о глибини душi? - Так, о Хуррем, я вiдтодi змiнився до глибини душi,вiдповiв якимсь сухим голосом, як дервiш-аскет. - I ти не уступив би перед бунтом, хоч би весь Стамбуд iшов проти тебе... - Я не уступив би, о Хуррем, хоч би весь Стамбул iшов проти мене, тiльки сконав би у кровi на станицi своїй,- вiдповiв командант Стамбула голосом аскета. - Так, як конає останнiй луч сонця, коли нiччю надходить туча,- додала. - Ти добра, о Хуррем, що жовнiра рiвняєш з Божим блиском свiтла,- вiдповiв вiрний жовнiр Сулеймана i глибоко склонився. А султанка Ель Хуррем в ту саму хвилину в душi видавала вирок смертi на нього, на любимця свого, на Кассiма-башу, команданта Стамбула. Видавала вирок в iм'я Селiма - малого сина свого, будучого халiфа й султана Османiв. Видавала вирок, твердий i невмолимий. I вже очима своєї душi бачила скривавлену голову Кассiма, застромлену на страшнiй царськiй брамi Бабi-Гумаюн, де вже чорнi круки випили очi одного ад'ютанта її мужа. - Тяжке єсть дiло володаря,- промовила тихо, немов до себе. - I тим тяжше, чим лучше серце його,- сказав чистий Кассiм з отвертими очима. - Нi, о Кассiм! - немов вибухла.- Бо володарз чистим серцем має мир у душi! А що дiється з тим, котрий миру не має? Навiть не припускаючи, що i до чого говорить гарна султанка, вiдповiв спокiйно командант столицi: - Мабуть, правду кажеш, о наймудрiша iз жiнок мослемських, вибрана Аллагом на подругу найчистiшого з праведних заступникiв Пророка! Подякувала йому поглядом i встала. Авдiєцiя була скiнчена. Командант Стамбула низько склонився, мов перед святою, бо султанка Ель Хуррем дiйсно задержала вигляд невинностi з дiвочих лiт своїх. Кассiм зложив руки на грудях i, виходячи лицем обернений до жiнки падишаха, пращав її словами: - Благословенне хай буде iм'я твоє, як iм'я Хадiжi, жiнки Пророка, що тихо несла з ним тягар його життя! Коли Кассiм опустив кiмнату i затих шелест його крокiв на дорогих килимах її будуару,-- впала на диван, обняла аксамiтну подушку руками i зайшлася здавлюваним плачем. Не припускала досi, що її муж - аж такий очайдушно вiдважний - вiн, що так тихо приходив лiтами до її кiмнати. Ясно бачила всю труднiсть у виконаннi свого плану. Та ще глибше розумiла її, пiзнавши Кассiма, на помiч котрого рахувала. Вже знала, що помочi вiд нього не дiстане для протизаконного дiла. Не припускала, що аж така тверда вiрнiсть виростає в серцях офiцирiв султана. Розумiла добре, що такий дуб сам не росте. Се тiльки оден представник бiльшої скiлькостi дубiв мiцного лiсу, що рiс довкруги високого престола султанського роду. Вiдчувала i розумiла се. I знала, що коли, як буря, не звалить того лiсу вiрних людей, то син її нiколи не засяде на престолi султанiв. Нiколи!.. Звук сего слова звенiв у нiй, хоч не вимовила його, немов якась чорна безодня отвиралася перед нею. Безодня, в котру падали всi її мрiї й надiї. Та се нiтрохи не змiнило самого ядра її замислу. Се, що пережила тепер у розмовi з Кассiмом, тiльки казало їй розложити на довший час пiдготовку й виконання свого плану. I ждати нагоди. Нагоди, нагоди, нагоди! Щось немов кричало в її душi. Вiдчувала всiми нервами, що така нагода прийде. Розумiла, що чим хто вище стоїть, тим бiльше бачить нагод. I розумiла, що в цiлi знищення того мiцного лiсу, котрий охороняв рiд i закон Османiв, мусить наперед будувати, будувати, будувати. Зачала вслухуватись. I видалося їй, що аж сюди, в кiмнати царського гарему, доходить стукiт тесаного камiння при будовi святинi, яку розпочала. О, яка ж вона ще тодi була щаслива в порiвняннi з тим, до чого дiйшла тепер! Хоч уже тодi мала на совiстi смерть непереслуханої людини, котра, зрештою, заслужила собi на смерть своїми вимушеннями на невиннiй дитинi. "Чи не заслужив?" - питала сама себе. I сама собi вiдповiдала: "Заслужив!" А другий ад'ютант з молодих лiт її мужа? Чи i сей заслужив на смерть? - Нi! - голосно сказала сама до себе. I додала шепотом: - Та мусить умерти. Бо я мушу мати свого довiреного на тiм становищi! Мушу! Без того всi мої плани на нiщо не придадуться. На нiщо!" Вiдчувала й розумiла, що убиття Кассiма було б її першим, уже зовсiм безпiдставним убийством. Але не бачила вже вiдвороту. Куди? До чого змагати? Чула, немов у нiй крiзь усе її єство перепливає якась рвуча рiка - влади, золота, блеску, могутностi. На дорозi стоять Кассiм i Мустафа. Мусять бути усуненi! А коли,- се ще покажеться. Ще вiдбуде з Кассiмом оден святий Джiгад на Захiд... А потому:.. Встала, зiбралася й поїхала подивитися на роботу майстрiв святинi зi стовпами червоного гранiту i з верхами з бiлого як снiг мармору, де мiграб буде з бiлого мармору, i проповiдниця, i мiнбер для хатiба, i мастаб муедзина, й висока максура для Сулеймана Справедливого... Здригнулася. На хвилину зробилося їй дуже жаль, що вiн, її муж, єсть, i буде, i на вiки остане чистим у споминах свого народу, а вона? Навчилася вже любити його нарiд. За його велику побожнiсть, котру помалу сама тратила i без котрої було їй так тяжко, так щораз тяжше. За його спокiй. А головно за його очi, котрими той нарiд так дивився все на її чоловiка, як вона