буде тобi, Малушо, тут, на Горi, велика честь i щастя. У першу нiч, коли Малуша з'явилась на Горi, Добриня не знав, що з нею робити. Сам вiн, разом з двадцятьма гриднями, жив у хижi пiд стiною i покласти Малушу там не мiг. Гриднi - хлопцi простi, i випити, й погуляти зугарнi, але щоб дiвчина спала помiж ними - не бувало. Одвести її в якусь iз хлiвин, де живуть з родинами ремiсники й кузнецi, - але ж вiн нiкого з них не знав. Про це й думав вiн, сидячи на призьбi своєї хижi. Добре, що хоч Малуша цього не вiдає: вона встигла вже обiйти весь город, а тепер пiшла до требища, де жерцi складали вечiрню жертву. I тодi допомiг йому гридень Тур, той самий, що недавно глузував з Малушi, побачивши її пiд щитом на конi. Вiн пiдiйшов до Добринi нiбито знiчев'я, постояв, почухав п'ятiрнею волосся, винувато сiв. - Щось ти невеселий? - почав Тур, дивлячись на Добриню. Добриня обернувся до Тура подивитись, чи не збирається той знову глузувати. Але Тур не жартував - великий, з копицею рудого волосся, з глибокими шрамами на обличчi, в однiй сорочцi й ногавицях, сидiв вiн суворий i тихий, дивився на сонце, що закочувалось за дахи боярських будинкiв, на голубiв, що табуном ширяли в небi. - А чого ж менi бути веселим? - роздратовано сказав Добриня. - Вдома сестрi жити несила, як її довiз сюди - не знаю, як обдурив сторожу - сам жахаюсь. А тут? Поглузували з мене й сестри та й пiшли. А менi що з нею робити? - Ти не май зла на мене, - сердечне промовив Тур. - Сказав уже - не знав, що це твоя сестра, от i зiрвалось слово... Прости мене за це. Добринi стало шкода Тура. Справдi, що дивуватись з гридня. Днесь вiн п'е та гуляє, завтра загине. Раз жити на свiтi, раз i помирати, - глузуй, гридне, з людей, з себе самого насмiхайся, може, завтра ворон у полi закряче над тобою. - Гаразд, Туре! - тихо промовив вiн. - Не винувать себе, i я тебе не винувачу. А от що робити з Малушею - не знаю. Вона в мене молода, нiде ще не бувала, сама про себе не подбає, а я куди її поведу? У гридницю чи в нашi хижi? - Нi, - вiдповiв Тур. - У гридницi i в наших хижах її не покладеш: дiзнається сотенний, скаже тисяцькому, тисяцький воєводi, а тодi з нею хоч у прiрву... А ти, Добрине, не знаєш когось iз кузнецiв чи ремiсникiв? - Коли б то знав... - I я не знаю, - зiтхнув Тур. - А що, - замислився вiн, - коли б поклали ми її у стайнi на сiнi? - Що ти говориш, Туре? Туди ж i вдень i вночi ходять усi гриднi, княжi слуги. - Правда, Добрине, - згодився Тур. - Там сестру побачать i скривдять. Обоє замовкли. Добриня безнадiйно дивився на город, на требище, де загорiлось, затанцювало довгими червоними язиками багаття. Тур дивився на небо, що починало темнiти, на голубiв, що бiлими цяточками висiли в ньому. - А що, - опустив раптом голову й засмiявся Тур, - коли ми покладемо Малушу коло себе?.. - У хижi? - щиро здивувався Добриня. - Та нi ж, - перебив його Тур. - У хижi не можна, покладемо її над хижею... - Де? - У голубнику... Тур простягнув руку й показав на великий голубник, що одним кiнцем своїм спирався на дах хижi, другим - на гiлку старого дуба. - Адже там, бiля голубника, є закамарок для харчiв. Взимку туди лазять княжi сторожi, а зараз нiхто не полiзе, нiхто Малушу не зачепить. Добриня замислився. У словах Тура була правда. Тут, на Горi, всi дуже любили голубiв. Зробленi з дерева, прикритi дашками голубники для них стояли на княжих i боярських теремах. З давнiх-давен був такий голубник i над їхньою гридницькою хижею, а бiля нього закамарок, куди взимку для голубiв зсипали зерно. Голубiв на Горi нiхто не чiпав, не їв, вони вважались божою птицею, вiльно виводились, зграями лiтали над зеленою Горою. - Справдi, - згодився Добриня. - У закамарку їй буде непогано. Та й сотенний нiчого не скаже. - А що йому говорити? Це ж не гридниця, а голубник. Удень гулятиме Малуша, спатиме на голубнику. Принесемо ми їй їсти й пити... Адже так, Добрине?! - Буде такi - згодився Добриня. - Це ти добре придумав. Буде так! I Малуша тiєї ночi спала у закамарку бiля голубника. Увечерi вона попоїла разом з братом у хижi. Вечеря була дуже смачна - юшка з рибою, пахучий хлiб. Рудий гридень Тур дав їй ще й кiлька чудових царгородських рiжкiв, яких вона зроду не бачила. Коли ж зовсiм стемнiло, Добриня пiдставив їй плече, допомiг вилiзти у закамарок бiля голубника. - Отам, Малко, й спи! Голуби - вони чистi, смирнi! - А я не боюсь... З ними ще краще. Та й чого б вона боялась? У закамарку було затишно, тепло, крiзь розчинене вiконце видно було шматочок неба й кiлька зiрок, десь близько за стiною воркотали й пурхали старi голуби, тихо пищали голубенята. Була вона задоволена й щаслива, бо за довгий день побачила бiльше, нiж за все своє життя, бо опинилась у городi Києвi, вiдчула ласку гриднiв. Швидко й заснула Малуша. Спали й гриднi в хижi пiд голубником. Тут, у дерев'яному городi, крiм теремiв княжих, заборонено було запалювати вночi вогнi, бо скiльки разiв траплялось, що