях кермеку - високого зiлля, що нагадувало курай, густо всiяний синьо-рожевим цвiтом. Гарно цвiв кермек, i гарно спали козаки. Серед буйного квiту вони мовби мерцi. Саме так чому здалося Сiрковi, коли поглянув на чотири тисячi розпластаних тiл. Козаки спали не роздягаючись, декотрi тiльки поскидали чоботи та порозвiшували на них онучi, здавалося, нiби чоботи прийшли самi й стали бiля своїх господарiв, стерегли їхнiй сон. Дув сухий i колючий кримчак, через те сiчовики й перепочивають у долинцi. Вiтер ворушив на горбi пересохлi трави й з розбiгу брижив на водi хвилi, вони були бiлi, блискучi й нiби аж гарячi. Од Сиваша до бур'янiв по бiлому, нiби вкритому сугою, березi тягнувся широкий, проораний тисячами людських i кiнських нiг слiд. Вивернуте з глибини, сто разiв перемiшане багно було чорнiше за дьоготь, в'язке, як смола, смердiло гнилими водоростями та сiркою. Якщо є дороги в пекло, то вони мають саме такий вигляд. Мисль в'язла, дiткнувшись до них. Сiрко подумав, що солона, як ропа, вода в Сивашi у тому мiсцi, де пройшли козаки, ще посолонiшала. То був пекельний перебрiд. Люди майже до колiн провалювалися в чорний, густий глей, пiд глеєм ноги впиралися в ковзку, наче крижану, кiрку, не знаходили опертя, - тягли за собою коней, пiдважували їх мотуззям пiд животи, падали разом з ними та риштуком у солоне багно. Тягнув козак ногу, i йому здавалося - на нiй повис увесь Крим з султаном i ордами, витягував, а другу тим часом засмоктував Улу-Дениз[24]. Так волоклися вони через два броди й через довгу, вузьку долину, в якiй вода висохла, а земля була густо встелена дрiбними черепашками. Черепашки хрускотiли пiд ногами, конi ж провалювалися трохи не до колiн: деякi, зляканi пiдступнiстю земної твердi, виривали з рук повiддя, намагалися вимчати скоком, але одразу ж вибивалися з сил i падали у вибехканi копитами ковбанi або здиблювалися й провалювалися по живiт одразу. Вони не iржали - козаки заздалегiдь позав'язували їм храпи сирицею. Те чомусь було страшно - здибленi мовчазнi конi й знесиленi, нiмi люди бiля них. Конi розбризкували чорне болото, воно летiло вусiбiч, заляпувало обличчя, одяг; всi козаки, коли вибрели на сухе, були чорнi, неначе вимазанi в дьоготь. Одмивалися на краю болота, й по тому на руках та обличчях повиступала бiла сiль. Зате жоден кримчак не знав про той перехiд. Запорожцiв побачили бiля Кам'яного мосту четверо татарських дозорцiв, але про те вони вже не розкажуть нiкому. Коли Сiрко взимку взяв намiр вчинити налогу на Крим, сподiвався йти двома шляхами: через Перекоп i через Сиваш. Так ходили ранiше з Косаговим. Хан кидався з ордою в один бiк, козаки налягали ззаду, й опинявся вiн мiж двох шабель. Щоправда, одного разу ордi вдалося затиснути Косагова пiд Перекопом в мiцнi лещата, Сiрко над силу прорубав стежку до виходу. Тодi полягло немало стрiльцiв i козакiв, одначе вирвалися й струснули Крим од краю до краю. Косагов - мiцний воїн i надiйний товариш. На його слово можна було покл.асти-ся. А в такому вiйськовому промислi коли б один не дотримав до-мови: де й коли з'їхатися, кому в який бiк iти, кому заманювати вороже вiйсько, а кому очiкувати в засiдцi, другий погинув би напевно. Проте цього року для потужної налоги з двох бокiв Сiрковi забракло сили. Самойлович сердюкiв не прислав. Й далi не пускав на Сiч хури з порохом та провiантом. Калмикiв теж прийшло мало: головний тайша Аюкай спорядив у похiд свого брата Великого Замсу, але той чомусь вернувся з пiвдороги, вiдрядивши на Сiч мурзу Мазаи-Батира з невеликим загоном; Дон усе ще не набрав на силi пiсля погрому Разiна, був слабкий, як бранець Пiсля квестiї. Флор Минаев зiбрав двi тисячi донцiв i привiв з собою. Сiрковi