що ми в iнститутi все одно, що в унiверситетi. В нас тiльки не достачає медицини та юриспруденцiї, а решта зовсiм, як у вас! - А то хiба ж не значна рiч, медицина та право? Чом би пак жiнкам не бути медиками й юристами? - Навiщо? - спитала Ольга, котрiй в iнститутi й на думку не спадало, що є на свiтi багато сирот i бiдних дiвчат, котрi були б радi шматковi хлiба. - Сказати правду, я вперше оце чую, що iнститут все одно, що й унiверситет, - сказав Радюк. - Атож! Ви так i думайте! Ми всi такої думки. Всi нашi iнститутки так думали, - сказала Ольга, - нам i Турман так казала. Радюка дуже вразила така висока думка в iнституток про свiй iнститут, що вважали це питання за непотрiбне, бо розв'язували його аж геть-то просто й немудро! - Як на мене, то я зроду не схотiла б служить нi в канцелярiї, нi в школi! - промовила Ольга, пригадуючи науку Турманшi. Ользi здавалось, що кожна порядна панна повинна скiнчить iнститут, а потiм вийти замiж за гарного й багатого жениха, а потiм згорнуть руки й нi за що не думать. Радюк почав прощаться й просив Ольгу швиденько прочитать новий журнал, бо ще багато читальникiв дожидає тiєї книжки. - Я дуже люблю цi книжки, але французькi романи багато цiкавiшi й кращi од цих. У нашої Турман була повнiсiнька шафа романiв, та все золотообрiзних! Хоч вона нам i забороняла читать їх, але ми вмiли доставать з її шафки! - казала Ольга чваньковито. Радюк замовк i задумавсь. - От якби ви достали нам французьких романiв! - промовила Ольга до Радюка трохи згодом. - Добре, достану. - А я вас давно бачила! - промовила Ольга. - Тiльки не знала, хто ви такий. Чи пам'ятаєте, як колись у Шато впав шар на публiку? Я тодi саме тiкала по стiльцях i якраз скочила проти вас. Чи не зачепила я тодi вас або чи не настоптала вам на ноги? Ольга смiялась, i Радюк смiявся, згадуючи той випадок. Вiн був невимовне радий, що Ольга його примiтила тодi й пам'ятала про його. Вiн догадувавсь, що Ольга вподобала його, i серце його дуже закидалось в молодих грудях. I батько, i мати, i дочка - всi дуже ласкаво розпрощались з Радюком i просили не забувати їх i частiше одвiдувать. "Дуже молода й трохи чваньковита Ольга, - думав Радюк, вертаючись додому, - буду я приносить для неї науковi книжки, то, може, трохи розiв'ю її. Вона має добрий природний розум, тiльки мало має наукової просвiти i вже аж надто носиться з своїм iнститутом, мов старець з мальованою торбою". I Радюк думав, сидячи в своїй хатi, що було б дуже добре, якби його жiнка була й гарна, до того ще й розумна i не цуралась наукової книжки, щоб з нею можна було поговорити про щось вище, нiж бали, танцi та моди. Йому тепер здавалась будуща жiнка якимсь товаришем студентом, розумним i просвiченим, котра стояла б з ним нарiвнi розумом, просвiтою, а найбiльше - поглядами й пересвiдченнями. "Вона буде такою! Вона має доволi розуму! А я її розiв'ю, наведу її на розум! - так марив молодий хлопець в своїй тихiй хатинi. - Тепер пiдуть екзамени; менi буде нiколи. Я буду її забавлять тим часом французькими романами, коли вже вона має до їх великий потяг. А пiсля екзаменiв я буду давать їй легшi критичнi книжки на сьогочаснi руськi й заграничнi повiстi, потiм принесу їй дещо наукове, поважнiше. Я згодом колись доведу її своєю розмовою до пуття. Вона стане моїм товаришем i другом, рiвним зо мною просвiтою й любов'ю до рiдного краю, до рiдної мови". Так думав Радюк, никаючи по своїй хатинi од кутка до кутка, i перед його думкою пишалась, як весняна рожа, молода дiвчина. Вiн i досi нiби чув її голос. Тi рiднi, смутнi й глибокi мелодiї й тепер ще линули в його серцi, бо їх спiвали чудовi уста, за котрi вiн був би ладен оддати своє живоття. Другого дня вiн побiг до магазину, достав один французький роман, ледве дiждався вечора, вхопив той роман, узяв кiлька українських пiсень, заведених у ноти його ж рукою, i побiг до Дашковичiв. Переступивши порiг, вiн почув у другiй кiмнатi знайомий хлопчачий голос й одразу впiзнав голос Кованька, свого товариша. Кованько щось розказував голосно й весело, мiшаючи слова пополовинi-з смiхом. В Радюка очi стали смутнi. Вiн сливе вбiг у ту кiмнату й побачив Кованька на софi поруч з Ольгою. Коло їх сидiла мати. Радюк привiтався до всiх i подав руку Ользi. Вона почервонiла. - Я принiс вам роман, котрого ви, мабуть, ще не читали. А то i українськi пiснi! - промовив вiн i подав Ользi й роман, i пiснi. Радюкове око впало на стiл. На столi перед Ольгою лежала книжка якраз така завбiльшки, як принесений роман. Вiн угадав, хто принiс той роман, i, по якимсь негаданим причинам, якраз той самий, що вiн тiльки що подав Ользi! - Трошки опiзнився, бра! - промовив до його Кованько й показав свої лопатнi з-пiд губiв, смiючись якось нiби зубами. Радюк почервонiв, потiм зблiд, потiм знов почервонiв. Мати все те бачила й почала розмову, щоб забавить молодих людей i одвести їх думки од тiєї книжки. Але вона нiчого не вдiяла: Радюк сидiв