ь i дiвчина, що на колiнах стояла перед нею. I, щоб висловити свої почуття, Предслава нахилилась вперед, простягла руку й поклала її на голову Малушi, на її м'яке волосся. Малуша навiть не зрозумiла, чому князiвна поклала їй на голову руку? Може, холодна вода? Може, вона щось хоче вiд неї? Та нi, коли Малуша пiдвела голову й зустрiлась з очима Предслави, то зрозумiла, що князiвна це зробила вiд радостi, щастя... А де ж подiлося щастя Малушi? 5 Святослав розумiв, що мати його немарно з'явилась на Горi з угорськими послами i Предславою, яка за вечерею сидiла поруч iз ним у стравницi й часто кидала на нього допитливi погляди. Бачив вiн i те, як хвилюється Малуша, вiдчував, що насувається гроза i що йому не минути розмови з княгинею. Не знав вiн тiльки того, що це станеться так швидко. Княгиня Ольга покликала його до своєї свiтлицi тодi, коли Малуша мила ноги угорськiй князiвнi. Сама зустрiла його, зачинила за ним дверi, потiм пiшла у куток, стала там i пильно з голови до нiг оглянула сина. - Як же ти тут жив, що робив, сину? - запитала княгиня. Святослава втiшило те, що мати дуже спокiйно й лагiдно почала з ним розмову, i так само спокiйно вiдповiв: - Я виконував твiй загад: творив суд i правду. У цьому менi помiч давав Свенелд, воєводи, бояри. Вони, мамо, вельми мудрi, знають закон i покон, - пощо я б став сперечатись iз ними? До того ж було добре лiто, я з дружиною своєю їздив за Днiпро, був далеко в полi, їздив на лови в лiси, побував у Роднi... I весь його вигляд - обвiтрене, засмагле обличчя, вицвiлий вiд сонця чуб, м'язистi руки, мiцнi ноги - свiдчив, що за лiто княжич сходив i проїздив чимало. Княгиня захоплено дивилась на нього i думала, як зрадiв би батько Iгор, побачивши Святослава. - Я чула, - промовила княгиня, - як ти тут без мене творив суд i правду, знаю, що їздив далеко у поле. У мене серце облилось кровлю, коли почула, що був ти також поранений. Але, бачу, здоровий, дужий. Що ж, сину, добре. Тепер ти знаєш, чи гострий печенiзький меч. I про Асмуса я чула. Доброго вуйка втратили, вiчна йому пам'ять... Проте не тiльки цим цiкавилась княгиня Ольга. - А що ти робив ще влiтку, сину? - запитала вона. Святослав подивився на матiр. Вiн зрозумiв, що це питання княгинi - випущена з лука стрiла, i спробував перетяти їй шлях... - Ще дуже турбувався про тебе, мамо. Як ти їздила? Скажи! Вона зрозумiла, що син одбив її перший удар, i вирiшила, що так, може, буде й краще. - В далеку сторону я їздила, - вiдповiла вона, - я бачила так багато, що, либонь, i не розкажеш, їхала я туди, як i ти знаєш, з великими сподiваннями, але вiд сподiвань тих зараз нiчого в мене не лишилось. Лживi й хижi ромеї, надi мною вони посмiялись, двоєручать з нами, хозарами, болгарами i всiма язиками... - Так треба їх бити, - сказав Святослав. - А хто поведе рать на брань? - запитала княгиня. - Я поведу Русь проти Вiзантiї! - запальне вигукнув вiн. Вона подивилась на нього теплими материнськими очима. - Може, колись i настане такий час, коли поведеш ти Русь проти Вiзантiї. Але днесь я сиджу на столi, знаю, як важко жити нашим людям, тому i їхала до ромеїв, щоб нагадати iмператорам про давнiй наш мир, сказати, що ми й зараз хочемо жити в добрi й любовi... Хiба, сину, коли ворог хижий, мстивий i ненависний, треба тiльки рубатись з ним? А чому не поговорити з ним ласкою i любовi... Он каган хозар помирився з ромеями, взяв у жони дочку iмператора... - Нехай хозарський каган i цiлує царгородську царiвну, - не стримався Святослав, - але київським князям цi царiвни не до пари. Княгиня Ольга засмучено похитала головою. - Це ти марно говориш, Святославе. Порiднитись з iмператором ромеїв, у якого є п'ять дочок, Київському столу було б дуже добре, i я, признаюсь тобi, говорила про це iмператору Костянтину... Широко розплющеними очима вiн дивився на неї. - Але iмператори ромеїв, - швидко додала вона, - носять гординю в своєму серцi, вони вважають нас еллiнами й дикунами, i тому Костянтин вiдповiв, що християнська вiра забороняє iмператорам рiднитись з нами. Щось схоже на радiсний вигук, а разом i зiтхання вирвалось з грудей Святослава. - Дяка богам, - крикнув вiн, - що я досi не був християнином, а тепер я i поготiв ним не буду!. . - Але я, - повела далi мати, - знайшла дiвицю незгiрше, як дочки у iмператора Костянтина, i привезла її сюди, до Києва... Ти бачив її - угорську князiвну? - I що? - не зрозумiв її Святослав. - З уграми у нас давно iснує мир, а коли ми змiцнимо його шлюбом, то помножимо нашi сили... - То це, - задихаючись, прохрипiв вiн, - ти привезла менi жону? - Так, Iльдiко-Предслава мусить бути тобi жоною. - Нi, - схопившись за голову, сказав вiн, - цього нiколи не буде, не може цього бути, мамо... Вона пiдiйшла до нього ближче й поклала руку на його голову. - Ти забув, Святославе, що я - твоя мати, - сказала вона, - i як мати мушу i нинi дбаю про твою долю... - Я знаю, - вiдповiв вiн, - що ти моя