Iван Пiльгук. Дуби шумлять ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Повiсть Частина перша. Ой три шляхи широкiї Шумлять старезнi дуби... Грiзною сторожею стоять вони по шляхах до палацiв Кочубеїв, Галаганiв, Скоропадських. Шумлять, нiби марять столiтнi сни про долю краю. Вiтер виграє шорстким сизим листом, тамуючи щебетання дрiбних птахiв. Горлиця ненароком промайне сiро-голубою стрiчкою i щезне. Лише здоровило-пугач насуплено зирить крiзь вiти, мiцно затиснувши мохнатими лапами засохлу гiлку, чекаючи облоги присмеркiв, щоб сумовитим голосом сколихнути тишу, рознести прокляття палацам i тривогу обшарпаним бiдняцьким оселям. А коли ранок осмiхнеться полиневою росою, щезає десь пугач, ховаючись у козацьких руїнах, щоб дати привiлля розбiйниковi яструбу полювати на пустотливу горлицю. Понуро шумлять старезнi дуби Полтавщини, шепочучи казки-билицi... Хто гомiн той збагне i наповнить душу живлющою снагою? Хто думи свої увiллє в те шумовиння, як ото вливають медовий хмiль у срiбний келих? Дуби шумлять, а вiд них стеляться битi шляхи. Ой три шляхи широкiї, куди поведе ними доля невгамовного мандрiвника? На яку колiю ступить його нога, щоб дiйти туди, де плекана мрiя снує надiї голубi? Таємниче срiблострунним передзвоном виграють дуби, вiщуючи путь-дорiженьку... Ще звечора готувався, ходив стежками, якими носив колись свою дитячу безжурнiсть i втiху. А потiм перебирав у кiмнатi папери, вiдкладаючи значнiшi, а решту бгав та та в пiчку. Кинув глузливий погляд на напис: "Произведен за выслугу лет в коллежские регистраторы"... - Смiйся, колезький реєстраторе Панасе Яковичу Рудченко! - тихо шепотiли уста. Поглянув у маленьке дзеркальце на столi. Звiдти виглянуло молоде, блiдувате, заросле чорною борiдкою обличчя. Темнi очi пронизливо дивились, нiби докiрливо промовляли. Пригадав, як одна вiдвiдувачка в миргородському казначействi вiдшукувала його - помiчника бухгалтера - i запитувала: "Скажiть будьте ласкавi, де той сидить, що в нього очi говорять..." Говорять... Кому i що вони говорять? Рука потяглася до щоденникiв. Ось вони - свiдки хвилювань, тривоги й роздумiв. Читав написане: "Пригадалася моя служба i в Гадячi, i в Прилуцi, i тута. Невесело, i як невеселої - зробилося на душi, - наче камiнь хто звалив на хилi груди. Задумався я над життям свого брата чиновника... Часом i начальник знiчев'я налає тебе - i то треба мовчать, коли хоч м'який кусок хлiба їсти... Серце моє наливалося вогнем, у грудях ходили прибої гнiву... О, чим я тобi вiдомщу, ти, кляте життя - невiльне, пiдданське! Чим я тобi вимещу, дурний начальнику, за твої даремнi попрiки, за твоє огудне i неправдиве слово?! Нiчим? Нi, я виставлю тебе на показ усьому мировi, твої дурнi привички, твоє насилування чоловiчої совiстi". Ще перегортав папери, перечитував спроби описати гiркотну долю безталанної жiнки. Не хотiв вимовити її iм'я. Не мiг його вимовити так, як ранiше, при зустрiчах, що назавжди лишаються святом у спогадах. Це ж чиновницьке життя, безглузде, пiдлегле, та ще й темрява вiдiрвали її, непорочну, вiд рiдного дому, повели десь у велике мiсто. А там що? Може, зустрiну, перевiвшись туди на роботу... Очевидно, зустрiну... Мушу зустрiти! Як у пiснi, у казцi, а знайду її. А коли нi, то опишу її долю, несподiвану молодiсть. "Музо моя - госте одинокої душi! Не покидай мене, поки я не викончу моєї Галi як слiд... Вона покiрна дитина твоя, люби ж її i грiй, доколи ще б'ється кров у моєму серцi!.. Бо що ж без тебе зосталось менi? Хата - пустка, люди - бездушнi трупи людей... Я язик собi вирву, коли вiн, стiлько лiт даремно лежачи за зубами, не заговорить так, щоб i камiння завило, щоб у бездушнi трупи не урвався свiт правди i любовi... 1870 рiк..." Хоч уже минув цiлий рiк, як записав цi слова, але вони не втрачали гостроти, звучали ще вразливiше, коли готувався до подорожi. Уважно переглядав i складав речi, готував їх у дорогу. Здавалося, до них торкалася тепла дiвоча рука, а синi, аж чорнi, очi смiялись i проймалися тугою. Наче чув її запашний голос, що вiдгомоном лягав у серцi, коли виводила стиха: "Ой три шляхи широкiї докупи зiйшлися". Нiби вiщувала розлуку. Довго ще вчувався той голос, бентежив уяву, вiдгонив сон. Ранком залишив рiдний Миргород, сонливi кривулястi вулицi, порослi бур'янами, прибитi пилюгою. Але не залишав породжених тут мрiй - нiс їх з собою в широкий невiдомий свiт. Бiля порога стояла бричка. На нiй небагато речей, валiзка з паперами й гiтара - розважальниця гiркої самоти. Прощай, рiдна Миргородщино, прощай, хатино, в якiй колись мати сповивала, випрошуючи в долi пiснею колисковою й теплою сльозою щастя для сина. Прощай, недоспiвана пiсне юностi - постiйна супутнице роздумiв i хвилювань. Прощайте, росянi бережечки Хоролу, вимiрянi босонiж аж до лугових просторiв, щедро повитих лiлово-рожевою материнкою, золотаво-чубатими