ут дiйсно багато взято вiд українського барокко, - висловив свої судження Василенко. - Але мене вражають елементи народної творчостi. Пригодились i розписи полив'яних опiшнянських горшкiв, барвистих дiгтярiвських та решетилiвських вишивок. Я назвав би такий стиль українським вiдродженням... Зупинилися бiля картини, розгорнутої на всю стiну. Як живi, їдуть чумаки. Постатi, воли, вози - натурального розмiру. Чумацький шлях стелеться на долину. Бiля дороги баштан, курiнь, стиглi кавуни. - Це картина Василькiвського "Чумацький Ромоданський шлях", - пояснював Василенко. - Той самий, що згадується у вашому романi? - запитав Короленко. - Той самий, - скромно вiдповiв Мирний. - Коли б я описував шлях пiсля огляду цiєї картини, то наповнив би його кольорами живописця. Погляньте, яка безмiр шляху! Це дорога наших предкiв. Тому вiд неї пашить щедрим сонцем. Погляньте, яке приязне, закучерявлене легенькими хмаринами небо! - Кажуть, що художник Левiтан заздрив Василькiвському, дивлячись на небо його "Козачої левади"? - запитав Короленко. - Небо у Василькiвського - то небо України. Адже небо є дзеркалом пишноти землi. Так у кожнiй країнi митцi живопису передають у фарбах зриму красу рiдних краєвидiв... А постать чумака, що йде попереду чумацької валки? - Видно, що то людина ступає по власнiй землi, шляхом, протореним столiттями, - вставив Василенко. - На землi степовий Чумацький шлях, а на небi - зоряний Чумацький Шлях... До картини Василькiвського "Козак Голота" першим пiдiйшов Короленко i зупинився, наче перед якимось чарiвним привидом. Серед дикого степового простору, що безмежно послався до залитого червоною смугою обрiю, височiв силует Голоти-вершника. В руках у нього рушниця. Нещодавно вiдбувся його поєдинок з татарином-людоловом. Переможений розпластався на землi, його дикий кiнь несеться, загубивши вершника. Природа своїми кольорами доповнює настрiй волелюбства i козацької одчайдушностi. - Цього вершника, - промовив Короленко, - можна поставити поруч трьох богатирiв у картинi Васнецова. - Можна... Але вiн мiг би порушити заворожену нерухомiсть богатирiв. Занадто динамiчна постать нескоримого Голоти. - Щось невимовне чарiвне в картинi природи, - перевiв на iнше Короленко. - Так. Природа завжди промовляє до людини, - говорячи, Мирний не зводив очей з картини. - Фарби живописця в пейзажi завжди обiймаються з словом письменника. Коли зникає пейзаж з художньої лiтератури, то тьмянiє i сила слова. - Вашi думки заслуговують уваги, - докинув Короленко. - Так. Пейзаж завжди гармонує нацiональному колориту слова. - А це полотно без пейзажу? - Короленко зупинився перед картиною Василькiвського "Обрання полковником Мартина Пушкаря". - Це полтавцi обирають полковником Пушкаря, щоб пiд його булавою виступити на з'єднання з загонами Богдана Хмельницького, - пояснював Василенко. - Народ вручає обраному полковнику клейноди, як символ козацької влади. Уявiть собi, що для створення цiєї картини позувала цiла трупа Саксаганського! - Подихом народного волелюбства дише картина. Короленко пильно вдивлявся в козацькi постатi. Нiби розносився вiд них вiльний гомiн збудженої громади. - Це мальовнича iсторiя нашої Полтавщини. - Не тiльки Полтавщини, а й всiєї України. В картинах Василькiвського я ще глибше пiзнаю рiдну країну. Хотiлося б познайомитися з художником, - Короленко поволi вiдходив вiд картини. Голова