ашок, в яких розкривався духовний свiт гуцульських дiтей. Вiддав їм вiн своє серце i хист письменника. Хоч дiяльнiсть педагога-реформатора викликала невдоволення консерваторiв, однак вiн добув i прихильникiв, серед яких виявились вiдомi представники демократичної молодi - Мелiтон Бучинський та Остап Терлецький. З ними листувався Юрiй, порушуючи пекучi питання освiти i видання творiв. Своєю дiяльнiстю Федькович утверджує демократичнi педагогiчнi погляди. Обстежуючи школи свого повiту, вiн писав звiти. Не поетичними рядками орудував тут письменник. Нi. Наче викарбовував лiтопис гiркої правди, висловлював свої педагогiчнi погляди, уболiвання. "Враження, яке зробили школи повiту на iнспектора, є дуже сумними, i не тому, що вчителi погано виконують свої обов'язки, їх роботою в бiльшостi можна задовольнитися. Але шкiльнi властi вже давно не турбуються, щоб встановлений обов'язок вiдвiдувати школу виконувався якнайкраще. Вiдвiдування школи все ще вкрай незадовiльне, нерегулярне. У Дихтинцях, наприклад, воно зовсiм припинилось, в Розтоках i Вилавчi цього слiд чекати". Пiдвищення квалiфiкацiї вчителiв, матерiального становища їх, необхiднiсть полiпшити умови шкiльної працi, забезпечити учнiв належними посiбниками - цi питання стають животрепетними в звiтах шкiльного iнспектора. "Чи шкiльнi пiдручники, призначенi для українських народних шкiл, повнiстю вiдповiдають своєму призначенню, чи, можливо, повиннi бути розробленi якiсь iншi i якi саме?" - звертається Федькович до повiтової шкiльної ради з проханням розглянути його пропозицiї. Вiн вимагав припинити фiзичне покарання учнiв, настiйно порушував питання про вiдвiдування учнями школи. Разючi вiдомостi подає iнспектор, наводячи приклад, як у Вижницi з 563 дiтей шкiльного вiку навчаються в школi лише 59, переважно хлопчикiв. Аналiзуючи причини поганого вiдвiдування школи, Федькович вказує на тяжкi побутовi умови селян, на безладдя, дикiсть у поводженнi з дiтьми. Бiда ще й у тому, що в школах ведуться заняття "в малодоступнiй сiльським дiтям формi". Педагогiчнi його звiти пройнятi болями патрiота-просвiтителя. Вони розкривають народження багатьох його творчих задумiв. Навiщав Юрiй селянськi оселi, знайомлячись з побутом дiтей. Довiдувався, що iнодi батьки палять люльки разом з дiтьми, потакають їхнiм недобрим розвагам або водять з собою в свята до корчми. Що настирливiше заглиблювався у педагогiчну дiяльнiсть, то з бiльшою гiркотою пiзнавав долю пригнобленого народу. Перед цiєю дiйснiстю замовкала муза поета, щоб згодом розпачливими звуками туго натягнутих струн вилитися в "Диких думах". Гей думи ж ви мої! Гой чорнi ж ви мої. Та де вас подiю? У край Чорногори, у край золотої На швару 58 посiю. 58 Трава, зелена й лискуча, як барвiнок. Кипучу енергiю вiддавав народний просвiтитель улюбленiй справi. Мало тепер бував дома, а все обстежував школи, знайомився з побутом учителiв, їхнiми знаннями та умiнням давати уроки. Писав до шкiльної ради про необхiднiсть вiдкриття бiблiотек. Дiяльнiсть педагога набула розголосу i за межами Вижницького повiту. Стає прихильником його молодий буковинський поет-композитор Сидiр Воробкевич, якому належить шана продовжувача традицiй Федьковича в просвiтительськiй дiяльностi. Пiсля обстеження шкiл Юрiй зажадав провести у Вижни-цi учительську конференцiю. На нiй учасники мали висловити свої мiркування з наболiлих питань шкiльного життя. Найбiльше враження на конференцiї справила доповiдь iнспектора. Вiн смiливо висловився про "мiзернi лiп'янки", якi з дозволу консисторiї називаються шкiльними пiдручниками, доводив необхiднiсть запроваджувати фонетичний правопис, ширити народнi пiснi. Заговорив i про становище вчителiв, заробiтковi яких не заздрять наймити - конюхи в панських господарствах. Але мав пiдстави й докоряти учителям за недбальство у виконаннi "найсвiтлiших людських обов'язкiв, яким є освiта народу, повiрена вам". Нi, не чиновник австрiйської держави промовляв, а смiливий викривач: - Пригадайте собi, панове, з яким пристрасним бажанням ви чекали вiддiлення школи вiд церкви. Ви скаржились на пригноблення, брутальнiсть, навмисне пригнiчення школи, порiвняння її з мерзотною облесницею, яка повинна була, з одного боку, переконувати свiт, що надзвичайно багато робить для освiти, а з другого боку, за хитрим планом єзуїтiв, - тримати народ у дикiй некультурностi. Чи не так, панове? Чи не на це скаржились ви? Ваша скарга була аж надто справедливою, i тому радiсть, з якою ви привiтали створення нової школи, є природною. Тепер, як тiльки знято з вас окови, той час, коли ви були приниженi до переписувачiв, польових сторожiв, вiзникiв, послугачiв, залишиться у вашiй пам'ятi сумною згадкою, i ви будете йти як вiрнi громадяни, як почеснi передовi борцi за освiту та знання назустрiч свiтлiй метi. Це буде, панове, чудове майбутнє, гiдне завидування. Захопившись