Iван Шаповал. Слiдами запорожцiв ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ СОЛОВЕЦЬКИЙ В'ЯЗЕНЬ З багатьма iсториками розмовляв згодом Д. I. Яворницький, в багатьох архiвах шукав загубленi слiди запорозьких ватажкiв, проте, хто й коли затопив у Днiпрi чайки - довiдатись не вдалося. I що бiльше думав про них молодий вчений, то бiльше переконувався, що затоплення цiлого флоту стосується, мабуть, все-таки останньої сторiнки iсторiї запорозького козацтва. А коли так, то чи не розплутає йому цей клубочок трагiчна доля останнього кошового отамана Запорозької Сiчi Петра Iвановича Калнишевського? Народжена в пошуках думка не давала спокою дослiдниковi, аж поки не визрiв намiр - їхати на Соловки, куди був засланий Петро Калнишевський "по высочайшему повелению" царицi Катерини II. Д. I. Яворницький навеснi 1887 року вирушає в дорогу, далеку й тяжку. Саме там, серед холодних вод Бiлого моря, в Содовецькому монастирi, повиннi зберiгатися архiвнi документи про запорозьких ватажкiв. Колись у Бiлому морi iснував знаменитий Соловецький монастир, який був не тiльки релiгiйним центром старої Росiї, але ще з часiв царя Iвана Грозного став мiсцем заслання та ув'язнення небажаних царському урядовi й церквi багатьох вiдомих дiячiв Росiйської держави. До Соловецького монастиря довелось їхати пароплавом сiмнадцять годин. На островi Д. I. Яворницький зайшов перш за все до головного монастирського собору i там побачив бiля самої стiни три надгробнi плити. Побачив i очам своїм не повiрив. Пiд третьою плитою лежали останки тiєї людини, заради якої iсторик приїхав у той далекий i суворий край. Напис на плитi сповiщав, що "Здесь погребено тело в бозе почившаго кошевого бывшей некогда Запорожской грозной Сечи казаков атамана Петра Калнишевского, сосланного в сию обитель по высочайшему повелению в 1776 году на смирение". Бiльшiсть мiсць, де ранiше сидiли засланi на упокорення, були вже замурованi, i лише деякi можна було побачити з дозволу найвищого начальства - архiмандрита Соловецького монастиря. Оглянувши тi мiсця, Яворницький вирiшив ознайомитися з монастирським архiвом. З великими труднощами знайшов вiн там опис цих страхiтливих мiсць. В одному з документiв говорилося: "Колись усi в'язнi подiлялися на три розряди. Перший - тi, якi перебували на покаяннi; вони жили в тюрмi i повиннi були щодня вiдвiдувати церкву. В'язнi другого розряду сидiли у в'язницi в окремих камерах i пiд замком. З дозволу архiмандрита їм iнколи можна було виходити: взимку - на прогулянку, влiтку - на роботу. Нарештi, в'язнi третього розряду могли виходити тiльки тричi на рiк, решту часу безвихiдно сидiли пiд замком. У монастирi таких в'язнiв називали великими грiшниками... Дехто з цих грiшникiв сидiв у рогатцi. Рогатками називався металевий обруч, що його надiвали в'язневi на голову, вiд лоба до потилицi, потiм замикався на замок за допомогою двох ланцюгiв, що спускалися вниз од скронь до пiдборiддя. До цього обруча було прироблено перпендикулярно декiлька довгих залiзних шипiв (колючок). Таким чином цi рогатки не дозволяли людинi лягати на бiк, горiлиць або на живiт, i вона повинна була спати тiльки сидячи. В'язнi з третього розряду здебiльшого або вмирали, або, за виразом селян, робилися блаженними, тобто божеволiли, i тодi жили довго. Крiм того, в Соловецькому монастирi показували двi тюрми (якi вже вийшли з ужитку) - Жаравину i Корчагiну. Корчагiна тюрма називалась так тому, що в нiй не можна було сидiти iнакше, як тiльки скорчившись. А Жаравина, певно, вiд того, що там було дуже жарко. Всi тюрми були в той час у монастирському мурi. Камери були дуже малi, а вiкна такої величини, що можна тiльки руку просунути"[1]. Але на цьому "святому" островi були ще й гiршi, ще жахливiшi пiдземнi тюрми. Вони мiстилися пiд самими баштами, яких там було вiсiм. Всi цi башти побудовано в низьких мiсцях, тому в ями просочувалася грунтова вода, що набагато погiршувало й без того тяжкi умови ув'язнених. Особливою жорстокiстю й нелюдськими умовами славилась вежа Коржна. Хоч вона стояла на високому горбi, в її пiдземеллi вiд стороннього ока була схована найстрахiтливiша тюрма, викладена диким каменем. Сюди кидали найтяжчих злочинцiв. В цi тюрми нiколи не пробивалося свiтло, в камерах була нестерпна холоднеча. "В'язням, приреченим сидiти в таких ямах, спершу заковували залiзом обидвi ноги з лiвою рукою, вiльною залишали тiльки праву руку, а потiм по драбинi спускали людину в яму. Пiсля цього з ями витягали драбину, пристукували залiзною лядою або кришкою, через яку потiм подавали злочинцевi хлiб i воду. В ямi в'язень дерев'янiв од холоду, вiн не знав нi тепла, нi свiтла, тiло його, особливо закутi ноги, вкривалося страшними болячками, а в суглоби нiг i рук проникав нестерпний ревматизм; одяг в'язня перетворювався на лахмiття, нiгтi виростали i ставали схожими на пазурi, власнi