козельцями, буйноквiтним звiробоєм, похилою кульбабою, густолистою шавлiєю. Тепер наче забирав з собою в дорогу, як найцiннiший скарб, пахощi трав та яблуневих садiв, а з ними - радощi й скорботу, щоб не розставатися на незвiданих шляхах тривожної юностi. - Пора вирушати, - гомонiв фурман, натягаючи кобеняк, - щоб в обiдню пору доїхати до Сорочинець. А там чи й потрапимо завидна до Гадяча? Осiннi днi куцi, що й за хвоста не втримаєш. Погода непевна, пiде дощ, то поповземо, як рак на мiлинi. Заскрипiли колеса, ронячи прощальнi зойки. Фурман цьвохнув батогом, поглянув на схiд, де сонце поволi вiддiлялось од посiрiлої землi, сором'язливо зазираючи до миргородської калюжi, прославленої з давнiх-давен, коли тут таборився Миргородський полк та Острянин закликав до повстання проти шляхти. На каламутнiй хвилi загелготали гуси. їм байдуже, що чверть столiття минуло вiдтодi, як химерний земляк записав: "Тепер Миргород зовсiм не те. Будови iншi; калюжа серед мiста давно вже висохла, i всi сановники - суддя, пiдсудок i городничий - люди поважнi i благонамiренi". Сплеснув дужим крилом гусак на березi, занурюючись у воду. Здавалося, радiв з того, що калюжа таки не висохла. А до сановникiв мiста йому байдуже. Пiднявши гордовито сизу голову на довгiй шиї, поплив вiд берега, нiби бундючився з того, що навiть гегелiвський Iван Никифорович назвав гусаком колись свого земляка Iвана Iвановича. По задумливому обличчi юнака ковзнула усмiшка й застигла у великих очах. Пригадалось, як хлопчиком-школярем змагався з друзями на цьому березi, кидаючи черепками, щоб "перевезти бабу" через калюжу. За калюжею простяглися пасовиська. Сюди ходив до пастухiв грати в ковiньки, навчався у них спiвати й примовляти, гнiватись i радiти. Тодi здиралися на високу бурту, звiдки видно мiсто з церковними банями й садами. А навколо слалися неосяжнi степовi простори, заллятi бризками сонця. Нiби вчуваються хлоп'ячi вигукування: Сонечко, сонечко! Виглянь у вiконечко. Бо татари йдуть, Тебе зарiжуть, Твоїх дiток заберуть! Тодi й овечата прислухались до дiтвори, збившись у гурт, нiби справдi лякалися лихої татарви, а ромен-зiлля нахиляло свої стебельця до землi, чекаючи якоїсь несподiванки. Ставало тихо, хоч мак сiй. I чутно було, як сонце бринить на струнах: д-дзi-iнь, д-дз-зi-i-iнь... З бурти видно Чумацький шлях. Iнодi поволi посунуть ним заярмленi круторогi i зариплять вози. А буває, по шляху поженуть арештантiв. Женуть у той будинок, що здалеку вишкiрився гратами. Тодi й сонце переставало дзвенiти на своїх промiннях-струнах. На спохмурнiле обличчя лягла тiнь задуми... - Чи далеко вже заїхали? - Скоро виїдемо на Сорочинський шлях. Ось уже й Пслянi затоки видно. Коней треба напоїти, - цьвохнув батогом. Конi побiгли. Та недовго трюхикали. Пiски та вибої затримували рух. Колеса скиглили, залишаючи слiд у коли, що одноманiтною смугою стелилась у минуле. А попереду що? В Гадячi треба попрощатися з батьками, зустрiтися з братом Iваном, що прибув погостити з Києва. А там знову в дорогу до Полтави, на нову службу. Бiля плеса фурман зупинив коней. - Хай трохи перепочинуть, щоб спiтнiлими не напувати, - злiз з брички, пiдiйшов до берега. За ним i Панас. На березi шелестiв очерет, нагинаючись до пожовклої осоки, що, наче пишна вродливиця, розпустила шовковi коси, зазираючи в тиху воду. Зачаровуючись, Панас пригадав недоспiвану пiсню коханої дiвчини. Фурман напоїв коней. Поїхали. Сполоханi чайки заскиглили, розносячи над плесом тиху журу. - Хотiв би ще почути якусь казку. Ви добре розповiдаєте, - звернувся Панас до фурмана. - З казками та пiснями ми давно посвоячилися на цих шляхах, навчилися з вiтром розмовляти. Але треба поспiшати, бо сьогоднiшнiй четвер тiсно упирається в п'ятницю... Но-о-о, ледачi! Послався шлях крiзь чагарники, забарвленi осiнньою позолотою. Незабаром показалися Сорочинцi. Залишки земляного валу, якоїсь древньої руїни говорили, що тут з давнiх-давен таборилися люди й столiттями змагалася воля з неволею. Може, тi руїни залишились ще вiд панiв польських, пiдвладних Iєремiї Вишневецькому, що тримав у своїх магнатських руках великi маєтностi по всiй Полтавщинi, доки не змела їх козацька хурдига. Вузькi сорочинськi вулицi, нiби вiд древностi, повгрузали в землю разом з тинами, порослими дерезою. Та ось перед очима зненацька наче розкрилась зачарована брама - у всiй величi красувалася кам'яна Преображенська церква, збудована безславним гетьманом Лiвобережної України Данилом Апостолом. Власне, збудована умiльцями Полтавщини - каменярами, рiзьбярами, мулярами. Зiр приваблює пластика фасадiв, декоративна майстернiсть лiплення, химерна рiзьба дверей, кольорова гра вiтражiв. Українське барокко. Слава трудiвничим рукам полтавських умiльцiв! Роздорiжжями поїхали, залишивши Сорочинцi... Несподiвано рвонув вiтер, засвистiв, б'ючись