а навiть помитись, i побiгла до кухнi. Там горiло вогнище, Путша наносив дров, дiвчата прибирали. - Добрий ранок, ключнице! А ми рано встали... ранiше! - зустрiла її холодним, злим поглядом Пракседа. Що могла їй сказати ключниця? 4 Нелегко було Малушi й у свiтлицях княжого терема. Ранiше, працюючи ще на кухнi, коли думала вона про цi свiтлицi, то уявляла, що там - багатство, все сяє, блищить, там тиша, спокiй, все красиве. А от чому красиве, того не могла висловити. Вона пробувала тодi розпитати про княжий терем, свiтлицi його й палати в ключницi Ярини, але та вiдповiдала дуже коротко, невиразно: "Добре живуть нашi князi, Малушо, дуже добре. Не так, як ми з тобою. Та колись ти й сама побачиш, яке княже життя". Що ж доброго було в княжих теремах, того Ярина не говорила. Пiзнiше, коли Малуша переступила вперше порiг княжого терема, вiн приголомшив її красою своєю, багатством, скарбами... Убога дiвчина з Любеча навiть зупинилась, побачивши палати, опустила руки й заклiпала очима. Проте тодi вона була тiльки дворянкою, як i iншi дiвчата. Тепер, ставши ключницею, Малуша подивилась на терем iншими очима, побачила тут не тiльки багатство, красу, скарби, а й стикнулась з людьми, що жили тут, взнала їх вдачу, душi, силу. Взнала Малуша найперше саму княгиню Ольгу. Ранiше, зустрiчаючи її в стравницi, та й пiзнiше, приймаючи вiд неї ключi вранцi й вiддаючи увечерi, вона бачила її в пишнотi й славi, уявляла грiзною, але справедливою, не такою, як усi люди. Тепер, коли Малушi доводилось бiгати до княгинi кожного дня, кожної години, часто й ночами, вона побачила й пiзнала її зовсiм не такою, як ранiше, не такою, як уявляла. Може, трапилось це через те, що ранiше Малуша бачила княгиню у багатiй, шитiй золотом i срiблом одежi, з червоним корзном на плечах, у широкому поясi, що робив її ставною й тонкою, у червоних чи зелених хзових чобiтках. А тепер побачила в спочивальнi з темною намiткою на головi, у звичайнiй одежi, старих чув'ях на ногах. Може, i то безперечно так, це змусило Малушу подивитись на княгиню новими очима. Але, попри все, вона побачила й iнше: княгиня Ольга зовнi здавалась ласкавою й теплою, а насправдi була холодна й жорстока. Вона багато обiцяла, але мало давала. Вона була просто скупа, бо часто вночi кликала Малушу до себе й усе мiркувала, як би менше дати дворянам, як дешевше прогодувати гриднiв. Та й по собi Малуша вiдчувала, що княгиня зовсiм не така, якою вона її уявляла. Де подiлись ласкавi слова, якими княгиня ранiше її дарувала, де тепло очей, що колись грiло Малушу й що давало їй радiсть, надiю? Княгиня Ольга тепер завжди була холодна з Малушею, говорила з нею тiльки про дiло, на всьому її перевiряла, в усьому їй нiбито не вiрила. Не раз i не два Малуша навiть плакала вечорами в своїй хлiвинi. А за ключi вiд клiтей боялася бiльше, нiж за своє життя. I не тiльки княгиня Ольга, всi в княжому теремi так: зовнi - ласкавi, на людях - сердечнi, справедливi, щирi а в життi - в своїх покоях, свiтлицях, опочивальнях - зовсiм не такi. Малуша боялась родичiв княгинi, воєводи Свенелда, священика, усiх, усiх. Боялась вона й княжичiв - синiв княгинi Ольги, особливо Святослава. Менший княжич Улiб завжди був ласкавий з нею, дивився на неї веселими очима, в яких грали блискучi вогники, говорив слово - наче щось дарував. Тiльки Малуша не вiрила йому. Стереглась... Зовсiм не такий був княжич Святослав. Малуша не розумiла його. Вiн був суворий, навiть на матiр - княгиню - поглядав сердитими очима. Малуша не раз чула, як вiн перечить їй, ую Асмусу, особливо Улiбу. I до Малушi вiн ставився так само. Ну хоч би колись сказав їй, як Улiб, тепле слово, хоч би колись подякував, зрештою, хоч би подивився на неї ласкавим оком. Нi, не такий княжич Святослав. Вiн не озветься теплим словом, вiзьме - не спитає, хтось йому щось дасть - не подякує, а тiльки що - нагримає. Якось Малуша прибирала вранцi в його свiтлицi. Здається, чого ще треба: пiдмела, витерла кожну порошинку, ложе застелила так, що й мачинку було б видно, пiдлогу вимила - все в свiтлицi заблищало. Але княжичу Святославу однаково не догодила. Вiн, поки прибирала Малуша, увесь час стояв бiля вiкна, дивився на Днiпро, часом спiдлоба позирав на неї. - Доки ти будеш прибирати? Чого згинаєшся, навiщо? Перелякана його криком, Малуша випорснула з свiтлицi, зупинилась у сiнях i заплакала. Плакала вона, правда, тихо, щоб нiхто не почув, витирала сльози, щоб нiхто не помiтив. I раптом почула позад себе кроки. Оглянулась - княжич Святослав. Хотiла тiкати - вiн заступив їй шлях. - Ти чого плачеш? - Я не плакала, княжичу, єй-Перун, не плакала. Вiн подивився на неї очима, в яких було презирство, й осудження, i крихiтка ще чогось, чого не могла зрозумiти Малуша. Але на те вiн i княжич, так i тiльки так вiн i мусить дивитись на Малушу. - Гей, ти, дворянко! - сердито промовив Святослав. - Не плач! За чим, за чим ти ллєш сльозив Вiн пiшов, i