приїжджав до волостi, привозив Кожемi дарунок - сотню вевериць* (*Вевериця - горностай.), кiлька кадей меду, кiлька кругiв воску, додаючи до цього ще й мiх з кунами, рєзами чи, коли траплялись, динарiями або солiдами* (*Куни, рєзи - древнi руськi грошi, динарiї - арабськi, солiди - грецькi.). Кожема приймав дарунки нiбито неохоче. - Добре, - говорив вiн, - вiзьму, либонь, бо... - вiн схиляв свою голову ближче до Бразда й таємниче шепотiв: - Бо мушу дати щось i князю чернiгiвському... У нього, знаєш, також - нi данi на бранi, нi честi вiд князя, нi слави на Русi. - Х'ба ж я не знаю, - посмiхнувся на це Бразд. - Саме тому я додав трохи динарiїв. Волостелин Кожема, звичайно, говорив правду: князевi чернiгiвському вiн мусив дати багато, князь вимагав вiд Кожеми дедалi бiльше й бiльше. I Кожема йому давав, як i всi волостелини. Звичайно, князь чернiгiвський не забував i Кожему - на шиї у волостелина була не срiбна, а золота гривна, знамена* (*Знамено - тут: знак, герб.) Кожеми - око з трьома рисами й променями над ним - все частiше й частiше можна було зустрiти на полях, в лiсах, на гонах над Десною. Кожема ж, бажаючи допомогти своїм посадникам, дозволяв усiм їм, а також i Бразду, мати свої знамена. - Яке ж знамено хочеш ти мати? - запитав вiн у Бразда. Бразд був задоволений i, подумавши, сказав, що коли судилося йому мати знамено, то вiн хотiв би мати мiсяць пiд сонцем, бо, мовляв, ходить пiд волостелином, як пiд сонцем. - Буть по цьому, - згодився волостелин Кожема. - Роби таке знамено... Кожема замислився. - ...I постав своє знамено, - додав вiн, - на землi пiд Любечем: вiд оскола Днiпра до двох рядових могил... - Улiба i Воїка, - пiдказав Бразд. - Ти їх знаєш лiпше, - махнув рукою Кожема. - У нас пiд Остром свої могили. А вiд тих рядових могил на пiвнiч до випаленого лiсу, звiдти ж через березову дiброву знову до Днiпра, де Княжий брiд. Бразд низько, скiльки дозволила йому спина, вклонився. - А вiд Княжого броду, - вiв далi Кожема, - назад до березової дiброви, на пiвдень сонця до трьох могил i на захiд до Днiпра стоятиме моє знамено, - так велiв князь чернiгiвський. - Скiльки маю сил, берегтиму, - ще раз вклонився Бразд. Але не тiльки землю мав тепер Бразд. Як посаднику, йому не личило жити в якiйсь хижi. Мав же Кожема цiлий терем! Бразд почав будуватись - на власнiй землi, на найкращому мiсцi, звiдки видно було Днiпро, всi свої добра. I не землянку чи хижу, а рублений з товстих соснових колод, з дахом iз драницi, не з вогнищем, а з пiччю, з комином, обмащений зокола i всерединi бiлою глиною терем. Будувати його Бразду було не так вже важко - лiс вiн мав, купу в нього брав не один десяток людей. Тiльки Бразд кликнув - всi вони з'явились: нарубали лiсу, потесали, склали, вивершили, перекрили, накрили - добрий терем мав тепер Бразд. Здалеку видно було його з Днiпра! Закупи ж обробляли йому й землю. Взявши купу, мусили вони робити на себе й Бразда. Строк купам минав, але Бразд давав новий строк. Коли б Бразд мав iнше серце, вiн би всiх оцих закупiв зробив обельними холопами* (*Обельний холоп - повний холоп, раб.). Але Бразд цього не робив! I вже почав замислюватись Бразд над тим, у якого ж вiн має вiрувати бога. Досi думка про це йому нiколи не приходила в голову, вiн вiрив у богiв своїх отцiв - Перуна, Дажбога, Сварога, Волоса, а крiм того, в духiв предкiв свого роду - домовикiв. Коли Бразд пiшов з дому своїх отцiв, то вiдчув, що духiв предкiв у нього не стало. Вiн не перенiс вогнища, пiд яким вони жили, духи залишились там, де й були, - в хижi Микули. Але вони й Микулi тепер не допомагали: вiн жив бiдно, голодував, мерз. Нi, щось сталося з духами предкiв, вони, либонь, пiшли зовсiм з роду. Бразд у них вже не вiрив. Замислювався вiн i над небесними богами - Перуном i iншими. Колись, у давнi часи, Бразд часто до них звертався, але тодi вони йому нiчого не давали, вiн тiльки боявся їх. Пiзнiше Бразд перестав до них звертатись, бо переконався, що може дещо зробити сам, власними руками. I вiн робив це потай вiд богiв, щоб вони навiть не бачили. Бо, збираючи з людей, дещо брав собi, даючи князям, дещо собi залишав, а старi боги, як те достеменно знав Бразд, цього не любили. Тепер Бразд боявся помсти богiв. I коли стояв пiд час грози на дворищi або, що набагато гiрше, їхав з чимсь до Остра чи був на Днiпрi, то, почувши далекий грiм i побачивши блискавицi, якi вцiляли в землю, тiкав, ховався, лiз у нору, пiд скелю, бо гадав, що це його шукають i хочуть покарати всемогучi. - Чур, захисти мене, - шепотiв, ляскаючи зубами, Бразд. Боги не покарали його. У Бразда стало легше на душi. Вiн зрозумiв, що богам не до нього. Поглянь навкруг - скiльки є таких посадникiв, волостелинiв, князiв земель, воєвод, бояр, тiунiв, огнищан... їх-як пiску над Днiпром. Та хiба ж може Перун усiх їх вибити? I хоч вiн i надалi ховався вiд грому й блискавиць, але тримався спокiйнiше, бо менше вiрив у силу старих богiв, тiльки