об придорожнiй покошланий тонконiг та порудiлi куделицi буркунiв. Наповнений сивизною простiр розкришила блискавка. - Коли б скорiше до тих хуторiв доїхати. Там є корчма, - фурман показав пужалном i тривожно поглянув на пiвнiч, звiдки насовувалась темна хмара. - Но-о-о, ледачi! - Байдуже, - спокiйно вiдповiв Панас. У голосi чулось незадоволення з того, що фурман порушив роздуми. Та ось нiби велетенський казковий дракон розпростер чорнi крила, обiймаючи ними пiвнеба. Земля завихрилася, готуючись у двобiй з косматою потворою, що вогнисте моргнула, покотивши громовицю; темною завiсою кутався обрiй, заслоняючи шлях. - Но-о-о, ледачi! - Не поспiшай... Вперше серед степу бачу такi змагання неба з землею, - Панас аж звiвся на бричцi, оглядаючи затьмарений небосхил. Не встигли доїхати до корчми, як водоспадом линув дощ, промочивши подорожнiх. У корчмi порозвiшували одяг. Чимало тут скупчилося людей. Тхнуло чимось прокислим, тютюновим димом та горiлкою. За столом куняли якiсь пiдпилi чоловiки, не скидаючи з себе свиток та вогких сiрякiв. Один кремезний з виду, лiтнiй чоловiк роздягнувся, латав сорочку та зашивав дiрки на смугастих штанях, бурмочучи: - Оце такi бурлацькi заробiтки... - Латай, може, й долю свою драну залатаєш, - вiдповiв сивоголовий, з запалими очима чоловiк. - Кому як на роду написано. Плакати ж не будемо. - Досить того, що нашi дiти та жiнки плачуть. - Може, заплакав би котрий з нас, та неохота в цюцька слiз позичати, а своїх не вистачає. - Плакати, то однак, що дурному з гори бiгти, - блиснув очима той, що латав сорочку. - Латай, бурлаче, доки не пошився в турецькi святi. Тi сорочок не носять. А тим часом, може, в якогось сусiди попросимо на латку, - з прихованою посмiшкою глянув на завiталих подорожнiх, примруживши око. Цей погляд збентежив Панаса Яковича, а фурман вiдвернувся, знизавши плечима. - Латанi сорочки носили, коли були дворовими у графа Гудовича, а тепер, коли стали вiльнi за царським манiфестом, то на старi латки нашиваємо ще й новi... - Коли б пошматувати на латки десять тисяч десятин графської землi, то, може, й сорочку б мали нову... - Пошматуєш... Хочеш закабалити себе i своїх дiтей та внукiв, то бери кiлька десятинок землi в Гудовича i сплачуй за неї протягом сорока дев'яти рокiв. Сплачуй уп'ятеро дорожче... - Не дешевше вiддає на викуп i пан Галаган. Дарма, що кажуть, вiн козацького роду. - Вiд того роду дочекалися гiркого плоду. - Ото реформа... Краще лататиму сорочку до слушного часу. - А де той слушний час? - Запитай вiтра в полi. - Та ще й потихеньку, щоб хто не пiдслухав, бо спина буде бита. - Нема долi, i слушного часу не дочекаємося, - понуро загули сiряки. - А докiль треба голодну нашу волю чимось пiдживлювати... - Чаркою горiлки... - Не допоможе... Чоловiки перезирнулися, криючи якiсь таємницi в гiрких усмiшках. Сидячи осторонь, Панас уловлював у розмовi шматки недожуреної журби, невиплаканих страждань, недосмiяно-го гiркого смiху, недомовлених проклять. То розмовляли люди невiльної працi, сини степового простору i бiдностi. Нiч своїми широкими обiймами укривала їх у цiй похилiй придорожнiй корчмi. Поволi розмови уривались, канули в сiрих сутiнках. Чадив каганець, гойдаючи примарнi тiнi. Нiби козак Голота, посвоячившись з сатаною, шукає роздолля, рветься на волю з похилої корчми... Фурман лiг спати на долiвцi. Корчмар запропонував Панасовi ослiнчик, вкритий грубезною вовняною ковдрою, що увiбрала в себе всi корчмарськi пахощi разом з вологою. - Нi, я пересиджу до ранку, - вiдповiв Панас, примостившись на ослiнчику. Нiч попливла, мов корабель, захлеснутий водою. Чути, як то лопотiв, то затихав дощ за вiкнами. Жебонiли струмочки, а за ними снувалася каламуть роздумiв, хвилюючих вражень, перемагаючи дрiмоту. Розвихренi тiнi негоди вiдмiряли тривожнi хвилини. Пiд ранок дощ ущух. Заклiпали зволоженi вранiшнi зорi Сонце, не виринаючи з-за обрiю, чекало золотаво-багряним вiялом промiння по верхiв'ях дерев, нiби довiдувалось, чи можна спокiйно визирнути на обважнiлу, зволожену землю. Ночiвники-нетяги один по одному зникли з корчми... Знову вирушили в дорогу. Бричка покотилася по багнюцi, колихаючись по розмитих вибоїнах. Благословляючи народження дня, забринiли на променевих струнах стрижi. Над чорною рiллею поважно попливли в сизому повiтрi граки. Пiд склепiнням прозорого неба кожна жива iстота почала славити життя. Хотiлося обiймати зриму далеч, збагнути осiннi кольори лiсу, до якого наблизилась бричка. Нiби виринули з лiсу - стали на дорозi чотири чоловiки. З ними кудлатий собака. Фурман позирнув то в один, то в другий бiк, оглянувся на Панаса. Той прочитав у його поглядi щось непевне. - Но-о-о! З дороги тамi Розкапустились серед шляху, наче ченчики перед сповiддю, - пробував пожартувати фурман, приховуючи острах. Але чоловiки, як кам'янi iдоли, стояли на