я. Вночi не спала, вдень не їла, зблiдла, змарнiла, тiльки очi блищали. Правда, iнодi в них спалахувала тривога. Однiєiї ночi вона довго, здригаючись вiд ударiв власного серця, ждала Святослава. А коли вiн прийшов, призналась. - Княжичу любий, - несмiливо почала Малуша, - не знаю, чи й говорити, але щось недобре менi... По щоках у неї котились сльози. - Ну, чого б тобi сумувати, - спробував заспокоїти її Святослав. - Не плач... - Мабуть, я непразна* (*Непразна - вагiтна.) суть... Вона пильно стежила за його обличчям i очима: хотiла знати, що думав Святослав. Але прочитати щось певне на його обличчi вона не могла. Княжич Святослав чув її слова, зрозумiв, що сталося, але дивився не на неї, а далеко за вiконце, де високо в небi висiв срiблястий мiсяць. - Що ти думаєш, княжичу? Мабуть, ти тепер ненавидиш мене, я тобi тепер не потрiбна?.. - Нi, Малушо, - вiдповiв вiн. - Не про те я думаю, а про те, що маємо робити. I ми зробимо, все зробимо так, що буде добре... - Але що робити? - Не поспiшай, Малушо, дай подумати, збагнути... Наступної ночi вона була дуже неспокiйна: чи прийде до неї княжич Святослав? А як i прийде, то чи буде такий, як i ранiше?.. О, як нетерпляче чекала вона цiєї ночi, крокiв за стiною в темрявi, доторку руки до клямки (вона так добре знала цей доторк!), тихого скрипу дверей, а потiм - його самого, любого, єдиного. I вона не тiльки ждала, а й готувалась до його приходу - прибрала в хатинi, нарвала квiтiв i поставила їх у череп'яному горщику бiля ложа. Довго думала, чи не може ще зробити щось приємне для княжича, - i не придумала... Малушi довелося ждати дуже довго. Вже на Горi все заспокоїлось i заснуло, сторожi раз i вдруге вдарили в била, мiсяць виплив iз-за Днiпра i хитро зазирнув через зубчастi городницi, але за стiною все не чути було знайомих крокiв - княжич Святослав не йшов. Вiдчай i страх обгорнули спраглу душу ключницi Малушi, вона вирiшила, що княжич вже не прийде, i не знала, що ж їй тепер робити, як далi жити. I коли вона вже вкрай зневiрилась i подумала, що щастя й любов її минули навiки, не за стiною терема, а поруч, у дворi почулися кроки, знайома рука доторкнулась до клямки, тихо скрипнули дверi... - Малушо! Вона вийшла з темного куточка, де стояла, притиснувши руки до серця, що розривало груди. - Цей Улiб аки тать! Стоїть i стоїть у сiнях, розмовляє з своїми воєводами та боярами. Я вже вийшов iншими дверима. Через сад... Малуша не чула його слiв, вона дивилась i дивилась на залите мiсячним промiнням обличчя Святослава, на його очi, в яких спалахували такi знайомi їй iскринки. Святослав теж нiчого не чув, вiн прийшов до неї, як i колись, вiн прийде завтра й позавтра, вiн не покине тебе, Малушо! А коли б вони прислухались, то почули б, як поруч у дворi, пiд деревами, пролунали чиїсь кроки. Там ворухнулась, рушила з мiсця жiноча постать. Зупинилась на мить i побiгла. РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ 1 Проминуло ще багато днiв, багато довгих, безсонних ночей провела княгиня Ольга в монастирi Мамонта, аж поки змогла знову побачити iмператора Костянтина. Прилiтали холоднi вiтри з пiвночi, й опадав лист з тополь, що росли пiд стiнами города; приходили в Суд, вивантажувались i поспiшали вирушати назад, до своїх земель кораблi з усього свiту; з кожним днем темнiшали й остигали води Суду й Пропонтиди, а Ольга все сидiла в монастирi Мамонта, ждала зустрiчi з iмператором Костянтином. Часом княгиня закипала вiд обурення: доки ж їй тут сидiти й ждати цiєї зустрiчi? Чи не краще сказати купцям, iцоб вони ставили вiтрила та й рушали в Руське море, до рiдного Днiпра? Часом вона говорила царевим мужам, якi приходили й приходили до монастиря й цiкавились, як здоровi княгинi, що почуває вона себе зле, збирається виїжджати на Русь, бо тiльки там буде їй добре. Царевi мужi слухали, обiцяли переказати це iмператору, зникали, знову приходили й кожного разу вигадували нову причину: то, мовляв, iмператор Костянтин трохи занедужав, то виїхав десь недалеко у Македонiю чи Фракiю, то просто не має часу. Але завжди обiцяли, що от-от iмператор запросить княгиню Ольгу до Великого палацу, зустрiнеться з нею, матиме важливу розмову. I княгиня ждала. Вона мусила ждати, бо мова йшла про справедливi вимоги, про добробут руських людей, про честь Київського столу. Невже ж може бути, що iмператор Вiзантiї, який щоденно приймав князiв i послiв з усього свiту, не прийме i не говоритиме з нею - руською княгинею? I ось нарештi, - це було через пiвроку пiсля того, як княгиня Ольга виїхала з Києва, й через вiсiмдесят три днi пiсля того, як руськi подiї стали на Судi, - царевi мужi, задихаючись, прибiгли до монастиря Мамонта й повiдомили княгиню, що iмператор Костянтин ждатиме її в недiлю, вiсiмнадцятого жовтня. Вiсiмнадцятого жовтня! Тут, над Пропонтидою, було ще тепло, але на серцi в княгинi Ольги холодно. Скiльки днiв i ночей! Що дасть їй ще