йому було якось порожньо на свiтi без бога. Тодi Бразд почув про Христа. Власне, про Христа й християн вiн чув уже ранiше. У самому Любечi, як вiн знав, були вже таємнi християни, тiльки вiн не цiкавився ними. Почув же вiн нове про Христа й християн саме вiд волостелина Кожеми, коли одного разу приїхав до нього й привiз кiлька возiв усякого добра, а на додачу трохи золота i срiбла. - От i гаразд, - сказав Кожема, - а я оце збираюсь поїхати до Чернiгова, бо сам знаєш: князевi - княже... Вiн помовчав, прикидаючи, скiльки важить вузлик з золотом та срiблом, який йому привiз Бразд, а воднораз i зазирнув, скiльки там золота, а скiльки срiбла. - Треба було б бiльше золота покласти, - докiрливо сказав Кожема, - бо надумав я, та й князь велить, у Острi храм будувати... - Храм? - не зрозумiв, про що йде мова, Бразд. - А так, - вiдповiв Кожема, - храм во славу богородицi, для християн. Я ж то сам також християнин... Невже не знав? - Не знав, - вiдповiв Бразд. - Дивно! - промовив Кожема. - I менi дивно, - тихо прошепотiв Бразд. - Адже християни - поганини, не богу моляться - древу, пiснi їхнi - грецькi, i самi вони аки гречини... Волостелин Кожема, примруживши очi, подивився на Бразда, потiм запустив усю п'ятiрню правицi в волосся на головi, нiби щось йому там свербiло. - Дивно ти говориш, посаднику, - сказав нарештi вiн. - Хто ж цi поганини - княгиня Ольга, князь чернiгiвський Оскол, бояри, воєводи, я i множество людей, якi вiрують у Христа? - Що ти, волостелине, що ти? - скрикнув перелякано Бразд. - Я також, як i ти, вiрив у Перуна, - вiв далi Кожема, - вiрив у Дажбога, Сварога - богiв моїх отцiв. Але як я можу вiрити їм днесь, чим вони менi допоможуть? Грiм та блискавку нашлють на ворогiв? Нi, посаднику, громом та блискавкою людей не скориш, уроку не вiзьмеш. Подивись на мене, дай менi в руки грiм та блискавку, - що я ними вдiю? А от золотом, срiблом, добрим хутром, медом одолiю я кожного. Адже так? - Кожема замислився, посмiхнувся й додав: - 3 усiх старих богiв найбiльше любий менi Волос - вiн хоч худобу благословить, благословить торг. Але ж не токмо однiєю худобою я живу, є в мене терем, земля, лiси... i золото, й срiбло такожде. Тепер менi потрiбний не Волос, а бог з двома чи й трьома головами. З великою тривогою й страхом слухав Бразд слова волостелина, а вони чимдалi були смiливiшими i грiзнiшими. - Я довго мучився й страждав, - говорив Кожема. - Вiрити хочу, бо без бога, як i отцi мої, жити не можу. А який бог мене захистить i благословить? Токмо Христос. Вiн не один, а одразу в трьох лицях: бог-отець, син, дух. Вiн захищає й благословляє багатого, вiн допоможе бiдному, - є ж бо не тiльки земля, а й небо, а на небi всi ми, а такожде i бiднi, будемо рiвнi. Я небагато хочу, я нiкого не уб'ю, я не хочу добра ближнього мого, я сам знайду, що менi треба, нехай тiльки бог благословить мене... Господи, благослови! - з великим почуттям промовив Кожема й перехрестився. - Благослови, боже, i прийми мене в царство твоє... - Я, волостелине, дам тобi ще трохи грошей, - сказав Бразд i, вийнявши баранячий мiхур, заходився рахувати динарiї. - Багато не можу, а трошки дам... Десять, двадесять... Господи, благослови! Але в цей час трапилось те, чого зовсiм не ждав Бразд i що на смерть перелякало його, - над самим теремом загримiв грiм, вдарила блискавиця, i в свiтлицi стало видно, як удень. - Перун! - крикнув Бразд, який подумав, що це, либонь, Перун почув їхню розмову, бачив, як вiн дає грошi на християнську кумирню, й вирiшив його покарати. - Перун, чур мене! - ще раз крикнув вiн, схопився на ноги, пiдскочив на мiсцi, бо над теремом знову загримiло i знову вдарила блискавиця, а потiм, нiчого вже не тямлячи, випустив з рук мiхур iз грiшми, а сам кинувся пiд лаву. Бразд чув, як по дерев'янiй пiдлозi терема котяться й брязкотять його грошi, як щось кричить волостелин Кожема, але страх перед Перуном i його помстою був такий великий, що вiн нiчого не тямив та й не мiг тямити. Тiльки тодi, коли Перун став бити далi й далi й не видно вже було блискавиць, Бразд висунув голову з-пiд лави й подивився по свiтлицi. Вiн побачив, що Кожема встиг викресати вогонь i запалити свiчку, розчинив вiкно, стоїть перед ним, дивиться, говорить: - Iлля проїхав... Ну, посаднику, вилазь. Так хто, по-твоєму, дужчий - Перун чи Христос? - Динарiї я розсипав, - глухо вiдповiв Бразд, якому шкода було грошей i який не хотiв признатись, що й досi боїться Перуна. - А я зберу їх... зберу, - заспокоїв його Кожема. Все це й згадав посадник любецький Бразд, стоячи у вечiрню годину над Днiпром i думаючи над тим, з якими ж богами йому жити? 4 Коли три сини старiйшини Анта дiлили мiж собою спадщину, середульший син Сварг недаремно взяв собi всяку кузнь. На дворищi, де жив Ант, а до нього ще чимало попереднiх поколiнь, споконвiку працювали самi на себе. Випалювали лiси й сiяли зерно, плели сiтi й ловили рибу, ставили бортi в лiсi й брали