аю все, так наче там була.
   В ту нiч вона сама його до себе,
   розпутниця, обманом затягла.

   Яка стоїть немов свята та божа.
   Ото така вже вдача потайна.
   Бо на обличчя з янголами схожа,
   але в душi - то чистий сатана.

   Якби я вам про неї розказала,
   що говорив про неї хто кому!
   Вона в Полтавi свiту зав'язала
   хiба Грицьковi тiльки одному?!

   I осiнило раптом Горбаня:
   - А може, то було якесь дання?
   Якесь чар-зiлля або привороти,
   i вiн не змiг його перебороти.
   Тому й зайшов од Галi до Марусi,
   улiгши тiй диявольськiй спокусi.
   А зiлля рiч, ви знаєте, капризна -
   тут воно чари, тут воно й трутизна.

   Суддя сказав, що випадки були.
   Комусь колись чогось там пiдлили.
   Було це дiло досить голосне,
   i слiз пролито бiльше як доволi.
   I все ж є щось не до кiнця ясне:
   чи не було чиєї злої волi?

   В цих справах поруч -
   правда i брехня.
   - Я, як суддя, вважаю особисто,
   чи це була отрута, чи дання,
   а в кожнiм разi це було убивство.

   Горбань сказав, що й сумнiву нема.
   Звичайно, вбивство. Та iще й нецнóта.
   Вiн, як Горбань, вважає зокрема:
   їй треба дьогтем вимазать ворота!

   (Тут принагiдно варто зауважити,
   що дьогтю вiн мав, справдi, предостатньо,
   оскiльки вiн, як виявилось потiм,
   "з комори мєской потай дьоготь крав",
   за що i був поставлений пред врядом.

   А втiм, i згодом вiн ще вiйтував.
   I вже аж гетьману Дем'яну Многогрiшному
   уже аж на полковника Жученка
   устиг iще й "крамулку" довести).

   Пушкар сказав, що так-то воно так.
   Не шануватись дiвчинi негоже.
   Але ж i з Гриця добрий був лайдак.
   Тут, товариство, дьоготь не поможе.

   Бо незалежно, що то за пиття
   i що там мовить злiсть тисячоуста,-
   не хто ж, а вiн звiв дiвчину з пуття.
   I то була любов, а не розпуста.

   Тодi вдова Бобренчиха озвалась:
   - Та вуха ж в'януть на таку олжу!
   Вона сама Грицьковi нав'язалась.
   - В який би спосiб?
   - Зараз розкажу.

   Було це, люди, на Петра Капусника,
   якраз на самий сонцеповорот.
   Я мала, люди, сина не розпусника.
   Вiн шанував i хату, i город.

   Коли ж вона його причарувала,
   вiн як сказився, геть одбивсь од рук.
   Хай вам розкаже Процик Кулевара,
   Семен Капканчик i Ромашко Струк.

   Вiн перестав ходить на вечорницi,
   не зачiпав дiвчат i молодиць.
   А все ходив до тої чарiвницi,
   недарма в рiчцi топлять чарiвниць.

   Вона його їднолiтка, панове.
   Пора кебету мати на плечах.
   Я вже й варила зiлля полинове,
   щоб мiй Грицько вiд туги не зачах.
   А вiн - весь там! Якраз перед походом
   не спалося менi, як на бiду.
   Грицько устав та шась поза городом.
   А я тихенько назирцi iду.

   Отож спинилась по той бiк цибулi.
   А там вже луг, роздолля для бджоли.
   Стою собi та й думаю: а дулi,
   щоб ви мене круг пальця обвели.

   Взувачки мала, постiльцi свинячi,
   щоб не шамтiло - шерстю догори.
   Трава ж м'якенька...
   Коли щось манячить
   од Чураїв, туди, в осокори.
   А вечiр темний. Хмари як повiсма.
   Гора шумить... Було перед дощем.
   Вона ж на шиї так йому й повисла! -
   то я собi й засiла за кущем.

   Хтось засмiявся якось недоречно
   Мартен Пушкар бровою ворухнув:
   - Вчинили ви, сказати б, нестатечно.
   Який вас бiс на тоє подоткнув?

   - У мене син одинчичок, панове,
   i запечалля на душi одне,
   одна у серцi шпичечка тернова, -
   не дай же бог, у прийми дремене!

   - Ну, добре, як воно вам ув охоту,
   то дiло ваше, хоч воно i грiх.
   Ви, мати, знавши отаку нецноту,
   чого тодi ж не розлучили їх?

   - Щоб у замiжнiх погубив пiдметки?
   Чи, як чернець, скоромився мирським?
   Чи щоб пiшов до Тацi Кисломедки,
   котра тягалась бозна-де i з ким!

   Тут як пiдскочить Таця, як змережить,
   шумка спiдниця, з десяти аршин:
   - Орихно, трясця мене держить!
   Ти хоч на мене, суко, не бреши!

   - Це я брешу?! Особи урядовi,
   та хай же бог усю мене, як є,
   як щось отут збрехала я судовi
   i на душi й на тiлi обiб'є!
   Я прόшу о святую справедливiсть!

   Вдовi звелiли сiсти й не клясти.
   АТацi за губи неповстягливiсть
   Два хунти воску в церкву принести.

   Насилу втихомирилась кобiтка.
   По тόму був припозваний за свiдка.
   Семен Капканчик, хлопець непитущий,
   з котрим Грицько був приятель найдужчий.

   Звелiли ми Капканчику Семену
   казать судовi правду нестеменну.
   I вiн сказав:
   - Тут кожен щось говоре.
   Вже той Грицько чутками так обрiс.
   Ну, бо кому якого батька горе?
   Чужа душа - то, кажуть, темний лiс.

   Ось тут i суд на тому зупинився,
   що знали ж всi, i Галя не глуха,
   що сватав ту, а в тої опинився.
   А хто iз нас, як кажуть, без грiха?

   Це як у пiснi:
   "Ой у полi три криниченьки.
   Любив козак три дiвчиноньки,
   чорнявую та бiлявую,
   ще й рудую препоганую".
   I було йому дуже сутужно.
   Рудої, правда, не було.
   Була чорнява та бiлява.
   Смалив до двох,
   то й попалив халяви.

   А тра було порвати все на дiлi,
   та ще з пiвгоду виждати тодi.
   То це б сидiли в Гальки на весiллi,
   а не отут балакали в судi.

   Загомонiли люди, закивали,-
   що там казати, всi парубкували.
   I всiм усе зробилося ясне,
   хтось i слiвце сказав уже масне.