довелося помiняти замисел. Вiн одiбрав квоту вiйська в двадцять тисяч i повiв степами в обхiд Перекопу до Сиваша. Йшли ночами - вдень ховалися в балках, обминали битi шляхи й татарськi таши, терпiли од спеки та безводдя. Стояла вiтряна погода, сухий дончак пiднiмав хмари пилюки, горизонт увесь час був затягнений бурою iмлою, небо прихилилося до самої землi i сiяло то дощем, то червоно-рудим пiском. Пiщанi бурi були їм добрим захистком, але й спивали сили. Доводилося часто зупинятися по долинах, пускати на попас конi. А в два останнi днi годували їх iз шаньок: на виморених конях по Криму не проскачеш. Хоч i звичнi до всього, козацькi конi проти колючого пiщаного вiтру йшли неохоче, швидко втомлювалися, худнули на очах. У Кочкарськiй долинi простояли добу, давали їм набратися сили. Сиваш переходили ввечерi - за свiтла, нiч перепочили на березi, а вдосвiта в Крим уломилися три загони - один помчав на ханську столицю - Бахчисарай, два iншi полетiли на Козлов та Карасiв, де здавна були найбiльшi невольничi ринки ханства i всiєї Порти. Струснувши Крим, визволивши бранцiв, мають всi три партiї в один день зiйтися на Салгiрi, де в неї впадає iнша рiчка - Зуя, й разом вернутися сюди. Сiрко ставив поле на березi Сиваша з чотирма тисячами козакiв. Увесь день i нiч копали шанцi, а зараз, стомленi, знемо-женi, спали, виславши в степ дозори. Мiсце для оборони кепське. Скрiзь, куди оком кинь, - степ, уже порудiлий о цiй порi, нiде нi кущика, нi деревинки, сива ковила, сухий пирiй та дятлина; позаду - бiла пустеля Сиваша, що вже виглядом своїм хапала тугою серце. Його мертвотний спокiй не будили навiть чайки, хоч їх на глеюватiй косi сизiло багато, але були якiсь мовчазнi, безголосi. Може, їх притомила спека, а може, вони по-своєму, по-пташиному вiдчували мертвiсть болiт i тому не мали сили до звичних стрiмких польотiв та грищ. Або були це зовсiм iншi чайки: викльовували черепашки, пожирали риб'я на мiлинах й тим вдовольнялися. З правого боку вiд того мiсця, де спали козаки, сажнiв за тридцять од глеюватого берега лиману, сiрiли поряд двi степовi могили. Вони й стали для козакiв правим бастiоном, на якому поставили двi легкi гармати - ручницi. Од них прокопали шанцi на сто сажнiв на схiд i там нагорнули чималий насип - другий бастiон. Третiй нагребли вже посеред табору - на той лихий випадок, якщо татари прорвуться через шанцi, й теж обкопали його ровом. Вiд могил i лiвого бастiону протягли рови до Сиваша. Оборонний табiр споруджували, щоб вистачило мiсця для коней i щоб стояли вони не бiля ровiв. Попереду шанцiв у степу накопали ям та копцiв, набили трохи дубового палiччя - скiльки вистачило дрюччя, що прихопили з собою. Запорожцi - люди звичнi до лопати, вона їм найперше стає в оборону й помiч. Татари не вмiють копати шанцi й не вмiють до них приступати в пiшому строю, спiшений ординець схожий на щупака, викинутого на берег. Сонце палило немилосердно. Сiрко скинув шапку й кунтуш, лишився в бiлiй сорочцi з дрiбною вишивкою на комiрi, але й те не допомагало. На його мiцнiй, засмаглiй потилицi, перекресленiй вниз од лiвого вуха шрамом, поблискували крапельки поту, обличчя сiрiло втомою, одначе живий блиск чорних чоловiчкiв у очах свiдчив про те, що отаманову мисль спека не вклала спати й що сам вiн готовий будь-якої хвилини стати до бою. Та й як могла заснути мисль, коли, зрушенi його велiнням, мчали степами, а можливо, уже й вулицями чужинських мiст козаки, сподiваючись єдино на укладений кошовим план та на його ж захист. А його замисл - то божевiльний ризик. Як майже всi iншi - за вiк помилився тiльки раз. Вiн любив ризик. Любив ту мить, коли мозок мовби охоплює полум'я, коли в грудях бринить