одна зустрiч з iмператором? I знову вони з усiма церемонiями прийшли у Великий палац, знову їх примусили ждати виходу iмператора. У Золотiй палатi на позолочених деревах спiвали птахи, гирчали й били довгими хвостами об пiдлогу золотi леви, а iмператор Костянтин пiдносився у конху* (*У конху - пiд склепiнням.) й там височiв нарiвнi з образом Христа. Пiсля того був обiд. Купцi й сли за окремими столами обiдали в Золотiй палатi, де сидiв i iмператор Костянтин. Iмператриця ж з дочками й Феофано - у Пентакувiклiї святого Павла, куди було запрошено й княгиню Ольгу. На цей раз княгиня Ольга сидiла за одним столом з iмператрицею й Феофано, розмовляла з ними, мала змогу ще раз зблизька подивитись на них. I знову, як i пiд час першого прийому, її неприємно вразили сухiсть i черствiсть iмператрицi Єлени, зухвала, пiдкреслено горда поведiнка Феофано. Час вiд часу в Пентакувiклiї лунали звуки органiв - тодi всi присутнi на обiдi мусили вставати й слухати музику. Кiлька разiв пiд час обiду до палати заходили карлики-блазнi й витiвники, що розважали гостей всiлякими жартами, робили дивнi вправи, поглинали вогонь, примушували речi зникати й знову знаходили їх, вилазили по тонких гнучких прутах аж до стелi. Перед гiстьми виступив навiть чорний велетень, що мiг пiдняти вiсiм чоловiк. Але, хоч все це було надзвичайно цiкаво, княгиня Ольга не могла забутись. Вона думала про те, чому iмператор обiдає з купцями й послами, а вона - з iмператрицею й Феофано; ждала й гадала, чи покличе її iмператор. I от на дверях Пентакувiклiя з'явився паракимомен Василь. Iмператор Костянтин кликав княгиню Ольгу на розмову. Була пiзня осiнь, але тут, на березi Пропонтиди, ще не вiдчувалось її дихання. У саду, де йшли iмператор i княгиня, ще цвiли квiти, i терпкi їх пахощi пiнили голову. Десь унизу, в темрявi, глухо билась об скелi морська хвиля, вдалинi за мурами тьмяно поблискував Константинополь, вгорi переливались всiма барвами зорi. Iмператор i княгиня Ольга стали на скелi над морем, i те, що вiдкривалось їхнiм очам, можна було назвати справжньою казкою. Просто перед ними лежав голубуватий безконечний простiр Мармурового моря. Високо над ним i нiби зовсiм близько, вiд землi плив срiбний, перетканий темними западинами мiсяць. У сяйвi мiсяця навкруг нього померкли, зникли всi зорi, небо там було таке ж голубе й чисте, як i море внизу. Тiльки на пiвночi, де небо закутала темна шаль, нiби потай горiли червонуватi зорi. Вiд скелi, на якiй стояли iмператор i княгиня, аж до самого обрiю море свiтилось, по ньому снувалась широка дорiжка вiд мiсяця; але не тiльки в цьому мiсцi, а й по всьому простору моря кожна краплина його вилучала зеленкувате сяйво. I, впиваючись тишею ночi, вбираючи в себе сяйво мiсяця, спочиваючи в лонi своєму, море час вiд часу зiтхало, нiби дихало, i тодi з глибин його виникала хвиля, котилась до берега, з тихим плескотом, схожим на шепiт, розбивалась на каменi i дрiбними струмками, що дзвенiли, як струни, поверталась у безодню... - Я хотiв показати княгинi руськiй красу Пропонтиди. Ось вона, - сказав iмператор Костянтин. - Я дуже вдячна iмператору за увагу, - вiдповiла княгиня, - але за три мiсяцi я вже доста бачила цю красу, а он там, над Перу, висить хмара, i звiдти дме холодний вiтер. - Княгиня Ельга, бачу, ображається, що я так довго не мiг з нею поговорити. Але ж я то хворiв, то виїжджав з Константинополя... Зараз я дуже уважно слухаю княгиню. - Так, iмператоре, я довго чекала й хотiла говорити про мир i любов, якi повиннi бути мiж Вiзантiєю i Руссю... - Хiба мiж нами немає миру й любовi, княгине?! - нiбито щиро здивувався iмператор. - Наскiльки я знаю, вони мiж нами нинi є... - Мир i любов записанi в харатiях римських iмператорiв i князiв Олега й Iгоря, що стояли колись тут, пiд стiнами Константинополя. Але на дiлi їх немає, i в тому не повинна Русь. - Не розумiю, про що говорить княгиня. -Я говорю про те, що на сходi нашої землi, на далекому Танаїсi, де проходить наш шлях до Iтиля-рiки й Джурджанського моря, Вiзантiя збудувала свiй город Саркел i перетяла нам шлях... - Саркел?! - засмiявся iмператор Костянтин. - Але ж то не наш город, його збудував хозарський каган, якому ми продавали, правда, мармур i камiнь, залiзо й скло... Там, як я пригадую, був i наш будiвничий, спафарокандидат* (*Спафарокандидат - вищий чин.) Петрона... Але, княгине, будували цей город не ми, а хозари. Так само будуємо ми городи iншим народам. Захоче Русь - ми допоможемо i їй... Звичайно, за грошi, за золото... - Що ж! - промовила, стримуючи себе, Ольга. - Про Саркел ми будемо говорити з хозарським каганом, але ж iмператори ромеїв будують городи - не тiльки на Танаїсi i не тiльки за золото, а й на берегах Руського моря вiд Iстра до Тмутараканi, де стоїть Русь... - Княгиня Ельга помиляється, - суворо сказав iмператор Костянтин. - Колись, у дуже давнi часи, ми, греки, прозивали Руське море Понтом