Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------






   КУЛIШ

   Гарячий день втопивсь в нiчнiй прозорiй млi.
    Ти довго Шекспiра перекладав сьогодня -
   I знав, що все це - в тьму,
   в майбутнє цiй землi.
   В неславу й забуття...
   А нiч - лунка безодня -
   Дзвенiла зорями... I сторiнки по однiй
   Ще мерехтять в очах. - I на нiчнiм теплi
   Ти полетiв у даль, туди, де вже свiтлiв
   Похмурий небосхил зорею передодня.

   А хутiр в сяєвi - казковi лаштунки,
   Мов дивний Чигирин,
   де сплять гетьманськi залi,
   Де ти вигадуєш, бадьорий i стрункий,
   Залiзний стиль нових унiверсалiв...

   Прокинувсь. I перо виводить ядом спраги:
   "Народе без чуття, без чести, без поваги".

   25.9.25



   НЕВИЧЕРПАЛЬНIСТЬ

   Тяжким хрестом лежать шляхи,
   Яснi в ночах, вони слiпi вдень:
   Рамено - з заходу на схiд,
   Рамено - з пiвночi на пiвдень.

   I так розп'ята - вiки,-
   Вогонь буття не загасила.
   Невичерпаний дух який!
   Яка непереможна сила!

   Гноблять, калiчать, труять рiд,
   Ворожать, напускають чари,-
   Здається, знищено вже й слiд,
   Лиш потурнаки й яничари.

   I ось - Стефаник i Кулiш,
   Ось - Коцюбинський, Леся - квiти
   Степiв страждальної землi,
   Народу самостiйнi дiти!

   А то пiдземно загуде
   Вулканом нацiй цiла раса,
   I даром божеським гряде
   Нам Прометеїв дух Тараса.



   ОДНА ПIСНЯ

   В кiнцi греблi
   Шумлять верби...

   Бува, почуєш пiсню i спахнеш
   Пекучим болем пiзньої любовi -

   I от - далечина Твоїх безмеж,
   Твоїх небес нестриманая повiнь:
   Пливе, пливе блакитна широчiнь,
   Росте, росте спiвучим колом обрiй;
   Вiд бiлих хмар лиш смарагдова тiнь
   Бiжить ланами, лиш вiтри недобрi
   Напружують свiй навiжений чвал...

   О, як забуть Тебе, єдину в свiтi!
   Твiй зiр менi яснiш за сонце свiтить,
   Твоя далека пiсня, як хорал.

   Моя весна. Моя, моя Земляї

   Яке ж залiзне серце муку стерпить:
   Оттут в недужих мрiях уявлять,
   Як "в кiнцi греблi шумлять верби".

   l5.VIIl.l928



   ПIД ЧУЖИМ НЕБОМ

   1

   Чужi: й земля, i небо тут, i люди,
   I мiсяця золотосрiбний рiг.
   Життя давно, як божевiльне, блудить
   По манiвцях заплутаних дорiг.

   Десь кревний край кона в останнiй муцi,
   Дикун над ним заносить ятаган,
   А вiн скажений бiль терпить, як Муцiй,
   I крапле кров росою з чорних ран.

   Чому ж я тут? Куди ж iще заблудить
   Безглузда путь i хто остереже?
   Чужа земля, чужi похмурi люди -
   Й саме життя, здається, вже чуже.

   2

   Не треба нi паризьких брукiв,
   Нi Праги вулиць прастарих:
   Все сняться матернiї руки,
   Стара солома рiдних стрiх.

   Все сниться гук весни i вiтер,
   Веселий вiтер свiтлих лiт.
   А тут - молюсь, убогий митар,
   Шукаю Твiй вогненний слiд...

   Hi! He знайтиi Нiхто не знає.
   Нiхто не чув Твоїх плачiв.
   Бiля всесвiтнього Сiнаю,
   Як завше - золото й мечi.

   3

   Десь сiре поле в чорних круках,
   Що пророкують: "Кари! Кар!"
   А я тут, на чужинних бруках,
   Чужий - несу чужий тягар.

   А я на полум'ї розлуки
   Назавше спалюю роки,
   I сниться степ Твiй, сняться луки
   I на узгiр'ях - вiтряки.

   Там свист херсонського просторуї
   Там вiтер з кришталевих хвиль!
   А тут: в вiкнi опустиш штору -
   I п'єш, самотнiй, смертний бiль.

   4

   Несу отут страшний свiй iспит
   I знаю, що життя мине.
   I мати, сидячи на призьбi,
   Вже не вичiкують мене.

   Давно Євгена поминає
   За упокiй старенький пiп,
   За весною весна минає
   Пiд запашне зiтхання лип.

   Все далi висиха Синюха,
   Й линя її весела синь,
   А вiтер заголосить глухо
   I пролiтає вдалечiнь.

   Сирiє стрiха пiд дощами,
   Вже хата стала нетривка,
   I мати слухають ночами
   Бронхiтне гавкання Бровка.

   1924

   5

   По яких ще дорогах шукати причинної долi?
   Перекотиполем блукати в яких степах?
   Вiтер грає, веселий, хвилюючись по роздоллю,
   Вiд зруйнованих мiст розвiває горiлий пах.

   Заховала перекупка-пам'ять всi сни глибоко,
   Тiльки будить горiлка на чорнiм шляху в корчмi,
   Нiби в морок душi, в її цвинтарно-мертвий спокiй
   Пiсля чарки отрути влiтає сонячний чмiль[1].

   I ось все забуваю, i все зникає в сутiннi.
   Зостає лише рiвний профiль i зоряний зiр,
   Та ще заграв глухих за плечима Твоїми тремтiння:
   Всi принади Твоєї страшної краси.

   1920

   [1] Чмiль - Джмiль (дiал.).



   ШЕВЧЕНКО

   Не поет - бо це ж до болю мало,
   Не трибун - бо це лиш рупор мас,
   I вже менш за все - "Кобзар
   Тарас"
   Вiн, ким зайнялось i запалало.
   Скорше - бунт буйних майбутнiх
   рас,
   Полум'я, на котрiм тьма розтала,
   Вибух кровi, що зарокотала
   Карою за довгу нiч образ.

   Лютий зiр прозрiлого раба,
   Гонта, що синiв свяченим рiже,
   У досвiтнiх загравах - степа
   З дужим хрустом випростали крижi.

   А ось поруч - усмiх, ласка, мати
   I садок вишневий коло хати.



   УРИВОК З ПОЕМИ

   Je suis un fils de cette race...
   E.Verhaeren

   Внук кремезного чумака,
   Сiчовика блiдий правправнук,
   Я закохавсь в гучних вiках,
   Я волю полюбив державну.

   I крiзь папери, крiзь перо,
   Крiзь днi буденнi - богоданно
   Рокоче запорозька кров
   Мiцних поплiчникiв Богдана -

   Тих отаманiв курiнних,
   Що пiд гармати революцiй
   Умiли кинуть п'яний смiх
   В скривавлене обличчя - муцi.

   Чия залiзна голова
   I з-пiд катiвської сокири
   Жбурляла в чернь такi слова,
   Що їй мороз iшов за шкiру.

   Хто в дикий вихор гопака
   Втiляв життя назустрiч степу,
   Й чия упевнена рука
   Змiцняла сивого Мазепу.

   Коли ж в батуринськiм огнi
   Держава рухнула, тодi-то
   Вони взяли свячений нiж,
   Залiзняка майбутнi дiти!

   Хай згинуло, хай загуло -
   Вони лишилися, як криця!
   I жадний примус, жадне зло
   Їх не примусило скоритьсяi

   Херсонськi прерiї - мов Сiч,
   А кобзарем - херсонський вiтер,
   I рiдним був одразу клич:
   - Вставайте! Кайдани порвiте!

   Бо ж там тече козацький Буг
   Й - не раз червоная - Синюха,
   А я там весен вербний пух
   I дух землi - з дитинства нюхав.

   Як не калiчила Москва,
   Не спокушав її розгон той -
   Та враз пiдвiвсь, i запалав,
   I з серця кров'ю крикнув Гонта.

   ...Даремно, вороже, радiй -
   Не паралiтик i не лiрник
   Народ мiй - в гураган подiй
   Жбурне тобою ще, невiрний!

   Ще засилатимеш, на жаль,
   До Києва послiв московських -
   I по паркету наших заль
   Ступати лаптю буде сковзько.

   5.6 1924



   БАТЬКIВЩИНI

   Як до Тебе протоптати тропи?
   В сивiй млi спостерегти мету?
   Чи ж пропалить синiй жар Європи
   Азiї проказу золоту?

   Ось мовчиш, незбагнена, незнана,
   Мов прозорий жовтень, нежива,-
   Що ж Тобi - прокляття чи осанна?
   Мертвi звуки, неживi слова.

   Рiвний простiр в язвах позолоти
   Залягає площиною пiль,
   Тiльки часом - Твiй єдиний готик -
   Повстають жертовники топiль,

   Перетявши безнадiйний позем,
   Вносячи мiрило у безкрай,
   Що завжди беззахисний на грози
   Сумно мрiє про майбутнiй рай.

   13.Х.1931



   БIОГРАФIЯ

   1_

   Завжди напружено, бо завжди -
   проти течiй.
   Завжди заслуханий: музика, самота.
   Так, без шляху, без батька,
   без предтечi.
   Так - навпростець - де спалює мета.
   _
   Все чути. Всiм палать. Єдиним
   болем бути,
   Тим криком, що горить в кривавiм
   стиску уст,
   I знать, що випало - загаснути
   забутим,
   I спомином кiнця - кiсток народних
   хруст.
   _
   2_

   Так вийшовши з глухого степу,
   З зiтхань страждальної землi,
   Вирiзьблюю нiмий життєпис
   На дикiм каменi столiть.

   Так конструюю нiчний образ
   На сiрiм цоколi часу,
   I мудрiсть протина, як кобра,
   Гадючим зоренням красу.

   I розраховує, й шепоче,
   I вимiряє кожен крок,
   Лиш електричне колють очi
   Крiзь все мереживо морок.

   Заплутуюсь густiш i гiрше
   Пiд дiамантовий гiпноз,
   I тiльки бачу - камнi, вiршi,
   I тiльки чую - гул погроз.

   I все боюсь: скiнчиться термiн,
   А я не скiнчу завдання
   I попливу один, без керми,
   У тьму вмираючого дня.

   3_

   Мушу випити келих до краю -
   Полиновий мед самоти,
   Так нещадно, так яро згораю,-
   Чи ж побачиш, почуєш ти?

   Недорiзаним звiрем - вiтер
   Проридає в страшний простор.
   (Там жито - надовго збите,
   Там чорним повiтрям - мор).

   А я мушу незморено-просто -
   Смолоскипом Тобi Однiй,
   Я - кривавих шляхiв апостол -
   В голубi невечiрнi днi.



   IСХОД
   _
   Не забути тих днiв нiколи:
   Залишали останнiй шмат.
   Гуркотiли й лякались кола
   Пiд утомлений грiм гармат.

   Налiтали зловiснi птахи,
   Доганяли сумний похiд,
   А потяг ридав: На Захiд...
   На Захiд... На Захiд...
   I услiд - реготався Схiд.

   Роззявляв закривавлену пащу.
   П'яний подих нудив, як смерть.
   Де ж знайти нам за Тебе кращу
   Серцем, повним Тобою вщерть?



   ЛИСТ

   Так. Без Тебе повiльна, нестямна загибель,
   Батькiвщино моя, Батькiвщина нiма!
   Навiть гiркiсть в черствому щоденному хлiбi
   Мстить, нагадуючи, що Тебе нема.

   А пустi, нескiнченнi, бездоннi ночi,
   А ворожi, навiки вже страченi днi,
   Коли марно палаєш, а ворог регоче,
   А доба ось гримить у залiзi й вогнi.

   I от знову дощi. Не дихнеш, не промовиш
   Крiзь завiсу просторiв у скудний мiй день
   Анi леготом пiль, анi квiтом любови,
   Анi шумом топiль, анi вiтром пiсень.

   Та у муках ночей, пiд нещадними днями,
   За безкрилим триванням цих згублених лiт
   Виростає ось мудрiсть, важка, наче камiнь,-
   Одинокий безрадiсний плiд.



   МАЙ 1935 РОКУ

   Ждали всi зеленого розмаю,

   Леготу плодючого тепла,

   Ти ж дихнув, смертельно-бiлий маю,

   I земля снiгами загула.

   Мерзне квiття дитячо невинне.

   Заклякають соки в деревах.

   Ярий гiн крижана смерть прилине,
   Все скує смертельно-бiлий жах.


   Заридає поминальним спiвом,

   Спеленає в похоронний снiг,

   I весна - земна пречиста дiва -

   Нежива у снiговiй трунi.


   Та крiзь хугу вдарить меч небесний
   I над срiбно-смертним сном весни
   Голос кари загримить - "воскресни!"
   Всiм немилосердям вишини.



   ОДА ДО ПРИЙДЕШНЬОГО

   Днi Твої скалiчено криваво,
   За туманом мерехтить мета...
   Так обридла пiдозрiла слава,
   Так гнобить нещадна самота.

   Вию псом на мертвiм полi бою,
   Стережу сей попiл i кiстки,-
   Знаю, Бог розсудить нас з Тобою:
   Сходять зерна, пружаться ростки.

   Пiд морозним вiтром - бiла тризна,
   Снiг слiпить, вирує рiвнина,-
   То встає озимина залiзна,
   Крiзь крижаний снiг - озимина.

   Бачу їх - високих i русявих,
   Зовсiм iнших, не таких, як ми,-
   Пристрасникiв висоти i слави,
   Ненависникiв тюрми i тьми.

   Ось їх стислi руки, яснi лиця,
   Голос невблаганний, як наказ,
   В гострiм зорi зимно-синя криця -
   Вiрний щит вiд болю i образ.

   Спадкоємцi бою, бурi дiти!
   Загримить ще раз така пора -
   Смiливо могили перейдiте,
   Коли треба - розтопчiть наш прах.

   Щоб без вшанувань, без академiй
   Кров жадала неминучих кар,
   Криця зустрiчала серця кремiнь,
   Викресала iскрами удар!

   Щоб тверезi зимно-синi очi
   Загорались, гострi i палкi,
   Лиш тодi, як обрiй зарокоче,
   Боєм зустрiчаючи полки.

   I коли доба метальним словом
   Збудить в серцi переможний ямб,
   Присуд Божий в даль Твою громово
   Ознаймить гарматний дифiрамб.

   11.1.1932



   ПАМ'ЯТI Т. ОСЬМАЧКИ

   Не хочу - нi! - цих похорон. Прости.
   Хай тiльки ворон тричi десь прокряче,
   Що вже похований ти, неповторний ти,
   Осьмаче-символе, як Вiй вiд мук незрячийi

   Нi, не ув'язнить глина чужини
   Твою труну, твiй попiл вогнепальний,
   Бо правнуки, що будуть знов сини,
   Перенесуть у тишу спочивальнi.

   Посадять дуб. I, щоб з землею злить,
   Чебрець розстелять килимом духмяним.
   Внизу Днiпро котитиме блакить,
   А в Києвi шумiтимуть каштани.

   9.1Х. 1962



   ПОЛЕ БОЮ

   1

   А поле бою все чека
   I мрiє крiзь туман i вiддаль.
   Господь не жалує вiка,
   Щоб ось, блукавши, як сновида,
   Шукать шляху, i важить час,
   I пить гiркi й безсоннi ночi,
   Й даремно пiдбирать ключа
   До лiтер тих сузiр пророчих.

   2

   А поле бою нам все те ж -
   I заповiтом, i докором -
   Ось розгортається без меж
   Узустрiч непоборним горам.

   Воно гукає по ночах,
   Воно здригається i стогне.
   Примари юрмляться. I жах
   Десь опiвночi лунко охне -
   Всiм простором, всiм тиском тиш,
   Всiм мовчанням слiпої ночi...
   О, поле бою, закричи ж,
   Розплющ давно засклеплi очi!

   Гантер, 6.VIII.1965



   СУЧАСНИКИ

   1

   Максимовi Рильському

   Ще молитесь, далекий брате,
   Серед Звенигородських пiль.
   Ще не стомились карбувати
   В коштовних ямбах вiчний бiль.

   Краси веселий кондотьєре,
   Несете хрест свiй там, ген-ген,
   Серед похмуро-рiдних прерiй;
   Ви - еллiн, схимник i Гоген!

   Навколо - хащi й печенiги,
   А в кельї - тишi нiжний спiв,
   Реторти, циркуль, колби, книги,
   I Ви - алхiмiк мудрих слiв.

   Сiчень. 1923
   По прочитаннi "Синьої далечiнi"

   2

   Павловi Тичинi

   На межi двох епох, староруського золота повен,
   Зазгучав сонценосно твiй сонячно-ярий оркестр -
   I пiд сурму архангела рушив воскреснувший човен,
   Й над мощами народу хитнувсь кам'яний його хрест.

   I на древнiм, на скитськiм[1], на кров'ю залитiм просторi
   Говорили могили, спiвали козацькi вiтри.
   I у лiтери тайн степовiї складалися зорi,
   Щоб пломiнним пророцтвом означить початок пори.

   Так зродився ти з хвиль злото-синiх космiчних вiбрацiй"
   Метеором огнистим ударив в днiпровськi степи
   I, здавалося,- врiс. I над плугом схилився до працi,
   I вже мрiяло серце про сонцем налитi снопи...

   Вили бурi iсторiї. Рвали й жбурляли вiдвiчне.
   О, ти знав, що тодi не сонети й октави, о нi! -
   Жорстко-ярим залiзом ти пiк одоробло пiвнiчне,
   Й клекотiла душа твоя в гнiвнiм, в смертельнiм огнi.

   Раптом... брязнуло враз! I ридально навiк розiрвалось...
   I бездонним проваллям дихнула порожня луна.
   ...вiд кларнета твого - пофарбована дудка зосталась.
   ...в скривавлений Жовтень- ясна обернулась Весна.

   I по синiх степах дикий вiтер повiяв примару,
   Щоб журить i жахать... Замогильний доноситься спiв.
   I вночi мертвий мiсяць освiтлить з-за сiрої хмари
   Божевiльну Офелiю - знов половецьких степiв.

   Листопад. 1924

   [1] Скитський - скiфський. Так писали за правописом 1929 року.



   ВАРЯЗЬКА БАЛАДА

   Необорима соняшна заглада -
   Вiки, вiки - одна блакитна мить!
   Куди ж подiла, степова Елладо,
   Варязьку сталь i вiзантiйську мiдь?

   Вiд синiх меж до сiверських україн
   Широчина нестримано росте,
   Мов на бандурi велетенськiй грає
   Спiвучим вiтром припонтiйський степ.

   Гарячий день розлив пекуче злото
   I сам втопивсь у соняшнiм меду,
   Й крiзь спокiй цей єдина ллється нота -
   Блаженних бджiл в вишневому саду.

   Лиш чорними очима хитрих вiкон
   Всмiхнуться молодицями хати -
   I знову степ пестить мої повiки,
   I знову скитськi баби i хрести.

   Лиш, як крiзь сон, майнуть крилатi вiї
   I нiч очей з-пiд п'явок гострих брiв -
   I знову - степ. Лишь де-не-де замрiє
   Архипелаг поснулих хуторiв.

   Дзвенить вода. Це вiн, це вiн синiє -
   Балада хвиль - Днiпро. I на горi
   Спить Київ - степова Олександрiя -
   Пiд злотом царгородських мозаїк.

   Там обертав в державну бронзу владно
   Це мудре злото кремезний варяг,
   I звiдтiля ж воно текло безвладно
   Пiд ноги орд - на кочiвничий шлях.

   Гримiли десь козацькiї литаври,
   Вiки несли не раз залiзний дар, -
   Вiн в холодку ж спочив у темнiй Лаврi,
   Вiд мудростi знесилений Владар.

   (А ти не довго гаялась в тривозi:
   Сарматських уст - отруйний, п'яний мед
   Ти вiддала татарину в знемозi,
   I чув твiй смiх Батиєвий намет).

   I далi, там, де берiг Кiммерiї
   Пiднiс коринфськi обриси колон,
   Де Херсонес замрiяно бiлiє
   I снить солодкий, вiчний, синiй сон,

   Де кам'янистi межi скитських прерiй
   Врiзаються в козацький буйний Понт
   Причалом генуеських кондотьєрiв,
   Кiнцем твоїх бурхливих перепон...

   Отак лежиш - замрiяно-безсила,
   А сходить нiч - i вiдьмою вночi
   Ти розгортаєш кажановi крила...
   I, поки по гаях кричать сичi,

   По болотах скрегочуть млоснi жаби,
   Шепоче тьма i стогне в снах Днiпро -
   Летиш, страшна й розхристана, на шабаш -

   Своїх дiтей байстрючу пити кров...

   ...А з Чигрина й з Батурина в туманi
   (Козацьке сонце тiльки виплива)
   Два гетьмани виходять мертвi й п'янi,
   I кожен довго плаче i спiва.

   Один зiтха - єдиним зойком: "Тимiш", -
   I проклина Виговського всю нiч,
   А другий - той, що огряднiш
   i стриманiш, -
   На пiвнiч кида блискавками вiч.

   I чуть: "Чекай, бо ж - жодного респонсу,
   Ти, Орлику, - гаряча голова!"
   ...........................

   ...Коли ж, коли ж знайдеш державну
   бронзу,

   Проклятий край, Елладо степова?!.

   26 - 28 6 25



   ВОЯКАМ

   Так хутко згасло сяйво слави,
   Так коротко тривала мста.
   Лягли знесиленi лiта

   На роки, на десятилiття,
   На всю добу. I сивий згар
   Того нещасного полiття
   На наших чолах - знаком кар.

   Куди б не йшли, де б не спинились,
   Порожнє поле у очах,
   Щоб серце судорожнiш билось
   По непереспаних ночах,

   Щоб серце свiй передчувало
   Останнiй скорч. А мертвий зiр
   Все бачитиме: даль, навалу
   I нерозкаяний простiр.

   7.Х. 1959



   * * *

   Безкровна Муза - нежива,
   А я несу їй в бiднiй жертвi
   Мої скалiченi слова -
   I скривавленi, i мертвi.

   Не оживить, не запалить,
   Не випростать зiгнутi крижi.
   Ось кожна думка, кожна мить
   Сталевим лезом горло рiже.

   Гей, поки б'ється в хвилях злив
   Доби сiєї лютий вiтер,
   Так треба грому дужих слiв,
   Що загули б в литаврах лiтерi

   Гей, де ж той гiмн з iржавих сурм?
   Де марш непереможних крокiв?
   Де апокалiпс тих пророкiв,
   Що поведуть в останнiй штурм?



   * * *

   Високий ранок. Камiнь ненагрiтий,
   Сочистий кущ i поруч - синя тiнь.
   Вузьке вiд спеки рiчкове корито.
   Уламки скель. Акварелева рiнь.

   Прокинься лиш. Хiба ж це не знайоме?
   Не Сугоклей? Не висохлий Iнгул?
   Цi майже зовсiм гранiтовi зломи
   I здовж долини вiтру рiвний гул...

   Перечекай. Це ще не чорна осiнь:
   Це - золота, як згадка про весну,
   Це здогад той, що не доснився й досi,
   Що все трива в анабiозi сну.

   1962

   ==============================================================





   КАРМАЛЮК

   I

   Уляна вчора правду говорила:
   - Ходить не час, оберiгайся ти. -
   А як її назвати: люба? мила?
   Чи ще б слова таємнiшi знайти?

   Хiба тим косам вiдшукаєш слово?
   Ясним очам, цiлованим колись?
   Шуми, любовi молода дiброво,
   Уляно, чуєш? Де ти? Озовись!

   Вiн варить кашу сам усiй артiлi,
   Всипає солi, пробує на смак.
   Турбота зайва? Iч, якби не так,
   Не опечи язик на цьому дiлi.

   Iще крутiш заварить кашу пану.
   Го-го, синки, гарячий стане день...
   А тi, що iз Вiвсянникiв, з Майдану,
   Учора хату кинувши лишень,

   Злюбили лiс i силу самопалу,
   Пороховий димок iз гущавин,
   Пiдходячи до ватрища помалу,
   Сiдають в коло, рiвнi, як один.

   Палають огнищ язики багрянi.
   Обкуренi скипають казани.
   Устим людей покликує: - Сини,
   Виходить так, ми люди не останнi!

   Ми тут зiйшлися, месники бiдноти,
   Окривдженi панами крiпаки,
   Iз Бiлорусi, вiд Двiни-рiки,
   Iз-пiд Москви й Днiпра, - однi турботи

   Звели нас тут, на помсту i вiдплату,
   Тож поклянiмось, ми в борнi - брати,
   До свiтлих днiв будем разом iти,
   I горе кровопивцю! Горе кату!

   А люди в дружбi - то моя родина,
   В сiм'ї народи встануть по менi.
   I крiпаки вiдчули: добра днина
   Їх кличе в даль у вiщому огнi.

   Спливає мiсяць, сяє злотом щирим.
   Шепоче пiсня про новi лiта,
   Що красне сонце свiтить за Сибiром,
   А на Вкраїну сокiл залiта.

   Грудьми шугне i до вiкна постука,
   Спочине трохи, знову за своє...
   А люди кажуть: - Певно, Кармалюка
   Голотi рiднiй звiстку подає.

   Устим смiється: - Та який я сокiл?
   Теж вигадають! Просто горобець!
   - Ой, не кажи, Устиме, - i спiвець
   Iще дзвiнкiш затягує наокiл.

   - Тихiше, хлопцi, досить того спiву.
   Ви чуєте? Не чуєте? Гуде!
   - Iсправник їде?
   - Звiдки йому?
   - Де?
   Духмяну тишу збивши полохливу,

   Мерщiй в залогу. Щасна є прикмета -
   Якась пташина свиснула до них.
   Поскрипує на вибоях карета,
   Сопе пiд гору пара вороних!

   - Куди то, стiй! Не поспiшай навтечки.
   Направо, хлопцi, дiло є - роби! -
   Устим хватає коней за вуздечки,
   А тi хропуть, зметнувшись на диби.

   Корiнник рже i копитами грюка,
   Три гайдуки з дозiрними - вповал.
   - Щастить же!
   - Що?
   - Впiймалась риба-щука,
   Та не iсправник, братцi, - генерал!

   Вiн зблiд, як мрець, спiтнiли сивi скронi,
   Дорiднi губи тiпаються, дрож...
   - Iз гамана зсипай сюди червонi,
   Та не тремти, не займемо, чого ж!

   О, вiн вiддасть, щоб тiльки жить, чого там.
   Мiдяну скриньку тягнуть гайдуки.
   Тече, дзвенить струмок гарячий злота,
   Як серед ночi грають свiтляки.

   Давно карета зникла у долинi,
   З ромашок збивши полум'я роси.
   - Це, не забудь, Iвану Кожуринi, -
   Дiтей у нього п'ятеро, - даси.

   Це Валовню, а це Перепелицi,
   Хоч хлiба з пуд зажиє дiдуган. -
   I круглячки дзвiнкi, золотолицi
   Повзуть в крiпацький витертий гаман.

   - Оце вдовi, їй, мабуть, не до того,
   Що Кармалюк бере на душу грiх,
   Собi лишаймо, хлопцi, золотого,
   На завтра хлiба купимо на всiх.

   Чекайте, люди, виб'ємося трошки... -
   Устим за пень сiдає, мов за стiл,
   До кулешу, дає дозорним ложки,
   Черству хлiбину крає наопiл.

   II _

   Горно роздули, вугiль пiдсушили,
   Вже не звикать Микитi до робiт.
   У працi з майстром висушили жили,
   Тепер покурять, витруть чорний пiт.

   Про се, про те спокiйно йде балачка,
   На всi подiї є свої слова.
   А нiч липнева зводиться вiд сплячки,
   Сумна травичка тихо ожива.

   I попливли бiлястих туч навали
   Над росяним тужавим колоском.
   Огненнi птицi неба край клювали,
   Вiщуючи свiтання за лiском.

   В тарелi срiбнi жайворон ударив,
   Розсипався в зеленi береги.
   Вiйнуло сном, казанням давнiх марев.
   - Докiнчуймо, Микито, ланцюги,

   Свiта либонь лише чотири кiльця
   Лишилось, дуй та вугiлля пiдсип! -
   Свистить грудей старечих дужий хлип,
   Нагадує про старiсть, брiв окрильця
   Звисають втомно, вже той день коли б.

   Ланцюг аж приска звивами густими,
   Горно палає, в кузнi пада гук.
   Це все тобi зготовано, Устиме,
   Для нiг твоїх зготовано, для рук.

   III _

   Ввели його, страшного i тепер
   Огнем очей, посмiшкою лункою,
   Шiсть вартових, горбатий офiцер
   Поодаль став, наказ подав рукою.

   Горбатому не спалося вночi,
   Дорога снилась в далечi похмура,
   Стара казарма, темна, мов конура,
   А потiм враз забрязкали ключi

   Вiд карцера чи одиночок, хто зна,
   Схопивсь як стiй, в душi пекла жага.
   Здалося, нiч заходить передгрозна,
   До горла мiсяць руки простяга.

   А солов'ї ридають серед саду,
   А свiт горить. Такi ще є дива!
   Вiн затаїв i пострах i досаду,
   Мовчазний буде нiч, i день, i два,

   Але покаже клятим бузувiрам,
   Отим, що день стрiчають з-поза грат,
   Що вiн на слово їхнє не повiрив
   I що йому сам чорт тепер не брат!

   IV _

   Засапавсь мiх в червоному багаттi,
   Одгупав молот, дзенькаючи, стих.
   Ввiйшов Устим в чумарцi рудуватiй,
   В потертiй шапцi, в чоботях простих.

   У лiсi жив i ночував на кручi,
   Рушниця з ним панам носила ляк,
   А продирався крiзь терни колючi,
   То покалiчив руки як-не-як.

   Щоку роздер десь об сучок дубовий.
   Але к чому тепер ота краса?
   Ставний, широкоплечий, чорнобровий,
   Та в синiх очах полум'я згаса.

   - Здоровi будьте, ковалi хорошi! -
   Хотiв гукнуть, як тому кiлька днiв,
   Коли пiд чорним дубом гомонiв,
   На всю голоту подiливши грошi.

   Та не гукнув, багнетiв сталь вiдлита
   Сягнула вбiк, - прямуй i не зверни!
   А слабодухий чоловiк Микита
   Уже ладнав на ноги кайдани.

   V _

   Устим стояв, ввижалася дорога
   По першому грудневому снiжку,
   Далеко геть, подальше вiд острога,
   В морозну путь, нiтрохи не важку.

   Хай свище заметь, без тепла i хлiба,
   Як бажаний i довгожданий гiсть,
   Вiн до людей було вночi придиба,
   Зiгрiється i кашi попоїсть,

   Пограється любенько з дiтлахами,
   Бо в нього теж в домiвцi два малих.
   Але якими добрими шляхами
   Пробратися йому тепер до них?

   Крiзь сон ночей, i мжичку, i порошу
   Шукав людей од мандрiв одпочить.
   Задихав мiх.
   - Ну, що, Устиме, прошу,
   Давай-но руку! - I в єдину мить

   Кiльцем затис. Уста скривив од жалю
   Чи вiд злоби - солдатам все одно.
   - Давненько ми не бачились, ковалю, -
   Сказав Устим, - не бачились давно.

   Чи, може, той рiк, в клунi, серед току
   Ти пив горiлку, плакався менi,
   А вже сьогоднi стрiв, їй-бо, нiвроку,
   Розпеченим залiзом у вогнi.

   Це хлiб за хлiб, виходить, молодчина,
   Шукай такого з свiчкою в юрбi.
   Вiзьми оцю у мене й сiрячину,
   За труд гiркий подякую тобi.

   Знiмає з плiч i кидає додолу
   Свитину чорну, пояс вишивний
   I простягає руку теплу й голу
   I надягає кiльця й каже: - Бий,

   Тобi-то що? За мiдяки притертi
   Ти, може, й душу закуєш в обруч? -
   Але коваль пiдводить очi впертi
   I просить об однiм: - Не муч, не муч!

   I б'є з такою люттю залiзяку,
   Що сиплють iскри й гаснуть вiддаля,
   Що офiцер аж ушi затуля
   I тупає ногами з переляку.

   VI _

   Але Устим смiється з тої злостi:
   Коли пiшов служити, то служи,
   Як кажуть люди, боже поможи,
   А ми в цiй кузнi мимоволi гостi.

   Менi однаково в людському горi
   Боротися, шукаючи зорю.
   Якщо мене сваволя не поборе,
   То я її, будь проклят, поборю!

   Що загадав, те буду вiк лелiти,
   Вночi не сплю, думкам нема кiнця,
   А серцю важко: дiти мої, дiти,
   Старим вернусь, пiзнаєте отця?

   Вiн так подумав i зрадiв, що сила
   Цвiте в очах, в руцi карбує слiд.
   Бiляста туча небо полонила,
   I в нiй котився сонця стиглий плiд.

   В тарiлi срiбнi жайворон ударив,
   I розiгнувся стомлений Устим,
   Поважним рухом, легким i простим,
   Загрiб з багаття золотого жару.

   - Закуримо, солдатики? - По словi,
   На мить заворушились вартовi,
   I дивно стало, що вони, живi,
   До полудня стояли, як дубовi.

   У них також ростуть в неволi дiти,
   А цей, Устим - їм щастя здобува,
   Щоб мали волю i свої права,
   То як солдату все не розумiти!

   Старий солдат вже й пучку наготовив,
   Шепнув губами, щось хотiв казать,
   Але горбань рвонувся: - Ать, два, ать! -
   Пiдняв кулак, тонкi насупив брови.

   Тодi й Устим розгнiвавсь: - Що ж вони?
   Нiмотне бидло? Парiї докучнi? -
   I так рвонув, що брязнули наручнi
   I трiснули закутi кайдани.

   I розкотились сизуватi кiльця:
   - Доволi мук! Доволi з мене мук! -
   Який вiн в бiса тихий пiдневiльця,
   Вiн є Устим, славетний Кармалюк!

   VII _

   Отак i жив у кам'янiм полонi.
   Свiтанок. Пiвдень. Вартових сюрчок.
   В тюремному подвiр'ї на ослонi
   Поклали рiзок солених пучок.

   За кайдани розбитi й непокору,
   За глум, що стерпiв офiцерський чин,
   Устима провели посеред двору,
   I вже вiдомо, iз яких причин

   Ворiтницю замкнули на засови,
   На три замки, i десять вартових
   Завмерли у дверях не випадково.
   А вже Устим, проходячи повз них,

   В зловiсну тишу вдарилась луна,
   На люту кару клалися прикмети,? -
   Гукнув: - Здорово, братцi, як живете
   Устиму, справдi, це не первина,

   Вiн зняв бушлат, повiльно здяв сорочку,
   Бiлизну чисту бережно скотив,
   А десь у серцi, в приспанiм куточку,
   Тремтiв од пiснi давньої мотив.

   Коли ж рiзок не стало на ослонi,
   Кривавi смуги зрiзали плече,
   Вiн голову поклав собi в долонi
   I заспiвав призивно-гаряче,

   Що за Сибiром буйний вiтер вiє,
   I пада сонце пташкою до рук,
   Але ви, хлопцi, не губiть надiї,
   За вас подума добре Кармалюк.

   Зовуть його пани розбiйним татем,
   А мiж людей то слава не лиха,
   Заллє за шкуру сала пребагатим,
   I бог вiдпустить душу вiд грiха.

   Iсправники, асесори в турботi,
   Не знають, де початому межа,
   Бо вiн дарує грошi всi голотi,
   А як панам - то кулю та ножа!

   VIII _

   Другого дня в рожевiм надвечiрку
   Краплистий дощ отави окропив,
   Прим'яв злегенька вистиглу матiрку
   I райдугою став серед степiв.

   Землi паркiй, мов сизуватiй птицi,
   На крила впала райдужна краплинь.
   Хлоп'ячий гамiр, вiтру тепла линь,
   Багряний цвiт вечiрньої зiрницi,

   I голубiв голiвки одинокi
   Пiд житньою застрiхою двора -
   Це все влилося казкою у спокiй:
   - Яка пора, - Устим сказав, - пора...

   В таку годину в полi серед лану
   Покосiв жовтих пломенiє слiд. -
   I враз схопивсь: - Ото чи не Уляну
   Спиняє вартовий бiля ворiт?

   Вiдчув, як сон: жара пече долонi,
   Бентежних дум пiдносяться рої,
   Але вже близько кiсники червонi
   I бiлозуба посмiшка її.

   Це тижнiв п'ять не бачилися в лiтi,
   Та вiн її одразу пiзнає:
   Тi ж карi очi, ласкою налитi,
   Рудi сап'янцi... - Серце ти моє,

   Далеко йшла? - Бере її хустину:
   - Давай зiтру з обличчя пилюгу. -
   I пригорта. - Пусти мене, Устиме, -
   Сама шукає руку дорогу.

   I заглядає глибоко у вiчi:
   - Устимоньку! (не бачить наглядач?)
   Я вже либонь приходила аж двiчi,
   Та не пустили, а тепер, як бач.

   I хусточку розв'язує барвисту
   (Хустина, вечiр, тихi явори...)
   - Оце тобi принесла попоїсти,
   Це калачi, це яблука, - бери.

   А схуд за лiто! Певне, серед ночi
   Не спиш чи, може, їсти не дають?
   Казали батько: "I чого вiн хоче?
   Нащо ховає в серцi дику лють?

   Є жiнка й дiти i шматина поля,
   Своя хатина, невеличкий двiр.
   А то ж одне: тюрма, нагай, неволя,
   Гляди, i знову запечуть в Сибiр!"

   Ой, горе, горе! Що робити буду?
   Тобi я, десь, нi мати, нi жона.
   Помiж людей наслухалась огуди,
   Забуть хотiла б, - образ вирина

   I кличе й манить, як на щедрi-свята...
   Вона в розрадi пада до плеча.
   - Уляно, сядь, - пiдстелює бушлата, -
   Уляно, - каже, й слiв невистача.

   Не впали побратими поодинцi,
   Огонь вiд ватрищ ще не догорiв.
   Вона прийшла у голубiй хустинцi,
   Сторожко й мило глянула з-пiд брiв.

   В тяжку годину знав вiн, що подiє,
   Зорi палкої пломiнь не зачах.
   Вона прийшла, як знайдена надiя,
   В красi дiвочiй, з огником в очах.

   I в темну нiч, в осiнню непогоду,
   Пiд сiрий дощ чи бурi лютий вий,
   Вiн пив iз уст юнку, гарячу вроду,
   Як спраглий п'є струмочок лiсовий.

   Вiдчув тепер, що лiто повертає,
   Високий сонях на дощi замок,
   I райдуги роздолля неокрає
   Крильми черкає сивий голубок.

   Гаряча кров ударила у скронi,
   Рум'янцями спахнула на лицi,
   I вiн стиска малi її долонi,
   Мов двоє крилець, у своїй руцi.

   Уляна знову горнеться до нього,
   Пiдводить очi милi та сумнi:
   - Чи не забув, Устим, панка рудого,
   Що завжди верхи їздив на конi?

   Змовкає, жде, зашарiвшись обличчям:
   - Вiн сватає мене... Така напасть!
   Вже мiсяць їздять вдвох iз лiсовничим,
   А батько згоден, мабуть що вiддасть,

   Бо вже й по чарцi добре випивали.
   Були при хатi двiчi старости...
   Устиме, любий, ти мене прости,
   А як про це сказати, - я не знала.

   Коли б у тебе не дружина й дiти,
   Пiшли б удвох на каторгу в Сибiр,
   А так, скажи, ну що менi робити?
   Кругом неласка, смiх та поговiр...

   Устим завмер... - Тебе? За нього? Замiж?
   Чогось тобi на жарти повелось! -
   Але вiдчув - не виказать словами
   Того, що в серцi в неї запеклось.

   Вiн затремтiв. - А.як же я, Уляно? -
   I в перший раз вiдчув, немов жало
   Ввiйшло йому у груди полум'яне,
   Убивши все, що квiтло i жило.

   IX _

   Ах, осiнь, осiнь! Всiм дано сивiти,
   Як мовлять мудрi: взнать добро i зло.
   Однi на схилi лiт живуть, як дiти,
   Другим же розум скрашує чоло.

   Несiм серця, немов скарби гарячi,
   Хай грiм походiв душу виповня.
   Хто лiньки жив, - оглянеться й заплаче,
   Що згасне день, а вiн не бачив дня.

   Минуло лiто: осiнь гне лiщину,
   Густих зiрок вивiшує разки,
   А завiтавши в сад на даровщину,
   Зливає мед в полив'янi миски.

   Зерна рясного висипле iз кружки,
   Годує зрання зграю голубiв,
   На весiлля загляне, наче дружка,
   В зеленiй плахтi, в золотi дубiв.

   Ах, осiнь, осiнь, юнь багряносльоза,
   Виходь сестрою в голубi поля,
   Де в кайданах, прикутого до воза,
   Ведуть в Сибiр Устима Кармаля!

   Йому нiяк не випадає вмерти,
   З весни на осiнь, з року в iнший рiк.
   З Сибiру бiг вiн тричi, i вчетверте
   Дали конвойних двадцять чоловiк.

   Iдуть вони попереду й позаду,
   Блищать кокард срiблястi кружала,
   А до патронiв видано пораду,
   Яка в душi iз острахом жила:

   Що їсти їм по двiчi десь на днину
   Кандьор пiсний i житнi сухарi,
   Але страшну у кайданах людину
   В надзор.i мати обi всiй порi.

   Якщо ж у в'язня буде нiч тривожна,
   Гляди, задума зникнути тайком,
   То не жалiй, солдатики, - все можна:
   Стрiляти в груди, вдарити штиком.

   Хоробрим буде складено подяку,
   За вiрну кулю, пiслану вночi.
   Пливуть хмарин веселi, синi маки.
   Iдуть конвойних сiрi два ключi.

   Але солдати з ним, немов iз братом,
   Бо вiн за них стояв, як вiрний друг,
   Проти помiщикiв i злих наруг,
   Товстих, жорстоких хуторян проклятих!

   Х_

   I виходжали люди з хат i поля,
   I в надвечiр'ї плинув дальнiй гук:
   - Дивiться добре, вмерла наша доля!
   Дивiться, - кажуть, - онде Кармалюк.

   Вiн засмаглiв од вiтру й непогоди;
   Обличчям схуд з тортур i лихомань,
   Ген за селом спинялися пiдводи,
   Iржали конi в свiтанкову рань.

   Кандьор сьорбали зморенi солдати,
   А матерi, що сходились зусiль,
   Мерщiй, мерщiй верталися до хати,
   На рушнику виносили хлiб-сiль.

   I на конвойних не зирнувши оком,
   А проказавши слово на привiт,
   Iшли до крайньої зi всiх пiдвiд,
   Де вiн сидiв у роздумi глибокiм.

   Якi чуття iз мрiй напiвзабутих
   Плачем вставали в синiй далi гiн,
   Коли земний вiддаючи поклiн,
   Вони торкались рук його закутих!

   I зустрiчi невиплакане горе,
   I прощавань хвилина, як нiма,
   В очах лишалось огником суворим,
   Якому й слiв i назвиська нема.

   XI _

   Вiн кида слово навiть материнцi,
   Нехай по нiм шепочеться трава.
   Обоз повiльно йде пiд Головчинцi,
   I завмирає серце й ожива.

   Немало тут походжено до лiсу,
   Де висне стиглий, точений горiх,
   Де рiс Устим у курявi дорiг,
   Дощiв осiннiх люблячи завiсу,

   Струмкiв весняних буйне коливання,
   Чи бiлi хутра сивої зими,
   Коли, здавалось, лебедi крильми
   Вiщують схiд морозного свiтання.

   Вiн пас овець улiтку на толоцi,
   Опiвднi гнав на стiйло до води,
   Торбинка з хлiбом висiла при боцi,
   Сопiлка вигравала в три лади...

   Стрiчав вечiр'я зоряну заграву,
   З дiтьми гуляв на полi в "деркача",
   Аж доки на конюшнi за потраву
   Не скров'янили хлопцевi плеча.

   Тодi узнав, що колоситься нива
   I прийме хлiб не батькiвський засiк,
   Пiп материнська доля нещаслива
   Йому судилась на недовгий вiк.

   Гiрке дитинство! Може, як синиця,
   Ти оддзвенiло в бiлому саду?
   Я б знов припав до рiк твоїх напиться,
   Але стежок-дорiжок не знайду.

   Скриплять вози, немов чумацькi мажi,
   Та не до Криму шлях лежить - в Сибiр.
   Устим пильнує: видно перший двiр,
   Димар на хатi, з диму, певне, й сажi

   Увесь вчорнiлий. Тут живе вдовиця.
   Глуха бабуся лiт за шiстдесят,
   Сiренькi верби вибiгли пiдряд
   На каторжанський похiд подивиться.

   Вiн бачить iншу згорблену хатину,
   Де пада голуб камнем до двора,
   Де гомонить шумлива дiтвора,
   Столiтнiй дiд схилився бiля тину.

   Чиє воно, веселе, чорноброве?
   А той пустун, що скаче з далини?
   Устим рвонувся вартовим на диво:
   - Остапе мiй, Iвасю мiй, сини!

   Вiн руки звiв, мов крила до польоту,
   Застиг на мить: - Сини мої, сини... -
   А сонце впало враз на кайдани,
   Їх чорний блиск прибравши в позолоту.

   Пiзнали дiти посмiшку знайому,
   Вiдчули ласку батькiвських долонь:
   - Куди ходив так довго, божборонь,
   Чого стоїш, мерщiй ходiм додому!

   Тягли його за руки, як старого,
   Повiдавши про спiрки та жалi.
   - Нiчого, дiтки, я прийду, нiчого.
   Ти бач, як виросли мої малi.

   Оце принiс гостинця вiд лисицi,
   Ходив, як видно, по землi не зря. -
   Вiн нiяково кашля, з рукавицi
   Подаючи шкуринку сухаря.

   Остапчик змерз, аж хлипає - не дише.
   - Бiжи, дитино, грiйсь бiля вогню,
   У хатi ж тепло? Я зайду пiзнiше,
   Лишень iз дядею погомоню,

   Це в вас обох нi сiрячини, бачу,
   Нi чобiток, нi шапки, як на смiх. -
   Вiн знов кладе легку долонь гарячу
   На кучерi малих синiв своїх.

   - А мати де?
   - Пiшли iзрання вчора,
   Казали дiд, не прийде до зими,
   Дiвчат, жiнок позбирано до двору
   На панську свайбу ткати килими.

   Бере панич лiсничиху Уляну,
   А люди кажуть: не вживе за ним. -
   Iвась на руки батькiвськi поглянув
   I скрикнув дико з плачем голосним.

   Бо конi рушили, i скутi руки
   Напружились, до воза потяглись.
   - О, горенько, о люта моя муко!
   - Вернись, татуню, любий наш, вернись!

   В останню мить Устам здаля побачив,
   Крiзь грiм копит, дзвiночкiв ручаї, -
   Столiтнiй дiд за возом бiг неначе,
   А потiм впав грудьми до колiї.

   - То ж батько мiй! - Та конi мчали мимо,
   Зболiлому недолею й часом,
   Куди йому угнать за вороними,
   Вгодованими сiном та вiвсом?

   XII _

   Коваль Микита пив чотири тижнi,
   Це для солдат була не новина.
   Коли б у нього рiднi, а чи ближнi,
   Можливо б вiдвернули вiд вина.

   Десь на селi жила собi небога,
   Старий її не вийде зустрiчать.
   Колись дарунок принесла к острогу -
   Лляну сорочку, вишиту на гладь.

   Погостювала два днi в комiрчинi,
   Пiшла додому, залишила бiль.
   Заносить осiнь оклики качинi,
   Заграви теплi потемнiлих пiль

   I ще якусь не викриту по слову
   Тривогу мандрiв i глухих дорiг.
   Вiн постарiв, хоч серце раде б знову
   Почать весни веселий кругобiг.

   Але запив не з того, iнше горе
   Ввiйшло, як гiсть, не прошений нiким.
   Либонь сьогоднi, вчора, позавчора
   З ним розмовляв закований Устим?

   - Чарки менi оцi осточортiли,
   Хто бавиться наперстям, - то питець?
   Жагу на краплi мiряти не дiло,
   Подай коряк, а лiпше - поставець.

   Лойова свiчка вогником iскриться,
   Пече у грудях дивна гiркота.
   Цимбали б'ють, жалiблива скрипиця
   Дзвенить плачем, як бiдна сирота.

   - Цимбали б'ють? Нi - молот вибиває,
   А то он - жар виблискує з горна.
   Не смiйсь, Устиме, сил моїх немає,
   Я закивав тебе, -моя вина!

   - Чою кричить горбата лиховида,
   Вiн офiiцер? Ха-ха! Вiн офiцер?
   Устиме, стiй! -
   Коваль поблiд iз виду,
   Сльозу солону кулаком розтер.

   - Вернись назад, ну що тобi, я прошу,
   Хiба що много пройдено дорiг?
   Ти глузував: "Життя ковальське - грошi".
   Не говорив? Я знаю, думать мiг.

   Я розкую кайдан гарячим лезом,
   До нiг побитих каменем впаду! -
   I вiн кричить, сумний i нетверезий,
   Пiдвiвши голову свою сiду:

   - Чого ж мовчиш, Устиме? Мо' солдати
   Тобi за друзiв стали на шляху?
   Ха-ха! Смiєшся? Бач, не хочеш знати
   Мою печаль, зловiсну та глуху. -

   Вiн грюка в стiл, i хлюпає сивуха,
   I трiска стiл вiд сили кулака.
   Не знає п'яний: сива завiрюха
   Бреде в Сибiр слiдом Кармалюка.

   Вона iз ним не щиро подружила,
   Щоб завести до чорної бiди,
   Цiлунком мертвим схолодила жили,
   Снiгами важко впала на слiди.

   XIII _

   Цiлiську нiч дзвiниця калатала:
   Вiдлитi дзвони жалiбно гули.
   Огню лункого яросна потала
   Котила в далеч золотi вали.

   Горiв острог, трiщала катiвниця,
   Дуби зiв'яли, наче сивий мох,
   Води не стало в десяти криницях,
   Було б ще двадцять - мало двадцятьох.

   А як сипнуло iскрами ув очi,
   Запломенiла хмура цитадель,
   Здалось на мить: пливе у безвiсть ночi
   Пiд парусом високий корабель.

   Спливала диму згарного завiса.
   На роздорiжжi завивали пси.
   - Нехай горить i дотлiва до бiса,
   Не прогнiвись єси на небеси.

   Дiди хрестились, зиркаючи мимо,
   їх порiднила доля нелячка:
   - Роздмухати б огнище з вуглячка!
   Гай-гай, минулося, нема Устима.

   Упала кузня, полум'ям пiдбита,
   Котили в далеч золотi вали.
   В огнi стлiвала шапка, постоли,
   Старий сiряк, що не зносив Микита.

   Зведуть катiвню люди неохочi,
   Всi збитки лиха вичислить казна.
   Куди ж подiвсь коваль посеред ночi, -
   Того нiхто не скаже, бо не зна.

   XIV _

   Спочинь же, серце, втомлене немало,
   Сильнiш забийся, зроджене стократ:
   З дiтьми Кармалюковими ридало,
   З Устимом билось на єдиний лад,

   З красунею Уляною щоранку
   Тремтiло в смутку. Де тепер вона?
   Другого лiта пан знайшов коханку.
   Сказати б, новина? - Не новина.

   Рудий паничик грав на добру карту,
   Було б вино, коханки та хорти, -
   Ласуй, любися, пий глибоку кварту,
   А там усе лети пiд три чорти!

   Улянi днi пливуть, немов безкрає,
   Далеке марево, - одна, сама...
   Жовтiє лiто, друге одлiтає,
   А вiд Устима звiстки все нема.

   Вона змарнiла, мовчазною стала.
   Якось навiдавсь батько до двора,
   Ввiйшов поважно, видобув кресало,
   Про се, про те спитав: - А зi вчора

   На ярмарцi почуто помiж людом -
   Устима вбито, iз Сибiру бiг.
   Прости нас, боже, праху не осудим. -
   Перехрестивсь, поклав поклiн до нiг.

   Уляна впала посеред покою,
   Три довгих ночi билася в огнi,
   Три довгих ночi i чотири днi
   Шептала щось, ослаблою рукою

   Когось манила. Догоряли свiчi,
   Спiвали пiвнi в розсвiтання час.
   Iз лiжка встала, вибiгла нараз,
   Гукали раз її, гукали двiчi,

   Не вiдiзвалась в що страшну хвилину.
   Другого дня в полудень на ставу
   Рибалки щук ловили в ятерину,
   А витягли Уляну неживу.

   XV _

   I третє лiто червенем синiло,
   Цвiло дощами на земнiй путi,
   Пшеницю в копи склало, а по дiлу
   Вiдлинуло за межi золотi.

   Лягла зима глибоким снiгопадом,
   Затьохкало синицями ввi снi,
   Шовки блакитнi, полотна яснi,
   З дубовим листям постеляла рядом.

   Спокiйний той, хто має час дозвiлля!
   Скриплять санчата, линуть до двора,
   Бучних бенкетiв близиться пора,
   Рудий панок гуляє знов весiлля.

   Сiдають гостi, шана всiм однака,
   Крiзь iскри вин iде п'янка гульба.
   Кларнет пискливо тягне краков'яка,
   Мазурки плине повiдь голуба.

   В огнi свiчок кружляють мрiйнi пари,
   Каблук - чок-чок i вправо i назад,
   Жених такi ввертає финдикляри,
   Що генерал - i той смiється, рад.

   Ще й офiцери прибули з острога,
   Верстов за сорок мчалися вночi.
   їм руки тисли жвавi шляхтичi.
   Горбань, нащо святоша й недотрога,

   А все ж ковтав пекучу оковиту,
   Вклонявся гречно дамам здалека.
   Загомонiли. Хтось Кармалюка
   Згадав iм'я, мов армiю розбиту.

   - Панове, бач, як швидко плинуть днi!
   Це ж три роки минає, як з острога
   Я вiв його на каторгу, дорога
   Не раз-таки згадається менi.

   - На каторгу? Не диво. Все ж солдати.
   От я зустрiвся, вiрте, сам на сам,
   Шаблi схрестились, трiсли пополам:
   - Проси, кажу, прощення! - Що й казати,-
   Вiн попросив...
   - Га-га, ну й молодчина!
   Митець же ти на брехнi! -
   Генерал

   Аж сльози витер.
   - Що б то за причина,
   Не брав анi пiстоль, нi самопал

   Того невiру?
   - Лихо з ним, одначе
   Землi на грiб дала йому Сибiр.
   Знайшлася куля, вилита гаряче,
   А вас лякають: чари! наговiр!

   Спiвають гостi, шана всiм однака,
   Крiзь iскри вин iде п'янка гульба.
   Кларнет пискливо тягне краков'яка,
   Мазурки плине повiдь голуба.

   Iшло за пiвнiч, пари кружеляли,
   Iспите вин барильця немалi,
   А за вiкном гули снiгiв навали,
   Долоньми хмар торкаючись землi.

   В дворi гуляла хвища й холоднина,
   Зiрвала з петель дверi у покiй.
   I раптом в зал ввiйшла в снiгу людина
   В такiй грозi, в метiлi отакiй.

   Затихли гостi, на смерть охололи,
   Пiд стiл полiзла лиса голова.
   Тодi горбатий вихопив пiстолi -
   I раз i два! I пострiл - раз i два!

   А чоловiк стряхнув снiжок з приполу,
   Метнув бровою, не вiддав уклiн.
   Горбатий скрикнув, кинув зброю долу.
   - Це вiн! Це вiн! Я пiзнаю, -це вiн!

   У колi смраду, чванства i пiдлоти
   Узяв пiстоля до розкутих рук.
   "Багато буде завтра в нас роботи,
   Сказав i крикнув пiвнем Кармалюк.

   А за вiкном його стояли друзi
   Повсталi крiпаки - одна рiдня
   Пожар червоний бивсь на виднокрузi,
   Вiщуючи прихiд нового дня.



   ЖИВА ЛЕГЕНДА

   ПIСНЯ ПЕРША

   Ходили ми свiтами немалими, _
   Гвинтiвки ремiнь терся на плечi, _
   В твоєму серцi лiнами ясними _
   Дорiг i вод дзвенять важкi ключi. _
   За бронзовим гарячим небокраєм _
   Новi свiтанки руки пiдвели, _
   В них досить є i слави, i хвали, _
   А слiз i кровi їм не треба, знаєм, - _
   Лиш неба цвiт i посмiх немовляти, _
   I хлiб, i труд, i золото рiллi, _
   I привiти синiв старенька мати _
   На цiй землi. _

   - Ну, повернись, який ти є?
   Не диха нiч, вогонь не б'є,
   Блiндаж зарiс, затихнув бiй.
   Молодший мiй, найменший мiй!
   Тебе носив подiй потiк.
   Либонь згадаю, - шостий рiк,
   Як ти пiшов. Радянський дiм...
   Який котився згар i грiм,
   А вiн горiв, але не впав,
   Земля ушосте зелень трав
   Змiнила, вийшла з лихолiть,
   А вiн вас жде, а вiн стоїть.

   I син, двi краплi iз лиця -
   В усьому схожий на отця,
   Обнявся з батьком, на плече
   Лягли долонi гаряче.
   - Привiз ти щастя? - Я привiз,
   Я кривдi йшов наперерiз
   I заслужив його. - То так.
   Це хто ж з тобою? - Це хлоп'як
   Iз Кам'янця, нехай в сiм'ї
   У нас живе... - Були бої,
   I все минуло. Поїзди
   Впряглись до iншої їзди,
   Шумнi i свiтлi, як Дунай,
   Пiшли iз фронту в рiдний край
   Через вiслянськi два мости,
   Через Перемишль, де пости
   Погранзастав пильнують внiч
   З вiтрами в полi вiч-на-вiч,
   На Львiв, Тернопiль, Кам'янець,
   I не один зiтхнув боєць,
   Що скоро вгледить двiр, i дiм,
   I те, що в серцi звав своїм
   Коханням щирим. Всi шляхи
   Вели додому. Дiтлахи
   Iз школи вийшли в раннiй час.
   - Зайдiть, ми просимо, до нас
   Та розкажiть нам хоч одну
   Iсторiйку, - чи про вiйну,
   Чи про героя, чи про бiй,
   Про нiчку на передовiй,
   I взагалi, про все, про все!-

   Що скажеш їм? Любов несе
   Солдата в школу. Ось порiг.
   Його забути я не змiг
   З дитячих лiт. В метiль важку
   Бувало прийдеш на снiжку,
   А в школi тиша. Сторож-дiд
   Змете з порога снiг i слiд
   Твоїх чобiт: - Така ще рань,
   А ти вже встав? Ну, йди, поглянь,
   Як грубка топиться. Iди, -
   А по снiгу новi слiди,
   Десяткiв два хлоп'ячих нiг
   Вже стугонить об той порiг.
   Далеке юностi крило,
   Тебе вiйною не змело.
   I не зломило! В Кам'янцi
   Я вперше був, i три бiйцi,
   Герої нашого полка,
   Ввiйшли у клас. Чиясь рука
   Дала сигнал об тiй порi,
   I дружно встали школярi,
   Вiтали нас. Про нiч одну
   Я розповiв, як на Дону
   Мене присипало в землi,
   Якi кривавi мозолi
   I рани й радощi живi
   Несли ми в ночi грозовi.
   Хлоп'ята сiли за буквар,
   Читали вiршика, як з хмар
   Веселка сяє пiсля злив,
   А колоски колгоспних нив
   На сонцi спiють. Лиш одне
   Бiлявочубе, мовчазне
   Хлоп'я сидiло. Не в очах,
   Не в молодих в'юнких плечах
   Осмута тлiла. В мить яку
   Загледiв я скупу й гiрку
   Дитячу усмiшку. Вiд зла
   Вона сковзнула й проповзла,
   Чи вiд гiркоти? Зрозумiй.
   - Чому мовчиш, маленький мiй?
   А вiн буквар перегорта,
   А вчитель каже: - Сирота.

   Був час, у нього батько був,
   Пiшов на фронт i не вернув.
   Прийшли два слова горьовi,
   Що носять пошти польовi.
   Була у нього мати, вiн
   Ходив у пiонерзагiн,
   Вона йому пiснi плела,
   Вона його в загiн вела,
   Сорочка свiжа, мовби льон,
   На лiжко клала в тихий сон,
   А ранком кликала:- Синок,
   Вставай, у школi вже дзвiнок
   Ударить скоро. - I рука
   Її ласкава i легка,
   Його пiдводила: - Вставай,
   Мiй кучерявий синiй май,
   Вставай, пора! - її, вночi
   Ввалившись, нiмцi-гримачi
   I людолови, повели
   I серед мiста, де гули
   Вiтри осiннi, як бої,
   Вночi повiсили її.

   А вiн буквар перегорта.
   А вчитель каже: - Сирота
   Ходив по мiсту цiлi днi.
   Рiднi нема, так ми ж зрiднi,
   Ховали хлопця двоє лiт
   Iз ночi в нiч, а ледве свiт
   Забризка зорями в вiкно
   I ранку сиве полотно
   Застеле небо, вже й нема
   Його на мiсцi, чи зима,
   Чи снiг, чи осенi пiтьма.
   Збере вiн хлiба - тих кришок,
   Малий i сiрий, мов пташок,
   I сяде, з'їсть, а чи не з'їсть,
   А все чекає добру вiсть.
   Вiн, може, сам усе повiсть?
   Олексо, чуєш? - Нi, кажiть,
   Ви краще вмiєте.
   - А жить
   Збирався хлопець, аж яснiв.
   Було прокинеться вiд снiв:
   "Наснились нашi! Я пiду".
   I в сотий раз по тiм слiду,
   Що обходив, що обдивив,
   Бiжить за мiсто й серед нив,
   Де їх снаряд обмолотив,
   Де їх зорали тягачi,
   Гарячi кулi-сiвачi
   Важким посiяли свинцем -
   Стоїть з просвiтленим лицем,
   Як сiрий стовпчик. Вигляда.
   Чекать - бiда, двiйна бiда.
   Листiвку знайде - принесе
   I прочитає; над усе
   Любив те слово: - Це лiтак
   Над полем бою чи атак,
   Вiд наших кинув! - Захова
   I закарбує тi слова
   В своєму серцi, де жива
   Тремтить надiя. I за ним,
   В'юнким, неспiйманим, малим,
   Катiв табуння, мов слiпе,
   Ходило. Вiн значок ЮП,
   Червоний галстук приберiг,
   Як давнє щастя, все, що мiг.

   В сорок четвертiм день при днi
   Гримiли залпи, i в огнi
   Горiли обрiї, з моста
   Завiса куряви густа
   Щодень сивiла, з-над дубiв
   Немов сто тисяч голубiв
   Обсiли площу. Гомiн, гук,
   Фашисти падають на брук,
   Гранати рвуться з-попiд рук.

   Мов кораблi, серед полiв
   Хитались танки, ген лелiв
   Потiк пiхоти, з-попiд хмар
   Червоний стяг, наш перший дар,
   Не стяг - стяжок, ясний, мов жар,
   З'явивсь над школою. Була
   В нiм перша дяка i хвала,
   I крапля щастя й волi грiм,
   I кров розстрiляних на нiм
   Горiла трепетно-ясна.
   I люди встали, наче сна
   Збулись тяжкого в ночi злiй.
   Поглянь, боєць, i зрозумiй!

   Той прапорець поклав межу
   Мiж днем i нiччю, не скажу,
   Хто в нiч тривожну вiд безсонь
   Пiдняв його, немов огонь,
   Ви здогадалися либонь.
   - Палай, сказав, i гнiвом сiй! -
   То наш, малий наш Олексiй...

   А в нього посмiшка iз вiч,
   Неначе не про нього й рiч;
   Сидить, буквар перегорта,
   А вчитель шепче: сирота.

   На п'ятий чи на шостий день
   Свiтанком синiм, як ясень,
   Приїхав батько. Сталiнград
   I переправ букринських чад,
   I даль пiдкиївська крута,
   Бомбьожок чорна ряснота
   Вiд нього дихала. З-пiд брiв,
   Як тихий промiнь вечорiв,
   Яснiло. Серця стук зборов:
   - Мiй син живий? - Та жив, здоров.
   - А жiнка?
   - Тату! - крикнув син.
   Припав до нього... Скiльки днин
   Ходили вдвох, рука в руцi,
   I щастя й смуток на лицi.

   Ми пригощали щиро їх,
   I не шукали слова втiх,
   Бо горе - то стiна нiма,
   Для нього слiв людських нема,
   I треба ту стiну в роках
   Лупать по крихтi, по частках, -
   Само забудеться нехай.
   Частина жде, боям не край.
   Мотори хлопцi завели,
   I диму сивого вали
   Десь за Тернопiль попливли.
   Лежать новi шляхи й мости.
   Бувай здоров! Здоров рости,
   Мiй сину! Скоро вже прийду. -
   Про щастя мрiв, а стрiв бiду.

   Оповiдають, що в бою
   За Ельбою, в чужiм краю,
   Останнiй вибух пролунав,
   Фугас останнiй лiг мiж трав,
   Останнiй крик припав к землi,
   Останнiй танк поповз в iмлi
   Якраз на батька. - Що ж, повзи, -
   Сказав вiн тихо. Двi грози
   Понiс в руцi, метнув в броню
   I сам згорiв у тiм огню.
   Iз страхом жить - прожить, як мрець.
   Лягти в бою- святий кiнець,
   Твого життя гiлля густе
   Вiтчизнi в серцi проросте.
   Бiйцi, що з ним разом були,
   Ту звiстку нам передали,
   Прийшли два слова горьовi,
   Що носять пошти польовi,
   I все. - Буквар перегорта
   Малий смуглявий сирота.

   А в мене серце б'є, як дзвiн,
   Хлоп'ята з школи йдуть. А вiн?

   Їм тепло, затишно в дому,
   Є ласка отча, - а йому?

   Їх мати в лiжко покладе,
   У нього ж - хто? I мати - де?

   I я обняв його, притис,
   Як свого сина. Сонця спис
   Кресав над поїздом огнi.
   I, от ми вдвох, ми не однi.

   Приймай нас, батьку, на порiг,
   Постав на стiл, що приберiг,
   Хильнем за молодiсть круту,
   За мого сина-сироту,
   За веснянi яснi шляхи!

   ...У двiр куряться порохи
   З дороги другої.

   ПIСНЯ ДРУГА
   _
   Вiдчиним дверi на широкi ниви, _
   На обрiї, на води, на мiста, _
   Нехай любовi вiковiчне диво, _
   Катраном пахне, в серцi вироста. _
   _
   Нехай любовi сила розмаїта _
   Хвилює дух i помисел живий, _
   Цвiте, як сонце всерединi лiта, _
   Стоїть при нас, як вiрний вартовий. _
   _
   I понесуть її жагучi руки _
   Грозою й вiтром в сивiм ковилi, _
   I з неї родяться сини i внуки _
   На цiй землi! _

   - Теплушкою чи на конi,
   Ти мчав у рiднiй сторонi?
   Минуло лiто, стихнув бiй,
   Мiй середульший, сину мiй!

   - Усяк бувало, батьку, всяк,
   Добро, що дома, що атак
   Улiгся шал, що далина
   Зернить колосся, наливна.

   - Це хто ж з тобою? - Це жона. -
   Воно ж стояло, те дiвча -
   Зеленошумне смереча,
   Так, мов зоря iз тьми столiть
   Понад життям новим стоїть.
   Повз нього б'ються ручаї
   I чайка кличе: чий, чиї?
   I неба раннього намет
   Стрiча над нею сонця лет.

   - А звiдки ж? - Звiдки? Бiлорусь,
   Цю землю знаєте, ручусь,
   Менi там кожен за сябра
   Бажав i щастя i добра.

   Там дiм навпiл, i свiт навпiл,
   I лiс шумить, як рiдний дiл,
   I що на серцi - те в життi,
   I горе й радощi святi.

   Радянське братство! Свiт пройди,
   А приведуть тебе слiди
   До мирних вйосок, до сялiб,
   Де завше знайдеш сiль i хлiб.
   I там, як тут, пройшла вiйна,
   I там пливла боїв луна.
   Iз тих країв моя жона.

   - Щасливий з нею? - Я скажу.
   Ми батькiвщину за межу
   Уже проходили, в iмлi
   Ширококрилi журавлi
   У гнiздах клекотом своїм
   Нам поворот вiщали в дiм.

   I синь озер, i темiнь пущ,
   I на шляху шипшини кущ,
   I кожен камiнь на шосе
   Немов кричав, що день несе
   Нам перемогу. Так бува,
   Що й мертве в вiрi ожива,
   А ми живi, i грозова
   Заходить нiч, заходить бiй,
   Як звiсно, на передовiй.

   I задвигтiла з жароти
   Земля, нi звестись, нi пройти,
   Хiба що руку простягти,
   З баклаги випить, - так води
   Нема нi краплi, - лиш слiди
   Бронi жаркої, як в печi,
   Карбують танки й тягачi.

   З обслуги в нас бiйцiв ще два
   Живих лишилось, i слова:
   - Огонь! Огонь! - лиш чуть менi,
   Тi ж зглухли в скреготi бронi.
   За хвилю-двi накрив фугас
   Обох бiйцiв, я в пiзнiй час
   Знайшов одного, поволiк,
   Пiдняв, понiс, на цiлий вiк
   Це не забудеться! Принiс
   У крайню хату, попiд лiс,
   Поклав на лiжко, а дiвча
   Менi рушницю iз плеча
   Зняло, пiднесло каганець.
   - Ти жив, боєць? Не вмер, боєць?

   - Я ще живу, - шепоче вiн, -
   Я не помру, - лице з одмiн
   Не взнаєш, - чиста бiль-збiла.
   Пакети нашi два взяла,
   З плеча його i до плеча
   Давай вгортать, як дитинча.

   Схилилась - впали двi коси,
   Загледиш їх - i вже неси,
   I згадуй очi, рух, лице,
   Тих кiс тугих важке кiльце.

   Вона звелась - i теплий зiр
   Мене опiк; вiд давнiх пiр
   Я пам'ятаю в шумi нив
   Весняне небо пiсля злив
   I, наче пошуги жар-птиць,
   Останнiй спалах блискавиць.

   Можливо, блискавиць крило
   Цi гордi коси заплело?
   I, може, їхнiй синiй жар
   Вiддав цим очам цвiт i яр?
   Хто знає? Я стояв нiмий,
   Не чув, як просять: - Руки змий, -
   Мабуть, вдесяте. - Ось вода.
   Вiн буде жити, не бiда.
   Ти не журись, ти не хились,
   Iще побачитесь колись. -

   I вже я знав, її словам
   Повiрить можна, я ж не сам,
   А вдвох ми вiрили. Взяла
   Рушник гарячий, до чола
   Бiйцю поклала, а для нiг
   Окрiп нагрiла, щоби мiг
   Боєць зiгрiтись. При огнi
   Зв'язала два бинти ллянi,
   Немов зв'язала свiт менi!

   А з слiв, нашептаних вночi,
   А з того лiтепла в печi,
   Що руки ставили її,
   Неначе в серце ручаї
   Текли гарячi. Друг-боєць
   Шептав, наморений вкiнець,
   В безпам'ятi: "Не пив, не їв,
   Дарма, а зараз солов'їв
   Послухав би". I вже вона
   Над ним, як рiдна сторона,
   Схилилась кревно, з рук її
   Летять, щебечуть солов'ї -
   Смоленськi, мiнськi iз лiсiв,
   Лади - на сотнi голосiв,
   Спiвучi курськi, з-за Дiнця
   Криллям ласкавим до крильця,
   Полтавськi, сивi, наче дим,
   Iрпiньськi тьохкають над ним,
   I тиха посмiшка iз вiч
   Йому не сходить в довгу нiч.

   А попросив би вiн, щоб бiр
   Шумiв йому до раннiх зiр,
   Чи щоб Днiпра широкий бiг
   Плескав човнами бiля нiг, -

   Усе було б: з дiвочих кiс
   Шумiв би вiковiчний лiс,
   В очах засяяла б до дна
   Днiпра блакитна тишина.

   Я полюбив її. Якi
   Слова безбарвнi i легкi
   Ми в це вкладаєм почуття!
   А треба ж, як мале дитя,
   Його нести, глядiть, ростить,
   В нещастi - не занапастить,
   I жити з ним за кожним днем
   Одною кров'ю i вогнем.
   Я певно знаю, що любов
   Не вимага клятьби й розмов,
   А тiльки вiрностi потiк
   Її живить iз вiку в вiк.

   Вона мене в бою вела,
   Оберiгаючи вiд зла,
   Вона давала барви мрiй
   Судьбi обстрiлянiй моїй,
   З чола втирала стiльки лiт
   Трудний, солдатський, чорний пiт,
   Любов моя! В ту довгу нiч
   Я не просив у неї стрiч,
   А тiльки б згадку в свiтлi днi,
   Якщо вернуся по вiйнi.

   Вона сказала: - йди, вертай.
   Твоїй дорозi ще не край,
   Я ждатиму... - I до ворiт
   Вела за руку, ще й на свiт
   Не значилось. Ще димна даль
   Бринiла в зорях, мов кришталь.

   В солдатську знов попав сiм'ю,
   Я ще не раз горiв в бою,
   Не раз, не двiчi серед пiль
   Залiзна плакала метiль.

   I в тиху погiдь, чи в грозу,
   Чи йду, чи ранений повзу, -
   Далеке чую щоразу:
   - Я ждатиму. - У тихiм снi
   Бува спочину, i менi
   Насниться дальнiй рiдний край,
   Коханих кiс ясний розмай,
   Її жагучих рук теплiнь,
   I вже вона легка, як тiнь,
   Стоїть: - Я ждатиму... Iди.

   Минуло лiто. Вiд бiди
   Ми свiт закрили назавжди,
   Вiйна скiнчилась. Їдь, солдат,
   До рiдних мiст, до пiль i хат.
   I я поїхав. Я вертав
   Крiзь тишу давнiх переправ,
   Через окопчики, де ми
   Лежали в них серед зими,
   Через порослi блiндажi,
   Де гiльзи тлiли на межi,
   Через лiта, де бився гнiв
   Забутих гроз, забутих снiв.

   Здавалось, небо осяйне
   Хотiло зупинить мене,
   I кожен стовпчик переправ,
   Немов чiплявся за рукав,
   Траншея у травi густiй
   Шептала вслiд: "Боєць, постiй,
   Любов пожде, а я ж одна,
   Самiтна в полi, мовчазна".
   I я з любов'ю рядом нiс
   I гук дорiг, i шум берiз,
   Мостiв розбитих тихий дзвiн,
   Полкiв моїх крилатий гiн,
   I незабутнi дружби днi,
   I в чужинi й не в чужинi.

   У ночi темнi й голубi
   Я мрiю вигадав собi,
   Що я приїхав, я зустрiв
   Ласкавий зiр з-пiд темних брiв
   I крик сердечний: "Любий мiй!"
   На дальнiй станцiї малiй.

   А вийшло все простiш. В дворi
   Пiд жовтим виблиском зорi
   Скрипiв колодязь в тишинi,
   Попить схотiлося менi.
   Ну, що ж, як так, то й пiдiйти.
   - Водички можна? - Ой, це ти?
   Далекий мiй! - I кiс кiльце
   Менi на груди, i лице
   В сльозах раптових щастя й мук,
   I свiтлий трепет рiдних рук.
   У ту хвилину цiлий свiт
   Зi всiх садiв i росних вiт
   В цвiтiннi колисав мене,
   Стожарiв сяйво огняне
   На мене сипалось, трава
   Всiї землi, немов жива,
   Менi шумiла, так бува...

   Оце i все, не бiльш повiм.
   Веди нас, батьку, в рiдний дiм,
   Приймай нас, батьку, на порiг,
   Постав на стiл, що приберiг.
   Вшануєм рани у бою,
   Жону мою - любов мою,
   Яснi шляхи й труднi шляхи!

   ...У двiр куряться порохи
   З дороги третьої.

   ПIСНЯ ТРЕТЯ

   I_ третiй день бреде поза туманом, _
   Землi горбатiй свiтить береги, _
   I сад зроста, як туча над лиманом, _
   Iз наших рук, iз поту i снаги. _
   _
   Бджола, як промiнь, буде в нiм бринiти, _
   I завихрить цвiтiння синiй дим, _
   I яблунi крислатi темнi вiти _
   Засиплють землю плодом наливним. _
   _
   Поклiн тому, хто вносить чесну зладу _
   В людськi серця одвертi i незлi, _
   Приходьте, пийте радiсть мого саду _
   На цiй землi. _

   - I третiй мiй прибув з фронтiв,
   Давай чоломкатись. Хотiв
   Тебе спитати, як жилось,
   Чи рiки там, як наша Рось,
   Клекочуть-плинуть, чи земля
   Пiд сонцем колос нахиля?
   Та вже спочинь, а потiм. Ти
   Зумiв те щастя зберегти,
   Що в серцi мав? Не розгубив
   Його мiж битв i чорних злив?

   - Нi, батьку. Крiзь смертельний бiй
   Доробок свiй, набуток свiй
   Я внiс до нього, щоб колись
   Воно розквiтло, подивись.

   I син, - хай батько помiча, -
   Здiйма повагом iз плеча
   Мiшок солдатський. - Помiж плiч
   Його я нiс не день, не нiч,
   У сорок першiм день при днi
   Збирав заграви огнянi,
   I пил дорiг, i шум берiз,
   I ручаї пекучих слiз,
   Пшеницi силу наливну,
   I площ померхлу сивину
   В мiшок я клав. I важчав вiн.
   У сорок третiм Краснодiн,
   В пожарi київськi вали
   Йому ваги ще додали.
   Руїн хрещатицьких зотлiнь
   Освєнцiма похмура тiнь,
   I все, що гiрко на вiйнi, -
   В моїм мiшку лягло на днi.

   Щоб не розв'язувать повiк, -
   Його в'язав стрiчками рiк,
   А пилюгою ста дорiг
   Припорошив його, як мiг,
   Карпатським дубом закрутив,
   Щоб вiн плеча не ваготив.
   Здолали ворога - i це
   Мiшок зробило, мов пiрце,
   Його вже iншi днi трясуть,
   Але це вiдступ - а не суть.

   I син руками обома
   На стiл мiшок свiй пiдiйма
   I сипле з нього все, що є:
   - Дивiться, - каже, - це моє
   Багатство кревне. Двi малi
   Лежать троянди на столi,
   Прив'ялi, зсохлi, в пилюзi,
   Калини кетяг, як в грозi,
   Обламаний, i липи цвiт, -
   Йому б жовтiть бiля ворiт, -
   Ховає сiм'я. Чорний дуб,
   З огню врятований i згуб,
   Тугого жолудя кладе,
   Сосни пагiння молоде.
   Двi шишки бронзовi з Карпат
   Знайшов солдат, принiс солдат.

   А пiдiбрав ще на путi
   Кленовi зерна золотi,
   А обiрвав iз переправ
   Колiсьми збитi стебла трав.

   I на столi тому за мить,
   Здається, бiлий сад шумить,
   Карпатськi б'ються ручаї,
   I на столi - чужi краї,
   Мов на землi лежать тiснiй.
   - Цей жолудь з дуба - свiдок мiй.

   В малiй Моравiї вночi
   Фашиста гнали, зiр ключi
   Пливли над нами, батальйон
   Розбиту роту взяв в полон.

   Де дуб у небо свiй намет
   Пiдняв, пiд дубом кулемет
   Стояв холодний, а за ним
   Видiнням згорбленим, нiмим,
   Без крихти хлiба, без снаги,
   На два прикутий ланцюги
   До кулемета, наче мрець,
   Лежав знесилений стрiлець.

   - Ти хто? - питаю. - Я словак.
   - Чому прикутий? - Для атак,
   Як ви проб'єтесь перший раз,
   Стрiлять до згину був наказ.
   А щоб не втiк я - ланцюги
   До рук, як бачиш, до ноги...

   I оповив серця нам жаль,
   Добро, що я старий коваль.
   - Давай-но ношу, брат, свою,
   Я дiло знаю, розкую.

   I вiн пiдвiвся iз землi,
   I двi сльози, як два жалi,
   Текли по щоках, бив поклiн,
   Неначе ми святi, а вiн
   Невольник чорний, без рiднi.
   Вiн, правда, й був таким в тi днi.

   - Додому йди з бiди та лих,
   Стрiчай жону, дiтей малих.
   - Мене затримають? - Нiде.
   I знай, що слово в нас тверде,
   Як з дуба рiзьблене. Iди! -
   I вiн пiшов, легкi слiди
   Завiяв вiтер. Наш комбат,
   Що це сказав йому, як брат,
   Пiдняв i нас, бо й нам iти,
   Бо треба славу берегти, -
   Червоний стяг.
   Сосна оця
   Також посвiдчить за бiйця.

   За Тарнобжегом на горбi,
   Де в очеретах голубi
   Од Вiсли заводi яснi
   Колишуть сон старiй соснi,
   Менi зустрiвся сивий дiд,
   Чи - дзяд, як вимовити слiд
   По-польському. Вiн розповiв,
   Що мав i внукiв, i синiв.
   I двох синiв, i трьох внучат
   Майданека поглинув чад.

   I вiн самiтний, без надiй,
   На нивцi - смужцi пiсковiй,
   Коню пiдклавши сiпа жмут,
   Сам на пiдпряжку лiз в хомут.
   Ту нивку плугом колупав,
   Пiсок iз потом налипав
   На руки, до очей, до брiв,
   Як сiре шмаття сiрих днiв.
   Ми коней пiдпрягли своїх:
   - Давай поможемо, не грiх! -
   I закурiв тiсний опруг,
   I затремтiв благенький плуг...
   - Ми, брат, не з цеї сторони,
   В нас у колгоспi всi лани,
   Там не пiском, зерном-разком,
   Пшениця шепче колоском!

   I вже нам снився рiдний лан,
   Крiзь хмар гряду, крiзь даль-туман,
   I житнє зерно у руцi,
   Неначе сонця промiнцi,
   Лягало в борозну суху.
   Ще довго видивсь на шляху
   Горбатий плуг i сонний кiнь,
   I дiд, як довга сива тiнь.
   За Тарнобжегом даль тiсна,
   I нивка та, i та сосна...

   - А ця троянда... - Син замовк.
   Та я вже бачу: нiч, як вовк,
   Бреде до нього вдалинi
   У прикарпатськiй сторонi,
   А вiн лежить, отак, як бiг,
   Упав на кам'яний порiг.
   I смерть холодна i нiма
   Сiда на груди, i пiтьма
   Iз вороном-вороначем
   Кружляє тихо над плечем.
   На чорнiй Тисi гомiн хвиль,
   У головах - сухий ковиль,
   Троянди дикої кущрк
   Багрянцем тлiє бiля щок.
   Її лелiтки осяйнi
   Червоно-чорними в цi днi
   За мить зробилися. Чорнiй
   З його останнiх смертних мрiй,
   Мала трояндо! Зацвiтеш
   Новим цвiтком, як знак пожеж,
   I в голубому громi пущ
   Стоятимеш - огненний кущ,
   Як вiчний пам'ятник, i дiм
   Бiйцю, що лiг в краю твоїм.

   Та вiн не вмер iще, бо дух
   Надiї жив. Гуцул-пастух
   Його знайшов, i муцi край, -
   До турм своїх, на тихий плай
   Принiс бiйця. - О, братку мiй,
   То що то є, то жах, не бiй,
   Смертоубивство! - Ложка й нiж
   Лягли до хлiба: - Пий та їж,
   Та оживай, мiй братку, в нас. -
   I вiн ожив. А в раннiй час, -
   Коли прощався, пастухи
   Йому вказали з гiр шляхи,
   I на прощання сто трембiт
   Ревнули лунами у свiт.
   Пробився в роту з полонин,
   А був боєць той третiй син.
   Вiн знов пiдвiвся над столом,
   I знову прояснiв чолом,
   I посмiхнувся, й витер пiт:
   - А це, мiй батьку, липи цвiт. -
   Зернят бурштиновi тiльця,
   Мов грiлись у руцi бiйця, -
   Це Югославiї дари.
   Ми йшли згори i догори,
   I темний шума й бiлий сад,
   Майдани бронзовi Белград
   Прослав для нас:- Спочинь, боєць,
   Боям - кiнець, та не кiнець
   Братанню нашому повiк! -

   Дiвчат схвильований потiк
   Пшеничним зерном обсипав
   Знамена нашi, вiд заграв
   Вони сивiли. Зерна ж тi
   Зiрчастi, в складках золотi,
   Стiкали вниз... Якi жнива
   Знайшла їх туга вiкова!
   Плескало, билося, пливло
   Людських надiй ясне крило
   Радянськi живiо! - гуло
   На площах людних iз трибун,
   Оркестри били в сотнi лун,
   I у натхненнi про бої
   Поет читав пiснi свої.

   Мене ж обсипало дiвча
   Жовтавим цвiтом, з-за плеча
   Всмiхнулось щиро. - Це на здрав,
   Щоб ти наш край не забував.
   Запам'ятай-но цвiт iз лип:
   В осiннiй день, мов смолоскип,
   Багрiє липа, а ввеснi
   Пагiння теплi i яснi
   Пускає в небо, в снiжну ж нiч
   Скрипiння в неї - бурi клич.
   На цвiт поглянеш в гожi днi,
   Згадаєш край наш - ми зрiднi
   I в час цвiтiння, i в жнива,
   Й тодi, як буря завива.
   А це край дальнього села
   Русинка-мати подала
   В дарунок яблуко: iз'їж.
   Крислата, в тьмi многодорiж,
   Шумiла яблуня, її
   Палили блиски-лiтаї,
   Вiки снували воєн дим
   Пiд темним стовбуром старим.

   - Ми люди бiднi, лиш оту
   Крислату яблуню в цвiту,
   Опруг землi та жах тюрми -
   То все, що маєм, бiднi ми.
   А ти вiзьми, боєць, поїж,
   А ти ще людям розповiж,
   Що ми не скупимось, коб нам,
   Чи вже не нам, то хоч синам,
   Землi вдiлили. I нехай
   Яблбня наша в цiлий край
   Гiлля нахилить, крiзь туман,
   На чеський лiс, на польський лан,
   На руську землю. Щоб вночi
   Її не краяли мечi
   Вельмож мадьярських. їж синок!
   А сонця промiнь, мов клинок,
   Уже згасав, i з темноти
   Заграви бронзовi щити
   Горiли в горах. До сих пiр
   Все сниться та обора-двiр
   I материнський синiй зiр,
   Що палить ночi темноту,
   Що грiє яблуню в цвiту.

   Оце i всi мої скарби.
   Що хочеш, батьку, те й роби,
   А я з мiшка свого до дна
   Зберу до дного сiмена,
   Не в пустирi, не на межу,
   В колгоспнiм полi посаджу
   Могутнiй сад. Нехай зiв'є
   Любов мою, життя моє.

   Нiхто пiд дубом до ноги
   Кувать не буде ланцюги,
   Троянди дикої кущок
   Не оросить змертвiлих щок,
   Нiхто над цвiтом в довгi днi
   Ридать не буде при менi.
   Приймай нас, батьку, як зумiй,
   Людського братства - саду мiй,
   Цвiти, скрашай земнi шляхи!

   ...У двiр куряться порохи
   Путi четвертої.

   ПIСНЯ ЧЕТВЕРТА

   Несемо бурю й тучi понавислi _
   У гудзуватих яросних руках, _
   I сяє свiточ ленiнської мислi _
   По голубих, земних материках. _
   _
   Серця налитi сонцем i жагою, _
   Уста припали до глибин ключа, _
   Легендою в столiттях дорогою _
   Веде полки правиця Iллiча. _
   _
   I смертнi люди - у безсмертi чистi, _
   Кують життя, як добрi ковалi. _
   I комунiзму золотi горнiсти _
   Вiщують щастя матерi-землi. _

   - Тепер найстарший мiй, сiдай,
   Оповiдай, який то край,
   Тебе приймав, з яких долин
   Ти пив, де лiт гарячий плин
   Поклав на чуба сивину,
   А в очi - iскру огняну?
   - Я, батьку, вам привiз добра.
   Не золота, не серебра,
   Не слави гук, не цвiт полiв,
   А найдорожчих троє слiв
   Привiз у серцi.
   У бою
   Свiй полк, як батькiвську сiм'ю,
   Я згуртував у довгi днi
   При тiм гвардiйськiм знаменi.

   I троє слiв мiй полк вели.
   Було журби, було й хвали,
   I ран, i радощiв яса,
   I пiт з чола, немов роса.

   Було нам трудно в шостий день.
   На фланзi бiй точивсь, лишень
   Земля в жару, огонь i пил,
   I небо сиве, мов ковил,
   Вкривало нас. Тримайсь, боєць,
   Невже впадем? Невже кiнець?
   Свiтанком темним на межi
   Бiйцi в розбитiм блiндажi
   Вели розмову:

   ...От i йдуть,
   А в полi - ночi каламуть,
   Вiтри осiннi за плечем, -
   Всi командири з Iллiчем.
   Iдуть, а темiнь, тишина,
   I стрiвсь їм, братцi, старшина.
   Iллiч питає: - Все як слiд?
   Який бiйцям даєш обiд?
   Який приварок на бiйця?
   Чи не жалiєш їм винця?
   - Є хлiб i одiж, i табак? -
   Питає ще раз. - Дай лиш знак,
   Щоб не терпiв солдат в бою! -
   I руку подає свою.

   I старшина вiдповiла:
   - Є тютюнець i єсть їда,
   Та щось нiхто не п'є, не їсть,
   Бо iз полка надходить вiсть,
   Бо шостий день вогнем сiче,
   Бо кров спливає гаряче.
   Стоїть солдат, немов стiна,
   Не лiчить ран, бо не одна, -
   Сказав товариш старшина.

   Замовк оповiдач. В iмлi
   Свiтало свiтло край землi,
   I полк пiшов у бiй, у сiч,
   I очi мружив нам Iллiч,
   Живi, ласкавi, у вогнi
   На тiм гвардiйськiм знаменi.

   I троє слiв мiй полк вело,
   Як змаху дужого крило,
   Я їх скажу, - ти зрозумiй:
   В Москвi, на площi дорогiй,
   У сопок першiм з темних пiль
   Вихрила снiжна заметiль.
   I вiтер б'є, i снiг несе,
   I на Можайському шосе
   Стоять за танками в iмлi
   Фашистськi чорнi патрулi.
   Мене бажання привело
   Уздрiти ленiнське чоло,
   I серце опалив, повiр,
   Заплющений могутнiй зiр.
   - Товариш Ленiн, скоро злам?
   Товариш Ленiн, трудно нам!
   Чи скоро наш удар, чи нi?
   Бо днi пливуть, жорстокi днi,
   З Дiнця й Орла до фiнських хат
   Не спить солдат i жде солдат,
   Товариш Ленiн! -
   I тодi
   Розверзлись сутiнки блiдi,
   Iз чорних ночi берегiв,
   У морi сивому снiгiв,
   На площi Краснiй, мiж алей,
   Як броненосець, - Мавзолей
   Поплив у бiй. I на крилi,
   Над центром рiдної землi,
   У небезпеки на краю,
   Пiднiсши руку вдаль свою,
   Стояв живий наш Ленiн. Я
   Збагнув усе: одна сiм'я,
   Народiв братство вiкове
   За ним, як мур, стоїть, живе.
   I крикнув я через фронти:
   - Товариш Ленiн, де пройти
   Полку моєму в пломенi,
   Якими бути нам в цi днi? -
   I чую на передовiй:
   - Солдате вiрний, зрозумiй:
   Будь, як народ. - I троє слiв
   З тих пiр у серцi я лелiв,
   Як мрiї золоту рiку,
   Ношу й нестиму на вiку
   До крайнiх днiв.
   - Брати мої,
   Я знаю, ви пройшли бої,
   Цих троє слiв i вас вели
   Крiзь ночi й огненнi вали,
   Цих троє слiв i в вас живуть,
   Найвищим щастям стелять путь.

   Чи так?
   - То так! - i з-за стола
   Синiв ця думка пiдвела,
   Як свiтле сонце. Сироту
   Один привiз, другий - святу
   Любов велику, третiй - плiд
   I зерна дружби в днi побiд.
   А всi разом у днi крутi
   Найвище щастя у життi.
   Так, як народ наш - принесли,
   Бо з ним i мрiяли й росли.
   Четвертий вiв:
   - У хвилю злу,
   Смертельно ранений, в пилу,
   Я умирав не раз вночi,
   Надiї згубленi ключi
   Всихали в серцi. Троє ж слiв
   З огню ночей i з тьми полiв
   Скресали iскрами в жару:
   Будь, як народ. I не помру...

   Стрiчав людей я в чужинi,
   В лихiй, сумнiй самотинi,
   На роздорiжжях вiкових,
   У безнадiї, ледь живих.
   Шкуринка хлiба їм крута
   I день над ними - сирота,
   Чому ж ти дивишся, кажи?
   Будь, як народi Допоможи...

   Я помiчав їх звiдусiль,
   Дiлив по-братськи хлiб i сiль,
   I троє слiв у їхнiй дiм
   Летiли, як весняний грiм.
   Я повертався в ранню рань
   У рiдний край. Куди не глянь,
   Руїни тлiють, димовiй.
   О, рiдна земле, краю мiй!
   Коли зiв'єш ти саду цвiт?
   А троє слiв тих - заповiт -
   Шумлять, мов зеленню дуби:
   Будь, як народ! Надiйсь! Люби!
   Люби її в тяжкiй порi,
   Люби при вранiшнiй зорi,
   В паланнi домен, в шумi нив,
   Неси стремлiнь її мотив,
   Як вiчну вiру у свiти,
   Бо iншої не знайдеш ти
   Вiтчизни милої. Борись,
   Умри, а люди, знай, колись
   Тебе згадають, як велiв.
   I знову в серцi юмiн слiв:
   Як Ленiн будь! Як Ленiн будь!

   I син замовк. Вечiрня путь
   Димками вiє, з-понад них
   В вечiрнiх зорях молодих
   Ширококрилi журавлi
   Летять до матерi-землi.

   ЕПIЛОГ


   За вiкном курить легка пороша,
   В срiбнi пальцi свищуть дерева,
   Бiлими листами листоноша
   Многотрудну землю засiва.

   В хатi свiтло сяє, в хатi тиша,
   I в сiм'ї, при батькiвськiм столi,
   Сирота-хлопчак сидить i пише
   Пiсеньку про щастя на землi.

   Не виходить слово рiвно й гладко,
   То нiчого, - хлопчик не дитя,
   Пiонерська багряна краватка
   Увiбрала кольори життя.

