тебе побачити, - сказав Михайлов тихо. - Хорунжий Савичев, Микита Федорович. Тарас кивнув. Вiдсунув мерщiй матрац. - Сiдайте, прошу... . - Дякую, - присiв хорунжий. - Ось вам листи... - дiстав з кишенi. - Кланяються усi знайомi вашi з Уральська й Гур'єва. - Спасибi. Ви з Уральська? - спитав Тарас, ховаючи листи в кишеню шароварiв. - Так. Я прибув iз батальйонним вашим... Не для ревiзiї! - додав поспiшно. - Скорше, в приватнiй справi... Ви не могли б зайти до мене, коли для вас зручнiше? - Куди? - З майором ми на однiй квартирi. Тарас всмiхнувся. Лiзти начальству просто в зуби?.. - А може б, ви зайшли сюди десь по обiдi? - мовив. - Спека уже спаде, й ми прогулялися б у поле чи до моря... - Гаразд, - збагнув хорунжий i швидко встав. Як тiльки гостi вийшли, Тарас дiстав послання друзiв. Перше iз них було вiд Олександра Ханикова, з яким вони здружилися два роки тому в Орську. Цей петрашевець зразу припав йому до серця. I тим, за що засуджено його було до розстрiлу, замiненого солдатчиною, i непокiрним духом борця за волю... Швидко ввiйшов фельдфебель, крикнув комусь якусь погрозу, й Тарас, на всякий випадок, сховав листи. Коли прийшов хорунжий вдруге, вони спустилися з фортецi в улоговину, пiшли по нiй до кручi, а там, дiставшись її верха, присiли на теплiй брилi черепашнику. Неподалiк плескалось синє море... - Як там здоров'я Ханикова? - спитав Тарас. - Вiн був тодi недужий... - Це врятувало його, сердегу, вiд арештантських рот, - сказав похмуро Савичев. - Мєшков хотiв перед начальством вислужитися i написав на них донос... - Я чув. Один iз них, Невельський, тут... - сказав Тарас. I запитав: - А вам за те, що ви зi мною просто, не нагорить? - Козацтво - це не армiя, у нас свої звичаї, - всмiхнувся Савичев. - Як ми стояли у Малоросiї, то в нас один вiйськовий старшина хотiв, було... - То ви були на Українi? - не дав Тарас домовити про старшину. - Торiк лише вернулися. - А де? - В Звенигородцi. - Сам бог послав менi тебе, козаче! - схопився з мiсця Може, був i в Кирилiвцi? Аякже. - В кого саме? - В отця Григорiя... Ну, ще були в диякона... - А брата, брата мого Микиту бачив?! Вiн там живе поблизу. - Ну звiдки я мiг знати, що там ваш брат? - стенув плечима Савичев. - Кажи на "ти". Ми ж козаки обоє, - пiдсiв Тарас до нього. - Кирилiвка - то ж батькiвщина моя нещасна!.. Я вирiс там... - Коли б знаття!.. - здивовано промовив Савичев. - Про тебе я таки почув у тiй же Звенигородцi... - Що? - Добре слово, брате. Тобою там захопленi. Говорять - очi сяють, мов про святого! - Може б, ти розказав детальнiше про те, що чув, що бачив у нас в селi? - знiяковiвши, мовив мерщiй Тарас. - У кого жив? - Не знаю... - Може, щось запримiтив? - Груша! Здорова-прездорова, неначе дуб. Ми палицями збивали грушi з її верха... - Це в Гната, мого дружка! - зрадiв Тарас. - Такої нема нi в кого бiльше. Я ласував її грушками ще отаким, - провiв собi долонею бiля колiн. - Нi, бог тебе послав менi! - обняв, як брата, гостя. - Розказуй ще!.. А Феодосiю, попову доньку бачив? - Були якiсь дiвчата... - сказав непевно Савичев. - Ми танцювали пiд трiо з скрипки, бандури й бубна. - В отця Григорiя? - Та в нього ж, в нього ж на iменинах. - I ти не вгледiв Феодосiї?! - Горiлка там така скажена... - зiтхнув хорунжий. - Добре, що хоч у став не вскочив, прочумався бiля води... Тараса це розвеселило. Як уявив хорунжого серед гусей та пiдсвинкiв на збитому грузькому березi, так i зайшовся смiхом. А далi знову враз посмутнiв, згадавши, як далеко у часi й просторi до тих ставкiв, до тих людей, до того неба синього... Шумiло море, бiгли по ньому ледь помiтнi ягнята-хвилi... Вечiр лягав на землю швидко, мов поспiшав... На небi блiдо вирiзьбився дворогий мiсяць... Дiзнавшись, що молодий хорунжий малює теж, Тарас наважився за кiлька днiв одкрити йому портфель з малюнками. Одне, щоб той повчився, їх розглядаючи, а друге - страх хотiлося поспiлкуватися з собi подiбним, вислухати його думки. Митець без середовища - пропаща сила. Город для цього дiла найлiпше мiсце. Видно на всi чотири сторони, - нiхто зненацька не надiйде, - та й сторож - свiй чоловiк. А ще коли налити йому якусь чарчину, то й редьки дасть на закусь i попильнує вiд злих очей. В альтанцi було розкiшно: затiнок i вiтерець!.. - Про те, що тут побачиш, - сказав Тарас хорунжому, - нiде нi звуку. - Буду, яко нiмий! Одкрив портфель i вийняв перший-лiпший. З автопортретом. Людвiк йому служив натурою, i вийшов спиною до глядача... - Ця спина - шедевральна! - гукнув тим часом Савичев. - Ну, просто чудо!.. Слухай, так ти ж великий майстер!.. - Дивись, дивись... - дiстав iще малюнок. - Хто був твоїм учителем? - Сам Карл Брюллов. - Ти вчився в Академiї? Тарас кивнув. I вийняв з портфеля "Цигана". - Ну й ну!.. - стогнав хорунжий. - Яка експресiя усiх фiгур, освiтлення i чистота малюнка!.. Етюди, також виконанi на Каратау, справили на Савичева хороше