и, раптово вигукнув: - Чудово! Панасе! Нiколи я не сприймав так твоїх вiршiв, як зараз. Чудово! - Не сподiвався, що моє скромне привiтання в день ювiлею Лисенка переллється в уста нашої славетної артистки, - Мирний не зводив очей з Марiї Костянтинiвни. - Що я вам говорив? Не моя правда? - кинув Горленко до Мирного. - Правда... Правда... Велика правда, як сонце на небi. Прощаючись, друзi умовились зустрiчатися на кожнiй виставi... На виставу "Лимерiвни" заранi були розпроданi всi квитки. Примiщення лiтнього театру переповнене глядачами. Пiднiмається завiса. Перед очима - широкий краєвид: левада, далi лiс. Розважаються, спiвають дiвчата. Та ось з'являється п'яна Лимериха - гуляє з багатiєм Шкандибенком, дочку Наталю продає - пропиває. А тим часом Наталя Лимерiвна зустрiлася з коханим Василем. Заньковецька увiходить в роль, перевтiлюється в сiльську, вродливу, добру i пристрасну дiвчину. В її голосi звучать то ноти дружби до Василя, то смуток, то протест проти лиходiйства. Здається, сама природа рiдного краю, чарiвнi пiснi, зорянi вечори i прозорi ранки випестили душу артистки, вклали в її уста хвилюючий голос, сповнений непiдробленої нiжностi, щиростi та життєвої жаги. Взявши вiд народу його духовнi скарби, вона бережно користується ними, привертає увагу глядачiв до кожного свого слова, до кожного поруху грацiйної постатi. Панас Якович не вiдривав очей вiд сцени. Гра Заньковецької наповнювала вщерть уяву про драму жiночого безталання. У нiй пiзнавав новi й новi властивостi жiночої душi. Зачаровано сидiла Олександра Михайлiвна, зволоживши своїми слiзьми Панасову руку. Iншi хвилювання викликав Садовський, перевтiлившись у парубка Василя - чесного бiдняка. Врода, кращi скарби душi марнуються: "Нiщо тобi щастя? Хай воно багатим служить, можним допомагає, бо за ними - сила, бо у їх достатки!.. А де вони взялися?" Монологом Садовського - Василя закiнчується перша дiя. Опускається завiса. Овацiя. Викликають Лимерiвну. Строга i зваблива виходить Марiя Костянтинiвна. В лицi усмiшка, на очах ще грають сльози. - Я ж говорив, що Заньковецька чудеса робить на сценi, - Горленко з пафосом висловлював своє захоплення. У перервi розiграли невеличку iнтермедiю. На сценi в задумливiй позi сидить чоловiк. Довге волосся на головi, гострий нiс, худорляве лице. - Скучно на цьому свiтi, панове, - промовляє вiн. У залi почулися голоси: - Це ж Микола Гоголь! - Гоголь! - Нiби живий Микола Васильович! - З того свiту прийшов!? До Гоголя на сценi пiдходить мандрiвник з торбинкою за плечима, промовляє: - Здоров, земляче Миколо Васильовичу! - Здоров... Щось я тебе, либонь, пiзнаю... Ти ж мiй земляк Iван Петрович Котляревський, що "Енеїду" написав i "Наталку Полтавку"? - Не згадуй моїх грiхiв. За них i до раю не пускають, i з пекла проганяють... Може, примостюсь тут бiля тебе, - Котляревський кладе клуночок до нiг Гоголя. - Нi, не примостишся. Бо й сам я не маю свого пристановища. Переганяють мене з мiсця на мiсце. Сьогоднi в Панасинковiм театрi, а завтра невiдомо куди поженуть. Нема постiйного притулку. Мiська управа збирається будинок культури мого iменi спорудити... Тодi й тебе, земляче, в прийми вiзьму. Але довго щось будують, будують, та нiяк не добудують... - Добре, що тобi, Миколо, будують, а менi нiякого куточка не дають у рiдному мiстi. Кажуть, хтось почав лiпити i з мене кам'яний портрет, але нема де його поставити. Не знайдуть мiсця. Є така думка, щоб посадовити на возика i перевозити з однiєї на iншу вулицю. Кажуть, то буде пересувний пам'ятник. - Не легше й тобi, брате Iване... - Не легше... - Скучно на цьому свiтi, панове, - разом проказали Гоголь i Котляревський. Присутнiй на виставi мiський голова Вiктор Павлович i Трегубов почервонiв, пiт йому виступив на лобi... i Вистава "Лимерiвни" з успiхом продовжувалась. Знову Заньковецька - Лимерiвна ронить свої кришталевi слова-сльози. З дедалi бiльшою силою розгортається драма народного життя, трагедiя чулої, вразливої, безкомпромiсно люблячої людини. Закiнчується остання дiя. Глядачi, стоячи, вiтають артистiв, чути вигуки: - Заньковецька! - Садовський! - Затиркевич! - Загорський! - Переверзєва! - Максимович! Коли галас трохи вщух, почувся вигук: - Просимо на сцену автора драми! Розлiгся грiм оплескiв. - Просимо! Панас Якович завагався, хотiв пiднятися в ложi. Але Старицький притис його рукою, а з другого боку притримала Олександра Михалiвна. Публiка хвилювалася. Раптово наперед вийшла Заньковецька: - Дозвольте менi, панове, вiд вашого iменi передати подяку авторовi! - Автора просимо! Автора! - знову почулися голоси. Панас Якович вагався. Перемогла мужнiсть. * * * Пiсля гастролей трупи Садовського театральне життя в Полтавi пожвавилося. Частiше почали вiдбуватися любительськi вистави. Гра Заньковецької породила аматорське наслiдування. До того ж не без наслiдкiв залишилися й гастролi росiйської артистки