мушу завтра повернутися до Києва. - До Кременчука поїдемо разом. Конче менi треба заїхати в Кобеняки. Водночас маю зустрiтися з колишнiми учасниками нашої "Унiї". Хоч вона розгромлена, але паростки ще не вмерли. Вiзьму з собою "Сербськi народнi думи i пiснi". - А цей рукопис я повезу до Києва, - Iван Якович перегортав сторiнки повiстi "Лихi люди". - Вразливо ти пишеш i смiливо. В той час, коли посилились по всiй країнi арешти, ти в своїй повiстi розкриваєш дверi казематiв, показуєш нескоримих людей... Бачу, що в тебе тут дiють усе чоловiки. Для рiзноманiтностi належало б вивести якусь жiнку. Це б вiдповiдало правдi. Слова брата вразили Панаса Яковича. - Це окрема тема, яка мене найбiльш непокоїть. Частина друга_ НА ТЕРЕЗАХ СУМЛIННЯ Й ПРИСТРАСТI_ Тiльки через рiк пiсля видання потрапила до рук Панаса Яковича повiсть "Лихi люди". Тепер вiн розглядав її разом з прибулим до Полтави Дмитром Пильчиковим. На обкладинцi читали: "громада Українська часопись, впорядкована М. Драгомановим, М. Павликом i С. Подолiнським Женева. I877" Майже вся третя книга "Громади" була заповнена повiстю "Лихi люди". У цей час нагодився i Алоїз Вячеславович Єдлiчка, подiляв радiсть друзiв. Вiн схвильовано зачитав епiграф до повiстi: I день iде, i нiч iде, I, голову схопивши в руки, Дивуєшся, чому не йде Апостол правди i науки? - Зачитайте ще раз, Алоїзе Вячеславовичу, - просив Пильчиков. - Цi слова вистражданi... Апостол правди i науки? Коли, в яких обставинах, у якому вбраннi чекати його нам? Розмову повели про подiї. А їх було багато за останнi два роки. Вiдбулась кровопролитна росiйсько-турецька вiйна. I в пресi, i в усних переказах ширились повiдомлення про тяжкi бої пiд Плевною та на Шипцi. Суворо, правдиво вiдбив цi подiї на своїх полотнах живописець Василь Верещагiн - учасник вiйни. Розповiдали, що iмператору Олександру II дуже не сподобались цi картини. - Одне кровопролиття на Балканах, а друге в закритому процесi при сенатi, де сiли на лави пiдсудних 193 народники, - висловлював свої судження Панас Якович. Спiвчутливо переглянулись друзi. Хвилювали цi подiї кожну чесну людину. Ширився розголос про смiливi промови на процесi. Тяглися нитки до полтавського народницького осередку, до розкритої чигиринської змови, очоленої народниками Стефановичем, Дейчем, Бохановським. Чигиринська ж справа набула великої ваги на Українi. Арештованих допитували в Києвi. Тут вони вiдбували ув'язнення, доки юний полтавець, учасник таємного товариства "Унiя", Ростислав Стеблiн-Каменський органiзував втечу. Живим в уявi Панаса Яковича постав запальний, натхненно фанатичний Ростислав, яким запам'ятався йому на зборах "Унiї". Не могли не згадати друзi й другого учасника "Унiї", Дмитра Андрiйовича Лизогуба. Перебуваючи в Одесi, Пильчиков довiдався, що вiн сидить в одеськiй тюрмi. За революцiйну дiяльнiсть вкупi з Желябовим, за смiливу пропаганду його чекає найсуворiше покарання. Це все насторожувало Панаса Яковича. До того ж вразив арешт учителя Полтавської гiмназiї Миколи Васильовича Ковалевського, який, живучи перед тим у Києвi, дружив з Михайлом Старицьким. Скаженiв полтавський жандармський полковник Банiн, пишучи один за одним рапорти до Третього вiддiлення. "Таких лиц немало, - писав вiн, - через что эти паразиты размножаются, завербовывая в свой кружок все более й более. Гуманное отношение к зтим лицам придает им только более смелости". - Хiба можна в однiй повiстi охопити всi гострi подiї останнiх рокiв? - задумливо говорив Панас Якович. - Добре, що ти не покидаєш своїх мрiй. Вони не дають черствiти серцю. Пригадую мрiї моєї юностi. Багато ми колись сперечалися про напрями дiяльностi. Я дотримувався тодi помiркованих поглядiв. А зараз думаю про те, чи був я правий? Може, легше було б сконати на засланнi, нiж оце роздумувати й самобичувати себе на старостi, - Дмитро Павлович хмурив порите глибокими зморшками чоло, вiд чого здавався ще старiшим. - Iнодi я заздрю долi нашого запального Дмитра Лизогуба, якого не залишить пiсня навiть тодi, коли йтиме на ешафот. Шкода, що гинуть сильнi духом, а убогодуха дрiбнота пускає свої кволi паростки. - Так бувало, так є, може, колись цього не буде, - заспокоював Панас Якович свого друга, а сам линув думками до героїв повiстi "Лихi люди". Тепер вiн мiг би сказати про них бiльше, урахувавши останнi процеси над народниками. - Не на березi Днiпра судилося бути друкованими творам нашим, а на березi Женевського озера та тихої Рони. - Радив би тобi помандрувати туди. Там збирається коло волелюбних людей. Драгоманов запрошував. Радий буде... - Запрошення спокусливе. Але я не можу. В'яже мене з Полтавою не чиновницька кар'єра, а щось iнше. Виношую великий задум. Письменник не може вiдриватися вiд рiдного грунту, мусить страждати разом iз своїм народом. Якщо Жан-Жак Руссо народився на березi Женевського озера, то там вiн черпав i натхнення. А ми