враження, i вiн благальне мовив: - Чи ти не змiг би подарувати менi один? Тарас сховав етюди й сказав великодушно: - Я намалюю в пам'ять про нашу зустрiч... ну... твiй портрет. - Ти справдi? Чи жартуєш? - аж засвiтився Савичев. - Ходiмо! Є тут, братику, один предобрий чоловiк. У нього ми й сотворимо твою парсуну. До речi, вiн також козак уральський... - На батареї? - Точно. У нього я ховаю своє малярство. Сходами зiйшли на скелю, де розмiщались дворик, казарма й двi кiмнати для офiцерiв, обнесенi низьким камiнним муром. Назустрiч вийшов старий урядник - найвища влада. - Федоре, приймай гостей! - гукнув Тарас. - Хорунжий ось почув в Уральську запах твоїх пельменiв... - Зробимо! - озвався в тому ж тонi господар батареї. Потис обом їм руки i наказав комусь у сiни: - Хлопцi, пельменi враз! Невдовзi вони уже сидiли за пельменями та чихирем, привезеним недавно з Астраханi, й вели неквапну бесiду. Портрет було почато й закiнчено на другий день. Коли, вже в червнi мiсяцi, майор Михайлов, а з ним i Савичев, пiсля великої, з шампанським, учти на честь Маєвського, що саме був iменинником, верталися на пароплав, Тарас сказав хорунжому: - За всi цi днi, Микито, я не збагнув мети твого приїзду в Новопетровське. Той, хоч i був добряче напiдпитку, всмiхнувся, обняв Тараса i запитав: - Сказати правду? - Тiльки... - Я приїздив... побачитися з Шевченком! Не мiг тому повiрити: - За тисячу чи й бiльше верст?! - Я радий... Я пишатимусь тепер собою!.. - мовив хорунжий тихо, аби нiхто того не чув. I все ж вiрменський батюшка, що приїздив до пастви, яка жила i торгувала бiля укрiплення, озвався теж: - I я до смертi згадуватиму, як стрiвся тут з Шевченком i подружив! - Спасибi вам... - усе, що змiг сказати обом Тарас. На рейдi вже димiли труби двох пароплавiв, а бiля пристанi на мореплавцiв ждали човни з матросами... ...За ясним днем завжди iде негода, за радiстю iде печаль. Маєвський, його заступник перед лицем суворих буднiв служби, по iменинах прожив лише пiвроку та й перебравсь, сердешний, у кращий свiт. Покинув форт, малих синiв i зовсiм тепер беззахисного учителя своїх дiтей. У квiтнi, з першим пароплавом, прибув новий володар Новопетровського майор Усков. Високий, грiзний, з вусами, якi звисали стрiхою сiльської хати й ховали рот. Звелiв негайно вишикувати весь гарнiзон, пройшовся мовчки двiчi, пронизуючи ряди солдат суворим, гострим поглядом, i, не сказавши нiкому й слова, звелiв командировi пiвбатальйону Косарєву одвести всiх у казарми. Офiцери перезирнулися. Бо за статутом їм всiм належало тут, на плацу, представитися начальству. - А вас, панове офiцери, прошу до мене завтра, о п'ятiй пiсля полудня! - додав похмуро, нiби хотiв усiх послати на гауптвахту. Тараса вiн покликав за кiлька днiв. Iшов у добре знаний дiм коменданта з острахом. За мiсяцi, вiдколи вмер Маєвський, наслухався i натерпiвся. Косарєв, як i Потапов, якого, - бог почув молитви їхнi, - перевели кудись в Уфу, iз шкури пнувся, аби зробити з нього фрунтовика... - Дозвольте, ваше благородiє? - спитав бридким, охриплим вiд хвилювання голосом, переступаючи порiг кiмнати. Майор, який писав щось, кивнув, поставив крапку i запитав: - Шевченко Тарас Григорович? - Так точно! - Як вам служиться? Тарас завважив незвичне "вам" i розгубився. - Добре. Труджусь на рай... - промовив. Усков звiв брови, прагнучи збагнути суть химерних слiв - Сiдайте, - вказав на крiсло перед столом. Ввiйшла вагiтна жiнка. - Iраклiю... Помiтивши, що чоловiк не сам, знiтилася. - Агато, це Тарас Григорович, - встав комендант. Вона злегка вклонилася. Тарас також. Дива, та й годi!.. - Може б, ви... - запитально глянула на чоловiка. - Обiд готовий... - Славно! - потер великi руки комендант. - Йдемо, йдемо... Григоровичу, прошу вас з нами пообiдати, - торкнувся лiктя. - Дякую... Я ж... - Ми, на жаль, не познайомилися ранiше, в Оренбурзi, - не зважив на той протест Усков. - Хоча й жили в одному домi... - В Кутiних? Бiля костьолу? - вражено спитав Тарас. - Так точно. - Не пам'ятаю... - Федiр вам передав вiтання. I Карл Iванович. Матвєєв теж... - Спасибi! Стiл в їдальнi накритий був на три особи. - А Дмитрик спить? - спитав Усков дружину. - Так. - Це наш син, йому вже третiй, - сказав Усков. - До речi, я - Iраклiй Олександрович. А жiнка моя - Агата Омелянiвна. - Гафiйка, - мило всмiхнулась та. - Як кажуть в нас, у Києвi... - То ви киянка? - Точно, - кивнув Усков. - Я там її i здибав... - Зустрiв, Iраклiю! - поправила його дружина. - Або - мав щастя стрiти!.. - Це точно. Вiн пiдсунув стiлець дружинi, тодi Тарасовi. - Прошу, сiдайте. Вже борщ несуть... - Борщ?! - Так. Зелений. В Гур'євi знайшли щавлю. Ледь довезли. В сухому, правда, виглядi. - Несповiдимi путi господнi!.. - Жiночi теж. Агата Омелянiвна хотiла вас подивувати. - Не знаю, як i дякувати... - сказав Тарас, розчулений таким дарунком. Агата зашарiлася. I тiльки зараз, вперше Тарас помiтив