дивилася на свою дитину, на свого сина Селiма. I той нарiд, i вона - обоє мали силу вiд своєї любовi. Тiльки - розумiла, о як же розумiла,- що сила того народу була невинна, хоч нищила довкруги всi землi, якi не належали до падишаха,- а сила її була недобра, хоч iще не нищила, а будувала. Розумiла. Та не мала вже змоги завернути. Воля її плила вже, як рiка. Плила страшним, Чорним Шляхом думки, таким страшним, який був той, котрим її пригнали сюди з рiдного краю. I навiть чула на собi сирi батоги - жадоби влади для сина свого, для кровi своєї. Чула, що програє святий Джiгад добра i зла, який має в душi кожда людина,- одна бiльший, друга менший. Вже доїздила до мiсця, де тесали камiння пiд будову святинi. її святинi! Здалека чула стукiт робiтникiв i бачила, як кланявся їй Сiнан, найбiльший будiвничий Османiв, що робив своє дiло. Пiдняла руку на знак, що побачила його, i приязно кивала до робiтникiв, що похиляли голови перед жiнкою султана, володаря трьох частей свiту. Вискочила з повозу i стала на квадрi бiлого мармору, гарна, як ангел з синiми очима... * * * В мiсяцi Мутаррем 936 року по численню святої Геджри[82] разом з бурями зрiвняних днiв i ночей наблизилися пiд Вiдень переднi сторожi i першi орди турецьких палiїв. Огнi i дими горiючих осель покрили всю околицю. Перших сiм полонених нiмецьких лицарiв приведено перед самого султана. Кождий з них мусiв держати на копiє настромлену людську голову. Так переслухував їх завойовник Османiв. А рiвночасно два крила його вiйськ iшли, як буря, в глибину Європи. Праве вже доходило на зеленi левади прекрасної Морави, а лiве - аж до моря коло Трiєсту. В навечер'я св. Вячеслава розложено величезнi султанськi намети в селi Сiммерiнг[83] пiд Вiднем. Внутрi i зверха блистiли вони золотими прикрасами. А кругом них стала табором султанська гвардiя з 12 000 яничарiв. За нею аж до рiчки Швехат стояв беглер-бег Беграм, намiсник Анатолiї, з азiйськими вiйськами; а праворуч вiд Сiммерiнгу - вiйськовi канцелярiї. Вiд Санкт-Марксу до брами бiля Штубенрiнгу i дальше аж до Вiденської Гори стояв великий везир Iбрагiм i весь артилерiйський парк, пiд командою Топчi-башi. З ним був вiроломний єпископ Павло Вардай з Грану, що передав се мiсто туркам без бою i пiшов з їх табором... Зрадивши в душi свою вiру й апостольську столицю, зрадив i нарiд свiй, що стояв на дорозi в походi туркам. I буде навiки страшним доказом народам, що зрада своєї церкви i вiри все попереджає зраду свого народу. На Вiденськiй Горi станув Балi-бег, намiсник Босни, командант передньої сторожi, а перед ним, ближче до мiста, Хозревбег, намiсник Сербiї, командант задньої сторожi вiйська в сiм походi. Перед брамою бургу стояли добiрнi вiйська Румiлiї, а перед шкотською брамою в напрямi Деблiнгу могутнiй баша мостарський. Весь простiр дунайських вод стояв пiд наказами Кассiма, команданта Стамбула, що мав з собою вiсiм сот суден. I гомонiли вiд них широкi води Дунаю. I стогнала земля, i стогнали гори вiд тягару гармат i полкiв Сулеймана, що, мов величезнi дими, оточили широким перстенем найбiльшу християнську крiпость над Дунаєм. Турецькi "бiгуни й палiї" розбiглися загонами не тiльки по околицi Вiдня, але й по Долiшнiй i Горiшнiй Австрiї та по цiлiй Старiї, сiючи скрiзь знищення й пожежу. Жертвою їх упали чудовi винницi Гайлiгенштату, i Деблiнг, i Пенцiнг, i Гiттельдорф, i замок Санкт-Файт, i Лiхтенштайн, i Медлiнг, i Берхтольсдорф, i Брун, i Енценсдорф, i навiть сильно укрiплений Баден, i долiшня часть Кльостернайбургу разом з величавим монастирем над Дунаєм, i багато iнших замкiв, осель i городiв. Фуражуючi й реквiруючi вiйська Сулеймана доходили аж у прегарну долину Iзонца, вирiзаючи до ноги залоги християнськi. В днi, коли Роксоляна приїхала в Сiммерiнг, пiдпалив Кассiм на її честь всi мости на Дунаю. I вони горiли довго в нiч. Того ж дня застановлено в облаженiм Вiднi всi годинники на вежах святинь i публiчних будинках. Застановлено на знак, що нема мiри часу для трудiв, i праць, i жертви, нема для нiкого, коли вiра й держава знаходяться в смертельнiй небезпецi. А двадцять третього дня мiсяця Мутаррем вiдкрила Турецька артилерiя вогонь на Вiдень, проти Кернтнертору, i била безнастанно цiлу нiч аж до ранку. I всю нiч лив з неба дощ без умовку i не уставав нi на хвилинку. Вже другого дня одержали турки наказ приготовити драбини до наступу, щоб вилiзати на мури мiста. Анатольськi вiйська стягали з гiр кругом Вiдня дерево i в'язки хворосту, щоб заповнити рови. Втiм через Соляну браму вибiгло не-чайно вiсiм тисяч обляжених i впало на зади тим турецьким вiддiлам, що здобували Кернтнертор. Але вони, замiсть нiччю, вийшли з мiста щойно ранком, бо спiзнилися з випадом. I турки убили 500 з них i сотника Гагена Вольфа. А коли вони подавалися в город, спробували турки разом з ними вдертися в створену браму. Одначе отвiр був завузький, щоб бiльша сила їх могла нараз вдертися в мiсто. Щойно, коли двома мiнами зробили бiльший вилiм бiля монастиря Августинiв коло Кернтнертору, припустили в тiм мiсцi тридневий наступ. Безнастанно гримiла артилерiя з обох бокiв i безнастанно