промовою, Федькович смiливо заговорив про невiдповiднiсть усiєї системи освiти до iнтересiв народу. Такої промови ще нiколи не чули безправнi вчителi. Промовець прагнув пiднести гiднiсть учителя, вплинути на його самосвiдомiсть. Адже педагог стоїть на сторожi розумового розвитку молодого поколiння. У країнах, де педагогiчна наука сягнула високостi, де вчитель став виразником нацiональної честi, там освiта й виховання проймає найсокровеннiшi тайники психiчного складу людей. Розвиненi нацiї пишаються iменами прославлених педагогiв. То законна гордiсть кожного народу. Навчатися треба в них, разом iти до високої мети збагачення духовного свiту людини. Iнспектор закликав удосконалювати педагогiчну майстернiсть. Видно було, що кожне його слово зважене розумом, освiтлене почуттям патрiотизму й нацiональної гiдностi. Так могли виступати реформатори школи, iмена яких увiйшли в iсторiю розвитку педагогiчної думки. Перед учителями виступав смiливий протестант, який не зважав на те, що присутнiй уповноважений на конференцiї з Чернiвцiв хмурив брови. - Недаром, - вiв далi Федькович, - говорить один освiчений педагог: "Штука 59 квiтне i нидiє через артистiв, а школа - через учителiв; вона є духовною їхньою фотографiєю. Коли учитель по двох роках не здобуде собi поважання i любовi у своєї громади, то се злий знак для нього". 59 Мистецтва Iнспектор шкiл закликав учителiв бути проводирями в громадському життi. Жодним словом вiн не прославляв узурпаторства, не згадав "пресвiтлого" монарха. Не добувши до кiнця конференцiї, урядова особа залишила збори. Очевидно, мала вона досить матерiалiв, щоб написати звiт про крамольну поведiнку шкiльного iнспектора. Пiсля конференцiї довелося шкiльному iнспектору побувати в багатьох школах, перевiрити методи викладання та знання учнiв. Адже мав писати грунтовну доповiдь до краєвої шкiльної ради, щоб довести необхiднiсть реформувати всю систему освiти, користуючись досягненнями педагогiчної думки в iнших країнах. Подовгу вiв розмови з учителями, вислухував скарги на мiсцеву владу, на утиски вiд неї, брутальне ставлення та байдужiсть до освiти. Зустрiчав i таких учителiв, яким би краще бути полiцаями, нiж вихователями молодi. Адже i вiдомий "гусарин" добув десь посаду вчителя. Яка ганьба! Болiв душею, коли спостерiгав моральний занепад, темряву, забобони та дикiсть. Жива дiйснiсть кидала свої вiдблиски на художню творчiсть. Педагогiчнi й поетичнi його думи ставали нероздiльними. У тяжких болях вразливої уяви започатковувались поетичнi роздуми "Гуцула-Невiра": Гуцул-Невiр, половчанин - Хто на Русi 'го й не знає? Плужить долом подолянин, Пiт кровавий утирає, - Вiн же, стоя на рокитi, Виграває у трембiту; Хоть поруга всього свiта. Вiн ругаєсь всьому свiту!.. Рiж, розорюй, безталанний, Чорну свою скибу-долю, Доки свiт сей окаянний I тебе в ню не пригорне!.. О, такий то Гуцул в свiтi: Люди плачуть, вiн їм грає!.. Втер ся очi, втер трембiту I знову зачинає. * * * Журбою самотностi повитi днi приносили несподiванi вiстi. Народолюбний iнспектор шкiл став на завадi рiзним прислужникам та австрiйським чиновникам. Посипались доноси про його поведiнку й широкi зв'язки. Не тiльки до краєвої шкiльної ради, а й до мiнiстерства надiйшов лист повiтового старости з обвинуваченням у тому, що "Федькович не має доброї слави, бо сторониться вiд лiпшого товариства, а має хоробливий нахил до тiсних зносин з найпростiшою голотою". Поведiнка шкiльного iнспектора видалась австрiйськiй владi небезпечною для держави, де все було пiдпорядковано тупоумству урядової субординацiї, а честь людини, совiсть i сумлiння тонули в бруднiй зливi доносiв та лжесвiдчень. Всю цю мерзоту вiдчував на собi шукач народної правди. Наступ реакцiї в суспiльному життi особливо гостро позначився на нацiональне пригноблених народах Австрiйської iмперiї. Спалахи франко-прусської вiйни насторожували уряд Габсбургiв. А подiї у Францiї потрясали штучно пiдтримувану реакцiєю iмперiю. Хто вiрив у прогрес, не втрачав надiй на кращi часи, той прислухався до паризьких подiй. Прислухався до них i Федькович. Вогнi Паризької комуни осяйними вiдблисками лягли i на пригнобленi в Австрiї народи. Новi трiщини на застарiлому тiлi iмперiї Габсбургiв розхитували державу. Повставали поневоленi чехи. Хвиля народних заворушень пронеслась по Галичинi й Буковинi. Ширились чутки про мандрiвку радикального молодого ученого i публiциста Михайла Драгоманова. Влiтку 1871 року по дорозi з Берлiна вiн побував у Празi та Вiднi. Живучи то в Гейдельберзi, то у Флоренцiї, Драгоманов поширював зв'язки з українською демократичною молоддю, до якої належали i Остап Терлецький та Мелiтон Бучинський. Вiд них багато довiдався Драгоманов про спiвця Буковини. До вiденського студента Бучинського вiн писав: "Я ще у Вiднi казав Вам, що найбiльше пiшов би в Росiї в продаж Федькович... Як Ви думаєте, чи згодився б вiн на