   Тодi устала мати, Чураїха,
   i сказала так:

   - Пане Пушкарю, полковнику полтавський,
   а добродiю наш!
   Що вам маю сказати? Спасибi людям за тишу.
   Он сидить писар, Туранський Iлияш.
   Хай вiн мої сльози запише.

   Чужа душа - то, кажуть, темний лiс.
   А я скажу: не кожна, ой не кожна!
   Чужа душа - то тихе море слiз.
   Плювати в неї - грiх тяжкий, не можна.

   I чим же, чим ви будете карати
   моє смутне, зацьковане дитя?
   Чи ж вигадає суд i магiстрати
   страшнiшу кару, нiж таке життя?!

   Ви грамотнi. Ви знаєте латину.
   За крок до смертi, перед вiчним сном,
   одного прόшу:
   у мою дитину
   не кидайте словами, як багном!

   Притихли люди, знiтилися свiдки,
   сльозина блисла у якоїсь тiтки.

   Вiдтак, уже не ставлений нiким,
   прийняв присягу Шибилист Яким.

   - Даруйте... я... незвичка промовляти,
   Хотiв сказати рiч iще таку:
   Марусю знаю ще iз немовляти
   i Гриця знаю ще у сповитку.

   Он там сидить та бiдна Чураїха.
   Чи на судi була вона коли?
   Проз їхнiй двiр тодi я саме їхав,
   коли Грицька на цвинтар повезли,

   Чи рвала мати так на собi коси,
   як задзвонили по його душi?
   Та вiн же їй як рiдний син i досi,
   у них i вирiс там на шпоришi.

   Вона ж свою дитину годувала
   та вже й сусiдську бавила, чужу.
   Бобренчиха ж тим часом воювала -
   за курку, за телицю, за межу.

   Все нíколи. То в них i повелося:
   сьогоднi ситий, бо учора їв.
   То те дитя й на ноги зiп'ялося,
   i розуму дiйшло у Чураїв.

   Коли ж у Гриця вибилось навусся
   i Чураївна стала на порi,
   то полюбилась хлопцевi Маруся,-
   могли б лише радiти матерi.

   Воно на те й заходилось спочатку.
   Грицько пiшов тим часом у похiд.
   Попiдростали верби i дiвчатка,-
   про це в судi, можливо б, i не слiд,-

   але ж Маруся так його чекала,
   такi лiта одна перебула!
   Нiкому нi руки не шлюбувала,
   анi на кого й оком не вела.

   Грицько ж, вiн мiряв не тiєю мiркою.
   В життi шукав дорогу не пряму.
   Вiн народився пiд такою зiркою,
   що щось в душi двоїлося йому.

   Вiд того кидавсь берега до того.
   Любив достаток i любив пiснi.
   Це як, скажiмо, вiрувати в бога
   i продавати душу сатанi.

   - Хай бог почує сльози удовинi! -
   Бобренчиха зайшлася вiд ридань.
   - Панове суд! Я вiрю цiй людинi,-
   сказав Пушкар.
   I втрутився Горбань:
   - А чим довiр'я ваше обгрунтоване?
   Ведете суд на хибну колiю.

   - У мене, пане, слово не куповане,
   i я його не продаю.

   А хто тут, може, хоче хабаря,
   то хай менi подивиться у вiчi.

   - Панове!
   До Мартина Пушкаря
   тут посланець прибув iз Сiчi.

   ...Ввiйшов, як грiм, обвiтрений з дороги.
   Вiддав чолом i мовив хрипкувато:
   - Полковнику, вам лист вiд кошового.
   - Гаразд. Сiдай. Спочинь з дороги, брате.
   Якiсь новини?
   - Обступає ворог.
   Богдан козацтво стягує пiд Бiлу.
   Потрiбна помiч. I потрiбен порох.
   Потоцький йде назустрiч Радзивiллу.

   Зiрвав полковник повагом печатку.
   I поки вiн листа того читав,
   той посланець обговтався спочатку
   i тих, поближчих, райцiв запитав:

   - Ну, як тут, мирно? Пишете папери,
   язик зломивши на судейський штиб?

   Зiтхнули райцi. Обiзвався первий:
   - Та тут таке! Козак у нас погиб.

   - Погиб? Козак? То що у вас в Полтавi?
   Облога? Зрада? Засiдка? Бої?
   - Та нi. Маруся. Он сидить на лавi.
   Струїла хлопця. Судимо її.

   Той засмiявся: - Отакої к бiсу.
   Пiд Бiлу Церкву стягнуто полки.
   Палає Київ, знищено Трилiси.
   У вас же он як гинуть козаки!

   Там бiй. Там смерть. Там зламано границi.
   Людей недохват. Ллється наша кров.
   А тут - погиб.... У вас ще на спiдницi
   не перешили ваших коругов?

   - У вас, у нас. Ви Сiч, а ми Полтава.
   У вас правá, ми ж - охоронцi прáва.
   У вас за вбивство кара там яка? -
   Козак сказав:
   - А проста. Як по злóбi
   козак уб'є, не дай бог, козака,-
   живого з мертвим ув одному гробi!

   - А тут, бач, iнше. Тут все навпаки.
   Погиб козак од женської руки.

   - Домарики, така у вас i смерть.
   Безславно вмер, а кажете: убито.
   А запорожцi - люди без круть-верть,
   все кажуть щиро на своє копито.
   Якби ми ремигали, як воли,
   якби ми так чесали язиками,
   то вже б давно Вкраїну вiддали,
   не мавши часу бути козаками.

   Ця дiвчина... Обличчя, як з iкон.
   I ви її збираєтесь карати?!
   А що, як iнший вибрати закон,-
   не з боку вбивства, а iз боку зради?

   Ну, є ж про зраду там якi статтi?
   Не всяка ж кара має буть незбожна.
   Що ж це виходить? Зрадити в життi
   державу - злочин, а людину - можна?!

   Суддя сказав: -- Знаскока тут не мона.
   Тут, запорожче, треба Соломона.

   Козак сказав: - Замудрувались ви.
   Тут треба тiльки серця й голови.

   Тодi у врядi почалась незгода.
   Той каже так, а той iще iнак.
   Лесько сказав: - Кого в цiм дiлi шкода,
   так це Iвана Iскру. То - козак.
   Таке нещастя хоч кого знеможе.
   Це ж можна тут рiшитися ума.
   Любив же вiн Марусю, не дай боже!
   Тепер сидить, лиця на нiм нема.