до краю напнута струна й власне життя нiби вп'ялося зубами в метал - тугi стремена, мiцнi вудила, добре гартовану шаблю. Але до тої митi треба прийти. Треба подбати заздалегiдь, аби ворог не налетiв ззаду, не розкроїв вiйсько навпiл, не виготував пастки. Пастку слiд налаштовувати ворогу. Й мислити за нього й за себе воднораз. Проте зараз про пастку можна не думати. Тут нiкуди ховатися, просто все залежить од того, чи вистоять козаки за цими канавами, чи зможуть стримати натиск ординцiв. Вiн сам прирiк себе на стояння тут, бiля цiєї гнилої ковбанi. Адже там - легше. Там ти - як стрiла у польотi, там нiколи думати, там бiльша звитяга i швидше збiгає час. Кошовий стояв на могилi, дивився на степ. Звiдтам, звiдки вони прийшли, Сиваш навiть Сiрковi здавався краєм землi, тепер же його думка прослалася далi, майже в безкiнечнiсть, за гори i море, й вiн подумав про те, яким же крихким у цьому безмежному свiтi є людське життя, якi примарнi людськi бажання i все, пов'язане з ними. Це було хвилинне розслаблення, не личило в цей час тримати в головi такi думки, й вiн прогнав їх. Мрiв на обрiї козацький пiд'їзд - три цятки то зникали, то знову виринали в маревi, хвилями бiгла до нiг ковила, здавалося, то розлилося по землi пiняве море. Вiтер ворушив кошовому оселедець, не обвiвав прохолодою, а обливав пекучим паром. Сiрко подумав, як-то можуть спати козаки, певно, пiт проймає їх до кiсток. Щоправда, виморились страшенно, то й сплять. Вiн сам поклав їх у кермек, аби набралися сили перед боєм. На могилу зiйшов Флор Минаєв, став поруч. Негарний з виду - бiлобровий, рябий, ще й ряботиння не ямками, а червоними цятками, ведмедкуватий, але пронозливий, дотепний, путнiй козак i отаман. - Прип'яв ти мене, пане кошовий, бiля цього болота, як теля на стернищi. Козаки татар шарпають, там кожна шабля до потреби. Ширмував словами, хоч знав, навiщо залишив його кошовий. Сiрко в його бiк голови не повернув, з-пiд приставленої дашком до чола долонi дивився на шанцi, щось вимiрював. Вiдповiв не зразу. - Тут, Флоре, вона буде до бiльшої потреби. Минаєв знизав плечима, немов скидав з них невидимий вантаж.: - Нашi вже доскакали до Козлова... Смiятимуться з нас, якi повернуться. Скажуть, що ви тут робили - кози пасли? А на Дону який дам одвiт: чого ходив у Крим - виспатися бiля болота? - У найповнiшiм наступi треба думати про оборону, - зауважив кошовий i оглянувся на Сиваш. По ньому бiгли брижi, вiн був ще непривiтнiший, нiж степ. - Та яка оборона, - вже й справдi починав нетерпеливитися Мннаєв. - Що тут боронити? Оцю гнилу воду? - Ти ж знаєш що. Брiд. Шлях на вiдступ. Проскочити назад в якомусь iншому мiсцi, може б, i вдалося. Але хан насяде на нас якщо не по цей бiк, то по той. Ми - пом'ятi, а вiн свiжий. - Сiрко сiв на кунтуш, що лежав на могилi. Дiстав люльку з довгим мiдним ланцюжком, простягнув до Минаєва, що присiв поруч навпочiпки. - Трусони свого мухомора. - Й по хвилi, притоптавши великим пальцем тютюн: - Хан прийде сюди. - А як не прийде? - Ще лiпше. Одначе прийде. Помiзкуй сам: куди йому йти? Як би ти вчинив? Спробував перейняти шлях до втечi чи почав ганятися за всiма ватагами по Криму? - Ну... - Нащо ж вважати, що хан дурнiший за нас з тобою. Минаєв хвилину мовчав, уже нiби погодився, та враз знову скинув рудуватими вiями: - Звiдки ж вiн знатиме, де ми перейшли Сиваш? - Вiзьмуть козакiв у полон. Допитають. Другого... десятого. Комусь та розчеплять зуби. На цих ось терезах, - показав на закопи, - весь похiд виважуватимемо. Й не тiльки похiд... Тому й залишив найнадiйнiших козакiв. Солоно тут буде... А в тебе рука важка й серце хоробре. - Таке вже й хоробре, - засоромився, аж спалахнули кiнчики великих