Малуша бiльше не плакала. Крий боже, скаже Святослав слово княгинi. Вiн страшний, не такий, як усi, його слiд стерегтись бiльше вiд усiх. I пiзнiше вона завжди боялась його. Особливо коли зустрiчала в темних сiнях терема або в присмерках десь надворi. Побачивши його здалеку, вона низько вклонялась, нижче, може, нiж годилось, i дуже повiльно, повiльнiше, нiж треба, пiдiймала голову, сподiваючись, що за цей час княжич промине її. А коли вона нарештi пiдводила голову, то бачила, що князь Святослав не проминув її, зупинився, стоїть, жде, навмисне жде, поки вона випростається. I тодi Малуша зустрiчала погляд його сiрих очей, бачила стиснутi уста, щось суворе в обличчi i ще щось дивне, схоже на посмiшку. Так i йшов далi княжич Святослав - з суворою посмiшкою, з примруженими очима. 5 Ранiше, будучи дворянкою, Малуша брала й давала кожному тiльки те, що велiла Ярина. Тепер думала й зважувала, як зробити так, щоб не сварилась княгиня. I давала Малуша не бiльше, а може, й менше, нiж дала б княгиня. Це йшло не вiд скупостi. Коли б усi багатства княжi належали їй, о, тодi Малуша роздавала б усе щедрою рукою! Але, даючи чуже, княже, вона берегла тiльки одне - свою честь. Якось Добриня їй сказав: - А чи знаєш, Малушо, щось нашi гриднi не дуже добре говорять про тебе? Вона навiть зашарiлась, - вiд гриднiв, як це їй всi говорили, нiчого ждати доброго слова, вони завжди п'ють, гуляють, кожен з них хвалиться собою, iншого ж гудить. Але невже хтось iз них посмiв сказати якусь лжу про неї? Вона ж нi з ким iз них не зустрiчалась, приводу не давала. - Що ж вони говорять? - запитала Малуша. - Кажуть, - вiдповiв Добриня, - що ти така ж, як i ключниця Ярина, - зайвого корчажка меду не даси, покорм видаєш скупо, У неї одлягло вiд серця - отже, говориться не про її дiвочу честь. - I покорм, i мед я даю, як велить княгиня, - сердито вiдповiла вона братовi. - А твої гриднi ненажери, їм цiле гов'ядо дай, то й тодi буде мало. Добриня глузливо поглянув на Малушу. Диви, яка стала його сестра - не за гридня заступається, а за княгиню! Та невже ж вона не розумiє, що без гридня й княгиня не княгиня, а вже без нього, Добринi, i Малушi не бачити б Гори довiку. Вiн нiчого не сказав Малушi, а подумав, що, либонь, гриднi говорять правду. Страшнi князi землi, але не гiршi й усi тi, хто їм служить. Тiльки не думав Добриня про себе й про те, що вiн сам служить князям, що життя його в княжiй волi. Не сказав вiн i про те, чому саме почав з Малушею цю розмову. Стояла вона якусь хвилину, - примруживши очi, дивилась на стiну й Днiпро. А тодi раптом здригнулась, не попрощалась, слова не промовила, побiгла стежкою попiд деревами до терема. I чи то примарилось Добринi, чи, може, так i було, але здавалося йому, що Малуша витирає на обличчi сльози. Диви, не можна їй сказати й слова? А говорив Добриня з Малушею так тому, що дуже уболiвав за побратимом своїм Туром. Був гридень, а перевiвся нiнащо, ганчiркою став. Все почалося вiдтодi, як Тур признався Добринi, що Малуша йому до вподоби i, либонь, не гiрша горянських дiвчат. Насправдi ж Тур полюбив Малушу, вона здавалася йому кращою вiд усiх дiвчат Гори, хоч мiж ними були й воєводськi, i боярськi, i княжi дочки. Вiн полюбив її, ходив тут, по Горi, а жадав її бачити, їздив з iншими гриднями в далекому полi, але й там думав про неї. А який вiн був щасливий, коли раз i вдруге зустрiв її на Горi. Правда, Тур не говорив з нею, але ж нiщо йому не заважало думати про неї, i вiн думав, мрiяв, як колись стане поруч iз нею, скаже їй все щиро, одверто. Сказав би ж вiн їй, як це думано й передумано, мабуть, так: "От я, Малушо, дивись на мене, - гридень! А що таке гридень? Княжий слуга, робочич. Сьогоднi я живу на бiлому свiтi, а завтра, якщо пошле князь на смерть, - i помираю. Тiльки я, мабуть, Малушо, не помру. Бач, уже й ребра в мене поламанi, i покалiчена рука болить, проте, либонь, тепер уже мене нi спис, нi стрiла не вiзьмуть, бо знаю я проти них слово, яке ж - не признаюсь..." Так думав почати Тур, а далi б сказав: "...А тепер про тебе, Малушо... Я робочич, а ти роба, i в тебе така ж, як i в мене, доля! Гаразд, могло б бути куди гiрше. Тебе взяли до княжого двору, бо ти в'їхала на Гору пiд щитом, але що далi? Будеш ти робою, працюватимеш на кухнi, їстимеш княжi об'їдки, ну, може, за довгi роки щось i збереш, не вотоляну* (*Вотола - груба доморобна тканина.) свитку одягнеш, а з крашеницi, може, й вовни. А далi що? Ти пiд щитом в'їхала на Гору, але ти рабиня i рабинею будеш... От як!" Але Тур не кiнчив би на цьому, а неодмiнно сказав би ще Малушi: "А що, коли б ми, Малушо, зробили так. Ти - роба, я - робочич, долi немає в тебе i не буде її тут, на Горi, i в мене її не буде довiку; я ж тебе, чуєш, Малушо, люблю так, як нiкого в свiтi; може, й ти мене полюбиш, коли не стiльки, то хоч менше. I от я скажу князям: "Служив я вам, дайте пожалування - шматок землi над Днiпром, де я