грали труби, позавни i трембiти з веж Августинiв i церкви св. Стефана: їх весела музика мала додавати вiдваги оборонцям мiста. ак iшли днi за днями - кривавi днi. Ще двi мiни сильно поширили вилiм бiля Кернтнертору. I воєнна рада везирiв i башiв пiд проводом падишаха вирiшила останнiй та найбiльший наступ, бо студiнь i недостача харчiв давалися вже взнаки турецькому вiйську. Остигаючий запал вiйська пiднесено приреченням величезних сум в золотi. Кождому яничаровi обiцяно виплатити тисячу аспрiв. Герольди викликували в таборi, що котрий простий воїн перший дiстанеться на мури мiста, одержить тридцять тисяч аспрiв, а коли се буде субашi, то стане цiсарським намiсником. Сам Сулейман пiд'їхав аж пiд мури города й, оглянувши вилiм, висказав за його величину признання великому везировi. А вилiм той мав 45 сажнiв довжини. Як морськi хвилi в час бурi, рушили мудшагiди[84] в великий вилiм муру, а кров i мозок значили їх слiди. Рев гармат i крики свiжих полкiв падишаха, шо перли на мури Вiдня, долiтали аж до Сiммерiнга, до золотих наметiв Роксоляни. Султанка Ель Хуррем лежала на шовковiм диванi, i якась дивно прикра розкiш розпирала її грудь i тамувала вiддих. Думала. Вона всiм єством своїм не хотiла упадку того мiста, якого дзвони так жалiсно молилися до неба. Але ся вiйна була її дiлом. Пригадувала собi, як отворила святу Браму Фетви та на питання султана одержала вiдповiдь iмамiв, якої хотiла, шо й вона, хоч жiнка, має обов'язок брати участь у святiй вiйнi проти невiрних - по словам Корану: _"Йдiть, легкi i тяжкi, та ревнуйте добром i кров'ю на шляху Господнiм!"[85] _ Не могла забути, як тодi шалiла султанська столиця i як п'янi восхитом дервiшi виносили з меджидiв золоту, як сонце, хоругов Пророка i червонi, як кров, прапори Османiв i бiлi Омаядiв, зеленi фатимiдiв, чорнi Аббасидiв. Пригадувала собi, як султан не хотiв, щоби брала з собою в поход своїх малих синiв, Селiма й Баязеда. Тодi вона вдруге зажадала рiшення iмамiв. I вдруге Шейк-уль-iслям, голова iмамiв, на питання, чи й дiти обов'язанi брати участь у святiй вiйнi, дав таку вiдповiдь на письмi: "Ми зводили вiдповiсти: так. Бог всевишнiй знає се лучше. Писав се я, потребуючий Божої помочi, син свого батька,- нехай Аллаг вибачить обидвом, коли написана недобра вiдповiдь". I молоденький син Роксоляни Селiм взяв участь в походi. Виїздив зi столицi на конi поруч свого батька в оточеннi гвардiї султана. А мати їхала з ним у вiдкритiй колясi, п'яна мрiями, як роза, повна червенi й запаху. Не могла вiдвести очей вiд малого Селiма. Для нього хотiла збагнути таємницю вiйни й держави, хоч смерть двох людей, яких убила в оборонi будучностi свого старшого сина, зразу дуже її прив'язала до нього, потому усувала його в тiнь, Вечерiло, i дитина вже спала в наметi. З вежi св. Стефана долiтали звуки дзвонiв на тривогу. А наступ мудшагiдiв шалiв криваво кругом мурiв Вiдня i все крiпшав. До намету хассеке Хуррем вступив Сулейман з глибоко на чоло насуненим турбаном. Мав хмару на обличчi i спрагу в очах. Знала вже добре свого мужа. Встала i сама налила йому чашу сорбету. Вiн мовчки почав пити. Вона гладила його руку й успокоювала, мов дитину. Випивши, сiв на диванi й зажмурив очi. Був такий утомлений, що виглядав, як розпряжений лук. Тихо сiла коло мужа й навiть найменшим рухом не переривала його вiдпочинку. Помалу похилилася голова великого султана, i вiн з утоми заснув сидячи. Сидiла бiля нього, а в головi аж шумiло їй вiд рiжних думок. Боялася, щоб вiн особисто не повiв своїх вiйськ до наступу на мури Вiдня й не погиб. Недовго спав завойовник Османiв. Встав. Протер очi. Умився i збирався до виходу. Не хотiла пустити його самого. Одягнулася в свiй вовняний бурнус, взяла шаль кашмiрський i вийшла з ним. Султан не говорив нi слова. Думав над чимсь. Ель Хуррем казала й собi привести свого коника, сiла на нього i поїхала з чоловiком. За ними їхали два ад'ютанти. Сулейман мовчки наближався до обляженого мiста. Коли пiд'їхали на якесь узгiр'я, очам їх представився величавий вид. На високi окопи i мури Вiдня, як оком сягнути, дерлися зi всiх сторiн рухливi муравлища полкiв падишаха, освiтлюванi червоним блиском заходячого сонця. Всi вiденськi церкви дзвонили на тривогу, жалiбно, понуро. Бам, бам, бам! Бам, бам, бам! Гармати ревiли, мiни трiскали. Чорний дим покривав окопи i мури мiста. Коли вiтер провiвав його, виднiли серед його клубiв блискучi панцирi нiмецького лицарства i густа чернява полкiв мослемських, що, мов бурлива повiнь, заливали зi всiх бокiв залiзнi вiддiли нiмцiв. Кам'яними вулицями Вiдня бiгли монахи з хрестами в руках i голосили: "Бог i Мати Божа помилують нарiд, коли вiн варт Божого змилування!" З домiв виходили навiть раненi, щоб останками сил метати чим хто мав на ворога. А втомлений недостатком народ виносив останки харчiв для пiдкрiплення воїнiв перед страшним наступом турецьких сил. Кривавий бiй шалiв уже мiж окопами i мурами Вiдня. Стиснене i заливане мусульманами мiсто виглядало, як утомлений пливак, котрому на уста виступає смертельна пiна: на мурах християнського мiста появилися довгi