вiдстовбурчених вух, Минаєв. - Солоно - то ще нiчого. Якби не було кисло. - Оскоми не наб'ємо. - Сiрко висипав з люльки жар у суху траву, й вона спалахнула. Не пiдводячись, розiтер пiдошвою вогонь, показав люлькою на городок у серединi оборони. - Треба нам досипати ту кучугуру. Очевидно, доведеться з неї одбиватися. Йди збуди Носа i Гнилицю, а сам вiзьми кiлькоро своїх та проїдьте в лiву руку понад лиманом. * * * Вершник поставив коня цапки, аж зачепився шапкою за вишневе вiття, крикнув, неначе рубонув шаблею: "Сiрко-шайтан! Сiрко-шайтан!" Вершник промчав, а крик стояв, нiби завис у повiтрi й тремтiв, як натягнена тятива. "Сiрко-шайтан! Сiрко-шайтан!" Його повторювали гори, вiн бився у тiснiй долинi, вiдлунював од велетенських камiнних лобiв, що нависли над ущелиною, гримiв, немов водоспад. Це було неначе пожежа темної ночi. Все звихрило в одну мить: татари металися, немов запамороченi, не знаючи, куди податися, що робити. А тодi промчав кiнь без вершника, за ним - залитий кров'ю татарин на незасiдланому конi, вiн устиг гукнути, що козаки вже в Салачику - передмiстi, що там рубається з ними мiська сторожа, рвонув коня, а за кiлька скокiв звалився на бруковану дорогу мертвий. З його розтуленого рота текла кров. Вiн не доскакав до палацу з п'ятдесят сажнiв. Але чутка випередила його. В палацi зчинився несосвiтенний переполох. Там тепер правив один володар - страх, вiн був дужчий за всi повелiння й накази. Аги i беї перемiшалися з простими воїнами, мурзи бiгли наввипередки з маленькими, в непомiрне широких штанях, в довгих каптанах арапчуками, євнухи штовхали в плечi високих сановникiв покоїв, аби звiльнити собi шлях до втечi. До хана звiстка про напад гяурiв-козакiв долетiла не одразу. На той час саме вiдбувалося засiдання дивану. Знудьгувавшись у Золотiй кiмнатi. Селiм-Гiрей пiднявся на балкон у кiмнату дивану й собi. Балкон був густо загратований дерев'яними гратами, нiхто з радникiв дивану нiколи не знав, чи є хан зараз там, чи його немає. А вiд того, що мiг сидiти там, вiддавалися справам сповна й до кожного слова приплiтали ханове iм'я, славили його один поперед одного. То було змагання лестивцiв, змагання, в якому побивав той, хто добирав слiв вищих i солодших. Радники дивану до засiдань готувалися тижнями, декотрi навiть наймали собi мудрецiв, щоб тi писали їм їхнi казання наперед. До того ж це була дуже хитра гра: адже вдавали, що хан їх не чує, що говорять про нього позавiч. Вiн i справдi сидiв не завжди, й багато лестощiв проливалося в порожнечу. А коли сидiв, забавлявся: намагався вiдгадати, в чиєму голосi бiльше щиростi, хто примазує свої слова медом, а в кого вони солодкi насправдi. Сьогоднi радники дивану мов показилися, намагалися перекричати один одного й за тим не почули, як закричала варта й забив на сполох чорний барабан. Коли в диван влетiв от-ага й гукнув, що воїни семиголового дракона Сiрка рубаються з воїнами пророка в Салачику, Селiм-Гiрей в першу мить подумав, що от-ага проти звичаю наковтався зрання зеленого вина i йому одурманiло в головi. Але, щойно спаралiзованi новиною радники на мить вмовкли, вiн почув далекi, проте виразнi удари барабана:тум-тум-тум, тум-тум-тум - i страх одiбрав у нього силу, аж довелося присiсти на канапу. Але одразу ж пiдхопився, вибив ногою дерев'янi грати й, повиснувши на руках, стрибнув униз. Це був найкоротший шлях до втечi. Проте з дивану вибiг останнiм, страх вимiв радникiв умить величезною мiтлою. Побачивши хана, зупинився тiльки диван-ефендi. Вiн щось белькотiв, хан не слухав його, рвонувся в двiр. Був у непiдперезаному халатi, зелена, як морська вода, чалма розв'язалася й трiпотiла за плечима, неначе зламане пташине