губернiального земства поважно повiв далi гостей, пишаючись, наче у власному будинку. Привiв у вестибюль при виходi, де на стiнi було вигравiрувано напис: "Збудовано за часiв голови губернiального земства Ф. А. Лизогуба". Зупинилися бiля напису. - Федоре Андрiйовичу! - звернувся Короленко. - Дiло ви добре зробили... Але чи не здається вам, що цей напис зiтре iсторiя? Ми знаємо, що в iсторiї не раз бувало так, що пам'ятники залишалися, як витвiр людського генiя, а написи стиралися... Лизогуб почервонiв. На владному самовпевненому обличчi лягла тiнь образи... "Краще б вибив прiзвище свого брата Дмитра, що загинув на ешафотi", - подумав Панас Мирний. Раптово з вулицi почувся голос газетяра: - Важлива подiя! В Петербурзi вбито бомбою мiнiстра Плеве! Купуйте газети! - Таку газету варто купити, - Мирний поглянув на Короленка. * * * Вiстi про розстрiл сiчневої демонстрацiї в Петербурзi сколихнули й розбудили всю країну. Революцiя почалась... Частiше став навiдувати Панаса Яковича його приятель Дмитрiїв Микола, розповiв про поїздку в складi делегацiї до столицi з метою домовитися з урядовими особами про поширення українських видань. А найтiснiше в'язало друзiв спiльне готування до друку тижневика "Рiдний край", перше число якого мав вiдкрити Мирний вiршем "До сучасної музи", закликаючи: З слова живого скуй самопали Й з ними мiж люди iди. - Iти мiж люди ми готовi були й ранiше, - коментував свого вiрша письменник. - Ранiше плекали цю iдею народники. Захоплювався i я нею, пишучи першi свої твори. Але час вимагає переглянути змiст того ходiння. Замало тепер пiти на село в хлiборобськiй свитинi. У своїй новiй п'єсi, названiй "Не вгашай духу", я спробував послати любителiв сценiчного мистецтва улаштовувати вистави в колективi залiзничних робiтникiв. Однак написане не задовольняє мене. Треба розкрити вимоги такого колективу. Тому не свитку хлiбороба варто накидати на плечi, а вбрання майстрового. У мене є друзi серед залiзничникiв. Зустрiчi з ними допоможуть здiйснити новi творчi задуми. - Дорогий Панасе Яковичу! Ти добув, уже славу визнаного письменника. Своїми творами Панас Мирний уже увiйшов на сторiнки iсторiї нашої культури. Для шанувальникiв iменi письменника цього досить, - намагався Микола Андрiйович угамувати друга. - Нi, Миколо! Цього не досить! Не досить написаного мною. Життя висуває новi теми, нових героїв. Повертати Чiпку в новi твори нема рацiї, - розсудливiсть i воля єдналися в словах Панаса Яковича. На розмову нагодився Вiктор Iванович Василенко, слухав, не наважуючись висловлювати свої занепокоєння, бо знав Панасову непохитнiсть у рiшеннях, - Написане тобою, друже, не може бути вiдмежованим вiд нашої сучасностi. Воно органiчно поєднується з нею, - продовжував резонерствувати Дмитрiїв. - За таке визнання спасибi. Однак зупинятися на зробленому не можна. Зараз я задумав перекласти "Орлеанську дiву" Шiллера. Хай нашi люди на зразках великої iсторiї навчаються бути нездоланними в любовi до рiдного краю. Але це ще не все. Я переживаю муки, одягаючи свiй мундир високого чиновника. Недарма, коли доводиться проходити в ньому по Кобищанськiй вулицi, то слiдом чую на подвiр'ях гавкання собак. Зовсiм по-iншому менi почувається, коли одягаю звичайне вбрання. В ньому зустрiчаюся з своїми приятелями - залiзничними робiтниками, - брижами задумливостi бралося чоло Панаса. * * * Розгорталися