огутня сила. Досвiд всiх поколiнь незримо присутнiй в нас, дає снагу нам вижити в лиху годину, встояти, коли вже й сила вичерпалася. Минуле - те корiння, яке тримає, живить, жене угору древо буття народу... - Хто вам читав iсторiю? - спитав Гулак. - Де? - В Академiї. Тарас лише махнув рукою. - Звiдки тодi у вас такi знання, такi думки? - подався i Костомаров. - Ходив, дивився, думав... Щасливий бiг iсторiї вганяє в сон, загойдує, а драматичний чи трагедiйний навiть, яким для нас не поскупилась доля, примушує частiше битись серце, шукать причини, прагнути нових шляхiв - суть мислити, духовно жити! - Дивно... - озвався знову Костомаров. - По "Кобзарю", хоч там i є козаччина, не скажеш, що ви такий... Вже "Гайдамаки", правда, дають пiдставу думати... - Поет - рiка, а не болото, - мовив на те Тарас. - Застоявся - i вже зарiс кугою, занапастивсь. - Миколо, ти послухав би його новi поеми! - сказав Гулак. - Там "Гус" один!.. - Поема про Яна Гуса, чеха? - А що хiба? - спитав Тарас, нахмурившись.-_ _Великий_ _був слов'янин! - Слов'яни мене також цiкавлять... Розкидана i тим ослаблена могутня сила! Шафарик з Ганкою вiдчули це, замислилися... - Вiн присвятив поему якраз Шафариковi, - сказав Гулак. - Ось бачиш, бачиш!.. - захвилювався такий статечний з виду Костомаров. - Чи я тобi не говорив, Гулаче, що ця iдея проситься сама до рук, що в нiй є ключ до iстини!.. - Прошу до столу. - Мамо, та що ж це ви! - метнувся Тарас у дверi, бiля яких з'явилася iз самоваром Миколина привiтна мати. - Троє таких лобiв у хатi, а ви самi несете! - Вiн не важкий, - всмiхнулася. - А Колi я не довiряю таких речей - ошпариться. Вiн знає тiльки свої книжки. - Де ставити? - Отут, отут, посеред столу... Дякую. Ви так з ним ловко справились. - Я ж, мамо, був i кухарем, i козачком... - Спiзнав, почiм кiвш лиха? - Не побажаю того нiкому... Двадцять чотири роки, мамо!.. - Тарасе, ти нас посрамив, - ввiйшов Гулак. - Столиця є столиця! А ми... - Ослаблена могутня сила, як кажуть пан професор. - Ну, бережись, Миколо, попав Тарасу на зубок! - сказав Гулак господаревi. - Сiдайте вже, будь ласка, - всмiхнулась мати. - Хто де, а я до рому ближче! - Так любите, Тарасе, ром? - спитав лукаво Костомаров. - Чай з ромом, братчики, велике дiло! Помiтив, як Миколи перезирнулись, i зрозумiв, що вiн на правильному шляху до братства чи товариства, яке шукав. Виходить, що й пан Гулак... А виду не подавав!.. - Берiть ось мед, ось тiстечка,- припрошувала люб'язно панi Костомарова. Розмова раптом згасла. Тарас пив чай, розказував смiшнi билицi, яких наслухався пiд час мандрiвок по Українi. Невдовзi встав, подякував i, пригадавши нiби якесь нагальне дiло, пiшов мерщiй додому, у свiй трактир iз номерами. За кiлька днiв нагрянув сам. Iз зошитом iще нiде не надрукованих своїх поем та вiршiв. Матуся кудись пiшла, й Микола його прийняв пiд вишнями, якi цвiли в садочку побiля двору. Гула бджола, ласкаво грiло сонце, й спiвало птаство... - Господи, яка краса!.. - сказав Микола, мружачи щасливо очi. - Жити б, людей любити б... - З раю зробили пекло, - хмуро сказав Тарас. - Оце б поїхать знову в своє село, й не можу, боюсь, що серце уже не витримає... - Погано там? - Галера, полон турецький... Доки ж це все триватиме? - Нiхто того не знає... - А треба знати, брате, хтось мусить знати! - Може, один господь... - Залиш його у спокої. Вiн нас давно не чує, давно забув. - То тiльки так здається... - Самi щось маєм думати! - Коли б гуртом, усiм слов'янським миром... - сказав не скоро Костомаров. - З'єднати б усiх слов'ян... - Для чого? - Для братства й волi... - Скинути б пiд три чорти царiв, панiв та пiдпанкiв! Щоб тiльки воля, рiвнiсть i щастя всiм! - Тихiше!.. - А-а, кат би взяв цю тишу! - рубнув об стiл ребром долонi. Проте понизив голос: - Набридло жити пошепки... Так нiби ти не вдома, а в пiдсусiдках... - Як кажуть, мовчи глуха - менше_ _грiха_._ - Або отак: _Од молдованина до фiнна_ _На всiх язиках все мовчить,_ _Бо благоденствує!.._ - Це ж звiдкiля? Щось я не чув такого. - З мого "Кавказу", - вийняв з кишенi зошита. - У мене тут новеньке, таке, що панству й цензорам, як хрiн у нiс!.. - "Ян Гус" також? - Поему цю назвав я "Єретиком"... - гортаючи, сказав Тарас. - Ось слухай... Щоб усi слав'яне стали _Добрими братами,_ _I синами сонця правди,_ _I єретиками_ _Отакими, як Констанцький_ _Єретик великий!_ _Мир мировi подарують_ _I славу вовiки!