мовчки, а Кованько все показував свої широкi зуби, трохи жовтi коло ясен. В Радюковому кружку товаришiв один Кованько не згоджувався з гадками й мрiями iнших. Вiн мав звичай трохи смiяться над усiм, за що розмовляли молодi студенти, зводив все поважне на легкий жарт, був зугарний у всьому зараз знайти комiчне, смiшне, повернувши його на якийсь смiшний бiк. Вiн був родом з самого Києва. Його батько був простий необтесаний купець, не дуже багатий; вiн мав свiй завод мила й лойовий свiчок, мав свою крамницю. Кованько з усiх сьогочасних iдей вхопився до самих практичних i матерiальних. Все, що було вище од практики, од користi, всi вищi iдеї вiн вважав за непотрiбнi, за пустi. Вiн зрiс мiж середнiм київським мiщанством, де ще не втратилась народна мова й нацiональнiсть, але де не було тiєї народної поезiї, того пишного й симпатичного духу щиро народного, пiснi й думи українського села. Кованько не пристав щирим серцем до народностi й усе трохи глузував над тенденцiями Радюка й iнших товаришiв, бо не втямив їх. Вся цiкавiсть Степанидиного язика нiчого не вдiяла. Радюк сидiв мовчки. Кованько силкувався його зачепить i все говорив нiби сердито, навiть з злiстю. - Чи не проповiдував пак вам Радюк яких-небудь дуже високих сьогочасних iдей? - спитав Кованько в Ольги, зачiпаючи Радюка. - Нi, я не чула нiякого проповiдування, - одказала Ольга й засмiялась. - Коли вiн вам не проповiдував, то, певно, швидко почне проповiдувать, щоб напутить вас. Я й знаю i вгадую, про що вiн буде проповiдувать! А хочете, щоб я сказав? - Про мене! хоч i скажiть, - промовила Ольга. - Менi здається, лучче будлi-що проповiдувать, нiж пiдiймать на смiх те, чого й сам добре не второпав, - сказав Радюк нiби до стiни або до дверей. - Ну-бо! вставай i проповiдуй! Ольга Василiвна, мабуть, нiколи не чула в iнститутi таких апостолiв. - В нас, в iнститутi, нiяких апостолiв не було! - одказала Ольга, смiючись. Радюк ледве всидiв. Вiн був сам не свiй. йому чогось здалося, що Кованько вже жених Ольжин i без сорому глузує над ним. Тим часом Ольга простягла руку до двох романiв, що лежали рядком на столi, i взяла в руки той, що принiс Радюк. В Радюка ввесь смуток одiйшов од серця, i надiя знов засвiтилась в його душi. - Коли хочете, то я вам скажу, про що буде Павло Антонович вам проповiдувать. Вiн казатиме вам, що вам треба служить в канцелярiї або вчиться в унiверситетi й зайнять потiм кафедру; що вам треба спiвать сiльських пiсень, вбираться в плахту, треба вивчиться грати на лiрi, котра повинна згодом стать на мiсце теперiшнiх фортеп'янiв. - О, вибачайте! Я нiчого такого не чула од Павла Антоновича! - промовила Ольга. - Потривайте, потривайте! Це ще не все! Радюк приноситиме вам юридичнi книжки, фiлософiю Гегеля, потiм буде три днi й три ночi поспiль товмачить про баштанника Ониська й його поезiю, а потiм буде намоторювать вас, щоб ви самi вивчились писать українськi вiршi. Ольга й її мати смiялись. - Я нiколи не писала вiршiв i, певно, не буду. Що це ви верзете, Кириле Петровичу? - сказала Ольга, смiючись. Радюк ледве мiг усидiть на стiльцi. Переднiше, в кружку своїх товаришiв, вiн не дуже вважав на Кованьковi жарти, бо мав їх за жарти молодого веселого хлопця, ладного все життя i все обернути на жарт i на смiшки, щоб тiльки було з чого пореготаться. Але тепер, в домi поважного чоловiка й перед очима милої особи, йому тi жарти доходили до самого серця. - Почекайте! Це ще й нiчого б! Але потiм Радюк буде намовлять вас одягтись в плахту, в мережану сорочку i взутись в червонi чоботи, бо вiн i сам одягається в свиту й кожух... - Тобi й сорому нема! - тихо промовив Радюк. А Кованько, не вважаючи на те, знов протягував свою карикатуру - Чи ви пак знаєте, що нашi студенти тiльки й думають, як вони житимуть в курiнях на баштанах i як їх жiнки носитимуть їм обiди з дому, як вони будуть орать однiєю рукою, а другою книжку держать, а третьою писати докторськi дисертацiї... - Бог зна що ви говорите! - сказала Степанида Сидорiвна. Їй стало шкода Радюка, над котрим так глузував Кованько, бо вона постерiгала причину того кепкування... - Якби це ми були вдома, а не в гостях, то я б i тобi намалював твiй iдеал i твоє iдеальне життя на заводi, - сказав Радюк, - та нехай навпiсля. А твiй iдеал вийшов би, мабуть, не такий поетичний, хоч, може, й достоту такий смiшний. Кованько замовк, неначе води в рот набрав. Щоб як-небудь перервать ту негарну розмову, мати попросила всiх до зали. Тiльки що вони всi ввiйшли в залу, Ольга одчинила рояль i, нi на кого не вважаючи, смiливо й голосно заспiвала українську пiсню: "Ой, полину, полину - добувати талану!" Та пiсня була одповiддю й протестом проти Кованькових жартiв. Кованько зараз зрозумiв це, бо замовк i задумавсь. Його великi губи закрили зуби, а повнi й довгi щоки аж одвисли вниз. Радюк наче ожив i повеселiшав. Вiн зрозумiв серцем, до чого стосувалась та пiсня, про котру нiхто Ольги й не