Марiї Савiної. Походженням з України, вона добре знала народнi пiснi i виконувала їх, коли викликали на "бiс". Про Марiю Заньковецьку i Марiю Савiну серед молодi ширилась примовка: "Двi Марiї полонили нашi мрiї". Натхненником любительських вистав був Вiктор Iванович Василенко. Вiн радився з Панасом i частенько навiдував його. А iнодi запрошував свого друга у флiгель губернiального земства. Тут, з iнiцiативи Вiктора Iвановича, було засновано музей. Сюди вiн передавав свої етнографiчнi знахiдки. У музеї було влаштовано виставку скульптурних статуеток i груп Леонiда Володимировича Позена. На неї прибув Панас Якович з Олександром Михайлiвною. Вiдбулась приємна зустрiч з iсториком Iваном Федоровичем Павловським та давнiм другом Миколою Андрiйовичем Дмитрiївим. - Заздрю я Леонiду Володимировичу, - говорив Дмитрiїв, - що вiн поєднав свою спецiальнiсть юриста з дiяльнiстю скульптора. А от я весь час залишаюся юристом, хоч душа рветься до прекрасного, до лiтератури. - Якщо душа рветься до чогось, то не треба той чистий голос тамувати, - Позен лагiдно повiв своїми злегка розкосими розумними очима. Його усмiшка приховалась у густiй закругленiй бородi. - Менi професiя юриста не до душi. I хоч не мав художньої освiти, в товариствi художникiв-передвижникiв знайшов те, чого шукав. За дорученням передвижникiв органiзовано i цю виставку. Тут виставлено мої працi з життя, побуту та iсторiї. Василенка як етнографа особливо зацiкавила бронзова "Пастушка": дiвчинка у свитцi й хусточцi на головi пасе кiзок, оглядає околицi, приставивши долоньку до брiвок. - Жива дiйснiсть... Жива дiйснiсть, - промовляв Василенко. - А мене як iсторика захоплює "Запорожець у розвiдцi", - додав Павловський. Тим часом Панас Якович розглядав скульптуру "Переселенцi". Вона викликала гiркi згадки. А ось i "Жебрак" - старий обдертий дiд тримає шапку, простягає її на милостиню. Далi перевiв зiр на скульптуру "Оранка на Українi". Тяжкий плуг тягнуть воли, аж ноги вгинаються. Ось-ось заревуть, i те ревiння рознесеться, як скарга... - Хiба ревуть воли, як ясла повнi? - звернувся Дмитрiїв, щоб розвiяти похмурi роздуми Панаса Яковича. - Ви багато зробили, Леонiде Володимировичу, - заговорив Панас до скульптора. - Але немало належить ще зробити. - Якби я був майстром пензля, то неодмiнно iлюстрував би вашi твори. - Є що iлюструвати i скульптурою. Надходить час увiчнення пам'ятi нашого земляка, творця "Енеїди"... - Давно пора про це поговорити, - Василенко сiв поруч Панаса. - Я пiдтримую цю думку. Мiська управа має створити спецiальну комiсiю. - То добре, Вiкторе Iвановичу... Ти, як гласний мiської управи, повинен подати голос за вiдкриття пам'ятника Котляревському в Полтавi. - Мирний пiднiс голову i поглядом окинув присутнiх. - Це важка справа. Вiд голови Трегубова, дуже флегматичного, довгий шлях до губернатора. А вiд губернатора до мiнiстра внутрiшнiх справ ще довший, - похиливши голову, продовжував: - До мiнiстра внутрiшнiх справ його свiтлостi Сипягiна! - Це так, - зiтхнув Дмитрiїв. - Не зiтхай заранi, Миколо Андрiйовичу. - Я ж кажу, що воли в ярмi i тi ревуть, - перевiв на жарт Дмитрiїв. Слухаючи розмови, Позен звiвся, пригладив чуба, що звисав на лоба. - Ця думка давно непокоїть мене. Уявляю, якi можна створити горельєфи окремих сцен "Енеїди", "Наталки Полтавки", "Москаля-чарiвника"!.. Аби добути дозвiл на спорудження... Допоможе менi архiтектор Ширшов. - Буду добиватись у мiськiй управi. Треба переконати Трегубова. Вiн же дбає за благоустрiй мiста, за його вигляд. - Це видно, Вiкторе Iвановичу, хоча б з того, що одну вулицю запроектували назвати Трегубiвською, а вулицi Котляревського нема... - Та ще й з того, що з введенням монопольної торгiвлi на горiлку кожну вивiску пофарбовано та зроблено напис: "Казенная винная лавка". - Повернiмося краще до розмови про пам'ятник Котляревському, - втрутився Панас Якович. - Чекаємо вiд вас, Леонiде Володимировичу, проекту. - Обiцяю... Все зроблю, що в моїх силах. Спробую перелити в бронзу фрагменти "Енеїди" й "Наталки Полтавки". Бронза теж може промовляти, як i рiдне слово. Тим часом у флiгелi почало збиратися спiвоче товариство. Запросили Олександру Михайлiвну зiграти на фортепiано. Вона не вiдмовилася. Полились мелодiї Єдлiчки та Лисенка. Панас Якович дивився на профiль Олександри. Йому прикро було спостерiгати смуток, що клав борозенки на чоло дружини. Розумiв, що її чула вдача, повна жiночностi, часто терпiла вiд буденного життя жiнки чиновника. Докоряв думкою себе, що не завжди вiдгукувався на її нiбито пустотливi бажання. Повертаючись додому, вiн нiжно тримав Олександру пiд руку. Тепер була вона такою рiдною, близькою, як нiколи. Весь час мовчала, нiби збиралася щось сказати. Коли доходили до будинку, промовила: - Чи не поснули нашi хлопчики? Нiколи я надовго не залишала їх без свого догляду. Особливо меншого, Михася. Мене