Запитай у людей, пошукай собi,- де iще Голосами й пiснями так повниться хата. До роботи як вiзьмуться - поле колоситься. Дай опору їм -землю пiдняти не досить, I щодня забiгає дiвча-листоносиця, Особистi й сiмейнi листiвки заносить. Правда, старший не вдома, а далi, Був у Тулi, тепер - на Уралi, Як хазяїн, стоїть бiля сталi. В тому тижнi прийшли трактори до артiлi, А Докiя побачила, все їй здається Не мотор клекотить у залiзному тiлi, Може, серця синовнього крихiтка б'ється. В Вiтчизнянiй вiйнi ти з ним бачилась, мати, Як артiльну худобу з дiвчатами гонила, Як горiли в Днiпров'ї побiленi хати, А взяла тебе в гостi Уральщина мила. I в тесовiй iзбi, пiд заснiженим небом, Руськi матерi хлiба дiлили краюху На синiв i на внукiв, на тебе й на себе, Ждали звiсток iз фронту разом в завiрюху. Син приїхав з заводу, просив тебе в мiсто: - Тут же, мамо, в селi скiльки люду. натулиться. Нi,- сказала,- хоч в мiстi i затишно, й чисто, Та артiльних корiв не поставиш на вулицi, А для них там не знайдеш нi корму, нi пашi, А вони в мене, сину, рекордницi нашi. Ти за сталь свою млiєш, а я за корову, Ти за цех свiй стоїш, я ж за стайню теплiшу. I обняв вiн маленьку тебе, сивоброву: --- Ви такi в мене, мамо, бували й ранiше. I гортає Докiя кожну хвильку вiдому: Середульший - секретарем райпарткому, Iз-за Одеру, з фронту, прибув додому. Цей не знає спочинку у ночi безсоннi, З емтеес-до колгоспу, з бригади - у ланку, Все вiн знає: якi пшеницi у районi I коли героїнi пiдживлять дiлянку; Хто у партiю хоче вступити iз осенi, Як iсторiю вчать молодi кандидати I якi трудоднi вересневою просинню, Навантаженi славою, ввiйдуть до хати. Тож приїхав iз фронту в приношенiм кiтелi. - Ну,-говорить,-тепер комунiзм не за даллю, Якщо смерть не взяла нас, так вiчнi ми жителi Iз добром i трудом, не з людською печаллю. I здається, що сам вiн не менше ста рокiв Обходив комунiзму висоти й широти, Зна там кожен куточок, мiста i потоки, Всi потайнощi знає, щоб зло побороти. Отакий! А найменший отут же, в артiлi, Бригадиром немало - дванадцяте лiто, Каже: - Мамо, давайте змагатися в дiлi На врожай кок-сагизу, на просо, на жито. I змагається з матiр'ю. В школi, в мiстечку, Вчителює дочка, i не десь за горами, Наїжджає додому, зовсiм недалечко, Хоч клопоту чимало, мабуть, з школярами. То про читанки дбай, то турбуйся про зшитки, Дiтям-сиротам помiч вишукуй, що в силi. Годi думать, Докiє, вже сонячнi злитки Розливаються злотом в небеснiм горнилi. VII_ Грає жайворон срiбний в небеснiй блакитi, Мiж землею та небом снує невидимо I зеленi, i синi, й багрянцевi нитi I трiпоче з вiтрами, як свiт, молодими. Пiдведися, Докiє, i вийди у дворик, Скоро ланка збереться, прийде на розмову, Заорали дiлянку в минулий вiвторок, Як там з добривом буде? Пiдсипати б знову. Тож забудуть, гляди. Пiдвелася поволi, Вийшла, сiла на сонечку в ранковiй тишi, Урожай зеленiє в широкому полi, I земля соковитиста мрево колише. Син прослав їй хустину червоноткану. - Зараз, мамо, вернусь, лиш в бригаду загляну.- Шлях бiжить бiля двору широко i рiвно, Люди йдуть на поля гомiнкою юрбою. - Добрий день вам, Петрiвно! - Як здоров'я, Петрiвно? - Та минеться все само собою. Стали рiднi та ближнi пiвколом, Iз надiєю в серцi, не з болем. Пастушки гнали скот, привiтались: - Добрий день вам, бабуню, як спалось? - Вже видужуйте швидше! - Видужую,- I рукою махнула недужою. I вiдчула: доросле й маля, I вода, i трава, i земля - Все любов'ю тобi промовля. VIII_ I здалося: земля iз полями й дорогами, Iз мiстами, з вогнем у вiках посивiла, Iз любов'ю й життям, з бойовищами многими Пiдiйшла до Докiї й загомонiла. От i шлях твiй, Докiє, закiнчився звивистий, Днiв твоїх загасає розжеврене гроно, Лиш родила синiв i зумiла їх вивести, Вийшла з мене i ляжеш до мене у лоно. I нема вороття до життя, Ти, стареньке моє дитя! Як пилина мала, як багата стеблина, Що розвiяла зерно i спогад колише. Нi,- сказала Докiя,- ти в мене єдина, Я iз тебе росла, а за тебе мiцнiша. I нема менi краю, як нивi врожаю, Ти лежала горбата, нужденна, безсила, Я ж руками своїми звела тебе, знаю, Вмила потом i колосом заколосила. Обiгрiла вiд серця, як сонцем весiннiм, Налила тобi соку в замлоєнi груди, I ночей, i вiтрiв твоїх свист-голосiння Повернула на пiсню весiльну мiж люди. Що ти скажеш, неправда? Як дiвчину, вбрала В жовтi стрiчки пшениць, в п'ятикутнiї зорi, Замiнила плугами мiзернi орала, Зацвiтила, заквiтчала гори суворi. Що ти скажеш, неправда? Я сад посадила, Щоб плодами, як зорями, вслалась дорога. Ти багата у мене, та й я не убога, Ти придумала бога,- я ж вища за бога! Подивись, на тобi незвичайнi прикмети: Люди родяться, жито