е Панас Якович нiчого не чув. Його полонила спiвачка. Лилися журливо приспiви: Чорная шаль, чорная шаль... Олександра здивовано глянула на Панаса Яковича. Проте тримала себе спокiйно, бо пригадала євангельську притчу про Христа i блудницю. "Хто перший кине в неї камiнь?" - у думках повторювала собi. Олександра висловила бажання полишити концерт. Анна пiдтримала її. Алоїз Вячеславович i Панас пiшли за ними. Олександра всю дорогу мовчала. Вона вiдчувала хвилювання Панаса i сама хвилювалася. Почуття образи гнобило її. Хотiлося плакати, але стримувала себе. Необережна росинка повисла на вiї. Панас Якович помiтив це i вiдчув щось неждане для себе. Розпрощавшись з панночками та Алоiзом Вячеславовичем, довго ходив вулицями, хотiв вiдшукати арф'янку, визволити з обiймiв темряви, бруду. Проходила в болiсних роздумах нiч. Крокував по кiмнатi, зупинявся бiля вiкна, вдивляючись у темiнь, що кутала Монастирську гору. Сiдав до столу, пробував записувати уривчастi, болiснi думки. "Невже вона остаточно занепала, справдi стала повiєю?..." Колихався вогник свiчки, гойдаючи тiнi. Пiзнавав у них постать Галi. Випливала її докiрлива, болiсна усмiшка. Закривав лице i очi долонями. Тодi вимальовувалась поруч iнша постать. Чемна i нiжна Олександра то заступала страдницьку постать Галi, то зникала. Не мiг угамувати в собi розрадливих думок. * * * Полтавська газета сповiщала про земський з'їзд, надаючи ваги порушеним на ньому економiчним та культурним питанням. Тут наводилися виступи окремих земських дiячiв, що "дбали" про "добробут народний", "громадську повиннiсть", "чеснiсть особи", "обов'язок перед вiтчизною", "свiдомiсть станiв суспiльства", "вседержавну волю". Але все це багатослiв'я не виходило за межi лицемiрного лакузництва перед старшими, можновладними особами. Вiдбувалася внутрiшня гра, в якiй ставилися на кiн iнтереси, пiдвладнi капiталiстичним законам. Їм були пiдпорядкованi змагання та боротьба окремих осiб i цiлих груп. Сюди не доходили iдеали, з якими йшли народники на заслання i смерть. Вузькi власницькi iнтереси глушили паростки навiть лiберального просвiтительства. Спритнi дiлки, комерсанти знаходили тут широке поле для шахрайства. Знайшов його i Романко Мазевич. Вiн був потрiбною людиною для оформлення купчих, закладних. Всюди метушився i знаходив спiльникiв, знав, кому догодити та прислужити. * * * Ще не закiнчився з'їзд, як капела арф'янок вiд'їжджала з мiста. Панас Якович хотiв хоч наостанку зустрiтися з Галею. Бiля свого будинку на Монастирськiй, ошелешений несподiванкою, зупинився - зустрiвся з Олександрою Михайлiвною. Панночка владно i смiливо дивилася, зважуючи його розгубленiсть. - Кудись поспiшаєте? - спокiйно запитала. - Розумiю ваше хвилювання. Сьогоднi ж арф'янки залишають наше мiсто, - в словах чувся докiр. Панас Якович мовчав, не знав, що вiдповiсти. - Я не випадково вас зустрiла. Таке моє бажання. Хочу цiєю зустрiччю покарати вас за поведiнку пiд час концерту. - Перед настирливим поглядом її променистих очей годi було ставити якiсь бар'єри. - Не можу збагнути всього, що трапилось. - А я збагнула. Ви прихильник краси й захоплюєтесь музикою. - Це так, - Панас Якович вiдчував, як панночка своєю вiдвертiстю i рiшучiстю почала опановувати ним. Знаходив утiху в її настирливостi. - Сьогоднi хочу зiграти для вас свої найулюбленiшi речi. Тому запрошую вас в кiмнату Анни Осипiвни. Не дивiться так на мене. Я вже не iнститутка, - Олександра Михайлiвна зробила кроки в напрямi квартири Адешелiдзе. За нею й пiшов, наче полонений пiсля баталiї. - Анно! - гукнула Олександра, увiйшовши до кiмнати. - У нас гiсть! Анна Осипiвна вийшла назустрiч, привiталася. - Сьогоднi я даю концерт! - Олександра Михайлiвна сiла за фортепiано. Анна запросила Панаса сiсти поруч у крiсло. - Грай, Олександре! Бачу, ти сьогоднi в екстазi. - Так! - Олександра Михайлiвна вдарила по клавiшах. Полилися звуки, як грозовi удари, а далi понесли просторами вихрастi хвилi. В них Панас Якович вловлював страждання пробудженої душi, боротьбу проти всього, що сковує особистiсть, торжество перемоги почуття над життєвими умовностями, iмпровiзованi мелодiї вели у розбурхане море, де хвиля гойдає, кидає його i виносить на сонячний берег. Читав радiсть боротьби, уявляв горду нескориму людину, гармонiю її почуттiв i дiяльностi. Тiльки музика може так оволодiвати людиною, наснажувати пристрастями, пiдносити на верхiв'я буття. Олександра Михайлiвна грала ще i ще. її жiноча нiжнiсть i пристрасть зливалися з музичними мотивами в єдиному плинi чудової гармонiї... Вiдчував, як ця гармонiя додає сили в єдиноборствi Панаса Мирного з Панасом Рудчеяком. Пiзно ввечерi повернувся додому. Не запалював свiтла, аби зберегти всi душевнi страждання i втiху, що принiс цей незабутнiй день. * * * Арф'янки зiбралися на вокзалi до поїзда. Господар капели - огрядний, дужий чоловiк з полисiлою головою - хвилювався, чекаючи прибуття Галi. Вiн нервово поглядав на годинник, вiдраховуючи хвилини. Тим часом Галя, йдучи на вокзал, зупинялася. Вагалася - чи не повернутись, залишивши капелу? Невимовна сила в'язала її з цим мiстом, що стiльки принесло прикростей i скороминучих хвилин радостi. Хотiлося, щоб тi хвилини ще повернулися до неї дорогими гостями. Ласкавим i рiдним було просторе небо Надворскля. Чому ж його заволiкають хмари? Гонить передгрозове вiтер кудись. Так гонить i її зрадлива доля. Гонить... Гонить... А куди? Прибула, запiзнившись, на вокзал. Але поїзд ще не вiдiйшов. Уже загув паровоз. Зупинилася, глянула пiд колеса. Ось вони закрутилися. Хотiла кинутись на колiю. Але дужа рука пiдхопила її. Машинiст вчасно зупинив машину. Господар штовхнув Галю у вагон i вилаявся: - Яке маєш право? Ти законтрактована. В контрактi не передбаченi подiбнi вчинки... Я не дозволяю! Пройдисвiтка якась, а я маю хвилюватись. Арф'янки з острахом переглядалися. Галя, як посаджена в клiтку пташка, забилась у куточок вагона, дивилась у вiкно, посилаючи прощальнi погляди знайомим краєвидам. Он послалась дорiжка. Люди йдуть з працi. Попереду дiвчина несе жмуток ромену. Чула навiть пахощi польових квiтiв. Хотiлося гукати: "Люди! Зупинiть, вiзьмiть мене з собою, щоб степом розвiяти горе пекуче!" Клуби густого диму повисли над дорiжкою, закутавши людей. Наче дракон волохатими лапами обгортає все живе, щоб украсти сонце i посiяти темiнь. Прудкiсть поїзда єдналася з думами Галi. Отож пiдхопив її на своїх крилах передгрозовий буревiй, кружляючи у своєму вирi. Несе... Несе... А де зупинить? У якi грози переллються болi нездоланнi? "Жити хочу! Жити!" - розпачливо гукала думка, а затиснутi вуста крили мовчанку. Мовчанку, що заховує в собi пристрасть прокляття. Колеса вагона одноманiтно вибивали ритм, нiби примовляли: "Повернися... Повернися... Тебе чекає щось бажане... Повернися..." Трепетно дивилась у вiкно, коли вдалинi забовванiв будинок, схожий на палац. Пiзнала його i стрепенулася. Там вiддала первоцвiт своєї ледве дозрiлої юностi. Дим вiд паровоза обгорнув будiвлi, наче поглинула їх пожежа. Уява малювала, як вогонь пожирає той палац, застеляючи небо хмарою диму. Десь нiби зчинявся грiзний людський лемент. Слалися червонi вiдблиски на тихi плеса, а потiм їх застилав дим, i все заволiкалося його завiсою, за якою падали в темiнь минулi роки. "Чи це пересторога тим, хто володiє? Страшна пересторога! Яка ж буде кара?" У куточку серця прокидалась надiя, зростала крилатим птахом, щоб вирватись на простори, де печаль, обiймаючись з любов'ю, стелиться несходимими ще шляхами у невiдомiсть. А колеса пiд вагоном викрешували-вибивали: "таки-так, таки-так". * * * Одержав посаду головного секретаря казенної палати. Роботи збiльшилося. Доводилось часто переглядати податковi справи, за якими уважний зiр пiзнав, як збагачуються пiдприємцi, лихварi та породженi жорстокою конкуренцiєю "чумазi", що не гребували будь-якими засобами наживи. За цими справами можна бачити й те, як множиться бiднiсть, руйнуються дрiбнi господарства. Подiбнi думки викликала й книга, надiслана братом з Києва. На її титульнiй сторiнцi значилось: "ЗАПИСКИ О ЗЕМЛЕДЕЛИИ В ЮГО-ЗАПАДНОМ КРАЕ Составил И. Рудченко" На титулi рукою автора написано: "Товаришу по зброї, другу i брату Панасу Яковичу Рудченку 26.1. 1882 р." А ще нижче: "Тому доля запродала од краю до краю, А другому зоставила - те, де поховають". I епiграф, i змiст книги викликали роздуми про долю людини й цiлого краю. За цими роздумами губилися на якийсь час хвилювання, що їх принесли несподiванi зустрiчi останнього часу. Вiд Старицького одержав листа, в якому сповiщалося про добутий дозвiл на видання українського альманаху. Михайло Петрович бере на себе "Раду" i запрошує Панаса Яковича виступити в нiй з художнiм твором. Старицький сповiщав також про труднощi, з якими добуто дозвiл на українськi вистави, та про великий успiх "Назара Стодолi" в постановцi Марка Кропивницького. Почала дiяти пiд його орудою українська професiйна трупа. Отже, виходить, що й крiзь тiнь совиних, розпростертих над країною крил Побєдоносцева пробиваються промiння сонця, щоб зiгрiвати паростки лiтератури на народному грунтi. До свого листа Старицький додав нового вiрша. Вразили до болю його рядки: Не бiйся вражої наруги; З святим вогнем iди туди, Де панування скрути, туги Та вiковiчної бiди... Спiвай, ридай i будь готовий Замiсть лаврового - терновий Вiнець узяти на чоло. Що ж вiдповiсти друговi? Переглядав усе написане за останнiй час. Пiсля довгих вагань, роздумiв написав Старицькому вiдповiдь, повiдомивши в листi про свiй намiр надрукувати твiр про непривiтну жiночу долю. "Познайомлю Вас, шановний добродiю, i з самою системою, або планом роботи, маючи надiю, що Ви прихильно приймете мою немудру сповiдь. Головна iдея моєї працi - виставити пролетарiятку i