випорожнення отруювали мiазмами всю яму, i, на додаток до всього цього, на нещасного в'язня нападали цiлими зграями голоднi пацюки. Тодi порушувалося питання про те, чи можна спустити в яму палицю, щоб в'язень вiдганяв од себе злих пацюкiв. Але це питання вважалося за таке важливе, що з приводу цього зверталися по дозвiл до самої столицi, i, поки звiдти приходив дозвiл, пацюки завдавали безсилим мученикам тяжких страждань; вони об'їдали їм носи, вуха, пальцi нiг, закутих у кайдани. Щоправда, такi в'язнi недовго мучилися в ямах: вони або божеволiли, або зовсiм прощалися з життям"[2]. Такi ж камери були i в Прядильнiй вежi. Досить сказати, що одна тiльки стiна цiєї вежi була завтовшки дев'ять аршин. У цiй стiнi була зроблена камера, в якiй панувала темрява й сморiд. Ось як про неї писав Дмитро Iванович: "Вона зроблена на зразок арки i має вигляд великої печi для варива, її довжина становить чотири з половиною аршини, висота має понад два аршини; в нiй не було нi грубки, нi вiкон, нi меблiв сидiти й вiдпочивати; зовнiшнiй свiт проходив сюди через невеличку, зроблену в стiнi щiлину, розмiром заввишки 5 вершкiв i завширшки 2 вершки, через яку просовували в'язневi харч i воду. Камера зачинялася двома дебелими дверима: зсередини - залiзними, а зовнi - дерев'яними... обоє дверей замикались величезними пудовими замками"[3]. Вiд старожилiв-монахiв учений з гiркотою в душi дiзнався, що саме у цiй кам'янiй могилi ув'язнений Петро Калнишевський просидiв чверть вiку. Вартовi, монахи i сам архiмандрит пильно стежили за тим, щоб П. I. Калнишевський пiд час прогулянок або вiдвiдування собору не бачився i не розмовляв з стороннiми людьми. Лише кiлька слiв почули вiд нього богомольцi, про якi дiзнався допитливий iсторик i занiс їх до своєї книги. Ось вони: "Прийшли ми до трапезної,- розповiдав самовидець-богомолець, селянин Лукiн,- перед обiдом, чекали монахiв з порцiями. Коли це проходить чоловiк незнайомий у супроводi трьох солдатiв з рушницями i питає нас: "Хто царем тепер? Як царi живуть тепер i як ведеться на Русi тепер?" Ми вiдповiдали, що царем Олександр Павлович; живуть, як i ранiше. Вiн би й ще розпитував нас, та солдати не дозволили. "Вiд цього чоловiка,- казали вони,вiдiйдiть геть, з цим чоловiком не слiд вам розмовляти". I монахи теж заборонили. "Архiмандрит побачить,- казали вони,- так недобре вам за це буде". Коли появився архiмандрит, вiн пiдiйшов до нього для благословення. "Древен ты еси, землею пахнеши",- сказав архiмандрит тому чоловiковi. I справдi, вiн був дуже кволий i старий. Тут вiн i життя своє скiнчив. Пiзнiше монахи казали, що це якийсь кошовий отаман"[4]. Яворницькому впало у вiчi те, що монастир заманливо звернений до моря Святими воротами, крiзь якi входили архiмандрити, царськi достойники i єдиний раз за життя - в'язнi. Над воротами звелась цибулиною Благовiщенська Надвратна церква. Правий рiг муру завершує монументальна Коржна башта, побудована спецiально для тюрми, лiвий - башта Прядильна. В нiй колись мiстилася канатна фабрика. Вiдома башта ще й тим, що на її першому ярусi розташований сухий каземат, в якому пробув останнi дев'ять рокiв неволi Калнишевський. Позаду - башта Нiкольська, Квасоварна, Пивоварна, Архангельська й, нарештi, - Головленкова. Це найстрашнiша тюрма, в якiй мав силу прожити старий дiдуган шiстнадцять рокiв. Архiмандрит Iєронiм, що змiнив жорстокого Досифея, не змилосердився над старцем, перевiвши його в "комфортабельний" - кам'яний мiшок Прядильної башти. Хто потрапляв у цi каземати, того можна було викреслити з життя. Про них нiчого не знали нi родичi, нi друзi, нiхто не бачив їхнiх слiз, не чув стогону i прокляття. Минали роки, десятилiття, але, опрiч вартового, в'язнi бiльше нiкого не бачили до самої смертi. Вiд живих свiдкiв, лiтнiх монахiв, Яворницький довiдався, в яких тяжких умовах перебував Калнишевський у камерi Прядильної башти: "...Коли кошового перевезли з Прядильної камери в iнше примiщення, то вiд нього залишилося в камерi бiльше як на два аршини нечистот; що, просидiвши в тюрмi такий довгий час, вiн здичавiв, став похмурий i втратив зiр; що в нього, як у звiра, виросли великi пазурi, довга борода i весь одяг на ньому, каптан з гудзиками, розпався на лахмiття i звалювався з плечей"[5]. Все це багато чого вiдкрило Яворницькому, але на цьому вiн не зупинився. Його тягло до монастирських архiвiв. Документи, якi вiн знайшов, уже не задовольняли його. I от вiн знову гортає пожовклi вiд часу аркушi. Умови працi дослiдника були дуже несприятливi: вiн терпiв холод, недоїдання й недосипання; навiть у лiтнiй час доводилося одягати пальто. Серед запилених сувоїв грубого паперу Дмитро Iванович, напружуючи зiр, вишукував кожне слово, яке стосувалодь iменi кошового. Коли Яворницький був там, то узнав, що в такi архiви, якi дуже суворо оберiгаються вiд стороннього ока. Отут