покроплює туча, Хай дивуються ближнi i дальнi планети, Що для всiх ти у мене красуня родюча. I не страшно менi замовчати устами, I не жаль менi руки по всьому зложити, Будуть люди за мене полями й мiстами Гомонiти, трудитись, родитись i жити. В кожнiм цвiтi малiм чи у деревi кожнiм, У любовi людськiй, у дерзаннi, у мрiї Я воскресну i встану диханням тривожним Чи биттям свого серця, що вiк не старiє. Пiдуть люди в луги, на устоянi роси, Буде жайворон в небi дзвенiть малиново. - Тут Докiя косила,- i ляжуть покоси. - Тут Докiя спiвала,- i родиться слово. Що ж ти скажеш, неправда? I щирi, як свiдки, Що вiд слiв її правду нестимуть вiками, Потягнулись до неї сади-семилiтки, Пшеницi пiдвелись золотими руками. З школи дiти, букварики взявши пiд руки, Щебетали, iшли по дорозi додому, I в полях ланковi, по вказiвцi науки, Розсiвали зерно, призабувши утому. I кремлiвськi куранти дзвенiли високо, Чули дзвiн той Заволжя, Днiпро i Говерла. Тихо сiла Докiя, хитнулася боком, Подивилась у даль, i, зiтхнувши, померла. I така тишина заступила круг неї, Можна вчути, як сад наливається цвiтом, Як зарошенi трави ростуть над землею, Б'ється серце Вiтчизни над буряним свiтом. IX_ Син сiдає в лiтак, де завод на Уралi, Мчить до дому далекого довгу годину, Пiд крилом самольота завiянi далi Все нагадують синовi матiр єдину. I жалкує вiн гiрко, що скупо та мало Вiн писав у листах до старої своєї, Розповiв би, що в працi часу не стачало, Але слово тепер не потрiбне для неї. Другий син поспiшає з роботи, з райкому, Теж пригадує гiрко, як скаржилась мати, Що, мовляв, приїздиш ув артiль, як додому, Та не можеш i в хатi поночувати. Все кудись поспiшаєш i зранку, й з обiду, Може, синку, до тебе сама приїду! I тепер, коли б можна її воскресити, На життя їй дихання вдихнути у тiло, Сам би став вiн щоденно привiти носити, Годував би iз ложечки, якби хотiла... Наймолодший на конях всiєю артiллю, Мчить мостами й дорогою, через дiброву, Вiн гадав, що на осiнь, iз хлiбом та сiллю, У змаганнi iз матiр'ю стрiнеться знову. За широким столом, як за повною чашею, Ожило б собесiддя гаряче та щире, Говорили б артiльцi: - Iз матiр'ю вашою Нам нелегко змагатися, бригадире! Все в старої поставлено вмiло, Що пiджива, що сходи, що дiло. I тепер, як заїдуть до рiдної хати, Вiн хотiв би, щоб стрiнулась посмiшка мила, Вiн би став у змаганнi на мiсце десяте, Тiльки б мати устала й заговорила. Ланковi на подвiр'я зiйшлись смаглолицi Iз дiлянок, порiзаних вглиб лемешами, Некролог у газетi прийшов iз столицi В чорнiй рамцi, пiдписаний товаришами. Понаїхало люду з району, з обкому, Iз колгоспних правлiнь - не окинеш їх оком, День пiдвiвся погожий, без дощику й грому, Щедрий сонцем i щебетом в небi високiм. Пiонери iз школи прийшли у загонi, З барабаном, з сурмою, в червоних краватках, I вiтрiв молодих буйногривiї конi Помiж борозен рiвних стояли на грядках. I широка дорога, мiсточки та балки, Наче полотна сивi лягли до порога. - То ж по нас проходила Докiя iзмалку, Ми готовi востаннє лягти їй пiд ноги. На подушечках, вишитих просто на диво, На шовки i на заполоч яр-променисту, Ордени її винесли всi шанобливо, Орден Ленiна, потiм Зорю золотисту. На хустинi гаптованiй винесли далi "Знак пошани" - за перше врожаїсте лiто, За життя її свiтле й труди небувалi Все вiдзначено й людям в серця перелито! Три сини, та дочка, та дорослi онуки (Вiд обличчя твого вiдiрватись несила) Пiдняли тебе легко на дужiї руки, Так, як ти їх легенько в життi проносила. I хвилина велика Зашумiла, мов шквал, I заграла музика "Iнтернацiонал ". I тебе понесли, за шанобою й славою, За людською любов'ю, у лiта безкраї, Понад нивою тихою, зеленоглавою, Пiд високi i рiднi мої небокраї. Мимо клубу, за нього ти в клопотi ночами Комсомольцям казала не вперше, не вдруге, Щоб дзвенiв вiн широко пiснями дiвочими, Щоб i книжка, i радiо людям в послугу. Бiля школи несуть, бiля брами, Де стоять вчителi iз вiнками. Потiм полем твоїм, де стежина знайома, Де у пам'ятi в'їлася грудочка кожна, Де в трудi здобувалася сила - не втома, А тепер на врожай подивитись не можна. Де з дiвчатьми своїми у ланцi, у працi Скiльки радощiв, скiльки добра пережито! Вмитi сонцем, ось-ось пшеницi вколосяться, Молодими голiвками вклониться жито. I несуть тебе мiж дерева-семилiтки, Розшумiвся той сад у ранковi години, Застилає твiй слiд у рожевi лелiтки I зав'язує плiд на безсмертя людини. Поклонилась земля, поклонилися люди, На життя, на братерство, без кривди й огуди. Це було на розстанку, Це було на свiтанку. 