її вродливiсть, нiжнiсть її лиця, хоча воно було уже ледь-ледь припухле. Високий лоб, великi карi очi i довга нiжна шия... Давно вже вiн так близько не бачив жiнки, матерi. Це хвилювало й сковувало, неначе й досi був юнаком... - А ось i ми, - ввела хлоп'ятко няня. Воно було рожевощоке, з бiлим пушком волосся. Помiтивши чужого в домi, глянуло спiдлоба батьковими очима. - Це добрий дядя, Дмитрику, - всмiхнулася до нього мати. I вiд тiєї усмiшки в Тараса щось стрепенулося побiля серця. - Йди, йди до мами! Чимось вона йому нагадувала Закревську Ганну... Може, отим ласкавим "йди, йди до мами", яке звучанням навiть було подiбне... Господи! Йому вже тридцять дев'ять, пiшло з гори, а вiн i досi дивиться з благоговiнням, з трепетом на чудо материнства!.. Гнат Бондаренко, певно, вже має внукiв... Пив чарку, їв, прихвалював зелений борщ, а сам не смiв на неї звести очi. Йому було достатньо, - чи й забагато! - її розмови з сином, дитячого ясного смiху... Як Дмитрик бiг повз нього, спинив рукою, мовчки ледь-ледь притис i вiдпустив. Невдовзi хлоп'я, уже навмисне, наблизилося i, засмiявшись, кинулось навтiкача, як вiн хотiв узяти його за ручку. Дiти одразу вловлюють, кому вони до серця... - Спасибi. Менi пора, - пiдвiвся господар дому. - Дякую, - встав i Тарас. - Сидiть, сидiть, - спинив Iраклiй Олександрович. - За мною ви, як за горою. - Побудьте, справдi, - мовила й собi Агата. - Дякую. Я все ж пiду, - вклонився. Ускови перезирнулися. - Тодi ось що... - пригладив ус комендант. - Приходьте до нас щодня обiдати. I на вечiрнiй чай. Я Косарєву про це скажу. Клубок пiдплив до горла й не дав йому подякувати. Минали днi, а вiн хтозна-чого обходив гостинний дiм i намагався навiть нiде не стрiтися iз комендантом, щоб той його не запитав причини. Не вiдав, що вiдповiсти, бо й сам не знав. Можливо, виною був сам комендант - з ним добрий, а з iншими суворий, навiть грiзний. А може, те не звiдане людське чуття, що стрепенулося в його душi, коли побачив милу його дружину-матiр, мале хлоп'я... При згадцi про тi вiдвiдини i той обiд його поймає великий жаль до себе й тривожний острах. Мало йому страждань!.. Усков знайшов нагоду зустрiтись з ним вiч-на-вiч. Коли Тарас увечерi стояв на вартi бiля флагштока, - цей пост йому подобався самотиною, - де не вiзьмися комендант. Тарас забiг до будки, схопив рушницю, виструнчився. - Хто йде? - гукнув. - Усков! - почув у вiдповiдь. Пароля вже не питав, бо ще було нетемно та й пост у фортi, внутрiшнiй. Усков присiв на огорожу, дiстав з кишенi люльку, набив її i запалив. - Поставте зброю, сядьте... - сказав невдовзi тихо. - Чого це ви, Григоровичу, ховаєтесь вiд нас з Агатою? Образились за щось? Скажiть, i ми це дiло виправимо... Негарно якось вийшло... Тарас не знав, що мовити. Брехать не вмiв, а правди сказать не смiв. - Менi здалось... - почав було. - Що ми не щирi з вами? - спитав Усков. - Не те... Що я... - зам'явся. - Дружина ваша така... така... - Недобра, зла? - Нi, нi! Чарiвна... - Фу ти! - зiтхнув Усков полегшено. - А я, було, подумав про хтозна-що!.. Ви неодруженi? - всмiхнувсь у вуса. - Точно... В жiнках добро i зло в жiнках!.. Химери все... Ви ж знаєте, що запорожцi не допускали на Сiч жiнок? Тарас i дихать перестав. - Я - знаю... - озвався зачудовано. - А звiдкiля вiдомо вам? Усков пригладив вуса й також спитав: - Ви звiдки родом? - З Київщини, - сказав Тарас. - Звенигородку знаєте? - Чував, чував... А я з Кубанi. - Справдi? - не мiг Тарас повiрити. Усков зиркнув на море, освiтлене низьким великим мiсяцем, зiтхнув так с.умно-сумно i заспiвав - не голосно, та чисто, без акценту: Ой матiнко, чорноморець Вивiв мене босую на морозець. Вивiв мене босую та й питає: "Чи є мороз, дiвчино, чи немає?.." Помовчав трохи й, дивлячись на вечоровий Каспiй, сказав з журбою в голосi: - У форт оцей я напросився їхати... Аби не бути в Перовського на побiгеньках... А ще тому, що море!.. Дивлюсь - i щось менi в душi... - Напевно, голос прадiдiв, якi ходили морем на славних чайках. - Може... Менi пора, - пiдвiвся з огорожi. - То ви приходьте завтра!.. - Прийду, - вже твердо сказав Тарас. I заспiвав ту пiсню далi, чуту вiд Кухаренка: Ой нема морозику - тiльки роса, А я молодесенька стою боса... ...