дорозi, не зрушили з колiї. Найкремезнiший схопив коней за вудила. - Стiй! - владно зупинив подорожнiх. Пес загарчав, показавши зуби. Панас пiзнав того, що латав сорочку в корчмi. Вигляд його був суворий i владний. Чоловiки обступили бричку. В одного, пiдперезаного вiрьовкою, виглядала сокира. В другого в руцi - замашна дубина. Стояли просто i твердо, як господарi на власнiй землi. - Хто їде? Звiдки й куди? - Так-таки iменно... Звiдки i куди? - хитро додав натоптуваний, з круглим, зарослим, як у куширi, обличчям чоловiк. За халявою в нього виднiвся колодiй. Панаса не стiльки злякала, як зацiкавила ця подiя. Вiн витяг цигарки, запалив i зiйшов з брички. - Добридень вам, добрi люди! - з усмiшкою привiтався i простягнув цигарки невiдомим. - Запалюймо! - Запалимо потiм, - понуро вiдповiв той, що зупинив конi. - А зараз у нас є дiло. - У доброму дiлi треба, щоб були руки бiлi, - пробував пожартувати фурман. - Руки у нас не бiлi, а отакi, - показав свою, як гиря, руку отаман. - Ми чорними руками робимо святе дiло. - Та шукаємо свою голодну волю! Охляла вона, як курка на прив'язi, - додав другий. - Так-таки iменно, що голодна. Як на прив'язi пiд тином. - То такi шукачi i є добрими людьми, - Панас не втрачав спокою. З його уст не сходила лагiдна усмiшка. Помiтив, як промайнула усмiшка i в великих очах наймолодшого. Щось добре i гнiвне свiтилося в них. - Хiба ми такими дурнями родились, - обiзвався юнак, - щоб лише байдикувати по свiту, незрячими шукати шляхiв? Хто шукає, той знаходить... Менi хочеться з цим чоловiком порозмовляти. - Порозмовляй, Гнате! Ти ж умiєш пiдсипати перцю у варену юшку. - Так-таки iменно, - смiявся присадкуватий, поправляючи колодiй за халявою. Чоловiки тiснiше обступили подорожнiх. Дивилися суворими очима, в яких свiтилося щось нестримне, розгонисте, може, сприйняте вiд давнiх поколiнь половецького хижого роздолля. Читав у них Панас жагу, пронесену крiзь столiття до днiв голодної волi. - Вийшли з яру на шлях, - знову заговорив Гнат, - вiдбирати своє, награбоване багатiями... Ви що везете? Може, маєте великi грошi, то подiлiмося з нами, - загадково усмiхнувся. У його великих очах свiтились i згасали вогники. - Так-таки iменно, подiлiмося з нами... Потруси, Гнате, їхню калитку, - пiдтоптуватий торкався до колодiя за халявою. - Великих грошей не маю, - неквапливо вiдповiв Панас i, витягнувши з кишенi гаманця, подав його юнаковi. Чоловiки обступили його, дивилися, що там є. Перемовилися мiж собою. - Подiлимося пополам, - твердо заговорив Гнат. - Один червiнець нам, другий - вам, може, знадобиться в дорозi. А то ще зустрiнуть вас нашi спiльники по той бiк яру. Треба й з ними подiлитися. Це ми позичаємо до слушного часу. Коли надiйде наш час, то повернемо борг. - З процентом, - додав кремезний. - Так-таки iменно, що повернемо... Добре придумав, Гнате! - В полiцiю, мабуть, доноса напишете? Не кваптеся. Вiтра в полi не спiймати. А яри нашi несходимi. Та й ночi темнi - нашi побратими. - Полiцiя так само осоружна менi, як i вам. На таких, як я, теж пишуть доноси. Чоловiки загадково переглянулися. - То ви, паничу, теж за нашого брата? - широко розплющеними очима дивився Гнат. - Такого ми ще не зустрiчали. - Безталання ваше болить кожнiй чеснiй людинi. - То ходiмте з нами, за отамана будете. Передам вам своє горопашне отаманство, - пропонував кремезний. - Якщо нежонатий, то посватаємо з нечистою силою. Скажуть тодi нашi хлопцi: "У яру пiд лiсом побратався з бiсом". - Брататися з бiсом можна й за лiсом. Та й не тiльки в яру, а й на широких шляхах. - Добра вiдповiдь. Ставайте-таки за отамана. Наших багато блукає ярами. Зiйдуться, як колись до Гаркупгi сходились. Загуляємо, аж небо здвигнеться! - ледь вловима усмiшка ворухнула уста отамана. - У кожного своя доля i свiй шлях широкий... Прийде час, буду з вами... - Отже, до слушного часу? - Атож... Чоловiки доброзичливо посмiхалися. Гнiвнi очi отамана повилися тугою. Вiн поклав свою руку на Панасове плече. - Може, повернемо червiнця? - запитав Гнат. - Можна повернути! - кинув отаман. - Нi, не треба, - рiшуче заперечив Панас. - Хай буде завдатком на те, що ми зустрiнемось. Хотiлося б ще поговорити. - У вас своя планида, а у нас своя, мужича. Ми її шукаємо, бо полуда з наших очей спадає поволi. - Полуда спадає. Так-таки iменно, а очi замилюють нам реформою, - додав натоптуваний, - Пiд три чорти з тiєю реформою. - Їдьте, чоловiче добрий, своєю дорогою. А ми повернемо свої оглоблi до лiсу, - владно промовив отаман. Чоловiки переглядалися мiж собою, як дiти пiсля провини, i розступилися, даючи дорогу. - Тепер i запалити можна, - отаман вiдкинув полу подертої свитки, з-пiд якої виднiлися старi оксамитовi штани. - Не дивуйтесь з мого одягу. - Витяг з кишенi тютюнову калитку, почав набивати люльку. - Це вiд пана досталося менi. Вiд пана