давнi знайомi вiтали з народженням його, - звучала в словах материнська гордiсть. - Так... Пам'ятний для нас 1893 рiк i народженням Михася, й святом твого тридцятилiття, - Панас Якович зiгрiвав обiймами дружину, подiляючи її збудження й материнську тривогу. Несли в родинну обитель плеканi в сiмейному вогнищi бажання й надiї. А разом з тим десь на днi душi ворушив письменницький невпокiй образ горем битої людини. Снувалися вистраждуванi епiзоди роману "Повiя"... * * * З народженням другого сина новими радощами наповнювалось родинне життя. Пiсля служби Панас Якович оддавав цiлi години розвагам з дiтьми. Але довелося зазнавати не тiльки втiхи, а й уболiвань, якi приносила хвороба Олександри Михайлiвни. Час вiд часу доводилось їй вiдбувати на лiкування; зокрема до Харкова. Перебувала вона там пiд наглядом одного з професорiв - невропатолога - ще з дiвочих рокiв. Любов Панаса Яковича до дружини перемагала всi знегоди. Його псевдонiм "Мирний" набував значення не тiльки в творчому, айв особистому життi. Коли виїздила Олександра Михайлiвна на лiкування, вiн багатьма листами пiдтримував її морально, висловлював глибокi почуття й уболiвання. Подiлився своїми хвилюваннями й з друзями, насамперед з Василенком. Писав до нього: "2 сiчня 1895 р. Полтава Щиро поважний добродiю Вiкторе Iвановичу!.. Як то колись купно стрiвали ми новий рiк; а тепер?.. Кiнець минулого року я провiв у палатi; якраз получилася нужна бумага... Сидiв до половини 11 години. Вернувся додому - один, як палець. Сестра пiшла до своїх дiтей; мої облягли спати... Сам вештався-вештався по хатi, вичитував газети, аж поки не вморивсь. Схопився - ще далеко до того, поки почало розвиднятись... Шпаркi думки уже не дали спати... А як там дiтвора, чи буде на сьогоднi здорова? Як жiнка одна собi у Харковi - чи не погiршало їй?.. Їздив, бачите, до неї на другий день свят. Бачив її i знайшов, що їй покращало; прийшла вже в себе зовсiм; тiльки коли-не-коли обiзветься її тяжка хвороба, та вона вже її осилює... Бiльше двох мiсяцiв не бачились... ...Життя - довга нива, поки пройдеш її - не раз поколешся. За отi колючки на моїй нивi я приймав i свою пригоду... Дасть бог, може, i в наше вiконце засяє сонце; затягнуться болячi виразки, пiдживуть, i життя знову поплететься тихо та мирно; а пiд ту тиш, може, ще й доведеться менi зробить не задля себе тiльки, а для рiдного краю, що згодував тебе, принадив твоє серце до себе, заставив його любити..." Повернення з лiкарнi Олександри Михайлiвни приносило оновлене щастя чулому, турботливому батьковi й мужньому громадянину. Тепер при кожнiй нагодi залишався вдома, слухав, як читала йому романи Олександра Михайлiвна. Французькi i нiмецькi перекладала вголос. Панас жадiбно знайомився з новинами зарубiжної лiтератури. Iнодi майстрував, лагодив щось i навiть допомагав старенькiй нянi, коли бачив, що вона втомилася. А в свята знаходив час навiдати земляка Гната в його хижi. Тут сходилися робiтники-побратими. Вони звикли до гостя, привiтно зустрiчали його, охоче розмовляли, хотiли послухати новини. Найчастiше такi вiдвiдини припадали на днi урядово-царських свят, коли заборонялося працювати в майстернях, а на установах вивiшувались царськi портрети. Попи й дяки спiвали, справляли молебнi в церквах, пiсля чого виконували царський гiмн. Вiд чиновникiв губернатор вимагав обов'язкового вiдвiдування таких молебнiв у повнiй параднiй формi й при шпазi. То була велика мука для Панаса Яковича. Зустрiч з побратимами вiдбулася i в днi "святкування" коронацiї iмператора Миколи II. Щоб уникнути небезпеки, побратими зiйшлися в заворсклянському лiсi, з додержанням правил конспiрацiї. Панас Якович потрапив до того дуба, пiд яким двадцять рокiв тому збиралися учасники товариства "Унiя". Це його схвилювало, нагадало колишнiх друзiв, яких доля закинула десь у сибiрськi нетрi, а декого повела на шибеницю. Дуб ледве розпустив молоде листя, занiмiв, нiби ласкаво вiтав гостей пiд своїми пишними шатами. Гнат просив друзiв триматися вiльно, як на звичайнiй гулянцi. Панас сiв на трухлявому пеньочковi, поклав поруч себе постарiлого солом'яного бриля, скинув темно-синi окуляри. - Друзi! - почав Гнат. - Зiйшлися ми, щоб поговорити про свою робiтничу долю та й вiдсвяткувати коронацiю нового, богом, а не людьми, даного iмператора - вседержителя тюрем i сибiрської каторги, - посмiхнувся, розгладив свої прибитi сивиною вуса. - Вiдсвяткуємо, тiльки не так, як у Москвi, на Ходинцi. - Робiтники заворушилися, загомонiли. - Що ж там було на Ходинцi? - Розповiдають прибулi з Москви залiзничники, що його царська величнiсть вирiшила ощасливити народ коронацiєю. На Ходинському полi серед проваль побудували бараки, крамницi, рiзнi примiщення, щоб безкоштовно роздавати народовi цукерки, пряники i всякi дешевi брязкальця. Великi натовпи збилися! Почали навалом душити один одного, падати в