просив, про котру нiхто й не згадував. Тим часом на голос пiснi дочки вийшов з кабiнету батько. Дашковичеве лице почало дуже старiться, i не так старiтись, як в'янути й морхнуть од сидiння й безсонних ночiв. Дашкович привiтався до Радюка й до Кованька й розпочав розмову з Радюком, вважаючи на його, як розумнiшого i бiльше нахильного до поважної розмови. - Думаючи не раз про свiй народ, я дiйшов до такої гадки: щоб зрозумiть його свiтогляд i постерегти його будущi фiлософськi принципи, треба роздивляться на наш народ не як на народ, одрiзаний од сiм'ї iнших народiв, а доконче вкупi з iншими народами, котрi йому рiднiшi, котрi ближчi до нашого народу по прикметах плем'я, мови, вiри i т. д., - так говорив Радюковi професор. - А певно так! - ледве обiзвавсь до його Радюк, а сам усе поглядав у той куток, де сидiла Ольга й Ковакько. - I я тепер маю думку роздивиться на свiтогляд цiлого слов'янського плем'я i потiм вже приступить i до свого народу. - I я так думаю, - притакував Радюк, хоч вiн в той час нiчого того не думав i навiть не второпав, за що говорив йому Дашкович. Вiн бачив, що Кованько сiв близесенько коло Ольги, розказував щось смiшне, бо й Ольга смiялась до його. А Дашкович, як на тотеж, все розвивав та розвивав перед ним свою теорiю, радiючи, що знайшов вважливого слухача. Радюк слухав, а його очi все тягло туди, де жартував Кованько, дуже радий, що Радюк попався Дашковичевi. Його очi роздвоювались, бо вiн все дививсь i на професора, i на бiлу Ольжину шию, де блищало проти свiтла прозоре вушко, де малювався її чистий профiль проти свiтла. Радюк вже й не слухав Дашковича. Кров кинулась йому до голови. Сам професор, запримiтивши невважливiсть Радюка, перестав розмовлять. Тiльки що подали чай, як у залу одчинились дверi i в свiтлицю увiйшла Марта Сидорiвна з дочкою. Вони обидвi держали в руках якусь роботу й прийшли нiби на оденки, ненароком, по-сусiдськiй. Але було не так: Марта Сидорiвна, побачивши свiтло в вiкнах зали, постерегла, що в Дашковичiв є гостi, i, взявши дочку, пiшла з нею до сестри. Степанида Сидорiвна зараз зрозумiла те, бо якось знехотя привiталась з сестрою й з небогою. - Чи всi здоровi? - спитала Марта. - Як бачиш, усi! бо всi тут i сидимо. Хiба ти що чула? - одказала Степанида Сидорiвна. - Нiчого не чула, але думаю: дай, пiду побачусь! - Спасибi, що не забуваєте нас, - одказала Степанида. Катерина була убрана по-буденному, але дуже чисто. Вона зачесалась дуже гладко, i можна було примiтить, що вона звернула ввагу на свiй костюм, бо була убрана краще за Ольгу. - Чи не думаєте куди на вечiр? - спитала Степанида, поглядаючи на Катерину, котра навiть почепила дорогi золотi сережки. - Думали зайти, та вже не пiдемо, тут зостанемось, - Додала Марта Сидорiвна. Тiєї розмови сестер, пересипаної попелом i сiллю, нiхто не чув, i розмова стала спiльною й веселою. I Радюк, i Кованько залицялись до Ольги, до неї обертались з розмовою, до неї обертали жарти, а як не до неї, то до котрої-небудь матерi. Катерина сидiла, мов сирота. Вона ждала хоч одного слова, хоч одного погляду очей, i нi один не подивився на неї, не заговорив до неї! Вона побачила Радюка, дуже гарного хлопця, i не могла надивитись на його, одiрвати од його очей. "Ану, буду примiчать, чи подивиться вiн на мене хоч раз? Чи промовить вiн до мене хоч слово?" - подумала собi Катерина й почала слiдком водить очима за кожним рушенням його очей. Радюк говорив з Ольгою й не зводив з неї очей. Наговорившись з нею, вiн сiв коло Степаниди Сидорiвни й почав балакать з нею. Степанида Сидорiвна ласкаво та облесливо розмовляла з ним. Потiм Радюк почав балакать з Мартою Сидорiвною, котра так само стала вся добром i ласкою. Катерина думала, що вiн от-от промовить до неї слiвце, а вiн встав од стола й почав розмовлять з Дашковичем. Тодi вона почутила, що її здавило коло серця. Не тiльки ласкавого слова, навiть погляду очей його вона не пригорнула до себе. Вона бачила, як його чудовi очi майнули проз її лице; вона ловила його очi своїми очима, хотiла спинить їх на собi хоч на хвилину i побачила, що не мала тiєї сили чарiв. "Не ласкава доля до мене, - ледве заворушилась в неї така думка. - А чи я ж не така iнститутка, як i вона? А чи я ж не так граю й спiваю, як i вона?" Катерина ледве задушила в собi неприязне почування до своєї щасливої сестри в первих, бо добре знала, що й сестра тут нiчим не винна. Тим часом Марта Сидорiвна, не питаючись серця своєї дочки, думкою вже призначила Радюка Ользi, а для своєї Катерини рада була б узяти й не дуже гарного Кованька. Вона бачила, що од Катерини обидва паничi держаться осторонь, i промовила: - Ви б, панни, або заграли, або заспiвали нам, старим, а за вами, може б, заспiвали й паничi. Ольго! ти ж хазяйка. Починай! А за тобою, може, й другi насмiляться. Ольга була весела. Вона тiльки що наговорилась з милим, надивилась зблизька на очi, на брови, наслухалась досхочу його мелодичного