   В другiй хатi пригасає свiтло,
   I скрипить колиска, й нiч глуха,
   Сон кошлатi пiдiймає мiтли,
   З матiр'ю дитину колиха.

   - Люлi, мiй маленький, люлi, люлi!
   I зникає снiг, як зорепад,
   Вже весна синiє, вже зозулi
   Бiлим цвiтом обсипають сад.

   Вiн шумить, могутнiй, попiд тучi,
   Свiтлокорий в опадi росин,
   Так, як руки пiдвели робучi,
   Як гадав про щастя третiй син.

   Не страшнi хмаровища навислi,
   Не страшнi йому тумани злi,
   Сяє свiточ ленiнської мислi,
   На твоїй i на моїй землi.

   1947



   ЦЕ БУЛО НА СВIТАНКУ

   I

   Сiм десяткiв рокiв увiрвалися в спокiй,
   Але дихає тишею хата щаслива,
   Прожила це життя, як на нивi широкiй,
   Наробилась, набачилась горя i дива.

   Лiтнi ночi озоренi, зими колючi,
   Березневих свiтанкiв сувора мерiжка,
   Сiм десяткiв рокiв, як бажання жагучi,
   Стали колом тiсним, гомонять бiля лiжка.

   Кожен рiк - як живий непiдкуплений свiдок,
   Кожен день хоче слово сказати в надiї,
   От i вчора наслухалась в хатi сусiдок:
   --- Як обсiємось в ланцi, ти встанеш, Докiе.

   Трудодень буде повен натуроплатою,
   Ми ж у ланцi робити охочi,-
   З непомiтною з нею i трохи горбатою,
   На похвалки пустi - скупуватою
   Гомонiли до полуночi.

   I радiли, що калiй привезли теплушки,
   Отелилась племiнна корова за строком.
   I Докiя звелася, гаряча подушка,
   Наче спека липнева, пашiла пiд боком.

   З кок-сагизом хотiла поглянуть дiлянку,
   Розбудити дiвчат на рожевiм свiтанку,
   Чи пшениця пилком не припала?
   Пiдвелася Докiя - i впала.

   II_
   _
   Лiкар був iз району, Микола Григорович,
   Все питає, i дивиться, й в трубочку слухає.
   Це ще в юностi,- каже,-набралися горя ви,
   От i серце, мiж iншим, трiпоче задухою.

   Вам би,- каже,- не думать щоночi,
   Вам би краще, Докiє, у Сочi.

   Оглядає смаглявi i жилавi руки,
   Де по жилках котилась згорьована сила,
   Молоточком за плiчми послуха-постука,
   Скiльки плечi жiночi життя проносили!

   I в зiницi загляне, бо скiльки в них свiтла,-
   Можна вiк просвiтити у кожен куточок,
   I долонi погладить...
   Лиш юнiсть розквiтла,
   Вже носила на них i синочкiв, i дочок.

   Спочивайте, Докiє. А я вже iз дому
   Цеї ночi дзвонитиму до обкому,
   Вам путiвку на завтра пришлють. Тiльки
   прошу,

   Для спокою згадайте хвилину хорошу,
   А не давнє життя.
   От i все, ми поїхали.

   Тiльки ж як не згадати ту молодiсть? Вiхоли,
   Заметiлi зимовi, мов конi обгонськi,
   Копитами пiд вiкнами крешуть похмурi,
   Чоловiка беруть десь на русько-японську
   Воювати матросом у Порт-Артурi.

   Проводжала його, побувала в прийомi,
   I на станцiї зимнiй сидiла допiзна,
   I поплакала, правда, й вернулась додому,
   Як у даль просвистiла машина залiзна.

   I чекала листiв iз лютневої ночi,
   Листоношу доводилось часто питати,
   Каже: - Пишуть, чекайте! -
   I думи жiночi
   Виливала над дiтьми, вернувшись до хати.

   Десь листок надiйшов iз останньою хугою,
   Чи, здається, у березнi кинула пошта,
   Що, мовляв, жив-здоров, що возився
   з недугою

   Був у груди поранений тяжко. Ну, що ж то?

   Iншим гiрше буває.
   I ти без привiту
   На свiтанку устала, взялася за дiло,
   Бiдне лiто прийшло, нi, приїхало лiто,
   Як вiзник на шкапинi, прикопотiло.

   III_

   Ось вона колоситься, та нивка-восьмушка.
   Деревiй на межi, та пирiй, та осоти,
   Та спадають у зелень трави-непослушки
   Iз блакитного крайнеба зорi, як соти.

   Двоє старших дiтей посади на обмiжку,
   А найменше, грудне, поклади пiд колою.
   Хлiба жованку в тряпцi з слiзьми вперемiжку
   Дай, хай смокче, а ти колючками, тропою,

   Взявши косу важку, на колодцi не биту,
   Без грабкiв,- хто направить ту косу без
   мужа? ---
   Починай косовицю, дощами не вмиту,
   Молода, i засмучена, й силою дужа.

   Ах ти, дощику, дощику, крапни iз тучi,
   На дiтей, на безхлiб'я моє не зважай,
   На роздум'я пекучi, на стернi колючi,
   На солдатчину долю - убогий врожай.

   Може, спека спаде i на серцi, й на нивi,
   Може, я тебе в глечик по краплi зберу,
   Може, станеш ти вiсником в долi щасливiй,
   Як омиєш грозою дорогу стару.

   Я за щастя устала б за тебе до бою,
   Iз гарячою помстою вийшла б на люди,
   Щоб з тобою нам, земле, у працi з тобою
   Слалось вольнеє поле i дихали груди.
   Я за тебе стояла б, мов криця.
   ...Спека палить, шумить косовиця.

   Чуєш? - меншенька плаче й здiйма рученята,
   Двоє старших бiжать по стернищi рудому,
   Час додому, а нива чи збита, чи зжата,
   Вже на осiнь чекає вiд лiтнього грому.

   IV_

   Ах, та осiнь, як вiк!
   Нi, не треба тривожити
   Тих рокiв, як вiкiв, що пройшли за тобою,
   Глянь у вiкна, Докiє: колгоспнi сiножатi
   Умиваються, день зоревою трубою

   Скоро кликне артiль до колгоспного дворища,
   Ти прийомник включи i крiзь даль темно-сизу
   Слухай рiдну столицю, ясну i сувору ще,
   Слухай, скiльки у тебе росте кок-сагизу!

   Пiдвелася, i знов,- крiзь загубленi звуки,
   Крiзь затертi кольори й забутi подiї,-
   Чоловiк привiтався, простягує руки
   Iз вiйни, не згубивши на щастя надiї.

   Повернувся, з дiтьми гомонiв, iз тобою,
   Як-то бiдному жить, хоч iди в мiхоношi!
   А за тиждень вночi iз людською юрбою
   У маєтку трощив помiщицькi розкошi.

   Ожереди палив, як судьбу свою сiру.
   --- Хай горить достобiса людська кривавиця! -
   ...Iз тюрми проводжала його до Сибiру,
   Як то кажуть в людей: i жона, i вдовиця.

   Говорили, що дуже вернутись бажає:
   --- Нашу правду знайду, не знайду, то:
   загину! -

   Говорили, що десь у сибiрському краю
   Вiн в засланнi зустрiв благородну людину.

   У людини задума турботливо-ненина,
   Все читає, мов серцем розтоплює кригу,
   I листи пише Ленiну,
   Рветься до Ленiна,
   Крiзь колючу, холодну сибiрську хурдигу.

   Чоловiка твого iз привiтом
   Бiльшовицьким навча заповiтам.

   А у тебе ще син народився, нiвроку,
   Весь у батька, як вилитий, няньчи в тривозi,
   Жни запущену нивку, надiйся щороку,
   Виглядай чоловiка на збитiм порозi.

   Вже й нiмецька вiйна прокотилась за обрiєм,
   Вже й керенщина чорна зiтлiла на сконi,
   Вже сiдають в тачанки Боженки хоробрiї
   Пiд немеркнучi вишитi стяги червонi.

   V_

   Чий то гук на зорi? Наче в бурю повсталу,
   Наче блискавки б'ють в горобинiй пiвночi -
   То iз Щорсом iдуть ливарi iз Уралу,
   Шахтарi iз Донбасу i тульськi робочi.

   I крiзь мрiю сьогоднiшню, в спогадах скорих,
   Чуєш? - диха вогонь по широкiй планетi,
   I палає, мов свiчка, наш Київ на горах,
   Багрянцем дотлiва на твоїм кулеметi.

   Так i звали в полку всi: Докiя, Докiєчка. -
   Кулеметниця наша врятує вiд скрухи! -
   А у тебе, в Докiйки,- сiм'я не копiєчка,
   Двох синiв та дочку залишила в свекрухи.

   I здавалось: снiги - то полотен сусвоїща,
   Скiльки б з них штаненят, та бiленьких
   сорочок,
   Та вузьких пелюшок, а згадаєш, чого iще
   Нашивала б синам, готувала для дочок.

   Промiнь сонця тобi, мов долонi гарячi,
   Бо в малих, було, руки теплiли так само,
   Криницi на дорогах, мов очi дитячi,
   Все свiтились для тебе i кликали - мамо!

   Старший син iз тобою у другому взводi
   В Черняка Тимофiя воює, як мати,
   I крiзь шал завiрюх, у важкому походi,
   Iнше поле росло, iншi весни i дати.

   Свiт мiнявся у формах, у фарбах, у сутi,
   У законах людських, проростав по-новому
   Через кров i пожар, через вибухи лютi,
   Щоб колоссям i сонцем жарiти потому.

   VI_

   I твоє особисте, замучене роками,
   Гнане в каторгу, топтане щастя коротке
   Усмiхалось нарештi очима глибокими,
   Так, як ждала, як снила його поворотку.

   На Лук'янiвцi, в тихому домi,
   Чоловiка зустрiла в ревкомi.
   Не впiзнала: сидiв на стiлечку простому,
   У шкiрянцi, ховаючи посмiшку строгу,

   Тож приїхав здалеку сюди, до ревкому,
   Партизанам i Щорсовi на допомогу.

   Як йому довелося крiзь протемiнь сiру
   Шiсть разiв утiкати з тiсного закутку,
   Iз холодного краю, iз хащiв Сибiру,
   По ранковiй зорi, по снiжнiм первопутку,

   Iллiча в революцiю бачить.
   Ввiйшла ти
   У тихенький будиночок, власне, до хати:
   Олександрович,-Щорса побачила,-
   в взводi

   В нас бинтiв не стачає, а ми ж на походi.

   Ти подумай! - I стрiлась очима раптово
   З тим, iз другим...- Далекий, жаданий мiй
   муже!

   Аж хитнулась.
   --- Докiє! - одне його слово.
   I рука на плечi твоїм, тепла та, дужа.

   Тую мiць i тепло од руки чоловiчої
   Не розвiяла в днину погожу чи люту,
   Як женила синiв i гуляла при звичаї,
   Як стрiчала замiжню дочку з iнституту.

   Позмужнiли, зросли, не сiмейка- сiмеїще,
   Вже й онуки звелись, хлоп'яки та дiвчата.
   Запитай у людей, пошукай собi,- де iще
   Голосами й пiснями так повниться хата.

   До роботи як вiзьмуться - поле колоситься.
   Дай опору їм -землю пiдняти не досить,
   I щодня забiгає дiвча-листоносиця,
   Особистi й сiмейнi листiвки заносить.

   Правда, старший не вдома, а далi,
   Був у Тулi, тепер - на Уралi,
   Як хазяїн, стоїть бiля сталi.

   В тому тижнi прийшли трактори до артiлi,
   А Докiя побачила, все їй здається
   Не мотор клекотить у залiзному тiлi,
   Може, серця синовнього крихiтка б'ється.

   В Вiтчизнянiй вiйнi ти з ним бачилась, мати,
   Як артiльну худобу з дiвчатами гонила,
   Як горiли в Днiпров'ї побiленi хати,
   А взяла тебе в гостi Уральщина мила.

   I в тесовiй iзбi, пiд заснiженим небом,
   Руськi матерi хлiба дiлили краюху
   На синiв i на внукiв, на тебе й на себе,
   Ждали звiсток iз фронту разом в завiрюху.

   Син приїхав з заводу, просив тебе в мiсто:
   - Тут же, мамо, в селi скiльки люду.
   натулиться.
   Нi,- сказала,- хоч в мiстi i затишно, й чисто,
   Та артiльних корiв не поставиш на вулицi,

   А для них там не знайдеш нi корму, нi пашi,
   А вони в мене, сину, рекордницi нашi.
   Ти за сталь свою млiєш, а я за корову,
   Ти за цех свiй стоїш, я ж за стайню теплiшу.
   I обняв вiн маленьку тебе, сивоброву:
   --- Ви такi в мене, мамо, бували й ранiше.

   I гортає Докiя кожну хвильку вiдому:
   Середульший - секретарем райпарткому,
   Iз-за Одеру, з фронту, прибув додому.

   Цей не знає спочинку у ночi безсоннi,
   З емтеес-до колгоспу, з бригади - у ланку,
   Все вiн знає: якi пшеницi у районi
   I коли героїнi пiдживлять дiлянку;

   Хто у партiю хоче вступити iз осенi,
   Як iсторiю вчать молодi кандидати
   I якi трудоднi вересневою просинню,
   Навантаженi славою, ввiйдуть до хати.

   Тож приїхав iз фронту в приношенiм кiтелi. -
   Ну,-говорить,-тепер комунiзм не за
   даллю,

   Якщо смерть не взяла нас, так вiчнi ми жителi
   Iз добром i трудом, не з людською печаллю.

   I здається, що сам вiн не менше ста рокiв
   Обходив комунiзму висоти й широти,
   Зна там кожен куточок, мiста i потоки,
   Всi потайнощi знає, щоб зло побороти.

   Отакий!
   А найменший отут же, в артiлi,
   Бригадиром немало - дванадцяте лiто,
   Каже: - Мамо, давайте змагатися в дiлi
   На врожай кок-сагизу, на просо, на жито.

   I змагається з матiр'ю.
   В школi, в мiстечку,
   Вчителює дочка, i не десь за горами,
   Наїжджає додому, зовсiм недалечко,
   Хоч клопоту чимало, мабуть, з школярами.
   То про читанки дбай, то турбуйся про зшитки,
   Дiтям-сиротам помiч вишукуй, що в силi.

   Годi думать, Докiє, вже сонячнi злитки
   Розливаються злотом в небеснiм горнилi.

   VII_

   Грає жайворон срiбний в небеснiй блакитi,
   Мiж землею та небом снує невидимо
   I зеленi, i синi, й багрянцевi нитi
   I трiпоче з вiтрами, як свiт, молодими.

   Пiдведися, Докiє, i вийди у дворик,
   Скоро ланка збереться, прийде на розмову,
   Заорали дiлянку в минулий вiвторок,
   Як там з добривом буде? Пiдсипати б знову.

   Тож забудуть, гляди.
   Пiдвелася поволi,
   Вийшла, сiла на сонечку в ранковiй тишi,
   Урожай зеленiє в широкому полi,
   I земля соковитиста мрево колише.

   Син прослав їй хустину червоноткану.
   - Зараз, мамо, вернусь, лиш в бригаду
   загляну.-

   Шлях бiжить бiля двору широко i рiвно,
   Люди йдуть на поля гомiнкою юрбою.
   - Добрий день вам, Петрiвно!
   - Як здоров'я, Петрiвно?
   - Та минеться все само собою.
   Стали рiднi та ближнi пiвколом,
   Iз надiєю в серцi, не з болем.

   Пастушки гнали скот, привiтались:
   - Добрий день вам, бабуню, як спалось?
   - Вже видужуйте швидше!
   - Видужую,-
   I рукою махнула недужою.

   I вiдчула: доросле й маля,
   I вода, i трава, i земля -
   Все любов'ю тобi промовля.

   VIII_

   I здалося: земля iз полями й дорогами,
   Iз мiстами, з вогнем у вiках посивiла,
   Iз любов'ю й життям, з бойовищами многими
   Пiдiйшла до Докiї й загомонiла.

   От i шлях твiй, Докiє, закiнчився
   звивистий,
   Днiв твоїх загасає розжеврене гроно,
   Лиш родила синiв i зумiла їх вивести,
   Вийшла з мене i ляжеш до мене у лоно.

   I нема вороття до життя,
   Ти, стареньке моє дитя!

   Як пилина мала, як багата стеблина,
   Що розвiяла зерно i спогад колише.
   Нi,- сказала Докiя,- ти в мене єдина,
   Я iз тебе росла, а за тебе мiцнiша.

   I нема менi краю, як нивi врожаю,
   Ти лежала горбата, нужденна, безсила,
   Я ж руками своїми звела тебе, знаю,
   Вмила потом i колосом заколосила.

   Обiгрiла вiд серця, як сонцем весiннiм,
   Налила тобi соку в замлоєнi груди,
   I ночей, i вiтрiв твоїх свист-голосiння
   Повернула на пiсню весiльну мiж люди.

   Що ти скажеш, неправда?
   Як дiвчину, вбрала
   В жовтi стрiчки пшениць, в п'ятикутнiї зорi,
   Замiнила плугами мiзернi орала,
   Зацвiтила, заквiтчала гори суворi.

   Що ти скажеш, неправда?
   Я сад посадила,
   Щоб плодами, як зорями, вслалась дорога.
   Ти багата у мене, та й я не убога,
   Ти придумала бога,- я ж вища за бога!

   Подивись, на тобi незвичайнi прикмети:
   Люди родяться, жито покроплює туча,
   Хай дивуються ближнi i дальнi планети,
   Що для всiх ти у мене красуня родюча.

   I не страшно менi замовчати устами,
   I не жаль менi руки по всьому зложити,
   Будуть люди за мене полями й мiстами
   Гомонiти, трудитись, родитись i жити.

   В кожнiм цвiтi малiм чи у деревi кожнiм,
   У любовi людськiй, у дерзаннi, у мрiї
   Я воскресну i встану диханням тривожним
   Чи биттям свого серця, що вiк не старiє.

   Пiдуть люди в луги, на устоянi роси,
   Буде жайворон в небi дзвенiть малиново.
   - Тут Докiя косила,- i ляжуть покоси.
   - Тут Докiя спiвала,- i родиться слово.

   Що ж ти скажеш, неправда?
   I щирi, як свiдки,
   Що вiд слiв її правду нестимуть вiками,
   Потягнулись до неї сади-семилiтки,
   Пшеницi пiдвелись золотими руками.

   З школи дiти, букварики взявши пiд руки,
   Щебетали, iшли по дорозi додому,
   I в полях ланковi, по вказiвцi науки,
   Розсiвали зерно, призабувши утому.

   I кремлiвськi куранти дзвенiли високо,
   Чули дзвiн той Заволжя, Днiпро i Говерла.
   Тихо сiла Докiя, хитнулася боком,
   Подивилась у даль, i, зiтхнувши, померла.

   I така тишина заступила круг неї,
   Можна вчути, як сад наливається цвiтом,
   Як зарошенi трави ростуть над землею,
   Б'ється серце Вiтчизни над буряним свiтом.

   IX_

   Син сiдає в лiтак, де завод на Уралi,
   Мчить до дому далекого довгу годину,
   Пiд крилом самольота завiянi далi
   Все нагадують синовi матiр єдину.

   I жалкує вiн гiрко, що скупо та мало
   Вiн писав у листах до старої своєї,
   Розповiв би, що в працi часу не стачало,
   Але слово тепер не потрiбне для неї.

   Другий син поспiшає з роботи, з райкому,
   Теж пригадує гiрко, як скаржилась мати,
   Що, мовляв, приїздиш ув артiль, як додому,
   Та не можеш i в хатi поночувати.

   Все кудись поспiшаєш i зранку, й з обiду,
   Може, синку, до тебе сама приїду!

   I тепер, коли б можна її воскресити,
   На життя їй дихання вдихнути у тiло,
   Сам би став вiн щоденно привiти носити,
   Годував би iз ложечки, якби хотiла...

   Наймолодший на конях всiєю артiллю,
   Мчить мостами й дорогою, через дiброву,
   Вiн гадав, що на осiнь, iз хлiбом та сiллю,
   У змаганнi iз матiр'ю стрiнеться знову.

   За широким столом, як за повною чашею,
   Ожило б собесiддя гаряче та щире,
   Говорили б артiльцi:
   - Iз матiр'ю вашою
   Нам нелегко змагатися, бригадире!

   Все в старої поставлено вмiло,
   Що пiджива, що сходи, що дiло.

   I тепер, як заїдуть до рiдної хати,
   Вiн хотiв би, щоб стрiнулась посмiшка мила,
   Вiн би став у змаганнi на мiсце десяте,
   Тiльки б мати устала й заговорила.

   Ланковi на подвiр'я зiйшлись смаглолицi
   Iз дiлянок, порiзаних вглиб лемешами,
   Некролог у газетi прийшов iз столицi
   В чорнiй рамцi, пiдписаний товаришами.

   Понаїхало люду з району, з обкому,
   Iз колгоспних правлiнь - не окинеш їх оком,
   День пiдвiвся погожий, без дощику й грому,
   Щедрий сонцем i щебетом в небi високiм.

   Пiонери iз школи прийшли у загонi,
   З барабаном, з сурмою, в червоних краватках,
   I вiтрiв молодих буйногривiї конi
   Помiж борозен рiвних стояли на грядках.

   I широка дорога, мiсточки та балки,
   Наче полотна сивi лягли до порога.
   - То ж по нас проходила Докiя iзмалку,
   Ми готовi востаннє лягти їй пiд ноги.

   На подушечках, вишитих просто на диво,
   На шовки i на заполоч яр-променисту,
   Ордени її винесли всi шанобливо,
   Орден Ленiна, потiм Зорю золотисту.

   На хустинi гаптованiй винесли далi
   "Знак пошани" - за перше врожаїсте лiто,
   За життя її свiтле й труди небувалi
   Все вiдзначено й людям в серця перелито!

   Три сини, та дочка, та дорослi онуки
   (Вiд обличчя твого вiдiрватись несила)
   Пiдняли тебе легко на дужiї руки,
   Так, як ти їх легенько в життi проносила.

   I хвилина велика
   Зашумiла, мов шквал,
   I заграла музика
   "Iнтернацiонал ".

   I тебе понесли, за шанобою й славою,
   За людською любов'ю, у лiта безкраї,
   Понад нивою тихою, зеленоглавою,
   Пiд високi i рiднi мої небокраї.

   Мимо клубу, за нього ти в клопотi ночами
   Комсомольцям казала не вперше, не вдруге,
   Щоб дзвенiв вiн широко пiснями дiвочими,
   Щоб i книжка, i радiо людям в послугу.

   Бiля школи несуть, бiля брами,
   Де стоять вчителi iз вiнками.

   Потiм полем твоїм, де стежина знайома,
   Де у пам'ятi в'їлася грудочка кожна,
   Де в трудi здобувалася сила - не втома,
   А тепер на врожай подивитись не можна.

   Де з дiвчатьми своїми у ланцi, у працi
   Скiльки радощiв, скiльки добра пережито!
   Вмитi сонцем, ось-ось пшеницi вколосяться,
   Молодими голiвками вклониться жито.

   I несуть тебе мiж дерева-семилiтки,
   Розшумiвся той сад у ранковi години,
   Застилає твiй слiд у рожевi лелiтки
   I зав'язує плiд на безсмертя людини.

   Поклонилась земля, поклонилися люди,
   На життя, на братерство, без кривди й огуди.

   Це було на розстанку,
   Це було на свiтанку.

   1948



   ДАНИЛО ОДНОРУКИЙ

   Хата стоїть у селi при долинi,
   Сонце бiжить за веселу дорiжку,
   Бачу тi очi синiї-синi,
   Рiдну, далеку, привiтну усмiшку.

   Знав ти i доброго, i ворожого,
   Все за людей турбувався, нiвроку,
   Батькiвська хата - вiд лiта божого,
   Так би сказать, з дев'яностого року,
   Може посвiдчить за ночi осiннi,
   I за мотори у доброму дiлi,
   I за налите тужаве насiння
   В нашiй у першiй колгоспнiй артiлi.
   Куркулi, як чорнi круки,
   Пiдiймали вий,
   Мiй Даниле однорукий,
   Брате мiй земний.
   А вiд хижки, хатки й степу,
   Вiд старих садiв
   Ми просили до лiкнепу
   Бронзових дiдiв.

   Не було в нас дошки й класу,
   Тiльки хата ця,
   I розмова без прикраси,
   Вiрна без кiнця.
   Та ще крейди бiла грудка,
   За вiкном дуби...
   Та на дверях цих писалось:
   "Ми вже не раби".
   Непогiддя те зимове,
   Хвища та зима,
   Де панове, де рабове?
   Вже давно нема.

   Були пани, були раби,
   Вже тепер нема...

   Нiби навчила їх рiдна мати,
   Нiби їм лiта згадалися русi,
   Сивi дiди вже навчались писати,
   До букваря припадали бабусi.

   Так вечорами i ночами звiйними,
   Де нам обрiзи у груди втикалися,
   Часом не божим - ночами партiйними
   Вчили ми їх i самi научалися.

   А пiзнiше - сивi круки
   I пожар дорiг.
   Як ти, брате -однорукий,
   Руку не вберiг?
   Як ти вийшов iз полону
   До своїх братiв
   З-пiд нiмецького заслону,
   З-пiд важких дротiв?

   Слав я мов другу тобi, не за грошi,
   Книги свої, не такi вже й хорошi,
   Тiльки написанi у пломенi,
   Може, й не так, вибачай менi.

   Їх палили для омани,
   Як твої жалi,
   Чорнi, лютi отамани
   З чорної землi.
   I летiли спопелiлi
   Пiд твої дуби
   Сторiнки їх чорнi й бiлi,
   Наче голуби.

   Ти ж стояв у неспокої
   Мiж страшних заграв,
   Ти ж єдиною рукою
   Попiл пригортав.

   Хату будують в селi при долинi,
   Сонце бiжить на веселу дорiжку,
   Бачу тi очi синiї-синi,
   Рiдну, сердечну, привiтну усмiшку.

   Знову ти в полi днями й ночами,
   Знову вiтри молодi за плечами.
   А дiвоча пiсня - весноголоситься,
   А життя iде,
   А нива колоситься!..



   ДIВЧА

   Дiвча стояло i спiвало,
   Срiблясту ниточку вело
   Про те, що радостi замало
   I зло людинi - всюди зло;
   Без батька й ненi, в самотинi,
   Убогий вичахне обiд,
   Що тяжко жити сиротинi,
   I шлях - не шлях,
   I брiд - не брiд.
   А вiд Петрiвцiв, з Синьодолу,
   Iз трав, iз неба - звiдусiль
   Нам осiнь винесла до столу
   Солдатський хлiб, росу i сiль.
   I так хотiлось, як на свято,
   В людському щедрому гуртi,
   Всю землю з радiстю вiддати
   Отiй маленькiй сиротi;
   Щоб стала осiнь бiля тебе -
   Весною щедростi, дитя!
   Ревло над шляхом сиве небо
   Про свiт, сирiтство i життя.



   ДОЩ

   Дощик, дощик голубий,
   Колоскiв не оббий

   Зливами-приливами,

   Хмарами огнивими,

   Птицями-зiрницями -

   В небi блискавицями!

   Ти спадай на межу,
   Я тобi таке скажу:

   - Понад рiки та лiси
   Хмари-вдари понеси,

   Крапельками росяними
   Над ланами вiвсяними,

   Цебром, цебром, цебрицею
   Над нашою пшеницею.

   Лийся тихо вдалинi
   На гречки та ячменi,

   На гречки та ячменi,-
   Буде весело менi!



   ХОДИТЬ ВIТЕР

   Ходить вiтер по травi,
   По зеленiй муравi.

   Проведу тебе до поля,
   Гляну в очi, на уста,
   А чи воля, чи неволя -
   Напиши менi листа!

   Чи на скелi б'є прибiй
   В тишi моря голубiй?
   Чи на мене дуже схожий
   Твiй хороший, милий твiй...

   Шепче вiтер комишу.
   Посмiхнулась: напишу,
   Повертайся, чую птицю,
   На громи, на дощовицю...

   Де ж дощу спадати, мила?
   Сяє хмара бiлокрила,
   Квiтне неба бiрюза.

   То в душi моїй гроза...



   КАМЕНОТЕС

   Чи юга, чи день в промiннях косих,
   Чи зоря пливе вечiрнiм плесом,
   Сорок лiт робив на хмарочосах,
   Сорок лiт - усе каменотесом.

   У Чiкаго шлiфував гранiти,
   У Нью-Йорку - "бiлдiнга" пiдводив,
   Мертвий камiнь був як самоцвiти
   3 рук його, Америцi на подив.

   А збери снагу його i змогу,
   Що лягла у камiнь понадмiру,
   Тим камiнням вистелиш дорогу
   Iз Нью-Йорка у Аляску сiру.

   А склади камiння те на гранi,
   В висоту зведи камiннi грати,
   Буде та колона як в туманi,
   Бога дасть за бороду чiпати.

   От уже дiйшов старого вiку,
   От уже i з рук не та робота,
   I його, як старця чи калiку,
   Виставили раптом за ворота.

   Вiн пiшов в стару свою землянку,
   Де не камiнь, а гнилi пороги,
   Де мокрицi в щiлях на свiтанку
   Стiни плачуть мокрi од вологи.

   З горя випив вiскi чесну склянку,
   Гнiвно думав з ночi безгомiнням:
   Мiльйонера вкласти б в цю землянку,
   Завалить шлiфованим камiнням!



   ПIСНЯ ПРО РУШНИК

   Рiдна мати моя, ти ночей не доспала,
   Ти водила мене у поля край села,
   I в дорогу далеку ти мене на зорi проводжала,
   I рушник вишиваний на щастя дала.
   I в дорогу далеку ти мене на зорi проводжала,
   I рушник вишиваний на щастя, на долю дала.
   Хай на ньому цвiте росяниста дорiжка,
   I зеленi луги, й солов'їнi гаї,
   I твоя незрадлива материнська ласкава усмiшка,
   I засмученi очi хорошi твої.
   I твоя незрадлива материнська ласкава усмiшка,
   I засмученi очi хорошi, блакитнi твої.
   Я вiзьму той рушник, простелю, наче долю,
   В тихiм шелестi трав, в щебетаннi дiбров.
   I на тiм рушничковi оживе все знайоме до болю:
   I дитинство, й розлука, i вiрна любов.
   I на тiм рушничковi оживе все знайоме до болю:
   I дитинство, й розлука, й твоя материнська любов.



   ПОЕЗIЯ

   Її не купиш цвiтом провесен,
   Анi горлянкою, нi чином.
   Поезiя - це дiло совiсне,
   Не грайся нею безпричинно.

   Така собi, не знає старостi
   I на чолi не ставить дати,
   Iз чорним попелом i паростю
   Стоїть одвiчно бiля хати.

   I не легкими переливами -
   Важкою кров'ю серце крушить,
   Сяйне крилом своїм малиновим,
   А чи обнiме, чи задушить.



   ПОЛОНЯНКА

   То не лебедi - в тучi дiброва;
   Може танком, як туча, пройти?
   Ти стоїш, молода, тонкоброва,
   Комсомолка - з десятого - ти.

   I немає для смутку причини:
   Лiс та поле - iз золота мур,
   I тополi, неначе в Тичини,
   В рокотаннi-риданнi бандур.

   Не суворо на серцi, не гнiвно,
   А за тебе тривожуся я.
   Катерино моя, Ковалiвно,
   Степова чарiвнице моя!

   Степовичка, сама заднiпрянка,
   З дiда-прадiда - всi бойовi.
   Заспiваєш - аж свiтяться ранки,
   Засмiєшся - встають неживi.

   У роботi i сонця не бачиш,
   У любовi - як пломiнь з пожеж.
   З горя стлiєш, але не заплачеш,
   Пересохнеш, але не впадеш.

   Он виходить вiйна i клекоче,
   I обагрює кров'ю краї,
   На твої ненахмуренi очi,
   На осяянi руки твої,

   На вiночок двох кiс понад чолом,
   На уста, не цiлованi внiч,
   Над твоїм ще невиданим болем
   Iз страшних залiзняцьких сторiч,

   Понести тебе в даль горобину,
   Безгрiховну - ввести до грiха,
   Стан високий зiгнуть, як билину,
   А билина в покорi всиха.

   Що ж то обрiй виблискує гнiвно?
   Що ж не сплю i тривожуся я?
   Ти не знаєш того, Ковалiвно,
   Степова чарiвнице моя!..

   I _

   Виходив Дудар рано з хати.
   Корiв на пашу гнать чи нi?
   Гудуть за обрiєм гармати,
   В стривоженiй далечинi.

   Обози. Трактори. Двоколки.
   I санiтари на возах,
   I неба синього подолки,
   В диму, у грозах, у сльозах.

   Уже гуторили в артiлi,
   Що з хлiбом буде? Як лани?
   Стежки, у спецi порудiлi,
   Бензином пахли вiд вiйни.

   Бiженцi йшли у полi, в лузi,
   В садах, в артiлях, по окрузi,
   Варили юшку, а малi...
   Малята спали на землi.

   Без пелюшок та без одежi
   Несли їх старшi iз дворiв,
   Де з туч вогненної мережi
   Щербатий мiсяць вслiд горiв.

   I не було в них нi колиски,
   Нi ложки звичної, нi миски,
   У школi, в полi чи в яру,
   В артилерiйському жару,

   Нi теплих лiжок в темнiм полi.
   Живим, як кажуть, повезло:
   Несли малий шматочок долi,
   У смертi вирваний на зло!

   Не легко йти iз свого краю,
   У яровi, зеленi днi.
   Я цим страждав, це добре знаю
   I на вiйнi й не на вiйнi.

   Це й Дудар бачив. Видно, горе
   Людей жене. Бiда, бiда!..
   В свiтання росне, пiвпрозоре
   Брела в долину череда.

   За темнокорими дубами,
   За сивим плетивом стежок,
   Корови, шепчучи губами,
   Втикали морди в морiжок.

   Рожевi нiздрi свiжомитi,
   Нагрiтi вiтром з дальнiх гiн,
   I слини довгi, теплi нитi
   Звисали низько до колiн.

   Старий давно глядiв скотину,
   Не перше лiто - вiсiм лiт.
   Вiн восени зайде в хатину,
   Латає чоботи, свитину,
   Та й знов в артiль, давати звiт,

   Корма виписувать, дiйницi
   Дояркам лагодить в жнива.
   I днi текли, немов з криницi
   Вода джерельна, грозова.

   Дiйшло до слави з добрих звичок,
   Я сам лiчити не берусь,
   Вiн скiльки виростив теличок:
   Красуль, i Лисок, i Марусь,

   Породистих, напiв i простих,
   Крутих коров'ячих голiв,
   Бiлявобоких, рудохвостих,
   Могутнiх, вкормлених волiв.

   Лилося молоко в дiйницi,
   Телят загонисту орду
   Купали часто молодицi,
   Давали пiйла по труду.

   Можливо, це картина мила,
   Коли б у червнi, на зорi,
   Двох бомб фашистська, люта сила
   Не засвистiла у дворi.

   Бiля телят ходили дiти,
   I сонце падало на тiк,
   Вони не знали бомб примiти
   За свiй малий, дитячий вiк.

   Телята руки їм лизали,
   А сонце гладило чуби.
   Як жаль, пiд вибухом лежали
   Лиш два розчахненi дуби.

   А де ж дiтей шукати будем?
   А де їх сон тяжкий розбудим?
   Нiчого, мамо, чорна мла
   Не тiльки ваших повила...

   II_

   З Бiлоцеркiвщини ясної,
   З трипiльських урвищ i ярiв,
   Як перший пролiсок весною,
   Останнiй промiнь догорiв.

   Заскреготiли танки горами,
   Бензином, потом i моторами
   Дихнуло в нiч, вiйнуло в нiч.
   В пилюцi, з раненими й хворими,
   З розгубленими i суворими
   Ми вiдступали плiч-о-плiч.

   I мiномети били з потаю,
   Дощi розривiв над пiхотою,
   Осколкiв виблиски в гаю,
   I вiтер нiс у даль скорботою
   Тривожну молодiсть мою.

   Вона жила iще минулими
   Ясними, теплими, розгулими
   Лiтами, де то їм число?
   Та вже за вибухами й гулами
   Її, мов трiсочку, несло,

   Мов гiлку з дуба, збиту бурею,
   У пил, в пожарища густi.
   Привiт тому, хто нiччю хмурою
   Не зблiд на тисячнiй верстi!

   Хто йшов долинами й байраками,
   З полками, й сам, - як тiльки мiг,
   Гнiвний, суворий чи заплаканий
   Для бою серце приберiг!

   III_ _

   Марко служив у мехчастинi
   Щось дев'ять мiсяцiв либонь,
   I ще вiн бачив ранки синi,
   Зорi вечiрньої вогонь

   В селi Лебiдцi, за днiпровим
   Зеленим вибалком крутим,
   За тим перелiском дубовим,
   За тим промiнням золотим,

   Де спав у клунi, на соломi,
   Печалi мав малi, свої,
   Де снились думи невiдомi
   Про ще невiданi краї,

   Про дiвчину, яку? -А хто зна,
   - Була така, любив одну...
   Година тиха, передгрозна
   Дощами йшла на ярину.

   В артiлi сiяли пшеницю,
   Зерно пiдвозили, - тодi
   Радiли! Буде колоситься,
   Колюча, свiтла, як жар-птиця,
   Ясна, як зорi на водi.

   Марко чималу мав турботу:
   Орали поле по ночах,
   Як кажуть, до восьмого поту,
   До поту й солi на плечах.

   Ось глянь, стоїть вона, колюча,
   Вусата, росяна, важка,
   Пливе над нею сива туча
   Вiйни з-за темного лужка.

   Доспiла, схилена, нежата,
   Поникла в куряву суху.
   - Це ж наша, хлопцi!
   - Жаль, хлоп'ята!
   - Да, жаль!..
   По дальньому шляху

   Повзли машини, гарби, танки,
   Легкi, вантажнi, тягачi...
   Я знаю цi сумнi свiтанки
   Над рiдним краєм уночi.

   Пшениця рвана, стигла, бита,
   Столочена, уся в пилу,
   Заплакала несамовита,
   Зашелестiла по валу,

   Стеблини-руки пiдiймала
   До тих, хто пагубу завiз,
   Але вiйнi було замало
   Її земних, зернистих слiз,

   Її наливiв колосистих,
   Її шумливо голосистих
   Вiтрiв, пiсень, i нi к чому
   Стодiл розбомблених, в диму.

   IV _

   Явiр шумiв на подвiр'ї iзкраю,
   Нова ворiтня в янтарнiй смолi.
   Батька Марко не застав; я не знаю,
   Де вже той був. До рожевого гаю
   Вечiр вiдносив години малi.

   Танки вiдходили.
   - Тату, я їду,
   Наша частина за Днiпр вируша!

   Як менi важко по рiдному слiду
   Йти, вiдступаючи! Наче душа
   Жаром осипана з того клопоту.
   Все розкажу, повернувшися в дiм...
   Бiлий листок з польового блокноту,
   Що я про тебе iще оповiм?

   V _

   Серце Марковi тремтiло у грудях,
   Вгледiв її мiж людьми молоду.
   Скочив з машини, обнявся при людях:
   - Як ти, Катрусю?
   - З артiллю пiду!

   Завтра худобу вигоним з долини,
   Трактори вже за Днiпром. Як не є,
   Пiдем в Задоння.
   - Марку!
   - Катерино,
   Катю, Катрусю, щастя моє!..

   - Ти не забудеш?
   - А ти? - Не забуду!
   Може, писатимеш?
   - Як же, куди?..
   Танки вiдходили ген помiж люду,
   Клали, як борозни, темнi слiди.

   - Ну, поцiлуй мене. - Поцiлувала.
   Слово в устах, щоб не плакать, здержала.
   - Батька не бачив?
   - Нi, батько ж на луцi.
   В бiлому платтячку, в громi, в пилюцi
   Так i стояла.

   VI _

   I по тiй же дорозi,
   По ровах, по межi,
   Не в дощах, не в морозi
   Йшли свої, не чужi.

   Хлiба сушену корку
   Пожувати б не грiх.
   Подiляють махорку,
   Щоб цигарка на всiх.

   Щоб цигарка курилась,
   Затягнися в диму,
   Щоб свої не журились
   У далекiм дому!

   Хмари стелять кереї,
   Йдуть бiйцi, не дрижать,
   I нiмецькi трофеї
   За плечима лежать:

   Пiд руками ворожi
   Автомати у них,
   Сумки з рижої кожi
   На застiбках складних.

   Спохмурнiли очима:
   Де домiвка, сiм'я? -
   В них бiда за плечима
   Не трофейна, - своя!

   Подоляни й волинцi
   I полтавцi вдалi
   Заховали в хустинцi
   По шматочку землi.

   А вона усихає,
   Палить груди, як жар,
   I дощу їй немає,
   I нi сонця, нi хмар.

   Що посiєш на людях,
   Де в пожежi поля?
   Б'ється серце у грудях,
   Вся на грудях земля.

   VII _

   Кулемет десь полоще,
   Йде стежками вiдплат
   Катеринин молодший
   - Олексiй - рiдний брат.

   А чи мати удома,
   Сипле курям зерна?
   Он дорога вiдома
   Й невiдома, курна,

   I чобiтьми прибита
   Мiж незжатого жита,
   I осколками зрита,
   Одинока, одна.

   - Здрастуй, Катю, де ж мати,
   Ти, сестрице, сама?
   Ходить з хати до хати
   Не вiйна, а чума.

   - Ти спочинь, Олексiю,
   Ляж, засни досхочу,
   Борошенця пiдсiю,
   Пирiжкiв напечу.

   Є пiвлiтра в наборi,
   Є ще сало в коморi,
   Закопали вiд нiмця, -
   Принесу, полечу!

   I зливала на руки
   Iз дубової кружки.
   - Як живеться, Катрусю,
   Як сусiди, подружки?

   Сiв на лаву скрипучу.
   - Чи здоровi-живi?
   Iз ноги зняв онучу
   У багнюцi, в кровi.

   Кашлянув якось сухо,
   Якось думно затих,
   А чи втома-задуха
   По дорогах крутих,

   Чи атака й бомбьожка,
   Хоч i це пiвбiди.
   - Дай води менi трошки
   Дай, Катрусю, води.

   Все прожите iз думою
   Попливло мiж заграв.
   - Я приляжу, подумаю. -
   Звiвсь. Хитнувся. I впав

   На гречану солому,
   На дубовий порiг.
   Повернувся додому, -
   З дому вийти не змiг.

   Потом виморив душу,
   Груди кашлем згнiтив,
   Щось кричав про Катюшу
   На знайомий мотив.

   Зморшки пнулись на чолi:
   - Де я, в хатi, в бою?
   Кликав армiй в полi
   Тридцять сьому свою.

   Стихла хата отецька,
   В лузi грiм та луна.
   Ой, нiмецька, мертвецька,
   Чужедальня вiйна!

   ...Борошенця пiдсiю,
   Буде свято не в час.
   Чуєш-бо, Олексiю,
   Ворог у нас!

   VIII _

   Четвертий тиждень ув артiлi,
   У кожнiй хатi, у дворi
   Здирали хлiб, кожухи бiлi,
   Сорочки, шитi до зорi,

   Свитки овечi i верети,
   Глушили пострiлом плачi,
   Гуртом до хати перлись, де то
   Скипає борщик у печi?

   Була в них випивка багата,
   Скоромна страва, а для втiх
   Все голубiв iз автомата
   Стрiляли в золотi пiдстрiх.

   Щоб тi вночi не вуркотiли
   I не будили запiяк,
   I в синє небо не летiли,
   Бо то ж фашистське, як-не-як.

   Пан офiцер лежав у лiжку,
   Гарячий доїдав обiд.
   Дитину вбили на обнiжку,
   Щоб не кричало, де не слiд.

   Спiвало звечора надворi
   Щось про зозулю, зелен-гай,
   А в офiцера нерви хворi,
   Отож пiд нерви не спiвай!

   Убили дитину. Я знав її в школi.
   Сидiло на партi, у першому класi,
   Водило у книзi пальчатком поволi,
   А вдома просило не кашi, а "касi".

   I мати вже вишила платтячко красне,.
   Старi черевички пiдбили пiдбором.
   Лежи, над тобою зоря не загасне,
   Забите дитя пiд сосновим забором.

   Для матерi в свiтi коханiший хто є?
   Погляне на фото у тихiй свiтлицi,
   На чесанi вдвоє, заплетенi вдвоє
   Тугi, коротенькi, русявi косицi.

   Не кличу мертвих i не плачу,
   Бо слiз невистачить менi
   За кров загублену дитячу
   I за юнацьку в нашi днi.

   I за дiдiвську невхололу,
   I за дiвочу, молоду,
   За всiх несхилених додолу,
   Але розпнутих у саду.

   IX _

   Ходить староста пiвнем,
   Аж блищить борода.
   Матом тихим i рiвним
   Всiх людей обклада.

   В шапцi теплiй, у свитi,
   Оглядає краї.
   Конi добрi та ситi
   На конюшнi, свої.

   Дослужився до честi,
   В коменданта бува.
   I висить на мiжхрестi
   Не одна голова,

   Охолола з удару,
   Почорнiла вiд жару,
   Їй очей не пiдвести, -
   Третiй день нежива.

   Має староста знака,
   Любить слово "капут".
   Люди кажуть: собака!
   Нiмцi кажуть: зер гут!

   - Я, - говорить, - є влада,
   Пiднiмецький король.
   Служиш радо не радо,
   А скорятися зволь.

   - Я, - говорить, - владика,
   В матiр, в бога, у дим! -
   Людська кривда велика
   Ходить слiдом за ним.

   Х _

   - Може, борщу тобi, хочеш? Подати?
   Рано iз матiр'ю хлiба спечем.
   Чуєш, Олексо? Заснув, може, брате? -
   Катря ввiйшла до стодоли й плечем

   Сiно торкнула.

   - Вставай на часину,
   Сам же просив. -
   Та Олекса не спав.
   Бачив очей її синю росину,
   Брови тонкi, наче вперше впiзнав.

   Рису мiж брiв, непомiчену вчора.
   - Боже, як виросла! Бач, школярi!..
   То ж i Марко так за нею... -
   Надворi

   Сонце плело золотi ятерi;
   Когут запiяв. - Не сплю, Катерино,
   Буду збиратись.
   - Куди?
   - А туди,
   В лiс, до своїх, до бiйцiв, все єдино
   Гiрше не буде, як цеї бiди;
   Буду ходити вiд хати до хати,
   Зайди, ви чуєте? Блиснуть мечi!
   Буде земля їм на смерть вибухати,
   Буде вода їх топити вночi.
   Буде вогонь їх потрошити люто,
   Буде не сон їм, а кров звiдусiль,
   Буде їм в чарку не хмiль, а отрута,
   Буде їм порох, - не хлiб да не сiль.
   Я вже за тими гостями догляну,
   Будь вони проклятi!
   Катре, бiжи!
   - Брате, вiзьми мене.
   - Що ти, зарано!
   Будуть ще болi, печалi та рани,
   Я тебе кликну, скажу: пов'яжи!
   - Скоро ж то?
   - Ждiте. Бувай-но здорова! -
   Так i пiшов по травицi рудiй.
   Скiльки з останнього братнього слова
   Носить вона i тривог i надiй?

   XI _

   Чужинцi просто стали грудьми,
   На розстрiл зводилась рука:
   Ходила чутка помiж людьми
   Про дивного Кармалюка.

   Вiн бродить селами, ярами,
   Розбитим шляхом, пожарами,
   Слiди вiн бачить гвалтувань,
   Дитячi сльози в ранню рань;

   Стежками житнiми простими,
   Лiсами темними, в диму.
   I тiльки кликне хто: Устиме!
   Вiн одкликається йому.

   Та не вертався ще додому,
   А по мiстечках тлiв пожар.
   Казали, був вiн член обкому,
   А може й перший секретар.

   А з ним виходять на майдани
   Росiйськi хлопцi-партизани,
   Ще й з Бiлорусiї брати,
   I там фашисту не пройти.

   Сам полiцай з Лебiдки бачив,
   Як вiн на станцiї судачив
   Iз перекупками в ряду.
   Купив два пряники морквянi,
   Сакви бiленi полотнянi
   I зник. Ну, звiсно, на бiду!

   Десь за Днiпром кричали пiвнi,
   У Яровiм, у Криворiвнi,
   Чотири днi та все пiдряд.
   А найстарiший пiвень злюче
   Як не запiє: Кармалюче!
   I вiн з'явивсь, хоч рад не рад...

   Фашистам нiч не дав доспати,
   Забрав набої, автомати,
   Та й каже: вiшайтесь сами.
   Зробили нiмцi по петлюрi.
   - Мерщiй влiзайте! - Злi, понурi
   Полiзли довгi, як соми.

   Три днi висiли на майданi,
   А вiн iзник у димнiй ранi
   В лiсiв'я Лебiдське старе.
   Стрiляли в нього в полi, в гаї
   Чужинцi-зайди, полiцаї,
   А що поробиш? Не береї

   Чи ще того свинцю немає,
   Чи притомились вороги,
   Що бiдне серце вiтром має,
   Налите дивної снаги.

   Що в людське горе неминуче
   Летить, як птиця з висоти,
   Ой Кармалюче, Кармалюче,
   В яких пiснях тебе знайти?

   Йшли поїзди, за гулкими мостами
   В свистi i скреготi билась земля.
   Раненi кидались до нестями,
   В полi гнили... Ой поля ви, поля!

   Жито сухим золотистим потоком,
   Чорними рiками вугiль i сталь.
   Сивим коровам, волам крутобоким
   В темних теплушках мчатися в даль.

   Їх перерiжуть на мюнхенськiй бойнi,
   Вугiль у круппiвських стлiє печах,
   Жито жуватимуть в заупокойнi
   Байстри гестапiвськi по ночах.

   - Дiду Мажуго, а, дiду Мажуго,
   Де ви тут, чуєте? де ваш онук?
   - Тут ми, кхе-кхе, не турбуйтеся вдруге,
   Кличе не хто-небудь, - сам Кармалюк!

   Верби похилi, кущi красноталу,
   Поїзд промчить, наче вогненний птах.
   Дiда снiжок обсипає помалу,
   Вiтер iз нiччю квилить у дротах.

   Толовi шашки не дихають димом,
   Спить меленiт до своєї пори.
   - Митю, наглянь за шляхом нелюдимим,
   Воїнський, людський гуде з-за гори?

   Мчить порожняк, пробiгає дрезина,
   Чахка товарний, - минай, нi к чому,
   Дiду дрiмається; десь там родина...
   Митя-онук щось шепоче йому:

   - Дiду, ви чуєте? Гiтлер стукоче! -
   Справдi: з-за кручi гримить до мiстка
   Кiльцями буферiв з темної ночi,
   Бронеплощадками вдарити хоче,
   Вбить тебе, випалить, душе хистка!

   В класних вагонах сидять офiцери,
   В'ється димок iз тугих сигарет.
   Звiвся Мажуга, як привид:
   - Тепера.
   Митю, пали! -
   Неба чорний намет
   Так затрясло, що посипались зорi,
   Рейки, мов конi, звились на диби.
   Скиглили збитi вагони: ми хворi!
   Прискало жаром залiзо: губи!

   I вiтер дме з страшної кручi
   Слiдом, де їхали брати.
   Ой Кармалюче, Кармалюче,
   В яких пiснях тебе знайти?

   XII _

   Оту дорiжку, двiр i хату,
   Поля, де виростала ти,
   Тебе, мовчазну й сивувату,
   Я не забув мiж суєти.

   Жила вiд печi до колиски
   У тижнi, в лiта горьовi,
   I все ж очей померхлi блиски
   Своєю правдою живi.

   А що минуло, то й радiти.
   Бог з ним, як кажуть, хай мина.
   Пiшли на щастя дiти й дiти,
   За рiк, за другий - новина.

   I нагодує, й поколише,
   Турбота є сiм'ї усiй.
   В дванадцятiм знайшовся Гриша,
   В шiстнадцятому - Олексiй.

   I кожна днина i хвилина
   Була, як золота казна.
   У двадцять третiм - Катерина,
   Хоч Катерини хто не зна?

   Iшли сусiди в теплу хату,
   Несли дарунки чи привiт,
   Вечерю їли небагату,
   Дитинi зичили ста лiт,

   Повеселiли й танцювали
   До свiтанкової зорi.
   Дiвча Катрусею назвали,
   Як у Шевченка в "Кобзарi".

   I дiти виросли. З вiйною
   Пiшли у свiт. I за стiною
   Не чути смiху у дворi.
   А пiзнавала їх щоранку
   По свiжовмитих голосах...
   Найстарший Гриша, - той на танках,
   А Олексiй - отут, в лiсах.

   Вечiрнiй промiнь гасне тихо,
   Днiпро сивiє аж до дна,
   Ти що згадала, Ковалихо,
   Об чiм помислила, сумна?

   I слово знов запломенiло,
   То Катря зводиться в тишi:
   - Якого болю наболiло,
   Як запеклося на душi!

   Ви кажете, мамо, коритись не треба,
   Чи хто, може, гнувся у нашiм роду?
   Нехай хоч повiсять отам проти неба,
   А я не схилюсь, не скорюсь, не пiду!

   Була я в мiстечку, побачила вчора
   На розi, де сад, в ресторанi вони, -
   Три нiмцi обiдають, дiвчина скора
   Вино пiдливає: кушайте, пани! -

   До тих, до есесiвцiв. Три в капелюшках,
   Кармiновi губи, паризькi духи, -
   Сидять з тими нiмцями золото-душки,
   Лукавлять, жартують, хi-хi да хи-хи.

   Ви, мамо, їх знаєте: Рiта з аптеки,
   Маруся - зi мною ходила в загiн,
   А третя ота, що прибула здалека,
   Жона лейтенантова, знав би то вiн!

   Вино собi п'ють, заїдають омлетом,
   Печенею свiжою. Серце менi
   Згорiло. - Марусю! - й не дивиться, де там!
   А потiм, все ж вийшла.
   - Не тi, каже, днi,
   Щоб нам гордувати. Буде голодуха,
   Зима, дорожнеча, - вмирати, чи як?
   - Чому ж тебе вчили в десятому, слухай,
   Щоб ти цiлувала оцих запiяк?

   Ти совiстi, видно, навчилася мало,
   То вже й похилила гiлля молоде.
   Он брата твого яке горе спiткало,
   Ослiплений нiмцем, села не знайде.

   Невже ти забула?
   - Ти, Катю, навiщо
   У душу груддя менi кидаєш? Вiн
   Погиб чи ослiп, бо душею вiн вище,
   А я не чекаю людям перемiн.

   Маруся заплакала з болю й печалi,
   I жаль мене взяв, що вона, як дитя.
   - Iз ними, кажу, ти сьогоднi, а далi
   Буде каяття, та нема вороття,

   А сором який? Iз чужинцем заклятим
   Щоб жити? - то краще умри на шляху.
   Де рiдна земля? Де подруги? Де мати?
   Невже тобi легко чуття цi продати
   На ласку чужинцiв, в годину лиху?

   -I Катря аж зблiдла од гнiву, ув очах
   Задумливих, синiх, як небо в маю,
   Заблискало жаром в тих очах дiвочих,
   Зломилися брови (Марковi по ночах
   Десь видились, снились у дальнiм краю).

   - Ганьба яка!
   - Дочко, - озвалася мати. -
   То, правда, ганьба. Ти приляж та засни.
   Стара пiдвелася, бензину пiдляти
   В коптилку на коминi.
   - Знать, до весни
   Ще наших не буде...

   Ввижались щоднини
   Їй танки побiленi, зiрваний мiст,
   Розбомбленi, зритi далекi долини
   I Гриша Коваль, - її старший - танкiст.

   Не те, що забитий, чи, скажем, калiка,
   Нi, дай бог, живий, але бачить вона,
   Як син просить пити, жадоба велика,
   А слова не чути, заносить луна.

   Уста йому шерхлi, аж важко дивитись,
   Змарнiв од бойовищ, хоча й не заслаб.
   Взяла б йому їсти, умитись, напитись,
   За тисячу верст пiшачком донесла б.

   Сорочку його - не армiйську, дитячу,
   Бiлену, в волошках, в мужицькiм цвiту,
   Поклала б на руку синовню гарячу,
   Не в ту, що стрiляє, а в лiву оту.

   - Ще наших не буде, - сама собi каже.
   I важко їй з того. Ночами один
   Приходить крiзь муку, крiзь марево враже.
   - Устань, мамо!
   - Хто це?
   - Це Гриша, ваш син.

   I зайде вiн в хату несумовито,
   Танкiсти й полковник з ним, звiсно, як власть.
   I стане вона йому постiль стелити,
   Борщу з карасями на Стiл подасть.

   Отак собi думає.
   - Мамо, лягайте,
   Вже пiзно, а я вам таке ще скажу:
   За мiсяць, за другий тi нiмчики-зайди
   Полiзуть не в добра, а в душу чужу.
   їх знищити б! -

   Нiч повiває вiйною,
   Не спить Катерина з думками улад.
   I трубить у рiг на полях, за стiною
   Пожарами буйний, старий листопад.

   XIII _

   Снився сон уночi Ковалисi:
   Наче поїзд помiж блискавиць
   Пробiгає у димнiй завiсi,
   Гнуться рейки тугих залiзниць.

   I цокоче, i свище, i лине
   В даль, де явiр зелений зачах.
   З машинiстом стоїть Катерина,
   Теплий вогник сiяє в очах.

   А куди ж ти поїхала нинi?
   Поїзд мчить в незнайомiй долинi.
   Ковалиха й питає:

   - А руки,
   Хто зв'язать тобi, Катре, звелiв?

   Рейки в'ються, як чорнi гадюки,
   На роздоллi осiннiх полiв.

   I за тими глухими полями
   Кличе Катря, i та ще й не та.
   - Де ви, мамо? Ви чуєте, мамо?
   Я не ваша, не золота!

   Я не бачу вас, де ви? Не чую,
   Наче зроду не знала, диви!
   На чужих подвориськах ночую,
   Я вже птиця-синиця, а ви
   Ще не птиця?
   Їй руку б подати.
   - Що ми, дочко, неначе слiпi?
   А земля, не на свято, - заклята,
   Не зелена - в болотнiй ропi,

   По колiна засмоктує тихо,
   Стопудове на ноги звиса.
   I нема поїздiв, Ковалихо,
   Тiльки нiч i яснi небеса.

   Катерина, схилившися поруч,
   Спить, як дiти. На руку - щока.
   I твоя неутишена гореч
   Знову серце на бiй виклика.

   XIV _

   За гарматами била негода,
   За колесами бiгла зима.
   Катерино, змарнована вродо,
   Чом од тебе привiту нема?

   Iз Лебiдки, села за горою,
   Залишивши дiдiв i внучат,
   Десь у груднi, ясною порою,
   Забирали в неволю дiвчат.

   Iз нажитої здавна оселi
   У тумани, як сивi мохи,
   У тiрольськi хазяйства дебелi,
   У баварськi пивнушнi льохи.

   Не розраду, не спiв, не цiлунок, -
   Чути матерi крик за верству,
   Як дожила ти в бiлений клунок
   Житню чорну хлiбину черству.

   Ти пiшла з усiма до вокзалу
   По стернi, де робила той рiк,
   Бiлу хустку навхрест зав'язала,
   Яснi кося сховала навiк.

   Зорi вiшали срiбнi вуздечки
   Над розореним пахотком меж.
   "Прощавайте, крутi бережечки!" -
   Заспiвати хотiла, так де ж? -

   Не змогла. Заскрипiли колеса,
   За теплушкою доли i плеса,
   Перевитi залiзом мости,
   Кущ калини, прощай i прости!

   Пiзня груша, медами налита,
   Бiлий колос незжатого жита,
   Попелища, густi кураї,
   Рiднi люди i села мої,
   Прощавайте!


   Не ждiте додому
   У привiтний, у батькiвський дiм.
   Сива чайка з-пiд тучi i грому
   Пролетiла над щастям моїм.

   На чужинi i днi неохочi.
   Полетiла б, куди полечу?
   Посiчуться там коси дiвочi,
   Обiрветься мiй голос уночi,
   Висхнуть очi i то без плачу.

   Тих очей моїх сяєво синє,
   Брiв тонких голубиний розлiт
   Втопчуть в порох, у пил, в баговиння
   Бiля чорних нiмецьких ворiт...

   XV _

   Грудень встеляв голубою габою
   Землю, рiчки закував у льоди.
   Що, Кармалюче, робити з тобою, -
   Темнi лiси та вузенькi слiди!

   Поїзд сокоче, хитається п'янко,
   Рейки дзвенять, i теплушки повзуть.
   То ж Катерину, сестру, полонянку,
   Десь у баварську неволю везуть:

   Буде їй снитися марево станцiй,
   Хриплих гудкiв розтривожений вий.
   Брат Олексiй, що пiшов у повстанцi,
   Жив чи погибший?
   - Нi, сестро, живий!
   Тричi вiд смертi вибравсь щасливо,
   Бився один, а тепер не один.
   Варить вiн пиво просто на диво,
   Людям на щастя, а нiмцю - на згин...

   Став Кармалюк у своєму загонi
   (Як вiн зiбрав цю залiзну сiм'ю?):
   - Хлопцi, засiдлуйте конi в погонi
   Та заправляйте машини у бронi,
   Будем сестру рятувати мою.

   I знову вiтер дме колюче,
   Квилять на станцiї дроти.
   Ой, Кармалюче, Кармалюче,
   В яких пiснях тебе знайти!

   Теплушки сiрi та зеленi,
   Гудок, мов крик тонкий коня.
   Осiннє сонце десь на кленi
   Помiж гiлля i вороння.

   Солдатськi кроки на перонi,
   Платформи вкритi наокiл.
   В напiввiдчиненiм вагонi
   Сидять дiвчата з наших сiл.

   Ще днi стоять огню i рубки,
   Iще димлять навкруг краї.
   Куди ж летiти вам, голубки,
   Фашистом скривдженi, мої!

   Що ти все думаєш, спершись в одвiрок?
   Дзвоник дзвенить, калата калаток.
   Мiра була, - а тепер недомiрок,
   Воля була, - а тепера куток.

   Крикнула, сили зiбравши останки,
   Може та сила й тримала її?
   - Де твої, Марку, броньованi танки,
   Де, Олексiю, конi твої?

   Може таке увижатись в безсоннi,
   Може у казцi казатись, чи нi:
   Вирвались, вибiгли змиленi конi,
   Туго вуздечки рвучи рем'янi.

   П'ять мотоциклiв з пакгауза, з бою,
   Сiм автоматникiв злiва.
   - Це ми!
   От i зустрiнемось, сестро, з тобою!
   - Тут я, Олексо, отут мiж людьми!

   Поїзд сiпнуло, вартовi упали,
   Хмурий єфрейтор - в багню кров'яну.
   - Сестро, ти де?
   Помiж дим i завали,
   - Сестро, чекай-но! -
   Над рейки i шпали
   Поїзд несло в далину, в далину,

   Мимо гаїв, листвиною занесених,
   Мимо вiтрiв, темних туч пiднебесених,
   Мимо шлагбаумiв, будок, мостiв,
   Сивого вереску, бiлих хрестiв.

   Далi та далi... Полум'янi пiвнi
   Крайню теплушку укрили крiзь плач.
   Вершники мчали iз поїздом врiвнi,
   Справа, i злiва, на ристь, i навскач.
   - Брате Олексо! - Зiрвала хустину,
   Коси пустила, як мево пожеж.
   - Катре, домчу, дожену, до загину! -
   Вiтром вiдносило:
   - Не доженеш!..

   Так вона й бачить: стежини нехитрi,
   Так їй i сняться в баварських ночах:
   Гриви розметанi, конi в повiтрi,
   Бронзове сонце у кiнських очах.

   XVI _

   ...А танки йшли i йшли окопчами,
   Мiстками, дзотами, в рову,
   I скреготiли сталлю: втопчемо!
   Ревли моторами: зiрву!

   I ворони справляли поминки
   Над нiмцем, а не над бiйцем.
   Броня горiла, як соломинка,
   Як свiчка жовтим пломiнцем.

   А нашим не страшне вороння:
   Iшли танкiсти iз Задоння,
   Уральцi - хлопцi-молодцi;
   I в день важкий i в нiч безсоння
   Iз Пiдмосков'я йшли бiйцi,
   Гранати стиснувши в руцi.

   Дзвенiли кулями ковалики,
   Залiзом ранили зорю.
   Марко почув, хтось кличе здалеку:
   - Горю я, хлопцi, ой, горю!

   То кликав Швачка. Танк пiдбитий
   Не повз, не брязкав, не летiв.
   Термiтний жар несамовитий
   В машинi рiвно клекотiв.

   Бронi товстi зеленi мури,
   Трiщали шкельця, як чужi,
   Летiли iскри в амбразури,
   I дотлiвали стелажi.

   А Швачка ще сидiв. Ударом
   Струснуло башту. В далинi
   Угледiв вiн за бiлим яром,
   За чорним збуреним пожаром
   Свої рум'янi, гожi днi.

   Вони стояли, як хлоп'ята
   Смаглявi, сонячнi, - i вiн
   Вiдчув: ударила гармата,
   Як давнiх рокiв давнiй дзвiн.

   I все.
   Бензину жовта маса
   Димiла душно-гаряче.
   I вибухли боєприпаси,
   Осколком ранивши плече.

   - Ти, Швачко, живий, а чи мертвий?
   - Ванюшо!
   - Ого, брат, як дiло! На, пий чи кури.
   Iз попелу, вибухiв, димної сушi,
   Де полум'я било в розтерзанi душi,
   Виносили Швачку у смертi з нори.

   Дали йому спирту глитнути, у вiчi
   Дивились з надiєю: - Ваню, це ми! -
   Зiтхнув i пiдвiвся, поранений тричi.
   - Вперед! - зашептав, i в збiлiлiм обличчi,
   В обривках шинелi, в заметах зими,
   У спалених щоках, в зашерхлiй долонi
   Життя затеплiло, як iскра.
   - Я сам.
   I справдi, пiдвiвся i в гони червонi
   Пройшов крокiв двадцять, пов'язка на скронi
   Бiлiла. Вклонився важким небесам.
   - Отут я i ляжу.
   I впав, i руками,
   Що пахли тавотом, засмаглi в диму,
   Простягся на захiд перед полками,
   В залiзнiм потоцi, як в отчiм дому.

   Ще полум'я трiскало та гуготiло,
   Повзло по машинах, по скатах, як звiр,
   Але, натикнувшись на Шваччине тiло,
   Не брало його, язиками летiло
   Назад, на вiтри, до свiтанкових зiр.

   Фугаски свистiли i рвались, осколки
   Не брали грудей його, куля чужа
   Не брала грудей його, мчали двоколки,
   I танки пройшли пiд багрянi подолки
   Пожарiв i туч, де яснiла межа.

   А Швачка лежав бiля того потока
   Малий i притихлий, - хоч скрегiт i гук
   Усе вiддалявся, зникаючи з ока,
   Земля українська, пекуча й широка,
   Ото й починалась з-пiд Шваччиних рук.

   XVII _

   Встає на силу наша сила:
   На меч - мечем, на грудь - грудьми.
   Стоїть в степу Савур-могила,
   А бiля неї танки й ми.

   Хатина бiла коло яру,
   Є стiл i лава, хазяї
   Не знаєм де; пiдкинем жару,
   Пожитки витягнем свої,
   Поп'єм чайку.

   В таку годину,
   Де вiдпочить припало нам,
   Боєць пригадує єдину
   Кохану, матiр, чи родину,
   Чи друга, брата, десь отам.

   З цiєї хати лине думка,
   Про зустрiч вигадка проста.
   А найщасливiшпй з пiдсумка
   Виймає давнього листа.

   У нiч оцю така ж нагода
   Припала друзям, знавши їх, -
   Боєць хозроти чи хозвзвода
   Читав цидулку вiд своїх.

   I нам почувся смiх дитяти,
   Снiгiв зав'южена полiть,
   I в кожушку, в хустинi мати
   Десь за вiкном оцим стоїть.

   У хатнiй мирнiй, теплiй тишi
   Всiм снилась дальня подорож.
   - А нам не пишуть нашi, Гришо. -
   Марко зiтхнув.
   - Да, нам...
   - Ну, що ж...

   Та як писать, куди i звiдки?
   З якого мiсця i числа?
   Як до зеленої Лебiдки
   Метiль дороги занесла.

   Не так метiль, як та пороша,
   Не так пороша, як бiда.
   I друге лiто листоноша
   У тихий двiр не загляда.

   I не виходить батько з хати.
   Яких почуєш звiсток-див?
   Листи синовнi без доплати
   Вiн, може б, кров'ю доплатив.

   А їх, бач, не видно, немає, не чути,
   I що з Катериною? Як там вона?
   - Як ось поживем, то побачим, а нуте
   На карту поглянемо, що ж, брат, - вiйна!

   I Гриша з планшетки розгладжує карту,
   Помiчену вправо, i влiво, й навкiс,
   Де стрiлки червонi, як люди на варту,
   Спiшать звiдусiль, через гори i лiс.

   I в димцi пунктирiв окреслено-сизiй,
   У замкнутих колах, у секторах площ,
   Боролись i дихали сотнi дивiзiй,
   В бронi, у металi, пiд хугу та дощ.

   - Еге, тут i карти, поглянь, - не стачає,
   Ти бачиш, Марку, цей листок не для нас,
   Валуйки i Бiлгород бiй зустрiчає,
   Прорив на Барвiнкове i на Донбас,

   Тут праве крило завернуло на Злочiв,
   На Лопань Козачу, Опiшню й Сулу.
   - Дивися, щоб зайвого не напророчив!
   Радiє Марко. Скатертину малу

   Новенької карти (з минулого року,
   Коли вiдступали, забулась вона)
   Тепер положили на столику збоку,
   Розгладили нiжно хрустку i широку:
   - Не рвися ж, нова!
   - Не нова.
   - Так одна!

   I з карти тiєї, як перша за свiдка,
   Вiд мук, вiд повiшених, що там було, -
   З днiпровської кручi дивилась Лебiдка -
   Маркове i Гришине рiдне село.

   - Ось клени, Марку!
   - Ось дорога до ставу.
   - А це до артiлi. А це, ну, а це?
   I вiн пригадав: та не юнь i не славу,
   I навiть не бiй, де взяли переправу,
   А iнше, в сльозах чорнобриве лице.

   Коли вона радилась, як виряджала,
   I слово в устах, щоб не плакать, здержала;
   - Гаразд, я не буду.
   А рушив водiй, -
   Ще бiгла слiдом у пилюцi рудiй,
   Тримаючи вузлика...
   Батько чи вдома?
   Веселий, нехитрий, робучий, як вiл.
   - Ти звiдки це взявсь? - пожартує сiрома, -
   Та ще i в погонах? - i чарку на стiл.

   Дрiбничку од нiмця заховану вмiло:
   Шмат сала, зчерствiлу хлiбину внесе.
   - За наше добро то i випити дiло.
   - На щастя!
   - На щастя!
   I вип'ють усе.

   Вбiжать дiтлахи, завiтає сусiдка,
   Заглянуть дiди погуторити з ним.
   А може, й не так воно?
   З карти Лебiдка
   Повiяла згаром i вiтром сухим,

   Дитячим плачем, гiркотою розлуки,
   Усiм тим, що серця бiйця не мине,
   I наче жива, пiдiймаючи руки,
   Сини мої, каже, врятуйте мене!

   XVIII _

   В селi фашистам не жилося,
   Не спалось тихо, не пилось.
   В полях несiяних колосся
   Остюччям сiрим пiдвелось.

   В Лебiдцi темно в кожнiй хатi,
   Дiди мовчали, як нiмi,
   Дiвчата вбрання небагатi
   Не одягали в тiй зимi.

   Вiтрами вiяло зi сходу,
   Залiзним клекотом здаля.
   Хто брав з Днiпра свiтанком воду,
   Той чув: трiщить, гуде земля,
   Як в горобину нiч. За три днi
   Знялись фашисти-нiмчаї,
   Зiбрали добра не свої
   Та й рушили. I тихi злиднi
   " Поплентались за ними з хат,
   З ворiт, не з кам'яних палат.

   Микита Дудар бiля хати
   Корову порав, ту, що сам
   В артiлi викохав з теляти,
   З телички, з горем пополам.

   Було носив гаряче пiйло,
   Стелив солому в тепле стiйло,
   Назвав Красулею її,
   Славетну в нашому краї.

   Вiн приховав її в коморi,
   Коли прийшли чужi й суворi
   Фашисти-нiмцi iздалека.
   Сьогоднi ж пiшки i навскач,
   Не взявши хлiба, яйка, млека,
   Бiжать кудись ти бач, ти бач...

   Вони зайшли до нього в двiр,
   Що не солдат, то лютий звiр.
   - Давай корову
   - Що? Корову?
   Берiг, кормив, голодний сам.
   - Це не моя, пани. - I знову
   Годує тихо: -я не дам.
   - Давай корову.
   - Що ви, круки?
   - Поживи треба? Став до них.
   Блiдi роти. Помаднi руки
   На парабелумах нiмих.

   -Лоби похмурi, задубiлi,
   Данина скровленим годам.
   - Бери, дависьi
   - Чия?
   - 3 артiлi.
   А будь ви проклятi! Не дам!..

   Вiшали Дударя серед майдану,
   Там, де гуляли собi дiтлахи
   В "бабки", у "ключика", де спозарану
   Зорi цвiли, де вiтри з-за лиману
   Гривами крили широкi шляхи.

   Староста зрiзав березу у школi,
   Вiжки принiс, бо мотузки - нiде.
   - Може, поглибте вкопати?
   - Доволi.
   - Стовп не розчахне, а вiн не впаде.

   Вивели Дударя з школи, з пiдвалу,
   Руки зв'язали, неначе вiн мiг
   Шкоду руками вчинити чималу,
   Кинуть гранату чи вирвать порiг
   З-пiд коменданта. Бiлобородий,
   В шапцi старiй, у рудiм кожушку,
   Ношенiм здавна у днi непогоди,
   Став вiн на стежку свою заважку.

   Вiтер висвистував над головою
   В гiллях дубiв, на велику бiду.
   Сивою лапою снiговою
   Вечiр ступав по м'якому слiду.

   - От i життя мого крайня година,
   Знать би Марковi загибiль оцю. -
   Серце пекло, i пекуча краплина
   В грудях повзла, як сльоза по лицю.

   - Що це я? Важко. Заплачу ще, годi.
   Люди подумають всяке... -
   Й тодi,
   Саме тодi хтось заплакав в народi,
   Жiнка чи хлопчик. Два нiмцi в незгодi
   Шарпали вiжки, самi вже блiдi.

   Щось iз петлею не ладилось. Люди
   Тихо шептались в дитячiм плачi.
   - От я i вмру, без докору й огуди,
   Так, як, не спавши, рiшив уночi.

   Скоро Марко завiтає додому,
   Хтось оповiсть, як я ждав недарма,
   Хлiб помолотять, звезуть, а потому
   Син пригадає, що батька нема.

   Хлопчик отой, що так ревно ридає,
   Виросте, буде, гляди, голова!
   Десь i колись у сiм'ї пригадає,
   Як менi звисла рука нежива.

   Стовбур березовий, зрубаний люто,
   Свiже пагiння погонить у вись.
   Дню мiй посивiлий, щастя забуте,
   Встань, оживи, розцвiтися колись! -

   Легко зiтхнув, подивився вiльнiше.
   Староста вiжки вчепив рем'янi.
   Дудар сказав:
   - Коли вiшать, то вiшай,
   Що ж ти все крутишся? Тоже менi! -
   Староста крикнув:
   - Не терпиться, може?
   Iч, затремтiв, не поможе, мовчи.
   Дудар сказав:
   - Хто боїться, небоже?
   Що ти кричиш? На фашиста кричи.

   Хтось засмiявся, а нiмцi - дивитись.
   Так його вiшали, чорнi вони.
   Шапку зняли, не дали поклонитись
   Людям у ноги на три сторони.

   Брязнули сухо чужi автомати.
   Вже як ступив на високий порiг,
   Крикнув на люди:
   - Нехай живе мати
   Наша!..i слiв доказати не змiг.

   Може вiн думав про людську руїну,
   Може про матiр iз дiтьми? Не вiм.
   Може хотiв вшанувать Україну
   Здушеним, теплим диханням своїм.

   Часто любив говорити iз нею,
   З тою Вiтчизною в ночi грiзнi.
   Так вiн мiж небом повис i землею,
   Взутий, без шапки, в снiгу, в сивизнi.

   Вiтер гойдав його дужо i смiло,
   Нiччю й свiтанками без перемiн.
   Мiсяць чiпався за голову бiлу,
   А люди падали до колiн.

   XIX _

   Не спиться старостi з пiвночi.
   Гуде хурделиця в дворi,
   I ясени-поводарi
   Шумлять, до бурi неохочi.

   - Податки? Сплатимо податки,
   Щоб Гiтлер жер до призволя.
   Не обдеруть же все до латки,
   Надiл дадуть, своя земля,

   Це не артiльне-божевiльне,
   Чи то пак, чортове, - своє...
   В ворота хтось з дороги б'є,
   У двiр, пiд вiкна йде повiльно.

   - Хазяїн дома?
   - Хто там?
   - Можна?
   З дороги збились, вiдчиняй,
   Нам пана-старосту. -
   Обложна

   Снiгами, хвищею тривожна,
   Вiтри зметнувши в небокрай,
   Гуляє нiч.
   - Ви звiдки? Хто ви?
   - Ми криворiвенськi.
   - Чого ж?
   - Записку дайте хоч в пiвсловi,
   З дороги збились в бездорож,
   Поночувать би.
   - Йдiть у хату,
   Нечиста носить вас, хоч вий.
   Ввiйшли: в кожусi, бородатий,
   Другий в кереї, - молодий.

   Хазяйка спить, в м'яку перину
   Пiрнувши, килим, стiл, хатину
   Приїжджi бачать; все чуже.
   Годинник цокає годину,
   Затишно, тихо, байдуже.

   На стiнцi фото: йдуть колоною
   Мадьяри й нiмцi в два слiда,
   А рамку з квiткою червоною
   Сам фюрер Гiтлер посiда.

   А де ж, секретарю сiльради,
   Твоя клятьба i жар промов,
   Що ти, опечений немов,
   Кричав: життя вiддам заради...
   Кого? Пригадуєш, - що кров
   Свою проллєш, що серце виймеш,
   Що хоч безкрилий - крила здiймеш.
   Здiйняв. Куди ж ти полетiв?
   Як на словах того хотiв.
   Еге, брат...
   - Он як ви живете!
   - А що, погано? Гiрш було.
   Спасибi, в нiмця помело
   Як повело та пiдмело,
   Хоч ще не всiх.
   - Ну, звiсно, де там,
   Усiх не виметеш.
   - Як? Як?
   Дивись ти! А яким прикметам
   Ймеш вiри? Просто переляк...
   Бери записку, йдiть.
   Записка

   Безсило падає iз рук,
   Бо молодий очима блиска,
   Схиливсь на стiл, шепоче зблизька:
   - Впiзнав, чи нi? Я - Кармалюк.
   - Ти Кармалюк?
   - Я Кармалюк.
   Впiзнав?

   - Аякже. - Ледь губами
   Хазяїн шепче: - Олексiй?
   Хiба ж я знав, що ми рабами
   фашистiв будем?
   - Що посiй,
   То те й пожнеш, як кажуть.
   - Ой, посiяли поле ми
   Переораним низом.
   Руки, ноги скололи ми
   Не колоссям - залiзом,
   Що вродило - не косимо,
   Нi снопа обмолоту,
   Не хлiба свої косимо,
   А нiмецьку сволоту.

   - Не скигли передi мною, я тобi не Гiтлер,
   Сказав Олексiй. - За що ти вбив дядька Микиту?
   - Я не вбив, я повiсив, - заспiшив староста.

   - Вiд чого в тебе руки млiють,
   З роботи, може, з пахоти?
   Такi, як ти, й любить не вмiють,
   Вмирать не вмiють, як i ти.
   Та ви, що вмiєте? Огуду,
   Злобу носити, як обрiз,
   Брести струмками людських слiз.
   За скiльки срiбникiв, Iудо,
   Сестру на каторгу завiз,
   Мою сестру? Ну? Що?
   - Не знаю.
   - А я, брат, знаю, я злiчив,
   Я десять ночей не почив,
   Не їв, не спав, по всьому краю
   Шукав її, та:
   Вже хоч кликни - не одкликнеться,
   Вже хоч свисни - не одсвиснеться,
   Вже хоч квiткою картатою,
   Хоч струмком стелись до дна, -
   Не пройде вона за хатою,
   Не подивиться одна.
   Нiде не оживають мертвi,
   Живi ж бувають, як мерцi.
   А ти убивця, в власнiй жертвi,
   Чого змiнився на лицi?

   - Змiнився, бо смерть свою чує, - озвався вiд печi
   Мажуга i пригасив сигарету, аж зашкварчало. Тодi й
   староста скипiв:

   - Ти не лякай, бо я не ляканий,
   Дурниць при хатi не кажи.
   Гуляєш нiччю за байраками,
   А ти прийди i послужи,
   Щоб коменданту й людям добре,
   Щоб не палили хат i сiл,
   А то: ми чесне, ми хоробре,
   Ми славне вiйсько! I навкiл
   В лiсах ховаєтесь? Я б теж
   Вiд цих податкiв .i пожеж
   Утiк до вас. А як же люди?
   Фашисти сунуть звiдусюди,
   Мов сарана, i де знайдеш,
   А де загубиш, чорт тi знає...
   - Воно попихачiв немає,
   Так ти знайшовсь, берлiнська курво, - Гiтлеру поклони
   б'єш?


   - А ти кому?
   - Я нiкому. Народу поклонюся, як умиратиму, зрозумiв?

   Бо вiн мене зродив i виростив,
   Ходити муками прирiк.
   I я кажу тобi по щиростi:
   Я рад за свiй короткий вiк,
   Що вiн тривогами й потоками
   Огненних злив живе в менi,
   Що я промчусь над днями й роками,
   Як месник на страшнiм конi.
   Народе, чуєш? Глянь, за в'югою,
   Крiзь сто земель зберись сюди,
   Мене iз зрадником, з катюгою
   Роз'єдини i розсуди!

   - Я тут нi при чому. Чого ти пристав, хiба я що, -
   забурмотiв староста i простягнув руку до гранати.

   - Я розсудив вас, - пiдвiвся Мажуга: -
   Iм'ям народу погибне наруга!
   Звiється попелом зраднику хата,
   Я з ним не їв, не гуляв, не гостив.
   Зняв автомата i з автомата
   Вчетверо старосту перехрестив.

   ХХ _

   Прорвались танки на свiтанку
   В Лебiдку з заходу. Танкiст
   Просив водицi бiля ганку,
   Торкнув гармошку гармонiст.

   Танкiсту винесли водицi:
   - Простiть, немає молока.
   I кланялися молодицi:
   - Заходьте в хату, здалека
   Оце ж ви, хлопцi? - Скатертину
   (Розшита квiтка голуба)
   На стiл. А дiд iз-поза тину
   Гукнув здивовано:
   - Ти, ба,
   Це ж нашi! Бий тебе нечиста,
   Я наче знав! Хоч як не є,
   Пiдбiг старий, зустрiв танкiста,
   I пiзнає й не пiзнає:

   - Чи не Марко?
   - Впiзнали, дiду?
   А батько як тут? - Скiльки ж днiв! -
   Дiдусь, чи горе, чи обиду
   В очах примовк i затаїв.

   Хатина стояла, як в лiта дитячi,
   Тi ж четверо вiкон, дубовий порiг,
   I явiр шумiв в побажаннi удачi
   Усiм перехожим з далеких дорiг.

   Та вже не скрипiла соснова ворiтня,
   I голуб залiзний над ганком крутим.
   Зоря вечорова бувало iз квiтня
   Завжди розцвiтає над голубом тим.

   Тепер вiн клював пофарбованим дзьобом
   Огонь вечорiв i зерно дощове.
   Заметом високим, важким, бiлолобим
   Дихнуло Марковi подвiр'я живе.

   Розсипане жито у сiнях не к святу,
   На шибцi морозища сива змiя.
   Марко не повiрив:
   - Ну, здрастуйте, тату.
   А стеля вiдбила той оклик:
   - Це я!

   А стiл не ожив i не встала пiдлога,
   Рушник весь у пiвниках не трепетав.
   - Це, тату, Марко, -
   I ступив до порога,
   I вже не вiтався i не питав.

   Сусiдський хлопчина, звичайно, як дiти,
   Пiдбiг, привiтався, задиханий сам.
   - Марку, ти до батька? До дiда Микити?
   Так їх же немає.
   Вони он, отам.

   Широкий майдане, лебiдський майдане,
   В рясних шумидубах, в берiз бiлинi,
   Як вiтер повiє, як сонце погляне,
   Виходять на кручу твою лебедяни,
   Усе виглядають своїх вдалинi.

   Туди перетоптано стежки-дорiжки
   З обрiзами, з гнiвом в ночах огняних,
   Де серед майдану пiдчеплено вiжки
   I Дудар Микита на них, рем'яних.

   Марко пiдiйшов пiд березу лапату,
   До мiсця того, пам'ятного всi днi.
   - Я, тату, вернувся, ви чуєте, тату?
   За що вас? За мене?
   Простiте менi.

   Я думав про вас, як поранило двiчi,
   При смертi згадав, у снiгу, у травi.
   Я хочу вам, тату, поглянути в вiчi,
   На хвильку подумаю, що ви живi.

   Щоб чортова, чорна, осмалена гiлка
   Упала з петлею, страшна вiддаля,
   Щоб в хатi у нас забринiла сопiлка,
   А люди сказали б:
   - Микита гуля!

   I стiни ходили б од крику i танцю,
   I чобiт пiдкований гупав, агiй,
   I я заспiвав би гостям наостанцi:
   Ой, дiду мiй, дiду, дударику мiй!

   Ви чуєте, тату? Нi, що я питаю. -
   Вiн руку узяв, припадаючи ниць,
   Згадав, як принiс якось батько iз гаю
   Червоних, мов жар, наливних полуниць

   I сипав Марковi iз цеї ж долонi.
   I вже нi стояти, нi думать не мiг
   За сонцем колючим в яркiй оболонi,
   За чорним заметом в роздоллi дорiг.

   - Клянуся вам, руки, затиснутi губи,
   Заплющенi очi, клянуся я вам,
   Клянусь тобi, сонце i вiтре, i дубе,
   Мiй батьку, клянусь тобi, в серце нелюбе
   Залiзом, свинцем i пожаром вiддам,
   Клянуся! -

   Пiшов. А з-за отчого двору
   Дитячою згадкою, хто їй не рад? -
   Гарячим, своїм, недоказаним впору
   Бринiло i кликало знову назад:
   - Дiду мiй, дударику,
   Ти ж було селом iдеш,
   Ти ж було... - За долинами
   В даль пливе зима.
   Буде лiто знов над нами
   З квiтом, з пiснею, з жнивами,
   А тебе нема.
   Дiду мiй, дударику,
   А тебе нема.

   XXI _

   Он розклад лекцiй. Снопик жита
   Схилився важко, як в диму.
   Сорочка - квiтка недошита, -
   Недовишивана йому.

   Ясна нагiдка малинова,
   Мов Катрi дума i журба.
   То обiрвалася з пiвслова
   Вечiрня молода розмова, -
   Ласкава нитка голуба.

   Буває щастю повороток,
   Марку, не згадуймо про це,
   Бо милих рук повiяв дотик
   Тобi в обпалене лице.

   I та посмiшка, що наснилась,
   I крик - люблю! - в грозовi днi,
   I даль вечiрня заяснилась
   Черленим листом на човнi.

   Ось, бачиш, стiл: чорнильнi знаки,
   Школярськi зшитки на краю,
   "Кобзар", сторiнка "Гайдамакiв",
   Розкрита "В гаю, у гаю..."

   Тут передумала немало
   З задуми вогником в очах,
   Ось тут листи твої читала,
   Розчiсувалась по ночах.

   I вiн вiдчув, як пахнуть коси
   її заплетенi, яснi
   Прив'ялим сiном на покосi,
   Роменом бiлим, наче в снi.

   Тепло руки її знайоме,
   Посмiшка й голос:
   - Де ж це ти? -
   Його просили в невiдоме
   Прийти зустрiть, оберегти.

   XXII _

   ...Йшли вони полем усi до вокзалу,
   Трапивсь пiдводчик, - пiдсiли на вiз.
   - Дочко, кажу, я такого не знала,
   З дiда, iз прадiда хто перенiс?

   Не в половеччину бранцi у скрутi,
   В землю страшнiшу дорога лежить.
   - Мамо, однаково, ми вже забутi,
   А ви хоч Марковi перекажiть.

   Видно тобi, сину. Гляну на неї, -
   Й слова не скаже, неначебто я;
   Вже накричалась разом iз рiднею,
   Вже перетлiла, сама не своя.

   Двiчi давала їй пити i їсти,
   Нi, не бере i не хоче, куди!
   Три днi везли їх до першого мiста,
   Три днi я криком встеляла слiди.
   Де вже поможеш?
   Ковалиха

   З Марком i Гришею - в сiм'ї,
   I жебонить i ллється стиха
   Стареча розповiдь її:

   - Чи я ж її не доглядала,
   Чи я iз горя горяна,
   Чи я не ту зорю вгадала,
   Як народилася вона?
   Чи я не ту встеляла руту,
   Не тi полотна льоновi,
   Чи я не руту, а осмуту
   На щастя клала в головi?
   Чи колос ясний, заколихий
   Зерном не сипав їй до нiг?

   Не плач, не треба, Ковалихо,
   Я б тоже нiччю, Ковалихо,
   Ридав з тобою, якби мiг.

   XXIII _

   Винесли ранених двох iз землянки,
   Дiда Мажугу з онуком малим,
   Зброю, харчi, динамiт i в тачанку,
   Радiо, каски i шляхом отим,

   Здавна знайомим, проїждженим, битим.
   В жнива клопiтнi тут кожен їздець,
   Бiлим лiском, недокошеним житом
   Просто в Лебiдку пiшли навпростець.

   Небо синiло з дитинства єдине,
   Наче й вiйна не палила всi днi,
   Прапор, пошитий iз скатертини,
   Трепетно, червоно звивсь вдалинi.

   Конi iржали, загнузданi туго,
   Сiм мотоциклiв промчали, як в бiй.
   Ранених несли чотири подруги
   Дiда й онука в носилцi однiй.

   Менших чотирнадцять хлопчикiв з двору
   Вибiгли - внуки - через перелаз.
   - Дайте нам, дiду, хоч рученьку хвору,
   Гляньте на нас, та полайте хоч нас!

   - Ви не вмирайте, коли вже удома.
   Нас не лишайте заради бiди. -
   Звiвся Мажуга: - Ох, яка втома!
   Довго лежав я. Подайте води! -

   Випив. - Спочину у себе у хатi,
   Все ж воно вдома не те, що в гостях. -
   Встав, i три кулi нiмецькi заклятi
   Сухо скрипiли йому у костях.

   Йшли партизани додому схудалi,
   Йшли мовчазнi i змужнiлi вiд ран.
   Ген поза обрiєм далi та далi
   Сонце сушило осiннiй туман.

   ...Батько погладив синка по голiвцi,
   Навiть впустив автомата iз рук.
   - Здрастуйте!
   - Здрастуйте, кармалюкiвцi!
   - Ось вiн, товаришi, сам Кармалюк!

   Кинувся Гриша в обiйми до брата.
   - Жив, Олексiю?
   - Та всi ми живi.

   Он вона радiсть яка небагата!
   Нi, забагата! - бо вся у кровi.
   Я тебе, радосте, цвiтом посiю,
   Дикою рожею, тереном мук.

   - На, Олексiю!
   - Вiзьми, Олексiю!
   - йди, Олексiю! - i тисячi рук
   Дотику просять i ласки тривожно,
   Все, що минуло, мовчи, не тривож.
   - Просим обiдати в хату.
   - Це можна.
   - Може й по чарцi?
   - По чарцi? Чого ж...

   Тут i Марко пiдiйшов привiтати.
   Лiто згадалося, сонце мiж нив.
   Став Олексiй, поклонився, як брату:
   - Друже, прости менi, я завинив.

   Я бачив, як вона iзрана
   Ходила бiла iз бiла,
   Менi сестра, тобi кохана,
   Не нажилась, не одцвiла.

   Я мiг би вирвати iз муки
   Її за три-чотири днi,
   Кликнуть на клич, подати руку,
   Але спiзнивсь. Прости менi...

   Мiй кiнь вiд чортового скоку
   Упав запiнений в яру.
   Хорошу, рiдну, синьооку
   Не здожену, не вiдберу.

   У мотоциклах все горюче
   До краплi висохло, як пiт.
   Лиш серце буйне та болюче
   Летiло вслiд, кричало вслiд.

   Словам останнiм в синi гони,
   Вони розвiялись, як дим,
   Теплушкам сiрим навздогони,
   Пожарам темним i страшним.

   I вже нi єна, анi спокою,
   Я посивiв за тiї днi.
   З розлуки, з мислi отакої,
   Яка судилася менi,
   Прости, Марку.

   - А що прощати?
   Зiтхать, пригадувать вночi?
   Стоять бiйцi он бiля хати,
   Не старости, не родичi.
   На поднiпровiм понизов'ю
   Вмирали, падали, як грiм,
   Братерством здруженi i кров'ю
   I хлiбом чорним, та своїм.
   Цi партизанськi кожушанки,
   В стрiчках продимленi ушанки,
   Цi гнiвом стиснутi уста,
   Нам шлях - дорога непроста.
   То що своє там горе? Годi.
   Сiдай, Олексо, як ти жив?
   - А ти?
   - Та всяко. У походi,
   Ти знаєш, хтось заворожив
   Мене од смертi, слово честi,
   Чи на меду, чи на свинцi...

   Марко пiдвiвсь: на перехрестi
   Здiймали батька два бiйцi:
   Зняли тугi ремiннi вiжки,
   Зрубали шибеницю в снiг.
   Марко вже знав: на цi дорiжки,
   На житом всипаний порiг
   Ступить не зможе вiн однинi
   Поки в батькiвськiй цвiт-долинi,
   Не ляже купою на купi
   Фашистський на фашистськiм трупi.

   Вставай, моя страдальна ноче,
   Годино яросних надiй!
   I нiч шумить, зове, клекоче
   Про вiчний бiй, великий бiй!