Аксiнським i не ходили туди, але пiзнiше це море стало Понтом Евксiнським, i тодi багато грекiв оселилось над Iстром, у Клiматах, у Тетрамархi, яку княгиня називає Тмутараканню. - Я знаю, - говорила княгиня Ольга, - що в давнi часи багато грекiв оселилось у Клiматах, i ми вiд тих часiв маємо з ними дружнi стосунки. Але в Тмутараканi, яку iмператор називає Тетрамархою, i скрiзь над морем були нашi землi... Чому ж iмперiя нинi посилає туди своїх людей, i не будiвничих, а воїв, i чому вони нападають на наших людей i не дають торгувати з Клiматами? - Древнiх наших городiв над Понтом ми не збираємось руйнувати, - сказав iмператор, - i на новi землi не поїдемо. - Але нехай вони не заважають нам торгувати з Клiматами. - У Клiматах є свiй синклiт, стратиг, протевон, Русь мусить сама домовлятись з ними. - Ми зумiємо домовитись i з ними, - згодилась княгиня, - аби тiльки нам не заважала iмперiя. Але, iмператоре, не все гаразд у нас з торгiвлею й у самому Константинополi... - Чому ж? Адже ми торгуємо з Руссю так, як сказано у харатiях, пiдписаних нашими iмператорами i руськими князями. - Цi харатiї написанi дуже давно, а життя йде, i все змiнюється. Наша земля багата суть, iмператоре, багатша, нiж думають тут, у Константинополi. - Я знаю це, княгине, i це вiдомо всiй iмперiї. - Тим паче, iмператоре! Ми хочемо продавати свої статки, нам є що продати. Багато ми хочемо й купувати в Константинополi... Але хiба нам дають торгувати? Адже коли купець наш приїжджає сюди, вiн мусить показати свiй товар єпарху, той виставить цiну... Де ж це видано, щоб не сам купець, а щоб хтось встановляв йому цiну?! У нас у Києвi цього немає. Вашi купцi дають цiну, дiло наше - купувати чи не купувати. . . Iмператор Костянтин нiбито уважно слухав княгиню Ольгу, а вона розпалювалась все бiльше i бiльше. - Знову ж, - вела вона далi, - у Константинополi купцi нашi можуть купувати вино, мастики й парфуми, а от паволок, шовку та оксамиту тiльки на п'ятдесят золотникiв кожен... Чому це так, iмператоре? Я хочу не вином напоїти, а одягти Русь. - Нашi iмператори, - сказав уперто Костянтин, - уклали ряд з князями руськими про торгiвлю, i я не бачу потреби змiнювати його. - Отцi нашi думали, що договори їхнi будуть виконуватись. . . - Я подбаю, княгине, щоб вони виконувались, - сухо сказав iмператор, - але чому Русь не виконує договорiв?. . - Про що говорить iмператор? - Я говорю про те, що ще за iмператора Льва Премудрого патрiарх Фотiй встановив на Русi християнську митрополiю, але вже сто лiт Русь i князi її не приймають цiєї митрополiї. . . - Я християнка, - сказала княгиня Ольга. - Я знаю, i тим бiльше дивуюсь. - Це не дивно, - запально промовила княгиня, - не токмо я, багато християн вже є на Русi. Є у нас i храми, i священики. Але Русь не хоче бути пiд патрiархом константинопольським. - Чому? - Мабуть, тому, чому й болгари-християни не коряться патрiарховi константинопольському, а мають свого патрiарха. Ми, iмператоре, дуже любимо i бережемо закони наших батькiв. I хоч змiнюємо цi закони, але це знову закони нашi, свої. Руськi люди не терплять нiкого над собою, вони не вмiють бути рабами... - Та невже ж християнство - це рабство? - Я християнка i знаю, що християнство - це не рабство. Але бути пiд патрiархом константинопольським - це все одно, що бути пiд iмперiєю. - Княгиня Ельга дуже одверта i гостра на словi, i дуже шкода, що не хоче мати мене хрещеним батьком. - Так, iмператоре, я хрещена суть презвутером болгарського кагана Симеона... Але хiба немає шляхiв, щоб порiднити Вiзантiю i Русь? - Про якi шляхи говорить княгиня? - Iмператор, дай боже йому здоров'я, має кiлькох дочок... Я ж маю двох синiв, i з них старшого Святослава. . . Княжич Святослав зараз на порi, скоро посаджу його на Київському столi. . . А що, коли б київський княжич Святослав порiднився з iмператором Вiзантiї? - Вiн еллiн* (*Ромеї називали еллiнами всiх нехристиян.), язичник. . . - Так, вiн язичник! Але ж юдеї, хозари - i тi родичi римських iмператорiв. - Тi iмператори римськi, - вiдповiв Костянтин, - що рiднились з хозарами, мають анафему, я ж хочу мати не анафему, а життя вiчне. . . - Шкода, iмператоре! Колись княжич Святослав побуває в Константинополi i iмператор пересвiдчиться, який вiн справедливий, смiливий. . . З невеселими думками залишала княгиня Ольга Великий палац iмператорiв ромеїв. Вийшла вона з покоїв Костянтина пiзньої години. Увесь почет її ждав у Орологiї й, очевидно, трохи непокоївся. Темними вуличками, майданчиками, де височiли стрункi кипариси й дзюркотiли фонтани, довгими лункими переходами, оточенi сановниками, царевими мужами, охороною, пройшли вони мовчки до ворiт Великого палацу, попрощалися, сiли у колiсницi й поїхали через широку площу, а далi вулицею Меси. За той час, поки вони були в палацi, погода змiнилася. Над Золотим Рогом i Галатою повисла чорна грозова хмара, час вiд часу в нiй