_ - Тарасе, братику, так ти ж немов заглянув менi у душу! - схопився з лавки Костомаров. - Ти висловив мої думки!.. Давно ти це написав? - Ще восени, Миколо, у Переяславi. - Нi, тут без бога не обiйшлося... Це ж треба!.. Ми в ту пору якраз так само думали i говорили... - То просто час такий настав, Миколо, - сказав Тарас. - Наш гнiв шукає виходу. - I все в одному напрямку! - Та нi... Слов'янська єднiсть лише один iз засобiв, а не мета... - Тобi Гулак нiчого не говорив? - не слухав його Микола. - Нi. Ми не бачилися вiд того дня. - То я скажу, - нервово зняв окуляри. - Ми хочемо, щоб ти також був з нами... у Товариствi святих Кирила i Мефодiя!.. Тарас зiтхнув полегшено. Воно таки iснує, це Товариство! Є люди й тут, у Києвi, яким уже несила терпiти, мовчки ждати, коли десь хтось розмислить про їхнi днi прийдешнi й подасть народу волю, як подають старцям окраєць хлiба! - Згоден до нас пристати? - Можна... - зиркнув на трохи зляканого Миколу й пожартував: - Якщо звелиш подати чаю з ромом. Той розгубився. - Чаю? До чого тут, Тарасе, чай? - Ну... можна й ром без чаю... Микола сiв. - Не вiриш, що ми створили Братство? - спитав невдовзi. - Вiрю. - Тодi чому ж ти... - Хочеш, щоб я ридав вiд щастя чи бив себе у груди й кричав "ура"? - Принаймнi... - Я радий вам. Признаюсь, що сам шукав, що прагнув_ _з вами зустрiчi. - Ти знав про наше Товариство? Давно? Вiд кого? - вражено спитав Микола. - Можеш не хвилюватися. З надiйних вуст. - Хтось розповiв... Без вiдома... Не поспитавши дозволу! - терзався й далi Костомаров. - Це може зле скiнчитися... - Не потерпай! - махнув Тарас рукою. - Страх нас скував мiцнiше од всiх кайданiв. До бiса страх! Ми ж козаки. - Ну, добре... - всмiхнувся криво Костомаров. - Сиди i слухай. - Що ж ти менi читатимеш, "Єретика"? - Нi. "Сон", комедiю. Написану ще в Петербурзi... Микола сiв зручнiше, примружив гарнi очi - в пухнастих довгих вiях - i мовив тихо: - Слухаю... Вiд перших же рядкiв поеми його лицем пройшла легка судома, здригнулись вiї, очi зробились круглi. - Господи!.. - Не заважай! _...А братiя мовчить собi,_ _Витрiщивши очi!_ _Як ягнята. "Нехай, - каже, -_ _Може, так i треба"._ _Так i треба! бо немає_ _Господа на небi!_ _А ви в ярмi падаєте_ _Та якогось раю_ _На тiм свiтi благаєте?_ _Немає! Немає!_ _Шкода й працi. Схаменiться:_ _Усi на сiм свiтi -_ _I царята, i старчата -_ _Адамовi дiти..._ - В тобi сидить, Тарасе, чи бог, чи сам люципер... - сховав лице в долонях Костомаров. - Ти слухай, слухай, братику! Читав i сам проймався страшною силою її рядкiв. Чи то на нього дiяв так Костомаров, який сидiв i слухав, закам'янiвши, чи вiн збагнув на вiдстанi двох довгих лiт i те, чого ранiше не помiчав у цiй своїй поемi. Мiсцями аж не вiрилося, що сам писав, що це його творiння, його дитя. Це суд, це вирок смертний панам, царям, усьому самодержавству!.. А ти, Миколо-брате, злякався, що хтось комусь шепнув на вухо про Товариство... Як дочитав, стояла довго тиша. Кувала десь зозуля... Дзвенiв невтомний бджолиний гул... Зривався часом вiтер, i бiлий цвiт спадав на стiл, на землю... - Ти зазирнув, Тарасе, туди, куди нiхто не мiг, не смiв ввiйти, - сказав, нарештi, Костомаров. - Це страшно й солодко... I небезпечно! - Знаю... -Ти не образишся на нас за те, коли ми всi - не дай бог чогось поганого! - казатимемо, що ти не був у Братствi, "не состоял"? - Байдуже... - Бережених бог береже!.. - А де ж твiй чай? - нахмурився. - Ти ж обiцяв. Микола притьмом метнувсь до хати по самовар. Аж з вишнi сипнуло цвiтом... ...Нi, вiн не мiг сидiти дома й ждати! Чужбинський ще раненько кудись подався, взявши з собою й Сажина, - вони жили тепер утрьох неподалiк Козиного болота, - й залишив його самого. Коли б таки самого, то вiн знайшов би дiло, а то ж удвох з прочаночкою, з якою стрiвся вчора в Печорськiй лаврi. Та вже якби iз нею, то б вiн не нудив свiтом, а щебетав би, вився довкола милої, а то ж iз серцем тiльки, в якому та пташина змостила собi гнiздечко!.. Звiдки воно найшло на нього i де взялося?.. Любо сидiв собi, дивився на заднiпровську велично-вiчну далеч, розмислював про рiдний край, i раптом нiби янгол торкнувсь крилом його душi, промовивши її вустами: "Мамо!.." Вийшов, немов сновида, з хати й побрiв нагору, в iнший вiд Лаври бiк. Боявся, що прибiжить дочасно й пiвдня сидiтиме бiля трактиру, в якому вона жила. Негарна, непоказна, а вся якась, неначе... Якась така... Не мiг сказати, визначити, чим прихилила його до себе дiвчина... Тим дивно нiжним "мамо!", чи поглядом, в якому стiльки було тепла, чи усмiшкою, що, нiби зайчик сонячний, весь час блукала в її вустах... Пiшов слiдом, не смiючи озватись словом, стрiтися з її небеським зором... А потiм ждав у парку, й таки дiждався, i познайомився, i змалював для них пейзаж, який сьогоднi має вручити їм, бо дiвчина ходила тiльки з матiр'ю... Забув, як звати дiвчину!.. Чи й не спитав... Йому було достатньо того, що знав. Нi в кого нема такого голосу! По ньому вiн впiзнає її мiж сотень... "Мамо!.." Хорал, пеан, симфонiя!.. Вiн мiг би зараз, тут же, намалювати її портрет - так чiтко закарбувалися у серцi, в пам'ятi простi й чарiвнi риси її лиця... Iшов уздовж старого валу й перед собою весь час виразно бачив її... Аж дивно - матерi не пам'ятав, хоча вона не вiдпускала доньки анi на крок!.. Такого з ним ще не траплялося. Мав