1948 ДАНИЛО ОДНОРУКИЙ Хата стоїть у селi при долинi, Сонце бiжить за веселу дорiжку, Бачу тi очi синiї-синi, Рiдну, далеку, привiтну усмiшку. Знав ти i доброго, i ворожого, Все за людей турбувався, нiвроку, Батькiвська хата - вiд лiта божого, Так би сказать, з дев'яностого року, Може посвiдчить за ночi осiннi, I за мотори у доброму дiлi, I за налите тужаве насiння В нашiй у першiй колгоспнiй артiлi. Куркулi, як чорнi круки, Пiдiймали вий, Мiй Даниле однорукий, Брате мiй земний. А вiд хижки, хатки й степу, Вiд старих садiв Ми просили до лiкнепу Бронзових дiдiв. Не було в нас дошки й класу, Тiльки хата ця, I розмова без прикраси, Вiрна без кiнця. Та ще крейди бiла грудка, За вiкном дуби... Та на дверях цих писалось: "Ми вже не раби". Непогiддя те зимове, Хвища та зима, Де панове, де рабове? Вже давно нема. Були пани, були раби, Вже тепер нема... Нiби навчила їх рiдна мати, Нiби їм лiта згадалися русi, Сивi дiди вже навчались писати, До букваря припадали бабусi. Так вечорами i ночами звiйними, Де нам обрiзи у груди втикалися, Часом не божим - ночами партiйними Вчили ми їх i самi научалися. А пiзнiше - сивi круки I пожар дорiг. Як ти, брате -однорукий, Руку не вберiг? Як ти вийшов iз полону До своїх братiв З-пiд нiмецького заслону, З-пiд важких дротiв? Слав я мов другу тобi, не за грошi, Книги свої, не такi вже й хорошi, Тiльки написанi у пломенi, Може, й не так, вибачай менi. Їх палили для омани, Як твої жалi, Чорнi, лютi отамани З чорної землi. I летiли спопелiлi Пiд твої дуби Сторiнки їх чорнi й бiлi, Наче голуби. Ти ж стояв у неспокої Мiж страшних заграв, Ти ж єдиною рукою Попiл пригортав. Хату будують в селi при долинi, Сонце бiжить на веселу дорiжку, Бачу тi очi синiї-синi, Рiдну, сердечну, привiтну усмiшку. Знову ти в полi днями й ночами, Знову вiтри молодi за плечами. А дiвоча пiсня - весноголоситься, А життя iде, А нива колоситься!.. ДIВЧА Дiвча стояло i спiвало, Срiблясту ниточку вело Про те, що радостi замало I зло людинi - всюди зло; Без батька й ненi, в самотинi, Убогий вичахне обiд, Що тяжко жити сиротинi, I шлях - не шлях, I брiд - не брiд. А вiд Петрiвцiв, з Синьодолу, Iз трав, iз неба - звiдусiль Нам осiнь винесла до столу Солдатський хлiб, росу i сiль. I так хотiлось, як на свято, В людському щедрому гуртi, Всю землю з радiстю вiддати Отiй маленькiй сиротi; Щоб стала осiнь бiля тебе - Весною щедростi, дитя! Ревло над шляхом сиве небо Про свiт, сирiтство i життя. ДОЩ Дощик, дощик голубий, Колоскiв не оббий Зливами-приливами, Хмарами огнивими, Птицями-зiрницями - В небi блискавицями! Ти спадай на межу, Я тобi таке скажу: - Понад рiки та лiси Хмари-вдари понеси, Крапельками росяними Над ланами вiвсяними, Цебром, цебром, цебрицею Над нашою пшеницею. Лийся тихо вдалинi На гречки та ячменi, На гречки та ячменi,- Буде весело менi! ХОДИТЬ ВIТЕР Ходить вiтер по травi, По зеленiй муравi. Проведу тебе до поля, Гляну в очi, на уста, А чи воля, чи неволя - Напиши менi листа! Чи на скелi б'є прибiй В тишi моря голубiй? Чи на мене дуже схожий Твiй хороший, милий твiй... Шепче вiтер комишу. Посмiхнулась: напишу, Повертайся, чую птицю, На громи, на дощовицю... Де ж дощу спадати, мила? Сяє хмара бiлокрила, Квiтне неба бiрюза. То в душi моїй гроза... КАМЕНОТЕС Чи юга, чи день в промiннях косих, Чи зоря пливе вечiрнiм плесом, Сорок лiт робив на хмарочосах, Сорок лiт - усе каменотесом. У Чiкаго шлiфував гранiти, У Нью-Йорку - "бiлдiнга" пiдводив, Мертвий камiнь був як самоцвiти 3 рук його, Америцi на подив. А збери снагу його i змогу, Що лягла у камiнь понадмiру, Тим камiнням вистелиш дорогу Iз Нью-Йорка у Аляску сiру. А склади камiння те на гранi, В висоту зведи камiннi грати, Буде та колона як в туманi, Бога дасть за бороду чiпати. От уже дiйшов старого вiку, От уже i з рук не та робота, I його, як старця чи калiку, Виставили раптом за ворота. Вiн пiшов в стару свою землянку, Де не камiнь, а гнилi пороги, Де мокрицi в щiлях на свiтанку Стiни плачуть мокрi од вологи. З горя випив вiскi чесну склянку, Гнiвно думав з ночi безгомiнням: Мiльйонера вкласти б в цю землянку, Завалить шлiфованим камiнням! ПIСНЯ ПРО РУШНИК Рiдна мати моя, ти ночей не доспала, Ти водила мене у поля край села, I в дорогу далеку ти мене на зорi проводжала, I рушник вишиваний на щастя дала. I в дорогу далеку ти мене на зорi проводжала, I рушник вишиваний на щастя, на долю дала. Хай на ньому цвiте росяниста дорiжка, I зеленi луги, й солов'їнi гаї, I твоя незрадлива материнська ласкава усмiшка, I засмученi очi хорошi твої. I твоя незрадлива материнська ласкава усмiшка, I засмученi очi хорошi, блакитнi твої. Я вiзьму той рушник, простелю, наче долю, В тихiм шелестi трав, в щебетаннi дiбров. I на тiм рушничковi оживе все знайоме до болю: I дитинство, й