мати, ти - княгиня i хочеш знайти менi добру, достойну жону. Але я не можу взяти в жони угорську князiвну, бо люблю iншу, не царiвну й не князiвну. - Знаю про це, - промовила княгиня Ольга. - Що ти знаєш? - Усе знаю, - тихо вiдповiла княгиня. - Про тебе, Малушу i про те, що вона непразна... - Звiдки ти знаєш? Хто тобi це сказав, мамо? - Хiба не однаково, хто сказав, - сама маю очi, бачу... Княжьч Святослав все дивився на матiр, ждав, що вона скаже далi. Але вона мовчала, певно, ждала, що скаже син. - Навiщо ти зробив це, Святославе? - нарештi запитала вона. I раптом - не з упертiстю вже, а зовсiм iнакше, схвильованим голосом, вiд самого серця - Святослав сказав: - А коли люба менi Малуша, як сонце, земля, як ти, мамо, коли люблю я її... Княгиня Ольга вiдчувала, знала, що син її говорить правду, що любить Малушу так, як люблять тiльки раз у життi, але мусила вiдповiсти: - Невже ти думаєш, що в мене немає серця? Невже вважаєш, що не люблю тебе? Нi, Святославе, люблю тебе, тiльки добра бажаю. А через це скажу - нинi ти княжич, землями правлю я, проте почуваю себе недобре, старiю, слабiю i вже скоро закiнчу земнi справи. Хто ж тодi сяде на столi Київському? - Не говори про це, мамо! - Нi, - сказала вона, - говорити про це повинна, мушу... У великий i страшний час живемо ми, сину. Допреже важко було руським людям боротися з ворогами, якi йшли i йшли на нас, намагались знищити, розгромити... Скiльки вже кровi пролилось до нас над Днiпром i Руським морем, скiльки людей загинуло за те, щоб жили ми. Але такого часу, як нинi, нiколи ще не бувало. Зараз я проїхала до Вiзантiї, була в болгар i угрiв - бачу й знаю, що велика загроза насуває на Русь. На схiд сонця стоять хозари, над Руським морем пильнують ромеї, на Болгарську землю можна було б надiятись, але кесар Петро продав Болгарiю ромеям, а Вiзантiя рано чи пiзно воюватиме з нами. Хто тодi поведе Русь? Чому ти мовчиш, сину? Ти ж тiльки-но говорив, що згоден вести... - Так, говорив... - Але щоб вести Русь на Вiзантiю, треба бути князем... Святослав мовчав. - Невже ж ти думаєш, що будеш князем, коли вiзьмеш Малушу? Ти знаєш, що таке Гора? - Що Горi до мене й Малушi?! - крикнув Святослав. Княгиня Ольга похитала головою. - Сину мiй, сину, - зiтхнула вона. - Ти ще не знаєш Гори, не вiдаєш, де живеш. Над землями Русi київський князь, нинi я їх княгиня, але пiдпирає нас Гора, бояри й воєводи, всякая князья земель. Важко менi з людьми моїми, але ще важче з Горою. Вони льстивi, - з серцем, на весь голос говорила княгиня, - вони хитрi, вони вимогливi й неситi, i я вже не знаю, сину, як i задовольнити їх... Вона на якусь хвилину замовкла, бо їй, помiтно, важко було говорити, а потiм повела далi: - Добра хотя людiям своїм, я давала Горi все, що могла дати. Це було нелегко, сину, бо множество ворогiв iшло на нас, - i мусили ми їх одбивати, а хто ж їх одбив би, коли б не було воєвод, дружини? I ми тримали воєвод, ми мали дружину. Але воєводи стали боярами, i княжий гридень може стати воєводою. Вони ненаситнi, вони хижi, їм усе мало. Ти думаєш, чого загинув твiй батько? Князь Iгор взяв з деревлян сповна всю дань, а Гора з дружиною змусила його йти туди ж по другу дань, i вiн пiшов, за дань заплатив життям. Я помстилась деревлянам, бо за кров треба було заплатити кров'ю, але побачила, що коли й далi братиму дань, то землi пiдуть проти нас, а потiм i земля на землю. Я, сину, заборонила дань, встановила погости й дала уроки й устави. Це була полегкiсть для людей земель, та коли б ти знав, що тодi робилось тут, на Горi, сину?! Пожалування, пожалування, пожалування, - я вiддала тодi боярам, воєводам, всякому князью всi землi... - Так кому ж служать князi: людям своїм чи воєводам i боярам?! - вирвалося у Святослава. Княгиня Ольга подивилась на Святослава, що, збуджений, надзвичайно схвильований, з рум'янцями, що раптово спалахнули на щоках, стояв перед нею, i подумала, що помилилась, вважаючи, що син її ще юнець, отрок. Нi, вiн вирiс вже, змужнiв, став дорослим, а коли так, то треба говорити йому всю правду, яка б гiрка вона не була. - Так, - вiдповiла княгиня. - Глава земель - це не тiльки князь, а й бояри нашi, воєводи, дружина. - А племена, язики, всi люди? - Вони загинуть без князя i бояр... - Отже, служимо i людям, i Горi? - Так, Святославе, за мною стоять князi й бояри, воєводи й дружина, вся Гора. Це вони скажуть тобi: негоже ти зробив, не бути Малушi жоною великого князя... - А я не питатиму їх... - Вони самi запитають у тебе, i горе буде, якщо тобi нiчого буде вiдповiсти їм. Вони були б згоднi, коли б ти взяв дочку iмператора, вони мовчали б, коли б це була дочка хозарського кагана, вони приймуть Предславу - угорську князiвну, але не допустять Малушi... Вона помовчала й закiнчила: - I я зроблю так, як бажають вони. - Ти так не зробиш, мамо!. . - крикнув вiн. - Нi, я мушу зробити й зроблю тiльки так, - вiдповiла княгиня. Вона помовчала, пiдiйшла