голосу. Вона пурхнула до рояля й почала перебирать веселi вальси й мазурки, а потiм, дивлячись просто Радюковi в очi, заспiвала: "Ой полину, полину - добувати талану!" Ольга ще трохи пофантазiровала i встала. Катерини нiхто не просив, i кiлька хвилинок було в хатi зовсiм тихо. Її мати трохи вже сама не попросила її сiсти за рояль, як Кованько обернувся до Катерини й попросив її заграть. Катерина встала й якось без енергiї перейшла залу до рояля. В її тихiй, длявiй ходi виявлялась й обида, i смуток. Вона сiла за рояль; смутний мiнорний акорд сам пiдбiг пiд руки, i з-пiд її пальцiв полилась смутна мелодiя, дуже не припадаюча до молодого вiку. В тих мелодiях не чути було нi надiї, нi любовi, нi веселостi. - Яка гарна й смутна п'єса! - промовив Радюк, але не подивився на Катерину, та на Ольгу. То були першi слова Радюковi, що стосувались до Катерини. Вона почула, що тi слова вразили її в серце, але не щастям i надiєю, а нiби втратою надiї. Катерина трохи не заплакала й почала ще виразнiше виявлять в мелодiях своє невеселе почування. Її дума вся перелилась в мелодiї. Вона, не спиняючись, перейшла на українську думку й почала грати з душею. Катерина почула, що вона плаче в мелодiях, хоч не плаче слiзьми, i дала волю тим невидимим сльозам. Мелодiї лилися, неначе сльози, то iихо, то разом заливали всю залу й сповняли її. В трелях, здавалось, нiби тремтiло її серце, в тихих мiсцях вона нiби замирала, i знов виявлялись голоси плакучi то на вищих нотах, то на низьких, котрi гули i все стихали та стихали. Катерина знала, що вперше на вiку так грала, бо вперше на вiку постерегла, що не дано їй щастя-долi на землi безневинно, що її обминула доля. Вперше на вiку вона плакала молодою душею за втратою надiї на вище щастя на землi - на любов. Всi заслухались i нiби очамрiли од музики, всi мовчали. Навiть Дашкович перестав фiлософствувать про слов'ян i промовив: "Як же гарно ти, Катерино, грала!" Катерина встала од рояля, тихою ходою одiйшла й сiла коло матерi. Вона сама засмутилась i всiх засмутила. Всi неначе щось думали й мовчали, бо не могли опам'ятаться од впливу тiєї музичної думки, того плачу безталанної дiвчини. - Як ти засмутила нас своєю "Думкою"! - сказала Ольга, може, й не рада, що на її щасливе серце невесела мелодiя навела смуток i скаламутила почування першого щасливого кохання. Вже було пiзно. Радюк почав прощаться, а за ним i Кованько. Марта Сидорiвна з дочкою пiшла додому слiдком за ними. Ольга зосталась з матiр'ю й довго дивилась на обидвi книжки роману, що лежали рядочком на столi. - Котру книжку будеш читати? - спитала мати дочку. - Оцю! - сказала Ольга, осмiхаючись, i прикрила рукою Радюкову книжку. - I я так думала! Не знаю, як твiй батько думає? - Для батька, здається, за все це - байдуже! - сказала Ольга, смiючись. Тимчасом, як Ольга смiялась, Катеринi було зовсiм не до смiху. Вона вернулась додому й довго думала, сидячи за своїм роялем, її пальцi самi почали ту "Думку", котру вона недавно грала. Тi самi мелодiї викликали в її серцi те ж саме почування, тi самi думи, тiльки що передуманi. Вона любила щиро i знала, що любить без надiї, що для неї треба навiк забуть того, кого вона так дуже й щиро покохала, навiки задавити в серцi таке високе, таке миле щастя! Довго грала Катерина, сидячи за роялем, i дала волю своїм сльозам. Батько її вже спав, мати вешталась у другiй кiмнатi. Вона одна на самотi награлась i наплакалась, бо не знала, чим вона винна, що доля не дала їй таких чорних брiв, таких блискучих очей, якi мала щаслива Ольга. Тим часом почалися екзамени. Радюк думав, що його кохання буде заважать, i боявся, що не буде на екзаменах мати поспiху. Але вiн помиливсь. Нiколи вiн не почував в себе стiльки завзяття, стiльки охоти до науки! Здавши дуже добре екзамени, Радюк думав зостаться в Києвi при унiверситетi. Але такого мiсця тодi не було. Радюк мусив напитувать собi мiсця в губернськiй канцелярiї. йому трапилось навiть добре мiсце; i в тiй сферi його ждала непогана кар'єра. Напитавши мiсце, Радюк зараз-таки написав до батька. Вiн писав, що дорога скатертю стелиться перед ним, що доля його збирає колоски на багатiй нивi. Вiн згадував в листi й про Ольгу, хвалив її, не знаходив слiв, щоб похвалити її. Лист дихав таким щастям i такою любов'ю, то батько сам нiби вдруге почав жити минувшим, а мати аж заплакала на радощах. "Сподiваюся, тату, що моя Ольга вишиє менi навiть таку мережану сорочку, яку ви бачили колись на менi", - писав син до батька. Маючи Ольгу за свою наречену, Радюк почав марить про те, щоб подiлиться з нею добутим знанням. Перший час гарячого кохання вже минув. Йому здавалось, що любов, не слiпа, не животинна, а людська й розумна, повинна змiцниться чимсь трохи вищим, повинна одуховнитись однаковiстю поглядiв, пересвiдченнiв, рiвнiстю обох в науцi й розвитковi. Скiнчивши свої справи, Радюк зайшов до Ольги, щоб одiбрать од неї деякi свої книжки. Йому