   У свiдки бiльш нiхто не зголосився.
   Суддя пождав, щоб гамiр трохи змовк.
   Полковник встав, в суддi перепросився,
   бо мав на Бiлу готувати полк.
   Посунув трохи вiйта i бурмистра.
   Поспiльство розступилось на аршин.
   I вийшли вдвох. За ними вийшов Iскра.
   I ще там дехто з полкових старшин.

   На другий день, в годину зегарóву,
   суд приступив до вислухáння знову.
   Сказавши Чураївнi, щоб вона,
   оскаржена, то значить, сторона,
   настановила свiдкiв, вiри годних,
   не пiдозренних у проступствах жодних.

   Бо ми-сьми, вряд, ведлуг закону чиним,
   о справедливiсть дбаючи одну,
   що, може, є якi-небудь причини,
   котрi її пом'якшують вину.

   Вона й вiд цього, вбивця, ти диви,
   вiдмовилась хитанням голови.
   I це було нам доказом яскравим -
   не мала що сказати перед правом.

   - Тодi, зачувши отакi слова,
   не бувши свiдком ставлена позáтим,
   Ящиха Балаклiйська Кошова
   освiдчила:
   - Я маю що сказати!

   У мене дома дiточки малiї.
   Мiй муж полiг в боях у Приазов'ю.
   А я прийшла сюди аж з Балаклiї,
   хоч я людина вже не при здоров'ю.
   Отож скажу вiдкрито i вселюдно.
   Буває всяко, доля - не черiнь.
   Любов - це, люди, дiло неосудне.
   По всi вiки. Во вiк вiкiв. Амiнь.

   У Горбаня самi стенулись плечi:
   - Ото жiнок i не пускають в Сiч.
   Сказали ви, Ящихо, нездоречi.
   Даремно ви убовтнулися в рiч.

   - Вже стiльки лiт суддюю у Полтавi,-
   сказав суддя.- Чимало бачив справ.
   Сидiли всякi в мене тут на лавi,
   халепи я такої ще не мав.

   По тому встав, на стiл руками сперся:
   - Тут говорили свiдки й очевидцi.
   По вислуханню всiх цих контроверсiй
   суд має перейти до пропозицiй.
   Хоч тут думки були навперемiну,
   та суд стоїть на вiрному слiду.
   Хто має мисль яку-небудь одмiнну,
   нехай про це зголоситься суду.

   Мовчали всi.
   Не зголосився жодний.
   У книзi писар буковки низав.
   Пушкар, полковник, яко вiри годний,
   которий ставши, так ото сказав:

   - Панове суддi! Важко розiбрати,
   що i до чого, як воно було.
   Нехай простить i та, i друга мати,
   а їхнi дiти учинили зло.
   Грицько зцурався дiвчини такої!
   Доп'яв бiди, земля йому пером.
   Такої кривди парубок накоїв,
   що не могло це скiнчитись добром.
   Але ж, мабуть, ми правди не зурочим,
   що свiт вже так замiшаний на злi,
   що як платити злочином за злочин,
   то як же й жити, люди, на землi?
   Людськiй душi цей злочин осоружний.
   Не виправдання навiть i любов.
   Дожитися, щоб так погиб хорунжий,
   що нiяк похилити хоругов!
   I хто ж убив хорунжого? Дiвчина!
   А як по ньому тужить! Як вдова.
   Он подивiться. Є ж якась причина.
   То вже стоїть людина нежива.
   Страшне це дiло, дiло небуденне.
   А всi почути вирока спiшать.
   Воно, скажу вам, легше, як на мене,
   дiла у битвах шаблею рiшать.

   Отáман Гук гукнув тодi, що справдi
   судити треба дiвчину по правдi.

   Тодi Горбань сказав йому до ока
   i всiх незгодних так ото згромив:
   - Панове суддi! Правда одинока.
   А правда в тому - хто кого убив.

   Гук вiдповiв: - Не треба забувати,
   хто кого зрадив, хто кого терзав.
   А правда, пане, слово бiльмувате.
   Воно не бачить, хто його сказав.

   Горбань вiдмовив: - У такому разi
   ми рiзнi правди маєм на увазi.
   Той тягне влiво, iнший гне управо.
   А є одне, i так вже iспокон:
   статут Литовський, Магдебурзьке право,
   панове суддi,- це для нас закон!

   - Що скажуть райцi? -
   Райцi - безглагольнi.
   - Порадили,суддя сказав тодi.-
   Таким, которi дуже сердобольнi,
   панове вряд, не мiсце у судi.

   Чотири рази ми отут збирались.
   Достойнi свiдки питанi вiд нас.
   А як труїла, ще не розiбрались.
   I мусим слушний видати наказ.

   Вона мовчить, убийниця. Тим паче.
   Це треба теж до справи долучить.
   Бо мати в горi. Вишнякiвна плаче.
   А ця мовчить. Об чiм вона мовчить?

   Такого ще не бачила Полтава.
   I суд такого ще не примiчав,
   щоб той, кого потягнено до права,
   зневажив право та отак мовчав.

   Заворушились лавники i райцi:
   - Це ж всi закони пiдуть шкереберть!
   А справдi, звiдки у цiєї здрайцi
   така отрута, що вбива на смерть?

   Дiйшли до чого, сваримся нарзáєм!
   Нiяк не можем рiшення прийнять.
   То треба знать, чого iще не знаєм.
   То знаєм те, чого не треба знать.

   - Крiм того, ми вже так тут замороченi,-
   сказав суддя,- що ще не з'ясували,
   а чи були у неї в тому злочинi
   помiчники, чи пак компринципали?

   То що ж ми будем думати-гадати,
   як i про це закон є акурат.
   Оскаржену на квестiю вiддати,
   i хай iз нею поговорить кат.

   Iван сказав: - Панове, це жорстоко.
   I божi сльози не падуть з iкон?
   То де ж воно, всевидящеє око?!
   Це ж глухоаспидський закон!

   - Та що це, люди? Дiвчину на муки?! -
   Лесько як вийме шаблю з-пiд поли.
   Тодi Леськовi заломили руки
   i до дверей iз вряду повели.

   Вiн тiльки зблiд i гýбу закусив,
   та так судейських з себе i струсив:
   - Ви, канцiлюги, у чорнилi пальцi,
   бумажне кодло, воло набивне,
   хватальники, в походах небувальцi,
   кого взялись подужати... мене?!

   Та навпростець, в єдиний плиг, спрожогу,-
   такого хлопця вдержати хiба? -
   помiж люди проклав собi дорогу
   та по столу
   навiдлiг
   як вруба!