стала в пригодi "бiблiя". - Збираючись у дорогу,- розповiдав Дмитро Iванович,я знав, що на Соловках зустрiнуся з монахами, вiд яких буде залежати успiх моєї розвiдки. Тому наперед дещо з собою захопив. Я повiз чародiйну вологу. Але не в звичайнiй пляшцi, а в "святiй бiблiї", бо везти туди спиртовi напої суворо заборонено. Таку "бiблiю" за його замовленням зробили в Петербурзi. Там вiн i наповнив її чистим, наймiцнiшим спиртом. Зовнi ця "свята" книга була схожа на справжню бiблiю, але всерединi була порожня i вмiщувала три лiтри спирту. Щоб не викликати пiдозри, "бiблiя" мала кольорову стрiчку для перекладання сторiнок, а насправдi нею прикривався чопик яким було загвинчено отвiр до спирту. I що ж, iсторик не помилився. "Бiблiя" йому дуже допомогла, бо, як виявилось, цю "вологу й монасi приємлють". Ось копається Яворницький в архiвному мотлосi. Бiля нього-весь час на сторожi - монах. Його прислав сюди архiєрей, щоб наглядав за допитливим iсториком. Дмитро Iванович каже йому: - Ану, отче, досить вам топтатися за моєю спиною, йдiть лишень сюди. Сухорлявий i сутулий монах з рудою борiдкою i клобуком на головi несмiливо пiдходить до нього, насторожується. - Ви мене тут хлiбним квасом пригощаєте,- почав Яворницький,- а я з України привiз свячену водицю. Пiдiйдiть ближче, не бiйтесь. Бере Яворницький свою "бiблiю", вiдкриває чопика й нацiджує повну чарку спирту. - Пийте, батя, це медя... Монах усмiхається, пiдходить, хреститься, бере чарку - ковть, i немає. Потiм крякне, понюхає житника i враз наче перероджується: стає веселий, балакучий, доступний. Монахи швидко взнали про цю "медю" та й зачастили до Яворницького, здружилися з ним. Вип'ють святi отцi, а потiм з них хоч мотузку крути. Все, що б не попросив Дмитро Iванович,- до його послуг. Вони дозволили йому користуватися архiвами, до яких ранiше не було доступу. Навiть самi допомагали йому розв'язувати й зав'язувати папки сторiчної давностi. Iсторик випадково знайшов архiвнi документи про те, що 19 травня 1724 року, за вироком "правительствующего сената" i синоду, лубенському козацькому писаревi Захару Патоцi одрiзали язика й заслали навiчно в Соловецький монастир. У царськiй грамотi було наказано: "Замурувати його в Коржнiй тюрмi навiчно, тримати пiд суворим доглядом, чорнил i паперу давать не дозволено". Цю жорстоку кару Захар Патока понiс за те, що знав багата таємниць державних[6]. Про що ж розповiдають знайденi архiвнi матерiали? Як свiдчать iсторичнi джерела, кошовий отаман Петро Iванович Калнишевський. належав до заможної козацької верхiвки. Очолюючи Запорозьку Сiч i будучи одним з найбагатших землевласникiв на Запорожжi, вiн пiдтримував, природно, заможне козацтво. За згодою царського уряду, Калнишевський проводив полiтику лiквiдацiї виборностi старшини i обмеження прав рядового козацтва. Саме тодi козацька влада на Запорожжi втратила своє колишнє значення i зосередилася в руках так званої старшинської сходки. Калнишевський брав участь у росiйсько-турецькiй вiйнi 1768 - 1774 pp. i виявив себе здiбним воєначальником. Та, незважаючи на все це, в 1775 роцi, пiсля зруйнування з наказу Катерини II Запорозької Сiчi, Калнишевського було заарештовано i вислано у Соловецький монастир. До рук Дмитра Iвановича попала копiя указу iмператрицi Катерини II за N 1419 вiд 10/VI 1776 р., в якому говорилося про заслання кошового отамана Запорозької Сiчi Петра Iвановича Калнишевського в Соловецький монастир. З документiв, знайдених в архiвах монастиря, Яворницький довiдався, що в'язня вважали за секретного й дуже важливого, тому монастирськiй вартi наказано суворо й пильно доглядати його. Отамана пильнували не тiльки озброєнi вартовi,- з нього весь час не спускали очей монахи. Цi святобожнi iнквiзитори в рясах слiпо, але вiддано, неухильно, з тупою жорстокiстю виконували "высочайшие" укази. Нiде в документах не було зазначено, за що саме Калнишевського позбавлено волi. Далi Яворницький знайшов касовi книги монастиря, з яких видно, що П. Калнишевському було визначено утримання по карбованцю на день. Але дивна рiч! Кожного разу в одержаннi цих грошей розписувалися караульнi солдати, що були приставленi охороняти отамана. Немає сумнiву, що цi грошi не доходили до Петра Калнишевського. Через 25 рокiв, коли iмператор Олександр I зiйшов на престол, П. I. Калнишевський, за манiфестом царя, одержав "волю". Та кому потрiбна та воля, коли отаман ледве перебував неги. Вiн вiдмовився вiд дарованої йому "волi" i лишився на островi до самої смертi, яка сталася через два роки (1803). Прожив Калнишевський 112 рокiв. Вартий уваги i такий цiкавий факт. Коли iмператор Олександр I вiдвiдав Соловки й побачив яму, в якiй сидiв кошовий Петро Калнишевський, вiн "пришел в ужас". Щоб чимось задобрити невинного мученика, iмператор спитав Калнишевського, яку б вiн хотiв винагороду за перенесенi муки й