добру пам'ять. Чiпко тримав усе побачене й мiг уявити його собi за мiсяць, рiк, а тут iще й доби немає, як вiн востаннє бачив лице тiєї жiнки... Крiзь Золотi (убогi вже!) ворота неквапно вийшов на шлях, що вiв через пустир у бiк унiверситету та Василькова, куди вiн мав у скорiм часi їхати розкопувати якусь могилу. Сонце вже пiднялось високо й добряче грiло. Славно, що не забув надiти свого бриля. Волосся, хоч вiдросло, було рiдке i немiчне, зовсiм не те, яке вiн мав пiвроку тому, доки не захворiв. Це б зараз йому оту свою стару чуприну!.. Куди ж це ти звернув, козаче? Мабуть, хитруєш, хочеш бочком, бочком - i на Печерськ, до Лаври?.. Та нi, я так... Всмiхнулася йому прозорим усмiхом... У сонцi вся, у бiлiм цвiтi вишень!.. - Здоров, Григоровичу! Куди грядеш? - зiткнувся з ним Микола Костомаров. Незвично жвавий, збуджений. - А ти де був? - спитав Тарас. - На власнiй пробнiй лекцiї в унiверситетi. - I як? - Чудово! Вiтали всi, плескали менi в долонi. - Ти молодець! - обняв Тарас товариша. - Професор... Пан професор! - штрикнув пiд бiк рукою. - Заткни усiх за пояс, щоб знали наших!.. Тiльки ж дивись менi! - нахмурився. - Якщо твої студенти не будуть знати матерi й своєї мови... - Можеш не турбуватися. - Я так сказав, як мовлять, на всякий випадок... - Прощаю! - Треба ж, брате, комусь читати мої книжки, - всмiхнувся. - А знаєш ти, що в Києвi поляки й навiть великороси взялись вивчати мову, аби тебе читати в оригiналi? Студенти - то тi всуцiль... - Це добра, Миколо, вiсть, - сказав Тарас, схвильований його словами, хоча вже чув про те ранiше, вiд Афанасьєва-Чужбинського. - А то: "Нема такої мови i не було!.." - Тепер нiхто не скаже, бо є Тарас Шевченко! Вiдчув, як щоки йому взялися палом, а десь пiд самим серцем поповз щемливий холод. - Ат хай їм грець! - всмiхнувся. Збив набакир свого бриля. - Гульнути б! Жаль, не можна... - Чому? - Є пильне дiло... Вони пiшли у бiк Старого мiста, й Тарас завiв одну з пiсень, почутих ним i вивчених серед нещасних, якi жили в убогих брудних Хрестах: _Ой у Києвi на риночку_ _П'ють козаки горiлочку;_ _Ой п'ють вони, гуляють,_ _На шинкарку гукають..._ Спiваючи, вiн бачив краєм ока, як Костомарова беруть чорти, як нiяково той усмiхається зустрiчнiй публiцi (мовляв, не вiн, а цей дивак горланить на цiле мiсто), i ладен був пуститися iще й навприсядки. - Тарасе, люди ж!.. Що вони тепер про нас подумають... - Де люди, де? - спинився на мить Тарас. - Це все пани та пiдпанки!.. _Який тепер свiт настав,_ _Що брат сестри не впiзнав!_ _"Ходiм, сестро, горою,_ _Розсiємось травою,_ _Ходiм, сестро, степами,_ _Розсiємось цвiтами!.."_ Ввiйшли за вал у мiсто, i Костомаров не знав, куди подiтися. - Прошу тебе, не треба, угомонись... - просив тремтячим голосом. - Коли-то ще вони почують путящу пiсню! - гукнув Тарас. I пожалiв товариша - не став спiвати далi. - Ось бач, до чого ми дожилися: у Києвi козацька пiсня - вже щось чуже, химерне й непристойне! - На все свiй час i мiсце. Спiвай собi на самотi або в малiй компанiї, як є охота... - Дякую, - вклонився низько йому Тарас. I знов наїжився: - А може, я сьогоднi спiвати хочу на цiлий свiт! - З якої речi? - Може, я стрiв своє кохання, свою єдину, суджену! Професор аж зупинився, вражений. - I хто ж вона? - спитав, неначе чогось злякавшись. - Не з iнституту[11] часом? Звуть не Алiною? - Не знаю... Я ще не розпитав. - I вже "єдина, суджена"? Тарасе, ти ж не гiмназист... - Вони приїхали на прощу в Лавру... Знаєш, який у неї голос!.. - Спiває гарно? - Мабуть... Я ще не чув... Вона сказала "мамо!"_ -_ й_ _менi_ _весь свiт немовби перемiнився, все ожило, засяяло з душi, зсередини... Дерева, люди, квiти, камiння навiть!.. - Ти закохався справдi, - сказав суворо_ _Костомаров_._- Якого ж роду, звiдки твоя Джульєтта? Тарас стенув плечима. - Сьогоднi з нею бачитимусь, то запитаю. - Вона хоча б умiє читать, писать? Тобi потрiбна жiнка освiчена, розумна, гарна i показна, достойна твого таланту. - Менi потрiбно тiльки оте дiвча! - схопив Тарас за плечi друга й крутнув довкола себе. - Хочеш, я покажу її тобi? - Нехай колись... Я вiд'їжджаю завтра. - Куди? - В Одесу. - Бiдний! Ти цiлий мiсяць, чи навiть два, не бачитимеш цього земного дива!.. -Та якось уже побуду, переживу... - всмiхнувся. - Ти хоч зажди мене з весiллям. - Будеш моїм боярином! - То я пiду замовлю фрак... - примружився. - А котра вже? - Дванадцята. - Менi пора. Прощай, Миколо! - чмокнув у щоку друга й притьмом побiг додому, щоб одягтись i взяти портфель з малюнками. До Лаври вiд Хрещатика шлях не близький, та вiн його пролинув на дужих крилах щастя. I тiльки тут, бiля друкарнi лаврської, де мав на них чекати, вiдчув якусь тривогу. Може, була то просто втома (зранку ж бо на ногах!) чи звичайнiсiнький в дiлах любовних острах, що станеться якась пригода, й вона на вiки вiчнi!.. Сидiв на тiй же лавочцi й вслухався