крило. Хановi очi горiли переляком i злiстю, тонкi вуста були синi, аж чорнi. Його тримав за поли сором, але i зупинитися не мiг, здавалося, ноги самi бiгли по бiлих плитах. Слiдом за ним стрибав диван-ефендi зi срiбним ослiнчиком у руках, на який хан опирається ногами, коли сидить на своєму ложi пiд час ради, либонь, i сам не знав, навiщо вхопив його. Двоє велетенського зросту татар бiгцем пiдвели хановi закульбаченого коня, рудий гарячий румак, збурений криком i бiгом конюших, рвався, намагався стати дибки, й татари ледве стримували його. Стрибав, реготав, вертiвся дзигою божевiльний дервiш, i замацулений, зшитий з клаптiв халат на ньому миготiв брудною райдугою, верещали в сералi хановi жiнки - до них нiхто не бiг, щоб порятувати. Хан, не опираючись на стремено, скочив на коня, конюшi метнулися вбоки, й рудий румак, звившись, як змiй, помчав до пiвденних ворiт. Хан - вiчний на землi, i вiчна його тiнь. Вона втiкала поперед хана, здавалося, ось-ось одiрветься i щезне навiки. Бiля обкованих залiзом дверей порталу залишилося п'ятеро чи четверо воїнiв велетенської статури у кольчугах i шоломах-мiсюрках, страшних у своєму спокої. Всi вони були нiмi. Двоє тримали за поводи в'ючних коней, решта виносили з палацу коштовностi. Здавалося, вони знали про напад наперед, чекали на цю хвилину. З лементом розбiгалися жiнки гарему, вони кумедно дрiботiли на високих дерев'яних ходулях, падали, одна метнулася до коня в тороках, думаючи, мабуть, що це для неї, але чорний мовчазний воїн ударив її держаком нагайки по головi. Вона зойкнула, впала на брук, чорне запинало з кiнської волосiнi вiдкрилося, й, мабуть, вперше правовiрнi побачили обличчя ханської дружини. Це була жiнка дивної вроди - молода, смаглява черкешенка. Вона лежала горiлиць, її iзор[25] закотився, татарин якусь мить дивився важким вогнистим поглядом на бiлу смужку тiла мiж червоними шароварами й куценькою, яку матросiв iз галер, вишитою курточкою, а далi вiдвернувся й заходився ув'язувати тороки. Черкешенка пiдвелася i одразу ж впала, пiдвелася знову, оглянулася по двору й повiльно, як сновида, побрела назад у гарем. Всi, кому пощастило вихопитись на коня, були вже далеко. * * * Марко сидiв у своєму кутку за кипарисом, скулившись, зiбгавшись калачиком, з двору його зовсiм не видно. Звiстка про козакiв тiпала ним, мов пропасниця. В нього цокотiли зуби й тремтiли руки. Спочатку боявся, що татари поженуть його з собою або й уб'ють, а коли побачив, що вони полишили навiть жiнок гарему, зрозумiв: те йому не загрожує. Одначе страх не полишав Ногайця, тепер вiн заповзав у душу з iншого боку: думкою, що вчинять з ним козаки. Адже якщо це козаки, - чутка була неймовiрна, таке йому й у снi не снилося, щоб сюди, мiж крутi гори, в Зiницю Ока правовiрних, як тi називають свою столицю, вдарили копита козацьких коней, - то тiльки запорожцi. Вони летять у помсту за ханову налогу на Сiч, а хто показав татарам хiдник до Чортомлика? Либонь, козаки довiдалися про це вiд полонених. Марковi од тої думки потемнiло в очах. Чомусь пригадалася паля на рову за Сiччю, чималенький гострий стовп iз бляшаним вiстрям. Вона заiржавiла вiд дощiв, од невжитку. Марко не пам'ятав, щоб кого садовили на те вiстря. Хоч розповiдали: ранiше на ньому сконав не один зловорожець... Стороною прокралася думка: може, його не впiзнають, адже зарiс бородою до самих очей, давно не пiдрiзав чуба i нiби аж всохся лицем, якось зазирнув у вiдро з водою, а звiдти глянув чоловiчок, схожий на лiсовика, що ними по селах лякають дiтей Тодi щось заплакало в ньому: адже колись потайки любив чепуритися, не раз задивлявся в люстерко, розглядав себе нещадно, але й з певною думкою: як йому лiпше