Галагана! Нас, дворових, пустили на всi чотири вiтри, нiчого не дали. Тiльки свої старi недоноски подарував Галаган, вiдпускаючи на волю. Скiльки латок на штанях, стiльки й рокiв минуло, як оголосили волю... Загорьована дотепнiсть зворушила Панаса. Вiн пiднiс Гнатовi цигарку. - Пахучий тютюнець... Фабричний? - Фабричний, - подав Панас вишитий кисет. - Вiзьмiть собi тютюну. Гнат насипав у жменю, розглядаючи вишивку на кисетi. - Гарна вишивка. Мабуть, щедра дiвоча рука вишивала? - Вишивала, - тоскно вiдповiв Панас, приязно дивлячись у збентеженi Гнатовi очi. - Чекай, Гнате, - втрутився отаман. - Є i в тебе гожа дiвчина. Того червiнця вiддай їй на дукачик. Коли з щирої руки, то не гоже нести червiнця до шинкаря. Там вiн пiрне, i собака не загавкає. Як товариство вважає? - Так-таки iменно... Хай Гнат вiддасть червiнця своїй Маланi. Може, й заручини справлять. При згадцi про дiвчину юнак зiтхнув. Його очi повились тихим смутком. Вiн вдячно звiв їх на Панаса. - На цьому бувайте здоровi! Бо вже десь сороки заскрекотали. - Отаман зiйшов зi шляху, за ним похилитав хвостом i собака. - Коли ще по той бiк яру зустрiнете таких, як ми, то гукнiть їм: "Гуляй, воля!" Не займуть. Щасти вам у дорозi. До слушного часу! А нашого гасла не забувайте: "Гуляй, воля!" - До слушного часу! - вiдповiв Панас, сiдаючи в бричку. Проїхавши з гони, оглянувся. Чоловiки все ще стояли, дивлячись їм услiд. А потiм повагом поволокли свої сiрi постатi до лiсу... Фурман розповiдав рiзнi пригоди, що трапляються на цьому шляху, яким ще в давнину ходили козацькi ватаги, боронячи волю. Розповiдь фурмана супроводжувалась журливими звуками, що наче з глибини столiть бринiли вiдгомоном вiдваги i запеклої борнi То вiтер, по-осiнньому стогнучи, стелився вiдволоженими стернями край шляху, розчiсував коси дрiмливої берези, дзвенiв бронзолиттям гiллястих дубiв. Панас поринув у роздуми. Увесь час бачив перед собою вразливi Гнатовi очi. Коли бричка пiшла пiщаною дорогою, почав куняти. Нарештi знемiг сон. Ось наче розкрилася перед ним таємнича брама, за якою вимальовувалась країна, повита туманами. Важкi хмари нависли над нею, лише визирав крайок неба, ледве освiтленого сонцем, що десь пiрнуло, нiби втомившись змагатися з пiтьмою. Мороком крилась земля, поросла бур'янами, жаб'ячою печерицею, колючим терном та плетивом дерези. Десь чувся людський гомiн. Нi, то не гомiн, а стогiн. Наче стогнала земля, стогнали хмари, стогнали обвiтренi оселi. Де ж люди? Де жвавий лемент дiтвори? Де спiв юнацтва? Все наче заснуло, принишкло. Панувала темiнь, вiковiчна подруга ворожнечi, розбрату й хвороби. На битому негодами шляху замаячила постать людини. Куди вона мандрує? В якi краї? Може, шукає свiту сонця? Може, несе в своїх грудях iскру, щоб розпалити вогнем, зiгрiти закуту мороком душу? Щось рiдне пiзнається в тiй постатi. Стривай... Це ж вона. Голубка сизокрила. Куди понесла свою вроду i гордiсть дiвочу? Хотiв крикнути, назвати iм'я, заговорити голубливою мовою. Але уста, наче завороженi, не могли вимовити й слова. А постать вiддалялась i куталась у непроглядному туманi, доки не щезла зовсiм, залишивши терпкий бiль у серцi... Нiби виринули з пiтьми якiсь чоловiки. Почав пiзнавати тих, що зустрiлися на шляху бiля яру. Серед них Гнат. Його сiрi очi, заiскрившись, стали ще бiльшими. В них свiтилася надiя, гордiсть i гнiв. Поглянув у той бiк, де виднiлися бескеття, яруги. З них, туманами оперезанi, випливали села, убогi на щастя, багатi на горе, обшарпанi А далi наче виросла з туману тюрма. Велика, незграбна, гартована. Очi юнака таємниче зазирнули крiзь грати. Там кишiло повно люду. Млявий вигляд, понурi постатi, брязкiт кайданiв, монотонний i невпинний. Одноманiтнi арештантськi халати з бубнами на спинi. То печать рабства i ганьби. Чути голоси, як рокiт розбурханої хвилi. Що вони говорять? У тому потоцi людського гомону небагато слiв: "Хлiба, працi, волi!" Чути iнший голос. То наглядач у погонах. Вiдгодована пика бубонить, наче в порожнє барило: "Скудова ви, голодранцi?" - "Ми тутешнi, з рiдних нив, гаїв, тихих плес..." Люди простягають руки, кулаки. Рокiт повзе разом iз навислими хмарами, що огортають тюрму, купчаться, передгрозово обiймаються. Очi юнака наливаються кров'ю. Чути десь, нiби з хмари, голос: Душе моя убогая, Чого марне плачеш, Чого тобi шкода? хiба ти не бачиш, Хiба ти не чуєш людського плачу?.. Десь вирвався плач жiнок, дiтей. Благальний i грiзний, Сiрi Гнатовi очi дедалi бiльше й бiльше наливаються гнiвом. - Бачиш, паничу подорожнiй? - запитує. - Бачу... - Чуєш, паничу подорожнiй? - Чую... - Допомагати їм треба... - Добре, вiзьми й другого червiнця. - Це не поможе... Руку давай! - Вiзьми! - Понесiмо їм правду! Ходiмо до них! Чуєш, паничу? Клiпнув очима. Фурман гукає: - Чуєш, паничу? Прокидайся! Недалеко до Гадяча. - Снилось менi.. Приснився один з тих, що