   Суддя здригнувся. Одсахнувся натовп.
   Горбань охляв од чуба до халяв.
   Козак спiтнiв. Козацька шабля навпiл.
   А стiл стоїть. Так само, як стояв.

   - Полковнику! Мечi оттакелецькi
   щербилися об шаблю об мою.
   Шоломи турськi, панцирi шляхетськi
   Лесько Черкес розрубував в бою!

   Чому ж цього я розрубать не можу?! -
   Iван сказав: - Бо це, як свiт, старе.
   Фортецю, певно, легше взять ворожу.
   А цього столу й шабля не бере.

   (Вони з Леськом бували в битвах
   разом
   Лесько утне ще штуку не одну.
   Вiн потiм стане побратимом Разiна -
   Леськом Хромим. Загине на Дону).

   I встав Пушкар. Обвiв людей очима.
   Хустки, очiпки, свитки, жупани.
   I голова у нього над плечима
   була як вежа в шапцi сивини.

   Ще не старий. I славу мав, i силу.
   (Про нього потiм думу iскладуть.
   Мине сiм лiт - i голову цю сиву
   Виговському на списi подадуть)

   Пушкар сказав, що злочин - непрощенний.
   Карати треба, що там говорить.
   I так карати, щоби люд хрещений
   не мав за що судовi докорить.

   Закон є суть, тверда його основа.
   Для того вiн i звелений судам.
   Але оце як хочете, панове,
   а на тортури згоди я не дам!

   Тодi ми вряд, все зiбраноє гроно,
   на тi слова схилившись i уваживши
   пiдсудну на тортури не дiли.

   I правий суд продовжували далi,
   явивши в жилах зимну кров,
   так нiбито нiчого i не сталось.

   Лесько ж Черкес за те, що бешкетує,
   пеню належну сплатить до шкатулки

   Сидiла Галя наче панська рожа.
   Iван сидiв з похиленим чолом.
   Сказали райцi: - дiйся воля божа! -
   i запосiли мiсце за столом.

   Суддя сказав:
   - Закони судочинства
   вагатися не дозволяють нам.
   Запобiгавши, щоб такi злочинства
   не множились промежду християн,
   ми мусим вбивцю засудить до страти,
   як нам велить i право, i статут.
   I тiльки спосiб - як її карати -
   предметом спору може бути тут.

   Що скажуть райцi, лавники i возний?
   Як це здається, пане войте, вам? -
   Пiдвiвся Iскра, полковий обозний,
   син Остряницi Якова, Iван.

   (Загине теж, в бою заживши слави,
   в недовгiм часi пiсля Пушкаря,
   вертаючи до попелу Полтави
   з посольства до московського царя).

   Увесь блiдий, аж пiд очима чорно.
   - Я прόшу, люди, вислухать мене.
   Багато слiв страшних тут наговорено.
   Нiхто не говорив про головне.

   Я, може, божевiльним тут здаюся.
   Ми з вами люди рiзного коша.
   Ця дiвчина не просто так, Маруся.
   Це - голос наш. Це - пiсня. Це - душа.

   Коли в похiд виходила батава,-
   її пiснями плакала Полтава.

   Що нам було потрiбно на вiйнi?
   Шаблi, знамена i її пiснi.

   Звитяги нашi, муки i руїни
   безсмертнi будуть у її словах.
   Вона ж була як голос України,
   що клекотiв у наших корогвах!

   А ви тепер шукаєте їй кару.
   Вона ж стоїть нiма од самоти.
   Людей такого рiдкiсного дару
   хоч трохи, люди, треба берегти!

   Важкий закон. I я його не зрушу.
   До цього болю що iще додам?
   Вона пiснями виспiвала душу.
   Вона пiснi цi залишає нам.

   Ще тiльки вирок - i скiнчиться справа.
   I славний рiд скiнчиться - Чураї.
   А як тодi спiватиме Полтава?
   Чи сльози не душитимуть її?

   Запала тиша, як в страшному снi.
   Горбань сказав:
   - При чому тут пiснi?
   Вона ж на суд за iнше зовсiм ставлена.
   I потiм, бачте, чутка є, ги-ги,
   що свiдок цей - особа зацiкавлена.
   Його слова не мають тут ваги.

   Тодi ми, вряд, з пристойними особами
   дали сказати слово їй останнє,-
   чи має серця внутрiшню гризоту
   i чи пред тим, як вирок наш почути,
   зронити хоче хоч сльозу покути?

   Пiдсудна слiзьми очi не зросила,
   I милосердя в права не просила.

   З тих тодi рацiй все дорозумiвши
   i мiж собою радившись не раз,
   кондицiямїi права посполитого
   тодi такий ми винайшли наказ:

   Ми, вряд, зiпершись па свiдоцтва голi,_
   в такий-то спосiб справа була рíшена,_
   що має бути карана на горлi,_
   на шибеницi, значиться, обвiсшена._

   Про що людей поштивих звiдомляєм
   i на потомнi вписуєм вiки.
   Декрет печаттю нашою змоцняєм
   i пiдписом судейської руки.

   ПОЛТАВСЬКИЙ ПОЛК ВИХОДИТЬ НА ЗОРI

   Роздiл II

   Багряне сонце. Дужка золотава
   стоїть над чорним каптуром гори.
   На п'ять ворiт зачинена Полтава
   ховає очi в тихi явори.

   Спадає вечiр сторожко, помалу,
   ворушить зорi в темрявi криниць.
   Сторожа ходить по мiському валу,
   i сови сплять в западинах бiйниць.

   "Вартуй! Вартуй!" - з Курилiвської брами.
   "Вартуй! Вартуй!" - вiд Київських ворiт.
   Уже стоять вози пiд яворами.
   Полтавський полк готовий у похiд.

   Годуйте коней. Неблизька дорога.
   Благословiть в дорогу, матерi.
   А що там буде, смерть чи перемога,-
   Полтавський полк виходить на зорi!

   Там бiй гримить. Там гине наша воля.
   Там треба рук, i зброї, i плечей.
   I що там варт чиясь окрема доля,
   той тихий зойк у безмiрi ночей?..

   Вогненна зiрка в небi пролiтала,
   сичi кричали, вiсники бiди.
   На сто думок замислена Полтава
   вербовi гриви хилить до води.

   Був правий суд. I вирок оголошено.
   Усе як слiд. За що себе вкорить?
   ...Мовчить Полтава, наче приголомшена.
   Перехотiлось людям говорить.