процесiї нiмецьких жiнок у бiлих одягах, з малими дiтьми при собi. Вид їх мав пiдбадьорити борцiв i немов сказати їм своєю появою: "Коли не встоїте у бою, то дiтей ваших застромлять на списи, а жiнок i дочок ваших заберуть у неволю чужинцi..." Спiв вiд них лунав - рiвний, поважний. Священики в бiлих орнатах благословили їх i йдучих до бою лицарiв золотими монстранцiями. Церковнi прапори маяли на вiтрi. Дiвчатка в бiлих одягах i самi смертельно блiдi сипали квiти перед монстранцiями. А як на високiй вежi св. Стефана ударив великий дзвiн на "Ангел Господень", спазматичний плач потряс бiлими радами жiнок i дiтей нiмецьких: вони, ревно плачучи, витягали руки до неба i благали помочi в Бога. "Аллагу Акбар! Ла iллага iл Аллаг! Ва Магомет рассул Аллаг!" - лунало їм у вiдповiдь з густих лав мослемiв, що перли без уговку на мури мiста. Перли й лягали покотом, i новi перли - без кiнця. Сулейман Величавий пiднiс очi до неба i сказав разом з вiйськом своїм: "Аллагу Акбар! Ла iллага iл Аллаг! Ва Магомет рассул Аллаг!" - I рушив конем у напрямi свого штабу. Султанка Ель Хуррем вмить догадалася, що вiн готов для одушевления своїх полкiв особисто пiти наступом на мiсто. Задрижала на цiлiм тiлi. Бо якби муж її впав пiд мурами Вiдня, то хоч мiсто могло б тодi бути здобуте роз'юшеним вiйськом мослемiв, та всi плани її умерли б разом з життям її мужа. Ще син її був замалий, щоб мiг устояти в тiм вирi, який мiг зiрватися по смертi великого султана i його первородного сина. Ще майже нiчого не приготовала до таких змiн. Пригадала собi слова Кассiма про небеснi зорi, що мають силу над людьми на землi. Чула не раз, що тi зорi затемнюються. Вiд заходу надходила нiч i темна хмара, А на мурах мiста нiмецькi жiнки в побожнiй екстазi на очах мужiв i синiв своїх зривали з пальцiв золотi i срiбнi перстенi, здiймали прикраси з голов i складали прилюдно перед монстранцiями на знак, що раненим i родинам погибших дана буде помiч. А там, де на мурах було замало мужчин, жiнки i дiти германцiв метали в турецьке вiйсько приготоване на мурах камiння i лили гарячу смолу з казанiв, що кипiли у фрамугах мурiв. А бiй кипiв. Шалений бiй на бiлу зброю, на ножi, на зуби i пазурi. Великий, жертвенний бiй, вiд якого ще не загинув нi оден нарiд на свiтi, що вмiв вiрити i молитися. Не загинув, а скрiплявся пролитою кров'ю i молитвою своєю у тяжкi години горя i тривоги: бо конають тiльки тi народи, що не жертвують i не борються до загину - в єдностi й молитвi своїй. В сутiнках вечера побачила султанка, як засвiтилися всi церкви вiденськi, немов великi вiвтарi, освiтленi для Бога, котрий бачить i рахує кожду жертву людську. Перед її очима стали створенi царськi врата церковцi св. Духа на передмiстi Рогатина у хвилi, як iшла до слюбу i як почула крик: "Аллагу - Аллаг!" У свiтлi червоних смолоскипiв узрiла на мурах Вiдня, як нiмецька дитина завбiльшки її сина Селiма кидала каменем у яничара, що лiз по драбинi. Серце в нiй тьохнуло. Несподiваним i для себе рухом схопила обома руками за узду коня свого мужа. Наполоханий кiнь Сулеймана кинувся вбiк, i султанка вилетiла з сiдла. Сулейман хотiв її задержати i впав з коня. Оба ад'ютанти зiскочили зi своїх коней. Султан встав мовчки. А султанка Ель Хуррем клякла на розмоклiй землi i, зложивши руки, як до молитви, залебедiла до свого мужа: - Ти не пiдеш у вир сеї боротьби! Бо тут може померкнути твоя зоря! А ще жаден твiй син не годен сам усiсти на престолi султанiв, нi пiднести меча проти бунту! - закричала. I, заломивши руки, слiзьми зросила криваву землю нiмецьку . Вiд заходу надтягала буря. Вiд долин дунайських свистiв вiтер по горах i кидав першими заблуканими каплинами тучi - кидав на чорного коня завойовника Османiв, i на нього самого, i на двох його ад'ютантiв, що стояли, як кам'янi подоби, мовби не чули й не бачили нiчого. Кидав i на сплакану султанку Ель Хуррем, що виглядала, мов мучениця у свiтлi лискавиць на долинi плачу. I була мученицею, бо бiльше ударiв горя ждало на неї в життi її, нiж було тих каплин тучi, котрi порахувати може тiльки сила Божа. Здалека чути було, як крiпшав шум i гук християнської крiпостi. То, очевидно, крiпшала оборона Вiдня. Сулейман мимо болю звихненої руки не дав по собi пiзнати нiчого. Великий завойовник i законодавець Османiв, обернувшись обличчям до Мекки, покiрно зiтхнув до Бога i дав знак одному з ад'ютантiв. Той приложив трубку до уст. За хвилинку грали вже труби i позавни вiд штабу. I здовж розбурханих, мов морськi буруни, рядiв мослемських заграли труби й барабани разом з першими громами бурi. - Чи то знов до наступу? - запитала, все ще клячачи, султанка Ель Хуррем. - До вiдвороту, о Хуррем! - спокiйно вiдповiв володар трьох частей свiту. I, пiдступивши до жiнки, пiдняв її з мокрої землi власною рукою. Обоє йшли, мовчки i думали про своє життя. Вiн думав у покорi свого духу про волю Аллага, котрий, може, тут, на сiм мiсцi, поклав межу для дальшої кари "джаврам". А вона? Хора внутрi душа думає над своїм болем. Обляжене християнське мiсто немов вiддихало. В нiм ще яснiше заблистiли Господнi церкви i радiсно, мов на