подiї 1905 року. Кожен мiсяць приносив новi вiстi. Та чи можна все збагнути, сидяче за столом казенної установи? Доводилося конспiруватись заслуженому статському раднику Панасу Рудченковi. Високе звання та нагороди завуальовували дiяльнiсть демократа Мирного. Не завжди могла збагнути це Олександра Михайлiвна. Ось i тепер, коли вiн одягав просте вбрання для зустрiчi з побратимами, дружина наготувала йому парадну форму статського радника - майже генерала. - Для чого то? - запитував її. - Пригодиться, Панасе, - Олександра ретельно оздоблювала його костюм нагородами, наче хотiла цим вiдвернути вiд багатьох хвилювань. Не могла збагнути, з чого вони походять, вважала, що головна причина їх полягає в якiйсь прикростi по службi. Може, доведеться бути на прийомi в губернатора? Треба, щоб пiшов у повнiй формi при всiх нагородах. Турботи дружини поблажливо сприймав. Понуривши голову, дивився на ордени, що їх вона приладнувала. Читав у них свою службову бiографiю: орден Станiслава 3-го ступеня, орден святої Анни 3-го ступеня, орден святого Володимира 4-го ступеня, орден Станiслава 2-го ступеня, орден святої Анни 2-го ступеня, кiлька медалей та рiзних познак. - Даремнi турботи, Олександре! Тепер треба лагодитись не на прийом у губернатора, а до чогось iншого... Раптово на порозi з'явився Вiктор Iванович. - У мiстi починається погром... - Чорна сотня дiє? - М'ясники, крамарi i всяка наволоч збирається купами. Серед них є переодягненi полiцаї. Нахваляються розправитися з ораторами й тими, що пiдозрiлi книги пишуть. Що дiяти нам? - Сидiти дома та ховатися не будемо... Одягаймося! - Панас Якович почав одягати своє парадне вбрання, начепив ордени i всiлякi значки. - А далi що? - запитав здивовано Василенко. - А далi одягайся й ти, - витяг i подав цилiндр. - Це той, у якому я їздив на одруження. Одягай цилiндр, чорний костюм. Про запас маю i князiвський жетон. Недарма їздив у Карлiвку... Ти будеш князем - його сiятельством, а я - його превосходительством. У такому виглядi пiдемо на вулицю. Пiдемо назустрiч мерзотникам... Незабаром Панас Якович з Вiктором Iвановичем йшли в мiсто. Зупиняючись, прислухалися до вигукiв оскаженiлого ревiння натовпу... Iшли назустрiч тим звукам. Часом вловлювали вiдгуки людських зойкiв, благального плачу жiнок, вереску дiтей. Але цi звуки затамовувало ревiння багатьох збуджених голосiв та спiв "Спаси, господи" i "Боже, царя храни". - Таким я тебе вперше бачу, - мовив Василенко, дивлячись у вiчi своєму друговi. - Таку ганебну подiю я теж уперше бачу. Тут треба бути рiшучими... Iшли назустрiч... Йшли "його превосходительство" i "його сiятельство". Ось уже й "богоугоднеє заведение", далi початок Малосадової вулицi. Знали, що тут недалеко живе Короленко... Показався натовп. Попереду несли величезну iкону спасителя та портрет царя. Обидва хилиталися, наче напiдпитку, разом з оп'янiлою юрбою. Очi й обличчя погромникiв кров'ю та люттю налитi. Мирний i Василенко твердо йшли вперед. На поєдинок з чорною потворою. Панас Якович зупинився бiля iмператорського портрета. - Для такого державного дiла належало б добути кращий портрет. А цей - мухами засиджений... Який сором! Яка непоштивiсть до його iмператорської величностi! Хто тут з таємно-уповноваженої сотнi? - Мирний звiв голову, стряснувши сивою бородою. Юрба зупинилася. Наперед вибiг чоловiк у сiрому плащi, пiд яким