спалахував вогонь, глухо гуркотiв грiм, до землi летiли, били слiпучо-бiлi гострi блискавицi. У такi хвилини видно було весь похiд, що мчав вулицею, - вiзникiв, коней, якi боязко ворушили головами, княгиню, її супутникiв, що, вчепившись за поручнi, намагались не випасти з колiсниць. - Ну як? - один тiльки раз запитала княгиня Ольга в своїх родичок i боярських жон. - Такого чуда ми не бачили? Красоти тоя не забудемо? Жони мовчали. Чудес i краси Константинополя немов i не бувало, цiєї ночi у Великому палацi вони побачили щось iнше. Вони їхали вулицями Константинополя дуже довго, перед ними з обох бокiв у пiвтемрявi виникали й тiкали назад будинки, кипариси, пам'ятники й колони. Скрiзь було порожньо, вряди-годи тiльки зустрiчались їм нiчнi сторожi, де-не-де у вiкнах теплiлись схожi на свiтлячки вогники. Княгиня Ольга не бачила всього цього, не дивилась на примарний нiчний Константинополь. Гiрка образа, бiль, злiсть стискували її серце, рвали груди. 2 Iсторики рiзних часiв i рiзних народiв витратили гори паперу й рiки чорнил, описуючи, як лiта 957-го княгиня Ольга на лодiях з купцями своїми їхала до Константинополя, якi дари везла вона з собою, як приймали її iмператори i що говорили з нею. Думали ще й про те, в якi днi iмператор Вiзантiї її приймав - дев'ятого вересня i вiсiмнадцятого жовтня чи в якiсь iншi? Зрештою вони прийшли майже до одностайної думки, що iмператори приймали княгиню Ольгу вдруге вiсiмнадцятого жовтня, бо тiльки лiта 957-го недiля припадає на вiсiмнадцяте жовтня. А чи приймали iмператори княгиню Ольгу вперше дев'ятого вересня, чи в якийсь iнший день - про це сперечаються ще й досi. I чомусь нiхто з них не замислився над тим, а що ж робила княгиня Ольга пiсля другого прийому в iмператорiв? Питання це може видатись комусь смiшним, може, хтось з iсторикiв вiдповiсть на нього словами лiтописця: "Повернулась до Києва i, ображена iмператорами, сказала: "Ти також постоїше в мене на Почайнi, якоже аз в Судi..." Та це не буде вiдповiддю на питання, бо справдi, що ж робила княгиня Ольга пiсля ночi вiсiмнадцятого жовтня, коли її прийняв вдруге i востаннє iмператор Костянтин? Повернулась до монастиря Мамонта, заснула та й поїхала до Києва? Коли? Адже було вже вiсiмнадцяте жовтня. Руським морем навряд чи можна було їхати. Там у цей час ревло таке, що вiд лодiй i трiсок би не лишилось. Про Днiпро й думати не доводилось, бо до нього треба було ще добратися. А коли б вони й добралися, то побачили б там тiльки кригу. Син княгинi Ольги Святослав їхав через п'ятнадцять лiт пiсля цього на лодiях до Києва, виїхав не вiсiмнадцятого жовтня, а в липнi, i не з Константинополя, а з гирла Дунаю, та й не мiг доїхати, а замерз з лодiями в гирлi Днiпра, на узлучинi моря... Нi, питання про те, що робила Ольга пiсля ночi вiсiмнадцятого жовтня лiта 957-го, немарне, i вiдповiсти на нього треба. Коли колiсницi, на яких везли княгиню Ольгу та її почет з Великого палацу, зупинились бiля монастиря Мамонта, всi встали, гуртом пiшли в ворота, зупинились на вимощеному каменем дворi. Родичi княгинi, маючи намiр поговорити мiж собою, вклонилися їй i швидко пiшли до своїх келiй. Мовчала якийсь час, кутаючись у своє корзно, щоб захиститись вiд вiтру, княгиня Ольга, а потiм сказала, звертаючись до купцiв: - Ви одразу зайдiть до мене... Через короткий час вони зiбрались в її келiї. Там горiли двi свiчки, що освiтлювали убогу монастирську обстановку: стiл, кiлька лав, сiрi кам'янi стiни, вузькi вiконця, через якi долiтав шум вiтру й стогiн розбурханого Суду. Княгиня встигла переодягтись i була в звичайному своєму одязi, з темною пов'язкою на головi, i це ще бiльше пiдкреслювало її блiде, стомлене обличчя, пересохлi, спраглi уста. Сiвши на лавi бiля столу, княгиня прислухалась, як шумить вiтер за вiкном i як стогнуть хвилi на Судi, стурбовано хитнула головою i почала: - Не лиха хотя, а заради добра й тишi землi Руської їхали ми сюди з бременем тяжким, везли дари достойнi, дали їх iмператорам, говорили про потреби нашi i все зробили по надобi... На хвилину княгиня замислилась, пригадуючи, як кiлька мiсяцiв висидiла на Судi, як довго добивалась i нарештi побувала у Великому палацi. Надiї? На що вона надiялась, чого сподiвалась? Нi, давнi князi руськi Кий, Олег, Iгор, що ходили до ромеїв не з подарунками, не з ласкавими словами, а з мечами i з списами, добре знали, за що й для чого йдуть вони проти Вiзантiї. Лукавi, хитрi ромеї й iмператори їхнi, брехливими словами вони завжди намагались обдурити й приспати руських князiв i всiх руських людей, присягались Христом, але самi Христа в серцi своєму нiколи не мали. Марнi розмови, що iмператори ромеїв згоднi жити в дружбi й любовi з руськими людьми. Цi iмператори, як павуки, висмоктують всi сили з Єгипту, Азiї, Європи, мрiють вони про ще бiльше - прагнуть пiдкорити Русь. О, як добре вiдчувала тепер княгиня Ольга ненависть ромейських iмператорiв до