з малої iскри спалахувала й буяла велика пожежа. Усi лягали спати в городi, тiльки сутiнки обгортали Гору, а коли хтось що й робив, то в темрявi, помацки. Сторожi на городницях стежили всю нiч за валами, а разом дивились, щоб хтось не палив свiтла. Прокидались у городi всi рано, до схiд сонця. У хижi пiд голубником гриднi спали мiцно. Не спав з них тiльки один. Вiн довго лежав на дерев'янiй одринi iз розплющеними очима, потiм пiдвiвся, встав, обережно, щоб у темрявi не зачепитись об щось, вийшов з хижi й сiв на призьбi. Рудий, веселий Тур зараз був засмучений; схиливши голову до грудей, поклавши руки на колiна, сидiв вiн на призьбi мовчазний, тихий, замислений. Гридень думав про те, що прийшов вiн на Гору ще за князя Iгоря. Служив у його дружинi, ходив з князем на деревлян, бився з обрами, чорними клобуками, печенiгами в полi, посiчений був мечами. Один печенiг перебив йому мечем все чоло, - довiку носитиме цей шрам гридень Тур... Це було бурхливе, веселе життя. Сьогоднi пий, гридне, та гуляй, завтра, може, костi твої забiлiють у Дикому полi, - так живуть гриднi, вої, вся княжа дружина, так жив i гридень Тур. I ось гридень Тур замислився. У нiчну годину пригадав вiн далеке село над рiкою Десною, коло города Остра, пригадав батька й матiр, двох братiв i сестру... Жаль обгорнув душу Тура. Батько його Тур був давнього славетного роду, - хто в Острi не знав Турiвi Але ж батько не мав нi слави, нi багатства. Збiднiв, взяв купу в боярина Кожеми, не мiг її сплатити й став холопом княжим, а якось навеснi, коли рубали й спускали на воду дерева, попав пiд колоду, потонув у Деснi. За батьком пiшли всi - мати, сестра, два брати. Всi вони померли, коли пiсля лютої зими закотився до Остра мор. Тiльки вiн - молодший Тур - видужав, оклигав, вижив. Так i потрапив до Києва й княжої дружини. У селi коло Остра, де всi землi забрали Кожема й iншi бояри й воєводи, Тур, либонь, загинув би. У княжiй дружинi його одягали, годували, тут, на Горi, вiн мав дах над головою, одрину пiд боком. Пий, гридне, веселись, може, не швидко ще груди пройме стрiла, а череп розтрощить меч! "А коли, - подумав тепер Тур, - не вiзьме стрiла i не вб'є меч, тодi що?!" I справдi, поки вiн ще молодий та здоровий, то потрiбен у княжiй дружинi, а коли в Тура не стане сил, куди ж тодi? Пожалування, це так. За добру службу можуть дати гридневi шмат землi в Дикому полi. Поки був молодий, то стерiг князя в городi, старий став - бережи його поле, "Нi, - думав далi Тур, - так не можна, треба жити iнакше!" I ще замислився гридень Тур над тим, чому саме в цю нiч прийшли йому в голову такi думки, чому зараз вiн не може спати? Тур встав з призьби, трохи одiйшов, побачив у нiчнiй пiтьмi голубник на даху, уявив, як там спить дiвчина Малуша. Так ось чого не спиться Туровi. Ця дiвчина з карими очима дуже схвилювала його. Вона нагадала йому минулi роки, батька, матiр, брата, сестру. Вона, либонь, i схожа на його сестру Веселку... Так, так, вона дуже схожа на неї... Але не тiльки схожа. Коли Тур подумав про те, що вона лежить там, на голубнику, тихо дихає, спить, у нього дуже забилось серце, вiн хотiв би сiсти коло неї, взяти її за руку, сказати щось сердечне, щире, ласкаве. Нi, гридень Тур не знав, що з ним сталось. Звiдки це найшло на нього, чому вiн хоче жити й любити? 3 Ключниця Ярина не забула того, що їй сказала княгиня, й часто замислювалась, кого ж їй взяти собi наступницею, кого доведеться вести до княжої стравницi. Хоч мала Ярина пiд своєю рукою й чимало дворянок, проте зупинитись на комусь не могла - та була неповоротка, iнша зухвала, ще одна некрасива з лиця, а таких князi не любили. Часто придивлялась Ярина до Пракседи. З усiх дворянок це була найкраща дiвчина-переяславка, струнка, ставна, з високим чолом, великими темними очима - краса! Та не все подобалось Яринi в Пракседi. Мала ключниця метке око, i хоч Пракседа прикидалась тихою й ласкавою, раз i другий помiтила, що Пракседа часто свариться з iншими дворянками. Бачила Ярина її i в гнiвi - iз очима, в яких палахкотiла мста, iз закушеними до кровi устами, хижу, злу, нестримну. Чудова дiвчина-переяславка Пракседа, але Ярина боялась ввести її до княжої стравницi. Тим часом i сама Ярина вiдчула себе краще, хвороба й кволiсть зникли, поралась вона добре. Княгиня мовчала, тому й вирiшила ключниця перечасувати, шукати собi наступницю не тiльки на Горi, а й на княжих дворах - у Вишгородi чи Бiлгородi. Про це Ярина не раз говорила княжим тiунам, просила привезти кiлькох дворянок - метких, вправних, красивих, а сама ключiв iз своїх рук не випускала. А вже пiшла осiнь, роботи в ключницi було багато, з усiх князiвств i дворiв везли на Гору всяке добро - жито, мед, вiск, в'ялену й посолену рибу. Ярина все ходила й ходила, брязкотiла своїми ключами бiля житниць, медуш, бертяниць* (*Медуш i, бертяницi - клiтi, де ховали мед, бортi (вулики).), хлiвiв, все думала, як би чого не забути, приготувати