до нього ближче, поклала руку на його плече й сказала: - Слухай, Святославе! Слухай i запам'ятай. Не всiм судилось бути князем - князь один, людей багато. Якщо ти став князем, - мусиш бути як князь. Нелегко носити корону, сину, вона, щоб ти знав, важка. Так як зробити, сину? Княгиня чи рабиня? Говори! - Мамо! - вiдповiв вiн. - Я хочу добра людям моїм, люблю рiдну землю, живу тiльки для них. Що ж, нехай не буде нi княгинi, нi рабинi. - Добре, що ти сказав це перше слово. Спасибi, Святославе. Не турбуйся, я зроблю все, щоб Малушi було добре. Рабиня буде щаслива. А про княгиню ми поговоримо пiзнiше. Iди, Святославе! Вiн стояв i довго дивився на матiр i перший раз у життi не знав, добро вона робить чи зло, правду чи неправду. - Iди, сину, - ще раз сказала княгиня. - Я стомилась з дороги. I вiн вийшов з свiтлицi... Коли Святослав iшов вiд матерi до своєї свiтлицi, то почув, нiби позад нього в сiнях хтось переступив з ноги на ногу. Вiн обернувся i побачив бiля одних дверей брата Улiба, що стояв, щiльно притиснувшись до стiни... Княжич Святослав пiшов назад i зупинився проти Улiба. - Ти, - задихаючись, промовив Святослав, - чого тут стоїш?. . - А чому б менi тут i не стояти? - зухвало вiдповiв Улiб. - Ти можеш стояти, де хочеш, - вiдповiв Святослав, - але пiдслухувати не смiєш... Чуєш, Улiбе, не смiєш. - Я не пiдслухував. - Лжу говориш, Улiбе, - пiсля довгої мовчанки сказав Святослав. - А хто говорить лжу - мiй ворог. Не будь ти братом, я убив би тебе... Князь Святослав повернувся i пiшов до своєї свiтлицi, Улiб, не сходячи з мiсця, довго дивився йому вслiд, далi засмiявся i зник за дверима... 6 Малуша увiйшла до свiтлицi так тихо, що княгиня навiть не почула її крокiв. Зупинившись на порозi, вона побачила княгиню, ступила один крок вперед i повалилась у ноги... Коротка мить! Княгиня пригадала, як колись у стравницi побачила цю несмiливу дiвчину, що боялась пiдняти на неї очi, пригадала, як Малуша допомагала Яринi, як потiм стала допомагати їй - княгинi. I як увiйшла в терем, ключницею стала. Тепер ця дiвчина на колiнах стояла на пiдлозi, плечi її здригались вiд нестримних ридань... - Встань! - суворо промовила княгиня. Дiвчина, все ще стоячи на колiнах, пiдвела голову, й княгиня побачила її, розтоптану, зневажену... А все ж i в страшну цю хвилину -- на колiнах, зiгнута - Малуша була напрочуд хороша. Високо пiдiймались її тугi груди, обличчя розшарiлось, грало рум'янцем, сльози блищали на вiях, як самоцвiти. Княгинi несила було дивитись на це засмучене, але чудове обличчя, важко було почати розмову, а все ж вона перемогла себе. Твердо, як належить княгинi, наказала: - Встань-бо, Малушо! Малуша встала. У очах її промайнула iскринка надiї... - Що ж це ти вчинила? - так само суворо сказала княгиня. - Я тебе взяла до терема, вiрила тобi, ключницею своєю зробила, а ти так вiддячила - звабила княжича... У розпачi Малуша обхопила голову руками, вся здригалась вiд ридань, але, дивлячись просто в очi княгинi, вiдповiла: - Нi, нi, княгине, я нiколи не зваблювала княжича Святослава, i я не винна, не винна, матiнко княгине. Я тiльки пiшла до Днiпра разом з усiма на Купала, а Купало вiдвiв мене вiд вогнiв до темного берега, i там я побачила княжича Святослава. I княжич не винен, Купало i його звабив, звiв нас над водою... А що далi було, я не знаю, любила княжича i люблю, хоч знаю, що не смiю... Та що менi робити? - Люблю! - тихо промовила i зiтхнула княгиня Ольга. - Але ж ти й непразна... - Я не знаю, що зi мною робиться, матiнко княгине, але тоскно менi, млiє все тiло, мiсця не знаходжу, вночi не сплю... Це боги покарали мене, вже далi несила, не можу. I Малуша замовкла, бо помiтила, що княгиня одвела свої очi й дивиться на темне вiкно свiтлицi, за яким десь по той бiк Днiпра переливалась велика вечiрня зоря. - Великий грiх ти вчинила, Малушо, - промовила княгиня, - i заслужила великої кари. Ти - роба, Святослав - княжич, завтра - князь; вiн - глава всiй нашої землi, захисник людей, на нього дивиться увесь свiт. А ти посмiла стати поруч iз ним. Чи розумiєш ти, що наробила? - Я розумiю, княгине, - вiдповiла Малуша. - Я не смiю стати поруч iз князем, я не знала, що так буде, i нiколи, нiколи, княгине, я не думала про це, нiчого не робила... Все зробив Купало... Тепер менi лишається одно - до Днiпра i в воду... - Нi, - суворо сказала княгиня Ольга. - Якщо ти пiдеш до Днiпра, це буде ще один i ще страшнiший грiх, бо не одну себе ти вб'єш, а й княжича дитину... - Тодi, княгине, я пiду до батька в Любеч... - Нi, - заперечила княгиня, - i до Любеча тобi йти не можна. Хто там повiрить, що так склалось, рiдний батько тебе за блуд вижене з хижi. Малуша мовчала. - Колись, - сказала тодi княгиня, - я тебе, Малушо, взяла до двору й зробила ключницею своєю. Ти працювала добре, милостницею моєю була... Щось схоже на надiю заблищало знову в очах Малушi, вона пильно дивилась на княгиню. - I я нiколи