Русiї Здригаючись всiм тiлом, чуючи, як кров закипає бiля серця, згадувала вона тижнi, коли сидiла на Судi, згадувала обидва прийоми у Великому палацi, де її почет всiляко принижували й зневажали, пригадала й останню розмову з iмператором Костянтином. - Вотще їхали ми до Цареграда, - сердито повела вона далi, - лiпше бих не були тут, бо що хотiли - не зробили, що шукали - не дiстали, добра й тишини - не здобули. Днесь я знову говорила з Костянтином, та що це була за мова? Велику гордiсть взяли iмператори, двоєручать, про любов говорять - пагубу нам чинять, потай дiють, чорнi їх помисли й замишляї... I за цими словами сли й купцi Руської землi вiдчули глибоку образу княгинi, що була й їхньою образою, увесь бiль її, що був також i їхнiм болем. - Але що маємо тепер робити, сли мої й купцi? - запитала княгиня Ольга й оглянула їхнi обличчя. - Адже Костянтин змусив нас три мiсяцi сидiти на Судi не токмо щоб вразити честь i гординю нашу, а паче щоб у безвихiдь завести. Скажiть менi, купцi, - звернулась вона до них, - чи можемо нинi лодiями їхати до Русi? Купцi мовчали, i в цiй тишi ще дужче стало чути, як шумить за вiкном вiтер, як реве Суд... Княгиня ж пригадала тиху, спокiйну нiч на морi Руському, коли вона їхала сюди i коли стерновий Супрун говорив їй: "Страшне Руське море восени, княгине... - Не прийме нас нинi Руське море, - встав з лави й сказав Воротислав, що на своєму вiку багато разiв ходив до Константинополя. - Розкидає нашi подiї, потопить, поб'є об камiння... Буремне, страшне Руське море восени, княгине, - повторив вiн тi ж самi слова, якi вона чула колись вiд Супруна. - А коли б ми доїхали до Бiлих берегiв, - все ж запитала княгиня, - тодi що? I знов вiдповiв той самий купець, а його пiдтримали й iншi купцi й сли: - Рятуй боже, матiнко княгине, встигнути за мiсяць на Бiлi береги... Там стоятиме вже крига, лодiї нашi вмерзнуть, до Києва-города нам не дiстатись, бо херсонiти коней не продадуть. А печенiги, либонь, уже чатують на нас... Рятуй боже! Суворе було обличчя в княгинi Ольги, вогнi свiчок вiдбивались у її очах. - Так от затим три мiсяцi тримав нас Костянтин на Судi... - сердито сказала вона. - Нi, не токмо честь i гординю нашу хотiв би вразити iмператор, смертi нашої на Бiлих островах вiн прагне... - Матiнко княгине, - залунало тодi вже багато голосiв, - вiдколи їздимо з Києва в греки, так i допреж було: стоїмо на Судi - тяжка гостежба наша, в море йдемо - не чуємо душi. - Ну, заждiть, - зi злiстю промовила й подивилась на вiкно княгиня, - приїдете ви до Києва, постоїте в мене на Почайнi, якоже аз на Судi... Але що важили цi слова княгинi Ольги не в Києвi, на Почайнi, а тут, у чужому, ворожому Константинополi, в монастирi Мамонта над Судом? - Мусимо щось робити, - сказала княгиня, - а я вже багато днiв думала й бачу, що їхати нам треба не морем... У келiї все завмерло... - Якщо iмператор хотiв нас вирядити в море нинi, в жовтнi, - вела далi княгиня, - то нехай їде туди сам... Ви ж, купцi мої й сли, продайте лодiї тут, на Судi, купуйте конi й колiсницi, i поїдемо ми на Русь через землю Болгарську. - Нашi лодiї вони з руками вирвуть, - загомонiли купцi й сли, - конi й колiсницi придбаємо на їхньому торзi, а шлях через Болгарську землю нам вiдомий. Ходили ним не раз. - Так i робiть, - закiнчила княгиня Ольга. - Побували ми у Вiзантiї, поїдемо ще й до Болгарiї. Не знайшли щастя тут, пошукаємо його в iншому мiсцi. Проте княгиня Ольга не сказала, якого саме щастя хоче вона шукати. 3 У Великому палацi пильно стежили за кожним кроком княгинi Ольги, й тому там одразу дiзнались, що київськi гостi не вимагають нi мiсячного, нi слябного, нi вiтрил i харчiв у дорогу. А натомiсть продають на Судi свої лодiї, на торзi в Перу купують коней i колiсницi. Iмператор Костянтин сам викликав єпарха города Льва, довго розмовляв з ним, цiкавився, яку цiну правлять київськi гостi за свої лодiї, скiльки коней i колiсниць бажають купити. - Вони правлять за свої лодiї дуже високу цiну, - вiдповiдав єпарх, - але нашi купцi виривають їх з рук: у Константинополi знають, що цi лодiї з дуба вiчнi й дуже зручнi. Що ж до коней i колiсниць - гостi не скупляться, платять за них, скiльки запитують, тiльки хочуть, щоб конi були дужi, а колiсницi зручнi. - Київська княгиня вельми обережна й хитра, - сказав iмператор Костянтин паракимомену Василю, коли єпарх пiшов з палацу. - Зрозумiло, вона вертатиметься в свою землю не морем. - Шкода, - зiтхнув паракимомен. - До печенiгiв уже давно виїхали з великими дарунками нашi посли, i, я певен, тi добре б зустрiли княгиню. - Звичайно, шкода, що вона їде не морем, - зiтхнув i iмператор. - Я також був певен, що, побачивши Константинополь, вона вже не побачить Києва. Проте, Василю, мене турбує не те, що княгиня нас перехитрила, а те, що поїде вона на Русь через землю проклятих болгар, що гризуть сирi шкiри. - О василевсе! - вигукнув