За честь людини я ладен завжди виступити проти негiдникiв! - вiдповiв Котляревський. Генерал звiвся. - Ви, пане прапорщику, менi подобаєтесь! Беру вас своїм ад'ютантом. Завтра приступайте до виконання обов'язкiв! До побачення! - Слухаю, ваше превосходительство! Вийшовши iз штабу, Iван Петрович зустрiв друзiв. - Як! - Що? - Яке покарання? Котляревський спокiйно усмiхнувся, всi зрозумiли, що нiчого особливого не трапилося. Друзi запропонували завершити бенкет, перерваний несподiваною дуеллю. Пiшли на околицю мiста, в ту ж кiмнату. Там на столi так i залишилися недопитi напої, висiла срiбна татарська шабля. Сiли тiсним колом, бо тут зiйшлися лише друзi. Полилися вiльнiшi, нiж того разу, розмови. - Панове! - виступив найстарiший за вiком. - Я п'їдiймаю келих за святого апостола Петра, який, залишив нагляд за раєм, пiшов по грiшнiй землi i допомiг прапорщику Котляревському виступити на захист зневаженої честi. - Залишимо все святе боговi, а людям людське. Так говорить святе письмо, - обiзвався земляк Котляревського i зняв срiбну шаблю, що висiла над столом. - Пропоную оцю татарську кривулю передати прапорщику Котляревському як переможцю у боротьбi за честь людини! - Передати! - Хай рубає не тiльки туркiв турецьких, а й тих, що душею потурчилися! - Ура! - розляглося по кiмнатi. Передаючи в руки Котляревському шаблю, земляк промовив: - Хай буде гострим, як ця шабля, i твоє смiливе слової Приймаючи подарунок, Iван Петрович вiдповiв: - Така шабля здатна не тiльки проймати своїм вiстрям серце, а й зачаровувати його. Саме своїми чарами вона може принести бiльшу перемогу, нiж звичайним ударом вiстря. Поцiлував шаблю, звернувши увагу на нерозбiрливий татарський напис, а з другого боку леза прочитав: "Добув перемогу - поверни переможеному". 13 Служба ад'ютантом у генерала Дотiшампа не дуже подобалась Iвану Петровичу. Прикро було виробляти в собi великосвiтськi манери, що їх вимагав генерал, надавши ад'ютанту звання поручика. Зате охоче їздив у вiдрядження, побував у рiзних мiсцевостях, довiдався про таємницю вбивства iмператора Павла гвардiйськими офiцерами. Побував Iван Петрович i в Золотоношi. У будинок колишнього свого господаря вiн не завiтав, але зустрiвся з давнiми друзями з селянської молодi. Його цiкавили розповiдi про безталанну Наталку. Дехто чув, що якiсь рибалки на Днiпрi рятували утопленицю. Iншi говорили, що мiсцевi прочани ходили до Червоногiрського монастиря i чули нiби Наталчин голос, коли хор черниць виконував "Iже херувими". Але виявилося, що то спiвала черниця Феофанiя. Нiхто не мiг розповiсти достеменно про таємниче зникнення дiвчини з помiщицького дому. Навiстив старого друга - Сiркового дуба. Та не почув тут того рiдного голосу й тихої пiснi, що слухав колись. Найцiкавiшою, бажаною подорожжю для Котляревського був приїзд у Полтаву 1804 року. Вiдбулась задушевна зустрiч з давнiм другом Стеблiним-Камiнським. Разом з ним узяв участь у влаштуваннi традицiйного вертепу на Новий рiк. Готувався до свята i генерал-губернатор князь Куракiн. Полтавське дворянство збиралося вiдзначити успiхи дiяльностi генерал-губернатора. Справдi, вигляд мiста набагато змiнився. З'явилися мурованi споруди державних установ, вперше прокладено в мiстi тротуари, засновано лiкарнi, школа садiвництва. Поширились торгiвля, млинарська, винокурна промисловiсть. На свято в губернаторський будинок потрапив i Котляревський, який привiз Куракiну привiтання вiд генерала Дотiшампа. Полтавськi дворяни пiднесли губернатору коштовний подарунок - золоту табакерку, уквiтчану брильянтами. Це були найурочистiшi хвилини свята. Саме в цей час залунала хорова пiсня на вулицi бiля будинку. То прибула молодь. Губернатор дозволив пропустити у зал хор з вертепом. Швидко бiля дверей залу з'явилися юнаки й дiвчата в селянському святковому вбраннi. Полилася вiтальна пiсня. Далi наперед виступив юнак у синьому жупанi, пiдперезаний вогняно-червоним кумачем. То був Стеблiн-Камiнський. Вiн розгорнув папiр i став урочисто читати привiтання: "Пiсня на Новий, 1805 год пану нашому i батьку князю Олексiю Борисовичу Куракiну". Урочисто звучали поздоровчi слова. Губернатор i присутнi не чекали такого дотепного i гострого привiтання. Аж ось заворушилися дворяни, переглядаючись. Декому виступив пiт на лобi. А промовець з особливим пiднесенням читав; Хто чолом бив на сусiда, Хто на пана-людоїда, А попросту - на суддю, Що за цукор та за грошi Iзробив суд нехороший, Цiлу розорив сiм ю... I таких було доволi, Що прохали на панiв, Що пани зо злої волi Не дають пахати нив; Що козацькими землями, Сiнокосами, полями Вередують, мов своїм. Суд у правду не вникає, За панами потакає... Губернатор труснув вiд несподiванки своїм сивим париком i нахмурив чоло, але дослухав до кiнця читання привiтальної оди. Присутнiй на святi полiцмейстер збентежено поглядав то на губернатора, то на читача