в шурхiт крокiв, примушуючи себе не бiгти на кожен з них. День був буденний, i перехожi траплялись рiдко... Вiн би впiзнав одразу милу її ходу!.. Зiтхнув, згадавши свою недавню зустрiч iз Костомаровим, i стало прикро. Нащо сказав йому про дiвчину?.. Тепер_ _її_ _немає... Одкрив портфель, дiстав малюнок, де на переднiм планi були вони обоє i вiн, в солом'яному брилi... - О, ви вже тут! - почулось. Схопився з лавки: - Здрастуйте... - Ви точний! Ми затрималися, бо стрiли тут знайомих... Чув i не чув, як щебетала мати, - очей не зводив з дiвчини, яка йому сьогоднi здалася ще чарiвнiшою. Вона всмiхалась стиха, немовби в нiй свiтило маленьке сонце... - Певно, це той малюнок? Мовчки вiддав папiр. - Чудово! Ви справжнiй маляр. Донечко, поглянь: це ми з тобою, а це Тимiш!.. - Тарас, - поправив її, всмiхнувшись. - Так, так... Ви знаєте, менi бiда з iменнями! Оце знайомих стрiли - а я забула чисто, хто з них Марiя Павлiвна, а хто Одарка Гнатiвна... То скiльки вам, Тимоше,_ _за цей малюнок? - Мамо, вони - Тарас, - сказала дзвiнко дiвчина й звела на нього очi, мов вибачаючись. - Нiскiльки. Це на спомин... - Спасибi! Дома будемо з приємним сумом згадувати i Лавру, й сад, i вас, Тимоше... - Мамо!.. - Ой, вибачте! - Нiчого. Ви поволi запам'ятаєте... - Поїду й геть забуду, - призналась щиро жiнка. - Я нагадаю... Кажуть, гора з горою тiльки... - Та прошу, прошу! Будете в нас на Волинi... - Буду. Робота в мене - їздити i малювати всяку_ _старовину. - Це ж, мабуть, так цiкаво! - сплеснула в долонi дiвчина. - Я теж люблю мандрiвки... - У мене вся, - пишаючись, сказала мати. - Я кожне лiто прагну кудись поїхати. - Ви, мамо, у нас - мов дяк вандровний, - всмiхнулась дiвчина. - I ти туди! - вдала ображену. - Це мiй старий мене так дражнить, - мовила вже до Тараса. - Вибачте, нам треба йти. Ще хочемо вiдвiдать Братський монастир. А завтра вже додому... - Дозвольте вас супроводжувати, - схопився, як потопаючий за соломинку. - Прошу! Ми будемо вам дуже вдячнi. На виходi бiля ворiт на них чекала Марiя Павлiвна, а чи Одарка Гнатiвна, з двома онуками, й уся ватага рушила на прощу в Братський монастир. Спочатку йшли юрбою, купно, потiм малi рвонули клусом, за ними - бабця з матiр'ю, вгамовуючи тих пострибунчикiв, i геть позаду, радi такiй нагодi, брели Тарас iз дiвчиною. Точнiше, вiн був радий. А що було на мислi в неї, нiхто не знав. Вiч-на-вiч з милою вiн раптом зовсiм знiяковiв, не смiв спитати навiть, як звуть її. Це ж треба, щоб вiн забув! А може, вона йому, знайомлячись, i не сказала свого iмення?.. Бридко було самому бачити чи вiдчувати себе таким макухою, а що вже їй... Зиркнув краєчком ока й зустрiв її сполоханий, цiкавий погляд. - А де ви вчилися так малювати, у маляра? - спитала раптом дiвчина. - У Петербурзi, - радо сказав Тарас i мов прийшов до тями. - А маляри не бачили у мене жодних здiбностей. Один, узявши руку, по нiй прорiк, що я не здатний навiть до шевства, бондарства та будь-якого ремесла! - I ви йому повiрили? - Як бачите, псую папiр i досi. - Я теж сама роблю малюнки для рушникiв та сорочок... - призналась тихо дiвчина i зашарiлася, чим стала ще милiшою. На спуску з саду вже на Подiл, коли Тарас розказував, як в Академiї вони умкнули гусака, щоб змалювати з нього розкiшнi крила янголовi, назустрiч виринув iз чагарiв Чужбинський. Вклонившись, вiн зiйшов iз стежки, щоб дати їм дорогу. - Куди це ти прямуєш? - спитав Тарас. - У Лавру. - А ми ось з Лаври в Братський. I розiйшлись. - Мiй приятель, -_ _сказав невдовзi_ _дiвчинi_. - _Наймаємо_ _одну квартиру... - Звiдки ж ви? - Моє село аж бiля Звенигородки. - Й велике у вас село? - Чимале. - А в нас сiльце маленьке, дворiв на тридцять, - журно сказала дiвчина. - Щоправда, є i поле, й лiс, i луки, й на рiчцi млин... Тарас уже зiбрався сказати щось колюче, як вгледiв матiр дiвчини. Вона сама стояла пiд бузиною; вуаль була опущена, мов забороло... - Здається, ви казали, що ви Шевченко? - мовила, коли вони наблизилися. - Казав. А що? - "Кобзар" - це ваша книжка? I "Гайдамаки"? - Грiшний, - всмiхнувся їй. - Сам бог послав нам, доню, Марiю Павлiвну, - взяла за руку дiвчину. - Таж, мамо... - Ти забула, що вже заручена? - спитала жорстко. - Мамо!.. - Я ж не якийсь там... В мене серйознi, мамо, намiри... Не обiзвалась бiльше. Пiшла униз i доньку, немов козу, теж потягла з собою. Побiг слiдом. Спинився... З гущавини ще раз почулось: , "Мамо!.." - i все затихло... Вечiр, - мов десь чекав нагоди, - налiг ураз, наповнив пречисту чашу свiту густим, мов дьоготь, мороком... Сiв на траву й сховав лице в долонi... ...