ба? - Дочка, пане генерал... Лариса Косач. Молодша сестра оцього, -Євецький показав на список, що лежав на столi. - Чим займається? Вчиться? - Нi. Квола здоров'ям, вчиться дома. Пише. - I що саме? Крамолу? - Поки що не доведено, але я обiцяю пановi генералу незабаром доповiсти достеменно. Знається з Франком. - Ого, пiдполковнику! - Новицький вийшов з-за столу, поклав на плече офiцеровi свою м'ясисту руку. - Чи не думаєш стати фiлологом? Така обiзнанiсть... - Лариса Косач вельми популярна серед студентської молодi, - вiв далi Євецький, - вона, виявляється, теж брала участь у заворушеннях. Новицький дивився на офiцера з легким подивом. Роздобути такi данi - треба неабияких умiнь. Генерал не без задоволення згадав свою розмову з пiдполковником тодi, пiд час бунту в унiверситетi. "Вiн таки вмiє дотримувати слова, - мiркував, слухаючи Євецького, i зрадiв несподiваному повороту думок. - А втiм, мої ж офiцери. Чи, може, виучки їм бракує або вимогливостi з мого боку?" Розчулений думками, Новицький навiть запросив пiдполковника сiсти. - Що ж, Борисе Трохимовичу, - всупереч правилам вiн iнколи, аби заохотити пiдлеглого, звертався i так, - все це похвально. Але... - покрутив олiвцем, - але це тiльки ниточка, початок. - Саме так, пане генерал, - поспiшив пiдтакнути Євецький. - А по ниточцi дiйдемо й до клубочка. - Отже, ти мене зрозумiв? - голос знову звучав офiцiально, сухо. - Дiй обережно. Цi, хай їм бiс, конспiратори таки вмiють од нас ховатися. Хоч би той же Петровський. Пiд самiсiньким носом... Добре, коли вiн так собi. А якщо це агент женевського центру? - Видно було, що iсторiя з Петровським глибоко засiла йому в печiнки. - Однак про що ми говорили? Ага. Сiм'ю Косачiв взяти пiд особливий нагляд. Яка твоя думка щодо цих? - Генерал кивнув на список. - Гадаю, -Євецький навмисне зробив паузу, обдумуючи та зважуючи всi "за" i "проти", щоб i тут його вiдповiдь сподобалася генералу, - гадаю... досить обмежитися... попередженням. - Вiн глянув на генерала i, не помiтивши на його лицi нi схвалення, нi заперечення, смiливiше (коли вже в них така конфiденцiйна розмова - чом не козирнути своєю винахiдливiстю?) вiв далi: - Справа давня, не варто, гадаю, зараз робити навколо неї шуму. Це одразу ж приверне увагу, викличе багато розмов. "Нi, вiн таки насобачився, цей Євецький. Даремно я його ранiше недооцiнював. Обдумав усе до дрiбниць... Нiчого не скажеш". Проте, щоб усе-таки показати свою зверхнiсть, Новицький мовив: - Знов лiберальничаєш, пiдполковнику? Дивись... - Гадаю, не промахнуся, пане генерал, - виструнчився офiцер, вiдчуваючи, що розмова закiнчилася i йому належить iти. - Гляди, не передоручай нiкому, сам веди дiло. - Слухаюсь! Євецький крутнувся на мiсцi i прошмигнув у дверi, а Новицький знову пiдступив до вiкна. "З кожним роком важче i важче стає боротися. Органiзовуються гуртки, народжуються якiсь партiї, на бiк люмпенiв стають студенти... Хто б подумав? I навiть дворянськi синки та дочки. Хоч би цi Косачi. Чого їм?.. Нi, таки слабо ще притискуємо крамолу, панькаємося, замiсть того щоб гарячим залiзом випiкати цю заразу. А Євецький пропонує обмежитись попередженням. Пропонує, сто болячок йому в печiнку, i доводиться згоджуватися. Бо й самому ж невигiдно: коли багато репресiй - значить, багато й неблагонадiйних. Погано, скажуть, працюєш... Ще, чого доброго, запропонують вiдставку... А часи, видно, надходять безрадiснi. В Петербурзi страйки, в Москвi - так само, у себе тiльки й дивись, щоб не пiдсунули чогось такого, вiд чого потiм i кiсток не збереш. Як було з Дрентельном... Нi, Сибiр, каторга по них плаче. Невеселi думки перервав ад'ютант: викликали до канцелярiї Драгомирова. "Певне, знову буде вичитувать генерал-губернатор за безпорядки", - збираючись, невдоволено думав шеф київської жандармерiї. Євецький знав, що розмова з молодим Косачем чи Косачiвною бажаних результатiв не дасть, лише розпалить їхнi почуття, тому обрав за краще поговорити з матiр'ю. Ольгу Петрiвну було розшукано в редакцiї журналу "Киевская старина", де вона разом з iншими членами редколегiї працювала над першим українсько-росiйським словником. Безвусий унтер, який сповiстив її про виклик до канцелярiї генерала Новицького, не став чекати, поки панi збереться, щоб супроводити її, а, хвацьке вiдкозирявши, пiшов. Проте, виходячи з примiщення, Ольга Петрiвна помiтила його - унтер, нiби прогулюючись, походжав по алейцi бульвару i нетерпляче поглядав на дверi. Очевидно, йому таки не було байдуже, куди саме пiде спочатку Косачева, з ким розмовлятиме. Ольга Петрiвна вдала, що не помiтила його, розкрила парасольку - саме почав накрапати дрiбненький дощик - i, дочекавшись вiзника, поїхала в напрямку Думського майдану. Всю дорогу вона намагалася вгадати причини цього виклику i так i не змогла напевне їх визначити, хоч у думках вертiлася i Михайлова справа, i, чого в свiтi не