те, щоб видати у Києвi всi його твори, як поетичнi, так i прозовi?" Завдяки Драгоманову iм'я Федьковича стає вiдомим Iвану Тургенєву, Вiктору Гюго та iншим лiтераторам. Надходив час буковинському соловейку злетiти на широкi простори. Голос громадської свiдомостi кликав Юрiя до нової дiяльностi, окрилював сподiванки. Шкода було розставатися з рiдними горами i друзями. Пiду я у Львiв, там красний, кажуть, город. Високi церкви та препишнi палати; А все-бо вищi золотi нашi гори! Верхи на конях проводжали побратими Юрiя аж до Сокiльського. Тут пили воду з Черемошу, обiймалися, клялися зустрiтися при першому поклику гуцульської волi. Не дуже Юрiй поспiшав, їдучи до Львова. Зупинився в Коломиї, а в Станiславi погостив у Бучинського - енергiйного двадцятип'ятилiтнього юнака, великого ентузiаста по збиранню фольклору. Особливо зацiкавили Юрiя розповiдi про Драгоманова та його листування. Адже в листах до Бучинського той часто називає iм'я Федьковича, цiкавиться його творами, висловлює бажання написати про них статтю для "Вестника Европы", записує адресу спiвця Буковини та просить надсилати "етнографiчнi матерiали про гуцульський край". В листах до Бучинського зацiкавився Юрiй пiснею, яку написав для молодi Драгоманов. Викликали запитання її рядки: З пiвнiчною Руссю не зломим союзу: Ми з нею близнята по роду, Ми вiки дiлили i радiсть i горе I вкупi приймаємо свободу! Бучинський навiть проспiвав куплет, користуючись поширеним мотивом. А далi повiдомив про намiр Драгоманова незабаром прибути до Львова. - У цiй подорожi я буду супроводжувати його. Сподiваюся, що тодi вiдбудеться зустрiч з вами, - доброзичливо посмiхаючись, докинув Бучинський. Проводячи в дорогу Юрiя, висловлював бажання ще зустрiтися i продовжити цiкавi розмови. * * * Чим же привiтає галицька земля гуцульського гостя, що прибув до Львова у 1872 роцi? Прокладали сюди шляхи буковинцi й закарпатцi, щоб злити воєдино просвiтительську дiяльнiсть для вiдродження рiдного краю. Знайшла тут вiдгомiн з Надднiпрянщини i Шевченкова муза. У колах передової iнтелiгенцiї жили традицiї Маркiяна Шашкевича та його друзiв, що започаткували "Русалкою Днiстровою" нову лiтературу. Але дарована цiсарем пiсля революцiї 1848 року конституцiя не виправдала надiй. Спроби налагодити видання українських журналiв були випадковими. Найдовше проiснував орган групи народовцiв "Правда" з програмою, пристосованою до легального iснування. Через те лише iнодi в журналi знаходили можливiсть друкувати твори демократичнi письменники. У рiк прибуття до Львова Федьковича в "Правдi", поруч з його iм'ям, з'явилось iм'я Панаса Мирного з далекої Полтави. Спiвробiтники "Правди", учасники товариства "Просвiта" зустрiли буковинського поета не без вiдчутної зверхностi. Серед присутнiх були Ксенофонт Климкович, Федiр Заревич, Омелян Огоновський, Омелян Партицький, Анатоль Вахнянин, Остап Левицький та iншi. Це все освiченi люди, якi складали основний осередок групи народовцiв. На їхнi облесливi привiтання Юрiй скромно вiдповiдав, зважуючи поведiнку кожного. А в думцi роїлося: "Я, панове, не вчився так, як ви, по академiях. Моя академiя - Чорногора, полонина, береги Черемошу". Але не наважувався вимовити цього. Хай гуцульський сардак повiдає сам правду. Пригадував, що дехто з присутнiх завдав неприємностi, редагуючи його твори. Та не можна тут згадувати про це. В iнший час, може, викликав би "доброзичливця" помiрятися за правду на топiрцях. Але тут не Чорногора, а прославлене мiсто Львiв, де в стародавнiх будiвлях криються тiнi Данила Галицького та iнших подвижникiв, а на Святоюрськiй горi ще не вкритi забуттям слiди Богдана Хмельницького... Зупинився на Хорущинi при Цитадельнiй вулицi. Звiдси щоденно ходив до "Просвiти", де мав посаду, що зобов'язувала впорядкувати i редагувати популярнi книжечки. Мiзерна плата за роботу не давала достатнiх коштiв для прожиття в мiстi, а тому довелося ще пiдписати угоду на переклади драматичних творiв для театру, що перебував на утриманнi товариства "Руська бесiда". Не до вiршування тепер було Юрiю. Вiдiрвавшись вiд рiдних гiр, вiд волелюбного побратимства, вiн занепадав. Iнодi переписував у новiй редакцiї драму "Довбуш", а найбiльше часу вiддавав перекладам Шекспiрового "Гамлета" та закiнчував розпочатий у Путиловi переспiв "Макбета". Пригодилася для "Руської бесiди" i написана за Шекспiровою п'єсою "Уговтання непокiрної" так звана "фрашка" - "Як козам роги вправляють". Високу майстернiсть перекладiв не мiг пильнувати за браком часу. Не за натхнення писав, а як ремiсник виконував зобов'язання виготувати законтрактовану кiлькiсть аркушiв. Ще бiльше дiяв проти власного сумлiння, редагуючи рiзнi дрiбнички у виданнi "Просвiти". Єдиною втiхою було готування до друку народних казочок. У святковi днi Юрiя запрошували дiячi "Просвiти" до ресторацiї на Бернардськiй площi. Всi з'являлися сюди в