розлука, i вiрна любов. I на тiм рушничковi оживе все знайоме до болю: I дитинство, й розлука, й твоя материнська любов. ПОЕЗIЯ Її не купиш цвiтом провесен, Анi горлянкою, нi чином. Поезiя - це дiло совiсне, Не грайся нею безпричинно. Така собi, не знає старостi I на чолi не ставить дати, Iз чорним попелом i паростю Стоїть одвiчно бiля хати. I не легкими переливами - Важкою кров'ю серце крушить, Сяйне крилом своїм малиновим, А чи обнiме, чи задушить. ПОЛОНЯНКА То не лебедi - в тучi дiброва; Може танком, як туча, пройти? Ти стоїш, молода, тонкоброва, Комсомолка - з десятого - ти. I немає для смутку причини: Лiс та поле - iз золота мур, I тополi, неначе в Тичини, В рокотаннi-риданнi бандур. Не суворо на серцi, не гнiвно, А за тебе тривожуся я. Катерино моя, Ковалiвно, Степова чарiвнице моя! Степовичка, сама заднiпрянка, З дiда-прадiда - всi бойовi. Заспiваєш - аж свiтяться ранки, Засмiєшся - встають неживi. У роботi i сонця не бачиш, У любовi - як пломiнь з пожеж. З горя стлiєш, але не заплачеш, Пересохнеш, але не впадеш. Он виходить вiйна i клекоче, I обагрює кров'ю краї, На твої ненахмуренi очi, На осяянi руки твої, На вiночок двох кiс понад чолом, На уста, не цiлованi внiч, Над твоїм ще невиданим болем Iз страшних залiзняцьких сторiч, Понести тебе в даль горобину, Безгрiховну - ввести до грiха, Стан високий зiгнуть, як билину, А билина в покорi всиха. Що ж то обрiй виблискує гнiвно? Що ж не сплю i тривожуся я? Ти не знаєш того, Ковалiвно, Степова чарiвнице моя!.. I _ Виходив Дудар рано з хати. Корiв на пашу гнать чи нi? Гудуть за обрiєм гармати, В стривоженiй далечинi. Обози. Трактори. Двоколки. I санiтари на возах, I неба синього подолки, В диму, у грозах, у сльозах. Уже гуторили в артiлi, Що з хлiбом буде? Як лани? Стежки, у спецi порудiлi, Бензином пахли вiд вiйни. Бiженцi йшли у полi, в лузi, В садах, в артiлях, по окрузi, Варили юшку, а малi... Малята спали на землi. Без пелюшок та без одежi Несли їх старшi iз дворiв, Де з туч вогненної мережi Щербатий мiсяць вслiд горiв. I не було в них нi колиски, Нi ложки звичної, нi миски, У школi, в полi чи в яру, В артилерiйському жару, Нi теплих лiжок в темнiм полi. Живим, як кажуть, повезло: Несли малий шматочок долi, У смертi вирваний на зло! Не легко йти iз свого краю, У яровi, зеленi днi. Я цим страждав, це добре знаю I на вiйнi й не на вiйнi. Це й Дудар бачив. Видно, горе Людей жене. Бiда, бiда!.. В свiтання росне, пiвпрозоре Брела в долину череда. За темнокорими дубами, За сивим плетивом стежок, Корови, шепчучи губами, Втикали морди в морiжок. Рожевi нiздрi свiжомитi, Нагрiтi вiтром з дальнiх гiн, I слини довгi, теплi нитi Звисали низько до колiн. Старий давно глядiв скотину, Не перше лiто - вiсiм лiт. Вiн восени зайде в хатину, Латає чоботи, свитину, Та й знов в артiль, давати звiт, Корма виписувать, дiйницi Дояркам лагодить в жнива. I днi текли, немов з криницi Вода джерельна, грозова. Дiйшло до слави з добрих звичок, Я сам лiчити не берусь, Вiн скiльки виростив теличок: Красуль, i Лисок, i Марусь, Породистих, напiв i простих, Крутих коров'ячих голiв, Бiлявобоких, рудохвостих, Могутнiх, вкормлених волiв. Лилося молоко в дiйницi, Телят загонисту орду Купали часто молодицi, Давали пiйла по труду. Можливо, це картина мила, Коли б у червнi, на зорi, Двох бомб фашистська, люта сила Не засвистiла у дворi. Бiля телят ходили дiти, I сонце падало на тiк, Вони не знали бомб примiти За свiй малий, дитячий вiк. Телята руки їм лизали, А сонце гладило чуби. Як жаль, пiд вибухом лежали Лиш два розчахненi дуби. А де ж дiтей шукати будем? А де їх сон тяжкий розбудим? Нiчого, мамо, чорна мла Не тiльки ваших повила... II_ З Бiлоцеркiвщини ясної, З трипiльських урвищ i ярiв, Як перший пролiсок весною, Останнiй промiнь догорiв. Заскреготiли танки горами, Бензином, потом i моторами Дихнуло в нiч, вiйнуло в нiч. В пилюцi, з раненими й хворими, З розгубленими i суворими Ми вiдступали плiч-о-плiч. I мiномети били з потаю, Дощi розривiв над пiхотою, Осколкiв виблиски в гаю, I вiтер нiс у даль скорботою Тривожну молодiсть мою. Вона жила iще минулими Ясними, теплими, розгулими Лiтами, де то їм число? Та вже за вибухами й гулами Її, мов трiсочку, несло, Мов гiлку з дуба, збиту бурею, У пил, в пожарища густi. Привiт тому, хто нiччю хмурою Не зблiд на тисячнiй верстi! Хто йшов долинами й байраками, З полками, й сам, - як тiльки мiг, Гнiвний, суворий чи заплаканий Для бою серце приберiг! III_ _ Марко служив у мехчастинi Щось дев'ять мiсяцiв либонь, I ще вiн бачив ранки синi, Зорi вечiрньої вогонь В селi Лебiдцi, за днiпровим Зеленим вибалком крутим, За тим перелiском дубовим, За