впиваємо його на березi Ворскли, Псла, Орелi i славетного Днiпра. - Схиляюся перед твоєю любов'ю до рiдної землi, до пiснi, - вставив Єдлiчка. - Я теж полюбив її... - Серцем i душею ти наш, Алоїзе Вячеславовичу. Твої композицiї за народними мотивами допомагають менi творити образи... Зокрема жiночi. - Це знаменно, Панасе. Народ, який iде в майбуття, перемагаючи всi тортури, несе з собою плеканi мрiї. Вони знаходять свiй вiдбиток у жiночiй долi. - Саме це мене найбiльше хвилює. Я пов'язав навiть свої особистi переживання з творчими задумами. Вирiшив багато запозичити з власних душевних колiзiй. Шкодую, що втратив з поля зору особу, яка до глибини збудила в менi думки i почуття. Я мучусь, страждаю, а коли пишу, то серце ридає разом з моїми героями. Признаюсь, що кожна написана сторiнка твору додає менi сивини. На терезах сумлiння й пристрастi зважуються тi сторiнки. * * * Панас Якович не мiг дати ради думкам. Може, кинути цю нещасну країну, доки на шмаття не розтерзалося серце? На кожному кроцi брехня, обман, доноси, пiдлiсть. Може, правду говорив Пильчиков, радячи податися до Драгоманова в Женеву? За стiною почулись знайомi акорди гри на фортепiано. Значить, не вiн один страждає безсонням. Цiлющим напоєм вливалися в душу тi звуки, нiби повiяло пахощами рiдного степового роздолля. Сiдав за стiл, писав, наче дбайливо вибирав з пiтьми плiдно набухлi зерна i засiвав ними перелоговий чорнозем. Пливла пелехата нiч назустрiч свiтанковi. * * * Пiсля надрукування повiстi "Лихi люди" Драгоманов готував до видання окремою книгою роман "Хiба ревуть воли, як ясла повнi?" Ще до приїзду в Женеву вiн побував у Львовi, Вiднi. Виступав з полемiчними листами на сторiнках львiвського студентського журналу "Друг", заприятелював з Iваном Франком, Михайлом Павликом. Вiденський студентський гурток, очолений Остапом Терлецьким, виявив свою прихильнiсть до Драгоманова. А коли вiн оселився в Женевi, то незабаром сюди прибув i Сергiй Подолинський - автор знаної з полiтичних процесiв "Парової машини". Разом почали видавати журнал "Громада". Надрукована анонiмно в ньому повiсть "Лихi люди" справила велике враження на львiвську, вiденську, празьку молодь. Примiрники її потрапили в Київ та iншi мiста. У зв'язку з процесом над студентами Франком, Павликом та iншими повiсть "Лихi люди" набула злободенностi. Молодь бачила в нiй вiдгуки тих хвилювань, що їх викликали герої роману Чернишевського "Что делать?". Це гостро вiдчувалося в зв'язку з процесом 193-х учасникiв таємних органiзацiй. Ширились чутки про способи органiзувати втечу Чернишевського з Вiлюйська. Нова фаланга революцiйної молодi поповнювала каторгу в Сибiру. Саме в цей час готувалось у Женевi видання роману "Хiба ревуть воли, як ясла повнi?". Насамперед його з захопленням прочитав Михайло Павлик. Драгоманов занадто був переобтяжений своїми публiцистичними виступами. Вiн друкує в Женевi брошуру французькою мовою "Українська лiтература, заборонена в Росiї", яку подав через свого друга I. Тургенєва на мiжнародний лiтературний конгрес у Парижi. Треба було в нiй розповiсти, що є велика лiтература багатомiльйонного народу. Лiтература i мова, забороненi указом росiйського iмператора та переслiдуванi зграєю жандармiв i чиновникiв. У зв'язку з полiтичними процесами в Росiї коло емiгрантiв у Женевi з кожним мiсяцем збiльшувалося. Цьому сприяв i розкол, що стався 1879 року на Воронезькому з'їздi народникiв. Прибувають сюди i представники "Чорного передiлу" та "Народної волi". Драгоманов разом зi своїми друзями зустрiв прибулого в Женеву Сергiя Михайловича Кравчинського. Вiтаючи його, Михайло Петрович говорив: - Дозвольте потиснути вашу мужню руку. - Цим натякав на вбивство ним шефа жандармiв Мезенцева. - Горджусь таким земляком. Кравчинський посмiхнувся. В його суворому поглядi свiтилася добрiсть i вольова сила. Високий лоб пiд буйною шевелюрою, худорляве обличчя з дугасто розгонистими бровами надавали вигляду смiливої й рiшучої людини. З першої зустрiчi у Драгоманова з'явилась приязнь до Кравчинського. Подальшi зустрiчi й листування з ним набули дiлового, дружнього змiсту. Сергiй Михайлович знайомив його зi своїми нарисами, якi готував до друку в книзi "Пiдпiльна Росiя". В свою чергу Драгоманов познайомив Кравчинського з рукописом роману Панаса Мирного та Iвана Бiлика "Хiба ревуть воли, як ясла повнi?" - Друкувати треба цей роман. Велике дiло зробите, - радив Кравчинський. Вiн зацiкавився особою Панаса Мирного i просив передати вiтання йому та землякам. Роман став предметом розмов у колах полiтичних емiгрантiв. Вони почали цiкавитись й iншими творами Панаса Мирного, вважаючи його своїм однодумцем. Пiдтриманий представниками полiтичної емiграцiї, Драгоманов видав роман, на титульнiй сторiнцi якого значилося: "ХIБА РЕВУТЬ ВОЛИ, ЯК ЯСЛА ПОВНI? Роман з народного життя П. Мирного та I. Бiлика Женева. 