   XXIV _

   З листiв Катерини __

   1 _
   Березень дише в чужинському полi,
   Може i в нас сяє сонце мiж вiт?
   Це б ми в десятому класi у школi
   Зранку спiвали б усi "Заповiт".

   Сторож шкiльний оповiв би до дiла
   Все про лани, i Днiпро, i гаї,
   Як би Наталя Петрiвна радiла
   З нашої спiванки! Знаєм її!

   Потiм портрета несли б до колбуду
   Того, де в шапцi Тарас, - сам один.
   Потiм дiвчат назбиралося б, люду
   Рiвно на дев'ять чи десять годин.

   З дворища цього далеко до свята,
   Хлiб та сухарик не на меду.
   Земле чужа, невситима, заклята,
   Я тебе думкою перебреду!

   Я тебе гнiвом спалю по долинi,
   Що запишу об вечiрнiй годинi?
   - Думи мої, думи мої,
   Ви мої єдинi!

   2 _

   Вiн розвився, наш дуб-себелюбок,
   На зеленiй далекiй землi.
   Сивий голуб скликає голубок
   Бiля хати у сонцi, в теплi.

   Я забула, як сонце те грiє,
   Як вуркочуть мої голуби.
   Хто їм проса iз жменi посiє?
   Не хилися, борись i люби!

   Як нам важко в чужинському полi.
   Вже нам видно - палають фронти.
   Ми радянськi дiвчата в неволi,
   Йдiть же швидше, коханi брати!

   Чорнi, схудлi, без хати й одежi,
   Пишем сни, сподiваємось ми.
   Рiдний дубе, в зеленiй мережi,
   Про майбутнє ти нам зашуми!

   3 _

   Небо квiтневе пливе безкрає,
   Хазяйка квокче: ми ж у раю.
   Пiвень iзранку не так спiває,
   Як у Лебiдцi, в нашiм краю.

   Ходить нахохлений, гребiнь iзбоку,
   Просто як Гiтлер, хай йому бiс!
   Я б його вбила, та мати мороку
   З тею хазяйкою, буде слiз,

   Буде прокльонiв на мої руки,
   Вони помарнiли й без тих проклять
   З їжi чужої, з болю, з розлуки,
   З днiв одиноких, як чорних розп'ять.

   4 _

   Здрастуйте, мамо, пишу вам удруге,
   Першу листiвку ви мали чи нi?
   Її написала я в тяжку недугу,
   А зараз поправилась, лiпше менi.

   Як мене з дворища в двiр гонили,
   Знаю вiд горя найглибшу глиб,
   Ви мене сивими б косами крили,
   Своїми руками оберегли б.

   Ви менi б ложку дали до їжi,
   Хоч не їмо ми наварених страв,
   Дали б сорочку бiлу та свiжу,
   Ту, що носили прати на став.

   Ту, що на вiтрi теплiм сушили,
   Гладили туго на бiлiм столi.
   Як ви казали: висмокчуть жили,
   Мамо, не жили, - кровинки малi!

   Що там вiд Марка з далекого краю?
   Знає вiн, мамо, хоч де я живу?
   В снах його бачу, прокинусь - гукаю,
   Правда, i вдень i увечiр зову.

   * * * _

   Отак за свiтанком i день переходив,
   За тижнями - тиждень, а там мiсяцi
   У даль, як у вирiй, пролинули, й подив
   I гореч притихли, лиш смуток в лицi

   Не стерся, не вицвiв, та злоба i сором
   Душили на серце, лились через край.
   Дивись, Катерино, побратана з горем,
   Радянського вiйська похiд виглядай!

   Якi з Батькiвщини вiтри задувають,
   Якими мотивами снять солов'ї,
   I зорi в пiвнеба не одцвiтають,
   Життя комсомольського друзi твої.

   Пiдiйметься день не спiвуче, не плавко,
   Не рясно, не гiнко в жита голубi,
   Хазяйка - чорненька i злюча, як п'явка,
   Iзнову упнеться у серце тобi.

   Що ти не до ладу корiв подоїла,
   Що хлiб перепечено вчора в печi,
   Живеш не до дiла, i спиш не до дiла,
   Украйнiше швайн! - поїдаєш харчi.

   Що треба, те й сталося: нiччю, без слова
   Зiбралася, гнiвно пройшла пiд замком,
   Подвiр'я спахнуло, як свiчка воскова,
   Будинок же тлiв черепичним димком,

   А потiм i вiн спалахнув, як заклята
   Трава-пересушка, i вибухнув дим.
   То помста, розплата твоя i вiдплата,
   Над катом твоїм i над горем твоїм.

   I так дотлiвало подвiр'я допiзна,
   А вже за горою гримiли бої...
   Куди ж то подiлася месниця грiзна?
   То де ж Катерина? Чи стрiну її?

   ЕПIЛОГ _

   Чорне крякання воронiв
   Над загравищем диким,
   На чотири тi сторони
   Небо сповнене криком.

   Не джерела дiбровинi,
   А серця горобiди,
   Напилися, як з повенi,
   Iз людської обиди.

   Минули днi, а що сказати?
   Хорошi днi, веселi днi? -
   Як ще ворожi злi гармати
   В гаряче серце б'ють менi...

   Хай танки ревищем могучим
   Несуть побiди вiсть ясну,
   Вiщують людям, землям, тучам
   Всесвiтню радiсну весну.

   На Українi спiє лiто,
   Димлять пожарища, iмла.
   Безсмертна яблуня розбита
   Для цвiту гiлля пiдвела.

   То ж у твоїй яснiй надiї,
   Щоб ти розквiтла гаряче,
   Разом iдуть сини Росiї,
   Народи всi - плече в плече.

   I вже цвiте ромашка в луцi,
   А за плачем - дитячий смiх...
   Земля моя в кровi та в муцi,
   В смертях, в народженнях своїх!

   Крiзь свист вiтрiв i повiнь туги,
   Залiзом ранена, в огнi,
   Ти ще гарнiшою з наруги
   Встаєш i свiтишся менi,

   I де ти силу воскресила,
   Знайшла безсмертник дивний свiй?
   Кривавих зiр пливуть вiтрила
   I спить в полях бiйця могила,
   А ти ведеш молодших в бiй.

   Наш полк iшов, як темна туча, -
   Залiзний яросний потiк,
   Десь бiля Нiмана, чи Збруча,
   Чи iнших, ще незнаних рiк.

   А нам назустрiч - люди в полi,
   Хто помарнiв, хто посiдiв,
   З Нiмеччини, з нужди, з неволi
   До рiдних сiл i городiв
   Вертались.

   Дiвчина мiж ними
   Iшла до ближнього села
   Очима синiми, ясними,
   Вiночком кiс, бровами тими
   Мене до смутку довела.

   Дорожнiй вузлик, хустка бiла
   Десь снились, видились менi,
   Когось питала, бо любила,
   Бо загубила на вiйнi.

   I я згадав. Питаю: - Звiдки?
   - А ви Андрiй?
   Кажу, Андрiй.
   - То впiзнаєте? Я з Лебiдки,
   Я Катерина... - Свiтку мiй!

   Ходiм, Катрусю! - При дорозi
   Рудi схилились ковилi.
   То ж бийся, серце у тривозi,
   Живи, радiй на цiй землi.

   Нехай твоя хустина має,
   Живи i мрiй, i квiтни знов.
   I горе вiк не подолає
   Твою незраджену любов.

   1943



   ПРАВДА

   Мене навчала мати ще колись;
   Як виростеш, моя мала дитино,
   То мудрим будь i мужнiм будь в життi.
   Скупi два слова. Нелегкi два слова.

   У мудростi свої закони є:
   I цвiт, i злет, i несходимi пущi.
   Пiзнай краплину i точiння зiр,
   Зерно, i камiнь, i могутнiй всесвiт,
   А правда лиш одна - вона колюча,
   Гiрка й жорстока. I завжди в бiдi.

   Тож мужнiм будь -
   оборони її,
   Карай себе i серце рви на частки,
   Збивай колiна в кров,
   Упавши - встань,
   I знов iди, i знов шукай її.

   Як проклянуть лукавi -
   проклянися!
   Як одречуться друзi -
   що ж, даремно,
   Залишать рiднi одного -
   хай так!

   Як треба вмерти -тiлом ляж за неї,
   Ох,_ нелегкi два слова.
   Нелегкi!



   ПРОМЕТЕЙ

   Як зараз бачу: з-за рiки -
   Двi кручi, наче маяки;
   Одна зелена, чорна друга.
   Чи лiтнє сонце, чи зав'юга, -
   Вони стоять собi вiки.

   На чорнiй кручi чорний дуб,
   Як добрий воїн-вiтролюб,
   Весь посмаглiлий, обгорiлий,
   Стоїть на кручi потемнiлий.
   Кому б сказати все? Кому б?

   А тиха пристань ожива:
   В артiлях виспiли жнива,
   Вантажать динь багрянi кулi.
   I кавуни лежать поснулi.
   За човном човен пiдплива.

   Од цигарок снується дим,
   I пахне житом молодим,
   I рибним виловом багатим,
   Сухим засмоленим канатом
   I тютюном, як спирт, мiцним.

   Чому ж та круча нависа?
   Чому лиш чебер та роса
   Лежать на схилi одиноко
   I стовбур спалений високо,
   Як меч, ввiгнався в небеса?

   I_
   _
   Отож на пристанi, як сон
   Зморив, узяв собi в полон
   Артiль вантажникiв i тиша,
   Замкiв закованих мiцнiша,
   Лягла на кручi й на затон,

   П'ятiрка сивих плотарiв
   Сидiла в тiнях яворiв.
   Варили кашу на тринiжку,
   А молодий козячу нiжку
   Смоктав i рiч сповага вiв.

   Я теж пiдсiв до них...- тодi
   Дощi пройшли i на водi
   Ще хвилi в'юнились, ще зорi
   Стояли тихi та прозорi,
   Як першi маки молодi.

   Ще вечiр спав в очеретах
   I полохливий мокрий птах
   Шукав гнiзда. Об тiй годинi
   Знайшли їх трьох в оцiй долинi:
   Один юнак, а два - в лiтах.

   Знайшов їх хлопчик iз села
   Iз нашого. Смертельна мла
   Ще молодого не зв'ялила,
   А двох старiших обпалила,
   Холоднi очi сповила.

   Вони уткнулися в пiсок,
   Немов заснули на часок,
   I землю грiли пiд собою,-
   Шматок землi, одбитий з бою,
   Плацдарм - на метр а чи на крок.

   То добре - нiмцiв нi душi.
   Шумлять пошерхлi комишi.
   Бiйцiв тих два, прийнявши муку,
   Плече в плече, рука на руку
   Лежать. Видать, товаришi.

   А третiй попросив води,
   Хлопчинi каже: - Пiдведи,
   Я ще живий, пiдходь-но ближче.-
   Його сховали на горище,
   I ранок змiв його слiди.

   То був юнак не з ближнiх мiст,
   Чи комсомолець, комунiст,-
   Нiхто не знав. Знайшли солдатом,
   То вже й мовчок. Немов за братом,
   За ним дивились. Падолист

   Iще не вийшов iз дiбров,
   Ще жовтень лiта не зборов.
   I в тi години, яснi й гожi,
   Юнак вже зводивсь насторожi,
   Вiдчув живу, гарячу кров.

   Кажу, вiн був не з ближнiх сiл,
   А десь з Смоленщини, де стiл,
   I хата, й люди - всiм привiтнi,
   Зайди у лютому чи в квiтнi,
   То хлiб i сiль - завжди навпiл.

   I в нас, i в них - цвiте в маю,
   Жита однi, в однiм краю,
   А вечорами - хлопцiв гулi,
   А влiтку в них такi ж зозулi
   Кують в дубовому гаю.

   Днiпро iз їхнiх шум-борiв
   Тече до нас. А в матерiв
   Такi ж смуглявi, чеснi руки,
   А в довгi днi боїв i муки
   I їхнiй край, як наш, горiв...

   Отож у темiнь зорову
   На в'ялу, скошену траву
   Його поклали у стодолi,
   Забинтували груди кволi.
   Нiчого,- каже,- оживу.

   Неначе з тяжкого труда,
   В пилу сорочка - аж руда.
   А вiн хазяйцi: - Що там, мати?
   Смертям двом,- каже,- не бувати,
   Одну ж обдурим, не бiда.

   Сусiд одежину дає:
   Своє знiми, бери моє,
   Ось, ось-бо нiмцi будуть скоро.-
   Вiн гляне скупо i суворо:
   Нi,каже,- буду вже як є...

   Лежить - в пiлоточцi своїй,
   У гiмнастьорцi польовiй,
   З кишенi вийняв бiлу хустку,
   Неначе їхав у вiдпустку,-
   Затримавсь на передовiй.

   П'янить ромашкою трава,
   I вiн, неначе у жнива,
   Прилiг спочить, сказати слово,
   А тiльки рана випадково
   Йому дихання забива.

   Заснув. I сниться сон. Як тiнь,
   Все метучи у пил i тлiнь,
   Виходить смерть, старенька сваха,
   З мiшком дорожнiм, костомаха,
   Бреде мiж часу й поколiнь.

   А проти неї вiтер-птах,
   Отой, що вирiс у житах,
   Що гне дуби, як буйнi конi.
   Питає смерть: - Боєць на сконi?
   Я з ним пограюсь попервах.

   - Нi, не пограєшся, стара,-
   Говорить вiтер,- не пора,
   Давай-но битися з тобою,
   Як переможцем вийдеш з бою,
   Кульгай, бери його з двора.

   Як свисне щерблена коса,
   Аж кров'ю бризнула роса,
   А вiтер: стiй - i вище в тучi,
   Метнув на неї гори-кручi,
   Аж захитались небеса.

   Вона на нього -слiз потiк,
   Полки журби, - збирала ж вiк.
   А вiн - цвiтiнням, лiтнiм громом,
   Огнем любовi, всiм вiдомим,
   Стару у пiджилки пiдсiк.

   Та смерть смiється: - Братку, бре! -
   За косу й знову за старе.
   А вiн снаги узяв мiж люди,
   Гарячим щастям їй у груди,
   Та смерть i щастя не бере.

   Вiнблискавицею до нiг,
   Хлiбами, плодом, все, що мiг,
   Зiбрав. А смерть жує охоче,
   А костомаха, знай, регоче,
   Кульгає в двiр i на порiг.

   I просить вiтер у бiйця:
   Постiй зi мною до кiнця,-
   I людським серцем - в очi смертi,
   Спалив, стоптав кiстки потертi!
   Ще є в людей такi серця!

   Смiявсь юнак о другiм днi.
   Це,каже,- в ротi по менi,
   Мабуть, скучають. Сни на руку.-
   А за вiкном земля од гуку
   Тряслась i корчилась в вiйнi.

   II_
   _
   Ви чули, як шумлять бори
   У вересневi вечори?
   I кожен вечiр- у шоломi,
   В шинельцi - в далi невiдомi
   Несе багрянi прапори.

   Де вiн спочине на землi,
   Пiд курним небом, в ночi злi?
   А з ним за дальнiми мiстами,
   За рiками i за мостами
   Курличуть мирнi журавлi.

   Бiйцю полегшало, вiн мiг
   Вже пiдвестися на порiг,
   Картоплю, зварену в "мундирах",
   Вже їв, як є, в розмовах щирих
   Летiв, як птиця, в даль дорiг.

   Вiн думав часто, що в полку
   В таку годину, в нiч таку
   Об нiм забули. Про кончину
   Сам комавдир в сумну годину
   Промову висказав палку.

   Що, може, на передовiй
   Його шукав весь перший рiй.
   Та де ж? I дощечку з зорею
   Йому зробили, й над землею
   Вона над iншим кличе в бiй.

   А вiн живий, дивись, живе!
   Чуття бринить легке й нове,
   Ще день чи два - i вiн, нiвроку,
   Глибiнь Днiпра, ясну, широку,
   Не в човнi - сам перепливе.

   За ним - до смертної межi
   Нiмецькi кулi, як ножi,
   А з ним услiд - днiпровськi бурi,
   I смiх радий, i днi понурi,
   Й вiтрiв осiннiх мятежi

   Перепливуть. Такi дива.
   То буде радiсть, а слова
   Самi поллються.- Як ти? Звiдки? -
   А рани двi - важкi, як свiдки,
   Та ще в сивинах голова...

   Чекай, це все в потоцi мрiй.
   Заходить хлопчик, вiрний твiй
   Товариш. Вiн тебе нiмого
   Знайшов iз матiр'ю й до свого
   Двора принiс. Живи. Радiй.

   Ну що там, хлопчику? Сiдай.
   А що казати? Нiмцю край!
   Година, бачите, сувора,
   Не сплять учора й позавчора.
   Гелгочуть, шепчуть. Що там - знай!

   Видать, капут? - Мабуть, капут!
   Гармат наставили он тут,
   За нашим садом в огорожi,
   Блукають тихо на сторожi,
   Один другому: - Гут? Не гут!

   А щоб вас чорт узяв, сичi!
   I ще що бачив? - Що? Вночi
   Вже осiнь глянула до двору.
   Менi б до школи в цюю пору,
   Та школу замкнуто, й ключi

   Украли нiмцi. А в лiску
   Кленове листя по пiску
   Лежить багряною габою,
   А чорногузи мiж собою
   Клекочуть на старiм мiстку.

   I ти Смоленщини поля
   Згадав обкошенi. Рiлля
   Бiлiє в бабинiм тiм лiтi,
   Немов по всiм широкiм свiтi
   Полотна бiлi простеля.

   Калина в пурпурi, дуби,
   На отчiй хатi голуби
   Злiтають в синь, гармошка грає,
   I так-то грає - серце крає,
   Що вмри,-а згадуй i люби!

   Снується вечором легка,
   Глибока й тиха, як рiка,
   Забута пiсня за пороном:
   "Звезда полей над отчим домом
   И матери моей рука..."

   Ах, свiте вольний, грозовiй,
   Як я люблю тебе! В нiчнiй
   Осiннiй тишi хоч книжчину
   Ти почитай менi, хлопчино,
   Свiти лiхтарик, хлопче мiй!

   А що читати? Книг нема.
   Тут за листiвку - всiм тюрма,
   А ви про книгу. Де та книжка?
   Хiба "Кобзар"...- В очах усмiшка.
   Побiг, руками обома

   Несе. Сухий листок-папiр
   У книжцi, видно, з давнiх пiр
   Не раз прочитаний, жовтавий,
   А жар його, а поклик правий
   Легкою мiрою не мiр.

   I вже бреде слiпий кобзар,
   I Гонта кличе на пожар,
   Кавказькi гори, в млу повитi,
   Рясною кровiю политi,
   Чолом пiдводяться до хмар.

   I Катерина пiвжива
   Дитя в хуртечi сповива,
   Снiги колишуться над нею,
   Орел жадiбний Прометею
   Криваве серце розбива.

   То хто ж вiн був? - То був юнак,
   Що в бога вкрав вогонь i знак
   Того вогню принiс людинi.
   Читай-но далi.- Мерхлi тiнi
   В кутку хитаються, як мак.

   I бог убив його? - Нi, нi,
   Скарав довiчно, в єдинi
   Прикув до скелi, мов к порогу.
   То й що? - Вiн не скорився богу.
   Ото людина!..- Так однi

   Собi удвох у пiзнiй час
   Щось гомонять. Лiхтар погас.
   Вони вже сплять ополуночi,
   I Прометея зорнi очi
   Їм в снi ввижаються не раз.

   III_
   _
   Облава нiмцiв по дворах,
   Як та чума, ходила. Жах,
   Нiмий, холодний, до свiтанку
   Гримiв прикладами на ганку,
   Стрiляв, свистiв, палив у прах.

   Повзли машини по шляху,
   Стерню збиваючи суху,
   Веселий пiвень на загатi
   Мовчав, кричали дiти в хатi
   В тривожну нiч, у нiч глуху.

   Ворота впали; од ворiт
   Слiди пiдкованих чобiт,
   Чужих чобiт, чужого слова.
   I мiсяць в небi, як пiдкова,
   Безумно котиться у свiт.

   Уже моргає лiхтарець,
   Уже в стодолi, де боєць
   Заснув, - стоять, як сiрi круки,
   Уже кричать, падуть на руки:
   Ти звiдкiля? Ти хто? - Кiнець

   Коли ж виводили за двiр,
   То на ворота впав твiй зiр
   На двi обiрванi ворiтнi.
   Здалося, зваленi, самiтнi,
   Вони шепочуть: "Нам повiр,

   Ми цю обiйдемо бiду,
   Ми ще скрипiтимем в ладу,
   До нас хазяїн хлiб везтиме,
   Весiлля бубнами густими
   Стрiчати буде молоду.

   А ти приходь, як будеш жив,
   До нас у гостi пiсля жнив,
   I щоб твоє зрадiло око,
   Ми так вiдчинимось широко,
   Щоб ти й сучечка не вчепив!.."

   IV_
   _
   Коли ж розвiявся туман,
   Його з комiрки на майдан
   Вели з-пiд допиту на люди,
   Можливо, хто жалом огуди
   Роз'ятрить бiль зажитих ран.

   Як важко першi кроки йти!
   На ланцюгах бiжать хорти,
   Дорогу нюхаючи, звiрi,
   I вартовi мовчазно-сiрi,
   I офiцери - два кати.

   Про що ти думаєш в цю мить?
   Про те, що день твiй одшумить,
   Що згасне погляд на пiвсловi?
   Що, може, першої любовi
   Не дочекатись, не допить?

   Людських облич, можливо, жаль?
   Чи неба лiтнього кришталь
   З дубами й сонцем у долинi
   На серце лiг, як жар, однинi,
   Як лiт юнацьких тепла даль...

   Чи, може, смертi лютий крик
   Лiг нiмотою на язик,
   I ти прокляв i сонце, й трави,
   Вечiрнiх зiр м'якi заграви
   I все, до чого здавна звик?

   Нi... Як же можна проклясти
   Те, що живе в тобi для мсти,
   Для воскресiння, як вiдбиток
   Душi твоєї. Сонця злиток,
   I правду, й гнiв - тобi нести.

   Тривожить iнше: стане друг
   Людей розпитувать навкруг,
   Чи хто розкаже, як з собою
   Не взяв зневiри я з журбою,
   Не похиливсь од ран-недуг,

   А чесно вмер. Вiд цих долин
   Чи зайде воїн хоч один,
   Чи занесе в смоленську хату
   Про мене звiстку скупувату,
   Що не верне додому син.

   Що з ним не стрiнеться сiм'я.
   Чи мати знатиме моя,
   Що iнша мати в iншiм домi
   Мене доглянула в утомi,
   Неначе син для неї - я...

   Що iнша мати при свiчi
   В'язала рану на плечi,
   Поїла чаєм, з вишнi соком,
   А одвернувшись, ненароком
   Тихенько плакала вночi.
   Ну от i все. Б'є барабан.
   Мовчить юрба. Завмер майдан.

   Стоять жiнки у три ряди,
   Дiвчата й згорбленi дiди,
   I хлопчаки побiля тину
   Злетiлись, стихли на хвилину,
   Почувши подихи бiди.

   А вiн - в пiлоточцi своїй,
   У гiмнастьорцi польовiй,
   В юхтових чоботях - напроти,
   В очах нi крику, нi скорботи,
   Таким ходив, мабуть, i в бiй.

   Лиш похилився раз чи два...
   Чи закрутилась голова?
   Вiд рани стомленого тiла
   Уся сорочка потемнiла,
   Вся порудiла,- не нова...

   Це ваш? - Це наш,- говорить дiд.
   Це наш,- хлопчак за дiдом вслiд.
   Це наш,- дiвча ступа охоче
   I щиро дивиться ув очi,
   Щоб не хитнувся, не поблiд.

   Iдуть мовчазно ковалi,
   I в хлопця руки в мозолi.
   Вiн, може, теж коваль? I знову
   Клепав би плуг чи гнув пiдкову.
   --- Це наш,- i клоняться к землi.

   А тесля теслi: -Пiдiйдiм,
   Вiн, може, теж возводив дiм,
   Сушив кленину в ночi лiтнi
   Чи ставив тесанi ворiтнi.
   Це наш, ми клянемось на тiм!

   I матерiв гiрка любов
   Пiдводить їх без перемов
   До юнака, бо ясночолi
   I їх сини воюють в полi.
   --- Це наш, ми кров дамо за кров.

   I вже земля, пiднявши цвiт,
   Вiд круч, вiд поля, вiд ворiт,
   Уставши камнем i травою,
   Вiтрами й нiччю грозовою,
   Кричить: - Це наш! Iду на звiт...

   Ах, як вiн мить оцю зустрiв!
   Немов не дихав, не горiв...
   I тiло - так! Своє це тiло,
   I сонце iнше засвiтило
   У кронах чорних яворiв.

   I навiть сiрi горобцi
   Здаються - срiбнi промiнцi,
   Дiвочi очi, карi й синi. Вiн жив.
   Вiн житиме однинi,
   Ховай же муку на лицi!

   --- Це ваш? Ви брешете. Не ваш!
   Чому ж у нього патронташ
   I п'ять гранат знайшли в соломi?
   Вiн ночував в чужому домi,
   Вiн двiчi ранений. Вiн - наш!

   Ми з ним по-своєму. А вам
   Я все сторицею вiддам:
   В теплушки всiх, гайда в дорогу.
   Хати ж - з порогу до порогу
   Спалю, стопчу - вiддам чортам.

   Ну, як? Це ваш? Замовкли ви? -
   Як лан колючої трави,
   Хитнулось, втихло. Тiльки очi
   Горять дiдiвськi i дiвочi,
   I сльози в матерi-вдови.

   Боєць пiдвiвсь, як бiль iз ран,
   На цей осуджений майдан,
   Побачив даль - не теплий вирiй,
   Теплушок ряд у ночi сiрiй,
   Свiтанку смертного туман.

   В теплушках люди без води,
   Оцi хлоп'ята i дiди,
   Цi матерi - i в тебе ж мати,-
   А ген за ними тлiють хати,
   Пожежi чорної слiди.

   А кожен з них - сестра i брат.
   Нащо їм холод ржавих грат?
   Нащо їм слiз гiркi потоки?
   I вiн вперед ступив два кроки:
   --Стрiляй! Розвiдник я. Солдат.

   V_
   _
   Чотири ночi й довгi днi
   Без сподiвань, в самотинi,
   У кам'янiй, як лiд, комiрцi...
   Лиш гострий окрик на повiрцi,
   Лиш милi спогади однi.

   Про що тi спогади? Про свiй
   Гвардiйський полк i перший рiй,
   Про друзiв лагiдну розмову,
   Про тиш днiпровську вечорову,
   О краю мiй! Радянський мiй!

   I з тої злої тишини
   Здавалось, друзi? - Ось вони,
   Iдуть i падають в тривозi,
   I вже в комiрцi на порозi
   Пливуть понтони i човни.

   Вже не пiдлога - клекiт хвиль,
   Крутих i сивих, мов ковиль,
   I видно бою панораму.
   Кленова гiлка б'ється в раму
   Туга, як матерi тужиль.

   А по сухiм календарю
   Свiтанок вiв свою зорю,
   I день, пустивши буйнi конi,
   Ставав у хмарнiй оболонi
   З високим вереснем на прю.

   Яких думок, яких казок,
   Яких-то спогадiв разок
   Ти нанизав у довгi ночi?
   Надiя в сни твої пророчi
   Котила свiй легкий вiзок.

   У дверi стукають: - Вставай!
   Надiї край. Чеканню край.
   Бери свої немудрi речi,
   Бери життя своє на плечi...
   То вiтер свище? Нi, нагай.

   Короткий день, короткий вiк.
   Кому вiн бiль важкий зарiк?
   Кому розклав огонь на кручi?
   То гомонить потiк спiвуче?
   Нi,люди стали як потiк.

   I барабани б'ють згори,
   I вороння - як прапори
   Жалоби чорної у хмарi.
   Тi ж людськi очi - синi, карi -
   Чекають, просять: говори.

   I повели його на шпиль.
   Над рокотанням юрб i хвиль,
   Ремiнням скручений при згубi,
   Високо пiднятий на дубi,
   Живий, дививсь на сотнi миль.

   Он - бiлий парус з-за рiки
   Пливе, як чайка, у вiки,
   Полiв нескошених безмежжя,
   Он - видно все Лiвобережжя,
   I рiднi армiї, й полки.

   Свої там хлопцi на межi,
   Новi зайнявши рубежi,
   Ще не обралися клопоту.
   Парторг зайшов у першу роту,
   Чита газету в блiндажi,

   А кашовар зварив обiд,
   Веде до кухнi димний слiд,
   Листи доставили в траншею.
   Земля повернеться, й над нею
   Умитий день зiйде без бiд.

   А в тебе нiч побiля нiг.
   I що ти мiг? I що не змiг?
   Огонь сухими язиками
   По чорнокор'ю, мiж гiлками,
   До рук, звиваючись, побiг.

   ...Юнацькi руки молодi,
   Вам добре б тiшитись в трудi,
   Тесать, копать, залiзо б гнути,
   Садити сад, зеленi рути,
   Плоти гонити по водi.

   Кохання б в серце полилось -
   Вам гладить золото волось,
   Своє тепло коханiй дати.
   Ви ще не вмiли обнiмати,
   А воювати - довелось...

   Огонь сяга тобi до вiч,
   Палає дуб в мiльйони свiч,
   I сушить груди мука люта.
   Ти руки звiв - i трiсли пута,
   Ремiння спалене iз плiч.

   Над зойк людей i даль узвиш,
   У димну нiч, у мертву тиш
   Глибiнь очей твоїх iскриться,
   Ти не людина - ти вже птиця,
   I не палаєш, а летиш.

   Трiпоче серце: я люблю
   У спразi, в радостi, в жалю.
   Огнем напоєне до краю,
   Горю, м'ятежне, не згоряю!
   I не прошу, i не молю...

   Дивiться, люди, по менi
   Устануть iншi в пломенi,
   Ставайте й ви в труднi походи.
   Не вип'ють проклятi заброди
   Живущу кров мою. О нi!

   Уже не видно нi лиця,
   Нi засмаглiлих рук бiйця.
   Димить димовище пiд хмару,
   I дуб трiщить, ясний од жару,
   Зотлiлий з серцем до кiнця.

   Ущухло вогнище, злягло.
   Людей погнали у село,
   А з ними йшли надiї вiщi...
   Лише хлопчак на попелищi
   Пiдвiв засмучене чоло.

   Десь журавлiв пливли ключi
   А вiн, самотнiй, уночi
   Ще довго в вогнище дивився,
   Не витримав, i похилився,
   I впав на землю у плачi.

   Жаркi вуглини пiдiбрав
   Для iнших, радiсних заграв,
   Бо вже й йому сурмили ранки.
   I серця стлiлого останки
   Зiбрав, на груди приховав.

   --Живiть мене теплом своїм,
   Я понесу вас в кожен дiм,
   Щоб знов життя людське розквiтло,
   Чи ж ваше горде, яре свiтло
   Не вмре, як одинокий грiм?

   ---Ой хлопчику, хороший мiй,
   Чому ти плачеш? Зрозумiй,
   У добре лiто, в гожу весну
   Я знову встану, я воскресну
   Цвiтком людських ясних надiй..."

   Свiтало. Хлопцi-плотарi
   Вже пiдтягали якорi,
   I дуб об тiй яснiй годинi,
   Як чорний меч, на верховинi
   Торкнувся бiлої зорi.

   Менi здалося, що то я
   Стою, горю й душа моя,
   Моя надiя опiвночi
   Згоряє, б'ється i трiпоче,
   Пливе, як неба течiя;

   Що вже я спалений стою
   В тривожнiм вiцi на краю
   I людям серце простягаю.
   Чи я живий, чи нi,- не знаю,
   Не вiдаю i не таю...

   I тiльки спогад з далини,
   Як рiднi вiдгуки луни,
   I тiльки зорi над землею.
   О мiй русявий Прометею,
   Загублений в ночах вiйни!..

   1946



   РОЗДУМ

   Чи встигну я цей камiнь обтесати
   У двi руки, iз молотом одним?
   Бо поїзд мiй вечiрнiй у долинi
   Не може довго ждати, в нього свiй

   Маршрут i обрiй. Лiнiя й робота.
   Уже на каменi засяли очi
   I налились блакиттю, вже на нiм
   Уста людськi жагою затремтiли
   I ожили, як небо ожива,
   Повинуте грозою. А з путi
   Той поїзд кличе в дальню вечорину,
   Не може довго ждати, в нього свiй
   Маршрут i обрiй. Лiнiя й робота.

   Рiзець i молот гупає в гранiт,
   Щоб викресати слово, хоч єдине,
   I вкласти в очi, в губи кам'янi,
   Нехай вони б вогнем заговорили
   Моєї мови - матерi життя,
   Вiд колисання й до твердого ложа.
   Ще поїзд жде. I молот мiй дзвенить,
   I оживає кремiнь, мов iстота.

   1968



   ТЕСЛЯРI

   Теслярi робили мости
   На Днiпрi, i Дiнцi, i на тихому Збручi,
   I могли б мости бурю пронести,
   Кленовi, сосновi, дубовi негнучi.

   Танки повзли i пiдвiд ключi,
   Артилеристи везли "катюшу",
   I гули мости вдень i вночi,
   Як би сказати, за милу душу.

   Тесля сидить на бережку,
   Курить махорку, думу гадає:
   Як вiн звалить дубину важку
   Десь на Одерi а чи на Дунаю.

   За троє лiт, як за довгий вiк,
   Дорога кленова лежить за даллю.
   Вчора генерал сказав: - Оце чоловiк
   Дивись, нагородять iще й медаллю.

   А потiм вiйна на спад потече,-
   Земля зажадає лiтнього грому,
   I вiн сокиру вiзьме на плече
   I по своїх же мостах пiде додому.

   I нехай хто скаже, що вiн не воював,
   З ранку до ночi не тратив сили,
   Як iз шiстнадцяти рiдних держав
   По його мостах народи ходили!



   ЛИСТ ДО ГРЕЧКИ

   Часто сняться твої килими,
   Бiлоснiжнi i медвянистi,
   Де тоненькi шершавi бджоли
   Колихаються на вiтрах
   I, покритi у бронзу лiта,
   Тчуть на лапках весняну, легеньку пряжу,
   В маревi теплiм гудуть, гудуть.

   Ти була менi затишком снiв,
   Коли пахла в материнськiй долонi,
   I моє волосся на головi
   Брало твої кольори в сизi ранки,
   Голосок мiй бринiв, як твоє стебло
   Бурштиновими дзвониками над полями,
   Я не кажу вже нро очi дитячi,
   Налитi по вiнця, як двi тарiлочки,
   Твоєї росяної, живодайної,
   Твоєї гречаної доброти.

   А в кiстлявi голоднi роки,
   Коли пухли людськi обличчя,
   Забуваючи день життя,
   Чи в тривожнi солдатськi ночi
   Ти мене годувала кашею,
   Замiсть хлiба i молока.

   Дочко моїх гречкосiїв,
   Сестро Днiпра i плуга,
   Через вiк твої бiлi вершечки
   Нахиляються в очi мої!
   I летить моє серце, немов бджола-медоноска,
   На твої загорiлi гречанi плечi,
   Щоб разом iз тобою колихатися на стеблi,
   Де колискою - всесвiт,
   Де вервечками - дощики смарагдовi,
   Де мої мотори над полем рясним
   Врiзаються у майбутнє!

   1961



   УКРАЇНО МОЯ

   Запалали огнi за долиною синьою неба,
   Самольоти гудуть, бо на захiд фронти i фронти.
   Україно моя, менi в свiтi нiчого не треба,
   Тiльки б голос твiй чути i нiжнiсть твою берегти.

   Як росли ми iзмалку? Скрипiла у хатi колиска,
   Загасав каганець чи горiла воскова свiча,
   Ти нам шлях показала, який пiд зiрницями блиска,
   I промiння багряне подiбне було до меча.

   Люлi, люлi, дитино, засни, мiй синочку, нiвроку,
   Люлi, люлi, засни...- так спiвали синам матерi.
   Ми ж виходили внiч на закурену стежку широку,
   I сестра наша, доля, вела од зорi до зорi.

   Паровоз прогуде: може, з фронту вертають солдата?
   Мо', й житам квiтувать? На отаву позве сiножать?
   Повертались батьки на хвилину до рiдної хати,
   Щоб навчити синiв, як гвинтiвки на бiй заряджать.

   Журавлi пролетiли: а може, є вiстi вiд брата
   Iз карпатських долин, з полинових потоптаних меж?
   Розкололась земля. Наставала велика розплата.
   За лужком-бережком багрянiли картини пожеж.

   То iшла революцiя в сiрiй тужавiй шинелi
   Iз окопiв грязьких, iз-пiд куль на ромашковий шлях.
   Гомонiли солдати: - Ми з'їли доволi шрапнелi,
   Хай ще нiмець куштує на зритих снарядом полях.

   Поминули лiта. Зацвiтає Шевченкова круча,
   Домни плавлять метал. Поднiпров'я колише човни.
   Україно моя, напливає загрозлива туча
   I дзюбатi шулiки з чужої, як смерть, сторони.

   В них на крилах не зорi барвистi, веселi, гарячi -
   На пiдкриллi в них бомби i чорнi зловiснi хрести.
   Спостерiг я вночi: загоряються очi юначi
   I виходять полки на залiзнi й дубовi мости.

   I шулiки тi падають, полум'ям бiлим повитi,
   Танки, димом закутанi, трупом залiзним лягли,
   I трасуючих куль золотi розтiкаються нитi.
   Смерть за смерть ворогам! На шулiк вилiтають орли!

   Я в Днiпра запитаю:
   - Скажи менi, сивий Славуто,
   Ти, забомблений сталлю, свинцевого звiдав дощу? -
   I Днiпро заревiв:
   - Мною кривду стару не забуто,
   А нової наруги я вiчно катам не прощу!

   Та й запiнився дужий, i час пригадавши Батиїв,
   I нiмецьких зажер в вiсiмнадцятiм лiтi, в бою.
   -Здрастуй, Києве любий!- I каже, всмiхнувшися,
   Київ:
   Я чекаю на вас, я чекаю, як воїн стою.

   Україно моя, далi, грозами свiжо пропахлi,
   Польова моя мрiйнице. Крапля у сонцi з весла.
   Я вiддам свою кров, свою силу i нiжнiсть до краплi,
   Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла.

   То ж палають вогнi за долиною синього неба,
   Самольоти гудуть, бо на захiд фронти i фронти.
   Україно Радянська, у свiтi нiчого не треба,
   Тiльки б голос твiй чути i нiжнiсть твою берегти.

   Тiльки б бачить тебе у народiв привольному колi,
   Де завжди набиралась могуття, i слави, й снаги.
   Iз синами Росiї на грiзному ратному полi
   Стiй, як месниця вiрна! Хай падають ниць вороги!

   II_
   _
   Ти iзнов менi снишся на стежцi гiркої розлуки
   Синiм лугом, ромашкою, птицею з канiвських круч.
   Так вiзьми ж мою кров i вiзьми моє серце у руки,
   Тiльки снами не муч i невипитим горем не муч.

   Я топтав кiлометрiв не сто, i не двiстi, й не триста,
   Все в похiд, у похiд, в небезпеки на правiм краю.
   Он зоря вечорова до мене шепоче барвиста:
   - _Що ж ти став, як нiмий, надивляйся на землю
   свою!

   Надивляйся на землю, де сизi орли клекотiли
   Iз могили високої в димнiм безмежжi дорiг.-
   I лежала земля, в попелищi земля чорнотiла,
   Я дививсь - i нiмiв, i прощавсь, i прощатись не мiг.

   Я iзнов тебе вгледжу в народiв привольному колi,
   Де завжди набиралась могуття, i слави, й снаги.
   Iз синами Росiї на грiзному ратному полi
   Стiй, як месниця вiрна! Хай падають ниць вороги!

   III_
   _
   Знову кличу тебе, чи ти голосу не розпiзнала?
   Знов прошу: озовись! Молода i далека моя!
   Може б, вiтром я став, тiльки ж хмар налягає навала,
   Може б, спiвом покликать,- так де ж його взять
   солов'я?

   На днiпровськiй долинi ромашка зiв'яла побита.
   Тополина скрипить. Догоряє мiй батькiвський дiм
   I не хочу я вiтром лягати пiд кiнськi копита,
   Соловейком спiвати на чорному горi твоїм.

   Буду дихати, падать, рости й воювать до загину,
   Бо великий наш гнiв, бо дорога рiвнiшою є.
   Я вiзьму твого смутку i горя важку половину
   розтерзане, горде, нескорене серце моє!

   I пiду, як Микула, пригнусь, потемнiю вiд ношi,
   Висхну, спрагою битий, можливо, впаду на слiду,
   Але бачити буду: цвiти зацвiтають хорошi
   У твоїм, Україно, зеленiм i вiчнiм саду.

   Тiльки бачить тебе у народiв привольному колi,
   Де завжди набиралась могуття, i слави, й снаги.
   Iз синами Росiї на грiзному ратному полi
   Стiй, як месниця вiрна! Хай падають ниць вороги!

   I_V_
   _
   Вставай, моя рiдна, розлуки доволi,
   Якi ми з тобою ще будем багатi -
   Веселкою в небi, барвiнком у полi,
   Розплатою-люттю при спаленiй хатi.

   Торкнусь тебе нiжно- i рук моїх дотик
   Забурха вогнем, i я взрю опiвночi:
   Дитини забитої змучений ротик,
   Залiзом обпеченi очi дiвочi,

   Дiдiвську сльозу, закривавлену з жалю,
   Сорочку стару на розстрiлянiм тiлi.
   Простiть, якщо словом кого запечалю,
   Далекi мої, дорогi, помарнiлi!

   Свисти не свисти, проклятуща нагайко,
   Не бачив катюга розплати такої:
   У димному полi встає Наливайко
   I землю стрясає страшною рукою.

   I тiнь його вiща в залiзнiй заковi
   Випростує плечi пiд хмари невмитi.
   Озброєнi Дiти Залiзняковi,
   Ми пройдем шляхами при стиглому житi.

   I прийдем до тебе, солдати-звитяжцi,
   У дружбi великiй, в братерствi святому:
   Сухар у торбинцi, вода у баклажцi
   I зустрiч сестри бiля отчого дому.

   Радянська Вкраїно! Розлуки доволi,
   Якi ми з тобою ще будем багатi -
   Веселкою в небi, барвiнком у полi,
   Розплатою-люттю при спаленiй хатi!

   V_

   Не плачте, мамо, не треба, вже не вернути сина.
   Он вiн лежить пiд тином, скроня злегка в кровi.
   I меркне зимовий вечiр, утiха твоя єдина,
   А з лiсу iдуть повстанцi, закуренi в дим, живi.

   Чого ти журишся, батьку, що хату спалили клятi?
   Брата забили в пута, сивiє, бач, голова.
   Пожитки твої хорошi, радостi небагатi-
   Усе димить в попелищi i тлiє, не дотлiва.

   Iржали конi в артiлi, ворота скрипiли новiї,
   Забрали овець i коней - кривавий слiд по травi...
   I меркне зимовий вечiр в далекiй сивiй завiї,
   А з лiсу iдуть повстанцi, закуренi в дим, живi.

   Он ту яблуневу гiлку, де снiгу замети бiлi,
   Ти сам щепив iз сусiдом, цвiти, мiй веселий дiм!
   Ми знаємо, знаєм, знаєм! - кричать пеньки обгорiлi
   Iз хати, з комори, з клунi в сльозах i в горi твоїм.

   Повiшених вiтер гойдає. Гармата б'є опiвночi.
   I тлiє все в попелищi: i радiсть, i труд, i пiт.
   Дивляться зорi з неба, немов замучених очi,
   Немов розстрiляних очi бiля кленових ворiт.

   Не плачте, мамо, не треба, i ви не журiться, тату,
   Друзi iдуть зi сходу, сурма не грає - б'є!
   Катiв поведуть на страту, на нашу святу розплату,
   I в них не вистачить кровi за грiзне горе твоє!



   В ЛIФТI

   Лiфт пiднiмає нас догори
   В ранки, i в пiвднi, i в вечори.

   В лiфтi не свiтло, але й не тьмянко,
   Йдеш у гостиницю - в лiфт потрап.
   Стрiне привiтно стара негритянка.
   В неї робота все давн i ап *.

   Має старенька це мало дiла
   З ранку до ночi i знов до зорi,
   Вже й на роботi тiй посивiла,
   Все вона знизу, а iншi вгорi.

   Наче по лiфту життя проходить,
   Руки стомились, в мозолях старi,
   Iнший хтось п'є, i живе, й верховодить,
   Все вона знизу, а iншi вгорi.

   В лiфтовiй клiтцi свої звичаї,
   Мiстер до них iз дитинства привик:
   Бiла лiфтерша - вiн шляпу знiмає,
   Чорна лiфтерша - стоїть, як бик,

   Шляпу ще глибше натягне на вуха,
   Топчеться важко, немов на огнi,
   Наче його допiкає задуха.
   З ними у лiфтi їхать менi.

   Їх до десятка зайшло в кабiну,
   Морди, як ростбiф, з-пiд сiрих шляп,
   Чорна лiфтерша веде машину
   Вгору i вгору, все ап та ап.

   Всi одвернулись од чорної - бiлi,
   Топчуться важко бики здичавiлi,
   Не шахтарi, їм тут їхать не мода,
   Не трударi, - все банкiрська порода.

   Ти вже привикла, що погляд як жала,
   От якби в мене в вiтчизнi жила,-
   Жито б ростила, пшениченьку б жала,
   Пiсню iз поля вела б до села.

   Так, мене доброму вчила мати
   Хлопчиком, певне, в юнацькiй порi,
   Перед старiшими шапку знiмати,
   Щиро вклонятись, де є матерi,

   Поцiлувати натруджену руку,
   Бiлу чи чорну, немає бiди,
   За материнську несказанну муку,
   За материнськi великi труди.

   Тiльки б, можливо, як виняток в свiтi,
   Не поклонився б я матерi тiй,
   Що породила цих лютих i ситих,
   Сiрих - пiд шляпами - в злобi своїй!

   В лiфтi не свiтло, але й не тьмянко,
   Я капелюха здiймаю один,
   Низько, вклоняюсь тобi, негритянко,
   Так, як вклоняється матерi син.

   За мозолi твої, чеснi i чистi,
   I за усмiшку болючу, як звих,
   I за синiв -чотирьох комунiстiв,
   За полiнчованих i за живих.

   Як їй сльоза заблищала з журбою!
   Зашепотiли, мiняючи тон,
   Гангстери-мiстери помiж собою:
   - Совєт Юнiон?*
   - Совєт Юнiон!

   Лiфт вже донизу пiшов у ту пору,
   А негритянцi здалося за мить:
   Тiльки угору, i вгору, i вгору
   В щастi своєму вона летить.
   ____________________________
   *Давн- донизу, ап- вгору (англ.),_
   *Совєт Юнiон - Радянський Союз (англ.)._



   * * *

   Важкi вiтри не випили роси,
   Черленi трави бродять буйним соком,
   I вдалинi пiд обрiєм високим
   Лугiв осiннiх теплi голоси.

   А при багаттi хлопцi косарi
   I комбайнери у спецiвках синiх
   Вплiтають смiх до цих лугiв осiннiх,
   Ведуть пiснi пiд маєвом зорi.

   Булькоче, прiє каша в казанi,
   А клен русявий хилить нiжно вiти,
   I йдуть в лугах, немов засмаглi дiти,
   I поминулi, i прийдешнi днi.

   Як хороше, як легко помiж них,
   Мiж цих людей, в трудi людей живих,
   Мiж ними жить i поклоняться лiту,
   Свою турботу, снами не сповиту,
   Свої думки у їхнi перелить
   На все життя, а тiльки ж не на мить.

   На все життя, з лугами, з берегами,
   Iз травами, iз зорями в водi,
   Щоб не спiткаться бiльше з'ворогами,
   Щоб не хилитись в горi та бiдi.

   1956



   ВЧИТЕЛЬКА

   (Пiсня)

   Сонечко встає, i в росi трава,
   Бiля школи в нас зацвiтають квiти,
   Вчителько моя, зоре свiтова,
   Де тебе питать,
   Де тебе зустрiти?

   На столi лежать зошитки малi,
   I роботи час проганяє втому.
   I летять-летять в небi журавлi,
   I дзвенить дзвiнок
   Хлопчику малому.

   Скiльки пiдросло й полетiло нас
   В молодiй веснi, в колосистiм полi,
   А у тебе знов та ж дорiжка в клас,
   Той же явiр наш
   Пiд вiкном у школi.

   Двох синiв твоїх узяли фронти,
   Бо на рiдний край впала чорна злива.
   В партизанську нiч посивiла ти,
   Як в тяжкий мороз
   Непожата нива.

   Знов щебече юнь i цвiте трава,
   Пiзнаю тебе в постатi несхилiй,
   Вчителько моя, зоре свiтова,
   Раднице моя
   На Вкраїнi милiй!



   * * *

   Я тебе вимрiяв, нiжну й жагучу,
   В снах узаконив, пiзнав з поцiлунку,
   Кликну: - Прийди! - I прийдеш неминуче
   Крикну: - Рятуй! - I воскресну в рятунку

   Що в твоїм iменi є чарiвниче:
   Трунок, чи хмiль, чи веселкова зваба?
   Зiрка твоє освiтила обличчя
   I потемнiла - свiтить не змогла-бо.

   Як ти спiвала в нашiй частинi,
   Очi яснiли, як синi роси,
   Знявши пiлотку i шинельчину,
   Рiдна, далека, золотокоса!

   Вiють вiтри перехреснi й зустрiчнi,
   Де ми любились,- до саду й до хати.
   Є своя радiсть на вiки вiчнi
   В тiм, щоб надiятись i виглядати.



   БАЛАДА ПРО ТАНКIСТА

   Пил на машинах, пил на чоботях, пил на рудiй травi.
   Бiй не втихає, не затихає,- чуєте, хто живi?
   Теплi мотори з вiтром колючим свищуть, немов рiдня,
   Пахне автолом над сiрим полем, тiло людське й
   броня.
   На обстановку, радисте, зваж ти, газу надай, водiй.
   Сам командир повертає башту, п'ятий почавши бiй.

   Пробива мотор снарядом,
   Смерть шукає скронь
   З командиром майже рядом
   Диха злий вогонь.

   I тече броня гаряча
   В степовую шир,
   В полi жайворонок плаче
   Там, де командир.

   Вiн виповзає з башти, з машини в пекло, у пил, у грiм
   Весь у бензинi, у чорних ранах, шепче: - Вперед
   ходiм!
   - Руки задимленi, лiва й права, чуб до чола прилип,
   Сiра шинелька горить яскраво, як смоляний смолоскип.
   Весь догоряє, весь вiн палає - кущ вогняний вдалi -
   В тихому краю, чи на Дунаю, чи на карпатськiй землi.
   Вище-но голову, брате-радисте, газу надай, водiй!
   Пил на машинах. Пил на чоботях. Пил на травi рудiй...

   Вже радиста молодого
   Й хлопця-водiя
   З бою винесла пiдмога,
   Бо ж одна сiм'я.

   Та й поклали у шпиталi -
   Рани зав'язать.
   Покурить, горiлки випить,
   Все переказать.

   Знову сiдають вони в машину. Де командир наш, де?
   Блисне огонь на переднiм краю - то командир iде.
   То командир їх в сiрiй шинельцi, вкутаний у вогнi.
   - Ви не забули мене, хлоп'ята? Ви не забули, нi?

   В полi птиця сива кряче,
   Облiтає шир.
   В кожнiй загравi неначе
   Кличе командир.

   Полум'янi рiднi руки
   Приклада до скронь.
   I ведуть вони машину
   Тiльки на вогонь.

   По чужiм переднiм краю
   В блiндажi старi,
   По крутiм карпатськiм плаю,
   По Чорногорi.



   * * *

   Червоно-вишневi зорi вiщують погожий схiд,
   Ти, може, мене й забула, не бачила стiльки лiт?

   Не мало ми воювали, стоптали чобiт рудих,
   I якщо згадати мертвих, то я зажурюсь по них.

   I якщо живих згадати, - нехай занiмiє плач,
   Бо друзi iдуть полками i я серед них - сурмач!

   Сурмлю, що зелену землю закриєм грудьми вiд бiд,
   Що красно-вишневi зорi вiщують веселий схiд!



   * * *
   Чому, сказати, й сам не знаю,
   Живе у серцi стiльки лiт
   Ота стежина в нашiм краю
   Одним одна бiля ворiт.

   На вечоровiм виднокрузi,
   Де обрiй землю обнiма,
   Нема кiнця їй в темнiм лузi,
   Та й повороту теж нема.

   Кудись пiшла, не повертає,
   Хоч бiля серця стеле цвiт,
   Ота стежина в нашiм краю
   Одним одна бiля ворiт.

   Дощами мита-перемита,
   Дощами знесена у даль,
   Мiж круглих соняхiв iз лiта
   Мiй ревний бiль i ревний жаль.

   1970



   * * *

   Гомiн, гомiн по дiбровi,
   А над полем все заграви,
   А над полем все заграви,
   Пожовтiли буйнi трави.

   Станьмо, хлопцi, при долинi.
   Станьмо, хлопцi, таборами
   За полями, за борами,
   Пiд густими яворами.

   Вже нема шляху додому,
   Я iду тепер в походi,
   Б'ють гармати за горою,
   Конi мчать на Жовтi Води.

   Глянь, Богдане, квiтка в'яне,
   Дай-но сiчi, дай-но грому!
   Топче шляхта дикi терни,
   Загубивши шлях додому.

   Гомiн, гомiн по дiбровi,
   А над полем все заграви,
   А над полем все заграви,
   Пожовтiли буйнi трави.



   * * *

   Хмарина в небi голубiм
   Пливе, як мрiя,одиноко,
   I вiтру раннього потоки
   Несуть її крилом своїм.

   Куди ти мчиш, куди летиш,
   Моїх поривiв птице рання?
   Ще по ярах лежить свiтання,
   Як неба вистояна тиш.

   Шумлять тополi-сторожi,
   Але тобi нема межi,
   Де кличуть сонце урочистi
   Бори в зеленому намистi.

   Ми ще зустрiнемось колись,
   А зараз мчи, моя крилата,
   На схiд, над Каспiєм горбатим,
   Як над минулим, зупинись.

   Тут жив спiвець. Огнi заграв
   Йому ще снилися крiзь муку,
   У серцi вiн носив розлуку
   I на Украйну позирав.

   Серед оновлених полiв
   Спинися, райдужна, далека.
   Тут шлях лежав i млiла спека.
   Тут вiн за всiх переболiв.

   На дорогi його слiди
   Дощами спражними спади!



   * * *

   Палають огнi при долинi,
   I пiвнiч заходить, i сон.
   Татари сидять при долинi
   На всiх подiляють полон:

   - Два списи бери, на придачу
   Китайку червону з плеча.
   - Менi ж гривуна вороного.
   - Менi чорнокосе дiвча.

   Китайка горить, як заграва,
   Iрже сумовито гривач,
   Оксана сльози не втирає,-
   Не плач, моя бiдна, не плач.

   - Бери собi матiр iз дiтьми,
   Отару овець i волiв.
   - Вiддай менi шаблю-дамаску,
   Як сам ватажок повелiв.

   А шабля не сяє, як злото,
   Воли не займають трави,
   I мати iз дiтьми ридає:
   - Сини мої старшi, де ви?

   Палають огнi при долинi,
   Свiтанок заходить i сон,
   Татари сидять при долинi
   На всiх подiляють полон.

   То хмара - не хмара у небi,
   То бурi великої знак.
   То конi летять чортомлицькi,
   Їх свистом жене Сагайдак.

   I шаблi скреснули i впали,
   I порох покрив сiножать.
   Татарськi порубанi костi
   Пiд сонцем палючим лежать.



   * * *

   Розшумовуйся, зелений дубе,
   Як весiннiй перегрiм,
   Бо заграли голосистi труби
   На кордонi грозовiм.

   На кордонi грозовiм
   Бережуть великий дiм!

   Не хвилюйся, море, у туманi,
   Грiзно хвилi не здiймай,
   Кораблi пливуть на океанi
   Вiд Амура по Дунай.

   Вiд Амура по Дунай
   Бережуть Радянський край!

   Не клонися, гаю густолистий,
   Не в'ялися опiвдня.
   Як iдуть брати мої танкiсти -
   Дзвонить кована броня.

   Дзвонить кована броня,
   Береже народ щодня!

   Не орли клекочуть на могилi,
   Не гармат гуде удар,
   Напливають хмари яснокрилi -
   Лiтаки ще вище хмар.

   Лiтаки ще вище хмар,
   А над ними сонця жар!

   Спiє колос, неба голубизна,
   Поле дише ясним днем.
   Бо стоїть озброєна Вiтчизна
   Гнiвом, порохом, вогнем.

   Гнiвом, порохом, вогнем
   Били ворога й поб'єм!



   * * *

   Ти мене накличешся ночами,
   Несучи розлуку за плечами,
   I навиглядаєшся одна.
   Настраждаєшся в своїй надiї,
   Пригадаєш лiта молодiї,
   Рiдну землю, де гуде вiйна.

   Ти не можеш бачити здалека,
   Як в'ялить негода, сушить спека.
   Танки мнуть, вкриває бою мла
   Землю ту, що, потом перемита,
   У садах, у сивих копах жита,
   У цвiтах, як райдуга, цвiла.

   Нам не легко йти до свого дому
   Через мертвих, через блиски грому,
   Через нiч,прожекторiв мечi,
   В битвi, в снi, у пiдступах, в облозi.

   Ти iще наличешся в тривозi
   I навиглядаєшся вночi!



   * * *

   В теплiм мiсяцi у травнi
   Шепче явiр думи давнi,

   В синiм мiсяцi у квiтнi
   Думи явора столiтнi.

   За водою за бистрою,
   Над землею, як сестрою,

   Дужа хвиля набiгає,
   Корiнь явору ламає.

   Але вiн на те байдужий,
   Не схитнеться навiть, дужий...

   Бо закоханий на волi
   У лани широкополi,

   В канiвськi веселi кручi,
   В хвилi гордi та ревучi.

   Вiн, людському серцю милу,
   Береже одну могилу.

   ==============================================================






   КНЯЖА УКРАЇНА

   Вiйна з татарами

   Як довiдались татари,
   Що повстали Холм i Львiв,
   Землю Галицько-Волинську
   Хан їх знищити схотiв.

   На волинський Володимир
   То не хмара чорна йде,
   То не грiм гуде далекий,
   А то вiйсько хан веде.

   Виїжджає князь Василько:
   "Залиши мiй рiдний край!"
   Але був глухий, як камiнь,
   Хан татарський Бурундай.

   I Василько пiдпалити
   Рiдне мiсто мусив сам
   I дiставсь живим у руки
   На наругу ворогам.

   У похiд взяли Василька
   I пiд Холм його ведуть:
   Як, мовляв, Василька вгледять,

   Холм без бою вiддадуть.

   I Василько йде пiд мури,
   Плаче й каменi несе.
   Радить вiн здаватись швидше,

   Та камiння кида все.

   I холмщани зрозумiли
   Князя мову бойову,
   Що камiння треба брати
   Та камiнням в татарву!

   "Королю не є ти братом.
   Не послухаєм слуги!
   Не здамося, повоюєм!
   Будуть знати вороги!"

   I задумавсь хан татарський:
   "Мабуть, сила у їх єсть.
   А моє стомилось вiйсько;
   Що, як втрачу славу й честь?"


   I, подумавши, вiн крикнув:
   "Гей, на конi, вояки!
   Коли тут ми заночуєм,
   Нападуть на нас вовки".

   I пiшло татарське вiйсько.
   Холм щасливо врятувавсь,
   Та з татарами лихими
   Цiлий вiк король змагавсь.



   КНЯЖА УКРАЇНА

   Печенiзька облога Києва

   Раз дiзнались печенiги,
   Що для бою час настав,
   Що в Болгарїї далекiй
   Забарився Святослав.

   Наче хмари, бiдний Київ
   Печенiги облягли,
   Загримiли всюди сурми,
   Тарабани загули.

   А у мiстi плач i стогiн:
   Анi вийти, нi ввiйти,
   Став людей косити голод,
   Став в могили їх нести.

   А в той час гуляє Претич
   З дужим вiйськом за Днiпром...
   Та не станеш буйним вiтром
   I не зробишся орлом.

   Полетiли б i сказати:
   "Ви на волi, соколи,
   А наш Київ сiрим муром
   Печенiги облягли".

   Стали думати кияни,
   Де їм лицаря знайти,
   Щоб iз мiста на той берег
   Смiло зважився пройти.

   "Я пiду!" - хлоп'я говорить.
   "Ти ж мале ще, молоде..."
   "Я пiду", - хлоп'я говорить
   I з вуздечкою iде.

   Вийшов з мiста, в яр спустився,
   Полем швидко перебiг,
   Став, постояв, вийшов з гаю,
   Йде, неначе печенiг.

   Ось i табiр, Глянув - вiйська,
   Як тiєї сарани!
   Конi ржуть, реве худоба,
   На триногах казани.

   А на сонцi сяє зброя,
   Сяють, блискають списи...
   Як пробитися крiзь хмару,
   Як пройти через лiси?!

   "Де ти, Претич-воєводо,
   Де ти, князю Святослав?!" -
   Так собi подумав хлопець
   I у когось запитав:

   "Чи не бачили ви, дядьку,
   Тут буланого коня?
   Я пустив його на пашу,
   Та й заснув на хвильку я..."

   "Нi, не бачив... ач, роззява!
   Так колись ти i в бою
   Задрiмаєш i за хвильку...
   Стратиш голову свою".

   "Треба йти питати iнших...
   Де ж вiн, лишенько моє?!
   Гей ти, коню мiй буланий,
   Гей, озвися, де ти є?!"

   Вдалинi Днiпро синiє...
   Хлопчик плаче, як ягня:
   "Чи не бачили ви, дядьку,
   Тут буланого коня?"

   Ось уже i любий берег,
   Хвилi весело шумлять...
   Вiн оглянувся - далеко
   Вороги його стоять.

   I схопив себе за груди,
   На собi одежу рве,
   Через мить уже по хвилях
   На той берег вiн пливе.

   I нарештi бачать хлопця
   Печенiзьки вояки,
   I за ним бiжать, женуться,
   Як за сарною вовки.

   Туго луки натягають,
   Стрiли кидають вперед,
   То пiрне хлоп'я у воду,
   То заб'ється в очерет.

   Стрiли падають у воду,
   Наче чорнi блискавки...
   Попливти б, - але бояться
   Печенiзьки вояки.

   А мале хлоп'я давно вже
   Степом котиться-летить...
   Сяють вогниками очi,
   Серце пташкою тремтить.

   Ось уже i рiдний табiр,
   Ось i Претич, вояки...
   Ах, здається, по степу вiн
   Розгубив свої думки.

   Прибiгає, важко диха,
   Ледве встоїть на ногах...
   Закричав - i гнiв палає
   В огняних його словах.

   "Воєводо i вояцтво!
   Ви гуляєте, орли,
   А наш Київ, наче хмари,
   Печенiги облягли.

   Ви гуляєте, а люде
   Швидко з голоду помруть,
   Швидко з голоду наш Київ
   Печенiгам вiддадуть".

   Пильно слухає вояцтво,
   Що розказує хлоп'я...
   Меч стискає воєвода
   I сiдає на коня.

   "Вояки! вперед! на помiч! -
   Вiрний Претич закричав, -
   Хай живе наш славний Київ,
   Хай живе наш Святослав".

   Обернувся в вулик табiр...
   Крики, ржання, метушня...
   Кожний бравсь за спис, за зброю
   I... на огиря-коня.

   I злякались печенiги...
   Крик пiшов i залунав,
   Що вертається з походу
   Переможець Святослав.

   Безлiч лiт уже минуло,
   Вже давно в землi хлоп'я.
   I давно вже в серцi нашiм
   Вмерло лицаря iм'я.



   КНЯЖА УКРАЇНА

   Ярослав Осмомисл

   Володимирко поволi
   Тихо-мирно вiк дожив
   I на княжому престолi
   Ярослава залишив.

   Це був князь палкий, вiдважний,
   Незрiвнянний у бою,
   Наче рвався вiн покласти
   Першим голову свою.

   I коли вiн з Iзяславом,
   З князем київським зiйшовсь,
   Першим кинувся з мечем вiн,
   Всiх попереду боровсь.

   I бояри зупиняли:
   "Ярославе, князю, стiй:
   Хто тебе, орла, заступить
   У державi жалiбнiй?!

   Краще стань вiд виру збоку
   I дивися на полки -
   Як для тебе слави й честi
   Здобувають вояки".

   Ярослав бояр не слухав
   I вперед вiдважно бiг
   I вiдвагою своєю
   Iзяслава перемiг.

   Не спочив вiн пiсля бою:
   На державу угри йшли
   I для нападу поляки
   На кордонi вже були.

   Але й тут хоробре вiйсько
   Розбиває ворогiв
   I iде в степи на пiвдень
   До Дунайських берегiв.

   Ростиславича Iвана
   Ярослав ущент розбив
   I до власної держави
   Малий Галич прилучив.

   I держава буйним морем
   Розлилася навкруги,
   Половецький степ вмиває,
   Б'є в дунайськi береги.

   "Вiсiм змислiв князь наш має", -

   Говорили вояки
   I прозвали Ярослава
   Осмомислом на вiки.

   I спiвець спiвав про його:
   "Гей, ти високо злетiв
   I на батькiвськiм престолi,
   Вкритий славою, засiв.

   Вiйськом ти пiдпер Карпати,
   Шлях мадярам заступив
   I Дунаєвi ворота
   Кораблями зачинив.

   Князю, Київськi ворота
   Одчиняєш ти ключем,
   Стрiли кидаєш в султанiв
   I рубаєш їх мечем.

   Так стрiляй же їх, поганих,
   Кидай стрiли в їх степи
   I за Iгоревi рани
   Слiзьми, кров'ю окропи".
   . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

   Пiсля смертi Осмомисла
   Володимир князем став,
   Все, що здiдив, споневiрив,
   Все розтратив, змарнував.

   I взяли мадяри Галич
   (Хоч народ завзято бивсь),
   I угорський королевич
   Князем галицьким зробивсь.



   АЙСТРИ

   Опiвночi айстри в саду розцвiли...
   Умились росою, вiнки одягли,
   I стали рожевого ранку чекать,
   I в райдугу барвiв життя убирать...

   I марили айстри в розкiшнiм пiвснi
   Про трави шовковi, про сонячнi днi, -
   I в мрiях ввижалась їм казка ясна,
   Де квiти не в'януть, де вiчна весна...

   Так марили айстри в саду восени,
   Так марили айстри i ждали весни...
   А ранок стрiвав їх холодним дощем,
   I плакав десь вiтер в саду за кущем...

   I вгледiли айстри, що вколо - тюрма...
   I вгледiли айстри, що жити дарма, -
   Схилились i вмерли... I тут, як на смiх,
   Засяяло сонце над трупами їх!..

   1905



   ЧАРИ НОЧI

   Смiються, плачуть солов'ї
   I б'ють пiснями в груди:
   "Цiлуй, цiлуй, цiлуй її, -
   Знов молодiсть не буде!

   Ти не дивись, що буде там,
   Чи забуття, чи зрада:
   Весна iде назустрiч вам,
   Весна в сей час вам рада.

   На мент єдиний залиши
   Свiй сум, думки i горе -
   I струмiнь власної душi
   Улий в шумляче море.

   Лови летючу мить життя!
   Чаруйсь, хмелiй, впивайся
   I серед мрiй i забуття
   В розкошах закохайся.

   Поглянь, уся земля тремтить
   В палких обiймах ночi,
   Лист квiтцi рвiйно шелестить,
   Травi струмок воркоче.

   Вiдбились зорi у водi,
   Летять до хмар тумани...
   Тут ллються пахощi густi,
   Там гнуться верби п'янi.

   Як iскра ще в тобi горить
   I згаснути не вспiла, -
   Гори! Життя - єдина мить,
   Для смертi ж - вiчнiсть цiла.

   Чому ж стоїш без руху ти,
   Коли ввесь свiт спiває?
   Налагодь струни золотi:
   Бенкет весна справляє.

   I смiло йди пiд дзвiн чарок
   З вогнем, з пiснями в гостi
   На свято радiсне квiток,
   Кохання, снiв i млостi.

   Загине все без вороття:
   Що вiзьме час, що люди,
   Погасне в серцi багаття,
   I захолонуть груди.

   I схочеш ти вернуть собi,
   Як Фауст, днi минулi...
   Та знай: над нас - боги скупi,
   Над нас - глухi й нечулi..."
   . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
   . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

   Смiються, плачуть солов'ї
   I б'ють пiснями в груди:
   "Цiлуй, цiлуй, цiлуй її -
   Знов молодiсть не буде!"



   ГРИЦЕВI КУРЧАТА

   Казка

   Жив собi Максим убогий
   Коло рiчки, край села.
   Крiм дiтей та жiнки, в його
   Тiльки курочка була.

   Нанесла вона яєчок.
   Вже й Великдень ось-ось-ось!
   Хоч би кожному яєчком
   Розговiтись довелось!

   Та старий Максим мiркує:
   "Поїдяться крашанки,
   А коли пiдсипем квочку,
   Будуть згодом курочки.

   Швидко виростуть курчата,
   Навеснi почнуть нестись,
   От тодi ми поласуєм!
   Ласували ж ми колись..."

   "Це не можна, - каже мати., -
   Не годиться, нi!.. Та як?
   Щоб без крашанки Великдень?!
   Любi дiти, чи не так?"

   "Правда!" - дiти закричали...
   Згодом мати додала:
   "Дев'ятнадцять дам пiд квочку,
   Десять буде для стола".

   "Хай по-вашому вже буде!" -
   Каже з усмiхом Максим.
   I пiшов собi iз хати.
   Мати вийшла теж за ним,

   На город пiшли садити,
   Та була уже й пора...
   В хатi ж праця закипiла:
   Малювала дiтвора.

   Писанки на диво вийшли!
   Гриць слона намалював.
   Слон звiв вгору жовтий хобот
   I на синi ноги встав.

   Далi взявся за ведмедя.
   Вуха бiлими зробив,
   Тулуб синькою побарвив,
   Двi ноги почервонив.

   А Маруся жовту жабку
   Посадила на сучок.
   В лапку їй встромила мушку,
   В другу - китицю квiток.

   Далi дiти малювали
   Лева, тигра, борсука,
   Не забули i овечки,
   I лисицi, i вовка.

   Дуже гарно у Наталки
   Вийшов зайчик на лужку,
   Усмiхаючись, пiдносить
   Вiн капусту їжачку.

   А найменшенький, Iвасик,
   Кицьку тiльки що кiнчив.
   Що за мила вийшла кицька!
   Ще i стрiчку почепив.

   Гриць скiнчив уже й верблюда:
   Височезний, три горби!
   Звiв вiн голову угору,
   Тягне листя iз верби.

   Домальовував Iвасик,
   Та вже в хатi аж гуло!
   Дiти плигали, смiялись...
   Так їм весело було...

   Аж у хату батько й мати...
   Мати скрикнула: "Ой, жах!
   Я ж яєць ще не варила...
   Хто?! Пiзнаю по очах!!"

   Як нiмi, сидiли дiти...
   Та всмiхнувсь старий Максим:
   "Не бiда: на тiсто пiдуть!
   Я й сире яєчко з'їм...

   Так, пiд квочку дев'ятнадцять
   З решти будуть писанки.
   Воно, варенi смачнiшi...
   Зате маєм малюнки!"

   Так, як сказано, й зробили...
   Треба йти негайно в хлiв!
   Всi пiшли: i батько, й мати,
   Гриць на мiсцi вже сидiв.

   Бiдна квочка так зрадiла,
   Мальовничим писанкам,
   Що, зворушена, й не знала,
   Що казати дiточкам.

   Ось i смеркло. Усi разом
   Повечеряли й лягли.
   Та заснути чомусь дiти
   Довго-довго не могли.

   Все їм згадувались звiрi,
   Кожний сам себе питав:
   Чи не краще, коли б чорним
   Вуха вiн намалював?..

   Або чом живiт ведмедю
   Вiн зеленим не зробив?..
   Та голiвоньки дитячi
   Сон на подушки схилив...

   II _

   Аж три тижнi бiдна квочка
   Пробула на писанках!
   Коли б глянули на неї,
   Вас пройняв би просто жах!

   Як вона змарнiла, схудла!
   Самi шкiра й кiсточки...
   Гола... Краще не дивiться
   Ви на неї, дiточки!..

   Тiльки серце в неї билось
   Усе радiснiш, сильнiш...
   Залишилось ще посидiть,
   Почекати тiльки нiч!

   I коли почувся вранцi
   У шкарлупу перший стук,
   Квочка наче пiдлетiла
   Пiсля довгих, довгих мук!

   I, щаслива вся, в повiтрi
   Враз спинилася вона...
   Коли - зирк! Стоїть на спинi.
   Де? У кого? У слона!

   Дiйсно: вилупилось першим
   Чепурненьке слоненя.
   Не занадто ще велике...
   Ну, як з доброго коня.

   Далi з ревом, криком-риком
   Лев вискакує з яйця.
   Тихо вилiз тигр з-а левом,
   Далi лупиться вiвця.

   За верблюдом нявка-кицька,
   Ось i зайчик, i борсук...
   Метушаться вовк, лисиця,
   Вже i жабка: стук та стук!

   Спочатку вжахнулась квочка,
   Ледве в безвiсть не втекла!
   Та отямилася згодом
   I квоктати почала.

   Гриць усе це чув i бачив,
   Та не мав чогось страху,
   Хоч для бiльшої безпеки
   Злiз обачно на вiльху.

   Квочка стала хвилюватись,
   Малеч кликати на збiр.
   Сполошилися курчата, -
   Всiм хотiлося надвiр.

   Перша вийшла з хлiву квочка.
   Через неї плигнув лев,
   Щось зачув, хвостом замаяв
   I пiдняв страшенний рев!

   Все замовкло, занiмiло...
   Наче цiлий свiт зомлiв...
   Навiть квочка, рiдна мати,
   Аж припала до землi.

   Коли рев скотивсь поволi,
   Громом в прiрвах одлунав,
   Скочив тигр, роззявив рота
   I сказав в повiтря: "Няв!"

   Далi вибiгла лисиця,
   Вовк, ведмiдь, рябий борсук...
   Жабка плигнула з квiтками
   I найшла на грушi сук.

   I верблюд з трьома горбами
   Вийшов з хлiву, подививсь...
   Щось було не до вподоби,
   I вiн, плюнувши, скрививсь.

   За вiвцею вибiг зайчик.
   Мiг би легко вiн втекти.
   Та кого йому боятись?!
   Це ж все сестри та брати!

   Без страху пiдбiг до вовка,
   На плече йому схиливсь,
   Але вовк зубами клацнув,
   I наш зайчик затрусивсь.

   Правда, деяким звiряткам
   I нiяково було:
   В того ока не ставало,
   В iнших зайве прибуло.

   Той примушений скакати
   Був лише на трьох ногах.
   I дарма четверту ногу
   Вiн шукав по всiх кутках.

   Решта всi були здоровi,
   Радi зеленiй травi...
   Тiльки слон не влiз у дверi
   I лишився у хлiвi.

   А вкiнцi i вiн виходить
   З жовтим хоботом у двiр...
   Тупа синiми ногами
   I вгорi спиняє зiр!

   "А що то сидить на гiлцi?!
   Мамо, зараз же кажiть!"
   "Та це. Гриць наш! - каже квочка, -
   Вiн iзлiзе й побiжить..."

   "Так це вiн? Зiтру на порох!
   З мене посмiха робить?
   Ноги синькою побарвить?!
   Жовтий хобот причепить!"

   I трубу свою до Гриця
   Простягає лютий слон...
   Крикнув Гриць - i враз... прокинувсь...
   Був, на щастя, це лиш сон...

   Всi прокинулись вiд крику...
   Хто кричав - нiхто не зна...
   А в хлiвi куняє квочка...
   Що то висидить вона?



   ЛЕБIДЬ

   На болотi спала зграя лебедина.
   Вiчна нiч чорнiла, i стояв туман...
   Спало все навколо, тiльки бiлий лебiдь
   Тихо-тихо сходив кров'ю своїх ран.

   I спiвав вiн пiсню, пiсню лебедину,
   Про озера синi, про красу степiв,
   Про велике сонце, про вiтри i хмари,
   I далеко нiсся лебединий спiв.

   Кликав вiн проснутись, розгорнути крила,
   Полетiти небом в золотi краї...
   Тихо-мирно спала зграя лебедина,
   I даремно лебiдь звав, будив її.

   I коли вiн вгледiв, що брати не чують,
   Що навiк до себе прикував їх став, -
   Закричав вiд муки, вдарився об камiнь,
   Зранив собi груди, крила поламав.

   Чорна нiч чорнiла, не свiтало вранцi,
   Ввечерi далекий захiд не палав...
   Тихо зграя спала, тихо плакав лебiдь,
   Тихо кров'ю сходив, тихо умирав.

   Аж колись уранцi зашумiли хвилi,
   I громи заграли в сурми голоснi,
   Вирвалося сонце, ослiпило очi,
   Роздало навколо обрiї яснi.

   Стрепенулась зграя, закричала бiла:
   "Тут гниле повiтря, тут вода гнила!..
   А над нами сонце, небо, простiр, воля!" -
   I ганебно спати бiльше не змогла.

   Зашумiла зграя пiною на хвилях.
   Зашумiла вiтром... ще раз! I - прощай!..
   I летiла легко, наче бiла хмара,
   I кричала з неба про щасливий край.

   . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

   Тихо, тихо сходив бiлий лебiдь кров'ю,
   То, здавивши рани, крила рознiмав...
   I в знесиллi бився... Зграє лебедина!
   Чи хто-небудь в небi лебедя згадав?

   2.IV.1917_



   МОЇЙ МАТЕРI

   Приснилося, що я вернувсь додому.
   Iду, дивлюсь: мiй край, моя земля,
   Смiються в сонцi золотому
   Рiчки, i села, i поля.

   Ось-ось прийду до хатоньки моєї,
   Де мати жде мене й не жде,
   Я скрикну "Матiнко!" до неї,
   Вона на груди упаде.

   I будуть литись теплих слiз потоки
   I в них бринiтимуть слова:
   "Я ждала, ждала цiлi роки
   I в'яла, сохла, як трава..."

   Iду зеленою межею,
   Кругом хвилюються жита,
   I в'ється щастя над душею -
   I на плечi нема хреста...

   Прокинувсь в морi раювання
   I все збагнув, i похолов...
   Iду дорогою вигнання,
   I по слiду моєму - кров.

   2.V.1926



   НАД КОЛИСКОЮ

   Спить мiй малесенький, спить мiй синок...
   Спить вiн, наслухавшись дивних казок.

   Нащо ж ти вiченьки знову розкрив?!
   Спи, моя пташко, то вiтер завив.

   Стогне i виє уже вiн давно,

   Б'ється i стука у наше вiкно...


   Геть, розбишако, в далекi степи!..
   Спи, моя ластiвко, солодко спи!


   Ось уже й вiтер зовсiм занiмiв...

   Мабуть, заснуть пiд намет полетiв...

   Холодно зараз в лiсах i лугах -

   Все потонуло в глибоких снiгах.


   Бiгають зайчики, мерзнуть, тремтять,
   Затишок хочуть собi вiдшукать.


   Ось, вони вглядiли, кущик стоїть, -
   Годi! Давно вже лисичка там спить.

   Кинулись знову кудись на грядки -
   Ой, там ночують сьогоднi вовки.


   Краще ви в поле бiжiть, за лiсок...
   Знайдете там ви соломи стiжок -


   Глибше забийтесь, зарийтесь в снопки,
   щоб не знайшли вас голоднi вовки...

   Спи ж, мiй малесенький, годi гулять...
   Зайчики бiлi давно уже сплять.



   А ВЖЕ КРАСНО СОНЕЧКО...

   Веснянка (З драматичної поеми "Над Днiпром")

   А вже красно сонечко
   Припекло, припекло,
   Яснощире золото
   Розлило, розлило.

   На вулицi струменi
   Воркотять, воркотять.
   Журавлi курликають,
   Та летять, та летять.

   Засинiли проiски
   У лiску, у лiску...
   Швидко буде земленька
   Вся в вiнку, вся в вiнку.

   Ой сонечку-батечку,
   Догоди, догоди,
   А ти, земле-матiнко,
   Уроди, уроди.



   ПIСНЯ

   Розбите серце умира,
   А я спiваю: тра-тра-ра.
   Воно крiзь силу вже зiтха,
   А я смiюсь: ха-ха-ха!

   Iз серця чорна кров тече...
   Нехай тече, нехай тече!
   Колись кипiла в серцi кров,
   Колись цвiла в ньому любов.

   Умру, умру!.. Не жаль менi...
   Хай ти була не роки - днi,
   Хай мент єдиний я горiв,
   Хай, може, сам себе дурив.

   Дурив?! Дарма! А я горю,
   Себе в останнiй раз дурю.
   Любила ж ти? Любила? Так?
   Це ти дала червоний мак?

   Червоний мак в моїх руках...
   Ти кажеш "нi", ти кажеш "так".
   Нi, нi! Мовчи! Я хочу спать
   I все, що сталось, пригадать.

   16.ХII. 1908



   ПIСНЯ

   Живи, Україно, живи для краси,
   Для сили, для правди, для волi!..
   Шуми, Україно, як рiднi лiси,
   Як вiтер в широкому полi.

   До суду тебе не скують ланцюги,
   I руки не скрутять ворожi:
   Стоять твої вiрнi сини навкруги
   З шаблями в руках на сторожi.

   Стоять, присягають тобi на шаблях
   I жити i вмерти з тобою,
   I прапори рiднi в кривавих боях
   Нiколи не вкрити ганьбою!

   1917



   ПIСНЯ

   Он чужино, чужинонько,
   Зрадливая дружинонько!
   Одружився я з тобою
   Пiсля сiчi, пiсля бою.

   Пiсля сiчi - посiчений,
   Пiсля бою - скалiчений.
   Пiшов в хату - не топилось,
   Хотiв з'їсти - не варилось.

   Хотiв лягти i спатоньки,
   Як десь там, у матiнки,
   А в головах на весiлля
   Не подушка, а камiння.

   Хотiв лиха позбутися,
   Додомоньку вернутися -
   Стоїть муром лiс дрiмучий,
   А за лiсом гори-кручi.

   Ой вихори, не кидайте,
   Сирим пiском закидайте!
   Орли, орли, в небi майте,
   Мого тiла не займайте!

   Ой вихори, над ворогом
   Метiть пилом та порохом!
   А ви, орли, в небi майте,
   Мою шаблю пригадайте!



   * * *

   Гроза пройшла... зiтхнули трави,
   Квiтки голiвки пiдняли,
   I сонце, тепле i ласкаве,
   Спинило погляд на землi.

   Здаля розвiялись тумани,
   Знов ясно, пахощi, тепло...
   Спинилась кров, замовкли рани...
   Прибите серце ожило.

   Лiтає радiсть, щастя свiте,
   Дзвенять пташки в садах рясних,
   Смiються знову трави, квiти...
   А сльози ще тремтять на них.

   1905



   * * *

   Коли б я знав, що розлучусь з тобою,
   О краю мiй, о земленько свята,
   Що я, отруєний журбою,
   В свiтах блукатиму лiта;

   Коли б я знав про муки лютi,
   Про смiх i глум на чужинi,
   Що в мене будуть руки скутi
   I в мури замкненi пiснi, -

   Я попрощався б хоч з тобою,
   До лона рiдного припав,
   Прислухався б до шуму трав
   I зник...


   Нi! Не пiшов би я з ганьбою
   Шукать ганьби на чужинi...
   На хрест?! Однаково менi!



   * * *

   О принесiть як не надiю,
   То крихту рiдної землi:
   Я притулю до уст її
   I так застигну, так зомлiю...

   Хоч кухоль з рiдною водою!..
   Я тiльки очi напою,
   До уст спрагнiлих притулю,
   Торкнусь душею вогняною.

   12.IX.1921_



   * * *

   О слово рiдне! Орле скутий!
   Чужинцям кинуте на смiх!
   Спiвочий грiм батькiв моїх,
   Дiтьми безпам'ятно забутий.

   О слово рiдне! Шум дерев!
   Музика зiр блакитнооких,
   Шовковий спiв степiв широких,
   Днiпра мiж ними левiй рев...

   О слово! Будь мечем моїм!
   Нi, сонцем стань! вгорi спинися,
   Осяй мiй край i розлетися
   Дощами судними над ним.

   1907



   * * *

   Пекло, здавалось, було в ту годину...
   Грiм божевiльний стогнав i ревiв,
   Блискавок стрiли лiтали без впину,
   Весь небозвiд то .палав, то чорнiв.
   Буря пройшла, i я з жахом питаю:
   Що-ж то зробилось з коханого краю?
   Певно руїну та буря зробила?..
   Кажуть: "Вербу десь розбиту добила".
   Думко! коли i тебе виливаю
   В слово холоднеє, в пiсню свою,
   Пекло таке ж я в душi своїй маю --
   Спалює всю воно душу мою...
   Думко! остужена словом людським, -
   Пiсне! що зробиш ти в краї моїм?
   Може й ти вдариш в вербу недобиту,
   В ту, що жила, не радiючи свiту?!



   * * *

   Потiк столiття зносив гнiт,
   Терпiв ярмо й сваволю...
   I гнiвно враз розбив гранiт,
   I - гей, на бiй за волю!

   Летить, кричить, шумить орел,
   Розбитих хвиль не лiче:
   їх безлiч вилете з джерел,
   Коли вiн їх покличе.

   Народ столiття зносив гнiт,
   Терпiв ярмо й сваволю...
   I грiзно враз розбив гранiт,
   I - гей, на бiй за волю!

   Летить, кричить, шумить орел,
   Розбитих хвиль не лiче:
   їх безлiч вилете з джерел,
   Коли вiн їх покличе.

   1906 p.



   * * *

   Рiдна мова в рiднiй школi!
   Що бринить нам чарiвнiш?
   Що нам ближче, i милiш,
   I дорожче в час недолi?!
   Рiдна мова! рiдна мова!
   Що в єдине нас злива, -
   Першi матерi слова,
   Перша пiсня колискова,
   Як розлучимось з тобою,
   Як забудем голос твiй,
   I в вiтчизнi дорогiй
   Говоритимем чужою?!
   Краще нам нiмими стати,
   Легше гори нам нести,
   Нiж тебе розiп'ясти,
   Наша мово, наша мати!
   Нi! В кiм думка прагне слова,
   Хто в майбутнiм хоче жить,
   Той всiм серцем закричить:
   "В рiднiй школi рiдна мова!"
   I спасе того в недолi
   Наша мрiя золота,
   Наше гасло i мета:
   Рiдна мова в рiднiй школi!



   * * *

   Замовкнiть всi; великий час прийшов.
   Мовчать в сю мить громи-гармати,
   Схилилась наша хоругов,
   I на колiна стала мати,
   На терезах життя i смертi ми,
   I хтось один з них переваже...
   Коли життя - гримiть, громи!
   За волю кожний з нас поляже!

   1916

   ==============================================================






   МЕЛОДIЯ

   Заболю, затужу,
   заридаю... в собi, закурличу,
   А про очi людськi
   засмiюсь, надломивши печаль.
   Помолюсь крадькома
   на твоє праслов'янське обличчя,
   I зоря покладе
   на мовчання моє печать.
   Забiлiли снiги,
   забiлiли на цiлому свiтi.
   Опадає листок,
   як зiв'яле чаїне крило,
   Там, де ми вiдбули,
   там, де наше вiдтьохкало лiто,-
   Забiлiли снiги-.. забiлiли снiги...
   замело.
   Це приходить, мов сон.
   Це приходить до мене iз марень:
   Теплий шепiт i схлип.- чи сльоза,
   чи роса од рiки?
   I на обрiй вечiрнiй
   ляга, мов на еллiнський мармур,
   Ледь означений профiль
   i тиха лiлея руки,
   Я для iнших одцвiв,
   я пiд серцем сховав свої квiти.
   Я вiд ока чужого
   туманом осiннiм укривсь.
   Але якось вночi
   пiдiйди i торкни мої вiти -
   Я тобi засвiчусь,
   як нiкому iще не свiтивсь!..
   Заболю, затужу, заридаю... в собi,
   закурличу.
   А про очi людськi
   засмiюсь, надломивши печаль.
   Помолюсь крадькома
   на твоє праслов'янське обличчя,
   I зоря покладе
   на мовчання моє печать.



   ПIЗНАННЯ

   Цикл

   I

   Пiзнавав я Ленiна без екскурсоводiв -
   Не було музеїв у нашому селi.
   Та вже як зберуться дiди на колодi -
   Де вже тим полiтикам - замалi!

   Взагалi у нас говорять - як ходять:
   Прямо, повноросто, навпрошки.
   Через кон'юнктуру, мов через колоду,
   Чешуть не питаючись дядьки.

   А чого б це їм хвостом крутити,
   Коли кожне слово iде в зело.
   Та й нема такого цабе на свiтi,
   Котре б хлiбороба з посади зняло...

   Дак отож i я,
   молоде та зелене,
   Зважився спитать: - Товариство дiди,
   Дуже вже ви гарно
   кажете про Ленiна,
   Як би ж i менi, порадьте, дiйти
   _
   До тiєї книжки
   чи до брошури,
   Де про все узнать вам довелось? -
   Глянули на мене дiди похмуро
   I сказали так:
   - Молокосос.
   Ленiн був серйозний чоловiк,
   Не в брошурках (узяли ще моду!),
   Жаль, великих родить не кожен вiк,
   Але як уродить -
   то вже уродить!
   А чого це так,- сказали дiди,-
   Сам до тої iстини дiйди.
   II
   Пiзнавав я Ленiна без екскурсоводiв...
   Де вже там у трясцi екскурсоводи!
   Мати у колгоспi вiд третiх пiвнiв,
   Баба день крiзь день кривуля на вгородi,
   Я в чужих баштанах стрiчаю пiвнiч...
   Батько? На запитання наївнi
   Навiть озиратись ми не хотiли,
   Бо у нашiй славнiй Зачепилiвцi
   Тих батькiв на пальцях ми лiчили.
   Так i тi на ноги притомилися -
   Узяли собi на помiч милицi.

   Дехто замiсть себе прислав повiстки.
   Мiй - то взагалi пропав безвiсти.
   Iншi, як лягли на дно окопу,-
   До сьогоднi чесно стережуть Європу.

   О такiй порi, молоде та зелене, я
   Починав, братове, пiзнавати Ленiна.
   Без екскурсоводiв, самотужки,
   Зошити за поясом, як водиться.
   А вiн менi з читанки гарно мруживсь,
   Посмiхався приязно, як до родича.

   Я до нього зовсiм пiдходив близько,
   Певно, лише дiтям отак дозволено.
   I свiтились очi глибоким блиском,
   I ряснiли зморшки, важкi i зболенi.

   Вiн моєму серцю являвся рiзний:
   Молодий i дужий, сумний i грiзний.
   То лише з майстерень Худфонду -
   на подив -
   Вiн чомусь однаким у свiт виходив.

   Так, мов не любив на свiтанки дивитися.
   Так, мов тiльки й мрiяв у кабiнетi,
   Щоб понад майдани здiймать правицю,
   Навiть як хотiлося знять кашкета.

   А я ж, хлопцi, знав, що правиця визнана,
   Окрiм того, ще ж i рукою звалася,
   Котра бiлим голубом заметалася,
   Коли кров мiж пальцями з рани бризнула.

   А вона ж була i не тiльки владною,
   А такою теплою i тихою,
   Коли бiлий чубчик хлоп'ятi гладила
   I в жiночих косах коханням дихала.
   III
   Через гони лiт, вже не так i зелений,
   Я ще глибше, друзi, iшов до Ленiна.
   Вiн менi навстрiч - небуденний i рiзний:
   Молодий i древнiй, м'який i грiзний.
   Гнiвно рокотав непiдкупнiстю всею,
   Коли гримував я його пiд месiю.
   Вiдвертавсь од мене, як вiд полiна,
   Коли аж свербiло пройтись на колiнах.
   Як вiн саркастично смiявся, хлопцi,
   Коли прирiвняли його до сонця!
   (- Краще вже,- казав,- коли так напосiли,
   Бути своєчасним дощем на посiви).
   Хмаривсь, коли, перш анiж вибрать дверi,
   Я на нього зиркав, як на суфлера,
   I радiв, i схвально кивав бородою,
   Коли був я просто самим собою.
   Можна б його довго i дуже хвалити
   Мармурово-бронзово i в гранiтi.

   Та нiхто й не проти - як гарний пам'ятник,
   Коли вiн пiд небом людської пам'ятi!



   СИВА ЛАСТIВКА

   Мамо, вечiр догоря,
   Вигляда тебе роса,
   Тiльки ти, немов зоря,
   Даленiєш в небеса,
   Даленiєш, як за вiями сльоза.
   Ти вiд лютої зими
   Затуляла нас крильми,
   Прихилялася
   Теплим леготом.
   Задивлялася бiлим лебедем,
   Дивомказкою
   За вiконечком,-
   Сива ластiвко,
   Сиве сонечко.

   Сад вишневий на порi,
   Повернулись журавлi.
   А менi, як до зорi,
   Долiтати на крилi
   Все до тебе, як до вiчної зорi.

   Там, де ти колись iшла,
   Тиха стежка зацвiла
   Вечоровою матiолою,
   Житом-долею свiтанковою,
   Дивом-казкою,
   Юним соняхом,-
   Сива ластiвко,
   Сиве сонечко.



   ХЛIБ

   Провели в кабiнет.
   Лик -
   Немов заскороджена грядка:
   Вiн з далекого хутора
   Пiшки прибивсь до Кремля.
   Доручила громада
   Дiзнатись, чи все там в порядку,
   Вiд найстаршого, значить.
   Чи все до ладу там, мовляв?

   Вiн сiдає за стiл,
   Непоквапний, незграбний, як брила.
   Так сiдають до столу
   Мiльйони трудящих людей.
   Помолившись про себе
   До бога, щоб дав йому сили,
   Починаючи здалеку,
   Тужну розмову веде:

   - Розумiєш, Iллiч,
   Не туди воно гнеться, їй-богу.
   От, примiром, узяти
   Хоча б i у нашiм селi:
   За царя моя нивка
   Кiнчалася за порогом.
   Зараз землю дали,
   Так у мiсто забрали хлiб.
   Розумiєш, Iллiч,
   Ми ж не просимо божого раю,
   Нам би тiльки попробувать,
   З чим той їдять коровай...