до зими. Так вона згадала й про голубники - треба було й для птахiв запасти зерно, подивитись, чи не повибивалися там стiни. До великого голубника, що був побудований одразу за гридницею, Ярина прийшла на свiтаннi, коли ще всi гриднi спали, бо не любила зустрiчатись з ними - крiм лайки та лихого слова, вiд них нiчого не почуєш. Тому Ярина тихо пройшла до голубника, пiднялась драбиною до закамарка, вiдчинила дверi... I раптом вона мало не впала з драбини, остовпiла, потiм затремтiла, бо в сiрому промiннi побачила перед собою в закамарку обличчя, руки. - Хто це? - прошепотiла Ярина, побоюючись, що то якась вихватка гриднiв. - Це я, - почула вона тонкий дiвочий голос. - А злазь-но сюди! - сказала Ярина й стала спускатись драбиною назад. Слiдом за нею вилiзла iз закамарка й спустилась на землю дiвчина, якiй на вигляд було не бiльше як п'ятнадцять-шiстнадцять лiт. На нiй була сама тiльки сорочина, пiдперезана мотузком, ноги босi, обличчя невмите, волосся розкуйовджене. Але було в дiвчинi щось таке, що й привабило Ярину. Дiвчина була дуже перелякана, i ключницi стало шкода, що це вона так її настрахала. Яринi сподобалось i обличчя дiвчини, великi карi очi. I ще, звичайно, зацiкавило ключницю, звiдки з'явилось це дiвча тут, де живуть гриднi. - А пiдiйди-но сюди ближче, дiвчино, - промовила Ярина. Малуша пiдiйшла, але, либонь, злякалась ще бiльше, бо Ярина помiтила, що в неї тремтить все тiло. - Ну, чого ти боїшся? - якомога ласкавiше додала ключниця. - Я тобi не зроблю зла, iди-но сюди. Дiвчина пiдступила трохи ближче. - Ти звiдки? - запитала Ярина. - З Любеча, - вiдповiла дiвчина зляканим, але дзвiнким голосом. - А як звуть тебе? - Малка. - Бачу, що малка. А чия? - Добринина. - А чого ти опинилась на Горi? - Брат Добриня привiз... Але в цей час почулись кроки, i на стежцi з'явився Добриня, що нiс сiдло. Побачивши ключницю княгинi Ярину, яку гриднi, так само, як i вона їх, не дуже долюбляли, вiн хотiв привiтатись та й обминути її. Але ключниця була не сама, вона з кимсь розмовляла. Ступивши ще один крок, з трепетом душевним Добриня побачив, що розмовляє вона не з кимсь, а з його сестрою Малушею. Вiн навiть остовпiв: не вистачало, щоб ключниця знала про його грiх! Та справу полагодила сама Малуша. Побачивши Добриню, вона притьмом кинулась до нього i сховалась за братовою спиною. Певна, що тепер їй вже нiщо не загрожує, вона визирала з-за спини, дивилась на ключницю iншими - лукавими - очима. - Слухай, гридне, - промовила тодi Ярина. - Та що ж то є за дiвчина? Добриня поклав на траву сiдло, витер спiтнiле чоло й сказав: - Це моя сестра. - Так чому ж вона тут? - ключниця показала на голубник. Добриня безнадiйно махнув рукою й виштовхнув Малушу поперед себе. - А що я мав робити? - показуючи на дiвчину, запитав вiн. - Поїхав я нинi до Любеча, сам я звiдти, батько там у мене, мати, був дiд Ант... та ось ще сестра Малуша... Приїхав я, подивився, дiда Анта немає - помер вiд печенiзької стрiли, все добро дiда добрi вуйки забрали, батько й мати голоднi, назi, i оця - Малуша - загибає. Адже загине, загине, бачу, сестра. А вона менi люба. Ти не дивись, ключнице, що вона така занехаяна, квола. Вона хороша сестра. Адже так, Малушо? Ну, говори! Малуша мовчала, та й що вона могла сказати? - От я й привiз її сюди, - сказав Добриня. - Нехай, думаю, буде бiля мене тут, на Горi. А далi, вже коли привiз, замислився: що менi з нею дiяти? Роботу знайти - а де, жити сестрi треба, а куточка немає. От з гриднями надумали - нехай живе Малуша тут, на голубнику, разом з птахами, а їсть те, що лишається в моїй мисцi. Ярина подивилась на Малушу, що, опустивши руки, стояла перед нею, й тепла посмiшка зiгрiла тепер обличчя старої ключницi, їй сподобалось, що Добриня так просто й одверто розповiв про свою сестру, подобалась їй i сама дiвчина з великими карими очима, що так допитливо дивилась на неї. I ще вiдчула Ярина, як болять у неї всi костi, пригадала розмову з княгинею Ольгою, подумала про те, що треба їй когось на пiдмогу собi брати, бо скоро-скоро зовсiм працювати не зможе. - А що, - замислившись, вголос проказала свої думки Ярина, - коли б я взяла твою Малушу до двору? Там i для неї робота знайдеться. - Матiнко ключнице, - крикнув Добриня, забувши, що всi гриднi бояться й цураються Ярини, - та коли б ти взяла її до двору, я б тобi дякував, доки живу, довiку! - Не треба менi дякувати, - зiтхнула Ярина, - там, у дворi, дiвчинi також буде нелегко. Поки мала - небагато роботи з неї запитаю, бiльша стане - ой, багато доведеться працювати. А ти не боїшся, Малушо, йти до княжого двору? - Не боюсь, - тихо вiдповiла дiвчина. - То приведи її завтра рано-вранцi до мене, там бiля терема є хижа. Та обмий її, чисту сорочку одягни. Чи є в тебе сорочка?-запитала вона в Малушi. - Є сорочка! - радiсно вiдповiла Малуша, пригадавши про материн вузлик. - Буть по цьому, - промовила ключниця й рушила стежкою до терема. 