1880" Драгоманов додержав свого слова перед друзями. Хай гримлять по свiту слова, викресанi з бурi. Видання роману збiглося з iншими подiями в дiяльностi Драгоманова. Якось до нього завiтав Кравчинський з прибулим посланцем з Росiї вiд Желябова. Посланець передав листа. Михайло Петрович розкрив пакет, почав читати: "Понедельник, 12 мая 1880 г. Многоуважаемый Михаил Петрович! Два раза пришлось нам встретиться, теперь приходится писать, и все при обстоятельствах крайне своеобразных. Помню первую встречу в 1873 г. в Киеве на квартире Р. й 3. Сидит кучка старых-престарых нигилистов за сапожным столом, сосредоточенно изучая ремесло. То знамение "движения в народ" для жизни честной, трудовой... Программа журнала "Вперед" прочтена и признана за желательное. "Но какова-то действительность?" - спрашивал себя каждый и спешил погрузиться в неведомое народное море. Да, славное было время!.. Наступила зима 1875-1876 г. Тюрьмы переполнены народом; сотни жизней перебиты; но движение не унялось; только прием борьбы переменился, и на сцену пропаганды научного социализма, умудренные опытом, выдвинули бойцы на первый план агитацию словом и делом на почве народных требований. В то же время всколыхнулась украинская громада и, верная своему основному принципу народолюбства, замыслила целый ряд предприятий на пользу родной Украины. В зту зиму Вы приехали в Одессу для сборов на "Громаду", и мы повидались с Вами вторично..." Читаючи, Драгоманов хитав схвально головою. Пригадувалися зустрiчi, розмови, наповненi сподiванками. Нiби живим поставав молодий Желябов. Чорне густе волосся, борода й вуси обрамлювали рiвний нiс, на перенiссi близько збiгаються брови. В очах твердiсть i духовна мiць. У довгому листi викладалась програма "Народной воли", а далi: "Еще одна просьба к Вам, Михаил Петрович. Не согласитесь ли Вы быть хранителем нашего архива? Материал там весьма ценный для истории современного движения... Узнавать нас (редакцию "Н.В.") по паролю, зашифрованному ниже ключом, Вам известным..." - Спасибi за довiр'я... Спасибi, - роздумуючи, говорив Драгоманов, поглядав то на Кравчинського, то на посланця. - Спасибi... Все зважу i дам вiдповiдь. А зараз прошу передати ось за цiєю адресою в Києвi новий роман. Передайте й Желябову роман "Хiба ревуть воли, як ясла повнi?" Вiн же читає українською мовою?.. - Читає i захоплюється, - пiдтвердив Кравчинський. Пiсля цiєї зустрiчi Драгоманов iнтенсивнiше почав листуватися зi своїми знайомими, поширюючи женевськi видання. Та ось дiйшла звiстка про вбивство 1 березня 1881 року царя Олександра II. Стало вiдомо, що напередоднi цього вбивства було заарештовано головного органiзатора Желябова, а потiм повiшено разом з чотирма народовольцями, що здiйснювали вирок виконавчого комiтету "Народної волi". Драгоманова непокоїло те, що вiн не дав належної вiдповiдi на послання Желябова. "Чи може залишитись таке послання без вiдповiдi? А що скаже iсторiя?" - роздумував i шукав ради. З такими думками щоденно вранцi ходив берегом тихого Женевського озера. Пiд пахвою, як завжди, нiс кiлька книг. Далеко линув зором, де пiдпирали прозоре небо сивi Альпи, нiби оберiгали спокiй чарiвного озера, берегами якого колись виношував смiливi думки Жан-Жак Руссо. Пригадував свою мандрiвку через Карпати, коли гостив у Юрiя Федьковича i разом з ним милувався красою Черемошу. Там легендами про Довбуша повитi гори теж пiдпирають просторе небо. Сам не помiтив, як опинився бiля дiвчаток, що на березi тихоплинної Рони продавали квiти. Одна з них тримала в руцi найскромнiший букет - жмуток ромену. Нiби з рiдного краю хтось надiслав цей дар природи. Пiдiйшов купити квiти. Але не встиг. Якийсь громадянин у бiлому капелюсi й свiтло-сiрому костюмi вже тримав жмуток i платив дiвчинi грошi. Покупець квiтiв пильно глянув на Михайла Петровича. Погляд його пронизливих очей, що зосереджено дивились з-пiд довгих, трохи розкосих брiв, вражав добрiстю. - Ромен... Ромен-зiлля, - невзначай промовив Михайло Петрович. - Щось рiдне нагадує вам? - запитав незнайомий. - Менi теж нагадує. Дозвольте подiлитися, - простяг половину жмутка Михайлу Петровичу. - Спасибi. Але менi незручно... Ми ж не знайомi. - Будемо знайомi... Я Георг Плеханов. Може, чули? - Звичайно чув... Добре знаю. А я Михайло Драгоманов. - Драгоманов?! - перепитав той. - Вас я давно знаю як вигнанця з рiдного краю. Знаю i дякую за вашi публiцистичнi виступи. Особливо за вашу шанобу до моєї приятельки i однодумця Вiри Засулич. Пiшли берегом, розговорились, нiби давнi знайомi. - Чув про вас, Михайло Петровичу, ще вiд одного товариша, з яким у 1876 роцi органiзував демонстрацiю i мiтинг бiля Казанського собору в Петербурзi. Я маю на увазi Богдана Панасовича Маркевича - сина вiдомої письменницi Марка Вовчка. - Менi вiдомо, що Богдан Панасович полум'яний прихильник Чернишевського. - Ми всi прихильники Миколи Гавриловича. Навiть його