   I дивився на Ленiна
   Тертий, стривожений ратай,
   I були в нього вельми
   Нехитрi й пекучi слова.

   Вiдказав йому Ленiн:
   - А чим я зарадити можу?
   Ну, скажiть менi: чим?! -
   Хлюпнув зойк у очах i погас.-
   Ви не чули хiба,
   Що вмирає без хлiба Поволжя?
   Розумiєте... дiти!..
   Вмирають без хлiба у нас.

   Розумiєте: мертво
   Кричать поїзди i перони,
   А страшна голодуха
   На цвинтар мiста жене.
   Зараз хлiб нам потрiбний,
   Як мир, як свинець, як патрони'
   Нам без хлiба, товаришу, смерть.
   Розумiєш мене?

   Мовчки слухає ратай,
   I вiрить, i трохи не вiрить,
   I пiдважує мозком
   Брехнi й побрехеньок баласт.
   - Ми, товаришу Ленiн,
   Народ, пробачайте нам, сiрий.
   Нам би хлiба й до хлiба...
   А так ми, звичайно, за власть.

   I, вiдкланявшись ревно,
   Уже до порога рушає,
   Заховавши тривогу,
   Неначе зернину в рiллi.
   - Може, вип'ємо чаю,
   Товаришу, за звичаєм?
   Бо дорога далека... -
   Пiдвiвся з-за столу Iллiч.

   ...Обережно поклали
   На стiл перед ним скорину.
   Пересохлу, аж сiру -
   Сiрiшу святої землi.
   Придивився оратай
   I злякано вихрипiв: - Сину,
   Ти скажи менi, що це? -
   I Ленiн сказав йому: - Хлiб.
   I побачив оратай,
   I раптом побачив оратай,
   Що обличчя у Ленiна
   Жовте од втоми, як вiск,
   Що благенький костюм його
   Злiва, над серцем, полатаний,
   Що синцi прозирають,
   Як рани глибокi, з-пiд вiй.

   ...А на сходцi в селi
   Вiн пiднявся, похмурий i грiзний
   Кресонувши очима
   В принишклi ряди жупанiв,
   Вiн охрипло сказав:
   - Отака моя, хлопцi, пiсня:
   Признавайтесь, де хлiб,
   Та не гузяйтесь довго менi!

   I, покликавши в свiдки
   Iсуса i матiр божу,
   Вiн таке їм прорiк,
   Що малим i паперовi зась.
   Повернувсь до голоти:
   - Ви чули: вмирає Поволжя,
   Розумiєте... дiти!..
   Вмирають без хлiба у нас...

   I тодi жупани
   Заганяли в утинки патрони...
   I знамена iз крепом
   Схилялись на груди бiйцiв...
   Та летiли в мiста
   Iз ядерним зерном ешелони
   Од життя
   Повноважнi i надзвичайнi гiнцi.

   I в дитячих очах Озивалося небо травневе,
   I дiвочi уста
   Розтулялись, мов дива малi.
   I котилось над мiстом
   Пахуче, високе, рожеве,
   Тепле сонце,
   Як матiр'ю спечений хлiб.



   В ОБОРОНУ ХЛIБА

   Юначе мiй, чиєїсь мами сину,
   Зодягнений на джинсовий мотив,-
   Я вже завмер, коли ти... пiвхлiбини
   "В дев'ятку" натреновано вгатив!

   Солоним потом заливає спину...
   Футбол, як бачиш,не солодка гра!
   Перепочинь. Та поговорим, сину.
   Бо є про що. I - вже давно пора.

   Я просто, не домiшуючи меду,
   Скажу:
   коли ти замахнувсь ривком
   Ударить хлiб,
   твоя весела кеда
   Менi пiд серце влучила носком.

   Ти вдарив так,
   що потемнiло в оцi,
   I по державнi крайнi рубежi
   У всiх, що пухли в сорок шостiм роцi,
   Вiд жаху похолонуло в душi.

   I у батькiв, якi на полi ратнiм
   Дiлили хлiб, мов долю у бою,
   Вiдкрилися старi солдатськi рани,
   I заболiли в смертi на краю.

   I в матерiв, коли ти через луки
   Котив хлiбину, як футбольний м'яч,
   Так застогнали, затужили руки,
   Немов по них ти потоптавсь навскач.
   _
   Ми всi iз хлiба виростали, сину,
   Iз працi себто - чуда iз чудес,-
   Яка нас охрестила на Людину,
   Пiднявши з чотирьох до пiднебесь.
   _
   Нас кликав хлiб на добре, чесне дiло
   До братнього, трудящого коша.
   Ми в нiм шануємо не тiльки тiло,
   У нiм народна свiтиться душа.

   I я тобi сказати чесно мушу:
   Ти можеш лущить м'яч, немов горох,
   Але коли вже замахнувсь на душу,-
   Дивись, щоб не спiткнувсь... на чотирьох!



   ДО ПРОБЛЕМИ ДОБРА I ЗЛА

   Де тiльки я не бродив оцi тисячу лiт!
   Скiльки забулось? Забудеться скiльки?
   Не знаю.
   Кров закипала на кризi по краплi, як глiд.
   Тяжко спадала на поле вороняча зграя.

   Хтось мене вiв через холод заплющених сiл.
   Згарища станцiй... Безокi вiконнi провали...
   Лики i лиця... Поземка ядуча, мов сiль,-
   Все те за вигоном пам'ятi пилом припало.

   Хтось мене кинув (чи зрадив?) опiвнiч слiпу...
   Хто ж це? Забулось...
   Але вкарбувалось навiки.
   Жах одинокостi, туга посмертна в степу,
   Косо -
   прицiльна,
   на жертву -
   атака шулiки...
   Все те розмилось буденним, як сiчка, дощем,
   Та запеклося тавром на пергаментi долi:
   Блискавка пострiлу за полохливим кущем.
   Отвiр жорстокий у нiжному тiлi тополi.

   Дати безликi пiшли в снiгову крутiю,
   Крики погроз вiдповзли за хитке видноколля,-
   Тiльки єдина,
   що кулю спинила мою,-
   Свiтить менi рятiвною свiчею тополя.

   Давши iм'я їй (нема без iмення добра!),
   Тайну його стережу, як вона -
   мою кулю.
   Небом укрив, приголубив сагою Днiпра,
   В крону її поселивши, ак пам'ять, зозулю.

   Далi iду. Проминаю байдужi стовпи.
   Лиця байдужi, неначе стовпи,
   проминаю,
   Прiзвища станцiй якихось...
   уже й не згадаю,
   Потяг промерзлий вiдгув у забутi степи.

   Бив мене вiтер жорсткий i жорстокий,
   як жерсть.
   Де ж це було? На якому роз'їздi?..
   Забуто.
   Та не забуто: у небо вростаючи круто,
   В благословеннi тополею зведений перст...

   Дав їй iмення (нема без iмення добра!).
   Свiтить у пам'ятi знаком живого карбунку.
   Прагну до неї, немов до межi вiдрахунку,
   Щоб не згубити дороги до вiсi Днiпра.

   Хай би куди не хилила мене течiя,-
   Сущим у плотi чи вiтром нечутним у полi,-
   Все ж повертатимусь, яко на круги своя,
   До таємницi,
   запеченiй в серцi тополi.

   Манить мене i - манитиме! - куля мала,
   Доки у нiй ще ховається слизько i хитро
   Iм'я стрiльця,
   зароковане в тайнi калiбру...
   Адже нема, товариство, без iменi зла!



   КРИЛО

   I

   Потяглися журавлi
   вдалеч плавко.
   Доганяв їх листопад за селом.
   А один, як сирота,
   гiрко плакав
   З перебитим у лiктi крилом.

   А iшов собi хлоп'як через луки.
   Запримiтив сiрому здаля.
   Вiн узяв, як дитину,
   на руки
   I додому принiс журавля.

   Поселив за комодом в куточку.
   (Звiдти смiшно стирчав йому нiс).
   Мати вишила журавку сорочку.
   Батько кеди з крамницi принiс.

   Стало швидко крило заживати.
   I, коли вiдгуляла зима,
   Якось вийшов цибато iз хати,
   Стрепенувся, злетiв
   i - нема...

   Похилився хлоп'як бiля ганку.
   Вiд зажури ще бiльше змалiв...
   Коли це вересневого ранку
   Повен двiр прибуло журавлiв!

   Вийшов з гурту у кедах цибато
   I сказав хлоп'яку:
   - Не журись!
   Щовесни прилiтатиму, брате,
   Бо крилом я до тебе прирiс.

   II
   Отак вони й росли, як близнюки.
   Навчив журавлик хлопчика лiтати.
   Коли село хилилося до сну,
   Вони удвох виходили на луки,
   I журавель розповiдав малому
   Про Африку, про Нiл i пiрамiди,
   Що вельми схожi на стоги тутешнi,
   Про модно розфарбованих папуг,
   Якi по-людськи вмiють говорити.
   I ще про рiзнi дива та дива,
   Що i перо журавки не опише!
   А потiм над селом вони злiтали,
   I зорi їм ховалися пiд крила,
   I так обом їм хороше було!
   Незчулись, як хлоп'як закiнчив школу,
   I якось вiн надвечiр у леваду
   Прийшов не сам.
   I журавель сказав їй:
   "Щаслива ти. Достойна в тебе пара.
   Я вас обох приймаю. I - люблю".
   О, як утрьох їм високо лiталось!
   I так у свiтi хороше було!

   III
   А поруч жив сусiда-завидюх.
   Стояла в нього на два ганки хата.
   Добра усякого - аж розпирало
   Суцiльний мур.
   Лиш де-не-де у шпари
   Вужами витикалися антени.

   Дiтей у нього не було.
   Зате
   Мав сад, задушений глухим парканом.
   (Той сад здаля минали солов'ї).

   Собаки не любили його, страх!
   Тому й ходив завжди з цiпком дебелим,
   А де ступав,- там не росла трава...
   _
   * * *_
   Якось опiвночi петляв по луках:
   Щось крадене за пазухою нiс.
   Аж гульк - з туману виринула з'ява.
   То був журавлик.
   Вiн до чоловiка
   За звичкою довiрливо iшов.
   (Бо думав же - л ю д й н а)...

   Зеленим люто засвiтились очi:
   "Ага, так ось хто вистежив мене?!
   То на ж тобi!" - Цiпок зловiсно свиснув.
   I тiльки зойк злетiв. I... обiрвавсь.
   _
   * * *_
   Iшов по луках весело юнак
   На зустрiч iз своїм цибатим братом.
   Та зопалу об щось м'яке спiткнувся.
   Пiд ноги глянув - сполотнiв, як мiсяць:
   Лежав долiлиць мертвий журавель.
   Припав до нього
   i сахнувся дико,
   Коли у мертвiм оцi журавля,
   Як в дзеркалi, своє лице угледiв,
   Що просто на очах старiло важко:
   Одна по однiй зморшки проступали,
   Кришились зуби, западали щоки,-
   I вiн ставав столiтнiм, древнiм дiдом.
   А потiм щось пiд серцем обiрвалось,
   I сич зареготав, як потурнак:
   "Уже тобi нiколи не лiтати!"
   Повiв незрячим поглядом.
   Нараз
   Опiкся оком об цiпок терновий -
   I все до скрику зрозумiв. Усе!
   IV
   Сусiда саме, приховавши кражу,
   Уже до сну збирався.
   Коли це
   Примарно тихо прочинились дверi,
   I хтось нечутно перейшов порiг.
   Вiн придивився - i здерев'янiв:
   Стояв юнак, сивiший вiд туману,
   З обличчям сiрим, як сира земля,
   А з правого плеча звисало в нього
   Замiсть руки
   надламане крило.
   Повiльно, нiби в напiвзабуттi,
   Вiн лiвою господарю простяг
   Цiпок терновий... у кровi по лiкоть.
   "Не я! - завив господар, наче вовк,-
   Свят-свят, не я!!!" -
   вiн кинувсь до дверей
   I остовпiв: як завше,
   на колоду
   Вони запертi наглухо були.
   Нiкого. Тихо-тихо, як у ямi...
   Щовечора усi, як є, замки
   Перевiряв руками i зубами,
   Але щоразу, саме опiвночi,
   На роковiм дванадцятiм ударi
   Незрима сила прохиляла дверi,
   I на порозi виростав юнак
   З обличчям сiрим, як сира земля,
   Сивiший вiд туману.
   А з плеча
   Замiсть правицi
   важко опадало
   Крило.
   Повiльно, нiби в напiвснi,
   Лiвицею господарю пiдносив
   Цiпок терновий... у кровi по лiкоть...
   Щоночi дядько, як у пастцi вовк,
   Метався, бився об замки пудовi,
   Нiкого не знаходячи.
   I врештi
   Зламався, як цiпок... у лiктi.
   _
   V
   Одного дня, обходячи людей,
   Поза хатами вiн прокравсь до суду
   I, захлинаючись, шептав:
   "Це я!
   Це я... убив.
   О, знову вiн iде

   По мене, т о й...
   з крилом замiсть руки!
   Сховайте... А як треба - посадiть.
   Та тiльки ж не навсправжки,
   а для ока.
   Мо', пересиджу, доки той... забуде!"

   * * *_
   Старий суддя замислено дививсь
   Кудись далеко, може, аж... за Ельбу.
   У нагороднiй планцi ордени
   На пiджачку плiч-о-плiч спочивали.
   Коли зарослий, вовкуватий дядько,
   Як злодiй, скрадливо переступив
   Крутий порiг суворої кiмнати,-
   Криваво засвiтились ордени,
   Усi як є. А їх було дванадцять.
   Суддя дививсь повз дядька. Говорив,
   Мов сам до себе: "Бач, схотiв чого:
   В тюрмi сховатись. Пересидiть кару...
   Не вийде, дядьку,
   Ти таке вчинив,
   Що i статтi у кодексi немає,
   За котрою судили б ми тебе.
   Ти ж найсвятiше - небо,- дядьку, вбив.
   А це вже вище вiд людського суду.
   Хiба що совiстю тебе скарать?
   Так i її ти вже давно продав
   Втридорога... iз салом на базарi.
   Ото хiба iще зостався страх.
   То хай хоч страх тебе щодня вбивав:
   Вiн, слава богу, не пiдсудний нам!"
   _
   * * *_
   Потяглися журавлi вдалеч плавко.
   Доганяв їх листопад за селом.
   Тiльки сивий чоловiк тихо плакав,
   Юний... сивий чоловiк нiмо плакав
   З перебитим у лiктi крилом.



   ПIСНЯ

   Розпрягайте, хлопцi, лiтаки:
   Хай-но спочивають, роботящi.
   Гарно воно в небi,
   а таки
   Вдома, на землi, їй-богу, краще.

   Накричавсь до хрипу шлемофон.
   Нагулись мотори до агонiй...
   Може б, хто згадав хоч упiвтон
   Давню: "Розпрягайте, хлопцi, коней"?

   ...Тихий вечiр травами котив.
   Льотчикам натомлено дрiмалось.
   Старший спогадав старий мотив,
   Молодi крилом прилаштувались.

   А один замислено мовчав,
   Оповитий маренням, як димом.
   Щось йому далеке ув очах
   Засвiтило нетутешнiм дивом

   Так, немов зiйшлись усi вiки,
   Стали округ пiснi в оболонi.
   ...Паслися, мов конi, лiтаки.
   Наче лiтаки, летiли конi.



   ПIСНЯ ПРО МАТIР

   Посiяла людям
   лiта свої, лiтечка житом,
   Прибрала планету,
   послала стежкам споришу,
   Навчила дiтей,
   як на свiтi по совiстi жити,
   Зiтхнула полегко -
   i тихо пiшла за межу.
   - Куди ж це ви, мамо?! -
   сполохано кинулись дiти,
   - Куди ви, бабусю? -
   онуки бiжать до ворiт.
   - Та я недалечко...
   де сонце лягає спочити.
   Пора менi, дiти...
   А ви вже без мене ростiть.
   - Та як же без вас ми?..
   Та що ви намислили, мамо?
   - А хто нас, бабусю,
   у сон поведе по казках?
   - А я вам лишаю
   всi райдуги iз журавлями,
   I срiбло на травах,
   i золото на колосках.
   - Не треба нам райдуг,
   не треба нам срiбла i злота,
   Аби тiльки ви
   нас чекали завжди край ворiт.
   Та ми ж переробим
   усю вашу вiчну роботу,-
   Лишайтесь, матусю.
   Навiки лишайтесь. Не йдiть.
   Вона посмiхнулась,
   красива i сива, як доля,
   Махнула рукою -
   злетiли увись рушники.
   "Лишайтесь щасливi",-
   i стала замисленим полем
   На цiлу планету,
   на всi поколiння й вiки.



   ПОХОРОН УЧИТЕЛЯ

   Пам'ятi Олексiя Антоновича Вовнянка

   Як несли його тихо в нове житло
   По бруку, по бруку, по бруку,-
   Був мiсяць май. Сонце пекло.
   ...Мерзли руки.

   Сизий пил опадав на хрести перехресть.
   Зiтхали старi: вiдмучивсь.
   Шепотiли тополi. Фальшивив оркестр:
   Грали учнi.

   А коли проминали школу i сад,
   Молода... молоденька антонiвка
   Пiдiйшла до труни, сахнулась назад:
   - Олексiю Антоновичу?!

   Та чи вiн не почув, чи удав, що спить,
   Бо несли його високо-високо,
   Тiльки пальцi, здавалось, ворухнулись на мить,
   Наче листя, на жовтнi висохле.

   Обiч шляху тулилися скромно авто.
   Шоферюги, на слово колючi,
   Сигарети ховали в рукав. Бо то
   Були його учнi.

   Затихали у хатах дрiмучi сварки,
   Видихалися чвари ядучi.
   I стояли сумирно дебелi дядьки -
   Його першi учнi.

   А один, що сивухою очi залив
   I таке - не при дiтях - варнякав,
   Як побачив його, ураз прохмелiв
   I по-людськи заплакав.

   А один генерал, увесь в орденах,
   Що звитягою смерть перевершив,
   Прочитав телеграму. Збiлiв, як стiна,
   Вперше...

   Я додому прийшов. Похиливсь, як верба.
   Триста лих менi дивляться в вiчi.
   То за вiщо ж до всього ще й ця журба?
   Ах, за вiщо, за вiщо, за вiщо?!

   Як могли ви, учителю, вмерти, коли
   Менi й так до нестями прикро?
   Я ж вам вiрив, як Богу.
   Менi ви були
   За Отця, i Духа, i... приклад.

   Та коли б хоч вiтрища ламали кущi
   Чи осiння осмута висла,
   Та коли б хоч лили трафаретнi дощi,-
   А то ж май зацвiта, як пiсня!

   Вiн сказав:
   - Не вдавайся до самобиття.
   Не спiши головою з кручi.
   Я тому саме в травнi лишаю життя,
   Щоб його цiнували учнi.



   УРОК

   I

   Якось брiв я звiльна полем,
   весь заглиблений у себе.
   Поле тихло, нiби лебiдь,
   що на осiнь вiдлюбив.
   Та й не згледiвсь,
   як уплив
   я в голубу тональнiсть неба.
   В пролiсковiй темi неба
   всесвiт дихав голубим.

   Голубим я став, як голуб
   iз небесної купелi.
   Став я зовсiм невагомий,
   нiби вечорова тiнь.
   Все минуле проминуло
   спраглим видивом пустелi,
   все моє сумне й веселе
   одлетiло в голубiнь.

   Десь у мене за плечима
   мiсто млявi сни бороло:
   важко чахкали заводи,
   тонко звискував метал.
   Там без лагiдних пiвтонiв
   кут вривавсь раптово в коло,
   коло рiзко розгиналось
   в прямовисну магiстраль.

   Думав я, що все на свiтi
   тонко з'єднане у сутнiм:
   все на свiтi творить в зладi
   неперервний колобiг.
   Думалось:
   коли б не знав я
   мову мiста прямокутну,
   то округлу тишу поля
   вже пiзнати б я не змiг.

   Ще додумалося: в громi
   молодих прокатних станiв,
   у засмаглих дужих буднях,
   в пропотiлих сорочках
   мiсто творить тишу поля
   ув оправi фiлiграннiй,
   носить нiжнiсть, як дитину,
   на своїх важких руках.

   Думав я, що в кожнiм серцi
   є сьогоднi, вчора й завтра.
   Є минуле i сучасне,
   перевтом гiркий вантаж.
   Думав: от би вiдшукати
   мiсто на учнiвськiй картi,
   щоб те мiсто мало тихий,
   акварельний антураж.

   От Венецiя, скажiмо,
   голуба, немов гондола,
   а чи Рiо-де-Жанейро,
   як гарячий помаранч.
   От би з'їхать з пiрамiди,
   як в дитинствi - iз стодолi
   прямо в казку,
   проминувши
   суєту, i смiх, i плач.

   От лягти б на дикiм пляжi,
   як Адам один, без Єви,
   i, забувшись, наслухати,
   як осiнньо спить Париж.
   Чи, обнявши стан гiтари,
   завернути в... Крагуєваць.
   (Стiй! Я ж думав - до Мадрiда
   Крагуєваць? Що це й звiдки?
   Я вас не просив у вiрш!)

   Чи лягти пiд крону лавра,
   вiчного, як слава, древа...
   "Кр-рагуеваць!" -
   знову рiзко
   полоснуло, нiби нiж...
   "Кр-рагуєваць!" -
   нiби черга автоматна.
   (Кар-ркнув вор-рон. Хр-руснув чер-р-реп.
   ...Р-розколовся вiрш).

   Пам'ять блима, наче ватра...
   Де це? Де це? Де ж це? Де?!!
   Карту... Карту! Дайте кар-рту!!!
   Серце, тихше. Тихше, серце!
   (Автомат - у центр грудей).

   Цвинтар... парти... цвинтар... парти...
   Карта:
   Париж, Афiни, Белград...
   Кр-ра-гу-в-ваць.
   Югославiя
   (Будьте ж проклятi ви, карти! I той...
   день).
   Поховали без оркестрiв.
   Пульс востаннє дзьобом: тук...
   (Ах, маестро. О маестро!
   Та маестр-ро, дайте ж звук!)

   Тихше. Тиша кане в камiнь.
   В тишi - зламане крило.
   Все ж забуте пiд роками,
   все ж травою поросло.
   Що ж ти тягнешся руками
   до мойого серця, пам'ять?
   Все ж минуло, все опало,
   все ж травою поросло.

   Тридцять рокiв одмiнилось.
   Скiльки згадувати можна?
   Оновилось поколiння,
   возродивсь втридцяте свiт.
   Вже сини нащадкiв носять,
   як знамена переможнi.
   "Ви од пам'ятi,- хтось хлипа,-
   хоч онука вбережiть".
   ...Може й справдi: хай та пам'ять
   в нашiм серцi вiдболить?
   II
   Син прийшов iз школи.
   Гучно полетiв портфель пiд стiл.
   Перед люстром окрутнувся.
   Скоса зиркнув у вiкно.
   За балкон комусь петитом
   таємниче засвистiв.
   Став нiвроку. Чуб - на плечi.
   Джинси, списанi з кiно.
   Я сказав педагогiчно:
   "Прибери портфель на стiл".
   Вiн лiниво нахилився, буркнув: "Ну, почавсь урок".
   "Пробачай менi, шановний,
   але перше, нiж свистiть,
   ти б нам з матiр'ю повiдав,
   як з оцiнками, синок?"

   Вiн скривився: "Ат, набридло,
   я ж казав, що все гаразд".
   Я нахмуривсь традицiйно:
   "Ти б, шановний, тон змiнив,
   це тобi не в класi, хлопче,-
   нагадаю в котрий раз.
   Я тобi не однокашник..."
   "Добре, тату. Зрозумiв".
   Сiрi очi. Бiлобровий. Вже пiд носом - перша тiнь.
   (Iнтересно: цiлувався? Я ж у восьмiм...
   Ат, було).
   "Знаєш, цей географ, тату..."
   "Ти менi цi речi кинь!"
   "Ця iсторичка..."
   "Ти знову за своє, менi на зло?!"
   (А пiдтекстом, пiдсвiдоме
   через пам'ять, мов крiзь мрево:
   "Крагуєвац ь".

   Як вони тодi сидiли:
   парами а чи по троє?
   Про вiйну Столiтню вчили
   а чи про падiння Трої?

   Чи й вони, як ми,
   на партi iмена свої лишали?
   А можливо, що по картi
   короля свого шукали?..)
   I сказав йому повчально:
   "Географiю завжди
   треба, сину, добре знати:
   вчення - свiт, невчення - тьма".
   Посмiхнувся вiн скептично,
   гумку пожував: "Зажди.
   То колись, у вашi роки...
   Зараз бiлих плям нема.
   Взяв собi квиток у касi,
   i лети, а хочеш: їдь".

   Я постукав пальцем строго:
   "Слухай, хлопче, i мовчи.
   (Боже, як йому, напевне, я повчаннями набрид!)
   А. iсторiю,- натиснув,- особливо, сину, вчи".

   Що ж,- зiтхнув,-
   ти завше правий: роки, досвiд i т. iн.
   Але все ж дозвольте, врештi, вам запитання одне.
   Тiльки: цур! На цей раз, батьку,
   йде розмова двох мужчин.
   Я уже давно дорослий. Ти прогавив десь мене".

   До паска потягся звично...
   i вiд подиву осiв:
   Вперше я помiтив раптом, що ми зростом нарiвнi.
   Господи, коли ж це сталось?
   Певне, й справдi я ослiп:
   вiн уже дорослий зовсiм!
   Хто ж простить мене менi?!

   "Слухаю,- сказав я хрипло.-
   Викладай усе як є".
   "Треба знать усе, ти кажеш. А задумайсь-но на мент:
   от iсторiя, скажiмо.
   Що вона менi дає?
   Ну, було щось. Ну, минуло.
   А життя ж iде вперед!
   От розсудимо тверезо:
   раз було, то вже нема?
   А коли нема,
   що з того: сталося воно чи нi?

   Зараз, тату, космос кличе.
   Там проблем у мене тьма.
   Ну, яке ракетi дiло,
   що було в старовинi?!
   Чи були троянськi вiйни,
   чи тих воєн не було б,
   все одно злетить ракета,
   бо в моїх руках ключi.
   Ти пробач, що викладаю я свою програму в лоб.
   I, коли я помиляюсь,
   доведи, а не кричи".
   * * *
   Все довкруг, як мусить бути:
   входить вечiр, мерхне даль.
   Зiйде сонце. Зайде сонце.
   А затим настане нiч.
   Як банально! Як прекрасно
   все округлено в спiраль
   гармонiйно:
   так було вже
   тисячу тисячорiч.

   О стрункий свiтопорядок -
   чергування вiчний плин!
   Все так мудро у природi:
   день - за нiччю, нiч - за днем.
   Батько, роль свою скiнчивши,
   вiддає нащадкам кiн.
   Все минає, проминає:
   день - за нiччю, нiч - за днем.
   Iдеальний ритм природи:
   батько вбитий,
   я - живу.
   Ах, який свiтопорядок:
   ну, поплакав - i забудь.
   О жорстокий ритм природи:
   вбитi
   падають в траву!
   О змiїна мудрiсть кола:
   ну, поплакав - i забудь.
   Що ж ти тягнешся руками
   до мойого серця, пам'ять?
   Все ж минуло, все опало,
   все ж травою поросло!

   "Може, сину, й не було?"
   "Може, й не було.
   А... ти про що?"

   III
   "Та... просто згадалось. Стривай, а яке сьогоднi число?"
   "Ха! - соковите зареготав.- Не iронiзуй, батьку,
   двадцяте жовтня.
   Ти ж завтра iменинник".
   "Хо-го! - вiдгукнувсь я у його стилi.- Все ж хоч
   одну дату ти таки пам'ятаєш. А ще кажеш: до чого
   менi та iсторiя!" "Отаким, старий, ти менi подобаєшся...
   в гуморi". "Ну, ще б пак! Завтра ж я народився.
   Власне, в нiч з 20 на 21 жовтня 1935 року".
   "0це точнiсть! Ану, загляньмо в календар: о котрiй там
   сходило i заходило сонце? В життєписi великих кожна
   деталь - на вагу золота",- вiн потягся до календаря,
   веселий i нахабно юний.
   "Не треба..." - перепинив я йому руку.
   Лiниво знизав плечима:
   "А то чому?"
   "Там... кров".
   "Та ти що-о?! - вiдсахнувся од мене ошелешено.-
   Яка... кров? Де? Нiчого не розумiю".
   "Зараз поясню, сину... документально: "В нiч з 20 на
   21 жовтня 1941 року карателi пiд орудою майора
   Кенiга вдерлися в мiстечко Крагуєваць i розстрiляли сiм
   тисяч чоловiк. Серед них - триста гiмназистiв.
   їх вели на смерть покласно, на чолi з учителями..."
   "А де цей... Крагуєваць?"
   "В Сербiї. За сорок верст вiд Белграда, сину.
   А ти кажеш: що менi та географiя".
   "Ну, до чого ж тут географiя! Не про це зараз... Я просто
   хочу сказати: це ж випадковий збiг, i то лише в днях.
   Ти ж народився за шiсть лiт до... цього".
   "Е, нi, сину, у цьому свiтi - ти ж учив - усе зв'язане:
   причина - наслiдок, день i нiч, народження й смерть,
   куля i вказiвний палець. День мого народження, як i
   нiч смертi Крагуєнаця, увiйшли у вiчний колобiг народжень
   i смертей, ставши клiтинами свiтобудови. Нiщо
   не зникає в цьому свiтi, сину. Закон збереження матерiї
   i... пам'ятi. Придивися пильнiше: на моїй сорочцi - кров".
   "Облиш, тату! Це вже... мiстика. Менi страшно, тату".

   IV
   "Не бiйся. То Пам'ять стає при свiчi.
   Он тiнi якiсь ворухнулись вночi.
   I жахом дихнула руда каламуть.
   I чоботи з ночi, як фатум, iдуть.

   Немає облич. Тiльки вишкiр зубiв.
   Та усмiх кривий на арiйськiй губi.
   Стискається коло, як защморг, ривком..."
   "О, тату! То ж вiтер гуде за вiкном".

   "Ось Кенiг пiдносить правицю:
   "Moment!"
   У компасi стрiлка дзвенить, як стилет.
   I карта тремтить, як в Освенцiмi плац.
   I око свинцеве - над Крагуєваць".

   "О тату, це просто здалося тобi:
   То гнуться дерева в осiннiй журбi".

   Педантичний арiєць (в пунктуальностi -
   теж своя грацiя)
   З чисто прусською точнiстю зводить
   дiтей iз-за парт.
   I в колонах по троє веде ("Liebe Kinder! *
   Дистанцiю").

   Акуратно,
   покласно на цвинтар,
   в сумний
   листопад.
   "Iдуть, як до школи. В портфелях -
   книжки.
   ___________________
   * Любi дiти! (Нiм.)_

   Снiданки завбачно поклали батьки.
   I зошит в клiтинку на перший урок.
   I вчитель суворо вирiвнює крок.
   Над свiжими ямами - глина руда..."
   "О тату, не треба! То ж лист опада".

   "Шiсть тисяч сiмсот вже вростають у грунт,
   А триста... на цвинтар покласно iдуть.
   Географ, немов на уроцi, сказав:
   "_А зараз ви бачите гору Триглав".
   I важко плечем ворухнула гора:
   "Вбивають людей, та народ
   не вмира".
   Iсторик старий повернувсь до дiтей:
   "А зараз ви Косовим полем йдете.
   Тут пращурiв наших, обагривши схiд,
   косив ятаганом султан Баязiд".
   I важко плечем ворухнула гора:
   "Вбивають людей, та народ
   не вмира".
   "А триста по Сербiї мовчки грядуть..."

   "О тату, то ж гуси у небi пливуть".

   "Зiрвавши мости, як бинти iз грудей,
   метається Тиса: "Куди ж ви... дiтей,
   Куди ж ведете ви невинних дiтей?"

   ...Невинних дiтей?!

   Комендант Яновського табору (це недалеко, у  Львовi,  сину)  штурмфюрер
Густав Вiльгауз  у  спортивному  азартi  стрiляв  iз  автомата  з  балкона
канцелярiї у в'язнiв, що працювали в майстернях, потiм  передавав  автомат
своїй дружинi, i вона теж стрiляла. Iнколи, аби
   потiшити дев'ятирiчну доньку, Вiльгауз примушував пiдкидати  в  повiтря
2-4-рiчних дiтей i стрiляв у них. Донечка плескала в долоньки  (боже,  яка
невиннiсть!) i
   кричала: "Тату, ще, тату, ще!" - i вiн стрiляв. Вiдтодi, сину,  коли  я
бачу на фресках Софiї бiлокрилих янголят, менi хочеться запитати  їх:  "Ви
часом... не з Янковського табору?"

   Зiрвавши мости, як бинти iз грудей,
   метається Тиса: "Куди ж ви... дiтей?!"

   ...Фiнал наближає рокована грань.
   На каски росою спадає туман.
   I в цьому фiналi, як лiтера "Ф",
   рядок починає руде галiфе.

   Порядок для Кенiга - понад усе:
   "Дистанцiю, серби! Куди вас несе?!
   Покласно, слов'яни! Учiться, скоти,
   хоч зараз порядок i час берегти!"

   I перша колона ступає на пруг..."
   "О тату, я чую: змикається круг!"

   Директор гiмназiї рветься на смерть:
   "Пустiть до дiтей! Я ж учитель i серб!"

   А Кенiг регоче: "Куди тобi? Weg! *
   Ми цiлим в майбутнє, ти ж -
   Plusquamperfekt" **.

   Директор вiдрiзав: "Ти знай свiй курок:
   Jedem das Seine***. У мене - урок.

   Хлоп'ята! Лишилось нам кiлька хвилин.
   З усiх вам урокiв я вибрав один.
   Хай править нам цвинтар однинi за клас:
   Iсторiя, дiти, сьогоднi у нас.
   Сьогоднi не гоже пiдносити рук..."
   "О тату, я чую: змикається круг".
   "Оцiнка єдина - для мене й для вас.
   її об'єктивно нам виставить час.

   Тож перше: пiд оком холодним вiйни
   уже ви не дiти. Затямте, сини!
   Уже ви не просто родинний оплот,
   а воїни, хлопцi. За вами - народ.
   Судьба ваша вписана в святцi хоругв".
   "О тату, я чую: змикається круг".
   _________________
   * Геть! (нiм.) __
   **_ Давноминулий час (нiм.).__
   ***_ Кожному своє (нiм.)._

   "Вам холодно, хлопцi? Так завше було,
   коли одинокiсть студила чоло
   i око свинцеве прискалював крук..."
   "О тату я чую змикається круг".

   "На кожному словi даю собi звiт:
   усiм було страшно лишати цей свiт.
   Ба навiть героєм найвищих орбiт -
   i їм було жаль полишать бiлий свiт.
   О як їм хотiлось гукнуть: "Промини!"
   Так чом же, питаєш, герої вони?

   На кожному словi даю собi звiт;
   герої в собi вiдчували весь свiт.
   I те вiдчуття їм ставало за щит:
   хоч вiн упаде так стоятиме ж
   свiт!

   Тож в Косовiй полi султан Баязiд
   не просто на серба iшов, а на свiт.
   I кожен iз сербiв давав собi звiт:
   хоч вiн упаде, та стоятиме ж свiт,
   Не треба, слов'яни, пiдносити рук..."
   "О батьку, я чую - завершився
   круг".
   "Он Кенiг пiднявся на колонах чобiт,
   в прицiл назираючи вiчнiсть i мить.
   I дума, що от вiн натисне курок
   i крапкою кулi закiнчить урок.
   Нещасний! Чи вiн оддає собi звiт,
   що ми впадемо, та стоятиме ж свiт?!"

   А Кенiг регоче: "Облиште слова!
   Слова перед кулями, дiду,- трава.
   Я просто зведу автомат на живiт -
   i в яму, старий, i тебе, i твiй свiт.
   I це вам потвердять шiсть тисяч сiмсот,
   а вiн тут розводить про честь i народ!"

   Учитель замислено глянув в зенiт
   i тихо сказав, а почув увесь свiт:
   "Як рiд i Вiтчизна - всього лиш слова,
   то що вам говорять... Бєлград i Москва?
   Майоре! А пам'ять в якому ряду?"
   I Кенiг темнiє ураз на виду:

   "Старий, ти занадто далеко зайшов.
   Зненавистю тхне вiд твоїх пiдошов.
   Ти добре намацав, де в мене болить,
   але не тобi нашу долю судить.
   Iсторiю звершую я i курок.
   Ти, дiду, почав. Я ж закiнчу урок!"
   I око холодне прискалив, мов крук...

   "О батьку! Ти бачиш: я входжу в цей круг".

   Директор зiтхнув: "Наша вiчнiсть сплива.
   Хай першими стануть останнi слова:
   братове! Нам вибив фатальний дзвiнок.
   Я вчив вас уперше творити свiй крок.

   Та знайте:
   останнiй ваш крок на путi
   не менше важливий, нiж перший в життi,
   бо вiн увiнчає спiраль, як виток,
   з якого нащадки творитимуть крок
   до iстини з iстин, якiй не зiтлiть:
   "Людина впаде, так стоятиме ж свiт".

   Слов'яни! Синочки... Мужайтесь... Пора.
   Ми - смертнi. Та знайте: народ не вмира!"
   Солдати зловiсно стоять, як мерцi,
   у Кенiга кров вигаса на лицi.
   Вершина Триглав небозвiд пiдпира
   великої правди: "Народ не вмира".
   Гримить над лiтами,
   як доля, дзвiнок:
   то сину, скiнчившись,
   почався урок.

   Якось, сину, брiв я полем,
   весь заглиблений у себе.
   Поле тихло, нiби лебiдь,
   що на осiнь вiдлюбив.
   Та й не згледiвсь, як уплив я
   в голубу тональнiсть неба.
   В пролiсковiй темi неба
   всесвiт дихав голубим.
   Думав я, що в кожнiм серцi
   є сьогоднi, вчора й завтра.
   Є минуле i сучасне,
   перевтом гiркий вантаж.
   Думав: от би вiдшукати
   мiсто на учнiвськiй картi,
   щоб те мiсто мало тихий
   акварельний антураж.

   Думав: є велике право
   одпочить пiд лавром свiту
   всiм, хто в тiй вiйнi жорстокiй
   нiс страждання на плечах.
   Думав: нам за всiх дiсталось,
   то нехай хоч нашi дiти
   не зазнають навiть тiнi,
   навiть пам'ятi меча.

   Тiльки ж все у цьому свiтi
   тонко з'єднане у сутнiм:
   за непам'яттю онукам
   скепсис зазира до вiч.
   I тодi для них могили -
   просто плити прямокутнi,
   просто символи байдужi
   проминулих вiковiч.

   Ти прости менi сьогоднi
   за урок жорстокий, сину,
   я поклав на твої плечi
   пам'ятi страшний вантаж.
   Я боргiв не правлю, сину.
   Ти нiчого нам не винен.
   Боржники i кредитори -
   то непевне дiло, зваж.

   Але ж пам'ять... Має пам'ять
   зоставатись, як осердя.
   Ми вiд неї, наче вiти,
   що вчувають корiнь свiй.
   Пам'ять вiри. Пам'ять роду.
   Пам'ять прапора i серця.
   Лиш по пам'ятi в людинi
   пiзнає Людину свiт.

   Одягай модернi джинси...
   Суть не в джинсах i чупринi.
   Мила зрадить, друг полишить -
   серце з туги заболить.
   Та коли людину нагло
   пам'ять свiтова покине,
   можна з гиком й у вiзитцi
   рачки гнати в неолiт
   чи ввiгнати в серце чергу,
   вперши автомат в живiт".

   V
   Став нiвроку. Чуб - на плечi.
   Джинси, списанi з кiно.
   Тiльки щось нове з'явилось
   у криницях сiрих вiч.
   Щось поглибшало. Зболiло. Сiллю випало на дно.
   Десь далеко за безжур'ям диха сивиною нiч.

   "Слухай, батьку,- вiн доросло доторкнувсь мого плеча.
   Якось зовсiм по-новому подививсь менi в лице.-
   Чуєш, тату, до сьогоднi я цього не помiчав:
   Як же ми з тобою... схожi!
   Дерево i... деревце.-
   Пальцями торкнувсь волосся:
   - Бач, а в тебе... сивина.
   Як я довго йшов до тебе, заблукавши десь... колись.
   Крiзь бездумнiсть та байдужiсть,
   через перший грiх вина.
   Аж на день твоїх народин в... Крагуєвацi зiйшлись.

   Не тремти: я не зломлюся. Бачиш, я пiшов у рiст.
   Не стели менi солому на мульКий i гострий брук.
   Дай менi самому з болем упiзнати болю змiст.
   Ти не бiйсь мене впустити у всесвiтнiй вiчний круг.

   Хай ударить в крила вiтер. Хай мороз мене сiче.
   Хай вiдчую, як у жилах кров твоя в менi тече.
   Не спiши мене од бурi затулять своїм плечем:
   маю ж я колись
   майбутнє
   взяти на своє плече!

   Я тебе сьогоднi вперше так побачив... аж болить.
   Я себе сьогоднi вперше по-новому пiзнаю.
   Щось менi пiд серцем, батьку, так пронизливо дзвенить!
   Чи не я то триста першим... в Крагуєвацi стою?"

   "Не треба, сину. Я не хотiв цього. Менi страшно".

   "Не бiйся: то пам'ять стає при свiчi.
   Ти чуєш, як скиглять зловiсне сичi?
   Цей шерхiт... цей шелест надламаних крил...
   То книги печально ростуть iз могил.

   Поранений Гете схилився, як вiть:
   "'Wer reitet so spat dursch Nacht und Wind?"*
   I Шiллер, вжахнувшись, кричить вiддаля:
   "То Кенiг пiдняв на багнет немовля!
   О, де ж ми з тобою, Вольфгангу, були,
   як нацiю нашу... на розстрiл вели?!
   Вiн, може, й простить нас, невичерпний свiт,
   та пам'ять, Вольфганг... чи вона ж вам простить?"

   Ворушиться грунт... розверзається грунт!
   То триста з дев'ятого круга встають.

   (Поховали без оркестрiв.
   Пульс востаннє дзьобом - тук...
   Ах, маестро. О маестро!
   Та маестр-ро, дайте ж звук!!!

   Вдарте, оркестри,
   щоб крига на полюсi трiсла,
   громом страшним сколихнiть в праосновi цей свiт,
   щоби ожив i сльозою людською умився
   меморiальне холодний лабрадорит!

   Вбитi в Обухiвцi **,
   спаленi люто в Капрiвi ***,
   мертвi з Хатинi й Сонгмi,
   iз кривавих усюд,
   Встаньте iз праху
   в святому i праведнiм гнiвi
   на всепланетний суд!
   _______________
   * Перший .рядок з балади Гете "Лiсовий цар".
   ** Обухiвка - село на Полтавщинi, що в роки вiйни  _зазнало  _трагiчної
долi Лiдiце.
   ***  Капрiвi  -  село  в  Намiбiї,   _разом   з   мешканцями   _спалене
_пiвденноафриканськими расистами.

   Полеглi зiтхнули: "Ми звершили суд.
   Ви краще живим не давайте заснуть").

   А триста грядуть на рокований пруг.
   I я з ними входжу у вiчностi круг.
   Учитель пiдняв, наче долю, дзвiнок:
   "Народи! Нас пам'ять зове на урок!"

   Директор iз учнями входить в гранiт,
   I я серед них о шiстнадцяти лiт.
   I все, як тодi... Навiть глина руда".

   "О сину, отямся - то ж лист опада".

   "I Кенiг курок ошалiло натис,
   та вмер автомат, бо закiнчився диск
   у нiч, коли, зсунувши смерть на живiт,
   стрiляв у дiтей, поцiляючи свiт.
   А пам'ять гримить менi в скронi,
   як ртуть;
   "Ти владен простити, але - не забуть
   записаний юною кров'ю урок:
   з останнього кроку їх - перший твiй
   крок.

   То правда свята,- ти даєш собi звiт,-
   що дiти впадуть, а стоятиме свiт,
   та маєш вiдчути плечем терезiв,
   що свiт цей поважчав у триста разiв.
   Хай Кенiг своє вiдстрiляв того дня,
   а що, коли хтось йому диск помiня?"

   "Все у цьому свiтi, сину,
   тонко з'єднане у сутнiм.
   Все в гармонiї нещаднiй
   вiчний колобiг вершить.
   Коли Кенiг у Сантьяго
   диск новий вганяє люто,
   то в Обухiвцi й Хатинi
   мертвим i живим болить".

   "Все на цiй планетi, батьку,
   жорстко з'єднане у сутi!
   Куля вилiта осою
   з пальця правої руки.
   I коли "фантом" на джунглi
   у пiке заходить круто,
   то у нас, як в сорок першiм,
   у хатах летять шибки.

   Гримить менi пам'ять у серце, як ртуть:
   "Ти владен простити, але - не забуть".
   Беру, як меча, твою пам'ять до рук,
   щоб зло не прокралось у вiчностi круг.

   Спасибi, мiй тату, тобi за урок..."
   "Спасибi, мiй сину, тобi за урок.
   Я чую крiзь плин, як останнiй мiй крок
   ввiходить у перший твiй крок".



   ДИВОВИЖА

   Про свiт увесь казати не берусь,
   а все ж траплялась i менi нагода
   у свiтi многоликiм побувати,
   що гув, як вулик, у стонадцять мов,
   дивуючи одмiннiстю ландшафтiв,
   повiр'їв, рас, i рис, i кольорiв.

   Та з-помiж див, дивин i дивовиж -
   одне -
   нiяк збагнути не в спромозi.
   I щоб сказати: надто вже замудре,
   так нi ж - простiшого дарма й шукати!

   ...Є тип людей, чи, пак, стереотип,
   що зустрiчається у кожнiм краї
   клiшований:
   в Канадi чи у Штатах,
   в Японiї, на Фiджi чи в Парижi
   (немовби їх з держави у державу
   везуть поперед тебе: тiльки вчора,
   здається, у Нью-Йорку розвiтались,
   а вiн уже у Бельгiї стрiчає,
   хоч в iншiм строї, а з лиця - той самий).

   З ним вельми легко увiйти в контакт:
   говорить мовами усього свiту,
   достоту жодної не знаючи.
   Одначе

   для дiла - саме стiльки, скiльки треба.
   (Для серця ж...
   А до чого тут воно,
   коли про дiло йдеться?)

   Як правило, натурою широкий,
   без комплексу мiсцевих сентиментiв,
   вiн незлобливо, зверхньо посмiється
   над вашим i тутешнiм пережитком,
   чи, "хай по-твоєму,патрiотизмом".
   Обнiме широко,
   через моє плече
   на власну позираючи лiвицю
   з годинником японським: чи не довго?
   I тiльки вже бiля самого трапу,
   одвiвши очi, кине мимохiдь:
   "Ну, як воно ведеться там у нас...
   У вас, пробачте, як тепер живеться?"
   I, схаменувшись, похапцем наклеїть
   зневажний смiх модерного хлопчини,
   що вчасно збувсь наїву хутiрського;
   "Усе ще там... про корiнь гудемо?"
   I, жестом мiжнародним поплескавши
   по рукавi, пластмасове докине:
   "Ну що ж, давай... Лети в своє гнiздо.
   Салют усiм!" - i кроком дiловитим
   господаря, вважай, усього свiту
   сягнисто рушить у людський загал.
   I тiльки на якомусь перехрестi,
   упевнившись, що я його не бачу,
   вiн раптом опаде, немов листок,
   прибитий вiтром iз чужого саду.
   Прижухло-сiре, в кожнiм регiонi
   однакове, притерте до ландшафтiв,_
   розтане мiж вiдсталих автохтонiв,
   що поспiшають до свого гнiзда.
   Вiд них несе мiцним робiтнiм потом,
   чужим вином, наїдками чужими,
   якi для кожного iз них - свої.
   I, доторкнувшись їх живої плотi,
   воно зiв'яне, як стара газета,
   прочитана i кинута в смiтник.
   ...Стоїш, розгублений: чи був насправдi?
   Та був же, але наче... й не було.
   I тiльки у бензиновому смозi
   лишився присмак диму сигарети
   та в присмерку - якiсь чи то двi крапки,
   чи очi.
   I невловна тоскнота
   чогось реального: "Ну, як воно тепер
   у нас... у вас, пробачте?"

   ...Лiтак припав до рiдного бетону.
   Зiтхнуло серце: слава богу, вдома!
   Виходжу легко iз аеропорту,
   а вiн... уже бiжить назустрiч радо
   i, мiжнародним жестом поплескавши
   по рукавi,
   одною з мов планети
   (здається, українською сьогоднi)
   гука бадьоро:
   "Ну, здоров... Салют! То як воно
   тепер у нас там... пробач, у них
   живеться?"
   I вже хазяйновито закида
   твою валiзу на моторну тачку,
   i щось крiзь награно бадьору маску
   прислужливо-лякливе прозира,
   i в двох кутках, де мають бути очi,
   жовтiє туга двох листкiв промерзлих,
   прибитих вiтром iз чужого саду,
   яким немає вороття назад.
   Бо де той сад - забулося давно.

   ...Страшнiше смертi, як нема де вмерти.
   Коли для всiх однаково ти свiй,
   чужим для всiх лишаючись одначе.

   ==============================================================





   АРХЕОЛОГIЯ

   Л.Мосендзовi

   Поважна мова врочистих вiтрин,
   Уривчасто скупi її аннали:
   - Ми жали хлiб. Ми вигадали млин.
   Ми знали мiдь. Ми завжди воювали.

   - Мене забито в чесному бою,

   Поховано дбайливою сiм'єю.
   Як не стояти так, як я стою
   В просторiй залi мудрого музею?

   Так виразно ввижається менi
   Болючими безсонними ночами:
   Я жив колись в простому куренi
   Над озером з ясними берегами.

   "Вiсник" 1933/244



   ГАЛИ

   О, невмолимi скам'янiлi днi,
   Мiцна рука над людьми i богами
   ...Чигає там, у сiрiй далинi,
   Лягає горами за нами.

   Ми подолаєм знов. Ще не однi
   Нам скоряться. Над все є вiрна криця
   Та нам також судилося розбиться
   Колись i десь об гори кам'янi.



   РIНЬ

   Де шлях у жовтi врiзується стiни
   I урвище над кручею стремить,
   Наш погляд неуважливий на мить
   Затримує жорсткий прошарок рiни.

   Вода суха i сiра. Але вiї
   Примкнеш перед камiнням у пiску
   I раптом чуєш слу вод рвучку
   I рiзкiсть вiтру, що над ними вiяв.



   ШЯКУНТАЛА

   Все нижче сонце потойбiч дороги,
   А тут, в тишi, ростуть платани скраю,
   Смаглявi i сухi дiвочi ноги
   Дрiбнi слiди у пилi залишають.

   Гарбу двокоду тягнуть до оселi
   Бики слухнянi, i минають люди,
   А у лiсах пустельники веселi
   Ще й досi вiдають блаженства й чуда.

   В твоїх очах вся мудрiсть незглибима.
   Ходiм, хай спробую, закутий,
   Своїми недовiрами-очима
   Її до дна пiзнати i збагнути.



   * * *

   А гострозоре, мужнє поколiння
   Уже зросло на молодiй землi.
   П.Филипович

   Воно зросло з шукання i розпуки,
   Безжурно-мужнє, повне буйних сил,
   Закохане в свої тугiї луки
   I в бронзу власних мускулястих тiл.

   Так солодко в передчуваннi бою,
   Не знаючи вагання i квилiнь,
   Покiрну землю чути пiд ногою
   I пити зором синю далечiнь.

   ==============================================================





   ПIСНЯ 3 ПIВНОЧI

   (Колонiальнi настрої в дореволюцiйнiй руськiй армiї)

   Лiрична поема

   Частина I

   Давно вже нiч свої пустелi
   великi зорi висипа,
   давно в барацi раби темнi,
   як пiд водою вiчнi скелi,
   на нарах сонними лежать.

   Висока стеля капа мокра,
   бо люди дихають, сопуть...
   а дума сльози iз-над Волги
   на поле рiдне глухо котить,
   де села сонячнi ростуть.

   Ой думи мої, зорi...
   ген-ген буран од степу
   до гiр закотив небо
   i вами у безоднi,
   неначе корогвами,
   гойда понад снiгами!

   Колись менi мати
   серпа одшукали,
   жартуючи, жати
   в степи виряджали,
   а я був дитина -
   й мале цуценятко
   узяв у торбину
   та й рушив до батька.
   Iз цуциком милим
   у житi ганяли
   i сонце в долини,
   мов колесо, гнали.
   А батько косили
   у гонах пiд шляхом:
   об сонячнi жили
   косою бряжчали...
   Гукнули на мене
   над свiжим покосом,
   щоб я, мов шалений,
   не бiгав там зовсiм.
   I перепел знявся
   iз степу на вiтер,
   i сонце сховалось
   у сiрому пiр'ї.
   I цiлий день лiтнiй
   в повiтцi у яслах
   iз цуциком бiдним
   лежав я та плакав.
   Язик його теплий
   лизав менi губи,
   мов щiточка, терпко
   чесав менi чуба.
   I я з його ласки
   заснув, мов з купелi...
   Прокинувсь - у яслах
   уже було темно...
   А мати стояли
   мої надi мною
   i зорi знiмали
   iз неба рукою...
   У чуб мiй вплiтали,
   мов зерно в колосся,
   ще й лоб цiлували
   в заплаканих росах.

   Гей, мрiї, демони лукавi,
   нащо терзаєте мiй дух -
   важкi примари дня кривавi
   спиняють часу вiчний рух.
   I, я ж забув лиш на хвилину
   про долю - муку мовчазну.
   Забув, що у кайданах згину
   пiд нiч похмуру та грiзну.
   Мене чужина приголубить.
   на Волзi в дикому яру,
   про волю пiсню там затрубить
   буран величний у бору.
   А осiнь пiзняя заплаче
   за юним згубленим життям,
   i ворон хмарами прокряче
   свiй сум самотностi полям.
   Забув...
   Та ти ходою кам'яною,
   людино сiра, вартовий -
   розвiяв дiйснiстю страшною
   вiнок думок мiй польовий.
   А нiч все тягнеться, як рiки,
   i давить душу, мов пiском...
   Коли ж, коли ми вже розiб'єм
   кайданом катовi висок?!
   Ой думи мої, зорi...
   ген-ген буран од степу
   до гiр захопив небо
   i вами у безоднi,
   неначе корогвами,
   гойда понад снiгами.

   На тройцi дзвонить схiд за лiсом:
   зимовий день на лiктi знявсь;
   в барацi сон тумани вiша,
   народ заснув, як розiп'явсь.
   Густе повiтря душить груди...
   У поле хочеться зiтхнуть;
   од поту мокрi раби... люди...
   шукають вошей i хропуть.
   А я качаюся на нарах,
   лiса ввижаються менi;
   лани коханi в свiтлих чарах
   шумлять у серцi в глибинi.
   Чи я побачу й ще Вкраїну,
   Днiпро та жито на полях?..
   Чи, може, тут, в Росiї, згину,
   Як пес забутий, у рядах?..
   Мов стогiн з кручi, крик приходить:
   "Пора вставати!.. Уставай!.."
   Загув, як бджоли, люд-невольник...
   Як осiнь плаче серед гаю,
   заплакав сум людей-жовнiрiв
   на цинiвках соснових нар...
   Так дикий ворон десь на вiтрi
   у вiкна б'ється помiж рам...
   Пiд лайку кадрових пригiнчих
   свою рушницю кожен взяв,
   на муштру, мов на муку вiчну,
   пiшов...
   У тугу душу закував.

   День ясний, тихий i морозний,
   як срiбнi дзвони, голосний;
   i, наче пан, стоїть вельможний,
   закривши полами всю Волгу,
   у шатах снiгу лiс густий.
   Слiпуче iскрами сiяють
   долини, гори в далинi;
   буран спинив i зорi й хмари,
   лежить на горах, позiхає -
   в постелi бiлiй крижанiй.
   На площi рiвнiй та великiй
   шикують ротами людей:
   команда, крики линуть дикi
   в повiтря тихе iз грудей.
   Ось ротi нашiй розiтнулась
   "Рiвняйсь!" - команда крижана,
   луна над лiсом посковзнулась,
   як по стiнi високiй дня
   та дзвiнкоперая стрiла,
   що з лука випустив сармат.

   Стоять у колонах юнацтво, дiди -
   безгласнiї вiвцi держави,
   стоять i чекають, коли їм iти
   в рови на бенкети кривавi...
   I череп у брата, мов ляду, зiрвать,
   над горами мертвих розбити -
   i, як печенiги, танець розпочать
   по Литвi в метелицi дикiй.
   Як вийде ж ридати над трупами нiч
   i тугу на мiсяць повiсить,
   то й вашi вже костi там будуть стримiть,
   як бiлi пеньки понад лiсом.
   На ранок вiтри зiрвуть листя в садах,
   застелять шляхи на Вкраїнi,
   щоб вiчно безплоднi гули дерева
   на сонцi в степах-домовинах.
   А ваша дружина, i сивi батьки,
   i дiти обiдранi, голi
   ой будуть по листi шляхами iти
   од горя без розуму й волi...
   Пiд листом шукатимуть ваших слiдiв...
   Не найдуть...
   не кончать дороги...
   в чужинця впадуть на холодний порiг,
   щоб вже й не вставати нiколи!..

   Степи ж мої, далекий край! -
   прощайте вже навiки!
   Жене мене в строю вiдчай
   учитись мовчки умирать,
   як хвилю гонить вiтер.

   Над полем он гуде бугор,
   немов казан пiдземний:
   проз його рота,
   наче бор,
   зiрвався з мiсця i бiгом
   летить в колонах степом.

   Бiжу я з ротою пiд лiс,
   куди бiжить Свiяга...
   Над ними хмар тягар навис...
   Як дiд, нагнулось небо вниз -
   нести їх не здолає.
   Вже iнiй сiв на лiс срiблом
   i кучерi узором
   гойдаються в струнких сосон,
   бо пара з нас ляга стовпом,
   нахиленим над бором.

   Мов капiтан на кораблi,
   посеред степу ротний
   стоїть пiд лiсом на бугрi
   i в небi,
   що збуло глибiнь,
   полоще крик недобрий:

   "Наддайте шагу, маладци!" -
   а мiй сусiда стогне...
   По жовтiм змученiм лицi
   рiчками чорний пiт летить,
   щоб море горя сповнить...

   Тривожно дзенькнули штики -
   на села впав за обрiй
   страшний короткий стогiн-крик,
   упав на цвинтарнi хрести,
   щоб голосити в дзвонах.

   А на снiгу сусiда мiй
   харчав i побивався,
   лила iз рота кров у снiг,
   неначе з сосни на вогнi
   живиця википала.

   З'явився ротний коло нас:
   "Ти что?.. А ну-ка, паря!.." -
   та мерзлим чоботом, мов кат,
   мiж ноги нижче живота
   лежачого ударив.

   А як побачив, шо жовнiр
   лежить в кровi калюжi,
   камiнним голосом звелiв:
   "У лазарет!" I знов рабiв
   погнав у муштрi мучить.

   _Ч__астина__ II___

   Iшла пiд небом в Каспiй Волга,
   ловила тiнi берегiв,
   та крижана, мов мармурова,
   плита упала iз лiсiв:
   сховала води в синi ями,
   сховала вiдбiтки вiд гiр;
   а самi горi над степами,
   де хмари падають снопами,
   он сяють днями iз шпiлiв!

   Отам на горах примостився
   у лiсi сивому шпиталь,
   в снiги глибокi нахiлiвся
   та слуха, що гуде буран:
   притулок темний для жовнiрiв
   кого ти викинув з вiкна
   у лiс густий пiд хмари сiрi,
   що звисли з неба, наче вiї,
   туди, де туча залягла.

   Його пси дикi оточили
   i зуби гострi, як шпилi,
   в снiги холоднi застромили
   десь аж до чорної землi.
   До того ж трупа не пiдлiзуть -
   жiноча постать там стоїть,
   як постамент журби залiзний,
   у свитi ношенiй, облiзлiй
   та стереже його од їх.

   У неї капають ще сльози
   в обличчя мертве юнака -
   й немов смiються на морозi
   до неї губи мертвяка.
   Як мiсяць стане пiд лiсами,
   лiлеї свiтить ним вона...
   Круг трупа квiтки над снiгами
   чудними бiлими лiстками
   до ранку срiбного горять...

   Загомонiв у лiсi бiлiм
   словами снiжними шпиталь -
   i в горах мертвозанiмiлих
   уже став слухати буран:
   вночi жовнiри у палату
   внесли товариша свого -
   вiн кров'ю лiжко все заляпав,
   i на пiдлогу натекла там
   густа, гаряча, темна кров.

   Всю нiч сердега побiвався
   та лiжком гуркав пiж вiкном;
   до луток пальцями чiплявся ,
   кричав, що їде вiн Днiпром.
   Кричав, що з човна йому мати
   змиває голову в водi;
   таких, як лебедi, крилатих
   метеликiв бере в латтатi,
   пуска на бровi та до вiй.

   Пуска на брови й промовляє:
   дивися, синку, аж на дно -
   твоя Марися он спиває
   i простеля тобi рядно...
   З тобою то лягати спати
   вона зiбралась в куширi...

   I враз неначе його мати
   у воду впала на латаття,
   а далi - в синi ятерi.

   А вiн на човнi сам полинув
   у них по хвилях аж до скель...
   Кричав, що ще не хоче гинуть,
   бо десь Марися його жде...
   I вмить зiрвався iз постелi,
   за рами дико ухопивсь...
   Забризкав кров'ю стiни темнi...
   Вiн головою, мов скажений,
   подвiйнi рами проломив...

   Упав iз вiкон моїх сизих
   в глибокий снiг аж у лiси...
   гаряча кров його на кризi
   надворi iскрами горить.
   А душа матерi ночами
   iз України прилiта,
   над сином месника чекає,
   щоб вiн про сина все, що знає,
   народам бурями пiдняв...

   Буран вже далi i не слухав,
   труснув лiсами серед гiр -
   завили звiрi у яругах,
   з дубiв i сосен завiрюха
   зiрвала силу давнiх гнiзд -
   i, наче чорними шапками,
   крутила ними в небесах...
   Де Волга дме вiтри боками,
   душа жiноча пiд снiгами
   лежить iз сином у лiсах.

   Буран летiв, гримiв пiснями,
   i гори всiх країв землi,
   що мовчки стигнуть над морями,
   схилилися iз хмар шпилями,
   як списами богатирi:

   "Спи ж вiчно
   в холодних росiйських степах,
   дитино забутого краю!
   а я буду скрiзь городи пролiтать
   i флюгери з баштiв у їх iзривать,
   аж доки Вкраїна робоча не встане.

   Її вже шумлять над морями сини:
   питають про тебе, жовнiре!
   З Голгофи твоєї шукають роси,
   щоб в серцi своєму до смертi носить
   кривавую рану Вкраїни.

   Я, о сину мiй, аж доки земля
   не зiйде з своєї орбiти,-
   мале твоє iм'я в глибоких свiтах,
   як душу болючу свою на вiтрах,
   все буду пiд сонцем носити!

   1916 р.



   УКРАЇНА

   Шляхи мої немiрянi,
   гори мої неваженi,
   звiрi мої не надженi,
   води мої не ношенi,
   риба у їх не цiджена,
   птахи мої не зляканi,
   дiти мої не лiченi,
   щастя моє не злежане...
   Оце така я в тебе матiнка,
   в руцi Господнiй
   Україна синєнебая!

   1917



   НЕЗМIННIСТЬ

   Прозорого серця висока погода
   сьогоднi пустила над свiтом плисти
   тонесенькi хмари, вiдбивши їх в водах
   баварських озер, мов з латаття листи.

   Налитi живицею сосни рожевi
   малої гiллячки не рушать нiде,
   бо тиша у лоно щасливому дневi
   вiд Альпiв далеких незримо iде.

   I кожного дерева стовбур порою
   дзвенить, мов струна, що зачула смичок
   коли вiдривається тiльки вагою
   i падає вниз крiзь гiлляки сучок.

   I жодного птаха з прив'ялого зiлля
   не чути чогось в нерухомiм бору,
   i навiть на луках тримає недiля
   урочисту тишу, мов гори, стару.

   I тiльки з-за лiсу iз палої бростi
   кричать у баварiв уперто пiвнi,
   якi вiщували i щастя i гостi
   в далекiй черкаськiй моїй сторонi.

   А що вони значать тепер в блуканинi?
   Вже певно не те, що спiванням ранiш,
   коли i кiмнати не маю я нинi
   без свiдкiв чужих прочитати хоч вiрш.

   Не те тут говорить i смiх для привiту,
   й душа у молитви вже, певно, не та,
   i тiльки на тлi безконечного свiту
   та сама i незмiнна моя самота...

   ==============================================================





   ВIРШI З МОНГОЛIЇ

   Полечу я до Монголiї
   Та й куплю собi коня
   Бiлого, як цвiт магнолiї,
   Нiжного, як цуценя.

   I назад я аж до Києва
   Буду їхать на конi.
   Стану, як душа Батиєва,
   При невидимiй стiнi.

   I заплачу я вiд наляку -
   Де ж тi храми, де церкви,
   Що монгол побачив здалеку
   Iз-за Волги, з-за Туви?

   Нi, не вiн збивав копитами
   Плiнту з-пiд небесних бань -
   Пiдривали динамiтами
   Твердiсть княжих мурувань.

   Вiн - пiд окрики та ламенти -
   Бляху золоту здирав.
   Хто ж виважував фундаменти?
   Хто камiння звiдси крав?

   Хто ж то застеляв соборами
   Заболоченi шляхи,
   Де ж той хан з думками хворими,
   З видом лютої пихи?

   Ще димує церква спалена,
   В небесах летить притвор -
   Тут пройшли батири
   Сталiна - Постишев та Косiор.

   А за тими багатурами -
   Їхня гвардiя тверда.
   Обжиралась довго мурами
   Жадiбна святинь орда.

   Серце стогне, нiби в оливi
   Розгаряченiм кипить.
   Як же конику - монголовi
   Розказати, що болить?!



   ГРАНОСЛОВ

   На вiчну пам'ять
   Максиму Рильському

   1

   Немов тремтiння зляканих осик,
   Що затуляють листям сивi очi,
   Коли сокири сплющений язик
   В щелепах пил прицмокне на обочi,

   Немов жiночий вiдчайдушний крик,
   Що кличе порятунку серед ночi,
   Немов червоної гадюки сик,
   Що в серцi загнiздилась, як у клоччi,

   Ношу в собi я найтемнющу вiсть,
   Що з київських примчала передмiсть,
   Постукала у дверi спозарана...

   Виходжу з хати й чую вже здаля -
   Голосить в Голосiєвi земля:
   Ой синку мiй, велика в мене рана...

   2
   Не плачте, Ярославно, їде князь -
   Тепер його вже не беруться стрiли.
   Лакузи Кончаковi подурiли,
   Перед полоненим упали в грязь.

   Обличчя в нього тiльки помарнiле -
   Не легкома дорiженька далась.
   Вiд iскри iз пiдкови зайнялась,
   I конi, ведучи вогонь, летiли.

   Дивiться, Ярославно, на щитах
   Його несуть хоробрi побратими,
   Та ви лише скажiть йому: Максиме!..

   I вiн прокинеться, як вiчний птах,
   Iз попелу сивин своїх воскресне,
   Щоб знову вам життя вiддати чесне.

   3

   Вiн днi свої, як сосни злотокорi,
   Для нив будущики спалив дотла.
   Його душа у слово перейшла,
   Повставши в працьовитiй непокорi.

   Та коли вiн востаннє з-за стола
   Пiдвiвся в першiй i смертельнiй зморi,
   Гули не пiзнанi ще нами зорi
   В згасаючому всесвiтi чола.

   На скелях болю в чорнiй порожнечi
   Вони померли... I його труна
   Нам обривала руки молодечi.

   Вiд мертвих сонць така була вона,
   Що й тiнь її врiзалася у плечi
   I гнула нас, як брила кам'яна.

   4

   Залiзний нелинь чорними руками
   Давив у нетрях туч, немов гаддя,
   Палючi блискавицi все життя,
   Згораючи над юними дубками.

   У нього переймаючи знаття,
   Вони росли й мiцнiшали з роками,
   А з нього листя падало зiрками
   Вiд радостi за їхнє майбуття.

   Вогненнi ручаї текли по ньому,
   Клекочучи, шугали у траву,
   Аж доки серце iз грудей старому

   Не вижорнали - в темiнь грозову.
   Та вiн i мертвий береже вiд грому
   Свою родину, в зеленi живу!

   5

   Була у нього усмiшка дитяти -
   Блакитi української тепло.
   Любов'ю серце зроджене було,
   Як пiсня - чесне, як бджола - завзяте.

   I сивокриле, зжурене чоло
   У сяєвi Франкової посвяти.
   I, панською сокирою потяте,
   Iм'я Залiзнякове в нiм жило.

   Лиш кольору очей не передам,
   Що свiт у словi залишили нам,
   Де з подиву i гордостi горiв я;

   Його, як ластiвки у небi слiд,
   Червонокровий не пiйма гранiт,
   Нi мармур, що слабий на бiлокрiв'я...

   6

   Стояв i плакав я коло труни
   Максима Рильського в печалi темнiй.
   I сам себе у марнотi нiкчемнiй
   Побачив iз його височини.

   I сам собi я говорив: збагни,
   Що смерть iде по стежцi потаємнiй,
   Щоб мозок твiй перетворити в кремнiй,
   А кiсть - у пневматичнiсть бузини.

   Безсмертя виростає не з могили,
   Воно встає з колиски до вiкна -
   В життi його велика таїна.

   Благослови свої життєвi сили,
   Щоб так, як вiн, свою верстати путь,
   А помирати можна вже як-будь.

   7
   Вiн вийшов з хати в млисте передрання,
   Зачувши, як гуде мисливський рiг
   Далеких друзiв... До дiтей своїх
   Не повернувся досi з полювання.

   Чи заманила чорноока ланя
   Його туди, звiдкiль нема дорiг,
   I досi вiн шукає мовчки їх,
   Соромлячись безсилого волання?

   Нi! Вiн стрiляв драпiжникiв-вовкiв
   I спить тепер у куренi з вiнкiв
   Так тихо, нiби Україна сниться.

   Дерева бовванiють навкруги
   В туманi надвечiр'я, мов стоги,-
   Мiж ними ходить слави олениця.

   8

   Колись мiй батечко учив мене,
   Як за столом тримати гарно ложку.
   Я, слава богу, вивчився потрошку,
   Хоч дiло це (не смiйтеся!) складне.

   Один бере ту ложку, мов Явдошку
   За руку, i викручує, i мне,
   А другий вiзьме, як смичок,- i тне,
   А третiй допаде - як в морi дошку.

   Навчiть перо тримати, друже мiй,
   До спазм, до зомлiвання, до калiцтва,
   Щоб видати всю силу чоловiцтва...

   А там його в запеклостi нiмiй
   Прив'язувать мотуззям до зап'ястя,
   Писати i писати, доки вдасться.

   9
   Я голос чув його в сумному залi:
   "Поети! Смерть не служниця! Не ждiть,
   Що з ваших книг обдмуха пил столiть,
   I вам начистить ордени й медалi,

   I пiдоллє епiтети зiв'ялi
   Пiдхлiбникiв старих, що навдогiдь
   Вам золотом назвали вашу мiдь,
   А стежечку - стрiлою магiстралi!

   Вона повзе, як ворог, з темноти;
   Якщо з мечем назустрiч їй не йти -
   Життя вiд вас тiкатиме, як обрiй!

   Той смерть свою навiки поборов,
   Хто на її ненависть мав любов,
   Хто рiвня їй, але у силi добрiй!"

   10

   Любити свiй народ i в тiй любовi
   Ходити, наче кiнь у хомутi,-
   Дарма що день у день гризе до кровi,
   Здуває горб на гордому хребтi.

   Не скаржитись на пужална грабовi,
   Нi на шляхи безводнi i крутi,
   В драбиняку тягнути густобровi
   Снопи надiй на паски золотi.

   Не оглядатися в сумнiй тривозi -
   Хоч би й пiвсвiту склали на гарбу
   I вигнули в зенiт рубель на возi,

   Копитами впиратися в журбу -
   I не розбити бджiлоньку слабу,
   Що впала в дощ i сохне на дорозi.

   11

   Стоять вiнки червонi, як щити,
   I вiн лежить, як воїн у зброярнi.
   Чи рани тi незримi i безкарнi,
   Що вiн їх мусив у душi нести?

   У вартi бiля нього став i ти,
   Як бiля сонця чорний гнiт лiхтарнi.
   Ти вiршики пописував бездарнi
   I генiальнi наклепи-листи.

   Падлючностi й страху брудний байстрюче,
   Йому ти серце пробивав могуче
   I виливав на нього власну гидь...

   Але твоя вже вибила година,
   I мимоволi добра ця людина
   Тобi своїм безсмертям вiдомстить!

   12

   Учiться в нього, юнi гранослови,
   В незграбнiй брилi думки вiднайти
   Яснi i впертi лiнiї плити,
   Придатної для вiчної будови,

   Приєднувати генiїв свiти
   До володiнь Тарасової мови;
   Коли ж похвал насунуться димове,
   Вiд їх трутизни очi берегти!

   Шануйте коми кожної пiр'їну
   В розкриллях бiлих ста його томiв,
   Що пiднiмали з урвищ Україну.

   Вiн так її любив i розумiв,
   Що не загубиться у пiтьмi тлiну
   I на свiтанку вернеться домiв.

   13

   Моя душа в розколинах, мов скеля,
   Тумани смутку сплять на днi проваль.
   Та сходить сонце i яснiє даль -
   Виходжу з туги, наче з пiдземелля.

   Не перетре пiском своїм пустеля
   Моєї мови голубий кришталь.
   Перероста в гранiт м'яка печаль,
   З путi зникає постать Азазеля.

   Тiкає дух пустиш... Я iду,
   Хоч вiн менi будує на бiду
   Високi - до небес - перегороди...

   Веди мене, дорого правоти,
   Як не менi, дай iншому дiйти
   На тихi зорi i на яснi води.

   14

   Вiн не робив з пера громовiдводу
   I не ослiп в обiймах блискавиць.
   Його не бачили лежачим ниць -
   Хiба тодi, як пив з потоку воду.

   Вiн України мав чарiвну вроду,
   Носив її наймення гордолиць.
   Вiн вирiс вiд суниць аж до зiрниць,
   Великий гранослов свого народу.

   Йому призначено i далi йти
   Через усi весiлля нашi й тризни,
   Через любовi нашої мости,

   Що не бояться толу, нi гнилизни,
   В сивинах сонце нинiшнє нести
   В майбутнє сонце нашої Вiтчизни.

   15

   В його життi ще раз вони страждали,
   Ще раз пройшли чистилище вигнань,
   I їх поем щонайтонкiшу грань
   Вiн в українськi перенiс кристали.

   На мить вони в липневу ранню рань
   Покинули високi п'єдестали,
   В почеснiй вартi бiля нього стали,
   I плечi їх здригались вiд ридань.

   Та вiн iз ними перейде межу,
   Де не питають паспорта, нi мита -
   Пускають правду, завертають лжу...

   Свiтитиме народам iз пiтьми
   Зоря Максима Рильського, умита
   Мiцкевича i Пушкiна слiзьми.

   1967



   ДЕ НАЙКРАЩЕ МIСЦЕ НА ЗЕМЛI

   Де зеленi хмари яворiв
   Заступили неба синiй став,
   На стежинi сонце я зустрiв,
   Привiтав його i запитав:

   - Всi народи бачиш ти з висот,
   Всi долини i гiрськi шпилi.
   Де ж найбiльший на землi народ?
   Де ж найкраще мiсце на землi?

   Сонце усмiхнулося здаля:
   - Правда, все я бачу з висоти.
   Всi народи рiвнi. А земля
   Там найкраща, де вродився ти!



   ДОБРИЙ ДЕНЬ

   Хто б не йшов i хто б не їхав
   По дорогах кременистих
   Через прикарпатськi села, -
   Всiх вiтають словом тут.

   Вам поклониться дитина,
   I дiдусь сивоголовий
   -Скине шапку перед вами -
   Чи знайомi ви, чи нi.

   Ось мене стрiчає жiнка -
   Сивi, як повiсмо, коси
   З-пiд хустини виглядають, -
   Каже "слава Йсу" менi.

   Не дивуюсь - я так само
   Теж вiтав усiх прохожих.
   Перший раз в п'ятнадцять рокiв
   Людям "добрий день" сказав.

   У кептариках бiленьких
   Школярi iдуть зi школи,
   Дiти йдуть менi назустрiч,
   Кажуть "добрий день" менi.

   Не дивуюсь я, радiю,
   Сльози радостi втираю.
   - Добрий день, мiй рiдний краю,
   - Вольний, добрий день тобi!

   Хто б не йшов i хто б не їхав
   По дорогах кременистих
   Через прикарпатськi села, -
   Всiх вiтають словом тут.

   Вам поклониться дитина,
   I дiдусь сивоголовий
   -Скине шапку перед вами -
   Чи знайомi ви, чи нi.

   Ось мене стрiчає жiнка -
   Сивi, як повiсмо, коси
   З-пiд хустини виглядають, -
   Каже "слава Йсу" менi.

   Не дивуюсь - я так само
   Теж вiтав усiх прохожих.
   Перший раз в п'ятнадцять рокiв
   Людям "добрий день" сказав.

   У кептариках бiленьких
   Школярi iдуть зi школи,
   Дiти йдуть менi назустрiч,
   Кажуть "добрий день" менi.

   Не дивуюсь я, радiю,
   Сльози радостi втираю.
   - Добрий день, мiй рiдний краю,
   - Вольний, добрий день тобi!



   КОЛИ УМЕР КРИВАВИЙ ТОРКВЕМАДА

   Коли умер кривавий Торквемада,
   Пiшли по всiй Iспанiї ченцi,
   Зодягненi в лахмiття, як старцi,
   Пiдступнi пастухи людського стада.

   О, як боялися святi отцi,
   Чи не схитнеться їх могутня влада!
   Душа єретика тiй смертi рада -
   Чи ж не майне десь усмiх на лицi?

   Вони самi усiм розповiдали,
   Що iнквiзитора уже нема.
   А люди, слухаючи їх, ридали...

   Не усмiхались навiть крадькома;
   Напевно, дуже добре пам'ятали,
   Що здох тиран, але стоїть тюрма!



   КОНЦЕРТ У ЦАРЯ

   Генiальна українська  спiвачка  Соломiя  Крушельницька,  гастролюючи  в
Петербурзi 1902 року, виступала в царському палацi. Микола II  прийняв  її
як iталiйку i просив заспiвати рiдною мовою...

   У царськi позолоченi покої
   Зайшла, спокiйна, горда i смутна,
   А серце билося в несупокої.

   Навiщо їй ця зала осяйна,
   Де погляди сплiтаються, як змiї,
   Кого знайти хотiла б тут вона?!

   Спiвати будеш катовi Росiї
   В його тяжких палатах, що стоять
   На костях рiдних предкiв, Соломiє!

   Але йому ти мусиш нагадать,
   Що не померла українська мова,
   Засуджена до шибениць-розп'ять!

   Для нього ти як синява зимова,-
   Не жде вiн грому - полосни ножем
   Нежданого, затаєного слова,

   Спиши пиху ненавистi бичем,
   Проткни його болотянi зiницi,
   Де сласнiсть вигинається вужем,

   Тим усмiхом, що має блискiт крицi,
   Упевненiсть чудової мети
   I недосяжнiсть ранньої зiрницi.

   Нещадна будь, хай знає вiн, що ти
   Не з краю бiдолашного Ромео,
   Що хочеш ти не слави - тiльки мсти,

   Що Соломiя ти, не "панi Меа",
   Що твiй народ його рабом не став,
   Що плазуновi недоступна мева!

   Перед тобою тужиться удав,
   Та ти його вже посiкти готова
   Ясними гiльйотинами октав...

   Лунала пiсня. Плакала дiброва,
   Колосся шелестiло на ланi,
   О кручу хвиля хлюпала днiпрова,

   Iшли селом дiвчата голоснi,
   Подiльський гай озвався солов'їне
   До сонця, що вставало вдалинi.

   Немов серпанок, звуки пiанiно
   Зникали в сяйвi голосу. Дочка
   Твоя спiвала-мстила, Україно!

   Скривився iмператор. Ось яка
   Та пiсня, не убита досi нами,
   Не вирвана iз серця мужика.

   I горло жах йому затис: всi храми,
   Всi армiї, всi тюрми, весь Сибiр,
   Держава, що кишiла шпигунами,

   Iсторикiв-повiй продажних збiр,
   Плюгаве православ'я i корона,
   Якою хизувався бузувiр,-

   Усе, усе, як вiйсько фараона,
   Втонуло в морi голосу її.
   Та пiсня - не жалоба похоронна,

   В нiй схованi будущини бої,
   В ту нiжнiсть одяглася непокора,
   Вона не згине - брешуть холуї!

   Цар дихав, як здихаюча потвора,
   А Соломiї усмiшка в ту мить
   Була, як спис, промовиста й сувора;

   Тiєї пiснi-мови не убить!

   1958



   ЛЕЛЕЧЕНЬКИ

   3 далекого краю
   Лелеки летiли,
   Та в одного лелеченьки
   Крилонька зомлiли.

   Висушила силу
   Чужина проклята,
   Вiзьмiть мене, лелеченьки,
   На свої крилята.

   Нiч накрила очi
   Менi молодому,
   Несiть мене, лелеченьки,
   Мертвого додому.



   ЛЬВIВСЬКИЙ ДОЩ

   На сiрий камiнь - сiрий дощ,
   I вже блищать дзеркала площ,
   I вже себе в дзеркалах тих
   Очима вiкон золотих
   Побачили чепуруни -
   Будинки львiвськi; вже вони
   Почули, як бринить озон
   I грає ринва-саксофон.

   I кожен з них - неначе зух,
   Свiй дах - неначе капелюх -
   Насунув до самiських брiв,
   Щоб вiн у танцi не злетiв,
   А танець буде, от ще мить -
   I все у колi зашумить,

   Пiдуть будинки аркана,
   Спотiє, як плече, стiна,
   В пасi залiзний трiсне шов
   Пiд стук гранiтних пiдошов.
   А там, iз замкових узбiч,
   Iде у центр смаглявка-нiч,
   I грiм за нею аж реве
   I парасолю неба рве.

   1965



   ПТИЦЯ

   Трiпоче серце спiйманої птицi.
   В руках моїх не чує доброти.
   - Я дам тобi водицi i пшеницi.
   Моя пташино, тiльки не тремти!

   - Хiба потоки загубили воду,
   Хiба в полях уже зерна нема?
   Пусти мене, мiй хлопче, на свободу.
   I все, що треба, я знайду сама.

   - Я ж лагiдно тебе тримаю, пташко,
   В своїх руках, легеньких, як вiтрець.
   Хiба неволя це? Хiба це важко -
   Вiд мене взяти кiлька зеренець?

   - Пусти мене! Менi, дитино мила,
   Дорожча воля, нiж зерно твоє!
   Страшна, хоч навiть лагiдна, та сила,
   Яка розкрити крилець не дає!

   - Лети! Спiвай у небi гомiнкому;
   Хоч i маленький, зрозумiв я все.
   Моя рука нiколи i нiкому
   Нi кривди, нi бiди не принесе!

   1976



   РАБИ

   Нема в Рабiв облич, лишень тiла,-
   Страшнi створiння цi безумисловi.
   Чому ж творець покинув на пiвсловi
   Свiй труд - Рабам не вирiзьбив чола?

   Невже забракло генiю тепла,
   Щоб оживити очi мармуровi,
   В камiннi мозки влити свiтла й кровi,
   Збудити мисль iз темного живла?

   Нi, все в них є: слiзьми промитi очi,
   Думками й потом спаленi лоби -
   Про це говорять руки їх робочi.

   Я чую ваше дихання, Раби,
   Закутi в брилах крики боротьби,
   Як рокотання грому в надрах ночi!

   1976_



   РУБАЇ

   1

   В Хайяма взяв я форму рубаї,
   Вподобавши за лаконiзм її.
   Чи замалу, чи, може, завелику
   Одежу матимуть думки мої?

   2

   Безсмертнi всi: цей виховав дитину,
   Той пiсню написав, хоч i єдину,
   А той, що не зумiв цього зробить,
   Коло дороги посадив ялину.

   3


   Є люди, як дуби, i є дуби, як люди:
   Безстрашно грому пiдставляють груди,
   Щоб немiчну берiзку захистить,
   Хоч знають добре - їм загибель буде.

   4


   Я з квiтами прийшов тебе зустрiти
   I дуже довго ждав - зiв'яли квiти.
   О, поспiши, бо можуть почуття
   Даремно у душi моїй згорiти!

   5

   Добро i лихо - свiтло й темнота;
   Та не з пiтьми бував слiпота -
   Надмiрне свiтло людям очi слiпить,
   У темряву їх душi загорта.

   6


   Життя без книги - хата без вiкна,
   Тюрма глуха i темна, мов труна.
   Крiзь вiкна книг свободи свiтло ллється,
   Майбутнього виднiє далина.

   7


   Я власну вiчнiсть бачу без облуди:
   О, де б мене не поховали люди -
   Там грудка української землi
   З мого зажуреного серця буде!

   8


   Я лицемiрити не можу, як святi.
   Сорочки чистої замало у життi.
   Потрiбно сонця, сiрника потрiбно,
   Щоб вiршiв не писати в темнотi.

   9


   Дивлюся на берiзоньку в зажурi,
   Що виросла тендiтною на мурi.
   Їй теж потрiбно рiдної землi,
   Бо там вона не витримає бурi.

   10


   Я чув, як серце жалiсно кричить,
   Щоб ворога лежачого не бить.
   А розум говорив менi спокiйно:
   Затям, що завжди гадина лежить.

   11


   Ненависть i любов - неначе крила.
   Коли одне крило в льоту пробила
   Ворожа куля - не склади його,
   Бо на однiм летiти вже несила.

   12


   В трудi прийде натхнення раз у рiк,
   Але коли - не знає чоловiк.
   Щоб тих щасливих днiв не загубити,
   Потрiбно працювати цiлий вiк.

   13


   Бувають дивнi на землi дiла -
   Серед зими черешня зацвiла.
   Я мiж дерев довiдався докладно,
   Що поетеса їхня то була.

   14


   В криницю старостi не заглядай,
   Про те, яким ти будеш, не гадай,
   Якщо не можеш бути вiчно юним,
   То замолоду не будь старим бодай!

   15


   Я у такому вiцi, що якраз
   Було б чудово зупинити час.
   Та вiн скоряється лиш нашим дiтям,
   Що завжди прагнуть перегнати нас.

   16


   "Роби добро,- менi казала мати,-
   I чисту совiсть не вiддай за шмати!"
   Благословенний мамин заповiт
   Нiхто в менi не зможе поламати.

   17


   Я мiг би жити радiсно й щасливо,
   Якби менi вдалось маленьке диво:
   Змирити серце з розумом - або
   Дiзнатись, хто говорить з них правдиво.

   18


   Не кажуть правди тим, хто помирає,
   Нi тим, хто у дуренство впав безкрає.
   Брехня iз милосердя - раз болить,
   Брехня iз страху - цiлий вiк карає.

   19


   Щасливим був я двiчi: як на сiнi
   Мене вiз батько в присмерки осiннi
   I як вiдчув, що в мене серце в
   Те, що належить тiльки Батькiвщинi.

   20


   Не смертi я боюсь, а темноти,
   В якiй не можеш сам себе знайти.
   Благословенне свiтло дня i ночi,
   Мисль, у якiй засвiчуєшся ти!

   21


   Сильнiше за любов злоба горить,
   Сильнiше за красу вражає бридь,
   Але життя росте лишень з любовi,
   Лишень краса людей навчає жить!

   22


   Загубить гай принадливiсть свою,
   Як ти наткнешся в ньому на змiю.
   Сичання тихе здатне приглушити
   Мiльйони зичних спiвiв у гаю.

   23


   Ми тiльки почали розгадувати свiт,
   В щiлину глянули, як дiти з-за ворiт;
   Чи нам вiдчиняться пiзнань важкi ворота,
   Чи вирве нам серця роздорiв динамiт?!

   24


   Колись я думав: радощi - це путь
   У свiт незнаний iз моїх Покуть;
   Тепер я знаю: радiсть - то дорога
   До яблунь, що в Стопчатовi цвiтуть.

   25


   Ви любите лише себе? Любiть.
   Збирайте в серцi самолюбства їдь,
   Нi! Нi! Вона вас зажене в могили,
   Щоб вашим трупом землю отруїть!

   26


   Iз цього поїзда, що так прекрасно йде,
   Потрiбно висiсти, але не знаєш де,
   Де станцiя твоя - така печальна й тиха,
   Що вже не чутимеш, як потяг твiй гуде.

   27


   Життя подiбне до книжок: одна
   Грубезна, та порожня i дурна,
   А та, тонка,- мов сонце. Та буває
   Все навпаки. Чому? Нiхто не зна.

   28


   Що бiльший самолюб i фарисей,
   То бiльше прагне шани вiд людей.
   Вiн так її приймає обережно
   I крадькома, як чайовi - лакей.

   29


   Ще вiд землi воно не вiдросло,
   не виповзло iз мокрих шмат,
   А мати iграшку йому -
   ах, майже справжнiй автомат.
   I полум'ям воно сiче, стрiляє в материнi
   груди -
   I мертвим молоком живе
   й росте малий невинний кат!

   30


   На милицях з вiйни додому вiн прийшов,
   I впала перед ним його свята любов,
   I, ногу з дерева цiлуючи, шептала:
   "О щастя ти моє, о клен мiй чорнобров!.."

   31


   Проходив я i всюди вздовж дорiг
   Дерева бачив - не зрiзайте їх,-
   Бо як же я повернуся додому
   Пустелею - на батькiвський порiг?!

   32


   Цвях витягнути важче, нiж забити.
   Кидати важче, легше полюбити,
   I важче в спогадах пройти життя,
   Нiж просто бути молодим i жити.

   33


   Бувало, мати кличе, та дарма,
   Я з книжкою сховавсь - мене нема.
   I досi голосу в книжках шукаю,
   Того, що я зневажив легкома.

   34


   Вiдходить все, як золотi черешнi,
   Серця ржавiють, як в намулi блешнi,
   Але цвiтуть i сяють кожен день
   Юнацькi мрiї про лiта прийдешнi.



   СМЕРIЧКА

   Стоїть смерiчка на горi
   У сонцi, наче в янтарi.
   I ми до неї в гостi йдем -
   Вона росте, i ми ростем.

   Стоїть смерiчка на горi
   В снiгу, неначе в киптарi.
   I ми до неї в гостi йдем -
   Вона росте, i ми ростем.

   _1973_



   ЦИМБАЛИ

   Був цимбалiст у нас, молодий чарiвник музика,
   Пальчатка, немов лошатка, як пустить навперекидь -
   Цимбали гули, як дзвiниця, дзвонили, як срiбна осика,
   Як тi колоски, що на обрiї б'ються в тоненьку блакить.

   Знали цимбалюка далекi гори i доли:
   Обличчя - як мiсячний вечiр,
   заблуканий в лiсi густiм.
   Вiн грати в недiлю сiдав на порозi своєї стодоли,
   Люди iшли до нього, минаючи божий дiм.

   Пiп його не любив, гатив кулаком по амвонi:
   - Це чоловiк не наш! Вiн причетний до темних справ!
   Газди! Та ви в його струнах,
   як у тих посторонках конi!
   Кайтеся i молiться! Чорт вас у шори вбрав!

   Мабуть, жив у цимбалах чорт,
   меткий скакунець-помагало,
   Бiгав по струнах так, що оком ловити дарма,
   Сам цимбалюк не раз говорив про нього зухвало -
   Бачите, є душа, а тiла в чортяки нема.

   Iншi казали, що вiн чистiсiнько як той цапочок,
   Чорним зарослий пушком аж попiд очi, як джмiль.
   Хто ж повiрить розмовам бiля порожнiх бочок
   В сiнях празникувань чи десь на задвiрках весiль?

   - Куме, а я вам кажу, що вiн отакий, як муха!
   - Куме, а я вам скажу, що вiн отакий, як комар! -
   Знали усi лиш те, що цимбалкжу завiрюха
   В дiрочку димаря струтила дiдька з хмар,

   Просто в окрiп упав малесенький сатанюка,
   Цимбалюк за хвоста витягнув його, вiдходив,
   Грати навчив поволi, звичайно, що не без бука,
   Грали тепер обидва, повiтовi всьому на здив.

   Цимбалюковi, казали, добре в життi велося,
   Бо вiн своє бiсенятко не покидав нiде:
   На головi носив його, сховавши в густе волосся,
   Щоб не нудилось у цимбалах, коли вiн iз дому йде.

   З цiкавостi чортеня протерло дiру в капелюсi.
   Всюди вони, але до церкви - анi на п'ядь.
   Цимбалiста питали - чому? Дома, казав, молюся;
   А дома на стiнi -
   цимбали замiсть образiв та розп'ять.

   Пiп його не любив, гатив кулаком по амвонi:
   - Це чоловiк не наш! Вiн причетний до темних справ!
   Газди! Та ви в його струнах,
   як у тих посторонках конi!
   Кайтеся i молiться! Чорт вас у шори вбрав!

   Цимбалючок смiявся,- цей парох немудрий вельми,
   Завжди вiру в бога пiдтримували чорти!
   Грати ходив на зло, а до незримого шельми
   Навмисне прилюдно звертався запанiбрата на "ти".

   Кидав собi за обшивку з вершечком пугар оковитки,
   Краплю - на струни з дна: "На, мiй дияволе, на!"
   Млiли дiвки й молодицi, парубоцтво потiло до нитки,
   Дрiбно копитами сiк, навприсядки йшов сатана.

   Граючи, вiн крутився на пальчику, як веретено,
   То зупинявся на мить, то знову пускався навскач.
   Коли небеса спiдниць кружляли над ним скажено,
   Грався на струнах вiн, мов на пруттi залiзнiм циркач.

   Очi цимбалюка яснiли, як днини зимової спалах,
   Руки вiн пiднiмав, струмент свiй колiнами тряс.
   Бiс реготав, дурiв, гзився, казився в цимбалах,-
   Ще раз, ой ще разок, по разочку, просили, ще раз.

   Ой ще раз на гаразд,
   Не любiть, дiвчата, газд,
   Не лягайте з ними в ряст,
   Перестуда жить не дасть.