4 Ще було далеко до свiтання, коли хтось кiлька разiв штовхнув Малушу в плече. Не розумiючи, де вона опинилась, хто її будить, здригаючись вiд холодного повiтря, що струмувало навкруг, вона заходилась обома руками протирати очi. - Ходiмо, Малко, скоро вже день... - почула вона знайомий голос. Аж тодi Малуша зрозумiла, що сидить вона на голубнику, пригадала минулi днi, i особливо останнiй день, коли вони з братом зустрiли в саду ключницю Ярину i коли Добриня пообiцяв їй вранцi привести сестру до княжого двору. - Я зараз... зараз... - прошепотiла Малуша, миттю схопилась на ноги, у темрявi знайшла вузлик - материн дарунок, - швидко одягла чисту вишивану сорочку, обгорнулась плахтиною, завинула пояс, перевiрила, чи не повипадали з вух її усерязi* (*Усерязi- сережки.) iз зеленими камiнчиками, взула постоли й стрибнула на землю, де вже стояв i нетерпеливився Добриня. - То й пiшли! - глухо сказав вiн. Було непривiтно, похмуро, сiро. Iз-за стiн города, вiд Днiпра, виривався й проймав тiло гострий вiтер, низько над Горою, торкаючись дахiв теремiв, пливли й сiяли мряку важкi хмари, з трав бризкала холодна роса. Але Малуша не зважала на вiтер i мряку, думи її летiли в терем, де судилося їй служити. Вона уявляла його високi свiтлицi, княгиню Ольгу й рiзних князiв у бiлих одежах, у золотi, срiблi, багато речей, назви яким не знала, i все те було високе, свiтле, блискуче. Серед багатства й блиску вона бачила й себе. Правда, Малуша стояла десь у куточку тонкою бадилинкою, коли йшла - нiхто її не помiчав, коли говорила - голосу її не було чути. - Ти ж слухайся Ярини, - тихо радив, крокуючи поперед сестри, Добриня. - Жона вона могутня, дужа, у неї ключi вiд усiх теремiв - ключниця самої княгинi Ольги. - Я слухатимусь, - вiдповiла Малуша, швидко ступаючи по травi, з якої бризкала й сiкла голi ноги холодна роса. Так вони дiйшли до княжого терема, де зустрiли нiчних сторожiв. Добриня їх знав, це були його ж друзi - гриднi, i тому перекинулись з ним кiлькома словами. А потiм Добриня взяв Малушу за руку й швидко повiв її округ княжого терема, на задвiрки. Там, хоч нiч ще не минула, було людно й шумно, бiля клiтей ворушились постатi чоловiкiв i жiнок, десь форкали конi, бряжчало залiзо, подекуди у вiконницях i дверях свiтились вогники. На один з цих вогникiв i пiшов Добриня. Зупинився перед якоюсь хижею. - Ти стiй тут, - сказав вiн, - i жди мене. I зник у дверях хижi, де чулись голоси й горiв вогонь. Коли Малуша залишилась сама, їй стало дуже страшно. Знала, куди привiв її Добриня, а все ж їй здавалось, що з темряви от-от вирне якась потвора й схопить її. Найбiльше ж вона боялась того, що Добриня, повернувшись, скаже, що роботи для неї тут немає, що її не вiзьмуть до княжого двору... I через те почала тремтiти вiд холоду, вiтру й дощу так, що аж зуби цокотiли. Проте боятись, як виявилось, було нiчого. Через короткий час постать Добринi окреслилась на дверях хижi, поруч iз ним Малуша побачила постать жiнки, з якою вони напередоднi розмовляли в саду, - могутньої, дужої ключницi Ярини. - Малко! - крикнув у темряву Добриня. - А йди-но сюди! Вона одразу вихопилась вперед i потрапила в промiнь свiтла, що сягав з хижi. - Ходiмо, Малко! - озвалась до неї ключниця, перебираючи ключi бiля пояса. Добриня вiдступив у темряву, i там лунко загримiли його кроки, а Малуша зайшла до хижi. Так вона потрапила до княжого терема, про який мрiяла i який уявляла таким високим, блискучим... Але де подiлися мрiї Малушi? У кутку хижi горiв свiтильник, i в кволому його свiтлi вона побачила темнi, складенi з важких колод стiни й низьку, також темну, стелю. Посеред хижi горiло на камiннi вогнище, дим вiд якого викочувався через широкий комин, бiля вогнища порався, роздуваючи жевриво, бородатий лiтнiй чоловiк. Одна дiвчина клала щось у корчажцi, якi стояли на гарячому вугiллi. - Диви, як ти прибралась! - промовила ключниця й пильно глянула на бiлу вишивану сорочку дiвчини, на її строкату плахтину, на усерязi, в яких таємничими зеленими вогниками поблискували камiнцi. Дiвчинi здалося, що в словах ключницi звучить якийсь осуд. Але ключниця дивилась на Малушу такими теплими очима, голос у неї був такий сердечний, що дiвчина заспокоїлась. - Що ж, Малко, - сказала ключниця i чомусь важко зiтхнула, - скоро свiтатиме, а в нас ще доста роботи. Ходи сюди! Бородатий чоловiк, що порався, бурмочучи щось про себе, з цурками, дiвчина, яка пильнувала за корчажцями, здавалось, не помiтили навiть, що в хижi з'явилась ще одна iстота. Може, їм нiколи було помiчати, хто ще прийшов на пiдмогу, може, було байдуже, хто ще подiлить їхню долю. Так чи не так, а для Малушi сталось на краще. Вона, напевне, нiкому тут не заважала, тож i для неї знайшлися мiсце й робота. А роботи в хижi справдi вистачало. Ключниця послала Малку набрати води з джерела - одразу за хижею, дала помити кiлька корчажцiв, ночви, дерев'янi миски, ложки, загадала замести смiття в хижi, помити стiл i