добротних костюмах. Один Юрiй вiдрiзнявся своїм убранням. Та ще й топiрець завжди тримав при собi. Тут велися жвавi розмови, виникали суперечки. Коли йшлося про ширення народної мови в лiтературi, подавав свiй схвальний голос i Юрiй. Адже вiн давно засуджував консерваторiв, якi намагалися писати незрозумiлим для народу "язичiєм". Але не мiг погодитись з прихильниками церковних молебств. - Я гадаю, - говорив Юрiй, - що народну справу належить захищати не молитвою, а барткою! Присутнi замовкли. Далi хтось обiзвався: - Буває, що молитва до згоди кличе. А де згода в сiмействi, там люди щасливi... - Нi, не буде там щастя, де нема просвiтку та волi для людини. - Юрiй звiвся i окинув поглядом присутнiх. - Для цього не треба вживати бартку. - А як пан гадає, чи можна добути голими руками правду? Може, заходимося, шановнi редактори, викреслювати Шевченковi слова про те, що треба "громадою обух сталить та добре вигострить сокиру"? Така рiшучiсть переполошила лiбералiв. Боялися вони, щоб хто не пiдслухав крамольну розмову. Почали розходитись. Самотньо, з тяжкими роздумами Юрiй повагом проступав на Цитадельну, затискаючи топiрець у руцi. А його спiвбесiдники пiшли назустрiч церковному дзвону. * * * Виникала думка залишити Львiв, тiкати кудись. Але куди? Повернутися на Буковину? Там не дадуть життя жандарми. Податися на Чорногору? Але не час тепер по нетрах та печерах блукати, бо опришкiвство перевелось, а стежки, якими ходили прихильники Лук'яна Кобилицi, хащами позаростали. Звернувся за порадою до Терлецького у Вiдень. То ж молода щира душа; нещодавно Остап повернувся з Лондона, де побував у Енгельса, зустрiвся там з Марксом i розмовляв з ними. Невiдомо, про що домовлялися. Але, мабуть, недаремно вiдбулась така зустрiч. Терлецький швидко вiдгукнувся листом. Читав його i перечитував Юрiй, аж чоло брижилося. "Моя єдина рада i, загалом сказавши, єдина можлива рада отака: лишiться у Львовi. Ви нiкому не сидите на плечах. Вам дають грошi, а Ви їм даєте роботу. А Ваша робота варта того... Кого-м ся питав у Львовi про Вас, кожен хвалив, бо як i не хвалити. Ви робите як день, так нiч... Вам нiгде лiпше не буде. Вас кождий чесний чоловiк любить i поважає. Вас кождий громадський чоловiк добрим словом згадує..." Продовжував неухильно виконувати працю по службi, хоч думками зривався в мандри. Часом з лiрою в руцi виходив на шлях аж за мiсто. Грав на лiрi, зупинялися бiля нього подорожнi, розпитував їх - чи не з Буковини вони? Та ось завiтав до нього давнiй друг Ернст Найбавер. Вiдбулася тепла зустрiч. Юрiй запросив гостя до себе на Цитадельну. В розмовах минали днi. Волосся на головi Ернста посивiло, а в очах не згасли вогнi поетичного запалу. Згадали колишнiй чернiвецький лiтературний гурток. - Когось нема, а iншi десь далеко, як мовив один поет, - Ернст багатозначно поглянув на друга. - Розкажи про всiх, кого знаєш. Що чути? - Нiкого з колишнiх друзiв не залишилось у Чернiвцях. Я теж переводжусь на роботу в гiмназiю до Радiвцiв. - Все минає i не вертається... - Так. Не повернулась i Емiлiя до Чернiвцiв. Колись була прикрасою нашого товариства. - Що знаєш про неї? - Я листувався, коли вона по одруженнi виїхала в Молдову. Багато танцювала, мала успiхи в артистичному колi. - Хай буде щасливою, - тоскно мовив Юрiй. - Щастя умовне i нетривале в нашому життi. Щастя Емiлiї було скороминуче. - А що? - Дивно померла. Вiд перевтоми на танцях. Трагiчно це, хоч i романтично. - Чимдалi я переконуюсь, що в романтичному криється щось трагiчне, непередбачене. Звiстка вразила Юрiя. Це спостерiг Найбавер i перевiв розмову на iнше. - Рiзною буває романтика. От я з iнтересом прочитав надруковану в "Правдi" твою драму "Довбуш". Не заперечую, що ти запозичив дещо вiд Шекспiрового "Отелло". Але багато в нiй занадто романтизованих ситуацiй. Потрапляє Довбуш у сiтi трьох коханок: княгинi гуцульської, пiдступної чарiвницi Дзвiнки та юної Цори, дочки циганського чарiвника. Чи не занадто це? - Може, i занадто. Там є доля моїх власних уболiвань. Тепер я доопрацьовую трагедiю. Хочу почути твою пораду. - Раджу читати Шiллера. Його драма "Розбiйники" багато чому навчає. Романтичний пафос, бунтарський протест - це тi риси, що надають його драмам гострого звучання. Тема твоєї драми зрiднена з подiбними сюжетами. Але треба вчитися у великого драматурга надати вiдповiдної єдностi форми i змiсту... - Так, треба вчитися, - задумливо мовив Юрiй. - Багато я позачинав. От i "Керманич" мiй... Вiдчуваю невправнiсть. Може, самому стати керманичем на дарабi, щоб збагнути всю суворiсть життя плотарiв?.. Розмова затяглась допiзна. Умовились наступного дня пiти на чергову виставу в театр "Руської бесiди". Виставлялась "Наталка-Полтавка" Котляревського. Найбавер з Юрiєм зайняли зручнi мiсця в залi театру. Пiдiймається завiса. Виходить у ролi Наталки артистка Бачинська. Їй аплодують - це ж знаменитiсть