мед, ходили гуртом на звiра i гуртом також для потреб своїх варили залiзо. Ще бувши малим, Сварг бачив, як це робилось. Тодi, найчастiше пiд осiнь, коли закiнчувалась робота на полi, чимало чоловiкiв збирались, сiдали в лодiї i їхали понад берегами, ходили по затоках, де були кручi, й болотах i або ж брали руками, або дiставали черпаками з дна важку, червонувату, жорстку руду. Вони немарно називали її рудою* (*Руда i кров мали в древньоруськiй мовi однакове значення.). Як кров наповнює й живить тiло людини, так, думали вони, й ця руда є кров'ю землi, влитою в неї богами. I людина мала право взяти цю кров у землi для своєї потреби. Проте примусити руду служити людинi було нелегко. Повернувшись до селища на лодiях, навантажених рудою, чоловiки вигортали її на берег, сушили, iнодi, якщо починались дощi, й обпалювали. А далi вони варили залiзо. Чоловiки робили з твердої червоної глини домницi* (*Домницi - схожi на великi глечики печi для виплавки залiза.) з горловиною вгорi, з дiрками для сопел у денцях, засипали туди вперемiш з вугiллям руду, накладали пiд домницi сухих дров, мiхами через сопла нагонили дух. I пiсля довгих годин гасили вогонь, розбивали домницi, де вже була не руда, а криця* (*Криця - залiзо.). Що робилося в домницях, коли закипала руда, чому червонкувата жорства з болота перетворювалася в залiзо, чому з цього залiза, коли його знову розпекти й загартувати у водi або, ще краще, в сечi чорного цапа, виходить оцел* (*Оцел - сталь, криця.), - цього нiхто не знав. Думали всi, переконанi були, що бiля домниць ходять i люди, й боги; це вони, а найбiльше бог Сварог, перетворюють руду землi на залiзо. Через те в ночi, коли варилось залiзо, на берег Днiпра виходили тiльки старiйшини та кузнецi. Усi ж люди оддалiк дивились, як палає вогонь пiд домницями над Днiпром, як червонi вiдблиски його грають на плесi, вiдсвiчуються в хмарах, що низько звисли над рiкою. - Сварожичi варять залiзо, - говорили люди й намагались побачити, як боги сходять на землю, допомагають кузнецям. У такi ночi й середульший син Анта дивився на далекi вогнi, хотiв бути там - разом з богами й кузнецями. Бачив вiн пiзнiше, як уже на дворi в корченицi* (*Корчениця - кузня.) кузнецi робили всiлякi речi: серпи й мечi, лемешi й шоломи, ножi й пiдкови. А були в роду й такi кузнецi, що вмiли виливати не тiльки з крицi, а й з золота та срiбла лунницi й усерязi, обереги, перснi, - добрi майстри були в Любечi, як i скрiзь на Русi. Для середульшого сина Анта не було бiльшої розваги, як пiти до корченицi, сiсти там у куточку, дивитись, як кузнецi сиплють вугiлля в горна, надувають мiхи, розпiкають крицю, б'ють, крутять, перекручують на ковадлi, роблять з неї всiляку кузнь. За те, що цей середульший син день i нiч сидiв у корченицi, його й Сваргом прозвали, - адже бог Сварог, як його уявляли люди, був весь у вугiллi, чорний, страшний. Iм'я Сварг для чорнявого, з гострими темно-карими оченятами хлопця цiлком личило. Але незабаром тут, у Любечi, покинули варити залiзо. Точилися жорстокi бранi - князь Iгор кiлька разiв ходив на Царгород, разом з ним ходили сiверяни, пiзнiше примучували деревлян. I тодi дуже багато людей з Любеча пiшло на брань, а мало повернулось. З тих, що повернулись, нiхто не пiшов на старе городище, розтеклися гнiздами понад Днiпром, поставили свої хижi. Не стало й кузнецiв - вони були смiливi люди й полягли головами. Так i їла iржа всяку кузнь на дворi батька Анта, а в кого з любечан була потреба в залiзi, той возив його з Києва-города. Сварг також ходив на рать i, повернувшись звiдти, збудував собi хижу, але не над Днiпром, а далi вiд берега, на узлiссi. Спочатку нiхто не розумiв, чому вiн пiшов далi вiд людей i навiщо йому потрiбен лiс. Незабаром все з'ясувалось, особливо ж тодi, коли якось уранцi вiд хижi Сварга на узлiссi долетiли удари молота по ковадлу. Що ж це надумав Сварг, дивувались люди, що вiн там кує, для кого? А ще через якийсь час люди валом пiшли до Сварга, - вiн, виявилося, поставив недалеко вiд своєї хижi, над шляхом, що вiв до Остра, невелику корченицю, i туди до нього чи то пiдкувати коня, чи наварити лемiш, зробити серпа чи щит, та навiть коли треба було дiстати гак на рибу, замок чи голку, iшли й iшли люди. I кожен, звичайно, щось йому нiс - той хутро, той жита чи горнець меду, а хто куни чи й гривню. Коли ж у когось не було чого дати, Сварг i не вимагав, а лише ставив умову: тепер вiн кує лемешi, серпи, прийде час - i йому допоможуть, одроблять. I нагода одробити Сваргу трапилась одразу ж пiсля смертi батька Анта, коли три брати подiлили мiж собою спадщину i коли Сварг узяв те, що нiбито нiкому не було потрiбне, - всяку кузнь. Вiн приїхав на старе дворище наступного ж дня пiсля похорон i возив цю кузнь з раннього ранку до пiзнього вечора. I вночi не спав, а все ходив при свiтлi мiсяця бiля своєї корченицi, розкладав кузнь, гримiв залiзом так, що луна котилась аж до Днiпра. Над