лави. Малуша поралась спритно, швидко, робота нiколи не лякала її, бо так вона з самого малку працювала ще й у матерi, в рiдному своєму домi, мала вона мiцнi руки, пружнi ноги. Коли б Малуша була бiльш спостережливою, то, напевне, помiтила б, як ключниця Ярина раз i другий глянула в її бiк, посмiхнулась i задоволене хитнула головою. Помiтила б вона, мабуть, i те, що коли горнцi на вогнищi закипiли, дiвчина, яка поралась бiля них, пiдвела голову, поглянула на Малушу, одвернулась, знову поглянула... I в очах у неї заграли недобрi, злi вогники. Проте Малуша цього не бачила, не звертала уваги. Вона думала: де ж той терем, який недавно уявляла, бiля якого була так близько? Де княгиня Ольга i рiзнi князi? А терем був поряд! Страви на вогнищi готувались для князiв. Це були багатi, смачнi княжi страви. Ключниця Ярина пильнувала, як закипають корчажцi, але час вiд часу виходила в дверi, що вели ще до однiєї хижi. За цiєю ж другою хижею Малуша побачила високу, освiтлену, блискучу свiтлицю. Лише одну мить, замiтаючи бiля дверей, Малуша бачила свiтлицю, але й цього було досить, щоб вона зрозумiла: ото i є княжий терем, то, либонь, стравниця, там снiдатимуть княгиня Ольга, рiзнi князi, воєводи, бояри. I от вони прийшли. Малуша одразу помiтила, що це сталось. Там, у свiтлицi, почулись кроки й голоси, бородатий чоловiк i дiвчина, що порались бiля вогнища, схопились на ноги, до хижi швидко вбiгла ключниця Ярина. Вона нiби аж змiнилась - вирiвнялась, посуворiшала. В руках у неї було срiбне блюдо, на якому стояло кiлька мисок. Поспiшаючи, Ярина пiдiйшла до корчаг, у яких варились страви, уполовником налила в миски юшки, пiсля чого повернулась до свiтлицi. Так вона приходила кiлька разiв, приносила порожнi миски, брала в сусiднiй хижi новi, клала в них варене м'ясо, сочиво, наливала медовий узвар. I увесь цей час у свiтлицi було тихо, тiльки Ярина все ходила туди й назад. Нарештi знову почулись голоси, залунали й десь затихли кроки, а тодi Ярина повiльно вернулась до кухнi. - Князi поснiдали, - промовила вона i важко сiла на лавi в кутку. Малуша поглянула й не впiзнала Ярини. Важко вiддихуючи, опустивши натрудженi руки, схиливши до грудей голову, стомлена, блiда, iз зернятами поту на чолi, сидiла на лавi ключниця великої княгинi, якимсь тьмяним поглядом дивилась на вогнище, що починало пригасати, уста її, здавалося, щось шепотiли. Але нiхто не почув слiв. Вже голоснiше вона сказала: - Путшо! Пракседо! Сiдайте їжте самi. Бородатий Путша i Пракседа, що порались бiля вогнища, сiли до столу в кутку, де горiв свiтильник, взяли миски з княжого столу, в яких залишались страви, мовчки й жадiбно, розриваючи м'ясо руками, заходились їсти. - I ти, Малко, їж, - тихо промовила ключниця, помiтивши, що дiвчина стоїть серед хижi. Малуша сiла й собi. Залишки з княжого столу були такi смачнi. Але їла вона мало, все поглядала на ключницю Ярину, що сидiла стомлена в куточку. Мало їла вона й через те, що вiдчувала на собi очi дiвчини Пракседи. Цi очi були хижi, злi, а чому - того не знала Малуша. 5 Добриня був задоволений. Чого могла ждати Малуша в Любечi у холоднiй, убогiй хижi батька?! А княжий двiр багатий, i дворяни - неабиякi люди, їм заздрить весь город. Пiд рукою в ключницi Ярини Малушi буде добре, вона пiдросте, збере якесь добро, може, ще й полюбиться комусь iз гриднiв тут, на Горi?! "Нi, - думав вiн, - не по правдi дiють нашi гриднi, обзиваючи ключницю Ярину недоброю та ще й злою. Яка ж вона недобра й зла, коли так тепло зустрiла Малушу, поговорила з нею, а тепер взяла до себе, на двiр княжий". Тому Добриня дуже зрадiв, коли, повертаючись вiд княжого терема, куди вiн одвiв Малушу, побачив коло своєї хижi якогось гридня, а придивившись, пiзнав у ньому Тура. - Не спиш? - здивувався Добриня. - Тiльки-но прокинувся, вийшов, - вiдповiв Тур, хоч справдi прокинувся разом з Добринею i тодi ж вийшов з хижi, стояв пiд стiною, чув, як Добриня будив Малушу, пiшов з нею. - Я оце Малушу одводив, - сказав Добриня. - Куди? - На княжому дворi вона тепер працюватиме, - гордовито похвалився. - У княжих теремах... - У теремах? - щиро здивувався Тур. - А так... побачила її тут, у саду, ключниця Ярина, поговорила, велiла привести до себе. - То це не в теремах, а коло Ярини, на кухнi, - полегшено зiтхнув i стиха засмiявся Тур. - Що ж, Добрине, це добре. - Вiн помовчав трохи й додав: - Бач, Добрине, немарно я говорив, що коли жона пiд щитом виїжджає на Гору, то жде її тут велика честь i щастя. - Ой Туре, Туре, - вiдповiв Добриня, - де вже нам та честь i щастя. Горе та лихо поруч з нами ходять. - Хто знає, - вiдповiв на це Тур. - Ти на себе, гридня, не рiвняй, а в теремах княжих ми не бували. Добре, коли там пощастить Малушi i коли їй поможуть добрi люди. - Що ти говориш, Туре! - запально крикнув Добриня. - Потрапити до княжого терема - велике щастя! - Темнi тереми княжi, - сказав дуже тихо Тур, - i не вiдаємо ми, що там буває... Помолимось