Великдень, дзвонили всi дзвони їх. В цiлiм мiстi лунала одна-одинока пiсня: "Тебе, Бога, хвалимо!.." * * * Глуха осiнь iшла землею германцiв, коли вiдходив з-пiд Вiдня Сулейман Величавий. Не гнала за ним нiяка погоня. Нi оден вiддiл нiмцiв не вийшов за мури мiста. Тiльки вiтер шумiв по лiсах над Дунаєм i кождий листок кидав у грiб його. Якiсь короткi, немов постарiлi, днi йшли з сiрим свiтлом своїм над вiйськом падишаха, що з вiрою вертало з ним. Тiльки тут i там зарокотiв грiм по небi. I часом перун фосфоричним свiтлом круто, як гадина, заскакав на обрiї. А листки безнастанно канули з дерев. Ними Бог Всемогучий пригадував людям зникомiсть їх. Вiн тихо промовляє осiннiми днями: так минуть i вашi днi. I ви так нiколи не вернете на сей свiт, як не вернуть на дерево тi самi листочки, що зогниють в землi, як не вернуть тi днi, що минули. Вiдчував своїм серцем ту Господню мову великий султан Османiв. I тому спокiйно вертав з походу свого. А спокiй вожда все удiляється тим, що вiрять в нього i йдуть за ним. Тодi й вони стають учасниками його спокою. Здовж берегiв дунайських їхав Сулейман у напрямi столицi Угорщини. Вже виднiли вежi її, коли при шляху на оболонi узрiла султанка Ель Хуррем бiдний табор циганiв. Блiдий мiсяць стояв на небi, а в таборi горiли червонi огнi. I дригнув давнiй спомин у душi султанки. Вона казала задержати криту карету свою, вихилилась крiзь вiкно i кинула жменю золотих монет мiж гурток циганських жiнок. Як голоднi птицi зерно, так вони вмить визбирали грошi з землi й зачали тиснутися до вiкна карети, щоби предсказати будучнiсть незнакомiй панi. Султанка Ель Хуррем простерла лiву руку, й одна з циганок зачала говорити: "Бiля шляху твого лелече й кедрина... По однiм боцi квiти i тернина... По другiм боцi хрест i домовина... Як блiдий мiсяць, так рости буде твоя сила, панi... А в життi своїм два рази зустрiнеш кождiську людину, котру раз узрiли яснi очi твої... А як час наспiс, на мостi калиновiм узриш перстень з мiдi в п'яної людини, лозлiткою вкритий, з каменем фальшивим..." Тут циганка глянула в обличчя незнакомої панi i, сильно збентежена, крикнула одно незрозумiле слово та перервала ворожбу. Як розпудженi птицi, зачали втiкати вiд повозу всi циганки й цигане. Та, що ворожила, правою рукою закрила очi, а лiвою кинула в карету крiзь створене вiкно золотий грiш, який перед тим пiдняла з землi. Султанка Ель Хуррем страшенно схвилювалася несподiваною образою звороту гроша, а ще бiльше перерванням ворожби. Блiда, глянула на свого мужа, котрий спокiйно сидiв на конi. На благаючий опiки погляд улюбленої жiнки дав знак рукою - i його гвардiя вмить обступила колом весь табор циганський. - Що се значить? - запитав султан провiдника циганiв, що наближався до нього з глибокими поклонами. Той вiдповiв з острахом, кланяючись майже до самої землi: - О високий башо султана Сулеймана! Тут лучився надзвичайний випадок, який мусить перервати ворожбу. Та, що ворожила тiй гарнiй панi, зустрiла її вже другий раз в життi, i перша ворожба її вже здiйснилася! Такiй людинi не вiльно ворожити вдруге, нi приняти вiд неї нiякого дару людям з цiлого табора, опрiч корму для худiбки... Коли вiн се говорив, помалу наближалися розпудженi циганки й цигане та неохоче клали довкруги карети золотi монети, одержанi вiд султанки. Султан не вiдповiв цигановi нi слова, тiльки тихо сказав кiлька слiв до одного зi своїх прибiчникiв. Незабаром циганам видавано обрiк, сiно й овес для коней. А султан з жiнкою виїздив на королiвський замок на нiчлiг. Коли знайшлися на високiй платформi замку, зворушена пригодою, султанка сказала несмiло до мужа, що почулася матiр'ю. Усмiхнувся до неї i сказав: - Коли буде син... - То ти даш iм'я йому,- докiнчила. - А коли буде дочка? - То iм'я її буде Мiрмаг (Мiсячне Свiтло),вiдповiла,- бо згадка про силу того свiтла, про яку оповiдав менi раз Кассiм у Стамбулi, додала менi сили пiд Вiднем не пустити тебе до бою. По хвилi додала: - Бачиш, я через тебе впала з коня, а тобi, може, i життя вратувала. Султан весело усмiхнувся й вiдповiв: - Коли я собi добре пригадую, то здаеться, що я через тебе впав з коня i в рiшаючiй хвилi вивихнув собi руку. Але, може, й лучше так сталося. - I ти ще можеш сумнiватися, чи лучше? - запитала. - О, нi, не сумнiваюся,- вiдповiв Сулейман, котрий так любив сю жiнку, що мимо великої твердостi свого характеру все їй уступав. I все був задоволений з того, що уступав. - I чому ж ти вiдразу так не говориш? - сказала, врадувана. - Повiр менi, що я дуже тiшуся, що не ти звихнула руку, тiльки я,- вiдповiв. - А менi найбiльше подобалося, як ми, йдучи на Вiдень, бачили з горбiв по дорозi, як утiкали перед тобою нiмецькi вiддiли. Точно, як птицi перед бурею! Бачив, що вона не звертала нiякої уваги на його невдачу й тiшилася тiльки проявами його сили. Чув любов її й був щасливий, дуже щасливий. - А не знаєш,- запитала,- чому циганка перервала предсказування моєї будучностi? Цiкаво вдивлялася в його очi. Сулейман споважнiв i сказав: - Мабуть, тому, що тобi предсказує будучнiсть сам Аллаг. - Нехай дiється воля Його! - додала так