здавалось, що настав час однести для неї дещо краще од романiв. Вiн однiс Ользi наукову книжку. Радюк просив перечитать її до того дня, в котрий мали збираться до Дашковича студенти на вечiр. Ольга розгорнула книжку й почала читати. Вона думала знайти там щось таке, що стосувалося б до її любовi. Читаючи романи й повiстi, вона все ставила себе на мiсце молодої героїнi, а Радюк доконечне займав мiсце молодого щасливого героя в її думках. Вона думала знайти щось таке й в тiй книжцi. Дуже легка мова й поетичний колорит трохи втягував її в читання. Перегорнувши кiлька лисгкiв, вона почала нудиться й згорнула книжку, позiхнувши двiчi разом. Настав вечiр. Ольга знов розгорнула книжку й почала читаїи, але, не звикши до наукових книжок, вона швидко втомилась од напружування своєї голови. Та книжка пригадувала їй лекцiї, котрi огидли їй ще в iнститутi. Ольга позiхала, плющила очi так, що аж сльози виступили на її очах, i перестала розумiть, до чого все те стосувалось. А тим часом вона знала, що Радюк вже безпремiнно заговорить з нею про те капосне писання. Пригадуючи те, що прочитала, вона ледве згадувала п'яте через десяте й кинула книжку на стiл. - Що буде, то буде, а вдруге читать не буду! - промовила голосно Ольга, позiхнувши. Коли це в кiмнату вбiгла Катерина i вхопила ту книжку, що лежала напохватi. - Що це ти читаєш? - спитала Катерина. - И сама не знаю, що читаю! Це менi накинув Радюк. - Дай менi! i я прочитаю. - Бери, голубко, читай, та й менi розкажеш i розтовмачиш, бо я стала така лiнива, що аж сама собi дивуюсь, - сказала Ольга. Катерина вхопила книжку й побiгла додому. Вона зараз сiла й прочитала всю "од дошки до дошки". Швидко настав i вечiр у Дашковича. Студентiв зiбралося мало, що аж Ольгу дуже вразило те, що на той вечiр зiбралось дуже мало студентiв, багато менше, нiж збиралось колись переднiше. Дашкович тепер постарiвся й дуже змiнивсь. Вiн тепер зовсiм звернув на iншу стежку й почав забувать свої Сегединцi, свiй народ, свою лiтературу й чогось вчепився до чистої науки та до слов'ян, неначе в їх було все щастя України, все щастя українського народу. Тимчасом, як Дашкович балакав з студентами, котрi вже слухали його розмову бiльше якось офiцiально, щоб не скривдить професора, Радюк пiшов до Ольги й почав розмовлять з нею за ту книжку. Ольга почервонiла, як мак, i все одбувалась загальними фразами, хвалила гарний стиль, поетичнiсть писання, його правдивiсть i говорила все те, що може сказать кожний чоловiк, не читавши книжки, але знаючи, за що там написано. Радюк догадавсь, що вона або зовсiм не читала книжки, або тiльки переглядiла. Ольга так нудилась од тiєї розмови, що Радюк замовк i задумавсь. Тодi Катерина почала вмикуваться в їх розмову й заговорила дуже розумно. Радюк пiдвiв на неї очi. Катерина побачила, що його очi заблищали, дивились на неї прихильно, i душа її взрушилась, як птиця, пiд його поглядом. Вона так близько сидiла коло його! Його очi так близько свiтились коло її очей! А Радюк знов одхиливсь од неї й почав безперестану верзти Ользi ту нiсенiтницю, в котрiй так багато тями тiльки для того, хто її говорить або слухає. Радюк почув, що сила тiєї животинної любовi, котрої вiн так не поважав, тепер задля його стала вище од усякої iдеальної, духовної, високої любовi. Вiн почував, що в той час для його молодого серця сила чорних очей i свiжих уст була дужча од самої вищої просвiченої любовi, хоч би вона була любов'ю янголiв неба! Тим часом мiж Дашковичем й одним палким чорнявим сербом почалась дуже цiкава спотичка. Дашкович якось ненароком зачепив нацiональну честь сербiв: не похвалив Сербiї. Опришкуватий серб так i спалахнув, як порох, i почав сливе репетувать. - Ми не нiкчемнi! Ми не дурнi, хоч ми й побитi ворогами! Ми не оступимось од своєї нацiональностi нiзащо в свiтi! - репетував молодий палкий серб i схопився з мiсця. Його очi нiби горiли; руки складались в кулаки. Вiн кричав та приступав все ближче до стола. Дашкович устав i собi й не знав, що й почать, викликавши таку мару. - За честь свою, за честь свого народу й нацiональностi ми ладнi тричi вмерти! Ми не попустимо, щоб з нас хтось кепкував i глузував! Ми ненавидимо наших ворогiв туркiв за те, що вони гнiтили нас i потоптали нас ногами! - аж верещав серб, i його здоровi очища страшно блискали. Ввесь вiковiчний гнiт, вся ненависнiсть виявилась в тому дикому поглядi його очей. - Ой, я боюсь! Який вiн став страшний! - промовила Ольга до Радюка. - Який вiн гарний! - скажiть лучче; дивiться, яким огнем блищать його очi; яка палка його розмова! яке завзяття, яка свiжа сила! Отакий не пiддасться ворогам! - сказав Радюк. В залi всi замовкли, тiльки дзвенiв голос палкого, аж трохи дикого серба. Професор стояв нi в сих нi в тих. Тим часом Степанида Сидорiвна, побачивши, що крикливий студент так присiкався до її чоловiка, прожогом кинулась на помiч. - Коли ви так поводитесь в моїм домi, то вибачайте на цiм