страждання? Калнишевський зневажливо змiряв поглядом царя: "Нiчого менi, государю, не треба, опрiч одного: накажи збудувати острог для таких же мученикiв, як i я, щоб вони не страждали в земляних ямах"[7]. Цар наказав ями лiквiдувати, але збудував такий острог, в якому в'язнi почували себе анiтрохи не краще, нiж у ямах. Закiнчивши справи, що були пов'язанi з розшуками слiдiв кошового отамана П. I. Калнишевського, iсторик почав розглядати визначнi мiсця монастиря i його околиць. Вiв побував у музеї, в старовинних церквах, нiчого не пройшло повз його допитливе око. Пiсля триденного перебування на Соловках Дмитро Iванович пароплавом повернувся до Архангельська, а звiдти - на Україну. Дорогою до Катеринослава Дмитро Iванович заїхав у Качанiвку, на Чернiгiвщинi. Там вiн оглянув багатющу колекцiю запорозької старовини, що зберiгалася у власному музеї колекцiонера В. В. Тарновського. У будинку В. Тарновського зберiгався альбом, в якому свого часу зробили записи М. В. Гоголь, Т. Г. Шевченко та iншi видатнi люди. Тарновський запропонував гостевi занести до альбому свою яку-небудь думку. Дмитро Iванович на дванадцятiй сторiнцi альбому написав: "1887 року, 14 червня, вiдвiдав чарiвну Качанiвку Дмитро Iванович Яворницький, коли повертався з Соловецького острова пiсля розшукiв там могили останнього кошового" отамана Петра Iвановича Калнишевського". НА МОГИЛI СIРКА_ __ На вiддалi семи кiлометрiв од старовинного мiста Нiкополя, на крутому березi Днiпра, лежить гарне козацьке село Капулiвка. Влiтку Капулiвка потопає в зелених фруктових садах. I хто б сюди не зайшов, обов'язково запросять селяни оглянути могилу кошового отамана Iвана Сiрка. Тут, на Нiкопольщинi, чи не найбiльше лишилося слiдiв вiд запорозького козацтва. На тому мiсцi, де тепер Нiкополь, стояла довгий час Микитинська Сiч. 1648 року тут обрано Богдана Хмельницького на гетьмана. З Микитинської Сiчi Богдан Хмельницький виступив у похiд на польську шляхту. Як вiдомо, невдовзi вiдбулося iсторичне возз'єднання українського народу з братнiм росiйським. Перед тим як пiти в Капулiвку, Яворницький пробрався на високий острiв Чортомлицький i оглянув руїни колишньої Чортомлицької Сiчi. Столiтнi дiди з Капулiвки розповiдають, що спочатку могила Сiрка була на пiвостровi Чортомлик, але в другому десятирiччi XIX столiття її перенесено на нове мiсце. Однiєї весни Днiпро загрожував затопити пiвострiв. Тодi капулiвськi селяни разом з жителями села Покровки та iнших сусiднiх козацьких сiл перенесли труну з прахом отамана в село Капулiвку, поховали на урвищi i, за козацьким звичаєм, шапками насипали над труною могилу. Талановитого, хороброго козацького воєначальника Iвана Сiрка вiсiм разiв обирали кошовим отаманом на Чорто-млицькiй Сiчi, чого не заслужив жоден кошовий в iсторiї Запорожжя. Сiрко був органiзатором численних переможних походiв запорожцiв проти загарбникiв. Це вiн протягом двадцяти рокiв боровся проти татаро-турецьких наїздiв, змушував своїх ворогiв тремтiти за морем i за горами, а коли вони насмiлювалися йти на Україну по "ясир", цебто брати людей в неволю, Сiрко рубав їх на полi й на морi, продирався через Перекоп аж у самий Крим i наганяв там такого переполоху, що грабiжники мусили кидати награбоване й чимдуж поспiшати назад боронити свої улуси. Не раз ходив вiн i на турецькi заслони по берегах Чорного моря, зруйнував, зокрема, мiсто Очакiв, а 1675 року очолював спiльний похiд запорозьких козакiв i братнього росiйського вiйська проти ординцiв. З усiх кошових, що були до й пiсля нього, Сiрко був найяскравiшим виразником iнтересiв народних мас i тому мав велику популярнiсть не тiльки на Запорожжi, а й серед широких кiл українського селянства. У Капулiвцi Дмитро Iванович кинувся шукати старих, дiдiв. Перш за все вiн зустрiвся з дiдом Кiндратом Дивниченком, про якого казали, що вiн "балакучий" i "дуже" кохається у запорозькiй старовинi. Це був середнiй на зрiст дiдусь, геть бiлий, як молоко, з навислими над очима, мов острiшки, сивими бровами, з маленькими, глибоко посадженими, але живими й повними вогню й веселостi очима, з свiжим, майже юнацького кольору обличчям. Симпатичний i приємний дiдусь з першої зустрiчi сподобався професоровi i назавжди залишив у нього свiтлi спогади. Вiн ще ранiше чув про iсторика Яворницького й охоче йому розповiв кiлька легенд про Iвана Сiрка й про Чортомлицьку Сiч. "Це було давно-давно,- оповiдав дiд,- коли я був ще малий. Минуло чимало рокiв вiд того, як Сiрко був, а слава його й досi не пропала: вiн був для ворога страшний, а для православних милостивий. Оце ж я хочу розказати, як одного разу християн забрали в полон ординцi i як їх визволив Сiрко. Одного разу запорожцi пiшли кудись у похiд, а татари вскочили у Сiч та й ну хазяйнувати там. Як хотiли, так i хазяйнували: всiх православних християн забрали та й повели в полон. А вони, бiднi, не хочуть