поставлю хижу", - адже дають князi гридням, якi їм вiрно служили, пожалування землею. I ти, Малушо, скажеш княгинi: "Служила я вам - пустiть тепер на волю, хочу я жити з таким робочичем, як сама, звiв нас Ладо..." I пустять князi, як же можна не пустити!" Звичайно, Тур думав, що ця розмова з Малушею вiдбудеться не скоро. Мине рiк, другий, може, й десять, - важко служити, а ще важче заробити щось у князiв. Але Тур згоден був ждати, нi вiн сам, нi роба Малуша не могли втекти вiд своєї долi... I раптом сталось те, чого Тур нiяк не ждав: Малуша - ключниця. У похмурий осiннiй день, коли все Днiпро затягли густi тумани, а вгорi котились важкi темно-сiрi хмари, гридень Тур стояв на високiй кручi за Горою i не бачив нi неба, нi хмар, нi Днiпра. Чорна хмара вкрила його серце, затягла всю душу. Малуша - ключниця! Отепер кiнець всiм мрiям, нiколи вже нiчого вiн їй не скаже. Доки була вона робою, вiн був їй до пари, - о, яка б рабиня на Горi та не стала поруч з молодим, добрим гриднемi Тепер вона ключниця, в неї ключi вiд теремiв княжих, комор i клiтей. Спробуй поговорити з такою! Усi гриднi боялись ключницi Ярини, скоро, либонь, боятимуться вони й Малушi. Щось у душi, правда, говорило: "Нi, вона не така! Вона - iнша, вона така, як i ти, Туре!" Але йому було страшно. Нi, не за себе боявся Тур - чого боятись гридневi княжому? Вiн нiчого не боїться, навiть смертi. Безмежно кохаючи Малушу, вiн боявся за неї. Десь далеко-далеко з-за Днiпра долинула луна - там Перун уже йшов над землею, махав своєю блискучою палицею, хмари росли, все темнiшали й темнiшали. Отак у свiтлу радiсть людей вплiтаються скорбота й печаль, так у яснiй тишi народжуються блискавицi й громи. Увечерi, лежачи поряд iз Добринею, Тур довго не мiг заснути. Надворi шумiв вiтер, били громи, дощ, як просо, сiк i сiк дах їхньої хижi. I тодi Тур сказав: - Добре, що Малуша стала ключницею, тiльки страшно, щоб вона не стала такою, як Ярина, що, бувало, стереже корчагу меду або горнець молока в теремах княжих. - Вона не така, - вiдповiв на це Добриня, - вона чесного роду. - Коли б то так, - прохрипiв Тур. Звiвшись на лiкоть, вiн довго ждав, доки вiдгуркотить Перун, а тодi додав: - Коли б то так, то було б добре... бо я... Гридень Тур не встиг та й не змiг сказати того, що думав. У цей час вдарила блискавиця, освiтила через розчиненi дверi все в хижi, i Добриня тiльки побачив обличчя Тура, його широко розплющенi очi, стиснутi уста, муку й бiль у кожнiй рисi обличчя. Перун пiдiйшов зовсiм близько до хижi, вдарив палицею й погасив блискавицю. РОЗДIЛ ШОСТИЙ 1 Княгиня Ольга зробила, що замислила, - навеснi 957 року вирушила до Константинополя, їхати туди вона могла двома шляхами: суходолом, через землi тиверцiв i уличiв, i далi через Болгарiю або ж Днiпром i Руським морем* (*Руське море - древня назва Чорного моря.), як звичайно їздили купцi i гостi. Вона вибрала другий шлях. Ним можна було дiстатись до Вiзантiї безпечнiше й швидше. Княгинi i всьому її почту легше було їхати в лодiях, анiж на конях: бажаючи добра й тишi Руськiй землi, хотiла вона говорити не з болгарськими каганами* (*Каган - князь.), що виконують волю Константинополя, а з самими iмператорами. До далекої цiєї подорожi княгиня готувалась ще з зими; сама одiбрала для iмператорiв i для кого буде надоба дари великi - хутра, риб'чий зуб, золотi й срiбнi емалi, бобровi пахощi, а про запас кiлька мiхiв з диргемами, кунами, рєзами. Взимку ж для княгинi й почту її на Почайнi посмолили, пiдняли насади й зробили зверху настили на кiлькох лодiях; у кiнцi зими воєвода Свенелд послав тисячу воїв у поле над Днiпром, щоб стерегти пороги, коли їх минатиме княгиня, а далi проводжати її понад лукою моря аж до краю земель тиверцiв i землi уличiв. Довго думала княгиня й над тим, кого їй взяти з собою в далеку дорогу. Не на брань вона їхала, а для хитрої й мудрої розмови, в час якої напохватi треба було мати людей тямущих i бувалих. Зваживши все, велiла вона готуватись у дорогу дванадцяти слам, п'ятдесяти купцям i ще й п'яти тлумачам, якi красно вмiли говорити язиками грецьким, франкським i латинянським. Крiм того, аби не думали iмператори грецькi, що київськi князi не мають нi роду, нi племенi, запросила вона їхати з собю ще й родичок своїх - посестрин* (*Посестрини - двоюрiднi сестри.), нетiв* (*Нетi - племiнники.) ще й жон князiв чернiгiвського й переяславського. Тi тiльки цього й ждали - шили всю зиму рiзноликi убори, чоботи з зеленого й червоного хза, все примiряли, все одна перед однiєю вихвалялись: "0т яка я, от де Царгород здивуємо!" А княгиня Ольга по терему ходила, посмiхалась, думала: "Заждiть! Якої ви заспiваєте, коли вас колихне море Руське!" Ще велiла княгиня Ольга ключницi Малушi, щоб та одiбрала десять дворянок, i то найкраснiших, здорових, метких. Почувши цей загад, Малуша подумала: "Менi б поїхати з княгинею до Царевого городаi^ Але коли княгиня додала: "Ти