руди, - повернеш в один бiк, то свiтиться хрестом, а повернеш в iнший бiк - нема хреста, тiльки якийсь журавель розпростер крила. Почепили менi цю медаль, коли Шипку боронив вiд туркiв. Багато там наших снiгом засипало-замело. А я витримав гiрськi снiговiї, благодарить господа... А тут, на своїй землi, не витримав, - дiд таємничо нагнувся до Панаса. - Не витримав, сину, бо землi нема. Понесу медаль аж на Сибiр, щоб бачили, що я не худобина, а чоловiк. - На Сибiр, дiду, i злочинцiв гонять... - Хай гонять. Для нас то не страшне. - Мабуть, колись краще жилося? - I колись було лихо, i тепер лихо. Правда, то й то лихо було - тяжке лихо, що нас до землi гнуло, над нами знущалося, за людей нас не лiчило. А проте те давнє лихо не рiзнило людей, не розводило їх у рiзнi сторони, не примушувало забувати своїх, навчало держатися купи. А тепер яке лихо стало?.. 0х! Сьогочасне лихо - то справжнє лихо! - старечий голос забився розпачем i обiрвався. - Лихо давнє й сьогочасне, - промовив Панас Якович, дивлячись на дiда. Десь почулася пiсня, нiби виринула з-пiд землi, зарита в неї негодами, а тепер нагадує, як спiвали її ще дiди i прадiди. Стогне вона, немов мати ридає над осиротiлими дiтьми. Ще бiльшого жалю завдала, обiзвавшися зойками голосiння, сопiлка. До неї незабаром приєдналася хрипливим голосом i друга. Дiд обiрвав розмову, прислухаючись до сумовитих звукiв рiдної музики. А коли сопiлка, змiнивши тон, зазвучала танцювальним мотивом, дiд звiвся i пiшов до гурту, де молодь почала танцювати. Дивний це був танець: у ньому журбу перемагали пориви ще не забутого роздолля. Наче степовим повiвом завихрилися лахмiття, що прикривали схудлi плечi танцюристiв. Потiм стали в коло i, держачись за руки, повагом затанцювали. Обличчя в них були зосередженi, немов виконували вони поважне дiло, бо пригадували пройденi шляхи по цiй, колись уславленiй праотцями землi. Аж ось до вокзалу подали порожнi товарнi вагони. В них почали грузитися переселенцi. Галасом наповнилось повiтря, наче сполошилася пташина зграя. Навалювали вагони торбами, домашнiм начинням. Повно набивалося людей. Бiльшiсть залишалася на перонi. Прощалися, плакали... Поїзд рушив. Бiгли за ним, голосили. Ось дiвчина наздогнала вагон, почепилася, зiрвалась, упала. - Нещастя! Нещастя! - безпорадно гукали люди. Крiзь натовп швидко пробилися Панас i Олександра. На рейках лежала закривавлена дiвчина. З ноги й руки в неї струмилась кров. Швидко Олександра зiрвала зi своєї голови хустку i перев'язала дiвчинi руку. Далi скинула свою кофтиночку, перев'язала ногу. Сюди прибiгло кiлька робiтникiв. Панас пiзнав Гната з майстерень. - I ви тут, земляче? - звернувся вiн до Панаса. - Понесiмо поранену до нашої хижi. Допомогу треба дати. Робiтники обережно пiдняли дiвчину, понесли. Слiдом пiшли Олександра й Панас. У тiснiй хижi робiтники поклали на лiжко поранену. Незабаром сюди прибув дiд, з яким нещодавно вели розмову. - Це ж моя донечка!.. От лихо... Кажу ж вам, що сьогочасне лихо - то справжнє лихої - дiд поглянув на Олександру. - Така сестра милосердiя i на Шипцi була. - З дiдових очей капали сльози, змиваючи пилюгу з медалi. - Добре, що ви, земляче, завiтали-таки до нас, - звернувся Гнат до Панаса Яковича. - Лихо всiх зводить до цiєї побратимської хати. Тепер шлях знаєте. Не цурайтеся. - Гнат поглянув на Олександру, яка пiклувалася бiля пораненої. - Справжня людина! Це ваша дружина чи подруга? - звернувся до Панаса, але той лише посмiхнувся. - Бачите, як закривавилась... Хлопцi, принесiть цебро води, хай помиє руки! Та ще попросiть у дiвчат чимось прикрити голi плечi. Швидко принесли води. Панас зливав на руки Олександрi. Вона глянула на нього. В її поглядi вогнем горiла радiсть переможця, радiсть мандрiвницi в невiдомий свiт, де уздрiла вона не знанi досi таємницi... Поверталися до мiста, пiдiймаючись по Панянськiй горi. Вже надвечiрню пригаслiсть сонця обгортала серпанкова даль. А за нею передгрозове журилося крайнебо. Раптово вiтер бунтiвниче погнав хмари. Зчорнiло. Прокотився несподiваний гуркiт, нiби велетенськi колеса загримiли по бруку i впали десь у безодню. Олександра трепетно пригорнулась. Такою вразливою й лагiдно-покiрною Панас не знав її ранiше. Линув дощ. Довелося перестояти пiд ганочком якогось будинку. Злегка промокла Олександра, щедро випромiнювала тепло, а з ним спливала усмiшка, п'янка й прозора. Як раптово полив дощ, так швидко й ущух. Прокотилися хмари по небу, i знову заторжествувала зоряна перемога. Коли доводилось перебродити через струмочки й калюжi, Панас на руках переносив дiвчину. Вона не пручалася, нiби лебединим плеском обiймала шию, щедро розсипала срiбло молодого смiху. - Лесю, ти не замерзла? - вперше назвав її Лесею, i це слово прозвучало, як мелодiя. Не вiдповiла, тiльки мiцнiше обгорнула шию, пригорнувшися всiєю своєю звабливою постаттю... Меркнув примарний свiт