словi! Степанида наступала на серба так суворо, з такими блискучими очима, що вiн втихомирився й почав оступаться назад. До неї на помiч прийшла i Марта Сидорiвна. Обидвi сестри так присiкались до молодого серба, що купа студентiв кругом його так i розсипалась по залi, неначе од куль з рушниць та гармат. Кованько торкнув лiктем Радюка й промовив: "От комедiя! Ото є на що дивиться! Дивись, дивись, як той серб роз'ярився! А Дашкович! їй-богу, в його душа тепер аж труситься. Славна комедiя! Є чим натiшиться. Iй-богу, часом за поганшу платять грошi". - Кованьку! перестань-бо дурiть по-школярськiй! - сказав йому Радюк пошептом. Радюк похопився одiйти од Кованька, бо його брав острах, щоб вiн часом i справдi не встругнув якоїсь школярської штуки. Тим часом гостi почали прощаться й вийшли з покоїв. Радюк зостався й довго ще балакав з Ольгою. - Чи принести вам ще якихсь книжок? Тепер вийшли дуже гарнi книжки по природних науках. Ользi дуже хотiлось сказати, щоб вiн бiльше не приносив їх, та вона того не сказала, i сам язик промовив, щоб вiн якнайшвидше приходив i принiс тi книжки. Радюк попрощавсь i вийшов на вулицю. Надворi все дихало нiби маєм. Вода в Днiпрi лиснiла проти зоряного неба. Надворi було поночi. Але за Днiпром на берегах горiло багаття й освiчувало щогли байдакiв: то бiлоруси варили вечерю. I на плотах по Днiпрi скрiзь блищали вогнi й одбивалися в тихiй водi. Радюк вийшов до Владимирового пам'ятника, сiв на схiдцях сходiв i задумавсь. По другий бiк тих сходiв манячила чиясь темна постать в поставi задумливого чоловiка й гармонiзувала з тишею. Тиха торжественна картина великої рiчки, освiченої вогнем багаття й зоряним, одкинутим в водi небом, навела на його багато дум. Будуще життя з Ольгою так манило його щастям! Здавалось йому тiєю, нiби й мертвою, рiчкою, де нiби й замерла вода з зорями, але в тiй рiчцi було стiльки живоття пiд тихим покривалом ночi! Стiльки живоття було заховано од людського ока пiд темним небом, де в тишi й темрявi стукотiв пульс невичерпної сили природи! Радюковi вперше прийшла думка об'явиться Ользi й заповiстить її про свою любов. Вiн трохи страхавсь Кованька. Йому здавалось, що Кованько недурно топче стежку до Ольги. Вiн i гадки й думки не мав, що Ольга не згодиться дать йому слово i що його мрiї розлетяться марно, як туман од вiтру. Забравши деякi книжки з гарними малюнками, Радюк побiг до Дашковичiв i застав дома саму матiр. Батька й Ольги не було вдома, вони пiшли на Хрещатик, на прогуляння. Покинувши книжки, Радюк побiг на Хрещатик, перебiг його од кiнця до кiнця, трохи не звалив з нiг кiлька панiв i дам i не знайшов Дашковича з дочкою. Вертаючись назад, вiн побачив чиєсь жовте лице. Мiж другими свiжими лицями те лице жовтiло, неначе стигла диня. Радюк впiзнав Дашковича. Швидко вiн угледiв i друге лице, молоде й свiже, як троянда: то була Ольга. Вiн привiтався до їх, i всi троє пiшли рядом. Радюк постерiг, що випала найлучча година об'явиться Ользi. Старий фiлософ не заважав нiтрiшки. Вже наближався вечiр, i народ цiлою валкою прямував до Царського садка, де щовечора була гулянка. Осiнь була тепла й суха, i всi неначе хапко хапались нагуляться перед холодами. - Ходiмо, тату, в Шато! - просила батька Ольга. - Куди там менi, старому, дибать! Що я буду там робить? - Будемо гулять. Ходiм-бо, таточку. Ви трошки провiтритесь i поздоровшаєте. Ми недовго там гулятимемо. Я покину й фейерверки задля вас. Старий Дашкович мусив йти в Шато на прогуляння. Вже музики грали, а публiка ворушилась по долинi, як комашня. Тераса ресторану була обсипана людьми. Перебiгши Шато, Ольга з Радюком пiшла на гору на велику алею. Старий професор, слухняний, як дитина, мусив на старостi лiт лiзти за ними на гору. Ольга не йшла, а бiгцем бiгла пiд гору, так що батько слiдкував тiльки очима за її рожевою сукнею й ледве встигав йти пiдтюпцем. Вони вийшли на велику алею; Дашкович так i впав на лавку, засапавшись. - Ви сiли, а нам хочеться бiгать! - сказала Ольга, смiючись. - Про мене, серце, й бiгай, тiльки дай покiй менi, старому, - сказав вiн, одмахуючись рукою. Радюк пiшов з Ольгою по алеї. Його душа була повна щастя, але непевнiсть все-таки дуже тривожила його. Випадок був такий добрий, що луччого трудно було дiждаться й сподiватись. Вони перейшли алею, звернули набiк i пiшли дорiжкою понад самими горами. Людей було все менше та менше. Якось знехотя вони обоє звернули з дорiжки й стали над самою горою, котра була перерiзана вузькою та глибокою долиною. По горi росли високi осокори та верби, а через вузеньку й глибоку долину було видко аж над самим Днiпром клапоть шосе, де манячили проїжджi й прохожi. Ольга не дивилась на Днiпро, на пишну заднiпрянську картину, та все дивилась в той глибокий яр, де по шосi миготiли люди, маленькi, мов ляльки, де котились вози й стукотiння од колiс одбивалось луною в обидва боки того вузького яру. Радюк мовчав, i Ольга мовчала, її щоки аж