Нi, зi всевишнiм щось негаразд! Яка ж у тому мудрiсть, що вiн карає праведних, а грiшникiв благословляє щастям?.. А може, бог позбавляв радостi в такий жорстокий спосiб його, вигнанця бiдного, що прилiпився серцем до цих людей?.. У перших числах червня в Ускових з'явилася мала Наталя. Не встигли вiдсвяткувать родини, як занедужав Дмитрик. Ще вранцi був веселий, ходив гулять з вусатим лисим дядею, - як називав Тараса, - а по обiдi зiв'яв, зiв'яв i лiг на килим "спатки". Тарас торкнувся його чола - малий пашiв. Схопив на руки, швидше занiс у лiжко. Дмитрик йому всмiхнувся i застогнав. Не знав, що далi дiяти. Його скував холодний страх. Таке мале, безпомiчне!.. Зi спальнi, де прокинулася Наталя, долинув смiх, агукання Агати й нянi Катi... Вiн пiдiйшов й покликав матiр. Вийшла весела, нiжно сяюча, - аж вiн примружив очi, - й спитала: - Що, Григоровичу? - Там Дмитрик... Вiн увесь горить!.. Погасла. Замiсть усмiшки лицем пройшов судомний бiль. - Що з ним таке? - Не знаю... Притьмом побiгла, впала бiля малого, що вже метався в лiжку. - Бiжiть мерщiй по лiкаря! Нiкольський, старший лiкар форту, не перейнявся його тривогою. Доїв обiд, одягся, не поспiшаючи, взяв саквояж... Помiтивши Тарасiв стан, промовив високодумно: - Людина, поки вона мала, повинна всiм перехворiти... Як витримає, то буде жить... Кожен повинен сам долать свої хвороби... - Для чого ж ви, лiкарi? - Щоб ставити здоровим людям клiзми й засвiдчувати природну смерть. - Ви пiдупали духом, - сказав Тарас. - Людина, що не вiрить сама собi та дiлу, якому служить, приносить бiльше шкоди, анiж добра. - Не зовсiм так. Принаймнi у медицинi... Ще Гiппократ дотримувався принципу: якщо не можеш хворому допомогти, то намагайся хоч не зашкодити. I нам цю мудрiсть заповiдав. - Дитина там, Сергiю Родiоновичу! Нiкольський глянув скоса i посмiхнувся: - Коли б не знав, що ти давно безвиїзне живеш у нас, подумав би, що це твiй син. А втiм... Йому, здається, два з половиною... - Сергiю, ти ж розумний чоловiк! - Пардон, пардон! Невдало пожартував... Хоча Iраклiй Олександрович не так до сина горнеться, як "лисий дядя"... - Бовкало, ходiмо швидше!.. Лiкар також притих, коли оглянув хворого. - Що з ним? - спитала мати. - Аnginае follicularis, або ангiна гнiйна... - протяг Нiкольський. - Господи! - збiлiла мати. - Донечку тримайте якнайдалi. Хвороба ця заразна. - Спаси й помилуй, господи!.. - прошепотiла, хрестячись, сердешна мати. - Постiль, компреси для зiгрiвання; поїти теплим... - перераховував на пальцях лiкар. - Якби був мед, лимони... Та де їх тут узяти! - Казала ж я Iраклiю: не їдьмо з Оренбурга!.. - ламала руки мати. Тарас стояв отерплий весь, страждаючи за матiр, за дитину, за людство, що беззахисне, мов деревце в пустелi... - Бог дасть, минеться, - тихо втiшав Агату лiкар. - Краще б вiн не давав хвороби! - сказав Тарас. Агата мовчки плакала, й гiркi тi сльози падали йому вогнем на душу. Малий заплямкав. - Дайте йому напитися, - сказав Нiкольський. - Треба, щоб часто пив. Тарас пiшов на кухню, налив води з чавунчика, яка була ще тепла, й принiс, подав Агатi. Тим часом вбiг Iраклiй Олександрович. - Що... тут таке?.. Менi сказали: лiкар... - Захворiв Дмитрик, - зойкнула. - Просила ж я!.. Усков присiв на лiжко, помацав лоба синового. - Хвороби всюди, - мовив. - Хiба в раю немає... - Мовчи про рай! - скривилася Агата болiсно i затулила руками вуха. - Їх старшенький помер недавно в Оренбурзi, - шепнув Нiкольський, який, хоч жив самiтником, знав геть усе, що дiялось у фортi та поза ним. - Прислати вам сидiлку? - спитав уголос. - Можна, я з ним побуду? - ступив Тарас до коменданта. - Спасибi. - Кращої не побажаєш, - всмiхнувся лiкар. - Та при такiй сидiлцi малий ураз одужає! - Устами вашими та пити б мед.. - зiтхнув Iраклiй Олександрович. За тиждень, - як не билися, що не робили, - малий помер. Ховали на другий день. I тут Тарас не витримав. Наослiп вибiг iз форту в степ, а далi крiзь пелену, що застилала очi, побрiв у царство каменю i черепашкових бiлястих скель. Навiщо ця безглузда смерть, цi муки батька, матерi? Чим прогрiшило перед тобою, господи, це безневинне мале хлоп'я, що звеселяло похмурий форт, його ошуканих тобою, боже, мешканцiв? Тут стiльки є вже старих i хворих, зневiрених у смислi далi жити, а ти обрав для прояву своєї сили й влади зелений, нiжний пагiн, якому свiт ще вiдкривався тiльки в усiй первiснiй його красi... В iм'я чого? Що ти хотiв довести цiєї смертю? Мовчиш? Мовчи, бо нiчого тобi сказати, боже, - святий та крiпкий! - на виправдання... В ущелинi, куди ввiйшов, мав потаємне мiсце мiж черепашкових великих брил. Звiдси вiн бачив синє море удалинi, блакитне чисте небо... Його ж нiхто не мiг отут помiтити. Сиди i вiльно мисли, малюй, пиши!.. Сьогоднi сльози застували йому i море, й небо. Вiн бачив мертве личко свого малого й щирого в найвищiй мiрi друга й нiяк не мiг змиритися, пристать на те. Хто нинi торкнеться нiжним пальчиком його брови, пригладжуючи її острiшок, хто поведе його шукати вбогi пустельнi квiти й радiтиме тим дивобарвним краплям на тлi пiску?.. А мати! Як їй, бiднiй, це пережити, витерпiти? Недавно був, смiявся, плакав, грався, а нинi - тiльки горбик на кладовищi!.. Це жах такий, що й словом того не скажеш!.. Треба зробити пам'ятник: щоб хоч був знак. Бо цей пiсок заносить все, вирiвнює, ховає слiд... Невмольна смерть! Як той коршак, чатує, жде, щоб налетiти, вдарити... А може, то вона прийшла по нього, а помилково взяла того, хто був йому найближчий i найдорожчий? Можливо, тут його вина, що вiн, нехай невольно, уник коси... Хiба