наслiдувачi. Але те, про що говорив наш учитель, треба продовжити... Новi подiї, новi явища в життi... - Менi вiдомi продовжувачi його iдей у лiтературi, - Драгоманов подав роман "Хiба ревуть воли, як ясла повнi?". В його очах свiтилася гордiсть за своїх друзiв - авторiв книги. - Ви робите тут, у Женевi, корисне дiло, видаючи заборонену в Росiї лiтературу. Вважаю, що видавничу справу належить значно поширити. Треба видавати гострополiтичну лiтературу. - Що ви маєте на метi? - "Манiфест комунiстичної партiї" Маркса i Енгельса! - Така iдея ще не захопила громадськостi в Росiї. Поки що лише ходiння в народ... Iдеї селянської демократичної революцiї. - Але привид бродить по Європi, привид комунiзму... Ми, чорнопередiльцi, приходимо до висновку що гаслом дiяльностi нової партiї має стати: "Пролетарi всiх країн, єднайтеся!" Про це ми можемо вiльно тут говорити... Незабаром пiд цим гаслом почне дiяти наша група. Група "Визволення працi", - Плеханов замовк, почав перегортати сторiнки роману "Хiба ревуть воли, як ясла повнi?" - Романи з народного життя нам потрiбнi... Дуже потрiбнi... Сподiваюся, що наша група в своїй дiяльностi користуватиметься досвiдом життя, вiдбитим у таких романах. Українська лiтература не остання в цьому. Я твердо переконався i маю висловити свою думку в пресi. Лiтература, що має такого велета, як Шевченко, обов'язково набуде свiтового значення. Добре, що ви поширюєте його твори. Однак застерiгаю вас од поступок буржуазному лiбералiзму. Раджу вам бiльше вiдмежовуватися вiд лiбералiв. Про це, сподiваюся, ми ще продовжимо розмову. Прошу завiтати до мене, - Плеханов елегантно пiднiс догори капелюх. - До побачення! Новий роман потрапляв на Україну тiльки з рук у руки, бо чиновники ретельно виконували указ iмператора. Драгоманов передав примiрник i в Полтаву, авторовi. На цей час у Панаса Яковича вiдбулися й службовi подiї, З одержанням за "вислугу рокiв" звання титулярного радника, його було переведено на посаду бухгалтера Третього вiддiлення казенної палати, а незабаром ще й нагороджено орденом Станiслава третього ступеня. Химерний 1880 рiк!.. Химерний вiн для письменника Панаса Мирного як рiк видання першого роману. Химерний i для титулярного радника Панаса Яковича Рудченка. Рiк його першої нагороди. Пiд час привiтань на службi у нього якось зiрвалося: - З чим вiтаєте? - З Станiславом... - А я подумав... Ага, спасибi... Служба зобов'язує... На службi доводилось тепер зустрiчатися з новими людьми, вести новi справи. Податковi, пенсiйнi - Третє вiддiлення найбiльше було перевантажене заявами, скаргами, ревiзiями. Не подобалось Панасу Яковичу, коли його пiдлеглi стоячи зустрiчали прихiд на службу начальника. Тому й намагався ранiш за всiх з'являтися в установу. Коло його домашнiх друзiв було дуже обмежене. Дмитро Пильчиков тепер рiдко навiщав Полтаву, при зустрiчi з приятелями плакав та й знову повертався до Одеси, а далi - до Харкова, де доживав свого вiку. Продовжувались дружнi взаємини з Алоїзом Вячеславовичем Єдлiчкою. Але той теж зiстарiвся. Постiйними друзями i порадниками тепер стають - статистик i журналiст-етнограф Василенко Вiктор Iванович, що працював у земельному банковi, та адвокат Дмитрiїв Микола Андрiйович. Сходилися в тiсному колi. Така зустрiч вiдбулася на квартирi Панаса Яковича з нагоди приїзду до Полтави Михайла Старицького та Миколи Лисенка. Завiтав i Єдлiчка. Прибулi радiли з того, що Драгоманов виконав обiцянку надрукувати роман Мирного в Женевi. - Вiтаю тебе, Панасе, як давнього друга. Тепер ми справдi побраталися з тобою, - Старицький говорив поважно, впевнено. Це був не той артистично-жартiвливий юнак, з яким уперше зустрiвся Панас у Гадячi, подорожуючи до Полтави. Змiнився в нього зовнiшний вигляд. Замiсть колишньої бороди вилискували поголенi щоки, яких торкалися розкiшнi вуса. Цупке волосся на головi завихрилось. Густi брови роздiляло широке перенiсся, на якому лягла зморшка. У виразi обличчя свiтилась мужнiсть людини, що зазнала чимало життєвих знегод. Вiтав Панаса Яковича i Лисенко. - Це лише краплина, що падає на нашу зголоднiлу до вiльного слова землю, - говорив вiн. - Мої надрукованi ноти рiдних пiсень теж забороняють розповсюджувати. - Розумiю вашi хвилювання, Миколо Вiталiйовичу, - гiрко додав Єдлiчка. - Свої зошити народних пiсень та обробку "Наталки Полтавки" я не можу надрукувати. - Не можна миритися з таким пiдневiльним становищем, - Старицький розправив, як орлинi крила, свої хвилястi брови. Коли хвилювався, то лiва трохи пiдiймалась, а карi очi крили в собi тугу. - В Києвi ми демонстративно улаштували концерт, в якому нашi народнi мелодiї виконувались французькою мовою. Слухачi запротестували. Втрутилась полiцiя, арештовували студентiв, що вимагали спiвати пiснi рiдною мовою. Справа дiйшла до генерал-губернатора. Вiн тепер ще суворiше забороняє в пiдвладному йому краї давати