можна було вгледiти форму полiцейського урядника. - Це ми, поспiшаючи, бо... - урядник запнувся. - Як вважаєте, ваша свiтлiсть князю? - звернувся Мирний до Василенка. - Це не вiдповiдає величi його iмператорської величностi! - дивним голосом пробасив Василенко, вирячивши зовсiм не по-князiвському очi. Урядник, переступаючи з ноги на ногу, витяг з кишенi папiрець. - Ваше превосходительство! Ми по цьому списковi, - подав папiрець, тихцем запитав: - Що скажете, ваше превосходительство? Панас Якович спокiйно розгорнув папiрець, прочитавши, передав Василенковi. - Як вважаєте, ваше сiятельство? - запитав. Вiктор Iванович похитав головою, указав пальцем. - Прiзвище Короленка викреслити!! - Та це ж той, що проти царя-батюшки агiтує... - Викреслити! - владно мовив Панас Якович, аж ордени забряжчали на грудях. - Слухаю, ваше превосходительство... Викреслимо! А це? - показав урядник, де на папiрцi записано: "Рудган Мирний". - Знаєте, ваше превосходительство, такого? Де його шукати? Це теж якась їхня особа. - Гай-гай... Далеко шукати... Соромно уряднику почесної iмператорської служби не знати, що того Мирного в Сибiру вже й кiстки вiтер розвiяв... А ви шукаєте... Сором! - Рад старатися, ваше превосходительство... Значить, викреслити... - Викреслити i не згадувати бiльше нiколи! Який сором! Який сором!.. Розлютований натовп скаженiв. Чулися непевнi вигуки. Аж ось iз-за рогу виткнулась група робiтникiв з червоним прапором. Натовп заколихався... - Бий чорну сотню! - почувся голос. Робiтники пiшли навалом на погромникiв. Тi кинулися тiкати. Хтось наступив ногою на iкону спасителя, видавивши одне око. Робiтники пiшли далi з революцiйною пiснею. На тому мiсцi, де недавно лютував натовп, iкона спасителя дивилась одним оком у прозоре блакитне небо, наче благала якогось несподiваного чуда. Серед робiтникiв Панас Якович пiзнав декого з побратимiв-залiзничникiв, i його лице прояснiло. - Не квiтами заквiтчаною гряде до нас воля, а скорботною, закривавленою, - роздумуючи, мовив Василенко. - Так, друже, дiйснiсть вносить поправки до наших мрiй. Сувора дiйснiсть... Тепер я можу збагнути дещо. Давно зародилася думка написати утопiю "Сон" i зобразити в нiй картини майбутнього ладу. Ладу справедливого... Переконуюсь, що шлях до нього криваво стелиться. Необхiдна страшна, пекельна боротьба. Боротьба така, якої ми ранiше й не уявляли... От що значить воля! Коли б я був живописцем, то намалював би її в образi скорботної жiнки, яка випросталась i взяла в руки закривавлений меч... Страшна, невблаганна месниця, що сприйняла гнiв Шевченкової Марини та й моєї повiї. Слухаючи Мирного, Василенко дiйшов з ним до будинку на Кобищанськiй вулицi. Прислухалися. В мiстi тихо. Лише iнодi десь розлягався несподiваний вигук i плач, нагадуючи про недавно вчинений чорною сотнею погром. У дворi зустрiла Олександра Михайлiвна. З нею дiти. - Ти був на якомусь особливому прийомi? В такому вбраннi не звикла тебе бачити. - Не хвилюйся... Все гаразд... - Не можу не хвилюватися - за тебе, за дiтей наших, - Олександра кинула тривожний погляд, наче промовляючи: "Я все знаю". - Моя рiдна... - Хвилююся вiд тої пори, як вiддала своє серце тобi. - Спасибi, дорога, - Панас обiймав дружину й дiтей. - Треба надiслати телеграму в Петербург, висловити спiвчуття сiм'ї померлого брата... - Телеграму я вже вiдправила... Бережи своє серце... Для