такого несподiваного вiтання i хапався рукою за ефес своєї шаблi. Раптово гримнув хор, розкрилась скринька, виставлялася вертепна драма. Привiтання вразило присутнього на святi Василя Васильовича Капнiста. Адже вiн був не тiльки автор прославлених "Ябеды" та "Оди на рабство", а генеральний суддя Полтавської губернiї, обраний дворянством на цю посаду. "Суд у правду не вникає", - весь час вчувалися йому слова. Поруч з Капнiстом сидiв Василь Назарович Каразiн - iнiцiатор i натхненник заснування в Харковi унiверситету, що незабаром мав вiдкритися. Саме з метою знайти пiдтримку серед полтавських дворян-просвiтителiв прибув вiн на свято в Полтаву, знайшовши насамперед найпалкiшого прихильника в особi Капнiста. Коли закiнчилася вертепна драма, до Стеблiна-Камiнського пiдiйшли привiтати його Василь Капнiст i Каразiн. - Ви зворушили мене, - говорив Капнiст, потискуючи руку. - Хто написав таку оду? - Автор її - Котляревський. - Той, що написав "Енеїду"? - Так. - Це талановита людина, - вставив Каразiн, - хотiлося б познайомитись iз ним. В цей час пiдiйшов Iван Петрович. - Можу вас познайомити, - промовив Стеблiн-Камiнський, рекомендуючи Котляревського. - То це ви Котляревський? - запитав Капнiст. Каразiн задоволене всмiхався. - Приймiть мою прихильнiсть до себе за вашу смiливiсть. Прошу завiтати в мiй дiм, - тиснув Iвану Петровичу руку Капнiст. 14 А цiєї ж новорiчної ночi в Червоногiрському жiночому монастирi, серед дубових дiбров пiд Золотоношею, перед iконою дiви Марiї стояла на колiнах молода черниця Феофанiя i била поклони. Блiде лице iнодi спалахувало рум'янцем, очi ронили синє промiння, коли уста шептали молитву. Чи то молитва, якої навчилася вiд iнших черниць? Чи, може, вислiв невловимих почуттiв, що чистими бризками ринули iз трепетного серця? Навколо залягла зловiсна тиша, в якiй пливла томлива безнадiя, виснажуючи мозок, шматуючи душу. Час вiд часу порушувалась тиша - ударяв дзвiн на монастирськiй вежi. Тодi коливався вогник у лампадцi, а звуки дзвону тремтiли своїм гудiнням, i вiд того нiби густiшою ставала темiнь ночi. Пригадувалося черницi, як мати розповiдала казку про новорiчнi дзвони. Колись якийсь князь замурував нескориму невiльничку у високiй вежi i поставив дзвiницю. Та в новорiчну нiч запала вежа з дзвiницею в землю. Щороку в цю нiч гудуть пiдземнi дзвони, i з ними виривається душа невiльницi, прорiзує свiтанком нiчну темiнь. А прийде час, коли невiльничка вилетить золотою пташкою разом з ударами новорiчного дзвону i осяє промiнням темряву ночi. Черниця била поклони i молилася за всiх невiльниць на свiтi. Молилася, а думки снувалися, перебираючи пережите... Ще тодi, коли врятували її рибалки, не дали потонути в Днiпрi, знайшла притулок вона в старої черницi. Сказала, що не пам'ятає свого роду. За тиху вдачу сподобалася старiй черницi, i та повела її до iгуменi. Iгуменя погодилася взяти дiвчину за послушницю до монастиря. Так стала черницею. - Даю тобi нове черниче iм'я Феофанiї, замiсть твого мирського iменi Наталки. I будеш ти молитися, сповiдатися, доки чистий ангел увiйде в твою душу. Мине багато рокiв, i душа твоя очиститься послушництвом та молитвами. Чи буде так, чи нi - не замислювалась молода черниця. Вона виконувала велiння iгуменi, i в цьому знаходила заспокоєння, але не втiху. Бiльше втiхи їй давало спiвання в черничому хорi. Сумовитими переливами Феофанiя виводила слова церковної пiснi "Iже херувими". Не осмислюючи її змiсту, вона серцем вiдчувала, що в звуках передає якусь невимовну скорботу. Здавалося, що спiвом розмовляє з кимось, розповiдає йому свою печаль, як розповiдала її колись пiснею "Чого вода каламутна". От i зараз стоїть на колiнах, б'є поклони, а на серце навертається ця пiсня, пригадується той час, коли спiвала її на березi Днiпра. Здається, що зашелестiв листям дуб Сiркiв, а пiд ним сидить... Та нi, обриває думки, бо iгуменя наказувала не думати нi про що житейське. А воно ж саме лiзло в голову, вселяло в душу розпач. Тодi черниця починала ридати. Не раз чула цi ридання iгуменя i вважала, що то душа черницi з богом розмовляє. Але не те вiдбувалося в душi молодої черницi. Ладна була вирватися iз мурованих стiн, полинути на простори... Нудно пливе навислою хмарою новорiчна нiч. Тоскно мерехтить вогник у лампадцi, освiтлює лице божої матерi. Вдивляється в те лице, i здається, що воно не так святе, як засмучене. Держить на руках немовлятко. Мати... Та вигляд очей у неї, наче в невiльнички. Хiба й мати божа була невiльницею? Здавалося, що в той смуток очей вливала власне пекуче горе. Думи пiдiймалися роєм, обволiкали туманом тiсну келiю, а з того туману випливала дорiжка, що вела до Днiпра. Дорiжкою iде вона, а поруч той, вiд кого вперше почула людську приязнь... Та удари дзвону розвiюють туман, i щезає дорiжка. А вгорi у вiконце ледь-ледь зазирає новорiчна нiч, б'є в скло хуртовина, нiби