провалля... Загинуло та покалiчено тисячi людей... Отак криваво почалося царювання Миколи. Треба запам'ятати той день 1 травня 1896 року, щоб i дiти та внуки знали. - Кривавими цифрами закарбувати треба! - Добре почав царювання! - А його, гада коронованого, не скинули в ту прiрву? - Шкода... - Ото коронацiя! - Свято для отари овець, що всi разом мекають. - Не мекають, а спiвають "Боже, царя храни". - Хто спiває, хто скаче, а хто плаче. - Бо з одного боку гаряче, а з другого боляче. - Може, цей царьок вiльготи дасть? - Сподiвайся, бо в нього, кажуть, терчить на в'язах голова лише для того, щоб її цариця олiєю мастила. Ха-ха-ха! - Кожний правитель приносить якiсь реформи, - пояснював Гнат, - Олександр II звiльнив крiпакiв вiд землi, дав людям голодну волю. Олександр III поширив казенну торгiвлю горiлкою, увiв акцизнi податки на тютюн. Одним словом, добро зробив людям. Все те називається вседержавною мудрiстю, або дурiстю. - Так нашому брату робiтниковi затягають каблучку на шиї... - Зiгнули в дугу нашого брата. - Не тiльки зiгнули, а й у баранячий рiг скрутили. - В'язи б їм скрутити! - Хто ж доведе нас до розуму? - За свiй власний розум треба братися. Панас Якович розповiв про рiд царiв Романових, про придворнi iнтриги, криваву боротьбу за престол, про царевбивства та про каземати Петропавловської фортецi, де гинули й гинуть кращi люди, борцi за волю. - Ех! Взяти б та всiх їх... Гнат затяг пiсню. Її пiдхопили робiтники. Розляглась тужна, як невiльницький стогiн, мелодiя, котилася вiдгомоном по дiбровi, аж дуби стрепенулися. Настав зручний час порозмовляти з побратимами. Цього разу вiн витяг з кишенi нещодавно написану "Розмову двох кумiв про земськi дiла". Робiтники скупчилися навколо. - Здоров був, куме! Звiдкiля Господь несе тебе додому? - Водив на продаж я теля... На обличчях робiтникiв заграли усмiшки. Прислухалися до зачитуваного. Часом зривався голосний смiх, коли йшлося про земських дiячiв. - Отам пани Самi найстаршi засiдають, - Шепче сват менi на вухо. - Управа, що її доймають Чимало всi, - ти тiльки слухай... А посерединi якраз - Самий найстарший - предводитель. На лiву руч вiд його - князь, Великий, кажуть, вiн водитель Обiдiв всяких". Далi, бач, - За тими довгими столами Сидять все гласнi - он мiж ними, Дивись, - сидить з Ромна багач- Вимальовується цiла галерея земських гласних. Розглядають новий закон, щоб дозволено було шмагати батогами селян. Вiдбувається процедура голосування шарами. Чимраз гучнiшим i гучнiшим смiхом слухачi переривали читання, а по закiнченнi схвально загомонiли: - Здоворо! - Ото земство! - У них язик, як у цигана батiг лящить. - П'явки! Взять би всiх та до одного... - Голими руками їжакiв не вiзьмеш... - Якщо не руками, то оглоблею. - А може, спробувать! Руки нашi мозолястi, як залiзо, загартованi. - Там вiд достаткiв дурiють, а тут - гни спину, голодуй, корись. - Або їдь на переселення! - Куди? - Все єдно, де продавати свою силу. - Якби ту силу не продавать, а докупи з'єднати. - Такi порядки пiшли, що все можна купити за грошi. - У кого грошi, той i хороший, а у кого торба драна, той без жупана. - Купують за п'ятака i наших сестер... - Знаю, - обiзвався поважний чоловiк. - Одна тут спiвала з слiпим скрипалем. А коли той помер, залишилася зовсiм на вулицi. - Ви її знали, ту безталанну вуличну? - схвильовано запитав Панас Якович. - Знав, бо з наших-таки країв жiнка. Iнодi розмовляв з нею. Дуже журилася. Проклинала лиходiїв. "Вогонь їх пожре", - говорила. Потiм помандрувала десь суворої зими шукати рiдної хати аж пiд Гадячем... Либонь, там жила її мати, - поглянувши навколо, таємниче додав: - Кажуть, недаремно саме тiєї доби вогнем спалахнув панський будинок пiд Полтавою. Мабуть, викресала вогню її мстива рука. Побратими переглянулись, похитуючи головами. - А потiм ви її не зустрiчали? - Нi... Видать, не повернулась. Може, задубiла десь. Така лиха доля. Вродлива була, а голос який... - Гадяцьким шляхом ходили i ми колись. Запам'яталися пригоди, зустрiчi, - Гнат глянув на Панаса Яковича. - Ой, зустрiчi, зустрiчi, - задумливо вiдповiв... Коли повертався, лягали вже сутiнки на землю, а дуби шумiли тоскно, скорботно. Не поспiшав, прислухався до того шуму, нiби хотiв почути щось рiдне, незабутнє. Iшов повагом, наче з кожним кроком вгрузали в землю ноги вiд тяжкої ношi. А небо зорями квiтчалося, розсипаючи срiблясту порошу Чумацького Шляху. Дома ще не спала Олександра, чекала. З докором запитала: - Знову забарився. Не на службi ж був? Забуваєш про мене, до плачу доводиш, - наливалася скорботою кришталева блакить очей. - Так треба, Лесю... Треба, - лагiдно дивився, нiби благав пробачення. Сидiв довго бiля лiжка дружини. Не зводив з неї погляду. А коли заснула, тихо пiшов у свою кiмнату, сiв за стiл. Весь час купчилися думки бiля сказаного старим робiтником про безталанну. Хвилини пливли, падаючи в безодню