посмiхатися, яка шапка личить бiльше i в який бiк зачесати чуприну. Тепер же оця перемiна в обличчi мовби ставала в пригодi. Й знову пригадав своє мiсце на ночiвлю в плетенiм хлiвi - на трухлявiй просянiй соломi, прикритiй зашмуляною телячою шкурою, й пригадався Великий Луг, широкий i зелений, вольнi озера та зарiч-ки, й стислося серце. У вуха йому вдарив голосний регiт, брязкiт ложок, тиха молитва з кутка - домелюється хтось з сiчових дiдiв i зиркає строгим оком, але на нього не потурають. Марка просять i з того кiнця сирна, й з цього, а курiнний вдавано сердито присадовлює бiля себе: сiдай, нечестивцю, отут, не грiши бiля святого хлiба. А сам, глухуватий, боїться, аби не пропустити якого Маркового дотепу. "А що, як упасти на колiна перед кошовим... - зринуло раптом... - Прийняти найбiльшу покуту... Вони добрi... Вони щирi... Нiколи не карають тих, хто покаявся..." Вiн злякався тiєї думки. Не таку збродню вчинив, щоб запорожцi могли простити. Та думка й погнала його з порожнього двору. Вибiгши за ворота на мiсток, зупинився: куди тiкати? Долину з обох бокiв стиснули гори, не високi, але крутi, здавалося, то величезнi бики обступили її. Пiд Марковими ногами дзюркотiла рiчка, каламутна Чурук Су, вона текла праворуч, по ущелинi, вподовж неї бiгли дорогою татари: пiшi й кiннi, на вiслюках, на мулах, з клумаками й без нiчого. Скрипiли гарби, ревла худоба, верещали жiнки. Натовп рiдiв з кожною хвилиною, тi, що втiкали, злякано озиралися, в острасi втискаючи у плечi голови. Марко побiг i собi. Затиснута скелями й саклями вуличка спочатку пластала рiвно, потiм трiшки сягнула вгору, тодi впала вниз, i враз мiсто залишилося позаду, дорога роздiлилася на двi, бо розбiглася в двi руки ущелина: прямо й круто праворуч. Марко побiг праворуч - туди бiгли майже всi втiкачi, хоча дорога весь час бралася вгору; з правої руки повисли стрiмкi кручi, з лiвої чорнiло провалля, часом воно зникало з поля зору - дорогу з обох бокiв обступали хащi кизилу, в'язовнику, бересклету, вони переплелися вгорi, затулили небо. Вiд того було мовби затишнiше. В одному мiсцi посеред дороги лежав кiнь, жалiбно iржав, пiдводив лiву ногу, вона була переламана, бiля коня валялися юки, один репнув, i з нього точилося пшоно. Дорога була нерiвна, стрибала з каменя на камiнь, то тут, то там каменi зводилися сторчаками, доводилось обминати їх. Марко захекався, вже не бiг, а йшов, важко брели i всi iншi втiкачi. Десь позаду закричала жiнка, той крик пiдшмагнув, i люди знову побiгли. Марко оглянувся, побачив дорогу в сонячних плямах, внизу вона тонула у зеленiй сутiнi, була тривожно пустельна, але це чомусь не злякало його. Вiн не побiг. Ще за кiлька крокiв побачив з правого боку в скелi чорнi дiри, вони зяяли, як роти беззубих дiдiв, аж тепер зрозумiв, куди його понесли ноги. Десь там, у кiнцi ущелини, стоїть неприступна фортеця Чуфут Кале, в нiй, мабуть, сховався хан, там шукатимуть порятунку всi iншi втiкачi. А його, може, до фортецi й не пустять. Вiдчув себе загубленою на широкiй долонi свiту комашкою, що заблукала на безкрайому життєвому полi. Йому хотiлося плакати, але не було кому поскаржитися i перед ким вилити сльозами душу. Винуватцем усiх лих був сам. Та ще привели до бiди оцi люди, цi втiкачi. Якби не прийшли пiд Ладижин, не захопили його в полон, то нiчого б i не сталося. Вiн ненавидiв утiкачiв, коли б мiг, став би за виступом скелi й стинав голови усiм пiдряд. Завалив би ними всю ущелину й перебiг по них на той бiк. Це вже було схоже на марення. Й злiсть тiльки на мить криваво запiнила серце, вiдтак туди знову вповз блiдий i немiчний страх. Зненацька Марковi згадалося, що десь отут, якщо не брехали татари, за ямами-печерами