хоче пригорнути черницю пухнастими обiймами лютої зими. Прислухається до тоскного виття вiтру. Хочеться, щоб сильнiше гула хуртовина, може, розвiяла б думи тяжкi, понесла їх сивими просторами, де грозовий вiтер пестив колись червонi кетяги калини. Вiд поклонiв пасмо волосся вибилося з-пiд чорного запинала, впало на чоло. Зовсiм не черничим рухом схудлої дiвочої руки пiдбирала волосся, а воно знову вибивалося, не скоряючись запиналу. У вiкно починала пробиватися синизна ранку, затихала хуртовина, здавалося, що набував голубого кольору монастирський монотонний дзвiн. Так минають ночi, роки розносять невiльницьку тугу. А за нею, нiби лебедi ячать, пливуть звуки монастирського дзвону. I здавалося черницi, що разом з тим дзвоном лине вона всiєю своєю iстотою, неначе в каламутному водограї. Лише млосне зiтхання б'ється об мурованi стiни, i тоне в лазуровiй глибинi дiвоча печаль. 15 Настав час походiв. У 1806 роцi Туреччина оголосила вiйну Росiї, щоб повернути пiд владу султана Крим i захопити Грузiю. Вiйна не була несподiванкою. Туреччина чекала нагоди поправити свiй престиж, втрачений вiд поразок у попереднiх вiйнах. Наполеонiвська дипломатiя штовхала султана на вiйну з Росiєю. З проголошенням Наполеона iмператором Францiї в 1804 роцi та пiсля блискучої його перемоги в 1805 роцi пiд Аустерлiцем над австрiйською армiєю, пiдтриманою росiйськими вiйськами, полiтична атмосфера наснажувалась воєнними грозами. З оголошенням вiйни Котляревського було направлено на фронт з наданням йому звання штабс-капiтана. Звiльнившись вiд казарменої одноманiтностi, вiн прибув у штаб командуючого корпусом генерала Мейєндорфа i залишився тут ад'ютантом з дорученням вести щоденник воєнних дiй. Змiна ця нiби кайдани зняла з душi... У штаб-квартирi на березi Днiстра вiдбувалась консультативна нарада штабних офiцерiв. На стiнi висiла розгорнута карта Молдавiї i Валахiї, позначена де-не-де маленькими паперовими прапорцями. Старий генерал, командир корпусу, говорив стисло: - Наше завдання - швидко переправитися через Днiстер, а потiм... Вiн показав двi крапки, позначенi прапорцями. - Бендери, Iзмаїл! Тут головнi скупчення ворожих сил. Вдалим форсуванням Днiстра забезпечимо оточення турецької фортецi Бендери i падiння її. Використаємо в цьому бойовий досвiд Суворова. Далi - Iзмаїл. Цей твердий горiх треба розкусити добрими зубами. Першокласна фортеця збудована французькими iнженерами. Коли її штурмував Суворов у 1790 - 1791 роках, то на одинадцяти бастiонах стояло двiстi шiстдесят ворожих гармат, i пiд командуванням Айдозоле-Махмет-пашi захищав фортецю гарнiзон з вiдбiрних турецьких частин у кiлькостi тридцяти п'яти тисяч воякiв. Суворов вирiшив перейти вiд облоги до штурмової тактики. Шiстсот росiйських гармат, виставлених проти Iзмаїла, примусили замовкнути турецькi бастiони. А потiм раптовий штурм, рукопашний бiй i переможне "ура". Тодi вiдзначилась команда Кутузова, i Суворов призначив його комендантом фортецi. Перевiвши дух, подумавши, Мейєндорф продовжував: - Не гiрше озброєно Iзмаїл i тепер. До того ж турки мають консультантiв вiд Наполеона Бонапарта. При цьому генерал пiднiс руку, пiдкресливши значимiсть прославленого у той час полководця. - Зруйнований Iзмаїл у наших руках був недовго. По Ясському договору 1791 року його повернуто Туреччинi. За цi п'ятнадцять лiт Туреччина вiдновила i модернiзувала фортецю. Ми повиннi розумiти важливiсть i складнiсть нашого завдання. Примруживши жвавi очi, генерал окинув поглядом присутнiх. - Якi є запитання? Прошу штабс-капiтана Котляревського. - Вiдомо, що пiд час штурму Iзмаїла Суворовим велику роль вiдiграло Чорноморське козацьке вiйсько. Тодi прославився кошовий Антон Головатий, командуючи козацькою флотилiєю та пiхотою. Чи є намiр командування використати i в цiй вiйнi козацькi частини. Я маю на увазi козакiв Задунайської Сiчi. Запитання штабс-капiтана змусило генерала на хвилину замислитись. Вiн подивився на карту, потiм вiдповiв: - Так... Чорноморське козацьке вiйсько виявило свою хоробрiсть у взяттi Iзмаїла. Вiдомо, що козацька флотилiя пiд Iзмаїлом за стратегiчними маневрами Головатого вписала героїчнi сторiнки морського бою. Про цi подвиги мiг би багато розповiсти тодiшнiй командуючий Чорноморським флотом адмiрал Ушаков. Але це справа iсторiї... Що ж до практичної постановки питання, то використання у вiйнi козакiв Задунайської Сiчi можливе, якщо на це буде зволення його iмператорської величностi... Складнiсть полягає в тому, що Задунайська Сiч перебуває пiд зверхнiстю султанської Туреччини. Тут потрiбнi дипломатичнi заходи. Пiдiйшовши знову до карти, командуючий корпусом перевiв розмову на iнше: - Ми пiдходимо до Буджацьких степiв. По шляху до Iзмаїла маємо перейти їх. В степах татарськi села. Буджацькi татари войовничi i мають при собi зброю. Мусульманська релiгiя єднає їх з турками. Правда, їхнi