Час добре гоїть рани; душевнi теж. Та ще коли є_ _мила_ _серцю праця i молодi стрiмкi лiта!.. Минало красне лiто, а до мети наблизилися, вважай, лише на комариний нiс. Малюнки, начерки й розкопування могили Переп'ятихи, звичайно, речi потрiбнi вельми, та що до них нещасним, що спини гнуть на клятiм панськiм полi й спливають болем, кров'ю пiд канчуками!.. Сидiв, трудився в затишку свого кутка бiля Козиного болота, а совiсть тихо скiмлила. "Костьол" виходить, добре все передав... Ось ще торкнеться пензлем у двох чи трьох мiсцях - i хоч на виставку... Костьол на чiльнiм мiсцi в Києвi!.. У мiстi, з якого, власне, пiшла по всiх князiвствах руських не католицька, а православна вiра... Цей божий храм - як символ гнiту... Вибудуваний не так давно... Виходить, що i досi католицизм... А-а, ну його!.. Учора бiля фонтана, що на Подолi, вiн слухав спiви двох кобзарiв. Слiпi, старi, убогi, а попросив, i втнули пiсню про козака Нечая! _Ой з-за гори високої,_ _З-пiд Чорного гаю,_ _Ой крикнули козаченьки:_ _"Утiкай, Нечаю!"_ Якi були колись пiснi!.. Це ж скiльки музик, поетiв вилили у них свої печалi, радощi й пiшли з життя, не залишивши людям своїх iмен!.. Вiн теж, напевно, склав би, десь за волами ходячи, свою журбу й пустив би в свiт... Умер би, а пiсня собi жила б... Воскресни зараз усi творцi пiсень на Українi, розвинь свої обдарування - яка була б лiтература, скiльки було б iмен!.. Десятки, сотнi, тисячi!.. Нема, пропали, згасли, мов зорi в серпнi... Певно ж, були мiж ними й генiї, такi, як автор "Слова о полку Iгоревiм"... В кiмнату шаснув вiтер, гойднув фiранки, скинув якийсь папiр зi столу... Тi кобзарi допомогли йому згадати ще одну козацьку пiсню. Як воно?.. Ага, отак... _Вiє вiтер, вiє буйний,_ _Дуби нагинає,_ _Сидить козак на могилi_ _Та й вiтра питає..._ В кiлькох словах - готова тобi картина! Експресiя, глибiнь i думка... Мабуть, творець її мав також хист художника... Знадвору вкупi з вiтром влетiла iнша пiсня, немовби хтось озвався на спiв його, на збурений козацький степ... Ой _у лузi криниченька,_ _Орли воду п'ють..._ Поклавши пензля, вибiг на тиху, сонну вулицю. Спiвали десь через дорогу, в захованiй в садку хатинi. Рушив на той приємний голос i незабаром вгледiв того спiвця. Сидiв на ганку, сперши на руку голову й заплющивши в задумi очi. Русявий чуб звисав на юне його чоло... Коли замовк, Тарас кахикнув i привiтався, знявши бриля, що хтозна-як потрапив йому на голову. - А-а, добрий вечiр, - озвався хлопець по-українському. - Хто? Брат чи ворог? - спитав Тарас, подаючи правицю. - Брат. Хоч i поляк... - Шевченко, - назвав себе. - Той самий, автор "Кобзаря"? - Та вiн же, вiн... - всмiхнувся. - А я студент унiверситету._ _Чи я назвався?_ _Нi? Юлiан_. _А прiзвище моє Бєлiна-Кенджицький. - Виходить, маю сьогоднi "польський" день, - сказав Тарас. - То малював отой костьол, що_ _на горi, то думав про нас i вас, а тут ще бог менi послав i пана Юлiана, який спiває наших-таки пiсень... - Я вирiс мiж українцями i мову вашу знаю незгiрш_ _своєї_._ - Отже, не ворог - брат! - обняв Тарас студента. - Нема за що ворогувати, - промовив той. - Побiльше б нам таких полякiв! - Кому це - нам? - Та є тут... Звiдки родом? - З Немирова... Дозвольте вас пригостити чаєм? - Це можна, добре дiло. - Годилося б до чаю рому, та вибачайте, батьку... - Чого нема, того нема. Замiнимо його пiснями! - I вiршами. - Прекрасно. Буде в нас чай iз вiршами! Невдовзi вони уже сидiли один навпроти одного й пили гарячий, пахучий трунок. Вечiр був тихий, теплий... Тихо снувалась гарна бесiда. Здавалося, зустрiлись давнi, сердечнi друзi... - Так би нам споконвiку, брате, - сказав Тарас. - Пролито море кровi... За що!.. Жили б у мирi та береглися б разом од ворогiв... - Для того ж, певно, й виникла iдея унiї... - несмiливо на те озвався Юлiан. - Нi, друже, унiя була панам потрiбна, щоб загнуздати нею козацьку вольницю, - сказав Тарас. - Не братства прагли унiєю, а, навпаки, пiдкорення. Хто лiзе в душу братовi i топчеться по нiй ногами, не брат уже, а ворог i супостат!.. - Це правда. - Ти чув, щоб хтось з католикiв став унiатом? Тож-то! Не єдностi пани й ксьондзи хотiли, а лиш приєднання, не дружби, а поневолення. Тепер нехай попробують того самi, вiдчують власним серцем, за що боролись козаки! - Вiдчули вже. Господь скарав гординю... Пропала Рiч Посполита! - Самi тепер не вирветесь. Мiцнi кайдани царськi. - А ви? - I ми... Налий iще по склянцi, та й розбiгатимемося._ _Час_ _пiзнiй... - Треба - разом, - сказав рiшуче Юлiан. - Гуртом, як мовиться, i батька легше бити? - Повстали б разом!.. - Славно!.. Перемогли б, скажiмо, самодержавство, i що тодi? Пани й крiпацтво знову? - Не знаю... Вольность... - Шляхтi?.. Всiх вимiтати треба: царiв, панiв, жандармiв!.. А людям - волю! Кожному, хто б вiн не був, вiд Балтики до моря Чорного! - "Щоб усi слав'яне стали добрими братами i синами сонця правди"? - Звiдки ти взяв слова цi? - З вашого "Єретика". - А хто ж тобi його давав_ _читати_?