проститутку сього часу, її побут в селi (I частина), в мiстi (друга), на слизькому шляху - третя i попiдтинню - четверта. Гуртом усю працю я назвав "Повiя". Цiєю назвою народ охрестив без пристановища тиняючих людей, а найбiльше усього проституток. Вона ж взагалi обiймає i всi частини назвиська, через те я i зостановився на сьому словi, хоч, може, воно декому здається i недоладним. Кожну частину маю надiю виготувати так, щоб всяка мала свою самостiйнiсть або цiльнiсть". Тепер усi помисли, хвилювання були зосередженi навколо роману. Спостереження, досвiд життя пiдказували писати про соцiальнi явища, про гноблення, що спричиняють занепад i загибель вразливих, сердечних людей. Гинуть дiвчата, жiнки, гине бiднота, страждає народ. А де причина страждань? Не ганьбою, а спiвчуттям вiнчає письменник героїню роману. Вона не одна - тисячi таких запроданих, понiвечених, кинутих на саме дно тяжкого життя. Яке iм'я дати героїнi роману? Назвати її Галею. Нi... Хай залишиться в пам'ятi недоторканим це iм'я, що з ним поєднано стiльки хвилювань. Та й не одна Галя... Доля багатьох не привiтала в цьому лихому суспiльствi. Хай героїня носить iм'я Христi. Вона є хрещеницею роману. Незабаром знову одержує листа вiд Старицького. Той просить скорiше надсилати рукопис для друку. Але можна запропонувати лише першу частину твору, бо в сирому виглядi не звик давати до друку. "У мене одна думка: якби нам нашу красну мову так високо пiдняти, як пiдняв її Шевченко у пiснi. А чи я се зроблю, чи другий - для мене байдуже. Не пеняйте на мене, добродiю, що я на сей раз не даю певного слова. Кажу Вам: не виспiю, не зможу виспiти з другою частиною "Повiї". 26 березня 1882 р." Надiславши Старицькому першу частину "Повiї", Панас Якович поринув у працю. Ще гострiше вiдбувалося змагання мiж письменником-мислителем i виконавцем службових обов'язкiв казенної палати. Писав, переборюючи страждання, якi дiлила з ним героїня роману, вiддаючи свої болi i гнiв. У творчих муках гартував волю, удосконалював хист. Вiдбувалося спiлкування сумлiння, пристрастi й слова. * * * Новi несподiванки принiс 1883 рiк. Вразила звiстка про смерть Iвана Сергiйовича Тургенєва, а ще бiльше виступ з цiєї нагоди в "Отечественннх записках" Глiба Успенського, в якому говорилося про "безперервний ланцюг невиправданих безглуздь". Одного ранку прибув на вокзал, щоб зустрiти Михайла Старицького, який мав приїхати поїздом з Кременчука. Довелося довго чекати, бо застрайкували робiтники залiзничних майстерень i не було своєчасно вiдремонтовано паровоза. Панас Якович спостерiгав метушню жандармiв. Страйкарi купчилися бiля вокзалу невеликими групами, вели жвавi розмови, обурювалися, сперечались. Вловлював окремi вигуки: - У великих промислових мiстах робiтники єднаються. - Каси взаємодопомоги органiзовують! - Вимагають своєчасної плати за працю! - Не дозволяють, щоб робiтник працював по чотирнадцять годин на добу... У цiй розмовi вловлював щось нове, ще не чуте, не знане. Пригадалася недавно прочитана у львiвському журналi "Свiт" повiсть Iвана Франка "Борислав смiється". Розмови робiтникiв яскравим промiнням освiтили ту повiсть. Нiби продовжував її читати, i вона ставала зрозумiлiшою. Пiшов вiд вокзалу, примостився на розкиданих колодах. Незабаром поблизу сiли чотири чоловiки. По одягу та чорних руках можна було здогадатись, що то робiтники залiзничних майстерень. Вони розмовляли мiж собою. Найбiльше говорив чоловiк середнiх рокiв з великими сiрими очима. - Повернутися б до своєї давньої бiди, до сiльської оселi, але вона, того й жди, розвалиться. А там дiти, жiнка з поденщини не вилазить. Тут, у майстернях, хоч рукам є робота. Та клятi десятники всю силу з тебе вимотають... В одного очi полопались вiд тяжкої працi. А допомоги нiякої. Хiба що наш брат робiтник скинеться по копiйцi... - То правда, Гнате. Правда... - Правда осуду не боїться... - Де наш брат погибає, звiдти правда тiкає. - Закуримо, браття, щоб правда не журилася. Тютюн є, Гнате? - Все викурив. - Почекай курива до слушного часу, про який ти все марив, Гнате, - рябий згорблений чоловiк гiрко посмiхнувся. Слухаючи розмови, Панас Якович обiзвався: - Можу позичити вам курива, - витяг вишиваний дорожнiй кисет i подав чоловiкам. Гнат узяв кисет, натрусив у жменю тютюну, задивився на вишивку. - Так i нашi дiвчата колись вишивали... Десь я вже бачив цей кисет. - Може, тодi, коли мiж ярами перегукувалась "Гуляй, воля!" - Стривайте, щось пригадую, - пильно поглянув. - Це було давненько, коли я ще парубкував... - Мабуть, зустрiчалися, - роздумуючи, промовив Панас Якович, переконавшись, що зустрiв того, який колись з побратимами нагодився бiля яру. - Це було тодi, як ми позичили у вас червiнця... Пригадав. Вiддав би, та немає, - на чолi ворухнулись борозенки, що їх поклало життя. - Я не вимагаю повернення. Хай до слушного часу. - Сам не прийде, коли його