рокiв тяжкої розради. Вимальовувався зимовий шлях, яким мандрує жiнка. Рука потяглася до паперу. Визрiвав фрагмент останньої частини роману "Повiя": "Короткий зимовий день минав. Ясне сонце ховалося за гору, обдаючи червоним заревом чисте небо, по котрому тiльки де-не-де снували легенькi хмари; вiд того зарева по бiлiй землi розстилався жовтогарячий свiт. Було сумно i тихо, мороз дужчав... Тодi тiльки ударила в голову думка, що вона iде ще на бiльшу людську дивовижу, на безперестанне допитування... Не йде, а бiжить. Рип за рипом, рип, рип i рип!.. I зливається той рип у один неугавний гомiн, мов хто скаржиться або бубонить безперестанну лайку. А кругом тихо, мов у вусi, хiба коли-не-коли, мов з рушницi випаде, трiсне земля вiд морозу, i роздається той гук у холодному повiтрi". Нiби разом з безталанною i сам переходив снiговi замети, iшов, падав, пiдiймався. Шукав для неї пристановища. Де його знайти? Де жаданий притулок для тих, кого доля вигнала з теплої хати на вулицю?.. * * * На службi рiдко залишався в своєму кабiнетi. Здебiльшого сидiв за столом у великiй залi, заповненiй спiвробiтниками Полтавської казенної палати. З вiкон видно було пам'ятник Слави, губернаторський будинок - по той бiк парку, кадетський корпус. Iнодi пiдходив до вiкна, щоб перепочити, дивився на муштру кадетiв, повертався, сiдав за стiл. Нiякої фамiльярностi не дозволяв у поводженнi iз спiвробiтниками, хоч коли хтось i величав його "ваше превосходительство", то хмурив брови i нiби не чув звертання. Доводилось багато працювати, бо фiнансовi справи цiлої губернiї були зосередженi в його установi. З великою увагою стежив за фiнансуванням культурних заходiв, дбав про поширення пенсiйного забезпечення. До того ж iще доводилося працювати в "Товариствi допомоги бiдним учням" та iнших громадських закладах. Не минав жодного засiдання мiської управи, коли там розглядалося питання про увiчнення пам'ятi Миколи Гоголя, Iвана Котляревського. Вiн входив у спецiальну комiсiю разом iз своїми приятелями Василенком, Позеном, Павловським, книгарем української книгарнi Маркевичем. На одному з таких засiдань вiдбулась дискусiя, в якiй було кинуто докiр управi за байдужiсть до знайдення мiсця пам'ятниковi Котляревському. Але голова Трегубов, якому нещодавно урочисто вiдзначали тридцятилiття дiяльностi, не зважав на настирливiсть членiв комiсiї. Вся його чотирикутна постать крила в собi байдужiсть, олiмпiйський спокiй, вiд вузьких прорiзiв очей, коротких вусiв на широкому обличчi до пухнастих рук, якими вiн флегматичне розводив, коли не мiг дати позитивної вiдповiдi. Так i тепер, на виступи лише розвiв руками. Та на цьому не обмежилися розмови. Пiдвiвся Василенко: - Треба гiдне мiсце вiдвести пiд пам'ятник Котляревському. За собором, на площi, звiдки вiдкриваються далекi обрiї Полтавщини. Тут i садиба, де жив Котляревський. Навколо треба понасаджувати дерева, назвати парк "Iвановим гаєм". У ньому має стояти пам'ятник. Це буде гордiстю нашого мiста i всього краю. Iсторик Павловський радив вiдвести мiсце в одному з мiських паркiв. - Котляревський не тiльки письменник, а й особа iсторична, - завважував вiн. На виступи Василенка i Павловського голова розводив руками. Вiн надав слово одному гласному, назвавши його купцем першої гiльдiї. Купець, струснувши широкою рудою бородою, вигукував: - На Протопопiвськiй вулицi поставити! На Протопопiвськiй!.. Вулиця торгова... Чайну там вiдкрити! На цю пропозицiю голова оглянув присутнiх, схвально посмiхнувся. Та незабаром зникла його добродушнiсть, коли Василенко зачитав проект написiв на постаментi пам'ятника. Обличчя у Трегубова почервонiло, розширилися прорiзи вузьких очей, коли почув серед запроектованих написiв ще й такий: "Рiдний край своєму першому поетовi Iвановi Котляревському". - Такого не дозволять, а чайну можна, дiло народне. таке й вище начальство пристане, - Трегубов розгублено кашлянув. Поведiнка голови здалась Панасу Яковичу такою недоречною, що вiн ладен був рiшуче запротестувати. Але обмежився лише короткою промовою: - Комiсiя просить зважити на пропозицiї щодо мiсця пiд пам'ятник i надiслати на затвердження запроектованi написи. Це наш обов'язок перед пам'яттю поета. Йому вiдкриває пам'ятник народ, який шанує надбання рiдного слова. Я гаряче пiдтримую Вiктора Iвановича Василенка. Рахуючись з високим службовим рангом промовця, Трегубов розгублено клiпав очима, позирав на купцiв, наче просив у них поради, й бубонiв: - Як скаже вище начальство. Його воля, а наш обов'язок. Закриваючи засiдання, Трегубов просив, щоб присутнi порозумiлися i не давали волi "сумнiвним пристрастям". Це викликало їдку посмiшку Василенка. Йому схвально вiдповiв поглядом Панас Якович. Разом поверталися друзi пiсля засiдання. - Справу, що є громадянською гордiстю для кожного мислячого, хочуть перетворити на прибуткову штуковину з легкими розвагами. "О