_ - Те я забув... - Ну й добре, - сказав Тарас, вдоволений з такої вiдповiдi. - Гукнути б нам якоїсь, та пiзно вже! Хай iншим разом. Згода? Юнак кивнув. Прискалив хитро око: - Батьку, а ви таку чували? - I заспiвав: _Зародила, верба грушi,_ _А берiзонька пруття;_ _Не вiр, дiвко, козаковi,_ _Як вiн каже: "Вiзьму тя"ё._ - Не чув, їй-богу! Певно, якась подiльська? - Наша... - Спiвай, спiвай!.. Воiстину нєсть їм числа!.. А нiч стояла тиха. Не по-осiнньому ласкава й тепла нiч... За кiлька днiв, зустрiвшись iз Костомаровим, Тарас повiв з ним мову про Юлiана. - Нi, нi, - вiдмахувався Микола. - Не вiрю я полякам! - Чому? - Ми довго з ними тузалися. Не вiрю, й край! - Ну, билися - було за що, - стенув Тарас плечима. - А зараз одна рука нас по голiвцi гладить... - З поляками нема про що балакати, - стояв незрушно Костомаров. - Вони завжди... - Збираєшся побудувати слов'янськими ж таки руками оновлений i вiльний свiт, а iз поляком про це боїшся погомонiти. То з ким же ти у батька чортового, Миколо, будеш будувати? З панками нашими того не втнеш, їм тiльки б повне черево! - Гаразд, - промовив нехотя. - Зустрiнуся, поговорю... Хоч путнiй хлопець? - Путнiй. - Нехай прийде до тебе сьогоднi ввечерi, я теж прийду. - Миколо, ти не сердься, - сказав Тарас примирливо. - Самим царя не скинути... - А треба? - Що? - Скидати... - I знову ти за рибу грошi! - скипiв Тарас. - Тобi все зразу хочеться, одним ударом... - Був би ти крiпаком, то знав би, як тяжко ждати волi, - похмуро сказав Тарас. Помовчали. I розiйшлись. - Ти ж не забудь! - гукнув Тарас, оглянувшись, i помахав рукою. Забув чи нi, але прийшов увечерi... на другий день. Похмурий i невдоволений. - Ти нiби сам себе привiв на шворцi, - пожартував Тарас iз нього i заходився бiля самовара, позиченого в господаря. Микола змовчав. Сiв на стiлець, узяв зi столу якийсь малюнок i пильно став його вивчати. Аж тут з'явився i Юлiан. - Панове, добрий вечiр... Микола встав, подав студенту руку, ще й вимучив подiбне щось до усмiшки. Назвав себе, пiдсунув йому стiлець. Розмова в них не клеїлась, i, щоб змочити її, принаймнi гарячим чаєм, Тарас зняв чобота, поставив його, як мiх, на самовар й почав роздмухувати. Сипнули iскри, дiло пiшло жвавiше. - Хлопцi, та що ви третесь-мнетесь, немов шинкарка, яка боїться давати в борг! - не витримав уже за чаєм, слухаючи балачку їхню про хтозна-що, окрiм, звичайно, дiла. - Ну ж, говори, Миколо, що маєш йому сказати. Ти ж, Юлiане, розкажеш iншим разом про свiй Немирiв... Бачив, що Костомарову страх як не хочеться розкрити душу перед поляком, що вiн себе притримує, немов ступити має на ледь замерзлий льодок ставка. Нарештi професор зважився i так почав єднати пана Юлiана до Товариства святих Кирила та Мефодiя: - Латинцi, нiмцi та англосакси - всi купи держаться, а ми, слов'яни, кожен йдемо шляхом осiбним, а то, бува, i в супрязi з якимось ворогом, тягнучи чужого воза... Тиша стояла довга, трудна. - Що ж тут порадити? - спитав студент. - Нам треба робити те, що iншi... - озвався глухо Костомаров. - Ти не крути, скажи йому, що думаєш, - напав Тарас на нього. - Свiтити хочеш, а каганець пiд стiл ховаєш. Костомаров зиркнув зацьковано, щось буркнув собi пiд нiс i неохоче мовив: - Найперше треба зiбрати всiх учених людей-слов'ян до одного товариства... Поки почнуть щось там робити, нехай найперш познайомляться, повiдають свої потреби, недолю й долю... А згодом вже й до дiла можна братися... I знову стало тихо. Студент був явно вражений. А Костомаров аж почорнiв. - Це Товариство проторувати має шлях у майбутнє, до федерацiї усiх слов'ян, - озвався знову. - Коли мiж нами скрiзь запанує згода, коли збагнемо ми силу єдностi, коли освiтимо народ наукою, тодi вже створимо одне слов'янське державне тiло, чи федерацiю... Пiд одним православним царем i в однiй православнiй вiрi всi поєднатись маємо... - Ось тобi, бабо, й весiлля! - гукнув Тарас, схопившись з мiсця. - Ти хочеш усiх слов'ян убгати в попову хату? - Не думаю, щоб хтось погодився задля науки й утопiї про федерацiю зректися своєї вiри й народностi, - сказав, зiтхнувши, Юлiан. - Та й цар... Нiхто не схоче ходити в нього на повiдку. - Там, далi, видно буде. До того ще далеко, - пiшов на згоду Костомаров. - Найперш потрiбно слов'янську силу, слов'янський свiт звернути на спiльний шлях, до працi задля єдностi!.. - А там усiх накриють цар з православiєм? - спитав не дуже чемно Юлiан. - Даремно ти приплiв царя, Миколо, - сказав Тарас. - Це пугало всiх розжене ще далi, нiж зараз є! - Хтось мусить же очолити. - Народ собi дасть раду i без царiв. Республiка - ось досконала форма держави, влади й волi! - А як же бути iз федерацiєю? - спитав одразу ж Юлiан. - Щось не .