власними руками не повернемо на свiй бiк, - Гнат блиснув очима i затис кулак, наче в його грудях заклекотiв гнiв. - За тютюн та добре слово спасибi. Коли не погордуєте, то завiтайте до нас у ту похилу хату на березi Ворскли. Там я живу з побратимами. Запрошую, як давнього знайомого. - Спасибi... При нагодi завiтаю. - А тепер, браття, наберiмо в рот води i повертаймо оглоблi. Бачите, он жандарм вистрибнув, як заєць з капусти, - Гнат звiвся, за ним чоловiки. Розiйшлись у рiзнi боки. Ще залишався сидiти на колодi. Поставала давня зустрiч. Пригадав i гнiвного Чiпку - героя свого першого роману. Хотiлося тепер повернути його з Сибiру до цих побратимiв-робiтникiв, у життi яких зажеврiли новi iскри. Може, вони розгоряться, щоб вогнем освiтити шлях до кращої долi?.. Нарештi поїзд прибув. Старицький привiз кiлька пакункiв книг та нот. - Вiтаю з перемогою, Панасе! - Старицький подав книгу, на якiй значилося: "Рада. Український альманах". - Першу частину роману "Повiя" надруковано! Панас розгорнув альманах. - Спасибi. Це наша спiльна перемога. * * * Кiлькаденне перебування Михайла Старицького в Полтавi заповнилося зустрiчами, бесiдами. Найчастiше радився з Панасом Яковичем, розповiдав про органiзацiю театру, про ентузiастiв-акторiв. - Уяви собi, що в Києвi, у нашому рiдному Києвi, генерал-губернатор Дрентельн забороняє грати трупi, утримання якої я взяв на себе. Забороняє грати таким талановитим акторам, як Марiя Заньковецька, Марко Кропивницький... Це ж ганьба! Ми добилися перегляду Емського указу... Але свавiльно продовжують дiяти губернатори-сатрапи. На їхнє самовладдя вiддали культурне життя нашої країни. Девiзом полiтичної мудростi для них є завченi слова: "заборонити", "припинити", "не дозволити", "затримати". Люто злобствує "Киевлянин", нацьковуючи проти нас продажних журналiстiв. Студенти пiдiймають заколоти. Начальник жандармського управлiння занепокоєний i вимагає вiд департаменту полiцiї збiльшити каральнi загони... Часом Київський унiверситет виглядає фортецею в облозi. Закривають вiльний доступ на лекцiї професорiв. Наступ реакцiї посилюється. Туполобi чиновники пiдсилають переодягненими своїх агентiв охранки пiдслуховувати лекцiї професорiв. Це ж невидана у свiтi ганьба... - Очевидно, що для благоденствiя iмперiї треба слово i розум на прив'язi тримати. - Бiда, що таких, хто пише доноси, в нашiй країнi бiльше, нiж тих, хто висловлює щось розумне. Уявiть собi, всi мої вiршi, присвяченi Шевченковi, цензура забороняє друкувати в "Радi", їм навiть здаються небезпечними такi рядки: Нi, вiн не вмер! Поки ще наше слово Лунатиме серед степiв, лугiв, Його пiсень розiллється чудово Мелодiя по сизiй млi вiкiв. I заповiт братерства та любовi, Що вiн нам дав, як стяг, на боротьбу, Перелетить луною в iншi мови I правдою подужає злобу. - Якщо не можна друкувати такi вiршi, то всього Пушкiна могли б теж заборонити, - хвилюючись, Панас Якович почав палити цигарки. - Уяви собi, Панасе, що пише державний цензор про мої вiршi, присвяченi Шевченковi: "Исполнено мрачного отчаяния за нравственный гнет, испытьшаемый Украиной... Высказывается надежда, что настанет время, когда спадут цепи вековой зимы, когда заговорят даже немые, все вместе запоют новый искренний псалом"... Це ж ганьба! Невидана ганьба! - Старицький, нахмуривши брови, запитливо дивився на Мирного. - Ну, що ти скажеш? - Вiрю в часи, коли нашi дiти i внуки вивчатимуть iсторiю сатрапiї, як страшну минувшину... - Це так. Але що ми дамо, аби нас не проклинали та згадали незлим словом тi внуки? - Мене хвилює i бентежить це. Кого згадають вони? Чи чиновника Рудченка, чи страждущого нинi, мало кому вiдомого Мирного? - Пиши! Твої романи багато розповiдатимуть нащадкам. Не Рудченка, а Мирного згадуватимуть вони. Раджу тобi поширити свої творчi обрiї. В тебе є сила i хист. Ти повинен створити драму з народного життя! Показати в нiй людськi пристрастi, розповiсти про багатострадну долю пiдневiльної людини... Це конче потрiбне для нашого театру, який розпочав свою нову iсторiю виставами минулого року пiд орудою Марка Кропивницького. Нам потрiбний репертуар такий, щоб у ньому народ побачив себе, пiзнав свої страждання, збагнув глибину своєї душi... - Ти вгадав мої намiри. Перший варiант драми "Лимерiвна" я вже написав. Не знаю, як воно виходить... - Друже мiй! - Старицький кинувся обiймати Панаса Яковича. - Ти повинен зачитати написане. Зачитати в тiсному колi. Треба запросити Єдлiчку, його учениць... Як тодi, пригадуєш? До речi, я маю передати вiд Лисенка ноти Олександрi Михайлiвнi. Вiн виконав свою обiцянку. - Олександру Михайлiвну я рiдко зустрiчаю... - Чому? Дуже мила дiвчина. Може, заважає її шляхетнiсть? - Не тiльки шляхетнiсть, а й перебiльшена уразливiсть. - То дiвчинi не шкодить. Зiйдемося в одному колi. Я вас помирю. До речi, вiзьмiть переданi Лисенком ноти, щоб вручити Олександрi