Перуну, щоб Малуша була щаслива. - Дивний ти чоловiк! - вирвалось тодi в Добринi. - Малуша справдi виїхала на Гору пiд щитом, вже вона потрапила до терема, далi буде ще краще. Тур нiчого не вiдповiв на його слова. Спохмурнiлий, з темним обличчям, опустивши руки, стояв вiн i дивився на городницi, за якими починав яснiти свiтанок. Хiба мiг сказати Добринi Тур, як багато пережив вiн за останнi днi й ночi, полюбив Малушу, думав про неї й власну свою долю, надiявся... РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ 1 Увесь день не стухав вогонь у хижi, тричi ставила Пракседа на жар корчажцi, i тричi ключниця Ярина раз за разом починала бiгати вiд княжої стравницi до хижi. А й крiм того в ключницi вистачало дiла. Немарно вона носила бiля пояса цiлу низку ключiв - на її руках був княжий терем, ключi вiд усiх клiтей. Правда, i в теремi, i бiля клiтей працювало ще чимало дворян. Але Ярина мусила дати кожному загад, за всiм доглянути, все одiмкнути й замкнути. I хоч вечеряли в княжiй стравницi, як i по всiй Горi, завидна, ще до вечора Ярина була вкрай знеможена, ледь пересувала ноги. Коли князi повечеряли, Ярина вiдпустила Путшу. Помивши посуд, довго ще поралась, а потiм пiшла спочивати й Пракседа, i тодi в стравницi залишились тiльки ключниця й Малуша. - Почекай, - промовила Ярина, - а де ж ти нинi спатимеш? Малуша змовчала, бо не знала, що вiдповiсти ключницi. Ключниця замислилась, тепла посмiшка на якусь мить зiгрiла її обличчя. - Добре, - нарештi сказала вона. - Коли так, ходiмо зi мною. Вони зайшли до якоїсь хлiвини, що була прибудована недалеко вiд стравницi до стiни терема. Хлiвина мала невелике, загратоване залiзними прутами вiконце, через яке знадвору вривався мiсячний промiнь. Переступивши порiг, Малуша побачила голi дерев'янi стiни, тверде лiжко, скриню бiля нього. В протилежнiй стiнi пробитi були ще однi дверi, зараз замкнутi. - Часом i вночi кличуть до терема, - сказала Ярина, показавши рукою на дверi. - Як захочеться матiнцi княгинi. Але де менi тебе покласти? - безпорадно озирнулась вона. - Я ляжу долi, - вiдповiла Малуша. - Звикла я й дома так спати. - Ну, то й лягай, - згодилась Ярина, - все ж лiпше буде, нiж на голубнику. Вона пiдняла ляду скринi, дiстала ряднину, взяла з свого ложа узголовник i дала все це Малушi. - Стелись i спи, - ласкаво додала ключниця, - нам, унотько* (*Унотька - дiвчинка.), треба рано вставати. Малуша рада була лягти де завгодно. Сказали б - спала просто на землi. I зараз вона швидко постелилась, зняла постоли й пояс, подумала й вийняла усерязi iз зеленими камiнчиками, поклала все це недалеко вiд себе на землю й лягла сама на ряднинi. Деякий час вона чула, як десь недалеко, одразу за хлiбиную, ходять люди, кiлька разiв долинули грубi голоси десь iз-за стiни, з княжого терема. Перед нею виринуло обличчя ключницi Ярини, що сидiла, одкинувшись головою до стiни, на лiжку й дивилась на мiсяць. Потiм сон пiдхопив Малушу й понiс на своїх крилах у тьмянi простори. Ключниця бачила, як швидко заснула Малуша, чула її рiвне дихання, але сама не могла спати. Вона сидiла й згадувала, як колись привезли її на Гору i як вона спала тут, у хлiвинi, на тому ж мiсцi, де спить Малуша. Мiсячний промiнь повз по долiвцi, дiйшов до голови Малушi, освiтив її блiде, спокiйне обличчя, заплющенi очi, уста, переповз ще трохи й зупинився на постолах, поясi й усерезях, запаливши в камiнцях таємничi зеленi вогники, Ключниця Ярина довго дивилась на цi звабнi вогнi. Що вiщує дiвчинi цей камiнь? Потiм ключниця стала на колiна, помолилась за себе i поклала хрест за дiвчину. Малушi щастило. Ярина мала пiд своєю рукою чимало дворян - у княжому теремi, бiля клiтей, скрiзь у дворi. I на кухнi в неї була дiвчина-переяславка Пракседа - тямуща, метка, напрочуд красива. А все ж ключниця приголубила саме Малушу, повiрила їй, а вiдтак зробила й своєю помiчницею. Чому так сталось - хто знає, певне, полюбилась вона ключницi Яринi. Через те, куди б Ярина не йшла i що б не робила, завжди брала з собою тiльки Малушу. У клiтi, в комори, в медушi й бертяницi - скрiзь вона йшла з Малушею, те показувала, те велiла взяти. Малуша побачила й князiв, кроки яких i голоси до них тiльки долiтали. Побачила вона їх з темної кузнi, здалеку, затамувавши подих, схопившись руками за соху, що пiдпирала стелю. Малуша бачила, як вiдчинились дверi i до стравницi зайшла лiтня жiнка у темнiй, срiблом шитiй одежi, два юнаки у свiтлих, пiдперезаних широкими поясами свитках, високий, статний воєвода з довгими сивими вусами, з мечем коло пояса, ще кiлька старих чоловiкiв у чорних платнах, iз золотими гривнами на шиях. Малуша не знала нiкого з них, але Пракседа, горда з того, що знає бiльше, нiж Малуша, i що може цим похвалитись, пояснювала: - Ота жiнка - княгиня, воєвода - Свенелд, у чорному - бояри, а юнаки - княжичi: з свiтлим волоссям - Святослав, темний - Улiб... який тобi бiльше подобається? Менi - Улiб... Адже вiн