збагну... - До неї ввiйдуть республiки. Як незалежнi, вiльнi i рiвноправнi члени, - сказав Тарас захоплено. - Дожити б до того дня!.. - Так не кричи, Тарасе, - спинив його Микола. - Вiкно, дивись, одчинене... Спасибi тобi за чай, - пiдвiвся. - I за приємну бесiду... I вам, юначе, дякую, - звернувся до Юлiана. - Не проводжайте! Я сам; тут близько... Вийшов - немов утiк. - Тяжке то дiло - братство... - сказав Тарас, приймаючи зi столу склянки. - Стiльки ворогували!.. - Я не сподобався йому, напевно, - сказав юнак, пiдводячись. - Не ображайся. Дiло це небезпечне. - Знаю. I ви також не гнiвайтесь... - За вiщо на тебе гнiватися? - розвiв широко руки. - Що ж то за Товариство, коли не вiльно в ньому сказати те, що думаєш!.. Ти йдеш уже? Я проведу. Надворi було безлюдно й мiсячно. У вiттi тьмяно сяяли хати й окремi вiкна. - Може, пройдемо в сад, що за костьолом, глянемо на сивий Днiпр? - спитав Тарас. - Це можна. Вже на горi, милуючись величним видом Днiпра й заток, що зблискували у тихiм свiтлi мiсяця, Тарас спитав про те, що мучило його давно: - Якби у нас повстали, пiдтримали б поляки там,_ _за_ _Вiслою? - Не знаю... - сказав юнак одверто. - А ти спитай у тих, хто знає. Згода? - Чому б i нi, - всмiхнувся. - А як_ _же "вченi люди" i все таке? - Розмовами нiхто ще волi не добував. Тут треба щось надiйнiше... Яка краса! Ти тiльки глянь! - вказав рукою в далеч. Стояли довго мовчки, схвильованi чарiвним свiтом ночi... Днiпром униз плив човен, як бiлий привид... _За думою дума роєм вилiтає;_ _Одна давить серце, друга роздирає...-_ спливли рядки з його послання Гоголю. Обняв за плечi Юлiана й сказав з пекучим болем: - Пропало все! Ми билися, ми мордувалися - i вскочили у сiть крiпаччини й самодержавства. Отак-то, пане брате!.. ...Вночi на Київ випав пречистий перший осiннiй снiг. Тарас прокинувся, немов вiдчувши ту перемiну в свiтi. А може, й те його збудило ще до зорi, що спать лягав iз думкою про цей прийдешнiй недiльний ранок. За час своєї подорожi аж на Подiлля i на Волинь вiн скучив за цими днями в Києвi, якi назвав околичними або людськими. Вiдколи вiн у мiстi, недiлi всi та празники, коли трудящi люди вiдпочивають, присвячує знайомству з ними, зустрiчам з простим народом Києва, що тулиться в своїх хатках по дальнiх глухих околицях. На вулицi його чекав Сенчило-Стефановський, який, хоча й не часто, складав йому компанiю у цих приємних, та iнодi i небезпечних мандрах. - Ну, як твої поляки? - спитав, подавши руку. - Бояться нас, як Костомаров їх, - сказав Тарас. - Побачать, що є нагода, схопляться й собi за зброю! Грузнучи в пухкiм снiгу, минули ринок. - Знову на Куренiвку? - спитав Сенчило. - Може, до човнярiв та до рибалок? Моста зруйнуй або спали, i в їхнiх руках Днiпро... - Це правда. Недаром там жандарми часто крутяться i нишпорки усюди носа тичуть. - То кепсько... - Я їх знаю усiх в обличчя. Випроваджу! Не первина. - Ти там бував? - Аякже! Забув, як ми з тобою брали човна з вiтрилом? - Коли пливли на "чорну раду" пiд Межигiр'я? - Згадав... - Таке, Олексо, не забувають. Тодi я був неначе чистий зошит: усе вбирав, записував... Я довго так, Олексо, чекав того побачення iз Україною!.. - Я мiсяць жив у Петербурзi, та й то летiв до Києва, немов на крилах... - Глянь, глянь, який Днiпро сьогоднi! - гукнув Тарас, побачивши з гори рiку, весь бiлий Труханiв острiв i лiс за ним на видноколi. Вода, - густа, аж чорна, - текла мiж бiлих забережнiв, i в нiй пiрнали весело яскравоперi селезнi й сiренькi їхнi подруги... Заснiженим, тонким ще льодом ступали гордо чорнi дзьобатi ворони... - Немов чиновники у сюртуках, - кивнув на них Олекса. - Обсiли всю Україну, цiдять iз неї кров, - сказав Тарас, згадавши, скiльки людей в мундирах вiн зустрiчав, мандруючи. - П'явки, губителi всього живого... Змеркла краса зими. Втiшатись вони могли, забувши хоча б на мить недолю свого народу. - Треба ж було згадати лихе порiддя... - бурчав Тарас, рушаючи вниз, на Подiл. У шинку, куди зайшли поїсти й погомонiти з окiльним людом, було ще майже порожньо. В кутку сидiв слiпий жебрак iз хлопцем-поводирем, а трохи ближче - гурт плотарiв, що добирались з пiвдня в свої краї на Тетеревi або на Ужi. - Рано... - шепнув Тарас товаришевi. - Поки ми тут оббудемося та перекинемо по чарцi меду, зiйдуться твої пани рибалки та човнярi, - сказав Олекса, входячи слiдом за ним. I справдi, десь за годину-другу робiтний люд став швидко заповнювати чималу залу шинку, забiгали метка шинкарка та наймички, задзенькали чарки, пляшки. - Олекса! - впiзнав Сенчила дядечко iз шпакуватим чубом i довгими, як в запорожця, вусами. - Яким це вiтром? Вiльно тут бiля вас? - Сiдайте, дядьку Прокопе. Налити вам чарчину? - Чого ж її i не налити! - пригладив Прокiп вуса. - На те ж вона й сотворена... Вiн сiв, узяв чарчину, що нiби враз поменшала в його руцi, i смачно випив. - Дякую. - Берiть, що є, закушуйте, - припрошував Сенчило дядька. Прокiп кивнув шинкарцi, й вона, звинувшись помiж столiв, принесла пляшку, чарки та цiлу миску смаженої (iз печi просто!) риби. - Миколо, Петре, а йдiть сюди! - гукнув тим часом Прокiп до двох нових пришельцiв, що озирались, видно, когось шукаючи. Вони всмiхнулись радiсно й