трапляється, можливо, знову щось зв'язане з Петровським... Євецький зустрiв Косачеву чемно, вийшов з-за столу, злегка вклонившись, запропонував сiсти. - Я прошу панi вибачити за турботу, - вiн зробив невелику паузу, спостерiгаючи, як реагуватимуть на його слова, i продовжував тим же повiльним тоном, вiд якого Ольгу Петрiвну, пряму i вiдверту в розмовах, аж нудило: - Служба, нiчого не вдiєш! - Вiн розвiв руками, ступив кiлька крокiв. - Прошу вас, - не витримала-таки Ольга Петрiвна, - прошу вас пояснити, у чiм рiч? Євецький усмiхнувся одними лише очима i перейшов до справи: - Гаразд... Нам стало вiдомо, панi Косачева, що ваш син, Михайло Косач, студент унiверситету святого Володимира... Її здогадка таки була правильна, їм усе вiдомо. Отi червонi необачнi слова молодостi дiйшли до їхнiх вух. - ...був одним з органiзаторiв вечора збору коштiв, - закiнчив Євецький. Ольга Петрiвна нервово вiдкрила замшевий ридикюльчик, дiстала хусточку i витерла спiтнiлi долонi. Вони в неї завжди пiтнiли, як тiльки починала хвилюватися. - I що ж ви бачите в цьому протизаконного? - запитала в жандарма. - Але ж, вельмишановна панi, вечiр було заборонено... До того ж е пiдозра, що саме ваш син - слово честi, менi просто не вiриться! - був учасником негiдного вчинку щодо особи самого ректора. - Ну, пане пiдполковник, - образилась Ольга Петрiвна, - за все, що вам здається або може здаватися, нi я, нi мої дiти вiдповiдати не збираємось. У тому, що Михайло був того самого дня серед своїх друзiв, нема нiчого поганого. - Ну, а коли не тiльки син? - глянув спiдлоба Євецький. - Що ви хочете цим сказати? - Нiчого, як ви зводили зауважити, особливого. Я просто хотiв повiдомити панi, оскiльки вона, видно, не знає, що в унiверситетських заворушеннях брала участь i її донька... - Вiн висунув шухляду, глянув, очевидно, на захований там од стороннього ока папiрець... - Лариса Косач. - Дякую. Але моя дочка, хай буде вiдомо пановi, тяжко хвора. Вона майже нiкуди не виходить. - О! Не турбуйтеся, панi, - i в голосi Євецького почулися нотки iронiї, - нам вiдомо i це. Але того дня вашiй доньцi, бачте, полегшало i вона таки була бiля унiверситету. Зрештою, нам вiдомо також, - голос у Євецького потвердiшав, - що у вашiй квартирi часто збирається гурток, який iменує себе "Плеядою" i який переховує нелегальну лiтературу. Так он якi справи! Живе людина, радiє, сумує, а того й не вiдає, що хтось ревно стежить за кожним її кроком, нiби на клубок намотує всi її вчинки, щоб потiм вивернути отак i копирсатися в них... Леся, її кохана, нещасна донечка! Як сприйме все це Петро, що вiн скаже? Думки блискавично спалахували в головi, вiд них Ольгу Петрiвну кинуло в жар. Що дiяти? Мов чайка, над гнiздом якої закружляв яструб, Ольга Петрiвна шукала засобiв, щоб вiдгородити дiтей од лиха. Євецький, помiтивши її хвилювання, подав склянку води (чого доброго, ще зомлiє i доведеться отут з нею возитися). Косачева надпила трохи i заспокоїлась. - От що, пане слiдчий, - вирiшила й вона пiти напролом, - моїм дiтям нiхто не заборонив мати друзiв, зустрiчатися з ними, гуляти... I навiть побiля унiверситету. А в тому, що в мiстi непорядки, не їхня i не моя вина. Ольга Петрiвна пiдвелася, даючи зрозумiти, що не бажає далi вести цю мову. Встав i Євецький. - Як знаєте, панi Ольго, як знаєте... мiй обов'язок - попередити вас. - Я можу йти? - Будь ласка, прошу. - Вiн встав i поспiшив провести її до дверей. - Раджу все-таки не забувати нашої розмови, - сказав наостанок. Ольга Петрiвна не вiдповiла. Як тiльки переступила порiг i дихнула свiжим повiтрям, перед нею враз постали всi можливi наслiдки цiєї справи: i позбавлення Петра Антоновича служби, звiльнення сина, i переслiдування, якого досить зазнав брат Михайло, нарештi, втрата авторитету... Розмова Ольги Петрiвни з Михайлом i Лесею вiдбулася десь опiвднi, як тiльки Михайло повернувся з унiверситету, а ввечерi того ж дня "Плеяда" зiбралася в Судовщикових, на Лабораторнiй. Ганни Iванiвни якраз не було, вона поїхала на кiлька днiв до знайомих у Гадяч, i молодь, щiльно позачинявши дверi, задумалась над одним-єдиним: хто проговорився i що робити? Що робити? Це питання випливало з усього, що сталося, воно вимагало негайного вирiшення. - Михайловi i Лесi, я гадаю, на певний час треба вiдiйти вiд громадської роботи, - першим вискочив Слави нський. - Я певний, що Новицький нагородив би тебе за таку пораду, - одразу ж заперечив Михайло. - До речi, чи не ви, пане Максим, - вiн перейшов на "ви", - розбазiкали все це? Скажу вiдверто: на iнших у мене пiдозри немає. - Справдi, Михайле! - пiдтримав Зюма. - По всьому видно, що його робота. Славинський раптом почервонiв, навiщось зняв i почав протирати пенсне. - Parole d`honneur, - ледь чутно пробурмотiв вiн. - А ти по-нашому, - перебив Зюма. - Не розумiю, Михайле, навiщо так рiзко? - втрутилась Шура. - Спокiйний тон, Шуро, тут нi до чого. - Або