   А власне, що ж, такi часи кривавi.
   Що варт життя? Ну, стратять ще когось.
   Промчався вершник по нiмiй Полтавi -
   у серцi мiста громом вiддалось.

   Простугонiло смутком вечоровим,
   хитнуло тишi синiй оксамит.
   I тiльки вершник за полтавським ровом
   десь даленiє цокотом копит...

   Самотнiй вершник зникне за туманом.
   Сторожа вслiд подивиться йому.
   Той вершник зветься Iскрою Iваном.
   Йому сьогоднi тяжче нiж кому.

   Уже вiн там, уже за далиною,
   вiтрами тугу спалює з лиця.
   Що ж, горе горем, а вiйна вiйною.
   Послав полковник гетьману гiнця.

   "Вартуй! Вартуй!" - з Курилiвської брами.
   "Вартуй! Вартуй!" - вiд Київських ворiт.
   Уже стоять вози пiд яворами.
   Полтавський полк готовий у похiд.

   Годуйте коней! Шлях їм далеченький.
   Пильнуйте славу полкових знамен.
   Полтаво! Зáсвiт встануть козаченьки.
   Ти припадеш їм знову до стремен.
   Так само зáсвiт встануть з полуночi.
   А ти за них, Полтаво, помолись.
   Лиш не заплаче свої карi очi
   та Марусенька, як було колись...

   СПОВIДЬ

   Роздiл III

   ...Пройшло життя. Не варт було i труду.
   Лише образи наберешся вщерть.
   Останнi днi вже якось перебуду.
   Та вже й кiнець. Переночую в смерть.

   А що в життi потрiбно ще менi?
   Одбути всi цi клопоти земнi.
   Оцi останнi клопоти одбуть,
   iти туди, куди мене ведуть,-
   аби одбути, все уже одбути,-
   i щоб не бути, щоб уже не бути!

   Три днi дали на розмисли менi.
   А нащо вже тим смертникам три днi?

   Чи їх уже тримає що на свiтi?
   Це наче привид взяти на ланцюг.
   Щось наче там вовтузиться в лахмiттi...
   Це ж скiльки тут сидiло волоцюг,
   злодiїв рiзних. Теж чекали страти.
   Мабуть, їм не хотiлося вмирати.

   Що ж, ви вже вiдбули своє, щасливцi.
   Хто б не були, а ви вже вiдбули.
   Це ж, певно, тут сидiли i убивцi,
   збудована ж в'язниця ще коли.

   Аж ось де прихилю я свою втому
   за стiльки днiв, за стiльки довгих лiт!
   Чи тут змiнили хоч оцю солому?
   Чи кинули хоч свiжий околiт?

   А втiм, яка менi уже рiзниця?
   Я теж убивця. Я убила Гриця.

   Оце ж за те менi й заплата -
   iз кам'яних мурiв кам'яная хата.
   Старий кожух... солома... постелюсь...
   Хоч так полежу... в пiтьму подивлюсь...

   ...А я заснула, господи, заснула!
   Солодким сном уперше за всi днi.
   Та так заснула, наче потонула.
   Ще щось хороше й снилося менi...

   Прокинулась, нiяк не розберуся, -
   чого я тут,
   хто вбивця,
   хто Маруся?

   Сама вiд себе ще така далека,
   немов оце принiс мене лелека
   та й опустив у мальвах i жоржинах
   на тих ранкових росяних стежинах.
   I я ще, як малесеньке дiвчатко,
   щоранку починаюся спочатку.

   Солодка млiсть... блiдесенький промiнчик...
   як добре жити... думати про iнше...

   А сон минув, розтанув. I натомiсть
   раптовим болем обпекла свiдомiсть.
   Єдине слово виникло: невже_?!
   Душа болить, i тiло як чуже.

   Навпомацки з пiдлоги пiдвелася.
   Не розчесавши коси, заплелася.
   Все так, як є. Приречена. Одна.
   Стiна. Стiна. I грати. I стiна...

   ...А вже свiтає. Сумно, сумно, сумно
   благословляється на свiт.
   Десь конi ржуть i глухо грають сурми.
   Полтавський полк виходить у похiд.

   Десь грають сурми. В добрий час їм грати.
   В литаври б'ють, так само як колись.
   Душа рвонулась - i застряла в гратах,
   прозорi руки з гратами сплелись.

   Далекий гомiн сповнює в'язницю.
   Десь вiтер гонить куряву руду.
   Це вперше, Грицю, це уперше, Грицю,
   що я тебе в похiд не проведу!

   Ой, ллються сльози материнськi, ллються!
   Свята печаль, печаль без гiркоти.
   Загинуть хлопцi, то хоча б по-людськи.
   А як загинув, як загинув ти?!

   Що кожен їде,- i вогню, i грому,
   всього там буде в клекотi дорiг.
   А ти лежиш на цвинтарi старому,
   де ще нiхто з козацтва не полiг.

   Останнi зорi в небi догорають.
   Оце уперше за багато лiт -
   i конi ржуть, i сурми, Грицю, грають,
   а полк без тебе вийде у похiд.

   ...Уже, мабуть, молебень вiдслужили,
   бо затужили дзвони, затужили!
   I заридали дзвони, загули! -
   це ж там за браму хлопцiв провели.

   Це ж полк виходить. - за далекi гони.
   Комусь тополя стане в головах.
   I дзвонять дзвони,
   дзворять, дзвонять дзвони
   по всiй Полтавi, по усiх церквах!

   Затисну вуха, чую крiзь долонi
   i ту церковцю прямо в бастiонi,
   i той соборний величезний дзвiн,-
   все заридало хлопцям навздогiн.

   I навiть ця, нi-нi, а й ця озветься,
   тюремна церква, i тюремна теж!
   Вона в Полтавi гарно так зоветься:
   "Усiх Скорбящих Радостi". Авжеж.

   Усiх Скорбящих Радостi... Я рада.
   I що мене найбiльше веселить,-
   коли так душу випалила зрада,
   то вже душа так наче й не болить.
   Вже нi за чим на свiтi їй не шкóда.
   Така полегкiсть, мало не смiюсь.
   А ця тюрма - оце i є свобода,
   бо я вже тут нiчого не боюсь.

   А дзвони б'ють, а дзвони калатають!
   Здається, небо й землю розхитають.
   I тут, i там, i десь аж на горi
   далекi дзвони б'ють в монастирi.

   I десь там юрми, натовпи, там люди!
   Там зорi в небi чистi, як ромен.
   Ще жiнка мужу падає на груди,
   i дiти тягнуть руки до стремен.