вiн раз на муштрi її гукав! Не чула, не йшла... Нiкчемна стара карга!.. Десь одiрвався i покотився вниз камiнець. I тут iде повiльна праця знищення... Вiтри, дощi та сонце руйнують гори... Нiби там хтось iде?.. Мо', смерть почула його слова?.. Пiдвiвся й став чекати. Неквапно витер сльози, поправив одяг... Дивно, та йшли сюди, в ущелину, в його таємне сховище. Невже iще хтось має мiсцину цю за власну затишну гавань?.. - Вибачте... - сказав солдат, спинившись за кiлька сажнiв. - Мене по вас послали... Спершу вiн не завважив, як мовленi були слова. Коли ж збагнув, не змiг тому повiрити. - А хто послав? Фельдфебель? - Нi, комендант. Казали, щоб ви прийшли на поминки... - Невже земляк? - З Херсонщини, - всмiхнувся той. - Чому ж уперше бачу? - Бо я приплив недавно. - I знаєш, де мене шукати? - Бродив тут сам... А раз на вас наткнувся... - Чому ж ти, братику, не пiдiйшов? Земляк же... - Ви з панами... - прискалив хитро око. - А ми простi... Тарас обняв солдата i запитав: - Як звати? - Кличте: Скобелєв. Я так тепер записаний... А справжнє моє iм'я - в ревiзькiй книзi, в пана... - Втiкач? Здвигнув плечима: - З вогню, як кажуть, в полум'я... - Не можу слiз уговтати... - сказав Тарас. - Чуже, а жаль, як рiдного... - А рiднi є? - Немає. - То ви по них i плачете, тут сидячи... - зiтхнув солдат. - Ходiмо, бо вас там ждуть. За стiл без вас не сядуть, сказав майор. Вони пiшли до форту, зближаючись, як два човни в пустелi моря, радуючись, що день печалi скрасився для них початком приязнi, а може, й дружби. Вiчнiсть не тiльки в смертi, вiчне й саме життя... ...На диво, верба росла! Це навело на думку розвести сад. Не яблуневий, звiсно, а з верб, тополь, шовковиць, якi привезти можна з Ханга-Баби. - А що? - сказав Iраклiй, коли Тарас з ним подiлився задумом. - їй-богу, гарна думка!.. Агато, ти послухай, що наш Тарас пропонує! - Ну?.. - вийшла та з дитячої, де годувала малу Наталю груддю. - Садити сад бiля городiв. - То й що? - спитала байдуже. Вона ще й досi не ожила, не стямилася по смертi сина. - Можна поставить там будиночок, де ви могли б улiтку жити, - сказав Тарас. - Город, дерева, зелень, повiтря з моря... - Справдi, було б, як дача! - палко гукнув Усков. Схопивсь на рiвнi ноги. - Дерева випишемо iз Астраханi чи Гур'єва... - А трохи можна викопати в урочищi Ханга-Баба, - додав Тарас. - Сам бачив там два роки тому ще молодi шовковицi. - Майстри в нас є, а каменю - хоч i на цiле мiсто, - вже прикидав Iраклiй як комендант. - Коли садити краще? - спинився бiля Тараса. - Певно, що восени... Вербу свою я посадив у жовтнi... - Баркас сьогоднi ж вишлю за деревцями в Астрахань! - запалювався новим для себе дiлом комендант. - Тарасе, ти вiзьмеш два вози та охорону й вирушиш в Ханга-Бабу. Це завтра... А я займусь будинком... Посадим сад!.. - примружився. - I буде в нас, як на Кубанi... - Чи як у нас, в Кирилiвцi... - зiтхнув Тарас. - Розмрiялися... А скiльки-то воно ростиме! - охолодила Агата їх. - За рокiв три-чотири вже буде тiнь i затишок, - сказав Тарас. - Як поливати добре й пiдживлювати, то ще й ранiш. - Призначимо садiвника, самi, чим зможем, допомагатимемо, й нехай росте, - рiшуче сказав Усков. - Пiду звелю, щоб готували баркас у путь! Iраклiй Олександрович на вiтер слiв не кидав. Уже за тиждень майбутнiй сад, розмiчений довкруг верби Тарасової, завирував робiтним людом з числа солдатiв форту. Картина ця порадувала Тараса й Скобелєва, що прибули з Ханга-Баби й привезли двi пiдводи малих шовковиць. - Славно! - схвалив Усков, потерши руки вiд задоволення. - По скiльки їм? - кивнув у бiк шовковиць. - По рокiв три чи й бiльше, - сказав Тарас. - Ледь викопали. - Корiння - мов у сома вуса! - всмiхнувся Скобелєв. - Гаразд. Ямки готовi, берiть садiть, - звелiв Усков. - Це б чорної на спiд землi... - зiтхнув Тарас. - Згрiбайте на городi. А з Астраханi я наказав привезти разом iз деревцями й чорноземлi. Поповнимо городу збиток нею. Довкiл будиночка залиште мiсце для тополь. Щоб шелестiли на вiтрi листям... - Як на Кубанi? - Точно! Прислати вам пiдмогу? - Нi. Ми самi упораємося, - озвався знову Скобелєв. - Це ж не робота - празник. Невдовзi вiн, саджаючи в глибоку ямку дерево, затяг високим голосом якусь незнану пiсню. Тарас вловив мелодiю, помiг йому, поймаючись первiсним чаром спiву... Нi, вiн таки її десь чув, цю, може, ще язичницьку молитву-заговорювання малого зела-древа й землi, що має дати паростку могуть i силу велета... Як був малим. Напевно, її спiвала мати... Чи Катерина, його сестра i нянька... Коли стемнiло, вирушили гуртом до форту. Збудженi, веселi навiть. Кожен згадав щось миле серцю, таке, що вiчним маревом стоїть у їхнiх душах усе життя... Тiєї ночi довго Тарас не мiг заснути. Щось нiби зрушилося в його зболiлому стражданням серцi. Лежачи серед пiвсотнi бiдах-солдат у вистудженiй бруднiй казармi, вiн проглядав своє життя за три останнi роки, i в душу