ж, Малушо, залишайся на дворi, дивись, щоб i в теремi лад був i щоб княжичi були доглянутi", ключниця зрозумiла, що так уже їй судила доля i що вона справдi мусить бути в городi, коли її княгиня їде в далеку дорогу, Пiсля однiєї безсонної ночi княгиня запросила до себе священика Григорiя. - I ти, отче, поїдеш зi мною, - сказала вона. - Куди, матiнко княгине? - запитав вiн, не збагнувши спочатку, про що йдеться. - До Царевого города Константинополя, - вiдповiла вона. Старий священик вкрай перелякався, почувши про таку далеку й важку дорогу, але вiдповiв хитро, мудро: - Навiщо ж менi їхати до Константинополя, матiнко княгине, коли я хрестився в болгар у Преславi? - Зi мною поїдеш, отче, аки пастор iстинної вiри. У нього заблищали очi. - То, може, матiнко княгине, їдемо ми для того, щоб там взяти для всiєї Русi християнську вiру? - Нi, отче, - суворо промовила княгиня. - Ти поїдеш зi мною для того, аби вiдали вони, що я, княгиня, також християнка i презвутера свого маю... Священик Григорiй, радiючи, що трапилась ця нагода, знову завiв мову: - Добре робиш, княгине, що не береш вiд грекiв Христа, але, може, вiзьмемо його вiд болгар... Ти ж, матiнко княгине, сама християнка. - Вiрю во Христа, отче Григорiю, бо знаю, що тiльки Христос захистить мене, князiв, християн i всiх воєвод, купцiв, бояр, якi ще не приймають Христа. Знаю, Христос захистить i багатьох людей моїх, iже омилися купiллю святою, й совлекли грiховнi одежi ветхого чоловiка Адама, i в новий Едем облеклися, iже суть Христос... Священик Григорiй молитовно пiдняв очi д'горi й промовив: - Чому ж ти, княгине - денниця перед сонцем, зоря перед свiтлом, - сама сяєш, яко мiсяць вночi, а не хрестиш невiрних чоловiкiв, якi, не омовеннi хрещенням святим, потопають у грiхах, як у калi. Хрести, княгине, Русь, зроби християнською свою землю. - Не можу, отче Григорiю, бо боюся. Невiрним моїм чоловiкам вiра християнська уродство суть, не смислять-бо, не розумiють, у тьмi ходять, не вiдають слави господньої, одебелиша-бо серце їх, ушима тяжке слишати, очима видити... Хрещу я зараз Русь - многi смiятись почнуть i сваритись також, а може, отче Григорiю, знову пiде плем'я на плем'я, земля на землю. Замислився священик i, напевне, пригадав усе, що йому доводилося чути вiд невiрних киян, - i глузування, i лайки, i погрози. I це в Києвi, де пiд боком Гора, дружина, княгиня-християнка. А що ж буде, коли хрестити якусь весь чи мерю, всю чудь заволоцьку?* (*Весь, меря, чудь - пiвнiчнi племена Древньої Русi.) Правду каже княгиня: охрестити Русь - однаково що запалити пожежу по всiй землi. - Це так, матiнко княгине, - згодився вiн. - Русi хрестити не можна. Вiрити будемо, що прийде колись Руської землi познання, до бога начаток примирення. Вiримо, будемо денно i нощно молити Христа. Так коли ж, княгине, їдемо до Константинополя? 2 Тiльки скресали льоди й виповнювався Днiпро, до Києва з далеких заморських країн прибували гостi, що зимували по пониззi Днiпра i Верхньому Волоку, ждучи там теплої години; прибували також з червенських городiв i вiд Iтиля-рiки, де їх застала й не пустила до Києва зима. Багато, дуже багато могли б розповiсти гостi з iнших земель про шляхи, якими вони потрапляли сюди, до Києва. Це були далекi, дуже важкi шляхи, доводилось їхати мiсяцями й роками - безводними пустелями, морями й рiками, горами й степами. Це були небезпечнi шляхи, бо скрiзь на заморського гостя чатували страшнi небезпеки: буря на морi, самум у пустелi, орда в Дикому полi, звiр i розбiйник - за кожним каменем i кущем. Купець тодi мусив бути й воїном, - на спинi його коня лежали товари, а бiля пояса висiв меч. Для охорони купцi наймали ще й дружину. Але багатьом гостям, що з далеких земель їхали до Днiпра, так i не судилось напитись води з нього. Не всi й київськi купцi попадали в землi заморськi. Три шляхи тяглись вiд Києва-города: Залозний, що починався на лiвому березi Днiпра й через Дике поле, рiку Танаїс* (*Танаїс-Дон.), по великiй рiцi Iтилю i далi Джурджанським морем вiв до земель хинських, аравiйських, до Бабель-Абваба, Бердаа й самого Ховерезма; на пiвдень вiд Києва суходолом i Днiпром iшов Соляний шлях, яким їздили до печенiгiв, херсонiтiв, болгар, гречинiв i ще далi - в море Середземне; а був ще шлях i Червенський, вiд Києва на захiд - у городи на Карпатах, до чехiв, полякiв, франкiв. Але в Києвi на Подолi все забувалось - i далекi шляхи, i страшнi пригоди в дорозi, i навiть друзi, що не доїхали до Києва, а тлiли десь у пiсках або на днi моря. Над Почайною терпко пахло смолою, скрiзь попiд берегом так густо, що можна було переходити з лодiї на лодiю, стояли великi, довгi ушкуї, якi припливали сюди з пiвнiчних морiв, шнеки й буси з Чудi, струги й учани з Новгорода, важкi морськi хеландiї грецькi. А всi люди, що здалеку їхали ними до Києва, поспiшали в одне мiсце - на Подол, на торг. Торг на Подолi кипiв, шумiв, вирував. Уже здалеку було видно