у Львовi. Але швидко Юрiй нахмурив брови, виявляючи незадоволення. Не мiг пiзнати у цьому виконаннi справжню Наталку. Акторка була уквiтчана широкими шовковими биндами, не в запаску або плахту зодягнута, а в купецьку до колiн димчасту спiдничку, пiдшиту багатьма прозорими мережками, груди прикритi розмальованим фартушком, на ногах панчiшки та моднi черевички на високих закаблуках, а на головi розвихрена куделя волосся. Акторка так напахана парфумами, що й у залi чути було їх. Юрiй терпляче дивився. Та ще бiльше нахмурився, коли почув спiви акторки, яка переiнакшувала слова, щось додавала з мiщанських романсiв. А ось з'являється на кiн виборний Макогоненко. Виходить вiн згодом до глядачiв навприсядки, показуючи на тя-жинових штанях чорну велику латку. Бiльшiсть аплодували, побачивши таку прояву. Затиснувши уста, Юрiй слухав гру. Ось Макогоненко розмовляє з Петром, запитує про театр, додаючи вiд себе: "Чи може, воно таке руде, як моя голова, або таке, як мiй нiс?" При цьому висовував наперед носа, налiпленого великою бараболею. Спалахнула кров у Юрiя. Вiн звiвся. - Ганьба! Ганьба! - голосно промовив i вийшов з театру. За ним попростував i Найбавер. Довго не мiг заспокоїтися Юрiй. - Оце я для такого театру маю готувати п'єси, - збуджено говорив. - Чув, що на Українi насправдi мистецьки грає актор Кропивницький. Пiду до директора, проситиму закликати того актора, щоб показав невiгласам свою гру... Перебування Найбавера у Львовi було святом для Юрiя. Але швидко довелося розпрощатися. Гiсть поспiшав на свою нову посаду в Радiвцi. * * * Часом перемагав сумнi настрої грою на лiрi. Але самотня гра лише роз'ятрювала душевнi рани. Святковими були години зустрiчей землякiв з Буковини. Тодi обов'язково брався за лiру. Пiшов поговiр, що з'явився народний гуцульський лiрник. Дав згоду Юрiй i на запрошення виступити з лiрою в концертi, який було влаштовано в Народному домi. Але панство, що зiйшлося на концерт, не захоплювалося спiваком, який пiд монотонний бренькiт струн дужим голосом з погуками виконував пiснi, наче подавав клич з полонини. Не принiс задоволення концерт i виконавцю пiсень. Лише вiдчув тут вiн приниженiсть i образу своєї гiдностi. Бiльше на концертах не наважувався виступати. Але не кидав гри на лiрi. Мiг десь серед простих людей проспiвати улюблену пiсню або щось з власних вiршiв. А коли приходили послухати лiрника якiсь крамарi та панки, то вiн своїми "Окрушками" поцiляв у них: Чому тотi нашi пани - Сам себе питаю - Хто зна куди гримають ся Та людей шукають: То в Парижу, то в Лондонi, То у святiм Ромi? Лiпше, браття, не рипать ся Та сидiти дома, Бо i тут їх достобiса, Ще бiльше, як треба, - I пузатих, i тузатих, I таких, що небо На грейцарi розпродують!.. Тодi панки розходились, а лишалися бiля нього щирi прихильники. Заповнював дозвiлля такими розвагами, бо надiї, з якими прибув до Львова, розвiялись за вiтром, як пушинки кульбаби. Чимраз його твори знаходять опiр вимуштрованих редакторiв. А скiльки всюди наклепiв, єхидних усмiшок, прихованих i вiдвертих намагань знеславити iм'я спiвця? Цiлою зграєю, наче зголоднiлi шакали, недоброзичливцi опаскуджують хижим виттям написане кров'ю розтерзаного серця. Поет... Що звучить у цьому iменi, коли всюди зневажають його, штовхають на край безоднi? Де подiти себе? Куди понести скорботу й надiї? Наче вчувалися хiхiкання й образливi слова за спиною на вулицi. Невтiшнi думи роз'ятрювали серце. Де ж та правда, якiй вiддав квiт своєї молодостi, снагу почувань? Минає молодiсть у самотi, непривiтанiй любовi. Тiнями проходять в уявi три постатi жiночi. Хотiв пiзнати у виразi очей кожної щирiсть. Приносили вони колись надiї, наповнювали душу бажаннями. Три тiнi, наче три струни, бринять у серцi. Кожна звучить своїм голосом. Як повiнь у негоду, пливе час, гойдає хвилями журбу. А слiдом берегами рiдних рiк, нiби покритка безталанна, в лахмiттi правда бродить. Минають роки змужнiння. Часто марнував їх, натрапляючи на перешкоди. Iнодi за порадою звертався до роману Гете "Страждання молодого Вертера". Зрiднився з роздумами бунтiвливого страдника. Чим виправдати трагiчну розв'язку його страждань? Тисячi запитань розтерзують душу. Не мiг докiнчити твори на iсторичнi теми. Переробляв, доробляв i не вдовольнявся. Все написане за останнiй час здавалося жалюгiдним. Переглядав начерки кiлькох трагедiй, в якi вкладав багато сил i хисту. Але вiдчував недовершенiсть творiв. Ще не визрiла в них суперечка людини й часу, фiлософiя заблудлої в роздвоєннi особистостi. У тенетах Цих заплутались герої трагедiї "Керманич", "Довбуш" та драматизованих спроб "Богдан Хмельницький", "Гонта". Не втiху, а сумнiви викликають переклади трагедiй Шекспiра "Гамлет" i "Макбет", над якими багато працював. Куди пiти? Де дiти себе в лютому вiдчаї? Перестав ходити до "Просвiти", до товариства "Руська бесiда". Хiба знайдеться там