подiбнi концерти. - В Полтавi теж не вiдбувається нi вистав, нi концертiв. Скорше рiдну пiсню можна почути бiля шинку. Недаремно така талановита людина, як Гордiй Павлович Гладкий, що створив чудову музику до Шевченкового "Заповiту", став вуличним скрипалем, - повiдомляв Єдлiчка. - Хотiв би зустрiтися з Гладким. Чув про нього. Де його знайти? - запитав Лисенко. В його поставi, у спокiйному виразi обличчя вiдчувалася твердiсть, умiння володiти собою i викликати до себе повагу. - Це, Миколо Вiталiйовичу, важко зараз здiйснити. Вiн мандрує всюди, як жебрак, i грає на скрипцi, - гiрко посмiхнувся Єдлiчка. - Шинкiв у нас багато. Невiдомо, бiля якого може сьогоднi зупинитися. - Ми всi зараз подiбнi на жебракiв. По-жебрацькому благаємо в уряду полегшень, дозволiв на культурну роботу, - флегматичне додав i випростав рослу постать Василенко, поводячи навколо своїми темними очима, що гостро зорили з-пiд густих чорних брiв. - Твiй чудовий нарис про Опiшню теж не хочуть друкувати, - посмiхнувся Панас Якович. - Виходить, що й етнографiя небезпечна... - Етнографiя може бути революцiйною, коли до неї додати вогню, - перемагав свою флегматичнiсть Василенко. - Є чутки, що граф Лорiс-Мелiков, який має надзвичайнi повноваження вiд государя по наведенню порядку в iмперiї, створив комiсiю, в якiй розглядається й справа перегляду деяких цензурних положень. Це мене не обходить як юриста, - зауважив Дмитрiїв. - Обiцянки нового правителя, може, виллються в якусь державну мудрiсть. - Мудрiсть не мириться з багатослiв'ям, - поважно додав Єдлiчка. - Для мене, де слова, там має бути пiсня, музика. - Алоїзе Вячеславовичу! - звiвся Лисенко. - У київському гуртку ми вигадали одну злободенну колективну пiсню. Зачинай, Михайле Петровичу! - Це ми з нагоди того, що пiсля вибуху в царському палацi на початку року через тиждень було створено на чолi з графом Лорiс-Мелiковим "Верховную распорядительную комиссию по охранению государственного порядка и общественного спокойствия". Слiдом за цим лiквiдовано горезвiсний Третє вiддiлення канцелярiї його iмператорської величностi, а непохитного у своїх монархiчних поглядах Побєдоносцева наставлено обер-прокурором синоду, - Старицький ступив кiлька крокiв i затяг на церковний глас: Третьому вiддiленню, вiчная па-а-м'ять! Хором присутнi пiдхопили: Вiчная пам'ять! Вi-i-i-чна-а-я па-а-м'ять... Старицький, змiнивши мотив, продовжував церковний глас: Да возродiся розпорядча комiсiя... Лорiс-Мелiкову алiлуя! Хор пiдхопив: Алiлуя, алiлуя, Алiлуя а-а-лi-i-луя! Старицький продовжував: Побєдоносцеву многi лiта. Творити беззаконiя на многi лiтаї Микола Лисенко диригує: Многая лiта, мно-о-гая лi-та-а! Мороком повита Многая лi-i-та! - Чудовий хор! Чудовi спiви, - захоплювався Єдлiчка. - Не з добра спiваємо, - перейшов на серйозний тон Старицький. - Почався режим, як кажуть, "вовчих зубiв i лисячого хвоста". - То треба ловити того хвоста. Може, дозволять наш друк, - втрутився Василенко. - Лорiс-Мелiков намагається показати себе лiбералом, щоб заспокоїти збуджену країну, - пояснював Старицький. - Дуже небезпечний лiбералiзм, коли його проголошують реакцiонери. - Коли собака виє на луну, то вiн пiдбирає свiй хвiст, щоб хто не наступив на нього. - Гiрка наша правда. А де дiтися? Треба нам об'єднати розпорошенi, розгромленi реакцiєю уламки групових об'єднань. Це тяжка справа, бо вся енергiя правителiв повернута на осягнення охранкою життя в країнi. Треба нам дiяти, незважаючи на заборони, утиски. Маємо обов'язково добитися видання свого журналу або принаймнi альманаху, - Старицький запитливо поглянув на Мирного. - Коли живе слово конфлiктує з урядовим тупоумством, то його потрiйно треба ширити. Iсторiя оцiнить те слово i збереже для нащадкiв. Я радий, що з метою пiдготовки видання журналу ви прибули до нашої скромної Полтави. - Покладаємо надiї на твою, Панасе, участь у виданнi. Є думка назвати це видання "Радою". Вiримо, що незабаром доб'ємося перегляду ганебного указу про заборону друку. Передова iнтелiгенцiя Росiї пiдтримує нас. - Все, що залежить вiд нас, будемо робити, - вiдповiв Мирний. - Обiцяю написане, або, вiрнiше сказати, вистраждане, передати до нового видання. Тяжкий досвiд органiзацiї видавничої справи Iваном Франком у Галичинi зобов'язує... - Правильно, друже, - Старицький обняв Мирного. - Бачу, що недаремно прибули ми до Полтави. - Прибули вчасно. У розмовi з вами можна вiдвести душу, почути живе слово. Хотiлося б ще почути вiд вас, Михайле Петровичу, якогось нового вiрша... - Коли є бажання, то я зачитаю вiрш, написаний у тяжкi днi гонитви, коли мав намiр навiть залишити рiдний край. - Просимо... Старицький звiвся, пройшовся по кiмнатi, розправив свої розкiшнi вуса. Полилась римована мова. Читець вiд строфи до строфи проймався пафосом: Як я люблю безрадiсно тебе, Народе мiй, убожеством прибитий, Знеможений i темнiстю сповитий... Разом