осiнь, коли любечани закiнчили роботу на полi, Сварг пiшов до тих, що завинили йому за всяку кузнь. Вiн не турбував людей, коли вони порались на полi: у рiльникiв дорога своя година, у кузнеця своя. Але зараз вiн просив їх поїхати з ним по Днiпру вище вiд Любеча й допомогти набрати руди. Хоч у людей ще було багато свого дiла - йде осiнь, за нею зима, треба збирати гриби, шукати бортiв, возити дрова, бити звiра, - але вони мусили їхати з Сваргом. Правда, Сварг довго їх не затримав. Вiн знав, де брати руду. Обминув сосновi бори й зупинився там, де росли береза й осика. Вiн знав такi кручi, де важку, червону, як кров, руду можна було брати просто руками. За кiлька днiв вiн привiз шiсть лодiй руди. Люди ж перенесли її до самої корченицi. Потiм Сварг заходився ставити домницi. Нiхто, крiм нього, не знав тепер, як викладати зводи, робити верх, бити внизу парнi* (*Парнi - дiрки для сопел.), перемiшувати шари вугiлля й руди. Та й сам Сварг не мiг з дитячих рокiв цього пам'ятати. Але немарне бував вiн у Києвi, придивлявся до роботи спритних київських кузнецiв. Тепер йому знадобився й лiс, що рiс бiля самої хижi. Разом з людьми вiн звалив чимало дубiв, напалив вугiлля. В одну з ночей з усiх гнiзд Любеча побачили, як пiд лiсом, там, де йде шлях на Остер, спалахнув вогонь. Думали, що це, може, крийте нас боги, загорiвся лiс, повисипали з хиж i землянок, щоб бiгти й гасити пожежу. Але не пожежа то була - там, пiд лiсом, недалеко вiд корченицi Сварга, горiли три вогнища. Бiля них стрибали, кричали кiлька чоловiк, тривожна луна котилась у лiсi, червона заграва встала пiд небом. Нiхто не пiшов до лiсу. Уже здавна чули, що кузнецi - то страшнi люди. А в цю годину, коли вони варили залiзо разом iз своїми сварожичами, й поготiв страшно було до них пiдступитись. Вiдтодi кузнець Сварг час вiд часу їздив i брав руду, розкладав вогнища попiд лiсом, варив залiзо. Тепер вже любечанам не доводилось везти з Києва-города шматки крицi, щоб кувати з них лемешi, серпи. У Сварга була своя криця, її вистачало на всiх. Про самого Сварга йшло дедалi бiльше чуток. Колись, говорили люди, на отчому городищi, де зараз лишився Антiв Микула, варили гуртом залiзо, з кузнецями були всi сварожичi, пращури дому. Але тi кузнецi повмирали, сварожичi одвернулись, пращури пiшли в лiси чи поля. А Сварг зумiв скликати пращурiв, вiн добився до сварожичiв, вiн один на весь Любеч вмiє варити залiзо, але знає не тiльки це - вiн все знає, все може, все вмiє, - страшний, однак дуже потрiбний чоловiк. До Сварга йшли тепер кувати, варити, загартовувати всяку кузнь. На дворi в нього було кiлька коней, бикiв, корiв i два чорних цапи - гартувати залiзо. В корченицi його була не тiльки всяка кузнь. Вiн мав трави, всяке камiння, обереги, причари. 5 Микула не мiг зрозумiти, чому все йдеться на зле. Але нещастя, як пiзньої осенi жолуддя з дуба, сипались i сипались на нього. Здавалося, вiн жив по правдi, вчасно приносив жертви богам, ранiше, нiж самому щось з'їсти, кидав у вогнище перший кусень чурам, але нiхто тепер йому не допомагав, життя важчало, двiр убожiшав, йшлося зовсiм на зле. Звичайно, смерть Анта завдала великої й непоправної шкоди роду. Поки старий жив, всi до Микули ставились з пошаною, нiхто його не чiпав i нiхто йому не шкодив. Хоча й з батьком було не легко, але вони все ж були вдвох, коло них була й Вiста, на дворi в них ходив батькiвський бойовий кiнь, час вiд часу вони випалювали шматок лiсу над Днiпром, корчували пнi, щовесни проходили з ралом, кидали в землю зерно. Був до того Ант ще й добрим, тямущим мисливцем, рибалкою, знав, де можна знайти в лiсi бортi, де живе звiр, водиться риба. Разом iз ним ходив i Микула, - вони нiколи не повертались до своєї хижi з порожнiми руками. Пiсля смертi Анта все змiнилося, тепер двiр Микули став таким, як i iншi в Любечi, що було кращого на дворi - взяли Бразд i Сварг. Коли пiсля тiєї страшної тризни брати приїхали кiньми й забрали своє добро, Микула аж за голову схопився - адже вони взяли все, у нього лишились тiльки кiнь, вiз та рало. Проте Микула ще тримався. Вiн має руки, має руки й Вiста, удвох вони посiють, скiльки їм треба, у лiсi ще вiд батька знає Микула бортнi захожаї*(*Захожаї - дiлянки, урочища.), у Днiпрi є риба! Восени, коли прийшов час, Микула опорядив старе рало, взяв борону, запрiг коня й поїхав за Любеч до лiсу, де колись вони з батьком випалили шматок, викорчували пнi й рiк за роком сiяли жито. Але коли Микула доїхав до цiєї рiллi, вiн не повiрив своїм очам: на межi у нього i ще в багатьох людей стояло на стовпi знамено. Знамено! Спочатку вiн не зрозумiв навiть, що це. Витесаний з дерева стовп, вгорi на ньому впоперек свiжа жовта дошка, а на нiй чорний смоляний знак - два гострi перехрещенi списи. Вiн дiйшов до межi свого випалу, там теж стояло знамено - око з трьома рисами, побiг до межi сусiда - знамено: мiсяць пiд сонцем, нова межа - i знов: око, око! На полi зiбралося кiлька