не забуваю добра, - вела далi княгиня. - За те, що чесно i добре працювала, хочу пожалувати тебе... Малуша знала це слово. О, про княжi пожалування тiльки й розмов було на Горi, про пожалування мрiяли i вголос говорили бояри, тiуни, воєводи. Але що можна пожалувати їй, Малушi? Хiба можна щось пожалувати за те, що вона любила й любить князя Святослава? У неї дуже болiло серце, i вона одного тiльки хотiла - щоб княгиня пожалiла її... Проте це був не жаль, а саме пожалування. - За твою службу i за все, - говорила княгиня, - я даю тобi село Будутин на Росi... Будеш ти в ньому господинею... От тобi моя печать, - вона простягла руку до столу i взяла дарницю на село, написану ларником Перенiгом. I тодi Малуша все зрозумiла. Отже, княгиня Ольга не жалiє її, а хоче пожалувати - i за службу в теремi, i за любов до Святослава, i за дитину, яку вона має породити. Гiркий, невимовний бiль як обручем стиснув груди Малушi. Коли б це був не княжий терем, вона б закричала так, щоб чути було по всiй землi, на небi. Це був не тiльки бiль, це була нечувана образа того найсвятiшого, що вона носила в своєму серцi. Невже ж княгиня не розумiє, що в Малушi можна все забрати - здоров'я, сили, саме життя, але честi в неї нiхто забрати не зможе? Малуша й сказала це: - Навiщо менi село? Я не просила пожалування i не вiзьму Будутина, не вiзьму. I Малуша вже не плакала. По її блискучих очах, по стиснутих пальцях княгиня Ольга побачила й вiдчула, що в цiй зневаженiй дiвчинi прокинулось те, чого досi не бувало, прокинулась якась iнша, не зрозумiла поки що княгинi людина, i вона зробить так, як сказала. - Так от ти яка, сiверянко! - хижо вже промовила княгиня. - Iншi в мене пожалування на колiнах просять, а ти вiдмовилась вiд нього, коли я тебе попросила?! Гаразд, нехай буде по-твоєму. Ти поїдеш в Будутин, ти будеш там жити, але будеш ти, як i досi, рабинею, робою, чуєш? - Чую, - спокiйно вiдповiла Малуша. - Але мусиш знати, - сердито говорила княгиня, - що ти - рабиня, але носиш пiд серцем княжу дитину... З тобою пошлю гридня, - не тебе вiн стерегтиме, а княже дитя, i коли народиш, дасть менi звiстку. Ти ж народи i вигодуй. Чуєш? - Чую... Княгиня Олвга ступила вперед, зупинилась, щось, видно, думала сказати, але не змогла i, махнувши рукою, повелiла: - Iди! I раптом Малуша торкнулась рукою ключiв, що висiли бiля пояса в неї, i якось сполохано запитала: - А хто ж вас завтра нагодує, княгине? Княгиня навiть здригнулась, їй здалося, що це - зухвала витiвка гордої Малушi: хiба не однаково їй зараз, у цю страхiтливу для неї годину, хто годуватиме завтра й надалi їх - князiв? Та це була зовсiм не зухвала витiвка. Малуша зняла з свого пояса ключi i чисто по-людському цiкавилась, хто ж далi замикатиме й одмикатиме багатства княжих теремiв i двору; вона, що вiднинi не мала хлiба насущного, турбувалась про княжу страву. Княгиня Ольга подивилась на ключницю iншими очима, їй хотiлось сказати, що Малушi нiчого про них турбуватись, що коли нема однiєї Малушi, то знайдеться друга, i що в неї є вже нова ключниця - Пракседа, яка розповiла їй цього вечора про купальську нiч i про iншi ночi, коли Святослав був у хлiвинi Малушi. Проте княгиня не сказала всього, що хотiлось, а так само, як колись коротко говорила: "Отак i носи ключi", промовила тепер: - Поклади ключi тут, на лавi! Коли Малуша клала ключi на лаву бiля дверей, вони сумно забряжчали. А потiм Малуша вклонилась i вийшла. Княгиня довго дивилась на дверi, що зачинились за Малушею. Малуша повернулась до хлiвини, в якiй пройшли останнi її лiта. О, як би вона хотiла, щоб зараз у цiй хлiвинi була Ярина, - вона впала б на колiна перед старою ключницею, виплакала б перед нею свою душу... Але зараз ключниця Ярина була далеко. Коли Малуша прочинила дверi хлiвини, на неї дихнуло холодом i тлiном. За княжими клопотами й турботами вона не розпалювала тут вогнища, не прибирала... А все ж лишилось щось вiд того далекого минулого часу, коли була вона весела й щаслива. Крiзь вузьке вiконце в хлiвину, як колись давно, заглядав мiсяць, промiнь його, як i колись, падав на долiвку, лiжко, стiни. I раптом Малуша здригнулась - їй здалось, що хтось притаївся там, за лiжком, дивиться на неї хижими, злими очима. Вона навiть схопилась за серце. Невже в неї мало горя? Хто ще мiг зайти сюди, до хлiвини? Потiм вона зрозумiла - у хлiвинi нiкого немає, та й хто б тепер зайшов сюди, де живе зганьблена ключниця Малуша?! Це не очi, вона сама давно колись зняла свої усерязi, кинула їх на лаву за ложем, от зеленi камiнчики й грають пiд мiсячним промiнням. - Матiнко Ярино! Де ти? Де ти? - застогнала вона, i хоч слова її поглинула пустка, стала на колiна, притулилась головою до холодного ложа i так довго виплакувала свою печаль, лякаючись майбутнього. Та от Малуша здригнулась, схопилась, стала бiля ложа, прислухалась. Нi, вона не помилилась, - за стiною почулись кроки, хтось з княжого терема iшов