зустрiлися бiля яру. - Хай їм грець! Не треба, щоб такi лихi люди снилися. - Нi, хай сняться, хай сняться, - промовив Панас, зводячись у бричцi. Занiмiле безмежжя перетинав далекий обрiй, де вимальовувались обриси помiщицького палацу. Здавалося, то якийсь привид постав перед очима, заступаючи собою все почуте й побачене пiд час подорожi. Далеко за палацом плакало муроване небо над бiдняцькими оселями й кружляло хрипке гайвороння, розносячи вiд хати до хати обвiтрену печаль. - Що то за будiвлi? - запитав фурмана. - Палац Галаганiв... Недалеко вже околицi Гадяча, - фурман розмахнувся батогом. Але стомленi конi ледве тягли обважнiлу бричку. * * * Зупинився в батькiвськiй хатi Слiзно зустрiла мати, крижнем до землi припадала, ходячи бiля сина та милуючи його. - До твого приїзду, Панасику, всi дорiжки в саду повисипала жовтим пiсочком, - голублива усмiшка матерi вигравала на сухому зморшкуватому лицi. - Недарма зорями пораненьку сива зозуля налiтала. Батько, трясучи сивою густою, як куделиця, бородою, тiльки примовляв: - От i добре, що заїхав до батькового двору. От i добре, сину. Сiдай до столу. Давно чекали. А сьогоднi недаремно все пiвень на порозi кукурiкав. Мати не зводила з сина слiзних очей. - Та який ставний, i борода, наче в якогось великого чиновника... - Борода додає поштивостi людинi... Особливо служивiй, - радiв батько, дивлячись на сина. Пiсля обiду Панас попросив у батькiв дозволу пiти в мiсто. Поспiшав побувати пiд розлогою яблунею, бiля вдовиної хати, до якої, живучи ранiше в Гадячi, добре втоптав стежку. Пiдходив з тривогою. Вийшла назустрiч стара жiнка. Пiзнав - Галина мати. - Довго виглядала вас Галя. Навiть до ворожки ходила. Щось та недобре їй наворожила. Пiсля того подалась у мiсто. Тiльки поговiр залишила за собою. Будете в мiстi, вiдшукайте та про матiр нагадайте... Понiс свiй жаль до яблунi - свiдка зустрiчей. Пригадав той день, коли первоцвiтом вона заквiтла. Тих пахощiв яблуневих не розвiяв час розлуки. Заворожено стояв, наче чекав на побачення. Нiби й сонце, схиляючись на захiд, сумує за яблуневим первоцвiтом i вiдлунює в меркнучих променях незабутню пiсню: Стелися, барвiнку, низенько... Гiрка усмiшка лягла на пошерхлi, наче вiд спраги, вуста. Серпанковими сутiнками крилися околицi, нагонив югу вiтер, пiдхоплюючи мотив рiдної пiснi, стелив її пожовклим листям на зiв'ялi трави. У тих звуках чувся, наче живий, звабливий голос, а дятел наперекiр одноманiтно стукав у трухляву гiлку, вибиваючи мереживо смутку. Де його розвiяти, з ким подiлити? Вiд кого почути слово, яке б полум'янiло, спалюючи жорстокiсть i сваволю? Густо озорювалось небо. Обзивався вартовий ночi - деркач, доки лелека не проголосив клекотом свiтанок. Другого дня поспiшав на Драгоманову гору над Пслом. Роменом порослi стежки вiтали давнього знайомого. Тихо шепотiли уста: "Ой по горi ромен цвiте..." Ось i Драгоманова хата, крита соломою. Тут зустрiв свого брата Iвана Рудченка, що прибув з Києва. Для Панаса зустрiчi з братом завжди були великим святом. До його порад прислухався вiн, як до старшого на вiсiм рокiв вдумливого порадника. Ще будучи вiльним слухачем Київського унiверситету, Iван Якович увiйшов у товариство прогресивної молодi та виступав у пресi. Тепер мав змогу подарувати братовi виданi в двох книгах "Народнi пiвденноруськi казки". Для Панаса це був дорогий подарунок. Вiн не мiг не виявити гордостi за брата. Радiв i за виступи його в пресi, а особливо за дружбу з популярним у колах молодi Михайлом Петровичем Драгомановим 1. Тому й до його сестри Ольги Петрiвни з роду Драгоманових поставився Панас приязно й задушевно. Прибула вона до рiдного драгоманiвського гнiзда в Гадячi з Волинi, де працював її чоловiк Петро Косач. Це була традицiйна подорож до батькiвського двору, здавна прославленого гостиннiстю. Звiдси ж ранiше вийшов i вiдомий декабрист Драгоманов. 1 Драгоманов М. П. - український публiцист, iсторик, фольклорист, громадський дiяч буржуазно-демократичного, потiм - лiбсрально-буржуазного напряму. Прибулi гостi сподiвалися на зустрiч з Михайлом Драгомановим. Але вiн затримався, подорожуючи за кордоном. Лише численна кореспонденцiя вiд нього, адресована сюди, викликала iнтерес. Серед надiсланої лiтератури були й примiрники Герценового "Колокола", хоч уже кiлька рокiв перестав видаватися цей демократичний часопис. Все, що подавало ознаки культурного життя, зацiкавлювало тут Панаса Яковича. У поглядi розумних очей Ольги Петрiвни вiн читав доброту й духовну щедрiсть. Знайомлячи брата з нею, Iван Якович зауважив: - Схильна до поезiї сестра найкращого мого друга... - Панаса я пам'ятаю ще вiдтодi, як вiн працював у Гадячi. - Простягаючи руку гостевi, додала: - Привiт i вiд мого чоловiка Петра Косача для заочного знайомства... В її виглядi багато було схожого з вольовим обличчям Михайла