любечан, людей одного роду, що хоч i пiшли з рiдного гнiзда, але мали те, що з'єднувало їх i рiднило, - землю. Тепер виявилося, вже й земля їх не рiднила, а, навпаки, роздiляла. Бо там, де стояли знамена з списами, - то була княжа земля, де знамена з оком - земля волостелина Кожеми, а знамено, на якому був мiсяць пiд сонцем, належало посаднику, людинi з їхнього i не їхнього тепер роду - Браздовi. I довго в холодний осiннiй вечiр, коли з пiвночi задував вiтер, а вiд Днiпра повз туман, стояли ницi любечани за селищем, не могли зрозумiти, як i чому це сталося, не могли збагнути, як втратили рiдну землю. Вони дивились на небо, на плесо Днiпра, селище, рiльнi випали, лiси - все, все рiдна земля. Так було за батькiв, так велось за дiдiв, одвiку. Було так, що приїжджали до них князi з дружинами, брали дань вiд диму - вони це давали; поставили князi над ними волостелинiв i посадникiв, визначили уроки й устави - вони i їх давали, бо земля ж то була їхня, рiдна... I от тепер земля перестала бути їхньою, вона не рiдна, а княжа, волосна, посадська. Чому ж так? Адже князь з своєю дружиною не ходить бiля неї, не оре, не сiє. Не випалював, не корчував, не орав цiєї землi й волостелин Кожема, i посадник Бразд. Любечани згадали давноминулi часи, коли виходили великим родом, рубали лiс, корчували й випалювали пнi, орали випали, клали в землю зерно й збирали врожаї. Ця випалена земля була для них така дорога, це була їхня кров. Лишалося, правда, ще багато землi навкруг - рубай лiси, випалюй, корчуй, сiй! Але хiба могли тепер вони, розпорошенi, роздрiбненi, це зробити? Рубати лiси - з ким? Випалювати їх - а як випалювати одному? О, дядина була добра земля, пройшов по нiй з ралом i сiй! А от лядини не стало... Поряд з iншими ницими людьми стояв i Микула, думав, як втратив землю: стару лядину в ту пам'ятну нiч взяв собi Бразд, - тепер на нiй стояло його знамено, на новiй дядинi знамено волостелина. - Що ж, пiдемо в лiс, будемо рубати дерево, випалювати, орати, - гомонiли люди, стискуючи натрудженi кулаки. Микула йшов позаду й думав, чи не завернути йому до Бразда. Адже брат вiн, посадник, усе може зробити. Але нi, не завернув Микула. Нижче вiд оскола над Днiпром, де не стояли княжi знамена, вiн виорав шмат пiсної, пiскуватої землi. Виорав пiзно, кинув у рiллю все своє жито, але скiльки туди не ходив, скiльки не дивився, не дiждався буйного сходу. Стеблина та ще стеблина - от i все... Жахаючись голодної зими, вiн кинувся в лiси, де вiд батька знав бортнi дерева. Але й там на бортневих захожаях стояли знамена - мiсяць, око! Однiєї ночi Микула опинився далеко вiд рiдного двору, в глухому, дрiмучому лiсi. Все навкруг було наповнене дивними звуками звiрiв, птахiв, водяникiв лiсових болiт, водяних дiв... Галявину, на якiй сидiв Микула, заливало мiсячне сяйво, пiд промiнням окреслювались в'яле листя папоротi, барвиста роса, темнi квiти. Але не на них дивився Микула, а тiльки на стовбур одного дерева, де гострою сокирою зроблено було отiс, а на ньому чорною смолою вималюване око. Раптом вiн встав i, похиливши набiк голову, довго, напружено, сторожко слухав. Нi, в лiсi було спокiйно. Тi ж самi голоси звiрiв, птахiв; десь далеко на болотi хлюпав по водi руками i розгонисте смiявся водяник. А людей, крiм Микули, не було. Тодi вiн зробив кiлька швидких крокiв уперед, вихопив iз-за пояса свiй гострий топiр - бойовий топiр старiйшини Анта - i почав рубати, стесувати з дерева знамено... Тiльки тодi, коли око трiсками осипалось на росяну траву, отямився Микула. I побiг геть вiд бортневого мiсця, в нетрi. Поперед нього пiдiймались i мчали, ламаючи гiлля, звiрi, над самою головою пролiтали з криком сполоханi птахи. Вiн помiтив, бiжачи, зелений вогник, що, напевно, горiв над кладом. Але не зупинився, аж поки не вибiг на кручi до Днiпра. Потай добився до селища, сховав на дворi у клiтi топiр i тiльки тодi зайшов до хижi. - Що з тобою було? - запитала Вiста, побачивши його стомлене, блiде обличчя. - Нiчогої - вiдповiв вiн. - Тiльки я не знаю вже, як менi й жити?! РОЗДIЛ П'ЯТИЙ 1 Ярина пiсля багатьох днiв хвороби одужала, але незабаром знову злягла, i то дуже важко. Тепер у неї не було гарячки, вона не кашляла, але не мала сили встати, не виходила на кухню. Цiлими днями лежала, не промовивши й слова, нiби щось уперто думаючи, часом скаржилась, що їй нiчим дихати й що в неї зупиняється серце. Малуша працювала сама - на кухнi, в стравницi, бiля клiтей, комор, медуш, бертяниць. За князями їй не вистачало часу, щоб як слiд доглянути ключницю. Уранцi вона залишала їй пити, їсти, вдень раз чи два забiгала, щоб чимсь допомогти старiй, i знову зникала. А були днi, коли вона жодного разу не могла заглянути до Ярини. I тiльки пiзнього вечора, не чуючи нi нiг, нi рук, переступала порiг, говорила винувато: - Аж ось коли я прийшла, матiнко Ярино! - А я спала, - вiдповiла на це Ярина. - Мiцно спала, бачила сон. Одного разу, повернувшись увечерi