iти, плачуть та ридають, а ординцi на плач не вдаряють та нагайками їх пiдганяють. Дiзнався про це Сiрко, зiбрав своїх козакiв та й погнався за ордою в погоню, православних людей визволяти. Бачить Сiрко, що татар багато, а козакiв мало, летить, як птиця, а сам хитриться. Стали козаки доганяти орду, спинив тодi Сiрко коня та й кричить на козакiв: "А постiйте, братця, пiдождiть, не шевелiться!" Устав з коня, вiддав його якомусь козаковi, а сам кувирть! - та й зробився хортом, такий став гарний хорт! Нагнав орду, а вони побачили хорта, сподобався вiн їм, i взяли його, нагодували й напоїли. От як привик до їх хорт i як стали вони десь вiдпочивати, то вiн їм таке зробив, що вони всi поснули. Тодi Сiрко повернувся до козакiв, забрав їх з собою, приїхав з ними до орди та й вирубав їх усiх сонних, а християн понад шiсть тисяч забрав назад. Християни дуже радiли, що вернулись на свободу, подякували Сiрковi i попливли Днiпром додому, а Сiрко поїхав на Сiч з своїми козаками"[8]. Залишивши привiтну хату дiдуся Дивниченка, Дмитро Iванович попрямував до другої хати, де зустрiв цiлу групу дiдiв. Тут були Трохим Лисий, Федiр Коваль, Микита Явтушенко, Iван Соломаха. В їх товариствi професор просидiв далеко за пiвнiч. Мова бiльш за все йшла про Сiрка. Дiд Микита Явтушенко мав добрий голос, спiвав старовиннi пiснi. Вiн виконав одну пiсню про Сiрка, яку зразу ж записав етнограф до своєї книжечки. Потiм спiвав Дмитро Сукура. Та ой, як крикнув же та козак Сiрко, Та ой, на своїх же, гей, козаченькiв: "Та сiдлайте ж .ви коней, хлопцi-молодцi, Та збирайтеся до хана в гостi!" Та туман поле покриває, Гей, та Сiрко з Сiчi виїжджає, Гей, та ми думали, та ми ж думали, Що то орли та iз Сiчi вилiтали, Аж то вiйсько та славне Запорозьке Та на Кримський шлях з Сiчi виїжджало. Та ми ж думали, ой, та ми ж думали, Та що сизий орел по степу лiтає, Аж то Сiрко на конику виїжджає. Гей, ми ж думали, ой, та ми ж думали, Та що над степом та сонечко сяє,- Аж то вiйсько та славне Запорозьке Та на вороних конях у степу виграваэ. Та ми ж думали, ой, та ми ж думали, Що то мiсяць в степу, ой, зiходжає, Аж то козак Сiрко, та козак же Сiрко На битому шляху та татар оступае[9]. Так ось де вони, слiди iсторiї,- в самому народi! Щиро подякував Яворницький дiдам за розповiдi та за гарнi пiснi i запропонував органiзувати на могилi Сiрка поминки. Дiди охоче згодилися. На цiй могилi, в садибi Є. Ю. Мазаєвої, стояв пам'ятник. Дмитро Iванович прочитав на ньому такi слова: "Року божого 1680, мiсяця августа 1-го дня, преставився раб божий Iоанн Сiрко Дмитрович, отаман кошовий Вiйська Запорозького..." Поки Дмитро Iванович записував цi слова до своєї книжечки, навколо могили зiбралися люди. Один з дiдiв, на прiзвище Iван Соломаха, порадив Яворницькому зайти до Грицька Безштанька, в нього, мовляв, є запорозькi речi. Пiшов. Тiльки-но вiн спустився в одну вулицю, як бiля ворiт побачив дiдуся, середнього зросту, сухорлявого, вже ослабленого прожитими роками. - Чи не знаєте, дiду, де тут живе Грицько Безштанько? - Тут живе Грицько, та тiльки не Безштанько, а Таран, на прозвище Слабий. - Так це ви i е? - Це я i є! Сiли вони пiд хатою, i дiдок довго розповiдав Яворницькому про Сiч, про Сiрка, про войовничих i веселих запорожцiв. ЛЕГЕНДАРНИЙ ЛИЦАР_ __ Постать кошового отамана Запорозької Сiчi I. Д. Сiрка значна сучасниковi тим, що його життєвим кредо було: змiцнювати братерську дружбу мiж українським i росiйським народами. Вiн рiшуче боровся проти ворогiв цiєї дружби i залишався вiрним послiдовником великого гетьмана Богдана Хмельницького. З росiйським царатом вiн не завжди доходив злагоди, з народом росiйським - завше. Природа щедро нагородила його розумом i дипломатичними здiбностями. Козаки глибоко поважали й любили його за батькiвську турботу, за мужнiсть, винахiдливiсть i простоту, за вiдданiсть своїй вiтчизнi. З поколiння в поколiння передавали в народi перекази про Iвана Сiрка. Яворницький довго й наполегливо збирав i вивчав народнi думи, пiснi, перекази, а також i архiвнi iсторичнi матерiали про Сiрка. 1894 року в Петербурзi вийшла його книжка: "Иван Дмитриевич Сирко, славный кошевой атаман войска запорожских низовых казаков". Перегорнiмо, шановнi читачi, деякi сторiнки цiєї книги, а заразом ще й iншi, де мовиться про цього ватажка. Iван Сiрко - син козака, родом з Мерефи, Харкiвської областi. У народi живе старовинна легенда, що Сiрко народився з зубами, а коли баба-повитуха пiднесла його до столу, то вiн схопив пирiжок i з'їв його. Це була певна ознака того, що вiн усе своє життя буде гризти ворогiв[10]. Сiрко був зовсiм неписьменний, але мав великий природний дар полководця. Друзi й вороги були про нього однiєї думки: Сiрко - людина рiдкiсного вiйськового обдаровання й покликання. Усе своє свiдоме життя Сiрко провiв на вiйнi i, як справжнiй патрiот, присвятив його боротьбi