   Чиясь край шляху плаче наречена.
   Там вийшли всi - i немiчнi, й малi.
   I тiльки я до цього непричетна.
   Я зайва людям на своїй землi.

   ...А полк iде. Нема коли журиться.
   Уже хтось iнший став пiд корогву.
   Хорунжi є, немає тiльки Гриця.
   А я жива... Чого я ще живу?!

   Жiнки дорогу слiзьми перемили.
   А Гриць лежить, загинувши за так.
   Чи хоч йому той прáпiрок прибили
   там на хрестi, щоб видно, що козак?..

   Промчали конi проз мою в'язницю.
   Копита б'ють вже десь бiля ворiт.
   Це вперше, Грицю, це уперше, Грицю,
   виходить полк без пiснi у похiд!

   Все тихше й тихше...Сурми вже не грають...
   Шум даленiє... Дзвони завмирають...

   Прощайте, хлопцi. Бийтесь до ладу.
   А я вже вам i пiснi не складу.

   * * *

   ...I друга нiч. Не спалося нi митi.
   А спокiй дивний! - наче я вже там.
   I спогади, сльозами не омитi,
   приходили прощатися з життям.

   Чомусь згадались ночi на Купала...
   Зiрками нiч висока накрапала.
   Бездонне небо i безмежний свiт,
   а нам всього по вiсiмнадцять лiт.

   Такi несмiлi, ще тремтять вуста.
   Отак до ранку - нiч i висота.

   А ще згадалось - колесо вогненне
   з гори в долину котиться проз мене.
   Обкручене соломою, летить
   палахтить на вiтрi, палахтить!
   I, розгубивши iскри увсiбiч,
   обвуглене, заточується в нiч...

   А вже дiвчата в плахтах, у намистi,
   вiнки пускають за водою вниз.
   А вже гадають, хто кому до мислi,
   а хлопцi зносять до багаття хмиз.

   Пливуть вiнки, i мiй пливе, не тоне.
   А серце ще таке безоборонне,
   таким спiваю срiбним голоском!..
   Чорти знiмають зорi рогачами...
   Вiнок пливе, зникає за ночами...
   Чи десь його прибило мiж корчами,
   чи десь лежить, примулений пiском?..

   А потiм -як зламалося весло.
   I пiдхопило душу, й понесло,
   i закрутило у такому вирi!..
   Було б тодi й спинитися лiтам.
   Душа летить в дитинство, як у вирiй,
   бо їй на свiтi тепло тiльки там.

   ...Було, пiд вечiр лущимо квасолю,
   а Гриць iде городами до нас.
   Вечiрнє небо свiтиться красою,
   i соняхи гудуть, як тулумбас.

   Вже тиха осiнь ходить берегами,
   на вербах трусить листячко руде.
   А Гриць бадилля тягне за ногами,
   iде, маленький, дибає, iде...

   Таке було гарнесеньке хлоп'ятко.
   Цiкаве. А ласкаве, як телятко.
   Хороший хлопчик, трохи шалиган,
   усе збивав шоломи шелюгам.
   Усе, було, ми разом, все ми разом -
   пiрнаєм в рiчку i по кручах лазим.

   Шукаєм глоду, пасемо корову,
   у гилки граєм, в цурного квача.
   Або за зиму довгу, вечорову,
   начешем з коней шерстi для м'яча.

   А ще ми з Грицем внадилися змалку
   у дiдову Галерникову балку.
   Вiн там живе в степу за вiтряками,
   один-один, одвик i говорить.
   Лише димок iз довжика роками
   курить собi у небо та й курить.

   У нього там i заростi ожини,
   i таємнича ниточка стежини,
   i вулики, i в жолобi водичка,
   i вплетений у верби живоплiт,
   i хата, як старенька рукавичка -
   в нiй кiт живе, цвiркун живе i дiд.

   А сам вiн дiд старезний, полотняний.
   А в нього сива борода, як дим.
   Розказує про Кафу, полонянок,
   про те, в якi походи вiн ходив.

   I каже нам, що ми його онуки,
   не дав бог рiдних - не було коли.
   Галерницькi рубцями битi руки
   вистругують нам човники з кори...

   А то - щедруєм. Низочкою ходим,
   тонкими голосочками виводим:
   "Ой на рiчцi на Йорданi
   Там пречиста ризи прала..."

   На Ворсклi хрест вирубують опiшнями.
   Заллють водою, уморозять в лiд.
   Горбатi верби льодяними клiшнями
   склянi бурульки струшують з борiд.

   Летять з гори санки i гринджолята,
   в очах мигтять занесенi тини.
   Тодi у мене не було вже тата,
   менi зробила мати ковгани.

   Аж бiлий вихор здiйметься довкола,
   як нас по схилу сани розтрясуть,-
   зима тiкає, пiдiбравши поли.
   А вже спiвають, корогви несуть.

   Iдуть Бобренки, Гуки, Шибилисти.
   Бреде в снiгах диякон-бородань.
   I пiп, гортанiю басистий,
   на Ворсклi робить рiчку Iордань.

   Сипнули врозтiч галки чи ворони.
   Довкола лiд бабами зарябiв.
   I Гриць малий, од холоду червоний,
   з-за пазухи виймає голубiв,

   Трiпоче стяг нерукотворним Спасом.
   Свята вода об кригу шурхотить.
   I хрест, облитий буряковим квасом,
   пiд бiлим сонцем дивно мерехтить.

   Свята вода - як бузинова гуща,
   кудись пiд лiд пливе, пливе, пливе...
   Питаю: - Мамо, це вода цiлюща?
   Скропити рани - тато оживе?

   Я не забуду, тату, вас нiколи.
   Хоч як було, i голод, i зима,-
   спасибi вам, дали мене до школи,
   де дяк учив i грамоти, й письма:

   Козацька школа, крита очеретом
   благенькi стiни, плетенi з лози,
   на пiввiкна заплющена заметом
   три лави, стiл, псалтир i образи.

   Аз-буки-вєдi... Що тодi я вiдала?
   Не осягла й глибокостi письма.
   Iшла додому - снiгом пообiдала.
   Аз-буки-вєдi...Голод i зима.

   Одвiрок за нiч намерзає в сiнях.
   Стоять в кутку забутi рогачi.
   Перелузали зиму, як насiння,
   удвох однi на тiй-таки печi.

   ...Про татка звiстки не було з пiвгоду,
   уже й Кузьма з Дем'яном розминувсь.
   Бо у Полтаву iз того походу
   нiхто живий тодi ще не вернувсь.