паракимомен. - Доки дочка iмператора Льва сидить у Преславi поруч iз кесарем Петром, ми можемо бути спокiйнi за Болгарiю... - Коли б київська княгиня мала справу в Болгарiї тiльки з кесарем Петром, я був би спокiйний. Не вiн, так василiса Марiя нам завжди допоможе. Але не тiльки кесар є в Преславi, є там i бояри на чолi з Сурсувулом, на заходi Болгарiї стоять непокiрнi комiти* (*Комiти-управителi областей в Захiднiй Болгарiї.). - Я думаю, що ранiше, нiж колiсницi київської княгинi приїдуть до Преслави, туди повиннi прибути нашi василiки з багатими дарунками... - Саме про це я хотiв тобi сказати, - згодився iмпе ратор. - Що ж, ми ще раз вiдправимо посаг василiсi Марiї. - Цей посаг, - важко зiтхнув паракимомен Василь, - який ми посилаємо кожного року, коштує нам дуже багато. То ми даємо посаг василiсi, щоб Болгарiя не браталась з уграми, то платимо їм за те, щоб вони зреклись печенiгiв. А скарбниця наша не така вже багата. - Краще взяти з скарбницi останнi солiди й кинути їх псам-болгарам, - промовив iмператор Костянтин, - анiж ждати, поки вони накинуться на нас i покусають... А зараз я згоден вiддати й всю скарбницю: не з уграми чи печенiгами можуть побрататись болгари - з русами. А Болгарiя i сукупно з нею Русь - це смерть для Вiзантiї. Константинополь уже бачив пiд своїми стiнами вiйсько кагана Симеона i князя Iгоря. Наша iмперiя врятувалась тодi тiльки чудом. - Iмператор Костянтин замислився й додав: - Доки ми сваримо мiж собою Болгарiю i Русь, у Константинополi можна сидiти спокiйно. Якщо ж вони, крий боже, зумiють зв'язатись i з'єднатись, нам не встояти навiть за мурами Юстинiана... тож не треба шкодувати нi грошей, нi зброї, нi людей. Ми мусимо сварити їх, роздiляти i владувати. Це говорив уже не той iмператор Костянтин, який так лагiдно, спокiйно розмовляв у Великому палацi з київською княгинею Ольгою. Щось хиже, люте було в його обличчi й очах, пальцi рук щосили стиснули посох. - Я розумiю, що тебе турбує, Василю, - закiнчує вiн. - Грошi, грошi! Так, у iмперiї в нас зараз дуже важко, податки, якi ми накладаємо, дуже великi. Ти говориш, що скрiзь починаються повстання. Знаю! Але що поробиш, iмперiя - велика, iмперiя - мiцна, i той, кого вона захищає своїм знаменом, мусить за це платити. Хлiбом, грiшми, кров'ю!.. Тiєї ж ночi у саду над Пропонтидою, там, де розмовляли Iмператор Костянтин i княгиня Ольга, але набагато пiзнiше, коли вже заснув увесь Великий палац i коли в своєму ложi спав iмператор Костянтин, сталася ще одна зустрiч i ще одна розмова, тiльки нiхто її не чув. Що паракимомен Василь не мiг спати в цю пiзню годину ночi i опинився в саду над морем, було не дивно - як постiльничий, вiн мусив вартувати, коли спочивали iмператори. Дивним було те, що саме в цей час i саме в цьому мiсцi саду опинилась Феофано. Хто-хто, а вона мала право i повинна була б спати, спочивати поруч з чоловiком - молодим iмператором Романом. А все ж вона не спала i вийшла в сад, довго стояла в однiй iз його алей, помiтила в кiнцi її темну постать людини й одразу прикипiла до кипариса. Довго ждала й напружено прислухалась, поки постать наближалася до неї, чула кроки, дихання, а тодi раптом ступила вперед, прошепотiла: - Я тут, Василю... Жду! Вони зiйшли з алеї в тiнь. Там стояла лава, їх нiхто не мiг бачити. - О, якби ти знала, Феофано, - сказав, сiвши на лаву, паракимомен, - як менi важко... - Чому? - нахилившись до нього, спитала вона. Десь над Галатою бив грiм, i луна його з виляском котилась над морем. У вiдсвiтi блискавиць Феофано побачила перекошене вiд муки, сухе безбороде обличчя постiльничого. - Вони з мене зробили напiвлюдину, - шепотiв вiн. - Я маю голову, серце, але в мене мертве тiло... - Невже ж у тебе нiчого не лишилося? - У мене залишилась помста, - вирвалось у нього. - Коли я досягну свого, може, тодi заспокоїться моя душа... . - Коли ти досягнеш свого, - пiдбадьорила вона його, - тодi ти захочеш жити, в тебе з'явиться бажання... - Ти говориш правду? - Так, Василю! I бажання, i пристрасть... - Ти принесла, що обiцяла? - Так. Оцi порошки з Єгипту дiють дуже повiльно, але невблаганно, - кiнець, смерть! - Дай менi!.. Скiльки їх тут? Два? Ти говорила, що буде три... - Третiй я залишила для себе... Але я дам тобi його, коли буде потрiбно... 4 Дуже швидко, набагато ранiше, нiж туди могла прибути з почтом княгиня Ольга, у столицi Болгарiї Преславi з'явились василiки iмператора Костянтина. Дивним було те, що, з'явившись до Преслави, вони не добивались на прийом до кесаря - василевса Болгарiї Петра, а, попросивши, одразу були прийнятi дружиною Петра василiсою Iриною. Василiса Iрина мала грецьке iм'я Марiя, була дочкою iмператора Христофора, онукою Романа Першого Лекапина i, нарештi, дружиною болгарського кесаря Петра. Появi василiси Iрини в Преславi передувало багато подiй, бо вiдколи на вузькому пiвостровi над Пропонтидою й Судом з'явився Новий Рим - Константинополь i Вiзантiя - мiж ним i болгарами, що жили на Балканах, протягом столiть точилися жорстокi вiйни. Не Болгарiя хотiла скорити Вiзантiю - нi. Слов'янськi племена й болгари, що ослов'янились мiж ними, жили на Балканах споконвiку, набагато ранiше, нiж Вiзантiя. Вони гадки не мали iти чи тим бiльше поневолювати Вiзантiю, але Вiзантiя завжди хотiла поневолити Болгарiю й знищити. Уже iмператор Костянтин Четвертий Погонат воював з болгарами, але перемогти їх не змiг. Воював пiзнiше з каганом Тервелем Юстинiан, воював iмператор Костянтин П'ятий. Це iмператор Никифор Перший залив кров'ю всю Болгарiю, спалив її столицю Плиску. Але болгари не скорялись Вiзантiї. У вiдповiдь на жорстоку розправу Никифора каган Крум зiбрав велике вiйсько, пiдняв усю Болгарiю, оточив вiйсько Никифора, знищив його, а з черепа iмператора велiв зробити келих для вина... Особливо ж ненавидiв ромеїв i люто мстив їм за всi їх злочини i вбивства каган Болгарiї Симеон. Все своє життя вiн присвятив боротьбi з римськими iмператорами, усе своє життя вiн i поплiч з ним його зять болярин Георгiй Сурсувул вели болгар на Вiзантiю. У цiй боротьбi каган Симеон мав своїм спiльником i київського князя Iгоря. То Симеон, то Iгор чiпляли свої щити на воротах Царевого города. I каган Симеон досягнув свого: вiн довiв, що й невеликий народ може перемогти у справедливiй боротьбi проти хижої iмперiї. Сам каган Симеон був високоосвiченою людиною, знав мови, вивчав багато наук, наповнив палати своїх теремiв книгами, творами мистецтва, сам залишив для наступних поколiнь ряд творiв, перекладав на болгарську мову кращi твори тогочасного свiту, також i грецькi. Але вiн ненавидiв тих грекiв i їх iмператорiв, якi протягом столiть поневолювали Болгарiю, якi хотiли загарбати у цього невеликого народу його багатства, мрiяли пiсля скорення Болгарiї посуватись далi - на пiвнiч i схiд. У численних битвах болгари незмiнно громили вiйська ромеїв. I хоч iмператори нахвалялись, що їм допомагає бог, але на цей раз i бог допомогти їм не мiг, бо болгари боролись за своє життя й iснування, а у iмператорiв було наймане вiйсько. Iз своїм вiйськом каган Симеон бив ромеїв пiд Адрiанополем, пiдкорив собi Солунську, Драчську й Адрiанопольську феми* (*Феми- областi.) Вiзантiї, вiйсько його стояло пiд самими стiнами Константинополя, вийшло до Босфору. I тодi каган Симеон оголошує себе кесарем болгар i грекiв, болгарськi єпископи проголошують болгарську церкву незалежною вiд константинопольського патрiарха й обирають свого, болгарського, патрiарха, а сам Симеон готується до нового походу, щоб добити iмператорiв. I саме тодi, коли кесар Симеон готувався остаточно розгромити iмператорiв i навчити їх поважати iншi народи, вiн перед своїм палацом падає мертвий з коня. Отрута? Може, й так. Хто? Це було таємницею Константинополя. Георгiй Сурсувул, головний болярин, зять i щирий друг Симеона, повiв вiйсько нового кесаря - сина Симеона Петра - до Константинополя. Уже конi мчали в Фракiї й Македонiї, уже близька була перемога... Але раптом вiйсько болгар зупиняється. Iмператори шлють молодому кесаревi Петру багату дань, а той її приймає. Далi кесар Петро оголошує, що вiн одружується з дочкою iмператора Христофора Марiєю, а ще невдовзi кесар прибуває до Константинополя, стоїть перед престолом у церквi на Влахернi, яку палив батько його Симеон, одружується з Марiєю, їй навiть дають нове iм'я - Iрина, що означає - мир. Iмператори обiцяють надалi мати мир i любов з болгарами, ще обiцяють iмператори кожного лiта давати василiсi Iринi посаг - дань для Болгарiї... 5 Василiса Iрина радо приймала в своєму кiтонi василiкiв iз Константинополя. Це вже була не та струнка, ставна, гнучка, як кипарис, гречанка, що чарувала у вiсiмнадцять лiт серця багатьох i так полонила молодого кесаря Болгарiї Петра, що той забув заповiт отця, продав свiй народ i зрадив вiтчизну. Василiкiв iз Константинополя приймала тепер пiдстаркувата жiнка, з високою шиєю, довгими руками, негарна, до того ж ще й хвора, бо василiса Iрина страждала у цiй гiрськiй країнi вiд вола* (*Воло - (хвороба) зоб.). Але вона була й лишилась грекинею - розмовляла тiльки грецькою мовою, читала книги, написанi в Константинополi, дбала, щоб у Великому палацi кесарiв Болгарiї все нагадувало Константинополь. Часом це виглядало трохи смiшно. У Великому палацi в Преславi, як i в Константинополi, була своя Магнавра, Орологiй, Левзiак, iподром, банi, кiтони, все тут також блищало мармуром, золотом, срiблом. Проте все це було якимсь дрiбним, недорозвиненим, як листя на деревi, що росте на голiй скелi. За тридцять лiт, якi василiса Марiя провела в Преславi, вона домоглась того, що тут було заведено порядки вiзантiйського двору. Тут, як i у Великому палацi, кесаря прозивали василевсом, а її василiсою, їх оточував синклiт, що день i нiч славословив василевсiв, цей синклiт одержував вiд кесаря щедрi дарунки, володiв