воєводи не завжди миряться з султанськими пашами. Нам треба обережно поводитись з буджацькими татарами i повести з ними дипломатичнi переговори. Слiд пам'ятати, що мусульмани вихованi в дусi нетерпимостi до iншої вiри. При кожнiй необережностi до їхнiх звичаїв можна натрапити на опiр. Iслам часто штовхає навiть поодиноких мусульман на фанатичнi виступи... Я наказую бригадировi Катаржi i штабс-капiтану Котляревському пiдготуватися для поїздки на переговори з воєводою буджацьких татар. Це складна мiсiя. - Радий виконати доручення! - вiдповiв Котляревський. Далi офiцiйна розмова була порушена. Генерал перейшов на дружню бесiду, запитував, давав поради, зосереджуючи увагу на невiдкладностi форсування Днiстра. Незабаром ад'ютант Котляревський записав у журналi воєнних дiй: "15 числа командуючий корпусом прибув зi своїм штабом у Дубосари, де передбачено було головним начальником вiйськ генералом кавалерiї i кавалером Мiхельсоном, пiсля наведення через рiку Днiстр моста, переправитися вiйськам на молдавську сторону..." А 21 листопада при розгорнутому описi подiй занотовано: "Головна квартира командуючого визначена за Днiстром у селi Телицi на вiдстанi од Бендер у 25 верстах". Через три днi в журналi Котляревський описав похiдне розташування частин росiйської армiї з висновками: "Таким чином Бендерська фортеця взята без всякого кровопролиття. Паша про її захоплення довiдався тодi, коли росiйськi вiйська зненацька захопили вал, батареї, вулицi та ворота, i всюди, де треба, встановили пости й караули". З падiнням Бендер турецькi вiйська вiдiйшли до Iзмаїла, де були зосередженi головнi їхнi сили. Росiйська армiя без боїв просувалася на пiвдень, ввiйшла в Буджацькi степи. В татарських селах було понад 30 тисяч озброєних або готових носити зброю. Турки сподiвалися на опiр буджакiв росiйському вiйську. Перед командуванням постало завдання: або силою розiгнати татарськi озброєнi ватаги, або привернути їх на свiй бiк. Час вимагав дiяти негайно. Рiшення штабу ад'ютант Котляревський занотував 2 грудня 1806 року: "Протягом минулих днiв пiсля здобуття фортецi Бендери командуючий корпусом, окрiм встановлення внутрiшнього в фортецi порядку та доставки вiйськам потрiбного продовольства, спрямовуючи свої види на Iзмаїл, велику мав турботу, щоб схилити буджацьких татар на бiк Росiї. Татарськi начальники i найповажнiшi родом вагалися приймати дружелюбно росiйськi вiйська. Командуючий корпусом запропонував бригадиру Катаржi їхати в Татарiю з ад'ютантом командуючого штабс-капiтаном Котляревським, взявши з собою перекладача, i переконувати татарських старшин про прийняття миролюбивих пропозицiй, обiцяючи їм дружбу i лише вигоди вiд росiйських вiйськ, якщо вони будуть приязними до Росiї та дотримають спокою при переходi вiйськ через їхнi землi. Бригадир Катаржi i ад'ютант Котляревський, не щадячи себе для користi своєї вiтчизни, без найменших вагань погодились на пропозицiю i, одержавши вiд командуючого настанови, вiдбули в Татарiю". 16 Стояли золотi днi запiзнiлої пiвденної осенi. Шелестiла пiд копитами коней прибита легкими заморозками тирса та порудiлий придорожнiй спориш. Часом випурхне з ковилових кущiв сполоханий птах i сколихне степову тишу. Нiби в зачарованому маревi розкинулась придунайська далечiнь, повита сизою iмлою. Дзвенiли вiдiгрiтi пiд легким промiнням сонця коники-цвiркунцi, розсiвали ледве вловимi настороженим вухом срiбнi передзвони, вiтаючи вершникiв. Степова дорiжка губилася серед сухих похилених трав. На обрiї показалася бiла димова смуга. Злегка запахло терпким згаром. Зупинили потомлених коней. Ненапованi до пiвдня, вони стоячи дрiмали. - Нiби хтось люльку десь закурив, - пожартував Котляревський. - Коли б вiд цього курива не закрутились нашi голови, - вiдповiв Катаржi. - Не первина нам iз жару в полум'я попадати, - продовжував жартувати штабс-капiтан. Тим часом димова смуга поволi розвiялась i щезла, а замiсть неї показався кiнний роз'їзд. Офiцери не сходили з коней, спостерiгали. Конi насторожили вуха, розширили нiздрi, нiби вiдчуваючи небезпеку. Мертву тишу порушували комахи, що нiби повисли на скiсних променях померклого сонця. - Очевидно, татарський роз'їзд, - дiйшов висновку Катаржi. - По лементу та кольоровому вбраннi можна думати, що дiйсно татарська ватага, - зауважив Котляревський. - Не будемо ж драла давати, їдьмо назустрiч! - торкнув острогами коня i викинув бiлий прапорець. Вершники, озброєнi рушницями, шаблями, ятаганами, оточили офiцерiв, якi через перекладача привiталися. Татари лементували, розмахували руками, зброєю. В лементi можна було розiбрати слова: - Аллах... Султан... Рус... Iзмаїл... Частина вершникiв посходила з коней. Присадкуватi постави, круглi голови, вкритi мохнатими кучмами та чалмами, скiсно прорiзанi примруженi очi, - все це надавало їм вигляду степових тигрiв, що натрапили на здобич. Але