має бути православний монастир святої Софiї. I церква, й келiї - вирубанi в скелi, в них живуть ченцi - вiльновiдпущеники з християн або тi, кого викупили, але вони не захотiли вертатися у рiднi краї. Може, подумав, серед них вимолюють у бога прощення й такi грiшники, як вiн? Й зринула майже радiсно ще одна думка: чи не послано богом йому оцей притулок? Може, знайде тут спокiй назавжди? Вiн справдi побачив вирубанi в скелi сходи. Вони стрiмко, майже прямовисне бiгли вгору, повертали лiворуч i пропадали за сiрим камiнням. Ногаєць повернув до них, але його погляд одразу ж наштовхнувся на якусь перепону. За кiлька маршiв сходи перегороджував мiцний дерев'яний заслон з поставленого стiйма стола, кiлькох лав i обкорованих обаполiв. Марко зрозумiв: ченцi порiшили не пускати до себе татар. Зашпунтувалися разом з богом у черевi скелi, поклавши iншим вирiшувати шаблями, чий бог дужчий i мудрiший. З боку сходiв на скелi висiла дерев'яна iкона, в серцi Iсуса стримiла стрiла. Мабуть, її пустив хтось з тих, що шукали захисту в ченцiв i не знайшли. Хтозна, чи почував бiль од тої стрiли Iсус, але Марка вона протнула нагло й страшно. Чомусь подумалося: даремно просить захисту в бога - той не може захистити власного серця. Марко зрозумiв, що вже не пiде нiкуди, кволо перехрестився й опустився на приступець сходiв. Мучився вiн люто, i з тiєю мукою входив у серце все бiльший жаль, вiн жалiв себе й проклинав цiлий свiт. * * * Сироватка скакав позад усiх. Його Савур геть пiдбився, губив клоччя пiни, в нього голоснiше, нiж завжди, кавкала селезiнка, здавалося, там, у обтертому попругами черевi, йойкає живе створiння. Колись це був кiнь-вихрач, але роки й голодне нестаєнне життя забрали силу, нагнули нижче голову, покошлали шерсть та глибоко, коромислом, вигнули спину. I зараз вiн бiг над силу. В нього змокрiли не тiльки шия, а й кiнчики вух, вiн важко вимахував головою i за кожним помахом жалiбно дзвякали вудила. Сироватцi було шкода коня. Покинути його, та ще в чужому краї, це - нiби завдати в неволю щирого товариша. Вiн i був йому товаришем, а не раз i рятiвником. Невибагливий на корм, звиклий до спеки та негоди, сам себе годував у степу й сам рятувався од небезпеки. Зачувши кiнський тупiт, лягав десь у долинцi, в густiй травi, й не обзивався на кiнське iржання та людськi голоси, аж поки не кликав господар. Його не могли вполювати вовки та рисi, тiльки раз побував у вовчих лапах, але вирвався, хоч i з обiдраною на крижах шкiрою. На Сiчi Савур ходив за ним, мов собака, пiдстерiгав бiля куреня й мав хитринку, через яку його знали всi пекарi та житники крам-базару. Вмiв поцупити десь з воза, а коли на те не випадало, вдовольнявся вiхтем сiна з-пiд голови сонного п'яного козака, не було й того - корою з осики та лози. То чи ж мiг покинути його Сироватка? Правда, коли Савура почало заносити в правий бiк, а в аулi трапився кiнь - татарський вигулянець, темряк, Мокiй, згнiтивши серце, пересiв на нього. Пробасував з пiвверстви й вернувся назад, несамохiть радiючи, що знайшов у темряковi гандж - той був кувач, дiставав заднiм копитом переднє. Савур покiрно стояв, де його залишили, жував сухими, бiлими од старостi губами. Копита йому були порозбиванi, давно не обрiзанi, шерсть позлипалася ковтюхами, на черевi - довгi лискучi пасмуги, шерсть пiд попругами випрiла й повилазила. Сироватцi стислося серце. Мокiй переклав з ковача на нього сiдло, а Савур скубонув його зубами за плече. Дякував господаревi, що не покинув у чужому краї а чи докоряв йому... Савур уже трохи перепочив, попив iз струмка води й знову погнав навздогiн за командою. Сироватка почувався трохи моторошно - копита Савура стукотiли в тишi, одначе