роде суєтний, коли ти видохнеш?" - хочеться сказати про них словами нашого великого Кобзаря, - обурювався Василенко. - Треба ширити нашi думки серед усiх громадян. Я уявляю вiдкриття пам'ятника Котляревському не тiльки як урочисте свято, а й як зiткнення двох сил, двох поглядiв. Зiткнення мислячої громадськостi з урядово-чиновницькою благодушнiстю. З бiльшою охотою вони вiдкривали б пам'ятники становим приставам та жандармським начальникам, нiж людям свiтлого розуму, - не мiг заспокоїтися Панас Якович. А коли повернувся в казенну палату i сiв за стiл, спiвробiтники помiтили його збентеження i заклопотаний вигляд. Вiн сидiв i писав щось на фiнансовому бланковi. Нiхто не наважувався пiдходити. Уявлялася Протопопiвська вулиця з гнилими калюжами, трухлявими будиночками, перехнябленими крамничками, навколо яких можна найчастiше зустрiти заблукану козу або теля. Нагонила смуток вивiска, на якiй кривими лiтерами написано: "Чайна. Заходите, гаспада, чай гарячий здесь всегда". Сморiд на вулицi не давав дихати на повнi груди. Так от куди тебе, земляче Iване, мають запроторити благочестивi мужi мiста, вiддають на тортури. Дрiбненькими лiтерами лягали на папiр слова: На той свiт Iвановi Петровичу синовi Котляревському ЖАЛIБНА СУПЛIКА Якби ти, славний наш Iване, Почув, що радять громадяче, Як тебе мають шанувать... Тебе поставити хотять, То, певне б, ти з своїм Енеєм Нам заспiвав би не такої... Так би голосно та круто Скрутив словечко те, мов пута, Що i глухий його почув! А глянь навколо, подивися, - Самий би сум розвеселився! Якого дива тут нема?.. Побитi вiкна, стiни голi, Обшарпанi, мов саме горе, Воняє всюди пустирем; Хiба коли яка собака Мерщiй тут пробiжить вiд ляку Та хвiст телятко задере! Вирiшив при зустрiчi з побратимами зачитати вiрша. * * * Крапля води пробиває камiнь, корiнь тонкої травицi пiдiймає велику земляну вагу, вiтер легкокрилий колише води океанiв, людина думкою сягає в безмежнi простори буття й часу. Меркнуть у туманi рокiв подiї, стираються на швидко збудованих пам'ятниках не перевiренi iсторiєю iмена. Невблаганний час розвiює вигадану славу тих, хто придбав її хапливою рукою, а не серцем щедрим, правдою та гiднiстю. Повiвом часу зносяться нездвижнi твердинi й закони. Та нездоланним залишається слово, породжене життям i дiянням народу. Не спинити його розвитку, як не повернути рух землi i течiї океанiв... Минають столiття в борнi та змаганнях народiв, i на скрижалях мудростi викарбовується немеркнуча правда. В лiтопису визвольних змагань iсторiя не обминула 1898 рiк, хоч i не було здiйснене вiдкриття пам'ятника тому, хто - Всю славу козацьку за словом єдиним Перенiс в убогу хату сироти. Заходи Панаса Мирного i його друзiв натрапили на опiр тих, хто має багато влади i мало глузду. Але не здолати крукам голубиної мудростi, не скаламутити гвалтiвною рукою кришталево-чистих джерел, що ринуть з глибин рiдної землi... Натрапляючи на перешкоди, Панас Якович ще з бiльшим завзяттям продовжував письменницьку дiяльнiсть. Його творчi iнтереси виходять за межi прозових жанрiв - роману, повiстi та оповiдання. Надаючи великого значення перекладам художнiх творiв свiтової класики, вiн пiдтримує в цiй дiяльностi своїх сучасникiв i сам береться здiйснювати важливi задуми. Його увагу привертають твори Шекспiра. Адже у кожну велику лiтературу входять вони численними перекладами. Українська мова дозрiла до того, щоб сягнути свiтових висот. Ця вiра привела Мирного до спроби перекласти "Короля Лiра". Вiн уважно стежить за iншими перекладами Шекспiра. Зацiкавився перекладом "Гамлета" полтавським письменником i актором Яковом Жарком i сповiщав його: "Я сам переклав "Лiра" i добре знаю, як-то трудно перекладати Шекспiра". Багатограннiсть лiтературних iнтересiв засвiдчено листуванням Панаса Яковича з вiдомим поетом Кесарем Бiлиловським - автором популярної пiснi "В чарах кохання". А в розгорнутому листуваннi з Михайлом Коцюбинським обмiнювався письменницьким досвiдом. Не поминув повiдомити й про сiмейну подiю: "У той саме день, як Ви, вельмишановний добродiю, писали до мене листа (9 травня 1898 р.), моя жiнка якраз заходилася дарувати мене третiм сином..." А на початку серпня Панас Якович вiтає прибуття в Полтаву трупи братiв Тобiлевичiв, iменованої тодi "Товариством українських артистiв пiд керiвництвом П. К. Саксаганського i М. К. Садовського". Її учасники пройшли складний творчий шлях i набули високого мистецького визнання. Мирний всiляко пiдтримує роботу трупи по пробудженню свiдомостi народних мас. Вiн подiляє гордiсть корифеїв сцени, якi виступали не тiльки в Полтавi, а й на селах. Не поминула його уваги така подiя, як виступ трупи в селi Мануйлiвцi (1898), де у свiй час захоплювався любительськими виставами Максим Горький. Полтавська газета сповiщала, що селяни пiд час вистави комедiї "Сто тисяч" пiднесли вiнок її автору