чесне визнання, або негайно, як кажуть французи, а quarte diables - наполягав Михайло. Славинський почав плутано розповiдати, як недавно на вечорi в графинi вiн напiдпитку похвалився однiй дамi своїми демократичними зв'язками. Коли та не повiрила, вiн, хоч i шкодував потiм, назвав їй i гурток, i деяких його учасникiв, i навiть мiсце зiбрань. - Цього й слiд було сподiватися, - констатував Зюма. - Ради бога. Я пропоную порвати з ним раз i назавжди. - Пробачте менi, - промимрив Славинський. - Справа не в пробаченнi, - пiдвелася з м'якого глибокого крiсла Леся. - Доки ми не усвiдомимо, що робимо все це не заради сенсацiї, як розумiє Славинський, не од бездiлля, доти не зможемо чесно служити суспiльству. - Вона закашлялася, певне, од хвилювання, i попросила води. - Так от: в iм'я чого ми все це затiяли? Друзi сидiли мовчки, Славинський - знiтившись i втупивши додолу очi. - Говори, Лесю, - порушив мовчання Гамбарашвi-лi. - В iм'я правди, i волi святої, i щастя простих людей, - Леся сказала надто швидко, чiтко - видно, цi слова вже давно визрiли, не один раз повторювалися в думках. Славинський скоса глянув на Лесю i одразу ж опустив повiки. Не такою вважав вiн цю тендiтну панну, її миле, з виразом постiйного страждання лице, її поезiї лiричнiшi од цих сповнених бунтарства, полiтики слiв. Михайло замрiяно кивнув чубатою головою. Видно, його думки повнiстю збiгалися з Лесиними. - Що ж далi? - випустила хмарку цигаркового диму Шура. - Який же рiшенець? - А коли так, - вела далi Леся, - то однi ми нiчого не вартi... Так-так, Несторе, не дивись на мене докiрливо, без єднання з масами нiчого не вартi. Викаже якийсь пан Максим, перехапають нас, як коршак курчат, i все. Треба з робочим людом єднатися, готуватися до великої борнi. На цьому закiнчили. Сповненi почуття важливостi розпочатої справи, друзi вийшли на вулицю i незабаром загубилися у вечоровому натовпi. VI Бiльшiсть вечорiв проходила тепер при участi старших. Найчастiше бувала на них Ольга Петрiвна. На її вимогу засiдання переносили до Судовщикових, до Ста-рицьких, з приводу чого Михайло Петрович, або, як його, зважаючи на високий зрiст, "перехрестили" останнiм часом, Михайло Верстович, частенько кепкував. - Так це ж виходе, Ольго Петрiвно, нiби ви навмисне мiняєте явки, - жартував вiн. - От вам i виставлять нове звинувачення. - Киньте, Михайле Петровичу, менi не до жартiв, - сердилась Косачева. Проте не так-то просто було вгомонити веселого Старицького. - А сто чортiв їм в печiнки, - щиро зичив вiн, - щоб я ще й без причини журився. Михайло Петрович охоче дiлився з молоддю полiтичними новинами, запрошував на вечори цiкавих знайомих. Так було й цього разу: коли Михайло i Леся прийшли, у Старицьких уже сидiв Ковалевський з дочкою. Леся стрiчалась з ними й ранiше, у Судовщикових, але тодi близько не познайомилась, хоч i хотiла, бо чула про Миколу Васильовича чимало цiкавого. Недавно вiн повернувся з заслання, де втратив дружину, - не стерпiвши поневiрянь, вона отруїлася. Ранiше Ковалевський був учителем словесностi в Київському кадетському корпусiв а тепер живе з приватних урокiв. Микола Васильович знав багато поезiй напам'ять, особливо Шевченка й Некрасова, дуже любив декламувати. Проте поважали його не тiльки за це. Незабезпечений як слiд, вiн виступав органiзатором допомоги Драгоманову, вiд якого вiдреклися дiячi київської "старої громади", твердячи, нiби його дiяльнiсть за кордоном шкiдлива для українцiв. То була неабияка пiдтримка Драгоманову - не стiльки матерiальна, як моральна. Одного разу в Судовщикових Леся мала коротку розмову з Галею, дочкою Ковалевського. Ця гарна, запальна дiвчина, як виявилося, добре знає лiтературу. Вони домовилися зустрiтись, але ота iсторiя з викликом Ольги Петрiвни до Євецького стала на перешкодi. - От добре, що ти тут, - щиро зрадiла, побачивши Галю тепер. - Я навiть хотiла тебе розшукувати. - А ми, бач, догадливi, взяли й самi прийшли, - вiдповiла Галя. Поки молодь сходилась, Галя розповiла про свої мандри з батьками, про те, чим живе нинi. Виявляється, через батька вона має зв'язок з багатьма робiтничими гуртками, дiстає там нелегальну лiтературу. - Саме цього нам i бракує! - зрадiла Леся. Вони так i сiли рядочком: Леся, Галя, Людмила. Пiзнiше до них пiдiйшли Шура i меншi Старицькi. - Сьогоднi у нас вечiр читань, - повiдомив Михайло (за спiльною згодою вiн завжди головував на зiбраннях). - Кому надамо перше слово? - Гадаю, дiвчатам, - запропонував Зюма. - Одразу видно - джентльмен, - похвалив його Михайло Петрович. - Звичайно ж, так. - Почнемо з поезiї, - додала Шура. - Виступай, Лесю. Леся завагалася. - Що ж, сестро, на тебе падає вибiр, - заохочував Михайло. - Починай, Лесю, - просили друзi. Подякувала за честь, неспiхом ступила до столу, стала поруч Михайла, зiтхнула i враз гордо закинула голову. На шлях я вийшла ранньою весною I тихий спiв несмiлий