посунули, немов човни мiж кригою, на дружнiй поклик. - Добридень вам! - зняли шапки. - Сiдайте, - дав мiсце їм на лавцi Прокiп. - Вип'єте? - Того й прийшли. - Весь тиждень у рот не брали. - Ви не зважайте, що це пани. Олексу ви ж бо знаєте. А друг його... - Шевченко, - сказав Тарас. - Художник, - додав Сенчило. Прокiп зламав широкi брови. - А не кобзар? Я чув, що є кобзар Тарас Шевченко, пiснi складає, кличе до волi словом... От би зустрiтись з ним, спитати!.. - Про що? - всмiхнувсь Олекса. - Ось як побачу його самого... Кажуть, стрiчались з ним на Куренiвцi, i на Прiорцi... - Який же вiн iз себе? - спитав Олекса, лукаво мружачись. - Ще молодий, а вуса!.. - вказав рукою ледь не на пояс. - Козацький чуб - аж до плеча! I голос, голос!.. Страшно було Тарасовi назватись їм, понiвечити той гордий, пишний образ, який для нього вималювала людська уява, i вiн мовчав. - Кажуть, коли пани побачать його, жахаються, судомить їх... Петро й Микола внесли й свої штрихи до образу: - Ще б пак! - А може, вiн характерник... Узявши пляшку, Прокiп налив чарки й пiднiс свою: - Дай боже йому здоров'я! Сенчило пирснув, випив i запитав: - То що ж ти, Прокопе, хотiв почуть вiд нього? - Не я один... - викручувався. - Я з ним знайомий, Прокопе. I вiн також, - кивнув у бiк Тараса. - На власнi очi бачили? - аж подались до нього. - Отак, як вас. Притихли. Сусiди теж полишили свої чарки, тяглись до них. - Хотiв його спитати... - поглянув довкола Прокiп, - чи довго нам терпiти, чи є на свiтi сила, яка б змогла панiв, царя... - В них вiйсько! - А ти зажди, Миколо, не заважай!.. Так от: чи змiг би простий народ турнути їх пiд гузно?.. - прошепотiв. - Народ, якщо вiн дружний, осилить все, - сказав Тарас. - Бiда лише у-тому, що ми хто в лiс, а хто по дрова! - Ми що... А в них i зброя, i солдати... - зiтхнув Петро. - То правда, - сказав Микола сумно. Тарас дiстав з кишенi насiння соняшнику, яким учора вiн був пригощений, i висипав його на стiл. Потому взяв з десяток, одгрiб убiк i мовив: - Оце вам цар з мiнiстрами, а це - народ, - вказав на_ _бiльшу купку. Згорнув її у жменю i висипав на ту, що менша. - Де вони? Нема, пропали, щезли! - Чорти вхопили, - басом сказав Петро. - Виходить нiби й добре... - пошкрiбся в тiм'ї Прокiп. - Тiльки... не здатнi ми супроти вiйська... Сокира, плуг та борона - ось з чим ми дiло маємо. - А славнi нашi прадiди хiба були не вiд землi? - спитав Тарас. - Ну, твiй, скажiмо... - хихикнув хтось. - Я з крiпакiв, дев'ятий рiк на волi. - Дива-а!.. - Ану ж тихiше! - пiднiс Олекса руку i прочитав напам'ять: _Було колись - в Українi_ _Ревiли гармати;_ _Було колись - запорожцi_ _Вмiли панувати._ _Панували, добували,_ _I славу, i волю!.._ А чим ми з вами гiршi? - Воно-то так... - озвався у повнiй тишi Прокiп. - I все ж коли б спитати у Кобзаря... - Ну ти й затятий, Прокопе! - сказав Олекса весело. - Подай йому Тараса - де хоч вiзьми! - Це дiло важне, - мовив вусань суворо. - 3 ходу його не вхопиш, треба обмiзкувати... - Там хтось чужий! - гукнули бiля дверей. Тарас пiдсунув чарку i заспiвав: _Очерет, осока;_ _Чорнi брови в козака..._ - То не сюди! - гукнули знову. - Тихо! Спiвай, спiвай... Тарас кивнув Олексi й звернув на iншу стежку, на ту, якою сюди прийшли: _Горе менi, козаковi, що батька немає, -_ _Батька нема, мати чужа, а жiнка не любе;_ _Пiшов би я в Запорожжя, _- _дороги не знаю!.._ Хто змiг, його пiдтримали, i пiснi стало тiсно у стiнах шинку. Люди - цi плотарi та човнярi, рибалки та вантажники - вiдчули щось затаєне вiд них життям, забуте в щоденних клопотах про хлiб насущний, i стали дужчi, вищi буттям i духом. Радiсно було на них дивитися, як на дерева в бростi, як на рiку, що скресла... Пiсня змiняла пiсню, аж доки всi стомилися i хтось сказав, що треба вже промочити горло. Випили, а потiм враз загомонiли про давнину, про волю, про запорожцiв, якi її виборювали... - Ну ти й спiваєш, чоловiче! - сказав Петро Тарасовi. - Не чув тебе наш благочинний, а то до хору взяв би, - додав Микола. Прокiп вдивлявся мовчки в нього. I раптом мовив як похвалу чи як непевний здогад: - Коли б тобi козацькi довгi вуса та оселедець, то був би геть Тарас Шевченко... - Куди йому! - гукнув Олекса. - Якось прийду до вас iз Кобзарем! - Спасибi... I ти приходь, - торкнувся Прокiп руки Тарасової. - У нас тут є ще порох в порохiвницях... I шабель трохи знайдеться... - Прийду, - сказав Тарас, пiдводячись. - Нам вже пора. Мав звичку йти до того, коли сп'янiють люди i втратять здатнiсть мислити. Надворi, вже бiля Днiпра, Олекса мовив скрушно: - А може, ми повиннi були признатися, що ти i є Тарас Шевченко? - Побили б ще за самозванство, - сказав Тарас. - Ти ж чув, який вiн, справжнiй. Вусища, чуб!.. - Якщо на слiд натраплять, шукатимуть його такого... - Бачиш, немає зла, щоб на добре не вийшло! Набрав у пригорщ снiгу, злiпив чималу снiжку й жбурнув у ворона,