   Або грай, або буде,
   Бо вже болить попiд груди,
   Гину, люди, не з простуди,
   Грай, грай, туди-руди.
   Грай!!!


   Коли цимбалюк вертався з весiлля чи з iншого свята,
   На спинi болiли струни, потовченi, мов кiстки.
   Бiгли дiтиська за ним, заглядали у цимбалята,
   Чортовi тихо показували дулi i язики.

   Кiнчики струн були як хвостик чи, може, як роги.
   Не оглядавсь цимбалюк на дiтвору пусту.
   Богомiльнi, що йшли назустрiч, зникали з його дороги
   Або говорили виразно (кожне словечко вилизано):
   - Слава Iсусу Христу!

   Дехто поцiлувати хотiв його при повiтаннi,
   Аби лиш почути, що скаже на боже добре слiвце.
   А вiн витався:
   - Ну, як там? Цiлунки на ярмарку танi? -
   I шию гнув, як бик, ховаючи своє лице.

   Пiп його не любив, гатив кулаком по амвонi;
   - Це чоловiк не наш! Вiн причетний до темних справ!
   Газди! Та ви в його струнах,
   як у тих посторонках конi!
   Кайтеся i молiться! Чорт вас у шори вбрав!

   Газди прийшли вночi, вирвали з рук цимбали,
   Кинули їх на пiл i закричали: "Свiти!"
   На очах його, на сльозах сокирами їх порубали,
   Чорта шукали в трiсках, але не могли знайти.

   Змовк цимбалiст навiки, нiби заклякнув у тайнi.
   Анi слова за рiк - нi до матерi, нi до рiднi.
   А в надвечiр'я одне вiн зачинився у стайнi
   I повiсився на короткiй, на сивiй,
   на мертвiй струнi.

   1966



   Я СТУЖИВСЯ МИЛА ЗА ТОБОЮ

   Я стужився, мила, за тобою,
   З туги обернувся мимохiть
   В явора, що, палений журбою,
   Сам-один мiж буками стоїть.

   Грає листя на веснянiм сонцi,
   А в душi - печаль, як небеса.
   Вiн росте й спiває явороньцi,
   I згорає вiд сльози роса.

   Снiг летить колючий, нiби трина,
   Йде зима й бескидами гуде.
   Яворовi сниться яворина
   Та її кохання молоде.

   Вiн не знає, що надiйдуть люди,
   Змiряють його на поруби,
   Розiтнуть йому печальнi груди,
   Скрипку зроблять iз його журби.



   ГОЛГОФА

   Це страшно, як людину розпинають,
   Не йнявши вiри їй, що Бог вона;
   Плювками прибивають до хреста
   Невинну душу, генiєм пойняту.

   А ще страшнiше, як знiмають ката
   З охрестя справедливої ганьби,
   Навколiшки стоять довкруг мерця
   I ждуть в мольбах, що вiн от-от воскресне..

   Одна голгофа споконвiк була:
   Розбiйник i творець висiли поруч,
   I в темрявi не розрiзняли їх.

   Та ми повиннi бачити при свiтлi,
   Де вбитий Бог, а де всесвiтнiй хам,
   Що перед смертю розпинав народи.



   ДВА КОЛЬОРИ

   Як я малим збирався навеснi
   Пiти у свiт незнаними шляхами,
   Сорочку мати вишила менi
   Червоними i чорними нитками.

   Два кольори мої, два кольори,
   Оба на полотнi, в душi моїй оба,
   Два кольори мої, два кольори:
   Червоне - то любов, а чорне - то журба.

   Мене водило в безвiстi життя,
   Та я вертався на свої пороги,
   Переплелись, як мамине шиття,
   Мої сумнi i радiснi дороги.

   Два кольори мої, два кольори,
   Оба на полотнi, в душi моїй оба,
   Два кольори мої, два кольори:
   Червоне - то любов, а чорне - то журба.

   Менi вiйнула в очi сивина,
   Та я нiчого не везу додому,
   Лиш горточок старого полотна
   I вишите моє життя на ньому.

   Два кольори мої, два кольори,
   Оба на полотнi, в душi моїй оба,
   Два кольори мої, два кольори:
   Червоне - то любов, а чорне - то журба.



   КОЛЯДКА

   Народився Бог в стодолi,
   На пахкiм зеленiм сiнi.
   Розлилася пiсня волi
   По широкiй Українi.

   Мати Божа пеленає
   Сина в теплу кожушину,
   Тiшиться, бо ще не знає,
   Що розпнуть її дитину.

   В Божу честь та в честь народу
   Три царi складають строфи,
   Та вже викуваний з льоду
   Сяє хрест з гори Голгофи.

   Снiгом куриться дорога,
   Вiд морозу в'януть зорi,
   Тулиться ягня до Бога
   В здивуваннi та в покорi.

   Навiть звiрi на колiна
   Перед ним стають покiрно.
   Чом же Богу Україна
   Дорога така безмiрно?

   Чом же ми, раби-пiгмеї,
   Кидаєм її в зневiрi,
   Чом же Людський син на неї
   Має вмерти на Сибiрi?



   КОСМОС

   Iвану Давидкову

   Коли мiй батько руки вмиває,
   Б'ють у скелi долонь моря зеленi,
   Плаває сонце, немов черешнина,
   У величезнiй батьковiй жменi.

   Нiгтi, як десять чорних мiсяцiв,
   Ходять по елiпсах та по колах.
   Виливає на землю дощi та бурi
   Мозольної твердi найменший сколих.

   Рукава закоченi, як гiрськi кряжi,
   На плечах - простори солончаковi.
   А там, на чолi, як алмазик Марса,
   Палає краплина спотiлої кровi.

   Чумацький Шлях рушника бiлiє,
   Мерехтять свiтила у дрiбному взорi,
   Вода у листках споришу, як дьоготь,-
   То згорiли i впали краплинами зорi.

   Мiж мозолями - синi розколини,
   Наче мiж горами рiки синi.
   Бiль їхнiй, тихий i безконечний,
   Тече i впадає в небесну синь.

   Я над глибинами того болю
   В думцi, наче в ракетi, згоряю.
   О Космосе мiй! О Космосе труду!
   Не знаю твого нi початку, нi краю!

   1965



   ЛАСТIВКИ

   У присмерку лiтають ластiвки
   Так низько,
   нiби в землю поринають,
   I виринають з неї, мов з рiки,
   Крильми собi дорогу протинають.

   Шугають у зенiт, а вiдтiля,
   Як чорнi зорi, падають, як сльози...
   А над хатами - "вiсiмка", "петля", -
   О летуни мої, о вiртуози!

   Розплющитися можна об стiну,
   Об камiнь груди на льоту роздерти...
   Невже вони за ту мухву дрiбну
   Готовi кожну мить безглуздо вмерти?

   Нi, їхня гра - не тисячi погонь,
   Не їдла прагне серце ластiвоче;
   Його не голод гонять, а вогонь,
   Що з молодостi в крилах палахкоче.

   Це небезпека й шал стрiмких падiнь.
   Це весняне шугання понад тучi.
   Я чую в серцi, того льоту дзвiнь,
   Крил очманiлих помахи палючi.

   Розплющитися можна об стiну,
   Роздертися на променях свiтання...
   Це все пусте, як ти несеш весну,
   Як будиш льотом льоту пожадання.

   1965



   ЛИЦЕМIРИ

   Президент США Лiндон Джонсон
   окремим листом вiд 31.III.1966 року
   подякував так званiй
   українськiй громадi Клiвленда
   за пiдтримку полiтики агресiї у В'єтнамi
   (З газет).

   Не славтеся царевою
   Святою вiйною,
   Бо ви й самi не знаєте,
   Що царики скоять.
   Т. Шевченко

   Я пiзнаю вас, фарисеї,-
   Такi ж ви пiдлi, як були,
   Дарма що вiддали в музеї
   Пiснi батькiв, як постоли.

   Дарма що помiняли гунi
   На фраки, смокiнги, плащi,
   Я пiзнаю лоби чавуннi
   I тулуби, немов плющi.

   Дарма що ви втекли за море,
   Щоб шкуру зберегти свою,
   Я пiзнаю вас, людомори,
   Поклони вашi пiзнаю.

   В бетон б'єтеся напропаще,
   Не жаль нi спини, нi чола,
   Щоб уклонитись пану краще
   Вiд iншого ж таки хохла.

   Це ви училися вiками
   Сотати лицемiрства нить
   I перед царськими дяками
   Себе навзаєм очорнить.

   Це ви у Вiдень i Варшаву
   Дари возили вперейми
   I нашу славу шанталаву,
   Як пси, обдерли до страми.

   Це ви клялись народ любити,
   А кату череп роздробить,
   Та мозок ваш тече на плити
   В дiрки вiд рабських чолобить.

   Пора б на вас i не дивиться,
   Не думати про вас пора б,
   Хiба це вже така дивниця,
   Що пановi вклонився раб?

   Та в серцi палахтить ураза,
   I хочеш сам себе клясти,
   Що хрунь од iменi Тараса
   Шле вiрнопiдданчi листи.

   Радiйте, тiштеся вiйною,
   Збирайтеся усi взамiт,
   То, може, вас, мов купу гною,
   Розкине лютий динамiт.

   Але за повзання змiїне,
   За лестощiв гидку паскудь
   Царi вам не дали Вкраїни -
   I президенти не дадуть.

   Нi! За блюзнiрську телеграму
   Вам буде плата золота -
   Манесенький шматок В'єтнаму
   Для домовини i хреста.

   1964



   МАНЕКЕНИ

   Манекени одягаються модно -
   В закордоннi костюми й манiшки.
   Декого в шовки замотано -
   Видно лиш голову й нiжки.

   Манекени не люблять працi,
   Їм би грiться пiд склом на осоннi.
   Вiд неробства зрослися в них пальцi,
   I думки в них - як мухи соннi.

   Манекени готовi вдавиться
   Своїм самолюбством жорстоким,
   Коли хтось там на зорi дивиться,
   А на них i не скине оком.

   Манекени чужим хизуються,
   До свого ж в нелюбовi - нестримнi.
   Щоправда, вони гризуться
   За свої мiсця на вiтринi.

   Манекени не мають серця -
   Їх нiщо не болить i не коле.
   Манекени нiколи не сердяться.
   I не плачуть вони нiколи.

   Манекени завжди смiються -
   Похорони iдуть чи сльоти.
   Як це, скажiть, революцiя
   Не сполола цiєї сволоти?!

   Та як би не думав й черство,
   Є все ж бо надiя у мене,
   Що в людське вiчне братерство
   Не пройдуть манекени!

   1966



   МУШУ

   Я мушу книжки читати,
   Щоб очi мої не ослiпли,
   Я розмовляти мушу,
   Щоб з туги не онiмiти,
   Я мушу почути пiсню,
   Щоб не оглухнути з тишi,
   Я закохатися мушу,
   Щоб радiсть прийшла до мене,
   Я друга побачити мушу,
   Щоб день менi був яснiший,
   Я вiрш написати мушу,
   Щоб серце не розiрвалось,
   Я працювати мушу,
   Щоб не соромитись хлiба,
   Я мушу опiвночi вмерти,
   Щоб рано воскреснути знов!

   1967



   ПРО ЖIНОК

   Пригадай собi голос матерi,
   Як хочеш почути совiсть,
   Пригадай собi руки милої,
   Як хочеш повернути щастя,

   I дiвчинцi семилiтнiй
   З лялькою на руках,
   Сивий, старий чоловiче,
   Дай дорогу...

   1966



   ПIШАЧОК

   Проходять по вулицi мати i син.
   Син - попереду, мати - позаду.
   Син, як чорний, нiкельований лiмузин
   А мати? А мати схожа на Правду.

   Хустина, куфайка - жiнка з села.
   Вирiзьбленi сонцем глибокi зморшки.
   Руки спрацьованi, чорнi, як та смола,
   Потрiсканi, наче пiдгорiлi коржики.

   Синовi соромно з матiр'ю йти,
   По столичнiй вулицi крокувати поруч...
   Воно, хоч i вмiє двi фрази по-англiйськи сплести,
   Воно, хоч з дипломом, та все-таки - покруч!

   Отак вони йдуть собi, нiби справдi чужi.
   Вона заворожена сином, щаслива.
   А вiн як погляне на тi руки-коржi,
   То чується так, як розчавлена слива.

   Поглипує мати на сина здаля,
   Як на Бога, а вiн осмiхається черство.
   Вона iде бавити чуже немовля,
   А вiн на роботу - в мiнiстерство.

   I слава Господу, що воно - пiшачок,
   Що не має державного автомобiля,
   Бо мати по вулицi несла б свiй мiшок,
   А вiн проїжджав би десь поблизу, десь бiля...



   СЕРЦЕ

   Серце - як птаха на вiтрi.
   Вiтер хапає вiти
   Прямо з-пiд нiг... На чому
   Ти маєш сiсти й забути
   В крилах палаючу втому?
   Сядь на солом'яну стрiху, -
   Не бiйся, тебе не застрiлять
   Хлопчики iз катапульки...
   Сядь, моє серце, послухай,
   Хто там у хатi плаче.
   Не знаєш його? Погано.
   Ти права не маєш не знати
   Найменше на свiтi горе!
   Ти можеш того не знати,
   Що смiхом залiзо поре.
   З низького й високого лету,
   З пальми, з берези, з калини
   Ти можеш не чути реготу,
   Та мусиш почути ридання,
   Та мусиш збагнути ридання
   Кожнiсiнької людини!
   Сядь, моє серце, послухай,
   Хто там у хатi плаче -
   Ринешся ти в завiрюху,
   З болю заплачеш само ти,
   Потiм спiватимеш з лютi,
   Вихор захочеш збороти,
   Серце моє ледаче;
   Наставлять на тебе клiтi,
   Земля заросте багнетами,
   Як риба лускою.
   По свiтi
   Будеш лiтати, падати,
   Не розумiючи, де ти.
   Крила твої затерпнуть,
   Скотишся каменем з неба.
   А дурень шепне з гнiздечка:
   "Так йому й треба!"
   Та пiсня твоя полине
   З пальми, з берези, з калини!

   1966



   СМЕРIЧКА

   Внизу пiд скелями срiбляста рiчка,
   А над проваллям, на самiм краю,
   Стоїть висока, рiвна, нiби свiчка,
   У гостроверхiй шапочцi смерiчка
   I в плесi розгляда красу свою.

   Немов гуцулка горда i смiлива -
   Вона сп'ялася на скали карниз.
   I я боюсь, коли бушує злива,
   Що ось прийде хвилина нещаслива,-
   Смерiчка посковзнеться й рине вниз.

   Але корiнням грунту кам'яного
   Незримо й цупко держиться вона.
   У спеку воду дiстає iз нього,
   А в бурю пригинається розлого
   До каменя, напнута, як струна.

   За те, що дух її не всох, не вимок,
   За тi великi сили життьовi,
   Що виграють зi смертю поєдинок,
   Я б посадив її серед ялинок
   Побiля Мавзолею у Москвi.




   ТИ ЗРIКСЯ МОВИ РIДНОЇ

   Ти зрiкся мови рiдної. Тобi
   Твоя земля родити перестане,
   Зелена гiлка в лузi на вербi
   Вiд доторку твого зiв'яне!

   Ти зрiкся мови рiдної. Ганьба
   Тебе зустрiне на шляху вузькому...
   Впаде на тебе, наче снiг, журба -
   Її не понесеш нiкому!

   Ти зрiкся мови рiдної. Нема
   Тепер у тебе роду, нi народу.
   Чужинця шани ждатимеш дарма -
   В твiй слiд вiн кине смiх - погорду!

   Ти зрiкся мови рiдної...



   ШАХТАР

   Попiд землею ходить повзкома,
   Але в душi покiрностi нема.

   Вiн пробиває кам'янi пласти,
   Видобуває сонце з темноти.

   Таким я завжди бачу шахтаря.
   Лiхтарик над чолом - немов зоря.

   Низеньке небо, та високий лет,
   Бо вiн трудар, мислитель i поет.

   Горить не кожен твiй рядок, либонь;
   А в нього кожна грудочка - вогонь!

   До рiвня отакого ти зумiй
   Свiй поетичний пiднести забiй!

   1957



   ЯБЛУНЯ

   Юрiю Якутовичу

   Щаслива яблуня! Надовкруги
   Тi яблука, мов золотi собори,-
   Живло добра, яке нiхто не зборе,
   Шаленство материнської снаги.

   Але вiд непомiрної ваги
   Галуззя рветься, падають пiдпори;
   I вибуха вона, мов серце хворе,
   Скидаючи плоди, мов ланцюги.

   Як мати i робiтниця стражденна,
   Вона кладе поламанi рамена
   На землю i без слова помира...

   Якби дерева й нас також навчили
   Ламаться лиш вiд безуму добра,
   Вiд щедростi, що понад людськi сили!.

   1972



   * * *

   Акацiї. Бджолинi дзвони.
   Пшеницi колихливий лан.
   I макiв полотно червоне,
   Рвучке i нiжне, мов талан.

   Гнiздо в колоссi, мов колиска,
   Очей твоїх знадливий ляк;
   Як шпиль блiдого обелiска,
   В блакить застромлений лiтак.

   Цiлунки стишенi й неситi,
   Полови сонячна луска;
   Як пальми слiд на антрацитi,
   На спинi слiд вiд колоска.



   * * *

   Буває така розмова,
   Що ув'язнює, наче клiть.
   Темрява розумова,
   Як бескид, мiцна стоїть.

   Буває таке мовчання
   Несподiване i страшне,
   Що тiльки вибух ридання
   Вiд смертi рятує мене.

   Буває така година,
   Коли повертав глузд
   Моєму життю єдина
   Усмiшка милих уст.



   * * *

   Були ми в натовпi. Не знаю, як це сталось,
   Що люди роз'єднали нас. Тебе за руку
   Тримав я мiцно, та лиця твого не бачив.
   Почувши раптом крик, я випустив долоню:
   Можливо, ти вiд болю скрикнула? Даремно
   Я намагавсь тебе знайти в тiснявi. Люди
   На мене почали недобре поглядати,
   Бо я хапав за руки їх. А ти пропала.
   Нарештi хтось мене пiймав за лiкоть. "Злодiй,
   Дивiться, злодiй тут орудує!" - вiн рявкнув.
   Я перестав тебе шукать. Менi на очi,
   Такi смiшнi в день празника, набiгли сльози...




   * * *

   Бiжить пiд зливою лошиця,
   Крiзь темнi хащi - напролом;
   Дощ прогинається, ятриться
   Крильми над золотим хребтом.

   Вона, мов блискавка червона,
   Летить крiзь памороку вiт.
   Вода звисає, як попона,
   I б'ється об тугий живiт.

   Гуркочуть брили грому в скалах,
   Мов неба колеться горiх;
   Полум'янiє гриви спалах
   Над сполохом очей i нiг.

   Вона стрясає дотик тучi,
   Води, що в пахи затекла;
   А як же їй знести палючi,
   Нещаднi лоскоти сiдла?!

   Як винести залiзну ласку
   Вудил, що розпинають рот,
   Слухняностi й вуздечки маску
   I свiт у шорах, наче грот?!

   Як може покоритись потiм
   Душа бентежна i нага
   Колючим шпорам, i чоботям,
   I блискавицi батога?!

   Це я питаюсь - i за спину
   Ховаю мокрi ремiнцi.
   А цукру бiлу каменину
   Несу в простягнутiй руцi.

   Нi, вiдступитися незмога,
   А лиш благати: "На, вiзьми!"
   Вона ж моя, ця тонконога
   Кониця з бiлими крильми!



   * * *

   Бiла черешня в небi
   Над селом проплива,
   Нiби заснулий лебiдь,
   Пiд крилом - голова.

   Дiвчина жде на мене,
   Де бринять ячменi,
   Веселим брилем ромену
   Махає вона менi.

   Мрiєм про днi прийдешнi,
   Про те, як станем людьми.
   Втiм, чуємо, як черешня
   Залопотiла крильми.



   * * *

   Бiля вуликiв на землi
   Лежить собi дiд мiй i куня.
   I лазять бджоли по його чолi,
   Як по розтрiсканiм зрiзi пня.

   I лазять бджоли по запалiй щоцi,
   I вiн лежить собi, як неживий.
   Очi його, немов чорнi рубцi,
   Зашитi сивою ниткою вiй.

   Не ворухнеться його рука -
   Нехай беруть собi карий мед.
   Дiдусь мiй до смертi своєї звика,
   Як звикає до слави поет.

   1965



   * * *

   В гуцульськiй хатi на печi
   В куточку сушиться пшениця
   На калачi.
   На тiй пшеницi удовиця,
   Немов на подушчинi, спить.
   Їй сниться, що її обличчя
   Покрила вiспа
   (То зернятка вдавилися в лице).

   I хоче змить
   Вона рябеньку шкiру, та не може.
   Метнулася до дзеркала - бiда!
   О, скiльки на щоцi тих чорних ямок!
   Не варто жити! Вибiгла на ганок -
   I до колодязя... Вода
   Вiдбила знов огиднi решетини.
   Вдова стає на кам'янi цямрини...
   Кiнець... i прокидається,
   В люстерко загляда,
   Стирає iз чола, як пiт, зернини
   I посмiхається...
   Забула, що у неї скронi сивi...
   Якi не раз бувають сни щасливi!..

   1965



   * * *

   В моїх повiках напiвсонних
   Застигло сонце молоде.
   Як бджолами покритий сонях,
   Воно так мiниться й гуде.

   Мiж сновидiнням i явою
   В моїй сльозi стоїш i ти,
   I над твоєю головою
   Палають соняшнi свiти.



   * * *

   Все не те, коли нема любовi.
   Почуття й слова - трiски дубовi,
   Днi - болящi, немiчнi старцi,
   Магiстралi - темнi манiвцi,
   Яблуневий цвiт - зола летюча,
   Небеса - асфальтна сiра туча,
   Смiх - петля на горлi, булка - глей,
   Пiсня -хоч бери i сам заблей!

   Ось - любов! Дими - дихання липи,
   Почування й слово - смолоскипи,
   Днi - невтомнi, яснi юнаки,
   Манiвцi - мiж зорями стежки,
   Попiл - крила золотої птицi,
   Хмара - поле стиглої пшеницi,
   Плач - знiмає з голосу петлю,
   Пiсня й хлiб волають: "Я люблю!"



   * * *

   Дзвенить у зорях небо чисте,
   Палає синiм льодом шлях.
   Неначе дерево безлисте,
   Стоїть моя душа в полях.
   Як надiйшла щаслива доля,
   Збудила весняну снагу,
   Моя душа, немов тополя,
   Зазеленiла на снiгу.
   Як надiйшла любов справдешня,
   Хлюпнула пригорщу тепла,
   Моя душа, немов черешня,
   Понад снiгами зацвiла.
   Як надiйшла i засiяла
   Та дружба, що живе в лiтах,
   Моя душа над снiгом стала,
   Неначе яблуня в плодах.





   * * *

   Дiвчино, дiвчино, де твої крильця?
   Небо весняне в сяйвi iскриться,
   Чи не пора нам летiти, маленька,
   В ярiй пшеницi шукати гнiзденька!

   Буде в колоссi воно, як у сонцi,
   Буде гойдаться в моїй колисоньцi,
   Я ж над тобою спинюся в блакитi,
   Спiви свої розпочну дзвонковитi.

   Всi лiтаки, всi лiтаючi блюдця,
   Всi вертольоти круг мене зберуться.
   - Слухайте,- скажуть залiзнi i ницi, -
   Жайвiр спiває для жайвороницi!



   * * *

   Живу, як той гiрський потiк,
   На спокiй - нi хвилини.
   Iскрюсь вiд кременя в бiгу,
   Туманюся вiд глини...

   Спадаю дзвiнко з темних скель
   У плесо, повне гулу.
   Вiд кровi пурпурним стаю,
   А чорним - вiд намулу.

   Та вiдновляється в менi
   Невигасна й воскресна
   Мого кохання чистота,
   Як та блакить небесна.

   Прояснює в менi любов,
   Як сонце неминуще,
   Все, що в моїй душi моє
   Джерельне i цiлюще.



   * * *

   За вивiркою золотою
   Я бiг вершинами смерiк,
   Провалювавсь у темну хвою,
   Як у вогонь, що серце пiк.

   Я обдирався об ялицi,
   Та знову бiг через грунi,
   Мов краплi чорної живицi,
   Кров запiкалась на менi.

   Я бiг, i падав з високостi,
   I пiднiмався нашвидку,
   Не вiдав, чи ламались костi,
   Чи хмиз трiщав у темнику.

   Чого вона тiкала в пущу
   Вiд мене, нiби вiд хортiв,
   Таж я ту бiлку проклятущу
   Лишень погладити хотiв!



   * * *

   Заснути так бодай на волосок,
   Щоб зорi сивини менi не ткали,
   Щоб сни мої неквапно протiкали
   Мiж пальцями твоїми, як пiсок.

   Заснути так пiд золотим крилом
   Коси твоєї, щоб у сновидiннi
   Хрестатих танкiв не з'явились тiнi,
   Що йшли крiзь нашi села напролом.

   Заснути так, щоб не почути в снi
   Таємних землетрусiв i розпуки,
   Яку несуть пiснi та мужнi руки,
   Обрубанi катами на струнi.

   Заснути так пiд подихом руки
   Твоєї полохливої й легкої,
   Щоб у моєму снi, немов левкої,
   Свiтили думи i материки.

   Заснути так, щоб колисання мрiй
   Повiльно оберталося в камiння, -
   Та втiм, немов на поклики сумлiння,
   Збудитися на тихий голос твiй!



   * * *

   Зеленим вогнем береза,
   Як свiчка, в полi горить.
   Нi вiтер, нi блискавок леза
   Не можуть її погасить.

   Коли сумовитим дзвоном
   Осiння блакить загуде,
   Те полум'я стане червоним
   I тихо на землю впаде.

   Любове моя вогнекрила,
   Ти линеш в осiнню даль.
   Та краще б тебе згасила
   Ненависть, а не печаль.



   * * *

   Коли менi не допоможуть вiршi,
   То вже не допоможуть лiкарi.
   У сни свої благословеннi й вiщi
   Я вiдiйду самотньо на зорi.

   Тодi прийди, кохана, кроком тiнi,
   Та серця ти за тим собi не рви,
   Що все життя вiддав я Батькiвщинi,
   Тобi ж - пучок могильної трави.

   Я знаю, мила, це несправедливо,
   Та подiлить iнакше я не мiг,
   Бо й ця трава так само - вiчне диво,
   Як дивина найкращих днiв моїх.



   * * *

   Коли ми йшли удвох з тобою
   Вузькою стежкою по полю,
   Я гладив золоте колосся,
   Як гладить милому волосся
   Щаслива, нiжна наречена...

   А ти iшла поперед мене,
   Моя струнка, солодка згубо,-
   I я помiтив, як ти грубо
   Топтала колоски пшеницi,
   Що нахилились до землицi.
   Немов траву безплiдну, дику
   Топтала i не чула крику
   Тих колосочкiв. Без оглядки
   Ти йшла собi, а в мене - згадки
   Про те, як на чужому полi
   Збирав я нишком колосочки
   В подiл дитячої сорочки.
   О, я хотiв тобi сказати,
   Що те колоссячко вусате -
   То невсипущий труд мозiльний,
   То молодим калач весiльний,
   То для дiтей пахуча булка,
   То хлiб, що матiнка-гуцулка
   З долiвки вчила пiднiмати,
   Як батька в руку, цiлувати;
   Та я змовчав. Я йшов покiрно,
   Бо я любив тебе надмiрно,
   Але менi тодi здалося,
   Що то не золоте колосся,
   Що то любов мою безмежну
   Стоптали так необережно.



   * * *

   Крiзь чорний дим зневаги i брехнi
   Вона прийшла до мене в самотину.
   Вона так нiжно принесла менi
   Своє кохання, як малу дитину.

   А я боявся руки простягти
   I пестощами немовля накрити,
   Питався дозволу у правоти,
   Що вмiє лиш соромити й корити.

   Я вiдучився з радостi ридать,
   Я жити звик у темнiм домi "мушу".
   Коротке слово "нi" по рукоять
   Я застромив у безпровинну душу.

   Я знав; нiколи серце не проща
   Того, що розумом безжально вбито.
   Вона пiшла i мертве дитинча
   Взяла ще бiльш ласкаво й сумовито.

   Я не кричав: "Кохана, повернись".
   Я не чекав нi чуда, анi дива.
   До горла правда скочила, як рись,
   Розлючена i за неправду мстива.

   1966



   * * *

   Ми вийдем з тобою на листя опале,
   Де сяє повiтря, як сивi опали,
   Ми станем з тобою, як олень i ланя,
   Вслухатися в лiсу бентежне волання,
   Очиститься подих i голос вiд диму,
   Я пiсню з тобою високо вестиму,
   Трава нам заграє, i вiтер затрубить,
   I пострiл мисливця нас раптом розбудить...



   * * *

   Море з моря ткалось гладко,
   Шовком слалося до стiп,
   А по ньому йшло дiвчатко,
   Голе й чисте, наче хлiб.

   Море крила пiднiмало,
   Вiдлiтало в нiч, як птах.
   Я вiдчув журби немало
   На зцiлованих устах.

   Море падало на скелi
   I кричало, мов Iкар.
   Як двi зiрки невеселi,
   Ми тулились помiж хмар.

   Море вранцi шелестiло,
   Тлiло, як осiннiй лiс.
   Наче хлiб, дiвоче тiло
   Мало присмак сонця й слiз.



   * * *

   Моя грiховнице пречиста,
   Моя лiлеє на багнi,
   Чужi обiйми, як намиста,
   Ти познiмала при менi.

   I знов, як у дитини, очi,
   Нiчим не вiдвернути їх.
   I на твоєму непороччi
   Лечу я в безконечний грiх.

   Невже ти хочеш одпокути
   На душу стомлену свою?
   Невже ти хочеш одягнути
   Моєї вiрностi шлею?

   Скрипучi хомути i ярма
   За ласку ночi й сором дня?
   Чом яблука не рвем задарма
   Iз дерева життя й знання?

   Чи ти готова до вигнання
   На нашу землю кам'яну,
   Де праця старша вiд кохання,
   А хлiб - вiд нитки бурштину?

   Пiдеш? Вiзьми свої агати.
   Такою будеш, як була.
   В мою уздечку запрягати
   Мене ти будеш, як осла.

   Ти будеш їхати свiтами,
   Усiвшись на моїм хребтi,
   I кидати за джигунами
   Свої очища золотi.

   А я тебе кохати буду
   За те, що не упала ти
   Нi у потворну безвiсть бруду,
   Нi у нудоту чистоти.

   За те, що ти взяла у змiя
   I принесла менi той плiд,
   В котрiм була нужда, i мрiя,
   I молодiсть на сотнi лiт.

   1967



   * * *

   На цiй землi жили ми споконвiк,
   Лише обличчя змiнювали трохи.
   (Так змiнює своє русло потiк,

   Але вода клекоче крiзь епохи
   Одна i та ж!) Одна i та ж душа
   Вела мене то пiд варязькi шатра
   (Там танець твiй у люстрi палаша
   Виблискував i пригасав, як ватра),
   То пiд мечетей вилинялий крик
   (Там ти - в петлi, а може - i в намистi:
   Хан ластився до тебе, мов арик,
   Свої дари приносячи нечистi),
   То пiд готичних знакiв нагаї
   (Там ти ридала, нездоланна й горда,
   Там вигорiли кiсники твої
   В сивинах, як в огнi знамен когорта).
   Я пiзнаю тебе. Ти наче птах.
   Нiчого не лишилося з полону...
   Лише в сльозi, що згасла на вустах,
   Я вчув далiнь палаючу й солону.



   * * *

   Над нашим свiтом i пiд нашим свiтом
   Є ще свiти великi i малi.
   Туди ми долiтаєм тiльки свiтлом
   I музикою темної землi.

   Туди мене хтось ненастанно кличе,
   Вистелює блакитом щемну путь;
   Так нiби прагне в сяйво таємниче
   Душi, моєї подих обернуть.

   Десь там у зорях мерехтить вiола,
   Льняна коса, як нива осяйна.
   I кров моя бринить, палюча й гола, -
   Немов небес вiддалена струна,

   Можливо, все, що пам'ятати треба
   Моїй душi серед страждань i втiх,
   Це - тiльки карта зоряного неба
   I поклик безмiру - з очей твоїх!



   * * *

   Найдовша з усiх дорiг -
   Дорога твого приходу.
   Найбiльша з усiх таємниць
   Таємниця твого обличчя.

   Ми прощаємося на день,
   Нiби розходимось на вiки.
   I твiй слiд на моєму серцi
   Поглиблюють кожнi очi.



   * * *

   Напав я на тебе раптом
   На стежцi посеред степу,
   Нахлинув, як дощ краплистий,
   Як проливень буревiйний,
   Липневий джигун-музика,
   Просяяний блискавками,
   Спiваючий дощ любовi.

   Ти кинулася тiкати,
   А я танцював навколо,
   Шалiючи вiд натхнення,
   Вiд певностi, що нiкуди
   Сховатися ти не годна;
   На ста сопiлках одразу
   Я грав, щоб тебе зманити,
   Принадити звуком бурi;
   А потiм я взяв цимбали,
   Поклав їх сторчма на землю,
   До неба ходив по струнах -
   Тебе чарував я звiльна
   Своїм сатанинським танцем.
   Ти бiгла i розглядалась
   Налякано в тому полi,
   Де схову нема вiд грому,
   Вiд зливи i вiд кохання.
   Ти краплi, немов долонi
   Мої безсоромнi i спраглi,
   Долонями вiдбивала,
   Та в мене було без лiку
   Тих рук, що тебе ловили,
   В обiймах стискали нiжно,
   Наповнювали поволi
   Твоє невтоленне тiло,
   Неначе водою землю,
   Пiснями з безоднi свiту.

   Як змокла ти вся до нитки,
   Повiльнiше стала бiгти,
   Спинилася й засмiялась,
   До неба вознесла руки,-
   Так, нiби просила бiльше
   Потокiв рвучкого свiтла
   I музики з-пiд блакитi.

   Ми рiзко зiйшлися в танцi -
   Аж гудзики вiдiрвались
   Од плаття твого тонкого,
   Вiдскочили й засвiтили
   Над полем, немов ракети,
   Якi провiщають наступ.
   Ти скинула одежину,
   Важку вiд води i грому
   I, зрештою, непотрiбну
   В танку iз дощем липневим.
   Я ж був тобi за одежу
   Єдвабну i за намиста,
   Я краплями дiамантiв
   Освiтлював темнi звиви
   I перснi твого волосся,
   Я плив мiж. грудьми твоїми
   Струмком, як ланцюг зi срiбла.

   Втiм - райдуга стала в полi,
   I ти увiйшла пiд синє
   Склепiння небес, як сонце,
   Заслiплена власним сяйвом;
   А я, оп'янiлий, в далеч,
   Затемнену хмаровинням,
   Вiдходив - не дощ, а хлопець,
   I запах твоєї плотi
   Я нiс, наче воду, в жменi.



   * * *

   Наша любов
   як лiтак
   здатна нести
   тягарi величезнi
   нiжно переданi їй
   на землi
   тiльки не здатна
   дотик чужого крила
   витерпiти в польотi
   незаймана
   незалежна
   висока
   впасти
   згорiти
   загинути
   ладна в ту ж мить
   любить вона небеса
   та все ж повертається
   на землю
   i кожен раз
   крила здригаються з болю
   iскра влiтає в бетон
   нiби земля приймає
   на спочин короткий ту силу
   що в кровi нашiй гримить.



   * * *

   Не знаю, хто мене зробив орлом,
   Хто кiгтi дав i дзьоб тяжкий, мов лом,
   Хто наказав летiти в темну хлань,
   В безодню, повну стогону й волань...
   Як Прометей, прикута до скали,
   Бiлiла жiнка в кублищах iмли.
   I загудiло в дебрi кам'янiй:
   "Лети до неї й вирви серце їй!"
   Я зрозумiв, що обрано мене
   На дiло помсти, люте i страшне;
   Затих у пропастях наказу гул,
   Я пiдлетiв до жiнки навпритул -
   Вона була обдерта до наги,
   На нiй висiли тiльки ланцюги.
   На мить менi здалося, що вона
   Була неначе лялька льодяна.
   Дивилася, немовби синiй страх
   Замерз в її зiницях на вiтрах.
   Та в стогонах я розпiзнав слова
   I зрозумiв - вона жива, жива!
   О, той, хто десь гукав собi вгорi,
   Хто дав менi клювак i пазурi,
   Хоч скiльки прикладав жаги й завзять,
   Не змiг у мене серце людське взять!
   Її крильми широкими я вкрив -
   I впали з неї ланцюги в обрив,
   I на її обличчi снiг розтав -
   Я в нiй свою кохану розпiзнав...
   Мене збудив мiй одчайдушний крик,
   Химерний сон з душi злетiв i зник,
   А та, що важко снилася менi,
   Лежала бiля мене в тихiм снi.
   "Пробач,до неї мовив я крiзь плач,-
   За все, що ти пережила, пробач!"

   Їй дивною моя печаль була,
   I, хоч нiкому не вчинив я зла,
   Цей сон, що засвiтився крiзь вiки,
   Палив моє сумлiння i думки;
   Благословив я днину мовчкома,
   Що кликала мене, як та сурма,
   В новi турботи i знiмала з плiч
   Тягар провин, навiяних за нiч.



   * * *

   Не раз менi здається,
   що я прожив тисячу рокiв.
   Заглядаючи в криницю свого життя,
   я не бачу маленького дзеркальця води,
   так далеко воно вiд моїх очей.
   Та коли я, закривши очi, хочу згадати,
   що найглибше запало в душу мою,-
   бачу твiй образ, моя дiвчинко,
   моя любове тиха.
   Навiть моє дитинство погасне в пам'ятi,
   навiть стежка, якою я бiгав до школи, заросте,
   навiть сам я зникну за перелазом життя,
   але ти, моя дiвчинко,
   моя тиха любове, житимеш у моїх словах
   вiчно.



   * * *

   Нiч була ясна, я стежками бiг.
   Стопи опiкав кам'яний морiг.

   Линула зоря на крутi плаї,
   Як метелика, я впiймав її.

   Пiд вiкном твоїм я вiдкрив кулак,
   Показав зорю, мов червоний мак.

   Та не вийшла ти, тiльки у вiкнi
   Стала й знак дала - геть iти менi.

   Я назад помчав темним путiвцем,
   Бiжучи крiзь нiч, плакав я тихцем.

   Я в руцi стислав, наче бите скло,
   Мертвої зорi неживе крило

   Нiч була ясна, я вiдкрив кулак,
   Ах, моя рука - мов червоний мак.



   * * *

   Нiч, осяяна цвiтом яблунi,
   Затуманена, мов роса.
   Ми, розкриленi i роз'ятренi,
   Пiднiмалися в небеса.

   Понад зорями, понад водами
   Пролетiли ми три свiти.
   А та яблуня за городами
   Все свiтилася з темноти.

   А на досвiтку ми долинули
   До свойого ж таки села.
   А та яблуня в даль долинами,
   Як метелиця, вiдiйшла.

   Де ж те сяєво, що смiялося,
   Де цiлованi в снах слова?
   Все минулося, все розпалося,
   Наче гiлочка снiгова.



   * * *

   О рiдне слово, хто без тебе я?
   Нiмий жебрак, старцюючий бродяга,
   Мертвяк, оброслий плиттям саркофага,
   Прах, купа жалюгiдного рам'я.

   Моя ти - пiсня, сила i вiдвага,
   Моє вселюдське й мамине iм'я.
   Тобою палахтить душа моя,
   Втишається тобою серця спрага.

   Тебе у спадок вiддали менi
   Мої батьки i предки невiдомi,
   Що гинули за тебе на вогнi.

   Так не засни в запиленому томi,
   В неткнутiй коленкоровiй трунi -
   Дзвени в моїм i правнуковiм домi!



   * * *

   Очi твої, злочинно-гречнi,
   Слiплять, як сонце на екваторi.
   А слова твої небезпечнi -
   Як набої в палаючiй ватрi.

   Незбагненнi, немов азiати,
   Грiхи твої усмiхненолицi.
   I страшно коло тебе стояти,
   Як зимою коло криницi.

   Твоїх пальцiв холодний подув
   Зiрвав мого серця листик.
   Страх мiй перетворився на подив
   Рук твоїх - авантюристок.

   Ти рiшуча була, як повстання,
   Рахувала секунди бою.
   Кожен раз я казав: це остання,
   Це остання розмова з тобою.

   Взяв я з твого солодковластя
   Поцiлунками тiло потяте.
   Подив мiй перетворився на щастя
   Заколисаного дитяти.

   Кожен раз я прощався навiки
   З тобою, улюблена зморо,
   А ти навiть не розтуляла повiки,
   Знаючи, що повернуся скоро.

   1966



   * * *

   Пахне хлiбом трава,
   Що купала мене з дитяти,
   Пахнуть хлiбом слова,
   Що мене їх навчила мати.

   Пахне хлiбом терпка
   Пiсня батькової стодоли,
   Пахне хлiбом рука,
   Що водила мене до школи.

   Пахнуть хлiбом гаї,
   Де кохалися ми до згуби,
   Пахнуть хлiбом твої
   Груди, очi, долонi, губи.

   Пахне хлiбом маля,
   Що любов його народила.
   Пахне хлiбом земля,
   Що дала менi сонце й крила.



   * * *

   Посеред ночi дощ пiшов,
   Зашелестiв, як збiжжя, в полi.
   Ми вийшли пiд його покров
   З-пiд явора чи з-пiд тополi.

   Вiн увiльнив нас вiд одеж -
   Зняв, як рiзьбяр, iз плотi глину.
   Те, що при сонцi не знайдеш,
   Знайшов наослiп за хвилину.

   Вiн лоскотав, мов колоски,
   Стелився, обвивав рамена.
   Вмивала душ сяйнi листки
   Його теплiнь благословенна.

   Тулились груди до грудi,
   Вода збиралася мiж ними.
   Шугали риби в тiй водi
   Iз плавниками вогняними.

   Носився блискавки лилик
   Над нами, наче iскор жменя.
   I вперше твiй дiвочий лик
   Свiтив од щастя i натхнення.



   * * *

   Розплелись, розсипались, розпались,
   Наче коси, вересневi днi.
   Ми з тобою ще не накупались,
   А вже грає осiнь у вiкнi.

   Вiднесла вода ласкавi зорi,
   Що все лiто кликали в рiку,
   З птицями на бiлiй крутогорi
   Горобину пробуєм гiрку.

   Може б, нам полинути у вирiй -
   За лiтами молодостi вслiд.
   Чом же крила в позолотi щирiй
   Важко пiднiмати на полiт?

   Я тобi зимовi днi срiблястi
   Заплету в сивiючу косу;
   Тiльки зорi, викупанi в щастi,
   З моря я назад не принесу.



   * * *

   Сонце, намальоване циноброю [1],
   На вiтрилах вечора пливло.
   В золотiй спечаленостi обрiю
   Ти свiтилась, як небесне тло.

   За зорею рiдною й далекою
   Ти тужила на моїм крилi,
   Нiби не принесена лелекою,
   А прибула в свiт на кораблi.

   Ми стояли в приднiпровськiй обочi,
   Ми вдивлялись, наче дiти, в путь,
   По якiй твої космiчнi родичi
   Надпливуть чи просто надiйдуть...

   [1] Цинобра - кiновар, червона фарба.



   * * *

   Срiблиться дощ в тоненькому туманi,
   Як ниточка в прозорiм полотнi.
   А сонце по його блискучiй гранi
   Тече i душу сповнює менi.

   Зустрiнь мене. Я повен пожадання
   Блакитної, мов сон, далечини.
   Моїх очей неголосне страждання
   Ти поглядом ласкавим зупини.

   Моя печаль тебе не поневолить,
   А тiльки радiсний розбудить щем,
   Немов цього туману срiбна волоть,
   Замаєна i сонцем, i дощем.



   * * *

   Та мить, яка надходить пiсля болю,
   Тобою завданого,- нiжна мить...
   Я все стерплю, я все тобi дозволю -
   Не бiйсь боляще серце надломить.

   Надламане, воно смачнiше буде,
   Як хлiб, що їсться з голоду й злоби;
   Заходь, як у свiтлицю, в мої груди
   I все, що заманеться, там роби.

   В тiй хатi на пiдлозi, як у пущi,
   Клади вогонь, пали нужденний рай,
   Чи, мов зерня з твердої шкаралущi,
   Розбиту душу з мене видирай.

   Я вiдновлюсь, я оживу, кохана,
   Хоч сто разiв од рук твоїх згорю.
   Благословенна та найглибша рана,
   Що звiльна обертається в зорю!



   * * *

   Так гарно ти снилась менi:
   Не руки, не очi, лиш голос,
   Лиш голос, як день у вiкнi,
   Як вiтру знадлива голiсть.

   Наче в блакитi зоря,
   Ти в словi замерехтiла.
   Зринали, як блиск янтаря,
   Згини твойого тiла.

   Зринали й зникали вмить
   Хвилею золотею.
   I серце хотiв я вмить
   Тим свiтлом i чистотою.

   Раптом - пробудження грiм,
   Де ж ти пропала, ноче?
   Метелик у серцi моїм
   Вогкими крильми трiпоче.



   * * *

   Так, ти одна, моя любове,
   Даєш менi снагу обнови,
   Народжуєш мене щодня
   Iнакшим, iншим, нiби з дна
   Душi кремнистої моєї
   Виборсуєш новi камеї
   З моїм обличчям... Боже мiй,
   Мене ти змiнюй, та не смiй
   Своє натхнення на забаву
   Перевести, смiшну й лукаву,
   I, творячи немовби в снi,
   Чужi прикмети дать менi!
   Живу я правдою тiєю,
   Що птах не може стать змiєю,
   Що маску будь-яку лакей
   Бере, бо все йому о'кей!
   А я не раб, не хитрий служка,
   Чия натура, як подушка,
   Податлива й м'яка! Менi
   Пасують риси кам'янi.
   То звершуй перемiни диво,
   Але поважно i правдиво,
   Щоб не ослiп i не оглух
   В чужому образi мiй дух.



   * * *

   Там, де Лючка круто в'ється,
   Де хати в садках,
   Де мене носила мати
   В поле на руках,-

   Там я знаю кожну стежку,
   Кожен камiнець,
   Там узяв я пiсню в серце
   Iз людських сердець.

   Там земля скупа на жито -
   Родить пирiї.
   Люди потом, чорним потом
   Полили її.

   Мусить хлiб для них родити
   Неродючий глей.
   Добре мати в серцi пiсню
   Вiд таких людей!

   1956



   * * *

   Твого погляду вiтер
   пiднiмає з землi моє серце
   наче кленовий листок
   i я вже лечу над свiтом
   i лоскiтно менi вiд польоту
   та в мереживi ранку
   хмари як пiр'я крилатого моря
   проламуються пiдi мною
   i я падаю
   падаю

   на мене летять полотна
   колючих стерень
   дзеркала ставiв
   плетеницi стежок
   отари осiннього лiсу
   леза колiй
   тарелi стадiонiв
   брили будинкiв
   i кранiв краби
   де ж бiлi дзвiницi грудей твоїх
   щоб я розбитися лагiдно мiг?



   * * *

   Твоя душа звiздаста i смаглява,
   Як нiч, що светри вiхоли зняла.
   Твоє волосся пахне, як отава
   З-пiд скатертi рiздвяного стола.

   В моє житло ти з неба прилетiла,
   Закрив я очi в радостi нiмiй,
   Щоб у вогнi твого сяйного тiла
   Не спопелiв грiховний погляд мiй.



   * * *

   Твоя протилежнiсть - пiсок,
   Пустиня безплiдна й сумна.
   Ти народжуєш колосок,
   Наче нива, з мого зерна.

   Ти плекаєш його сама,
   Ти даєш йому мови дар,
   Безконечну могуть ума,
   Плотi й долi земної тягар.

   Як вода, ти блищиш i течеш
   В руслах рiк i слiдах пiдкiв.
   Я тебе малював би все ж,
   Наче марево серед пiскiв.



   * * *

   Ти навчаєш ходить легкома
   Попiд хмари навислi
   I гасити бентежнiсть ума
   Клоунадою мислi.

   Не приймаю веселих наук,
   Що гiркi, мов оливи...
   Он життя виривається з рук,
   Як лоша полохливе.

   Он обламаний кущик бузку
   Виростає, i квiтне,
   I ховав в сльозу боязку
   Безконеччя блакитне.

   Он пiдноситься небо, як жаль,
   Понад сонця бриндушу,
   I любовi щаслива печаль
   Переповнює душу.



   * * *

   Ти пахнеш, як листя весняне,
   Як дитинство моє полотняне,
   Як тепла малинова стежка,
   Як мамина срiбна сережка.

   Ти пахнеш, як пломiнь живицi,
   Як бiленький дзвiнок медуницi,
   Як вулик, де сховане сонце,
   Як маминих мрiй волоконце.

   Ти пахнеш, як виспане море,
   Як жiноче невидиме горе,
   Як пилок на пшеничнiй нивi,
   Як маминi руки сяйливi.

   Ти пахнеш, як роси на житi,
   Як столи, рушниками накритi,
   Як спiваюча стружка ялова,
   Як мамина лагiдна мова.



   * * *

   Ти спиш, i на твоїм обличчi
   Малюється печальний вираз...
   Яку ж бiду, яке нещастя
   Ти бачиш поглядом заснулим?
   Можливо, знов перед тобою
   Палають українськi ниви,
   А танки з чорними хрестами
   Тебе в полях наздоганяють,
   Малесеньку, як той метелик,
   Що спалахне ось-ось в племiннi
   Пiдпалених пшениць? А може,
   Ти бачиш, як на воловодi
   Чумнi бандерiвськi бандити
   Сусiду вашого старого
   Волочать, вiшають на грушу
   За те, що першим до колгоспу
   Вiн записався? Може, хлiба
   В людей ти вимiняти хочеш
   За хустку бабину - єдиний
   Маєток твiй? Цього не знаю.
   Перевести я не спроможний
   З глибин свiдомостi твоєї
   Оте скорботне сновидiння
   В думки свої, як з моря в море
   Пiдводний човен! Як я досi
   Не став одним єством з тобою?!
   Ти спиш у незбагненнiм смутку,
   Моя i не моя водночас.
   I тiльки усмiшка спросоння
   Зв'язок вiдновлює мiж нами,
   Лиш усмiх вiдкриває душу,
   Зачинену плитою горя,
   Замками туги i скорботи.
   Та холодно менi, i в грудях
   Щось ненастанно вибухає,
   Та нiби в тiнi сну страшного,
   I на сирiй землi дитинства
   Я довго спав i простудився.



   * * *

   У дитячому серцi жила Україна -
   Материнськi веселi i журнi пiснi,
   Та за мову мужицьку не раз на колiна
   Довелося у школi ставати менi.

   Непокривлену душу хотiли зламати,
   Та ламалися тiльки болючi киї,
   Надi мною ночами вiдплакала мати,
   Я ж не зрiкся нi мови, нi пiснi її.

   I померла з гризоти вона молодою,
   Залишився назавжди без матерi я,
   Та не був нi хвилини в життi сиротою,
   Бо вела мене далi Вкраїна моя!

   1955



   * * *

   У хмарах безу, що висять, як грона,
   Над позолотою старих церков
   Є затишок один - зелений схов
   Для кровi, що палає, мов корона.

   Ти там була, знадлива й безборонна,
   I голову свою з важких заков
   Я увiльнив i в серцi поборов
   Безумство беркута й злобу дракона.

   До тебе пiдiйшов я без крила;
   Що ж ти, знiмiвши в показнiй покорi,
   В менi шукала - змiя чи орла?

   Чому, пiзнавши в збайдужiлiм зорi
   Душi моєї пристрастi суворi,
   Мене безумно й люто обняла?!



   * * *

   Це неправда, що ми помрем!
   Ти - земля, а я - твiй сiяч.
   Плуг iде - пiд його тягарем
   Ти возрадуйся i не плач.

   Сокруши свою душу тверду
   Пестотливою зливою втiх.
   Я ж i сам, як зернина, впаду
   Помiж скибами гонiв твоїх.

   Ми небес глибину збагнем,
   Вище зiр пiднесем колоски.
   Ми пшеницi незгасним вогнем
   Пролiтатимем крiзь вiки.



   * * *

   Ще днiв моїх багато за горою,
   За зорями в небеснiй глибинi.
   Все, що було, згубилось увi снi,
   Лиш те, що буде, володiє мною.

   Опалене жагою вогняною,
   Чуття будущини живе в менi.
   В моєму серцi, наче в стременi,
   Нога часу з острогою тугою.

   Та є на свiтi лагiдна рука,
   Яка в мої думки i сподiвання
   Вливається, як в озеро рiка.

   Вона дає моїй душi сiяння
   I дбає, щоб не згаснула зарання
   Вiдлита в словi кров моя дзвiнка.



   * * *

   Я бачив тебе сьогоднi
   Мiж дiвчатками з п'ятого класу.
   Ти така ж, як вони:
   Тонесенька стебелина,
   Навколо якої скакалка
   Гуде, як пропелер.

   Я бачив тебе сьогоднi
   Мiж невiстами молодими.
   Ти така ж, як вони:
   Бiле чоло у веснянках,
   Навколо якого свiтить
   Ореол материнства.

   Я бачив тебе сьогоднi
   Мiж бабусями сивоокими.
   Ти така ж, як вони:
   Прозорий щiльник iз медом,
   Навколо якого лiтають
   Спогади, наче бджоли.



   * * *

   Я буду на свiтi,
   Допоки незнане свiтло
   В обличчi твоєму свiтить.
   Я житиму доти,
   Допоки горiти буде
   Долонi твоєї дотик.



   * * *

   Я пригадав собi один стiжок у горах.
   З молодика сiдав на нього срiбний порох,
   А я лежав на нiм тихенько, наче звiр,
   I поглядом ловив слiди падущих зiр.
   Я ждав, коли прийде косуля їсти сiно,
   Вона приходила щоночi неодмiнно,
   Тремтяча, як зоря, що впала в темнику!
   Я ж оглядав її, рожеву й боязку...
   Хотiв би я побуть ще раз на тому стозi,
   Дiждатися й тебе в закоханiй тривозi,
   Почути, як прийдеш, як скинеш кептаря,
   Як затремтиш, немов та сарна чи зоря...



   * * *

   Я пригорнусь до тебе
   Серцем i небесами,
   Плечима пагорбiв рiдних
   I дорiг поясами.

   Я пригорнусь до тебе
   Мислею i землею,
   Темнотами чорнозему
   I туманами глею.

   Я пригорнусь до тебе
   Пiснею i яворами,
   Золотими крильми пшеницi,
   Тiнявими ярами.

   Я пригорнусь до тебе
   Подихом лiсу i полем,
   Клекотом Днiпрельстану,
   Тарасовим ореолом.

   Я пригорнусь до тебе
   Срiбними вiями хвої,
   Невмирущими голосами
   України нової.

   Я пригорнусь до тебе
   Свiтлом i далечиною
   Багряних зiрниць, що вiчно
   Свiтитимуть надi мною.

   В моєму тiлi почуєш
   Гомiн смереки, i рути,
   I того, що нiколи тлiном
   Не було i не може бути.



   * * *

   Я прилiтав до тебе
   як бджола
   до черешнi розквiтлої
   я вiд сяйва й запаху
   крони твоєї
   знесилено падав
   я слiпнув од радостi
   квiтучого простору
   i важко було менi
   перелiтати з квiтки на квiтку
   та ще важче було менi
   знати

   що ти неосяжна
   вiдкрита для мене
   для iнших бджiл
   а також для ос
   для джмелiв
   для шершнiв
   що ти не почуєш нiколи
   крил моїх
   кожною своєю пелюсткою
   що я не зможу нiколи
   в кожну квiтку твою заглянути
   бо коротка весна
   а ти безконечна як всесвiт.



   * * *

   Я стужився, мила, за тобою,
   З туги обернувся мимохiть
   В явора, що, палений журбою,
   Сам-один мiж буками стоїть.

   Грає листя на веснянiм сонцi,
   А в душi - печаль, як небеса.
   Вiн росте й спiває явороньцi,
   I згорає вiд сльози роса.

   Снiг летить колючий, нiби трина,
   Йде зима й бескидами гуде.
   Яворовi сниться яворина
   Та її кохання молоде.

   Вiн не знає, що надiйдуть люди,
   Змiряють його на поруби,
   Розiтнуть йому печальнi груди,
   Скрипку зроблять iз його журби.



   * * *

   Я - зернятко, а ти - зоря осiння,
   Навiки в полi поєднались ми.
   Виношу з глибини, з важкої тьми
   Твоє сiяння в променi насiння.

   Велиш ти кiльчику в передвесiння
   Пробити шкаралупу й страх зими...
   Втiм, колосок з колючими крильми
   Злiтає, наче свiтла вознесiння.

   Ти прагнеш повернуться в небеса,
   Мене ж не вiдпускає рiдна нива,
   В ногах кайданами дзвенить роса.

   Так ми застигли в злетi, повнi дива,
   Не зiрка й не зерно - душа сяйлива,
   Що нi в землi, нi в небi не згаса.



   * * *

   Якби могла прийти до мене цеї митi
   Та дiвчинка моя, що в сяєвi блакитi
   Приходила колись, весела, як струмок,
   I вся вливалася в рiку моїх думок,
   Просвiтлюючи їх своєю чистотою
   Аж до самого дна, якби вона святою
   Дитиннiстю мене пойняла нинi знов,
   Я б у собi згасив грiмниць буремну кров.
   Пал невдоволення, за iдеалом тугу,
   Посвяти печiю, ненавистi напругу,
   Печаль обов'язку, зневагу до раба -
   Стлумив би я в собi! I знову голуба
   Моя душа була б, як та вода зi звора,-
   Та вже не прилетить моя любов прозора.
   I добре, що нема нiкому вороття,
   Що на одну любов дано одне життя.
   А в той далекий час - я добре пам'ятаю! -
   Рай принесла вона - зробив я пекло з раю,
   З її невинностi я честь кував свою,
   А з кротостi - той меч, що гостриться в бою,
   З незайманих зiтхань суворi блискавицi
   Творив я i вганяв, як цвяхи, в чола ницi,
   З блаженних намiрiв робив я дзвiн добра,
   Щоб вiн горлав-"ганьба" або кричав-"ура!"
   Прозорiсть радiсну я взяв на силу гнiву,
   Я тiнню свiтла став, дав правiй - руку лiву,
   Я цiлий свiт любив у дiвчинцi моїй,
   Я сотворив себе з її дитячих мрiй,-
   I добре, що вона не прийде вже до мене,
   Не прояснить моє вiд почувань теменне,
   Вiд боротьби трудне й палаюче єство,
   В якому дух життя справляє торжество.

   1977



   * * *

   Iду по рiдному селу...
   Яке то щастя - хто збагне...
   Дивитись, як вечiрню млу
   Пронизує тепер ясне,
   Могутнє свiтло з хат, домiв,
   Де каганець колись димiв!

   Яке то щастя - свiй народ
   У свiтлi бачити! Менi
   Оце найбiльша з нагород
   За всi страждання i пiснi,
   За все, чим жив i що творив,
   За кожен молодий порив!

   В оселях тих смачнiший хлiб
   I голоснiший спiв дiвчат.
   Лиш хто на серце вже ослiп,
   Кого струїв минулий чад,
   Мойого щастя не збагне,
   Не зможе зрозумiть мене!

   1959

   ==============================================================






   НЕБО

   Дивлюсь я на небо та й думку гадаю:
   Чому я не сокiл, чому не лiтаю,
   Чому менi, боже, ти криллiв не дав?
   Я б землю покинув i в небо злiтав!
   Далеко за хмари, подальше од свiту,
   Шукать собi долi, на горе привiту,
   I ласки у зiрок, у сонця просить,
   У свiтi їх яснiм все горе втопить;
   Бо долi ще змалу здаюся не любий,
   Я наймит у неї, хлопцюга приблудний;
   Чужий я у долi, чужий у людей:
   Хiба ж хто кохає нерiдних дiтей?
   Кохаюся лихом, привiту не знаю,
   I гiрко, i марно свiй вiк коротаю;
   I в горi спiзнав я, що тiльки одна, -
   Далекеє небо, - моя сторона.
   I на свiтi гiрко; як стане ще гiрше,
   Я очi на небо, - менi веселiше!
   I в думках забуду, що я сирота,
   I думка далеко, високо лiта.
   Коли б менi крилля, орлячi тi крилля.
   Я землю б покинув, i на новосiлля
   Орлом бистрокрилим у небо польнув,
   I в хмарах навiки од свiту втонув!

   ==============================================================





   СПIВАНКА ПРО МIСЯЦI

   Ой мiсяць сiчень кличе мороза,
   Морозить лиця, щипає носа.
   А мiсяць лютий вiтрами дує,
   На водах з льоду мости будує.
   Березень-мiсяць мости поломить,
   Весняну пiсню рiчка задзвонить.
   Квiтами квiтень всiх привiтає,
   Усi садочки порозквiтає.
   Гей, травень прийде у днi чудовi,
   Простелить всюди трави шовковi.
   А мiсяць червень луги покосить,
   Червоним соком ягiдки зросить.
   А мiсяць липень гарячим лiтом
   Обсипле липи пахучим цвiтом.
   А мiсяць серпень серпом задзвонить,
   Достиглий колос додолу склонить.
   Вересень-мiсяць добре газдує,
   Овоч смачненький дiтям дарує.
   А мiсяць жовтень мряку розвiє,
   В лiсах, в садочках лист пожовтiє.
   А листопад той жалю не має,
   З дерев останнє листя зриває.
   А мiсяць грудень на радiсть людям -
   Снiжком присипле замерзле груддя...

   ==============================================================






   КАНАДСЬКИЙ ЗОШИТ

   День перший

   Дiстатись вiд Днiпра на лiтаку
   До Фрейзера чи, скажем, Нiагари -
   Це все одно, що iз мого села
   В село сусiднє - на волах ледачих.


   Я в пiднебессi. Помiж хмар - озера.
   Хтось каже: - Атлантичний океан. -
   Невже це вiн? Не схаменувся навiть,
   Як зникнув десь так званий Атлантичний,
   I я ступив на другий бiк землi.

   Я втратив єднiсть простору i часу.
   Змiшалось все. Сум'яття у менi.
   В чужому опинившися просторi,
   Я ще у часi нашому живу.

   Прокинувся оце о першiй ночi,
   Коли якраз у Києвi свiтає.
   Заснути б ще хоч на якусь годину,
   Та сон не йде, бо в Києвi вже день.
   А за вiкном - капiталiзм. I нiби
   Уже i тут свiтати починає
   З рiзницею, мабуть, годин на вiсiм.
   Вона й дається нинi узнаки.
   I щоб менi ввiйти у час тутешнiй,
   Освоїтися в їхньому просторi,
   Годин на вiсiм мушу й я вiдстать.
   Лише на вiсiм. Чуєте, на вiсiм!


День другий

   Є чарiвна якась принада
   У твоїм iндiанському iменi.
   Ключ до серця твого, Канадо,
   Поможи вiднайти менi.
   Є в тобi i саксонська поважнiсть,
   I слов'янська незаймана нiжнiсть.
   Всiх вражає твоя неосяжнiсть,
   Всiх чарує твоя бiлоснiжнiсть.
   Є ж у мене бажання-потреба
   Подивитися зблизька на тебе.
   Заодно i на себе, Канадо,
   У твоє подивлюся свiчадо.
   Я вiд отчого рушив порогу,
   Повен сили, добра i терпiння.
   Що узяв я з собою в дорогу?
   Я узяв лише чисте сумлiння.
   Це найлегше. Не давить на плечi.
   Це й найважче. Пiд силу не кожному.
   Бо не всяк його в пору тривожну
   Пронесе крiзь житейськi хуртечi.

   Я вдивляюся в очi Канади,
   Я шукаю в них правди-розради
   Не рожевої i не сiрої,
   Правди справжньої,
   Правди щирої.

   День п'ятий _

   Готель як готель.  З  кафе,  рестораном,  швейцарами,  пилососами.  Дiя
вiдбувається в кафе. За столиком п'ємо каву: синьоока жiнка i я.  Три  днi
вона "штурмує" мiй телефон i не застає мене. Сьогоднi  застала...  Просить
хоч би хвилинного побачення. Маю вiльної пiвгодини. Даю згоду.

   С и н ь о о к а ж i н к а. Даруйте... Ви повиннi мене вислухати. Нi, що
я кажу? Я хочу слухати  вас.  Розкажiть  про  Україну.  Все-все.  Як  люди
живуть? Що думають?

   Я. На рiднiй землi живуть,  днiпровим  повiтрям  дихають,  новi  стежки
топчуть, та все прямiшi i прямiшi...
   С и н ь о о к а ж i н к а. Я так i знала.  Ви  можете  зрозумiти  мене?
Скажiть - можете? Вивезли мене батьки,  не  було  й  дванадцяти.  У  школi
вчилась, рiдною мовою. Все своє, наше. А батьки кинули все це i поїхали. А
чого? Тепер каються. А я при чому? Скажiть, ще спiвають на Українi?
   Я. Хто вмiє - спiває.

   С и н ь о о к а ж i н к а. Я так i знала. Двадцять  рокiв  не  чула  на
вулицi спiву дiвочого. Прошу вас, напишiть пiсню про нашi переживання.

   Я. Якi ж у вас переживання?

   С и н ь о о к а ж i н к а. Корiння моє там, де  я  народилась.  Чого  я
тут? Почуваю якусь вину, хоч i не винна. Не було ж i дванадцяти...

   Я дивлюсь на годинника: менi пора.
   Жiнка встає, вибачається.
   - Поцiлуйте за мене рiдну землю.
   Прощаємось. У синiх очах дрижать сльози.

   * * *

   Панi Галино, їй-богу, дивно!
   Яка ви панi? Чому ви панi?
   Ваш батько ходить не у жупанi,
   I мати ваша - панам не рiвня.
   А ви ж собою така цiкава.
   Вп'ялися очi у мене синi.
   - А що нового на Українi?
   - Ллє ж бо, панi, холоне кава.
   - Холоне кава? Нехай. Байдуже. -
   Вп'ялися очi. їй не до кави. -
   Я чула, Київ красивий дуже
   I не впiзнати тепер Полтави.

   Ой не впiзнати отчої хати,
   Нi зелен-саду, анi подвiр'я.
   Щасливий батько, весела мати,
   Настала згода, прийшло довiр'я.
   Було i тяжко, було й страждали,
   Та не за морем шукали правди.
   А як пришилося - на смерть стояли.

   Вп'ялися синi. Вп'ялись назавжди.

   День шостий _

   ПIСНЯ СИНЬООКОЇ ЕМIГРАНТКИ _

   Як давно, як давно
   У розлуцi минають години.
   Чужино, чужино,
   Не замiниш менi України.

   I садки, i хати -
   Все кохане i рiдне до болю.
   Ти прости, ти прости
   За розлуку, мiй краю, з тобою.

   Не розвiять жалю,
   Не розрадити тугу безкраю.
   Я ловлю, я ловлю
   Кожну вiстку з далекого краю.

   Освiти, освiти
   Мою душу, повиту журбою.
   Ти прости, ти прости
   За розлуку, мiй краю, з тобою.

   Як давно, як давно
   У розлуцi минають години.
   Чужино, чужино,
   Не замiниш менi України.

   День сьомий _

   Бачу людину вперше, а вона рiдна менi.

   - Кажуть, ви воювали в Iспанiї в сотнi iменi Тараса Шевченка?

   - Так.
   Середнього зросту, з порожнiм лiвим рукавом.  Обличчя  нiби  знайоме  з
дитинства. Може, разом пасли череду або на робiтфацi  вчилися.  Питаю,  чи
родом не з Київщини.

   - Вгадали.
   - То ми земляки.
   - Земляки в другому колiнi. Я народився тут. Край, що був  чужиною  для
наших батькiв, став для нас батькiвщиною. За неї в Iспанiї воював. Не один
я тодi пiшов добровольцем. Потiм висаджувався з Другим фронтом. Для Канади
живемо й боремось. їй - нашi почуття й помисли.
   - Даруйте. Невже нiякого вiдгуку у  вашому  серцi  не  знаходить  земля
батькiв?

   - Змалку пам'ятаю: мати все нарiкала на батька. "Куди ти мене завiз? Нi
солов'я не почуєш, нi на  землi  не  посидиш".  Земля  тут  вогка,  навiть
улiтку, так просто не сядеш. Менi, малому, байдуже до всього того,  бо  не
знаю: що за Україна?  Що  за  солов'ї?  А  як  побачив  -  мало  серце  не
вискочило...
   - Ви були на Українi?
   - На п'ятдесят першому роцi  життя.  Поїхав  поглянути  на  батькiвську
землю, солов'я послухати. Магнiтофона захопив.

   - Солов'їв записати?
   - Так. Зайду, бувало, в садок, чую  безлiч  пташиних  голосiв,  а  який
солов'їний - не вгадаю. Спитати соромився. Потiм синок  двоюрiдного  брата
повiв мене у берег.  Свiте  мiй!  I  питати  не  треба.  Слухав  би  -  не
переслухав. Другого вечора й записав...
   - Цiкаво.
   - Приїхав додому. Зiбралися родичi й знайомi. "Що там i як,  розказуй?"
- "Першим дiлом, - кажу, - послухайте". I завiв магнiтофона. Всього  було:
i радощiв i плачу. Тепер мати слухає солов'їв  улiтку  i  взимку.  "Ще,  -
каже, - якби на землi посидiти..."
   Розмовляємо, дiлимося враженнями - вiн вiд поїздки на м о ю Україну,  а
я - вiд подорожi по й о г о Канадi. Брати по кровi, по духу, по боротьбi.

   Бачу людину вперше, а вона рiдна менi.

   День восьмий _

   Розсiлися по кутках, атакують з крiсел. Мов трирiчнi дiти: чому?  Чому?
Чому? Не встигаю вiдповiдати, перебивають, вискакують один поперед  одного
з новими питаннями. I все: чому? Чому?  Чому?  Годину-другу  розтовкмачую:
тому! Тому! Тому! А коли надокучає, читаю вiрша:

   Що ви, панство, вiд Вкраїни хочете?
   Що ви менi голову морочите?
   "Само-самостiйної"? Минулося.
   А чи пак гетьманської? Забулося.
   Може, пiдшляхетської? Пiдпрусської?
   Може, пiдтурецької? А дзуськи!

   Треба ж бути просто божевiльними,
   Щоби нас вважати пiдневiльними.
   Тiльки й чути: лайка, лайка, лайка.
   Однострунна ваша балалайка.
   Однострунна, хрипла й безнадiйна,
   Як i ваша дiрка самостiйна.

   Скрипите своїм трухлявим возом.
   А пора б узятися за розум.
   З виглядом не дурня-поторочi,
   А, як люди, подивитись в очi,
   В очiй тiй, що нам до болю мила,
   Що i вас, невiрних, спородила.

   День дев'ятий _

   До готелю супроводжує один.
   - Ви людина нетутешня, ще заблудитесь.
   Iдемо мовчки, похрипли в дискусiї. Бiля готелю не витримує,  бере  мене
за лiкоть i майже пошепки:
   - Я переконався, що ви любите Україну дужче, нiж ми, всi  нацiоналiсти,
разом узятi.
   Лiг спати в гарному настрої. Прокинувся теж у гарному. Чогось  на  душi
радiсно.  Ага,  он  чого:  цвяшками  засiли  в  головi   прощальнi   слова
нацiоналiста. їду до аеродрому i занотовую в блокнот першi рядки.

   ЛЮБИМО УКРАЇНУ

   Любимо! I знаємо за вiщо.
   Зроду так не чулися на силi.
   I любов доводимо на дiлi,
   У трудi й на димнiм бойовищi.
   Любимо Вкраїну, та не слiпо,
   Щирим серцем, чистою душею.
   I не можем жити, мов без хлiба,
   Нi вона без нас, нi ми без неї.
   Любимо не ту, що поза часом
   Ще iснує у чиїйсь уявi.
   А й стару, оплакану Тарасом,
   I нову - у величi i славi.
   Любимо ходу її чудову,
   До схiд сонця личенько умите.
   Карi очi, невмирущу мову,
   Серце, добротою оповите.
   Любимо не здалеку, а зблизька.
   Не заочно - на її роздоллi.
   Наша це i мати, i колиска,
   I не треба iншої нам долi.
   Любимо у радостi i тузi,
   Сили не шкодуємо для неї,
   Щоб сiяла вiчною зорею
   У братерськiм вольному союзi.

   День одинадцятий _

   Якби а ким сiсти хлiба з'їсти. Тарас Шевченко

   I є з ким сiсти, є що з'їсти,
   Так хлiба доброго нема.
   З якого випiкають тiста,
   Що лиш iлюзiя сама?

   Хай їсть його абстракцьонiст!
   Менi ж подайте форму й змiст.

   День тринадцятий _

   Усмiшечка, мов перелiтна птаха, на  обличчi  то  в  неї,  то  в  нього.
Дивлюся на панка довгошийого i думаю: хто ти?  Вчепився  клiщем,  силомiць
поволiк до своєї господи.

   - Дружина буде така рада, така рада... Дружина й справдi була рада.

   - Ой, такий гiсть!.. - i заходилася накривати стiл.
   Тепер усмiшечка на обличчi господаря затримується надовше.
   - Питаєте, хто  я?  Звичайний  комерсант.  Роблю  грошi.  Полiтикою  не
займаюсь. Тому мислю не так, як дехто з нашого брата: мовляв,  подайте  їм
самостiйну Україну. А дайте - перегризуть один одному горлянку. Так що  не
давайте. Недавно помер один. Нiби нiчого був чоловiк, а помер  смiшно.  До
революцiї мав хутiрець пiд Полтавою. Ще  цариця  Катерина  чи  сам  Мазепа
надiлив його предка. З часом вiн дiстався нащадковi. А тут саме революцiя.
Хутiр одi брали, а Мазепин нащадок з дарчою грамотою до  Петлюри  подався.
Потiм з нею перешмигнув i через океан. Та бог з ним! Розкажiть, як  там  у
краю? Ще фарбуєте сорочки бузиною чи, може,  й  до  перлону  доскочили?  А
нiчнi клуби? Є де  розважитись  i  коктейлю  сьорбнути?  Кажете,  нема?  А
неоновi  фейєрверки?  Теж  нема?  А  кока-кола?  Нiчого,   нiчого,   зараз
покуштуєте...
   Пiдходить дружина, усмiшечку перехоплює.
   - Прошу до столу.

   * * *

   Панок тупцює круг стола
   З пiвлiтрою "Смирновської".
   I не нахвалиться нiяк
   Культурою заморською.
   Що втiк iз краю недарма
   I що, мовляв, не кається.
   I вихваля заморський "рай",
   Аж, бiдний, заїкається.

   Та хвалиться не школами, не гарними музеями,
   А барами всенощними i голими мамзелями.
   Не танцями й театрами, не добрими поетами,
   А "карами", i "сторами", й модерними клозетами.
   Не хорами народними, не пiснею роздольною,
   А реслiнгом[1], коктейлями, бурдою кока-кольною.
   Не залами спортивними, не кiнопанорамами,
   А безумом неоновим, безтямними рекламами.
   Не яслами дитячими, не скверами зеленими,
   А рiзними сейлонами, перлоном, териленами.

   В однiй уже на денцi,
   У другiй - ще по вiнця.
   - Так випийте хоч трошки,
   Ми ж, пане, українцi.

   Я змовчати не можу, таку вже вдачу маю:
   - Ми просто дуже радi, що ви втекли iз краю.

День чотирнадцятий

СМЕРТЬ МИНИ

   Привидiлись йому буланi конi,
   Буланi конi попiдвiконню.
   У вiкна й дверi пнуться буланi
   Й Мазепа верхи в краснiм жупанi.
   Розплющив очi - буланi конi.
   Таке буває лише при сконi.
   На стелю глянув - усе в туманi.
   Уже у хатi iржуть буланi.

   - Насте, поклич сина й нотарiуса пана Омелька.

   Син прийшов i нотарiус слiдом.
   Всi стоять з безутiшним видом.

   Пiд кiнець прояснилося Минi.
   - Пошукай, Насте, грамоту в скринi.
   Хай на сина добродiй Омелько
   Клин запише - полтавську земельку.
   В нiй вiн знайде i славу, i долю...

   Син скривився, немовби вiд болю:
   - Нащо менi вiн,
   Той полтавський клин?
   Вiн же так далеко,
   За сiм тисяч гiн.
   Як його зорати
   За сiм тисяч гiн?
   Тату, не треба. -
   Краще б не казав цього,
   Краще б не казав.
   Мина звiвсь на лiктi,
   Тяжко простогнав:

   - Менi його переписав був батько,
   А батьку дiд, а дiду - прадiд, сину.
   Прапрадiду подарував Мазепа,
   Не мер якийсь чи голова сiльради,
   А гетьман сам. А ти не хочеш, га?
   У пазусi цю грамоту пронiс
   Через фронти, коли по Українi
   Гасав я на буланому конi.
   Буланi конi, ой буланi конi,
   Недаром вони лiзуть у вiкно.
   За неї кров пролив бiля Вапнярки,
   А потiм ще й контузило за неї
   У нiй - i сила, й слава твого роду
   Споконвiкiв. А ти не хочеш, га?
   Скажи, Омельку, голубе мiй сивий,
   Кому ж заповiсти її? - I Мина
   Враз поточивсь i впав на подушки.

   Сонячний зайчик на пiдвiконнi.
   Вiдгарцювали буланi конi.

День п'ятнадцятий

ПIСНЯ БРАТIВ

   Не шкодую за лiтами,
   Вiдшумiли вдалинi.
   А шкодую, що не з вами
   В рiднiй сторонi.

   Полетiв би, мов лелека,
   До Славути навеснi.
   Стороно моя далека,
   Хоч наснись менi.

   Та не снiться давнi роки,
   Анi цiсар, анi пан.
   А приснись Днiпро широкий
   I зелений лан.

   А приснись весела мати
   На вiдродженiй землi.
   Соловейко бiля хати,
   В небi журавлi.

   Материнська нiжна мово,
   Голоснiше долинай
   В сторону мою кленову,
   В мiй канадський край.

   День шiстнадцятий_

   Вiн живе у Канадi. В його хатi - Вкраїна.
   "Самостiйна" Вкраїна, бо тризуб на стiнi.
   За вiкном неозора чужинська країна,
   Незнайомi звичаї, незнайомi пiснi.

   I ростуть його дiти, молодi канадята,
   I чуже, незнайоме їм рiдним стає.
   I уже по-чужинському мовлять до тата,
   I несила дiтей навернуть на своє.

   Я живу на Вкраїнi. В моїй хатi - Вкраїна,
   Край добра, i звитяг, i надiй молодих.
   За вiкном - теж вона, сторона тополина,
   Вiд Днiстра по Дiнепь. Ще й у дiтях моїх.

День сiмнадцятий

   Лечу  над  Кордiльєрами.  Чув  не  раз  у  Канадi  про  їхню  красу   й
мальовничiсть. На жаль, з високостi  гори  видаються  звичайними  сопками.
Замiсть  милуватися  пейзажем,  переглядаю  свiжi  газети.  Довiдуюсь  про
iдеологiчну нараду в Москвi. Цiкаво, що пишуть про неї мiсцевi журналiсти.
Ну ясно, розцiнюють як замах на свободу творчостi.
   Про свободу творчостi, панове журналiсти, розкажiть знаєте кому? Своєму
батьковi. Не тiльки про творчу, а й  полiтичну.  Про  свободу,  яка  серед
бiлого дня стрiляє в страйкарiв, що сталося пiд  час  мого  перебування  в
провiнцiї  Онтарiо.  Про  свободу,  яка  корiнних  канадських  жителiв   -
iндiанцiв  -  зробила  пасинками   Канади.   Про   свободу,   яка   торгує
американськими комiксами i порнографiчними журналами. Про свободу, яка вiд
канадського робiтника вимагає писаної довiдки: до якого належить  приходу,
якому боговi сповiдається. Про свободу, яка творам прогресивних канадських
письменникiв зачинила дверi бiблiотек. Про свободу, яка показує  очима  на
кожного, хто  мислить  iнакше.  Про  свободу,  яка  за  вiдомим  київським
спiваком пiд час його  гастролей  у  Канадi  бiгала  назирцi  на  чотирьох
полiцейських колесах. I так далi i таке iнше.
   Один професор, вiн же поет-абстракцiонiст, заповзявся будь-що  приперти
мене до стiнки.
   - Чому у  вашiй  країнi  забороняють  абстракцiонiзм?  Це  ж  порушення
елементарної свободи. Чому партiя втручається в справи  митцiв?  Кому  яке
дiло, як я пишу або малюю? Нiхто не має права позбавляти художника  вiльно
самовиражатись. Що їм тепер робити? Пропадати з голоду?
   - Чому пропадати? Зароблятимуть на хлiб суспiльно  корисною  працею,  а
"самовиражатись" можуть за сумiсництвом, як це робите й ви.

   - ???
   Згадую ще одного пiдпанка. Мрiє проскочити колись на бiлому конi  крiзь
київськi Золотi ворота.  Спить  i  бачить,  як  нашi  дiти  не  слухаються
батькiв, звертають з їхньої дороги. Скiльки далекосяжних планiв пов'язує з
кожним iдейно невиразним вiршем, ба навiть  окремим  невдалим  рядком,  що
вискочить, бува, з-пiд пера молодого нашого поета. Невтямки горепацi, що:

   Усе народжується, й гине,
   I знов скресає з небуття.
   Батьки i дiти - це єдине
   I нерозривне, мов життя.

   Так нероздiльно їм i жити,
   Новi освоювать вiки.
   В очах батькiв своїх - ми дiти,
   В очах дiтей своїх - батьки.

День вiсiмнадцятий

КВЕБЕКСЬКИЙ ДIАЛОГ

   I _

   Француз не сяде їсти без вина.
   А тут ще й гiсть.
   П'ємо, та не до дна.
   Пригубиш - i жвавiшає розмова.
   Вiн теж поет, шукач нового слова.
   Ось тiльки я нiяк не доберу:
   Поезiю вважає вiн за гру.

   - Один у карти, другий у слова, -
   Так i сказав. Ця пiсня не нова.
   Цiкаво, що в поета за душею,
   Яку несе, боронить вiн iдею,
   Кого своїм пiдтримує плечем,
   Коли навколо граються з вогнем.

   А вiн своє: - Ви про iдеї, змiст...
   Якi iдеї? Я не комунiст.
   Вiйни не буде, я не вiрю в неї.
   Хто б захотiв iз матiр'ю землею
   Прощатися?.. Так думають усi.
   Я не трибун. Та я служу красi.

   Моя краса - це iмпульси душi,
   Що нам iз вами зроду не чужi,
   Хоч ви ладнi прикинутися iншим.
   То лiпше ми розмову цю облишим.
   Тут поблизу спiва один поет.
   Ходiм зi мною. А куди - секрет.

   II _

   Кока-кола.

   Дiвка гола.
   I гармидер доокола.

   Ну й завiв!

   Дiвцi, може, вiсiмнадцять лiт.
   Виробляє, господи прости.
   А кругом - роззявленi роти,
   Очi як не вилiзуть з орбiт.

   Де я?

   Дiвка - в свiтлi. Дим вiд сигарет.
   Чую пiсню з темного кутка.
   - Це спiва вiдомий наш поет... -
   I на дiвку оком. - Ну, яка?

   - А про що спiває вiн, про що?
   - Же ву зем... Любовне тра-ля-ля... -
   Дiвка iмiтує чортi й що,
   Голим тiлом центи заробля.

   Годi вигинатися. Облиш!
   Хто ти є: людина чи вiвця?
   Нащо роздягнулась? Та тобi ж
   Споконвiку цнота до лиця.
   Не страми своїх дiвочих лiт,
   Не ганьби святої чистоти.
   Плюнь у тi роззявленi роти,
   В очi, що аж лiзуть iз орбiт.

   А поет вiдомий знов i знов
   Iз кутка гугнявив про любов.
   Пише вiн за долари "вiршi"
   Про твариннi iмпульси душi.

   - Iмпульси, а не iдеї, змiст... -

   Белькотiв своє - сiрку пiд хвiст.

   Та на мене раптом очi звiв
   I осiкся. Зрозумiв без слiв.


День дев'ятнадцятий

ПОЧАТОК ТУГИ

   Мiж хмарами лечу i синiм небом,
   Мiж фiолетом i густою синню,
   I марю Батькiвщиною й шкодую,
   Що не вона внизу пiд фiолетом.
   Якби була це ти, моя Вiтчизно!
   Якби уже летiв я на Бориспiль!
   Та що я, справдi? Тiльки ж почалася
   Моя мандрiвка по свiтах далеких.
   Лiтак тримає курс до Галiфакса.
   Ще тiльки лютий, а додому - в червнi...
   А що, якби я й справдi приземлився
   В Борисполi, а не у Галiфаксi?
   Не буде хай нi квiтiв, нi оркестрiв,
   їй-богу, почувався б, як Гагарiн,
   Коли, планету вперше облiтавши,
   Землi торкнувся рiдної ногами.
   Нi, бiльшого немає в свiтi щастя,
   Як зустрiч з Батькiвщиною.
   Так само
   Немає й муки бiльшої у свiтi,
   Анiж розлука з рiдною землею.

   День двадцятий_

   До Галiфакса  не  долетiв.  У  Сейнт-Джонi  роблю  пересадку.  Сиджу  в
примiщеннi невеличкого затишного аеропорту, i передi мною  на  всю  широку
скляну стiну -  дивовижний  зимовий  пейзаж.  Небесна  синь  вiдбилася  на
заснiжених ялинках, на аеродромному полi. Тиша  i  спокiй  у  природi  теж
дивовижнi. Проте зовсiм протилежне коїться в моїй душi. Занотовую  останню
строфу туги, вiдриваю очi вiд блокнота, а за стiною - вже  нi  спокою,  нi
лiтакiв на ялинковому тлi. Снiгова завiя, суцiльна бiла  каламуть  запнула
все навкруги i стала спiвзвучною хiба що одному менi. Полiт вiдкладено  до
завтра. Пасажирiв везуть до готелю в Сейнт-Джонi.
   За снiговертю не бачив нi мiста, нi готелю, а лише  кiмнату  з  лiжком,
двома стiльцями i столиком. Є й телефон. Та що з нього?
   Хуртовина дужчай. Вiтер як не вийме рами i разом з нею не вломиться  до
кiмнати. Не своїми голосами заголосили шибки. Чого я тут? На краю свiту  -
один. Жодного радянця в радiусi тисячi миль.
   Згадалася мати. Поховав її перед самою поїздкою за  океан.  На  похорон
прийшло все село. Плакали люди, плакало й небо,  як  везли  на  кладовище.
Мати. Моя i не лише моя. Дiтям-сиротам у тридцятi роки замiнила батькiв, а
хатина в кiпцi вузенької вулички - дитячий будинок.
   Вже не зустрiне, як завжди було, - малого чи дорослого -  з  незмiнними
радощами i словами: "Синочку, а чи надовго?" I почувайся ти найкраще,  при
повному здоров'ї й силi, а їй неодмiнно здасться, що ти змарнiв...
   Мати! Все життя в чеканнях i вигляданнях. Нiби це була її професiя.  То
з iнституту на лiтнi канiкули, то з донецького  краю  у  вiдпустку,  то  з
фронту... А з-за океану - нi, не виглядає.
   Одна вона в мене була, одна...

   * * *

   Чемодани впакованi. Взято квиток.
   Я збираюсь летiти в заморськi краї.
   I прийшли попрощатися друзi мої.
   Та чомусь менi мати не йде iз думок.

   Телеграма у дiм! В серце звiстка - як нiж!
   Що робити менi? Зачекай, чужино!
   У село! У соло! У село чимскорiш!
   Хоч i пiзно уже. Все одно.
   Ось хатина. I люди iдуть до двора.
   Онде дядько Василь. А у хатi плачi.
   Вечорiє. В вiкно зазира дiтвора.
   - От i все, - каже дядько. - Сьогоднi...
   вночi.

   Ще ж учора спiвала ось тут на грядках
   (Як минаю подвiр'я, то завжди спиня),
   У бiленькiй хустинi, з сапою в руках.
   Все робила сама до останнього дня.

   Це я знаю. Хотiв же забрати з села,
   Щоб жила при менi, щоб у мiстi жила.
   I нарештi забрав. Та скiнчилась зима:
   - Сину, чом не везеш? Бо поїду сама. -
   Я не хочу везти, вiдмовляю, прошу.
   - Люди сiють уже. Я без дiла сиджу.

   Ще ж учора робила. Так всеньке життя.
   Ще учора спiвала. Й нема вороття.
   Рвися, серце моє, вiд скорботи й жалю!
   Лиш одного б хотiв, про одне лиш молю:
   Щоб, як мати, не гнутися в горi-бiдi,
   Щоб, як мати, iз пiснею впасти в трудi.

   * * *
   Як спiшив я додому, до гай-сторони,
   До хатини, де першi наснилися сни.

   На подвiр'я ступив, далi рушить не мiг.
   Дверi й вiкна забитi. Зарослий порiг.

   I назустрiч не йде, як ранiше iшла,
   Притуливши долоню суху до чола.

   Не iде. Це уперше. Й нiкого нема.
   - Мамо, матiнко, ма!.. - Тiльки тиша нiма.

   Залунали людськi голоси навкруги.
   Удаю, що не чую, простую в луги.

   Дайте, дайте побути менi в самотi,
   Дайте виплакать очi хоч раз у життi!

День двадцять перший

ЯК ЛАВРIН БОРОЗНА ЇЗДИВ НА УКРАЇНУ

   Бувальщина _

   Жив собi вуйко за границею,
   Лаврiн Борозна.
   Родом з Тернополя чи з Коломиї,
   Хто його зна.
   I було у нього чотири сини.
   Нiвроку, сини - немов соколи:
   Тарас,

   Андрiй,

   Ярослав,

   Найменшого Остапом нарекли.

   Малi дiти - горя не знати.
   Та як стали ото пiдростати сини,
   Давай свого батька по черзi питати:
   - Хто ми?
   - Чиї ми?
   - З якої сторони?

   - Нiзвiдки! - скаже, було, як зав'яже.
   - А мама казали, що ми українцi...
   - Не слухайте мами, вона вам накаже.
   - А хто ж ми, тату? Хто ми?
   - Чужинцi.
   - А я бачив Україну на картi... -
   скаже старшенький.
   - I я бачив!
   - I я!

   Одвернеться старий, бо сльози з очей
   тiльки кап... кап...
   Сини вiдступляться.
   Вони не люблять, як батько плаче,
   Не розумiють причини.
   Переглянуться.

   Хай буде по-їхньому!
   I в один голос:
   - Нема України! Нема України!
   Батьку, не плач.

   Погладить Лаврiн кожного по голiвцi.
   сини один за одним - у дверi.

   А надворi так гарно! I можна погратися
   У гангстерiв i мiльйонерiв.

   Так iз дня у день,
   Так iз року в рiк.
   I Лаврiновим повчанням
   Загубився лiк.

   Виросли сини.
   I по-всякому вмiють,
   Тiльки не по-українському.
   Правда, вареники, чи то пак пироги, i пiд подушку клали б.
   Поженилися.

   Пiшли дiточки.
   Одне за одним восьмеро внучат.
   Зберуться в недiлю всiм родом-родиною,
   Сидять дiд з бабою серед них, мов iноземцi.
   Не стерпить старий:
   - Хто ви? Турки якi, бусурмани?
   Слова рiдного мовить не знаєте?
   По-якому дiтей називаєте
   Ви, безрiднi Iвани?
   Джон, а ходи-iю сюди, - покличе онука
   меншенького. -
   Як тебе звати?
   - Джон.
   - Не Джон, а Iванко. А  тебе,  Бiлл,  -  Васильком.  А  тебе,  Мерi,  -
Марiйкою. Чуєте, ластовенятка мої? Цукерки хочете?

   - Фазер! - скажуть сини одночасно. -
   Ми чужинцi, хiба вам не ясно?
   Тож i маємо просьбу велику:
   Не збивайте дiтей з пантелику.

   Вiзьме Лаврiн голову в руки:
   Дiждався синiвської ласки!
   Затуманяться очi одвiчною тугою,
   I на скатертину кап... кап...

   А Мерi, в'юнка непосида
   (Мале, а розумниця, бач!):
   - Я буду Малiйкою, дiду,
   Тiльки не плач.

   * * *

   Занедужав Лаврiн Борозна.
   Все ввижається гай-сторона,
   Де край битого шляху тополi
   Розмовляють з вiтрами на волi.

   I застогне, так тяжко застогне.
   Може б, лiкар чим-небудь помiг,
   Так його не пуска й на порiг.

   Позбiгались сини: - Що з ним, мамо? -
   Бо i їх не впускає так само.

   Пiд дверима посидять, та й пiдуть.

   Лаврiниха не знає нiчого.
   Не доб'ється i слова вiд нього.
   Смерть прийшла чи найшло божевiлля?
   Наварила цiлющого зiлля,

   Так не хоче нi зiлля, нi лiкiв.

   Умовляли, просили, благали.
   Не виходив з кiмнати два тижнi.
   А як вийшов - насилу впiзнали,
   Тiльки блиски в очах дивовижнi.

   - Де, стара, саквояж мiй дорожнiй?

   Переглянулись всi: що вiн каже?
   Нащо, нащо йому саквояжi?
   - Схаменися, отямся, Лаврiне...
   - Схаменувся, лечу на Вкраїну,
   Гляну хоч перед смертю на неї.

   - Батьку, ви при своєму розумi?
   Там же бузувiр
   Вас заарештує
   I зашле в Сибiр.

   Та Лаврiна нiчим не злякати.
   - Вже менi все одно помирати.
   А зате хоч вклонюся Днiпру
   I у рiдному краї помру.

   Оточили сини i онуки.
   Але стримати, бачать, несила.
   - Я ж, Лаврiнчику, вмру вiд розпуки... -
   Лаврiниха, ламаючи руки,
   Мов бiля труни заголосила.

   * * *

   Ой ще довго Лаврiниха голосила.
   Якось їй приснилася могила,
   У якiй Лаврiнчик спочиває
   У сибiрськiм у холоднiм краї.

   Сорок днiв, як вiн пiшов на "муки".
   Сорок днiв - нi вiстки з України.
   Родичi, сини i навiть внуки -
   Всi зiйшлися на сороковини.

   Може б, довше голосила Лаврiниха,
   Дак у шибку хтось постукав тихо.
   До вiконця пiдступила ближче, -
   З саквояжем там стояв небiжчик.