в Iвана Петровича не сходила з лиця добродушна усмiшка. А кривуляста його шабля при боцi своїми срiбними iскрами магiчно впливала на татар, приковуючи їхню увагу. Вони рушили супроводити офiцерiв у мiстечко Каушане до воєводи Агаси. Бригадир Катаржi похмуро спостерiгав, кинувши Котляревському: - Будь готовий до несподiванок... - Несподiванку треба попереджувати несподiванкою. Для цього треба козацьку кебету мати та добре все на ус мотати, - вiдповiв Котляревський. Потiм вiн пробував жартувати з татарами i навiть по дорозi до Каушане тихо наспiвував. Татари вважали, що вiн молиться, благаючи спасiння, i через перекладача передали, що аллах таких молитв не приймає. Вузька вулиця в Каушане вела до мечетi з невисоким мiнаретом. Поруч будинок воєводи, який вiдрiзнявся вiд iнших будiвель розмiром i рiзьбленими дверима та вiконницями. У мечетi вiдбувалось служiння аллаховi. Воєвода Агаси щиро молився. Тому довелося посланцям зачекати, доки закiнчиться служба в мечетi. Нарештi з'явився воєвода в супроводi кiлькох слуг, озброєних шаблями i пiстолями. Вигляд його був похмурий i злий. Очевидно, нiчого доброго вiн не вимолив у аллаха. Незабаром Агаси прийняв посланцiв росiйської армiї у своєму будинку. Стiни й пiдлога просторої кiмнати, де приймав воєвода, були оздобленi багатими килимами. На них розвiшана зброя, татарськi нацiональнi музичнi iнструменти, i серед них самотньо чомусь-то висiла звичайна скрипка, що одразу впала у вiчi Котляревському, Одягнений у червоний, розшитий золотом чекмень воєвода зустрiв суворим поглядом посланцiв, але зробив жест, запрошуючи їх сiсти. - Чолом свiтлому воєводi Агаси вiд штабу росiйської армiї. Ми прибули засвiдчити буджацьким татарам приязнь i повагу. Росiйська армiя не йде вiйною на буджацькi села. Ми хочемо вступити в них не як завойовники, а як друзi. Всi збитки, що можуть понести татари вiд стоянок наших частин, зобов'язуємося сплачувати золотом. Воєвода Агаси уважно, але похмуро вислухав бригадира Катаржi. - Буджацькi татари хочуть зберегти своє самоврядування, повагу до своєї вiри i звичаїв. Буджацькi татари не складуть своєї зброї! Буджацькi татари не промiняють волi нi на багатства турецького султана, нi на обiцянки росiйських генералiв. Ми будемо зброєю боронити свою волю i войовничу честь наших хоробрих предкiв! Аллах береже мусульманiв, що не порушують законiв священного корана. - Ми прибули вести розмову як вiльнi з вiльними, - почав бригадир Катаржi. - У коранi записано, що воля вимiрюється шаблями! - вигукнув татарський воєвода i звiвся iз стiльця. - Вам нема вигоди мiрятися з нашими шаблями, бо в нас багато є гострих шабель, - зауважив Катаржi, теж пiдiймаючись iз стiльця. Розгнiваний воєвода подав знак рукою, i наперед вибiг з оголеною шаблею татарський воїн. - За волю позмагаймося на шаблях! - гукнув воєвода. Татарин ступив кiлька крокiв i занiс шаблю над Котляревським, який встиг уже оголити i свою кривулясту подругу. Схрещенi шаблi дзвенiли, мов струни, звивались гадюками, розсипаючи iскри, якi чимраз пломенистiше запалювали очi воєводи Агаси. Бригадир Катаржi понуро стояв, не зводячи запитливого погляду з воєводи. Скрегiт схрещених шабель раптово обiрвався пронизливим зичанням. Половина шаблi татарського воїна закружляла кажаном у повiтрi i впала до нiг воєводи. Вiн пiдняв руку. Важко дихаючи, Котляревський опустив шаблю. Татарський воїн брязнув об землю обрубком своєї шаблi. Минула хвилина напруженої мовчанки. Котляревський ступив крок уперед, тримаючи обома руками розпечене лезо шаблi, де красувались викарбуванi слова: "Добув перемогу - поверни переможеному". Ще крок - i шаблю пiднiс воєводi Агаси. Тремтячими руками воєвода взяв шаблю. У нього загорiлись очi, бо пiзнав у шаблi якiсь дорогi для татарина ознаки. Це несподiвано вразило Агаси, i вiн знову запросив офiцерiв сiсти. Ще оглянув шаблю, i на устах промайнула задоволена усмiшка. Тепер вiн змiнив тон своєї розмови. - Буджацькi татари приймають подарунок i враженi вашим лицарством. Зав'язалась поважна розмова. - Буджацькi татари хочуть безборонне торгувати в мiстах i селах вашої країни, - вимагав Агаси. - Буджацькi татари вимагають поважати закони корана. - Ми запевняємо буджацьких татар у цiлковитiй повазi до корана. Будемо оберiгати вашi права i звичаї, - вiдповiдав Катаржi. Дивлячись на обстановку кiмнати, Котляревський дiйшов до висновку, що воєвода знається не тiльки на зброї, а й на музицi. Його непокоїла скрипка, що висiла на стiнi. Пiд час походiв якось затьмарилася пристрасть до скрипки, а тут, перед очима, вона нiби просить заграти якусь мелодiю. Пригадавши татарський народний мотив, що знав його ще з семiнарiї, Котляревський, користуючись добрим гумором воєводи, попросив дозволу заграти на скрипцi. Воєвода здивовано, але схвально хитнув головою. Швидко полились звуки мелодiї, яка припала до серця воєводi, i вiн у такт хитав головою. Обличчя його ще бiльше прояснiло. Вiн промовив: - Хоробрий лицар умiє поважати нашi звичаї i розумiє душу татарина... - А потiм дiловим тоном додав: - На знак нашої доброзичливостi посилаю до штабу росiйської армiї своїх аманатiв... Iван Петрович повертався вiд буджацьких татар з таким настроєм, нiби брав участь у походi Енеєвої ватаги. А коли посланцi прибули в штаб i привели татарських аманатiв, генерал Мейєндорф, заслухавши звiт, зауважив: - Ви, панове офiцери, здобули бiльшу перемогу, нiж могла зброєю добути її цiла дивiзiя. Мають одержати нагороди бригадир Катаржi i штабс-капiтан Котляревський за безстрашнiсть i кмiтливiсть. 