   Чутки ходили, що Павлюк не виждав,
   що тi Кумейки - то кривавий снiг.
   Що хто там здався, тiльки той i вижив.
   А батько ж наш, вiн здатися не мiг.

   Вiн гордий був, Гордiєм вiн i звався.
   Вiн лицар був, дарма, що постоли.
   Стояв на смерть. Нiколи не здавався.
   Йому скрутили руки i здали.

   Що з Павлюка, живого, шкiру здерли.
   Що з ним взяли ще четверо старшин.
   Що проти того, як вони умерли,
   I суд страшний не здасться вже страшним!

   А потiм їхнi голови на палях
   повиставляли в полкових мiстах.
   Людей зганяли. Мати моя впала,
   i крик замерз у неї на вустах.

   А смерть кружляє, кружляє, кружляє,
   кружляє навколо палi.
   Наносить бiлого снiгу
   у очi його запалi.
   А я нiчого не бачу...
   якась в очах крутанина...
   Кружляє, кружляє, кружляє
   ота страшна хуртовина!

   Танцює, хижа i п'яна,
   льодистими сережками трясе.
   Як голову криваву Iоанна
   над бiлим свiтом Iроду несе...

   А через рiк, i через два, i три
   сумнi у нас були свят-вечори.
   Усе печаль, все тiнь його незрима.
   Колядники спiвають пiд дверима:
   "Ой чи є, чи нема
   пан-господар вдомá?"

   А пам'ять про нього на покутi
   головою на руки впала.

   * * *

   ...Iшовкобзар у нас через Полтаву.
   Ну, обступили, просять, що кому,-
   той про сирiтку, той про давню славу,
   той про Азов, а той про Кодимý.

   I я стою. Отак стояла, скраю.
   А вiн спiвав невiльницькi плачi.
   I раптом чую: "Орлику... Чураю!"
   Я онiмiла. "Орлику... Чураю!.."
   Як я тодi наплакалась вночi!

   Усе ввижалось: "Орлику Чураю,
   Ой забили тебе ляхи у своєму краю!"

   Все думала: хоч би ж було спитати,
   хто склав слова про нього, про той край.
   Що був же вiн рiднесенький мiй тато,
   а от тепер вiн - орлик, вiн Чурай.

   Тепер вiн з нами в радостi i в сумi.
   Збагнуло серце вражене моє:
   пiшов у смерть - i повернувся в думi,
   i вже тепер нiхто його не вб'є.

   I десь в тi днi, несмiло, випадково,
   хоч я вже й пiсню склала не одну,
   печаль моя торкнула вперше
   слово_,
   як той кобзар торкав свою струну.

   ...Спливло життя, як листя за водою.
   Я пригадала матiр молодою.

   Вона у мене, як була молодша,
   була предивна, як на людський глузд.
   Було, сльозами набрякають очi,
   вона ж смiється кутиками вуст.
   Таке обличчя чи така вже звичка,
   а голосочок! - чистий, мов кришталь.
   Така була красива молодичка,
   вуста смiються, а в очах печаль.
   Вона й менi казала:
   - Як не буде,
   не скигли, доню, то великий брид.
   Здушили сльози - не виходь на люди.
   Болить душа - не виявляй на вид.

   Як горе те сподiялося з нами,-
   не стало батька, то на другий рiк
   так хлопцi i ходили табунами,
   щоб хоч побачить матiр звiддалiк.

   Та й батько теж удатний був на вроду.
   А що вже сильний, то, мабуть, найдужчий.
   Звела їх доля, наче, в нагороду
   за те, що мали незглибимi душi.

   Було, дивлюсь та й думаю: "Ой нене,
   який у мене тато!" - або знов:
   що я колись як виросту, i в мене,
   i в мене буде отака любов!

   ...Ну, от я й виросла.
   Ловлю себе на словi.
   То як, Марусю? Полюбив? Такий?
   Я - навiжена. Я - дитя любовi.
   Менi без неї бiлий свiт глевкий.

   Ото за те й судити мене треба.
   Всi кари свiту будуть замалi.
   Моя любов чолом сягала неба,
   а Гриць ходив ногами по землi.

   Бiднесенький, намучився зi мною.
   Веселий був, а я була сумною.
   Ласкавий був, розгублений i добрий.
   Зайшов за мене, як за чорний обрiй.

   Гукав мене, а я вже не озвалась.
   Заплутався,сказала: вибирай.
   А в нього ж серце навпiл розривалось.
   А вiн Бобренко. Вiн же не Чурай.

   Чурай, той так: побачив свою долю,-
   ось ти, ось я, тепер нас буде двоє.
   А що у мене стiни голi,-
   повiсим костю садженi пiстолi
   та килим з дiрком. I у куренi
   з тобою буде солодко менi.

   А Гриць не так. То розум десь не таткiв:
   - З'єднаєм що, нестатки до нестаткiв?
   Багатому i дiти чорт колише,
   а бiдному i янгол не рiдня.
   А як землi нам мати не одпише?
   А ще ж стягтися треба й на коня.
   Подбати мушу про якусь копiйку.
   Весiлля мушу справити, ая.
   То ж був один, тепер нас буде двiйко.
   Аж мати раз не втерпiла моя:
   - Що ти все:
   мушу, мушу, мушу, мушу?!
   Земля, земля... А небо твоє де?
   Як будеш так розношувати душу,
   вона, гляди, iз совiстi спаде.

   А вiн прийшов тодi з-пiд Берестечка.
   Страшна поразка душi всiм пекла.
   Дражливий став. Ледь що, вже й суперечка.
   Гiркi думки не сходили з чола.

   Приходив рiдко, лагiдний не дуже.
   Все курить, курить, люлька на губi.
   Такий зробивсь, не прозирнеш у душу.
   Якийсь чужий,- менi чи вже й собi?

   А якось каже: - Щастя треба красти.
   Хоч добре, не заклюнулось дитя.
   Весiлля знову мусимо вiдкласти.
   Що зробиш, мила, як таке життя?

   Погане лiто, не було врожаю.
   Та ще ж тягтись на чоботи й кожух.
   А я такий, я матiр поважаю.
   Я впоперек їй слова не скажу.

   Бобренчиха все губи затискала,
   нiкуди з дому Гриця не пускала.

   Зустрiла матiр десь бiля криницi.
   Про дощ, про грiм, про курку, про бичка.
   Що добрий гетьман був iз Остряницi
   i що хазяїн добрий з Вишняка.
   Що час летить, а треба якось жити.
   Любов любов'ю, а життя важке.
   Що вже дiтей пора б i одружити.
   Насамкiнець промовила таке:

   - Якби ти добре в бога попросила,
   то мали б ми ще й радiсть на вiку:
   твоя пiшла б за гетьманського сина,
   а мiй хазяйську сватав би дочку.