кращий вiд Святослава! Малуша нiчого їй не вiдповiла, бо з стравницi до кухнi раптом вбiгла ключниця Ярина. - Чого ви шепчетесь!? - гримнула вона на них. - Давайте ложки, ти, Пракседо, наливай миски. Та хутчiш, хутчiш! Так того ранку Малушi й не довелося ще раз кинути погляд у стравницю. Дiла у них на кухнi вистачало. Невдовзi пiсля цього Ярина захворiла. Звичайно, причиною цього була старiсть, лiта, але найбiльше важило, мабуть, те, що почалась осiнь, негода, сльота. То для Малушi в хлiвинi ключницi був рай, а Яринi з хворими кiстьми слiд було б жити вже в теплi та дозвiллi. Не в теремах, а бодай у теплiй хижi. В одну з ночей Ярина почала нестримно кашляти, горiла вогнем. Малуша доглядала стару, всю нiч не спала, подавала їй воду, клала до голови мокрий убрус. Пiзно вночi ключниця сказала: - Мабуть, доведеться тобi, Малко, стати на моє мiсце в стравницi. - Що ти? Що ти? - спробувала заперечити Малуша. - Мовчи! - суворо промовила Ярина. - Знаю, що говорю. Скажи краще, чи зумiєш? - Коли велиш, все зроблю. I, лежачи на твердому своєму лiжку, Ярина довго розповiдала, як годиться входити до стравницi, вклонятись князям, подавати їм страви. Малуша сидiла бiля лiжка, все слухала й запам'ятовувала, хоч часом їй здавалося, що ключниця Ярина розповiдає все це їй не при своєму умi, а марить у тяжкiй хворобi. Проте тiльки за стiнами Гори почало днiти, Ярина встала, одяглась, помолилась i пiшла до кухнi. Малуша пiшла слiдом за нею i, помiтивши, що ключниця аж хитається, кiлька разiв подавала їй руку: вона боялась, що стара жiнка впаде. Поратись того дня ключницi Яринi було дуже важко. I сталось все зовсiм не так, як гадала Малуша. Вони всi разом вчасно приготували страви; коли князi увiйшли до стравницi, їм, як i завжди, назустрiч рушила Ярина, але одразу ж повернулась, сказала: - Малушо! Iди за мною i роби, як я говорила. Малуша зрозумiла, що їй доведеться вийти до стравницi, швидко причепурилась, пiшла слiдом за ключницею. У стравницi вона стала бiля порога, низько, як велiла Ярина, вклонилась княгинi й княжичам, потiм пiдвела голову. Вона вперше стояла так близько перед княгинею й княжичами. Було страшно, але Малуша примусила себе подивитись в обличчя княгинi, побачила сиве волосся, гострi очi, стиснутi уста. - Як тебе звуть? - запитала княгиня. - Малуша, - вiдповiла дiвчина. - Що ж, спробуємо, - промовила княгиня. - Наша Ярина хвора, нехай вже буде там, на кухнi, а ти порайся тут, у стравницi. Малуша ще раз низько вклонилась князям. I вона цього дня робила все так само, як i Ярина, а може, й краще, бо довгий час стежила за старою ключницею, мала мiцнi руки, швидкi ноги. Подаючи страви й приймаючи посуд, Малуша спочатку вiдчувала на собi гострий погляд княгинi Ольги, розумiла, що вона слiдкує за нею. Молода дiвчина нiяковiла, тремтiла, боялась, бо знала, що вiд одного її невдалого руху, найменшої помилки залежить життя, щастя. I все ж вона владувала собою, швидко, метко, легко, нечутно бiгала з стравницi до кухнi, носила снiданок, приймала посуд. Нарештi вона помiтила, що княгиня вже не слiдкує за нею, i їй стало набагато легше, вiльнiше. Наприкiнцi ж снiдання княгиня обернулась до неї, сказала, нiби гривну подарувала: - Либонь, ти зумiєш, дiвчино, працювати. Так i роби надалi. I навiть Ярина, що сидiла й спочивала в кухнi увесь час, поки молода її помiчниця прислужувала князям, сказала їй, коли стравниця спорожнiла i коли всi вони - Путша, Малуша, Пракседа - сiли снiдати: - Що ж, Малко, урок ти витримала. Так тепер i буде. А коли б то ти знала, - додала вона, - як важко потрапити робi до стравницi, а ще бiльше - служити князям. Колись, ще за князя Олега, коли я сюди прийшла... Ярина не кiнчила своєї думки, бо раптом сталось щось незрозумiле й дивне: дворянка Пракседа-переяславка, що замислено сидiла за столом, сьорбаючи юшку, випустила з руки ложку, якось дивно хлипнула, схопилась i притьмом вискочила з кухнi. Усi дивились їй услiд, а Малуша хотiла взяти кухоль води, щоб дати напитись Пракседi. - Вона, либонь, подавилась. Ключниця Ярина похитала головою. - Не треба... Вона не подавилась. Це не те, не те, Малушо! Але вона так i не сказала, що ж сталось з Пракседою, i Малуша цього не знала. - Ти, Малко, про це не думай, - тiльки й промовила ключниця. - Працюєш ти i працюватимеш. На тобi ось ключi, пiди в клiтi, принеси веприни й борошна. I вона дала Малушi ключi вiд клiтей. Це не лякало Малушу - вони вже не раз ходили туди разом, пiде тепер i все зробить сама. 2 Пiсля смертi Анта у життi любечан сталося щось значиме. На перший погляд здавалось, не змiнилося нiчого. Що могли важити життя й смерть однiєї людини - Анта чи когось iншого?! У Любечi i навкруг у землях були бранi, що забирали багато смiливих, звитяжних людей, - а хiба це впливало на життя? Над Любечем прокочувались важкi моровi хвороби, що косили безлiч люду, та й без того, що не лiто, загибали й загибали люди - хто в Днiпрi, хто