багатолюдний натовп, що колом громадився навкруг великої площi, посеред якої стояв високий стовп, палахкотiв вогонь. Хто пiдходив ближче, той бачив уже не стовп, а висiчену з дубової колоди подобу тварини й людини. Тулуб постатi нагадував тiло людини з широкими, великими, майже жiночими грудьми, довгi руки також схожi були на людськi, тяглися вздовж тулуба i майже досягали землi. Голова ж подоби, крiм очей i носа, мала щось твариняче: рот її досягав аж до великих вух, iз нього витикались кабанячi гострi iкла, а над головою стирчали залiзнi роги. Це був Волос - бог торгiвлi. До нього часом з подякою, iнодi ж з надiєю пiдходили гостi київськi, що їздили в далекi краї, але на нього з острахом поглядали й заморськi гостi, чи то варяги, хозари, чи й гречини-християни. Кожного дня з ранку до вечора бог Волос поглинав свої жертви. Перед ним на складеному з камiння жертовнику горiв вогонь, гостi київськi й заморськi пiдходили до нього й складали своє дання: хто живого пiвня, хто хутро, жбан меду, кадь ячменю чи проса. Богу Волосу нелегко було, звичайно, перетравити всi цi жертви, вогонь перед ним мусив горiти день i нiч. Тому бiля божої подоби завжди поралось кiлька жерцiв, вони пiдкладали дрова, рiзали й кидали у вогонь належнi частини жертвених тварин, лили мед, клали вiск... Якщо жертва була коштовна - полотно, хутро, - вони чiпляли на день такi речi на тулуб Волоса, де для цього були залiзнi гаки, а вночi знiмали. I жили жерцi бiля свого бога в землянцi, де в них було справжнє сховище речей: боговi - боже, жерцям - на сущий день. Бiля Волоса били в бубон i грали на сопiлках жерцi, до жертовника пiдходили купцi київськi й гостi заморськi, на залiзних гаках колихались хутра, в буйний вогонь падали шматки жертвених тварин, сипалось зерно, лилось вино. В повiтрi пахло смаженим м'ясом, ладаном, смирною. А до жертовника пiдходили новi й новi купцi, гостi з iнших земель. З раннього ранку до пiзнього вечора шумiв, кричав багатьма голосами i всiлякими язиками Подол: тут київський купець чiтко карбував руськi слова, там гречин щось горлав над своїм оксамитом, ще в одному мiсцi швидко сипав слова хозарин, а там аравiєць - не в силi щось зрозумiти, як i витлумачити iншим, хоч бiля нього i крутились толковини, - обливався потом, пояснював на мигах, пiдiймав руку вгору, тикав пальцем у серце, пiдкидав на долонi свiй товар. На чiльному мiсцi, ближче до бога Волоса, стоять купцi земель руських - новгородцi привезли на торг горючий* (*Горючий камiнь - янтар.) камiнь, зiбраний на берегах Крижаного моря, купи хутр соболиних, кунячих, горностаєвих, чорно-бурої лисицi, шкури морського звiра; язики вiд Волока мають хутра оленiв, зайцiв, кiз; деревляни вихваляються шкурами й показують баранячi мiхури, у яких налито бобровi пахощi; вручайськi* (*Вручай - нинi Овруч.) каменерiзи привезли на торг пластини з червоного каменю й гори пряслиць; Полянська земля засипала торг пшеницею, ячменем, просом, перед купцями стоять дiжки з пахучим медом, лежать великi, схожi на жорна, круги жовтого воску. Багатi купцi Руської землi, i їм є що продати гостям заморським. А вже гостi цi тут i чатують. На Почайнi колишуться їхнi лодiї, над берегом стоять конi й верблюди, бiля яких просто на пiсках сплять стомленi дружини, раби ж носять i носять до торгу товари далеких гостей. Найкрикливiшi з них гречини. Вони часто гостюють у Києвi-городi, знають мову тутешнiх людей, говорять без толковинiв. Раби їхнi носять вiд Днiпра й кладуть на помостах грецькi паволоки* (*Паволоки - коштовнi тканини.) й римськi дiбаджi* (*Дiбаджi - оксамити.), перед ними стоять високi корчаги з вином, амфори з парфумами й мастиками, лежить золоте й срiбне узороччя, на килимах розсипанi обручi на шию, руки, ноги; перснi, колти* (*Колти - пiдвiски з дужками до жiночого головного убору.) з дорогоцiнним камiнням, емалi. Греки-херсонiти, що живуть на Бiлобережжi, навезли i насипали на торзi купи солi, в'яленої риби, вони ж пригнали табуни коней. Цi конi ще недавно вiльно мчали в степах над Руським морем, а херсонiти їх пiймали, загнуздали, привчили до сiдел. Не конi - вiтер, вони риють копитами пiсок, iржуть над Почайною. За херсонiтами - аравiйцi, перед ними зелене намистечко з Ховерезма, перли з полуденних теплих морiв i знову парфуми й мастики, кориця, перець, лавровий лист, ладан i смирна. Найбiльше пишаються аравiйцi мечами з Багдада. Вiдомо всiм, як вони загартовують їх: летять на скажених конях супроти холодного повiтря. Але зараз аравiйськi гостi через толковинiв намагаються пояснити, що на цей раз їхнi мечi ще кращi, бо вони гартували їх у м'язах живих рабiв. I раби є тут, їх також привезли на торг. Смутнi засмаглi юнаки й дiвчата стоять недалеко вiд купцiв. Товар вiддається за товар: пшеницю - за сiль, хутро - за оксамит, мед - за коней, i за пшеницю - хутро, мед, раби. Але про запас у заморських гостей є й драхми, диргеми, динари. У