Карпенку-Карому. А пiсля цього трупа вiддала серпневi гастролi полтавцям. Майже щодня вiдбувалися вистави. Натхненна гра артистiв разюче вражала глядачiв, ронила iскри свiдомостi, самопiзнання i гiдностi. Такого вдалого, напрочуд рiзноманiтного репертуару ще не знала Полтава. Виставлялися п'єси Карпенка-Карого "Сто тисяч", "Бурлака" "Понад Днiпром", "Наймичка", "Лиха iскра поле спалить i сама щезне", "Бондарiвна", "Безталанна", "Мартин Боруля", "Батькова казка". В кожнiй з них виконував значнi ролi сам автор. Це було вiдкриття в культурному життi, бо не тiльки вперше глядачi познайомилися з окремими драмами, а й побачили, як єднається реалiзм сценiчної гри з правдою, що її втiлив письменник у дiях своїх п'єс. На це особливу увагу звертав Мирний i не минав жодної вистави. Дозвiлля Панас Якович вiддавав зустрiчам з артистами, найчастiше розмовляв з Карпенком-Карим, захоплюючись, розповiдав про творчi таємницi, зачитував свої п'єси. "У черницях", "Перемудрив", "Згуба". Артисти радили надати драмам бiльшої сценiчної динамiчностi, загострити конфлiкти. Карпенко-Карий розповiдав про свої творчi поневiряння, про заслання в Новочеркаськ та рiзнi пригоди. До цього спонукала i прямота Панаса Яковича. Драматург повiдомив про свою працю над iсторичною трагедiєю "Сава Чалий" та про задум створити сатиричну комедiю "Хазяїн". - Комедiю нам дайте, - захоплено говорив Iван Карпович, - комедiю, що бичує сатирою страшною всiх, i смiхом через сльози смiється над пороками, i заставля людей, мимо їх волi, соромитись своїх лихих учинкiв! - Бичувати сатирою страшною пороки не кожен зможе, - роздумливо додавав Мирний. - Нам необхiдний досвiд iсторiї, щоб смiливо дивитись уперед. Маємо не тiльки описувати дiйснiсть зблизька, а й бачити в нiй те, чого не хочуть пiзнавати люди, що за своїм станом повиннi були б служити правдi. - Щоб служити правдi, треба пiзнати її. - Так-так. Пiзнати її треба, а таке пiзнання дається не чинами, не посадами... Я заздрю тобi, Iване Карповичу. Ти вiддав своє життя сценi, а я зарився в канцелярiї. Трикляте чиновницьке життя! - Не уболiвай так, друже. Канцеляристом був i я, був i арештантом, i ковалем-молотобiйцем, i палiтурником, i хлiборобом. Та й тепер кожного разу доповiдаю про мiсце свого перебування в департамент полiцiї. Що ж дiяти? Така доля багатьох, - Iван Карпович приязно дивився на свого побратима. - Схиляюся перед твоєю мужнiстю, друже! Треба мати силу, щоб поєднати в собi долю коваля-молотобiйця, актора, драматурга й доброго батька! Охоче я промiняв би ордени чиновника Рудченка на твiй ковальський молот. Тримаючи його в руцi, можна далi бачити обрiї народного життя та гартувати волю наших трударiв. Коли б я орудував не канцелярським пером, а ти молотом, то, мабуть, закiнчив би вже роман про жiноче безталання, - прозорiстю налились очi Панаса Яковича, на яку лягали тiнi тривоги. * * * Ювiлейна вистава "Наталки Полтавки", присвячена пам'ятi Котляревського, вiдбулась у Полтавi 30 серпня 1898 року. Зiйшлися на неї шанувальники автора "Енеїди", щоб вiдзначити столiття першого видання цiєї немеркнучої поеми. А пiсля вистави покладали вiнки на могилу Котляревського. У святi взяли участь прибулий з Києва Михайло Старицький та з Петербурга Iван Рудченко. Бiля могили запалахкотiли смолоскипи, бунтiвливе розриваючи нависле над кладовищем темне покривало ночi. Вiдступила темiнь, попливла i залягла над полтавськими битими шляхами. Тихо обступили побратими могилу, клали квiти. - Спокiйно спи, Iване, сном вiчностi, - почав промову Микола Лисенко, - а слово своє ти не забрав у домовину. Воно живе, красується i звучатиме, доки сонце з неба сяє. Клянемося перед твоїм прахом берегти i ширити кобзарськi думи... При свiтлi смолоскипiв всi були неначе якимись таємничими мандрiвниками, прибулими з вiчностi по шляху в майбуття. Ховався по ярах сизими туманами давнiй смуток. Наперед ступив Михайло Старицький. Його довгi розкiшнi вуса позолочувалися вiдблисками смолоскипiв. Здавалося, що то пiдвiвся з могили козарлюга, за буйну вдачу якого не прийняла сира земля i вiн по свiту блукає, наче побратим пекельного Марка. Хвилину збирався з думками, щоб словами вилити урочистiсть, що було ознакою його збудження. - Братове! - звернувся, наче отаман до своїх завзятцiв. - На цiй обширi неомiрнiй поставив своїми дiями Iван Котляревський надгробник вiкопомний! Вiн скривдженим та горем прибитим словом спiвав, щоб потрясати ним пута яремнi! Ми прийшли сюди i принесли свою жагу невситиму, щоб проголосити йому й мандрiвному Енеєвi славу! - Слава Котляревському! - загули голоси. - Слава Енею! Хай продовжує шукати з своєю ватагою нових берегiв! Не схибив словом наш Кобзар, коли писав: Де ватагу пройдисвiта Водив за собою, - Все осталось, все сумує, Як руїни Трої. Все сумує, - тiльки слава Сонцем засiяла... - Братове! - продовжував Старицький, витягши з кишенi