Михайлiвнi... Наступного дня до сусiдки Панаса Яковича Анни Осипiвни прибули Алоїз Вячеславович i Олександра Михайлiвна. Тут їх чекали Панас Якович i Михайло Старицький. Олександра Михайлiвна скромно привiталася. Панас подав їй ноти - подарунок вiд Лисенка. - Спасибi... Така честь... Я дуже рада, - меланхолiйно-задумливий вигляд дiвчини пройняла ледь вловима усмiшка. Вона несмiливо подала руку Панасу Яковичу. Вiн потис її. - От ми знову зустрiлись у цiй затишнiй кiмнатi, - нiяковiючи, промовив Панас. - Михайло Петрович розповiсть нам київськi новини... Про театр, про... - Нi, друзi. Насамперед давайте послухаємо нову п'єсу Панаса Яковича... А про новини я розповiм потiм. - Згода! - авторитетно кивнув Алоїз Вячеславович. Олександра Михайлiвна запитливо глянула на Панаса Яковича. Вiн почав читати драму "Лимерiвна". Живою постала в нiй народна балада про вродливу, пристрасну Наталю Лимерiвну, про розгульну матiр Лимериху, про коханого Василя Безродного та про нелюба Карпа. Сила почуттiв, вiдданiсть Наталi захоплюють слухачiв, її монологи Панас Якович зачитує лiрично, сам хвилюється. Олександра Михайлiвна сiла ближче до читця, не зводила з нього вогких очей. А коли закiнчив, у неї вирвалось: - То так насправдi буває? Я бачила "Грозу" Островського. Там теж трагедiя... Ой, як менi шкода Наталю!.. Це ви, Панасе Яковичу, таке видумали чи бачили? - Прозоро-голубi очi Олександри слiзно засвiтилися. Вона аж нiяковiла, дивлячись на Панаса. Лице зашарiлось. Задумливо сидiв Алоїз Вячеславович, пiдпираючи рукою сиву голову. Анна Осипiвна пiдняла свiй, наче рiзьблений, профiль, запитливо дивлячись на Олександру Михайлiвну. Михайло Петрович, перебираючи кiнчик напiвпосивiлого вуса, повторював: - Добре, братику... Добре... - Пiсню про Лимерiвну я знаю, - поважно заговорив Єдлiчка. - До цього часу я її сприймав, як композитор, у гармонiї звукiв. А тепер сприймаю, як вираз трагедiї родинної, трагедiї соцiальної. Так можуть виникати ревнощi мiж композитором i письменником. - Ревнощi можуть бути високими, благородними, - додав Старицький. - Як ви думаєте, Олександре Михайлiвно? - жартома звернувся до дiвчини, i вона ще дужче зашарiлась. На виручку їй поспiшила Анна Осипiвна: - Олександра у нас ще не знає, що таке ревнощi. - Анно, я сама за себе можу сказати. - То говори. - Трохи зачекаю. Ще не все зважила. - Доки Олександра Михайлiвна чекатиме, - жартував Старицький, - дозвольте менi вiд усiх присутнiх обiйняти й поцiлувати Панаса Яковича. Старицький наблизився до Мирного, розпростер руки. Але на завадi стала Олександра Михайлiвна. - Нi! Чекайте! За всiх я обiйму Панаса Яковича, - несподiвано для присутнiх вона обвила руками його шию. - Олександре! - обiзвалась Анна Осипiвна. - Незручно так дiвчинi. Незручно... Що б сказала наша "маркiза"? Олександра Михайлiвна ще мiцнiше обвила руками шию Панаса Яковича. - Отак, - примовляла вона. - "Маркiза" не навчала мене такому, i я рада, що сама дещо зрозумiла. Це не безсоромнiсть, а щирiсть, Анно! Менi хочеться зараз грати, спiвати, шаленiти! Пам'ятайте, що мене недаром називають одержимою, шаленою. - Обличчя Олександри горiло, розвихрене волосся закучерявилось, падаючи на лоба. - Тепер я не iнститутка з роду Шейдеманiв. Я шаленiю вiд краси... Не сподiвалися, Алоїзе Вячеславовичу, мiй дорогий учителю, бачити такою свою ученицю? - Я завжди бачив у вас сковану iнститутом силу пристрастi. - Менi розкував її Панас Якович... Я хочу грати i ридати разом з Лимерiвною! - Олександра сiла до фортепiано. Михайло Петрович подав їй привезенi вiд Лисенка ноти. - Я буду грати, а ви, Алоїзе Вячеславовичу, розповiдайте чудову притчу про пташине спiвоче царство... Розповiдайте, про що шумлять дуби. - Ударила по клавiшах. Буревiйно загримiли акорди, поволi розпливаючись у шумовиннi дубового листу. Вимережувалась у мелодiйному звучаннi легенда, подарована композитором. * * * У напруженiй працi минала зима. А перший подих весни принiс хвилюючi вiстi. В "Правительственном вестнике" сповiщалося, що нарада мiнiстрiв внутрiшнiх справ, народної освiти, юстицiї та обер-прокурора найсвятiшого синоду Побєдоносцева ухвалила припинити видання "Отечественных записок". - З усiх убивств останнього часу найтяжче вбивство учинено 20 квiтня 1884 року - вбивство "Отечественных записок". Пострiл злочинцiв спрямовано на вiльну думку, на громадянську честь i мужнiсть, - так мовив Панас Мирний, наче доповiдаючи Панасовi Рудченковi про свої переживання. Розумiв, що цей реакцiйний пострiл влучає i в "Раду" Старицького; її видання буде припинено. У такi хвилини скорботи радий був розважити себе зустрiчами з Олександрою. Своїм дзвiнким смiхом вона затамовувала сердечнi болi. Знаходив якусь душевну потребу зустрiчатися з нею, милуватися, впиваючи безхмарну блакить очей. А довгими вечорами самiтностi нiби приносила свiй невиплаканий смуток невiдступна тiнь Галi, бентежила