17 Чарувала душу поета краса придунайських просторiв iз скiфськими могилами, гаями, вкритими пiзньою осiнньою позолотою. При нагодi Котляревський виїздив на конi в степ, попускав поводи, слухав мелодiю безмежностi... Через степ виднiється смуга - то пролягав тут колись шлях до моря. На нiй i трава iнша. Видiляється порудiла гармала[1], що темнокриле росте на солончакуватому грунтi примор'я. Вiд моря занесло її сюди за возами, з яких чимало повитрушувалось солi. От i знайшла рослина солоний грунт. А може, ще зрошений вiн i слiзьми українських невiльниць, яких гнали у ясир татарськi та турецькi людолови. Хто розповiсть про це? На могилi сонно куняє, нiби оберiгаючи той давнiй шлях, мовчазна кам'яна баба - скiфський прабог. Дивиться вона своїми вивiтреними очима на схiд сонця. А навколо розгорнулася степової далi безмежна голубiнь. В нiй уява малює картини... Ось несуться, здiймаючи куряву, хижi шукачi здобичi й привiлля, виловлюють табуни диких коней. Не раз пiддавалися вогню i мечу степи Причорномор'я. Проходили столiття, i обжилi таборища скiфiв завойовували племена сарматiв. їх перемагали готи i гунни. Завдавав тут спустошення i завойовницький меч Аттiли, який вiв косооких гуннiв на грабунки степових скотарiв. Проходили ще часи, i в степове привiлля принесли хлiборобську працю слов'янськi племена. Вони зiтнулися з хижими племенами войовничих кочiвникiв, що живилися набiгами та грабунками. Сутички з хозарами, печснiгами, половцями, боротьба з татаро-монголами складають велику передiсторiю' слов'янського свiту. Слов янин - хлiбороб, скотар, мисливець, риболов i воїн - ставав твердою ногою на Дунаї, Днiстрi, Днiпрi, на Дiнцi i Дону. Вiн перенiс бiдування вiд татарської орди i прокладав шляхи через Дике поле до моря, а рiками - до Вiзантiї. Шепче нескiнченну казку в своєму шумовиннi степова тирса, постелена сизокрилими звоями, i, нiби прислухаючись до неї, скнiє на могилi мовчазна кам'яна фiгура - скiфський прабог. Щоб розвiяти думи, хочеться гукнути на повний голос: "Люди! Люди! Де ви, люди?!" I щоб гук той рознiсся з вiтрами - буйними володарями степу, що тисячолiттями оббивають ту кам'яну бабу на могилi, а вона стоїть обвiтрена i ховає таємницi у своїй безмовностi. Хочеться заговорити до кам'яного прабога, запитати про таємницi сивих вiкiв, що крилися в повенi сонячного свiту, непiдвладного людським законам. "Люди! Люди! Де ви, люди?!" Здається, що таки прокинулася вiд давнього сну скiфська статуя на могилi. Нiби обiзвалася... Нiби линуть вiд неї якiсь живi звуки. Навiть кiнь нашорошив вуха i пiдняв розширенi нiздрi. "Що це - чари? - промайнула думка. - Нiби линуть звуки сопiлки?" Ще наблизився. Кiнь, форкаючи, сторожко пiдступав до кам'яного iдола. Зупинив коня. Прислухався. Так, виразно звучить рiдна мелодiя сопiлки. Ще наблизився i побачив, що в затишку од вiтру за кам'яною фiгурою на могилi сидить чабан i грає на сопiлцi. За могилою паслася отара овець. Раптом кiнь почав задкувати, став дибки. На стежцi до кам'яної баби лежала, звившись у клубок, змiя. Вона пiдвела голову, засичала, нiби перегороджуючи шлях до чабана. Побачивши вершника, чабан перестав награвати, звiвся, зняв кудлату шапку, пiшов назустрiч, привiтався: - Будьте здоровi з понедiлком! - Ти людина чи чарiвник? - запитав вершник, дивлячись на змiю. - Не бiйтеся, пане. Не та змiя, що повзе по землi, а та, що заповзає в душу людини. Почувши рiдну мову, вражений такою несподiваною зустрiччю, Iван Петрович сплигнув iз сiдла. Чабан видався охочий на розмови. Вiн розповiв, що не тiльки в Добруджi поселились запорожцi, а є й такi, що чабанують по сей бiк Дунаю. - А в Дунаєвцi є i козацька рада, обирають старших, - повiдомив чабан. - Як же вам пiд турком живеться? - Не питайте, пане... Турок, звiсно, бусурман. Важко з ним дiйти до згоди. А от волохи та болгари, то цi звичайнiшi. Деякi нашi подружилися з болгарками, однiєї ж вiри. - А чого не повертаєтесь на Україну? - Та як повертатися, коли кожного тижня хтось тiкає звiдти сюди, бо там, кажуть, тяжке крiпацьке ярмо накидають на нашого брата. - А тут хiба ярма нема? - Та воно й тут... - Подумавши, чабан додав, витягаючи з кишенi сопiлку: - А хочеться