дiтей i для... - Берегтиму, хоч i важко не поранити його, розбиваючи кайдани, що сковують душу людини, - цiлував дiтей. Вона провела Панаса благальним поглядом добрих очей, коли пiшов до свого кабiнету. Вiн знав, що цього вечора до пiзньої ночi дружина гратиме Бетховена... Схиливши голову на руки, сидiв за столом, думками перегортав сторiнки народжуваного твору, доповнював епiзоди боротьби й змагань. Пригадував друзiв. Ось вони проходять, щезають, наче в туманi Нiби почувся знайомий голос. Прагнув збагнути його, поглянути на повиту журбою постать жiнки. Куди несе вона свою снагу й змарновану вроду? Вловлював щось рiдне, звабливе й суворе в нiй... Прислухався до знайомої сонати, звуки якої линули з-за стiни. Нiби гойдали його тi звуки, породжуючи видiння. Передати б їх у фарбах, як Леонардо да Вiнчi. А може, словом? Починав писати, щоб вилити вимрiянi думки про щастя людини, про плекану волю. Буремною пристрастю билися в стiнку i розсипалися звуки Бетховена, наповнюючи вщерть почуття i думи. "Воля... Нi, вона не така, як про неї мрiяли в молодi роки, - шепотiли уста, нiби розмовляв з кимсь близьким. - Нi, не в пишному вбраннi з'являється вола... В боротьбi, в кровi... I переможе. Переможе воля!.." Голова хилилася до столу. Водив рукою по аркушi паперу. Визрiвало оповiдання "Сон". Вимальовувалася картина майбутнього: "Увижалося менi: сонце тепле та ясне, небо високе та блакитне, оздоблене серед ночi тисячами тисяч зiрок, що вигравали своїми веселими очима й бризкали в душу тихого одрадою. Серед того свiту ясного пiд тим небом високим та чистим купалася в розкошах блаженна сторона; буяли високо вгору гаї темнi; хвилювалася довгим колосом усяка рослина корисна; зеленiли кругом сади-виногради, виблискуючи з-пiд зеленого одягу високими чепурними будиночками своїх сiл та городiв. I люди вбачались менi - не похмурi та непривiтнi, не зiгнутi та пригнiченi нуждою та недостачами, боязкi та замурзанi, а високi та статнi, з ясними та веселими очима, прибранi в чисту та добру одежу, якiсь й гордi й привiтнi. Видко, що їм добре жилося серед отих ланiв широких, гаїв зелених, садкiв кучерявих..." Звiвся з-за столу, пiшов назустрiч звукам Бетховена. * * * Кожен день приносив новi подiї. То страйкували залiзничники, то повсталi селяни забирали помiщицькi маєтки, то з'являлися каральнi експедицiї, несучи жорстокi розправи. Каламутне плинув час, залишаючи за собою грiзнi вибухи людської пристрастi, закликiв i проклять... Зустрiчi Панаса Яковича з Гнатом i його друзями ставали тривалiшими. Якось вiн, завiтавши до земляка, застав у нього жiнку-селянку i хлопчика. Обвiтренi обличчя, потомлений вигляд говорили про них як мандрiвникiв, що подолали значну вiдстань вiд села до мiста. - Це моя дружина прийшла i сина вперше до мiста привела. Чiпкою назвали хлопця. Може, буде таким завзятим, як i той Чiпка, що в книзi описали. Тiльки хай не збивається з правдивого шляху. Оце має пiти в школу. Почав з лiтер слова складати... Тепер передам йому ту книгу, що вiд вас колись одержав, - витяг з шухлядки, подав хлопчиковi. Той, дивлячись на обкладинку, водив пальцем по лiтерах: - Хi-i-б-б-а-а... Хiба ре-е-в-в-у-у-ть ревуть во-о-л-и воли. Хiба ревуть воли... Мати не зводила очей з сина. - Понесемо книгу на село. Може, там про землю пишеться? Тепер у нас тiльки й мови, що про землю. Кажуть, незабаром дiлитимуть її