тим промiнням золотим, Де спав у клунi, на соломi, Печалi мав малi, свої, Де снились думи невiдомi Про ще невiданi краї, Про дiвчину, яку? -А хто зна, - Була така, любив одну... Година тиха, передгрозна Дощами йшла на ярину. В артiлi сiяли пшеницю, Зерно пiдвозили, - тодi Радiли! Буде колоситься, Колюча, свiтла, як жар-птиця, Ясна, як зорi на водi. Марко чималу мав турботу: Орали поле по ночах, Як кажуть, до восьмого поту, До поту й солi на плечах. Ось глянь, стоїть вона, колюча, Вусата, росяна, важка, Пливе над нею сива туча Вiйни з-за темного лужка. Доспiла, схилена, нежата, Поникла в куряву суху. - Це ж наша, хлопцi! - Жаль, хлоп'ята! - Да, жаль!.. По дальньому шляху Повзли машини, гарби, танки, Легкi, вантажнi, тягачi... Я знаю цi сумнi свiтанки Над рiдним краєм уночi. Пшениця рвана, стигла, бита, Столочена, уся в пилу, Заплакала несамовита, Зашелестiла по валу, Стеблини-руки пiдiймала До тих, хто пагубу завiз, Але вiйнi було замало Її земних, зернистих слiз, Її наливiв колосистих, Її шумливо голосистих Вiтрiв, пiсень, i нi к чому Стодiл розбомблених, в диму. IV _ Явiр шумiв на подвiр'ї iзкраю, Нова ворiтня в янтарнiй смолi. Батька Марко не застав; я не знаю, Де вже той був. До рожевого гаю Вечiр вiдносив години малi. Танки вiдходили. - Тату, я їду, Наша частина за Днiпр вируша! Як менi важко по рiдному слiду Йти, вiдступаючи! Наче душа Жаром осипана з того клопоту. Все розкажу, повернувшися в дiм... Бiлий листок з польового блокноту, Що я про тебе iще оповiм? V _ Серце Марковi тремтiло у грудях, Вгледiв її мiж людьми молоду. Скочив з машини, обнявся при людях: - Як ти, Катрусю? - З артiллю пiду! Завтра худобу вигоним з долини, Трактори вже за Днiпром. Як не є, Пiдем в Задоння. - Марку! - Катерино, Катю, Катрусю, щастя моє!.. - Ти не забудеш? - А ти? - Не забуду! Може, писатимеш? - Як же, куди?.. Танки вiдходили ген помiж люду, Клали, як борозни, темнi слiди. - Ну, поцiлуй мене. - Поцiлувала. Слово в устах, щоб не плакать, здержала. - Батька не бачив? - Нi, батько ж на луцi. В бiлому платтячку, в громi, в пилюцi Так i стояла. VI _ I по тiй же дорозi, По ровах, по межi, Не в дощах, не в морозi Йшли свої, не чужi. Хлiба сушену корку Пожувати б не грiх. Подiляють махорку, Щоб цигарка на всiх. Щоб цигарка курилась, Затягнися в диму, Щоб свої не журились У далекiм дому! Хмари стелять кереї, Йдуть бiйцi, не дрижать, I нiмецькi трофеї За плечима лежать: Пiд руками ворожi Автомати у них, Сумки з рижої кожi На застiбках складних. Спохмурнiли очима: Де домiвка, сiм'я? - В них бiда за плечима Не трофейна, - своя! Подоляни й волинцi I полтавцi вдалi Заховали в хустинцi По шматочку землi. А вона усихає, Палить груди, як жар, I дощу їй немає, I нi сонця, нi хмар. Що посiєш на людях, Де в пожежi поля? Б'ється серце у грудях, Вся на грудях земля. VII _ Кулемет десь полоще, Йде стежками вiдплат Катеринин молодший - Олексiй - рiдний брат. А чи мати удома, Сипле курям зерна? Он дорога вiдома Й невiдома, курна, I чобiтьми прибита Мiж незжатого жита, I осколками зрита, Одинока, одна. - Здрастуй, Катю, де ж мати, Ти, сестрице, сама? Ходить з хати до хати Не вiйна, а чума. - Ти спочинь, Олексiю, Ляж, засни досхочу, Борошенця пiдсiю, Пирiжкiв напечу. Є пiвлiтра в наборi, Є ще сало в коморi, Закопали вiд нiмця, - Принесу, полечу! I зливала на руки Iз дубової кружки. - Як живеться, Катрусю, Як сусiди, подружки? Сiв на лаву скрипучу. - Чи здоровi-живi? Iз ноги зняв онучу У багнюцi, в кровi. Кашлянув якось сухо, Якось думно затих, А чи втома-задуха По дорогах крутих, Чи атака й бомбьожка, Хоч i це пiвбiди. - Дай води менi трошки Дай, Катрусю, води. Все прожите iз думою Попливло мiж заграв. - Я приляжу, подумаю. - Звiвсь. Хитнувся. I впав На гречану солому, На дубовий порiг. Повернувся додому, - З дому вийти не змiг. Потом виморив душу, Груди кашлем згнiтив, Щось кричав про Катюшу На знайомий мотив. Зморшки пнулись на чолi: - Де я, в хатi, в бою? Кликав армiй в полi Тридцять сьому свою. Стихла хата отецька, В лузi грiм та луна. Ой, нiмецька, мертвецька, Чужедальня вiйна! ...