   А мати - й слова. Тiльки почала
   чогось про мене дбати, як про хвору.
   Дивлюсь: i в церкву старiстю пiшла
   дорогою кружною через гору.

   Питаю: - Мамо, хто це вам допiк,
   що ви уже не ходите тудою?
   - Я,- каже,й стежку обмину в їх бiк
   i закроплю свяченою водою!

   - Чого ви, мамо, незлюбили Гриця?
   Яка вас думка все не полиша?
   - Не служать очi на таке дивиться,
   щоб так двоїлась хлопцевi душа!

   - Не вiрте, мамо! Гриць такий хороший.
   Вiн клявся, мамо, що навiки мiй.
   - Ой доню, доню, в їх до смутку грошей.
   То ж Вишняки, то ж Галя, зрозумiй.

   - Але то ж - Гриць. I я. То ж ми iз Грицем.
   Та вiн же в свiтi отакий один.
   Вiн, мамо, гордий. Вiн козак. Вiн лицар.
   I що для нього грошi, мамо? Дим.
   Хiба наш батько ласий був на грошi?
   Хоч таляр вiн у вузлик зав'язав?
   Хiба ж не ви були в Золотоношi
   єдине золото, яке вiн там узяв?

   - Ох, не рiвняй!. Роти в людей, як вершi.
   Ти кажеш - батько, а життя бiжить.
   Наш батько - з тих, що умирали першi.
   А Гриць Бобренко - з тих, що хочуть жить.

   А я чуток недочувала,
   втiшала матiр попервах.
   Але й сама вже вiдчувала:
   щось правди є в її словах.

   Кого дiждалась? Парубка чи воїна?
   Чому не йде? Здавалося в тi днi,-
   моя любов, прогiркла й перестояна
   вже скоро душу випалить менi...

   Я ж так боялась пiдлостi i бруду!
   Гули думки, сколошканi, як рiй
   Сама нiчого, якось перебуду.
   А що скажу я матерi старiй?

   А мати знала. Мати все вже знала.
   Снує чутки нещастя, як павук.
   Не дорiкала, не випоминала,
   а тiльки все їй падало iз рук.

   А раз сказала з розпачу гiркого:
   - Є ж лицарi у нашому краю!
   О боже мiй, на кого ж ти, на кого
   збагнiтувала молодiсть свою?!

   ...Менi немов полегшало вiдтодi.
   Зболiлася. Вiдмучилася. Годi.
   Спинити Гриця не зробила й спроби.
   Ходжу, хитаюсь, як пiсля хвороби.
   I хоч би злiсть яка чи ворожнеча,-
   нема нiчого. Пустка. Порожнеча.

   Усе жалiла я його чомусь.
   Або до Галi мислями звернусь:
   - А може, хтозна, може, так i треба
   Бо хто я, Галю, проти тебе?

   Ти Вишнякiвна. Рiд у вас гучний
   Таких родiв не густо у Полтавi.
   Твiй батько, Галю, чоловiк значний.
   У нього жiнка ходе в златоглавi.

   Вiн не якийсь. Вiн сам собi Вишняк.
   У нього скронi в срiбнiй папорошi.
   Буває так, що слава на дурняк,
   а в нього слава за великi грошi.

   Йому добро саме iде у двiр.
   I сад рясний, i нива хлiбодарна.
   Вiн не який визискувач чи звiр,
   вiн просто вмiє взяти запiвдáрма.

   Вiн посiдає греблi i поля,
   у Церкву ходить майже щосуботи
   Хто - за Богдана, хто - за короля.
   А вiн - за тих, которiї не проти.

   Як вiн умiє красно говорить!
   Якi у нього займища i луки!
   Вся Україна полум'ям горить,
   вiн i на цьому теж нагрiє руки.

   Де треба, вчасно притамує гнiв.
   Де треба, скаже правди половину.
   Щасливий дар. Мiй батько так не вмiв.
   Вiн знав одне - боротись до загину.

   А цей примружить плетиво повiк,
   все розмiркує, зважить, не погребує.
   Твiй батько, Галю, мудрий чоловiк.
   А може, хтозна, може, так i треба -
   у всiх оцих скорботах i печалях,
   у всiх оцих одвiчних колотнечах -
   i чураївськi голови на палях,
   i вишнякiвськi голови на плечах.

   Вишняк iшов угору все та вгору.
   Вишнячка йшла ушир усе та вшир.
   А Галя дбала в скриню та в комору.
   А бог на небi долю нам вершив.

   ...Вони жили далеко, за Розкатом.
   Од нас iти проз 3адихальний Яр.
   У них криниця пiд дашком лускатим
   i добра хата вiкнами в базар.

   Дощi наллють пiд хатою калюжу -
   стоять хороми при мiлкiй водi.
   А в тiй калюжi плавають проз ружi
   роменськi гуси, наче лебедi.

   А господиня пишна i огрядна.
   А Галя трусить килими та рядна.

   Одна статура в матерi i в доньки -
   обидвi круглi, наче карахоньки.

   Такi пухкi у Галi рученята,
   коса бiлява, куца i товста.
   Як реп'яшки, зеленi оченята
   i пишно закопиленi вуста.

   Глуха до пiснi, завжди щось спотворить.
   Все вишиває прошви подушóк.
   Ще як мовчить,- нiчого. Заговорить,-
   гостренькi зуби - чисто ховрашок.

   Ото як вийде, як заграє брiвками,
   очима стрельне i туди, й сюди,
   у чобiтках iз мiдними пiдкiвками,
   зелений верх, козловi переди.

   I сниться хлопцям - придане горою,
   комори, скринi, лантухи, вози!
   А понавколо свахи ходять роєм,
   а зверху Галя котить гарбузи...

   А може, я несправедлива до неї?
   А може, саме таку дружину треба козаковi,-
   до печi i до городу, до коней i до свиней,
   i до ради, i до поради, i вночi до любовi?
   Таку м'якеньку i теплу, як перестиглу грушу,
   щоб тiльки дивилася в очi i нi про що не питалась.
   Принiс чоловiк додому свою потовчену душу,
   а жiнка, як подорожник, до всiх виразок приклалась.
   Що в неї й хата не хата, а так - прикалабок раю.
   У неї - на двох глупóти, у нього - розум на дв