щиро, якби на хвилинку блиснула в нiй її давня вiра. I разом увiйшли в прекраснi кiмнати угорських королiв. Муедзини зачали спiвати п'ятий азан на вежах струнких мiнаретiв. На Дунай лягала чудова тиша ночi, i птицi змовкали в густих очеретах. Сулейман Величавий схилився з жiнкою на диван молитовний, обоє обличчям оберненi до Мекки. Обоє молилися до Бога за життя, яке ще було перед ними,- дивне життя. XVIII. ГАДДЖ РОКСОЛЯНИ "Хвала будь Богу, единому! Крiм Нього нема Бога. Вiн живучий i вiчно живий. I нема нiчого Йому рiвного, нi на землi, нi на небi. Вiн сотворив небо та землю й упорядкував свiтло й темряву. Хвала i слава Йому, що своїх вiрних провадить до святої святинi!" Вже час наспiвав i здiбний син Сулеймана, Мустафа, як винна лiторосль, дозрiвав... Дозрiв i замiр султанки. В п'ятницю, Аллагом благословенну днину, виплила хассеке Хуррем зi сином Селiмом i з донечкою Мiрмаг кораблем зi Стамбула до Єгипту, щоб вiдбути Гаддж - святу подорож на прощу до Мекки й до гробу Пророка. Вона нарочно вибрала ту путь, щоб обминути Єрусалим i святу землю нессараг, де уродився, страждав i помер на хрестi дивний Бог джаврiв. Султанка не хотiла ступити на ту землю, заки помолиться бiля гробу Пророка. I всi правовiрнi мослеми хвалили розум i побожнiсть її. В Єгиптi мала ждати на мужа свого, котрий також хотiв їхати з нею на Гаддж, але важнi державнi справи задержали його несподiвано в Стамбулi. Коли б Сулейман не мiг прибути в означенiм часi, одержала дозвiл їхати без нього дальше, що й сталося. В Каiрi зложено для неї велику каравану з прочан i султанської сторожi. I вона рушила на Схiд, наперед щоб оглянути гори Синайськi. Геть за Суезом дромедар султанки звiтрив воду оази i сам пустився найсильнiшим бiгом[86]. Сонце почало помалу заходити. А мертва пiщана пустиня зачала якраз тодi свiтити таким надмiром красок, якого ще в життi не бачила: острi, мов пороздиранi, зариси гiрських ланцюхiв на сходi свiтили всiми красками, почавши вiд найяснiшої краски фiолету аж до найтемнiшої червоно-пурпурової. А в тiм самiм часi зелень долин немов завмирала в матовiм вiдблиску i ставала недвижимо мертва. Вiд сторони старого Єгипту надходила нiч. Вже провiдники-бедуїни загорнулись на нiч в довгi киреї з чорної козячої вовни i поклалися на пiску, блискучiм, як перли, склонивши голови до сну на верблюдiв. Над ними свiтила синя, як туркус, велика баня неба, з дiямантовими зорями. Поклалася й султанка Мiсафiр, а далекий смiх гiєни, що йшла до води, колисав її до неспокiйного сну. Султанка Мiсафiр довго не могла заснути, розпам'ятуючи в пустинi дивне життя своє й тягар грiха, що гнобив душу її: вже докладно уложений план убийства первородного сина свого мужа вiд першої жiнки. Нiхто не знав про її план, опрiч неї i Бога на небi. Якраз для вiдвернення всякого пiдозрiння вiд себе наражувалася тепер на дуже важку й небезпечну подорож до найсвятiшого мiсця мослемiв i до гробу Пророка. А раннiм ранком, коли ясна стяжка свiтла зiйшла далеко на Сходi, забренiла мала мушка i збудила могутню султанку. Незабаром заблестiв на пiску огонь з сухого навозу верблюдiв. Над ним поклали казани з пахучою кавою. А по снiданню рушила каравана султанки в полуднево-схiднiм напрямi. Праворуч мiнилося якоюсь дивною зеленню Червоне море. Оподалiк вiд нього грiзно пiднiмалися темнi маси гiр Джебель-Атака, а лiворуч - гори Джебель-Ет-Тiг, зложенi з вапна, крейди й пiскового камiння. В блискучiм свiтлi сонця тихо простягалося широке побережжя Червоного моря. Ноги коней i верблюдiв глибоко западалися в його сипкiм пiску, але мимо того хiд їх ледви було чутно. Старий провiдник, бедуїн у довгiм, бiлiм бурнусi, що їхав бiля султанки Ель Хуррем, приложивши руку до чола i до серця, сказав: - Отсi високопеннi дактилевi пальми i вiчнозеленi тамариски з лусковатим листям i з квiтом, як роза, червоним, отсi акацiї, що мають пнi, мов з бронзи, i колючки, мов зi срiбла, - всi вони вказують, що недалеко вiдси жерела Моисея, о велика хатун! - Студенi чи теплi? - Гарячi, о хатун! Але руку можна в них вдержати. Вода в них має в собi тiльки мало солi, а в деяких така гiрка, що пити її неможливо. Джерела тi укритi мiж кактусами й дикими пальмами, о хатун! Увагу султанки вiдвернув невисокий сугорб, дивний тим, що на самiм верху його блистiла немов саджавка з водою. Султанка скермувала, до нього свого верблюда i, пiд'їхавши ближче, зiскочила на землю та скоро пiдiйшла до води. Хвилинку вдивлялася в неї, потому нахилилася й обидвi руки вложила в воду, заки провiдник вспiв прибiчи наверх. Несподiвано крикнула i поспiшно витягнула руки. Їх обсiли воднi насiкомi й щипали завзято. - Не бiйся, о хатун,- сказав араб.- Ти кричиш бiльше з несподiваного страху, нiж вiд укушень. Вони нешкiдливi. Кажучи се, сам занурив обидвi руки в воду аж поза лiктi й зачав витягати намул чорний, як атрамент, i вимивати прозрачнi вапнянi шкаралущi звiряток, котрi вже вимерли в них. З таких шкаралущ повстав цiлий той дивний сугорб, що стоїть досi на пiсках пустинi недалеко вiд жерел Мойсея бiля гiр Синаю. Коли вже знов їхали старинним Шляхом Фараонiв, котрим Iзраiль мандрував перед вiками, сказав старий араб до могутньої султанки, показуючи рухом голови на сугорб з маси шкаралущ: - Кождому сотворiнню призначив Аллаг дiло його. I нема в очах Всемогучого нi менших, нi бiльших дiл. Мектуб!..