сюди, до дверей, що вели в її хлiвину... Перун, Дажбог, всi сили неба, - що це були за хвилини! Як вона молилась, щоб це були тi кроки, про якi вона мрiяла i яких ждала! Як вона хотiла, щоб це, як колись, iшов сюди княжич Святослав, щоб вiн розчинив, як i тодi, дверi, став на порозi. Кроки лунали все ближче й ближче, тепер вона вже вiрила, що це вiн. О, коли вiн стане на порозi, вона кинеться до нього, розповiсть про свою муку, попросить у нього помочi, адже вiн не тiльки княжич, а любов її, батько дитини, яку вона носить пiд серцем. I вона знала, вiрила в те, що коли княжич Святослав прийде, то й захистить її, вiн не дозволить, щоб Малущу вигонили з двору, вiн буде такий, як i колись. Коли княжич щось захоче - все може зробити. "Так швидше iди, Святославе, я жду тебе!" - мало не крикнула Малуша i ступила вперед, до дверей. Але що це? Кроки зупинились. Хтось пальцями торкнувся дверей, але не вiдчинив, а навпаки, притиснув до себе. Почулись глухi удари - один, другий, третiй. I Малуша зрозумiла, що це з терема забивали дверi до її хлiвини. I знову пролунали кроки - хтось повертався до терема. Це не були кроки княжича Святослава. Недавнi сльози, а тепер удари молотком по цвяхах (так, пригадала Малуша, забивають вiко над корстою: три удари - й кiнець), все це, як не дивно, не збiльшило вже, а нiби припинило її муку. У цю пiзню нiчну годину минуле Малушi вiдступило раптом назад, як важка грозова хмара. Оддалiк вона тепер виразно побачила, яка то страшна, смертельна хмара. Але ж вона вже пройшла: полюбила Малушу, а це була тiльки зваба, була ключницею - i знову стала рабинею, єдине, що їй залишалось - дитя... Крiзь розчиненi дверi сичав мороз, на небi висiв мiсяць. Зеленкувате його промiння сягало в хлiвину. Ось вони - добра покiйної Ярини i її, Малушi: що ж їй взяти з собою? А Святослав не прийшов. Тепер вiн i не прийде. Хiба ж Малуша цього не знала?! А коли б вiн зараз i став на дверях, о, тепер однаково було б уже пiзно... 7 Глухої ночi отрок з княжого терема розбудив Добриню й велiв йому iти до княгинi. Добриня неабияк сполошився. Є, либонь, якiсь звiстки з поля? Може, одразу, серед ночi, доведеться й вирушати? Потемному вiн одягнувся, схопив свиту, почепив до пояса меч, поверх шапки на голову натягнув шолом. Княгиня Ольга ждала Добриню у сiнях терема, де горiло кiлька свiчок. Бiля княгинi стояв i щось стиха говорив їй воєвода Свенелд. Але тiльки Добриня зайшов, Свенелд замовк i, вклонившись княгинi, пiшов iз сiней. - Iди за мною, Добрине! - промовила княгиня й пiшла сiньми. Намагаючись ступати якомога тихше, Добриня рушив слiдом. Так Добриня опинився в однiй iз свiтлиць княжого терема. Там у кутку на каменi горiло вогнище. Серед свiтлицi стояв застелений червоним оксамитом стiл, два рiзьбленi стiльцi з поручнями, попiд стiнами - лави. У свiтлицi було так тепло, що на рублених стiнах виступала пара. Княгиня сiла на одному iз стiльцiв, сперлась на поручнi i, здалося Добринi, довго прислухалась, чи не чути голосiв у теремi. Але там не чути було нiчого, тихо було й тут, у свiтлицi, тiльки десь за стiнами рипiв мороз та ще на вогнищi потрiскували сухi смолянi дрова. Княгиня Ольга обернулась до Добринi, i вiн побачив блiде її обличчя, темнi очi. - Не когось покликала днесь, а тебе, Добрине, - пролунав у свiтлицi суворий голос княгинi. - Про все, що почуєш, - мовчи, що велю - зроби, на те моя княжа воля. Клянись Перуном... - Мати княгине!.. - вiдповiв Добриня. - Клянусь Перуном i Дажбогом, заклинаюсь Волосом i Хорсом... - Доста, - ледь посмiхнулась княгиня. - А тепер слухай... - Слухаю, мати княгине. - Ти знаєш, - запитала вона, - що сталося з Малушею - сестрою твоєю, а моєю ключницею? - Не вiдаю, княгине... А що вона - завинила, вчинила шкоду? - Невже не знаєш?! - глузливо засмiялась княгиня Ольга. - I того не вiдаєш, що Малуша непразна? Добриня здригнувся, нiби в груди йому вдарив меч. Так от чому Малуша ховалась вiд нього, уникала розмови! Тiкала, хотiла сховати те, чого однаково сховати не можна. Йому було невимовне жаль Малушу. Вiн любив її, пишався, що не тiльки сам служить княгинi, - служить ключницею в теремi й вона. - Малуша непразна! Мати княгине!. . Та коли ж вона? З ким? Я бачив, либонь, її... Я її сам... Сам покараю... - Не поспiшай, Добрине, - суворо промовила княгиня Ольга. - Я взяла Малущу, робу мою, а твою сестру, до свого двору, милостницею моєю зробила, а вона посмiла... непразна вiд княжича Святослава... - Мати княгине!.. - Не кричи, - так само суворо зупинила його княгиня. - Вже пiзно, всi в теремi сплять. Добриня стояв бiля порога княжої свiтлицi, i тьма думок враз заполонила його. Так от чого княжич Святослав волiв пiсля Купала ночувати не в полi, а в городi й завжди летiв туди, мов на крилах?! Отже, Малуша не звичайна й незугарна, як думав Добриня, а така хороша, красна, що навiть княжич Святослав полюбив її. I не тiльки полюбив - Малуша непразна, пiд своїм