з ритмами поезiї билося в один такт i його зворушене серце. I ось тепер та змучена любов Мене жене в далеку чужину... Єдлiчка звiвся, пiдiйшов до Лисенка. - Ось я принiс новi зошити нот. Хочу познайомити вас, Миколо Вiталiйовичу. - Вашi композиторськi обробки народних мотивiв, Алоїзе Вячеславовичу, менi вiдомi. Хотiлося б почути, як звучать записанi тут. Шкода, що нема на чому грати. - У сусiднiй кiмнатi, де живе моя колишня курсистка, є фортепiано. Я попрошу дозволу завiтати туди, - Єдлiчка вийшов i швидко повернувся. - Прошу друзiв завiтати в кiмнату Анни Осипiвни Адешелiдзе. Це симпатична, гостинна особа. Вони там з подругою. Теж моя слухачка. Обидвi закiнчили Полтавський жiночий шляхетний iнститут. Добре грають на фортепiано. - Отже, нашi збори законспiруємо присутнiстю панночок... У просторiй кiмнатi, добре обставленiй, гостей зустрiли двi панночки. Обидвi скромно, але елегантно зодягнутi, привiтнi, дуже чемнi. Подаючи руку, Анна Осипiвна примружувала свої великi чорнi очi. - А це моя подруга Олександра Михайлiвна Шейдеман, - показала на подругу. Русява, з напрочуд свiтлими очима дiвчина рокiв вiсiмнадцяти посмiхнулася, грацiйно подаючи руку гостям. Панаса Яковича вразило вiдкрите, добре i разом з тим гордовите обличчя дiвчини. Потискуючи її невеличку руку, вiн помiтив, що вона нiби приховувала густими вiями свiтло своїх очей. - Прошу гостей сiдати, - запросила Анна Осипiвна. - Анно Осипiвно, Олександре Михайлiвно, прошу не вiдмовити зiграти деякi речi. На прохання Єдлiчки обидвi пiдiйшли до фортепiано. Доки Микола Вiталiйович переглядав ноти i вiдкладав їх, Олександра Михайлiвна сiла й заграла. Полилась музика Бетховена. Панас Якович пiзнав тi звуки, що в хвилини великої душевної тривоги чув за стiною. Пiзнав i ту, що виконувала. Зблизька вона була ще привабливiшою. Бiлi руки, наче лебедi, сплескували над розбурханими хвилями, роняючи улюбленi мелодiї Бетховена. Тепер цi звуки вражали Панаса Яковича ще глибше. Дивною гармонiєю наповнювалась вся його iстота. Вiн пiдiйшов до фортепiано, ждав, поки Олександра Михайлiвна закiнчила гру. - Дозвольте з усiєю щирiстю подякувати вам за гру. Вона не вперше чарує мене. - Не вперше? А я оце вперше зустрiчаю вас, - протягла руку. Потискуючи її, Панас Якович вiдчував, нiби вiд того потиску продовжували бринiти звуки фортепiано. Швидко перейшли на жвавi, дотепнi розмови. Дiвчата грали, спiвали. Iнодi сiдав до фортепiано сам Алоїз Вячеславович. Виконувались пiснi в його обробцi "Ой дiвчина горлиця", "Чи се ж тая криниченька", "Ой не ходи, Грицю", "Ой хмелю, мiй хмелю", "Пасла дiвка лебедя". Пiсню "Хусточка моя шовковая" виконала Олександра Михайлiвна пiд акомпанемент Алоїза Вячеславовича. Панаса вразила спiвачка не силою свого голосу, а лiричним його тембром. - Я горджусь своїми ученицями, - Єдлiчка з подякою поглянув на Олександру Михайлiвну, коли вона закiнчила пiсню. - Чехи здавна славились i музикою, i своєю мудрiстю. - Лисенко близько пiдiйшов до Єдлiчки. - Менi здається, що ми знайомi з самого народження. - Так, бо я й себе пiзнав у вашiй пiснi, особливо жiночiй. Яка прозора душа того народу, що випестив такi пiснi! Це мене назавжди зв'язало з Полтавою, до якої я прибув по закiнченнi Празької консерваторiї... Кожний народ у своєму словi i пiснi береже щось неповторне, чарiвне. Люблячи своє рiдне, я полюбив i вашу українську пiсню. Вiддаю їй свiй хист i свої почуття. До цього слухайте таку притчу... У великому лiсному царствi зiбралися найрiзноманiтнiшi птахи. Кожна пташка щебетала свою улюблену пiсню, як умiла, як сонце їй велiло. Дивною гармонiєю сповнювалися лiсовi хащi, узлiсся й розлогi долини. Небо чарувалося цiєю гармонiєю i усмiхалося кожнiй пташинi. Та ось налетiла зграя якихось заморських шулiк, а за ними чорне гайвороння, наче хмарами, закрило сонце. Закаркали люто, заглушаючи багатострунний пташиний спiв. Коли яка пташка обзивалася своїм голосом, гайворони загонили їх у дупла та нетрi, вимагаючи крякати по-воронячому. Деякi пташки, скоряючись, пробували забути рiдну пiсню. Але не вдалося нi соловейку, нi жайворонку стати воронами... Простори землi заповнювались несамовитим герготанням, вiд чого в'яло листя на деревах, сохла трава в лузi, мутнiла вода на тихих плесах i в прозорих рiках. Лише могутнi дуби незрадливо шумiли, стелячи свiй вiковий гомiн по окраденiй землi. Благальне простягали вони вiти назустрiч сонцю, впиваючи його променисту силу. Обiзвалося на те благання сонце, посипаючи землю iскристою зливою, i повернуло кожнiй пташцi її природний спiв. А дубам було надане довголiття, щоб своїм шумом сповiщали вони непорушну правду сонця. Звеселилася земля вiд пташиного спiву. Обiзвалися лiси й дiброви, славлячи мудрiсть сонця. I зашумiли переможно дуби. - Перед мудрiстю сонця не можна не скоритись, - Панас Якович запитально поглянув на Старицького, знаючи, що цими