   - Та впускайте! Доки тут стояти?
   - Дiд приїхав! - крик зняли внучата.
   Вiдчинили дверi: - Батьку! Дiду! -
   Бачить: вiскi, рештки вiд обiду.
   Й миготять свiчки на всеньку хату.
   - Це по кому?
   - По Вкраїнi, тату! -
   Тут Лаврiн як заволає басом:
   - Дурнi ви i я iз вами разом! -
   Кинувся, немов несамовитий,
   I давай-давай свiчки гасити.

   - Є Вкраїна, край наш солов'їний!
   - А сини: - Немає України!

   Батько: - Є!
   Сини: - Нема!

   Перший: - Швидко на гачок впiймався!
   Другий: - Що, бiльшовикам продався?
   Третiй: - Чадом гемонським подихав?
   А четвертий: - Батько з глузду з'їхав!

   Оце тобi! Навчив на свою голову!

   I як стукне кулаком по столу, -
   Всi чарки iз дзенькотом додолу.
   Стало тихо, мов у домовинi.
   Та Марiйка раптом:
   - Є Вклаїна!

   Кинулись до дiда всi онуки.
   - Є Вкраїна! - й просяться на руки.

   - Ви ж мої розумники... - гладив кожного по голiвцi, а  з  очей  кап...
кап...


День двадцять другий

   У високостi думається краще. Може, тому, що розсуваються  обрiї  i  вся
планета перед тобою мов на долонi. Бачу Москву i Київ, Бухарест i Варшаву,
Пхеньян i Гавану. Видно весь свiт i дорогу, якою iде людство. Чого лише не
дiялося на нiй за людську iсторiю! Усе, що дiялося, дiється i дiятиметься,
- бачу з пiднебесся.


   Кожна епоха пахне по-своєму:
   Одна - постолами, дьогтем, таранею,
   Королями, князями, поборами, ладаном,
   Людським потом - з ранку до вечора.
   Друга - мазутом, паровозною сажею,
   Прейскурантами кровi, шинелями й порохом,
   Образами у хатi i голими ребрами,
   Ворожнечею - з ранку до вечора.
   А епоха, яка на порозi,
   Пахне зрiлою мудрiстю, атомом, м'ятою,
   I вселюдським довiр'ям, i дружбою чистою,
   Комунiзмом i космосом - з ранку до вечора.

   День двадцять третiй_

   Днi подовшали, повернуло на весну. Вдома радiв би цьому, а тут навпаки.
Довшi днi - довша й розлука.  Днює  й  ночує  в  думках  Батькiвщина  моя,
Днiпро, дорогi побратими. Лечу до Нью-Йорка й пишу "Листа на Україну".

   Дайте повiтря днiпрового,
   Запаху рiдного лугу. Друзi!
   Розвiйте як-небудь
   Заокеанськую тугу.

   Дайте землi барвiнкової,
   Стежки крутої пiд ноги.
   Друзi! Докиньте до мене
   Вашi пiсеннi тривоги.

   Дайте блакитi у шибку,
   Стиглого синього неба,
   Хлiба радянського скибку.
   Ви розумiєте - т р е б а !

День двадцять четвертий

   НАД ГУДЗОНОМ _

   ПIСНЯ _

   Над Гудзоном мiсяць сяє,
   Срiбну стежку вистеляє,
   Рiвну, як струну.
   Поведи мене, стежино,
   До коханої дружини
   В рiдну сторону.

   Я за нею знудьгувався,
   Все життя поневiрявся,
   Гей, на чужинi.
   Скiльки раз хотiв рушати,
   Не давали вiзи Штати
   Бiдному менi.

   А коли настала криза,
   Вже була в кишенi вiза,
   Доларiв чортма.
   Так i вiк кiнчитись може,
   Тут нiхто не допоможе,
   Хоч ридай ридма.

   Потiм щось там заробив я,
   На бiду ж, на безголiв'я
   Почалась вiйна.
   А тепер немає сили
   Полетiть у край свiй милий,
   Доленька сумна.

День двадцять п'ятий

СЕРВIС

   Ну й сервiс в Америцi, братця!
   Не те, що, скажiмо, у нас.
   Куди нам iз ними змагаться!..
   Це - перший, як мовиться, клас.
   Все зручно. Усе як годиться.
   Навчилися мiстери жить.
   Продумано все до дрiбницi,
   Як лiпше людей обслужить.
   Примiром, вам хочеться їсти.
   Будь ласка. Не згаєте час.
   За столик не встигнете сiсти,
   Як вiн чи вона бiля вас.

   I всi такi чемнi й хорошi,
   Були б у вас грошi.

   Хлiб - вата. Та справа не в хлiбi.
   Поїли, незчулись коли.
   Вам скажуть ласкаво "спасибi",
   Аби ви iще раз прийшли.

   I всi такi милi й хорошi,
   Були б у вас грошi.

   Хвалю заповзятiсть тамтешню.
   Iще б пак! Нi давки, нi черг.
   Ви платите їм за яєчню,
   За сервiс - окремо, поверх.

   I всi такi любi й хорошi,
   Були б у вас грошi.

   Чи, скажем, хильнули ви пива,
   I треба кудись вам пiти.
   Дiстались в те мiсце щасливо,
   А там автоматик: плати!

   Ще добре, як є у вас грошi,
   Iнакше - викручуй холошi.

   Ось так!

   ПОВЕРНЕННЯ

   На Вкраїну лечу, де сади
   Узялися вишневим рум'янцем.
   їхав просто радянцем туди,
   А вертаюся - тричi радянцем.

   1963

   [1] Один з видiв боротьби, який нiчого спiльного iз спортом не має.



   МОВА

   Ой яка чудова українська мова
   Де береться все це, звiдкiля i як
   Є в нiй лiс-лiсок-лiсочок, пуща, гай, дiброва,
   Вiр, дерелiсок, чорнолiс. Є iще байрак.

   I така ж розкiшна i гнучка, як мрiя.
   Можна "звiдкiля" i "звiдки", можна i "звiдкiль".
   Є у нiй хурделиця, вiхола, завiя,
   Завiрюха, хуртовина, хуга, заметiль.

   Та не в тому справа, що така багата
   Помагало слово нам у боротьбi.
   Кликало на битву проти супостата,
   То звучало смiхом на полях плаката,
   I за все це, мово, дякуєм тобi.

   Скрiзь одне жадання, i мета, i яснiсть.
   Живемо, працюємо, як одна сiм'я,
   I краса новiтня окриля сучаснiсть.
   Цю красу звеличує мова i моя._
   _
   Нас далеке чути, нас далеко видно.
   Дмуть вiтри iсторiї в нашi паруси.
   Розвивайся й далi, мово наша рiдна,
   I про нас нащадкам вiстку донеси.

   1961 р.



   РОВЕСНИКИ

   Батьку, ми ровесники з тобою.
   Обiрвав свинець твої лiта.
   Над твоєю двадцять третьою весною
   Вiчнiсть пролiта.

   Розминулись ми навiк з тобою.
   Ти мене не бачив, я - тебе.
   У моєї долi, долi молодої
   Небо голубе.

   Батьку, в серце крадуться тривоги.
   Заслоняє тiнь мою зорю.
   Без вагання я пройду твої дороги,
   Подвиг повторю.

   Ой ти весно, весно двадцять третя,
   Не даруй нам ранньої зими.
   Хоч ввi снi явися, батьку, iз безсмертя,
   Сина обiйми.

   Батьку, ми ровесники з тобою.
   Обiрвав свинець твої лiта.
   Над твоєю двадцять третьою весною
   Вiчнiсть пролiта.



   ЗАПАХЛО КВIТНЕМ

   Запахло квiтнем. Чорногузи
   Летять до рiдного Днiпра.
   Добридень, нiмцi i французи!
   Я щиро зичу вам добра.
   Позаду все: прокльони, шанцi,
   Розтерзаний боями свiт...
   Добридень вам, американцi!
   Я шлю вам з Києва привiт.
   Уже з моєї Батькiвщини

   До зiр торуються путi...
   Добридень вам, японцi, фiнни!
   Нехай щастить вам у життi.
   До всiх вас простягаю руку
   Через хребти, через лiси,
   Як миру й дружби запоруку
   На всiй землi! На всi часи!
   Шлях людства стелеться угору.
   Привiт Барбюсу i Тагору.
   Здоров був, Данте i Шекспiр[1].
   Ви всi мої iз давнiх пiр.
   Усi мої, усi зi мною,
   Усi ввiйшли до мене в дiм,
   Навiк здружившись мiж собою,-
   Чом не дружити нам, живим?
   Хай не свинець гарячий в груди,
   Не вибух атомний вгорi.
   Добридень вам, всi чеснi люди,
   Земної кулi трударi!
   Лети ж, лети у Лондон, Вiдень,
   У Вашингтон, Париж i Рим
   Не бою атомного грiм,
   А слово радiсне: "Добридень!"

   1963 р.

   [1] Барбюс, Тагор, Данте, Шекспiр - видатнi  представники  французької,
iндiйської, iталiйської та англiйської лiтератур.



   * * *

   Нумо в лiс чи в поле з суєти мiзерної,
   До дубiв днiпровських, тишi крайозерної,
   Де первiсне небо i луги первiснi,
   А з куща калини - солов'їна пiсня.

   Там для серця знайдем втiху i розраду...
   А знайшли - зажуру i гiрку досаду.
   Пiд кущем калини - голопупi "мiстери",
   Солов'ї поглухли, бо ревуть транзистори.

   Хто вони, i звiдки, i якого роду -
   Цi "вiнцi природи", що ганьблять природу?
   Все втекло до бiса - звiрина i птиця.
   О, ви ще не знаєте, як природа мститься!

   1971

   ==============================================================






   ЗАСIДАТЕЛЬ

   Гнався постом засiдатель
   На чиюсь бiду.
   Серед ставу й заломився
   На тонкiм льоду.

   Б'ються соцькi й розсильнiї,
   Б'ються й рибаки,
   Водять шнури край пролому,
   Остi i гаки.

   Але йде жидок убогий,
   Пейсами потряс:
   "Гирсти! Гирсти? -став питати.
   Що таке у вас?"

   "Засiдатель утопився,
   Господи прости!..
   Ходи, жидку, хоч поможеш
   Шнура завести".

   "Гирсти! - нащо то шукати
   Людської бiди?
   Лиш карбованця наставте,
   Вийде сам з води!"

   1857



   ДОБРЕ ТОРГУВАЛОСЬ

   Чи в Києвi, чи в Полтавi,
   Чи в самiй столицi
   Ходив чумак з мазницею
   Помежи крамницi.

   I в крамницях, куди глянеш,-
   Срiблом-злотом сяє,-
   А йому то i байдуже:
   Вiн дьогтю питає!

   Реготять купцi дурнiї,
   А вiн тiльки сплюне
   Та й до другої крамницi,
   Багатшої, суне.

   В найбагатшiї крамницi
   Два купцi сидiло,
   I туди чумак заходить
   З мазницею смiло:

   "Добридень вам, добрi люди!"
   Та й зачав питати,
   Чи нема у них принаймнi
   Дьогтю де продати.

   "Нєту, нєту! - купцi кажуть
   Та й, шельми, смiються: -
   Здєсь нє дьоготь - толькi дурнi
   Аднi продаються!"

   А чумак їм: "То нiвроку ж,
   Добре торгувалось,
   Що йно два вас таких гарних
   На продаж осталось".

   1857



   НАД КОЛИСКОЮ

   Спи, дитя моє, ти життя моє!
   Спи, дитя моє красне!
   Поки сонечко не запалиться,
   Поки мiсяць не згасне!..

   А я, бiдная, над колискою
   Цiлу нiч не здрiмаю,
   Про життя твоє нещасливеє
   Тобi пiсню спiваю.

   Спи, дитя моє, ти життя моє!
   Тiльки щастя i долi!
   Будеш цiлий вiк, як той чорний вiл,
   У ярмi та неволi!

   Тiльки губонька залепечеться,
   Слаба нiженька стане,
   Слаба рученька перехреститься,-
   Твоє горе настане!

   Не пiдеш з дiтьми, не побавишся
   На пуховiм пiсочку,
   Не прийдеш у сад, не положишся,
   Не заснеш в холодочку!..

   Не з дiтьми пiдеш,- панську череду
   Поженеш ти на поле!..
   Не пiсок м'який,- стерня острая
   Босi ноги наколе!..

   I вiд сонечка не сховаєшся
   За вiдорану скибу;
   Зав'ялить тебе в полi сонечко,
   Як ту в'ялую рибу!..

   I не раз сльоза iз очей спаде
   На запаленi груди,-
   I сльозу твою тiльки бог їден
   З неба видiти буде!

   Станеш хлопцем ти, станеш парубком,
   Тобi все їдна доля:
   Череда пройде, найде панщина -
   Їдна й тая ж неволя.

   I що божий день осавула йде:
   Ти вставай до роботи!..
   Ти вставай, роби вiд недiленьки
   До самої суботи...

   I що божий день будеш досвiта
   До роботи вставати;
   Свою силоньку нi собi, ш мнi,
   А панам виробляти.

   А там пановi не вподобався,
   Писаринi якому,-
   Ноги здибають , руки сплутають
   I звезуть до прийому.

   Станеш голий ти у "присутствiї",
   Як родила тя мати...
   I зачнуть тебе пани з дохтором,
   Мов коня, оглядати...

   I забриють лоб - i до церкви враз,
   Там присягу прикажуть;
   У мундир вберуть, оружжя дадуть,
   Свiт навiки зав'яжуть.

   Поженуть тебе в чужу сторону,
   I зачнуть муштрувати,
   I приказ дадуть - мову рiдную
   На чужую зламати...



   НАУКА

   Дочекався я
   Свого святонька,
   Виряджала в свiт
   Мене матiнка.
   Виряджала в свiт
   Мати рiдная
   I промовила
   Менi, бiдная:

   "Нехай, сину мiй,
   Ми працюємо,
   Нехай цiлий вiк
   Ми горюємо;
   Нехай сохну я,
   Тато горбиться,
   Ти на свiт поглянь,
   Що там робиться,-
   Та не всi ж. як ми,
   В землi риються,-
   Може, є такi,
   Що i миються;
   Та не всi ж, як ми,
   Говорив менi
   I приказував:

   "Видиш, сину мiй,
   Як працюємо,
   Видиш, сину мiй,
   Як горюємо.
   Кожний на свiтi
   На то родиться...
   Не дивись на свiт,
   Що там робиться!
   I на пчiл поглянь:
   Є робучiї,
   Але й трутнi є
   Неминучiї.
   Так i на свiтi:
   Iднi риються,
   Другi потом їх
   Тiлько миються.
   Будь ти проклятий,
   Милий синочку,
   Як пiгнеш таким
   Свою спиночку;
   Як пiгнеш таким
   Свою спиночку,
   Як простелешся
   На рядниночку.
   I чоло тобi
   Нехай зморщиться,
   I хребет тобi
   Нехай скорчиться!
   Ти тiкай вiд них,
   Як вiд гадини,
   Ти не жди вiд них
   Перекладини;
   Ти не жди вiд них
   Перекладини,
   Ти у свiт iди,
   На оглядини.
   Ти у свiт iди,
   Милий синочку,
   Ти усе спiзнай -
   I билиночку.
   Димом куряться,-
   Може, є такi,
   Що й не журяться.

   Коли найдеш їх,
   Милий синочку,
   Ти склони себе,
   Як билиночку,
   Ти склони себе,
   Як билиночку,
   Простели себе,
   Як рядниночку.
   Спина з похилу
   Не iскорчиться,
   Чоло з пороху
   Не iзморщиться.
   Спина з похилу
   Не iскривиться,-
   З з то ступить пан
   Та й подивиться;
   Зато ступить пан
   На покiрного
   I прийме тебе,
   Як добiрного.
   I в годиночку-
   На драбиночку.
   I пiдеш тодi,
   Милий синочку,
   I з панами сам
   Порiвняєшся,
   В срiблi-золотi
   Закупаєшся:
   В срiблi-золотi
   Закупаєшся,

   З полем батькiвським
   Розпрощаєшся'"

   Але сталося
   Друге святонько-
   Виряджав у свiт
   Мене батенько
   Виряджав мене,
   Путь показував,
   Тодi з святом ти
   Порiвняєшся,
   В добрi-розумi
   Закупаєщся,
   З полем батьковим,
   Привiтаєшся"

   1860



   ПАВЛО АПОСТОЛ

   Україно-Україно,
   Що ти за то дала,
   Що старого Апостола
   Гетьманом обрала?[2]

   Україно-Україно,

   Що ти заплатила,
   Що до себе та Петрика[3]

   Ти так прихилила?
   Україно-Україно, ;
   Що то з москалями,
   Що посланцi повертають
   До тебе з дарами?[4]

   I за ними Лизогуб наш,
   Чарниш, Жураковський?
   I чим же так прихилився
   До них цар московський?
   Не питайте, добрi люди,
   Каже Україна:
   Колись була в Московщинi
   Тяжкая година.
   Колись була в Московщинi
   Тяжкая година:
   Петро судив царевича,[5]

   Судив свогосина.
   I просився син Петровий,
   А Петрикiв тато,
   I було там сенаторiв
   Багато-багато;

   Але жоден не подумав
   За нього обстати,
   Не смiв жоден проти кари
   Голосу подати.
   Їдна тiлько Україна
   За нього обстала,
   Їдна тiлько Україна
   Голос свiй подала.
   I був гетьман в Петрополi,
   Як Петрик вiнчався,[6]

   I до гетьмана старого
   Петрик обiзвався:
   "Спасибi вам, добрi люди,
   Що ви серце мали,
   Що ви в кровлi мого батька
   Рук не покаляли.
   За то тепер i гетьмана
   Я вам позволяю,
   За то тепер i права вам
   Давнi повертаю!
   I чого лиш буде треба,
   Просiть, добрi люди,
   Усе для вас я учиню,
   Усе для вас буде!"
   I подякував Апостол,
   Назад повертає
   Та й до царя, до Петрика,
   Послiв посилає.
   Посилає до Петрика,
   Просить милость мати:
   Позволити поспiльную
   Старшину обрати.

   Не перечить добрий Петрик,
   Зараз позволяє.
   Не чекає i Апостол,
   Зараз обирає.
   I Лизогуб став обозним
   I зараз до дiла;
   У судцi пiшов Кандиба[7]

   I сотник Забiла[8],

   В писарi пiшов Турновський,[9]

   Панич чи попович,
   В осаули пан Лисенко[10]

   I пан Мануйлович;
   У поспiльнiї хорунжi -
   Горленко-бунчужний,[11]

   А в поспiльнiї бунчужнi
   Борозна[12] недужний.
   I пiдняв на ноги гетьман
   Слабу Україну
   I ще чогось до Петрика
   Iде в Московщину.
   Аж там Петрик помирає,[13]

   Ганна наступає,[14]

   Вона ж уже Україну
   Не так пригортає.
   Вона тiлько Апостола
   В очi пригортає,[15]

   А за очi тридцять тисяч
   Людей вимагає.[16]

   I пiднялось тридцять тисяч
   З полковником Танським,[17]

   Пiшли, бiднi, з України
   В степи бусурманськi.
   I пiднялось тридцять тисяч,
   Та усi чубатi,
   Пiшли в степи бусурманськi
   Вали висипати.
   I пiднялось тридцять тисяч
   Ще до сходу сонця,
   Висипають вал вiд Дону
   До самого Донця.
   На другий рiк тридцять тисяч
   Свiжих посилає,
   А торiшнiх тридцять тисяч
   Назад повертає.
   На третiй рiк iз Польщею
   Бiйка розпочалась,[18]

   Щоб вiд естiв i вiд курiв
   Польща вiдцуралась;[19]

   Бо любовник Ганнин Бiрон[20]

   Став її просити,
   Щоби його у тих Курах
   Князем iзробити.
   I почалась тая бiйка,
   Вiйсько знемагає...
   .Тодi гетьман запорожцям
   Стиха промовляє:
   "Покидайте, - каже,- хлопцi,

   Турецькi границi[21] ,
   Та давнього собi мiсця;
   Просiть у царицi..."
   I просяться у царицi,
   Цариця приймає
   I булаву,бунчук, пернач,
   Хоруг посилає.
   I каже їм, запорожцям,
   На вражую кару,
   Заселити два Кодаки[22]

   I рiчку Самару.[23]

   А тим часом в Бiлiй Церквi
   Каже присягнути
   Та у Польшу з отаманом
   На час завернути.
   I пiгнались запорожцi
   З Бiлецьким Iваном,[24]

   Здибалися з Лизогубом
   Та iз Галаганом;
   Здибалися, полетiли, ,
   Назад поглядають -
   Аж там уже Апостола
   Козаки ховають.[25]

   Аж там уже Апостола
   Козаки ховають,
   Аж там уже i укази
   З Москви посилають, .
   Лизогуба пiвгетьманом
   Тiлько обирають...[26]

   Лизогуба пiвгетьманом
   Тiлько обирають,
   А другого пiвгетьмана
   З Москви посилають.

   10 июня

   [1]  Апостол  Павло  -  пiд  цим  iменем  вiдомi  два  визначних  дiячi
країнської козацької старшини кiнця XVII - початку XVIII ст., миргородськi
полковники,  батько  та  син  гетьмана  Д.  Апостола,  якому,  власне,   й
присвячено поему С. Руданського i якого в поемi помилково названо Павлом.
   [2] Що старого Апостола  Гетьманом  обрала...  -  Д._  Апостола  обрано
гетьманом Лiвобережної України в 73-рiчному вiцi, у вересня 1727 р.  Влада
його була обмежена.
   [3] Петрик - Петро II Олексiйович (1715 - 1730) - росiйський  iмператор
(1727 - 1730), онук Петра I, син страченого ним царевича Олексiя.
   [4] ... Що посланцi повертають До тебе з дарами... - У груднi  1727  р.
делегацiя української козацької старшини у  складi  нiжинського  полкового
суддi Михайла Забiли, гадяцького  полкового  суддi  Мартина  Стишевського,
прилуцького сотника Григорiя Стороженка та  переяславського  осавула  Луки
Васильєва їздила до Петербурга  з  подякою  за  скасування  Малоросiйської
колегiї i вiдновлення гетьманства. Петро II прихильно  прийняв  делегацiю,
обдарував її членiв подарунками i разом з ними вiдпустив з  Петербурга  I.
Черниша, В. Жураковського та Я. Лизогуба, яким  було  заборонено  жити  на
Українi.
   [5] Петро судив царевича... - Суд над царевичем Олексiєм вiдбувся  1718
р. На судi були присутнi гетьман  I.  Скоропадський  i  козацька  старшина
(генеральний   бунчужний   Я.    Лизогуб,    полковники    П.    Полуботок
(чернiгiвський), А. Маркович (лубенський), М. Милорадович (гадяцький)).
   [6] Iбув гетьман в  Петрополi,||Як  Петрик  вiнчався...  -  Гетьман  Д.
Апостол був присутнiм на коронуваннi Петра II у 1728 р. разом з  козацькою
старшиною, полковниками,  бунчужними  товаришами  i  таємним  радником  Ф.
Наумовим.
   [7] Кандиба Андрiй - генеральний суддя.
   [8] 3абiла Михайло - нiжинський полковий, згодом генеральний суддя.
   [9] Турновський - генеральний писар.
   [10] Лисенко Федiр - генеральний осавул.
   [11] Горленко Яким - генеральний хорунжий.
   [12] Борозна Iван - генеральний бунчужний.
   [13] Аж там Петрик помирає... - Петро II помер ЗО сiчня.
   [14] Ганна наступає... - Пiсля смертi Петра II росiйською  iмператрицею
9 травня 1730 р. стала небога Петра 1, донька царя Iвана Олексiйовича Анна
Iванiвна (1693 - 1740), курляндська княгиня.
   [15] Вона тiлько Апостола || В  очi  пригортає...  -  Iмператриця  Анна
Iванiвна нагородила Д.  Апостола  орденом  святого  Олександра  Невського,
зробила його сина Петра лубенським полковником.
   [16] ...А за очi тридцять тисяч||Людей вимага є. - 1731 р. з iнiцiативи
головнокомандуючого росiйською армiєю графа  Мiнiха  почалося  спорудження
оборонних валiв i фортець вiд Днiпра до Дiнця для  забезпечення  пiвденних
кордонiв  Росiйської  iмперiї  вiд  татарських  наскокiв.  До  цих   робiт
залучалися українськi козаки i селяни.
   [17] Танський Антiн - київський полковник.
   [18] Натретiй рiк iзПольщеюIIБiйка розпочалась... - Пiсля смертi короля
Августа II Сильного (1670 - 1733), союзника  Петра  i  у  Пiвнiчнiй  вiйнi
(1700 - 1721), в Польщi почалась боротьба за владу мiж його сином Августом
III i ставлеником Швецiї Станiславом Лещинським. На прохання  Августа  III
росiйський уряд надав Польщi  вiйськову  допомогу.  В  складi  росiйського
вiйська брало участь 20 000 українських козакiв пiд проводом  Я.  Лизогуба
та прилуцького полковника Г. I. Галагана (? - 1748).
   [19] ...Щоб вiд естiв i вiд курiв//Польща вiдцуралась... - Йдеться  про
Курляндське герцогство, створене 1562 p. з столицею в мiстi Мiтавi (нинi -
Єлгава), яке перебувало у феодальнiй залежностi вiд польського  короля.  З
початку XVIII ст.  почало  пiдпадати  пiд  вплив  Росiї  i  1795  p.  було
остаточно приєднане до Росiйської iмперiї.
   [20] Бiрон Е. (1690 - 1772) - фаворит  Анни  Iванiвни,  згодом  старший
пiдкоморiй  i  правитель  державних  справ;  1737  p.   обраний   герцогом
Курляндiї.
   [21] ...Покидайте, - каже, - хлопцi, ||  Турецькi  границi...  -  Пiсля
зруйнування 25  травня  1709  p.  Старої  (Чортомлицької)  Сiчi  царськими
вiйськами частина запорожцiв  перейшла  на  пiдвладну  Кримському  ханству
територiю i в  пониззях  Днiпра  заснувала  в  Олешках  (нинi  Цюрупинськ,
Херсонської областi) Олешкiвську Сiч. Тут для  життя  запорожцiв  склалися
тяжкi умовч, i 1714 р. козаки звернулися до царського  уряду  з  проханням
дозволити їм  повернутися  на  батькiвщину.  Але  царський  уряд  вiдмовив
козакам. Незважаючи на  вiдмову,  козаки  самовiльно  групами  i  поодинцi
поверталися на Україну. Прагнучи змiцнити пiвденнi кордони Росiї в зв'язку
з небезпекою татаро-турецьких  нападiв,  царський  уряд  з  iнiцiативи  Д.
Апостола 1734 р. дозволив їм повернутися до  Росiї,  на  Запорiжжя,  де  в
березнi 1734 р. за _три-п'ять кiлометрiв вiд Старої,  Чортомлицької,  Сiчi
(бiля   теперiшнього    села    Покровського,    Нiкопольського    району,
Днiпропетровської областi) вони заснували Нову Сiч (1734 - 1775).
   [22]  Два  Кодаки  -  тобто  Старий  Кодак  (нинi  Старi  Кодаки,  село
Днiпропетровського  району,  Днiпропетровської  областi)  i  Новий   Кодак
(Кодак, Кодаки), фортеця на правому березi Днiпра проти Кодацького порогу,
в кiнцi XVIII ст. перейменована в село Старi Кайдаки. Тепер входить в межi
мiста Днiпропетровська.
   [23] Самара - лiва притока Днiпра поблизу Днiпропетровська.
   [24] Бiлецький (Бiлицький) Iван - кошовий отаман Олешкiвської Сiчi.
   [25] ...А ж там уже Апостола || Козаки ховають. - Д. Апостол  помер  28
сiчня  1734  р.  вiд   апоплексiї.   Похований   у   Великих   Сорочинцях,
Миргородського  району.  Полтавської   областi   у   Покровськiй   церквi,
збудованiй за його наказом 1732 р.
   [26] ...Лизогуба  пiвгетьманом  Тiлько  обирають...-  Пiсля  смертi  Д.
Апостола указом iмператрицi Анни  Iванiвни  на  Українi  було  встановлено
тимчасовий  уряд  (Правлiння  гетьманського  уряду),  який   складався   з
призначених царським урядом росiйських чиновникiв та української козацької
старшини (росiяни -  князi  Олексiй  Шаховськой  та  Андрiй  Баратинський,
полковник Василь Гур'єв i запасний  полковник  Iван  Синявiй;  українцi  -
генеральний обозний Я. Лизогуб, генеральний суддя М. Забiла, пiдскарбiй А.
Маркович i запасний осавул Ф. Лисенко).



   ПАВЛО ПОЛУБОТОК

   Полуботку-Полуботку,

   Наказний гетьмане!
   А хто ж тобi гетьманськую
   Булаву дiстане?
   Полуботку-Полуботку,

   Голубе-соколю!

   А як же ж ти пiдiймешся
   За козацьку волю?
   Полуботку-Полуботку,

   Рiдная дитино!
   А як же ж ти iзiйдешся
   З вражим Вельямiном?[2]


   Не питайте, хто Павловi
   Булаву добуде,
   Є у нього Україна,
   Є у нього люди.
   I пiшли вже Семен Рубець
   I Василь Биковський[3],

   Лиш чекайте, що то скаже
   Цар Петро московський,
   Нема царя в Московщинї,
   Десь у Тегеранi[4];

   Але посли й туди за ним -
   I вже в Астраханi.
   I за море, за Хвалинське[5],

   Листи посилають
   Та у царя серед бiйки
   Гетьмана благають.
   А тим часом i Вельямiн
   Листи посилає[6]

   Та до царя московського
   Стиха промовляє:
   "Що робити, - каже, - царю,

   З тими козаками?
   Либонь, вони хотять знову
   Битись з москалями!
   Шумить-гуде Україна,
   Козаки гукають,
   А найбiльше Милорадич[7]

   З Маркевичем[8] грають".
   I подумав цар московський,
   Та й iз Тегераня
   Серед зими свої листи
   Шле до Астраханя,
   Та й i каже українцям:
   "Почекайте, люди,
   Повернуся в Московщину -
   Тодi все вам буде!
   Але за то й мене тепер
   Послухайте, дiти,
   I п'ятнадцять менi тисяч
   Козакiв пошлiте!
   З Милорадичем пошлiте
   В Ладогу п'ять тисяч,
   А з Маркевичем до Хреста
   Пошлiть десять тисяч!"[9]

   I пiшли сумнi козаки,
   Нiчого дiяти...
   "Зато, - кажуть, - ми гетьмана
   Будем живо мати!"
   Та не ворон же то чорний
   Iз соколом б'ється,
   То Вельямiн з Полуботком
   За права дереться.
   I обидва Петра-царя
   Просять розсудити.
   I говорить цар московський:
   "Нiчого робити!
   Треба, - каже, - Полуботка
   В Петропiль[10] зазвати
   I тут йому по-московськи
   Правду розказати!"
   I з Савичем[11] i Чарнишем[12]

   Павла викликає,
   Але Павло послiв собi
   Вперед посилає.
   I прибули у Петропiль
   Посли молодецькi:
   Полковники Данилович
   I Петро Корецький.
   Бунчуковий Володьковський
   I судець Грабенко,
   I вiйськовий з ними писар
   Завзятий Ханенко[13]

   I прибули у Петропiль
   Та й говорять: "Царю!
   Вiзьми собi Вельямiна,
   Вiзьми нашу кару;
   Судцi твої московськiї
   Нас добра не учать,
   Багатого обдирають,
   А бiдного мучать.
   Козакiв за хлопiв мають
   I гризуть гетьмана...
   А чи ж так то, ясний царю,
   Було за Богдана?..
   Ти говориш, що Хмельницький
   Сам царям прирадив,
   Щоб московський воєвода
   На Вкраїнi рядив;
   Але Павло Полуботок
   Не ховає слова,
   Вiн говорить: "Що там, - каже,
   Батькова умова!
   Спершу, царю, пiднови ти
   Нашу давню волю,
   Щоб ми самi судилися
   Помежи собою;
   Щоб нi стольник, нi боярин,
   Анi воєвода
   Не питали, не судили
   Нашого народа;
   Щоб козаки самi собi
   Розправу чинили,
   I, де три їх, щоб два собi
   Третього судили.
   I всi царi московськiї
   Теє право знали
   I за нього своє слово
   Царськеє давали.
   Та й ти давав, ясний царю,
   Як iзбирав раду,
   Як давав нам у гетьмани
   Пана Скоропаду[14]

   Чого ж тепер на Вкраїнi
   Воєводи .стали,
   Чого права козацькiї
   И вольностi пропали?!"
   Незабаром за послами
   Й Павло прибуває
   I з Чарнишем i Савичем
   К царю пiдступає.
   Пiдступає, дає листи,
   Просить за Вкраїну,
   Але, знати, й Павло прибув
   В лихую годину:
   Анi Петро, нi бояри
   За нього не дбали,
   Його листи за Вкраїну
   Пiд сукном лежали.
   I чекає Павло мiсяць,
   Ба й другий чекає,
   Ба й чекає мiсяць третiй -
   Цар не закликає.
   "Почекай же, - Павло каже,
   Їдна менi доля,
   Але стане й тобi хроном
   Козацькая воля".
   I останнє своє слово
   Царевi готовить;
   I приходить з старшиною
   I до нього мовить:
   "Знаю й бачу тепер, царю,
   Що ти без причини
   Пiдiйнявся на погибель
   Мої України.
   I всi царськiї укази
   Хочеш попалити,
   I всi вольностi козацькi
   Хочеш потопити.
   I козакiв, як худобу,
   На роботу гониш,
   I над ними "Вiчну пам'ять"
   По болотах дзвониш...
   I гетьмана обирати
   Нам не позволяєш,
   I судити судцiв своїх
   З Москви посилаєш!
   I нас судять без закону,
   Без всякого права;
   Чи вже ж тобi за то, царю,
   Буде яка слава?
   Але нехай менi буде
   Вiльно i сказати,
   Що нiчого тобi, царю,
   З України ждати.
   Україна - не дитина,
   Вона волю має,
   А вiльного не неволя -
   Правда пригортає.
   Тепер кажи менi, царю,
   Хоч залiзо терти,
   Хоч у тюрмi холоднiї
   Iз голоду мерти;
   Усе їдно менi, царю,
   Тiлько б не видати,
   Як та бiдна Україна
   Буде пропадати!.."
   I стиснув Петро зубами.
   "Шкуру, - каже, - здерти!"
   Але трохи одумався:
   "В тюрму аж до смерти!"
   I у тюрмi Петра й Павла
   Разом з старшинами
   Обiллявся Полуботок
   Дрiбними сльозами...
   Обiллявся не за себе,
   А за Україну
   Та за своїх товаришiв,
   Що без долi гинуть.
   Та не довго ж Павло плакав.
   Заслаб, помирає...
   Цар доктора посилає -
   Павло виганяє.
   "Нащо, - каже, - життя моє
   Назад повертати,
   Коли я не можу долi
   Батькiвщинi дати?"
   Петро сам iде до нього,
   Щоб перепросити,
   I дає йому лiкарство,
   Просить його пити.
   Але Павло Полуботок
   Йому промовляє:
   "Дармо, царю; ти не вернеш,
   Що вже погасає...
   Живо-живо Павла й Петра
   На свiтi не буде,[15]

   Тодi обох нас розсудять
   Правдивiї люди..."

   8 июня

   [1] Полуботок Павло  Леонтiйович  (близько  1660  -  1724)  -  наказний
гетьман  Лiвобережної  України  (1722  -  1724),  у  1706  -   1722   pp.-
чернiгiвський  полковник.  Прагнучи   змiцнити   привiлейоване   полiтичне
становище української старшини i забезпечити за  нею  монополiю  гноблення
трудящих України, домагався вiд царського уряду вiдновлення права  виборiв
гетьмана  i  лiквiдацiї  найвищого  адмiнiстративного  органу  України   -
Малоросiйської колегiї, створеної 1722 p. з  наказу  Петра  I  у  Глуховi.
Ув'язнений Петром I, помер у Петропавловськiй фортедi в Петербурзi.
   [2] Вельямiн - Степан Лукич Вельямiнов, царський  бригадир  (вiйськовий
чин, середнiй  мiж  полковником  i  генералом),  президенi  Малоросiйської
колегiї. Вiдзначився службовими зловживаннями.
   [3] I пiшли вже Семен Рубець i  Василь  Биковський...  -  Пiсля  смертi
гетьмана I. I. Скоропадського (1646 - 1722) П. Полуботок послав вiйськових
товаришiв С. Рубця  та  В.  Биковського  у  Москву  до  царя  з  проханням
дозволити вибори гетьмана. Проте посли до царя не були допущенi.
   [4] Heмa царя в Московщинi,||Десь у Тегеранi... - У  1722  -  1723  pp.
Росiя вела вiйну.з Iраном.
   [5] I за море, за Хвалинське... - У староруських лiтописах  Хвалинським
називалось Каспiйське море.
   [6] Aтим часом iВельямiн||Листи посилає...  -  С.  Вельямiнов  особисто
зустрiвся а Петром I 1723  р.  в  Москвi  пiсля  повернення  останнього  з
Персидського походу 1722 p.
   [7] Милорадич - Михайло  Iллiч  Милорадович,  український  помiщик,  за
походженням серб, у 1715 - 1726 pp. - гадяцький полковниц.
   [8] Маркевич - лубенський полковник.
   [9] ...В Ладогу п'ять тисяч,|| А з  Маркевичем  до  Хреста  ||  Пошлiть
десять тися ч!" - Царський  уряд  використовував  козакiв  на  будiвництвi
каналiв, оборонних  валiв  та  фортець,  зокрема  Ладозького  каналу  бiля
Петербурга  та  фортецi  святого  Хреста  на  Каспiйському  морi.   Козаки
працювали безкоштовно i через важкi умови роботи масами гинули або ставали
калiками.
   [10] Петропiль - Петербург.
   [11] Савич Семен - генеральний писар України.
   [12] Чарниш (Черниш) - генеральний суддя.
   [13] Ханєнко Микола Данилович (1691  -  1760)  -  український  помiщик,
генеральний хорунжий (1741 - 1760). 1723 р.  разом  з  П.  Полуботком  був
звинувачений у зрадi i заарештований у Петербурзi; звiльнений  1726  р.  У
1738 р.  брав  участь  у  походi  росiйського  вiйська  на  Крим.  Написав
щоденники "Дiарiуш" та "Щоденник  генерального  хорунжого  Чиколи  Ханенка
1727 - 1753 pp.", якi мiстять вiдомостi з iсторiї України 20 - 50-х  рокiв
XVIII ст.
   [14] Скоропада - I. I. Скоропадський.
   [15] 15 Живо-живо Павла й Петра На свiтi не буде..."  -  ГI.  Полуботок
помер 29 грудня 1724 p., а Петро I - 8 лютого 1725 p.



   ПIСНЯ

   Повiй, вiтре, на Вкраїну,
   Де покинув я дiвчину,
   Де покинув чорнi очi...
   Повiй, вiтре, з полуночi!..

   Мiж ярами там долина,
   Там бiленькая хатина;
   В тiй хатинi голубонька,
   Голубонька - дiвчинонька...

   Повiй, вiтре, до схiд сонця,
   До схiд сонця, край вiконця;
   Край вiконця постiль бiла,
   Постiль бiла, дiвча мила.

   Зупинися нишком-тишком
   Над рум'яним, бiлим личком;
   Над тим личком зупинися,
   Чи спить мила - подивися.

   Як спить мила, не збудилась,
   Ти нагадай, з ким любилась,
   З ким любилась i кохалась
   I кохати присягалась...

   Як заб'ється їй серденько,
   Як дiвча зiтхне тяженько,
   Як заплачуть чорнi очi,
   Вертай, вiтре, к полуночi!..

   А як мене позабула
   Та нелюба пригорнула,
   То розвiйся край долини,
   Не вертайся з України!..

   Вiтер вiє, вiтер вiє,
   Серце тужить, серце млiє,
   Вiтер вiє, не вертає,

   Серце з жалю завмирає.

   1856



   ПОНИЗИВ

   П'є-гуляє у недiлю
   На коршомцi Гарасим;
   З Гарасимом п'є-гуляє
   I сусiд його Трохим.

   А обидва стрiльцi жвавi.
   От перечка i пiшла...
   Далi Трохим розходився,
   Пiдiйнявся з-за стола:

   "То ти кажеш, що ти луччий?
   Що ти гаспидний стрiлець?
   Збий же менi з чуба шапку:
   Тодi будеш молодець!"

   "Кажеш, може, що не зiб'ю?" -
   "А ти кажеш, що зiб'єш?!" -
   "А їй-богу, що iзiб'ю!" -
   "А їй-богу, не зiб'єш!.."

   "Та от тобi i рушниця!" -
   "Ану-ну! давай! давай!" -
   "На! Ставай лиш край порога!"
   "Та я стану: ти ставай!.."

   Цiлить їден вiд порога,
   Другий стоїть за столом
   Та щосили натягає
   Сиву шапку на чоло.

   Бах рушниця!.. Стало димно...
   Йде до столу Гарасим...
   А за столом в сивiй шапцi,
   Як баран, лежить Трохим!

   (Йому куля пролетiла
   Через шапку i чоло...)
   Пiдiймає той Трохима,
   Пiдпирає за столом.

   Сам вiдходить до порога.
   Знов рушницю в руки взяв,
   Прицiлився разiв кiлька
   Й головою похитав:

   "Вибачай менi, Трохиме,-

   Гарасим проговорив,-

   На два цалi1 лиш понизив -
   Та й i шапки не iзбив".

   1859 р.

   1 Цаль - дюйм (2,54 см).



   ВОВКИ

   "Чого, брате, так збiлiв?
   Що з тобою сталось?"
   - Ах, за мною через став
   Аж сто вовкiв гналось!
   "Бог з тобою... Сто вовкiв!..
   Та б село почуло..."
   - Та вiрно пак i не сто,
   А п'ятдесят було.
   "Та й п'ятдесят диво в нас...
   Де б їх стiльки взялось?"
   - Ну, Iванцю! нехай так,
   Але десять гналось.
   "Та i десять не було!
   Знать, один усього?"
   - А як один? аби вовк!
   Страшно i одного...
   "А може, то i не вовк?"
   - А що ж то ходило?
   Таке сиве та мале,
   А хвостик, як шило.

   1859

   ==============================================================






   ДОЩ

   Благодатний, довгожданий,
   Дивним сяйвом осiянний,
   Золотий вечiрнiй гiсть
   Впав бадьоро, свiжо, дзвiнко
   На закуренi будинки
   Зголоднiлих передмiсть.
   Вiдкривай гарячi груди,
   Мати земле! Дощ остудить,
   Оживить i заплiднить,-
   I пшеницею й ячменем
   Буйним повiвом зеленим
   Бiлi села звеселить.,

   1925 p.



   МОВА

   Треба доглядати наш сад
   Вольтер

   Як парость виноградної лози,
   Плекайте мову. Пильно в ненастанно
   Полiть бур'ян. Чистiша вiд сльози
   Вона хай буде. Вiрно i слухняно
   Нехай вона щоразу служить вам,
   Хоч i живе своїм живим життям.

   Прислухайтесь, як океан спiває -
   Народ говорить. I любов, i гнiв
   У тому гомонi морськiм. Немає
   Мудрiших, нiж народ, учителiв;
   У нього кожне слово - це перлина,
   Це праця, це натхнення, це людина.

   Не бiйтесь заглядати у словник:
   Це пишний яр, а не сумне провалля;
   Збирайте, як розумний садiвник,
   Достиглий овоч у Грiнченка й Даля,
   Не майте гнiву до моїх порад
   I не лiнуйтесь доглядать свiй сад

   Квiтень, 1956 р.



   НА ВIДКРИТТЯ МУЗЕЮ ШЕВЧЕНКА

   Хоч би малесеньку хатину
   Вiн мрiяв мати над Днiпром,
   Щоб у вечiрнюю годину
   Животворить своїм пером

   Народну душу, закликати
   Громадою обух сталить.
   Та не дiждавсь вiн тої хати,
   Священний прах його лежить

   На березi Днiпра-Славути.
   Але воздвиг народ розкутий
   Не вбогу хатку - свiтлий дiм,
   Щоб перед iменем твоїм

   Чоло схилити святобливо,
   Щоб дiл твоїх незгасне диво
   Явити свiтовi всьому.
   Минулого розбивши тьму,

   Стоїть Кобзар перед очима;
   Його тяжка й велична путь,
   Що нам нiколи не забуть,
   У даль простерлася видима.

   Так, ти живеш у нашi днi,
   Ти з нами в працi i в борнi.
   Ти з нами йдеш до сонця сходу,
   Ти, правди й вольностi пророк,
   Приймаєш росяний вiнок ,
   Iз рук радянського народу.

   1949



   ПЕРЕД ГРОЗОЮ

   Старайся наблюдать различные приметы.
   А С Пушкин

   Натрудившися у квiтнi,
   Перецвiвши у маю,
   Йдуть дерева передлiтнi
   В повiнь лагiдну свою.

   Пелюстки зронивши в ноги,
   Ждуть у зав'язi вони
   Благодатної вологи
   З рук 'дозрiлої весни.

   На травi роси немає,
   Дим прослався над селом.
   Землю ластiвка черкає
   Розтривоженим крилом,

   Горобцi в пiску сипкому -
   Нiби дiти у ставку...
   Стане ясно i малому,
   Рiч побачивши таку:

   Йде гроза з-за верхогiр'я...
   Справдi, тiльки примiчай:

   Чорних птиць iмлисте пiр'я
   Затемнило небокрай.

   Прокотився грiм з розгоном,
   Грають блискавок шаблi,
   Пахне морем i озоном
   Вiд притихлої землi:

   3 червня, 1955 р. Київ_



   ПIСНЯ

   М.В.Лисенковi

   Вийся, жайворонку, вийся
   Над полями,
   Розважай людськую тугу
   Ти пiснями.
   В небi, чистiм i прозорiм,
   Сонце сяє,
   Наче в морi, в жовтiм житi
   Хвиля грає.

   Подивись: женцi схилились,
   Потомились
   I вiд працi вiд тяжкой
   Потом вкрились.
   Розважай же iх пiснями
   Ти дзвiнкими...
   Вийся, жайворонку, вийся
   Все над ними!...

   1910 р



   РОЗМОВА З ДРУГОМ

   Лiс зустрiв мене як друга
   Горлиць, теплим воркуванням,
   Пiзнiм дзвоном солов'їним,
   Нiжним голосом зозулi,
   Вогким одудiв гуканням,
   Круглим _циканням дроздiв.
   Лiс зустрiв мене як друга
   Тiнню вiд дубiв крислатих,
   Смутком бiлої берези,
   Що дорожчий нам за радiсть,
   Кленiв лапами густими,
   Сосни гомоном одвiчним,
   Срiбним шемранням осик.
   I до друга я звернувся
   Iз промовою такою:
   Ти рости на втiху людям,
   Отiняй кохання чисте,
   Бережи нам свiтлi рiки,
   Що полям несуть вологу,
   Що заплiднюють сади,

   А за кожну деревину,
   Що пiде нам на будови
   Чя на щогли корабельнi,
   Ми новi гаї посадим,
   Щоб земля була весела,
   Як веселе птаство в лiсi,
   Як веселi дерева.

   1954 p.



   СИНОВI

   Ти був iще малий котигорошок,
   Така собi одна iз людських мошок,
   Що виповзли на сонце, бо весна
   Тепло лила iз келиха без дна,
   I щось собi блаженно лепетали,-
   I от тебе розумники спитали
   (Можливо, й сам слова сказав я тi):
   Чим хочеш бути, хлопчику, в життi?

   Серйозний, як усi котигорошки,
   Ти на питання це подумав трошки
   I вiдповiв: людиною. Дитя!
   Благословляючи твоє життя,
   У трудну виряджаючи дорогу,
   Яку пораду чи пересторогу
   Я кращу дам, нiж дав собi ти сам?

   Будь вiрним слову, що усiм словам
   Iз ним одним нiколи не зрiвняться!
   Хай веселять тебе любов i праця,
   Хай дружби непогасної крило
   Гiрке вiд тебе вiдганяв зло,
   I хай у час останнiй свiй про сина
   Спокiйно я подумаю: людина!

   21 жовтня 1948 р.



   СОЛОВ'ЯМ УКРАЇНИ

   В розлуцi а вами, солов'ї Вкраїни,
   Так ниє серце, що аж смiх бере
   З самого себе. Хоч воно й старе,
   А в рiдний край, як в юнiсть давню, лине.

   Дива Версаля, Лувру красота
   Та й Ейфелева башта не поможе.
   Воно, звичайно, гостевi негоже
   В Парижi _думать про свої мiста,

   Про Лохвицю, про Миргород, про Сквиру,
   Про Голосiївський веселий гай,-
   Булонський лiс, поете, споглядай,
   Подiбний i до раю, i до виру!

   Тут люди приязнi. Навкруг ряснi
   Стоять сади, платани i каштани,
   Та шелест верб у пам'ятi не тане,
   Вiя ще чутнiший тут, на чужинi.

   Ти груди краєш поглядом дитини,
   Печеш i мучиш, рiдний краю мiй,

   П'яниш, як жоден на землi напiй...
   Тужу за вами, солов'ї Вкраїни!

   29 травня 1957 р Париж



   ТРОЯНДИ Й ВИНОГРАД

   Iз поля дiвчина утомлена прийшла
   I, хоч вечеряти дбайлива кличе мати,
   За сапку - i в квiтник, де рожа розцвiла,
   Де кучерявляться кущi любистку й м'яти.

   З путi далекої вернувся машинiст,
   Укритий порохом, увесь пропахлий димом,-
   До виноградника! - Чи мiльдью часом лист
   Де не попсований? Ну, боротьбу вестимем!

   В саду колгоспному допитливий юнак
   Опилення тонкi дослiджує закони,-
   А так же хороше над чорним грунтом мак
   Переливається, мов полум'я червоне!

   Ми працю любимо, що в творчiсть перейшла,
   I музику валку, що нiжно серце тисне
   У щастя людського два рiвних є крила:
   Троянди й виноград, красиве i корисне.

   6 вересня 1955 р Київ



   ШЛЯХ

   Шлях без краю лежить... а над шляхом - iмла,
   Шлях, камiнням укритий, тернистий,
   I життя на той шлях вже мене посила.
   Чи дiйду ж до кiнця його чесний i чистий?
   Чи в знемозi впаду, притулюсь до землi
   I брехнею й неправдою вкриюсь,
   Чи дiйду до мети з потом я на чолi
   I сльозами утiхи умиюсь?
   Як впаду i скажу, що не маю снаги,-
   Чи хто буде мене рятувати,
   Як почнуть кепкувать з мене злi вороги -
   Чи хто буде i з них кепкувати?
   Чи я сам одиноко i сумно пiду,
   I зневiрюсь в метi, i заплачу,
   А чи друзiв таки на шляху тiм знайду
   I надiю i в iнших побачу?!

   1910



   ШПАКИ

   Знов прибули до нашої шпакiвнi
   Її, мабуть, торiшнi хазяї
   I зразу спiви почали свої,
   Насмiшкуватим спрямуванням дивнi.

   Оригiнальностi вiд _них не ждiть:
   Шпаки - це iмiтатори веселi;
   То iволга у лiснi їх дзвенить,
   То хлопчик, друзiв кличучи, свистить,
   То соловейко розсипав трелi,
   То колесо немазане скрипить.

   Такi ото сусiди нашi втiшнi.
   Шпак не вiд того, щоб, як спiлi вишнi,
   Покуштувати, що воно на смак,-
   Та садових повзучих розбишак,

   Неситу гусiнь, вишить так ретельно,
   Що той грiшок не майте за смертельний,
   Шануйте друга... Де яс таки без хиб
   Ви друга на землi найти могли б?

   27 квiтня 1964 р. Київ



   ДIАЛОГ

   навiяний дискусiєю про мистецтво
   в "Комсомольской правде"

   ПЕРШИЙ ГОЛОС

   У часи космiчної ракети,
   Кiбернетики та iнших див
   За облавок викиньте, поети,
   Допотопних ваших солов'їв!

   Геть жбурнiть симфонiї та мрiї,
   Як ганчiрку кидають за тин!
   Хто мотор полагодити вмiє,
   Вартий бiльше, нiж знавець картинi

   другий голос

   Ця суперечка виникла не вчора,
   Може, у печернiй ще добi,
   Але буть додатком до мотора
   Для людини мало, далебi!

   Як же так убого ви живете,
   Чом так занепали ви, скажiть,
   Щоб у днi космiчної ракети
   Солов'я не в силi зрозумiть?

   26 листопада 1959 р. Варшава



   ГIМН ТРУДУ I СОНЦЮ

   1

   Як гордий соняшник, самого сонця син,
   Лише до нього вид обертає квiтущий,
   Так ти, обернений до майбуття годин,
   Нiде й нi перед ким не гнеш своїх колiн

   I знаєш: вiчний ти, а все скороминуще.
   Ти в простiм одязi. Не пурпур, не єдваб
   Тiл зделiкачених, знесилених оздоби,-
   Нi: блуза, що одна привабити могла б
   Свободу-дiвчину, кому король i раб-
   Два рiзнi вияви єдиної хвороби.

   Не шабля i не спис, а молот i терпуг,
   Не мрiя, а ява, не порив, а потреба:
   Iз темних брил життя ти силою напруг
   Витiсуєш Нове - i синiй виднокруг
   Обiйми розкрива скорителевi неба.

   2

   Гнуться присмерки вiджилi
   Перед сонячним життям,
   Срiбне полум'я флотилiй
   Крає груди небесам.

   Грiм, ухоплений рукою,
   Свiтить далi голубiй.
   Геть, уславлений спокою!
   Ми в трудi, у боротьбi!

   Для нового Прометея
   Твiй огонь не згас у млiї
   П'ятикутною зорею
   Сяє сонце на землi.

   3

   Усе злiчити й скерувати,
   Узяти небо в береги,
   I перетяти свiт проклятий
   Промiнням волi i жаги,

   У працi, в муцi стиснуть зуби,
   В боях устоять, як гранiт...
   Ну, справдi, що нам до Гекуби,
   Як ми новий створили свiт?

   4

   Мiцних, вузлуватих, потрiсканих рук
   Не спинить нi гамiр, нi гомiн, нi стук,
   Зловiснi примари очей не вжахнуть,
   Бо видиться ясно ясна для них путь.

   Цi руки - ти бачиш? - цих рук мiлiон.
   Цi руки - за троном хитається трон,
   Цi очi по кроку вимiрюють крок,
   I падають мури, як жовтий пiсок.

   Де сон староденний, мов крига, застиг,
   Творцi вибиваються з темних кормиг.
   'У свiтi найкраще - визволення крик.
   Мiльйони трудящих-один робiтник.

   1931-1932 pp.



   ЖАГА

   ПОЕМА-ВИДIННЯ

   XXV рiчницi Радянської влади на нашiй славнiй Українi - присвячую_

   Тебе - вiд нiжного свiтанку
   Аж по останнi смертнi днi -
   Не як дитя, не як коханку
   I навiть не як матiр - нi!

   Тебе, як вiтер у неволi,
   Тебе, як сонце у гробу,
   Як власнi радощi i болi,
   Як власну юнiсть i журбу,

   Як стиски серця в час прощання,
   Як втому наболiлих нiг,
   Що пiсля довгого вигнання
   На отчий клоняться порiг,

   Як слово хорого дитяти,
   Як просинь дальньої мети,
   Як тiнь, котрої не впiймати
   I вiд котрої не втекти,

   Як огник в непрогляднiй ночi,
   Як трепет щастя навеснi,
   Як сльози радiснi жiночi
   У благовiснiй тишинi, -

   Тебе ношу я в грудях темних
   I в невсипущому мозку,
   Мою найкращу з дум наземних,
   Жагу й любов мою палку!

   Ласкаве небо, грiм залiзний,
   Була ти, будеш i єси!
   Тобi, тобi, моя Вiтчизно,
   У серцi дзвонять голоси.

   Перший голос._

   Великiй i чистiй водi,
   Що живить, свiжить нас i поїть,
   Що студить по спраглiм трудi,
   По бої гарячiм спокоїть,

   Що стомленим сни навiва,
   Що юних на подвиги будить, -
   Мої найчистiшi слова
   Хай жертвою чесною будуть.

   Хто знав незмiрну жагу,
   Той мiру словам моїм знає.
   Як землю, вiд спеки тугу,
   Липнева жарiнь допiкає,

   Як кожне благає стебло
   I кожна травинка голосить.
   О! Темної хмари крило
   Найвище нам щастя приносить.

   "Вологи, вологи!" - в огнi
   Шепочуть прив'ялi дiброви,
   I котиться грiм вдалинi,
   Такий довгождано-раптовий!

   "Вологи! Життя хоч на мить!" -
   У тирсi сухiй завмирає...
   I раптом вiйнуло, шумить,
   Ворожить, чарує, спiває.

   I знову весни вороття,
   I ржуть над чорноземом конi,
   I свiт, як умите дитя,
   Смiється на матернiм лонi.

   Хто знає походiв трудних
   Камiння, i терен, i порох,
   Утому скривавлених нiг,
   Жароту дорiг неозорих,

   Огонь запорошених ран,
   Дихання, застрягле в гортанi,
   I небо, як висохлий жбан,
   I землю, зотлiлу до гранi,

   Той знає, що значить рiка,
   Лямоваиа зiллям зеленим,
   Вода, що з землi виника
   I дише спокоєм студеним.

   О водо! О щастя земне!
   О радiсть - жагу вдовольнити!
   Спадай, оросивши й мене,
   На жито, на квiти, на вiти!

   О рiки, ви сестри мої!
   Кружляючи разом з землею,
   Заплiднюйте щастям її -
   I пiснею станьте моєю!

   Другий голос._

   - Не кидайсь хлiбом, вiн святий! -
   В суворостi ласкавiй,
   Бувало, каже дiд старий
   Малечi кучерявiй.

   - Не грайся хлiбом, то ж бо грiх! -
   Iще до немовляти,
   Щасливий стримуючи смiх,
   Бувало, каже мати.

   Росли малята, з немовлят
   Робилися дорослi,
   I чуте десять лiт назад
   Забувано навпослi,

   I до архiву слово "грiх"
   Здали не пiд пiдстави
   Ми всi, навчавши слiв нових
   Дитинство кучеряве.

   Проте лишилася у нас,
   I зовсiм це не хиба,
   Глибока шана повсякчас -
   Так! - до святого хлiба!

   Бо красен труд, хоч рясен пiт,
   Бо жита дух медовий
   Життя несе у людський свiт
   I людськi родить мови.

   Хто зерно сiє золоте
   В землi палку невтому,
   Той сам пшеницею зросте
   На полi вселюдському.

   Третiй голос._
   _
   Гойдає вогку черемшину
   Весни всевладної рука,
   I серце пiсню солов'їну
   На поєдинок виклика.

   У кожнiм кетязi пахучiм,
   У кожнiм квiтi, що зiйшов,
   Струмує струменем кипучим
   Моє життя, мiй спiв i кров.

   I тропи сходяться ведмежi
   Тобi, о пристрасте, до нiг,
   I вколо бiлої одежi
   Кружляє черемшини снiг.

   О мила, бiла, снiжнокрила,
   Ти прилетiла, прибула,
   I руки навстiж розкрилила,
   I шовк одкинула з чола.

   Неначе з подиву, зiницi
   Розкрились широко, як нiч,
   I сон, що вiк не пересниться,
   З зелених котиться узбiч.

   I квiти клоняться пашистi,
   На милих танучи устах,
   I нiч в янтарному намистi
   Стоїть до ранку при дверях.

   Одхилилася завiса минулого._
   В туманi встають силуети._
   _
   Силует перший._

   Хлопчина в подертiй одежi,
   Торбинка: цибуля i хлiб.
   I вечiр, i втома, i вежi
   Високого мiста. "Коли б!"

   Коли б не спiткнуться, не впасти,
   Дiйти, увiйти, досягти!
   Коли б хоч не взяти, то вкрастиi
   Нi! Взяти! Вiдняти! Згребти!

   I клониться ночi у ноги
   Недуга поблiдлого дня,
   I бризки болота. "З дороги!" -
   Пухке на конi паненя.

   Силует другий._

   Вишиває i спiває,
   I нiхто того не зна,
   Де узор вона кiнчає,
   Де ту пiсню почина.

   Свiту б цiлому спiвала,
   Вишивала б - всiй землi!
   Хата. Мати нездужала.
   Хлiб зацвiлий на столi.

   - Натомилася, дитино?
   А пiди вогню позич! -
   Мертве зiгнуте колiно.
   Нiч. У серцi вiчна нiч.

   Силуети._

   Їх багато, багато, багато.
   Темнi зморшки на лицях худих.
   Тих скалiчено, тих лиш пiдтято,
   Тих убито, а мучено - всiх.

   Свiт - веселка, що з рiчки до лiсу
   Простяглася по небу, ясна,
   I крiзь райдужну видно завiсу
   Легкий зарис рибалки й човна.

   Ну, а їм - нi рибалка, нi човен,
   Нi веселка, нi небо, нi лiс.
   Тiльки хрипи глухих перемовин,
   Тiльки зашморг, що горло затис.

   Їх багато, багато, багато...
   Бiль горба та клятьба на раба...
   Клято, проклято i переклято...
   I встає на землi боротьба.

   Голос._

   У петербурзькому заметi
   На скам'янiлiм битюгу
   Спинився Олександер Третiй,
   Народ зiгнувши у дугу.

   Росiя на морозi гола
   Казенним грiється вином,
   I обiймається Микола
   З тобольським п'яним мужиком.

   I ти, i ти, народе рiдний,
   Серед задушених братiв...
   Невже ж для цього Вершник Мiдний
   Коня край прiрви зупинив?

   Повiв бурi
   Стояв Iсакiй тьмяно-смутен,
   I Вершник охляп не скакав,
   Коли пiдхмелений Распутiн
   Росiю вроздрiб продавав.

   Нева стогнала вiд печалi,
   В тифу здригалася вiйна,
   Як у Тавричеському залi
   Йшла переторжка голосна.

   Та сколихнулось поле й море,
   У дiлi - слово ожило,
   О, годi ранити докором,
   Де треба гострого меча!

   Палац Кшесiнської, як форум,
   Стрясла правиця Iллiча.

   Казка._

   Пустила фея золотий клубок,
   За ним услiд у свiт пiшла дитина,
   I розкривав простори кожен крок,
   I трепетала далеч лебедина.

   Лежала мати, хора вже давно,
   I не пускала ясного дитяти, -
   Тож уночi втекло воно в вiкно
   Цiлющих лiкiв матерi шукати.

   Перелiсками i ярами йшла,
   А де дорога слалася надвоє, -
   Дитину нитка золота вела,
   Як друг незрадний, до води живої.

   Казала фея, що, мов дзвiн, дзвенить
   Одно на свiтi джерело студене,
   I на сторожi вiрно там стоїть
   Її, дитини, мужнiй наречений.

   Як мiсяць, горде мав вiн чоло
   I свiтлi очi - лазуровi зорi,
   Iз-пiд камiння сам вiн джерело,
   Мов iскру, вибив у борнi суворiй.

   Iшла дитина, i нерiвна путь
   Не раз вела у нетрi й чорнi хащi,
   Де гад сичить, де звiрi злi ревуть,
   Вергаючи отруйний дим iз пащi.

   Iшла дитина, на очах росла,
   Змагала в серцi острах передвiчний,
   I в слушну мить їй фея подала
   До бiлих рук булатний меч двосiчний.

   Iшла вона не день, iшла не рiк,
   I вродою доспiла, як пшениця,
   Коли вступила у дiвочий вiк
   З мечем двосiчним у стрункiй правицi!

   I не один у яр скотився звiр,
   I не одна розсiчена гадюка
   Сконала там, де мiж борiв та гiр
   Пройшла з мечем красуня бiлорука.

   I час настав. У чашi голубiй
   Переливався ранок, як перлина,
   I край безоднi при водi живiй
   Зустрiлася iз Жовтнем Україна.

   Сон - не сон._

   Ти вся була - пружиста тетива,
   Натягнена до краю, до вiдмови.
   Ти вся була - зiрниця свiтова,
   Що озорила луки i дiброви.

   Горiла в пiснi свiчкою печаль,
   Минулих лiт єдина осолода.
   Позаду - стiльки мурiв i проваль,
   Перед тобою - далеч ясновода.

   Днiпро зеленим лукам рокотав,
   Трава шептала у лугах ласкава
   Про Жовтi Води, славу серед слав,
   Про чуб i про сережку Святослава,

   Про сiрий камiнь з iменем Сiрка,
   Накресленим правицею безсмертя,
   Про днi, коли нога робiтника
   Топтала вперше хартiї подертi,

   Про вiчну правду мозолястих рук,
   Що золотi виводили будовк,
   Про день, коли Шевченко-самоук
   Вiстив науку гнiву i любовi,

   Коли, як рiчка рано навеснi,
   Влилася ти в нове всесвiтнє море,
   I в арсенальськiм спалено вогнi
   Неправду сиву i пожовкле горе, -

   Ти встала, рiдна, навстрiч всiм вiтрам
   I на питання - будем чи не будем? -
   Свiтам, сонцям, братам i ворогам
   Одповiла могутнiм Днiпробудом.

   Колишеться i хвилює мла. У нiй проступає  бiлiсть  i  золото  Лаврської
дзвiницi, зелень розлогих пагорбiв, ниви, сади,  будови.  Iрпiнь.  Молодий
садок._

   Чи пам'ятаєш ти, моя дружино,
   Той день весни, солодкої, як бiль
   Кохання першого? Я у садку
   З Богданчиком вовтузився: садили
   Пiд тином ми акацiї колючi,
   Щоб затiнок i захист нам давали
   Та садовi. Ти на пухких грядках
   Висаджувала цибульки тюльпанiв
   I коренi потворнi, iз яких
   Прекраснi мали вирости жоржини.
   Лунали дружнi голоси сусiдiв,
   Пересмiхи, перегуки. Шумiв
   Веселий поїзд, несучи людей,
   Всiх до одного сп'янених весною,
   I пiснею про Галю молодую
   В ньому дзвенiла молодiсть сама.
   Метелик раннiй пролетiв бездумно,
   Немов листок сухий, зненацька сiв
   На яблуньку, що посадив її
   В порядку шефства жвавий Копиленко, -
   I знову знявся, зляканий Богданом
   Чи Булькою, що в радостi собачiй
   Зичливо гавкала на цiлий свiт.
   Текло повiтря вогке над землею,
   Вiтрила-хмари в синявi пливли,
   I серце ждало. Раптом з далини
   Почувся - нiби тiльки уявився -
   Глибокий звук. Я стрепенувся перший
   I крикнув: "Гуси!" То були вони,
   Мандрiвнi птицi, вiсники весни!
   I всi ми приязним дивились оком
   На ключ гусей, що плив шляхом високим,
   I причувались в гоготаннi їх
   Добросусiдськi вигуки та смiх,
   Як тут, у нас. О гуги. гусенята!
   Прилиньте нинi вактя на крилята
   Земних дiтей! Та нi! Дарма! Дарма!
   Мiй сад - пустеля, i мiй дiм - тюрми!
   I звертаю я голос на захiд, що жеврiє за моїм вiкном.
   Пастушки босоногi
   I дiвчата у вогких волошках,
   Матерi, що дiтей на порозi стрiчали
   З грушевою ложкою в добрiй руцi!
   Ковалi й хлiбороби, Ученi й спiвцi,
   Що з одної виходили хати
   На дороги широкi, як свiт!
   Винахiдники i садоводи,
   Що одважно й рiшуче
   Перекроювали шати землi
   На свою i нашу вподобу!
   Києве мiй злотолитий,
   Iрпiнська тишо смолиста
   I рожева моя Романiвко!
   Рiки й луки, поля i заводи,
   Духотворенi людським трудом!
   Свiтла кiмнато моя
   З голосними, як дзвони, книгами!
   Портрети Шевченка i Руставелi,
   Пушкiна бронзовий бюсте,
   Початкiвцiв наївнi листи!
   Нiжнi щепи, що я садив
   Iз веселими, милими друзями!
   Народу мойого жаго невтоленна,
   Що вела на крутi верхогiр'я,
   Пурпуровим засiянi маком
   I повитi нетлiнними лаврами!
   Хто це все перекреслив
   Чорно-кривавою смугою?
   Хто вкинув у чашу погожого ранку,
   Коли мiй синок
   I тисячi наших синiв i доньок
   У свiжому бачили снi
   Ковалевого сина й крiпацького сина
   I тiєї, що смерть поборола
   Свого слова безсмертною крицею?
   Україно! Прокляттям ти вся загримiла,
   Гнiвом ти вся налилась
   По тонкi золоченi вiнця, -
   I жага животворна твоя
   Стала помсти святою жагою!
   Ти жива, Україно моя,
   Ти жива у родинi великiй,
   У родинi народiв, що їх
   Сила Жовтня навiки з'єднала,
   Як єднає нагiрнi бурхливi рiчки
   I спокiйнi рiчки степовi
   Море в лонi своїм незглибимiм!
   Ти жива в мозолястих руках трудових,
   Що руками вояцькими стали,
   Ти жива, бо з тобою в бою,
   Всi очоливши братнi народи,
   Той народ, що великого Ленiна дав
   Людям i людству!
   Ти жива, Україно моя,
   Бо у гомонi вод твоїх чистих,
   Бо у шелестi нив твоїх рiдних
   Ворогу - смерть!
   Ти жива, бо в безсмертнiм братаннi,
   Що окрилене Партiї вiтром,
   Що осяяне Партiї сонцем,
   Ворогу - смерть!

   Голос прокляття._

   Вiд синього неба i синiх квiток,
   Вiд доброго серця i чистих думок,
   Вiд поля, повитого в ранiшнiй сон,

   Як дар, як удар наш, зустрiньте прокльонi
   Вiд рук, що пручались на матернiм лонi,
   Вiд наших народжень, вiд наших агонiй,
   Вiд пiснi, вiд працi, вiд книг, вiд завзяття -
   Зустрiньте прокляття!
   Немає покари, що вам заважка,
   На свiтi немає легкого листка,
   Що б каменем вам на сумлiння не лiг,
   Коли б хто сумлiння збудити в вас мiг!
   Немає суддi, що б здолав пом'якшити
   Вам вирок смертельний, порiддя несите,
   Немає руки, мозолями святої,
   Що вас не жадала б скарать за розбої!
   Те тiло, що впало вiд месницьких рук,
   Здаля облiтає презирливий крук.
   Де крик душогуба навiки замовк, -
   З огидою виє зневажливий вовк.
   Земля вас не прийме в обiйми святiї,
   Лиш вiтер-могута по свiту розвiє
   У дебрi-пустинi, на пiски безводнi,
   Розносячи вашi останки холоднi.
   Вiд поля, вiд моря, вiд чорних могил,
   Вiд хмари пожарiв, що тьмить небосхил,
   Вiд сирiт i вдiв, вiд старцiв i калiк -
   Прокльон вам навiк!
   I я бачу її, бачу ту, кому до страдницьїих нiг клали поети всього свiту
i всiх столiть найдорожчi свої приносини._
   Бачу матiр._

   Простягла руки схудлi,
   Розчесала русi кудрi,
   Ой, що кучер до кучера, -
   Чи то ж краса докучила?

   Чи то ж лiта не краснiї,
   Чи оченьки не яснiї?
   Ой не краса докучила -
   Гримить-гуде за тучами,

   Ллє зливою злостивою
   Над матiр'ю над сивою.
   Iди ж, синку, кудрявчику,
   Кудрявчику-ласкавчику,

   Тройзiллячком умиваний,
   Яр-м'ятою укриваний,
   Сподiваний, угрiваний!

   Уста стулю - мовчатиму,
   Сльозу в очах держатиму,
   Коня твого за поводи
   Сама вiзьму у проводи.

   Iди, iди, дитя моє,
   Не вкрий себе нi плямою,
   Брати стоять за брамою.

   Зовуть брати - в похiд iти,
   В похiд iти, народ вести.
   Кладу тобi печать одну,
   Як гнiв моїх проклять, мiцну:

   Бий ворога не мружачись,
   Усiм життям напружачись,
   У серце бий недоброго,
   Бо роду ж ти хороброго.

   Уста стулю - мовчатиму,
   Сльозу в очах держатиму,
   Листiв твоїх чекатиму.

   I йдуть сини, несучи в грудях материне благословенн я, -i гуде земля  -
i шумлять води - i труп ворожий сиру землю криє -  i  в  серцi  озивається
слово: _

   Ти вся - жага, ти вся - горiння,
   Ти - лук, стрiла i тетива,
   Столiттям явлене видiння,
   Моя зiрнице свiтова!

   Не раз таїли муку чорну
   Твої затисненi уста,
   Коли по воду животворну
   Ти йшла, мандрiвнице свята.

   Як ти верталася додому
   Вiд райдужного джерела
   I на коромислi тугому
   Двi кiнви золотi несла, -

   Напав розбiйник iз-за рогу,
   Розбив сосуди золотi
   I тiла вiчномолодого
   Розп'яв безсмертя на хрестi.

   I ти, розкинувши рамена,
   Дивилась, як дiтей твоїх
   Орда розтоптує шалена,
   I нiж разить, i тне батiг,

   Як падають доми i вежi
   З блакитi гордої у прах,
   Як змiями повзуть пожежi
   По бiло-голубих хатах,

   Як вiд вогню чорнiють вишнi,
   Отари й череди бiжать,
   I тоне свiт у тьмi кромiшнiй,
   I стогне поле вiд проклять, -

   I погляд твiй нiмий, о мати,
   Понад землею загримiв,
   Заглушуючи всi гармати
   I всiх єднаючи синiв.

   I почалась велика дiя,
   Назнаменована пора, -
   I ще немає чародiя,
   Ще не загострено пера,

   Ще не розгорнуто сувої,
   Щоб пурпурове начертать,
   Як з нелюдами у двобої
   Людська зарокотала рать.

   Вiдчувши в грудях спiльну рану
   I спiльний бачивши пожар,
   Устав пастух з Узбекистану,
   Iз Тули - тесля та зброяр.

   Устав твiй син, о рiдна мати,
   З синами сестер-матерiв,
   I на нападницькi гармати
   їх грiм правдивий загримiв.

   I хоч тяжкi iще дороги
   До свiтосяйного кiнця, -
   З'єднала воля перемоги
   Всi чеснi голови й серця.

   О, бачу я вогнем облиту
   Страждущу постать на хрестi, -
   Та знаю: доки сонця-свiту,
   Не зникне правда у життi,

   I вiрю, нене, до загину,
   Що зiйде промiнь у долину,
   Неначе шабля золота, -
   I в заповiдану годину
   В прозору тишу голубину
   Ти зiйдеш, рiдна, iз хреста!

   1942 p.
   Нова редакцiя - 1956 p.



   КОНI

   Води папившися з ясного джерела,
   Вертаються воии пiд поклики пастушi,
   I хитро щуляться у перволiткiв ушi...
   Хвилина - i табун мов буря понесла.

   А вечiр глибшає. Рожево-сиза мла
   Оповиває стен, людськi голубить душi,
   I хмарки плямами розбризканої тушi
   Стають на обрiї, подiбному до скла.

   I от, натомленi, притихлою ходою
   Вони вертаються. Лиш кiлька стригунцiв
   Не хочуть нi вiвза, нi сну, нi супокою.
   Старого пастуха бере i смiх, i гнiв:

   Ну, сказано - малi! Усе б то їм брикати!..
   А легiт пестить їх, немов ласкава маги.

   26 лютого 1928 p



   ЛIТО I ВЕСНА

   Улiтку наша рiчка обмiлiла
   Пливе собi лiшiво, як i всi.
   Що ледачiша, як усi.
   Там окунь
   Заплямкав по-хижому - i рибки
   Розсиплються срiблястим водограєм,
   Тiкаючи вiд нього; там норець
   (Пiрникоза, як кажуть пашi дiти)
   То бiлими виблискує грудьми,
   То щезне у водi, лиш розiйдуться
   Круги широкi; там лиски чорнiють,
   Там крижнi крякають у ситiгяках, -
   I так щодня. Кропивка розцвiте, -
   Тремтять над нею в теплiй, сонний тишi
   Бабки прозоро-синi... Пiдростуть
   У лулi коники, i чуть далеко
   Сухе трiщання їхнє... Все поволi,
   Розлого йде, нiкого не дивує,
   Нiкому серця не стискає. Свiт
   Здасться викiнченим, як поема
   Митця старого, - а буває часом,
   Коли хотiлось би його зламати,
   Розвiяти, по вiтру розпустить!
   Так iнодi поеми всi вiддав би
   За кiлька слiв нерiвних, гарячкових,
   Повитих гнiвом, радiстю, любов'ю,
   Немудрих слiв, сильнiших за премудрi!
   Зате яка тривога навеснi!
   Шумлять, бушують каламутнi води,
   IЦо аж обличчя гребля затуляє
   Вiд остраху. I що не день - новi
   Перекликаються з гостями гостi.
   Ну,_ хто усiм їм знає iмена?
   Сам Родiон заплутується часом
   У їхнiх назвиськах.
   Он тi качки,
   IЦо крилами так дивно дзеленчать,
   Рябiючи на сопцi, - може, Мурман
   Iскал їх, як дачникiв звичайних,
   Що вже й дали завдаток, - а коли б
   У нас вони хоч би два гостювали
   Чи зо три днi, - то й то було б за радiсть,
   Мов пiднялася б голуба запона
   Над незнайомим краєм i життям!..
   А он i гуси: їм колись у нас
   Жилося нiчогенько. Хоч бувало,
   Що князь який, покинувши билину,
   Чи запорожець, вискочивши з думи,
   Пускав мiж них гартовану стрiлу, -
   Зате в таких пищали комишах
   Їх виводки, що й оком пе проглянуть,
   А їжi i статистик найпильпiший
   Не мiг би взять на облi к... А тепер
   Вони у пас лише переночують
   Та трошки погегочуть про колишнє, -
   I далi, як флотилiя одважна,
   Пливуть па пiвнiч. Он i пашi крижнi,
   Дзвiнкi чирки та кулики спiвучi.
   Та все це в весняному, все святочне,
   Усе це одмiнило голоси,
   Усе це повне дивної нестями...
   Ходи, любуй, дивися, прислухайся,
   Бо незабаром - буде день такий -
   Ввiйде рiка у береги звичайнi
   I перельотнi гостi одлетять,
   А решта попарується i жити
   Почне життям розмiреним.
   Iди ж,
   Насичуйся весною, упивайся,
   Вбирай у себе голоси та барви,
   Перекликайся з Мурмапом, пошли
   Ясний привiт чужим лiсам i рiкам -
   I знай, що знов прилинуть восени
   Мандрiвнi зграї, знову розколишуть
   Повiтря дзвоном, свистом, щебетанням -
   I звеселять прозору далечiнь!

   1927



   НЕОПАЛИМА КУПИНА

   1

   На всесвiт славен красотою,
   Страшний у сполохах пожеж,
   Невже лиш мукою святою
   Ти у безсмертя увiйдеш?

   Колишнє, в каменi сповите,
   Встає, мов хвилi у Днiпрi,
   I бачать України дiти,
   Як Володимир на горi

   Крiзь непроглядну нiч криваву,
   Благословляючи народ,
   Веде свiй люд, свою державу
   На яснi води вiд негод.

   Дитя, розтоптане копитом
   Несамовитого коня,
   Встає, як судiя над свiтом,
   I дверi правдi вiдчиня.

   На суд зiйшлися гори й море.
   Здригнулись гнiвом небеса,
   I скосить, чорний людоморе,
   Тебе смертельная коса.

   Ще вiтер хмари не розвiяв,
   Ще гай вiд жалощiв поник,
   Та знов чоло пiдводить Київ,
   Щоб не хилить чола повiк.

   2

   Дитинства теплота i мудрощi старечi,
   Сивiнь минулого i зелень майбуття,
   Труда нестримний крок, любовi нiжнi речi,-
   Це ти, мiй городе, це ти, моє життя!

   Ти сповивав мене, розумний чародiю,
   I першi ти пiснi наспiвував менi,
   У душу ти вложив i муку, i надiю
   I серцю повелiв дзвенiти, як струнi.

   У кожнiй лiнiї, на кожнiм поворотi
   Очам ти вiдкривав невиданi дива,
   I вулицi твої плили злотоворотi
   У далеч, де зоря сiяла свiтова.

   Ти колихав мене, ти добрi чари дiяв,
   Ти душу вiрнiстю i честю напоїв,
   I я в свiй смертний час промовлю слово - Київ,
   Як слово матерi, з усiх найкраще слiв.
   _
   3

   Гудуть далекi вiщi дзвони,
   Народ, мов сотнi рiк, пливе,
   I море жупанiв червоне
   Кипить i грає, як живе.

   I воля корогвами має,
   I, весь у золотi й вогнi,
   На гребiнь хвилi випливає
   Богдан на лебедi-конi.

   Упала шляхта знавiснiла
   I покотилася у прах,
   I панство горде наша сила
   Уздрiла в себе у ногах.

   Та знає гетьман, що таїться
   Звiрота в полi i тепер,-
   I до восточної столицi
   Правицю владну вiн простер.

   4

   Тесляр i смолокур, рибалки й гречкосiї,
   I генiй-будiвник, i робiтник-творець
   Пiдносили тебе у вiрi i в надiї;
   На те, що збудеться високий рiшенець:

   Що випростаєш ти свiй стан златопоясний,
   Що вгору повiнню поллється твiй Подiл,
   Що над Софiєю розквiтне день незгасний
   I зрине твiй народ, мов сокiл-златокрил.

   О, скiльки диких бур шугало над тобою,
   Злодiйських скiльки рук на скарб сягало твiй!
   Але скипав народ, як гнiвний шум прибою,
   I проти ворога ставав на смертний бiй.

   Коли надходила ворожа рать лукава,
   Немов дамаська сталь, була твоя рука,
   I свiточ твiй палав, як слава Святослава,
   I був твiй гнiв святий, як нiж Залiзняка.
   _
   5

   Гарячий город-герою,
   Хiба той день i час забуть,
   Як разом з братньою Москвою
   Ступив ти на свободи путь?

   Хiба зiв'янути знаменам,
   Що маком розцвiли палким,
   Коли над Києвом зеленим
   Розвiявсь битви чорний дим?

   Хiба поникнуть непокiрнiй
   I непоклiннiй головi,
   Хоч би недолюдки невiрнi
   Тебе втопили у кровi?

   Нехай лiтопис твiй роздерто,
   Запався Ярославiв вал,
   Але не вмер, не може вмерти
   Твiй волелюбний Арсенал!

   6

   Тут, де ходив Тарас у гнiвi та задумi,
   Де Леся смертний бiль i смерть перемогла,
   Де колихалися тополi в срiбнiм шумi,
   Де пiсня рутою зеленою росла,

   Де в кожен камiнець на гостелюбнiм бруку
   I в кожне дерево на схилi край Днiпра
   Вложив народ-борець свою любов i муку
   У чистiм прагненнi високого добра,-

   Тут диким потоптом гидка пройшла нiмота,
   Дiвчатам гнучий стан ламаючи, як звiр,
   I в гнiвi Золотi здригалися Ворота,
   I материнський плач пiдносився до зiр.

   Вбивали все живе i все святе сквернили
   Убивцi, сповненi пiдлотою ущерть,
   Та проти сили тьми яснi повстали сили...
   Смерть осквернителям! Убивцям - тiльки смерть!
   _
   7

   Нема Хрещатика, немає,
   Поник Шевченкiвський бульвар,
   I нiби кров на небокраї
   Багровий точиться пожар.

   Спинись, проклятий супостате,
   На свiт востаннє оглянись:
   За тiло матерi розп'яте
   Сини на кару пiднялись.

   Поб'є тебе прокльон стоустий,
   Зненависть права спопелить:
   Ти в дiм кривавої розпусти
   Хотiв наш храм перетворить.

   Ти пiснетворцям i героям
   Ганебну долю прирiкав,
   Щоб рiд наш чесний перегноем
   В твоїх садах перегнивав.

   Камiнне серце, чорний розум,
   Порiддя хтивостi i зла,
   Хотiв ти лютостi морозом
   Побить первоцвiти тепла.

   Конай же, кате окаяннийi
   Гори на вiчному вогнi!
   Нехай нове життя постане
   В неопалимiй купинi!
   _
   8

   Сади схилялися над чистою водою
   У золотi плодiв, у пурпурi ягiд,
   Котилися поля круг тебе й пiд тобою,
   I спокiй творчостi iшов змаганню вслiд.

   Дiвочi постатi у бiлiм i червонiм -
   В калинi, наче жар, i в чистому снiгу -
   Понад Славутича голубоводним лоном
   Клонились, у пiснi вливаючи жагу.

   I вроду їх вода струмисте вiдбивала,
   I колихала спiв розгониста луна,
   I з-пiд iмлистого свiтилась, запинала
   Прийдешнiх радощiв погожа далина.

   I Київ височiв будинками стрункими,
   Щодня дивуючи, чаруючи щораз,
   I серце вiрило, що цвiт його цвiстиме
   Над свiтом i в свiтах, незламний, як алмаз.

   Для нього ми рiллю орали соковиту,
   Тесали каменi, лили прозоре скло,
   Щоб вiн пiдносився поважно й гордовито,
   У мармур прибраний, повитий у зело.

   Вiд Сагайдачного i вiд Петра Могили
   Дорога втоптана водила юнакiв
   Туди, де розуму i добростi учили
   Нетлiнних книг ряди - утворення вiкiв.

   Де раду радили гарячi декабристи,
   Де руку ратаям дали робiтники,
   Щоб не для власної дороги i користi -
   Для щастя людського, простертого в вiки,

   На прю велику стать iз троном i тюрмою
   I волi кров свою вiддати i любов,-
   Сiяла молодiсть крилатою весною,
   I працi перегук в бори далекi йшов.

   Бори i Бровари, i Дарниця, i Канiв,
   I хвилi жовтих нив аж до стрiмких Карпат,
   Моря й материки, i далеч океанiв
   Твiй блиск розносили i славили стократ.

   Ти силу перейняв Микули й Святогора,
   Щоб у мiхи старi нового влить вина.
   I гордо зносився ти над земнi простори,
   Неопалимая, священна купина!
   _
   9

   Ти чуєш, батьку? Припадають
   Сини твої тобi до нiг
   I кров'ю злою напувають
   Твiй сад i поле, i порiг.

   Ти чуєш, батьку? Стрепенися,
   Ворожу силу скинь iз плiч.
   Гармати в Броварському лiсi
   Гримлять, як дзвони, день i нiч.

   Ти чуєш, батьку, як ступає
   Непереможна рать твоя,
   Як древнiй Фастiв посилає
   Полки Семена Палiя?

   I партiї почувши слово,
   Стобратнi рушили вiйська,
   I встала помста стоголово,
   I кара вистигла тяжка,

   I захиталися дерева,
   I надра потряслись земнi,
   I рев роз'яреного лева
   Збудив Днiпро на самiм днi.

   I туманiють вражi зграї,
   I сонце з хмари вирина,
   I з-над пожарiв виникає
   Благоуханна купина.

   4 жовтня 1943 p.



   ПIСНI

   Коли пiсн i мойого краю
   Пiливуть у рiдних голосах,
   Менi здається, що збираю
   Цiлющi трави я в лугах.

   В пiснях i труд, i даль походу,
   I жаль, i усмiх, i любов,
   I гнiв великого народу;
   I за народ пролита кров.

   В пiснях дiвоча свiтла туга
   I вiльний помах косаря,
   В них юнiсть виникає друга,
   Висока свiтиться зоря.

   Люблю пiснi мойого краю,
   Та ве спинюсь на тiм лишень:
   З любов'ю вухо привертаю
   Де братнiх на землi пiсень.

   Немає людностi такої,
   Громади жодної нема,
   Яка б iз давнини глухої
   Iшла по всесвiту нiма.

   Багато голосiв на свiтi,
   Як барв на поверхнi земнiй,
   Та всi вони в єдине злитi
   У мрiї людства вiковiй.

   Це - рук стискання працьовите,
   Це - серць братання у бою...
   Жагу пiсень, в трудi омитих,
   Люби, як брат сестру свою.

   У кожнiй мовi, в кожнiм словi
   Краси майбутнього шукай,
   Де в неохмаренiй любовi
   Розквiтне свiту небокрай.

   1951



   СЛОВО ПРО РIДНУ МАТIР

   Благословен той день i час,
   Коли прослалась килимами
   Земля, яку сходив Тара
   Малими босими ногами,
   Земля, яку скропив Тарас
   Дрiбними росами-сльозами.

   Благословенна в болях ран
   Степiв широчина-бездонна,
   Що, як зелений океан,
   Тече круг бiлого Херсона,
   Що свiй дiвочий гнучий стан
   До днiпрового тулить лона.

   Благословенна ти в вiках,
   Як сонце наше благовiсне,
   Як вiщий бiлокрилий птах,
   Печаль i радiсть наша, пiсне,
   Що мужнiсть будиш у серцях,
   Коли над краєм хмара висне.

   Благословеннi ви, слiди,
   Не змитi вiчностi дощами,
   Мандрiвника Сковороди
   З припорошiлими саквами,
   Що до цiлющої води
   Простує, занедбавши храми;

   Благословен мечiв ясних
   Огонь, отчизни охорона,
   Iржання коней бойових,
   Морських походiв даль солона,
   I "Енеїди" владний смiх,
   Полтави тихої корона,

   Гаряча дума Кобзаря,
   Що i в огнi не спопелiє,
   I молоток Каменяра,
   I струни Лисенка живiї,
   I слави золота зоря
   Круг Заньковецької Марiї!

   I труд, i пiт благословен,
   Життя рясного виногради,
   I при дорозi зелен клен,
   I свiтло мудрої лампади,
   I майво збратаних знамен
   Навкруг Кремлiвської огради.

   Благословенна синь озер,
   I Псло, i повiв рути-м'яти,
   Народу генiй, що не вмер,
   Не вмре вiд жодної гармати,
   У гронi свiтлому сестер
   Благословенна наша мати.

   Благословеннi ви, брати,
   Що в сяйвi дружби i свободи
   Идете до спiльної мети,
   На яснi зорi й тихi води,
   Благословен i славен ти,
   Росiйський смiливий народе!

   Хто може випити Днiпро,
   Хто властен _виплескати море,
   Хто наше злото-серебро
   Плугами кривди переоре,
   Хто серця чистого добро
   Злобою чорною поборе?

   Настане день, настане час -
   I розiллється знов медами.
   Земля, що освятив Тарас
   Своїми муками-дiлами,
   Земля, що окрилив Тарас
   Громовозвукими словами.

   Хiба умерти можна їй,
   В гарячiй захлинутись кровi,
   Коли на справедливий бiй
   Зовуть i дерева в дiбровi,
   Коли живе вона в мiцнiй
   Сiм i великiй, вольнiй, новiй?

   Хiба їй можна одцвiсти,
   Коли зоря горить рожева,

   Коли шумлять-дзвенять свiти
   Вiд рику раненого лева,
   Лисицi брешуть на щити
   I кличе див поверху древа!

   Хто золоту порве струну,
   Коли у гуслях - дух Боянiв,
   Хто димний запах полину
   Роздавить мороком туманiв,
   Хто чорну витеше труну
   На красний Київ наш i Канiв?

   Нi! Сили на землi нема
   I сили на землi не буде,
   Щоб потягти нас до ярма,
   Щоб потоптати нашi груди,
   Бо Партiя бiля керма

   Стоїть, радянськi, вiльнi люд и I

   Гримить Днiпро, шумить Сула,
   Озвались голосом Карпати,
   I клич подiльського села
   В Путивлi, сивому чувати.
   Чи совам зборкати орла?
   Чи правду кривдi подолати?

   О земле рiдна! Знаєш ти
   Свiй шлях у бурi, у негодi!
   Встає народ, гудуть мости,
   Рокочуть рiки ясноводi!..
   Лисицi брешуть на щити,
   Та сонце устає - на Сходi!

   1941 p.



   СПАСИБI

   Яке це славне слово - хлiбороб,-
   Що жартома ще звуть i гречкосiєм!
   До слiв найкращих я вписав його б,
   До тих, якi ми серцем розумiєм!
   Який це труд, який солоний пiт,
   Яка жага i втома життєдайна!
   Ну, безперечно, знає цiлий свiт
   Про роль почесну трактора й комбайна.
   Спасибi їм: помiчники живi
   Вони у чеснiм хлiборобськiм щастi...
   Та треба працювать i головi,
   Докласти треба руки мозолястi,
   Щоб красувався вбогий перелiг
   Нечувано багатим урожаєм,
   Щоб гречка розливалася, як снiг,
   Пшениця слалась маревом безкраїм,
   Щоб кукурудза в строгому ладу
   Пiдкорювала все новi простори,
   Щоб жайворонки пiсню молоду
   Пiдносили над колосисте море,
   Щоб хлiб, як сонце, сяяв на столi
   У кожнiй хатi, домi та колибi...
   Уклiн земний працiвникам землi!
   Вам, сiячi, плугатарi,- спасибi!

   9 вересня 1960 p. Гагра



   ХУДОЖНИК

   Миколi Балсановi

   Густими барвами _земними
   Вiн звеселяє полотно,
   I _чим ряснiш воно цвiстиме,
   Тим довше житиме воно.

   Не кожну фарбу, що потрапить
   Йому пiд руку, вiн бере,
   Життя не кожний марний клапоть,-
   Лиш те з життя, що не умре!

   Але буває, що в дрiбницi
   У сонця вiдсвiтi легкiм
   Велике сяєво таїться,
   Як в iскрi - блискавка i грiм.

   Листка осiннє опадання,
   Повита iнеєм трава,-
   Вiсть про весняне розцвiтання,
   Розгадка давнього нова!

   Та найпишнiше там цвiтiння,
   Найвище серце там злiта,
   Де рух, де дiя, де горiння,
   Чуттiв i мислей повнота.

   Тому вiн з пристрастю такою
   Малює море без країв,
   Часи не сну, а неспокою,
   Великих Партiї сивiв.

   Вiн пильний, смiливий, стоокий,
   Нiщо вiд нього не втече,
   Минулi i майбутнi роки
   Вiн пiдiймає на плече.

   Вiн - труд, вiн - гнiв, вiн - спiв любовi,
   Вiн там, де люди й боротьба,

   Вiн - братнiй усмiх юнаковi,
   Вiн - меч повсталого раба.

   I ми читаємо з картини:

   Яке глибоке щастя - жить,
   Буть гiдним iменi людини,
   Народу й людськостi служить!