радiв, що таки не полишив товариша. А той мовби розумiв усе й десь вiднайшов сили, летiв, аж жовта курява вставала позаду. На горбi зустрiли велику отару - її гнало троє запорожцiв, трохи далi лежали бiля дороги двi бiлi порубанi татарськi вiвчарки й стояв поруйнований очеретяний курiнь. Той дрiбний розор нужденного куреня чомусь не порадував, а присмутив серце козаковi. На днi глибокої балки виднiла розтрощена двоколiсна татарська гарба, мабуть, хтось пустив її просто з кручi. А далi на дорозi лежав долiлиць татарин, земля пiд ним потемнiла, вiдтята права рука iз затисненою шаблею лежала обiч. Хтось дужий потяг татарина шаблею. Мабуть, татарин їхав на гарбi й незглянувся, як його наздогнали. Куди їхав? I як вони їздять по таких крутих дорогах, i як живуть серед оцих горбiв i скель? Плутаючись думкою в темних хiдниках людського життя, не зглянувся, як доскакав до Бахчисарая. На Сироватку знизу вгору глянули гострi, мов ратища, бiлi мiнарети, червонi черепичнi дахи та сiрi очеретянi стрiхи, що мовби налазили однi на одних, маленькi зеленi садки, оточенi тополями. Вiн на хвилину притримав коня, в подивi оглядаючи татарську столицю, де виношувалися найпiдступнiшi замiри проти Сiчi, проти рiдного степу, його самого, звiдки стiльки разiв налiтало на отчий край з шаблею i арканом лихо. Трохи приголомшений - бачив його в уявi не таким: на горбi, а не в долинi, великi палаци, а не сотнi маленьких круглих будиночкiв, - пустив униз коня стопою. "Забiг ти, Мокiю, на край свiту", - подумав чи то гордовито, чи то скрушно. Козаки вже добряче погуляли в мiстi. В тiсних кривулястих вуличках лунали кiнське iржання, людський гомiн, щось трiщало, валялися на бруку червона черепиця, казани, кошми - всiляке iнше начиння. Сироватка подумав, що невеликий мiдний казанок йому б пригодився, адже збирався вернутися знову на варту. Вiн в'їхав до палацу - туди поспiшало найбiльше запорожцiв, там стояли товчiя, лемент, з вiкон летiли килими, шовковi барвистi i парчевi подушки, в повiтрi плавало чорне й бiле пiр'я та ядуча порохнява. Молодий чорновусий козак, блиснувши очима, брийонув шаблею подушку, що летiла з вiкна, й над головами запорожцiв вибухнув бiло-рожевий клубок, обсипавши їх пiр'ям од шапок до чобiт. Козаки лаялися, кебешник реготав. Сироватка полишив Савура бiля кипариса, не прив'язував - знав, з мiсця той не зiйде й нiхто не позаздрить на такого виморинця, пiшов у палати. Палац трохи розчарував його. Такий собi чималий голуб'ятник з кружганками та кольоровими вiкнами. Всюди стояв погром, валялися перекинутi столики, низенькi диванчики, пiд чобiтьми трiщало череп'я, скалки дзеркал. Все вартiснiще козаки вже повиносили, залишилось начиння або громiздке, або, може, й коштовне, але якому запорожцi не знали цiни. У кiлькох свiтлицях трапились Мокiю величезнi глечики, пузатi, з горлечками-цiвками, вiн навiть в один заглянув, з нього пахло чи то ладаном, чи то канупером. Сироватка подумав, чи не ладан тримають у цих гладущиках, перекинув один, другий, але вони були порожнi, тiльки всерединi щось затарабанило. У палатах тонко й вiдворотне пахло розкiшне чужоземне життя, що його топтали чобiтьми запорожцi, але той запах уже забивав iнший - кiнського та людського поту, розiпрiлої шкiри, тютюну й не-вичахлої зброї. В кутку великої бiлостiнної кiмнати лежали два трупи - козака й велетенського мiднолицого татарина в роздертiй опанчi. Вiн вищирив великi бiлi зуби, здавалося, хотiв дотягнутися до мертвого ворога. В сусiднiй кiмнатi стояв регiт, Мокiй заглянув туди й побачив чималий гурт запорожцiв, котрi оточили якесь дивне створiння. Сироватка придивився й зрозумiв, що то дитя якоїсь iншої людської породи - чорне,