лiхтарiв. Срiблясто-тиха нiч обгортала мiсто, голубила в своїх обiймах химерних блукачiв. * * * Влiтаючи в розчинене вiкно, ластiвка приносить до оселi тиху радiсть. Шугне крилом, опише пiд стелею стрiмке пiвколо, випурхне на простори, залишивши в хатi трепетний слiд та надiю на повернення. А коли знову прилетить, то й розбризки сонячної порошi приносить iз собою. Веселковими переливами смiху наповнювала Олександра кiмнату, коли iнодi приходила до Панаса. Чим далi, то нетерпеливiше чекав на неї. Радiв, коли на годину-двi залишалася, щебетала, смiялася, по-дитячому жартувала, цiкавилася написаним, просила зачитувати. Читав лише невеличкi уривки роману "Повiя", бо помiчав вразливiсть дiвчини. Тодi задумливiсть падала на її чоло разом з пасмами волосся, що покошланими колосками достиглого жита сягало аж до брiв. А з-пiд них яснiли не волошки... Нi, то зволожений росою первоцвiт весняний. Зацiкавлювалась порозвiшуваними в кiмнатi малюнками "Вечiр на Українi" Куїнджi, "Бiля криницi" Трутовського. Весело й дотепно висловлювала свої судження, дивлячись розiскреними очима на зробленi рукою Панаса ескiзи й замальовки. Спивав її усмiшки, як струмовиння весняних ручаїв. А коли залишала кiмнату, то ще довго бринiв у нiй звабливий вiдгомiн дiвочого розвихреного смiху. Цього вечора Панаса Яковича полонили болючi хвилювання самотностi. Куди поведуть почуття, що з кожним днем розпалюють душу? Що може принести Леся в його життя? А коли в роздумах випливала постать Галi, вiдводив їй мiсце на сторiнках роману. Жив i страждав разом з нею. Хотiлося роздiлити з кимось неспокiй. Принесеними Олександром квiтами оздоблював бюсти Гоголя та Шевченка. * * * Хоч з переводом на посаду начальника першого вiддiлу казенної палати збiльшилося роботи, Панас Якович не послаблював лiтературної дiяльностi. Писав, але не мав змоги всього друкувати. Пiсля того як з'явилися у другiй книзi "Ради" 1884 року "Образки з життя", важко було десь надрукувати iншi твори. Правда, комедiю "Перемудрив" видали в Києвi та вiрш "До музи" надрукували в "Збiрцi з рiдного поля". А такi твори, як "Морозенко", "Серед степiв", "Голодна воля", "Казка про Правду i Кривду", лежали, чекаючи слушного часу... Вихрилось життя на просторах країни. Минуло шiсть рокiв пiсля вбивства iмператора Олександра II. Знову на перше березня розiгралась подiя - замах на iмператора Олександра III вчинила терористична група "Народної волi" з участю Олександра Ульянова. Наслiдок - чотири шибеницi та поповнення казематiв полiтичними в'язнями. Ще густiше пiсля цього порозвiшувано портрети iмператора. Висiв вiн проти столу i в кабiнетi начальника першого вiддiлу казенної палати. Широка руда борода, кремезнi плечi й руки, наче в того, що тримає сокиру, щоб вiдрубувати голови непокiрним, - таким поставав у очах Панаса Яковича портрет фiзично найдужчого i розумом найслабшого з дому Романових, якого охрестили: "цар-миротворець". Час вимiряв дружбу з Олександрою. Iнодi вона вдавалася в незрозумiлi для Панаса химери, - тяжко було поривати з аристократичним свiтом Шейдеманiв. Не хотiв миритися з її захопленням полювати, доводив, що будь-яке кровопролиття повинно бути бридке людинi. На якийсь час стався розрив з Олександрою. Вона надовго виїхала в Карлiвку. Вiдчував, нiби в душi обiрвалась якась струна. Надсилав листи, писав вiршi про їхнi зустрiчi. Може, й Олександрi дати мiсце в романi? Але - чи поступиться перед нею Галя?.. Настирлива уява малювала зустрiч двох жiнок. Кожна неповторна у своїй звабливостi. То з'являються, то щезають, як марево, їхнi постатi. Залишаються лише вiд того марева очi - сумнi, допитливi. Пiзнає очi Галi... Та ще її уста. Нiби промовляють вони. Намагався уловити лiричну тональнiсть тих слiв, щоб заховати їх у своєму серцi... Вiдчував бентежний бiль i невгамовну наснагу творення. Ходив на край мiста, наче шукав поради в трепетного шумовиння дубiв. Пiзнавав одвiчну казку про правду i кривду, що допомагає своєю мудрою глибиною пiзнавати свiт, розумiти душу людини... Тривожними спогадами заповнювалась уява Панаса. В нiй верх брав емоцiйний, вразливий i чулий Мирний над помiрковано-витриманим ретельним службовцем Рудченком. Коли приходила на сторiнки роману страдницька постать Галi й там поринав її образ в iмлi складних житейських ситуацiй, то iнтимно наближувалась в уявленнях випещена, як добре доглянута квiтка, нагороджена природною красою й щедротами iнститутського виховання Олександра. Надсилав їй один за одним листи, а в окремих з них у вiршовiй формi нагадував незабутнi зустрiчi й прогулянки: Пiшов у лiс, де торiк ми сидiли... Очерет та сага вкрили рiчку в лугах, Самi луки пожовкли, зчорнiли; Височеннi дуби не шумлять, як тодi, А нiмують без листу, сухiї... Повернувшись до Полтави, Олександра принесла радiсть i тривогу. Надiйшов час зважити взаємини та вирiшити складнi питання особистого життя. Пiсля