Борошенця пiдсiю, Буде свято не в час. Чуєш-бо, Олексiю, Ворог у нас! VIII _ Четвертий тиждень ув артiлi, У кожнiй хатi, у дворi Здирали хлiб, кожухи бiлi, Сорочки, шитi до зорi, Свитки овечi i верети, Глушили пострiлом плачi, Гуртом до хати перлись, де то Скипає борщик у печi? Була в них випивка багата, Скоромна страва, а для втiх Все голубiв iз автомата Стрiляли в золотi пiдстрiх. Щоб тi вночi не вуркотiли I не будили запiяк, I в синє небо не летiли, Бо то ж фашистське, як-не-як. Пан офiцер лежав у лiжку, Гарячий доїдав обiд. Дитину вбили на обнiжку, Щоб не кричало, де не слiд. Спiвало звечора надворi Щось про зозулю, зелен-гай, А в офiцера нерви хворi, Отож пiд нерви не спiвай! Убили дитину. Я знав її в школi. Сидiло на партi, у першому класi, Водило у книзi пальчатком поволi, А вдома просило не кашi, а "касi". I мати вже вишила платтячко красне,. Старi черевички пiдбили пiдбором. Лежи, над тобою зоря не загасне, Забите дитя пiд сосновим забором. Для матерi в свiтi коханiший хто є? Погляне на фото у тихiй свiтлицi, На чесанi вдвоє, заплетенi вдвоє Тугi, коротенькi, русявi косицi. Не кличу мертвих i не плачу, Бо слiз невистачить менi За кров загублену дитячу I за юнацьку в нашi днi. I за дiдiвську невхололу, I за дiвочу, молоду, За всiх несхилених додолу, Але розпнутих у саду. IX _ Ходить староста пiвнем, Аж блищить борода. Матом тихим i рiвним Всiх людей обклада. В шапцi теплiй, у свитi, Оглядає краї. Конi добрi та ситi На конюшнi, свої. Дослужився до честi, В коменданта бува. I висить на мiжхрестi Не одна голова, Охолола з удару, Почорнiла вiд жару, Їй очей не пiдвести, - Третiй день нежива. Має староста знака, Любить слово "капут". Люди кажуть: собака! Нiмцi кажуть: зер гут! - Я, - говорить, - є влада, Пiднiмецький король. Служиш радо не радо, А скорятися зволь. - Я, - говорить, - владика, В матiр, в бога, у дим! - Людська кривда велика Ходить слiдом за ним. Х _ - Може, борщу тобi, хочеш? Подати? Рано iз матiр'ю хлiба спечем. Чуєш, Олексо? Заснув, може, брате? - Катря ввiйшла до стодоли й плечем Сiно торкнула. - Вставай на часину, Сам же просив. - Та Олекса не спав. Бачив очей її синю росину, Брови тонкi, наче вперше впiзнав. Рису мiж брiв, непомiчену вчора. - Боже, як виросла! Бач, школярi!.. То ж i Марко так за нею... - Надворi Сонце плело золотi ятерi; Когут запiяв. - Не сплю, Катерино, Буду збиратись. - Куди? - А туди, В лiс, до своїх, до бiйцiв, все єдино Гiрше не буде, як цеї бiди; Буду ходити вiд хати до хати, Зайди, ви чуєте? Блиснуть мечi! Буде земля їм на смерть вибухати, Буде вода їх топити вночi. Буде вогонь їх потрошити люто, Буде не сон їм, а кров звiдусiль, Буде їм в чарку не хмiль, а отрута, Буде їм порох, - не хлiб да не сiль. Я вже за тими гостями догляну, Будь вони проклятi! Катре, бiжи! - Брате, вiзьми мене. - Що ти, зарано! Будуть ще болi, печалi та рани, Я тебе кликну, скажу: пов'яжи! - Скоро ж то? - Ждiте. Бувай-но здорова! - Так i пiшов по травицi рудiй. Скiльки з останнього братнього слова Носить вона i тривог i надiй? XI _ Чужинцi просто стали грудьми, На розстрiл зводилась рука: Ходила чутка помiж людьми Про дивного Кармалюка. Вiн бродить селами, ярами, Розбитим шляхом, пожарами, Слiди вiн бачить гвалтувань, Дитячi сльози в ранню рань; Стежками житнiми простими, Лiсами темними, в диму. I тiльки кликне хто: Устиме! Вiн одкликається йому. Та не вертався ще додому, А по мiстечках тлiв пожар. Казали, був вiн член обкому, А може й перший секретар. А з ним виходять на майдани Росiйськi хлопцi-партизани, Ще й з Бiлорусiї брати, I там фашисту не пройти. Сам полiцай з Лебiдки бачив, Як вiн на станцiї судачив Iз перекупками в ряду. Купив два пряники морквянi, Сакви бiленi полотнянi I зник. Ну, звiсно, на бiду! Десь за Днiпром кричали пiвнi, У Яровiм, у Криворiвнi, Чотири днi та все пiдряд. А найстарiший пiвень злюче Як не запiє: Кармалюче! I вiн з'явивсь, хоч рад не рад... Фашистам нiч не дав доспати, Забрав набої, автомати, Та й каже: вiшайтесь сами. Зробили нiмцi по петлюрi. - Мерщiй влiзайте! - Злi, понурi Полiзли довгi, як соми. Три днi висiли на майданi, А вiн iзник у димнiй ранi В лiсiв'я Лебiдське старе. Стрiляли в нього в полi, в гаї Чужинцi-зайди, полiцаї, А що поробиш? Не береї Чи ще того свинцю немає, Чи притомились вороги, Що бiдне серце вiтром має, Налите дивної снаги. Що в людське горе неминуче Летить, як птиця з висоти, Ой Кармалюче, Кармалюче, В яких пiснях тебе знайти? Йшли поїзди, за гулкими мостами В свистi i скреготi билась земля. Раненi кидались до нестями, В полi гнили... Ой поля ви, поля! Жито сухим золотистим потоком, Чорними рiками вугiль i сталь. Сивим коровам, волам крутобоким В темних теплушках мчатися в даль. Їх перерiжуть на мюнхенськiй бойнi, Вугiль у круппiвських стлiє печах, Жито жуватимуть в заупокойнi Байстри гестапiвськi по ночах. - Дiду Мажуго, а, дiду Мажуго, Де ви тут, чуєте? де ваш онук? - Тут ми, кхе-кхе, не турбуйтеся вдруге, Кличе не хто-небудь, - сам Кармалюк! Верби похилi, кущi красноталу, Поїзд промчить, наче вогненний птах. Дiда снiжок обсипає помалу, Вiтер iз нiччю квилить у дротах. Толовi шашки не дихають димом, Спить меленiт до своєї пори. - Митю, наглянь за шляхом нелюдимим, Воїнський, людський