заспiвала, А хто стрiчався на шляху зо мною, Того я щирим серденьком вiтала: Непевна ж путь, мiй друже, в нас обох, - Ходи! Шлях певний швидше знайдем вдвох. Вiрш захоплював щирiстю. Простими словами розповiдала авторка про свiй нелегкий, хоч ще й недовгий, життєвий шлях. Це була сповiдь перед власною совiстю, перед товаришами" перед майбутнiм. Коли я погляд свiй на небо зводжу - Нових зiрок на ньому не шукаю, Я там братерство, рiвнiсть, волю гожу Крiзь чорнi хмари вглядiти бажаю, - Тих три величнi золотi зорi, Що людям сяють безлiч лiт вгорi... "Знову братерство, воля, - думав Славинський. - Вона, видно, занадто кохається в полiтицi. Для справжнього митця це шкодить. Мистецтво є мистецтвом. А коли воно стає полiтикою - втрачає свою принаднiсть... Треба з нею якось поговорити - заради ж її таланту... Хоч, видно, це даремна буде розмова: вона - фанатик. От хоч би взяти щойно прочитанi рядки: Чи тiльки терни на шляху знайду, Чи стрiну, може, де i квiт барвистий? Чи до мети я певної дiйду, Чи без пори скiнчу той шлях тернистий, - Бажаю так скiнчити я свiй шлях, Як починала: з спiвом на устах! I чим тiльки тут захоплюватися? Яка тут поезiя?" - в думках дивувався Славинський, спостерiгаючи за присутнiми. Та все ж, щоб не бути бiлою вороною й не викликати нову неприязнь, пан Максим i собi спроквола заплескав у долонi. - Ну, знаєте, пiсля цього я просто не вiдважусь сьогоднi виступати, - шепнула Шура подругам. - Сильно, Лесю! - захоплено вигукнув Зюма. - "Бажаю так скiнчити я свiй шлях, як починала: з спiвом на устах! I поетично, i змiст глибокий... Ти, Шуро, - звернувся вiн до Судовщикової, - маєш рацiю. Я чув твою реплiку. - В такому разi нехай Лариса Петрiвна, - обiзвалась Галя, - прочитає ще дещо з своїх поезiй. - Чому менi така особлива честь? - заперечила Леся. - Нехай читають усi. Вона хотiла сiсти, але тут знову втрутився Михайло" - Е, нi, Лесю, так негоже... Воля бiльшостi - закон. Не змушуй чекати i ще раз просити тебе. Погляд її упав на Старицького - Михайло Петрович пiдбадьорююче кивнув головою. - Читай "Contra prem spero!", - пiдказав Михайло. - Це теж, друзi, новий вiрш... "Без надiї сподiваюсь!". Я написала його в тяжкi для мене хвилини... I знову розмiрене лунав Лесин голос, i знову в задумi притихли товаришi. Здавалося, то нiби їхнi думки, наче їхнiми болями жила ця слабосила юначка. "Чи то так у жалю, в голосiннi проминуть молодiї лiта?.." Хiба тiльки її хвилювало це питання? Хiба кожен iз них не виголошував у години життєвої скрути: Нi, я хочу крiзь сльози смiятись, Серед лиха спiвати пiснi, Без надiї таки сподiватись, Жити хочу! Геть думи сумнi! Здавалося, вона випитала в них заповiтнi думки, i от, будь ласка... голос її з кожним рядком Ось вона нiби з викликом. Читання надихало Лесю, мiцнiв, ставав виразнiшим. закiнчила: Так! Я буду крiзь сльози смiятись, Серед лиха спiвати пiснi, Без надiї таки сподiватись, Буду жити! Геть думи сумнi! "З неї таки вийдуть люди, - думав Михайло Петрович. - Уже, власне, вийшли... а скiльки впевненостi, волi, нiби це не хвора двадцятирiчна дiвчина, а велет". Леся скiнчила й стояла, мов чекала вироку товаришiв. А його не було й не було, навiть оплески, як першого разу, не зривалися, - тiльки мовчання й глибока задума. Зрештою Микола Васильович устав, пiдiйшов до Лесi i потиснув їй руку. - Спасибi, Лесю, - мовив стиха. - Надзвичайно. Чуєте? - звернувся до присутнiх. - Правильно сказав Франко: пiсля Шевченка й Некрасова я вперше стрiчаю таку сильну поетку. Хтось заплескав у долонi, всi одразу загомонiли. Тiльки Славинський сидiв нi в сих нi в тих. Пiсля Лесi так нiхто й не наважився читати. Микола Васильович, захоплений почутим i пiдохочуваний дочкою, погодився продекламувати щось iз Некрасова" - Коли вже Некрасова, то давайте про "неистового Виссариона", - запропонував Михайло. - Гаразд, - пристав на те Ковалевський. Белинский был особенно любим... Молясь твоей многострадальной тени, Учитель! Перед именем твоим Позволь смиренно преклонить колени! - Занадто високодумно! - не витримав Славинський, як тiльки Микола Васильович закiнчив. Всi оглянулись, i в тому поглядi було нiме здивування, запитання, на яке Славинський поспiшив вiдповiсти : - Нiчого дивного, панове. У Некрасова є справдi тальяновитi поезiї, альє й чимало в нього риторики, гольої польїтики. - Вiн повторив, злегка iронiзуючи: -"Тьi нас гуманно мислить научиль..." Виходить, не бульо нi Софоклья, нi Арiстотелья! - Виходить, пане Славинський, - рiзко обiрвала його Леся, - що ви так же погано розумiєтеся на античному, як i на сьогоднiшньому. Iнакше б ви знали, що iсторiя рухається вперед, що вона народжує новi протирiччя, новi iдеї... - Пан Максим, з усього видно, далекий од нашої полiтики, - додала, стримуючи хвилювання, Галя. Тиха i спокiйна, вона враз стала рiшучою, гнiвною - такою Леся бачила її вперше. - Joli , - вдавано спокiйно