хто, щоб простяг дружню руку, подiлив з ним скорботу? Як нiколи вiдчував свою самотнiсть, наче безпритульний заблуда. У хвилини найтяжчих душевних мук нiкого не приймав до себе. Переглядав надрукованi в журналах свої повiстi, пiзнавав у них бездольцiв, шукачiв щастя, з якими не раз подiляв свою скорботу. То ж змальованi ним гуцули простують, наче невiльники, гнанi до ясиру, або народнi месники, засудженi на тортури. Iдуть у безвiсть, i слiди їх вiтер замiтає. Несуть свої жалi, ридання. Куди несуть? Чи пiзнають нащадки стежки страдникiв? Благальне простягають вони руки в непривiтанiй пристрастi кохання. То Iлаш, Василь, Калина i Марiйка наче докоряють за написання трагiчної повiстi "Люба-згуба". Хто винен у тiй згубi почуттiв? Слiдом простують винуватцi "Безталанного кохання". Жалями повито, кров'ю покроплено побратимство Василя та Iвана в повiсточцi "Серце не навчити". На днi моря знаходить угамування своєї пристрастi до жовнiра вродлива дiвчина, що про неї розповiдає повiсть "Талiянка". Приносить свою скорботу убогий легiнь - безталанний Марко, не знайшовши легендарного скарбу, щоб мати право одружитись з коханою Лелiєю. Увiчнив поет цiєю народною легендою i власними болями повiсть "Лелiї могила, або Довбушiв скарб". Обзивається, наче вимовляє докiр, жовнiр Сафат Зiнич, коли його заковують у кайдани: "За правду, товаришу!" За правду, за щастя, за любов гинуть смiливi, великодушнi юнаки, безталанням вiнчається щире кохання вродливих дiвчат. Наче вчуваються слова: "Хто знищив наше щастя?" Навiть Максим Чудатий, герой однойменного оповiдання, докiрливо усмiхається, коли добре побив нареченого своєї дочки Малани, та й запрошує до себе: "А тепер ходiв до шалашу та порадимось, як би то нам зробити весiлля, але таке, аби раз чудате звалось". Проходять плеканi колись образи бездольцiв, залишаючи в серцi бiль. За ними тоскно квилить думка: "Куди простуєте? Не залишайте мене самотнього! Я ж вас породив своєю збудженою уявою, окропивши ваше безталання теплою сльозою. Стiйте! Хай ще раз переживу з вами болi! Не кидайте мене самотнього!" Неначе поринав у безодню, вiдчував занепад, не мiг дати собi раду. В такi хвилини виникали тривожнi думки, i вiн писав: "Коли я вже собi заслужив або коли ще собi заслужу на те, щоб на мою пам'ятку ставили статую або малювали мене на образi, то я бажаю собi, щоби се так зробили: чи пластичне, чи на образi я маю бути не в iншiй, тiлько в гуцульськiй ношi. Статуя з каменя або з металу має складатися з ромбу або чотиригранної плити, а на нiй моя стать у природнiй величинi, покладена на правий бiк, голова сперта на рамени, мов у дрiмотi, у лiвiй руцi топiр. У кого серце повне любовi i щира рука, того прошу о ялинцi, рожi i барвiнок на моїй могилi i довкола неї. Чи найдеться хто такий?.. У головах не ставте менi хреста, лише засадiть ялицю. Хрестiв я мав досить у своїм життю..." Не дописав. Почувся стук у дверi. Вiдчинив. На порозi став повний сили юнак, в обличчi якого застигла привiтна усмiшка. - Я Мелiтон Бучинський. Пiзнаєте шанувальника вашого таланту? Ми зустрiчалися... Пригадуєте?.. Наче свiжим вiтром подуло вiд привабливої постатi юнака. Свiтле волосся, причесане догори, широке чоло, невеличкi вуса, що ледве прикривали верхню губу, стрiмкий, упевнений позiр очей, чепурний одяг. - Пiзнаю, - неквапно промовив Федькович, зводячись iз-за столу. - Привiз привiт од такого ж шанувальника Остапа Терлецького... Того, що видав вашi твори в Коломиї. А привiт Михайла Драгоманова одержите безпосередньо. Вiн прибув з Вiдня i хоче з вами зустрiтися, - оглянув кiмнату, кинув здивований погляд на стiл, де лежали пожмаканi аркушi паперу. * * * У вересневi днi 1873 року Михайло Петрович Драгоманов, повертаючись з дворiчного вiдрядження в європейськi країни, зупинився у Львовi. Iм'я молодого вченого на той час було вiдоме серед громадських дiячiв. Добре обiзнаний з росiйською, українською та європейськими лiтературами, вiн ширив прогресивнi погляди про культурнi взаємини народiв, зокрема слов'янських. Ще до вiдрядження за кордон учений надрукував статтi про культурне життя в захiдноукраїнських землях. А тепер мав ще подати до друку у журналi "Правда" велику працю "Лiтература росiйська, великоруська, українська i галицька". З надрукованих творiв Федьковича найбiльше його увагу привернули прозовi повiстi. Маючи намiр установити контакти з iнтелiгенцiєю Львова, Драгоманов насамперед зацiкавився Федьковичем, у творах якого знаходив самобутнi естетичнi погляди, талант народного спiвця. Зустрiч вiдбулася в готелi, де зупинився Драгоманов. Переступивши порiг, Федькович оглянув простору кiмнату, подав свою крисаню й топiрець Бучинському. Драгоманов швидко пiдвiвся з крiсла, пiшов назустрiч гостю з простягнутою рукою. У зарослому бородою обличчi, живому виразi очей, що свiтилися розумом i вiдвертiстю, вiдчувалася простота, щирiсть