уяву. Тодi наповнювався новими сторiнками роман. Потiм нiс своє налите жалем серце до Олександри. Дитячою безпосереднiстю, несподiванками вона збуджувала настрiй, вносила то неспокiй, то вiдвертала думки вiд повсякденних турбот, її химерна вдача i бентежила Панаса Яковича, i приносила радiсть. Коло особистих iнтересiв з кожним днем поширювалось. Вiдриваючись вiд працi, ходив до жiночого iнституту, прогулювався в парку, прислухався до гри на фортепiано, угадував, хто грає. Адже Олександра пiд керiвництвом Єдлiчки почала викладати в iнститутi гру на фортепiано. В чеканнi знаходив самовтiху, наче дисциплiнував себе в новiй, ще не осмисленiй галузi життя. Iнодi бентежився з того, що таке юне дiвча примушує його ходити тут i поглядати на вiкна. Зустрiчав на алеї, коли виходила з iнституту, простували через плац, зупинялися, жартуючи, бiля каруселi, де розважалася молодь, слухали, як катеринник виводить "Розлуку". Смiялися i схилами спускались аж до Надворскля. Наче пливли в повенi хвилястих лугiв. Прислухалися й до гомону дiброви, i до зачарованої тишi прозорого плеса, де щедро, як зорi в небi, красувалися бiлi лiлеї. Дзвiнко смiялася, коли Панас, забрьоханий, повертався вiд берега i приносив лiлеї з довгими гнучкими стеблами. Обвивала ними собi шию i квiтчала груди. - Так хороше? - запитувала. - То недоторканна краса лiлей. - Панас розповiв легенду про дiвчину, яка, тiкаючи вiд життєвих знегод, щоб зберегти свою первiсну красу, забралась на неприступне плесо i перетворилася на водяну квiтку. Ще й Шевченковими словами забарвив легенду: А весною процвiла я Цвiтом при долинi, Цвiтом бiлим, як снiг бiлимi Аж гай звеселила. - Легенда на мене смуток навiяла. - Олександра поскидала з шиї гнучкi стебла, поклала бiля себе, задивилася на хвилi, наче й сама заколисувалась у тихоплавному гойданнi. - На мене теж легенда нагонить роздуми. А ще бiльше, коли я дивлюся на жiнку, як на лiлею. - I на мене так дивишся? - наче прокинулась вiд зачарованого сну. - Так... - Я не хочу, щоб так на мене дивилися. - Всi ви, вихованки шляхетського iнституту, як тi лiлеї. А поза вас вирує життя, як Ворскла в негоду. Люди страждають, гинуть... Ви не знаєте цих страждань. Вам байдуже, бо виросли в розкошах, не знаєте, що таке сльози трудової людини... - Не хочу бути лiлеєю! - Олександра жбурнула букет на плесо. Вода заколихалась, збрижилась. - Не гнiвайся на мене... Говорю це, бо ти... Хочу сказати, а слiв не вистачає. Не все вимовиш словами, про що говорить серце. Нашi взаємини переростають межi звичайної дружби... - Вони вже переросли, - задумливо посмiхнулась. - Але куди все це може повести нас? - Ти дивишся на мене, як на панєнку? - Так... Як на вродливу, випещену в розкошах панєнку. - Хочу довести, що я можу бути iншою! - Чим? - Пiснями... Можу одягти просте вбрання. Можу навiть босою ходити, як простi дiвчата... - Нiжки поколеш... - Хай!.. Iспити в iнститутi я складала добре. Хочу скласти iспит iнший... Для тебе!.. Чуєш, для тебе! - очi Олександри загорiлись. - От завтра переодягнусь у просте вбрання i прийду до тебе. - Це жарт? - Нi, не жарт! - А потiм у такому вбраннi пiдеш викладати панночкам гру на фортепiано? - Нi... Пiду з тобою, куди захочеш... Куди поведеш. Замовкли. Тихе плесо, нiби прислухаючись до розмови, почало гойдати на своєму лонi вечiрнi зорi. Вони були чистi, задумливi... Та їхню задумливiсть обiрвала Олександра дзвiнким смiхом. - Чого ти? Смiшно? - Нi, весело... - Не розумiю. - Ха-ха-ха-ха! Пора вже все зрозумiти. Мене навiть наша "маркiза" почина розумiти, а ти... - Я ж не "маркiза", - запитливо поглянув. - Не ображайся... Я не така. От одягну найпростiше вбрання i вийду до тебе. Тодi веди мене хоч на оглядини... Ха-ха-ха! - Не жартуй. - Хочеться жартувати! - Не забороняю... - А ти спробуй заборонити! - Не маю влади. - Добувай! - А ти коритимешся? - Побачимо. Ха-ха-ха! - Приходь завтра в тому вбраннi... - Куди, до каруселi? - Так, до каруселi. Завтра ж недiля. Вранцi, о десятiй годинi. - Для iспиту? - Може, й для iспиту. - Мого чи твого? Ха-ха-ха! - Я серйозно. Не жартую. - А я жартую й серйозно. Ха-ха-ха! Котився смiх, лягаючи на хвилi потемнiлого в сутiнках плеса. * * * Рiвно о десятiй годинi наступного дня був, як умовились, бiля каруселi. Стояв, одягнений в простий, поношений костюм, на головi старий кашкет - наче якийсь заробiтчанин. Почав тривожитись - минав час, а Олександра не приходила. Невже пожартувала? Пiдходив ближче до каруселi, задивлявся на кружляння веселої молодi, наче щось намагався вловити в тому кружляннi, в звуках "Розлуки". На цей раз вони були розпачливими i до болю верескливими. Вiдiйшов, прислухався до розмов. Аж ось, де не вiзьмись, простує в розкiшному аристократичному вбраннi Олександра i з нею - "маркiза". Проходять повз. Не витримав, злегка пiдняв кашкет, наче вiтаючись. - I такi є, - обiзвалася до