мовив Славинський i додав: - Я, панно Ковальєвська, переконаний, що польїтика не є доброю порадницею музи. - Wirkrich? - в тон йому iронiчно запитав Михайло. - Яке ж, по-вашому, покликання музи? - Природа, кохання, - зiронiзував Зюма. - Зiтхання, - докинув Нестор. - Годi-бо вам, - зауважив Старицький. - А менi здається, - Шура постукала цигаркою об попiльничку, - даремно ми напосiлися на пана Максима. Справдi, до чого вся оця наша розмова? Леся й Михайло переглянулися. Це було несподiвано. Шура, яка не пiдтримувала подiбних сентенцiй, - i раптом такий сюрприз. "А все це товаришування з отим паничем", - подумала Леся, а вголос мовила: - Десь там, у розкiшних вар'єте, в цигарковому диму та винних випарах, мораль пана Максима, хоч i не ним вона вигадана, була б сприйнята на "бiс", а тут... i йому неприємно, бо нема спiвчуття, i нам незручно... - De grace! - вигукнув Славинський. - Коли це серйозно, я можу залишити... - Ну навiщо так?! - поспiшила уладнати справу Шура. - Леся погарячкувала. - Анiскiлечки! - Char me! - схопився Славинський. - Аdieu! Вiн пiдбiг до вiшалки, схопив капелюха, абияк накинув його, вискочив, метнувши на Лесю недоброзичливий погляд. За ним поспiшила Шура. - Ну й нехай! - вiдрубав Михайло. - Я давно вiдчував неминучiсть цiєї розмови. - Вiн зачекав, поки всi вгамуються, i додав: - 3 усього видно, друзi, що будуть мiж нами й розходження, i суперечки. Дев'ятнадцяте столiття кiнчається, а нове народжується в муках, у борнi. I нам, не комусь iншому, бути її учасниками. - Дехто, правда, волiє переждати цей непевний час, - додала Ковалевська. - Поле, щедро засiяне Шевченком, Чернишевським, Некрасовим, починає потроху зеленiти сходами, - вiв далi Михайло. - I хоч палять його чорнi невблаганнi бурi - сходи щоразу буйнiшають. Час i нам уже одпи-хати свого човна, яке б там не було море. Може, ми попливем першi не дуже-то просто, але бiльше сорому сидiти, нiж блукати навiть. - Нам випадає доля першими пускатись до хвилевої пристанi у далеку плавбу. Хоч, певне, кiнця її ми й не побачимо, проте зоря нам ясно свiтить, i ми дамо тому човновi потрiбний керунок у далеку чудову путь. I вiн таки дiйде своєї мети. I тодi на щасливому березi згадають нас - перших керманичiв на великому морi великого дiла... Того вечора Ольга Петрiвна довго ждала своїх неслухнянцiв. А молодь гуторила. Вишневi вiти тяглися з саду, заглядали у вiкна, нiби прислухалися до тiєї розмови, мов сторожили її од поганого ока. VII Вiдень то й Вiдень. Зрештою, їй однаково. Аби здоров'я, аби одужання. Хоч надiї на це уже й немає, та вона ладна зробити все - не задля того, аби лиш не згинути, а щоб жити людиною, не скрипучим деревом, котре два вiки стоїть, та обидва без користi. От кiлька мiсяцiв провела в Криму, i хоч лiкарi категорично забороняли працювати, все ж писала, читала, листувалася. А тепер везуть її до якогось фон Бiльрота. Ну, що ж! Шкода тiльки мами. Скiльки вже вона, бiдна, натерпiлася через неї, а кiнця ж так i не видно. I чи буде вiн? Певне, аж тодi, коли скiнчиться все: i думи, i пiснi, i оцi щоденнi невiдступнi турботи. Однак смутку на серцi не було: вона якось уже звикла до свого нещастя i на диво спокiйно до нього ставилась. А цього разу була навiть весела. Ще б пак! Попереду Львiв, зустрiч з Франком, своїм хрещеним по лiтературi. Скiльки було в родинi про нього розмов! Постукують колеса, миготять за брудними вагонними вiконцями заснiженi полустанки, поодинокi деревця i дрiмучi лiси, а вона вже бачить в уявi наступну зустрiч, вiдчуває дружнi потиски рук... До Львова прибули опiвднi. Потяг до Вiдня iшов десь аж уранцi, i Ольга Петрiвна, здавши речi до камери схову, довгими сходами та переходами, вогкими тунелями подалася з дочкою до мiста. На щастя, бiля вокзалу трапився вiзник, i незабаром вони опинились у центрi. Львiв дещо розчарував Лесю. Хай i зима, i снiгу всюди понавалювало, але ж який вiн тiсний, якi в нього покрученi та вузенькi вулички! З розповiдей уявляла його просторiшим, вiльготнiшим, хоч i не таким, звичайно, як Київ - такого, мабуть, другого немає, - а все ж привабливим. А тут, власне, нiчого особливого. Хiба що височеннi костьоли, що повпирались у небо гострими довжелезними шпилями... От уже правду кажуть: до всього треба звикнути. Посковзуеться на легенькiй ожеледицi конячина, туго натягує вiжки вiзник, а мати з дочкою притулились одна до одної, заглибились у власнi гадки. - Об чiм ти задумалась, Лесю? Нехотя одводить погляд вiд перехожих, що снують тротуарами, i, збагнувши, про що її питають, одказує: - Про те ж, мамочко, що i ти. Вгадала? - Вгадала, - зiтхнула мати. - Я теж думаю про зустрiч... тiльки про ту, з Бiльротом. Леся на мить смутнiє, але одразу ж звертає розмову на iнше: - Альбома й забули взяти. - Та навiщо вiн? Гадаю, Iвана Яковича зараз менше всього цiкавитимуть твої поезiї, їх вiн уже читав. Просто познайомитесь. - Менi