йому вкрадався щемливий страх. Так, чесно жив. Не дав зробити з себе фрунтовика. Щось малював, лiнив iз глини барельєфи... А пiсня, пiсня - його найбiльша мука й найбiльше щастя його - мовчала! Не написав анi рядка... Так нiби в Орськiй, на гауптвахтi, забув свою стражденну музу... Ще там писав. А вийшов, виїхав - i сталось так, що серце мов скам'янiло. Навiть похiд на Каратау не оживив його всього, не доторкнувся в ньому струни поезiї... Хропли солдати, скрикували в тривожних снах цi обездоленi, пропащi люди, вирванi з життя свого народу, з його нехай гiркої, та все ж якоїсь долi... А може, й вiн тому не пише вiршiв, що забуває народ i край, який уклав йому в дитячi груди душу, навчив любити i ненавидiти?.. Ранiше хоч листи приходили, а зараз... Нi, вже обiзвався Козачковський iз Переяслава. Iншi мовчать, неначе в рот води набрали... Iз Петербурга прислав аж два листи i грошi (за не написаний колись портрет!) артист iмператорських театрiв Семен Гулак-Артемовський, таки земляк iз Городища. Та Лазаревський Федiр теж обiзвався; їздив до Петербурга, тому й мовчав... I все ж за цi три роки далека його земля покрилася немов туманом. Ранiше вiн мiг будь-коли покликати в думках її, побачити, як наяву, в живих картинах, в пахощах, в розмаї барв, а нинi, як не прагне, вигулькують iз сiрих мрев лише якiсь деталi, окремi люди... Гiрко!.. Шiсть рокiв вiн не був на рiднiй своїй землi... А що ж з ним, бiдним, стане, як проживе у цих пiсках шiстнадцять!.. Устав, набрав води й напився, бо серце стислось грудочкою, мов заховатись прагло саме в собi... Шiстнадцять лiт!.. А двадцять п'ять!.. Лежав, дивився в темiнь, й здавалося, що вiн уже в могилi, в чужiй землi... Схопився, сiв на нарах. Умерти тут душею - ганебна зрада себе, людей i волi, якої ждуть на Українi мiльйони його братiв, його сестер! Коли не маєш сили зламать бiду, стерпiти муштру й вiдчай у цих пiсках, навiщо ж ти розбурхав їх, уклав надiю в серце своїм гарячим словом?.. Ти став на шлях, з якого спихнути має право одна лиш смерть!.. Я тут уже напiвживий... I все ж живий, не мертвий! Лягай i спи, щоб завтра мати силу долати зло, зневiру, сум - усе, чим хочуть змусити тебе зректися бога святої волi, вiри в прийдешнє щастя людства!.. Зiтхнувши, лiг. Заплющив очi, спробував перелетiти в своє село, в свою леваду. Спершу це не вдавалося, а згодом, як угамувалося й забилось рiвно серце, душа його торкнулася калини - ще твердої, червоно-бурої, - вербового вузького листя, яблунь, барвiнку, що блакитно обплiв могилу матерi... Прокинувся з нежданим рiшенням: писатиме! Не вiршi - прозу. Вона не дасть узятись цвiллю його душi, поверне в свiт, який любив i за який страждає нинi тяжко. Оскiльки бог якраз послав недiлю, вiн захопив святе письмо - Шекспiра, папiр й усе, без чого повiстi не розпочнеш (це вам не вiрш, якого можна й запам'ятати!) i рушив iз укрiплення. Солдат, що нудився бiля ворiт, спитав: - Куди це ти, Григоровичу? - Йду, брате, думу думати. - А я гадав: до утренi, та заблукав... - У кожного своя молитва i свiй олтар. - Це правда... З ворiт узяв праворуч, пiд гору, що тримала форт на собi. Мав намiр до холодiв писати в катакомбi, в отiй своїй ущелинi, з якої видно море i чути шум прибою. А далi щось придумає. Не всi ж i тут, як Косарєв або Обрядiн, - щирi його начальнички. Щоб не Усков, цi солдафони досi його звели б в могилу... Самотина! I бич i розкiш... Знаєш, що ти один, що жодне пильне око не стереже твою "цноту"... I все ж i тут так хочеться поговорити з кимось про заповiтне, розкрити душу, вислухати чужi думки! Помiтив уже давно, що розум найбiльш вiдточується у спiлкуваннi, в бесiдах з людьми, тобi подiбними душевним складом. Диспут iз антиподами лише дратує, збуджує i... не збагачує нiчим, окрiм досади. Робiтня стрiла тишею. Прибiй морський ледь долинав, бо вiтер дув зi степу. Знайшов "стола", пiдсунув собi "стiлець" i зручно сiв. Папiр поклав на книжку, бо черепашник таки не дерево. Нехай Шекспiр уже йому пробачить... Вмочив перо в чорнило... А що писать? Поезiя сама вривалась, змушувала хапать перо, а проза... Все побачене колись, почуте й пережите - її пiдгрунтя. А ще - думки. Чи роздуми, якщо точнiше висловитись... Життя його багате зустрiчами, людьми, що вартi пам'ятi... I все ж почати треба з сюжету вже готового, зiгрiтого теплом душi, поезiї, з такого, що розбурхає забутi днi, поверне йому минуле... "Наймичка"! Проста сiльська iсторiя, в якiй духовна велич його братiв по долi та по землi... Вмочив перо й, хвилюючись, накреслив назву. Потiм на мить замислився, згадав, де саме сталася подiя, що лягла в основу його поеми, i написав: "Между городом Кременчугом й городом Ромнами лежит большая транспортная, или чумацкая, дорога, называемая Ромодановым шляхом..." Поклав перо, перечитав написане, й слова потонули в туманi слiз. Не знав i сам, що дiється з його душею, чого їй так зробилось жаль... Поезiї? Чи, може, чогось такого, чого збагнути розумом вiн ще не мiг?.. Сидiв i слухав душу, що нiмо, тихо плакала, прибою шум, що вiдбивав секунди життя землi, його життя... З далекої, як Україна, молодостi спливли рядки, що виявилися пророчими: Сидить козак на тiм боцi, - Грає сине море. Думав, доля зустрiнеться, - Спiткалося горе. А журавлi летять собi Додому ключами. Плаче козак - шляхи битi Заросли тернами... ...