Олександри "маркiза". Навела лорнет. - Видно, що iнтелiгент. Жебрачить. - Витягла срiбну монету з блискучої жiночої торбинки. - Понеси, дай йому. - Не треба... - вiдвела Олександра руку "маркiзи" i зашарiлася. Пiшли, не оглянувшись. Панас Якович ще стояв, наче закам'янiлий. Сон це чи дiйснiсть? Ледве опам'ятався й пiшов навмання шляхом. "Жебрак, - шепотiли вуста, - жебрак. Може, в цьому є правда. Гiрка правда. Я ж письменник того народу, що жебрачить". Пригадувались рiзнi оповiдання про жебракiв, i вiд того ставало ще гiрше. Ненароком зустрiв Алоїза Єдлiчку. - Панасе Яковичу? - здивовано розвiв руками. - Ходiння в народ тепер у модi. Ходiмо разом. Я люблю слухати розваги молодi. Завжди почуєш якусь цiкаву пiсню. Шкода, що не так демократично одягнений, як ти. - Чиню сам над собою iспит, - сумно вiдповiв Панас Якович. - Життєвi iспити не зашкодять. - Так, життєвi й безглуздi. - Безглуздя в тобi я нiколи не примiчав. - То було ранiше, а тепер... - Що сталося? - Нiчого особливого. Роздумую оце про те, що важче, чи писати романи, чи самому мандрувати в ролi якогось романiзованого героя? - I те складне, i те... Бачу, що заговорив у тобi вiк розсудливої зрiлостi. А знаєш, що за останнiй час Олександра Михайлiвна дуже цiкавиться тобою. При кожнiй зустрiчi розпитує й хвилюється. - Розпитує? - вирвалось. - Не нагадуй про неї. - Не буду. Он гурт зачинає пiсню, ходiмо послухаємо. - Єдлiчка попростував до гурту, наспiвуючи: Розлука ти, розлука, Несеш менi печаль... Збагнувши настрої Панаса, почав наспiвувати iншi мотиви. Дома знаходив вiдраду в читаннi лiрики Гейне. Брався перекладати, виливаючи свiй смуток. У перекладi рiдною мовою глибше пiзнавав душу поета та й самого себе - "В душi моїй сльози, а серденьку туга", "Чого ти тiкаєш вiд мене?"... * * * В чеканнi несподiванок каламутне попливли днi i ночi. Навмання ходив iнодi до будинку жiночого iнституту, зупинявся в алеї, куди доносились звуки фортепiано. Пiзнавав у них того ж Бетховена, що й ранiше слухав з таким хвилюванням. Бачив, вийшла з будинку Олександра i швидко пiшла алеями. Не наважився йти слiдом, бо наче вiд її постатi повiяло холодом. Понесла гордо пiднесену голову i звабливо стрункi плечi, наче пишалася недоторканою вродою. Якi контрасти жiночої краси! Змагання думок i почуттiв переносив на сторiнки створюваного роману. Нiби стежив за кожним кроком життя героїнi, накреслював новi епiзоди епiчної розповiдi, в якi вривалися лiричнi мотиви уболiвання за долю жiнки. Особистi враження й тривогу поєднував у психологiчних сплетiннях, розкриваючи душевнi колiзiї вразливої особистостi. Не зовнi описував, а освiтлював власними почуттями пригоди, що снували сюжетне плетиво роману. Не могла життєрадiсна й химерна своєю поведiнкою iнститутка заслонити всi уболiвання письменника. На крилах мрiй приносила муза смуток Галi. Хотiв бачити її в iнших обставинах, бажав, щоб доля ласкавим сонцем усмiхнулася до неї. Ось вона пробуджується. Ранок. "Сонце саме сходило. Рожева зоря зайнялася над землею, зверху її простяглася чорна хмара, i вiд того вона здавалася ще червонiша. Рожевий свiт укрив усю свiтлицю, по сволоках стрибали невеличкi зайчики, по кутках, куди свiт не заходив, трусилася темнота. У хатi було душно... Край ясного сонця саме виткнувся з-за землi, i пучок золотого променя в одну мить опинився бiля неї. Стрибнув на личко, цмокнув у жаркi устоньки i розсипався iскорками по її повному i, як снiг, бiлому лону... їй почулося, мов хто скропнув теплим дощиком, легенький лоскiт пробiг по всьому тiлу..." Здавалося, й власне життя поринало в епiзодах роману. Наче шукав у ньому свою непривiтану долю, єднав її з долею багатьох. Вiв таємничi розмови з своїми героями i звiряв їм таємницi власного серця. Недаремно ж сивина починає прикрашувати скронi. А серце благало живої розмови не тiльки з героями, що їх плекала уява, а й з людиною, яка б збагнула голос душi, заповнила її радощами й скорботою. Як нiколи, вiдчував свою самотнiсть у холостяцькiй кiмнатi, що поглинула в своїх чотирьох стiнах вiсiмнадцять рокiв його скромного життя в Полтавi. * * * Одного недiльного ранку, коли завершував хвилюючий роздiл роману, хтось постукав. Вiдчинив дверi. Швидко в кiмнату ввiйшла, смiючись, Олександра. - Це ти? - вирвалося зненацька. - Хiба не пiзнаєш? Нарядилась так, як обiцяла. Дивись, чи схожа я на селючку? - Але чому тодi... - Не питай. Так буває... Якщо ти вирiшив мене перевiрити, то я маю право проекзаменувати й тебе, граючи на твоєму терпiннi. Не соромишся в такому виглядi пiти в мiсто, як умовились ранiше? - в її голосi чулась настирливiсть. - Може, передумав? - Нi, не передумав. Але не можу всього збагнути. Так усе раптово, наче якийсь сон. - Якщо сон, то почекаємо, доки ти прокинешся. Ха-ха-ха! Який ти справдi... - Дивний? - Не дивний, а втiшний. Менi весело з тобою. - А менi й весело, й прикро. - Не