серцем носить плод княжича. Рiд князя i їх звичайний рiд, - чи може це бути?! Але що думає робити княгиня Ольга? Чого вона покликала нинi Добриню серед ночi, невже замислила карати Малушу?! Схопившись рукою за серце, стояв Добриня проти княгинi й ждав її слова... - Роба Малуша достойна найсуворiшої кари, - нiби вгадавши його думки, сказала княгиня Ольга. - Але сама я її не карала б, - грiх, ну що ж, я б її вигнала з города, нехай iде, куди хоче. Але вона непразна, в неї буде дитя вiд князя. А що скажуть тут, на Горi, коли дiзнаються про любов княжича Святослава, а потiм про дитя? Адже уб'ють. I далi сказала княгиня Добринi не як гридневi, а як набагато ближчiй людинi, нiбито спiльнику, таємничо, тихо: - Малушi на Горi бути не можна... Я вже бачила її й говорила з нею. Вона поїде до мого села в Будутин i житиме там. Нехай там вона i народить дитя. Так буде краще, так треба. - Спасибi, княгине, спасибi, - прошепотiв Добриня, вiдчуваючи, як страшна кара вiдступає вiд голови Малушi. - Але й там їй не можна бути самiй, - говорила далi княгиня. - Там також можуть дiзнатись, i знову вона й дитя будуть у загрозi. Треба берегти їх... Чи згоден ти, Добрине, поїхати з Малушею до Будутина? Там потрiбнi гриднi мої, i рабинi буде мiсце, а коли народиться дитя - будь у Києвi, скажеш менi! - Добре, - промовив Добриня. - Усе зроблю, як велiла. - Тодi йди i готуйся, - наказала княгиня. - Воєводi Свенелду я сказала, що ти їдеш по моєму слову. Скоро будуть готовi сани. Iди, Добрине! Добриня мовчки вклонився княгинi, дуже тихо, щоб нiхто не почув, вийшов iз свiтлицi. З порога вiн бачив, як на вогнищi знову спалахнуло полум'я, як червонкуватий його вiдсвiт освiтив блiде обличчя княгинi, очi, витягнуту на поручнi стiльця руку... Усе це, а потiм сiни, де горiли свiчки, цебро з водою, з якого дзвенiли й дзвенiли краплини, темний ганок, - пропливло перед ним у якомусь туманi. Вiн отямився тiльки серед двору перед теремом i довгу хвилину стояв, дивлячись на темнi рубленi стiни терема, на одно вiкно, де мiнився червонкуватий вiдсвiт вогнища, потiм перевiв погляд на тереми бояр i воєвод, що зараз серед ночi нагадували важкi кованi скринi, на стiну города, що тугим чорним обручем обiймала Гору. I чомусь особливо гостро й боляче вiдчув Добриня, що стоїть вiн тут уночi серед княжого двору вже не як сотенний, а як звичайний гридень, смерд, зовсiм не такий, як князi, воєводи, бояри. I хiба не про це говорила тiльки-но княгиня: "Я взяла робу мою, а твою сестру, до свого двору, милостницею моєю зробила, а вона посмiла..." Не там, у свiтлицi, а саме тут, серед двору, i в цю хвилину Добриня вiдчув усю гiркоту цих слiв, гостру образу. Так, вони - князi, воєводи, бояри, їм все дозволено, вони все можуть, а вiн i Малуша - тiльки смерди, раби, вони нiчого не смiють. Добриня навiть зiщулився, нiби ждав якогось удару... Але одразу й iнше спало на думку Добринi. Гаразд, нехай вони смерди - i вiн, i Малуша, i ще багато таких людей. А проте ж є в них щось таке, проти чого не може вистояти навiть князь. Добриня посмiхнувся. Княжиче Святослав, ти орлом лiтаєш у полi, але ти знаєш, що й де шукати серед жон полянських! Диви, вiн i не думав навiть, на що здатна Малуша. Не хитрiстю, а красою багата, так, так, Малушо, ти робила як жона полянська, i я тобi нiчого не скажу, а в мислях подякую. I ще раз поглянув Добриня на княжий терем, Гору, стiни... Не тiльки Малушi, а й йому немає тепер мiсця на Горi; женуть з Гори Малушу, женуть разом з нею й брата - гридня Добриню. Прощайте, Київ, Гора, надiї, честь i слава! Проте вони з Малушею повезуть з Гори щось бiльше, нiж багатство. О, тепер Добриня берегтиме сестру Малушу в далекому селi Будутинi, вiн з мечем стоятиме бiля порога їхньої хижi. Але ось у кiнцi Гори почулися голоси й затупотiли конi. Певне, час i рушати в дорогу. А що збиратись Добринi? У нього нiчого немає. Добриня вже готовий. 8 Пiзно вночi княгиня Ольга почула, як у дворi бiля терема затупотiли конi, а в сiнях пролунали важкi кроки i чиїсь притишенi голоси. Вона пiзнала - це Свенелд i гриднi. Княгиня й до цього не спала, а тепер i поготiв не могла спати, схопилась з лiжка, пiдiйшла до вiкна, виглянула. Iз вiкон сiней у двiр падало жовте свiтло. Княгиня побачила бiля ганку критi, запряженi парою коней сани, кiлька чоловiк, що, важко ступаючи по снiгу, пiшли за терем. Пiзнiше княгиня бачила, як гриднi вийшли iз-за терема, попереду них тепер iшла жiнка - в темному довгому платнi, свитi, високiй хутрянiй шапцi на головi. Коли жiнка дiйшла до саней i обернулась, княгиня пiзнала Малушу. Гриднi поспiшали, вдарили коней, Малуша сховалась пiд кошмою, рушили й сани. У сiнях усе ще свiтився вогник. Серед двору лишився Свенелд, - вiн довго стояв на мiсцi, дивився, як зникають у сiрiй iмлi сани. А тодi тихо пiшов двором. Вогник у сiнях згас. "Щоб ще не застудилась, - подумала княгиня Ольга. - Дорога далека, у полi зимно". Аж