   12 жовтня 1954 р



   ШОПЕН

   Шопена вальс... Ну хто не грав його
   I хто не слухав? На чиїх устах
   Не виникала усмiшка примхлива,
   В чиїх очах не заблищала iскра
   Напiвкохання чи напiвжурби
   Вiд звукiв тих кокетно-своєвiльних,
   Сумних, як вечiр золотого дня,
   Жагучих, як нескiнчеиий цiлунок?

   Шопена вальс, пробреньканий невмiло
   На пiанiно, що, мовляв поет,
   У неладi "достигло идеала",
   О! даль яку вiн срiбну вiдслонив
   Менi в цей час вечiрньої утоми,
   Коли шукає злагiднiле серце
   Ласкавих лiнiй i негострих фарб,
   А десь ховає i жагу, i пристрасть,
   I мрiю, й силу, як земля ховає
   Непереборнi паростi трави...

   В снiги, у сиву снiжну невiдомiсть,
   Мережанi, оздобнi линуть сани,
   I в них, як сонце, блиснув iз-пiд вiй
   Лукавий чи журливий - хто вгадає? -
   Гарячий чи холодний-хто, збагне ?-
   Останнiй, може, може, перший усмiх.
   Це щастя! Щастя! Руки простягаю
   Б'є снiг iз-пiд холодних копитiв,
   Метнулось гайвороння край дороги

   I простяглась пустиня навкруги.
   Сiдлать коня! Гей, у погоню швидше I
   Це щастя! Щастя! - Я прилiг до гриви,
   Я втис у теплi боки остроги -
   I знову бачу .те лице, що ледве
   Iз хутра виглядає... Що менi?
   Невже то сльози на її очах?
   То сльози радостi - хто теє скаже?
   То сльози смутку-хто те розгада?

   А вечiр палить вiкна незнайомi,
   А синя хмара жаром пройнялася,
   А синiй лiс просвiчує огнем,
   А вiтер вiти клонить i спiває
   Менi в ушах... Це щастя! Це любов!
   Це безнадiя ! Пане Фредерiку,

   Я знаю, що нi вiтру, нi саней,
   Анi коня немає в вашiм вальсi,
   Що все це - тiльки вигадка моя
   Проте... Нехай вам Польща , чи Жорж Занд
   Коханки двi, однаково жорстокi! -
   Навiяли той нiжний вихор звукiв,-
   Ну й що ж по тому? А сьогоднi я
   Люблю свiй сон i вас люблю за нього,
   Примхливий худорлявий музиканте...

   1934 p.



   ВЕРБОВА ГIЛКА

   Вербова гiлка зацвiла
   У мене на столi,
   Як символ сонця i тепла,
   Ще схованих в iмлi,

   Як знак зеленої весни,
   Котра ще вдалинi,
   Як знак, що щастя сад рясний
   Даровано менi.

   Вербова гiлка на столi
   У мене розцвiла...
   Прилинуть, серце, журавлi,
   А в них на кожному крилi
   Дар сонця i тепла!

   13 лютого 1946_ p._



   * * *

   Вже червонiють помiдори,
   I ходить осiнь по травi,
   Яке ще там у бiса горе,
   Коли серця у нас живi?

   Високi айстри, небо синє,
   Твiй погляд, милий i ясний...
   Це все було в якiйсь країнi,
   Але не знаю я в якiй.

   Що з того, що осiннiм чарам
   Прийде кiнець? Але в цю мить
   Баштан жовтiє понад яром,
   Курiнь безверхий нiби спить,

   I гнеться дерево вiд плоду,
   I не страшний, моє дитя,
   Нам час останнього походу
   Без вороття - без вороття.

   1911-1918 pp.



   * * *

   Ластiвки лiтають, бо лiтається,
   I Ганнуся любить, бо пора...
   Хвилею зеленою здiймається
   Навеснi Батийова гора.

   Гнуться клени нiжними колiнами,
   Чорну хмару срiблять голуби...
   Ще от день - i все ми, все докинемо
   Для блакитнокрилої плавби.

   Хай собi кружляє, обертається,
   Хоч круг лампочки, земля стара!..
   Ластiвки лiтають, бо лiтається,
   I Ганнуся плаче, бо пора...

   1929 p.



   * * *

   На бiлу гречку впали роси,
   Веселi бджоли одгули,
   Замовкло поле стоголосе
   В обiймах золотої мли.

   Дорога в'ється мiж полями...
   Ти не прийдеш, не прилетиш
   I тiльки дальнiми пiснями
   В моєму серцi продзвениш.

   1911-1918 pp.



   * * *

   Поле чорнiє. Проходять хмари,
   Гаптують небо химерною грою.
   Пролiскiв перших блакитнi отари..
   Земле! як тепло нам iз тобою!

   Глитає далеч. Рiчка синiє.
   Рiчка синiє, зiтхає, смiється...
   Де вас подiти, зеленi надiї?
   Вас так багато - серце порветься!

   1911-1918 pp.



   * * *

   Серпень з вереснем стискають
   Один одному правицi,
   Що одна правиця - сонце,
   Друга - мiсяць-молодик.
   Просвистiли ситi крижнi
   Над утомленим болотом;

   У густому верболозi,
   Де залiг густий туман,
   Гомонять перед нiчлiгом,
   Опустившись, нiби хмарка,
   Невпокiйливi шпаки.

   А земля лежить медова, .
   А над вiчними льодами,
   Над Пiвнiчним океаном,
   В гострiй птичiй далинi, -
   Прокладають путь сувору
   Молодi аеронавти,
   I домують: на крижинi
   Мореплавцi молодi.

   А земля лежить медова,
   А в глухих степах азiйських,
   Де схиляється без вiтру
   Дзвiнкостеблий саксаул,
   Добувають воду свiтлу,
   Росять жадiбнi просторiї,
   Живоносне зерно сiють
   Нашi сестри i брати.

   Я стою, я стис рушницю,
   Дожидаю перельоту,
   Лугову вдихаю вогкiсть
   Ненаситними грудьми,
   А душа вже набрякає,
   Як дубова брость весною,
   I розiв'ється небавом
   У неспiванi пiснi.

   Все тобi, медова земле,
   Все тобi, моя країно,
   Де смуглява ходить праця
   По оновлених полях!
   Все тобi несу з любов'ю,
   Пiвдню й пiвночi складаю
   Працю рук, зусилля мозку,
   Блиск очей i серця кров!

   1936 p.



   * * *

   Яблука доспiли, яблука червонi!
   Ми з тобою йдемо стежкою в саду.
   Ти мене, кохана, проведеш до поля,
   Я пiду - i, може, бiльше не прийду.

   Вже моя любов доспiла пiд промiнням теплим,
   I її зiрвали радiснi уста,
   А тепер у серцi щось тремтить i грає,
   Як тремтить на сонцi гiлка золота.

   Гей, поля жовтiють, i синiє небо,
   Плугатар у полi ледве маячить.
   Поцiлуй востаннє, обнiми востаннє;
   Вмiє розставатись той, хто вмiв любить.

   1911-1918 pp.

   ==============================================================






   ЕЛЬДОРАДО

   Десь далеко єсть країна
   Пишна, вiльна, щастям горда,
   Кожний там живе щасливо -
   Держиморда, держиморда.

   В тiй країнi люблять волю,
   Всяк її шука по змозi
   I про неї розмовляє -
   У острозi, у острозi.

   Там усяк говорить правду
   Непiдкупними устами,
   Там за правду щира дяка -
   Батогами, батогами.

   Там неправдi та злочинству
   Не вважають i на волос,
   Там злочинних зараз лають -
   Та не вголос, та не вголос.

   Там уряд "блюде" закони,
   Дба про всiх, немов про рiдних,
   За провинностi ж карає -
   Тiльки бiдних, тiльки бiдних.

   Суд там скорий: як ти винен,
   То зашлють "без проволочки",
   А не винен, то й вiдпустять -
   Без сорочки, без сорочки.

   В тiй країнi всякий може
   По заслузi шани ждати:
   Там на те хрести й медалi -
   Для багатих, для багатих.

   Там тверезiсть у повазi,
   Видно скрiзь тверезу спiлку,
   Всi там п'ють самую воду -
   Та горiлку, та горiлку.

   Там всi люди роботящi,
   Там нарiвнi з мужиками
   Всi пани працюють щиро -
   Язиками, язиками.

   Там широка воля слову:
   Кожний пише все, що знає,
   А цензура лiберальна -
   Все черкає, все черкає.

   Там письменникам за працю
   Сам уряд складає дяку
   I з трiумфом їх провадить -
   В Сибiряку, в Сибiряку.

   Там говорять по-французьки
   Не то значнi, а й лакеї,
   А пани всi мови знають -
   Крiм своєї, крiм своєї.

   Там зiйшлися всi народи:
   Москалi, "хахли", поляки,
   I живуть вони так дружно -
   Як собаки, як собаки.

   Там живе племiн усяких
   Престрашенна мiшанина,
   I за те той край зоветься -
   Русь єдина, Русь єдина.

   3 сiчня 1886



   МРIЯ БЮРОКРАТА

   Як гляну на мiсяць i зорi червонi,
   Хотiв би я вгору летiти в балонi,
   Покинув би службу i землю прокляту,
   Де так небезпечно тепер бюрократу,
   Де вiльностi всякi заводять прем'єри,
   Де людям поважним грозяться есери,
   Де легко маєтку позбутись дощенту,
   Де цiнять так низько державную ренту.

   Ой, дайте ж балона! Я землю покину;
   Самi вже спасайте крамольну країну,
   Нехай вам голота диктує закони;
   Мене ж авансуйте та дайте прогоннi,
   Копiйку на милю земної орбiти,
   Щоб стало з залишком на Мiсяць летiти...
   А може, я кину цю любу химеру
   I, грошики взявши, махну на Рiв'єру.



   НА ПЕЧI

   (Українська патрiотична дума)

   Хоч пролежав я цiлий свiй вiк на печi,
   Але завше я був патрiотом, -
   За Вкраїну мою, чи то вдень, чи вночi,
   Моє серце сповнялось клопотом.

   Бо та пiч - не чужа, українська то пiч,
   I думки надиха менi рiднi;
   То мiй Луг дорогий. Запорозька то Сiч,
   Тiльки в форми прибрались вигiднi.

   Нашi предки колись задля краю свого
   Труд важкий пiдiймали на плечi;
   Я ж умiю тепер боронити його
   I служити, не злазячи з печi.

   Еволюцiя значна зайшла вiд часiв,
   Як батьки боронились вiйною, -
   Замiсть куль i шабель у нових дiячiв
   Стало слово гаряче за зброю.

   Може, зброя така оборонить наш край,
   Але з нею прекепська робота:
   Ще пiдслухає слово якесь полiцай
   I в холодну завдасть патрiота.

   Та мене почуття обов'язкiв своїх
   Потягає служити народу;
   Щоб на душу не впав менi зрадництва грiх,
   Я знайшов собi добру методу.

   Так нехай же працюють словами й пером
   Тi, що мають двi шкури в запасi...
   I, розваживши так, я вiддався цiлком
   Працi тiй, що єдина на часi.

   На таємних думках та на мрiях палких
   Я роботу народну обмежу;
   Та зате ж для добра землякiв дорогих
   Я без мрiй i хвилини не влежу.

   I у мрiях скликаю численнi полки
   З тих, що стати за край свiй охочi,
   Слово ж маю на те, щоб ховати думки,
   Якщо зраджують їх мої очi.

   До письменства я кличу, - звичайно, в думках,
   Щоб свiтило над нашою нiччю,
   Хоч, на жаль, мати книжку народну в руках
   Я признав небезпечною рiччю.

   О країно моя! я зв'язав свiй язик,
   Щоб кохати безпечно iдею;
   Але в грудях не можу я здержати крик
   У годину твого ювiлею.

   "Ще стоїть Україна! Не вмерла вона
   I вмирати не має охоти.
   Кожна пiч українська - фортеця мiцна,
   Там на чатах лежать патрiоти".

   Слава ж нам! бо коли б дух народу погас,
   Не стерпiвши свого лихолiття,
   То по йому хоч зо два примiрники з нас
   Дочекають нового столiття.

   Слава нам! хоч би вмерла Вкраїна колись,
   Її слiд буде легко шукати:
   А щоб краще навiк тi слiди збереглись,
   Буде зроблено з нас препарати.

   28 жовтня 1898 р.



   ПАТРIОТА IВАН

   Що за славний патрiота
   Наш Iван, якби хто знав!
   Тiльки що роззявить рота,
   Про народ уже й почав;
   А казать промову стане,
   То й не жди, щоб був кiнець.

Патрiоте наш Iване!
   Ти, їй-богу, молодець!

   В його дух зовсiм народний:
   Не пiзнiш як за сiм рiк
   Стане вiн (хоч благородний)
   Говорити, як мужик;
   Ще й книжки писати стане
   Про народ наш Iванець.

Патрiоте наш Iване!
   Ти, їй-богу, молодець!

   Вiн читав книжок багато,
   Зможе дещо й цитувать;
   В голову його напхато
   Стiльки, що й не розiбрать.
   Стрiне труднiсть - тiльки гляне,
   Вже й знайшов їй рiшенець.

Патрiоте наш Iване!
   Ти, їй-богу, молодець!
   Убрання на ньому гарне.
   Вiн естетик. Нi одно
   Слово з уст його вульгарне
   Не злiтало вже давно.
   А на балi... Серце в'яне,
   Як вiн пiде у танець.

Патрiоте наш Iване!
   Ти, їй-богу, молодець!

   Працю вiн шанує дуже.
   "В працi все, мовляв, лежить".
   Тих, хто батькiвщинi служе,
   Радий скрiзь вiн похвалить.
   Вiн i сам колись пристане
   До роботи... в гаманець.

Патрiоте наш Iване!
   Ти, їй-богу, молодець!

   1888 p.



   ПАТРIОТИ

   Два хлопцi укупi стояли,
   А третiй дививсь оддалi,
   Як тi гаряче розмовляли
   Про долю своєї землi.

   Один у широкiй промовi
   Народнi права боронив;
   Вiн докази всi науковi
   По пунктах як слiд розложив.

   Народну окремiсть натури,
   I склад особливий думок,
   I давнiсть своєї культури,-
   Довiв вiн усе те з книжок.

   А другий про теє доводив,
   Як дiйде народ своїх прав,
   I в поступi iнших народiв
   Вiн мiсце йому показав.

   Так двоє вели язиками
   Роботу для краю свого,
   Гукали й махали руками,
   Де рiч вимагала того.

   А третiй не мовив нiчого:
   Вiн мовити красно не мiг,
   Але задля дiла святого
   I жив вiн, i в землю б полiг.

   Тi двоє, з балачки втомившись,
   Веселi собi розiйшлись,
   А третiй стояв зажурившись
   I наче дивився кудись.

   Але вiн не тую картину
   Вбачав, що круг нього була;
   Вiн бачив душею Вкраїну
   I все що вона добула.

   Вбачались йому патрiоти
   Iз купою слiв голосних,
   А поруч мiльйони голоти,
   I темнiсть, i вбожество їх.

   1889 р.



   СЛОВА I ДУМКИ

   Ми бажаєм волю дати
   Всiм народам i народцям.
   (Краще б дулю, а не волю
   Дати нашим iнородцям).
   Отже, в нас усi народи
   Будуть рiвними братами.
   (Можна легко їх i швидко
   Порiвняти нагаями).
   Ми на лихо дуже добрi;
   Всiх ми любим на дурницю.
   (Українцi, вiддавайте ж
   За любов свою пшеницю).
   Iнородцi, ви нам любi,
   Нашi вiрнi, нашi друзi.
   (Щоб були вiрнiшi, треба
   Вас держати на ланцюзi).
   Вiйсько власне всiм народам
   Даємо ми, демократи...
   (Як дамо, то вже зумiєм
   Саме в час i розiгнати).
   Даємо ми всiм народам
   Право власного уряду.
   (Зробим так, щоб i не чхнули
   Без дозволу з Петрограду).
   Словом, буде всiм країнам
   Автономiя найширша.
   (Добре, що не все те правда,
   Що говориться для вiрша).

   1917 р.



   УКРАЇНI

   Ти звеш мене, й на голос милий твiй
   З гарячою любов'ю я полину;
   Поки живуть думки в душi моїй,
   Про тебе, ненько, думати не кину.
   Як мрiю чистую з найкращих мрiй,
   Я заховаю в серцi Україну,
   I мрiя та, як свiтище ясне,
   Шляхом правдивим поведе мене.

   Нехай той шлях важкий, нехай тернистий!
   Але хiба тодi квiток шукать,
   Коли тебе, твiй любий образ чистий
   Несхнучi сльози тяжко туманять?
   Коли твiй генiй навiть променистий
   Онемощiв i почина згасать?
   О нi, того скарають муки лютi,
   Хто зможе в час такий тебе забути!

   В бiдi твоїй рiднiша ти менi;
   Тобi несу я сили всi, що маю;
   I працю тиху, i мої пiснi
   На вiвтар твiй побожно я складаю.
   Натхни ж мене! Нехай у мертвiм снi
   Я днiв моїх даремно не загаю!
   Нехай я знаю, що недурно жив,
   Що за життя тобi я заплатив.

   Коли я був дитиною малою,
   Красу твою повсюди я вбачав,
   Здавалась ти веселою, ясною,
   Мене твiй вид веселий чарував,
   Тодi я ще душею молодою
   Про муки тайнi ї твої не знав;
   Тепер же бачу я твої страждання,
   I ще зросло моє к тобi кохання.

   Прийми ж мої пiснi, як дар малий
   Великої i вiрної любови!
   Що зможе дати мiй талан слабий
   В скарбницю любої твоєї мови,
   Вiн певно дасть, i знай, що в час страшний
   Твiй син тобi не пожалiє крови
   I що не спинить страх усiх погрiз
   Моїх пiсень, моїх за тебе слiз.

   30 серпня 1888 р.

   II _

   Поки душею я не втонув iще
   В нiрвану й тiло ще не розпалося,
   Я можу ще тебе, Вкраїно,
   Серцем кохати й тобi служити.

   Я ще твоєю втiхою тiшуся,
   Я ще твоєю мукою страждаю,
   Я можу ще в гарячих мрiях
   Благословляти тебе на щастя.

   Але чому я цiлої вiчностi
   Не маю вiком, смертi не знаючи,-
   Я вiчнiсть би вiддав для тебе,
   Рiдний i вiчно коханий краю.

   Єсть вiчнiсть, кажуть, душi безсмертнiї
   Вмирать не можуть, нi руйнуватися,
   Але по смертi мусять жити,
   Можуть дiзнати блаженство райське.

   Яке ж блаженство, краю коханий мiй,
   Твоїм без тебе дiтям зi сталося?
   Чи може бути той щасливим,
   Хто вже не бачить тебе й не чує?

   I хто не може правду довiчную,
   Котру на небi прямо вбачає вiн,
   Справдити на землi коханiй,
   Нi помогти їй не може словом?

   Нi... нi! Не хочу щастя такого я!
   Нехай iз тiлом гине й душа моя,
   Коли тебе я не могтиму
   Серцем кохати й тобi служити.



   УКРАЇНСЬКА МОВА

   Пам'ятi Т. Г. Шевченка

   Дiамант дорогий на дорозi лежав,-
   Тим великим шляхом люд усякий минав,
   I нiхто не пiзнав дiаманта того.
   Йшли багато людей i топтали його.

   Але раз тим шляхом хтось чудовний iшов,
   I в пилу на шляху дiамант вiн найшов.
   Камiнець дорогий вiн одразу пiзнав,
   I додому принiс, i гарненько, як знав,
   Обробив, обточив дивний той камiнець,
   I уставив його у коштовний вiнець.
   Сталось диво тодi: камiнець засiяв,
   I промiнням ясним всiх людей здивував,
   I палючим огнем кольористе блищить,
   I промiння його усiм очi слiпить.

   Так в пилу на шляху наша мова була,
   I мислива рука її з пилу взяла.
   Полюбила її, обробила її,
   Положила на ню усi сили свої,
   I в народний вiнець, як в оправу, ввела,
   I, як зорю ясну, вище хмар пiднесла.
   I на злiсть ворогам засiяла вона,
   Як алмаз дорогий, як та зоря ясна.
   I сiятиме вiк, поки сонце стоїть,
   I лихим ворогам буде очi слiпить.
   Хай же тi вороги понiмiють скорiш,
   Наша ж мова сiя щогодини яснiш!
   Хай коштовним добром вона буде у нас,
   Щоб i сам здивувавсь у могилi Тарас,
   Щоб, поглянувши сам на створiння своє,
   Вiн побожно сказав: "Вiдкiля нам сiє?!"

   1885 р.



   ДIЯЧ

   Я працюю ввесь вiк для народу
   (Якщо маю вигоду).
   Полягти я для його готовий
   (На перинi пуховiй).
   Я - пiдпора громадського ладу
   (Поки маю я владу).
   Людям силу даю тiльки певним
   (Небожатам i кревним).
   Всiх караю лихих i нечистих
   (Ворогiв особистих).
   Я митець на закони державнi
   (Переписую давнi).
   Для проектiв меткi в мене руки
   (Без помоги науки).
   На вiйнi ж я смiлiший за Гонту
   (Тiльки б далi вiд фронту...).

   ==============================================================






   БРОНЗОВЕ ТIЛО

   В мене бронзове тiло
   На бiлiм пiску
   Скiльки iскор горiло
   На яснiм струмку

   Скiльки плямок тремтiло
   На обличчi води
   В мене бронзове тiло
   Я - молодий.



   БАЖАННЯ

   Чому не можна перевернути свiт?
   Щоб поставити все догори ногами?
   Це було б краще. По-своєму перетворити.
   А то тiльки ходиш, розводячи руками.
   Але хто менi заперечить перевернути свiт?
   Мiсяця стягнуть i дати березової кашi,
   Зорi вiддати дiтям - хай граються,



   ДНI НЕМИНУЧI

   Ждуть спереду моторошности днi -
   Днi неминучi.
   Горiння, зимнiсть витримати менi
   Страшної бучi.

   Я надiну, надiну на груди мiцнi
   Сталевий панцир.
   Хто, хто шляхи зiтре менi?
   Виходь уранцi.

   За мiстом хмари, дими страшнi,
   Блиски слiпучi.
   Ждуть спереду моторошности днi,
   Днi неминучi.

   1917



   КОНДУКТОР

   Вагається бути
   Кондуктором на товарному потязi.
   В похмурну нiч,
   Осiнню, дощову,
   Сидiти на тормозi
   У кожусi,

   Зiгнувшись i скупчившись,
   Про днi, що минули,
   Що в серцi. зосталися
   Ясними плямами,
   Про образи згаднi,
   Заснулi у грудях навiки,
   Навiки

   Мрiять,

   Мрiять,

   Вдивляючись в сутiнь.



   ОКЕАН

   Я не знаю - є
   Що ще бiльш таємне
   Як це спiвуче слово -
   Океан.

   Скiльки людей-героїв
   В твої простори впивалося -
   Скiльки надiй ламалося
   Крiзь туман.

   Скiльки народiв твоїми водами -
   Крiзь пiну невiрних хвиль -
   Змагалося з бурями й непогодами
   Проклинало могутнiй
   Штиль.

   Скiльки губiв безгучно зцiпилось
   В бажаннi непевних ран
   I проклинало - й благословляло
   В шепотi:

   Океан.

   I я - закоханий - я наче мрiю -
   Прагну хвилинами найгострiших стум
   До тебе - в обрiй - приходь - зогрiю
   I душа повна невиразних
   Ран.

   Що це менi й сьогоднi вдарило -
   За колом полярним - барабан?
   Серце в менi клично захмарило -
   Океан -

   Океан!



   ПОЕТ

   Я про тихi тiнi спiваю
   I про боязну в серцi гру
   На цих струнах я граю
   Доки їх не порву
   Про тихi тiнi спiваю я.

   3. IX. 1913. Київ



   Я ХОЧУ

   Я хочу кожний день
   все слiв нових
   Нових нових пiсень
   iдей нових

   Я хочу кожний час
   новожиття

   Горiть палать в екстазi
   почуття

   Нових нових пiсень
   i тем нових

   Я хочу кожний день
   рокiв нових!

   12. III. 1914. Київ

   ==============================================================





   Муза до мене прийшла на свiтаннi -
   В час, коли гаснули зорi останнi.

   Руку менi на рамено поклала
   I прорекла: "Наче в муках Тантала,

   Твориш ти й твориш, вигадливий сину, -
   Все про князiв, козакiв, батькiвщину.

   Знаю, що трудишся кожної ночi,
   Краснi слова, променисто-пророчi,

   Мовби зубилом, карбуєш гранчасто,
   Жаром надхнення випалюєш часто.

   Славиш ти волю, подiї минулi,
   Меч харалужний i панцир, i кулi.

   Знаю, тебе завойовницька Спарта
   В лави гоплiтiв просила б за барда.

   Годi про давнє! Конає сучасне.
   Бою вогонь то спахає, то гасне.

   Що ж ти, герольде правдивої правди?
   Може просодiї ще не добрав ти?

   Чуєш? Волають закованi в диби.
   Але й палають живi смолоскипи:

   Право боронять i мову боронять,
   Гнiвно руйнiвну неправду полонить.

   Де ж твоя участь, гучний правдоносче?
   Що в цьому свiтi для тебе дорожче -

   Звага свободи чи леза вiдчаю?
   Чуєш? На битву!"
   Я вже вирушаю!

   1981

   ==============================================================






   ОСТАННIЙ ЛИСТ ДОВЖЕНКА

   Прозаїки, поети, патрiоти!
   Давно опазурились солов'ї,
   одзьобились на нашiй Українi.
   А як не чути їх? Немає сил.
   Столичний гамiр заважкий менi.
   I хочу вже на затишок, i, може,
   на спокiй хочеться на придеснянський,
   i хочеться на мiй селянський край.
   Пустiть мене до себе. Поможiть
   менi востаннє розтроюдить рану,
   побачити Днiпро, води востаннє
   у пригiрш, iз криницi зачерпнуть.
   Нехай грызуть днiпровi гострi кручi
   моє зболiле серце. Хай гудуть
   чернiгiвськi просмоленi лiси.
   Пустiть мене в просмолене дитинство.
   Бо кожну нiч порипують бори,
   i ладаном менi живиця пахне,
   i дерева, як тiнi предковiчнi,
   мене до себе кличуть i зовуть.
   Пустiть мене у молодiсть мою.
   Пустiть поглянути. Пустiть хоч краєм,
   хоч крихiткою ока ухопить
   прогiрклу землю. Звiхолили сни
   мiй день, i нiч мою, й життя прожите.
   Пустiть мене до мене. Поможiть
   ввiбрать в голоднi очi край полинний
   i заховать на смерть. Пустiть мене -
   прозаїки, поети, патрiоти.

   VI. 1964



   ТРЕНИ М.Г.ЧЕРНИШЕВСЬКОГО

   I

   Народе мiй, коли тобi проститься
   крик передсмертний i тяжка сльоза
   розстрiляних, замучених, забитих
   по соловках, сибiрах, магаданах?
   Державо напiвсонця, напiвтьми,
   ти крутишся у гадину, вiдколи
   тобою неспокутний трусить грiх
   i докори сумлiння дух потворять.
   Казися над проваллям, балансуй,
   усi стежки до себе захаращуй,
   а добре знаєш - грiшник усесвiтнiй
   свiт за очi од себе не втече.
   Це божевiлля пориву, ця рвань
   всеперелетiв - з пекла i до раю,
   це нависання в смерть, оця жага
   розтлiнного
   весь бiлий свiт розтлити
   i все товкти, товкти зболiлу жертву,
   щоб вирвати прощення за свої
   жахливi окрутенства - то занадто
   позначено по душах i хребтах.
   Тота сльоза тебе iспопелить,
   i лютий зойк завруниться стожало
   ланами й луками. I ти збагнеш
   обнавiснiлу всенищiвнiсть роду,
   Володарю своєї смертi, доля -
   всепам'ятка, всечула, всевидюща -
   нiчого не забуде, не простить.

   II

   Виснажуються надра: по свiтах,
   по диких нетрях, криївках i кублах
   розсовано твiй рiдний суходiл.
   Нiмi, нерозпiзнаннi вже уста,
   серця студенi, тьмою взятi очi
   i шкарубкi долонi, де вже доль
   не розпiзнаєш лiнiї. То рештки
   душi твоєї, що напiвжива.
   О болю, болю, болю, болю мiй!
   Куди менi податися, щоб тiльки
   не трудити роз'ятреної рани,
   не дерти горла криком навiсним?
   Стою, мов щовб, на вiчнiй мерзлотi,
   де в сотню мишачих слiдiв угнались
   розпадки тьмавi - i скупу сльозу,
   що на морозi мерзне, ледь тамую:
   це ж ти, мiй краю, в цятках кровi - ти!
   Займанщино пекельна! Де не скинь
   страпатим оком - то охлялi надра,
   то рiдний край пантрує звiдусюди.
   "Це ж я (на голос Йорика) - це ж я".

   III

   Чотири вiтри полощуть душу,
   у синiй вазi стеблина яра,
   у вирвi шалу, в свiт-завiрюсi
   чорнiє безум хитай-води.
   Бiля колчану хвостатi мiтли,
   пiд борлаками, як запах бозу,
   убрався обрiй вороноконiй
   у смерк, у репет, у крик, у кров.
   Новгородцi, новогородцi!
   Загородила пуга дорогу.
   У синiй вазi стеблина яра.
   Як бiлий бiсер - холодний пiт.
   О бiлий свiте сторчоголовий -
   опрiч опричнин - куди подiтись?
   Кошлатий обрiй вороноконiй
   йде берегами ридай-рiки.

   IV

   Боже, не лiтостi - лютостi,
   Боже, не ласки, а мсти,
   дай розiрвати нам пута цi,
   ретязi цi рознести.
   Дай нам серця неприкаянi,
   дай стрепiхатий стогнiв,
   дум смолоскипи розмаянi
   мiж чужинецьких вогнiв.
   Пориве, пориве, пориве,
   ревом порвемося в лет.
   Бач - розсвiтається зариво,
   хай i на смерть, а вперед.
   Благословенна хай буде та
   куля туга, що разить
   плоть, щоб її не марудити
   в перечеканнi столiть.
   Боже, розплати шаленої,
   Боже, шаленої мсти,
   лютостi всенаученної
   нам на всечас вiдпусти.

   V

   Зрадлива, зраджена Вiтчизна в серцi дзвонить
   i там росте, наш пригнiтивши дух.
   Ви, нею марячи, зазнайте скрух i скрух -
   i най вас Бог, i най вас Бог боронить.
   Розкошланi на всiх вiтрах вагань,
   як смолоскипи молодого болю,
   в неволi здобули для себе волю,
   ногою заступивши смертну грань.
   Щедрує вам безсмертя щедрий вечiр
   в новiй Вiтчизнi - по громаддi спроб.
   Отож не ремствуйте, що вам на лоб
   поклав Господь свiй свiтлий перст нищiвний.



   ПАМ'ЯТI А.Г.

   Ярiй, душе. Ярiй, а не ридай.
   У бiлiй стужi сонце України.
   А ти шукай - червону тiнь калини
   на чорних водах - тiнь її шукай,
   де жменька нас. Малесенька шопта
   лише для молитов i сподiвання.
   Усiм нам смерть судилася зарання,
   бо калинова кров - така ж крута,
   вона така ж терпка, як в наших жилах.
   У сивiй завiрюсi голосiнь
   цi грона болю, що падуть в глибiнь,
   безсмертною бiдою окошились.

   * Вiрш пам'ятi художницi Алли Горської,
   по-звiрячому вбитої за загадкових обставин 1970 р.



   ЗА ЛIТОПИСОМ САМОВИДЦЯ

   Украдене сонце зизить схарапудженим оком,
   мов кiнь навiжений, що чує пiд серцем ножа.
   За хмарою хмари. За димом пожарищ - високо
   зорiє на пустку усмерть сполотнiле божа.
   Стенаються в герцi скаженi сини України,
   той з ордами ходить, а той накликає Москву.
   Заллялися кров'ю всi очi пророчi. З руїни
   вже мати не встане - розкинула руки в рову.
   Найшли, налетiли, зом'яли, спалили,
   побрали з собою весь тонкоголосий ясир.
   Бодай ви пропали, синочки, бодай ви пропали,
   бо так не карав нас i лях-бусурмен-бузувiр.
   I Тясмину тiсно од трупу козацького й кровi,
   i Буг почорнiлий загачено тiлом людським,
   бодай ви пропали, синочки, були б ви здоровi,
   у пеклi запеклiм, у райському раї страшнiм.
   Паси з вас нарiжуть, натягнуть на гузна вам палi
   i кровi наточать - упийтесь кривавим вином.
   А де ж Україна? Все далi, все далi, все далi.
   Наш дуб предковiчний убрався сухим порохном.
   Украдене сонце зизить схарапудженим оком,
   мов кiнь навiжений, що чує пiд серцем метал.
   Курiє руїна, кривавим збiгає потоком,
   а сонце татарське стожальне разить наповал.



   * * *

   Наснилося, з розлуки наверзлося,
   з морозу склякло, з туги - аж лящить.
   Над Прип'яттю свiтання зайнялося -
   i син бiжить, як горлом кров бiжить.
   Мов равлики, спинаються намети,
   а мушля в безсоромностi цноти
   нiяк не знайде барви для прикмети
   твоїх надсад, твоєї нiмоти.
   I шклиться неба вислiпла полуда -
   Тверда труна живих, як живчик, барв.
   Бреде зоря - сновида i приблуда -
   Одержаний задурно щедрий дар.
   А човен побивається об здвиги
   Повсталих хвиль, твердих, немов стовпцi.
   ...Пiдтале чорноводдя зелен-криги
   займається свiтанком на щоцi.



   * * *

   Невже ти народився, чоловiче,
   щоб зазирати в келiю мою?
   Невже твоє життя тебе не кличе?
   Чи ти спiзнав життєву путь свою
   на цiй безрадiснiй сумнiй роботi,
   де все людською мукою взялось.
   Ти все стоїш в моїй тяжкiй скорботi,
   твоїм нещастям серце пройнялось
   моє недуже. Ти ж - за мене вдвоє
   нещаснiший. Я сам. А ти лиш тiнь.
   А є добро. А ти труха i тлiнь.
   А спiльне в нас, що в'язнi ми обоє
   дверей обабоки. Ти - там, я тут.
   Нас порiзнили мури, як статут.



   * * *

   Терпи, терпи - терпець тебе шлiфує,
   сталить твiй дух - тож i терпи, терпи.
   Нiхто тебе з недолi не врятує,
   нiхто не зiб'є з власної тропи.
   На нiй i стiй, i стрiй - допоки скону,
   допоки свiту й сонця - стiй i стiй.

   Хай шлях - до раю, пекла чи полону -

   усе пройди i винести зумiй.
   Торуй свiй шлях - той, що твоїм назвався,
   той, що обрав тебе навiки вiк.
   До нього змалку ти заповiдався
   до нього сам Господь тебе прирiк.



   * * *

   У цьому полi, синьому, як льон,
   де тiльки ти i нi душi навколо,
   уздрiв i скляк: блукало в тому полi
   сто тiней, В полi синьому, як льон.
   А в цiлому полi синьому, як льон,
   судилося тобi самому бути,
   аби спiзнати долi, як покути,
   у цьому полi синьому, як льон.
   Сто чорних тiней довжаться, ростуть
   i вже, як лiс соснової малечi,
   устрiч рушають. Вдатися до втечi?
   Стежину власну, наче дрiт, згорнуть?
   Нi. Вистояти. Вистояти. Нi -
   стояти. Тiльки тут. У цьому полi,
   що наче льон. I власної неволi
   спiзнати тут, на рiднiй чужинi.
   У цьому полi, синьому, як льон,
   супроти тебе - сто тебе супроти.
   I кожен супротивник - у скорботi,
   i кожен супротивник, заборон
   не знаючи, вергатиме прокльон,
   твоєю самотою обгорiлий.
   Здичавiв дух i не впiзнає тiла
   у цьому полi синьому, як льон.



   * * *

   Уже Софiя вiдструменiла,
   вiдмерехтiла бузковим гроном.
   Ти йшла до мене, але не встигла
   за першим зойком, за першим громом.
   Немов почвара в пекельнiм колi,
   довкола ж тiнi, довкола кволi.
   Благословляю твою сваволю,
   дорого долi, дорого болю.
   Снiги i стужа. Вiтри й морози.
   Гудки i крики. Чорнi прокльони.
   Собачий гавкiт. Крик паровоза.
   I закмашини i заквагони.
   Шпали i фари, пси i солдати,
   рейки, i пруття, i загорода.
   Впали i хода. Встали i хода.
   В плечi штовхають нас автомати.
   Квадратне серце - в квадратнiм колi,
   в смертнiм каре ми падемо долi.
   Благословляю твою сваволю,
   дорого долi, дорого болю.
   На всерозхрестi лютi i жаху,
   на всепрозрiннi смертного скрику
   дай, Україно, гордого шляху,
   дай, Україно, гордого лику!



   * * *

   Верстаю шлях - по вимерлiй пустелi,
   де мертвому менi нема життя,
   за обрiями спогаду - оселi
   тi, до котрих немає вороття.
   А все ж - бреду, з нiзвiдки до нiкуди,
   а все ще сподiваюся, що там,
   де кубляться згвалтованi iуди,
   мале є мiсце i моїм братам.
   Побачити б хоч назирцi, впiвока
   i закропити спраглий погляд свiй.
   Змiїться путь - вся тьмяна, вся глибока,
   i хоч сказися, хоч збожеволiй.
   Бо вже не я - лише жива жарина
   горить в менi. Лиш нею я живу.
   То пропiкає душу Україна -
   та, за котрою погляд марно рву.
   Та є вона - за мiражiв товщею,
   там, крiзь синь-кригу свiтиться вона -
   моєю тугою, моєю маячнею
   сумно-весела, весело-сумна.
   Тож дай менi - дiйти i не зотлiти,
   дiйти - i не зотлiти - дай менi!
   Дозволь менi, мiй вечоровий свiте,
   упасти зерням в рiднiй борознi.



   * * *

   Весняний вечiр. Молодi тумани.
   Неон проспектiв. Туга лiхтарiв.
   - Я так тебе любила, мiй коханий.
   - Пробач мене - я так тебе любив.
   I срiбляться озерами долини,
   шовковий шепт пригашених калюж,
   менi ти все життя, немов дружина,
   менi ти все життя, неначе муж.
   - А пам'ятаєш? - Добре пам'ятаю.
   - А не забув? Чи не забув? - О, нi.
   - Здається, знову в молодiсть вертаю,
   все наче увижається ввi снi.
   I першу зустрiч? Першу i останню.
   - А я лиш першу. Нiби й не було
   минулих рокiв нашому коханню,
   не вiр, що за водою все спливло.
   - Не треба, люба. Знаю, що не треба.
   Хай давнi душi б'ються на ножах.
   А єдинiться - предковiчне небо
   вам спiльний шлях покаже по зiрках.



   * * *

   Сто рокiв як сконала Сiч.
   Сибiр. I соловецькi келiї.
   I глупа облягає нiч
   пекельний край i крик пекельний.

   Сто рокiв мучених надiй,
   i сподiвань, i вiр, i кровi
   синiв, що за любов таврованi,
   сто серць, як сто палахкотiнь.

   Та виростають з личакiв,
   iз шаровар, з курної хати
   раби зростають до синiв
   своєї України-матерi.

   Ти вже не згинеш, ти двожилава,
   земля, рабована вiками,
   i не скарать тебе душителям
   сибiрами i соловками.

   Ти ще виболюєшся болем,
   ти ще роздерта на шматки,
   та вже, крута i непокiрна,
   ти випросталася для волi,

   ти гнiвом виросла. Тепер
   не матимеш од нього спокою,
   йому ж рости i рости, допоки
   не упадуть тюремнi дверi.

   I радiсним буремним громом
   спадають з неба блискавицi,
   Тарасовi провiснi птицi -
   слова шугають над Днiпром.

   VI.1963



   * * *

   Церква святої Iрини
   криком кричить iз iмли.
   Мабуть, тобi вже, мiй сину,
   зашпори в душу зайшли.
   Скiльки набилося туги!
   Чим я її розведу?
   Жiнку лишив - на наругу,
   маму лишив - на бiду.
   Рiдна сестра, як зигзиця,
   б'ється об мури грудьми.
   Глипає оком в'язниця,
   наче сова iз пiтьми.
   Київ за гратами, Київ
   весь у квадратi вiкна.
   Похiд почався Батиїв
   а чи орда навiсна?
   Мороком горло огорне -
   анi тобi продихнуть.
   Здрастуй, бiдо моя чорна,
   здрастуй, страсна моя путь.



   * * *

   Господи, гнiву пречистого
   благаю - не май за зле.
   Де не стоятиму - вистою.
   Спасибi за те, що мале
   людське життя, хоч надiєю
   довжу його в вiки.
   Думою тугу розвiюю,
   щоб був я завжди такий,
   яким мене мати вродила
   i благословила в свiти.
   I добре, що не зумiла
   мене вiд бiди вберегти.



   * * *

   На колимськiм морозi калина
   зацвiтає рудими слiзьми.
   Неосяжна осонцена днина,
   i собором дзвiнким Україна
   написалась на мурах тюрми.
   Безгомiння, безлюддя довкола,
   тiльки сонце i простiр, i снiг.
   I котилося куль-покотьолом
   моє серце в ведмежий барлiг.
   I зголiлi модрини кричали,
   тонко олень писався в iмлi,
   i зiйшлися кiнцi i начала
   на оцiй чужинецькiй землi.



   * * *

   Не можу я без посмiшки Iвана
   оцю сльотаву зиму пережить.
   В проваллях ночi, коли Київ спить,
   а друга десь оббрiхують старанно,
   склепить очей не можу нi на мить,
   вiн як зоря промiниться з туману,
   але мовчить, мовчить, мовчить, мовчить.

   Нi словом не озветься. Анi пари
   iз уст. Вусате сонечко моє!
   Несуть тобi три царiє со дари
   скапарене озлоблення своє.

   Iваночку! Ти чуєш, доброокий?
   їй-бо, не знаю, що я зле зробив.
   Чого ж бо й досi твiй порiг високий
   анi вiдчув, анi переступив.

   Прости менi недiльний мiй Хрещатик,
   що, сiвши сидьма, цi котли топлю
   в оглухлiй кочегарцi. Що терплю,
   коли вже нi терпiти, нi мовчати
   не можу, що, читаючи, люблю
   твоїх Орхана, Незвала i Данте,
   в дев'яте коло прагнучи стремлю.

   Моє ж досьє, велике, як майбутнє,
   напевне, пропустив котрийсь iз трутнiв.

   Iз тих, що бiлий свiт менi окрали,
   окравши край, окрали спокiй мiй,
   лишивши гнiв ропавий i кривавий
   i право - надриватися в ярмi.

   Сидять по шпарах всi мужi хоробрi,
   всi правдолюби, чорт би вас побрав!
   Чи людська добрiсть - тiльки доти добрiсть,
   поки без сил, без мужностi, без прав
   запомогти, зарадити, вступитись,
   стражденного в нещастi прихистить
   i зважитись боротися, щоб жити,
   i зважитись померти, аби жить?..

   5-6.12.1965



   * * *

   Не одлюби свою тривогу ранню,
   - той край, де обрiю хвиляста каламуть,
   де в надвечiр'ї вiтровiї тчуть
   єдвабну сизь, не вiдданi ваганню.
   Ходiм. Нам є де йти - дороги неозорi,
   ще сизуватi в прохолоднiй млi.
   Нам є де йти - на хвилi, на землi -
   шляхи - мов обрiї - далекi i прозорi.
   Шумуйте, весни - днi, ярiйте, вечори,
   поранки, шлiть нам усмiшки лукавi!
   Вперед, керманичу! Хай юнiсть догорить -
   ми вiдданi життю, i нам вiддасться в славi!

   1958



   * * *

   О земле втрачена, явися
   бодай у зболеному снi
   i лазурове простелися,
   пролийся мертвому менi!
   I поверни у днi забутi,
   росою згадок окропи,
   вiддай усеблагiй покутi
   i тихо вимов: лихо, спи!..
   Сонця клопочуться в озерах,
   спадають гуси до води,
   в далеких пожиттєвих ерах
   мої розтанули слiди.
   Де синi ниви, в сум пойнятi,
   де чорне вороння лiсiв?
   Свiтання тiнi пелехатi
   над райдугою голосiв,
   ранковi нашепти молiльниць,
   де плескiт крил, i хлюпiт хвиль,
   i солодавий запах винниць,
   як грiх, як спогад i як бiль?
   Де дня розгойданi тарiлi?
   Мосянжний перегуд джмелiв,
   твої пшеничнi руки бiлi
   над безберегiстю полiв,
   де коси чорнi на свiтаннi
   i жаром спеченi уста,
   троянди пуп'янки духмянi
   i ти - i грiшна, i свята,
   де та западиста долина,
   той приярок i те кубло,
   де трiпалася лебединя,
   туге ламаючи крило?
   Де голубiв вiльготнi лети
   i бризки райдуги в крилi?
   Минуле, озовися, де ти?
   Забутi радощi, жалi.
   О земле втрачена, явися
   бодай у зболеному снi,
   i лазурово простелися,
   i душу порятуй менi.



   * * *

   Присмерковi сутiнки опали,
   сонну землю й душу оплели.
   Самоти згорьованi хорали
   геть менi дорогу замели.
   I куди не йду, куди не прагну -
   смерк сосновий мерзне угорi.
   Виглядаю долю довгождану,
   а не дiжду - вибуду iз гри.
   Аж i гра: лiтають головешки,
   зуби клацають пiд iдiотський смiх.
   Регочу на кутнi - буде легше
   (а як буде важче - теж не грiх).
   Що тебе клясти, моя недоле?
   Не клену. Не кляв. Не проклену.
   Хай життя - одне стернисте поле,
   але перейти - не помину.
   Дотягну до краю. Хай руками,
   хай на лiктях, поповзом - дарма,
   душу хай обшмугляю об камiнь -
   все одно милiшої нема
   за оцю утрачену й ледачу,
   за байдужу, осоружну, за
   землю цю, якою тiльки й значу
   i якою барвиться сльоза.

   X.1968



   * * *

   У порожнiй кiмнатi
   бiла, немов стiна,
   притомившись чекати,
   спить самотня жона.
   Геть зробилась недужа -
   котру нiч, котрий день
   анi чутки про мужа,
   анi-анiтелень.
   Лячнi довжаться тiнi,
   дзвонять нiмби iкон,
   i росте голосiння
   з-за соснових ослон:
   мiй соколе обтятий,
   в ту гостину, де ти,
   нi пройти, нi спитати,
   нi дороги знайти.
   За тобою, коханий,
   очi видивила.
   Нiби кiнь на арканi,
   свiт стає дубала.



   * * *

   Верни до мене, пам'яте моя,
   нехай на серце ляже ваготою
   моя земля з рахманною журбою.
   Хай сходить спiвом горло солов'я
   в гаю нiчному. Пам'яте, верни
   iз чебреця, iз липня жаротою.
   Хай яблука останнього достою
   в мої, червонобокi, виснуть сни.
   Нехай Днiпра уроча течiя
   бодай у снi у маячнi струмує,
   i я гукну. I край мене почує.
   Верни до мене, пам'яте моя.



   * * *

   Весь обшир мiй - чотири на чотири.
   Куди не глянь - то мур, кутор i рiг.
   Всю душу з'їв цей шлак лiлово-сiрий,
   це плетиво заламаних дорiг.
   I дальше смертi - рiдна батькiвщина 1.
   Колодязь, тин i два вiкна сумнi,
   що тлiють у вечiрньому вогнi.
   I в кожнiй шибi - нiби двi жарини -
   журливi очi вставлено. Це ти,
   о пресвята моя зигзице-мати!
   До тебе вже шляхiв не напитати
   i в нiч твою безсонну не зайти.
   Та жди мене. Чекай мене. Чекай,
   нехай i марне, але жди, блаженна.
   I Господовi помолись за мене.
   А вмру - то й з того свiту виглядай.



   * * *

   Як добре, що смертi не боюсь я
   i не питаю, чи тяжкий мiй хрест,
   що перед вами, суддi, не клонюся
   в передчуттi недовiдомих верст,
   що жив, любив i не набрався скверни,
   ненавистi, прокльону, каяття.
   Народе мiй, до тебе я ще верну,
   як в смертi обернуся до життя
   своїм стражданням i незлим обличчям.
   Як син, тобi доземно уклонюсь
   i чесно гляну в чеснi твої вiчi
   i в смертi з рiдним краєм порiднюсь.

   ==============================================================





   ЦАР ПЛАКСIЙ ТА ЛОСКОТОН

   Цареве сiмейство

   Там, де гори i долини,
   Де гуляє вiтровiй, -
   Там цвiте краса-країна
   З дивним iм'ям Сльозолий.
   I колись в країнi тiй
   Був па тронi цар Плаксiй,
   Голова його мов бочка,
   Очi - нiби кавуни.
   В Плаксiя було три дочки
   I плаксивих три сини.
   Старша звалася Нудота,
   Середульшенька - Вай-Вай,
   Третя донечка - Плакота,
   Всi сльозливi через край.
   А царевi три сини
   Так i звались - Плаксуни.
   Отака була сiм'я
   У царя у Плаксiя.
   Цiлi днi вони сидiли,
   Голосили, та сопiли,
   Та стогнали, та ревли,
   Сльози вiдрами лили.
   Цар Плаксiй велiв сердито:
   "Хай iз ними день при днi
   Плачуть всi в країнi дiти,
   Бо смiятись i радiти
   У моєму царствi - нi!
   Хто всмiхнеться - в часi тiм
   Я того негайно з'їм!"
   Ще була у Плаксiя
   Грiзна гвардiя своя:
   В нiй служили молодцi
   Забiяки-сльозiвцi.

   Хто смiявсь - вони хапали
   I нагайками шмагали,
   Так що в царствi тому скрiзь
   Вистачало плачу й слiз.
   Цар любив, як плачуть дiти,
   Бо любив їх сльози пити.
   Отакий був цар Плаксiй
   Українi Сльозолий.

   Дядько Лоскотон_

   Але в тому диво-царствi,
   Зневажаючи закон,
   Жив у мандрах i митарствi
   Добрий дядько Лоскотон.
   Вiн приходив кожний вечiр -
   Хай чи дощ iде, чи снiг -
   До голодної малечi
   I усiм приносив смiх.
   Мав вiн вдачу теплу й щиру,
   Ще й лукавинку в очах.
   I була накидка сiра
   В Лоскотана на плечах.
   Лоскотливi мав вiн вуса
   I м'якенькi, наче пух.
   I м'яке волосся русе
   Розсипалося до вух.
   Вiн як прийде, залоскоче,
   То смiється, хто й не хоче.
   Тiльки де вiн появлявся,
   Зразу плач там припинявся,
   I приходив до усiх
   Голосний та щирий смiх.

   Не любили Лоскотона
   Цар Плаксiй i Плаксуни,
   Видавали заборони
   Проти лоскоту вони.
   I за дядьком Лоскотоном
   Iз нагайками в руках
   Охоронцi злих законiв
   Полювали по хатах.
   Але дядько Лоскотон
   Не боявся цих заслон:
   Вiн ходив по всiй країнi
   I носив з собою смiх
   В розмальованiй торбинi,
   В пальцях лагiдних своїх.

   Арешт Лоскотона _

   Розiзливсь тодi Плаксiй -
   Цар країни Сльозолий.
   Гнiвно вiн гукнув iз трону:
   "Гей, ледачi сльозiвцi!
   Хто впiймає Лоскотона,
   Буде муж моїй дочцi!
   Хто його посадить в льох -
   Вибирай одну iз трьох!
   Бо уже цей Лоскотон
   Скоро нам розвалить трон:
   Що тодi ми будем пити,
   Як не будуть плакать дiти!"
   I завзятi сльозiвцi
   Понеслись у всi кiнцi,
   Щоб скарати по закону
   Баламута Лоскотона.
   Довго скрiзь його шукали,
   У всi шпари заглядали,
   Перерили всi двори,
   Обходили всi бори,
   Час потратили дарма:
   Лоскотона скрiзь нема,
   Бо його завжди i всюди
   Од ловцiв ховали люди.
   Опiвночi Лоскотон,
   Коли всiх колише сон,
   Йшов собi в бiдняцькi хати
   Їхнiх дiток розважати.

   Був тодi у Плаксiя
   Лютий посiпака,
   Вiроломний, як змiя,
   Капiтан Макака.
   Так хотiлося йому
   Царським зятем стати,
   Що нi разу в ту зиму
   Не лягав i спати.
   Все ходив, усе вiн слухав
   I нарештi все рознюхав.
   На свiтанку Лоскотон,
   Насмiшивши дiток,
   У мiцний поринув сон
   Мiж кленових вiток.
   А лукавий капiтан
   Пiдiкрався змiєм
   Й Лоскотоновi аркан
   Зашморгнув на шиї.
   Руки вивернув назад,
   Мiцно спутав ноги
   I мерщiй у Плаксоград
   Рушив у дорогу...

   Весiлля в палацi _

   Лоскотона посадили
   За вузенькi грати,
   А в палацi порiшили:
   - Час весiлля грати...-
   Гей, зiйшлися царенята
   I придворна свита
   Наречених шанувати,
   Сльози дiток пити.
   До вiнця веде жених
   Висохлу Нудоту,
   Та дивитися на них
   Зовсiм неохота.
   Хоч Макака був бридкий,
   А вона ще гiрша,
   Їм поет один гладкий
   Присвятив ще й вiрша.
   Стiльки там було хвальби,
   Так скрасив їх вроду -
   Навiть жаби вiд ганьби
   Булькнули у воду!
   Але цар ходив, пишався,
   Вiн iз зятем цiлувався,
   Похвалявся: "Ну, тепер
   Лоскотон, вважай, умер!
   Недоступним став для всiх
   Голосний та щирий смiх.
   Тож вiд радостi стрибайте!
   Тож вiд радостi ридайте!
   Ми тепер встановим скрiзь
   Вiковiчне царство слiз!"
   Так розхвастався Плаксiй -
   Цар країни Сльозолий.

   Звiльнення Лоскотона _

   Та поки гуло весiлля,
   То п'яницi вартовi
   Напились якогось зiлля
   Та й поснули у травi.
   А вночi йшли до в'язницi
   Батраки й робiтники,
   Щоб звiльнити iз темницi
   Лоскотона на вiки.
   Рознесли всi перепони,
   Гнули грати, мов прути:
   - Гей, веселий Лоскотоне,
   Це прийшли твої брати!
   Йди до нас, веселий брате,
   В нашу здружену сiм'ю!
   Пiдем разом догравати
   Ми весiлля Плаксiю...

   Продовження весiлля _

   У палацi кожен скаче
   Та вiд щастя гiрко плаче,
   Ллються сльози, як рiка, -
   Бачте, радiсть в них така!

   Раптом цар упав на трон:
   - Ой, рятуйте - Лоскотом! -
   Всi вiдразу "ох!" та "ах!",
   Жах у кожного в очах.
   А веселий Лоскотон
   До царя стрибнув на трон
   I сказав йому якраз:
   - Насмiєшся ти хоч раз!.. -
   Став царя вiн лоскотати,
   I Плаксiй став реготати.
   Так смiявсь - аж заливався,
   Аж вiд реготу качався,
   Кулаками очi тер -
   Потiм лопнув i помер.

   Ой, була ж тодi потiха -
   Цар Плаксiй помер од смiху!
   З ним придворнi одубiли,
   Бо смiятися не вмiли.
   А царевi три сини,
   Три завзятi Плаксуни,
   Так смiялись-реготали,
   Що штани з них поспадали -
   Тож всi троє без штанiв
   До чужих втекли країв.

   Три царiвни теж навтьоки
   У чотири бiгли боки.
   Кровопивцi-сльозiвцi

   Стали п'явками в рiцi,
   А Макака-забiяка
   З'їв себе iз переляку.
   Так веселий Лоскотон
   Розвалив поганський трон.
   Сам же вiн живе й понинi,
   Дiтям носить щирий смiх
   В розмальованiй торбинi,
   В пальцях лагiдних своїх.
   Схочеш сам пiти в цей край,
   То маршрут запам'ятай:
   Треба йти спочатку прямо.
   Потiм вправо завернуть,
   А тодi помiж дубами
   Поведе налiво путь.
   Пiсля цього вже помалу
   Чимчикуй куди попало:
   Як од втоми не впадеш -
   В цю країну попадеш.



   ДIД УМЕР

   От i все.
   Поховали старезного дiда,
   закопали навiки у землю святу.
   Вiн тепер вже не встане
   i ранком не пiде
   iз косою пiд гору круту.
   I не стане мантачкою тишу будити,
   задивлятися в небо, як гаснуть зiрки.
   Лиш росою по нiм буде плакати жито
   i пливтимуть над ним непомiтно вiки.
   От i все.
   Поховали хорошу людину,
   повернули навiки у лоно землi.
   Та невже ж
   помiстились в тiсну домовину
   всi турботи його,
   всi надiї, жалi?
   Та невже ж то
   йому все вiднинi байдуже -
   чи свiтитиме сонце,
   чи нiч напливе?
   Бiль у душу мою закрадається вужем,
   Вiдчай груди менi розпанахує, рве.
   Я готовий
   повiрити в царство небесне,
   бо не хочу,
   щоб в землю iшли без слiда
   безiменнi,
   святi,
   незрiвнянно чудеснi,
   гордi дiти землi,
   вiрнi дiти труда.
   Хай шаленi гудуть
   над планетою весни,
   хай трава пнеться вгору
   крiзь листя старе...
   Я не вiрю,
   що дiд iз могили воскресне
   але вiрю,
   що нi -
   вiн увесь не умре.
   Його думи нехитрi
   додумають внуки,
   i з очей ще вiки пломенiтимуть в них
   його пристрасть i гнiв,
   його радощi й муки,
   що, вмираючи,
   вiн передав для живих.



   КАЗКА ПРО ДУРИЛА

   Ото ж воно й почалося з
   того,
   що одружився дурний
   Петро.
   Тiльки до хати привiв
   небогу -
   зразу ж топитись пiшов у
   Днiпро.
   Стрибнув у воду - в водi
   не тоне,
   почухав тiм'я дурний,
   а тодi
   почав серед рiчки -
   хай Бог боронить! -
   ходить на руках по водi.
   Походить трохи та ляже
   полежить,
   на хвилю закине ноги
   бруднi -
   i хоч би тобi що!
   Схопив, правда, нежить
   та рибалок до смертi злякав
   у човнi.
   Йому все байдуже -
   ходить та чхає,
   та грайливо моргає до
   риб,
   а небога iз кручi рукою
   махає:
   - Вернись, чоловiче,
   бо з'їм твiй хлiб! -
   Почув те Петро та бiгом
   додому,
   що запопав - то усе
   перегриз,
   добре, що жiнка спалила
   солому
   та в глечиках поховала
   дрова i хмиз.
   Наївся Петро:
   - Ну, стели постелю,
   горличко нiжна моя,-
   та сама лишень лiзь пiд
   стелю,
   а на долiвцi приляжу я.-
   Отак i жили без нужди та
   горя. Сусiди шепталися, як_
   один:
   - Вiд чого товстiє Петрова
   Федоря? -
   Аж гульк -
   у Федори син.
   I такий тобi хлопець, що
   далi нiкуди,
   i такий тобi хлопець, що -
   ну.
   На другий рiк вже навчився
   бiгати,
   а на шостий - виматюкав
   старшину.
   Прийшли тодi до Петра
   пузатi
   та й кажуть:
   - Ти знаєш чи нi,
   що виродок твiй губатий
   сказав, нiби ми дурнi? -
   Розiзлився Петро:
   - Отаке тобi й на!
   Та я ж його витурю з
   дому,
   щоб не балакав малий
   сатана
   того, що усiм вiдомо...-
   Узяв i прогнав.
   А що дурному?
   Тiльки приказував, як
   проганяв:
   - Iди, лобуряко, з дому -
   ти з мене останню сорочку зняв!
   Iди собi, зла личино!
   Може, десь виб'єшся у
   пани,
   то гляди не поскупися,
   сину,
   матерi справить картату
   хустину,
   а менi - кисет i штани...
   Ну, йди вже, клята рахубо,
   бо дома з голоду врiжеш
   дуба...-
   I пiшло хлоп'я iз убогої
   хати
   кращої долi собi шукати.
   Де воно не ходило, де воно
   не було!
   Спало, де впало,
   їло, що мало,
   та, мов трава, росло.
   Та хлопця й вигнало -
   слава Богу:
   не менше саженя в рiст.
   Кулаки - мов горщата,
   мов обаполи, ноги -
   i де те здоров'я бралося
   в нього,
   коли ж все життя
   безконечний пiст?
   А люди про хлопця так
   говорили:
   - Чому б не рости, коли
   вiн - Дурило! -
   Отож, як Дурило уже
   змiцнiв
   i огидло хлопцевi
   байдикувати,
   раптом нi сiло, нi впало вiн
   захотiв
   навiдаться до рiдної
   хати.
   Спакував у кишеню речi,
   доброго костура в руки
   взяв -
   i, як говорять, ноги на
   плечi
   та й пiшов, куди знав.
   Iде та й людей питає:
   - А де тут дорога до
   Рiдного краю? -
   А люди говорять:
   - Кругла Земля,
   так що прямої дороги немає:
   сонце сходить онно
   звiдтiля,
   а тамечки он сiдає.
   Спитай у нього. Воно
   бiга довкола Землi давно,
   то, певне, тобi щось
   розумне порає.-
   Махнув рукою Дурило
   та й пiшов навпростець,
   добре, що сонце у спину
   грiло,
   а в груди вiяв вiтерець.
   Iде та й iде. Аж у ногах
   занило,
   присiсти хотiв, та ба -
   з-за кущiв до Дурила
   вибiгла враз галаслива
   юрба.
   - Ти куди йдеш?
   - Додому.
   - А де ж та домiвка?
   - У Рiднiм краю.
   - А край де?
   - Їй-богу, не знаю.
   Я люди, шукаю вiтчизну свою.
   - А навiщо шукати?
   Лишайся, хлопче, у нас -
   у нас не життя, а свято,
   щасливим зробишся враз.-
   I вмить та юрба оточила
   Дурила
   i дружно до нього отак
   говорила:

   РЕЧИТАТИВ СТАРШИН РАЮ

   Порода наша мудра вiд
   природи,
   ми знаєм все, бо осягнули
   все.
   I глипає на нас зворушено
   i гордо
   щасливий предок - щирий
   шимпанзе.
   Йому гойдатись на гiллi
   рипучiм
   i на тропiчних тiшитись
   вiтрах,
   а ми пiдем i цiлий свiт
   научим,
   як у чорнильних плавати
   морях.
   У нас до того мудрi всi
   та вченi,
   що лiмiтуємо чорнило
   i папiр.
   Вулкани дiють дужi
   i скаженi
   в хребтах висотних
   паперових гiр.
   Ми знаєм все! Для нас усе
   вiдоме!
   буде завтра? Запитайте
   нас.
   Як живить вогнища руда
   суха солома,
   так нас годує мудрiсть
   повсякчас.
   Ми пронесем, ми пiдведем
   i пiдем,
   ми дiйдемо, ми сягнемо
   висот!
   Ми стiльки iстин вам _за_
   мить нацiдим,
   що подив назавжди
   зацiпить рот.
   Чого ж тиняєтесь по свiту,
   нiби п'янi,
   чого шукаєте, коли ми все знайшли,
   коли ведуть дороги
   осiяннi
   пiд наше сонце з вашої
   iмли?
   У нас давно нiхто й не чув
   про горе
   та iншi нiсенiтницi й
   бридню.
   Одна турбота чола нашi
   оре -
   а що, як в мудрi паперовi
   гори
   раптово влучить iскорка
   вогню?
   Чи вистачить чорнила, щоб
   залить?
   А бiльше нам нiчого не
   болить
   Дурило, звичайно,
   розвiшує вуха,
   Дурило аж рота роззявив
   та слуха,
   Дурило гукає:
   - Зрiкаюся Рiдного краю!
   Вiзьмiть мене, друзi, до
   вашого раю! -
   I друзi Дурила пiд руки
   беруть,
   i друзi Дурила до себе
   ведуть.
   А хлопцевi думка сидить в
   головi:
   - Чого, люди добрi, в
   вас ноги в кровi?
   - Та це,йому
   кажуть,-
   така у нас звичка:
   до щастя дорога веде через
   рiчку -
   та рiчка iз кровi та трiшки
   зi слiз,
   але ти не бiйся.
   Не втопишся.
   Лiзь.
   Вона не глибока -
   либонь, до колiн...
   - А кров там чия? - не
   гамується вiн.
   - Чия? А вiдомо чия -
   тих людей,
   що пiдло не визнали
   наших iдей...
   Ми їх, значить, трiшечки,
   зовсiм помалу
   кого задавили, кого
   зарубали.
   - А це хто тут
   висить? -
   питається в них.
   - Це дурень один iз отих
   навiсних,
   що пруться на острiв...
   - На острiв? За чим?
   - Та, правду сказати,
   либонь, нi за чим:
   там щастя закуте в печерах
   нiмих
   не те, що для нас,
   а оте, що для всiх...
   - То нащо ж повiсили?
   - Так, для годиться:
   якби не повiсили, мiг би
   втопиться...
   I далi Дурило по Раю iде,
   круг себе очима дурними
   пряде.
   - А це що за iдол? -
   питається знов.
   - Це той, хто закон
   наймудрiший знайшов:
   навчив нас хапати,
   навчив убивати,
   навчив людям в вiчi оману
   пускати,
   навчив нас, як жити
   годиться на свiтi,-
   читай заповiта його на
   гранiтi

   ЗАПОВIТ ЗАСНОВНИКА РАЮ

   Що кому на роду
   написано,
   то й конем не обскачеш
   того.
   Одному доля дарує лисину,
   другому шляпу з широкими
   крисами,
   а третього причастовує
   батогом.
   А четвертому, п'ятому,
   шостому i дев'ятому
   цiлiсiнький довгий вiк
   стiльки добра обiцятиме,
   що врештi з четвертого,
   п'ятого, шостого i
   дев'ятого
   поробить стандартних калiк.
   А найкраще тому, кому
   доля багата
   не захоче нiчого дати -
   анi честi, нi глузду, нi
   сорому -
   нiчогiсiнько.
   Ось цьому ми з нiкчемства свого
   п'єдестала створимо
   та освятим в кадильнiм
   диму,
   та сипнемо пiд ноги квiтiв,
   та у лаври чоло вберем,
   та, щоб весело жив на свiтi,
   приведем панну Музу в
   гарем.
   А самi заживем без гризоти,
   бо вiдомо й дитинi малiй,
   що у Музи тiєї цноти
   вже не бiльше, нiж у повiй.
   Скiльки бiдною торгували,
   стiльки вже продавалась
   сама,
   що назвать її лярвою мало,
   а сильнiшого слова нема.
   Ну а нам що до того?
   Ми люди тихi.
   Нам би повне корито бурди,
   теплу ковдру, затишну
   стрiху
   та цукерку вряди-годи.
   Бо таке на роду написано:
   вiд Адама до наших днiв
   будуть людям свiтити лисини
   величаво-мудрих вождiв.
   Думав, думав Дурило,
   аж йому голова заболiла,
   та нiяк собi не збагне:
   куди i до чого той iдол
   гне?
   Якщо йому правда -
   рiднесенька мати,
   то нащо ж йому п'яти
   лизати?
   А якщо йому люба лизня,
   то тодi його ненька -
   брехня?
   Так замислився,
   що аж присiв,
   сiм днiв не пив i не їв,
   а на восьмий устав i каже:
   - Якесь дуже дивне те
   щастя ваше!
   Не хочу такого, щоб я
   вмер!
   Сходжу ще на острiв до
   тих печер...-
   Та й ну Дурило
   вiд друзiв нових тiкати,
   а тi йому в спину кiлки
   метати.
   Добре, що наш Дурило
   водою не брiв -
   вiн, як i батько,
   ходить по водi умiв -
   отож вiн рершим став у
   печерi
   i давай своїм костуром
   бити у дверi.
   За третiм ударом впали
   дверi,
   i враз нiби сонце сяйнуло
   в печерi.
   I вийшло звiдти дiвча,
   i всмiхнулося мило:
   - Спасибi за помiч тобi,
   Дурило!
   Я долю тепер не мину
   i твою -
   жду тебе, парубче, у
   батькiвськiй хатi,
   у твоєму Рiднiм краю...-
   Сказало i щезло.
   Озирнувся Дурило -
   дивиться:
   гори вогнем охопило,
   i кривава рiка змеженiла,
   а там, за рiкою,
   на тихiй Зеленiй горi
   бiлiє батькова хата,
   а пiд нею засмучена мати
   пасе сонячних зайчикiв
   у дворi...



   КРИВДА

   Новела

   У Iвася немає тата.
   Не питайте тiльки чому.
   Лиш вiд матерi ласку знати
   Довелося хлопчинi цьому.

   Вiн росте, як i iншi дiти,
   I вистрибує, як усi.
   Любить босим прогоготiти
   По ранковiй колючiй росi.

   Любить квiти на луках рвати,
   Майструвати лука в лозi,
   По городу галопом промчати
   На обуренiй, гнiвнiй козi.

   Але в грудях жаринка стука,
   Є завiтне в Iвася одно -
   Хоче вiн, щоб узяв за руку
   I повiв його тато в кiно.

   Ну, нехай би смикнув за вухо,
   Хай нагримав би раз чи два,-
   Все одно вiн би тата слухав
   I ловив би його слова...

   Раз Iвась на толоцi грався,
   Раптом глянув - сусiда йде.
   - Ти пустуєш тута,- озвався,-
   А тебе дома батько жде-

   Бiг Iвасик, немов на свято,
   I вибрикував, як лоша,
   I, напевне, була у п'ятах
   Пелюсткова його душа.

   На порозi закляк винувато,
   Але в хатi - мама сама.
   - Дядько кажуть, приїхав тато,
   Тiльки чому ж його нема?..

   Раптом стало Iвасю стидно,
   Раптом хлопець увесь поблiд -
   Догадався, чому єхидно
   Захихикав сусiда вслiд.

   Вiн допiзна сидiв у коноплях,
   Мов уперше вступив у гидь,
   З оченят, вiд плачу промоклих,
   Рукавом витирав блакить.

   А вночi шугнув через грядку,
   Де сусiдiв паркан стирчав,
   Вибив шибку одну з рогатки
   I додому спати помчав...

   Бо ж немає тим iншої кари,
   Хто дотепи свої в iржi
   Заганяє буздумно в рани,
   У болючi рани чужi...



   ЛЮБОВ

   Дзвенять нiмою тугою лiси,
   Коли їх нiч тремтлива обнiмає
   I вiд очей у ревностi ховає
   Принади їх первiсної краси.

   Бринять живою радiстю лiси,
   Як ранок спалахне на небокраї,
   Як сонце огняне завiсу пiднiмає
   Iз їх первiсної i чистої краси.

   Менi здається, - може, я не знаю, -
   Було i буде так у всi часи:

   Любов, як сонце, свiту вiдкриває
   Безмежну велич людської краси.

   I тому свiт завжди благословляє
   I сонце, що встає, i серце, що кохає.



   МОНАРХИ

   Диктатори, королi, iмператори,
   Млiючи в димi хвальби,
   Роззявляли пащi, мов кратери,
   I гукали:
   - Ми - символ доби.
   - Хто не з нами, той против Бога.
   - Хто не з нами, той проти всiх.-
   I сипались лаври убогi
   До куцих кривавих нiг.
   Нiкчемна, продажна челядь,
   Банда кривляк для втiх,
   Щоб мати що повечерять,
   Годувала холуйством їх.
   Iдоли обслиненi, обцiлованi
   Iшли величавi в своїй ходi.
   А поруч вставали некоронованi
   Корифеї i справжнi вождi.
   Вставали Коперники i Джорджоне,
   Шевченко пiдводив могутнє чоло,
   I бiля вiчного їхнього трону
   Лакузи жодного не було.
   Бо щире, високе небо
   Не пiдмалюєш квачем,
   Бо величi справжнiй не треба
   Спиратись на плечi нiкчем.



   СТАРIСТЬ

   Сiм десяткiв дiдовi старому,
   Сам незчувсь, коли i вiдгуло, -
   Вже лице пожовкло, як солома,
   Борознами вкрилося чоло,
   Сяють очi глибоко спiдлоба,
   Тiльки пух лишивсь на головi.,,
   Лає син, що нi чорта не робить,
   Допiка невiстка; ще живi?
   Остогидло дiду хлiб жувати,
   Слухати образи вiд усiх,
   Цiле лiто горобцiв ганяти
   Та гракiв сусiдовi на смiх.
   Ваять би iстик, торбу через плечi
   I пiти свiт за очi з села,
   Але звик до хати, до малечi,
   Що його, мов батька, облягла-
   Все стерпить, хiба заплаче стиха,
   Дивлячись на добрих малюкiв.
   Все стерпить - докори, сором, лихо -
   Лиш би вмерти на землi батькiв!



   ЗЛОДIЙ

   Дядька затримали чи впiймали -
   Дядька в сiльраду ескортували.
   Дядька повчали i докоряли:
   "Як вам, дядьку, не ай-ай-ай
   Красти на полi свiй урожай!
   У кого ви крали?
   Ви крали в себе.
   Це ж просто сором красти свiй труд".
   Дядько понуро тiм'я теребив
   I смакував махру.
   Дядько клiпав товстими вiями,
   Важко дивитись в очi ганьби,
   Важко йому iз домашнiми мрiями
   Враз осягнуть парадокси доби.
   "Так воно, так,у кулак кахикав,-
   Красти пагано, куди вже гiрш".
   Рвися з горлянки свавiльним криком,
   Мiй неслухняний вiрш.
   - Чому вiн злодiй?
   З якої речi?
   Чому вiн красти пiшов своє?
   Давить той клунок менi на плечi,
   Сором у серце менi плює.
   Дядька я вбити зневагою мушу,
   Тiльки у грудях клекоче гроза:
   Хто обiкрав, обскуб його душу,
   Хто його совiстi руки зв'язав?
   Де вони, тi вiдгодованi й сiрi,
   Недорiкуватi демагоги й брехуни,
   Що в'язи скрутили дядьковiй вiрi,
   Пробираючись у крiсла й чини.
   Їх би за грати! Їх би до суду!
   Їх би до карцеру за розбiй!
   Доказiв мало??? Доказом будуть
   Лантухи вкрадених вiр i надiй.



   БАБА ОНИСЯ

   У баби Юнисi було три сини.
   У баби Онисi синiв нема.
   На кожнiй її волосинi
   морозом трiщить зима.
   Я горя на свiтi застав багато.
   Страшнiшого ж горя нема,
   нiж те, коли старiсть мати
   в домiвцi стрiчає сама.
   Немає такої бiди i муки,
   нiж сумно з-пiд сивих брiв
   дивитись щодня, як внуки
   ростуть без своїх батькiв.
   За те, що ми в космос знялися,
   що нинi здоровi й живi,
   я пам'ятник бабi Онисi
   воздвиг би на площi в Москвi.
   Щоб знали майбутнi предтечi
   в щасливiй i гордiй добi:
   їх горе на утлi плечi
   Онися взяла собi.
   Щоб подвиг її над землею
   у бронзi дзвенiв вiки,
   щоб всi, iдучи повз неї,
   знiмали в пошанi шапки.



   ДУМА ПРО ЩАСТЯ

   Увiйшла вайлувате в сiни,
   з хати вiє нудьга
   й самота.
   У руках засмiявся вiник -
   спритно валянки обмiта.
   Тупотить
   об долiвку ногами
   i мороз вибива
   з рукавиць.
   З нею
   в хату ввiрвався гамiр,
   ошалiлий смiх снiговиць.
   Мов воскресли
   принишклi дiти -
   тупiт, лемент,
   вищання й писк.
   Мiсяць хоче,
   мабуть, погрiтись -
   суне в шибку
   свiй блiдий диск.
   Заглядає, цiкавий,
   у миску:
   що ви з'їли таке смiшне,
   що од вашого
   реготу й писку
   тягне в хату
   iз неба мене?
   Хлюпа щастя
   дзвiнкою хвилею,
   нiби тут вiкувало воно -
   не життя тобi, а iдилiя,
   як в поганих книжках
   чи в кiно.
   Де фотографи?
   Де поети?
   Нуте, хлопцi, сюди скорiш!
   Можна знiмок утнуть
   до газети
   i жахливо веселий вiрш.
   Це ж так показна ситуацiя --
   гарна мати i троє дiтей,
   це ж чудова яка iлюстрацiя
   для пiдтвердження наших iдей.
   Застрибають веселi цифри
   у грунтовно важких статтях,
   та не встане
   з словесних вихрiв
   многотрудне її життя.
   Ви мовчанкою соромливою
   постараєтесь обминуть,
   що в доярки цiєї
   щасливої
   руки й ноги
   вночi гудуть.
   I чи прийде
   пiд вашi кашкети
   блискавицею думка дзвiнка:
   в космос крешуть ота
   не ракети,
   але пружнi цiвки молока.
   А для неї
   це зовсiм не диво,
   бо збагнула давно таке:
   справдi,
   зараз вона щаслива,
   тiльки ж щастя яке важке!..
   I тому ця Марiя
   чи Настя
   будить дзвоном дiйницi село,
   щоб поменше
   важкого щастя
   на Радянськiй землi було.



   ГРУДОЧКА ЗЕМЛI

   Ще в дитинствi я ходив у трави,
   В гомiнливi, трепетнi лiси,
   Де дуби мовчали величаво
   У краплинах ранньої роси.

   Бiгла стежка вдалеч i губилась,
   А менi у безтурботнi днi
   Назавжди, навiки полюбились
   Нiжнi i замрiянi пiснi.

   В них дзвенiло щастя непочате,
   Радiсть невимовна i жива,
   Коли їх виводили дiвчата,
   Як iшли у поле на жнива.

   Тi пiснi мене найперше вчили
   Поважати труд людський i пiт,
   Шанувать Вiтчизну мою милу,
   Бо вона одна на цiлий свiт.

   Бо вона одна за всiх нас дбає,
   Нам дає i мрiї, i слова,
   Силою своєю напуває,
   Ласкою своєю зiгрiва.

   З нею я дiлити завжди буду
   Радощi, турботи i жалi,
   Бо у мене стукотить у грудях
   Грудочка любимої землi.



   КИРПАТИЙ БАРОМЕТР

   I. Замiсть вечiрньої молитви

   Ти лежиш iще впоперек лiжка -

   Ну до чого мале й чудне!

   А до тебе незримi вiжки

   Прив'язали цупко мене.


   Кажуть, носа ти вкрав у баби,

   Губи й ноги забрав мої,

   Взяв у матерi синю звабу

   I в очах своїх затаїв.


   Спи, грабiжнику мiй кирпатий,

   Сумнiв диханням розiгрiй,

   Я тобi стану в голови слати

   Найнiжнiшi подушки мрiй.


   Розiшлю свої думи в дозори,

   Щоб у сизому мiражi

   Не ступило свавiльне горе

   На кордони твоєї душi.


   Бо не змок ще убивчий порох

   Од потокiв дитячих слiз -

   Через трупи надiй бадьорих

   Твiй одвiчний i пiдлий ворог

   До усмiшки твоєї лiз.


   Над народами, над вiками

   Встало горе, мов чорний гном.

   Торохтять бойовi тамтами

   Над прозорим дитячим сном.


   Вiдгодована злiсть, i хитрiсть,

   I закута в броню брехня

   Атакують добро i щирiсть

   Серед ночi й бiлого дня.


   Гуркотять бойовi колiсницi,

   Свищуть ратища i шаблi...

   I тривозi моїй не спиться.

   Йде вона босонiж по землi.


   I встає проти кривди й злоби

   Мiй обсмалений сонцем гнiв,

   Щоби спав ти спокiйно, щоби

   Ти смiявся i жебонiв.


   I ладнає совiсть гармати

   Проти пiдлостi i обмов,

   I виводить зневiру на страту

   Безпощадна моя любов.


   Наливайся земними силами,

   Вдосталь радощiв зачерпни -

   Над тобою трiпочуть крилами

   Тихi-тихi спокiйнi сни...


   II. ТАНЕЦЬ ПIТЕКАНТРОПIВ


   Ми не брешем, не лукавим -

   Що подужаєм, берем!

   Ми сьогоднi свiтом правим,

   Все жерем,

   Жерем,

   Жерем!

   Тiльки ми од страху вiльнi,

   Ми - сини Європи!

   Ми - могутнi,

   Ми - всесильнi,

   Ми - пiтекантропи!

   Нам живеться ласо й любо,

   А на совiсть ми плюєм -

   Що потрапило на зуби,

   Те жуєм,

   Жуєм,

   Жуєм!

   Тiльки ми вiд глузду вiльнi,

   Ми - сини Європи!

   Ми - могутнi,

   Ми - всесильнi,

   Ми - пiтекантропи!


   Танцювали, гупотiли, раптом провалились,

   На їх мiсцi генерали як з землi вродились.


   Оточили мою душу й заревiли п'яно,

   Били в груди кулаками, мов у барабани.


   III. Ранок


   Над тихим сном мого малого сина,

   Над плетивом думок моїх i мрiй

   Пливла тривога, нiби всесвiт, сива.

   Гойдаючись на гребенях надiй.


   Цiдилась нiч крiзь темне сито неба,

   I зорi танули, як вогники малi...

   Кирпатий мiй! Дивлюся я крiзь тебе

   У завтрашнє страдалицi Землi.


   Я бережу для тебе її квiти,

   Тобi несу думок своїх огонь,

   Для тебе запускаю на орбiти

   Ракети iз порепаних долонь.


   Ми народились в муках, щоб родити.

   Синами обезсмертити свiй рiд,

   Щоб квiтував на диво всьому свiту

   Козацький генiальний родовiд!


   Сини! Сини! Барометри кирпатi

   Людського спокою i завтрашнього дня!

   Ми перед вами разом винуватi,

   Що на планетi бiйки i гризня.


   Ми винуватi, що мiлiють рiки

   I лисинами свiтять береги,

   Що десь духовнi лупляться калiки

   I виростають вашi вороги.


   Будь проклят спокiй! Досить нарiкати

   На клопiтливий i суворий час!

   Грядуть сини - барометри кирпатi,

   Вони за все спитають завтра нас.



   ЛЕБЕДI МАТЕРИНСТВА

   Мрiють крилами з туману
   лебедi рожевi,
   Сиплють ночi у лимани зорi сургучевi.

   Заглядає в шибу казка сивими очима,
   Материнська добра ласка
   в неї за плечима.
   _
   Ой бiжи, бiжи, досадо,
   не вертай до хати,
   Не пущу тебе колиску синову гойдати.

   Припливайте до колиски, лебедi, як мрiї,
   Опустiться, тихi зорi, синовi пiд вiї.

   Темряву тривожили криками пiвнi,
   Танцювали лебедi в хатi на стiнi.

   Лопотiли крилами i рожевим пiр'ям,
   Лоскотали марево золотим сузiр'ям.

   Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,
   Виростуть з тобою приспанi тривоги.

   У хмiльнi смеркання мавки чорнобровi
   Ждатимуть твоєї нiжностi й любовi.

   Будуть тебе кликать у сади зеленi
   Хлопцiв чорночубих диво-нареченi.

   Можеш вибирати друзiв i дружину,
   Вибрати не можна тiльки Батькiвщину.

   Можна вибрать друга i по духу брата,
   Та не можна рiдну матiр вибирати.

   За тобою завше будуть мандрувати
   Очi материнськi i бiлява хата.

   I якщо впадеш ти на чужому полi,
   Прийдуть з України верби i тополi,

   Стануть над тобою, листям затрiпочуть,
   Тугою прощання душу залоскочуть.

   Можна все на свiтi вибирати, сину,
   Вибрати не можна тiльки Батькiвщину.



   МОЯ МОВА

   Все в тобi з'єдналося, злилося -
   Як i помiститися в однiй! -
   Шепiт зачарований колосся,
   Поклик iз катами на двобiй.

   Ти даєш поету дужi крила,
   Що пiдносять правду в вишину,
   Вченому ти лагiдно вiдкрила
   Мудростi людської глибину.

   I тобi рости й не в'януть зроду,
   Квiтувать в поемах i вiршах,
   Бо в тобi - великого народу
   Нiжна i замрiяна душа.



   САЛЮТИ МИРУ

   В днi травневi, мрiями багатi,
   Коли щастя хлюпає з пiсень,
   Ми щороку зустрiчаєм свято -
   Перемоги радiсної день.

   I встають у пам'ятi дороги,
   Тi, що довелося нам пройти,
   Щоб багряний прапор Перемоги
   Над рейхстагом гордо пiднести.

   I живуть у пам'ятi народу
   Його вiрнi дочки i сини,
   Тi, що не вернулися з походiв
   Грiзної, великої вiйни.

   Їх життя, їх помисли високi,
   Котрим не судилось розцвiсти,
   Закликають мир ясний i спокiй,
   Як зiницю ока, берегти.



   УКРАЇНI

   Коли крiзь розпач випнуться надiї
   I загудуть на вiтрi степовiм,
   Я тодi твоїм iм'ям радiю
   I сумую iменем твоїм.

   Коли грозує далеч неокрая
   У передгроззi дикiм i нiмiм,
   Я твоїм iм'ям благословляю,
   Проклинаю iменем твоїм.

   Коли мечами злоба небо крає
   I крушить твою вроду вiкову,
   Я тодi з твоїм iм'ям вмираю
   I в твоєму iменi живу!



   ВОНА ПРИЙШЛА

   Вона прийшла непрохана й неждана,
   I я її зустрiти не зумiв.
   Вона до мене випливла з туману
   Моїх юнацьких несмiливих снiв.

   Вона прийшла, заквiтчана i мила,
   I руки лагiдно до мене простягла,
   I так чарiвно кликала й манила,
   Такою нiжною i доброю була.

   I я не чув, як жайвiр в небi тане,
   Кого остерiгає з висоти...
   Прийшла любов непрохана й неждана
   Ну як менi за нею не пiти?



   * * *

   Чорнi вiд страждання мої ночi,

   Бiлi вiд скорботи мої днi

   Впали у твої свавiльнi очi,

   Жадiбнi, глибокi i чуднi.


   Я тебе не хочу обминути,

   Я тебе не смiю обiйти.

   Дай менi губами зачерпнути

   Нiжної твоєї доброти.


   Диких орд незлiченi навали

   Розтрощили пращури мої,

   Щоб несла ти гордо i зухвало

   Груди недоторканi свої.


   Щоб горiли маками долонi,

   Щоб гуло моє серцебиття,

   Щоб в твоєму соромливiм лонi

   Визрiвало завтрашнє життя.


   I моє прокляття очманiле
   Упаде на тiм'я дурням тим,

   Хто твоє солодке грiшне тiло

   Оскверняє помислом гидким.


   Стегна твої, брови i рамена,

   Шия i вогонь тендiтних рук -

   Все в тобi прекрасне i священне,

   Мамо моїх радощiв i мук!



   * * *

   Де зараз ви, кати мого народу?
   Де велич ваша, сила ваша де?
   На яснi зорi i на тихi води
   Вже чорна ваша злоба не впаде.

   Народ росте, i множиться, i дiє
   Без ваших нагаїв i палаша.
   Пiд сонцем вiчностi древнiє й молодiє
   Його жорстока й лагiдна душа.

   Народ мiй є! Народ мiй завжди буде!
   Нiхто не перекреслить мiй народ!
   Пощезнуть всi перевертнi й приблуди,
   I орди завойовникiв-заброд!

   Ви, байстрюки катiв осатанiлих,
   Не забувайте, виродки, нiде:
   Народ мiй є! В його гарячих жилах
   Козацька кров пульсує i гуде!



   * * *

   Там, у степу, схрестилися дороги,
   Немов у герцi дикому мечi,
   I час неспинний, стиснувши остроги,
   Над ними чвалить вранцi i вночi.

   Мовчать над ними голубi хорали,
   У травах стежка свище, мов батiг.
   О, скiльки доль навiки розрубали
   Мечi прадавнiх схрещених дорiг!

   Ми ще йдемо. Ти щось менi говориш.
   Твоя краса цвiте в моїх очах.
   Але скажи: чи ти зi мною поруч
   Пройдеш безтрепетно по схрещених мечах?



   * * *

   Ти знаєш, що ти - людина.
   Ти знаєш про це чи нi?
   Усмiшка твоя - єдина,
   Мука твоя - єдина,
   Очi твої - однi.

   Бiльше тебе не буде.
   Завтра на цiй землi
   Iншi ходитимуть люди,
   Iншi кохатимуть люди -
   Добрi, ласкавi й злi.

   Сьогоднi усе для тебе -
   Озера, гаї, степи.
   I жити спiшити треба,
   Кохати спiшити треба -
   Гляди ж не проспи!

   Бо ти на землi - людина,
   I хочеш того чи нi -
   Усмiшка твоя - єдина,
   Мука твоя - єдина,
   Очi твої - однi.



   * * *

   Є в коханнi i буднi, i свята,
   Є у ньому i радiсть, i жаль,
   Бо не можна життя заховати
   За рожевих iлюзiй вуаль.

   I з тобою було б нам гiрко,
   Обiймав би нас часто сум,
   I, бувало б, темнiла зiрка
   У туманi тривожних дум.

   Але певен, що жодного разу
   У вагання i сумнiвiв час
   Дрiб'язковi хмарки образи
   Не закрили б сонце вiд нас.
   _
   Бо тебе i мене б судила
   Не образа, не гнiв - любов.
   В душi щедро вона б свiтила,
   Оновляла їх знов i знов.

   У мою б увiрвалася мову,
   Щоб сказати в тривожну мить:
   - Ненаглядна, злюща, чудова,
   Я без тебе не можу жить!..



   * * *

   Задивляюсь у твої зiницi
   Голубi й тривожнi, нiби рань.
   Крешуть з них червонi блискавицi
   Революцiй, бунтiв i повстань.

   Україно! Ти для мене диво!
   I нехай пливе за роком рiк,
   Буду, мамо горда i вродлива,
   З тебе дивуватися повiк...

   Одiйдiте, недруги лукавi!
   Друзi, зачекайте на путi!
   Маю я святе синiвське право
   З матiр'ю побуть на самотi.

   Рiдко, нене, згадують про тебе,
   Днi занадто куцi та малi,
   Ще не всi чорти живуть на небi,
   Ходить їх до бiса на землi.

   Бачиш, з ними щогодини б'юся,
   Чуєш - битви споконвiчний грюк!
   Як же я без друзiв обiйдуся,
   Без лобiв їх, без очей i рук?

   Україно, ти моя молитва,
   Ти моя розпука вiкова...
   Гримотить над свiтом люта битва
   За твоє життя, твої права.

   Ради тебе перли в душу сiю,
   Ради тебе мислю i творю...
   Хай мовчать Америки й Росiї,
   Коли я з тобою говорю.

   Хай палають хмари буряковi,
   Хай сичать обращи - все одно
   Я проллюся крапелькою кровi
   На твоє священне знамено.

   ==============================================================






   ВIД СЕРЦЯ ПОКЛОНЮСЬ

   Знову чую, мов спiває мати,
   долiтає голос до зорi.
   I мене виходять зустрiчати
   край дороги нашi явори.

   Сонце з небокраю
   встало рано-рано.
   Знову розмовляю
   з вами, рiдна мамо.

   Ви спiвали дiтям колисковi,
   нiжне серце сповнили добром.
   Ви життя давали колосковi,
   щоб налився соком i зерном.

   Вашi материнськi заповiти,
   як найпершi на землi стежки.
   Виростають роботящi дiти
   i дарують пiсню нам жiнки.

   Заквiтують, як весна, бажання,
   я в тiй пiснi словом озовусь.
   Матерям з найглибшим побажанням
   я вiд серця щиро поклонюсь.

   Сонце з небокраю
   встало рано-рано.



   БАТЬКIВСЬКЕ ПОЛЕ

   Тихе батькiвське поле
   за полiським селом розляглось.
   Все чекає когось,
   не дiждеться когось.
   Чує кроки господаря,
   чує дотик руки.
   I засiвом його
   наливаються вщерть колоски.
   Наливаються
   сонцем, вiтрами, теплом,
   споконвiчним,
   живим, невмирущим зерном.

   Раннє батькiвське поле
   змалку нам до роботи прийшлось.
   Все чекає когось,
   не дiждеться когось.
   Сiячеве дихання
   воно чує щодня.
   Той, хто потом зросив його,
   той у поля рiдня.
   Той, хто слухав його
   вiд роси - до зорi -
   орачi, сiячi,
   а в жнива - всi як є - жниварi.
   Всi вiд поля,
   вiд грудки землi, вiд зерна,
   всiх об'єднує хлiб
   i турбота одна.
   Давнє батькiвське поле,
   скiльки поту за вiк напилось.
   Все чекає когось,
   не дiждеться когось.
   Хлiбороб його потом не раз поливав
   сподiвання душi,
   мов добiрне зерно,
   у рiллю висiвав.
   I воно проростало,
   бо в ньому, як iскра, жарiла душа,_
   i живого зернятка
   не торкнулась посуха-iржа.

   Хлiбне батькiвське поле
   i менi пiзнавать довелось.
   Все чекає когось,
   не дiждеться когось.
   Разом з батьком сюди
   я хлопчиськом прийшов.
   Скiльки лiт пролетiло,-
   я сьогоднi тут знов.
   Батько якось надвечiр,
   наче з поля, пiшов iз життя.
   Вiдчуваю i досi
   його думи-турботи,
   його втрати-скорботи,
   його зерна-чуття
   Щедре батькiвське поле,
   о, скiльки знало ти грому i гроз.
   Все чекає когось,
   не дiждеться когось.
   Борозна залишилась -
   аж за обрiй, за хмари лягла.
   Жайвiр сiє промiння,
   як умiлий сiяч, з-пiд крила.
   Тут менi, як i птицi,-
   все знайоме у рiднiм краю.
   В борознi,
   у зернi,
   у колоссi
   я батькiвський слiд пiзнаю.

   ==============================================================






   ЛIТО

   Топчуть ноги радiсно i струнко
   Соннi трави на вузькiй межi.
   В день такий вiддатись поцiлункам!
   В день такий цiлим натхненням жить!
   П'яним сонцем тiло налилося,
   Тане й гнеться в ньому, як свiча,-
   I тремтить схвильоване колосся,
   Прихилившись до мого плеча.
   В сотах мозку золотом прозорим
   Мед думок розтоплених лежить,
   А душа вклоняється просторам
   I землi за свiтлу радiсть - жить!
   I за те, що стiльки уст палило
   I тягло мене вогнем спокус,
   I за те, що замiнить не сила -
   Нi на що - твоїх єдиних уст!