в рiдний край. Оце тiльки рiдна пiсня i тiшить думку. Полилася мелодiя - проста, задушевна. Нiби тривожний клич чайки обзивався, перегукуючись iз гудiнням вiтру. I чулося в тiй мелодiї, як чаєчка вивела дiток при битiй дорозi, як чумаченьки йшли, чайку забрали, посиротили чаєнят. Пiд час награвання змiя пiдвела голову, нiби прислухалася до скиглiння сопiлки. - Отаке-то, - промовив чабан, опускаючи сопiлку, i, дивлячись на змiю, продовжував: - А це мiй гiсть. Навiть коли заповзе десь, то треба лише заграти на сопiлцi, зараз приповзає. Користь приносить. Спокiйнiше дрiмається, коли вона сторожить тут i розгонить надокучливих комарiв круг мене. За те я її молоком частую... Вона мою самотнiсть розважає... - Дивний i цiкавий ти чоловiк, - промовив Iван Петрович. - Я чоловiк звичайний. А от чи чули ви про волоха Тудора Владимиреску? Той умiє зачаровувати. А правильний i добрий чоловiк. У багатiїв забирає, а бiдним роздає. Про нього й пiснi складають. Збирає навколо себе смiливцiв-побратимiв, гуляє з ними по байраках i лiсах, завдає страху волоським боярам та турецькiй стражi. Приймає i наших у свою ватагу. Притишеним голосом, яким розповiдають таємницю, чабан продовжував: - Ви чоловiк наш, рiдний, по мовi чую i по очах бачу... Скажу, що задунайськi сiчовики братаються з ним. - А сюди не навiдуються сiчовики? - Буває... Переправляють через Дунай втiкачiв. Але це тiльки до рiздвяних свят. Пiзнiше пообмерзають береги. Тодi важко переправлятися. Падали разом з туманом сутiнки на землю, коли розставалися. Вiд'їхавши вiд могили, вершник зупинив коня, прислухався, як не вгавала сопiлка, голосила, нiби подiляла свої жалощi з шелестом степових трав. Взявши коня в остроги, пiдiбравши поводи, понiсся вершник шляхом, а в думках його бринiла чабанська мелодiя i тiшила серце невимовними чарами, наповнювала його новими почуттями, що єднають у людинi гомiн столiть з одвiчною красою землi. В штабi Котляревський доповiв про свою розвiдку i висловив думку про можливiсть використати задунайських сiчовикiв для прискореного форсування Дунаю. 18 Хотiлося зблизька глянути на прославлений у пiснях тихий Дунай. Iван Петрович тiшив себе думкою привiтатися з його голубими хвилями. Поруч з ним їхав гонець. Обидва вершники наблизилися до могили з кам'яною бабою. Але на цей раз скiфський кам'яний прабог мовчанкою зустрiв гостей. Поїхали далi, прислухаючись. Нарештi знайомi звуки чабанської мелодiї почулися на цей раз вiд покрученого вiтрами явора. Тут вiдбулася зустрiч iз знайомим чабаном. - Ви знову навiстили нас, добродiю? - привiтно обiзвався чабан. - Так, добрий земляче! Хочу, щоб ти допомiг нам зустрiтись iз задунайськими сiчовиками. Чабан нижче насунув на лоба шапку, витяг з торби окраєць хлiба, почав грпзти i роздумувати... - Можна, - промовив нарештi. - Вас двоє... Це добре, що небагато. Тiльки треба без коней i надягти простi чабанськi кобеняки поверх мундирiв. Тут недалеко в куренi є у мене такий припас. Там залишимо коней. У чабанському куренi напилися води, одягли сiряки, натягли на себе чабанськi шапки й пiшли. Чабан iшов попереду стежкою, яка вела в густi чагарники. Час вiд часу вiн зупинявсь, прислухався. - Вже недалеко берег. Чую, як запахла дунайська вода, - обiзвався чабан. Далi витяг сопiлку i заграв. Потiм замовк, прислухався. - Нiкого не чути, - промовив, - пiдемо далi... Знову зупинився, заграв на сопiлцi. Далеко десь почувся клич: - Пугу! Пугу!.. - Ага... То озиваються нашi. Пiдемо далi. Знову заграв, i знову почулося вже ближче: - Пугу! Пугу! - Ходiмте швидше, - промовив чабан i вивiв на галявину. Дорiжка слалася до берега Дунаю. Пастух продовжував награвати на сопiлцi. На березi стояли широкi рибальськi човни. Бiля них поралося шiсть дужих чоловiкiв. Серед них один видiлявся своїм зростом. - Це нашi задунайськi сiчовики, - сказав чабан. - Кого це ти нам привiв, Омельку? - Говорiть тепер самi, - звернувся до Iвана Петровича чабан. - Добрий вечiр, добрi люде! Яка воно вода в цьому Дунаї? -_ _Диви... То це наш чоловiк. I оворить по-козацькому. Звiдки родом? - З Полтавщини! - О, з нашої рiдної Полтавщини? Дужий задунаєць весь час пильно придивлявся до Котляревського. - Ми десь, мабуть, зустрiчалися? - запитав Iван Петрович. - Якщо пiзнаєте пiсню, то зустрiчалися. Гомiн, гомiн по дiбровi... - Так! Пiзнаю! - Цебто пiзнаєте Семена Битого з Турбаїв? - Пiзнаю! Добре пiзнаю i пригадую той вечiр бiля корчми! - Отож кажуть: "Гора з горою не сходиться, а чоловiк з чоловiком зустрiчаються". Яка ж доля занесла сюди? - Та доля, що перекотиполем котить людину до Дунаю. - Може, вiйна пригнала? Кажiть смiливо правду. Нiхто не видасть. Це мої давнi побратими. Разом пробиралися за Дунай волю шукати. - Знайшли її? - стримано запитав Iван Петрович. - Втрачати волю легше, нiж шукати її, - мовив, похиливши голову, Семен. Тим часом один з його побратимiв