вагань, роздумiв насмiлився писати листа до Олександриної матерi: "Квiтень 1889 р. Дорога мамо дорогої для мене дочки! Дозволяю собi звернутися до Вас з цим листом, надiючись, що Ваше добре материнське серце поставиться за це поблажливо до мене - Вам зовсiм чужiй i невiдомiй людинi. Моя глибока любов до Олександри Михайлiвни пiдтримує в менi цю впевненiсть, так само надає вона менi й смiливостi назвати Вас в цьому листi мамою. Дуже я люблю Вашу дочку... Розкриваючи перед Вами iсторiю наших взаємних почуттiв i вiдношень, я тiшу себе надiєю, дорога мамо, що Ви не тiльки дасте згоду на освячення їх, а й самi осiните своїм материнським благословенням; обiцяю Вам наскiльки вистачить моїх сил i умiння, дати Олександрi Михайлiвнi i необхiдний спокiй, i те матерiальне забезпечення, що його я, вiдповiдно моїм достаткам, можу надати. Сподiваюсь, що життя наше буде тихим, трудiвничим, без зайвої розкошi, але повне необхiдного забезпечення та радiсної злагодженостi. Маю надiю, що Ваше материнське благословення i наша взаємна любов допоможе нам здiйснити сподiванки..." * * * На виклик брата негайно прибув до Полтави Iван Рудченко. Вiн застав збентеженого Панаса Яковича на квартирi. - Пробач, брате, за турботи. Це все дурниця. Мабуть, я даремно вiдiрвав тебе вiд роботи. - Нi, Панасе! По твоєму вигляду бачу, що недаремно. Чому ти такий збентежений? - Як же не бентежитись? Живе собi чоловiк, доживає до сорокалiтнього вiку, коли вже сивi волосинки забарвлюють чорну бороду... I ось заманулося одружитись. - Це добре, Панасе. Доки ж тобi бити байдики... Вже iнеєм рокiв тебе притрусило. Чого вагатися? Мабуть, Олександра Михайлiвна пiдкорила твоє серце? - Моє серце нiкому не кориться. Як ти дивишся на мiй вибiр? - Не сподiвався. В душi ти великий демократ, а Олександра з аристократичної сiм'ї. - Це не бiда... Хай аристократи коряться демократам. Бiда в iншому... - Ти натякаєш на болiсно вразливу вдачу Олександри? Скажу вiдверто, що з iншою людиною їй не варто було б одружуватись. Особливо з молодою. А з тобою можна. Ти ж на диво витриманий, тактовний, лагiдний... Хто через кладку обережно ступає, той у водi не потопає. - То так здається... Ось i зараз розхвилювався. - Чому? - Вiдбулась суперечка... Перша принципова суперечка з Олександрой. Вона вимагає, щоб вiнчання справили в Карлiвцi, а весiлля вiдгуляли в домi Шейдеманiв. Хоче, щоб я з'явився до батькiв у цилiндрi та з усiма своїми орденами... Я не погоджуюсь. Вiд цього й ламається наша дружба. - Дружбу треба берегти. Не той мудрий, хто дерево ломить, а той, хто його зрощує. - Це так. Але я чiпляю на груди ордени тiльки у надзвичайних випадках, коли вимагає начальство. А тут... - Ха-ха-ха, - залився смiхом Iван Якович. - А тут теж надзвичайний випадок i начальство. - Хiба Олександра менi начальник? - Її батько Шейдеман може зрiвнятися з будь-яким начальством. Багатим карлiвським маєтком управляють Шейдемани ще з часу, коли вiн став власнiстю великої княгинi Олени Павлiвни - сестри "неудобозабываемого", як говорив Шевченко, iмператора Миколи I. Управитель маєтку, що належить царському роду, - це неабихто. Йому вiдкритi дверi у вищi сфери... - Виходить, що я маю схилити голову по-блазенському. Перед ким? Ради чого? - Не гарячись, Панасе... Ти ж особа в двох лицях. Де схиляє голову чиновник Панас Рудченко, якому залишився один крок до генеральського звання, там не схиляє її Панас Мирний - визнаний український письменник, - запитливо поглянув Iван Якович на брата. - Для чого вся ця комедiя? - Нi, не комедiя! Драма! Навiть трагедiя! А її треба грати... Цьому зобов'язує становище нашої лiтератури. Не забувай, що указ 1876 року про заборону нашого друкованого слова не скасовано й досi. Ми добилися деяких поступок... Добилися рiзними шляхами. Часом схиляли свої гордi голови. Така наша доля. За спиною владарiв ти можеш конспiрувати iм'я Панаса Мирного або й захистити його в небезпечний час. - Це все не мириться з моїми принципами. - Для того ти Мирний, щоб миритися з умовностями. - Я не такий уже й мирний... - Всi ми можемо чесно сказати: Ми просто йшли; у нас нема Зерна неправди за собою... - Йшли... Але не одним шляхом, - Панас болiсно поглянув на брата. - Ми з тобою брати, але, здається, шляхи нашi рiзняться. - Нiчого, вони зiйдуться. Прийде час. - А може, ще бiльше розiйдуться. Шкода, що з нами нема Драгоманова. Яку б вiн дав раду? - Запевняю, що радив би залишатись Панасом Мирним у лiтературi, а становище статського радника використати для побiчних впливiв на товстолобих властителiв. - Iван Якович замовк, а далi тихiше додав: - Драгоманов цього року дiстав кафедру в столичному болгарському унiверситетi - Михайло Петрович у Софiї? - Так. Вiддає свiй хист, знання i розум болгарському народовi. - Пригадую слова нашого Старицького: "I хуртовиною розкидана отара". Розкидано нас по всiх усюдах... - взявся за голову