гуде з-за гори? Мчить порожняк, пробiгає дрезина, Чахка товарний, - минай, нi к чому, Дiду дрiмається; десь там родина... Митя-онук щось шепоче йому: - Дiду, ви чуєте? Гiтлер стукоче! - Справдi: з-за кручi гримить до мiстка Кiльцями буферiв з темної ночi, Бронеплощадками вдарити хоче, Вбить тебе, випалить, душе хистка! В класних вагонах сидять офiцери, В'ється димок iз тугих сигарет. Звiвся Мажуга, як привид: - Тепера. Митю, пали! - Неба чорний намет Так затрясло, що посипались зорi, Рейки, мов конi, звились на диби. Скиглили збитi вагони: ми хворi! Прискало жаром залiзо: губи! I вiтер дме з страшної кручi Слiдом, де їхали брати. Ой Кармалюче, Кармалюче, В яких пiснях тебе знайти? XII _ Оту дорiжку, двiр i хату, Поля, де виростала ти, Тебе, мовчазну й сивувату, Я не забув мiж суєти. Жила вiд печi до колиски У тижнi, в лiта горьовi, I все ж очей померхлi блиски Своєю правдою живi. А що минуло, то й радiти. Бог з ним, як кажуть, хай мина. Пiшли на щастя дiти й дiти, За рiк, за другий - новина. I нагодує, й поколише, Турбота є сiм'ї усiй. В дванадцятiм знайшовся Гриша, В шiстнадцятому - Олексiй. I кожна днина i хвилина Була, як золота казна. У двадцять третiм - Катерина, Хоч Катерини хто не зна? Iшли сусiди в теплу хату, Несли дарунки чи привiт, Вечерю їли небагату, Дитинi зичили ста лiт, Повеселiли й танцювали До свiтанкової зорi. Дiвча Катрусею назвали, Як у Шевченка в "Кобзарi". I дiти виросли. З вiйною Пiшли у свiт. I за стiною Не чути смiху у дворi. А пiзнавала їх щоранку По свiжовмитих голосах... Найстарший Гриша, - той на танках, А Олексiй - отут, в лiсах. Вечiрнiй промiнь гасне тихо, Днiпро сивiє аж до дна, Ти що згадала, Ковалихо, Об чiм помислила, сумна? I слово знов запломенiло, То Катря зводиться в тишi: - Якого болю наболiло, Як запеклося на душi! Ви кажете, мамо, коритись не треба, Чи хто, може, гнувся у нашiм роду? Нехай хоч повiсять отам проти неба, А я не схилюсь, не скорюсь, не пiду! Була я в мiстечку, побачила вчора На розi, де сад, в ресторанi вони, - Три нiмцi обiдають, дiвчина скора Вино пiдливає: кушайте, пани! - До тих, до есесiвцiв. Три в капелюшках, Кармiновi губи, паризькi духи, - Сидять з тими нiмцями золото-душки, Лукавлять, жартують, хi-хi да хи-хи. Ви, мамо, їх знаєте: Рiта з аптеки, Маруся - зi мною ходила в загiн, А третя ота, що прибула здалека, Жона лейтенантова, знав би то вiн! Вино собi п'ють, заїдають омлетом, Печенею свiжою. Серце менi Згорiло. - Марусю! - й не дивиться, де там! А потiм, все ж вийшла. - Не тi, каже, днi, Щоб нам гордувати. Буде голодуха, Зима, дорожнеча, - вмирати, чи як? - Чому ж тебе вчили в десятому, слухай, Щоб ти цiлувала оцих запiяк? Ти совiстi, видно, навчилася мало, То вже й похилила гiлля молоде. Он брата твого яке горе спiткало, Ослiплений нiмцем, села не знайде. Невже ти забула? - Ти, Катю, навiщо У душу груддя менi кидаєш? Вiн Погиб чи ослiп, бо душею вiн вище, А я не чекаю людям перемiн. Маруся заплакала з болю й печалi, I жаль мене взяв, що вона, як дитя. - Iз ними, кажу, ти сьогоднi, а далi Буде каяття, та нема вороття, А сором який? Iз чужинцем заклятим Щоб жити? - то краще умри на шляху. Де рiдна земля? Де подруги? Де мати? Невже тобi легко чуття цi продати На ласку чужинцiв, в годину лиху? -I Катря аж зблiдла од гнiву, ув очах Задумливих, синiх, як небо в маю, Заблискало жаром в тих очах дiвочих, Зломилися брови (Марковi по ночах Десь видились, снились у дальнiм краю). - Ганьба яка! - Дочко, - озвалася мати. - То, правда, ганьба. Ти приляж та засни. Стара пiдвелася, бензину пiдляти В коптилку на коминi. - Знать, до весни Ще наших не буде... Ввижались щоднини Їй танки побiленi, зiрваний мiст, Розбомбленi, зритi далекi долини I Гриша Коваль, - її старший - танкiст. Не те, що забитий, чи, скажем, калiка, Нi, дай бог, живий, але бачить вона, Як син просить пити, жадоба велика, А слова не чути, заносить луна. Уста йому шерхлi, аж важко дивитись, Змарнiв од бойовищ, хоча й не заслаб. Взяла б йому їсти, умитись, напитись, За тисячу верст пiшачком донесла б. Сорочку його - не армiйську, дитячу, Бiлену, в волошках, в мужицькiм цвiту, Поклала б на руку синовню гарячу, Не в ту, що стрiляє, а в лiву оту. - Ще наших не буде, - сама собi каже. I важко їй з того. Ночами один Приходить крiзь муку, крiзь марево враже. - Устань, мамо! - Хто це? - Це Гриша, ваш син. I зайде вiн в хату несумовито, Танкiсти й полковник з ним, звiсно, як власть. I стане вона йому постiль стелити, Борщу з карасями на Стiл подасть. Отак собi думає. - Мамо, лягайте, Вже пiзно, а я вам таке ще скажу: За мiсяць, за другий тi нiмчики-зайди Полiзуть не в добра, а в душу