та приязнь. Федькович уклiнно привiтався, виявляючи повагу до вченого, який побував у Берлiнi, Гейдельберзi, Празi, Флоренцiї, Цюрiху, Парижi, а тепер прибув до Львова. - Давно хочу познайомитись з вами. А твори вашi менi добре вiдомi, - тиснув руку Драгоманов. - Я не радiю своїми творами. То все гуцульськi сльози та туга пекуча, - Федькович журливо й суворо поглядав то на Бучинського, то на Драгоманова. - Читачi iншої думки про вашi твори, Юрiю Адальбертовичу. - Не звiть мене Адальбертовичем. Я безбатченко. Звiть просто Юрiєм. - Хай буде так, пане Юрiю. - I паном не звiть. Я мужик! - Вiдчуваю душу гуцула. Прошу друзiв до столу, - Драгоманов поставив на стiл рiзнi ласощi. Сiдаючи, Юрiй примружив очi, дивлячись на цукерки. Далi вiдкинув полу свого киптара, витяг капшук тютюну, запалив. Запитливо дивився на Михайла Петровича. - Такий наш звичай, - мовив Юрiй, пускаючи догори тютюновий дим. - Розумiю... Розумiю, - обiзвався Драгоманов. - Я поважаю звичаї кожного... - Тому про вас iде добра слава, - Федькович поклав капшук поруч тарiлки з солодощами. - Слави я не заслужив, - бажаючи перейти до дiлової розмови, Драгоманов розгорнув журнал "Правда". - Читали статтю про Iвана Сергiйовича Тургенєва? Це мiй друг Iван Бiлик надрукував. Брат письменника Панаса Мирного. - "Правду" я перечитую, хоч, сказати щиро, iнодi вiд того в носi коле, - слова Юрiя викликали смiх. - Краще б почитати те, що ви писали, мандруючи по Європi. - Писав багато. В iталiйському часописi "Rivista Europea" надрукував статтю про українську лiтературу. Тепер "Правда" передруковує її. Розповiв у нiй про наших письменникiв, згадавши i новiтнiх - Нечуя-Левицького та Панаса Мирного. Закинув навiть слово про те, що наша лiтература, разом з росiйськими творами Гоголя, своїми образами мужицького життя випередила сiльськi оповiдання iнших лiтератур, як-от Жорж Занд, Ауербах та iншi. - Спасибi. То добра думка. - Шкодую, що, пишучи статтю, ще не мав вiдомостей про вашi повiстi та оповiдання. А нещодавно, завдяки допомозi нашого друга Мелiтона Бучинського, я маю уявлення про них. Прошу вашого дозволу надрукувати їх у Росiї. - Не дозволю! Вони не вартi перевидання. Хай так i заклякнуть на шпальтах журналiв. Я не прозаїк... То не твори, а лихо моє. - Твори письменника з часу їх надрукування стають надбанням народу. Найцiннiше, що ви створили, це вашi повiстi! "Люба-згуба" привернула увагу багатьох надднiпрянцiв. Якi самобутнi постатi проходять у творах "Сафат Зiнич", "Опришок", "Серце не навчити"!.. Читаєш i пiзнаєш добру душу гуцула, його радощi й трагiчну долю. В iм'я братерства, єднання буковинцiв з галичанами та надднiпрянцями вашi повiстi мають бути надрукованi в Києвi. - Коли хочете щось надрукувати, то прошу повезти до Києва мою "Планиду". - А що то за твiр? - По ньому долю людську можна пiзнавати. - Охоче ознайомлюсь i з цим твором. Прошу через пана Бучинського передати менi рукопис. - Рукопис я передам. Але прошу i вас, професоре, завiтати до мене в гостi. - Дякую... Ознайомлюсь з рукописом "Планиди" i прибуду. Ще багато розповiдав Драгоманов про свою подорож, розпитував про боротьбу, що ведеться мiж лiтераторами у Львовi. З добрими враженнями повертався Юрiй. Супроводжував його Бучинський. * * * Театр "Руської бесiди" готував до вистави Шекспiрового "Гамлета" в перекладi Федьковича. Режисер та окремi артисти зажадали, щоб перекладач доопрацював текст вiдповiдно до смакiв самих виконавцiв ролей. Навiть ставилися вимоги послабити трагiчнi ситуацiї, поповнити твiр мелодраматичними та комiчними епiзодами. Цим завдали турбот та неприємностей Федьковичу. Переживав вiн душевну драму, глибшу за саму трагедiю героя. - Бути чи не бути? - запитував сам себе, переглядаючи рукопис. Хотiлося знищити його, щоб не виставляли спотвореного Шекспiра. Але над Юрiєм тяжiла умова, пiдписана з "Руською бесiдою". Вiдмовитись вiд усiх цих пiдступiв, порвати свою залежнiсть вiд тупих ремiсникiв, що перетворюють мистецтво на Iграшку! Тiкати звiдси! Тiкати в гори! Може, дадуть пораду послiдовники Лук'яна Кобилицi, що десь збираються там. Боляче було вiдчувати Юрiю, що вiн часом втрачає рiвновагу, захлескує його хвиля житейської суєти. - Бути чи не бути? - голосно запитуючи, ходив Юрiй по кiмнатi. Почувши стукiт, вiдчинив дверi. - Бути! Обов'язково бути! - з цими словами Драгоманов увiйшов у кiмнату. За ним Бучинський. - Вiтаю гостей у своїй господi! Спасибi, дотримали обiцянку, - Юрiй обняв Драгоманова i Бучинського, повiвши до столу. - Сiдайте, браття! Порозмовляємо. - Багато треба нам поговорити, - Драгоманов сiв за стiл i розгорнув принесену теку з паперами. - Може, почую добру пораду! - Юрiй розповiв про iсторiю перекладiв Шекспiра, якi дивнi вимоги режисера та виконавцiв ролей. Розповiдь тяжко вразила Драгоманова. - Доопрацьовувати Шекспiра?! - здивовано запитав. - Не берiть на себе, Юрiю, те, що