з ворогами своєї вiтчизни. Вiн з великою мужнiстю визволяв з неволi всiх, кого спiткала гiрка доля, чи то був росiянин, чи українець, поляк чи литовець. В боях з непроханими гостями вiн був надзвичайно хоробрий, нещадний, завжди вмiв дати раду в найскрутнiшому становищi. З десятьма запорожцями Сiрко розбивав сотнi ворогiв, а коли бiля нього була сотня козакiв, вiн перемагав тисячi воякiв ворожого вiйська. "Iм'я його як ватажка оточене було ореолом нездоланного, i тому вороги боялися його бiльше вогню, бiльше бурi, бiльше пошестi свiтової"[11]. Любив Сiрко повторювати прислiв'я: "Нужда закон змiнює". Дотримуючись цього прислiв'я, вiн, як i всi запорожцi, визнавав над собою владу росiйського царя ще з часiв Богдана Хмельницького, та за давньою традицiєю iнколи входив у зносини з сусiднiми державами й сам вирiшував з ними питання миру й розмиру. Легенда переповiдає, що Сiрко перемагав не тiльки людей, а й чортiв. У творах Яворницького є, зокрема, такi рядки: "Рiчка Чортомлик, де стояла Сiч за Сiрка, вiд того й зветься так, що в нiй Сiрко вбив чорта, який хлюпався у водi: вiн тiльки мликнув вверх ногами, коли Сiрко луснув його з пiстоля"[12]. Вперше на iсторичну арену Сiрко виступив як вiнницький полковник, а вже через три роки вiн очолював Запорозьку Сiч. Вiн брав найактивнiшу участь у визвольнiй вiйнi українського народу 1648-1654 рокiв проти iноземного поневолення i за возз'єднання України з Росiєю, боронив Україну вiд лихих наїзникiв. Сiрко був непримиренний не тiльки до зовнiшнiх ворогiв, але й до своїх зрадникiв гетьманiв, якi виступали за вiдрив України вiд Росiї. У 1670 роцi Сiрко порвав з ставлеником султанської Туреччини правобережним гетьманом П. Дорошенком, але боротьби iз завойовниками не припиняв i до кiнця свого життя виступав за змiцнення братерської дружби росiйського i українського народiв. За своє вiйськове життя Сiрко брав участь у 55 битвах i завжди, за винятком однiєї, виходив переможцем. Тут хотiлося хоч би коротко розповiсти про те, як Сiрко штурмував Дюнкерк. Десь опiвночi мiсто розбудила гарматна стрiлянина. По брукiвцi вузеньких середньовiчних вуличок лунко вицокували кiнськi пiдкови. Помiж будинками бiгли химернi iноземцi в широких червоних, синiх, зелених шароварах та жупанах. Розмахуючи кривими шаблюками, вони полонили iспанських вiйськових, однак цивiльного люду не чiпали. Так у жовтнi 1645 року запорозькi козаки захопили фортецю Дюнкерк. Справа в тому, що п'ятитисячна iспанська залога Дюнкерка весь час чинила нечуване свавiлля на сушi й на морi. Вiйськовi кораблi iспанцiв нападали на французькi й голландськi торговельнi судна. Нiдерланди, стаючи могутньою морською державою, боролися за свою незалежнiсть. Та навiть об'єднавши сили з Англiєю i Францiєю, не зразу спромоглися вигнати колонiзаторiв. Тодi Францiя запросила на пiдмогу запорозьких козакiв на чолi з Сiрком. Дослiдники[13] зазначали, що у березнi 1645 року Хмельницький, Сiрко i Солтенко через порт Гданська морем вiдпливли до Францiї, де й пiдписали угоду. Французьке командування взяло 1800 пiших козакiв i 800 кiнних, зобов'язавшись платити по 12 талерiв на озброєного козака та по 120 талерiв полковникам i сотникам. Запорожцi дiстали право виступити своїми окремими з'єднаннями. До їхньої стратегiї й тактики французи погодилися не втручатися. Важливим об'єктом штурму було визначено фортецю Дюнкерк. Система оборонних споруд Дюнкерка робила його на той час неприступним з суходолу. Ось чому Сiрко вдався до хитрощiв. За його наказом, козаки рушили в обхiд фортецi. Невдовзi за мiстом запалали вiтряки, освiтлюючи театр воєнних дiй. Захопивши судна нiчного патруля, Сiрко з своїми козаками проплив у мiсто повз буй з лiхтарем, мол i грiзну лоцманську башту. А французький фронт стояв тодi аж за сiмдесят миль вiд Дюнкерка. Кажуть, що французьке командування було невдоволене "самоуправством" запорожцiв. Сiрка звинувачували в тому, що вiн порушив правила ведення вiйни, усталенi в Європi ще з часiв Александра Македонського. Проте це не завадило сучасникам гiдно оцiнити героїзм i вiйськову майстернiсть козакiв. На французькому березi Ла-Маншу було поставлено бюст Iвана Сiрка. Д. I. Яворницький у свiй час радив I. Ю. Репiну подивитися на той бюст i використати його для картини "Запорожцi". Рєпiну не пiдiйшов цей бюст, бо його вiдлито по пам'ятi, як писав про це художник. Захищаючи рiдну землю вiд iнтервентiв, Сiрко не був байдужим до кривди, яку iнколи зазнавали козаки вiд царських поплiчникiв. На Слобiдськiй Українi 1668 року Iван Сiрко очолив повстання українських козакiв i росiйських ратних людей у борнi з царськими воєводами. В цiй жорстокiй сутичцi загинув син Сiрка Петро, сам же отаман попав у царську опалу. Коли 1672 року Сiрко очолив старшинську опозицiю, що не бажала обирати на гетьмана України Самойловича, царський уряд з намови Самойловича заслав Сiрка в Сибiр (до Тобольська). Хоч цар Олексiй Михайлович i недолюблював Сiрка за його волелюбство, проте в грiзний час згадав свого засланця. .