чужу. їх знищити б! - Нiч повiває вiйною, Не спить Катерина з думками улад. I трубить у рiг на полях, за стiною Пожарами буйний, старий листопад. XIII _ Снився сон уночi Ковалисi: Наче поїзд помiж блискавиць Пробiгає у димнiй завiсi, Гнуться рейки тугих залiзниць. I цокоче, i свище, i лине В даль, де явiр зелений зачах. З машинiстом стоїть Катерина, Теплий вогник сiяє в очах. А куди ж ти поїхала нинi? Поїзд мчить в незнайомiй долинi. Ковалиха й питає: - А руки, Хто зв'язать тобi, Катре, звелiв? Рейки в'ються, як чорнi гадюки, На роздоллi осiннiх полiв. I за тими глухими полями Кличе Катря, i та ще й не та. - Де ви, мамо? Ви чуєте, мамо? Я не ваша, не золота! Я не бачу вас, де ви? Не чую, Наче зроду не знала, диви! На чужих подвориськах ночую, Я вже птиця-синиця, а ви Ще не птиця? Їй руку б подати. - Що ми, дочко, неначе слiпi? А земля, не на свято, - заклята, Не зелена - в болотнiй ропi, По колiна засмоктує тихо, Стопудове на ноги звиса. I нема поїздiв, Ковалихо, Тiльки нiч i яснi небеса. Катерина, схилившися поруч, Спить, як дiти. На руку - щока. I твоя неутишена гореч Знову серце на бiй виклика. XIV _ За гарматами била негода, За колесами бiгла зима. Катерино, змарнована вродо, Чом од тебе привiту нема? Iз Лебiдки, села за горою, Залишивши дiдiв i внучат, Десь у груднi, ясною порою, Забирали в неволю дiвчат. Iз нажитої здавна оселi У тумани, як сивi мохи, У тiрольськi хазяйства дебелi, У баварськi пивнушнi льохи. Не розраду, не спiв, не цiлунок, - Чути матерi крик за верству, Як дожила ти в бiлений клунок Житню чорну хлiбину черству. Ти пiшла з усiма до вокзалу По стернi, де робила той рiк, Бiлу хустку навхрест зав'язала, Яснi кося сховала навiк. Зорi вiшали срiбнi вуздечки Над розореним пахотком меж. "Прощавайте, крутi бережечки!" - Заспiвати хотiла, так де ж? - Не змогла. Заскрипiли колеса, За теплушкою доли i плеса, Перевитi залiзом мости, Кущ калини, прощай i прости! Пiзня груша, медами налита, Бiлий колос незжатого жита, Попелища, густi кураї, Рiднi люди i села мої, Прощавайте! Не ждiте додому У привiтний, у батькiвський дiм. Сива чайка з-пiд тучi i грому Пролетiла над щастям моїм. На чужинi i днi неохочi. Полетiла б, куди полечу? Посiчуться там коси дiвочi, Обiрветься мiй голос уночi, Висхнуть очi i то без плачу. Тих очей моїх сяєво синє, Брiв тонких голубиний розлiт Втопчуть в порох, у пил, в баговиння Бiля чорних нiмецьких ворiт... XV _ Грудень встеляв голубою габою Землю, рiчки закував у льоди. Що, Кармалюче, робити з тобою, - Темнi лiси та вузенькi слiди! Поїзд сокоче, хитається п'янко, Рейки дзвенять, i теплушки повзуть. То ж Катерину, сестру, полонянку, Десь у баварську неволю везуть: Буде їй снитися марево станцiй, Хриплих гудкiв розтривожений вий. Брат Олексiй, що пiшов у повстанцi, Жив чи погибший? - Нi, сестро, живий! Тричi вiд смертi вибравсь щасливо, Бився один, а тепер не один. Варить вiн пиво просто на диво, Людям на щастя, а нiмцю - на згин... Став Кармалюк у своєму загонi (Як вiн зiбрав цю залiзну сiм'ю?): - Хлопцi, засiдлуйте конi в погонi Та заправляйте машини у бронi, Будем сестру рятувати мою. I знову вiтер дме колюче, Квилять на станцiї дроти. Ой, Кармалюче, Кармалюче, В яких пiснях тебе знайти! Теплушки сiрi та зеленi, Гудок, мов крик тонкий коня. Осiннє сонце десь на кленi Помiж гiлля i вороння. Солдатськi кроки на перонi, Платформи вкритi наокiл. В напiввiдчиненiм вагонi Сидять дiвчата з наших сiл. Ще днi стоять огню i рубки, Iще димлять навкруг краї. Куди ж летiти вам, голубки, Фашистом скривдженi, мої! Що ти все думаєш, спершись в одвiрок? Дзвоник дзвенить, калата калаток. Мiра була, - а тепер недомiрок, Воля була, - а тепера куток. Крикнула, сили зiбравши останки, Може та сила й тримала її? - Де твої, Марку, броньованi танки, Де, Олексiю, конi твої? Може таке увижатись в безсоннi, Може у казцi казатись, чи нi: Вирвались, вибiгли змиленi конi, Туго вуздечки рвучи рем'янi. П'ять мотоциклiв з пакгауза, з бою, Сiм автоматникiв злiва. - Це ми! От i зустрiнемось, сестро, з тобою! - Тут я, Олексо, отут мiж людьми! Поїзд сiпнуло, вартовi упали, Хмурий єфрейтор - в багню кров'яну. - Сестро, ти де? Помiж дим i завали, - Сестро, чекай-но! - Над рейки i шпали Поїзд несло в далину, в далину, Мимо гаїв, листвиною занесених, Мимо вiтрiв, темних туч пiднебесених, Мимо шлагбаумiв, будок, мостiв, Сивого вереску, бiлих хрестiв. Далi та далi... Полум'янi пiвнi Крайню теплушку укрили крiзь плач. Вершники мчали iз поїздом врiвнi, Справа, i злiва, на ристь, i навскач. - Брате Олексо! - Зiрвала хустину, Коси пустила, як мево пожеж. - Катре, домчу, дожену, до загину! - Вiтром вiдносило: - Не