до хлiвини, Малуша так само зупинилась на порозi, сказала: - Я прийшла, матiнко Ярино! - Добре, Малушо! - почула вона тихий голос. - Дай менi води... Щось менi дуже погано, Малушо. - То, може, я когось покличу? - Нi, не треба... Дай менi води i спи. Ти стомилась, тобi треба заснути. Малуша довго не спала, слухала, як важко дихає ключниця Ярина, i потiм заснула. Прокинулась вона рано, як звичайно, i одразу ж кинулась до Ярини. Мертва, холодна Ярина лежала так, як спала, - на правому боцi, поклавши пiд голову руку... Перелякана Малуша прожогом вискочила з хлiвини, пiдбiгла до сторожiв, якi саме сходили з городницi, розповiла їм, що сталось. Сторожi пiшли одразу ж до тисяцького. Але нiч iшла, збiгав час, а на кухнi було так багато роботи. I Малуша зайшла на кухню, побудила дворян, сама принесла гов'яда, зерна, рiзного зiлля, помила посуд, запалила свiчки й прибрала все в стравницi. Коли княгиня з княжичами, воєводою Свенелдом, боярами i священиком зайшла до стравницi, Малуша їх зустрiла поклоном i, схлипнувши, сказала: - Матiнко княгине! Ярина померла! - Я знаю, Малушо! - вiдповiла княгиня й звернулась до священика: - Я вже сказала, що робити. Поховаємо її, отче, на Воздихальницi, де лежать християни. Снiдали в мовчаннi. За вiкном тьмяно народжувався свiтанок, примеркали, жовтiшали вогнi сбiчок. Малуша увесь час думала про несподiвану кончину Ярини. Сльози набiгали й набiгали їй на очi. Але нiхто в стравницi не бачив, як плаче Малуша. У мовчаннi поїли, священик пiсля того помолився, всi встали й вийшли. Тiльки княгиня на якийсь час лишилась у стравницi. - Малушо! - покликала вона. Малуша стала перед нею. Княгиня Ольга подивилась на дiвчину, на чудове її обличчя, вкрите гарячими рум'янцями, темно-карi очi, окинула поглядом гнучкий, тонкий її стан, тугi груди, дужi руки. - От i немає Ярини, - промовила княгиня. - Що ж, Малушо, будеш тепер ти менi допомагати. Зайди до мене в терем, у свiтлицю, скажу, що маєш робити. 2 Пiсля смертi Ярини княгиня Ольга якийсь час тримала ключi в своїх руках. Припоручати їх комусь iз своїх родичок не хотiла - завидющi всi вони, жадiбнi, тiльки й думають, як би щось привласнити. Дати ключi комусь iз дворян боялась: молодi, тi самi, може, побояться, так iншi за їхньою спиною все розтягнуть. А добра в княгинi було багато. Що б вона була за княгиня, коли б його не мала! Дiди й прадiди її, що сидiли на Київському столi - а княгиня Ольга по закону вважала себе їх спадкоємницею, - не одразу зiбрали це добро, кров'ю здобували його в далеких походах, спотружались, встановлюючи уклад i даючи лад своїй землi. Та навiть її чоловiк, князь Iгор, беручи дань з деревлян, за це полiг. Княгиня Ольга теж брала дань, пiзнiше поставила уроки й устави. Київський князь - глава племенам i землям, вiн заступник всiх людей перед богом, вiн i воєвода, коли хто нападає на Русь. Але щоб тримати лад у землях, бути готовим одбити ворога, якщо вiн посягає на Русь, годувати, поїти й одягати дружину, будувати город, ставити сторожу, ще й складати богам жертву - для цього київському князевi треба було мати багато добра, вiн мусив бути багатшим вiд iнших князiв. Знамена княгинi Ольги стояли на багатьох i багатьох полях понад Днiпром i Десною, знаменом її перетесано було багато лiсiв, її гони були на рiках, перевесища в лiсах. А крiм того, мала вона й княжi двори, весi, - багато тiунiв княгинi Ольги трудилися, щоб взяти з всього цього князевi - княже, а собi - своє. Немало багатств i скарбiв було й на Горi - в свiтлицях, палатах, клiтях, коморах, скотницi княжiй. Треба ж було княгинi тримати в руках цi багатства. I, навiть ставши християнкою, Ольга не змiнила своїх переконань. Адже Христос говорив: "Боговi - боже, а князевi - княже", вiн благословляв багатства й захищав убогих. Княгиня багато свого багатства довiряла ключницi Яринi. I як їй було не довiряти: прожила Ярина весь свiй вiк на Горi. Робою туди прийшла - ключницею стала. Знала вона князя Олега, колихала Iгоря, Ольгу зустрiла ще замолоду. I все берегла, стерегла, як справжня господиня. Коли Ярина померла, зайшла княгиня до її хлiвини, бiля тiла постояла (як не кажи, а прожила в цiй хлiвинi Ярина, служачи князям, бiльше як пiвста лiт), а тодi вiдкрила ляду її скринi. Нi, такоїї ключницi, як Ярина, вже не матиме Ольга. У скринi її не було нiяких скарбiв. Тiльки звичайнi сорочки, кiлька спiдниць, дещо з теплої одежi та ще два сувої полотна, якi Ярина виткала власними руками. - Вiзьмiть полотно в клiтi. Княгиня дуже уболiвала за Яриною. А тодi взяла собi в помiчницi Малушу. Вона не думала робити її ключницею - нi, Малуша була надто молода для такої роботи. Княгинi просто чомусь подобалась ця дiвчина, щось у нiй викликало приязнь, довiру. Малуша, як швидко переконалась княгиня, виявилась доброю помiчницею. Вона увесь день поралась на великому господарствi, iшла вiд клiтi до клiтi, з медушi в медушу, брала все, що було треба, в кiнцi дня