заплямовує нашу гiднiсть! - Вiдмовлюсь од взятих для "Руської бесiди" зобов'язань. Краще докiнчуватиму свою "Планиду"! - Юрiй запитливо поглянув на Драгоманова. - Вiд "Планиди" треба теж вiдмовитись! - ще рiшучiше заговорив Драгоманов. - Тiльки поважаючи вас як талановитого письменника, я змушений говорити у вiчi гiрку правду. Не ображайтеся, Юрiю. Я люблю i шаную вас. Ваше iм'я уже вписане в iсторiю нашого культурного вiдродження. Не обволiкайте тiнями це свiтле iм'я, не марнуйте свiй талант, не топiть його в астрологiчному туманi!.. - Перепрошую... Ви прочитали "Планиду"? - збентежено запитав Юрiй. - Уважно i з болями перечитав... - Тож маємо судити, як розумiє сам народ про долю кожної людини. Там етнографiя, мiфологiя... - Справжню мiфологiю, етнографiю треба звiльнити вiд забобонiв! Не на зорях пишеться доля народу, а на теренi соцiального змагання, прогресу! - Нiчого не можу збагнути. Горить менi душа! Пече у грудях бiль! Де ж правда? Де шляхи, якими простувати нам до мети? Де нашi надiї? - Надiї треба визволяти вiд будь-яких затуманювань. Вони мають бути кришталевими, прозорими, як ваше гiрське повiтря на Буковинi! Федькович замислився, важко дишучи, нiби пiдiймав тяжку ношу на гору. - Не можу збагнути... - Раджу звернути увагу на мою статтю, яку тепер друкує "Правда". Дещо варто зараз зачитати, - Драгоманов дiстав з теки рукопис, подав Бучинському. - Прошу цю сторiнку. Той зачитав пiдкресленi уривки: "Моральна робота в Росiї один час була увiйшла в белетристичну i поетичну критику, котра мала такого майстра, як Бєлiнський, що пiдняв у першу половину своєї дiяльностi високо критику естетично-психологiчну, а потiм почав психолого-соцiальну, продовжену Добролюбовим. Через те смак лiтературний у Росiї багато в чому, мабуть, чи не строгiший, нiж у других землях європейських..." - Отож, дорогий Юрiю, вашi повiстi треба винести за межi вузького локального вжитку. Надрукувавши їх у Києвi окремою збiркою, я надiшлю таким цiнителям художностi, як Тургенєв i Гюго. Що ви скажете? Юрiй розвiв руками, безнадiйно поглянувши на не визнану Драгомановим "Планиду". * * * По виїздi Драгоманова роздумував Юрiй про все почуте вiд ученого. Не мiг ще добре взятися до творчої працi. Ще продовжував з натугою виконувати взятi зобов'язання в "Просвiтi" та "Руськiй бесiдi". Лише думкою вiдпочивав на полонинах, обiймав далi Чорногори... Раптово залишає Львiв i восени 1873 року повертається до Путилова. У скорому часi одержав тут лист Драгоманова, який сповiщав про обрання у Києвi Федьковича членом Географiчного товариства. Велику зацiкавленiсть викликало повiдомлення про виступ там Остапа Вересая та його репертуар. Це викликало бажання дечим уподiбнитися славетному кобзаревi. Тепер на дозвiллi мав зважити вартiсть усiх львiвських зустрiчей та всього баченого там. Зблизька пiзнав тих, хто.пiдпирає австрiйську конституцiю, поблажливо даровану монархом. О, краще в пеклi пектися, нiж скнiти в єлейному багнi словоблудiв найрiзноманiтнiших зафарблень. Вiддавав днi й години для побачень з давнiми побратимами. Небагато їх зосталося, розбрелася сiромашня по всiх усюдах. Залишились переважно пастухи та тi, що ставали дараби гнати. Лагодився в мандрiвку, мав навiстити давнього друга в Розтоках Олексу Чернявського та простувати в Радiвцi до Найбавера, щоб познайомити його з новою редакцiєю "Довбуша" i задумами нових творiв. Але деякi обставини затримали його дома... Одного святкового дня привiв Юзько до хати кiлькох побратимiв. Сам одяг своє найлiпше вбрання. - Багато часу живу я в цiй хатi, - говорив спроквола вiн. - А тепер, батьку отамане, дозволь менi у своєму сирiтському життi дещо нове вчинити. - На добре завжди даю свою згоду, - запитливо Юрiй поглянув. - Кажи, що думаєш? - Доста навештався по свiту. Тра вже братися до берега. Є дiвка в мене. Бiдна, але щира. - Гожа дiвка? З такою не грiх побратися, - загомонiли друзi. - Дозволь, мiй отамане, одружитися, - Юзько вклонився. - А хто вона? Чи є батько, мати, рiдня? - Батько i мати є. А хати своєї нема. Але... - Коли серце велить, то одружуйся. Але в чужу хату не йди, краще щось iнше вигадати, - Юрiй зважливо поглянув на присутнiх. - От що, братове... не хочу, щоб Юзько залишився безхатнiм храпаком. Хай тебе i твою родину назавжди привiтають стiни оцiєї хати... Незабаром вiдбулося вессiля. Ожила оселя Федьковичiв, загомонiла молодь, справляючи обряд одруження. За звичаєм пiд час весiлля на конях робили прогулянку в гори. - Поїдемо, товариство, Довбушевими шляхами! - зажадав Юрiй. - Згода! Дзвiнкокопитно понеслися конi Попереду молодий з молодою, поруч Юрiй, а слiдом найщирiшi його друзi, з якими разом їздив у сервiтутських справах. Молодий зупиняв кожного, хто зустрiчався по дорозi, i частував напоями. Зупинили чоловiка i жiнку, що їхали в добрiй бричцi. Вони не вiдповiли на уклiн молодих. Тодi друж