Драгоманова. Перенiсся, брови, чутливi обриси губ, живий вираз очей. її стан повивала квiтчаста зелена керсетка, з-пiд якої спадали вишиванi полотнянi рукави. Разки кольорового намиста, картата плахта, квiтчаста хустина на головi доповнювали стильне вбрання. Все це гармонувало з її рухливою постаттю, вiдтiнювало рум'яне обличчя, що пашiло енергiєю й крило в собi щось поетично-натхненне, горде, артистичне. - А це Михайло Петрович, - Iван рекомендував Старицького, який, подаючи руку Панасу Яковичу, шанобливо вклонився й випростався. Його повнi соковитi губи наче виринули з чорного шовкового обрамлення вусiв i бороди, що на скронях зливалася з куделицею довгого волосся. Панас Якович вiдчув щось артистичне i разом з тим щире, промовисте в карих очах Старицького. - Ви артист? - запитав Панас Якович. - Артист любительського театру. А в життi граю роль, яку ще й сам не зрозумiв, - не мiняючи артистичної пози, Старицький замрiяно заспiвав: Нiч яка, господи! Мiсячна, зоряна: Ясно, хоч голки збирай... Вийди, коханая, працею зморена, Хоч на хвилиночку в гай! - Це Михайло сам вигадав таку пiсню, - пояснила Ольга Петрiвна. - Не вигадав, а вимрiяв, - Старицький розгорнув папiрець. - Читайте... Це мої поетичнi грiхи. Панас Якович прочитав вiрша i, повертаючи, запитливо дивився на Старицького, спостерiгаючи, як у виразi глибоких очей юнацька веселiсть наповнювалася тривогою. У небi загелготали гуси, що вiдлiтали на пiвдень. Старицький пiднiс благальне догори руки. - Гуси! Вернiться! Не покидайте рiдного краю! - Звернувшись до Панаса, вiн пояснював: - Так здавна, ще хлопчиком, навчали мене благати повернення гусей. I я завжди вiрив, що вони чують мої благання, тому щорiчно й повертаються з вирiю. - Заздрю поетам, щедрим своїми почуттями, - Панас Якович хотiв сказати щось приязне Старицькому. - То все наша молодiсть. Радiємо, а серце часом стогне й болить. - Змiнивши тон розмови, Старицький звернувся до Панаса: - Бачу, ти теж не без сердечних виразок... По бородi пiзнаю. Будьмо друзями! - Коли щиро, то дозволь потиснути руку. - Вiд дружби до побратимства лише один крок. - Зникла жартiвливiсть у виразi обличчя Старицького. Вiн обняв Панаса Яковича. - Менi говорив твiй брат Iван, що ти й вiршики пишеш про кохання. - То жарти, - Панас Якович знiяковiв. Тим часом Ольга Петрiвна запросила гостей провести дозвiлля пiд кленом, що розкинув пожовклi шати аж на краю гори, яку внизу оперiзував Псьол. Тут з тесаних дощок здавна були приладнанi лавки. З гори вiдкривалися мальовничi гадяцькi околицi. Химерно вигинаючись, Псьол вбирає в себе рукавцi, губиться десь у комишах, а потiм виривається з них в'юнкою стрiчкою, лелiючи в неозорiй далечинi. Його посестра - задумлива Грунь, пробиваючись крiзь очерети, пустотливо обiймається з побратимом, вiддає йому свiй тихий плин. Далеко видно бiдняцькi обшарпанi хати, розсипанi, як отара овець. Вони то визирають, то сором'язливо ховаються за дрiмливими вербами, щоб не бути на виду випещеного палацу Галаганiв, зануреного в сизу лiсову смугу на обрiї. Далекi й близькi краєвиди обiймала урочиста тиша. Нiби боячись порушити ту урочистiсть, тихо розмовляли в тiсному колi вiдвiдувачi Драгоманової гори. Старицький розповiдав про свої задуми написати драматичнi твори та органiзувати народний театр. Його палко пiдтримувала Ольга Петрiвна та Iван Рудченко. Панас Якович задумливо зважував сказане. Трудове життя поклало на його молоде обличчя риси застережливостi, зовнiшнього спокою, хоч в очах зринала тривога iскрами, якi не мiг вiн погасити. Погляд застиг на жовтому кленовому листi, що падав на землю, ронячи ледь вловимий шелест. Нiби прислухався до нього. - Панасику! Чого ти наймовчазнiший серед нас? - в очах Ольги Петрiвни застрибали бiсики. - Думаю про свою подорож вiд Миргорода до Гадяча. - Розкажи... Панас розповiв про зустрiч в дорозi з чоловiками, що шукали голодної волi. Говорив схвильовано, навiть збиваючись на словах, у якi не вмiщалися його почуття. - Коли б усе, сказане тобою, Панасе, записати, то це могла б бути цiла повiсть, - серйозно зауважив Старицький. - I назвати б її "Голодна воля", - додав Iван Рудченко. - Якби сила, а то... - Панас поглянув запитливо на брата. - А от Iван устиг уже двi книги надрукувати, - мовила Ольга. - Такi хорошi його "Народнi пiвденноруськi казки". - Збирав їх не я один. Там є й значна доля зiбраного Панасом. А ще маю видати "Чумацькi народнi пiснi". В них теж Панасовi записи. Правда, Панасе? - Правда, - неохоче вiдповiв той. - Мене зараз цiкавить iнше; От перечитую Пушкiна, Шекспiра, нашого славного Шевченка... Яка сила поезiї, пристрасного слова, темпераменту! А роман Чернишевського "Що робити?" викликає рiй думок, якi часом i спати не дають. Дiйсно, що ж робити людинi, коли надривається серце, душа прагне пiзнати правду? Що робити? Не можу лише до кiнця збагнути