аж лячно. - А ти не думай про те. I знов мовчання. За якiсь пiвгодини машталiр зупинився коло старенької обкутої залiзом брами на вулицi Зиблiкевича, за котрою, у глибинi двору, виднiвся двоповерховий будинок. Брама була зачинена, поки Ольга Петрiвна розплачувалася, Леся шукала входу. - А ви, панночко, пройдiть он поза тим будинком, - пораяла їй якась бабуся, що саме проходила вулицею. Широка, розчищена вiд снiгу дорiжка вела просторим двором, а там розходилась на кiлька стежечок, - будинок мав щось два чи три входи. Косачевi зупинилися в нерiшучостi: куди йти? На їхнє щастя, однi з дверей розчинилися i кiлька хлопчакiв викотилися на подвiр'я. Ольга Петрiвна скористалася нагодою. - Це той вусатий? - переглянулися хлопчаки, коли Ольга Петрiвна назвала Франкове прiзвище. - Знаємо! Iдiть он туди. - Хлопчаки показали на коридорчик праворуч. Не встигли вони дiйти до будинку, як назустрiч вийшов середнього зросту чоловiк. - А я собi дивлюся: що воно за чужинцi блукають. Сюди ходiть, Ольго Петрiвно... Давайте вашi речi, обмiтайте ноги i швидше до хати, певне ж, замерзли. - Вiн забрав у Ольги Петрiвни валiзку, набиту яблуками та банками з варенням, якi та везла в подарунок Франковiй, i, загородивши своїми широкими плечима дверi, запитав: - А це ж хто з вами? Невже Леся? По всьому бачу - вона! - Не чекаючи ствердження, Франко тут-таки, надворi, обняв молоду Косачiвну, поцiлував у холодну, ледь порожевiлу на морозi щоку: - Отак, а то в хатi жiнка, чого доброго, ще й не дозволить цiлувати таку гарненьку панночку. - Вiн лагiдно усмiхався добрими розумними очима, жартував, аж поки не вийшла Ольга Федорiвна. - Та чого ж ти морозиш людей? - напосiлася на чоловiка. - Заходьте, будь ласка, - запросила. Оце й уся квартира, весь комфорт. В очi одразу впала скромнiсть, якщо не сказати - убогiсть житла: тiсна, з вогкими стiнами кухонька i трохи бiльша, затишнiша кiмната; лiжко, круглий стiл посерединi i другий - в кутку бiля туго набитої книжками шафи. Леся роздягалася i водночас непомiтно стежила за гостинним, енергiйним господарем, який одразу ж почав поратись бiля самовара. - Хоч би ж були листом сповiстили, чи як! Вийшли б зустрiти, а то... Куди ж воно годиться? - докоряла Ольга Федорiвна гостям. - Нiчого, добралися й так. Правду кажучи, ми все вагалися: куди його краще податися? Знов у Нiмеччину чи у Вiдень? - I Ольга Петрiвна почала розповiдати про доччину хворобу, скаржитися на лиху долю, яка так несправедливо з ними обiйшлася. - Та годi-бо тобi, мамо, - перепинила її Леся. - От-от! - пiдхопив Iван Якович. - А хвора, бачу, i вусом не веде. - Звикла вже, - мовила Ольга Петрiвна. - Ну, а що там нового чувати у ваших краях? Як ся має Петро Антонович? Усе ще воює за правду? - Ет, воювання його, - махнула рукою Ольга Петрiвна, викладаючи гостинцi. - 3 тими позовами та судами геть-чисто стратив своє здоров'я. - От i неправда, мамочко, - втрутилася Леся. - Коли б усi робили, як тато, то й лиха було б менше. - Еге, в Петра Антоновича, бачу, надiйний захисник. - Iван Якович пiдiйшов до Лесi i з якоюсь особливою цiкавiстю подивився на неї. - Лихо менi з ними! - скаржилась Ольга Петрiвна. - Вiрите, не можна нiчого сказати супроти: як вiзьмуться обоє, то хоч тiкай. Леся почервонiла пiд пильним Франковим поглядом i, сором'язливо опустивши очi, вела далi: - Коли всi будуть клопотатися тiльки власними болями - кiнця цьому лихолiттю i не чекати. Iван Якович при цих словах нетерпляче поскубував короткого рудуватого вуса. - Здається менi, Ольго Петрiвно, що ваш брат, а мiй добрий приятель Михайло Петрович Драгоманов помиляється: Леся таки знає життя. Що не кажiть, а знає. - Та не хвалiть ви її, - завважила Ольга Петрiвна. - А то ще загордиться. - Сказати правду про людину - пiдтримати її, - мовив на те Iван Якович. - I що ти за господар, Iване? - обiзвалась дружина. - Люди з дороги, промерзли, а ти з розмовою. Запрошував би краще до столу. - Маєш рацiю, Оленько, газда з мене абиякий... Та що я вдiю? З розумними людьми рiдко доводиться стрiчатися... А сiсти нам недовго. Подавай скорше на стiл. Ольга Федорiвна постелила настiльника, поставила самовар. Франко допомагав їй, жартував, хоча в поглядi його бiльше було задуми. Вiн принiс iз кухоньки майстерно вирiзьблену з дерева хлiбницю i обережно, щоб не впустити жодної кришечки, почав краяти хлiб. - Прошу, сiдайте, частуйтеся, - запросила господиня. - А чим частуватися? - перепитав Iван Якович. - Що то за частування без чарки? - Вiн вийшов на кухню i незабаром повернувся з невеличкою пляшечкою в руках. - Недавно в мене були земляки, то оце передали... Сливовиця на меду. - Вiн налив потрошку, сiв бiля Ольги Петрiвни. - За нашу стрiчу i за ваше, Лесю, здоровля. Та не встигли випити, як у коридорi зашарудiло. - Кого там бiг пiслав? Пождемо. Дверi широко розчинилися, i до кiмнати зайшов бородатий чоловiк. - Я так i знав, що