на кожен двiр, на кожну душу. - Хто дiлитиме? - запитав Гнат. - А хто ж? Лiворуцiя... Недарма стяг червоний викинули бiля сiльської управи. Комiтет тепер порядкує. - Значить, пiшло движенiє й там, - обiзвався один з побратимiв. - Звiсно, - додав iнший, - не сидiти ж бiднякам, як тим грибам пiд листям. Треба витикати на свiт голови. - А як же там урядник, старшина? - Урядник утiк, а старшина, наче лелека на висхлому болотi. Тепер i землю можна подiлити... - Атож, тiльки приборкати треба багатiїв, забрати у них землю, а тодi й дiлити, - Гнат приязно поглянув на дружину й на сина. В очах жiнки радiсть обiймалася зi смутком. Здавалося Мирному щось давно знайоме й рiдне в рисах її обличчя, в загрубiлих од працi руках. Де зустрiчав таку? Скiльки в нiй звабливої простоти, життєвої нев'янучої снаги й скорботи! Принесла вона її сюди, може, тими шляхами, що й Шевченковi Катерина та наймичка? Принесла вона в цю побратимську хату й давню тривогу та сподiванки. Пiзнавав жiнку-трудiвницю, жiнку-матiр багатострадного народу. Серце письменника наливалося жагою, новими бажаннями. Болiв i радiв разом з побратимом Гнатом... Раптово до хати зайшов один з побратимiв. Його схвильований вигляд висловлював тривогу. - Гнате! Товаришi прислали за тобою. Всi збираються... Чекають. Гнат швидко натяг кашкет, блузу, щось узяв до кишенi й швидко вийшов на вулицю. Доносилися тривожнi гудки з залiзничних майстерень. Вулицею цокотiли вершники. Незабаром повернувся схвильований Гнат. - Небезпека, - звернувся до Панаса Яковича. - Зустрiнемося, коли подам звiстку. - Взяв принесенi примiрники "Рiдного краю" та iншу лiтературу i швидко пiшов. * * * Царський жовтневий манiфест 1905 року засвiдчував урядову розгубленiсть i демагогiчну гру прихильникiв монархiчного трону. Подiї навiювали новi теми творчостi чулому до громадського життя Мирному. Криваве придушення повстання селян у Сорочинцях каральною експедицiєю, очоленою самим Фiлоновим, викликало гнiвнi думки письменника. Наче знову зустрiвся з цим пiдсатрапником, як i тодi, пiд час виклику Рудченка до губернатора. Читав у газетi "Полтавщина" 12 сiчня 1906 року "Вiдкритий лист статському радниковi Фiлонову". Володимир Короленко в ньому обвинувачував: "А якщо i ви, як iншi вам подiбнi, залишитесь непокараними, якщо, уникнувши всякого суду за поблажливiсть начальства i безсилля закону, ви разом з кокардою волiтимете безпечно носити тавро цих тяжких публiчних обвинувачень, то й тодi я вiрю, що це моє звертання не пройде безслiдно. Хай країна бачить, до якого порядку, до якої сили законiв, до якої вiдповiдальностi службових осiб, до якого обмеження прав громадянства кличуть її через два мiсяцi пiсля манiфесту 17 жовтня". Короленковi слова повторював Панас Якович, приєднуючи до них свої почуття та обурення. Пригадував ганебного Фiлонова, з яким не раз доводилось зустрiтися вiч-на-вiч. Завжди вiяло холодом вiд цiєї темної сили - запеклого стража монархiчного устрою. Шкодував, що за надрукування вiдвертого, гнiвного листа Володимира Короленка було припинено видання газети "Полтавщина"... Сорочинська трагедiя сколихнула громадськiсть. Збирався Панас Якович навiстити своїх приятелiв у потерпiлому селi, подiлити з ними свiй гнiв, скорботу й надiї. Та ось ще подiя... У той час, як готувалася каральна експедицiя в iншi села, на головнiй вулицi мiста мстивою рукою застрелено