Звiстка про смерть царя Миколи прийшла у форт за Каспiєм у той же день, що i наказ майора Львова зробити iз Шевченка зразкового фрунтовика. Тарас iшов iз церкви, де оголошували державну вiсть, разом з Усковими i ледве-ледве стримував свою велику радiсть. Цар-кат вiддав, нарештi, душу боговi! Скорiше, чорту! Стiльки на тiй душi грiхiв смертельних, що шлях їй - просто в пекло! I в цьому, певно, благо для їх величностi, бо душi ним замучених десь у раю i через те не стрiнуться з його душею... Iраклiй iшов похмурий, скорбний. Агата теж. Одна Наталя ласочкою перебiгала з одних на iншi руки й смiялася, хоч як її спиняла мати. Жiнок вражає смерть будь-чия, бо знають, як тяжко давать життя. Агатi можна вибачити. А друг Iраклiй Олександрович!.. - Не знав, що ви так тяжко сприймете цю новину... - не втерпiв-таки Тарас, пiдколупнув. - То що було б? - спитав Усков. - Благав би їх величнiсть не покидати своїх надмiру вiрних пiдданих. О тiм молився б господу. - Молись о скорбнiй долi раба його Тарасiя, - багатозначно сказав Усков. - Цар Олександр, напевно, вже пiдписав помилування всiм ворогам свого отця... - Дай бог! А то... - Що? - насторожився. - Iз батальйону прийшов наказ... - Що рядовий Шевченко за поданням їх благородiя генерала Фреймана став унтер-офiцером? - Нi. Командир а Уральська прислав наказ зробити спершу з цього Шевченка лялечку, а вже потому i представлять на унтера. - Майор заважив бiльше, нiж генерал?.. - спитав могильним голосом. Усков розвiв руками. - Фрейман не здогадався, мабуть, про вас з майором поговорити... Чи говорив, але не так, як той бажав... А втiм, коли амнiстiя торкнеться вас, то цей наказ не приведеться в дiю. Пождемо трохи... - Справдi, тепер одна надiя - на манiфест... - сказав Тарас похмуро. - Можливо, син не схоче йти по слiдах свого вiтця... - Не бачив його колись, у Петербурзi? - спитав Усков. - Не тiльки бачив, а й розмовляв. - Та ну? - Ви розмовляли з самим царем? - спинилася й собi Агата. - Тодi вiн був наслiдником. - То, може, вiн вас не забув? - Я тiльки йому показував портрети, писанi великим Карлом, давав, де слiд, пояснення. - Вiн не спитав, як звати вас? - Нi. Тiльки злився, що не Брюллов... До речi, Брюллов тодi був дома й не побажав, послав мене з Мокрицьким. - Гоноровитий... - протяг Iраклiй, - Гордий! - сказав Тарас. Наталочка тим часом впала йому на руки, оповила грайливо шию. - Гордим господь противиться, - повчально мовила йому Агата, знаючи, що й вiн такий. - Покiрних теж не милує, не захищає вiд злих людей, - сказав Тарас. - Хоч круть, хоч верть... Наталю, не смикай так за вуса, бо ще вкушу!.. Дзвiночком смiх. - Гадалось, як найкраще, а вийшло гiрше... - думав Усков уголос. - Маєш послать мене на муштру? - спитав Тарас. - Такий наказ. Я, може, якось викрутився б, так Косарев не пощадить... - Якесь прокляття! Кожне добро, що хочуть менi зробити, перевертається на бiльше зло!.. - То, певно, доля у вас така... - зiтхнула комендантша. - Подвижницька, великострадна... - Боюсь, що мiй "знайомий" цар не випустить мене на волю, - сказав Тарас. - Чому? - спитав Iраклiй. - Царi не люблять правди i тих, хто їм нагадує про неї. - Як кажуть, бог не без милостi, а козак не без долi! - сказав Iраклiй, сходячи на комендантський ганок. I бог явив Тарасу милiсть. Одразу пiсля великодня йому звелiли вийти в строю на плац, навчатись iз усiма, а по обiдi, як друга рота пiшла в кар'єр заготовляти камiнь для будiвництва, його самого вивели на спорожнiлий курний майдан i муштрували ще цiлих три години. Так всi шiсть днiв. На сьомий вiн не мiг устати вранцi. Що ревматизм, а що печаль, яка щодня пiдточувала його душевнi сили... Прийшов Нiкольський. - Скобелєв менi сказав... Ну, що з тобою? Ноги? Чи ще якась, нова, хвороба? Тарас промовчав. - Ясно. Загнали сивку-бурку!.. - Сiв у ногах на нари. Зiтхнув, пошкрiбся в тiм'ї. - Я заберу тебе в шпиталь. Полежиш тиждень-другий, а там, дивись... - Не треба! - рiшуче сказав Тарас. - Ховатися по шпиталях не буду. Хай мучать, хай домучують!.. - Приїде Львов, i ми його умовимо, аби вiн сам представив тебе на унтер-офiцера. - Не треба! Всяка жалiсть чи спiвчуття менi вилазять боком. Щоб не просили Фреймана, то не було б наказу Львова, й мене, старого дурня, не муштрували б по вiсiм годин на день!.. Ввiйшов Мостовський, приятель його з полякiв, що також був у рядових, а нинi вже поручик. Зi свiтла вiн примружився, протер рукою очi. - Це ти? - спитав Нiкольського. - А де