папiрець. - Перед тим, як їхати сюди, я завiтав у Гадяч. Побував, як i завжди, на Драгомановiй горi. Пом'янули померлого в Софiї нашого Михайла. Наша славетна поетеса Леся Українка розповiла про свого дядька. Вона була в Болгарiї й брала участь у його похоронi. Хотiла Леся приїхати в цей день до Полтави. Та за станом здоров'я не змогла цього зробити... Передала свiй вiрш, який дозвольте зачитати. Михайло Петрович почав читати: на столiтнiй ювiлей УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ У кожного люду, у кожнiй країнi Живе такий спогад, що в його давнинi Були "золотiї вiки", Як пiсня i слово були у шанобi... Василенко i Садовський пiдняли вище смолоскипи сягнули далi вiдблиски вогню. Старицький читав, читав: Так, в кожнiй країнi є спогади раю, Нема тiльки в тебе їх, рiдний мiй краю... Раптово читання обiрвали сюрчки полiцаїв. З теменi виринула постать урядника. - По какому такому соiзволєнiю вчинили зборище? Разi тут можна вогонь палить i над померлими шум дєлать! Нiззя, говорю! Садовський нижче нахилив смолоскипи, освiчуючи урядника. На його злому обличчi владно господарювали товстi губи. Ось вони розверзлись i оскаженiло заверещали: - Полiцiя! Арештувать усiх i в участок... До урядника спокiйно пiдiйшов Iван Рудченко, витяг з кишенi квиток, показав його. Урядник, прочитавши, розгубився. - Тоїсть, как ето? - взяв пiд козирьок... - Прошу iзвiнєнiя, ваше... ваше... - не знав, як звеличати. Тримаючи руку бiля кашкета, подався назад. - Полiцiя! Кругом! - Урядник швидко повернувся, пiшов слiдом за полiцiєю, а голову все ще тримав повернутою до Iвана Рудченка i не вiдривав руки вiд кашкета. - Ти маєш, брате, велику силу, - смiявся Панас Якович. - Так! Посвiдка пiдписана самим Вiтте! - Працюючи членом колегiї очолюваного ним мiнiстерства фiнансiв, ти, мабуть, допомагав Вiтте переконувати французiв, щоб дали позику для фiнансової пiдтримки розхитаної нашої держави? - жартував Панас Якович. - Це обiйшлося без мене. - Значить, брате, твiй лiбералiзм привiв до колегiї Вiтте... - Товариство! - звернувся Лисенко, переводячи на iнше розмову. - Пропоную навiстити ще свiжу могилу нашого незабутнього Єдлiчки Алоїза Вячеславовича. Вшануємо того, хто вiддав талант композитора "Наталцi Полтавцi"... Бiля могили Єдлiчки Лисенко став на колiна i поклав вiнок. Мовчазно обступило товариство могилу композитора. - А тепер, друзi, я запрошую до себе на вечерю, - обiзвався Панас Мирний. - Хочу вiдзначити i родинне свято. Вже три мiсяцi минуло, як Олександра Михайлiвна породила третього сина. Дали йому iм'я Леонiда, а хрестин ще не справляли. Погасили смолоскипи, вирушили до мiста. В темному небi бентежно клiпали зорi. Нiч широкими обiймами огортала людей, що простували на Малосадову вулицю. * * * Лише з'явився друком роман Льва Толстого "Воскресение" в журналi "Нива" 1899 року, як Горленко привiз його в Полтаву. - Читай, Панасе! - з такими словами переступив порiг квартири Мирного. - Що трапилось? - вийшов назустрiч Панас Якович, а за ним i Олександра Михайлiвна. - Читай... читай, - повторював Горленко, вiтаючи приятелiв. - Знаменитий новий роман! Привiз, щоб тобi нагадати i вимагати вiд iменi читачiв закiнчення роману "Повiя", - Горленко почав зачитувати уривки роману "Воскресение". Панас Якович i Олександра Михайлiвна, сидячи у вiтальнi, уважно слухали. На другий i на третiй день продовжувалися читання. З кожним разом задумливiше слухав Панас Якович i на десятки запитань Горленка не вiдповiдав. Нарештi заговорив... - Роман Льва Миколаєвича хвилює мене своєю разючою правдою. Тiльки великий правдолюб мiг так вiдверто писати, - перегорнув сторiнки i зачитав: - "Судьба всех зтих часто даже с правительственной точки зрения невинных людей зависела от произвола, досуга, настроения жандармского, полицейского офицера, шпиона, прокурора, судебного следователя, губернатора, министра. Соскучится такой чиновник или желает отличиться - и делает аресты и, смотря по настроению своєму или начальства, держит в тюрьме или выпускает. А высший начальник, тоже смотря по тому, нужно ли ему отличиться, или в каких он отношениях с министром, - или ссылает на край света, или держит в одиночном заключении, или приговаривает к ссылке, к каторге, к смерти, или выпускает, когда его просит об зтом какая-нибудь дама..." Правда... Гiрка правда нашої дiйсностi... - Але це роздуми Нехлюдова, а не автора, - зауважив Горленко. - Так. Але в роздумах героя ми пiзнаємо самого автора. - Очевидно, ми пiзнаємо його i в заповiдi, до якої дiйшов герой роману: "Человек не только не должен ненавидеть врагов, не воевать с ними, но должен любить их, помогать, служить им". Це заповiдь великого моралiста. - Але я своїх героїв не веду до такої заповiдi. Вони йдуть iншими шляхами. - Однак, Панасе, ти довго водиш своїх героїв. Час би привести їх до якогось берега. Толстой привiв же Катю до