руських купцiв також є золото й срiбло - це гривнi, куни, рєзи - шматочки дорогоцiнного металу, нарiзанi з прута. Крiм гостей та купцiв київських, на торгу повно людей. Куди ж пiти в городi Києвi, як не на торг? Сюди йдуть i їдуть на возах з Гори, тут є що обмiняти ремiсникам з передграддя. А коли убогий чоловiк з Подолу тiльки подивиться на торг - i то для нього добре! I ходили на торзi у барвистих платнах з оксамиту, обояру* (*Обояр - перський шовк.), атласу, iз тонкими мереживами вподовж пiл i золотими запонами, у чоботях на високих закаблуках iз червоного i зеленого хза, у шапках з мiховими оторочками, з чепами й гривнами бояри. Ходили воєводи в покритих оксамитом гостроверхих шапках, з мечами бiля поясiв, у добрих чоботях. Дружинники - в гiршому одязi, в поршнях - тупоносих черевиках з довгими ремiнцями, що закручувались навкруг ноги. Ходили й простi, убогi люди - у сукманинi, серм'язi. Бiля ж гречникiв i аравiйцiв, особливо там, де пахло парфумами, рум'янами й мастиками, де продавались рiзнi оздоби, шелестiв оксамит i адамашка* (*Адамашка - тканина з Дамаска.) вертiлися, присiдали, щебетали боярськi й воєводськi дочки, iнодi разом iз своїми матерями. Все їх тут вабило, все було миле, все хотiлось одягти на себе, всiм кортiло прикраситись. Не тiльки заради цього приходили вони на торг. Одягнувши сукнi, саяни* (*Саян - жiночий одяг.), кожушки з пiдпушкою, намиста, прикрасивши пальцi золотими перснями з камiнними приковинами, зав'язавши волосся обручами i почепивши колти та усерязi з дорогоцiнними ахатами й полами* (*Ахати й лоли - агати й рубiни.), вони дивились на заморськi товари, але часто позирали i на воєвод i дружинникiв, що, поклавши одну руку на меч, а другою закручуючи вуса, ходили i ходили мiж купцiв i рядiв. З Похитуючися на свiжiй хвилi, нижче Києва, у Вiтичевi, стоїть чимало лодiй, а мiж ними й тi, якi ще взимку готувались для княгинi. Туди ж прямували вiд города вози з усяким добром, iшли мужi. У людей, що їхали на лодiях, було багато дiла. Попереду стелилась далека й важка дорога - спочатку Днiпром, далi - морем. Багато з них вже не раз водили лодiї з Києва до моря. Тепер вони сподiвались на повнiй водi пролетiти пороги, а все ж клали на лодiї й насади всяке рухло: весла, керма, залiзнi кочети, котки - на випадок, коли доведеться волоком обминати пороги, та ще великi бочки, якi мали наповнити прiсною водою на Бiлих берегах бiля луки моря. Рано прокинулись усi в княжому теремi - i княгиня Ольга, i родички її, i жони князiв земель, що наїхали й кiлька днiв тут сидiли. У цю нiч вони зовсiм не лягали, соннi ходили з свiтлицi до свiтлицi, велiли ув'язувати й розв'язувати речi. Княгиня Ольга за цi днi зовсiм вибилася з сил, слухаючи їх опити та розпити про далеку дорогу. Не спали всю нiч i дворяни, - вони готували одежу для княгинi, дари, їжу. Терем нагадував вулик, з якого готується вилiтати рiй: все в ньому гуло, шумiло, дзвенiло, перекликалось рiзними голосами. Тiльки княгиня здавалась спокiйною. Малуша розбудила її, як було велено, пiсля змiни другої нiчної сторожi. Тодi до Ольги зайшов Свенелд, що ждав уже внизу в сiнях. - Отже, я їду, - почала вона. - Болить серце, ниє тiло, повiк не покинула б Києва, але, вiдаєш сам, мушу їхати... - Не турбуйся, княгине, їдь спокiйно, - сказав Све-нелд. - Як же менi не турбуватись, як бути спокiйною! - сплеснула вона руками. - Київ, усi землi - як вони будуть без мене? Вона справдi не уявляла, як тут буде без неї. - Залишаю я на столi Святослава, - мовила далi княгиня, - нехай робить суд, дає правду людям, говорить з воєводами, боярами, нехай вчиться. Але ти, Свенелде, будеш його правою рукою. Запитаю не з нього. Що Святослав? Вiн ще молодий, дитина. Коли повернусь жива, запитаю з тебе... - Не турбуйся, княгине, їдь спокiйно, - ще раз сказав Свенелд. - Ну, гаразд, - махнула рукою княгиня. - То й ходiмо, там мене вже весь почет жде. Золота палата київських князiв мала цього ранку незвичайний вигляд. Тут горiли всi свiтильники й свiчада, але на помостi не сидiли князi, на лавах не було воєвод i бояр. Сли, купцi, родичi княгинi i вся служба зiбралися тут, шумiли, переходили з кутка в куток, товпились, перетягали якiсь мiхи, клумаки, горнцi, корчаги, барила. Коли княгиня вийшла з своїх покоїв, рiзноголосе це зборище занiмiло, зупинилось. Довгим поглядом подивилась княгиня на родичок своїх, слiв, купцiв, якийсь час мовчала. - Зробимо по покону! - нарештi сказала вона. - Сядемо. I всi вони сiли, бо покон велiв перед дорогою сiсти, принести жертву предкам, попросити, щоб вони тут берегли дiм i щоб допомагали також i їм на далеких i важких путях. З такими мислями сiли й зараз всi вони, якийсь час мовчки сидiли. I навiть священик Григорiй, що стояв у кутку палати з невеликим вузликом, у якому було Євангелiє, написане руськими словесами, та ще одяг для богослужiння, не витримав i також сiв - вiн, як i княгиня Ольга, часом