Панас Якович. - Що робити? Що робити? - Це питання нiколи не знiмалося i завжди постає перед нами... Скажу, що треба стискати серця й терпiти... - Нi, не терпiти, а боротися! Боротися словом! Боротися дiями! Дiями! - Дiяльних народникiв запровадили в Сибiр, та на ешафот... - Є шляхи iншої боротьби... Досвiд народникiв навчає шукати їх... Пiдiймається робоча сила! - Не буду, Панасе, сперечатися з тобою. Я вiдстав вiд молодi. Признаюся, що тобi заздрю. В тобi письменник перемiг чиновника... Я не досяг цiєї перемоги. Лiтератор пiд псевдонiмом Iвана Бiлика змагається з чиновником Iваном Рудченком. Але не видно перемоги. Незабаром на високу посаду переводять у столицю... Може, там пригоджусь для нашої спiльної справи, а зараз... - А зараз все-таки порадь менi... - Раджу одягати найаристократичнiше вбрання з орденами... - То цяцьки для вiслюкiв дворянської породи. Ти радиш чорта не гнiвити i боговi догодити? - Все це умовне, коли ми залежнi вiд умовностей. А зрештою вiр бiльше власним очам, нiж стороннiм речам. Ти письменник-психолог. - У цьому й бiда моя. Хочеться не тiльки заглядати в душi своїх героїв, а й власною не кривити. - Мабуть, через те ти довго й не женився? - Це вразливе для мене питання, i до нього я не дозволяю нiкому торкатися. У кожного є свої сердечнi виразки. - Розумiю тебе, брате, i ладен гоїти твої виразки. - Якби ж то їх загоїти, - Панас журливо дивився на брата, подумав, поглянув на годинника, поволi почав лагодити та примiряти на голову чорний цилiндр. Поклав на стiл свої ордени. * * * А наступного дня до будинку пiдкотив розкiшний, пофарбований чорним лаком екiпаж. Незабаром через мiсто мчали конi як змiї. В трьох екiпажах сидiли святково одягненi люди. На першому - поруч з Панасом Яковичем, наряджена в бiле вiнчальне вбрання, Олександра Михайлiвна. В другому - Анна Осипiвна з Iваном Рудченком. У третьому - Панасовi друзi - Єдлiчка, Василенко. Вихором промчали на Подiл. На площi, заповненiй переселенцями, кучери рвучко стримали коней. Натовпами сторонилися люди, даючи змогу проїхати екiпажам. Край дороги почулась гра на скрипцi, а жiночий голос сумно виводив пiсню. Панас Якович пiзнав той голос. - Стiй! - гукнув вiн кучеру i зiйшов з екiпажа. За ним Єдлiчка. Наблизились до скрипаля. Впiзнали в особi старого слiпого музиканта давнього знайомого. То був народний композитор - автор музики до "Заповiту" Гордiй Гладкий. - Ось куди занесла доля спiвця, - тихо обiзвався Єдлiчка. Але Панас всю свою увагу зосередив на спiвачцi. У виснаженому обличчi, у великих очах пiзнавав утому i згасаючу молодiсть. Не жайворонковим сонцедзвоном, як колись, розлягалася пiсня Галi, а скиглiнням чайки за гнiздом, зруйнованим вихором. Сором'язливо й злякано звела голову; блиск орденiв нiби заслiпив очi, i вона закрила лице трепетними руками. Слiпий музикант обiрвав гру на скрипцi, поводячи незрячими очима, наче вiдчув якусь несподiвану тривогу. - Що це? Хтось прийшов, щоб нашу пiсню вiдiбрати? Пограбувати нашу надiю? - Нi! - зiрвалося з уст Єдлiчки. - Щось нiби давно знайомий голос... Не пригадую, де чув, - слiпi очi музиканта набули одчайдушного вигляду. Зiйшла з екiпажа i Олександра Михайлiвна. Галя зняла з лиця долонi i вп'ялася поглядом у вiнчальне вбрання молодої. Одну мить стояв Панас Якович, наче прокидаючись вiд тяжкого сну. Рука потяглась до орденiв, нiби хотiв зiрвати й кинути їх геть. Олександра затримала його руку. Минала хвилина потрясiння i внутрiшньої боротьби, в якiй змагається сила волi з силою почуттiв. Ще мить - i Панас Якович рiвно i впевнено рушив до екiпажа, не промовивши жодного слова. Розпачливим поглядом проводила його Галя. Очi ронили не сльози, а гострi блискавки. Вона стояла, як нескорена бранка перед тортурами, її погляд вiдчував на собi Панас Якович i, сiдаючи в екiпаж, гукнув: - Поганяй! - Друже Гордiю! - обiзвався до слiпого скрипаля Єдлiчка. - Тепер я знаю, де тебе шукати! До зустрiчi! Конi понесли екiпажi за мiсто. - Ти пiзнав її? Пiзнав ту, що виступала колись арф'янкою на концертi? - у голосi Олександри зазвучали ноти жалю й докору. Панас узяв її руку, пiднiс до своїх уст. Як змiї, оскаженiло гнали конi, ронячи пiну з-пiд вудил, нiби знали, що в екiпажi сидить високий чиновник казенної палати i його наречена. Пишну бороду розчiсував супротивний вiтер, наче продовжував виводити обiрвану скрипалем мелодiю й жiночу пiсню. Виїхали на рiвнину степового, колись Чумацького шляху, що слався у наповнений вiтровiнням сизий простiр. Вихиляючи дугастi шиї, конi аж шаленiли. Сторонилися подорожнi, мигтiли обабiч оселi, дерева. Сполохано заєць перетне шлях, лякливо крилом ударить птах степовий i повисне, чатуючи в сонячнiй iмлi. Розкривалася неосяжним безмiром гладiнь пiвденної Полтавщини, порiзаної струмками та байраками. Напружений зiр сягає роздолля родючої землi карлiвських маєткiв... Пригадав Панас тих шукачiв вiльної