словами викличе новi роздуми Михайла Петровича. - Не тiльки скоритись, а й славити цю вiкопомну мудрiсть! - у хвилини пiднесення пишномовне говорив Старицький. - Мудрiсть сонця славить кожен, хто не терпить хмурих днiв! Микола Вiталiйович знав, що в часи збудження Михайло Петрович буде багато говорити й декламувати. Лише музика може пiдкорити його. Тому Лисенко сiв до фортепiано i заграв. Заспiвала Олександра Михайлiвна: Стелися, барвiнку, низенько... Пiсня пiдiймала з самого дна душi смуток давнiй, звучала своєю народною нев'янучою красою. З пiснею наче з'являлася тiнь Галi, з'єднавшись ненароком з цiєю прозороокою спiвачкою. Уявна зустрiч ранила Панасове серце... * * * Повернувшись у свою кiмнату, намагався збагнути все, що трапилось. Ятрили думку i слова Старицького, i притча Єдлiчки. А зрештою, виринала i захлинала всi роздуми проста пiсня, що її зронила зi своїх уст учениця Єдлiчки. Тiєю пiснею вона торкнулася до натягнутих струн вразливої душi. Тепер забринiли вони i не давали спокою. Знову, як на таємничу раду, приходили омрiянi страдницi, приносили свiй смуток i болi. Роман про жiноче безталання ставав животрепетним, глибше полонив уяву. Бо скiльки того безталання криють мiста, села, сiльськi стрiхи i темнi провулочки! Також виникла думка про написання драми з народного життя. Уважно перечитував драматичнi твори Островського. Ще в роки перших лiтературних вправ переклав українською мовою його "Доходное место", захоплювався братовим перекладом "Грозы". Розумiв, що в драматургiї криється сила динамiчних сцен та образiв. Знав сценiчнi успiхи п'єс Кропивницького "Дай серцевi волю, заведе в неволю", "Помирились" та його водевiлiв i напiвiсторичної драми "Невольник", написаної за мотивами Шевченка. Радився зi Старицьким, який пiдтримував задуми i сам брався за перо драматурга. Уява малювала розквiт народного театру, де б дзвенiла задушевна пiсня, проходили в дiях добрi й лихi люди. Адже у вiдродженнi культури кожного народу театр вiдiграє велику роль, пробуджує думки i почуття. На сценi глядачi пiзнають своє життя, свою iсторiю, свої заповiтнi мрiї. Ще старогрецький Есхiл обезсмертив у драмi дух прикутого, але нескоримого Прометея, давши урок iншим народам виносити священну пристрасть душi в дiйствах сценiчних. I згадки про Галю, i зустрiч з чулою до мелодiй панночкою Олександрою Михайлiвною викликали цiлий потiк почувань, бажання виступити в жанрi, найтiснiше пов'язаному з музикою, - в жанрi драми. Вважав, що невичерпнi джерела для драматурга криють українськi народнi балади. На грунтi балад будували величнi твори класики свiтової лiтератури Байрон, Гете, Мiцкевич. Хотiлося вiдтворити конфлiкти й трагедiю, що її втiлив народ у баладi про Лимерiвну. Ой пила, пила та Лимериха на меду, Та пропила свою дочку молоду... Нiс i на службу накопиченi нiчними годинами роздуми. На вулицi бiля урядових установ вiдбувалась урочиста прогулянка губернатора. Вiн у параднiй формi простував вулицею. За ним на три кроки позаду йшли вiце-губернатор i керуючий справами канцелярiї. На три кроки далi марширували чиновники особливих доручень, а за ними нижчi чини. Таке "шествiє", як називали його полтавцi, вiдбувалося час вiд часу, коли генерал-губернатор хотiв нагадати, що iснує непорушна влада, надана йому вiд вседержителя-монарха. На перехрестях вулиць, зупиняючи перехожих, цiлим хором сюрчали не тiльки городовi, а й дiльничi урядники. Це подобалось губернатору, i вiн навiть давав нагороди за "бдительность" тим, хто найкраще орудує полiцейським сюрчком. Коли наблизився губернатор до колонад кадетського корпусу, раптово гримнув оркестр "Боже, царя храни", вiд чого й бронзовий орел на пам'ятнику Слави нiби ширше розкрив крила, дивуючись "шествiю". Дiйшовши до губернаторської управи, властитель губернiї пiдiймався парадним ходом, яким дозволено ходити лише йому та його ад'ютанту. Iншi чини пiдiймалися бiчними ходами. Чому саме в цей день чергова прогулянка губернатора, Панас Якович довiдався, коли прочитав газету, де сповiщалося про скликання гласних на земськi збори. Справа в тому, що губернатор вiв боротьбу за обмеження прав земства. Вiн вимагав, щоб кожна земська нарада вiдбувалася пiд наглядом прокурора та чиновникiв губернаторської управи. Земцi ж протестували проти такого втручання. Тому губернатор i вирiшив з самого ранку продемонструвати свою урядову зверхнiсть та необмеженiсть адмiнiстративної влади... Мiсто помiтно готувалося до земського свята. Готелi заповнювали прибулi з губернiї земськi гласнi. Жвавiшала торгiвля, гомiнкiшими стали ресторани. Частiше вулицями гнали вiзники. Обивателi купчилися, щоб подивитись на видовище. В Олександрiвському парку прикрашували примiщення лiтнього театру. Чимало наїхало сюди Супруненкiв, Хоменкiв, Пузиренкiв, що з заможних селян-глитаїв вибилися на великих власникiв землi. До них горнулися крамарi. Вони, як