Як тiльки 300 тисяч туркiв перейшли Дунай i хмарою кинулися на Подiлля, а потiм взяли курс на Київ, що загрожувало Росiї, запорожцi зажадали вiд царя Олексiя повернути на Сiч грозу бусурманiв - Сiрка. Цар був змушений вiдпустити запорозького ватажка на Сiч. Але, перед тим як вiдпустити Сiрка, цар запросив до своїх палат патрiарха i в його присутностi змусив запорозького отамана дати присягу на вiрнiсть царськiй величностi. Повернувшись iз заслання. Сiрко здiйснив кiлька походiв на Кримське ханство i причорноморськi турецькi фортецi. Пiд його керiвництвом запорожцi визволили з неволi багато українських i росiйських полонених. Запорозька Сiч для завойовникiв була бiльмом на оцi, вона сковувала орду, не давала їй розгулятися на широких просторах України й Росiї. Низовi козаки часом завдавали кримському хановi й турецькому султановi великих прикростей. Султан Магомет IV ще здавна виношував план пiдкорити собi Запорозьку Сiч. Спочатку вiн спробував схилити запорожцiв до покори, але з цього нiчого не вийшло. Тодi вiн надумав будь-що знищити Сiч, а за одним заходом i покiнчити з козацтвом. Султан викликав до себе кримського хана, щоб у великiй таємницi розробити з ним план нападу на Сiч. Цей план обговорювали також на спецiальнiй нарадi з кримськими агами й мурзами. Восени 1674 року, коли вже план визрiв, султан дав наказ вiдправити на кораблях з Константинополя в Крим п'ятнадцять тисяч добiрних стамбульських яничарiв. Кримський хан пiдняв сорокатисячну орду i вирiшив, як настане зима, стерти з землi Запорозьку Сiч. Цю пiдступну операцiю надумали провести на рiздво, саме тодi, коли козаки пiсля доброї вечерi у святвечiр поснуть. Задум був такий - заскочити сiчовикiв зненацька й вигубити їх. Настала зима. Морози скували Днiпро. Хан посадив 15 тисяч яничарiв на добрих коней, узяв свою сорокатисячну орду й, тримаючись далi вiд Днiпра, щоб не помiтили запорожцi, повiв вiйсько на Україну. Як оповiдає iсторик, на третю нiч рiздва, пiзньої пори, хан пiдiйшов до Сiчi й несподiвано захопив варту, що була на вiддалi вiд коша. Старi загартованi козаки, що стояли на вартi, хоч i зазнали тяжких тортур, усе ж нiчого не виказали. Але мiж ними був один молодий козак, який спокусився тим, що хан пообiцяв йому волю й нагороду, розповiв, що всi запорожцi перепилися й сплять по куренях. У Сiч можна пройти через єдиний вiдкритий перелаз. Хан зрадiв цiй звiстцi, вирядив з козаком усiх яничарiв у Сiч i наказав їм вирубати сонних запорожцiв усiх до єдиного, а Сiрка схопити живцем. Вiддавши такий наказ, хан оточив своїм вiйськом усю Сiч i пильнував, щоб нiхто з козацтва не втiк пiд час рiзанини. Але султан i хан пошились в дурнi з своєю стратегiєю. Вони не знали, що саме на рiздво, за старим звичаєм, багато козакiв, якi зимували по днiпровських низових лугах та островах, прибували до коша обирати вiйськову старшину. Всi цi козаки, якi теж ночували в куренях, були тверезi. Стояла морозна нiч. Запорожцi й гадки не мали про лихий намiр ворога, вони зашпунтували свої куренi й безжурно вiдпочивали в них. Яничари через вiдчинену хвiртку тихо зайшли на територiю Сiчi, захопили виходи, гармати i вже були готовi кинутися на сонних козакiв. Саме в цей час в одному куренi, де було 150 чоловiк, прокинувся козак Шевчик. Вiн виглянув i не пойняв вiри своїм очам: усi вулицi Сiчi густо заповнили турки. Кмiтливий козак не розгубився, а тихенько свиснув тим, що не спали й грали в карти, збудив iнших своїх товаришiв. Про пiдступний напад дiзнався курiнний отаман; вiн наказав частинi козакiв узяти мушкети й стати бiля вiкон, щоб безперервно стрiляти просто в натовп туркiв, iншим - заряджати рушницi та подавати стрiльцям. Усе це робилося тихо й швидко. Коли всi вже були напоготовi, курiнний наказав вiдчинити вiкна й стрiляти в яничарiв. Одностайнi пострiли збудили всiх i осяяли спалахами всю Сiч. Почали стрiляти й з iнших куренiв. Пострiлами скошували враз по два-три яничари. Вороги розгублено стояли перед запорожцями, як на долонi. А з вiкон по них безупинно поливали свинцем. Яничари метушилися, панiчно бiгали по вулицях, шукаючи порятунку. Але всюди наскакували на смертоносний вогонь. Коли живих яничар лишилося мало, запорожцi за командою Сiрка припинили вогонь з вiкон. Вони вискочили з куренiв, озброєнi мушкетами, луками, списами, шаблюками, а то й дрюччям, i зав'язався бiй врукопаш. Настав ранок. Сонце освiтило жахливу картину, вулицi були заваленi замороженими трупами. З 15 тисяч яничарiв лише пiвтори тисячi втекло з Сiчi через єдину вiдчинену хвiртку. Непроханi гостi, як навiженi, бiгли свiт за очi. В полон було взято 150 яничарiв i чотири аги, а полягло їх 13 500. У нiчному бою загинуло 50 козакiв i 80 