тих снiв, що їх надав Чернишевський героїнi свого роману. Вони мене тривожать, як мої власнi. - Не чекав я, що в нашого, зовнi зовсiм мирного, спокiйного Панаса стiльки не зовсiм мирних думок, - посмiхнувся Iван. - Недаром я його ще в дитинствi прозвав бандурою, коли вiн навчався бринькати на гiтарi... Тепер я перечитую Панасовi лiтературнi спроби, його намагання розповiсти про людську долю, особливо про жiноче безталання, i бачу велику впертiсть свого брата. Спостерiгаю навiть здiбностi. - Так... Хай це буде моя впертiсть. Та не тiльки впертiсть. Скажу вам, що я язик собi вирву i викину собакам, якщо вiн не заговорить так... Ех! - От тобi й мирний, - смiялася Ольга Петрiвна. - Побажаємо Панасовi не виривати язика. А коли напише щось доладне, то хай вступає в лiтературу пiд прiзвищем Мирного. Згода, друзi! - докинув Старицький. - Згода! Хай буде Мирний! - Ще до всього менi хочеться додати, - Панас навiть звiвся з лави, очi його стали глибшими, пронизливими. - Я, працюючи в судi, в iнших установах, зустрiчався з багатьма людьми, чув розмови, читав рiзнi скарги. Коли я починаю роздумувати над цим усим, то нiби бачу тяжку картину, Я її навiть записав, як притчу. Ось послухайте: "Неволя порiзнила дiтей одних батькiв, одних матерiв; вирила мiж ними глибокий яр, котрого нi перейти, нi переїхати - хiба засипати... Та хiба можна засипати у рiк, у десять, у двадцять рокiв яр, котрий копався не десятки, а цiлi сотнi лiт?.. По один бiк яру стояли потомки старшини козацької; стояли приблуди, котрих приманила своїми розкошами задурена Україна... Тут можна було зустрiти нетрохи полупанкiв, котрi з дiгтярiв, чумакiв, крамарiв, прикажчикiв повиводили своїх дiтей у "люди", поначiпляли на плечi з мiдними гудзями мундири, а на голови понадiвали картузи з зiрочками... Усе то було ватага, вигодувана чужою працею, обута й зодягнена чужими руками... Тепер вона стояла i, як голодний вовк, клацала зубами, поглядаючи зо зла на другий бiк яру, де потомки козачi копалися у сирiй землi, понiвеченi, зубоженi, темнi - якiсь калiки, а не люди, без пам'ятi про славну бувальщину дiдiв своїх, котрi добували кров'ю "славу та волю..." - Чи не занадто смiливо й пристрасно? - посмiхнувся Iван Рудченко. - Добре, коли пристрасть наповнюється думкою, а думка єднається з пристрастю, - Панас поглянув на брата. - Такими менi здавалися i думки Iвана Бiлика. - Як чиновник, я Рудченко, але в мене є прiзвище мислячої людини. I от ця людина - Iван Бiлик - теж творить, мислить... Може, не зовсiм так, як ти розповiв... Але мислить. Я починаю перекладати твори Тургенєва. Мають вагу тепер тiльки тi письменники, що йдуть громадською соцiальною тропою i соцiальним поглядом озирають життя народу. - Так. Але мало озирати життя народу, сидячи в канцелярiї, - додав Панас. - I канцелярiї не можуть залишатися осторонь подiбних питань, - поважно вiв розмову Iван Рудченко. - Скажу про свою канцелярiю. Я працюю в так званiй тимчасовiй комiсiї, на яку покладено врегулювання взаємин мiж помiщиками й колишнiми крiпаками. Комiсiю очолює Галаган. Я, можна сказати, спецiалiзувався на селянських питаннях i приходжу до висновку, що розв'язати їх нелегко. Мiй шеф Галаган покладає велику надiю на земську реформу. Вiн навiть виголошує лiберальнi промови, вихваляє "всесословность" земських виборiв, довго i красно може говорити про "интеллектуальную деятельность", про "народное благо" та працю, вiддану на "алтарь общественного благополучия". Галаган має однодумцiв, якi сподiваються через реформи досягти "всесловной" єдностi. - Навiть "потомки гетьмана дурного" Скоропадського виголошують промови... То все розмови, за якими криються приватнi iнтереси. - Сподiваюсь, що все, про що говорив, опишеш у своїй повiстi? - Одному тяжко. Запрошую до спiвробiтництва й тебе. Ти маєш бiльше життєвого досвiду, бiльш за мене освiчений. - Тут важать насамперед здiбностi, талант, - Старицький дивився на Панаса, зважуючи серйознiсть та переконливiсть сказаного ним. - Пробуй свiй хист, Панасе. Ми тебе пiдтримаємо. Пам'ятай, що шлях лiтератора тяжкий, суворий, тернистий. Цим шляхом веде людину чиста, незрадлива совiсть, вiра в iдеали... Коли подаруєш для нашого народу правдивий твiр, надсилай нам. Обiцяєш? Панас нiчого не вiдповiв, нiби засоромився, знiтився. Його виручила Ольга: - Вiрю, що Панас зробить такий подарунок... А от я... Який я принесу в своєму життi подарунок? - Ти ж подарувала своєму Петровi Косачу доньку, - жартував Старицький. Ольга з погордою глянула на друзiв, її обличчя зашарiлось, пашiло полум'ям, вiд чого свiтле волосся видавалося ще пишнiшим, а в очах промайнула чарiвна жiноча гiднiсть. - Так, подарувала, - рiвним голосом почала. - Хочу, щоб моя донька була мужнiшою за своїх батькiв. Ми з Косачем назвали її Ларисою. - Добре iм'я... Тьмяно надвечiрня втома обволiкала П