це Михайла нечистий несе, - мовив Iван Якович. - Ну й щасливий же ти, Михайле: навiть чарка без тебе не п'ється... Проходь швидше, в нас гостi. Михайло мовчки роздягся, повiсив пальто i велику хутряну шапку - видно, вiн часто бував у цiй господi. - Добривечiр, - вклонився чемно. - Панi Ольга! - здивовано розвiв руками. - Якими вiтрами? В таку негоду... - Вiн у нас, - Франко показав на гостя, - щоби ви знали, мерзляк, - i додав, звертаючись до Михайла: - А поглянь лише, хто з Ольгою Петрiвною! Гiсть, помiтивши за столом дiвчину, запитав: - Ваша? - Атож. - Тодi - Леся... вгадав? - I сам поспiшив вiдповiсти: - Ну, звiсйо, вона... Леся, наша нова поетка! Високе чоло, бiляве личко - одразу видно Косачiв рiд. Ну, драстуйте, Лесю. Радий бачити вас у наших краях. - Вiн пiдiйшов, поцiлував Лесi руку, вiд чого та зашарiлася. - Це, Лесю, i е той самий Михайло Павлик, - пояснив Франко, - котрий так захопився вашими вiршами, що скоро зведе нанiвець усiх iнших поетiв. - Ай справдi! Чого варте оте сюсюкання деяких, навiть мужчин? - озвався Павлик. - А це ж сила! Послухайте: За правду, браття, єднаймось щиро. Єдиний маєм правий шлях, Єдину, браття, всi маєм вiру, Єдине серце у грудях. Покажiть-но менi, в кого з сучасних авторiв е такi рядки! - Павлик переможно подивився на присутнiх. - Мовчите? Тож-бо. - Я ж казав, - засмiявся Франко. Павлик присiв на вiльний бiля Лесi стiлець, охоче пiдсунув до себе чашку з чаєм. - О, та ви багато живете! Варення, сливовиця... - Спасибi, Ольга Петрiвна привезли, - вiдповiла Франкова. - Не вiрте їм, Михайле Iвановичу, - поправила Ольга Петрiвна. - Моє тiльки варення. У нас же, знаєте, все своє. Влiтку - що тої малини кругом, вишень, позьомок!.. Не полiнуєшся - на всю зиму вистачить. - Приїздiть до нас улiтi, побачите, - пiдтримала матiр Леся. - А й справдi, - звернувся до дружини Франко. - Поїдемо, Ольго. Вiдпочинеш на лонi природи... I я трохи одiйду од щоденного клопоту. - Тобi вже одразу i їхати, - докiрливо мовила Ольга Федорiвна. - Час уже своє що-небудь мати, не тинятися по чужих кутках. - Голос Ольги Федорiвни затремтiв, i Леся тiльки тепер згадала, як скаржився в своїх листах Iван Якович на поганий стан здоров'я дружини, на те, як її нервовiсть шкодить йому в роботi. А Ольга Федорiвна враз уся загорiлася, в очах заблищали сльози, в руках дрiбно затремтiло блюдце. Пробули довгенько. Приємно було сидiти у теплiй кiмнатцi. Зрештою Ольга Петрiвна встала, подякувала за гостиннiсть. - Лесю, ти, певне, побудеш тута, а я вийду до мiста, - звернулася до дочки. - Дещо треба докупити в дорогу. - Заждiть, i я з вами, - обiзвалась Ольга Федорiвна. - Авжеж, чому б тобi не прогулятися? - пiдтримав Франко. Жiнки хутко зiбралися i вийшли. Леся вiдчула себе якось незручно в чужiй кiмнатi. Вона пiдiйшла до шафи, але взяти звiдти нiчого не наважилася. На письмовому столi аркушi паперу, теч-ки. "Мабуть, з рукописами, - подумала Леся. - От би заглянути туди хоч одним оком". На серединi столу лежало кiлька аркушiв, списаних, видно, недавно, перед їхнiм приходом. Твердий, нерозбiрливий почерк. "А закреслень зовсiм мало, - вiдзначила Леся. - Не те що в мене". - Пiдглядаєте? - перервав її роздумування Iван Якович. Вiн i Павлик виходили за жiнками i саме нагодилися. Леся ствердно кивнула. - Хочу зрозумiти вашу манеру, ваш стиль. - Це природно. Кожному молодому хочеться заглянути в тайники творчостi старших. Михайле, - звернувся Франко до Павлика, що захопився саме газетою, - годi тобi малюнки роздивлятися, давай лiпше тим "Кур'єром" розпалимо дрова. - Так вiн же свiжий, учорашнiй. Певне, ще сам не читав? - Хоч би й сьогоднiшнiй. Свiжостi в ньому стiльки, як у старому зужитому смiттi. Одна балаканка, та й годi. - Вiн узяв подану Павликом газету, зiбгав її, запхав пiд дрова i запалив. - Хоч горить файно. Це теж користь. - Стоячи навколiшки, Франко роздмухував у грубi огонь. Коли розгорiлося, вiн поставив коло груби три стiльцi. - Сiдайте. Колись, як будемо живi та здоровi, може, бiля справжнього камiна посидимо, а поки хоч так. Про що все ж ми з вами почали, Лесю? - Франко насупив кошлатi рудуватi брови. - Ага, згадав! Про манеру i стиль... Ну, те, що ви хотiли зовнi все це побачити i збагнути, гадаю, жарти. Самi чудово розумiєте. Найлiпше промовляють про митця його твори. - Iван Якович поправив у грубi дрова й додав: - А вашу манеру i творчу фiзiономiю я, здається, пiзнав. Однак в останнiх ваших поезiях надто багато стогону, мук та страждань. Що це, ваша доктрина? Леся замислилась. - Справдi, - мовила згодом. - Зараз я в думках переглянула написане останнiм часом, i це питання таки виникає. Той бiль i смуток є виразом певних обставин. - Я чом питаю... - вiв далi Iван Якович. - Для людини, обдарованої гарячим почуттям i палкою фантазiєю, це страшенно небезпечно. В такому станi не раз навiть дуже сильнi натури ламалися i безнадiйно попадали