приходила до терема й клала перед княгинею ключi. Нi, княгиня не помилилась, взявши Малушу до терема, - тямуща вона, чесна, такiй весь терем можна припоручити. Через це само собою так вийшло, що одного разу увечерi, коли Малуша взяла з клiтей все, що велiла княгиня й що потрiбно було для снiдання, а потiм прийшла до неї в спочивальню й поклала ключi на лаву, Ольга сказала: - Ти вже їх тут не клади. - А де покласти? - не зрозумiла Малуша. Княгиня була дуже стомлена, вона сидiла на ложi, спочивала й щось уперто думала. - Важко це менi, Малушо! - промовила, зiтхнувши, вона. - Думай над тим, що кому дати! Нi, Малушо, у мене й так багато дiла. Сама вже подумай, що треба робити в теремi. Ти ж усе знаєш. - Знаю, матiнко княгине. - Отож i носи ключi з собою при поясi. Ключницею моєю будеш. Малуша впала княгинi в ноги, але не радiсть, а страх спонукав її це зробити. - Боюсь я, матiнко княгине, - призналась вона. - А чого тобi боятись? - Тереми великi, клiтей багато. - А що в нас - дворян мало? - суворо мовила княгиня. - Носитимеш бiля пояса мої ключi - всi слухатимуться тебе. I, помовчавши трохи, додала: - Отак i роби, Малупюi Милостниця* (*Милостниця - улюблениця.) ти моя! Нi, княгиня Ольга не помилилась, взявши Малушу в ключницi. Добро її було в певних руках. - А оцей ключ, - вибрала вона з низки i показала Малупгi, - з терема до твоєї хлiвини. Дверi одiмкни, нехай так i будуть, - можу тебе по надобi й вночi покликати. Так було при Яринi, так буде i з тобою. Малуша вийшла з спочивальнi княгинi, пройшла сiньми. Думала вийти в двiр, але повернулась, бо пригадала, що мусить одiмкнути з сiней дверi до своєї хлiвини. Довго одмикала замок, бо в неї тремтiли руки, i вперше зайшла до свого житла з княжого терема. Стала вона посеред хлiвини - i та нiби хлiвина, i не та, i та Малуша, i нiби не та. Хвилюючись, сiла на тверде ложе й замислилась. Отже, ключi вiд теремiв, комор i всього княжого двору у неї в руках. Не шукала вона їх i не добивалась - доля судила, що важка металева низка забряжчала коло пояса. Чи розумiла вона сама, що досягла щастя, про яке хтось iнший тут, на Горi, мiг тiльки мрiяти? I чи думала над тим, що, прийнявши ключi вiд княгинi, може одiмкнути не клiтi й комори, а щось бiльше, значимiше? Адже тут, на Горi, всi, хто порався коло княжих багатств, самi ставали багатими. I це не вважалось татьбою, за це не карав нi закон, нi покон. Та коли б Малуша чи в цi днi, чи згодом щось i попросила в княгинi, хiба б та вiдмовила їй? Нi, Малуша не розумiла цього, бо досi жила в хатi свого батька, де кожен робив, що мiг, одягав, що мав, їв, що було, нiколи не посягав на чуже, не своє, хоч би воно було краще й дорожче. Про все це подумала Малуша набагато пiзнiше. А зараз вона тримала в руках ключi, перебирала їх. Один, другий, третiй, о, як багатої "Який же ключ мiй?" - заплющивши очi, замислилась вона. З Дуже швидко Малуша вiдчула, що бути ключницею княгинi Ольги набагато важче, нiж вона думала. Малуша не боялась роботи, як i ранiше, вона працювала з усiх сил i, коли говорити правду, навiть над силу, бiльше, нiж дозволяв час. Але Малуша не нарiкала на це. Що ж, менше поспить, якусь нiч може й зовсiм не спати, - у неї було здоров'я, запал, а найголовнiше - молодiсть. Вона працювала, не бачила кiнця роботi, але не це турбувало її. Аби тiльки вистачило сили. Турбувало її iнше, i саме те, про що вона не думала й не гадала. Це почалось одразу, тiльки-но вона стала ключницею... Наступного дня, пiсля того як княгиня висловила їй свою волю, Малуша встала дуже рано, ранiше, нiж вона звичайно вставала. Можливо, Малуша й зовсiм не спала. Полежала, склепивши повiки, побачила сон нiбито: що князi увiйшли до стравницi, а в неї ж нiчого не приготовано, - i схопилась серед ночi з серцем, що розривалося в грудях, швидко одяглась, сплеснула лице холодною водою, вийшла у двiр. Аж тодi вона зрозумiла, що встала надто рано. Саме в цей час сторожi на городницях двiчi ударили в била - на вежi над Подольськими воротами, на вежi вiд Днiпра, на Перевесищанськiй i далi, далi. Здавалось, хтось у чорному крокує там угорi по городницях i дає знати про себе: "Ба-а-ам! Ба-ам! Спiiть! Я не сплю! Спiть! Я не сплю! Ба-а-ам! Ба-а-амI" Це був час, коли змiнювалась перша нiчна сторожа, до свiтанку - далеко. Але Малуша не повернулась до хлiвини. Рано то й рано. Що ж, вона, не поспiшаючи, зробить свою роботу. Темним двором попрямувала до стiни терема, де тьмяно, як купка грибiв, окреслювались хижi й клiтi. У цих хижах, де жила дворня i де готували страви князям, всi ще спали. Тихо, щоб нiкого не побудити, вона зайшла до кухнi й хотiла сiсти на лавi перед вогнищем, щоб подумати, з чого ж їй починати. Проте вона не все зважила. Тiльки зайшла до кухнi i думала вже сiсти на лавi, як у темрявi бiля теплого ще вогнища хтось поворухнувся, сiв, запитав: - А хто там ходить? Вона впiзнала бородача Путшу, який завжди з самого ранку рубав дрова, розпалював