вагався, коли слiд дiяти по покону, а коли - по божому слову. - Вставайте! - промовила Ольга. Тодi княжий терем ожив, на сходах i в палатах з'явились тiуни, ябетники, гриднi, дворяни; вони тягли мiхи, клумаки, горнцi, корчаги, котили барила. Шум i крики вирвалися з терема, де бiля ганку вже напоготовi стояли вози, iржали засiдланi конi. Десь у темрявi бiля Подольської вежi рипiли жеравцi на мосту, гукали сторожi. У промiннi смолоскипiв вози рушили з мiсця, захрипiли конi пiд князями й воєводами. Похiд, як велетенський полоз, вповз у ворота, витягнувся мостом i зник у темрявi ночi. Княгиня Ольга обережно зiйшла по походнi на лодiю i, спираючись на плечi родичок i гребцiв, пройшла до керма, де для неї приготовлений був куточок. Зупинилась перед цим куточком i уважно його оглянула: там був застелений хутром помiст, на якому можна сидiти й лежати, дощанi загородки мали захищати княгиню вiд вiтру й хвиль, дашок згори - вiд дощу. Це був непоганий куточок, княгинi вiн сподобався, вона сказала: - Що ж, якось доїдемо! А потiм згадала ще про щось, торкнула рукою завiсу попереду, якою можна було вiдгородити куточок вiд цiкавих очей, тих, що сидiли в човнi, засунула її й розсунула. - I це добре! - дiловито додала вона. - Дорога далека! Аж тодi рiшуче ступила у свiй куточок, сiла, тугiше зав'язала шаль на головi, пiдняла комiр, сховала руки в широкi рукави. - Закутайте менi й ноги! - звелiла служницям. I вони хутром закутали їй ноги, обмостили княгиню. Усi на березi розумiли, що настала остання хвилина перед вiд'їздом, i замовкли, занiмiли. Зовсiм недалеко вiд лодiї княгинi стояв на кручi й неспокiйно торгав червоним чобiтком правої ноги пiсок, що осипався й осипався у воду, Святослав. За ним стояли Улiб, воєводи й бояри на чолi з Свенелдом, чимало мужiв з Гори, тiунiв, огнищан. Окремо й далi вiд них, мiж рiдких кущикiв верболозу й молочаїв, товпились дворяни, серед яких можна було помiтити й Малушу. Була вона сторожка й стривожена, нiби боялась, що княгиня от-от її покличе. Ще вище, над самим шляхом, що вився мiж ярiв до Києва, стояли гриднi, дружинники, вiзники, збилось чимало возiв, конi гризли молоду пашу. А княгиня все сидiла в лодiї, як на санях перед далекою дорогою: сувора й замислена. - Ну, - промовила нарештi, - то й рушаймо! - Рушаймо! Рушаймо! - загомонiли на лодiях. - Рушають! - озвався берег. Лодiйнi майстри пiднiмали укотi* (*Укотi - якорi.), на березi кидали мотузи, якими лодiї були прив'язанi до дерев, над насадом важко пiднялися, затрiпотiли в повiтрi й надулися, набрякли кропив'янi вiтрила, одна за одною лодiї, насади, однодеревки стали одриватись вiд берега. - Матiнко, Перун! Дажбог!!! - хапались за насади й кликали на помiч усiх богiв родичi княгинi й служницi. Вона зиркнула на них сердитими очима й одвернулась - сидiла бiля керма першої лодiї похмура й мовчазна, дивилась на неспокiйне голубе плесо, що мiж зелених берегiв снувалось до пониззя. Вiяв горiшнiй вiтер, i лодiї швидко тiкали вiд Вiтиче-вої гори. Ось вони стали завертати до острова пiд лiвим берегом, ось, витягнувшись ключем, зникли одна за однiєю в голубiй iмлi. Аж тодi на кручах, де всi стояли в мовчаннi, заходили, рушили, заговорили. Княжич Святослав скочив на коня й подався з дружиною. Воєводи кликали своїх гриднiв i також стрибали на коней, бояри вилазили на вози й вмощувались на сiнi. У кого ж не було чим їхати, той рушив пiшки. Разом з дворянами пiшла й Малуша. Проте на кручi залишилось ще трохи людей, що, либонь, хотiли перепочити на зеленому дозвiллi, над голубим Днiпром, а може, про дещо й поговорити. Тут були князь переяславський Добислав, що тiльки-но вирядив з княгинею жону свою Сбиславу, тисяцький з Роднi Полуян, старi воєводи Iгоревi Бождан i Остер. - Що б сказав князь Iгор, - засмiявся, показавши свої щербатi зуби, воєвода Бождан, - коли б то бачив, яка рать вирушає на Царгород... - Мовчи, - хитро пiдморгнув до нього воєвода Остер, - бо з цiєю раттю послав свою жону й князь наш переяславський. - А що, коли й моя жона, - сказав князь Добислав. - Щоб сам посилав її, то тiльки на спис до Перуна. Звелiла княгиня Ольга - то i поїхала моя Сбислава. Нехай їдуть, рать... Усi засмiялись, уявивши, як зараз лодiї пливуть Днiпром i веде їх княгиня Ольга. - Не так ходили ми колись супроти ромеїв, - роздратовано мовив воєвода Бождан, пригадавши, як стояли вони з князем Iгорем пiд стiнами Константинополя, i подивився старечими, але свiтлими голубими очима на далекi простори за Днiпром. - А вiдала ж колись княгиня наша, хто є ворог Русi, а хто друг, - знову почав Добислав. - Де на Русi суть вороги, вона вiдала, - сказав на це Бождан, - примучувала, та ще й як примучувала, i деревлян, i тиверцiв, i уличiв. А от хто ворог всiй Русi-не знає, клянусь Перуном, не знає. - Коли б то вона сидiла не в Києвi, а десь на українах, то знала б, яка загроза суне з поля i хто її на нас насилає. Хай би приїхала