Тарас? - Повержений штабс-капiтаном Косарєвим, що душу вклав у виконання наказу пана Львова. Поручик сiв по другий бiк. Невдовзi мовив глухо, з душевним болем: - Треба тебе забрать з казарми. Я попрошу Ускова, аби дозволив жити тобi зi мною. - Хочеш, щоб те було, що в Орськiй? - спитав Тарас. - Хтось донесе, що ти з простим солдатом запанiбрата, i загримиш до мене, у рядовi. - Чорт з ним. Ходiмо! - Дякую. Я буду тут. Помовчали. В казармi, крiм них, нiкого вже не було. Недiля. Хто до церкви, а хто до "спиртомiра", аби залити душу хоча б на день. - Оце сиджу та й думаю, - сказав Нiкольський. - Буде ще коронацiя, ну, й манiфест, амнiстiя для полiтичних... - Був манiфест з нагоди вошестя на престол, - сказав Тарас. - Та щось мене не кличуть у Петербург... - Тож-то й воно... Аби там хтось царевi та й нагадав про тебе... - А що, це добра думка! - пiдтримав його Мостовський. - Чи в тебе є в столицi такi шляхи? - Не знаю... - сказав Тарас. - Хiба такий... За звичаєм, у президентах Академiї мистецтв завжди врочисто ходить хтось iз найближчих до iмператора... Тепер Марiя Миколаївна, сестра царя... - Чудово! - схопивсь Мостовський з мiсця. - А в Академiї у тебе є такi, що попросили б її височество? Тарас не мiг одразу вiдповiсти. Перебирав у пам'ятi тих, хто живий, хто має силу й титули, i зупинився на Толстому Федоровi Петровичу. - Хiба що граф Толстой, постiйний вiце-президент... - сказав непевно. - Вхожий вiн до великої княгинi? - спитав Мостовський. - Звiсно. Керує вiн, але вона пiдписує i представляє собою вищу владу Академiї. - Пиши листа! - Кому? - Толстому. Вiн заступиться? Тарас зам'явся. Що вiн їм мiг на те сказати?.. Просив Брюллова - всує, писав листа Жуковському - не вiдповiв... Для вищих кiл суспiльства вiн - каторжанин; може, i не злочинець, але невдячний колишнiй хлоп... Хтось розпустив про нього чутку, якою коле очi його заступникам у Оренбурзi сам граф Перовський, що вiн, Шевченко тобто, з крiпацтва викуплений царем, сiм'єю царською... - Не знаю, браття... - мовив. - Чужа душа - що темний лiс... Тим паче графа й вiце-президента... - Ти напиши, а там воно покаже, - не вiдступавсь Мостовський. Нiкольський теж був за листа в Санкт-Петербург. Вони взяли Тараса й ледь не за руки вивели на божий свiт з казарми. Вiн шкутильгав, стогнав, кряхтiв, мов ветхий дiд, а все ж iшов, бо розумiв, що це його єдиний шанс на рятунок. У дверях стрiлись iз байгушами-дiтьми. Простягуючи бруднi маленькi руки, вони просили їсти, бо на грошах мiсцевий люд ще й досi не розумiвся. - Заждiть, я зараз! - мовив Тарас до друзiв i почвалав назад, у свiй солдатський дiм. В шинелi мав прихований ним для Наталi цукор. Малi терпляче ждали. Взяли цнотливо, нiяково (не звикли ще!), подякували й пiшли до брами. Мабуть, вже обпросили фортечний люд. - Чи й справдi їх спонукує до жебрiв скрута?.. - тихо спитав Нiкольський. - Мене колись, як був таким, примушували просити кусень хлiба, - сказав Тарас. - Тяжке це дiло - знаю... В душi не раз все перевернеться, доки простягнеш руку... - А я то думаю, чого ти так не хочеш писать листа! - обняв його Мостовський. Тарас зiтхнув й нiчого не вiдповiв... ...Не знав уже, що краще: чи безпросвiтна, тупа солдатчина, чи зманлива, але пуста надiя, розтягнена на мiсяцi. Той лист, що вiн послав Толстому до Академiї, як видно, збурив пекло, бо вже два роки вперто йде боротьба й до нього доходить тiльки її вiдгомiн. Очолила велику битву не знана ним дружина графа Анастасiя Iванiвна, й тепер вiн мав в її особi найзаповзятiшого свого прихильника й захисника. Листи були то радiснi, то знов тривожнi... Прислали вже й на дорогу грошi, а воля десь блукала по мiнiстерствах та канцелярiях, й нiхто не знав, чи вийде вона на свiт, чи там поляже знову, що сталося уже не раз. Як сповiстив йому Михайло Лазаревський, цар дозвiл дав звiльнити його з солдатчини у перших числах сiчня, а й досi ще нема нiчого певного, хоча минув i травень, десятий вже в його гiркiй неволi. Власне, вже одинадцятий, бо перший з них прожив у Третiм вiддiлi, де теж було не з медом. Подумать страшно: цiлий десяток лiт безправ'я, муштри, злигоднiв, надiй i дуже болiсних розчарувань! А як то було прожити!.. Тепер його хоч не муштрують. Вiдколи стало тепло, живе в саду й чекає того забарного святого дня... Ще вчора мав привезти пошту пароплав, i вiн очей не зводив з моря. Мусить вона колись-таки прийти, його сердешна воля!.. А втiм, нема йому нiде удачi. За п'ять останнiх рокiв вiн написав до двох десяткiв повiстей i теж без толку. Що вже вiн не робив, кому не слав, та жодна з них не вийшла в свiт. "К. Дармограй" - псевдонiм, яким пiдписував свої прозовi опуси, лишився знаним тiльки його найближчим приятелям. Малюнки, правда, через Залеського, що вже давно на волi, пiшли мiж люди, вирвалися з цього людьми i богом проклятого пустельного кутка землi... Та ще - верба! Вже виросла така, що тiнь на зем