i порався весь день бiля вогню. Вiн, зрозумiла тепер Малуша, i спить бiля свого вогнища. Та й справдi, тут так тепло й затишно. - Це я, Путшо, - тихо, щоб не побудити когось у хижах поруч, промовила Малуша. - Бачу, бачу, - сказав i голосно позiхнув Путша. - А я вже думав, що якийсь тать, i схопився за сокиру. Малуша засмiялась, засмiявся й Путша. - От бач, якi татi бувають на свiтi... - Мабуть, я вже й встану, - раптом обiрвав смiх Путша, i Малуша почула, як вiн у темрявi висiкав вогонь, а у виблисках кресала побачила кошлату бороду, вуеи й суворе обличчя. - Ще рано, - промовила Малуша. - Спи, Путшо, спи! Вiн кресав i кресав вогонь. Ось почав тлiти, а далi спалахнув ясним вогником трут, Путша знайшов i запалив вiд нього жмут соснових скiпок. - Де вже там спати, - невдоволено сказав вiн. - Якщо ключниця не спить, де вже спати дворянам... Одягнувши постоли, прикривши плечi драною хутриною, вiн узяв сокиру й вийшов з хижi. А тим часом дуже швидко загоготiло вогнище, в хижi розлилося червонкувате свiтло, вiд гарячого жару по хижi пiшло тепло. Малушi навiть захотiлося схилити голову до лави, якусь часинку задрiмати. Адже тут було набагато краще, нiж у її холоднiй хлiвинi. З двору долетiли раз i вдруге глухi удари сокири - не спав уже Путша, вiн на весь день запасав для вогнища дрова. То хiба ж могла спати Малуша? В неї є стiльки всякої роботи - щоб впоратись, мало дня й ночi. I знову вона дуже тихо, щоб не побудити дворян у хижах поруч, встала з лави, пригасила трохи у вогнищi жар i запалила свiчку, а потiм, тримаючи її в руках, пiшла до сiней, де стояв посуд, до стравницi, запалила там свiчки. Так вона ще з ночi почала свiй день - замела стравницю i застелила там на столi чисту полотняну скатерку, витерла стiльцi, змiнила воду в корчагах, далi заходилась уже в сiнях на полицях ставити по-своєму посуд: миски до мисок, корчаги до корчаг, келихи до келихiв. I думала Малуша, що нiкого не потурбувала. Раптом до її вуха долетiв тихий шепiт за дверима в кухнi. - Та хiба вона вже встала? - пiзнала Малуша голос Пракседи. - Встала, ще й давно... i мене розбудила, - вiдповiв Путша. - От лихо! - Чути було, як Пракседа сплеснула руками. - Ну, то й я пiду побуджу своїх дворянок. Малуша вискочила в кухню сказати, що нiкого не треба будити, бо ще рано. Але перед самим її носом i Путша, i Пракседа вийшли з кухнi, за стiною в хижах приглушено загомонiли, мiж багатьма невиразними словами вона почула одне слово: - Ключниця! Ключниця! Нi, пiзно було вже Малушi йти в хижi й говорити, благати, щоб дворяни спали, бо ще ж зовсiм рано. Дивне почуття з'явилось у неї. Нiби вона тiльки-но стояла на кручi, ворухнула камiнь, який давив їй груди, скинула його з грудей. Але камiнь той не зупинився на мiсцi, а зiрвався, покотився по схилах i летить тепер, збиваючи з нiг людей. - Ключниця! Ключниця! - чула Малуша навкруг. I коли одразу пiсля цього заспанi дворяни почали заходити до кухнi, стали робити кожен своє, допомагати Малушi, їй стало зовсiм страшно: вони вiтались з нею не так, як звичайно, а якось iнакше, нiбито шанобливiше. Вона дорiкала, навiщо вони встали так рано, вони ж винувато говорили, що трохи заспали. Малуша кидалась з кутка в куток, щоб бiльше взяти на свої плечi, а виходило, що це вона їх змушує працювати бiльше, жвавiше, швидше... Так першого ж ранку Малушi здалося, що потрапила вона в якесь павутиння, хоче його порвати, скидає з себе, а воно облипає, обсотує її все мiцнiше й мiцнiше. Настав нарештi ранок. Все завчасу було готове i в стравницi, i в сiнях, i на кухнi, Малуша ще до снiдання встигла обiйти весь терем i поглянула, чи все зробили теремнi дiвчата. Усе було готове, i її теремнi дiвчата й дворяни стали такими, як завжди. Скоро до стравницi вийдуть князi, а пiсля них поснiдають i дворяни. I князi вийшли, поснiдали. В час снiдання Малуша помiтила, що княгиня Ольга стежить за нею, споглядає i, либонь, задоволена, бо посмiхається. Коли князi пiшли правити суд, Малуша, як i ранiше, сiла з дворянами, поснiдала. Залишки вiд княжих страв були ще теплi, смачнi. Малуша дала Путшi й кiльком дворянам, а мiж ними й Пракседi, потроху вина, що залишилось у келихах князiв, i тодi за столом, де всi рвали руками м'ясо, набивали роти, голосно чавкали, стало веселiше, теплiше, - один дворянський рiд! I Малушi стало спокiйнiше, камiнь, який вона зрушила i який котився схилами, здавалося, нарештi зупинився. Але камiнь не зупинився. Наступного дня Малуша прокинулась так само задовго до свiтання. Вийшла з хижi, почула удари нiчних сторожiв i хотiла вернутись до своєї хлiвини, але побачила, що в хижах бiля терема i на кухнi вже блищать вогники, а десь у темрявi глухо гупає сокира: "У-у-ух! У-у-ух!" Вона навiть схопилась за голову. Та невже ж треба вставати так рано? Ще скiльки тих годин до свiтання, спати б та й спати! Тiльки вона вже не могла й не смiла спати. Повернулась до хлiвини, швидко одяглась, не встигл