до лиця тобi згадувати прикростi. Вирушаємо в умовлену мандрiвку! Разом будемо тримати iспит. Неквапно пiшли вулицями. В Олександри на ногах простi черевики, на головi бiленька хусточка. Поблякла сiренька кофтина та картата спiдничка - нiби на неї шитi. Попросила в служницi. Панас Якович - у старому солом'яному брилi, як заробiтчанин, нiс торбинку за плечима. Проходячи повз тюрму, зупинилися. З вiкон виглядали зелено-блiдi обличчя арештантiв. Вони трималися худими кiстлявими руками за грати. Десь з темного кутка билась об них пiсня, наче хотiла вирватися на волю, щоб розвiятися просторами, позмагатися з вiтром легкокрилим. - Браття! Подивiться, яка селючка поглядає на грати! Може, чиясь знайома або родичка? - Скупчилися бiля вiкна арештанти, дивилися запалими очима. - Так у нашому селi одягаються! Швидко наблизився вартовий з багнетом за плечима. - Провалювай! - владно гукнув, понiс вимуштрувану постать з такою холодною урочистiстю, наче вiн тим багнетом оберiгав цiле царство. - Чуєш, Олександре? - Чую... - Бачиш, Олександре? - Бачу... Шлях мандрiвникiв послався до привокзальної площi. Тут збилося багато народу. Над майданом колихався людський галас, час вiд часу заглушуваний гудками паровозiв. Цiлi сiм'ї з своїми пожитками, лахмiттям прибули, щоб їхати на переселення, на заробiтки. Це не бiблiйнi вигнанцi з рiдного краю шукають землi обiтованої. На них чекає iнша земля - незнана, що десь лежить за рiками, за лiсами. Не пророчили на нiй щастя дiди i прадiди. Без батькiвських заповiтiв кудись мандрують шукачi землi, працi... Де її шукати? Хто покаже шлях мандрувань i країну примарного щастя? Хто цi шукачi несподiванок i жорстоких прикростей? Хто цi битi вiтрами i негодою, виснаженi, потомленi люди з мужицькими, жилавими, схудлими шиями? Хто вони - обдертi, босоногi, в брудних сорочках, латаних свитках? Чого шукають, дивлячись невiдомо куди своїми засмученими очима, що ледве зберiгають ознаки вродженої краси? Куди простує цей люд, вiками уярмлений, нуждою сповитий, темрявою вкритий? Це тi, котрих голод гонить на торжища продавати себе. Це тi, котрих не зiгрiла рiдна земля, як зiгрiває мати немовля бiля своїх грудей. Це збiднiлi, спролетаризованi працiвники родючих нив, загарбаних чiпкими руками хижих нагромаджувачiв багатства. Обдуренi й обкраденi, випханi нуждою з села, вони несуть свої потомленi руки, непривiтанi серця в далекi свiти, їх уже не в'яже до рiдної хати нi пiсня солов'я, нi шелест дiдiвських дубiв, нi гомiн зелених гаїв та плескiт хвиль прозорих рiчок... Шукачi примарного щастя несуть кудись тягар своєї жури разом з сумливо-бунтiвливою пiснею. Наче вписував слово за словом у книгу народного буття: "Краю мiй! Родино моя! Багато по тобi пройшло-потопталося лiт i вiкiв, багато розлилося слiз та горя, посiялося кiсток та кровi; та не занехаяло це твоєї пишної краси, твого безмiрного достатку. Зате занехаяло твоїх безталанних дiтей: несуть вони, босi й голi, свою голодну волю на чужу чужину, проклинаючи тебе, як ту лиху мачуху, що, лицяючись до чужих, забула про рiдних дiтей". Глянув на Олександру. Вона дивилася на людей. Вперше зблизька бачила їх такими. Збiглась рисочка мiж пiднятими вiд несподiванки бровами, її одурманював дух спiтнiлих людських тiл, брудного дрантя та пожиткового мотлоху. Перемагаючи всi прикрощi, вона пiдiйшла з Панасом до сивого дiда, що сидiв бiля ватри, пiдкладаючи до вогню цурпалочки, варив щось у казанку. На грудях у дiда жалiсливо телiпалася медаль. - Здрастуйте, дiду! - Панас зняв з плеча торбинку, поклав на землю. - Здоров, здоров, сину... Звiдки ти будеш? - З Миргородщини, дiдусю. А ви ж звiдки? - Ми з пекла родом. Створив нас бог на посмiх чортовi, - дiд поглянув на Олександру. - Дiвка мила в тебе. То, може, дружина? - Дружина, дiдусю, - Панас поглянув на Олександру, посмiхнувся. - Нi, дiдусю, ми ще не подружилися. То вiн жартує... - Краще подружитись, а тодi й мандрувати... Теж на Сибiр шукати вiльної землi? - Може, й на Сибiр, тiльки далеко, звiдси не видно. - Бодай i не бачити, - дiдовi очi налилися смутком. Вiн зiтхнув. - Лихо гонить нас усiх. А спитай, куди? В якi щасливi краї? I чого шукати, коли правди не знаходимо в рiдному краї? Шукали ту правду колись дiди i прадiди нашi, коли ще порох тримали в рогастих порохiвницях та шабель не кидали з рук... А тепер i правду нашу привласнили, i землi загарбали. А спитай - чия то земля? Не цих же кровожерiв, що ладнi не тiльки землю загарбати, а й сонце пошматувати, коли б до неба дiстали своїми пазурами... Нема, нема правди на нашiй рiднiй землi. - Може, ту правду треба пильнiше шукати? - Може, сину. Ось i я шукав її все життя i на заробiтках по економiях, i наймитом, i пастухом. Шукав i не знайшов... Правда, як оцей цурпалочок у вогнi. Коли горить, то грiє, а потухне - тiльки димок куриться... Правда, як оця медаль, - дiд показав на свої г