в болото песимiзму. - Певний, що з нашою добродiйкою цього не станеться, - мовив Павлик. - Дай-то, боже... На загал маю вам сказати, що я бiльше вiрю в таланти поступовi, котрих розвiй iде звiльна. Бувають такi, котрi блиснуть, мов метеор, одним-двома творами, а все дальше їх iснування - то вже повiльне згасання. - Це бiльш стосується тих, котрi приходять в лiтературу дозрiлими людьми, - зауважив Павлик. - Панну Лесю це хай не турбує, її талант, видно з усього, мiцнiє рiк од року, що, певно, є продуктом упертої працi. Леся сидiла заслухана в розмову, їй i нiяково було, бо ж говорили про неї, i заразом хотiлося слухати й слухати цю спокiйну товариську бесiду. - Говорите ви про мене чимало незаслуженого, - сказала, - та коли вже зайшла об цiм рiч, скажу: працювати менi таки справдi важко. День пишу, а три лежу. Бува, доходить до скреготу зубовного... Проте не писати не можу. Iнколи вже й кину, щоб одпочити, та минає день-другий - i настає просто якесь божевiлля. - Тота нам'єтнiсть, Лесю, буває у всякого митця, - завважив Франко. - Юрба образiв не дає менi спати: мучить, як нова недуга, - вела далi Леся. - I тодi приходить демон, лютiший над усi мої недуги, i наказує писати... I я пишу. Чоловiки засмiялися. - А вiн не вказує часом, що саме писати? - жартував Павлик. - Це вже справа сумлiння. - Ось вона, Йване, твоя далекогляднiсть. Леся, бач, має дiло iз духами, а ти тут цiлу теорiю розвiв о талантах, iндивiдi... - Коли й так, - пiдхопив жарт Iван Якович, - то її дух скрупулятний, незлий. Щирiсть i невимушенiсть розмови викликали Лесю на вiдвертiсть. Здавалося, нiкуди вона й не виїздила, а зiбралися оце в Колодяжному чи в Києвi увечерi i гомонять собi потихеньку. - Взагалi ж не писати я не можу, - розповiдала. - Коли в мене радiсть, що буває надто рiдко, чи смуток, то враз нiби вогонь загоряється в серцi. - А без цього, Лесю, - Iван Якович поклав на її худеньке плече руку, - i немає справдi мистецьких творiв. Усе, що написане з холодним серцем, не варте i торби сiчки... Через те й кричимо на всiх перехрестях, що немає у нас лiтератури. - Вiн трохи пiдвищив тон, видно, це питання хвилювало його давно i неабияк. - Так, нема! Замiсть неї поки що крики, сварки та нiкчемнi повiстi, в котрих справжнього життя, правди й дотепу - як на пустiй видмi колоскiв. Чи, може, отi немiчнi вiршики про природу, засушену в бiбулi, i про почуття, законсервованi в спiритусi, може, їх назовемо лiтературою? Але гов! Се пiдпеньки, що ростуть на здрухнiлих пнях, плiсень, що вкриває гниле багно, але не пахуча, цвiтаста мурава... - Та годi-бо, Йване, - кинув Павлик, вибравши зручну хвилину. - Коли ж серце розривається, як подивлюся та послухаю наших консерваторiв. Ви, Лесю, даруйте менi сей тон. Аби не болiло, то й пощо говорити? Михайловi он не подобається - в нього душа м`яка. - Ну й дразливий же ти! Iнший уже давно порвав би з тобою. - Про iншого я, може, i не сказав би, а про тебе скажу, бо знаю - витерпиш... З iншим я, може, i говорити не став би. - Бачте, Ларисо Петрiвно, якi ми друзi, - звернувся Павлик. - Ради бога, не берiть з нього приклад. Леся усмiхнулася, згадавши, до яких суперечок доходять вони на своїх вечорах, i мовила: - А ви, прошу вас, не зважайте на мене. Ми з вами одним миром мазанi. - От бачиш! - зрадiв Франко. - А ти з своїм примиренням. Хто ж, як не ми самi повиннi вчити молодь? Не вiддавати ж й барвiнським та романчукам? Досить i так уже наплодилося отих, як писав Тарас, моголiв. Хiба ж од них ждати народовi справжньої лiтератури? З гнилого дерева не зробиш доброго цiпа... То, кажете, - звернувся до Лесi, - у вас так само бувають суперечки? Об чiм же вашi спори? Леся розповiла про "Плеяду", про захоплення молодi демократичними iдеями. Франко i Павлик слухали її, не перебиваючи. - Добре було б, Ларисо Петрiвно, - сказав Павлик, - аби ви шукали в Києвi певних людей. Нам треба надiйних, особливо в Києвi. - Я певна, що виконаю ваше прохання, - не задумуючись, вiдповiла Леся. - Менi вельми прикро, що здоров'я ставить мене весь час на од шибi активного громадського життя. Але знайте: коли трапиться яка рискована робота, я буду вашим найпершим i найбезпечнiшим помiчником. - Дiло не так i в здоровлi, Ларисо Петрiвно, - сказав Франк. - А вашу згоду ми приймаємо. Можете не сумнiватися - роботи вистачить на всiх. Головне, нам треба налагодити перевезення нелегальної лiтератури. - Я готова стати в пригодi. - От i гаразд. Будете їхати назад - дещо вiзьмете. Тiльки - гов: про нашу умову нiкому нi слова. Леся кивнула головою. - Ну, а щодо ваших поезiй мушу сказати, що за останнi кiлька лiт ви зробили помiтний крок. - Франко вдарив об колiна руками, i Леся тiльки тепер помiтила, якi в нього витертi штани. - Не будемо зараз вдаватися до аналiзу ваших поезiй, - вiв далi Iван Якович, - але на шляху ви стоїте правильному. От хоч би взяти цикли "Подорож до м