землi, що переселяються в Сибiр, несучи в душi скорботу i прокляття. Ось дорога послалась повз озеро, вкрите безлiччю дикої птицi. Бiлопiре царство вiддзеркалювалось у бризках прозорої води. Величний вигляд озера полонив зiр. - Яка краса! - вигукнула Олександра. - Тут полювати заборонено. Тiльки раз на рiк приїздить їх свiтлiсть! - помiтила, як нахмурилось Панасове чоло, i замовкла. Спостерiгала мiнливiсть виразу його обличчя, бентежну задуму очей, наче читала в нотах складнi переливи тонiв. Конi знову помчали. Гойдалася звихреним буйнотрав'ям далечiнь неозорої рiвнини. П'янке повiтря збуджувало уяву. Хотiв збагнути, що криється за завiсою недоторканих мiражних видiнь. А душу ятрили до болю колючi питання, породженi несподiваною зустрiччю, їх угадувала Олександра у тих рисочках, що залягали на чолi. Не могла дати ради, лише горнулася до плеча, намагаючись подiлити тривогу. Не обзивалася, щоб не скаламутити повiнь, яка вирувала в його душi. Заволiкалося хмарами небо, кидаючи на землю чорнi тiнi та кутаючи ними придорожнi дуби, i вони докiрливо стогнали, як дiдугани-невiльники, уярмленi хижою рукою. Птиця i звiр причаїлися вiд того потужного стогону. В ньому пiзнавав Панас рiднi мотиви, вiковий голос землi. Бринiли й визрiвали в тих мотивах нездоланнi думи - володарi людської пристрастi. * * * Вiдчував незручнiсть становища, коли доводилося силувати себе серед людей, де манiрнiсть вважалася ознакою доброго тону. Часом здавався собi подiбним до ведмедя, що через ласу принаду потрапив у капкан. Хотiлося розтрощити його й найскорше вирватися на волю. Це вiдчувала Олександра Михайлiвна, тому її веселощi часом уривалися i вона то примхливо коверзувала, то намагалась догодити Панасовi, розважити його. Незабаром повернулися до Полтави. Щоб вiдзначити велику подiю в життi, Панас запропонував молодiй дружинi разом подорожувати до Днiпра. Вона з радiстю погодилась. Поїздом до Кременчука, а звiдти - вверх по Днiпру. Лише сiли на пароплав, як Панас Якович вiдчув радiсть мандрiвника у вимрiяний свiт. Назустрiч Днiпро котив хвилi, несучи прохолоду, а зiр пестили багатi левади та садки. Поволi почали вимальовуватися висоти правого берега, а далi закучерявленi гори, наче вiковi дозорцi, стояли на чатах, оберiгаючи заповiтну землю. Здавалося, в тих горах пiд нашаруванням вiкiв захованi таємницi цiлої країни. Сонце поволi лягало на захiд, наче хотiло вiддати щедроти тепла надднiпрянськiй землi, наснажуючи життєвою жагою все, що росте й дише на нiй. Снувалися дивовижними вiзерунками тiнi, занурюючись кучерявими пасмами у Днiпрову глибiнь. Далеко виднiла Чернеча гора. А ближче перед нею послалась тiнь, наче рiзьблена постать київського бурсака, що, тiкаючи на Сiч, вклонився низовому козацькому товариству. Панас пiдiйшов на край палуби, тримаючи за руку Олександру. - Дивись, дивись, - шепотiв з побожнiстю. - Дивись, там на горi могила Тараса. На палубi збився чималий гурт людей, погляди яких зверненi були на Чернечу гору, де бовванiв самотнiй хрест. Аж ось наче обiзвався вiн. То з гурту хтось затяг: "Як умру, то поховайте..." Iншi голоси пiдхопили, i полилася мужня мелодiя, в якiй Панас пiзнав її творця Гната Гладкого. Де вiн тепер, безкорисливий творець цiєї мелодiї? У гармонiї зоряних просторiв всесвiту вiльноплинно звучала мелодiя, несучи у вiчнiсть заповiтнi слова. Олександра, вiдчуваючи хвилювання Панаса, горнулася до нього в завороженому чеканнi чогось незвичайного, величного. Пароплав поволi причалював до Канева. З невеликим гуртом шанувальникiв пам'ятi великого поета пiдiймався Панас Якович на Чернечу гору, тримаючи за руку молоду дружину, наче вiв її на освячення. Схiд сонця зустрiчали бiля заповiтної могили. Лише кiлька рокiв тому на нiй поставлено чавунний хрест та неподалiк збудовано хату, в якiй живе наглядач - шанувальник пам'ятi поета Iван Олексiйович Ядловський. - Ще хлопчиком на цiй горi я зустрiв нашого Кобзаря, брав участь у його похоронi. А тепер до своєї смертi залишусь тут жити бiля могили, - в словах ентузiаста звучало почуття гордостi. Багато цiкавого про мiсцевiсть, оспiвану поетом, розповiдав живий свiдок його слави. Цього ж року в свiтлицi збудованої хати впорядковано невеличкий музей, прикрашений Шевченковим портретом, намальованим з копiї роботи Iллi Рєпiна. Тут зiбрано рушники, плахти, вiнки, щедро дарованi вiдвiдувачами могили. Вражена й розчулена Панасова молода дружина посадила квiти бiля могили. - Так, Олександре! Хай i твоя щедра рука подарує стебельце у вiнок безсмертностi, - схиляв голову Панас. А, випроставшись, окидав зором простори, як сповiдь, ронив слово за словом: - Це найзначнiшi хвилини свята нашого одруження. Вiдчував, що з цiєї гори видно далекi обрiї, якi сприймаються не лише зором, а й душею, наснаженою пафосом творення. Дивився в далечiнь днiпровських розливiв та просторiв прийдешнього часу, пiзнавав у