та посидiла в Переяславськiй землi... кров'ю там обливаємось. - А вже обливаємось, - додав тисяцький з Роднi Полуян. - Кожного дня в сторожi на полi загибають люди, насилає ж їх один ворог - iмператор ромеїв. I замислились воєводи, стоячи над Днiпром, який носив лодiї їхнi в рiдне Руське море. Носив не з жонами та слугами, а з дружиною i воями, що нi кровi своєї, нi життя не шкодували, аби тiльки стояла Русь. - Неправе дiло задумала княгиня, - сказав Добислав, - i будемо молитись, щоб вона жива й здорова вернулась з Царгорода. Не словом треба боротись з ворогом, що збройно став супроти нас, а силою. На тому стояла й стоятиме Русь! 4 Довго довелось княгинi Ользi з почтом своїм добиратись до Константинополя. Далекий i важкий шлях стелився перед ними Днiпром i Руським морем. Але минули вони його щасливо: небезпечнi пороги лодiї пройшли по повнiй водi, море було спокiйне, тихе, з суходолу за ними аж до землi уличiв увесь час стежила й димами подавала знак, що там усе спокiйно, дружина. Звичайно, не обiйшлося й без пригод. I купцi, i сли, та й сама княгиня не боялись моря, витримували хитавицю. Проте з княжими родичками клопоту було чимало. Тiльки налiтав легенький вiтер i навкруг розгойдувались хвилi - їх нудило, валило з нiг, вони кликали на помiч усiх богiв, проклинали море, Константинополь... Княгиня Ольга, сидячи на кормi, бачила їхнi муки i страждання, стискувала пересохлi вiд вiтру й морської води уста й одверталась, дивилась удалину. Вона вперше в своєму життi бачила море i тепер увесь час милувалась безконечними його просторами - то голубим, то синiм, а то чисто-зеленим лоном, свiтанками, ясними днями, чудовими вечорами. Лодiї пливли не тiльки вдень. Коли була добра година, то посувались вперед i ночами. Тодi на лодiях всi спали, не чути було нi голосу, нi крику, над морем лежала надзвичайна тиша. Тiльки гребцi пiднiмали й опускали весла та за упругами дзюркотала вода. Але цi звуки не заважали, а допомагали думати, мрiяти, милуватись. Княгиня Ольга дивилась на чудо-вий нiчний свiт, зорi, що ясно горiли вгорi, на їхнi вiдблиски, що мерехтiли, як жар, на рiвному плесi, слухала далекий крик заблукалої чайки. "...Руське море! - думала княгиня. - Як i уся Русь, воно велике, неосяжне, дивно прекрасне в берегах своїх! Скiльки тут простору, мiсця, краси неземної!" I знов, i знов замислювалась вона над тим, чи добре зробила, вирушивши до Константинополя. Адже не зi зброєю вона їде i не веде з собою ратi. З нею жони, сли, купцi, якi хочуть довести iмператорам, що Русь велика й могутня. Є в нiй досить сонця, землi й моря, вона нiчого не хоче вiд Вiзантiї, а тiльки жити в мирi й любовi, торгувати. I ще хоче сказати княгиня вiд усiх руських людей iмператорам Вiзантiї, що в них також є своє сонце, свої землi й моря, руськi люди нiколи не зазiхали й не зазiхнуть на них, але не хочуть вони й не допустять, щоб Вiзантiя зазiхала на Русь. I княгиня вiрила, що дiйде згоди з iмператорами, буде в них тиха й щира розмова. Колись древнi князi, а пiзнiше Олег i Iгор збройно ходили на Константинополь iз списами й мечами. Зараз вона їде мирно, як християнка, з нею їде презвутер iстинної вiри священик Григорiй. Тiльки про одне думала й турбувалась княгиня - про повернення назад до Русi. У темнi ночi, коли не видно було берегiв, позад її закамарка на стернi стояв старий Супрун. Вiн ще з Iгорем ходив до Константинополя, знав безмежнi простори моря, впевнено вiв тепер лодiю княгинi. Але вiн говорив: - Це все добре, матiнко княгине, пливемо в маї-розмаї, коли на морi тиша й покiй, їхати та й їхати. Добре буде й тодi, коли ми невдовзi повернемось i назад. А що буде, матiнко княгине, якщо ми затримаємось у тому Константинополi?.. - Хiба що, Супруне? - Страшне Руське море восени, коли починається ревун* (*Ревун, або рюєн - вересень.), - говорив Супрун. - Тодi, матiнко моя, дме тут такий гост, що хвилi встають, як гори. У море пiдеш - потопить, до берега рушиш - розiб'є об скелi. Страшне Руське море восени. "...Швидше, - думає княгиня, - до Константинополя - i назад до Києва". Серед темної ночi довгим ключем пливли лодiї, i на всiх них одноманiтно гримiли весла, налягали гребцi. Вони поспiшали: боялись грiзного Руського моря. 5 Iмператор Костянтин дiзнався, що лодiї русiв iдуть до Константинополя, ще тодi, коли вони минали гирло Дунаю. У Вiзантiї завжди цiкавились тим, що робиться у землях над Руським морем. Протягом столiть iмператори Схiдної Римської iмперiї поширювали межi iмперiї й скорили мечем велику частину свiту на заходi й пiвднi. Але на суходолi в Європi вони мали тiльки шматок землi над Пропонтидою* (*Пропонтида - Мармурове море.) й тому мрiяли поширити свої володiння на схiд i пiвнiч. Що за землi там лежать, у Константинополi достеменно не знали, що за люди живуть там - уявлення не мали. I тому iсторики їхнi писали: "Земля там хлiбородна, повiтря чисте й живодайне. Вони живуть довше i