Преславою, а по всiй Болгарiї кметi* (*Кметi - управителi фем, областей.) й топархи* (*Топархи - вiйськовi начальники.) намагались робити все так, як i в Преславi. I тепер, коли василiки iмператора Костянтина потрапили до кiтону василiси Iрини, вона приймала їх, як i в Константинополi, а може, ще й сердечнiше, теплiше, розпитувала про життя у Великому палацi, цiкавилась, як живуть її брат i сестри. Звичайно, василiки найперше дали василiсi свої дари. То були коштовнi паволоки, вироби з костi й емалi, золота зброя - меч, щит, шолом, вина й пахощi з полуденних земель, золото й срiбло в злитках i в монетах з зображенням iмператора Костянтина. Василiса Iрина просила передати iмператору Костянтину її найщирiшу подяку за цi дари - черговий посаг. Паволоки вона вiзьме собi й роздасть придворним жiнкам, щоб вони були одягнутi, як i в Константинополi, зброю й вино василiки нехай подарують кесаревi Петру, золото й срiбло вона використає на Великий палац Преслави. Василiки розповiли й про те, що змусило їх у негоду добиватись до далекої Преслави. - У нас в Константинополi увесь час була київська княгиня Ольга, - сказали вони василiсi Iринi. - Що ж треба було цiй пiвнiчнiй княгинi в Константинополi? - одразу зацiкавилась вона. - О, пiвнiчна княгиня дуже хитра, - вiдповiли василiки. - Вона хотiла б мати багато всiляких пiльг... Бiльше, нiж її сусiди, а так само й Болгарiя... - Що ж саме хотiла ця княгиня? - стиснула уста василiса Iрина. - Вона б хотiла, щоб її купцi без обмежень торгували в Константинополi, лютувала, що ми допомогли хозарам поставити город Саркел на Iтилi-рiцi, дивувалась, що iмператори породичались iз хозарськими каганами, й, помiтно, була б не вiд того, щоб син її Сфендослав одружився з однiєю iз дiвиць царського роду... - Ото! - засмiялась василiса Iрина. - Пiвнiчна княгиня добре знає, чого хоче, а хоче вона немало, Порiднитись з iмператором ромеїв, женити Сфендослава на однiй iз василiс?! Надiюсь, iмператор Костянтин вiдповiв цiй еллiнцi як належить? - Iмператор Костянтин провчив пiвнiчну княгиню, кiлька мiсяцiв тримав її з послами в монастирi Мамонта, потiм прийняв i вислухав. Але вiн нiчого не дав i не пообiцяв. Що може бути спiльного мiж богоспасенною Вiзантiєю й нехрещеною Руссю? - Ха-ха-ха, - довго смiялась василiса Iрина. - Кiлька мiсяцiв у монастирi, а потiм одмова! Це схоже на iмператора Костянтина, вiн добрий полiтик. - Але, - продовжували василiки, - княгиня Ольга, поскiльки розмова з iмператором Костянтином нiчого їй не дала, вирiшила їхати i вже їде додому через Болгарiю... - Через Болгарiю? - щиро здивувалась василiса. - А що їй тут, у нас, треба? - Саме через те ми й приїхали сюди, - разом вiдповiли василiки. - Наскiльки ми розумiємо, княгиня Ольга, дiставши одкоша в Константинополi, мрiє i хоче нав'язати Болгарiї те, що вона хотiла б нав'язати Вiзантiї... - Ха-ха-ха! - знову довго смiялась василiса Iрина, вiд чого її воло, груди й все огрядне тiло часто здригались. - Ну, скажiть, яка любов i дружба може бути у нас з Руссю? - Хто знає?! - вiдповiли василiки. - У минулому каган Симеон i князь київський Iгор, що братались мiж собою, зробили Вiзантiї дуже багато зла. Каган Симеон тодi ж, як нам добре вiдомо, послав на Русь чимало своїх священикiв, дав їм книги, а багато русiв ходили сюди, в Болгарiю... Ще б пак, один одного вони розумiють, у них однаковi звичаї... - Годi! - крикнула василiса Iрина. - Того, що було в Болгарiї за кагана Симеона, бiльше нiколи не буде. Болгарiя тепер така, якою її хоче бачити Константинополь. - Василiса Iрина закiнчила: - Нехай княгиня Ольга приїжджає до Преслави, ми приймемо її тут, як i в Константинополi. 6 Кесар Болгарiї Петро довго розмовляв iз старшим болярином, або, як його часто називала василiса Iрина, паракимоменом Георгiєм Сурсувулом. Старий був болярин Сурсувул, посивiло волосся на його головi, глибокi зморшки на чолi, великi сивi брови низько нависали над гострими темними очима. Тiльки довгi вуса чомусь мали свiй давнiй темний колiр. Проте болярин Сурсувул все ж зберiг змолоду струнку постать воєводи, очi мав гострi, допитливi, сповненi неспокою, тривоги. - У покоях василiси знову гостi з Вiзантiї, - сказав сердито вiн, зайшовши до свiтлицi кесаря. - Знаю, - спокiйно вiдповiв кесар Петро. - Що ж, це непогано. Вони привезли посаг василiсi - дань. - Що нам та дань? - незадоволено махнув рукою Сурсувул. - Кiстки з царського столу... Але привезли вони не тiльки дань, а й звiстку про те, що до Преслави незабаром приїде київська княгиня Ольга. - I це знаю, - сердито вже процiдив кесар. - Що ж, нехай приїздить, нашi шляхи й на схiд, i на захiд сонця вiдкритi. - Я думаю, - заперечив Сурсувул, - що княгиня Ольга не тiльки проїде через Болгарiю, а й зупиниться в Преславi. Якщо ж вона не думає цього робити, то, може, кесарю, ми подбаємо, щоб вона тут зупинилась, i поговоримо з нею? Кесар Петро звiв брови й з