тодi пiшла назад вiд вiкна, сiла на холодне ложе, схилила голову на руки. У свiтлицi було сiро, як пiд водою, вiд стiн вiяло холодком, десь у сiнях капала вода, далеко в теремi хтось закашляв. I в цю пiзню нiчну годину перед княгинею виринули згадки з давноминулих лiт, коли вона була молодою, жила в рiднiй Вибутськiй весi, повз яку тече рiка Велика, а по той бiк тягнуться лiси, нетрi, озера, широка Плескiвська земля... Раз вона поїхала човном-довбанкою вгору й угору по рiчцi, зайшла у лiс - хотiла назбирати ягiд... Раптом з лiсової хащi вийшов князь. Вона, звичайно, не знала, що це князь, тiльки подумала. А хто це мiг бути, коли не князь: золотий шолом, червоне корзно iз золотими узорами, бiля пояса меч iз самоцвiтами. Ти звiдки, дiвчино? - запитав вiн i подивився на неї. Я з весi Вибутської, - вiдповiла вона. А сама поглянула на нього i злякалась - такий був вiн красень. Втопила очi на плесi, бачила латаття, бiлi лiлеї, легенькi хвилi. - А чи не можеш ти мене, дiвчино, через Велику перевезти? - Можу... Їхала через рiчку - не дивилась на нього, перевезла - поглянула: високий, ставний, карi очi, темнi вуси. - Спасибi тобi, дiвчино! I скажи менi, як твоє iм'я? - Волга, князю... тiльки навiщо тобi моє iм'я? Вiн постояв з нею недовго на березi, розпитував, чи є в неї батьки, а коли почув, що померли, пожартував, що приїде за нею й забере... Але це був не жарт. Через якийсь час бiля їхньої хижi на весi зупинились сани, а з них вийшов князь - не той, якого вона бачила колись на рiчцi, а iнший - лiтнiй, сивий. Але вiн говорив про того князя, якого знала Волга: - Великий князь Iгор велiв менi знайти у весi Вибутськiй тебе, Волго, i привезти до города Києва. Баскi конi мчали на пiвдень, до теплого краю, мiсяць двiчi зробив у небi круг, поки вони доїхали, а потiм опинилась Волга в Києвi, на Горi, в княжих хоромах, побачила князя, якого колись перевозила через рiчку. - Тут тобi тепер i жити, великою княгинею бути, Ольго! - нiжно i зовсiм по-новому вимовив князь її пiвнiчне iм'я. Таке нiбито не буває на свiтi, але так трапилось з Ольгою, коли була вона Волгою Плескiвської землi. "Чому ж я так вчинила з Святославом? Адже вiн любить Малушу, вона любить його. I хiба Малуша не така дiвчина, якою колись була i я?" - запитала себе княгиня Ольга в цю пiзню годину. Вона зрозумiла, що Малуша - така ж дiвчина, якою колись була й вона, Святослав любить Малушу, як колись Iгор любив її... Але змiнились часи! Колись Iгор владний був робити те, що хотiв, мiг привести в терем, кого бажав, аби тiльки цю любов освятив Купало, Лада... Вiн та дружина - от хто був над Руською землею, вони брали дань, але й стерегли її... Княгиня з дiтьми своїми й зараз мала дружину. Але це вже була не стара княжа дружина! Багатий i славний київський князь, але скiльки навкруг нього стало багатих i славних воєвод, бояр. Не самi вони народились - у важкi лiта князь спирався на них, мусив потiм i вiддячувати їм. Пожалування, пожалування, - о, як багато Руської землi роздали Олег i Iгор, а пiзнiше й княгиня... Воєводи й бояри Гори, всякая князья, воєводи й бояри земель, посадники на погостах, купцi, сли - вони пiдпирали й пiдпирають князя, боролись за нього i Русь, але кожен iз них вимагав пожалування, кожному з них все було мало й мало... I сталось так, що княгиня Ольга почала боятись воєвод своїх i бояр. "Мудра... " Княгиня Ольга на кожному кроцi чула цi слова i розумiла, що мудрiсть її полягає в тому, що вмiє вона миритись з воєводами й боярами, вмiє стримувати їх, коли вони йдуть один на одного, i вмiє мудрою бути з людьми земель. I раптом княгиня Ольга обiрвала свої думки, прислухалась, схопилась. У теремi почулись далекi кроки. Хтось iшов, обережно ступаючи по дерев'янiй пiдлозi, чути було, як пiд дужими ногами риплять мостини. Вона пiзнала цi кроки - так ходив Святослав, тiльки на цей раз вiн ступав сторожко, тихо, щоб не порушити нiчного спокою в теремi, не розбудити матерi. Княгиня чула, як син пройшов сiньми, вiдчинив дверi. Наблизившись до вiкна, вона бачила, як Святослав спускався сходами з ганку. Не зупиняючись, вiн рушив за терем, через якийсь час проїхав конем пiд вiкнами до тих самих ворiт, через якi недавно вивезли Малушу. Стурбована стояла бiля вiкна княгиня. Що замислив Святослав? Може, вiн поїхав за стiни города, щоб пролетiти чорною блискавицею серед бiлих снiгiв у полi, розсiяти там свою тугу. А може, з страхом подумала вона, поїхав Святослав наздоганяти Малушу? Що буде, якщо так, якщо вiн привезе її до Києва? 