них всесвiтню широчiнь, безсмертя народу, бо голос його душi звучить у заповiтних словах про сiм'ю велику, сiм'ю вольну, нову... Сходили з гори. Внизу спiнену хвилю котив Днiпро, бавлячись веселковою розпорошею сонячного промiння. Частина третя_ I ДЕНЬ IДЕ, I НIЧ IДЕ_ Гожого червневого дня оживилась зелена Малосадова вулиця, квiтчастi садиби якої поволi спускалися в низину широкої балки - Кобищанiв. До невеликого будинку, розташованого на краю вулицi, аж бiля мiського саду, прибували i вiд'їжджали екiпажi. Вiдчинялися й зачинялися дверi свiтлої, чепурно прибраної трьохкiмнатної квартири. В нiй приймав привiтання заступник начальника казенної палати Панас Рудченко. Вiтали його i з одержанням ордена святого Володимира четвертого ступеня, i з сiмейним святом - народженням сина Вiктора. Олександра Михайлiвна бавила в опочивальнi немовлятко. Панас Якович сам приймав поздоровлення у вiтальнi. Коли ж прибув давнiй знайомий Василь Петрович Горленко, то Олександра Михайлiвно вийшла назустрiч, тримаючи на руках свого сина. Панасу Яковичу на мить здалося, що перед його очима постала рафаелiвська мадонна, її прозорi, як iскристий кришталь, очi були налитi нiжнiстю й материнською гордiстю. Ця гордiсть приносила йому радiсть. Вiн добродушно всмiхався, приймаючи вiтання Василя Петровича i його обiйми. - Оце здорово! Вiтаю... Радiю за вас, друзi, - схвильовано мовив Горленко, даруючи Олександрi Михайлiвнi розкiшний букет. - На матiр i на батька схожий. То добра ознака. Олександра Михайлiвна повернулась до своєї кiмнати, залишивши квiти у вiтальнi. - Щойно приїхав iз своєї Ярошiвки. Не сидиться на дiдiвському хуторi. Життя гонить кудись, у невiдомi далi. Той хутiр двiчi заклав у Земельному банковi... Руйнується старе гнiздо. Не до господарства мiй хист... Манить Київ, столиця, театри, лiтература. - А дiяльнiсть земця? Ти ж брав участь у земських з'їздах... - У земство я вiрю, але земським дiячем не можу бути. Нудно, одноманiтно. - Вiд цього невелика втрата... - Чому? Земство ж... - Не через земство нести нам плеканi iдеали... - Може... Може, й так, - замислився Горленко. - В Києвi готуються нашi громадiвцi видати збiрник "Вiстку". Просили, щоб ти неодмiнно передав третю частину "Повiї". Треба ж продовжити той роман. - Я його продовжую. Життя невблаганно йде вперед i вимагає поглибити зображуванi картини. - Життя вимагає... Це так. А читачi вимагають закiнчення роману. Лев Толстой давно закiнчив i видав свою "Анну Каренiну", викликавши цiлу сенсацiю. Трагедiя жiнки схвилювала читачiв. - То iншого гатунку трагедiя... У Толстого є чого повчитися, але менi не рiвнятися до великого письменника. - Але ж нiхто такої трагедiї жiнки не вiдтворив у лiтературi, яку ти зображаєш у "Повiї"? Я не дам тобi спокою, ризикуючи набриднути й розгнiвати тебе. Надмiрна скромнiсть i обачливiсть шкодять справi. Сюжет твого роману аж проситься на закiнчення. Золя свої романи не виношував так довго. - Золя iшов своїм шляхом, а я своїм, бо й iсторичнi шляхи французького народу не подiбнi до наших... Образ повiї для Золя не був пов'язаний з трагедiєю цiлого народу. - Не раджу тобi, Панасе, вдаватися до таких складних колiзiй. Доля твоєї героїнi, незалежно вiд тiєї трагедiї, про яку ти говориш, хвилює читачiв сама по собi. - Ти журналiст i хотiв би, щоб роман прозвучав, як легка сенсацiя, без заглиблення в складнi ситуацiї життя. - Не треба переповнювати роман рiзними там ситуацiями... Я журналiст i буду тобi в кожному листi нагадувати про закiнчення роману. - Можна й не нагадувати. Образ героїнi я вигрiваю бiля свого серця. Не заспокоюсь, поки не виношу його до найповнiшого осмислення. Письменник повинен не тiльки показувати причини трагедiї своїх героїв, а й прозирати в майбутнє, шукати в ньому те, чого не може знайти в сучасному життi. - Раджу тобi при кожнiй нагодi дивитися гру Заньковецької. Вона безподобно вiдтворює на сценi трагедiю жiнок. - З Марiєю Костянтинiвною я познайомився... Твоя правда, вона чудово розкриває душу жiнки в трагiчних ситуацiях. Та не тiльки гра Заньковецької. Багато є невiдомих, невиявлених талантiв, що їх кидає життя у вир, а може, штовхає на саме дно, на вулицю. Гинуть яскравi iндивiдуальностi. - Це правда... Пригадую ту арф'янку, що колись пiд час земського з'їзду слухали її. Не забув? - Нi... Не забуваю i не забуду. Коли хочеш знати, з нею пов'язано незакiнчення роману "Повiя". Закiнчити роман лише трагедiєю, загибеллю героїнi - цього замало. Таких романiв досить уже написано. Скiльки в нашiй лiтературi пройшло трагiчних жiночих образiв! Скiльки вони пронесли в своїй душi народних страждань, негодi Час по-новому розкрити завiси суспiльного життя, за якими проходять шукачi щастя, показати, куди ведуть їхнi шукання... Для мене проститутка - це не посмiховище i глум, не тiльки наш сором, а й наш бiль, наша соцiальна трагедiя. Згадкою про ту арф'янку