[87] Султанцi Ель Хуррем пригадався її учитель Абдуллаг, котрий у Кафi оповiдав їй, що предсказано. Їхали дальше мовчки Шляхом Фараонiв. Куснi острого кремiння й, очевидно, людськими руками зроблених кам'яних знарядiв, кiнцi крем'яних стрiл, до ножiв подiбнi, лежали здовж того шляху в пiсках. Їхали довго. Жара крiпшала, бо наближалося полуднє. Верблюд султанки, котрий досi уперто крутив носом, коли вона пiдсувала йому сухi, як порохно, зела пустинi, тепер зачав ласувати їх, мов присмаки, особливо пахучi кантолiни та гiркi золотисто-жовтi колоквiнти; овочi їх, подiбнi до малих помаранч, лежали засхлi здовж Шляху Фараонiв мiж листям, подiбним до листя винограду. А як сонце зайшло, каравана стала й арабськi провiдники зварили й зачали їсти бiле м'ясо пустинних ящiрок, котрого не могла їсти жiнка падишаха. I дали їй меду диких пчiл i солодких дактилiв. I знов настав день, але такий, що не добре надасться до їзди в пустинi. То зi сходу, то з полудня завiвав вiтер - такий гарячий, що здавалося, немовби хто дув огнем з величезного мiха. Небо стало жовте, як сiрка. А за кождим подувом гарячого вiтру воздух ставав темний i їхалося, мов у мряцi. Невимовна спрага зачала мучити людей i звiрят. Бедуїн, що постiйно їхав бiля султанки, виняв i подав їй до жування затвердлу живицю, котрою прiє арабська акацiя. Страшна жара тривала весь день аж до вечера. А коли нарештi улягся "вiтер з пекла", була вже темна нiч. I навiть мiцнi люде не мали сили, щоб вiдразу зняти сiдла зi звiрят. Так їх втомила жара. Всi бедуїни подивляли султанку Мiсафiр, котра весь час їхала на своїм верблюдi, мов правдива арабка. I нi разу не казала здержати каравани, хоч була дитиною далекої країни на пiвночi, де сонце лиш тодi мае сильний блиск, коли на нього дивитися. За її прикладом держалися й жовнiри падишаха, хоч не одному з них робилося млiсно коло серця i язик згоряча деревiв. А третього дня старий шлях фараонський перейшов у майже бездорiжну, кам'янисту стежину. Довжезним гусаком сунула нею каравана султанки Роксоляни до гори, званої Горою Купелiв Фараонських. Густа пара по сей день добувається з дуже гарячих жсрел на тiй горi, в котрих вiд споконвiку кипить натрон i вапно, сiль i сiрка. Там можна згинути вiд спраги, бо нема нi каплини води до пиття. Немов гаряча пiч, обняла каравану вузька i безводна долина. Одиноку стежину її ще бiльше звужували з обидвох бокiв острi, кам'янi виступи-iглицi високих гiрських стiн з червоним, чорним i ясно-жовтим камiнням. Каравана з трудом зачала входити на гору Вадi-Будру. Величезнi поклади брунатного, червоного й зеленого гранiту, мов поверхи веж, пiдносилися до неба. Виглядали як будова велетнiв, бо великанськi квадри камiння виднiли немов уставленi однi на других. Великi купи й довжезнi полоси чорних жужлiв, випалених вулканiчним огнем, тягнулися попiд колосальнi брили гранiту. Мiж ними тут i там немов горiв яскравий, як цегла, червоний порфiр. Втомлена йшла каравана султанки стежиною самим крайчиком пропастi через старинний перехiд, де вже найменший подих вiтерця викликає бодай улуду охолоди. В полуднє четвертого дня дiйшла каравана султанки до славних копалень Маггара, де вже лiт тому п'ять тисяч єгипетськi фараони добували мiдь i малахiт i вiдки слуги їх привозили дорогий синiй туркус до царських скарбниць у Мемфiсi. Тут здержано похiд, бо султанка хотiла оглянути старезнi шахти. Вони з неiмовiрним трудом i накладом працi вкопанi в надзвичайно твердi, блискучi скелi гранiту i що далi, то вужчi. Штучнi, кам'янi колюмни забезпечували робiтникiв перед заваленням їх у небезпечних мiсцях, де гранiт був потрiсканий. Ще видно було слiди долота й iншого знаряддя старинних каменярiв Єгипту мiж синьо-зеленими туркусами в мiцних скелях, де вони в темних ломах заховали свiй блиск i свою чудну барву. Вся долина покрита була до втоми монотонними куснями цегли, випаленими начервоно, оживлена тiльки набатейськими, коптiйськими, грецькими й арабськими надписами, вирiзаними на великих скелях. Султанка Мiсафiр прислонила бiлою рукою свої синi очi й занялася читанням арабських надписiв. I довго читала їх та й навiть виписувала з них старинну мудрiсть, як пчола, що збирає мiд, де зустрiне його. На заходi бовванiла пуста i нага група гiр Джебель-Мока-теб. Не було нi на нiй, нi пiд нею навiть наймарнiшої деревини тамариски, нi стебелини, нi моху, нi трави. Тiльки цариця самота i дочка її мовчанка панували тут всевладне аж ген далеко i високо-високо - до величної i дивної гори-пiрамiди з п'ятьма росохами, званої Джебель-Сербаль. Се свята гора законодавства гебреїв i всiх народiв, що приняли вiру Божої лiторослi - Спасителя з роду Давида, сина Пречистої Дiви Марiї. Стрiмка i мов застигла в безконечнiй самотi i мовчаннi стояла п'ятипальчаста свята гора Мойсея, звана Синайською, або Горою Божого Закона. Велична, мовчазна, мов бiлий п'ятикратне