ката Фiлонова... Але не ця подiя схвилювала народолюбця, бо розумiв, що не легше стане од знищення одного ката. Заграви, що обiймали роздолля Полтавщини, викликали болючi запитання. Тривожно звучала кореспонденцiя, вмiщена в "Рiдному краї" про судовi процеси: "То йшло диканське дiло, то сорочинське... Незабаром буде йти так звана "лохвицька справа". Виносилися вироки про заслання нескорених наступом реакцiї. Присвячував їм рядки вiрша "До братiв засланцiв". Тепер надрукувати його в "Рiдному краї" неможливо. Не мiг i сидiти на Кобищанах та прикриватися в установi мундиром чиновника Рудченка. Треба живим словом обiзватися до поборникiв нескореної волi. Вуста шептали, як сповiдь, слова: "Ще треба зустрiтися з давнiми друзями. Недарма доля звела на Полтавському шляху з тими шукачами волi. Треба зустрiтися..." Одягнув просте вбрання, обiйняв дружину й дiтей. Повiдомив, що затримається на цiлу нiч. Пiшов на перехрестя шляхiв за мiсто, де бовванiють старезнi дуби. Проходив вулицями, такий звичайний, трохи згорблений, бородатий, малопомiтний, Каральнi роз'їзди шастали, наводячи страх на обивателiв. Зупинялися в скверах. Зголоднiлi конi обгризали вiття дерев, а вершники сварливо перегукувались, обтрушуючи з чобiт i щабель дорожну пилюку. Бiля вокзалу та залiзничних майстерень стояли вартовi, як увiгнанi в землю гострi палi тюремної огорожi. То - небезпека. Шляхом конвоїри погнали арештованих. Пiзнав декого з побратимiв. Треба вiддаля обiйти, вибираючись на перехрестя. Тихо, моторошно. Думка лине слiдом за арештованими, що їх погнали невiдомо куди конвоїри. Уже й не видно їх. Лише вчувається потужний ритм ходи. Викрешувалися слова: Не журiться, брати! Суд повинен прийти, Правий суд мусе встать на землю! Стояв, сподiваючись на умовлену зустрiч. Виглядав когось, як надiю, як плекану мрiю. Уже й смеркло... Прислухався. Нарештi почулися кроки, а за ними виринула з пiтьми постать, нiби велетень пiднявся з землi. Пiзнав Гната. Вiн iшов твердою ходою, як i тодi, коли зустрiв його вперше бiля яру. Панас Якович зрадiв, пiшов назустрiч. Той кремезною рукою обняв його, взяв жмуток нелегальної лiтератури. Гнiвом i мужнiстю бринiла його розповiдь: - Дамо рiшучий бiй мозолястими руками, як тiльки кине гасло нам комiтет, - останнi слова вимовив з притиском. Тиху розмову повивали таємничим шумом дуби. Здавалося, сходяться сюди давнi друзi, стають привидами навколо дубiв, слухають зелений гомiн, що лине вiд високих верховiть аж до могутнього корiння, зануреного глибоко в землю, сонцем вигрiту, таку рiдну, як материнське лоно. Приносить сюди свiй гнiв горем битий Чiпка-бунтар, дарує щедру мудрiсть вдумливий дiд Улас, додає життєвої пристрастi Лимерiвна, а багатострадна Христя несе на розсуд жiноче безталання гiрке. Стоїть, повита барвiнковим смутком, схиливши голову на наболiлi груди. Уже ранок почав жеврiти на обрiї. Десь на просторих розгонах всесвiту сонце ще барилося. Але його руху не спинять чорнi демони ночi Ось воно, величне, нi з чим незрiвнянне, виринає з синьої iмли небокраю. Верхiв'я дубiв першими вловлюють його червонясте промiння. Рiзноголосе обiзвалося птаство, єднаючись з гомоном старезних дубiв. Шумлять вони, наче виводять на струнах кобзарську думу... Впивав тривожною душею той дивний гомiн життя. Стояв, зачарований барвами народжуваного дня. Збиралися побратими на нову раду. 1968-1970