пiдiйшов упритул до прибульця, вдивлявся в його обличчя, вимiряв поглядом з голови до нiг, нарештi промовив: - То ви ж, мосьпане, награвали на скрипцi вiдхiдної на Полтавському шляху бiля корчми, коли ми лагодились у мандри. Ех! Закаблукам лиха дам! - радiючи, затанцював, як i при першiй зустрiчi. - Так, братове, - мовив Котляревський. - Свiт широкий, а бурлацькi шляхи сходяться на ньому. - Шляхи сходяться. А нашому брату сiромi тiсно на них. Всюди зустрiчає й проводжає нас лихо, злиднямиобсиджене. Живемо за Дунаєм та поглядаємо на рiдний берег. Тiшимо себе сподiванками, може, лихе крiпацтво там минеться. Оце назбиралися ватаги лихотерпцiв зустрiти вiйсько, що йде на туркiв. Закортiло своїх людей побачити, бо нестерпно бути пiд владою бусурманiв, - спохмурнiвши, мовив Семен. - Хочеться i мову рiдну почути та й пiсню разом заспiвати, - додав iнший. - Ми радi приєднатися до того вiйська, щоб iржу зiгнати з наших щабель, - обiзвався пристаркуватий задунаєць. - То вважайте, що ви вже зустрiлися з цим вiйськом... Хоч з одним його воїном. - Ось хто ти такий. А ми дивимося, що в простiй сiрячинi... Iван Петрович скинув шапку, вiдгорнув полу сiрячини, i всi побачили на ньому вiйськову форму. - Ми радi цiй зустрiчi, - продовжував Семен Битий. - Давно чекаємо на таку нагоду. На березi Дунаю зiбралося багато сiчовикiв, що виступають проти турецької зверхностi i ненавидять султанських яничарiв. - То даваймо брататися, славнi лицарi Задунайської Сiчi! - Запрошуємо до наших куренiв. - Вирушаймо, братове! Iван Петрович наказав гiнцевi повернутися до штабу, повiдомити про мiсце зустрiчi з задунайськими запорожцями, а завтра на цьому ж мiсцi чекати нових повiдомлень. Сам сiв iз задунайцями в човен. Пiд дужими ударами весел човен помчав по Дунаю. - Тут можна й пiсню затягти, - промовив Семен i почав: Розлилися крутi бережечки Гей, гей, по роздоллi... Пiсню пiдхопили iншi голоси: Гей, гей, по роздоллi; Пожурились славнi козаченьки Гей, гей, у неволi. Спiвав iз сiчовиками й Iван Петрович. Хвилi закружляли чорним гайворонням, пiною билися об човен i котили пiсню широку, як Дунай. Здавалося, що нема такої сили, перед якою могла б зупинитися людина з рiдною пiснею у своєму серцi, з почуттям вiрного побратимства. Червонястi вiдблиски заходу обливали гребцiв, i вони здавалися казковими героями, виплеканими в мрiях поета про смiливих троянцiв, що завжди у хвилини душевної тривоги з'являлися до нього в гостi. Лягали вже сутiнки, коли припалилися до правого берега. Тихо. Тiльки хвиля плеще, лоскоче кiлька човнiв на самотньому березi. Аж ось сколихнулася тиша, i по Дунаю покотилося дуже: "Пугу!" То Семен Битий подав звiстку. Швидко з хащiв почали виринати озброєнi люди. - Гостя привiз! - гукнув Семен. На березi скупчилися сiчовики. Довiдавшись про прiзвище гостя, один з ватаги запитав: - Чи не той Котляревський, що про нас написав книгу... "Енеiдою" зветься. Тут є такий втiкач-бурсак, що читає нам i потiшає. Доладна книга. Наче про нашi мандри та пригоди описано. Iван Петрович, здивований такою розмовою, скромно вiдповiв: - Якщо не цураєтесь Iвана Котляревського, то це буду я, що жартома написав книгу... Та не закiнчив ще її. Хтось з гурту обiзвався: Еней був парубок моторний I хлопець хоть куди козак... - Такого б нам за отамана! А то лише рибу ловимо, тютюн товчемо та нужу б'ємо. Аж занудило вже... Цiлою ватагою обсiли задунайцi вогнище. Здебiльше це була козацька голота - пiшаниця та тi, що ловили рибу в отамана Iвана Губи. Були й кiннi козаки. Серед гурту видiлялися сивугани, що знали Залiзняка i Гонту. До голосу досвiдчених у життi лiтнiх побратимiв прислухалися молодi, поступаючись у тiсному колi, коли сiдали їсти галушки та печену рибу. Прибулому гостю вiдвели теж шанобливе мiсце. Поруч нього Семен Битий повiв розмову про задунайських бiдакiв: - Отож, вiдгукнулася наша сiрома, щоб виступити проти турецьких найманцiв та лютих яничарiв. Ми заодно з волохами-бiдарями, що прислухаються до голосу свого ватажка Тудора Владимиреску. Слава про нього пiшла по волоськiй землi, бо виступає проти багатiїв, румунських бояр, жандармiв. Навiть пiснi про нього спiвають, як про того Степана Разiна. А добра душа, товариська у славетного волоха. Носить на собi високу волоську чорну шапку, а свита звичайна, як у хлiбороба. - Так розповiдаєш, Семене, нiби зустрiчався з ним, - зацiкавився розповiддю Котляревський. - Авжеж зустрiчався, бо ходив i до волохiв шукати . правду. Ватажок волоської сiроми всiх закликає боротися за волю. Чутка пiшла, що досить бiдаковi прибути до ньо-,го в табiр з однiєю вуздечкою, то до неї знайде Тудор неабиякого коня. - Та не кожному, мабуть, достається така ласка, - обiзвався похилий задунаєць. - У кожного своя доля, - продовжив розповiдь Семен. - Зустрiвся я з Тудором, коли вiн свою ватагу назбирав для походу. Розпитав мене, зв