на ловах, хто пiд деревом у лiсi, а хто - звичайною правдивою смертю. I знову ж це не зупиняло життя, живi швидко забували мертвих, молодi росли на змiну старим. I те, що Ант був старiйшиною, також нiбито нiчого не важило, бо вiн давно вже не робив суду людям, не вiн вiд роду свого, а княжi мужi збирали з Любеча дань, не вiн, а знову ж княжi мужi ставили уроки й устави, не вiн, а княжi мужi кликали людей на брань, робили суд i правду. До Анта, коли вiн був живий, звертались тiльки тодi, коли треба було принести жертву богам, та ще на свята, якi водилось зачинати комусь iз старших. Ант умiв принести жертву, на святах вiн стояв попереду всiх iз посохом у руках i на коляду запалював коло, перший закликав весну. Проте в Любечi все менше й менше приносили жертв старим богам, все менш i менш людей збиралось на старi свята, бо багато любечан вже носили хрестики на шиї, а було ще багато й потайних християн - їм Ант з його старими поконами стояв на завадi. I так було не тiльки в Любечi, а й в усiх селах над Днiпром - нижче, де здавна сидiв рiд хоробричiв, вище - у сварогiв, що одвiку кували мечi, за Днiпром - у рудакiв, якi збирали на болотах руду, i на високих горах правого берега, де жив славетний рiд Турiв. Тож, коли Ант помер, усiм здавалось, що з його смертю нiчого особливого не трапилося, - була людина - i не стало її, хiба смерть одного може змiнити життя? Нiкому на думку не спадало, що помер не Ант, а вмерло щось бiльше - старi закони й покон батькiв. Не Ант забрав їх з собою в землю - їх давно вже пiдточувала й руйнувала якась сила, що увiрвалася, як тать, у село над Днiпром i невблаганно змiнювала основи життя, змiнювала людей, їхнi душi. Так буває, коли на Днiпрi часом застоїться крига. Вже немилосердно пече сонце, вже вiтер рве й вихрить над льодами, вже потрiскались, покололись вони, але Днiпро не може скинути крижаного покрову, жде. I раптом у безмовнi над рiкою лунає трiск i гук - одна якась крижина одривається вiд берега, летить на iншi, пiдiймає слiпучу хмару бризок, розколюється, трiщить, зникає в глибинi. Досить було цiй однiй крижинi одколотись, рушити, загинути, як прокидається, приходить у рух все громаддя криг, вони розколюються, трiщать, лiзуть одна на одну, разом летять по Днiпру й знову стикаються, знову кришаться, руйнуються i нарештi тануть, осiдають на дно. А там минає короткий час - i спокiйно линуть води Днiпра, пiд сонцем блищить рiвне плесо, тиша й спокiй панують навкруг. Так пiсля смертi Анта декому здалося, що без нього жити в Любечi стало навiть легше, краще, бо вiн був живим свiдком минулого, а такi свiдки зайвi. Тiнь його сягала в далеку, забуту вже давнину, а люди рвались тепер i мчали кудись уперед. З Багато дiла було в Бразда. Тепер вiн, як нiколи ранiше, кожному хвалився, що його батько - старiйшина Ант, дiд - старiйшина Улiб, прадiд-старiйшина Воїк... Бразд не тiльки хвалився, а показував: он, дивiться, лежать вони, пращури нашi, на високих могилах. нiби кличуть: "За Русь! За Русь!" Тож хiба можу я, син таких славетних батькiв i дiдiв, не дбати про Руську землю. I Бразд дбав. Тепер, пiсля смертi батька, нiхто в Любечi не мiг сказати, коли щось траплялось, що треба пiти до старiйшини Анта. Ант умер, старiйшини немає й не буде. Є великий князь у Києвi, князь Оскол у Чернiговi, волостелин у Острi Кожема, княжий муж. його посадник Бразд у Любечi. У посадника було багато дiла. Це вiн за княжим загадом давав людям устави й уроки. З Києва, Чернiгова й волостi приїжджали на замилених конях, возами й лодiями княжi тiуни, ябетники, мечники* (*Мечники - судовi виконавцi.). Вони велiли посаднику гнати на брань людей, давати конi й воли, жито, хутра, мед, вiск. I Бразд виконував княжий загад. Вiн ставив тiунiв, ябетникiв i мечникiв на покорм по хижах i велiв давати, поки вони стоять, по барану або ж гов'яда на тиждень. по двi кури на день, а ще й хлiба, пшона, сиру, меду, гривну за в'їзд i окремо за виїзд. Весь нiмiла - не мали чого дати князевi, страшний був покорм, бо в самих нiчого їсти; у дворах не тiльки баранiв чи гов'яда, а й кур немає. Однак знаходили, несли, давали - все на двiр до посадника Бразда. Краще вже нехай вiн має справу з тiунами, ябетниками, нiж ходитимуть тi з двору до двору. Проте Бразд втiшав людей, говорив, що за все це вони сповна одержать подяку - дань на вiйнi, честь вiд князя, славу на Русi. Сам же Бразд не мiг мати данi вiд ворога, честi вiд князя, слави в землi, i про це вiн не раз говорив волостелину своєму воєводi Кожемi. Бразд говорив не тiльки про це, прикладаючи руки до серця й пiдiймаючи очi дторi. Вiн нарiкав, що в цей важкий час i йому, i волостелиновi Кожемi однаково - данi вони не матимуть, бо не ходять на бранi, честi вiд князя не здобудуть, бо, крiм них, є багато волостелинiв, посадникiв, а де вже їм обом думати про славу в рiднiй землi? Розумiючи все це, Бразд дбав, щоб життя волостелина було кращим, i кожного разу, коли