9 Шлях до Будутина й iнших сiл i городищ над Россю був битий, широкий. Ним їздила сторожа, над ним стояли двори княжi й боярськi, iнодi тут можна було побачити й гостиницю* (*Гостиниця-хижа або намет на шляху (гостинцi), де подорожнi могли сховатись вiд негоди й спочити.), бо цим шляхом їздили гостi вiд червенських городiв. I зараз, хоч Добриня з Малушею виїхали з Києва пiзньої ночi, перед самим свiтанком, скрiзь вони зустрiчали то дружинникiв на конях, що повертались з поля, то смердiв, що пiдводами везли з дворiв всякi добра, то просто якихось не вiдомих їм людей, що, спираючись на посохи, згинаючись вiд мiшкiв на раменах, iшли невiдомо куди й звiдки. Та вони й не цiкавились тим, куди й чого iдуть цi люди. У кожного з них, мабуть, свої клопоти, гiркi думки, горе, бо не пожене ж радiсть людину серед темної холодної ночi? Закутавшись у свитку, сидiла в задку саней Малуша, - вона заплющила очi й все думала про останню страшну нiч у городi Києвi. Поруч iз нею, схилившись на лiкоть, лежав Добриня. Вiн дивився на сiру пелену поля, темний шлях, що зникав одразу за саньми, i також мовчав; що мiг вiн сказати Малушi, що мiг вiдповiсти на власнi думки? Мовчав i пiдводчик, що сидiв у передку саней. Вiн Дивився вперед, пильнував, щоб не збитись iз слiду; перед ними така далека дорога. Вiн мовчав ще й через те, що, як йому здалося, i Добриня, й Малуша заснули. Що ж, нехай посплять; пiдводчик пильнує: гей, гейки, конi! А потiм десь позаду, за Києвом-городом, вiд якого вони вже чимало вiд'їхали, зарожевiло небо i над полями попливло нитками золоте промiння свiтанку... Нiч боролась iз свiтанком. Важкою синьою громадою лежали скрiзь снiги. Чим бiльше свiтла лилось навкруги, тим темнiшим був обрiй, нiби туди вiдступила й стала там стiною вся нiч. На небi яскраво переливались рiзними барвами зiрки. Одна iз них, найяскравiша, зелена, висiла високо над небозводом, палахкотiла, сяяла. I раптом вона затухла, зникла, а слiдом за нею зникла й темна, непроглядна стiна на обрiї. Синi снiги вже не лежали громадиною, а простелялись рiвним полем, на сходi розгорiлось золоте вогнище: там народився свiтанок, почався день. Тодi нiби прокинулись всi на санях - мовчазний пiдводчик, замислений Добриня, розплющила очi й Малуша. Розплющила й якось кволо посмiхнулась: у передку саней сидiв знайомий їй гридень Тур. Проте посмiшка враз зникла з її обличчя. Блiдий, стомлений, нiби переляканий тим, що дiялось навкруг нього, сидiв гридень Тур у передку саней i дивився на неї такими смутними очима, що Малуша не витримала, одвела погляд i, наскiльки могла, запитала спокiйно, лагiдно: - I ти тут, Туре? - Тут, Малко, - вiдповiв вiн i, хоч конi йшли доброю риссю, повернувся до них i крикнув: - Гей, гейки, конi, гей!!! Коли Тур одкричався i сiв знову обличчям до Добринi й Малушi, то вже на цьому обличчi не було того, що Малуша бачила допiру. Може, вiн зрозумiв, що зараз треба мовчати, може, й кричав, щоб висловити бiль, а зараз став дуже тихий. - Ти, Малко, - сказав Тур, - замотай ноги, бо мороз велiй... Там за тобою хутро лежить... - Менi не холодно. Туре, - вiдповiла вона, - i ногам моїм тепло... Але це була неправда, i Тур сам взяв хутро, поклав їй на ноги. - I поїсти нам треба було б, - продовжував вiн. - Ти, мабуть, забув i нiчого з собою не взяв, Добрине. А я нiби знав - є в мене шматок веприни, є хлiб i сiль... - Не хочу я їсти, не хочуi - крикнула вона. - Ти не кричи, не кричи, Малушо, - сполохано, з болем у голосi перебив її Тур, - не треба кричати, нiчого це не поможе... - Знаю, - згодилась вона, - гаразд, не буду кричати... - Гей ти, Туре, Туре, - втрутився в розмову Добриня. - Ну що ж, хто в'їжджає на Гору пiд щитом - жде того велика честь i щастя? - Не згадуй про це, - скорботно вимовив Тур, але ж одразу отямився й кiнчив бадьорiше: - А хiба честь та щастя тiльки на Горi? Я вiд слова свого не вiдступаю... Вiр менi, Малушо, що коли ти в'їхала до Києва пiд щитом, то однаково жде тебе велика честь i слава. Ну, не в Києвi, то в iншому мiсцi. А хiба Будутин не княже село?! Але було помiтно: i Добриня, i Тур говорять не те, що хочуть, не кажуть вони про головне, про те страхiтливе й невблаганне, що зруйнувало мрiї, розбило життя. Отакi були Добриня i Тур - звичайнi простi гриднi княгинi Ольги. А потiм удалинi, позаду них, на ясному небi встав сiрий пилок. Пiзнiше вони побачили, що шляхом навздогiн їм мчить якийсь вершник, а ще пiзнiше пiзнали княжича Святослава. Тур зупинив коней, коли княжич наблизився до них впритул, i зстрибнув з саней... - Здрав був, княжичу Святославе! - крикнув вiн. З саней схопились Добриня й Малуша, вони також привiтались до княжича. Святослав вiдповiв на привiтання i зiйшов з коня. - Ти, Добрине, - звернувся вiн до свого колишнього сотенного, - проїдь з гриднем Туром далi... А ти, ключнице, - вiн не назвав її iменi, - залишся тут зi мною. I Тур зрозумiв, що княжич Святослав хоче говорити тiльки з Малушею, провiв далi коней. Замислений, пройшов за кiньми й Добриня. Нiхто з них не вимовив нi слова. - Княжичу, - сказала Малуша, коли вони залишились тiльки вдвох, - пощо женешся за мною? Вiн аж здригнувся. Як могла Малуша запитувати про це в нього? Як же йому не гнатись, коли вiн любить її, не може бути без неї? Запалений, збуджений, охоплений нестримними почуттями, вiн ладен був з