загнутий воаль-серпанок, правдиво найдорожчий з серпанкiв на землi. А пiд нею Чорнi нижчi гори i далека оаза Феррану. Стрiмка i застигла в спокiйнiй величi пiдноситься свята гора Мойсея. А вiд неї аж до Рас-Магомеду на полудневiм кiнцi пiвострова прямовисними розпадлинами блистять вiд споконвiку донинi масивнi гори з порфiру i рiжного iншого камiння - червоного, як м'ясо, зеленого, як трава, чорного, як вугiлля, i такими масами доходять вони аж до Червоного моря, де кiнчаться в водi, оточенi коралями... А п'ятого дня каравана султанки наближилася до стiн з гранiту Вадi-Феррану, найбiльшої долини пiвострова, званої Долиною Шишей. Вона раз у раз ширшала. Бiля стежини каравани зачали показуватися сочистi i поживнi зела. По п'яти годинах дiйшла каравана до Перли Синаю, найкращої оази Вадi-Феррану, де перед вiками була битва з Амаликитами. Свiжi жерельнi струмки i потоки журчать в огородах Перли Синаю, званих Вiдблиском Раю. Над чистою жерельною водою ручаїв спiвали птахи в густiй трощi i плигали дикi качки. Мiж рясними овочами зеленi гранатiв виднiли зеленi дерева мiгдаловi, тамариски, пальми дактилевi, i дерева сеялю, i прекраснi смуги пiль з товстою пшеницею i ячменем. В Перлi Синаю спочила перла Царгорода - султанка Рок-соляна. А на другий день рано сказала здивованим арабам, що хоче особисто вийти - на сам верх святої гори Мойсея! - Там нема нi дорiжки, нi стежки, о велика хатун! То гори бездорiжнi... - Як часом людське життя,- вiдповiла султанка. I наказала приготовитися до подорожi провiдникам i малим четам яничарiв i сiпагiв. Через дикi скелi i гостре камiння, малими долинками, де били з землi жерела i була рiстня, западнями i дебрами йшла дивна жiнка падишаха в бездорiжнi i безстежнi висоти Джебель-Сербалю. За нею мовчки йшли чети мослемських салдатiв, а бiля неї здивованi провiдники. Немов виразна мапа, що має релiфи, ярко вiдрiжненi красками, зарисувалися перед її очима вже з першої висоти: чорна полоса гранiтiв, i сiра пiскового каменю, i жовта пустиня, й зелений управний простiр Вадi-Феррану. А далi пребагатi в закрути долини мiж незлiчимими горами i вижинами, безмежна й оком необнята Пустиня Мандрiвки аж до далеких-далеких височин Петрасу, до гiр мiж Нiлем i Червоним морем - кожда з них у властивiй собi красi i величi виразно виступала в прозрачнiм чистiм повiтрi. Нiхто не почув вiд дивної жiнки падишаха нi словечка жалю, хоч одяг на нiй скоро подерся i звисав шматами i хоч руки мала болючо й до кровi подертi кiльцями ростин у диких дебрах Джебель-Сербалю. Провiдники раз у раз оглядалися на неї, чи не скаже вертати. Але помилялися до кiнця. Султанка йшла дальше в дикi вертепи Сербалю, хоч i бiла сорочка її вже також була подерта. Держалась лишень щораз бiльш оподалiк вiд мужчин i йшла завзято дальше на найвищий верх святої гори Мойсея, вiддiлений вiд iнших верхiв її глибокими пропастями. Пiд самим шпилем казала всiм задержатися й сама-одна вийшла на нього. Пiзно вночi вернула зi сторожею до Перли Синаю й до краю втомлена лягла пiд тамарисками, дивними деревами, що дають манну, якою Бог кормив свiй нарiд у пустинi. Дерева тi мають дуже делiкатну кору. Вона, проколена одним родом насiкомих, видає у зранених ними мiсцях каплини, подiбнi до меду i чистi як кришталь. Вони вiдпадають, тверднуть i надаються до харчу. Султанка Роксоляна вiдпочала кiлька днiв i вилiчилася з ран на руках i ногах. А тодi заявила, що хоче ще вiдвiдати Синайський монастир християн, положений високо в неприступнiм мiсцi мiж бiлою горою Мойсея i чорним Джебель-Аррiбом. Та тепер уже нiщо не дивувало нi бедуїнiв-арабiв, нi солдатiв султана. Скоро свiт рушили з нею стрiмкою стежкою. А коли стежина ставала вже дуже стрiмка, взяла султанка звiра за поводи i пiшки йшла перед ним, додаючи йому вiдваги. З молитвою до Аллага на устах iшли за нею побожнi мослеми. Праворуч i лiворуч пiдносилися височезнi, прямовиснi стiни з гранiту в дико-фантастичних формах, бо й гранiт вiтрiє у безвiстях вiкiв, i нема нiчого вiчного, опрiч духа Божого i його частинки, яку Бог вдунув у людей на образ i подобiс своє. По якiмсь часi походу вгору побачила оточену горами рiвнину Ер-Рага зi скалистою височиною Ес-Сафсар при її кiнцi. У страшнiй величi показалися її очам незабаром незмiрнi гранiтнi маси двох, майже до небес високих, червоно-брунатних скельних стiн. А коли перейшла ту страшенну челюсть, створилася перед нею лагiдно пiднесена долина Етро, по-арабськи Вадiед-Дер, з горою Арона[88]. А далi шлях до високо положеного Синайського монастиря. Стоїть самотнiй, на широкiй долинi, у пiвнiчно-схiдного пiднiжжя гори Мойсея, збудований як крiпость. У камiннi перед тисячем лiт вкованi три тисячi сходiв провадять туди, наверх. Тут знов кiлька днiв спочивала султанка i п'ять разiв на день молилася, лицем обернена до Мекки... А потiм пiшла Вадi-Гебраном у полуднево-захiднiм напрямi, до чистого як кришталь жерела, бiля котрого росте непроходима гуща тамарискiв i диких пальм. Сiенiт i базальт довкруги. Але скелi ставали помалу щораз меншi. Вже виступали округлi каменюки i пiсок, щораз то кращий i мiлк