шулiки, накидалися, коли довiдувались про занепад якогось дворянського гнiзда. Скуповували землi, лiси, луки. Людно було в примiщеннi Земельного банку. Панас Якович вiдривав вiд роботи якусь годину, щоб подивитися на людей, почути розмови. Бiля Земельного банку вiн зустрiв Романка Мазевича. Той вклонився непевно, зиркнувши очима, i зупинився. Тепер вiн не був таким запобiгливим, як ранiше. В очах його Панас Якович прочитав щось приховано зловтiшне. - I ви, Панасе Яковичу, прогулюєтесь? Це добре. Тут кипить життя, - Мазевич говорив з виглядом людини, вщерть вдоволеної своїм iснуванням. - Кому кипить, а кому в трубу вилiтає. - Хе-хе-хе... Вгадали... Прибувайте на концерт. Там побачите таке, що й не сподiвалися, - хитро поглянув, попрощався i подався до земських дiлкiв. Всюди йшлося про грошi, прибутки, наживи. Грошi заступали честь, совiсть i гiднiсть. Не знаходячи собi тут товариства, Панас Якович повертався на Монастирську вулицю. А коли приходив у кiмнату, то ще гострiше вiдчував свою самотнiсть, що холодною хвилею гойдала смуток i втому. * * * Радий був, коли на другий день завiтав Єдлiчка i запросив на концерт, що його давали прибулi в мiсто арф'янки. - То ж для розваги земцiв? - Не тiльки земцi мають вуха... Навiть нашi панєнки Анна Осипiвна i Олександра Михайлiвна хочуть послухати... - Для них може бути нескромним таке вiдвiдування. - Нiчого. Вони вже позакiнчували iнститут. Хай пiзнають життя. В крайньому разi ми залишаємо за собою право в будь-який час пiти з концерту. Треба зважити на прохання панночок. Панас Якович дав згоду. В умовлений час зустрiлись i попростували до Олександрiвського парку, звiдки доносились звуки полкового духового оркестру. Олександра Михайлiвна i Анна Осипiвна йшли попереду. Тепле прозоре надвечiр'я стелилося скiсними промiннями по верхiв'ях пожовтiлих дерев. Була пора року, коли земля пишається дозрiлими плодами в садах, а повiтря пахне буйноквiтучими чорнобривцями в палiсадниках. Пора, коли журавлi збираються у вирiй, оглядаючи простори скошених нив та сiножатей, i прощально квилять, розстаючись iз землею, що дарувала свої щедроти. В таку пору й душа лине в журавлиному ключi, купаючись у просторах привабливої далi. Принаймнi так почував себе Панас Якович. Вiн порiвнявся з Олександрою Михайлiвною. Вся вона пашiла молодiстю, наснажуючи неспокоєм його серце. Алоїз Вячеславович придбав квитки, i всi разом увiйшли в парк, де вже запалювались рiзноколiрнi лiхтарi. На алеях, посиланих бiлим пiском, прикрашених гiрляндами, купчилися люди. На кожному розi алеї буфети. Людський гомiн, дзенькiт склянок та пляшок заглушали звуки оркестру. Збуджений настрiй передавався вiд людини до людини. Панас Якович помiтив, як щоки Олександри Михайлiвни злегка зашарiлися. Пiдiйшли до майданчика для танцiв. Саме в цей час оркестровi труби завели тягучу мелодiю вальса. Подруги переглянулись, не виявляючи намiру танцювати. - Що б сказала наша "маркiза" про цi танцi? - запитала Анна. - Очевидно, не дозволила б i дивитись. А ми все-таки подивимось. - Увагу Олександри привернула пара, що вийшла з танцювального кола. Мужчина витирав червоною хусткою пiт з лоба. На його пiджаку сумно гойдався на нитцi обiрваний гудзик. Дама прив'язувала того гудзика i верещала: - Ух, каби квасу холодного глотнуть... Панночки стримано бризнули смiхом. Пробиваючись крiзь натовп лiктями, пара попростувала до буфету. Олександра ще поглянула на них i вiдвернулася. - Ходiмо до головного павiльйону, де має вiдбутися концерт, - запропонував Алоїз Вячеславович. Головний павiльйон було заповнено людьми. Алоїз Вячеславович вiдшукав чотири стiльцi в перших рядах. Незабаром пiднялася завiса. Вийшла група красивих жiнок, одягнутих у бiлi сукенки. Кожна тримала, кокетуючи, арфу. Але до їх струн нiхто не торкався. Ми дружно на врагов, На бой, друзья, спешим... - почали вони. Алоїз Вячеславович нахилив голову, рукою закрив очi. На шиї в нього виступили червонi плями. Потiм одна виконала пiсню про молоду пралю. Це була красуня в убраннi, що ледве прикривало її пишне тiло. Коли робила рухи пралi, то оголенiсть досягала явної непристойностi. Олександрi стало соромно, вона не знала, де себе дiти, повертала набiк голову. - Ви стомилися? - тихо запитав Панас Якович. - Нi, - хитнула вона головою, вiд чого волосся, свавiльно вибившись iз зачiски, завихрилося на скронях i шиї. Панас Якович задивився на Олександру. Не помiтив, як на сценi з'явилась iнша вродлива арф'янка. Але швидко її голос до болю вразив його. Надривними, ридальними звуками лилася пiсня: Дивлюся тужливо на чорну я шаль, I душу бентежить глибока печаль... Ледве не вигукнув Панас Якович: "Галю! Це ти?" Але затиснув щелепи. Його хвилювання помiтив Єдлiчка. - Нiчого... Це можна слухати, - заспокоював вiн свого друга. - Коли Алоїз Вячеславович дозволяє, то будемо слухати, - несмiливо обiзвалась Олександра. Ал