ти зворушив мої почуття i роздуми... Якби ти знав, Василю Петровичу... - Панас Якович звiвся, почав ходити по кiмнатi. Далi спокiйнiше повiв розмову. - Останнiй час я об'їздив повiти нашої губернiї. Багато бачив несподiваного, вразливого. Там виникла пошесть холери, там спалахнули пожежi помiщицьких маєткiв, там сталися вбивства, зчинилися селянськi бунти. А такi добродiйнi люди, як ти, пробач, Василю Петровичу, все покладають надiї на земство. В романi я хочу показати всю земську немiч... - А на кого покладатися? На губернатора хiба? Їздив i я нещодавно в Костянтиноградський повiт як журналiст. Там виникли заколоти. В одному селi довелося вiйськом втихомирювати заколотникiв, якi вимагали землi. Селяни не скорилися навiть перед вiйськом. "Надходить слушний час!" - гукали нескоримi. Прибув туди сам губернатор Татiщев. Не вплинула на селян нi його iмпозантна зовнiшнiсть з довжелезними вусами, нi грубезний владний голос. Губернатор наказав вiдбирати з кожного десятка селян одного, роздягати голим i катувати рiзками. Екзекуцiю провадили солдати. Мене здивувало те, що старики мовчки лягали на закривавленi лави i мовчки пiдiймалися, наче вiдбували повиннiсть. А в молодих виривалися вигуки проклять. Очi їх горiли вогнем гнiву, готового розлитися помстою. Губернатор сидiв, закручував свої вуса, посмiхався так, мовби вiн нагороджував благодiйнiстю селян. А повертався так урочисто, задоволене, нiби виконав важливу державну справу... - Ганьба! Варварство! Пригадую слова Шевченка: "Народ замучений мовчить..." - Мовчить, бо що ж робити? - Робити є що. "Розкуються незабаром закованi люди, настане суд!" - Панас Якович стиснув кулак, ледве не вдарив по столу, та опам'ятався, що може стривожити дружину в сусiднiй кiмнатi. Тихiше звернувся до Горленка. - Прошу не розповiдати про цю прикрiсть у присутностi Олександри Михайлiвни. Це ж подiї вiдбулися недалеко вiд Карлiвки, з якою в'яжуть її спогади дитинства... До вiтальнi зайшла Олександра Михайлiвна. - Вiтя нагулявся i заснув, - лагiдно мовила. - Залишила бiля нього няню, а сама до вас. Ти стривожений чимось, Панасе? - Нiчого особливого. Це ми з Василем Петровичем розмовляємо про те, чим увiйде в iсторiю цей 1892 рiк... - Чим же? Народженням нашого Вiктора. - Правильно. Це подiя! - приязно посмiхався Гор-ленко. Почувся дзвоник. Панас Якович вийшов у сiни i незабаром повернувся з двома гостями. Середнiй на зрiст чоловiк з розкошланим цупким темним волоссям на головi, увiйшовши до вiтальнi, вклонився. Вiн тримав у руцi мармуровий бюст Чайковського. З приємною усмiшкою, що найвиразнiше вигравала в його примружених очах, вiн пiдiйшов до Олександри Михайлiвни i подарував їй бюст композитора. - Цей подарунок менi до душi, - мовила Олександра. - Це наш скульптор. Леонiд Володимирович Позен, - вiдрекомендував Панас Якович. - Виходить, що й серед юристiв бувають митцi, - докинув жартома Горленко. - Леонiд Володимирович прославив себе бiльше в скульптурi, нiж у юриспруденцiї, - пояснив Панас Якович. - А цього бурлаку всi знаєте? Натхненник опiшнянських майстрiв полив'яних виробiв! - О, рада вас бачити, Вiкторе Iвановичу, - Олександра Михайлiвна ступила назустрiч до Василенка. Вiн подарував їй розмальований квiтами полив'яний глечик. - Цей подарунок теж менi до душi. - Убгала в глечик принесенi Горленком квiти i поставила на стiл поруч з скульптурою Чайковського. - Сiдаймо до столу, друзi, - запросив Панас Якович. - Я хотiв бачити вас, Леонiде Володимировичу, у важливiй справi. Час нам подбати про скульптуру пам'ятi нашого земляка Iвана Котляревського. Тiсним колом сiли до столу. * * * Iнтереси культурного життя мiста в'язали Панаса Яковича з корифеями української сцени. Не минав жодної нагоди зустрiчатися з прибулими дiячами мистецтва, а дружба з Марiєю Заньковецькою сягнула творчого спiвробiтництва. I створення драми "Лимерiвна", й сценiчна її iсторiя надиханi ентузiазмом талановитої акторки. Випробовуючи свої драматургiчнi сили, письменник знайшов у її особi друга i порадника. На знак глибокої поваги до неї вiн подарував рукописний примiрник драми з написом: "Високоталановитiй артистцi Марiї Костянтинiвнi Заньковецькiй присвячує здивований автор, не знаючи, як i чим дякувати за тi незабутнi години, якi довелося звiдати вiд її чарiвної гри. 14 листопада 1890 року". Цей примiрник Заньковецька, не знiмаючи дарчого напису, подала до цензури, щоб добути дозвiл на виставу драми. А тим часом акторка не тiльки готувалася до виступу на сценi в ролi Лимерiвни, а й набралася смiливостi переробити окремi сцени. Звiстка про такий намiр збентежила Панаса Яковича. Однак, детально ознайомившись з доопрацьованим текстом, вiн писав до Марiї Костянтинiвни: "...