поранено. Коли хан, який стояв бiля Сiчi, почув про страшну поразку, вiн поспiшно зняв облогу i щодуху помчав у Крим, увесь час оглядаючись, чи не женуться за ним запорожцi. Сiрко швидко спорядив двохтисячний загiн козакiв, сам скочив на коня й кинувся навздогiн хановi, але наляканий хан так швидко накивав п'ятами, що наздогнати його запорожцям не вдалося. - Що ж, батьку, нам робити з трупами яничарiв: закопувати їх у землю, чи як? - спитали козаки Сiрка. - Нi, в нашу святу землю бусурменiв не треба ховати. Прорубайте побiльше ополонок i - в Днiпро їх: звiдкiль прийшли, нехай туди й пливуть! Звiстка про безславну загибель яничарiв у Сiчi швидко долетiла до турецького султана. Вiн страшенно розгнiвався на свого вiзира, який напоумив його на цю безглузду операцiю. Спочатку султан хотiв скарати вiзира на горло, а потiм зглянувся: дарував йому життя, але загарбав усе його майно, а самого вiзира назавжди заслав на острiв Родос. Пiсля цiєї поразки турки довго не насмiлювалися затiвати походи проти запорожцiв. Зате Сiрко не залишився в боргу. 1675 року в кiнцi липня вiн скликав раду запорозького товариства, на якiй було вирiшено: помотатись хановi за харцизький наскок на Сiч, за тривоги й шкоду, завдану низовому товариству. Нехай знає хан, що запорожцi не стерплять кривди й зневаги. Кошовий отаман наказав своєму вiйську пiдготуватися в похiд, запастися харчами й вiйськовим спорядженням на три тижнi. Сiрко вiдiбрав 20 тисяч найхоробрiших козакiв, перейшов Днiпро i швидко повiв своє вiйсько на Крим. А щоб не помiтили його вороги, вiн пiшов не просто на Перекоп, а взяв лiворуч - степом, а потiм швидко пройшов знайомий йому брiд через Сиваш. Усе робилося за наперед розробленим планом. Сам Сiрко з чотирма тисячами козакiв зупинився бiля ворiт Криму - броду Сиваша, решту вiйська подiлив на кiлька загонiв i пiд керiвництвом досвiдчених ватажкiв вiдрядив у Крим, щоб "пiдпустити диму" хановi. На п'ятий день усiм загонам наказано повернутись до броду. За п'ять днiв вони потрясли весь Крим: мiста й села вiддано вогню й мечу. Хан ледве встиг вискочити з своєї столицi Бахчисарая i разом з агами та мурзами сховався в горах. За ним бiгли татари, рятуючись вiд запорожцiв. Коли хан почув, з яким невеликим вiйськом Сiрко наполохав увесь Крим та яким шляхом вiн проскочив у його царство, зiбрав 50 тисяч татар i кинувся з своєю ордою до Гнилого моря - до сиваського броду, щоб замкнути козакiв. Хоч який хитрий був старий хан, та Сiрко був ще хитрiший. Кошовий отаман розгадав намiри хана ще тодi, як досилав козакiв у Крим. Вiн не тiльки не кинув броду напризволяще, а навпаки - сам засiв там. Запорожцi поверталися з трофеями до броду. I ось тут натрапили вони на орду, що пiдступала до Сiрка. Враз ударили з тилу, розбили вiйськовi загони хана, взяли кiлька тисяч у полон татар i туркiв, навiть мало не схопили самого хана. Пiсля цiєї блискучої перемоги Запорозьке вiйсько забрало великi татарськi табуни овець i визволило з полону своїх братiв-невiльникiв. Потiм перейшли сиваський брiд, а далi подались на Запорожжя. В Сiчi ухвалили гучно вiдсвяткувати перемогу над давнiм ворогом. Два днi бенкетувало сiчове товариство пiд безугавний грiм гармат i випали мушкетiв. А коли вiдлунали святковi салюти, Сiрко разом з козацького громадою написав 23 вересня 1675 року кримському хановi глумливого й дошкульного листа, в якому кошовий отаман повiдомляв бахчисарайського володаря, що наскок козакiв на Крим зроблено з вини самих же татар, за пiдступний рiздвяний наступ на Сiч. Ось цей лист у скороченому варiантi: "Ясновельможний мосце хане кримський со многими ордами, близький наш сусiде! Не мислили би ми, войско низовоє Запорожськоє, входить в войну i неприязь вашею ханською милостiю i со всiм кримським панством, если би не увидiли начала ея с вашей сторони; ваша ханская милость, послушав дурного совiта сумасбродного i безумного цареградського вiзиря, а по цiм i приказанiя найяснiшого найвельможнiшого султана своего, начали с нами войну прошлой зими. Ви приходили к нам, низовому Запорожському войську, с султанськими яничарами i со многими кримськими ордами; подкравшись ночним временем к нашей Сiчi i сняв стоявшую за нею нашу стражу, ви отправили в Сiч п'ятнадцять тисяч яничар, которим приказали (что стидно било вам дiлать) не "по-кавалерству" вибить i iстребить всiх нас, молодцов, войско Запорожськов, сонних i не чующих нiкакой бiди, а кучу нашу сiчввую до основ анiя раскопать i разорить; сами же ви с ордами стали било около Сiчi, что-би i духа уходивших молодцов не упустить. Но ваше намiрєнiє i замисле Христос бог i премилосерднiйший наш спаситель обратил на благо, а болiзнь i бiдствiя на голови турецьких яничар, о чем ваша ханськая мосць хорошо знает. Не предвидя от вас нiкакового злого умисла i скритнаго дiйствiя (iбо ви хотiли дiйствовать тайно в отношенiї тих л