пашiли. Вона очевидячки чогось ждала. Радюк оглянувся навкруги; по дорiжцi пленталась якась мiщанка. На шпилях подекуди сидiли люди по двоє, по троє. Недалечке од їх внизу на одному шпилi стояв якийсь високий пан, мов та статуя, i дивився на Днiпро. Постатi на шосi все ворушились, нiби в вертепi кукли. Радюк думав об'явиться прямо й просто кiлькома словами i не знайшов тих простих кiлькох слiв. Вiн почував, що його душа дуже стривожена, i ждав, поки вона трохи втихомириться. Вiн зирнув скоса на Ольжине лице; воно було рум'яне, але спокiйне; очi були спущенi на зелений яр, неначе в йому дiялось якесь надзвичайне диво. "Вона жде, вона жде!" - подумав вiн, i те слово сотню раз мигнуло в його думцi. Вiн взявся рукою за груди й почув, що в грудях у його ще не все заспокоїлось. Серце трiпалось, як пташка в клiтцi. Вiн задумав почать яку-не-будь розмову, доки стишиться в його душi. - Здається, й осiнь надворi, а зроду нiхто не дiзнавсь би, що тепер осiнь. Глянеш на небо, на Днiпро i подумаєш, що починається лiто, - тихо промовив Радюк. Ольга зиркнула на його своїми чудовими очима. I яка була краса в тих соромливих очах! В тих очах були нiби сльози, нiби мокра роса пригасила вогонь. Вона, певно, не того ждала од його й спустила очi. Внизу Днiпро був заставлений байдаками й барками. При березi коло Подолу стояли рядками здоровi дуби й берлинки, повнi жовтих i червоних яблук, кавунiв, груш. Кiлька дубiв i берлинок з кавунами простувало по Днiпрi до пристанi, а на пристанi, на соломi були накладенi цiлi гори кавунiв i яблук. Надворi було тихо; за Днiпром синiв бiр, котрий здавався ще синiшим пiд промiнням захо-дячого сонця. На тому темному фонi серед бору палало нiби полум'я: то сонце вдарило в усi шибки церкви далекого села. - Чи то пожежа? - спитала Ольга. - Нi! то сонце грає на вiкнах сiльської церкви, - сказав Радюк, i вони обоє знов замовкли. На другому кiнцi бору три банi церкви, освiченi сонцем, неначе три зорi висiли над чорним лiсом, а там десь далеко сонце потрапило в шибки бiдної рибалчиної хатини й зробило з тих тахлiв щире золото, неначе хто повiсив золотi щити серед темного бору. На рiчцi внизу коливались тихо байдаки, а вище, коло Подолу, стояв нiби лiс щогл. Якийсь спокiй був розлитий на свiтi. Природа нiби вже думала заснуть перед близькими холодами. I Ольга й Радюк задивились на ту картину. Вона їх заспокоїла. - Як тиха картина осенi, хазяйської й хазяйновитої осенi, наводить на мене думку про щастя тихої сiм'ї. I те щастя менi здається таке тихе, спокiйне, але пишне й чудове, як ця тепла й овощна осiнь, - промовив Радюк. Ольга подивилась на його очима й неначе чогось ждала. - Ви любите осiнь? - промовила вона. - А я найбiльше люблю весну. Скiльки раз я марила про тi острови Океанiї, де вiчно цвiте й не вмирає весна! Якби мене хто чудом перенiс на тi острови! Таким чудом, про якi розказує в казках Шехерезада. - Хто її не любить, тiєї весни, часу соловейкiв i квiток, але вона така коротка! А щаслива весна людини ще коротша, хоч пишнiша од весни природи. Ольга зiтхнула, а Радюк задумавсь. - От i моя весна, весна мого життя швидко мине, - знов почав говорить Радюк. - Я вже став мiцно на дорозi життя, вже втягла мене в себе та безодня моря людського життя. Я почуваю, що менi час жить щастям ширшим i вищим од щастя молодої пори весни; я почуваю, що менi вже час жити життям сiм'яка. Радюкiв голос все тихiшав i затрусивсь. Ольга слухала його, трошечки пiдвiвши голову й очi. - Ольго Василiвно! ви знаєте, що я людина нового поколiння i не вмiю говорить комплiментiв, завiрчуючи просту мисль в непростi слова. Я вам скажу просто й щиро: я вас люблю; я полюбив вас од того часу, як побачив вас. Менi здається, що я нi з ким не прожив би так щасливо в парi, як з вами. Скажiть менi щиро всю правду: чи любите ви мене? Чи пiдете ви за мене замiж? Я прошу вашої руки, i коли ви дасте згоду, то я буду мать щастя просити руки вашої i в ваших батька й матерi. Радюк пiдвiв очi. Ольга стояла перед ним червона й гарна, як квiтка. Вона вперше почула од хлопця такi слова й вислухала тi слова не так спокiйно й твердо, як вона собi уявляла. Ольга дивилась на його й мовчала. - Дайте менi, Ольго Василiвно, одповiдь та просто й щиро, як я вас просто й щиро спитав! - Я вас люблю. Я вас полюбила давно i полюбила, як нiкого так не любила... Але кажу вам просто й щиро, що я ще й не думала про замiжнє життя. Вона перервала свою розмову. - Чом же ви не думали? Може, я вам не сподобавсь? - сказав Радюк, i в його ледве стало сили промовить тi слова. Вiн ждав, що Ольга не те скаже; вiн сподiвавсь од неї згоди, а вона тим словом неначе громом вдарила його. - Я побачила вас колись давно в Шато, як вам вже казала. Я вас ще тодi полюбила. Потiм я почала вас забувать. Але як ви прийшли до нас на вечiр, я трохи не зомлiла як угледiла вас несподiвано. Я знов полюбила вас. - А тепер знов забудете мене... - ледве спромiгся