   МУЖЧИНАМ

   Не зiрвуться слова, гартованi, як криця,
   I у руцi перо не змiниться на спис.
   Бо ми лише жiнки. У нас душа криниця,
   З якої ви п'єте: змагайся i крiпись!

   I ми їх даємо не у залiзнiм гимнi,
   У срiблi нiжних слiв, у вiрi в вашу мiць.
   Бо швидко прийде день i у завiсi димнiй
   Ви зникнете вiд нас, мов зграя вiльних птиць.

   Ще сальви не було, не заревли гармати,
   Та ви вже на ногах. I ми в останнiй раз
   Все, що дає життя iскристе i багате,
   Мов медоносний сiк, збираємо для вас.

   Гойдайте ж кличний дзвiн!
   Крешiть вогонь iз кремнiв!
   Ми ж, радiстю життя вас напоївши вщерть, -
   Без металевих слiв i без зiдхань даремних
   По ваших же слiдах пiдемо хоч на смерть!



   ЧОЛОВIКОВI

   Не цвiтуть на вiкнi геранi -
   Сонний символ спокiйних буднiв.
   Ми весь час стоїмо на гранi
   Невiдомих шляхiв майбутнiх.

   I тому, що в своїм полонi
   Не тримають нас речi й стiни,
   Нi на день в душi не холоне
   Молодече бажання чину.

   Що нам щастя солодких звичок
   У незмiнних обiймах дому,-
   Може, завтра вже нас вiдкличе
   Канонада грiзного грому.

   I напружений погляд хоче
   Вiдшукати у тьмi глибокiй
   Блискавок фанатичнi очi,
   А не мiсяця мрiйний спокiй.



   ВЕЧIРНЯ ПIСНЯ

   За вiкнами день холоне,
   У вiкнах -першi вогнi ...
   Замкни у моїх долонях
   Ненависть свою i гнiв.

   Зложи на мої колiна
   Камiння жорстоких днiв,
   I срiбло свого полину
   Менi поклади до нiг.

   Щоб легке, розкуте серце
   Спiвало, як вiльний птах,
   Щоб ти, наймiцнiший, сперся,
   Спочив на моїх устах.

   А я поцiлунком теплим,
   М'яким, мов дитячний смiх,
   Згашу полум'яне пекло
   В очах i думках твоїх.

   Та завтра, коли простори
   Прорiже перша сурма --
   В задимлений, чорний морок
   Зберу я тебе сама.

   Не вiзьмеш плачу з собою --
   Я плакати буду пiзнiш!
   Тобi ж подарую зброю:
   Цiлунок гострий як нiж.

   Щоб мав ти в залiзнiм свистi --
   Для крику i для мовчань --
   Уста рiшучi як вистрiл,
   Твердi як лезо меча.

   Моя душа й по темнiм трунку
   Не хоче слухатись порад,
   I знову радiсно i струнко
   Бiжить пiд вiтер i пiд град.

   Щоб заховавши мудрий досвiд
   У скринцi без ключа i дна,
   Знов зустрiчати сiрий розсвiт
   Вогнем отрути чи вина.

   Щоб власнiй вiрi непохитнiй
   Палить лямпаду в чорну нiч
   I йти крiзь сiчнi в теплi квiтнi
   Крiзь бiль розлук -- у радiсть стрiч.

   ==============================================================






   БIЛЯ ОЗЕРА У ЛIСI

   Темний лiс, стежина бiла:
   чудно так, немовби сниться...
   - Причаїлась то лисиця?
   - Нi, гiлляка порудiла:
   хтось її зламав i кинув.
   - За яку ж таку провину?
   Я мовчу - i ти мовчиш.
   День стає все гарячiш.
   Залишились батько й мати
   на узлiссi на травi,-
   нам обiд приготувати.
   ...Що це в тебе на бровi?
   Глиця? Дай знiму руками.
   Ну, та стiй же... дереза!
   Глянь он: на соснi над нами
   бiлка шишку обгриза...
   Та маленька Наталюка
   раптом крикнула: - Гадюка!
   - Нi,кажу,- звичайний вуж,
   сам тiкав вiн чимдуж.
   Де його, питаєш, хата,
   i чого ушивсь прожогом? -
   Ой дiвчаточко-небого,
   ти - широкi оченята!.
   Ти до всього ж бо цiкава,
   квiтонько ласкава.
   Шум кругом, немов хто бродить...
   Грушка стежку загородить,
   вiльха руку подає -
   i не знаєш, де тиiє...
   Гриб найшла ось Наталюся.
   Дай сюди - я подивлюся!
   Вiд такого - тiльки мор.
   Кинь його, це мухомор.
   Зараз на гриби ще бiдно:
   без дощiв же їх не видно,
   пiдем iншої доби
   по опеньки й по гриби.
   Ось пеньочки, трухлi, прiлi;
   три берiзки бiлi-бiлi,
   всi у фартушках, в нарядi,
   аж тремтять - такi нам радi...
   Папороть тебе забавить:
   гостре листя розпушавить,
   руку враз твою шершавить,
   кличе все: - Жу-жу, жу-жу,
   пiдiйди - щось iскажу!
   - Нi, ти краще нас зiрви! -
   збоку чулось од трави.
   Оглянулись: там, де тiнi,
   лiсовi дзвiночки синi...
   Тут Наталя танцювать:
   - Осьде три... чотири, п'ять!
   Рву для мами, рву для тата,-
   чуєте, як дзвонять дзвiнко? -
   Ой русявенька дитинко,
   ти - широкi оченята!
   Павутиння мiж дерев;
   думає на нiм павук...
   Чути десь i грюк, i рев.
   То лiсник рубає дрова,
   мукає в дворi корова...
   А з сосни пташина: чирк!
   Гляне вниз - i нiчичирк...
   Ти це, дятлоньку рябенький,
   на голiвцi червоненький?
   Цiлий день ото клопочеш -
   їстоньки, голодний, хочеш?
   Сонце в листi прозира,-
   лискотить сосни кора...
   Ми з тобою iдемо.
   Стежка в - то знову щезне.
   Озеро - немов трюмо,
   та таке ж бо величезне,-
   тихо в берегах лежить.
   Пташка писне: хочу жить!
   Крильцем об трюмо черкає,
   вмент знiмається й зникає...
   Лiс шумить та все гуде -
   голова кругом iде...
   Враз шепоче Наталюся:
   - Я ж боюся, я боюся,-
   зуби скалить он ведмiдь...
   - Нi, виблискує то мiдь.
   - Звiдкiля ж узятись мiдi
   в стовбурi старого дуба?
   - Ох, дитинонька ти люба,
   скiльки побувало гидi
   в наших селах i лiсах!..
   Ми той день запам'ятали
   в час фашистської навали.
   Що тут дiялось - це ж жах!
   Вороги прийшли в село,
   кожен з них - немов той звiр,
   забiгають просто в двiр.
   Ой, як страшно то було!
   В них на касках - наче роги.
   - Падай,гелгають,- у ноги!
   Вся земля ця вже не ваша:
   люди, й хлiб, i конi, й наша.
   Ви ж вiднинi в нас раби -
   що не скажем, те й роби.
   Нашу мову переймайте,
   а свою геть забувайте;
   те, що їсти i що пить,-
   за кордон до нас везiть!
   В мене ж думка: треба битись,
   а не тiльки боронитись!
   Влада нас попереджала:
   вирвати гадючi жала!
   Сили збройнiї готовi
   в нас були напоготовi,
   проти ворога щоб стати.
   Ти, Радянськая країно,
   всiх сипiв скликай, як мати,-
   хай же встануть воєдино
   росiяни й українцi,
   бiлоруси й молдавани.
   Вдарить Армiя Радянська -
   сила знiтиться поганська.
   Ми ж iдем у партизани.
   Не збороть нам поодинцi
   цих загарбникiв, заброд,
   що розпалюють вiйну...
   ...Дай на мить передихну.
   Наталюню, що ти! що ти!
   в тебе сльози...
   Наш народ
   цих заброд змiтав аж доти,
   поки з них не залишилось
   нi одного палiя!
   З ними в нас давно скiнчилось.
   ...От i розповiдь моя.
   Нi, чекай... iще... згадаю:
   ми зiбрались там, у гаю,-
   партизани. Нас багато
   (хто в чiм вирвавсь од... собак)
   i улюблений твiй тато -
   молодий тодi юнак.
   Чуємо: доби нiчної
   бухають з гармат сюди.
   Розриваються набої
   на узлiссi... й близ води...
   I один iз тих набоїв
   в дуб попав...
   Далекi днi!
   Рану дуб свою загоїв,
   а народ - не зразу, нi.
   Ленiн нам вказав дорогу
   в тi труднi, страшнiї днi.
   Перемогу, перемогу
   ми одержали в вiйнi!
   Будемо ж спiвать з тобою:
   паш народ за мир стоїть.
   Проти воєн ми й розбою,
   ми за те, щоб в дружбi жить.
   ...Я замовк. А Наталюся
   повторила: - "Наш народ..."
   Я ведмедя не боюся,
   я боюся тих заброд.
   Все сидiла та журилась.
   Щось спитать її кортить?
   То на озеро дивилась,
   то на дуб, що блискотить...
   О! вже чути голос тата.
   Ну ходiмо ж, Наталюнь!
   Ти - широкi оченята,
   ти - не юнь, а ще пiд'юнь.
   Я пiдвiвсь. Вона устала
   i задумана iде...
   - "Наш народ..." - все повторяла.
   ...Лiс шумить кругом, гуде.
   Лиш берiзоньки мережка
   радо-радiсно дрижить...
   А iз лiсу бiла стежка
   щезне враз - то знов бiжить,
   уперед бiжить, бiжить...

   [1961]



   ДЕ ТОПОЛЯ РОСТЕ...

   До тополя росте,
   Серед поля стою.
   I шумить, i спiва
   Жито думку свою.

   Шумить жито, спiва,
   Заохочує жить.
   Вiтерець повiва,
   Жито хилить, п'янить...

   Жито шепче менi,
   Як привiльно навкруг,
   I тремтить вдалинi
   Й потопа виднокруг...

   Гей, простори якi.
   Любо-мило землi:
   Де не глянь - колоски
   Та всi в злотi-срiблi.

   Де не глянь - колоски
   Проти сонця блись-блись..
   Лиш ген скраю лiски,
   Нiби дим, простяглись...

   Лiше скраю лiски,
   А то все, все жита,
   Колоски, колоски,
   Тиха думка свята.

   1911



   ДОЩ

   А на водi в чиїйсь руцi
   Гадюки пнуться...
   Сон. До дна.
   Вiйнув, дихнув, сипнув пшона -
   I заскакали горобцi!..
   - Тiкай! - шепнуло в береги.
   - Лягай...хитнуло смолки.
   Спустила хмарка на луги
   Мережанi подолки.

   1918



   ГАЇ ШУМЛЯТЬ

   Гаї шумлять -
   Я слухаю.
   Хмарки бiжать -
   Милуюся.
   Милуюся-дивуюся,
   Чого душi моїй
   так весело.
   Гей, дзвiн гуде -
   Iздалеку.
   Думки пряде -
   Над нивами.
   Над нивами-приливами,
   Купаючи мене,
   мов ластiвку.
   Я йду, iду -
   Зворушений.
   Когось все жду -
   Спiваючи.
   Спiваючи-кохаючи
   Пiд тихий шепiт трав
   голублячий.
   Щось мрiє гай -
   Над рiчкою.
   Ген неба край -
   Як золото.
   Мов золото - поколото,
   Горить-тремтить рiка,
   як музика.

   1914



   ХОР ЛIСОВИХ ДЗВIНОЧКIВ

   (Уривок iз поеми)

   Ми дзвiночки, Лiсовi дзвiночки,
   Славим день. Ми спiваєм, Дзвоном зустрiчаєм:
   День! День.
   Любим сонце,
   Небосхил i сонце, Свiтлу тiнь, Сни розкiшнi, Все гаї затишнi:
   Тiнь! Тiнь.
   Линьте, хмари, Ой прилиньте, хмари, -
   Ясний день. Окропiте, Нас нашелестiте:
   День! День.
   Хай по полю, Золотому полю,
   Ляже тiнь. Хай схитнеться - Жито усмiхнеться:
   Тiнь! Тiнь.

   1917



   ХТОСЬ ГЛАДИВ НИВИ...

   Хтось гладив ниви, все гладив ниви,
   Ходив у гнiвi i сiяв спiви:
   О, дайте грому, о, дайте зливи! -
   Нехай не сохнуть злотистi гриви.

   Хтось гладив ниви, так нiжно гладив...
   Плили хмарини, немов перлини...
   Їх вид рожевий - уста дитини!
   Набiгли тiнi - i... ждуть долини.

   Пробiгли тiнi - сумнi хвилини:
   Плили хмарини чужi, далекi...
   Слiпучi тони - i дика воля!

   Ой, хтось заплакав посеред поля.
   Зловiсна доля, жорстока доля.
   Здаля смiялась струнка тополя.
   Слiпучi тони - й смутнi волошки...

   1915



   КОЛИ В ТВОЇ ОЧI ДИВЛЮСЯ

   Коли в твої очi дивлюся -
   Здається менi:
   Мов бачу я небо прозоре.
   Мов бачу брильянтових зiр цiле море,

   Що десь там горять-усмiхаються,
   Чудовi, яснi!..
   Ах, очi, тi очi!.. Кохана,
   Чом серце твоє не таке?

   Чому, як говориш - на думку спадає
   Те поле у жовтнi. Туман поглядає.
   Суха бадилина хитається ..
   Спить груддя важке.

   1911



   МОЛОДИЙ Я, МОЛОДИЙ

   Молодий я, молодий,
   Повний сили та одваги.
   Гей, життя, виходь на бiй,-
   Пожартуєм для розваги!
   Гей життя, ставай, тремти!
   Дай я з тебе посмiюся.
   Хто смiлiший: я чи ти -
   Подивлюся, подивлюся.
   Горе?.. бiль? - як жарт мине.
   Скiльки сили молодої!
   Чи ж моя рука здригне,
   Що йде битись без озброї?
   Ой скажiть менi, скажiть,
   Любi мої сестри, браття:
   Що в життi вас так гнiтить?
   Чом нема у вас завзяття?
   Там, де всесвiт я стягну,
   Де вiд болю шаленiю,-
   Там нiяк вас не збагну,
   Вас нiяк не розумiю.
   Молодий я, молодий,
   Повний сили та одваги.
   Гей, життя, виходь на бiй,-
   Пожартуєм для розваги!

   1911



   НА ЗАХИСТ МИРУ

   (НА ВСЕСОЮЗНIЙ КОНФЕРЕНЦIЇ ПРИХИЛЬНИКIВ
   МИРУ В МОСКВI У ВЕРЕСНI 1949 p.)

   Браття! Друзi! Побратими!
   Днi якi в нас яснi, чистiї
   А в буржуазiї - нiч...
   З почуттями iз святими
   ми в Москвi зiбрались вмiстi,
   щоб за мир пiднести клич.
   Хоч з країн ми й рiзних свiту -
   в нас одна мета, едина:
   жити в здруженiй сiм'ї.
   Проти воєн ми i гнiту!
   Вiльна щоб була людина
   Й трудове життя її!
   Хай мiж нами океани -
   нас не роздiлити звiру
   (звiр в злобi своїй скона!).
   В нашiм прагненнi до миру
   всi ми вийдем, як титани:
   сила, сила в нас одна!
   Хто ж то зброєю гуркоче?
   Хто плете iз брехень сiтi,
   нахваляється на нас?
   Наш народ лиш миру хоче,
   миру, миру у всiм свiтi,-
   i настане ж бо цей час!
   В палiїв вiйни - нахвалка.
   Згинуть хай слова їх згубнi
   про те царство свiтове!
   Над колонiями палка? -
   Всi народи миролюбнi
   встануть за життя нове!
   Браття! Друзi! Гей на чати!
   Голос свiй за мир пiдносим:
   вiщий - в кожнiм з нас - Боян!
   Палiїв вiйни проклятих
   ми навiк безжально скосим,
   ми пiдкосим, як бур'ян.
   Мирний труд, земля радянська...
   за морями ж крик i свисти -
   бiзнесу їм дай, вiйни!
   Знов це граються фашисти,
   чорна зграя самозванська? -
   Не жартують хай вони!
   За братерство, за свободу,
   за прогрес, за щастя люду!
   За все те, що нас живить!
   В iменi свого народу
   палiїв вiйни до суду!
   Нам же розцвiтать i жить!
   Браття! Мир нам захищати!
   Ми ж бороним край свiй милий
   i жiнок своїх, дiтей...
   Вбивцi хочуть панувати?
   Маси вже ж давно прозрiли,-
   розкувався Прометей!
   З тьмою б'ється Прометей!

   [1949]



   О КОСМОСЕ ВЕЛИКИЙ НАШ...

   О Космосе великий наш,
   безмежжя розпрозорене!
   Ми iз Землi блакитної
   мчимо у далi зорянi.

   Ми всi до тебе звикнемо,
   ранiш ти був вiдчужений.
   Далеко ми проникнемо!
   Наш вiк - такий напружений!

   О Земле, наше золото!
   Ще людство в нас розколото,
   а буде ж жить родиною
   братерською, єдиною.

   А буде ж чисте в прагненнях,
   не зле, не однобiчнеє,
   подiльчиве в досягненнях,
   на доброту зустрiчнеє.

   Ми далi й далi ринемо,
   всмiхаючись майбутньому.
   Шляхи до зiр - розчинено
   руками всемогутнiми!

   Твої крилатi обрiї,
   о Земле наша добрая,
   перлино волошковая,
   росино свiтанковая.

   Як в небо ми вклиняємось -
   це значить: Землю любимо.
   Ми людству поклоняємось,
   iз ним зв'язку не згубимо.

   Вже борозни прооранi
   у простори космiчнiї.
   Мчимо у далi зорянi -
   сини доби величної.

   О Земле, наше золото!
   Ще людство в нас розколото,
   а буде ж жить родиною
   прекрасною, єдиною.

   1966



   О ПАННО IННО...

   О панно Iнно, панно Iнно!
   Я - сам. Вiкно. Снiги...
   Сестру я Вашу так любив -
   Дитинно, злотоцiнно.
   Любив? - Давно. Цвiли луги...
   О люба Iнно, нiжна Iнно,
   Любовi усмiх квiтне раз - ще й тлiнно.
   Снiги, снiги, снiги...
   Я Вашi очi пам'ятаю,
   Як музику, як спiв.
   Зимовий вечiр. Тиша. Ми.
   Я Вам чужий - я знаю.
   А хтось кричить: ти рiдну стрiв!
   I раптом - небо... шепiт гаю...
   О нi, то очi Вашi.- Я ридаю.
   Сестра чи Ви? - Любив...

   1915



   ПОХОРОН ДРУГА

   Вже сумно вечiр колiр свiй мiняв
   з багряного на сизо-фiалковий.
   Я синiй снiг од хати вiдкидав
   i зупинився... Синiй, оркестровий
   долинув плач до мене. Плакав вiн,
   аж захлинався на сухiм морозi:
   то припадав зеленим до ялин,
   що зверху червонiли при дорозi,
   то глухо десь одлунював в саду.
   I вiд луни в повiтрi оддавало,
   немов, на тон не строючись в ладу,
   там тисячi оркестрiв разом грало,
   мiшаючи мотиви...

   Усе мiняється, оновлюється, рветься, у ранах кров'ю сходить, з
   туги в груди б'є, замулюється мулом, порохом береться, землi
   сирiй всього себе передає.

   Над ким тi сурми плакали?
   Чого тарiлки дзвякали?
   I барабан як в груди бив -
   хто вiк свiй одробив?

   ...Потуав багряний колiр.
   Водяно-зелена
   свiтилась хмара. Мутно свiт стояв -
   немов вiн був просвiчений з рентгена...
   I я зiрвався i побiг! Такий,
   такий же вечiр був тому й два роки,
   як з другом я прощався. Кiнь баский
   подаленiв тодi i зник... I строки
   минули - вдарила вiйна. I друг
   подав про себе вiстку: вся ж країна
   гордилась ним, який, немов той плуг,
   в'оравсь у ворога! I кров змiїна
   круг нього по колiна пiднялась...
   Та друг мiй, Ярослав, ще й пiсля того
   не раз був на устах усiх. Велась
   жорстока боротьба за Харкiв. Строго
   його оточували нашi. Все ж
   нерiвнi були сили, й Ярославу
   прийшлося битись в загравах пожеж
   всю нiч проти восьми. Ще бiльшу славу
   вiн заслужив собi, як врятував
   людей, що їх збирались саме вiшать
   фашисти. З вiйськом вiн одвоював
   село, та й сам погинув... Злiшать, злiшать
   мене ця смерть навчає! Вранцi я
   по радiо про тебе, о мiй друже,
   почув - i враз в очах моїх твоя
   труна заколихалась... Дуже, дуже
   хотiв би я тебе - хоча б в трунi,
   хоч мертвого побачить!

   Усе мiняється, оновлюється, рветься...
   ...I хитався
   передо мною катафалк, як в снi.
   Процесiю догнавши, я вглядався
   у гроб закритий, хоч i добре знав,
   що Ярослав не тут: його ховають
   без мене... там... на фронтi! Й заридав
   оркестр iзнов.
   Усе мiняється, оновлюється, рветься,
   усе в новi на свiтi форми переходить.
   I дивно! Сурми грають,
   вiйськовi йдуть в процесiї, а я
   (нiяк подвоєностi не позбавлюсь!)
   дивлюсь, як бурякова течiя
   зника на заходi... I не цiкавлюсь -
   Над ким цi сурми плакали?
   Чого тарiлки дзвякали?
   I барабан як в груди бив -
   хто вiк свiй одробив?

   Та хто ж - хiба потрiбно тут питать?
   В трунi цiй воїн - значить, той, хто волю,
   країни волю боронив! Свiтать
   вiд нас же стало на весь свiт. По полю
   такого розцвiло було квiток -
   братерства й дружби... вже зоря слов'янства
   й на Захiд сяяла!.. I ось - не в строк
   знялось виття фашистського поганства.
   Шарпнуло кiгтями - i без остач
   усiх нас зачепило... Сумно грають
   в оркестрi,а менi здається: плач
   це з України... Сурми хай ридають!
   Хай розговорять горе удови
   i матерi, що йдуть за гробом, тужать
   i плачуть - руки простягають... Ви!
   триклятi гiтлерiвцi! Не подужать
   все 'дно вам нас нiколи! Так за що ж
   ви мучите народ безвинний? Може,
   од нас ви вищi? благороднiш? Лож!
   Собацi благородство не поможе,-
   тим бiльше вовку.
   ...Мов на лапах вовк -
   на заходi ощирилася туча.
   Упали сумерки. Оркестр замовк,
   i стало тихо... Рота Всевобуча
   назустрiч нам пройшла. Повезли он
   бiлизну в госпiталь на санях. Дiти
   з собакою пробiгли. В хриплий тон
   завод загув i стих. Взяло темнiти.
   I мiсто на очах мiнилось. Снiг
   на вулицi одсвiчував фосфором.
   Вiд лiхтаря процесiї все бiг
   вперед промiнчик... Сум мене налiг -
   i реквiєм душа спiвала хором.
   Усе мiняється, оновлюється, рветься,
   у ранах кров'ю сходить, з туги в груди б'є,
   замулюється мулом, порохом береться,
   землi сирiй всього себе передає.

   Усе в новi на свiтi форми переходить,
   перебуває в тьмi - й на сонцi, як в раю.
   Iз краю в край людина свiт весь перебродить,
   щоб цiлу вiчнiсть знов одлежувать свою.

   I кожен день, i кожную ясну годину
   розторгується й закривається земля.
   I перемелює вона в зубах людину,
   як випадковая iз хаосу змiя.

   Та нi, життя тримає строгу послiдовнiсть,
   i що здається хаосом - є тонкий лад.
   В iсторiю поглянь: до боротьби готовнiсть
   одсвiчує тобi од всiх її свiчад.

   Готовнiсть стать на битву за свою свободу
   народам гнобленим й безправному рабу.
   В безсмертя не увiйдеш, як не знайдеш броду,
   щоб перебрести через правди боротьбу.

   И сама земля - не є змiя, а рiдна мати,
   яка тебе всякчас i носить, i глядить...
   Законiв боротьби нiкому не зламати,
   закони материнства не перемiнить.

   I те, що в свiтi рух iде стрибком, не плавко,
   говорить нам: Iди! лиш наша вiрна путь!
   П'єш кров, фашистськая ти, гiтлерiвська п'явко!
   Ще буде - не турбуйсь! - води тобi не
   подадуть!

   I здохнеш без води. Народ твiй зостанеться,
   який, як сам не раб, прокинеться ж до
   боротьби.
   Усе мiняється, оновлюється, рветься,
   до свiтлої iде народолюбної доби.

   Тобi в крадiжечках - як злодiю ведеться.
   Та попадешся ж ти, обскубана, як птах.
   Усе мiняється, вилiплюється, мнеться,
   мов глина творчая у скульптора в руках.

   А скульптор - сам народ, який стоїть,
   не гнеться,
   хоч ти його й спiшиш рабом своїм зробить.
   Усе пiдводиться, встає, росте й смiється,
   i мертвому тобi - живих нас не убить.

   ...Оркестр заграв. В заулочок якийсь
   процесiя вся наша повернула -
   i блиснули огнi заводу... Ввись
   зробилось якось вище: свiтлi дула
   прожекторiв урiзались аж ген
   у вишину - й пересуватись стали...

   Обапол, наче китицi знамен,
   з заснiжених ялин униз звисали
   обривки глицi...
   Усе мiняється, оновлюється, рветься,
   у ранах кров'ю сходить, з туги в груди б'є,
   замулюється мулом, порохом береться,
   а потiм знов зеленим з-пiд землi встає.
   А! Та ось уже
   й кладовище. Спинили коней. Нiжно
   взяли труну на руки. (Мов драже -
   посипалась крупа з дерев i снiжно
   скотилася iз вiка). Взяв i я
   труну пiддержувать плечем. Несли ми,
   а нас все обганяли (бо ж життя
   спiшило) - хто з вiрьовками важкими,
   хто з заступом. I кожен угрузав
   в снiгу,- як грузли й ми. Все ж темнотою
   дiйшли ми якось мiж хрестами. Брав
   мороз на нiч. Ми з ношею святою
   добралися до ями й, знявши з плеч
   труну, поставили її на глину,
   що од країв була.

   - Червоний меч! -
   тут виступив промовець,- всю країну
   боронить од фашиста! (Ближнiй гай
   враз зашумiв. Упала з криком жiнка:
   - Труну одкрийте!.. Синку, ручку дай!
   О, що зробила вам моя дитинка?
   ...I друга вслiд зайшлась - та не плачем,
   а реготом ридання: - Ой проснися,
   Степаночку, проснись!) - Оцим мечем! -
   промовець знов,- повинна одсiктися
   тевтона голова! На бiй стає
   вся наша технiка, живiї сили.
   Нам партизан он руку подає
   iз Югославiї! Вже задзвонили
   повстанцi на розбiр свячених тих
   ножiв у Польщi! Бачка, Закарпаття
   кипить!.. Народу гнiв нiяк не стих
   i в Чехiї! Там розлетiвся в шмаття
   вже не один тиран... Братове! Жить
   в вiках той житиме, хто Батькiвщину
   обороняв!-
   Промовець стих на мить,
   на гроб вказав i мовив: - За Вкраїну
   замучено Степана... що й не взнать.
   I от - привезено його додому.
   (При цих словах знов почали ридать
   дружина й мати. В мороцi нiчному
   стояли ми як тiнi. Мовчазний
   мороз нам душу пропiкав!) - Герої
   не знають страху! Подвиг їх ясний
   нас заклика: На ворога! До зброї!

   ...Тут гримнув залп. Зчинилося таке,
   мов буря всiх крилом своїм торкнула.
   I плач, i крик, i стогiн!.. I важке
   щось попливло у землю... I ковтнула
   його могила. Й сипать почали
   на нього груддя. И глухо стугонiла
   труна. I крики змiшанi були
   з риданнями оркестру. Лиш яснiла
   у небi зiрка...

   А сурми сумно плакали.
   Тарiлки дзвiнко дзвякали.
   I барабан як в груди бив:
   ти славно вiк свiй одробив.

   ...Й виплакався ж я!
   Не знаю: як i з ким я повертався.
   Фосфором блискотiла вся земля...
   I реквiєм в душi моїй спiвався:

   Усе мiняється, оновлюється, рветься,
   у ранах кров'ю сходить, з туги в груди б'є,
   замулюється мулом, порохом береться,
   а потiм знов зеленим з-пiд землi встає.

   I як вернувсь додому я: в дворi
   в снiгу стирчала ще моя лопата.
   I прегiрка
   була темнотна тиша. Лиш вгорi
   зеленкувата
   блищала зiрка...
   Блищи, свiти i сяй! Ми дiждемось,
   як заступом своїм в тiсну могилу
   всiх звiрiв закопаємо! Ось-ось
   їх перекинем силу...

   Усе пiдводиться, встає, росте й смiється.

   Ми битись будемо, бо ми живi!
   I мститись ворогу не перестанем!
   Аж поки на фашистськiй головi
   ногою ми не станем.

   Хоча i тяжко нам,
   хоча й болючi жертви -
   ми не дамо себе врагам
   пожерти!

   Я нi до кого в хатi не озвавсь:
   на тверду постiль кинувсь, щоб заснути.
   ...I катафалк ув очах колихавсь,-
   i було чути -

   Усе пiдводиться, встає, росте й смiється.

   I було чути -

   Усе в новi на свiтi форми переходить.
   i мертвому тобi - живих нас не убить.

   I наче вже Степан устав i ходить,
   i Ярослав iз ним. Весна! Блакить!
   У поле трактори iдуть. I в'ється
   спiвучий жайворон. I молоде
   iз-за гори на конях поколiння
   летить сюди. I той, хто їх веде,
   говорить: - Вашого умiння
   од вас ми позичаємо тепер -
   бороти ворога! Стражданням, горем
   болiв народ. Але народ не вмер -
   фашистiв ми поборемо, поборем!-
   I наче всi, напившися води,
   що винесла їм мати Ярослава
   й Степана мати, знов свої ряди
   зiмкнули й полетiли в бiй. I слава
   їх супроводила - вгорi, вгорi
   аеропланами...

   Та тут зненацька
   збудився я. Ой темно ж! Нiч. В старi,
   в тонкiї стiни стукала хижацька
   рука сухого снiговiя. Снiг
   по шибцi шарудiв... О що це? Де я?
   I раптом все згадав. I вже не мiг
   склепити вiй. Могутняя iдея
   свободи й справедливостi життя
   мене пiднесла, як в руках дитя,-
   i стало видно все, мов на долонi.
   Ще будем жити ми - i ти i я!
   Ще пов'ємось як плющ по тiй колонi.
   Мiста ще вiдбудуєм, ще сади
   посадимо, пiднiмем особовiсть.
   Так згинь же, дух фашистської орди!
   Iзгинь i не плямуй людини совiсть!

   Чого ти став, проклятий, на путi?
   До чого сатанинськая арена
   знущань твоїх? Ти ж мертвий у життi!
   Ти ж мертвий!
   I моторошно в темнотi,
   буран завив, як та сирена...
   Послухавши хвилину, знов я лiг.
   I так схотiлось до Днiпра-Славути!
   Зашарудiв по шибцi снiг...
   I було чути -
   як сурми там десь плакали,
   тарiлки тихо дзвякали,
   i барабан все глухо бив:
   - Ти славно -
   вiк -
   одробив...

   1942



   РОНДЕЛI

   I

   Iду з роботи я, з завода
   манiфестацiю стрiчать.
   В квiтках всi улицi кричать:
   нехай, нехай живе свобода!

   Смiється сонце з небозвода,
   кудись хмарки на конях мчать.
   Iду з роботи я, з завода
   манiфестацiю стрiчать.

   Яка весна! Яка природа!
   У серцi променi звучать...
   - Голоту й землю повiнчать!
   тодi лиш буде вiчна згода.
   Iду з роботи я, з завода.

   II

   Мобiлiзуються тополi
   пiд хмарним вiтром на горi...
   Уже давно ми на порi,
   давно всiх кличемо: до волi!

   До волi: бiднi, босi й голi!
   не час сидiти у норi!
   Мобiлiзуються тополi
   пiд хмарним вiтром на горi...

   Гукнем же в свiт про нашi болi!
   Щоб од планети й до зорi -
   почули скрiзь пролетарi,
   за що ми б'ємся тут у полi!
   Мобiлiзуються тополi!

   1920



   РОЗКАЖИ, РОЗКАЖИ МЕНI, ПОЛЕ...

   Розкажи, розкажи менi, поле:
   Чого рiдко ростуть колосочки?
   - Ой дощiв менi б треба, дощiв, а не поту,
   Бо той пiт прилипа до брудної сорочки,
   Як плугатар кiнчає роботу.

   Розкажiть, розкажiть менi, хмари:
   Ви чого це тiкаєте далi?
   - Та хiба ми, нещаснi та стомленi, знаєм?
   Он вiтри там женуться, кричать: "Ей ви,кралi!
   Почекайте, бо ми вас кохаєм".

   Розкажи, розкажи менi, поле:
   Що ж тепер нам з тобою робити?
   - Ех, хiба це уперше! Така моя доля.
   Хоч кукiль та волошки я буду родити -
   Все ж плугатарю є щось iз поля.

   1911



   СКОРБНА МАТИ

   Пам'ятi моєї матерi

   I

   Проходила по полю
   Обнiжками, межами.
   Бiль серце опромiнив
   Блискучими пожалiй.
   Поглянула - скрiзь тихо.
   Чийсь труп в житах чорнiв...
   Спросоння колосочки:
   Ой радуйся, Марiє!
   Спросоння колосочки:
   Побудь, побудь iз нами!
   Спинилась Божа Мати,
   Заплакала сльозами.
   Не мiсяць, i не зорi,
   I днiти мов не днiло.
   Як страшно!.. людське серце
   До краю обiднiло.

   II
   Проходила по полю -
   Зелене зеленiє...
   Назустрiч Учнi Сипа:
   Возрадуйся, Марiє!
   Возрадуйся, Марiє:
   Шукаємо Iсуса.
   Скажи, як нам простiше
   Пройти до Еммауса?
   Звела Марiя руки,
   Безкровнi, як лiлеї:
   Пе до Юдеї шлях вам,
   Вертайте й з Галiлеї.
   Iдiте на Вкраїну,
   Заходьте в кожну хату -
   Ачей вам там покажуть
   Хоч тiнь Його розп'яту.

   III
   Проходила по полю.
   В могилах поле мрiє -
   Назустрiч вiтер вiє -
   Христос воскрес, Марiє!
   Христос воскрес? - не чула,
   Не вiдаю, не знаю.
   Не буть нiколи раю
   У цiм кривавiм краю.
   Христос воскрес, Марiє!
   Ми - квiти звiробою,
   Iз кронi тут юрбою
   Зросли на полi бою.
   Мовчать далекi села.
   В могилах поле мрiє.
   А квiтка лебедiє:
   О згляпьсь хоч ти, Марiє!

   IV
   Проходила по полю...
   - I цiй країнi вмерти? -
   Де Вiн родився вдруге,-
   Яку любив до смертi?
   Поглянула - скрiзь тихо.
   Буяє дике жито.
   - За що тебе розп'ято?
   За що тебе убито?
   Не витримала суму,
   Не витримала муки,-
   Упала на обнiжок,
   Хрестом розп'явши руки!..
   Над Нею колосочки
   "Ой радуйся!" -шептали.
   А янголи на небi -
   Не чули i не знали.

   1918



   СВIТАЄ...

   Свiтає...
   Так тихо, так любо, так нiжно у полi.
   Мов свiчi погаслi в клубках фiмiаму,
   В туман нагорнувшись, далекi тополi
   В душi вигравають мiнорную гаму.
   Свiтає поволi...
   Так тихо, так любо, так нiжно у полi.


   Свiтає...
   Все спить ще: i поле, i зорi безсилi,
   Лиш птах десь озвався спросоння лiниво,
   Та пень обгорiлий, мов пiп на могилi,
   "Безсмертний, помилуй!" - кричить мовчазливо.
   Виднiє щохвилi.
   Все спить ще: i поле, i зорi безсилi

   Свiтає...
   Промiннями схiд ранить, нiч, мов мечамiї.
   Хмарки золотi поспiшають. на битву.
   Безмовнi тумани тремтять над полямн.
   I з ними стаю я на ранню молитву:
   О зглянься над нами!
   За що нас ти раниш у серце мечами?

   1914-1916



   УПАВ ЖЕ ВIН...

   Як упав же вiн з коня
   та й на бiлий снiг.
   - Слава! Слава! - докотилось
   i лягло до нiг.

   Ще ж як руку притулив
   к серцю iк свому.
   Рад би ще вiн раз побачить
   отаку зиму.

   Гей, рубали ворогiв
   та по всiх фронтах!
   З криком сiв на груди ворон,
   чорний ворон-птах.

   Вдарив революцьонер -
   захитався свiт!
   Як вмирав у чистiм полi -
   слав усiм привiт.

   1918



   ВЕСНА

   (З БАРАТИНСЬКОГО)

   Весна, весна! Яка блакить,
   який кругом прозор!
   Садками ходить брунькоцвiт,
   а в небi - злотозор.

   Весна, весна! Який там гон
   на крилах вiтерка? -
   то в вишинi бiжить, зника
   хмар-хмарова рiка.

   Шумлять згори шум-пiнярi;
   рiка своїм хребтом
   несе торжественно вперед
   веселий, скреслий лом.

   Ще синiй лiс не взеленiв,
   але квiток прорiст
   уже пiдняв i розрiзнив
   торiшнiй длеглий лист.

   А там в високiй глибинi,
   де тоне топь ясна,
   перловий жайворон топить:
   хмар-хмарова весна!

   1921



   ВЕСНА

   Пам'ятi сестри Наталки_

   Чом мертвi по плачуть, не стогнуть -
   може б, скаргу почув я вiд тебе хоч раз!
   Пiд бiлим сiюм твоя могила
   i в нiй ти з осенi лежиш.
   Устану - думала - води внесу,
   пiду на буряки - по нолю -
   i заспiваю, братики,
   й наплачуся уволю...
   Брунчать бруньки над водою, водою,
   йде весна зеленою ходою!
   Не женiть потокiв, вiтри,
   не будiть моєї сестри!
   В неї ж руки вже розпались,
   засмiялися уста.
   Ой як тепло! Ой як душно!
   Ой як хочеться устать!

   [1923]



   ВИ ЗНАЄТЕ, ЯК ЛИПА ШЕЛЕСТИТЬ

   Ви знаєте, як липа шелестить
   У мiсячнi веснянi ночi? -
   Кохана спить, кохана спить,
   Пiди збуди, цiлуй їй очi,
   Кохана спить...
   Ви чули ж бо: так липа шелестить.
   Ви знаєте, як сплять старi гаї? -
   Вони все бачать крiзь тумани.
   Ось мiсяць, зорi, солов'ї...
   "Я твiй",десь чують дiдугани.
   А солов'ї!..
   Та ви вже знаєте, як сплять гаї!

   1911



   Я КЛИЧУ ТЕБЕ...

   Той сад, i нiч, i зорi -
   де вони тепер?
   Згадай, як весна цвiла,
   зi мною ти рада йшла.
   А в серцi - мов крик...
   А серце розривалось,
   бiдне, прощалось
   з тобою навiк.
   Ти їдеш в далекий край...
   прощай, люба,
   прощай!
   Ой строгий життя закон:
   востаннє глянь з вiкон,-
   я кличу тебе весь час,
   життя ось розлучить нас!
   Як гарно було нам!
   Та я... я знову сам.

   [1965]



   Я УТВЕРЖДАЮСЬ

   Я єсть народ, якого Правди сила
   нiким звойована ще не була.
   Яка бiда мене, яка чума косила! -
   а сила знову розцвiла.

   Щоб жить - нi в кого права не питаюсь.
   Щоб жить - я всi кайдани розiрву.
   Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
   бо я живу.

   Тевтонiє! Мене ти пожирала,
   як вiшала моїх дочок, синiв
   i як залiзо, хлiб та вугiль крала...
   О, як твiй дух осатанiв!

   Ти думала - тобою весь з'їдаюсь? -
   та, подавившись, падаєш в трiву...
   Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
   бо я живу.

   Я єсть народ, якого Правди сила
   нiким звойована ще не була.
   Яка бiда мене, яка чума косила! -
   а сила знову розцвiла.

   Сини мої, червонi українцi,
   я буду вас за подвиг прославлять,-
   iдiть батькам на допомогу й жiнцi,
   дiтей спiшiте визволять!

   Па українських нивах, на росiйських,
   па бiлоруських - я прошу, молю! -
   вбивайте ворогiв, злодюг злодiйських,
   вбивайте без жалю!

   Нехай ще в ранах я - я не стидаюсь,
   гляджу їх, мов пшеницю ярову.
   Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
   бо я живу.

   Iз ран - нове життя заколоситься,
   що з нього свiт весь буде подивлять,
   яка земля! яко зерно! росиця! -
   Ну як же не сiять?

   I я сiяю, крильми розгортаюсь,
   своїх орлiв скликаю, кличу, зву...
   Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
   бо я живу.

   Ще буде: неба чистої блакитi,
   добробут в нас пiднiметься, як ртуть,
   заблискотять косарки в житi,
   заводи загудуть...

   I я життям багатим розсвiтаюсь,
   пущу над сонцем хмарку, як брову...
   Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
   бо я живу.

   Я єсть народ, якого Правди сила
   нiким звойована ще не була.
   Яка бiда мене, яка чума косила! -
   а сила знову розцвiла.

   Фашистська гидь, тремти! Я розвертаюсь!
   Тобi ж кладу я дошку гробову.
   Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
   бо я живу.

   1943 р. 16 вересня.
   Кремлiвська лiкарня.



   ЯК ДУБ IЗ ВIТРОВIЄМ БИВСЯ

   Не одно уже столiття
   Дуб стояв, простерши вiття,-
   весь в корi, як у бронi,
   труднi роки, ночi й днi...

   Знав одне лиш добре дiло.
   Листя дихало й радiло,
   Дуб добрячим обростав -
   доки й сам, як витязь, став.

   Батьком був вiн Клену й Глоду.
   Всiм давав вiн прохолоду.
   Кожен знав: хай грiм гримить -
   Дуб од бурi захистить.

   Ось минуло ще столiття...
   Розгулялось лихолiття:
   з пiвночi, з-пiд бiлих вiй
   хижо глянув Вiтровiй.

   Глянув, станув, розiгнався,
   Дуб зелений захитався,
   вiттям вiн загомонiв:
   - Стережись! Встає мiй гнiв!

   Ми ж нi в чiм тобi не виннi.
   Ми - в землi, в своїм корiннi!!! -
   ...Та iде на Дуба в бiй
   розбишака Вiтровiй.

   - Не шматуй красу зелену!
   Я - захисник В'язу й Клену.
   Ти на нас не налiтай! -
   пропадом ти иропадай!

   Вiтер слухати не хоче -
   Дуба рве, свистить, регоче.
   Густо Гусiнь налiза -
   думає, що Дуб - лоза.

   Ну, а Дуб стоїть, не гнеться,
   силi Вiтру не дається.
   Тiльки вiттям стрепене -
   Гусiнь з нього вниз сипне...

   Знов тут Вiтер налiтає,
   листя на льоту хватає.
   - Падай,каже,- на рiллю,
   а то Шашiль я нашлю!

   Гульк! - i справдi Шашiль лiзе,
   аж кругом все стало сизе.
   Дуб тут голос подає:
   - Дятлику! А де ти є?

   Дятел враз себе являє,
   стовбур дуба оббiгає,
   в Шашiль дзьобом стук та стук -
   й Вiтер знову мов без рук.

   - Ну що, взяв? - тут Дуб до Вiтра.-
   Сила ти нечиста й хитра.
   Ти все ждеш на смерть мою?
   Я ж ось, бач, живий стою!

   Ох же Вiтру i досадно!
   Закружляв вiн листопадне,
   та не вдержавсь па нозi
   й опинився у грязi.

   Дуб трясеться, Дуб регоче:
   - Що твоя ще милiсть хоче?
   У грязюцi одпочить?
   Так зима вже он спiшить!

   Вiтер мовчки тут пiдвiвся,
   кашлянув та й подавився.
   Дуб iз нього засмiявсь:
   - Ну так як - навоювавсь?

   Насилав на мене Шашiль,-
   а в самого в тебе кашель,
   насилав на мене жах,-
   сам же ледве на ногах.

   Зуби в тебе випадають,
   очi й брови вицвiтають,
   хочеш крикнуть: "Йде зима!" -
   а вже й голосу нема.

   Ех ти, Вiтре-Вiтровiю,
   сам собi зламав ти шию.
   Отепер iди та й плач
   вiд самiсiньких невдач.

   Так промовив Дуб могутнiй -
   i про день свiй про майбутнiй
   взяв вiн думати-гадать,
   та ще й вiтами гойдать.

   1943



   ЗА ВСIХ СКАЖУ...

   За всiх скажу, за всiх переболiю,
   я кожен час на звiт iду, на суд.
   Глибинами не втану, не змiлiю,
   верхiв'ями розкрилено росту.

   Нiколи так душа ще не мужала!
   Нiколи так ще дух не безумiв!
   О дух ясний - без яду i без жала -
   давно ти снив? - а вже сучасний дiй

   всього мене обняв, здавив, напружив,
   i я встаю, нову вдихаю мiць.
   Не мрiю, нi, повiки я розмружив -
   iронiя i гордiсть на лицi,
   iронiя...

   Товариство, яке менi дiло,
   чи я перший поет, чи останнiй?
   Надiвайте корони i йдiть,
   отверзайте уста...

   Товариство, яке менi дiло,
   чи я пiзнiй предтеча, чи раннiй?
   Удавайте пророкiв i йдiть,
   отверзайте уста...

   Там за мною, за мною, за мною
   я не знаю, там скiльки iде!
   Перед мене твердою ходою
   наступаючий день.

   Там за мною, за мною, за мною
   i вiд плуга й вiд трудних станкiв.
   Перед мене щасливеє море,
   море голiв...

   Ну куди ж я пiду пiсля цього,
   ну куди ж я оглянусь на вас,
   коли сонце пронизує розум,
   сонце уста?

   Я дiйшов свого зросту i сили,
   я побачив ясне в далинi.
   Товариство, яке менi дiло,
   чи я перший, чи нi?

   1922



   ЗОЛОТИЙ ГОМIН

   Над Києвом - золотий гомiн,
   I голуби, i сонце!
   Внизу -
   Днiпро торкає струни...

   Предки.
   Предки встали з могил;
   Пiшли по мiсту.
   Дродки жертви сонцю приносять -
   I того золотий гомiн.
   Ах той гомiн!..
   За ним по чути, що друг твiй каже,
   Вiд нього грози, пролiтаючи над мiстом, плачуть,-
   Бо їх не помiчають.

   Гомiн золотий!
   Уночi,
   Як Чумацький Шлях срiблисту куряву простеле,
   Розчини вiкно, послухай:
   Слухай:
   Десь в небi плинуть рiки,
   Потужнi рiки дзвону Лаври i Софiї!..
   Човни золотiї
   Iз сивої-сивої Давнини причалюють.
   Човни золотiї.

   ...З хрестом,
   Опромiнений,
   Ласкою Божою в серце зрапешпї
   Виходить Андрiй Первозванний.
   Ступає на гори:
   Благословеннi будьте, гори, i ти, рiко мутная!
   I засмiялись гори,
   Зазеленiли...
   I рiка мутная сповнилася сонця i блакитi -
   Торкнула струни...

   Уночi,
   Як Чумацький Шлях срiблисту куряву простеле,
   Вийди на Днiпро!
   ...Над Сивоусим небесними ланами Бог проходить,
   Бог засiває.
   Падають
   Зерна
   Кришталевої музики.
   З глибин Вiчностi падають зерна
   В душу.
   I там, у храмi душi,
   Над яким у недосяжнiй високостi в'ються
   голуби-молитви,
   Там,
   У повнозгучнiм храмi акордами розцвiтають,
   Натхненними, як очi предкiв!

   Вiн був мов жрець, сп'янiлий вiд молитви,-
   Наш Київ,-

   Який моливсь за всю Вкраїну -
   Прекрасний Київ.

   - буря!
   Стихiйно очi вiн розкрив -
   I всi смiються, як вино...

   - блиск!

   - жах!
   Розвивши яснi короговки
   (I всi смiються як вино),
   Вогнем схопився Київ
   У творчiй високостi!

   здрастуй! здрастуй! - сиплеться з очей.
   Тисячi очей...
   Раптом тиша: хтось говорить.
   слава! - з тисячi грудей.
   I над всiм цим в сяйвi сонця голуби.
   слава! - з тисячi грудей.
   Голуби.

   То Україну
   За всi роки неслави благословляв хрестом
   Опромiнений,
   Ласкою Божою и серце зранений
   Андрiй Первозванний.
   I засмiялись гори,
   Зазеленiли...

   Але ж два чорних гроба.
   Один свiтлий.
   I навкруг
   Калiки.
   Повзають, гугнявять, руки простягають
   (О, якi скорченi пальцi!) -
   Дайте їм, дайте!
   Їсти їм дайте - хай звiря в собi не плекають,
   - дайте.
   Повзають, гугпявять, сонце проклинають,
   Сонце i Христа!

   Проходять:
   бiднi, багатi, гордi, молодi, закохапi в хмари
   й музику -
   Проходять:

   Чорний птах - у нього очi-пазурi! -
   Чорний птах iз гпiiлих закуткiв душi,
   Iз поля бою прилетiв.
   Кряче.
   У золотому гомонi над Києвом,
   Над всiєю Вкраїною -
   Кряче.
   О, бездугпппй пташе!

   Чи це по ти розп'яття душi людської

   Столiття довбав?

   Столiття довбав?

   Столiття.

   Чи не ти виймав живим очi,

   Iз серця вiру?

   Iз серця вiру.
   Чого ж тобi тепер треба

   В години радостi i смiху?
   Чого я; тобi треба тепер, о бездушний пташе? -
   Говори !
   Чорпокрилля па голуби й сонце -
   Чорнокрилля,

   - Брате мiй, пам'ятаєш днi весни на свiтанню волi?
   З тобою обнявшись ходили ми по братнiх стежках,
   Славили сонце!
   А у всiх тодi (навiть у травники) смiялись сльози...
   - Не пам'ятаю. Одiйди.
   - Любий мiй, чом ти не смiєшся, чом не радiєш?
   Цо ж я, твiй брат, до тобо по-рiдному промовляю,-
   Пепже ж ти по впiзнав?
   - Вiдступись! Уб'ю!

   Чорпий птах,
   Чорний птах кряче.
   I навкруг
   Калiки.
   В години радостi i смiху
   Хто їх поставив па колiна?
   Хто простягнуть сказав їм руку,
   Який безумний бог - в години радостi i смiху?

   Предки з жахом одвернулись.

   виростом! - сказали тополi.
   бризнем пiснями! - сказали квiти.
   розiллємось! - сказав Днiпро.
   Тополi, квiти i Днiпро.

   Дзвенить, дзвенить, дзвонить
   I б'ється на шматки...
   - Чи то не золотi джерела скресають пiд землею?
   Лелiє, вiє, ласкавiє,
   Тремтить, пепаче сон...
   - Чи то не самоцвiти ростуть в глибинах гiр?






   виростем! - сказали.
   розiллємось! - Днiпро.

   Зоряного ранку припади вухом до землi -
   ...iдуть.
   То десь iз сол i хуторцiв iдуть до Києва -
   Шляхами, стежками, обнiжками.
   I б'ються в їх серця у такт
   - iдуть! iдуть! -
   Дзвонять немов сонця у такт
   - iдуть! iдуть! -
   Там над шляхами, стежками, обнiжками.
   Iдуть!
   I всi смiються як вино:
   I всi спiвають як вино:
   Я - дужий народ,
   Я молодий!

   Вслухався я в твiй гомiн золотий -
   I от почув.

   Дивись я в твої очi -


   I от побачив.
   Гори камiння, нi,о на груди мої навалили,
   Я так легенько скинув -
   Мов пух...
   Я - невгасимий Огонь Прекрасний,
   Одвiчин й Дух.
   Вiтай же нас ти з сонцем, голубами.
   Я дужий народ! - з сонцем, голубами.
   Вiтай нас рiдними пiснями!
   Я - молодий!
   Молодий!

   1917



   АРФАМИ, АРФАМИ...

   Арфами, арфами -
   золотими, голосними обiзвалися гаї
   Самодзвонними:
   Йде весна
   Запашна,
   Квiтами-перлами
   Закосичена.
   Думами, думами -
   наче море кораблями, переповнилась блакить
   Нiжнотонними:
   Буде бiй
   Вогневий!
   Смiх буде, плач буде
   Перламутровий...
   Стану я, гляну я -
   скрiзь поточки як дзвiночки, жайворон
   як золотий
   З переливами:
   Йде весна
   Запашна,
   Квiтами-перлами
   Закосичена.
   Любая, милая,-
   чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям
   вкрай.
   Там за нивами:
   Ой одкрий
   Колос вiй!
   Смiх буде, плач буде
   Перламутровий...

   1914



   * * *

   До кого говорить?
   Блок у могилi. Горький мовчить.

   Рабiндранате-голубе!
   З далекої Бенгалiї
   прилинь до мене на Вкраїну,
   Я задихаюся, я гину.

   Я покажу такiї речi
   в однокласовiй ворожнечi,

   Я покажу всю фальш, всю цвiль
   партiйно-борчих породiль.
   А братнi зуби? Дружнiй зиск?
   Гнучка полiтика, як вiск.

   Коли б були це генерали,
   ми б знали, що робить.
   А в гiм то й рiч, що це кати
   однокласовiї...
   Рабiндранате-голубе,
   та де ж той серп нам, молот i лани?
   Рабiндранате-голубе,
   од достоєвщини звiльни!

   До кого говорить?
   Блок у могилi. Горький мовчить.



   * * *

   Гей, вдарте в струни, кобзарi,
   Натхнiть серця пiснями!
   Вкраїнськi прапори вгорi -
   Мов сонце над степами...

   Гей, рясно всипте цвiтом шлях,
   У дзвони задзвонiте!
   Вкраїнське вiйсько на полях
   Йде, славою повите.

   Дзвенять слова мов у срiблi
   Братерськiї, веселi.
   А десь на морi кораблi
   Розбилися об скелi...

   Земля схотiла жити знов -
   Шумлять потужно рiки.
   Благословiть ви чесну кров,
   Хвала борцям навiки!

   Хвала борцям, що на зорi
   Лягли в холоднi ями.
   Гей, вдарте в струни, кобзарi,
   Натхнiть серця пiснями!



   * * *

   Хто ж це так iз тебе насмiяться смiв?
   Хто у твоє серце нiж загородив?
   Виростали дiти в хатi, як в гаю,
   Без ясного сонця в рiдному краю.
   Накипiла злоба, сповнились серця -
   Гей, курки спустили в матiр i отця!
   Хто ж це так iз тебе насмiяться смiв?
   Хто у твоє серце нiж загородив?
   Засiвали поле потом i слiзьми.
   Не родило жито - що хоч, те й вiзьми.
   Тож сокири брали, щоб в кровi погрiть,
   I йшли брат на брата однiмать, дiлить...
   Хто ж тобi зготовив цей кривавий час?
   Хто ж так люто кинув па поталу нас?
   I сказали людям: ми вас поведем!
   Рушимо з ножами у наш край-едем.
   I взялися кров'ю поле i гаї,
   Бо рубались, бились рiднiї, свої.
   Хто ж тобi зготовив цей кривавий час?
   Хто ж так люто кинув на поталу нас?
   I сказали люде; годi нас дурить!
   Будем ще й на волi у кайданах гнить:
   Ждали ми героя, а став свинопас,-
   Хто ж так люто кинув на поталу нас?

   1918



   * * *
   Україно моя, моя люба Вкраїно,
   Чим я втiшу тебе, чим тебе заспокою? -
   Чи про те розкажу, як тебе я люблю,
   А чи пiснею горе твоє я присплю,
   Чи слiзьми розiллюсь, мов сирiтська дитина, --
   Чим тебе заспокою я - бiдна людина,-
   Скажи, моя люба Вкраїно,
   Вкраїно моя!



   * * *

   Я сказав тобi лиш слово -
   Вколо ж шум який пiднявся:
   В небi сонце задзвенiло,
   Гай далекий засмiявся.
   Подививсь я в твої очi.
   Стиснув руку в любiй муцi.
   Бiлi гуси ген за ставом
   Розлетiлися по луцi...
   Заглянув я в твою душу.
   До серденька притулився.
   Бачу - вишнi розцвiтають.
   Чую - тихий спiв полився.
   Ах, це десь весна танцює,
   Розтопивши бiлу кригу! -
   Переповнений любов'ю,
   Я одкрив кохання книгу.

   [1913-1914]

   ==============================================================





   РУСЬ

   По "Mignon" Гете

   Ци знаєш, де країна тая мила,
   Де явiр рiс i де калина цвила,
   Де Днiстер грав, де Галич иечалiє,
   Де руський край, де руське серце млiє?
   Ци знаєш де, ци знаєш, моя доле? -
   Туда, туда пiду з тобов, соколе.

   Ци знаєш, де там Левова палата,
   А в їй мурах вибивана кiмната,
   Де образи по стiнах золоченi.
   "Де Лев наш, де?" - питають, засмученi.
   Ци знаєш де, ци знаєш, моя доле? -
   Туда, туда пiду з тобов, соколе.

   Ци знаєш, де тi синi нашi гори,
   Де Черемшу де буйного iзвори,
   Де рутин цвiт з барвiнком зеленiє,
   Де божий дух на землю з неба вiє?
   Ци знаєш де, ци знаєш, моя доле? -
   Туда, туда пiдемо, мiй соколе.



   ШЕЛЬВАХ

   Ой та нiкому так, нiкому,
   Та як жовняру молодому

   у кабатинцi, у ремiнню

   Ходити шельвах по камiнню,
   Ой та по зимнiм, зимнесенькiм
   У кабатиню тонесенькiм.
   Ой ходить шельвах по морозi,
   А камiнь трiснув на пiдлозi;
   Ой камiнь трiснув, жовняр свиснув,
   До себе цiпко гвер притиснув,
   Та й бiлi руки ломле, грiє,
   Що аж му серце в грудях млiє...
   Ой серце моє крем'яноє,
   Чому не трiснеш й ти надвоє?
   Укрився мiсяць зороньками,
   Заплакав жовняр сльозоньками;
   Заплакав жовняр синi очi,
   А пiд ногами снiг скрегоче.
   А жовняр ноги пiдоймає,
   До мiсяченька промовляє:
   "Ти, мiсяченьку, перекрою,
   Не дай ти, боже, долю мою!"



   УКРАЇНА

   Україно, Запороже, годi вас забути,
   Ах, бо мило тамки жити, мило тамки бути,
   Де тi трави шовковiї славнi степи криють,
   Де ся квiти поза квiти в зимних росах миють,
   Де стада ржуть, де соколи, де вiрли спiвають,
   З буйним вiтром у залiжку козаки лiтають.

   Хто ж то може знов забути могили, кургани,
   Де козацтво українське, славнi отамани
   Свою славу сном провадять, славов серце грiють,
   А тi думи богатирськi так-то гарно пiють,
   Що аж тут ся вiдзивають, що аж тут їх чути, -
   Україно, Запороже, можна вас забути?

   Онде грає жвавий хлопець у торбан весело;
   Онде дiвча йде по воду, думку йкусь завело;
   Там сопiлка приграває, нiби соловiє,
   Що там в гаю калиновiм пiє все та пiє;
   А там бджiлка злотокрила думно си спiває,
   Обмучилась медiвницев, ледве що вертає.

   Он колишесь тихий Днiпер: вечiр - вiн дрiмає,
   А по синiй єго фалi човенце плаває,
   В ньо си сiло гарне дiвча, красне, як малина,
   А хороший кермаченько ляг їй на колiна,

   Обзирає сорокiвцi, що в коралi в'яжуть,
   А потому, а потому... Далi вже не скажу;
   А хоть рад би-м i сказати, але нашi милi
   Вже пропали в синiй мряцi, що Днiпер укрила.

   Далi видко бiлий хутор, пасiки, ставочок,
   Знов байрак там яворовий, вишневий садочок,
   А в садочку мила хатка; тамки на порозi
   Сiло дiвча русокосе - ах, якi ж там нозi! -
   Та й iголков тонесеньков шиє в хустку квiти:
   "Де ти бавиш, бiловусе, де, мiй ясний свiте?"

   Тихо, тихо, любе дiвча, - видиш он сокола?
   А дiвчина - чорнi очi - глипла доокола:
   "То не сокiл, то мiй милий вороним лiтає!"
   Та й схопилась красавичка, лiску вiдчиняє.
   А сокiл вже на подвiр'ї, дiвчину любує;
   Вна го хоче посварити - годi, бо цiлує.

   Глянь там далi на прикмету: думаш, там соколи!
   Нi, там славнi чумаченьки возя з Криму соли.
   От, дивися, вже i стали, вже й воли пустили,
   Вже i ватра запалена, вже ся розложили.
   Той готовить ситу кашу, тi вози знов мажуть,
   Хлопцi шумки заспiвали, старшi казку кажуть.

   Далi, далi - онде небо багром рум'янiє;
   Слухай добре, як-то мило десь дзвiночок пiє
   То в тiй церквi там, за лiсом, з дев'ятьма
   верхами -
   Всi покритi срiбнов бляхов, злотними хрестами,-
   А священик-старець ходить по святiй континi,
   Молить слави Запорожу, щастя Українi.



   ДЕЗЕРТИР

   Ой сiв же вiн при столику,
   При свiтлi думав,
   Писаннячко дрiбнесеньке,
   А вiн го читав.

   Писаннячко дрiбнесеньке,
   Листочок - як снiг;
   Склонив же вiн головоньку
   К столовi на рiг.

   "Ой ненечка старенькая
   Ми пише в одно,
   Що там зима тяженькая,
   А їй студено;

   Нема, нема єї кому
   Врубати дрiвець,
   Бо їй синок один в дому,-
   Цiсарський стрiлець"

   I схопився, як поломiнь,
   Полетiв, як птах,
   А вiтер з ним не йде вдогiїїь,
   Бо годi му так;

   Бо вiн летить до матоньки
   Старої домiв,
   Дрiвець єї врубатоньки,
   Би хатку нагрiв.

   [1861]



   ЛУК'ЯН КОБИЛИЦЯ

   Було колись в Буковинi -
   Добре було жити.
   Не знали ми, що то бiда
   Та що то тужити.
   При кобзинi зiйшла днина,
   При скрипочцi нiчка;
   А вна собi молоденька,
   Як у травi чiчка.
   У батенька у Стефана,
   В Волощини неньки
   Пробувала. Не спиняли,-
   Що багло серденько,
   Що хотiла, те й робила:
   Гуляти - гуляла,
   А хотiла рано встати,
   То рано вставала.
   А хотiла попiспати
   В шовкових перинах,
   То ненечка старенькая
   На пальцях ходила,
   Журилася, молилася,
   Дверi пiдливала...
   На острiшку в'ють голуби,
   Вона їх вмовляла:
   "Не гудiте, голубочки,
   На побитiй[1] хатi,
   Не будiте мою дочку
   В тисовiй кiмнатi,
   Бо я знаю, коли маю
   Донечку будити..."
   Не плач, серце Буковино!
   Що ж мусиш робити,
   Коли така уже доля
   Твоя на сiм свiтi...
   Батько помер, неньку вбили,
   А сироти-дiти
   Розiбрали добрi люде
   Нiбито за своє:
   Одну турчин, другу москаль,
   Тебе, серце моє
   Буковино, на арканi
   Повiв нiмець з Вiдня
   В свою глуху Нiмеччину,
   Головонько бiдна!
   Та й запродав ляшкам-панкам
   У другу неволю...
   Буковино, серце моє,
   Лишенько з тобою!
   Шумить, летить наш Черемуш
   Кровавий у море.
   А могили берегами
   Чорнiють, як гори:
   Кого ляхи замучили,
   Кого утопили,
   А хто не ждав, поки втопя,
   Сам скочив у хвилю.
   Сумно зарув[2] наш Сокiльський[3],

   Голосить Сучава[4]:

   "Сини мої нещасливi,
   Нащо ваша слава,
   Нащо думка козацькая,
   Батькiвськая воля,
   Коли усi погинете
   У ляцькiй неволi!..[5]

   Сперли лiси, сперли пашу,
   Дров нi хворостини,
   Вашi жiнки, вашi дiти
   Вiд студенi гинуть.
   А з-пiд вас ся поточили
   Кровавiї рiки -
   Сини мої, сини мої,
   Пропали навiки!
   Навiки-сте запроданi
   У панську неволю,
   А нiкому уступитись
   За праведну волю".
   Уступався Юрiй Гiнда -
   Нема го на свiтi;
   Уступався Поколiя[6]-

   Пiшов в землю жити.
   Обiзвався Кобилиця:
   "Гори мої синi,
   Або я вас вирятую,
   Або за вас згину!"

   Стоїть мiсяць серед неба,
   Нiкому не свiтить;
   Русалоньки не виходять
   На берег ся грiти;
   Тiлько сови посiдали
   Собi на коморi,
   Та хтозна-що межи собов
   Потихо говоря.
   Може, собi нагадують,
   Як колись-то було
   На волоськiй Буковинi?
   Було, та минуло!
   А може, вни говорили
   Про руськi соколи:
   Чи муть вни ще гнiзда вити
   На тiм Довгiм полi?
   Святий знає,- я не знаю...
   Сердечко щось млiє...
   Ходiм лiпше подивитись,
   Що в Плоскiм[7] ся дiє.
   Сидить Лук'ян кiнець стола,
   На руки схилився; .
   Сидять кругом депутати[8],

   Кождий зажурився.
   Вернулися сеї ночi
   Вiд цiсаря з Вiднi,-
   I там нема порадоньки
   Головоньцi бiднiй...
   Цiсар сидить на стiльчику
   Та в картах ся грає,
   А тi гори буковинськi
   Нехай пропадають!..

   Нехай пропадають, нехай погибають!
   Коби таки вигиб увесь руський рiд!
   Так нiмцi си нишком у Вiднi гадають
   Та риють великий, великий нам грiб.
   Копайте, панове! Копайте, здоровi!
   Хто яму копає, собi їй копає.

   Не тому могила, кому їй зробили,
   А тому, кого в ню вiдтак поховають.

   А ми пiдем з топiрцями
   В зелену дiброву,
   Та витешем домовину
   Велику, кедрову,
   Та пiшлемо до цiсаря
   В нiмецьку столицю...
   А самi ся подивимо,
   Що наш Кобилиця
   Молоденький поробляє,
   Та що його гостi
   Депутати собi дiють
   В хатi на помостi?

   Скочив Лук'ян iз-за стола:
   "А сором-бо, браття,
   А сором-бо журитися
   У гуцульськiй хатi!
   Нашi батьки не журились,
   Та й нам ще не конче
   Журитися! Наша правда
   Велика, як сонце!..
   Ми не платим цiсарщину[9],

   Щоб нiмцi з-за того
   Справляли нам кайданнячко
   На руки, на ноги.
   Ми не даєм до прийому[10]

   Сини нашi бiднi,
   Щоби цiсар бенкетував
   За них собi в Вiднi.
   Не так, браття депутати!
   Вiн цiсар для того,
   Аби правду святу берiг,
   Як бога святого,
   Аби нарiд ущасливить,
   А не закопати!
   Ану, хлопцi, ану живо
   Коня осiдлати
   Менi мого вороного!
   Що буде, те й буде,
   А я їду в Угорщину
   До мiста до Буди[11].

   Угре волю добувають,
   Поможуть i нашу.
   А ви стада воронiї
   Женiте на пашу.
   А як прийдуть з Угорщини
   Вiд мене вам вiстi...
   Тодi треба, пани-браття,
   На коники сiсти...
   А де тепер наш Черемуш
   Глибокий ся точить,
   Там мусить кров поточитись,
   Панове-молодцi!
   А тепер ми з карим стадом
   В зеленi дiброви!
   Поки верну з Угорщини,
   Бувайте здоровi!"

   [1] Побитий - вкритий гонтом (дахом).
   [2] Зарув - заревiв.
   [3] Сокiльський -гора над Черемошем.
   [4] Сучава - назва рiки й мiста на нiй.
   [5] У ляцькiй неволi - у польсько-шляхетськiй неволi.
   [6] Юрiй Гiнда, Поколiя - ватажки карпатських опришкiв. Першому  з  них
Федькович присвятив поему пiд назвою "Юрiй Гiнда".
   [7] Довгополе, Плоске-назви буковинських сiл, де дiяв Лук'ян Кобилиця..
   [8] Депутати-селяни, обранi до австрiйського парламенту влiтку 1848 р.
   [9] Цiсарщина - державний податок.
   [10] Даєм до прийому - посилаємо рекрутiв до австрiйської армiї.
   [11] Буда - назва старовинної частини Будапешта.



   НИВА

   Доки маю свiтом нудить,
   Доки маю люде гудить,
   Доки маю дожидати,
   Заки Галич зможе встати?
   Лiпше сам я рано встану,
   А сповiвшись щиро богу,
   Займу плуги круторогi,
   Зорю гори та й долину,
   Зорю свою Буковину,
   Як наш Тарас, як мiй тато
   Научив мене орати;
   I вiру, любов, надiю
   Буковинов скрiзь посiю.

   Виростай же, руський боже,
   Пшеницю, як лаву!
   Хай зародить моя низа
   На спiвацьку славу,
   Хай в'яжеться колос в колос
   Вiд верха до долу,
   Хай сiється, Буковинов
   Правда, вiра, воля!
   А я пiду - як палата,
   Так i бiдна хата,
   Пiду руськов Українов
   Женчикiв збирати.

   Жнiть, вжинайтесь, женцi мої,
   Та й дякуйте богу,
   Що помiг нам жито жати
   На своєму полi.
   Що не пiдем зажинати,
   Мов крепак мiзерний,
   У чужий край, чужi люде,
   На коробку зерна.
   Вже не будем, женцi мої!
   Безсмертний наш Батько
   Научив нас свою землю
   Питому орати.
   .................................................

   Тепер уже знаєм...
   Жнiть, вжинайтесь, женцi мої,
   А я заспiваю.

   А я заспiваю по руському краю,
   Щоб було далеко, далеко мя чути;
   Вiд Чорної гори до Днiпра-Дунаю
   Розсипся ми, пiсне, барвiнком та рутов!
   Най руськi молодцi затичуть кресаню,
   Най руськi дiвчата вiнки собi шиють,
   Най люде не кажуть, що ми безталаннi,
   Най сльози кровавi личко нам не миють...
   Розсипся ми, пiсне, як сонечко лiтi,
   Хай нашi кровавi навiки обсушить...
   Розсипся, розбийся, як грiм по рокитi,
   Хай шваркiт нiмецький нас бiльше не глушить.


   Розсипся же, пiсне моя,
   Та й не схаменися!
   Де попадеш руське серце,
   Отам пригорнися!
   Як той голуб до голубки
   На новiм острiшку,
   Пригортайся, пiсне моя!
   ........................................



   ПРЕЧИСТА ДIВО, РАДУЙСЯ, МАРIЄ!

   У синє море сонце ясне тоне,
   I своє свiтло, нiби кров, червоне,
   По всiй країнi доокола сiє;
   А там зозульку в гаю десь чувати,
   А там дзвiночок став селом кувати,
   Там в борi вiтер листям шелевiє:
   Пречиста дiво, радуйся, Марiє...

   Пречиста дiво, радуйся, Марiє!
   Он молод жовняр лiг си на муравi,
   Личко студене, шати му кровавi, -
   Розстрiлен нинi; бо самий не вмiє...
   Камраття[1] яму темну му вкопали
   I на спочинок бiдного в ню склали;
   Уже не скаже, як дзвiнок запiє:
   "Пречиста дiво, радуйся, Марiє..."

   Пречиста дiво, радуйся, Марiє!
   Пiд плотом сiла удовиця-мати,
   До себе тулить бiдне сиротяти
   I плаче ревне, серденько їй млiє, -
   Ба вже не плаче, вже i не голосить,
   Склонила голов - бiльше не пiдносить;
   Зiрницi плачуть, а дзвiнок нiмiє...
   Пречиста дiво, радуйся, Марiє.

   Пречиста дiво, радуйся, Марiє!
   Там онде блудить сплакана дитина
   Без тата, мами, бiдна сиротина,
   Нiчо не їло, душечка му млiє, -
   I хоче в хату бiдня навернути,
   Господар псами тровить єго, чути:
   Верескло, впало, кров ся з нiжки лiє...
   Пречиста дiво, радуйся, Марiє.

   Пречиста дiво, радуйся, Марiє,
   Бо я не можу... Вшак[2] я маю душу,
   I чути мушу, i дивити мушу,
   Що тут на свiтi, ах, тутки ся дiє;
   Да як до гробу зложать моє тiло,
   Де темно, тiсно, студено, зотлiло,
   Де нич[3] не плаче, де усе нiмiє,-
   Пречиста дiво, радуйся, Марiє!

   [1861]

   [1] Камраття - товаришi.
   [2] Вшак - адже.
   [3] Нич - нiчого, нiщо.

   ==============================================================






   МАТЕРI ЛИСТ НАПИШУ

   Матерi лист напiшу.
   Кожне слово вiд самого серця:
   "Як воно вдома?:
   Як воно вам,
   Рiдна матусю, живеться?"
   Матерi лист напишу.
   Щиро про все розпитаю.
   Лiтери - круглi,
   Moвa - чiтка.
   Мати - помалу чiтає.
   Слово єднаю до слова,
   Потiм - на пошту несу
   Нашу беззвучну розмову,
   Нашу душевну краасу.
   Доня смiється:
   "Ти - надрукуй!"
   Як менi iї пояснити,
   Що тiльки ласкава,
   Добра рука
   Вмiє тепло воскресiти?
   Лiтери мама вчила сама,
   Вже як пiшла я до школи.
   Не передасть iї
   Холодний метал
   Нашої радостi, нашого болю.

   Матерi лист вiд руки напишу.



   ЛИШАЮТЬ ДIТЯМ

   Лiшають багатство дiтям:
   Квартиру, машину, дачу.
   Я також своє багатство
   Даремно сама не розтрачу.
   Залишу допитливiй донi
   На обрiї небо погоже,
   Днi роботящi, ночi безсоннi
   Все те, що прожити не зможу.

   Лишають багатство дiтям.
   Радiють чи, може, бiднiють?
   Спокiйнi, упевненi, ситi
   Самi залишить не зумiють.
   Залишу довiрливiй донi
   Слова, що од вiку правдивi,
   Любов у сльозинi солопiй,
   Сльозу у любовi щасливiй.

   Залишу батькiв заповiти:
   Добро на землi засiвати,
   Щоб їй, коли виростуть дiти,
   Було що у спадок лишати.

   ==============================================================






   СЬОГОДНI ХОДИВ НА МОГИЛУ

   Сьогоднi ходив на могилу матусi:
   ще мрiє барвiнок пiд снiгом,
   ще лози схилилися - лози у тузi,
   ще тихо,

   а з банi блакитної промене-шовком
   всi плями, всi тiнi зiтертi.
   - Матусю! Чекати лишилось недовго:
   Весною - умерти,

   прийти до коханої, любої ненi
   надовго, назавжди, довiку,
   принести їй пролiсок. Пролiсок жменi -
   без лiку.



   ЧЕРВОНИЙ ЗАСПIВ

   Риємо - риємо - риємо
   землю, неначе кроти;
   з кутiв плазуємо змiями,
   сiємо - сiємо - сiємо.
   буйнi червонi цвiти...

   Бурями сiйтеся, бурями,
   маки - червонi вогнi:
   там поза гратами-мурами
   тiнями сiрими-хмурими
   ранки конають яснi.

   Вдаримо гучно ми дзвонами,-
   всесвiт обiйде луна,-
   кинемо вiльно червоними:
   - Владарi свiту з коронами,
   вже не потрiбнi ви нам.



   ОФIРА

   I

   Краплю кровi. Кожну хвилю краплю кровi мiсту:
   Скло вiтрин i тротуари сповнить ярим змiстом.
   На плакатах не атрамент. I не фарби. Кров.
   Пензлi-пучки умочайте в колектив-цебро.

   II

   Смуги втоми пiд очима. Восковi обличчя.
   Але фарбами плакатiв кличем, кличем, кличем.
   Шостий поверх. Цементовi пiдраховують щаблi.
   О, нарештi. Вiдчинили. Захапався. Лiг.

   III

   Безнадiйно. Є надiя. Ось, на цьому бруку.
   Переможцi. Пiонери. Тисну вашу руку.
   Що? Сухоти? Ще хвилина. Дотлiває день.
   Переможцi. Пiонери. Казка. Близько. Йде...

   ==============================================================






   ЯРОСЛАВ

   Звiщаю вам повiсть многославну
   О великих борбах, лютих боях -
   Кмiтуйте i весь ум свой збирайте,
   Кмiтуйте, а дивная вам чути!..

   В волостi[2], де Оломуц царствує,
   Зводиться там гора невисока,
   Невисока, на iм'я Гостайнiв;
   Мати божа чуда тамка творить

   Довго землi нашi в мирi були,
   Довго гаразд цвiв помеж миряни,
   Но од всхода в землях буря встала,
   Встала про доч татарського хана,
   Що христянськi люди про камiне,
   Про золото i перли забили.

   Красна Кублаївна, яко луна,
   Що суть землi на западi, вчула,
   I в сих землях жие много люда -
   Бралась спiзнать чужi поведiнки.

   Десять скачуть на ноги молодцiв
   I двi дiви[3] ко проводу єї;
   Нагорнули, чого треба було,
   Повсiдали всi на борзi конi
   I бралися, куда сонце спiє.

   Яко зоря на заранцi сяє,
   Коли понад мрачнi лiси зiйде,
   Так доч сеся Кублаєва, хана,
   Рiднов красов i стрiйнов сiяла:
   Огорнена вся в золотоголовлє -
   Шию, нiдра прогаленi мала,-
   Вiнчана камiням i жемчугов[4].


   Чудувались нiмцi такiй красi,
   Завидiли дуже єй багатству,
   Стерегли їй путi i дороги;
   Випали на ню меж деревами,
   Забили ю i взяли iмiнє.

   Лиш се зачув Кублай, хан татарський,
   Що ся стало з дорогов дочкою,
   Зiбрав вiйська зо всiх сторон ширих,
   Тягне з вiйськом, куда сонце спiє.

   На западi се королi вчули,
   Що хан спiє к сторонам їх людним,
   Сполчилися один ко другому,
   I зiбрали превелике вiйсько,
   I тягнули полем против нему.
   На великiй рiвнi отаборились.
   Стаборились i хана зьде ждали.

   Кублай каже усiм чародiям,
   Вiщунам, звiздарям i знахурам,
   Аби звiстили, добре погадавши,
   Який конець взятимуть боротьби.

   Зiбралися упрем чародiї,
   Вiщуни, звiздарi i знахурi,
   На два боки кругом розступились
   I трость чорну поздовж положили,
   Розчiпивши на двi половицi:
   Первiй Кублай - iм'я нарядили,
   Королiв пак - другой iм'я дали,
   Слови над сим спiвнули ветхими.

   Стали тростi сполу воювати -
   I трость Кублаєва витяжила.
   Врадувалась всего люда множiнь:
   Всякий тече борзо д' своїм коням -
   I в ряди ся поставили вiйська.

   Анi раду радили христяни -
   В ряди поган без пам'ятi гнали
   З таков бутов, яку силу мали.
   Тут бой первий вдарив у громаду:
   Мов з хмар повiнь, задощiли стрiли,
   Ломiт ратищ, мовби рахкот грома,
   Блискiт мечiв, яко огонь мовнi.
   Силов обi сторони яр-буйнов,
   Одна другiй не дасть поступити.

   Множiнь христян вже поганiв гнала
   I вже би їх перемогли були,
   Коб не прийшли знова чародiї,
   Принiсши тi тростi розщепленi.
   Татари ся вельми запалили,
   На христяни ударили люто;
   Так їх круто вперед себе гнали,
   Же їх перхли, мовби звiр пудливий.
   Тут щит лежить, дорогий тут шолом,
   Тут в стременах кiнь рве воєводу,
   Тут сей дармо жене у татари,
   Онде просить - пробiг! - милосердя.

   Татари то так ся розжарили...
   На христяни дач вложили многу,
   Два пiд себе взяли королiвства,
   Старий Київ, просторен Новгород[5].


   Скоро в землях розноситься горе,-
   По всiх землях люд збирати стануть;
   Поставили чтири многi вiйська,
   Поновили з татарами вражду.

   Гнулись татари в праву сторону.
   Як чорна хмара, що грозить градом
   Позасипати царини вроднi,
   Такий рiй чутний був iздалека.

   Упрем угри в сотницi зглотились,
   Впрем, оружнi, з ними ся стрiли.
   Лиш надармо хоробрость i вдалость,
   Надармо ся дерзко запирали:
   Всеред рядiв вгналися татари,
   Розперхнули всi їх многi вiйська,
   Сполонили всьо, що в землi було.

   Всi христяни минула надiя;
   Було горе, гiрше всего горя.
   Помолились богу жалiсливо,
   Щоб спасав їх вiд татар злобливих:

   "Ой стань в гнiвi своїм, о господи,
   Спасай од враг, спасай нас, гонених!
   Душу нашу хтять потолочити,
   Як звiр вiвцi, тiсно обключивши.
   Первий бой нам втрачен, втрачен вторий..."
   Татари ся в Польщi розложили,
   Ближче й ближч всi села сполонили,
   Продерлися люто к Оломуцу.
   Бiда тужча стала по країнах.
   Не встояло-сь нич перед поганим..

   Боролись день, боролись день вторий -
   Нiкуда ся не клонить звитяга.
   Ой та множiнь татар розмножилась,
   Як ся множить в осiнь тьма вечерня,
   А в повенi - серед татар лютих -
   Холибалось вiйсько християнiв,
   Насильно ся к сему горбку дручи -
   На нiм ж мати божа чуда творить!

   "Ну же, братя, ну же!" - Внеслав кличе,
   У срiбельний щит мечем ударив
   I хоругвов над головов точить.
   Мужаються всi, в татари рвуться;
   Iзбилися в одну силу сильну,
   Вирвалися, мов огонь iз землi,
   3-меж татарiв премнога д' горбковi -
   Горбком горi взадними кроками.
   На пiдгорб'ю вшир ся розступили,
   У гран острий звузилися сподом,
   Вправо, влiво покрилися щитьми,
   На рамена вклали острi коп'ї -
   Другi первим, а пак другим третi.

   Тут стрiл хмари - з гори на татари...
   В тiм нiч темна засунула землю,
   Розвалилась iз землi до облак,
   Заступила очi, розжаренi
   Против собi, христян i татарiв.
   Вергуть наспи в густiй тьмi христяни,
   Наспи, вколо верха обкопанi.

   Лиш на всходi рано починалось,
   їздвигнувся веський врагiв табор.
   Табор сей був кругом горба: страшний -
   В таку далiнь, що й не заглянути!
   На борзих тут конях л и ш ш е п ш i л и,
   Настромленi на коп'ях несучи
   Христян глави горi к шатру хана.

   Тут зглотилась множiнь в одну силу.
   Всi в сторону одну замiрили,
   I горi, пiд горб, ся мiтко мчали,
   I скричали криком, над все страшним,
   Аж ся гори-доли роздягали.

   Вкруг на наспах христяни стояли,
   Мати божа дала їм хоробрость.
   Натягали борзо тугi луки
   I махали сильно мечем острим -
   I татарам було уступати.

   Роз'ярився народ татар лютих,
   I займився хан їх крутим гнiвом.
   Розступився в три струї весь табор,
   Гнали трьома струї пiд горб люто.
   Дерев двадцять звалили христяни,
   Усi двадцять, що тамка стояли,
   Покрай наспiв сточили колоди.

   Вже-вже в наспи татари ся гнали,
   Ревли криком, аж в облаках страшно,
   Вже ся ймали розкидати наспи -
   З наспiв дужi колоди зваленi
   Iзм'язкали татарiв, як черви,
   Iстерли їх в рiвнотi ще дальше.
   I ще довго воювали круто,
   Аж нiч темна кiнець боям ставить.

   "Ой про бога! - бачте, славний Внеслав,
   Славний Внеслав зметен стрiлов з наспiв!"
   Тут жаль крутий рвав їм тужне серце,
   Шкварить круто люта жаждь їм внутрє,
   Стлiлим горлом вогку траву лижуть.
   Вечер тихий пройшов в нiч холодну,
   В сiре ране нiч ся iзмiнила,
   А в таборi татар було тихо.

   Пiд полуднє день став розтлiвати.
   Лютов жаждов падали христяни,
   Випраженi уста розтворяли,
   Пiли к божой матерi хропливо;
   К ней понилi обертали очi,
   Жалiсливо руки си ломали,
   Тужно з землi в облаки глядали.

   "Годi дальше жаждою тиратись,
   Не мога нам про жаждь воювати;
   Кому житє, здоровлячко миле,
   Тому ждати милостi в татарiв",-
   Так казали однi, так i другi:
   "Лютше жаждов, як мечем, згибати -
   Досить буде води нам в неволi!"
   Кликнув Вестонь: "За мнов, хто так мислить!
   За мнов, за мнов, кого жажда мучить!"

   Тут Вратислав ярим туром скочит,
   Вестоня за сильнi схватав руки:
   "Що!? Ти, зрадо, скверно христян вiчна,
   В гибель вергти хочеш добрi люди?..
   Хвально ждати милостi од бога,
   Не в неволi - од дивих татарiв.
   Самi, братя, не спiйте в погибель!
   Найлютiший жар єсьмо стерпiли -
   Бог крiпив нас в гаряче полуднє;
   Надiючим бог нам пришле помiч
   Стидайтеся, мужi, такой мови,
   Сли хочете зватись витязями!
   Як погинем на сiм горбi жаждов,
   Смерть та буде богом намiрена;
   Як ся здамо мечам врагiв наших,
   Самi вражду над собою здiєм.
   Господевi мерзка є неволя,
   Грiх самохiть в ярмо шию дати.
   За мнов ходiть, мужi! Хто так мислить -
   За мнов, д' престолу матерi божойї"

   За ним множiнь к святому йде храму:
   "В своїм гнiвi стань, о господине,
   Понад враги двигни нас в країнах -
   Чуй голоси, що до тебе кличуть!
   Обключенi єсьмо лютим врагом;
   Спасай од татар, круто нас обсiвших,
   Дай утробам нашим вiдвологу -
   Принос тобi дамо гласоносний.
   В землях наших iстирай вороги,
   Iзгладь повiк i повiков-вiки!"

   Ой бач - хмарка на згорiлiм небi!
   Дунув вiтер, гром загудiв страшний,
   Хмарилося тучев по всiм небi; .
   Раз в раз мовнi б'ють в татар намети,
   Пролив многий зживив потiк горба.

   Пройшла буря. Вiйська в ряди сь горнуть
   Зо всiх сторон, зо всiх країв землi,
   Д' Оломуцу вiють їх коругви.
   Тяжкi мечi по боках їм висять,
   Повнi тули рахкотять на плечах,
   Яснi шоломи на буйних главах;
   А пiд ними шпаркi грають конi
   Лiсовi роги громко задзвонили,
   Вдарили гуки брящних тарабанiв
   Сперлися обi сторонi упремо -
   А од пороху тумани ся звели -
   I послiднiйша крута була борба.

   А мечiв острих трiск настав i дренкiт,
   А стрiл каляних страшний настав шипiт,
   I ратищ ломiт, рахкiт бистрих копiй;
   Було колоте i рубане було,
   Було хлипанє й радованє було.
   Кров ся валила, мов дощевi струї,
   Мершi лежало, як дерева в лiсi.
   Голова сему вдвоє розколена,
   А тому руцi обi обсiченi,
   Тот ся iз коня чрез другого котить,
   Тот, ся роз'ївши, ворога молотить,
   Мов люта буря по скалах дерев'я,
   Тому меч вгнався аж по держак в серце,
   А сему стриже враг-татарин ухо.

   Угу! Був рев, був зойк жалiсливий!
   Утiкати почали христяни,
   Татари - їх лютим давом гнати.

   Гой, та Ярослав летить, як орел!
   Тверда криця та на сильних персах,
   Пiд крицею хоробрость i вдалость,
   Пiд шоломом многобистра мудрость,
   Ярость з жарких палахкотить очей.
   Розлючений гнав, мов лев драчливий,
   Як придасться теплу кров уздрiти,
   Коли жене, пострiлен, за ловцем,-
   Так, злютившись, сей б'є на татари
   Чехи - за ним, мовби градобитє.
   Вдарив круто на Кублаєвича,
   Многолюта взялася боротьба
   Вдарилися оба ратищами -
   Оба з трiском зломили великим.
   З конем, в крвi знуряний Ярослав
   Захватив мечем Кублаєвича:
   Од рамена вкосом прогнав вижку,
   Аж без духа упав межи мертвих -
   Зарахкотiв над ним тулець з луком.

   Ужахся весь нарiд татар лютих,
   Сяжнодовгi вiдметнув ратища
   I пиловав, хто вдав втечi скоро...
   I спаслася Гана[6] татар вражих.

   [1] Основа сей хорошей i многоцiнной пiснi:
   Надiляє пiвець послухати повiстi многославной о борбах  i  лютих  боях.
Повiдає, як-то земля чеська довго в благословенном пробувала мирi, аж буря
од всхода сонця встала запро доч татарського  хана,  забитую  в  дорозi  в
западних сторонах. Стають супротив князi запада - дармо! Київ  i  Новгород
схилили в'язи, угрове упали; нужда ся змагає. Єще в двох побоях надармо ся
спирали: татар причвалав до Оломуца.  По  дводневнiй  борбi  веде  Внеслав
горсть християн на горб Гостайнiв, славний чудотворним  образом  пресвятої
богородицi. Там укрiпляють  насипами  гору  i  на  завтрю  вражий  приступ
вiдпирають. Але Внеслав пожив смертi. В слiдуючий день не зводиться ворог,
але люта жаждь мучить  християни.  Вестонь  радить  передатись,  Вратислав
боронить, сiє в серця надiю на бога i  веде  на  молитву.  Зривався  туча.
Потiк, жаром лiта висушений, прожив водами,  а  на  табор  вражий  ударили
громи. Меж тим, беруться вражi сили iд Оломупу. Настає люта  сража,  зразу
недобронадiйна християнам; аж Ярослав постелив трупом Кублаєвича,  вражого
верховодника. Всьо на схiд утiкає, а Гана стала слободна.
   Видиться, сiя пiснь зродилась меж годами 1259  i  1294.  (Пояснення  М.
Шашкевича).
   [2] В старих руських лiтописах в о л о с т ь часто-густо значить з е  м
л ю . Прирiмнай: власть i владнувати;  волость  i  володнувати;  Владимир,
Володимир. (Прим. М. Шашкевича).
   [3] О двох дiвицях голосить також стара народна каака о  дiвочiм  градi
(Maidenburg) близ Николаева (Nikolsburg) на Моравах: мов-то пан сего  тина
княжну могольськую i з нею двi дiвицi  умертвив,  а  забравши,  що  в  них
дорогого, трупи верг у пропасть. На другий день звелися три скалi  страшно
проти тина - свiдителi злоби. (Прим. М. Шашкевича).
   [4] Жемчуга - сеє слово стрiтиш лиш еще в  обрядових  народних  руських
пiснях. (Прим. М Шашкевича).
   [5] До Новгорода не продерлись татари,  однако  ж  платив  їм  Новгород
драчу. (Прим М. Шашкевича)
   [6] Гана - часть Морави  на  побережу  рiки  того  ж  iменi.  (Прим  М.
Шашкевича).



   ХМЕЛЬНИЦЬКОГО ОБСТУПЛЕНIЄ ЛЬВОВА

   (Строєм народної пiснi)

   Ой у чистiм полi да близько дороги,
   Там стоїть наметець великий, шовковий,
   А у тiм наметцi стоїть стiл тисовий
   Да гетьман Хмельницький сидить конець стола,
   Молодцi-козаки стоять доокола.
   Да гетьман Хмельницький пише дрiбнi листи,
   По всей Українi розсилає вiсти...
   Вiйсько куренноє в поход виступало,
   Ляхи розроняло да Львiв обступляло.
   Як гетьман Хмельницький кiньми навернув -
   Та й Львiв ся здвигнув;
   Як гетьман Хмельницький шаблею звив -
   Та й Львiв ся поклонив.
   На розсвiтi з замку iз рушниць стрiлєли,
   А смерком козаки замок пiдпалили
   Да раненько доокола весь Львiв обступили.
   Ударили з самопалiв - двори погорiли.
   А гетьман Хмельницький посли посилав,
   Словами промовляв:
   "Як будете миритися, На окуп винесiть три миси червоних,
   На окуп виведiть сто коней вороних.
   Як будете битися,
   Мечами рознесу мури високiї,
   А кiньми розорю двори бiленькiї..."
   А у Львовi рано всi дзвони заграли,
   А високi ворота остiжом упали.



   СЛОВО ДО ЧТИТЕЛЕЙ РУСЬКОГО ЯЗИКА

   Дайте руки, юнi други,
   Серце к серцю най припаде,
   Най щезають тяжкi туги,
   Ум охота най засяде.
   Разом, разом, хто сил має,
   Гонiть з Русi мраки тьмавi;
   Зависть най нас не спиняє,-
   Разом к свiтлу, други жвавi!



   ВЕСНIВКА

   Цвiтка дрiбная
   Молила неньку,
   Весну раненьку:
   "Нене рiдная!
   Вволи ми волю -
   Дай менi долю,
   Щоб я зацвiла,
   Весь луг скрасила,
   Щоби я була,

   Як сонце, ясна,
   Як зоря, красна,
   Щоби-м згорнула
   Весь свiт до себе!" -
   "Доню, голубко!
   Жаль менi тебе,
   Гарная любко;
   Бо вихор свисне,
   Мороз потисне,
   Буря загуде, -
   Краса змарнiє,
   Личко зчорнiє,
   Головоньку склониш,
   Листоньки зрониш, -
   Жаль серцю буде".



   РУСЬКА МОВА

   Руська мати нас родила,
   Руська мати нас повила,
   Руська мати нас любила:
   Чому ж мова єй немила?
   Чом ся нев встидати маєм?
   Чом чужую полюбляєм?..

Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT
Оцените этот текст: