дивовано поглянув на свого старшого болярина. - А чого б це я став просити, щоб княгиня Ольга зупинилась у Преславi, а тим бiльше говорила з нами? - запитав вiн у нього. Болярин Сурсувул вiдповiв не одразу, а подумав, щось згадував, щось зважував, i хмаринки сумнiвiв, здавалося, пробiгали по його обличчю. - Кесарю Петре! - нарештi сказав вiн. - Я хочу сьогоднi говорити з тобою одверто й прямо, як говорили ми тодi, коли вмер твiй батько каган Симеон, коли йшли ми з тобою супроти ромеїв, коли радились, чи брати тобi в жони дочку iмператора Христофора. - Послухай, Георгiю, - здивувався кесар Петро. - Ти не тiльки мiй старший болярин, а рiдний дядько, i ми нiбито нiколи нi з чим не крились один вiд одного. - Ти сказав правду, - вiдповiв на це Сурсувул. - Ми, кесарю, нi з чим не крились один вiд одного, бо нiколи з тобою одверто й не говорили. Тому слухай, кесарю. Тридцять лiт тому Болгарiя уклала мир з Вiзантiєю, i всi цi тридцять лiт... - Усi цi тридцять лiт, -перебив його кесар Петро, - Болгарiя не вела жодної вiйни, не пролила жодної краплини кровi. Сурсувул iз жалем похитав головою. - Так, кесарю, - сказав вiн, - за цi тридцять лiт Болгарiя справдi не вела жодної вiйни i не пролила жодної краплини кровi, але за цей час втратила так багато, як нi вiд жодної вiйни: вона обливається кров'ю... - Як ти смiєш це говорити! - крикнув кесар Петро. - Адже тодi, тридцять лiт тому, одразу пiсля наглої смертi батька, ти сам говорив менi, що треба укласти з Вiзантiєю мир, i то негайно... - Так, - згодився Сурсувул. - Тодi, тридцять лiт тому, я сказав тобi, що треба укласти з Вiзантiєю мир. Але хiба я мiг радити iнакше? Коли помер кесар Симеон, проти тебе пiшов i мiг захопити престол брат твiй Михайло, нам загрожували серби, хорвати, печенiги, угри, всiх їх сварила з нами й нацьковувала на нас Вiзантiя. Я бачив тодi, що народу нашому загрожує смерть, i радив тобi та й сам все робив для того, щоб замиритись з Вiзантiєю... на певний час, доки наведемо лад у своїй державi, доки укладемо мир з сербами й хорватами - нашими ж братами, доки дiстанемо помiч вiд русiв. Але тодi сюди прийшла василiса Iрина - i пропав наш мир з сербами i хорватами. Це Iрина сварить нас з русами, через Вiзантiю вже тридцять лiт загибає Болгарiя... - Болгарiя загибає! - засмiявся кесар Петро. - Ти ослiп, Георгiю. Розплющ очi, подивися, що робиться в Болгарiї! Ми одержуємо справно дань вiд Вiзантiї, живемо не в якiйсь Плисцi, а побудували нашу славну Преславу, все тут нагадує Константинополь; ми воз-двигли багато храмiв, соборiв, монастирiв, у нас розквiтають науки й мистецтво... - У нас, кесарю, розквiтає вражда i распря, - сказав на це Сурсувул. - I нiколи ще Болгарiя не була такою убогою, роздробленою, безславною, як зараз. Слухай, кесарю. Усi цi тридцять лiт, вiдколи ми уклали мир, Вiзантiя мiцнiє, поширює свої володiння, збирає багатства, готує i вже має вiйсько i флот. А Болгарiя всi цi тридцять лiт бiднiшає, у нас у селах панує голод, населення стогне вiд надмiрних податкiв, люди проклинають християнську вiру й моляться богу просто неба. Та й кметi нашi, й топархи не тiльки не вiрять нам, а ворогують один з одним. - Це лжа! - крикнув кесар Петро. - Наш посол сидить у Константинополi вище вiд посла iмператора Оттона, нашi купцi торгують з усiма землями й Вiзантiєю. Богомоли, отi, що моляться просто неба, - то єретики, що не пiзнали iстинної вiри. I я, i кметi мої, i топархи маємо мiцнi дружини. А коли в мене виникала або, крий боже, виникне потреба, - на помiч менi завжди прийде Вiзантiя... Болярин Сурсувул все нижче й нижче опускав голову. - Що з того, - говорив вiн, - що наш посол сидить за столом у Константинополi на першому мiсцi, i хто вiн, цей наш посол? Це не болгарин навiть, а брат василiси Iрини. Що з того, що купцi нашi торгують з Вiзантiєю, - у них беруть тiльки те, що потрiбно ромеям, а нам продають те, що ромеям без надоби, а нам у тягар. Ти кажеш, кесарю, що богомоли - то єретики, якi не пiзнали iстинної вiри. Справдi ж усi нашi богомоли були християнами. Але вони прозрiли, побачили, чого прагнуть iмператор i патрiарх, i вiдмовились, не хочуть константинопольського хреста, вони - вороги Вiзантiї; сам наш патрiарх Дамiан проти Вiзантiї, вiн не хоче жити в Преславi, а сидить у Доростолi. Ти кажеш ще, кесарю, що тобi на помiч уже приходила, а коли буде потреба, то й прийде Вiзантiя... Так, Вiзантiя приходила нам на помiч iз своїм вiйськом, але тiльки для того, щоб одiрвати вiд нас сербiв, хорватiв та iншi племена, щоб роздробити Болгарiю. Та й зараз ромейське вiйсько стоїть у городах над Дунаєм... Навiщо ми пустили їх у свiй дiм?! - Ти хочеш мене залякати? - крикнув кесар. - Але все це лжа, лжа, лжа!.. Я не хочу, не можу тобi вiрити, Сурсувуле. Я вiрю в Христа, я не хочу вiйн, я люблю тишу й мир, я хочу на схилi днiв своїх взяти постриг i пiти в монастир. - Син iмператора Симеона, який змушував тремтiти ромеїв i стояв пiд стiнами Константинополя, слухай мене! - сказав Сурсувул. - Невже ж ти зовсiм забув заповiт свого батька, невже ти не бачиш, куди iде Болгарiя i до чого вона дiйде? - То ти хочеш вiйни? - пiдозрiливе подивився на нього кесар Петро. - Ну, говори, говори, - хочеш, щоб я воював з Вiзантiєю? Говори ж! Сурсувул важко зiтхнув i з презирством глянув на кесаря Петра. - Нi! - вiдповiв вiн. - Куди Болгарiї, куди тобi, кесарю, воювати з Вiзантiєю?! О, iмператори ромеїв були б радi почати з болгарами вiйну i добити нас. Але поки що не смiють, бо, дяка богу, за нами стоять угри, нам на помiч можуть прийти печенiги. Вiрю я, i це знають iмператора, коли Болгарiї буде важко, нам допоможе i Русь... Тiльки тому Болгарiя ще живе на свiтi, тiльки через це Вiзантiя платить нам дань... I доки, кесарю, ми маємо мир з уграми й русами, доти можемо ще жити. Тiльки це я хотiв сказати тобi, кесарю! - Але ти не кiнчив, - глузливо процiдив кесар. - Що ж менi - брататись з руською княгинею, укладати мир, домовлятись про єднiсть проти Вiзантiї? - Я певен, що руська княгиня i не добиватиметься цього. Мiж нами i Руссю здавна iснує мир i любов, каган Симеон i київський князь Iгор не укладали ряду, але вiрили один одному i завжди приходили на помiч. Я думаю, кесарю, що треба, аби княгиня Ольга вiдчула це... Може, буде можливiсть ще якось iнакше ствердити наш мир. Руськi люди, я знаю, дуже щирi, слово держать. 7 До столицi Болгарiї Преслави поїзд княгинi Ольги добирався бiльше десяти днiв. Поки колiсницi котилися утрамбованими шляхами Фракiї й Македонiї, все йшло добре. У передках колiсниць сидiли стерновi з лодiй - досвiдченi й бувалi морськi вої. Вони берегли коней, пiдгодовували їх на кожнiй найменшiй зупинцi. Якщо колiсницi заривались - не шкодували рук i нiг, витягали. Так робив i стерновий Супрун, що був вiзником у княгинi Ольги. Але чим далi їхали вони, тим бiльше було безпуття: перед ними вставала вище i вище Планина* (*Планина - Балкани (були: Схiднi Балкани - Планина, Середнi - Середня Гора, Захiднi - Родопи).), шлях їм перетинали рiки й гiрськi потоки, на крутих перевалах воям i всьому почту доводилось вставати й пiдштовхувати колiсницi. Часом шлях крутився вище хмар, над такими ущелинами й безоднями, що паморочилась голова. Та все ж нi княгиня Ольга, нi її супутники не нарiкали, що поїхали через гори. Це була чудова земля, у долинах i на полонинах вони зустрiчали людей, якi говорили зрозумiлою їм мовою, одягались так само, як i в них над Днiпром. Пiснi їхнi були такi ж печальнi, як i там. Це була не рiзноплемiнна, багатоязична Вiзантiя. Коли б не гори та перевали, можна було б подумати, що їдуть вони по Полянськiй, Сiверськiй - по своїй рiднiй землi. Преслава з'явилась перед ними рано-вранцi, коли вони подолали ще один, чи не найбiльший, перевал. Зупинившись, вийшли з колiсниць, довго милувались городом, що нагадував гнiздо орла серед гiр. На тлi гiр, то тут, то там уже вкритих снiгами, город як на долонi стояв перед ними - на стрiмких скелях, з високими кам'яними стiнами навкруг теремiв i церков, з вежами, на яких вiтер роздував знамена. Здавалося, до нього було зовсiм близько. Проте колiсницi петляли схилами гiр ще цiлий день. I тiльки тодi, коли сонце вже торкалось вершин далеких гiр, а з долини почали пiдiйматись тумани, опинились вони перед високою кам'яною стiною, яка вранцi здавалась такою близькою, - бiля мосту i ворiт Преслави. У Преславi в Золотiй палатi болгарських кесарiв все блищить i сяє. Палата справдi нагадує Магнавру - Золоту палату вiзантiйських iмператорiв. У схiднiй частинi, як i там, стоїть позолочений трон, над ним у конху - образ Христа, перед троном - крiсла для родини кесаря, лiворуч - срiбнi ворота, через якi входить кесар, праворуч - завiси, за якими пiд час церемонiй стоїть хор, в глибинi - завiса й дверi, через якi входять пiсля дозволу кесаря. А хiба тiльки ця палата нагадує в Преславi Вiзантiю? Все в Преславi робиться, як у Вiзантiї, кесар хоче бути схожим на вiзантiйського iмператора, його оточують боляри, кметi, топархи, вiн щедро роздає їм землi, лiси, парикiв* (*Парики - раби.). У Золотiй палатi було повно боляр, кметiв. Вони, як стовпи, стояли попiд стiнами, гордовито, скоса позирали на княгиню Ольгу. У кiнцi ж палати, на високому помостi, на стiльцi з золотими оковами, сидiв кесар Болгарiї Петро - у пурпуровiй хламидi, пiдперезаний широким червоним поясом, у багряних черевиках, а поруч iз ним - у бiлiй, оздобленiй золотом сукнi, з червоним корзном на плечах i в царських черевиках - василiса Iрина. Княгиня Ольга зайшла, як належало за поконом руським, - гордо, смiливо, в супроводi кiлькох жон i слiв, низько вклонилась кесаревi й василiсi, а жони й сли поклали перед престолом кесаря дари - хутра, бiлий зуб, срiбну зброю для кесаря, київськi емалi - для василiси Iрини. У цей час за завiсами палати заспiвав хор iз преславського собору Дiви Марiї, що славив кесаря i василiсу. Потiм кесар запитав у княгинi Ольги, як вона їхала з Константинополя, як її здоровая, куди думає далi прямувати. Княгиня Ольга вiдповiла i сама побажала здоров'я йому, василiсi й дiтям. Тодi кесар подякував княгинi за її побажання й запросив пообiдати з його родиною. Усе було так само, як i в Константинополi, з тiєю хiба вiдмiною, що кесар не затримував княгиню в Преславi, а, навпаки, швидше хотiв розпрощатись з нею. I обiд у кесаря Петра нагадував Константинополь. Там, правда, за столами сидiло кiлькасот людей, а тут чоловiк двадцять-тридцять. Пiд час обiду княгиня Ольга добре роздивилась на кесаря Петра, що постаттю своєю, довгим волоссям, борiдкою, тихим голосом, обережними рухами рук, всiм єством нагадував священика чи ченця. За кожним словом вiн згадував iм'я Христа, дуже часто творив хрест перстами рук. Зате жона його - василiса Iрина - була повною протилежнiстю кесаревi. Одягнена в царське вбрання, обтяжена всiлякими регалiями, що висiли в неї на шиї й грудях, з перснями й обручами на руках, вона здавалася склепищем коштовностей, царською скотницею, яку виволокли й показують на людях. Цi всi коштовностi важким тягарем лежали на нiй, заважали, сковували, i василiса сидiла, важко дихаючи, аж зелена вiд хвороби й утоми. Проте було помiтно, що вона пильно стежить за всiм, що робиться за столом, дослухається до кожного слова, особливо ж стежить за київською княгинею Ольгою. Зрiдка Iрина й встрявала в розмову, кидала кесаревi одно-двоє грецьких слiв. Розмова за столом точилась мляво. Та, власне, iншого нiчого було й сподiватись: тут сидiли кесар i василiса, старший болярин Сурсувул, що, як казали княгинi Ользi, доводився рiдним дядьком кесаревi, три дочки кесаря i два його сини, ще кiлька родичок василiси, далеких родичiв кесаря, кiлька мовчазних боляр i кметiв, а вiд Ольги були двi княгинi-родички її, три купцi, три сли та ще священик Григорiй. Либонь, сама княгиня Ольга, купцi її й сли були найговiркiшими людьми за столом, вони пробували заводити розмови й про торг, i про стару дружбу болгар i русiв i навiть згадали, як колись ходили разом на Константинополь. Але в невеликiй свiтлицi, де приймав їх кесар, це було воланням у глибокому урвищi, ущелинi, де голос гримить гучно, але довiку не вирветься вгору, не проб'є твердих кам'яних скель. Раз i другий, правда, до бесiди приєднувався старший болярин Сурсувул. Вiн, виявилось, бував ще за князя Iгоря в Києвi, зустрiчався з покiйним князем, добре пам'ятав його. Княгиня Ольга аж здригнулася, почувши цi слова. Вона слухала б i слухала Сурсувула, але, помiтивши, що кесаревi i василiсi не дуже подобалась розповiдь старого воєводи, вона одразу заходилась розпитувати Сурсувала про щось iнше. Так i скiнчився обiд - у мовчаннi, тишi. Усi дякували кесаревi й василiсi, мовчки вставали з-за столу, а десь далеко в сiнях палацу хор спiвав тужну молитву. Проте княгиня Ольга вважала б свою подорож до Болгарiї безглуздою, якби не мала окремої розмови з кесарем. I тому, встаючи iз-за столу, сказала цесаревi, що приїхала до Преслави, щоб з ним поговорити. - Так ми ж нiбито про все вже й поговорили, - винувато вiдповiв кесар, шукаючи очима василiсу. Але василiси в свiтлицi вже не було, вона вийшла з-за столу, як тiльки скiнчився обiд, слiдом за нею поспiшили вийти i всi дiти та родички її. Боляри й кметi ще потупцювали бiля дверей i теж поспiшили вийти. I тому трапилось так, що в свiтлицi залишились тiльки кесар iз болярином Сурсувулом i княгиня Ольга з своїми родичками, купцями й послами. - Нi, кесарю, - зухвало промовила княгиня Ольга. - Я приїхала здалеку до Преслави i хотiла говорити з тобою, але досi ще нiчого не сказала. - То говори! - неохоче сказав кесар Петро i сiв у крiсло бiля столу. - Ви йдiть! - звелiла княгиня своєму почту й, коли тi вийшли, сiла напроти кесаря... Тепер вони були вдвох - кесар i княгиня, ще болярин Сурсувул стояв оддалiк. Вiн хотiв нiбито вийти, але не встиг i тепер уже мусив бути бiля свого кесаря. - Я, кесарю, хотiла сказати, - почала княгиня Ольга, - що їхала сюди не марно, а з великими сподiваннями, як колись сюди приїжджали князi Олег i Iгор, як завжди сюди приходили руськi люди... Десь далеко замовк хор, за вiкнами вечорiло, синi присмерки заповзали в свiтлицю, де сидiли кесар i княгиня, i обличчя в них починали темнiти. - Я хотiла сказати, - вела далi княгиня, не почувши вiдповiдi од кесаря, - що в днi давно минувшi нашi люди були мiцно зв'язанi мiж собою, нашi князi й вашi кагани любили й поважали однi одних, i через те нам нiякi вороги не були страшнi, а, навпаки, всi боялись Русi й Болгарiї... - Болгарiї й зараз бояться, - гордовито промовив кесар Петро, - на Болгарiю нiхто не нападає, ми також бережемо мир i любов... - Русь також нi на кого не нападає, - посмiхнулась княгиня Ольга, - i на Русь нинi нiхто iти не смiє, - ми бережемо мир i любов... Але, кесарю Петре, нинi свiт не такий, яким був колись, далi вiн буде не таким, як нинi... Зараз я об'їхала багато земель i бачу, що в свiтi є вражда, бачу, що i Русь, i Болгарiя не мають доброго миру з Вiзантiєю... - Вiзантiя тридцять лiт живе в мирi з болгарами, вiд неї ми маємо дань... - Я хотiла би, - промовила й зiтхнула княгиня Ольга, - щоб Болгарiя жила в мирi з Вiзантiєю не тридцять, а триста лiт, але щоб мiцний мир був i мiж нами. Як Болгарiя, так i Русь хоче миру. Але що буде, кесарю Петре, коли хтось нападе на Болгарiю або на Русь? - Я не хочу вiйни, я тридцять лiт... - твердив кесар. - А якщо хтось нападе на Болгарiю чи Русь? - ще раз запитала княгиня Ольга. Кесар мовчав, i тодi княгиня Ольга сказала: - Пам'ятаючи дружбу отцiв наших, я приїхала сюди, щоб ствердити її нинi i укласти ряд: аще хто нападе на Болгарiю - Русь захистить її, аще нападе на Русь -матиму я болгар за спiльникiв i друзiв... - Болгарiя нi з ким не має ряду... Я не хочу вiйни... Я тридцять лiт не мав бранi... Нi, княгине, нi... - А може, кесар Петро приїхав би, як я нинi до Преслави, до нас на Русь? - Нi! - схопився з стiльця i на весь голос крикнув кесар Петро. - Я не воєвода, я хворий, я молюсь... i нiкуди не поїду. - Тодi прощай, кесарю Петре, - закiнчила княгиня Ольга i встала з стiльця. - Я пiду. Болять мої костi й серце. Вона вклонилась кесаревi й тихим кроком вийшла з свiтлицi в сiни, де ждав її почет. Кесар Петро стояв i дивився їй услiд. У свiтлицi темнiло. Сурсувул вийшов з кутка свiтлицi й став навпроти кесаря. - Болгарiя повiк шкодуватиме, - сказав вiн, - що кесар її Петро так говорив з київською княгинею. - Що ти сказав? - Я сказав i бачу, що, коли камiнь кинуто в безодню, його вже нiщо зупинити не може. Горе Болгарiї, кесарю Петре! Пiсля прийому княгинi руської кесар Болгарiї Петро прямує з жоною Iриною до своїх покоїв. Вже пiзнiй час, спить Преслава, затихає шум у палацi, час спочити й василевсам. I от вони залишаються вдвох. В опочивальнi горять свiтильники. Це давня опочивальня каганiв Болгарiї, вподовж стiн її на килимах висить зброя, на полицях стоїть посуд, мiж яким тьмяно поблискує кований срiблом келих, зроблений з людського черепа. Кесар Петро знав колись, що це за келих, - покiйний батько його, кесар Симеон, не раз розповiдав синовi, що цей келих каган Болгарiї Крум зробив з черепа iмператора Никифора, який хотiв знищити Болгарiю, залив її кров'ю, але загинув, як пес, бiля Анхiлоя... У важкi години свого життя, - а життя в нього було завжди важке, бо вiн або одбивав напад ромеїв, або сам наступав на них, - кесар Симеон пив тiльки з цього келиха. "I ти, сину, коли тобi буде важко, пий з цього келихам, - говорив синовi каган Симеон. Але кесар Петро давно забув про келих, i стоїть той, припавши порохом, на полицi в опочивальнi, не грає, як колись, срiблом, а тьмяно блищить у кутку. Забув кесар Петро i про книги, написанi рукою його батька, що лежать недалеко вiд черепа на тiй самiй полицi. У тих книгах написано, як одвiку Вiзантiя хотiла скорити болгар i як кагани боролись з iмператорами. Цих книг кесар Петро не перегортає давно, вiн забув слова свого батька. Зараз вiн уважно прислухається до слiв своєї жони Iрини. Вiдколи вона тут, - а минуло вже багато рокiв, - усе робиться в Преславi так, як скаже василiса. I зараз, скидаючи свою пурпурову мантiю й такi ж черевики, кесар пильно стежить очима за її обличчям, жде, що вона скаже про прийом руської княгинi. Але василiса ще нiчого не каже, натомiсть сама звертається до Петра: - I що говорила тобi ця княгиня? - О, - тихо вiдповiдає кесар, зрозумiвши, що Iрина справдi не знає, про що вiн говорив з княгинею, - вона говорила про дружбу, яка з давнiх-давен iснує мiж болгарами й русами, нагадала про спiльнi походи мого батька й київського князя Iгоря на Константинополь... - I ти слухав цi нечестивi слова? - Я, Iрино, змушений був слухати, - виправдувався кесар Петро, - але я сказав, що часи Симеона i Iгоря вже давно минули i що зараз Болгарiя бiльше зв'язана з Вiзантiєю, анiж з Руссю... - Ти сказав їй не так, як слiд, - обурюється василiса Iрина. - Ти мусив їй сказати, що мiж Болгарiєю i Руссю немає i нiколи не буде нiчого спiльного. - Я сподiваюсь, - винувато каже кесар Петро, - що вона сама це розумiє. - О, ти помиляєшся, - закiнчує василiса i гасить свiтильник. - Цi руськi i їхня княгиня, - чути вже в темрявi її голос, - дуже гордi i небезпечнi люди. Болгарiї допоможе, її завжди врятує тiльки Константинополь... Княгиня Ольга лежить у свiтлицi, яку вiдведено їй у палацi, i не може заснути. Тiльки-но в неї був i вийшов священик Григорiй... Вона покликала його й надiялась, що вiн розкаже про Болгарiю багато такого, чого сама не може зрозумiти. Адже священик Григорiй прийшов до Києва з Болгарiї, у нього тут повиннi бути друзi. Священик довго сидiв у княгинi й розповiдав, що вiн не пiзнає Болгарiї й не може її зрозумiти. "Все тут, - говорив вiн, - не так, як було ранiше. Була колись Болгарiя християнською, а стала вiзантiйською, навiть патрiарх Дамiан утiк з Преслави, а священики й поготiв. Їдьмо й ми, княгине, швидше до Києва!" За розчиненими вiкнами шумить i шумить Велика Камчiя, десь далеко-далеко в горах чути смутну пiсню, дуже схожу на тi, якi спiвають над Днiпром. На мурах фортецi час вiд часу перекликаються нiчнi сторожi, ось вони вдарили раз i вдруге в мiдянi била. Але не тiльки цi звуки не дають спати княгинi Ользi - глуха образа давить їй груди, стискає серце. "За чим, - думала вона, - їхала сюди, чого шукала?" Смутна пiсня, що лине й лине в горах, здається, дає вiдповiдь на це питання: однаковi пiснi спiвають люди над Дунаєм i Днiпром, без товмачiв розумiють одне одного, з давнiх-давен жили вони, як брати, i у важкi години свого життя однi одним допомагали. Княгиня Ольга пригадує чоловiка свого Iгоря, який не раз, прощаючись з нею, говорив: "Iду допоможу брату Симеону" - i йшов, не знаючи, чи повернеться назад. Може, проходив вiн через Преславу, може, лежав колись у цiй свiтлицi, лежав, слухав далеку пiсню в горах. Але затихає смутна пiсня вдалинi, вiтер давно завiяв слiди кесаря Симеона i князя Iгоря, а тi, що прийшли пiсля них, до своїх батькiв уже не подiбнi. Княгиня Ольга пригадує обличчя кесаря Петра, з яким розмовляла цього вечора, i думає: на кого вiн схожий, кого нагадує? I тодi виринає перед нею ще одне обличчя - обличчя iмператора Костянтина: та ж посмiшка, тi ж рухи i тi ж самi злi вогники в очах. "0сь на кого став схожий кесар Болгарiї, - думає княгиня Ольга. - Нi, марно я заїжджала сюди, до Болгарiї. Преслава - це той самий Константинополь, тiльки менший, зовсiм маленький... " 8 Чим далi на пiвнiч, тим ставало холоднiше. Iшов снiг, дужчали морози, замело шляхи. Посуватись далi колiсницями нiчого вже було й думати. Княгиня Ольга велiла обмiняти їх у якомусь болгарському городi, де починалась рiвнина, на сани. Але незабаром виявилось, що й на санях вони не проб'ються через заснiжену рiвнину... Тодi вони залишили й сани. На конi сiли княгиня Ольга, вся рiдня її, сли, купцi. Перехрестившись на схiд, полiз на коня священик Григорiй, спритно стрибали в сiдла служницi княгинi, - полянським дiвчатам це була не новина. Останнiми сiли, озброївшись луками й списами, лодiйнi вої - разом з дружиною вони повиннi були охороняти поїзд. На добре поприще розтягнувся поїзд: попереду їхали дружинники, за ними - княгиня з своїми супутниками, лодiйнi вої пильнували слiду. Перед ними тягся довгий шлях, степове бездорiжжя, днi й ночi серед снiгiв, у лiсових хащах i просто на мерзлiй землi, пiд небом. Але чутка про те, що київська княгиня Ольга їде з Болгарiї на Русь через Угорську землю, швидко летiла перед нею, i в лiсах над Тисою валку княгинi зустрiв загiн закованих у броню вершникiв на чолi з братом князя Такшоня - князем Мiтлашем. Цей загiн супроводив княгиню в усiй дальшiй дорозi, а в особi князя Мiтлаша вона мала розумного супутника. Вiд нього княгиня Ольга дiзналась, як живуть угри на рiвнинi над Тисою. Князь Мiтлаш говорив, як важко їм було знайти куточок землi серед слов'янських племен i як довго доводилось утверждати дружбу з цими племенами. Далi князь Мiтлаш розповiв, як разом уже з руськими племенами доводилось уграм одбивати раз за разом наскоки сусiдiв, розповiв про страхiтливу битву з германським iмператором Оттоном над рiкою Леха, що сталась за два роки до цього... Та княгиня Ольга i сама пересвiдчилась, що угри, якi тiльки сто лiт тому вийшли з далеких земель на сходi, рушили на захiд i стояли деякий час, шукаючи вiльних земель, недалеко вiд Києва, знайшли цi землi, осiли на широкiй долинi над Тисою, побратались з слов'янами, багато чого вже вiд них навчились, посходили з коней, залишили свої намети. Скiльки не їхала княгиня з почтом понад Дунаєм, а потiм понад Тисою, вона бачила великi села, обробленi ниви, табуни худоби. У палацi князя Такшоня Ольга не зустрiла нi розкошi, нi вiзантiйського блиску. Це була справжня фортеця серед степiв i гiр, а мешканцi її - мужнi люди, вої. I чомусь так трапилось, що княгиня Ольга, яка не змогла вiльно говорити й не зустрiла пiдтримки нi в Константинополi, нi в Преславi, зрозумiла цих суворих воїв. Цi люди хотiли жити, працювати на землi, тримати в руках не меч, а рало, але на них накочувались ворожi хвилi з пiвночi й з пiвдня; цих людей так само, як i тi племена, що жили тут до цього, хотiли знищити з пiвночi германцi, з пiвдня - ромеї, i тому князь Такшонь дуже люб'язно зустрiв княгиню Ольгу, що прийшла до нього з дружбою i миром, - маючи запеклих ворогiв на пiвночi й пiвднi, угри хотiли мати друзiв на сходi. I щось бiльше, нiж сусiдська дружба, народилось за цi днi й у довгi осiннi вечори, якi княгиня Ольга провела в палацi князя Такшоня. Вона просила князя й дружину побувати в Києвi-городi, запропонувала дочцi князя Iльдiко поїхати з нею до Києва, подивитись на руських людей, познайомитись з її синами... Вона бiльше нiчого не сказала, але i князь, i його дружина зрозумiли, що княгиня Ольга немарно запрошує Iльдiко до Києва, немарно називає її Предславою, а хоче назвати її дочкою, змiцнити мир любов'ю. Що ж, угорський князь не забороняє Iльдiко-Предславi побути гостею в Києвi, познайомитись iз княжичем Святославом, обидвi ж княгинi домовились i про бiльше - посаг. Так закiнчувалась далека подорож княгинi Ольги до Вiзантiї. Перед нею був ще важкий шлях через широку рiвнину, де протiкала швидка Тиса, через високi Карпати, лiси, нетрi, червенськi городи. Але княгиню вже не лякав цей шлях - тут, над Тисою i в Карпатах, жили рiднi руськi люди. Князь Такшонь i княгиня посилали з Предславою рiзнi добра, велику дружину, багато коней. З таким почтом княгинi не страшнi були нi зима, нi звiрi, нi зла людина. РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ 1 Днi ставали коротшими й коротшими, морози все дужче сковували Днiпро, вiд стiн города до самого обрiю бiлiли снiги, снiги... Нарештi настав i Корочун - найкоротший зимовий день, коли, як тодi вiрили, бог сонця сходився з богами темряви, боровся з ними й перемагав. Закутанi в шкури, убогi, перемерзлi люди вiд щирого серця хотiли допомогти доброму богу врятувати сонце, бо втрата свiтила була б загибеллю й для них, - i в найдовшу зимову нiч у звiрячих шкурах, зi зброєю в руках виходили на снiги, загрожували злим богам, палили вогнi, щоб боги темряви тiкали. Так було й на Горi. Тiльки настала нiч, перед постаттю Перуна бiля величезного вогнища завирував натовп чоловiкiв, жiнок, дiтей. Проте добрати, хто з них чоловiк, а хто жiнка, - було важко, бо цiєї ночi боги темряви не повиннi були знати, хто на них наступає. Усiх злих, хижих, богiв годилось налякати, й тому багато чоловiкiв понатягали на себе жiночi платна, жiнки ж одягали чоловiче вбрання, на обличчях у багатьох були скурати й ларви* (*Скурати, ларви - машкари.), люди тримали в руках щити, списи, мечi, дехто нiс з собою сопелi, бубни, гудки... Тодi зчинився великий шум - усi били мечами об щити, гримiли списами, хто вмiв, свистiв у сопелi й гудки, iншi просто обертались круг вогнища, кричали: Корочуне, Корочуне, виходжай на рать, Корочуне, Корочуне, днесь тобi загибать, Крутить коло вогняне Коляда, Коляда, Утiкай, Корочуне, iз двора, iз гнiзда, Корочуне, Корочуне, не ховайсь, виходжай. Помирай, Корочуне, загибай!!! Далi в коло входив хтось iз жерцiв, який заради цiєї ночi одягав на обличчя страхiтливу скурату - цiлу голову бика з рогами, великими очима, а в руках мав бубон з мiдними брязкалами. Ставши серед кола, жрець через дiрки в шкурi вдивлявся в скурати й ларви навкруг себе, потiм починав обертатись все дужче й дужче, високо пiднявши в руках бубон, що гримiв i брязкотiв. Слiдом за ним швидше обертались i люди в колi, дужче бряжчали щити, пищали сопiлки й гудки, - це був страхiтливий танець перед Перуном. I раптом жрець зупинився. Зупинилось i коло. Жрець якийсь час передихував, дивився в темряву, що стелилась за Перуном. - Бачу Корочуна, бачу! - раптом волав вiн. I тодi вiн брав головешку з багаття, пiдiймав її над головою, рушав у темряву, де ще звечора приготовлена була й оздоблена велика сосна, а пiд нею стояло обв'язане соломою й змащене смолою коло. - Женiть Корочуна! - кричав вiн. - Славте Коляду! - голосили люди. Жрець пiдносив головешку до сосни, i вогонь вiдразу запалював гiлля, повз угору, до вершини. - Женiть Корочуна! - кричав жрець. А вже кiлька чоловiк запалювали обв'язане соломою та змащене смолою коло, пускали його по снiгу з гори, на якiй стояв Перун, i воно котилось, освiтлюючи снiг навкруг, розсипаючи iскри, мчало в провалля й там зникало... - Корочун тiкає! Немає Корочуна! Слава Колядi! - кричали люди, дивлячись на освiтленi снiги i вiрячи в те, що боролись з богами темряви й перемогли їх. За це їм належала нагороди, всi на Горi повиннi були знати, що Корочун переможений, i люди в скуратах i ларвах, з мечами, щитами й списами урочисто спiвали, йшли до будинкiв бояр i воєвод, стукали в тереми, щоб викликати господаря, спiвали їм колядки - пiснi, у яких розповiдалось про початок свiту, про боротьбу добрих i злих сил, про перемогу над темними силами, що була одвiку й сталась цiєї ночi: Коли не було з нащада свiту, Тодi не було неба нi землi, Неба нi землi, лиш синє море, А серед моря та два дубочки... Дверi будинкiв розчинялись, з свiчками i свiтильниками на ганки виходили з цiлими своїми родинами бояри i воєводи, вони весело смiялись, дивлячись на скурати й ларви, самi спiвали разом з людьми, пiдносили їм дарунки - вино, ол, мед, горiхи... 2 Святослав не пiшов до Перуна, коли там гнали Корочуна й славили Коляду, - як господар i князь, вiн мусив сидiти в теремi, ждати колядникiв, щоб вийти на ганок, коли вони почнуть спiвати, подивитись на скурати й ларви, дати щедрi дари... Був чудовий вечiр. Ще з дня ключниця Малуша з дворянками приготували в стравницi все для святкової вечерi, накрили стiл i поставили страви, на сiнi в кутi свiтлицi - кашу з пшеницi й ситу з меду - для померлих, що нiбито злiтались святкового цього вечора додому i вечеряли разом iз живими. У теремi було тихо. За вiкнами рипiв мороз. Склянi маленькi шибки з олов'яними оковками затягла срiбна паморозь; у сiнях, свiтлицях, стравницi горiли свiчки й свiтильники, тягнуло теплом, пахло свiжим сiном, смачними стравами. Пiд вiкнами терема час вiд часу чувся тупiт нiг - то молодь поспiшала до Перуна. Потiм долинули звуки бубнiв, сопiлок, гудкiв, залунав спiв. Святослав, а за ним Свенелд i Улiб, Малуша, дворяни, гриднi вийшли на ганок, щоб подивитись на танцi бiля Перуна. Надворi лютував мороз... Вгорi холодним сяйвом iскрилися зорi, скрiзь намело снiгу, але нiкому не було холодно, усi захоплено дивились на натовп, що обертався навкруг багаття, слухали крики й спiви. Бачили вони й те, як запалала сосна за Перуном, як вогняне колесо помчало в темрявi, щоб збити з нiг Корочуна, i пiсля цього люди в скуратах i ларвах рушили скрiзь по Горi... Колядники iз смолоскипами в руках наближались i до княжого терема, спiвали: Добрий тобi вечiр, наш славний княже, Щедрий вечiр, добрий вечiр, Добрим людям на здоров'я... - Несiть дари! - велiв княжич Святослав. Але що трапилось? Колядники йшли вулицею до терема, весело спiвали i раптом зупинились, замовкли... Вiд ворiт з Подолу їхав великий гурт вершникiв, слiдом за ними конi тягли кiлька великих саней, поїзд замикав ще один загiн вершникiв. Бiля ганку поїзд зупинився, вершники стали стрибати з коней, з саней почали виходити подорожани. У жовтуватому свiтлi вiд смолоскипiв видно стало вершникiв, якi посходили з коней, тих, що вилiзли з саней. - Княгиня Ольга! - кинулись з ганку на вулицю Свенелд, Улiб, дворяни. Так, це була вона - княгиня Ольга, що саме в святковий вечiр повернулась до Києва з далекої дороги. Святослав пiшов уперед, обняв матiр. У неї було холодне, приморожене обличчя. - З святим вечором! - звернулась до всiх княгиня. - Здорова будь, княгине! - в пояс вклонились їй усi. А вже колядники наближались iз смолоскипами в руках до ганку, танцювали, показували свої страхiтливi скурати i ларви, сп'янiлi вiд боярського частування, вигукували й спiвали, а їм з ганку сипали дари: печиво, горiхи, коржi... З Так настало те, чого Малуша ждала, а в глибинi душi сподiвалась, що минеться; що хотiла б, але не могла одвернути; чого боялась, а знала, що воно однаково прийде, впаде на її голову, покарає. Увiйшовши до терема, княгиня Ольга велiла погодувати їх. Малуша й сама знала, що вони приїхали з далекої, важкої дороги перемерзлi й голоднi. Та й приїхала княгиня Ольга не сама - разом з нею до терема зайшли якiсь чужинцi, мiж ними Малуша помiтила навiть дiвчину. На щастя, думати про вечерю не доводилось - для святого вечора у неї все було приготовлене. I от княжа родина - княгиня, Святослав, Улiб, - нетi Iгоря, а за ними Свенелд, кiлька воєвод i бояр увiйшли до стравницi. Стоячи на порозi, Малуша зустрiла всiх їх поклоном, позад неї стояли й так само низько кланялись князям Пракседа й дворяни, що порались того дня на кухнi. У цей вечiр їм дозволялось постояти на порозi княжої стравницi. Князi заходили, вiдповiдали на вiтання. Малуша стояла й дивилась на княгиню. Тепер було помiтно, яка вона блiда, стомлена, квола. По праву руку вiд неї iшов княжич Святослав - вiн був нiбито такий, як i завжди, але й не такий - в очах княжича Малуша помiтила тривогу; по лiву руку вiд княгинi iшов княжич Улiб, вiн увесь аж сяяв, лукаво посмiхався, а за ними вже крокували нетi Iгоревi, бояри, священик Григорiй. Але, зайшовши до стравницi, де все було приготовлено для вечерi, вони не сiли за стiл, а стояли й мовчали, нiбито когось ждали. Раптом у сiнях залунали кроки, почулись голоси, i на порозi свiтлицi з'явилося ще кiлька бояр, якi їздили з княгинею за море, їхнi жони, одягнутi як на свято, а з ними кiлька чужинцiв i молода, одягнена в темне вбрання, iз золотою короною-обручем у волоссi, чорнява, дуже блiда, надзвичайно вродлива дiвчина. Княгиня Ольга ласкаво посмiхнулась дiвчинi, взяла її за руку, пiдвела до княжича Святослава, Улiба, Све-нелда, називаючи їхнi iмена, а один iз чужинцiв, що, либонь, розумiв слова княгинi, говорив щось дiвчинi - тiльки Малуша не розумiла його мови. Та їй i нiколи було слухати. Княгиня Ольга вже запросила всiх до столу, рукою дала Малушi знак, i та побiгла на кухню, щоб подавали страви. Своїх i гостей виявилось бiльше, нiж ждали, i дворяни поспiшали з усiх сил, наповнюючи миски, накладаючи м'ясо, наливаючи келихи й прибираючи посуд... Малушi було дуже важко. Стравниця, кухня, вогнi, корчаги, келихи миготiли перед очима, у неї нiмiли руки, терпли ноги, вона поспiшала, щоб усього було вдосталь, щоб усе було гаряче, до смаку. Але мiж дiлом вона бачила, як у