Прочитавши переробку, я, на велику свою радiсть, повинен признатися, що дарма я мав ревниве почуття, знаючи, в чиїх руках перебуває моє дитя, i що такою переробкою 5-го акту, яку зробили Ви, п'єсi надана бiльша сценiчнiсть, а розв'язцi - трагiчний кiнець: самовбивство у несвiдомому станi може викликати лише безвихiдну тугу глядача, а свiдоме i героїчне самовбивство, повне докорiв i вiдчаю, - примусить його здригнутися всiм єством. 9 лютого 1892 р., Полтава" Цим не вичерпувались творчi зв'язки з акторкою. Завжди користувався письменник нагодою захоплюватись її сценiчною грою. Тодi з глибоких джерел психологiчного вiдтворення жiночого безталання черпав письменник мотиви для характеристики героїнь своїх прозових творiв i насамперед для "Повiї". Дочекався часу, коли вистражданий спiльно з акторкою образ Лимерiвни принесла Заньковецька на полтавську сцену, пройшовши з ним значний творчий шлях, виступаючи не тiльки на Українi, а й у Росiї... Коли прибула трупа в Полтаву, Садовський насамперед мав погодити вистави з губернатором. Це була тяжка мiсiя. її виконав Микола Карпович, користуючись порадами Мирного, який знав усi губернаторськi повадки, включаючи й генеральське самодурство. Артисти зупинились у готелi Воробйової. Сюди прибув вiтати гостей Панас Якович з Василенком i Горленком. Зовнiшнiм виглядом вони доповнювали один одного. Василенко Вiктор Iванович - високий на зрiст, смаглявий. В ньому вiдчувалася твердiсть характеру, впевненiсть у своїй силi, властива для подвижникiв. На суворому лицi рiдко з'являлась усмiшка. Навпаки, Горленко Василь Петрович - невисокого зросту, рухливий, говiркий, з блiдуватим, ледь припухлим лицем, яке при розмовi розпливалося в усмiшцi. Можливо, таку повадку вiн запозичив вiд парижан, коли ще навчався в Сорбоннi. Василь Петрович багато читав i завжди чимось захоплювався. Вiн обiймами зустрiв Заньковецьку й Садовського. Микола Карпович з усiєю артистичною вправнiстю розповiдав про вiдвiдування губернатора. Розмова Садовського захоплювала друзiв. Вiн був майстром не тiльки сценiчної гри, а й розповiдi. Виточено-рiвний нiс, чутливi губи, наче грайливо оздобленi густими чорними вусами, високе чоло додавали мужньої осанки артистовi, який здавався втiленням духовної моцi, нездоланностi характеру. У розмовi Садовського чувся голос не тiльки талановитого артиста, а й гумориста. Вiн гостро висмiював газету "Киевлянин", називаючи її "пiхновсько-шульгiнським голосом вседержавного мракобiсся та войовничого православiя". Навiть напам'ять зачитував сенсацiйнi повiдомлення "Киевлянина" про пошесть холери. Артисти голосно смiялися, перекидаючись дотепами. Лише Марiя Заньковецька мовчала. Очi її свiтилися кришталевою чистотою i жiночою нiжнiстю. Своєю вродою вона не тiльки гармонiйно доповнювала все те привабливе, що було в Миколи Карповича, а й вносила у товариське коло задушевнiсть, щирiсть взаємин, духовного єднання. Її вигляд полонив увагу чулого до краси Панаса Яковича. Вiн наблизився до неї, маючи намiр вимовити щось незвичайне. Але не знаходив слiв. Першою заговорила Заньковецька. - Це, Панасе Яковичу, ми знову зустрiлися, щоб продовжити розмови. - З приємнiстю порозмовляємо про мистецтво театральної гри. - З вами приємно навiть посперечатися. У моїй уявi ви завжди постаєте Мирним, - великi очi артистки, обрамленi густими довгими вiями, випромiнювали щиру приязнь до Панаса Яковича. - Панас Якович не дуже мирний. Ви, Марiє Костянтинiвно, його ще не знаєте, - докинув Горленко. - Нi, знаю, - твердо вiдповiла Заньковецька. - Вивчаючи роль Лимерiвни, я пiзнала в нiй i серце автора. - Хай закiнчить Панас Якович свою "Повiю" i напише за нею драму, тодi ви насправдi пiзнаєте його серце. - Ви, Василю Петровичу, мiй давнiй друг. Не можу не вiрити вам. - I друг, i поклонник таланту! - Не знаю, як назвати мою любов до сцени. Запрошували мене до столичного театру, обiцяли славу, почестi. Але я зобов'язана своїми успiхами таким друзям, як Михайло Петрович Старицький, Марко Лукич Кропивницький та наш драматург Карпенко-Карий. Дякую i вам, Панасе Яковичу. Вашi твори допомагають менi розумiти душу людини i нести її болi до глядачiв, - у словах артистки звучала тиха радiсть i смуток. У кожному її словi Панас Якович уловлював зворушливу принаду. - Така вона й на сценi, як бачите. Самiсiнько така. За сотнi i тисячi верст я їжджу, щоб побачити на сценi Марiю Костянтинiвну, - Горленко поцiлував краєчок хустки артистки. - Цiєю хусточкою Марiя Костянтинiвна витирає справжнi свої сльози, коли грає наймичку Харитину. - Мої сльози - то голос моєї душi. Де те джерело, звiдки вони линуть? Скажу словами нашого дорогого Мирного, якими вiн сердечно привiтав Миколу Лисенка: На широких степах, по зелених гаях, Серед сел, хоч i людних, та вбогих, Зародилась вона - наша пiсня сумна - На утiху сiром тих безродних, Що в далекi краї, на широкi лани Вiд гiркої втiкали неволi, Що з собою вони тiльки сльози несли Та надiю до кращої долi. Слова артистки зачарували присутнiх. Василенко, який весь час мовчав, слухав розмов