вимовить Радюк. - А я вас люблю й нiколи не забуду, - знов сказав вiн i замовк, згорнувши руки на грудях. - Дайте менi часу подумать! Я була така щаслива в батька! Я ще така молода. Менi так добре жилося на свiтi, що я не мала й гадки про життя окроми од батька й матерi. Ми обоє молодi. Час наш не втече, як вода в Днiпрi. Дайте менi подумать, погадать, - сказала Ольга i вхопила його за руку, дуже здавила й потягла її до свого серця. Її лице, гарне, як перша макiвка на городi, потяглося слiдком за рукою до його. Вiн подумав, як близько од його було щастя i як воно тепер стало од його далеко! Тим часом на дорiжцi з'явилась якась немолода панiя. Ольга швидко покинула Радюкову руку й оступилась трохи од його. Вони обоє чули, як панiя наближалась, шелестiла одежею, як ступала ногами, чули кожний її ступiнь. Ольга знов втупила очi в зелений глибокий яр, де дзюркотiла з гори вода, збiгаючи ринвою мiж кущами та вербами пiд мiсток на шосi i в Днiпро. Вона нiби хотiла розпитать i вислухати пораду в тiєї тихої води, котра одним одна подавала голос серед тишi природи. Вона знов дивилась, як по шосi внизу нiби пересовувались люди, мов ляльки в вертепнiм театрi. А молодий Радюк все дививсь на чорний бiр, де то спахало полум'я сонця на вiкнах далекої церкви, то пригасало. Вже й та панiя пiшла собi давно, й шелестiння її ходи затихло, а вони обоє все дивились та дивились, неначе хотiли випитать в природи собi пораду. Радюк бачив, як згасло полум'я на вiкнах, як воно жеврiло на хрестi, потiм зачепилось на кiнчику хреста й тлiло, наче жарина, нiби якесь огняне око того чорного бору. Вiн все дивився на його, доки воно погасло, i думав, чи не хоче Ольга йти замiж за Кованька? Чи не має вона кого iншого на примiтi? I що станеться з ним, як вона одкинеться од його? I яка притичина могла б бути, коли вона любить його щиро, але про замiж i не думає. Довго ще вони обоє стояли мовчки й думали. Ольга дивилась i нiчого не бачила. На кiлька год молодша за Радюка, вона була серцем на кiлька год старша за його. Вона вже вмiла одрiзнять в своєму серцi любов, а в своїй думцi - замiжнє життя, i не могла вже йти тудою, куди повело б її серце. Вона сказала неправду, що не думала про замiжнє життя: вона давно думала i вже думала зовсiм iнакше. Не такого чоловiка для себе, який був молодий Радюк, вона часто уявляла собi в своїй дiвочiй кiмнатцi i навiть ще в iнститутi. Перед нею стояв тепер Радюк, правда, гарний, i молодий, i моторний, але не блискучий своїми чинами, своєю вартiстю в громадянському життi. На темний бiр спала ще чорнiша тiнь. На небi блиснула зiрка. Од Шато лились музичнi мелодiї; з-за дерева свиснула ракета, луснула й розсипалась м'ячиками всiх кольорiв веселки. В Шато шумiла гулянка. Проз Радюка й Ольгу пройшло багацько людей, цiлий веселий гурт. Кiлька осiб пролетiло верхом на конях. Все те перервало думу молодої пари. Вони обоє оглянулись на людей i помаленьку, мовчки, разом пiшли назад. - Мабуть, батько турбується, дожидаючи нас, - тихо промовила Ольга. - Мабуть, - одказав Радюк. I мовчки вони йшли, мов тiнi. Дашкович сидiв на тiй самiй лавцi, де вони його покинули. Вони прийшли й сiли поруч з ним, а вiн i не подивився на їх та все щось думав. Коло його так багато людей i сiдало, i вставало, що вiн мав їх за якихсь стороннiх людей. - Чи не час нам, тату, додому? - спитала Ольга в батька. - О! чи ви вже тут? А я вас жду та жду. - Ми вже давненько тут! Час нам додому. Мама нас, мабуть, давно жде. I всi вони встали й пiшли через Шато. Публiки в Шато було повнiсiнько. Здається, весь Київ хапався вдихнуть с себе останнiй раз тепле повiтря вмираючого лiта. На згiр'ї були наготовленi фейерверки. Але Ольга й Радюк i не думали зоставаться. Вони перейшли через Шато й попростували до брами. Нi Ольга, нi Радюк, нi Дашкович не чули навiть тiєї музики, що гримiла на весь садок, не бачили тих огнiв, що горiли на пригорках. За брамою Ольга почала прощаться з Радюком. - Одвiдуйте ж нас якнайчастiше! Не забувайте нас! Приносьте менi книжок, коли ласка ваша, - просила Ольга Радюка, не випускаючи його руки з своєї. - Буду приходить, коли ви дозволите, - промовив Радюк i пiшов на Хрещатик длявою, тихою ходою. Ольга пiшла з батьком на Подiл i цiлу дорогу коли б слово промовила до батька. Вона все думала за Радюка. - Де це ви длялись? Пiшли на Хрещатик, а досидiли трохи не до пiвночi! - такими словами стрiла їх Степанида Сидорiвна. - Ми були в Царському садку, - промовила дочка. - То це й ти волочився в Шато! - смiялась жiнка з Дашковича. - Та то нас затяг туди Радюк, i не так мене, як Ольгу. - Радюк? А вiн був тут недавно й принiс тобi, Ольго, якiсь книжки. То вiн таки знайшов вас? - спитала Степанида Сидорiвна. - Як пiшла Ольга з Радюком, то я сидiв, сидiв, все передумав, та й то обридло сидячи, - сказав Дашкович. - Чи не просив вiн часом твоєї руки? - спитала Степанида. Ольга вся почервонiла й зашамоталась. Вона