кутi, там, де приготовленi були страви й сита для померлих, сидить княгиня Ольга, по праву руку вiд неї Святослав, по лiву - дiвчина iз золотою гривною-обручем у волоссi, з темними очима. Бачила Малуша й те, як ця дiвчина поглядає на Святослава, як всi вони жваво розмовляють, а один чужинець все стоїть бiля них i то говорить з княгинею, то щось iншими словами переказує дiвчинi. Подаючи страви, Малуша прислухалась, хоч слухати їй було дуже важко, бо пiд самим вiкном спiвали й спiвали колядники, у свiтлицi лунало багато голосiв, бряжчали келихи, дзвенiли братини. Вона ж хотiла чути розмову тiльки княгинi, Святослава й дiвчини... "Ця дiвчина - князiвна, її iм'я - Iльдiко-Предслава, їй дуже подобається Київ, цей город нагадує їй батькiвщину", - от що почула Малуша. - Ключнице! Чому мало вина? Грецького... Хер-сонеського... Меду... Олу! - перебивали Малушi слухати голоси за столом. I вона бiгла до кухнi, несла корчаги з грецьким, подавала херсонеське, наливала в келихи мед, ол... Але знову й знову вона дослухалась до розмови трьох, чула: "Князiвнi Предславi багато розповiдали про Руську землю... Їй подобається ця земля... Так, князiвна Пред-слава вже бачила частину цiєї землi... А Малушу тим часом кличе Улiб: - Дай менi, ключнице, вина... - Якого? - Найкращого... Яке ти любиш? Малуша дивиться на нього - вiн сп'янiв чи глузує з неї - i наливає йому грецького. А троє розмовляють далi: "Княгиня Ольга багато розповiдала князiвнi Пред-славi про княжича Святослава. Князiвна знає, що княжич уже вбив не одного ведмедя... i тепер бачить, що княжич Святослав може вбити ведмедя... Вiн такий, як вона i уявляла... " У цю мить рука Малушi, що наливала келихи, здригається, i кiлька крапель грецького вина, як кров, проливається на бiлу скатертину. - Боги! - виривається в Малушi, i їй здається, що пiд нею колишеться пiдлога, пливуть вогнi, щось кричать, насуваються на неї тi, що сидять у свiтлицi. Але це одна тiльки мить! - На щастя! - каже й посмiхається Предслава. - У нас радiють, коли вино розливається. На щастя! Малуша дивиться на князiвну, Святослава, зустрiчає його спокiйний погляд. "Ну, чого ж злякалась ти, Малушо?" - нiби запитує вiн. 4 I ще одно - останнє, а може, перше в ряду нових - страждання судилося пережити цiєї ночi ключницi Ма-лушi. Коли скiнчилась вечеря i всi - збудженi, сп'янiлi, гомiнкi - виходили з стравницi, княгиня Ольга покликала Малушу й сказала їй: - Князiвна Предслава дуже перемерзла й стомилася з дороги. Ти вже пiди до неї й допоможи. У теремi все незабаром стихло й заснуло. Княгиня Ольга вiдвела князiвнi свiтлицю поряд iз своєю опочивальнею. Коли Малуша, тримаючи в руках цебро з теплою водою й дерев'янi ночви, пiдiймалась до покоїв, то загледiла, як iз опочивальнi княгинi швидко вийшла Пракседа. Побачивши Малушу, вона на якусь мить затрималась бiля дверей, а потiм обминула ключницю й швидко побiгла сходами. Князiвна була в свiтлицi сама, вона сидiла в крiслi й дивилась у вiкно, за яким видно було всiяне великими зорями небо. Коли рипнули дверi, князiвна обернулась, поглянула на дiвчину смутними очима, але перемогла себе й тепло їй посмiхнулась. Вони не розумiли одна одної, але князiвна збагнула, чого прийшла до неї ця дiвчина, робила все, що треба, часом висловлювала свої бажання дивними, але приємними словами. Малуша приготувала ложе для Предслави, роззула її, налила в ночви води й рухами показала, що хоче помити їй ноги. Князiвна слухняно поставила ноги в ночви - у неї були дуже маленькi, майже дитячi, нiжки, випещенi, несходженi... I вся Предслава була нiжна, тендiтна, дуже тонка, з невисокими грудьми, вузькими стегнами, бiлою шкiрою тiла, кiлькома родимками на ногах. "Це боги позначили її, - думала Малуша, - вона щаслива. А в мене ж немає жодної родимки... " Вона допомагала, старанно мила ноги, перебирала кожен палець, кожну кiсточку цього тiла, а думала про те, чого ж приїхала сюди, до Києва, ця угорська князiвна, чого вона тут шукає, що замислила княгиня Ольга. Думала Малуша й про те, що, може, в цю саму годину княжич Святослав пройшов тихо сiньми терема, зупинився перед дверима її хлiвини, взяв клямку i не змiг вiдчинити дверей, бо Малуша замкнула їх, коли поспiшала вранцi на кухню. "Та нi, - думала вона, - у теремi гостi, не спить княгиня, Улiб, не сплять усi дворяни. Цiєї ночi княжич не прийде до мене". У ночвах була тепла вода, у князiвни було тепле тiло. А в Малушi було холодно на серцi, вона почувала себе такою нещасною, що кiлька сльозин раптом зiрвались з її очей i впали в ночви. Коли б то Предслава знала, що ця дiвчина, яка на колiнах стоїть перед нею, - ключниця Малуша, миє їй ноги водою з Днiпра та ще сльозами свого серця. Хто ще в свiтi мив свої ноги в такiй купелi? Але вона цього не знала, була задоволена, що її так гостинно зустрiчали в цьому городi, їй дуже подобався простий, але дуже приємний звичай русiв - мити ноги своїм гостям, iй подобалас